Дядько поправив пужалном отосу, що зсунулась на голоблі,
скрутив із газетного паперу товстелезну цигарку й весело стьобнув шкапу.
— Но-о, сіра!.. Шкапина тріпонула вбік хвостом, унизаним реп'яхами, і кілька кроків пробігла, а потім знову мляво подалась на горбок. Славіна
на хвилину тільки замовкла; вона клопітливо підослала під себе жмут
сіна й підібгала до самісіньких грудей свої тоненькі, худі ноги. Від
цього коліна під спідницею загострились, і, здавалось, що об них можна
було б уколотись. Горобенко перевів очі на діряві, уболочені Дружинінові
чоботи, що звисали з полудрабка, і, щоб перебити безнастанне
торохкотіння Славіної, спитав дядька: — Це вже й Хведорівка ото? — Да, пісочком ще трохи, а там проминемо камінь і хведорівські вітряки. Одначе
Славша й на думці не мала покидати свою тему. Вона, навпаки, вважала за
свій обов'язок і далі переконувати дядька на атеїста. Її немилосердно
трясло на возі, від незвички вона корчилась і кривилась на кожній
вибоїні, їй давно вже здавалось, ніби всередині переплутались у якийсь
страшний хаос усі її тельбухи, одначе присутність двох партійців
гальванізувала її. Славіна хотіла їм мовчки довести, що вона зовсім не «
з білого тіста» і драбинчастий селянський віз, і оцей шлях проклятими,
безкінечними манівцями, щоб тільки обминути бандитські хащі на прямій
дорозі, — їй зовсім ні по чому. Через те Славіна перемогла себе і отак,
без усяких передмов і зачіпок, з півгодини вже розводила перед дядьком
антирелігійну мороку. Дядько трапився м'який і незлобливий. Він цілком
несподівано для Горобенка охоче пристав до розмови, але сперечався із
Славіною легенько, уникаючи рішучих відповідей. Він більше натякав та
жартував, аніж сперечався. — Воно конєшно. Сказано: аби люди, а піп буде; ну, тільки ж усе ж таки, як подумати, то... Славіна перебила його: —
Подождите, товарищ. Прежде всего остановимся над самим вопросом о
религии. Карл Маркс, например, сказал: религия — зто опиум для народа. Дядько
чи не добрав останніх слів, чи, може, просто не дочув, йому раптом
заманулось підтакнути Славіній, і він, сіпонувши віжки, жваво проказав: — Та воно так: тепер усе для народа. Дружинін
голосно зареготав, а Горобенко посміхнувся й приязніше глянув на
Славіну. Славіна зніяковіла й зашарілась. Їй стало кривдно й досадно
через нерозторопу-мужика й кортіло виправити своє власне заміщання. Вона
завовтузилась на сидінні й розгублено намагалась пояснити дядькові: —
Религия, зто, понимаєте, товарищ, прежде всего... ну, как бьі вам зто
пояснить?.. Это — иллюзия... Вы представляєте себе человека, который... Дядько якось по-своєму зрозумів Дружинінів сміх. Він глибоко зітхнув і обернувся до СлавіноЇ: —
Не скажу вже, чи люзія, чи ні, ну тільки і я, їй-бо, не ходив би до
церкви, якби ж то знаття... — Дядько блиснув тихими сіренькими очима
з-під насуплених брів і присунувся до Славіної: — Воно-то все так, що ви
говорите, конєшно... Ну, тільки ж добре, як там (дядько мотнув віжкою
вгору, показуючи на небо) нічого нема! Ну, а як є?.. — Дядько присунувся
до Славіної ще ближче і пильно уставився в її лице. — Ну, а що як
умреш, а там воно все є?! Славіна не знайшла одразу відповіді, а дядько розвів безпорадно руками з віжками і знову посунувся наперед до шаньки з вівсом. — Ану, сіра! Волочишся там! Но-о-о... — Дядько хльоснув батіжком у повітрі і зниженим уже тоном, але твердо поклав: — Ні, що б там не було, а краще, ма'ть, ходити до церкви. Спокійніше воно все ж таки... Дядьків
висновок знову засвітив на Горобенковому обличчі усмішку. Але усмішка
розбавилась іронією, а за нею гостро взяла нетерплячка — коли нарешті
буде край цій безглуздій розмові! Його дратувала і незрозуміла дядькові
мова Славіної, і її штучність у словах, і невміння звичайно, по-простому
підійти до дядька. Він навіть радів, що все це кінчилось у Славіної
анекдотичне, але разом із тим боявся, що Славіна знову заходиться
переконувати дядька. Хвилинами в нього прокидався жаль до Славіної.
Сидить ця зовсім непотрібна тут, негарна з себе жінка з гострими
колінами і виставляє себе на посміх. Мимрить недоладні слова, а дядько
собі в душі глузує з неї. О, це хитрий дядько! Кость уявляє його добре.
Ці анемічні слова Славіної — для нього як об стінку горохом. Він же у
своєму селянському інтелектуальному масштабі на цілу голову вищий від
Славіної. Кость прекрасно бачить, як дядько розповідатиме на селі
про стрижену, пришелепувату «комуністку» і сміятиметься з неї. Ба
сміятиметься з них усіх. Вони ж — товариші їй. Стало знову шкода
Славіної і обурювала залатана дядькова спина: засмієшся, чорте, на
кутні!.. Горобенко подивився на пишну пшеницю, і це, як і завжди,
дало йому заспокоєння. Невтомний пустун-вітер гнав по ній хвилю за
хвилею. Хвилі бігли навперейми, аж поки не обривались на свіжій стерні,
але вітрові було до того байдуже: він перебігав обніжками назад до краю
поля й знову гнав нові й нові. Заходили жнива, й перші копи вже кинули
легеньку тінь на літо. І вічно від цих кіп і голої стерні стає сумно.
Росте в грудях жаль, і невимовне чогось шкода. Чи літа, чи тепла, чи
днів своїх? Хтозна. Ці копи породять незрозумілу тугу, а пізніше, коли
затріпотить на даху вечірній осінній дощ, ця туга буде старечою рукою
підбивати невеселі осінні підсумки... Горобенко перекусив суху
стеблину й замислився. Край дороги полуднували женці. Порівнявшись із
ними, дядько звернув ліворуч, щоб обминути їхнього порожнього воза й
розпряжені драбчасті конячки. На звороті, вилазячи з глибокої колії,
вони трохи затримались. Женці питливо дивились на них. Коли віз
порівнявся з ними, крайній підморгнув до дядька-візниці. — Ярмаркуєш, Даниле? Але візниця утримався від жартів. Він для чогось спинив свою шкапу й привітався: — Драстуйте, боже поможи... Славіній надав чорт знову встряти до розмови: —
Здравствуйте, товарищи! — Вона глянула на свіжі снопи покошеної пшениці
й поблажливо сказала: — Харошая у вас рожь в зтом году. Женці зареготали, а візниця, мов засоромившись за своїх їздців, досадливе буркнув: — Та що ви! Це ж пшениця! Славіна винувато прошепотіла до себе: — Разве?.. Как же это я ошиблась?.. —
Та вже ж «ошиблась», як зроду, мабуть, не сіяла! недобре посміхаючись,
сказав хтось позаду, а крайній, сміючись, підійшов до воза і, витираючи
піт з чола, промовив до візниці: — Це, Даниле, як той товариш, що
навесні балакав у сполкомі: «Сійте, каже, товарищі крестяне, «пашано»,
од нього прибилі багато буде...» Женці знову одностайно зареготали. Горобенка давно вже пік сором за Славіну, і сміхи та дотепи женців нервували його. Він торкнув візницю за плече: — Поганяйте. Нам треба, щоб завидна приїхати. Дядько сіпонув віжки, і віз рушив далі під глузливими поглядами женців. Коли вже од'їхали, Дружинін обернувся назад до снопів і, подумавши трохи, сказав Славіній: — Да, подлинно была пшеница, а не рожь. Зто у вас, товарищ Славина, неудачно вышло. Нужно легче... Славіна нічого не відповіла й зручніше вмостилась на своєму сидінні. Її опанували досада й одчай. «З славіними далеко на селі не поїдеш!» — подумав Горобенко і сердито виплюнув з рота стеблину. Уже смеркалось, коли приїхали до села. Попереду,
збиваючи з дороги вечірній пил, поверталась додому череда. Корови
флегматичне сунули до своїх дворів, зупинялись коло воріт і монотонне
мукали. Деякі з них ліньки повертали назад голови і безглуздо дивились
на вулицю. В їх поглядах була безкрая нудьга і вічне здивування: «Ні чорта не розумію — до чого воно все це». Проте
корови й не намагались збагнути що воно й до чого. Вони задовольнялись з
того, що констатували приїзд якихось трьох нових людей на село і
по-філософському, одвернувшись від суєти, знову мукали. Їхнє мукання
наганяло Горобенкові тепла і своєрідного затишку. Було приємно
дивитись, як розходяться корови й пастушки в уболочених штанях, з
великими торбами підганяють хлудинами решту череди. Кучугури білих хат і зелена вовна осокорів, яворів та верб наганяли спокою та сумирності. Хотілось без думки дивитись перед себе і стежити, як усе твоє нутро сповнюється тишею і миром. Горобенко
навіть повеселішав. Це дуже правдиво в Шевченка: «Село — і серце
одпочине...» Тільки не те вже село розляглось перед очима і не спочинок
чекає на Костя Горобенка, а іспит. Одни із численних іспитів на
«більшовика», іспит на життя. Горобенко спустив за полудрабок потерплі ноги і питливо вдивлявся в косу, сіру від вечірнього присмерку, сільську перію. Десь
глибоко, отам у запічках, під повітками, на левадах, зашилась разом із
іржавими одрізами сільська душа. Насторожлива, підозріла і жорстока. А
назовні — стоять лагідні мовчазні хати й кублиться з коминів де-не-де
дим. Так само стояли ці хати за царату, може, і за кріпацтва або й
навіть за козаччини... Хтозна. Горобенко внутрішньо сказав собі: «Я
зовсім тебе ще не знаю, село. Ти така сама загадка, як і вся химерна
нація. Ти чуже мені, село, — чуже, далеке і незрозуміле. Щодо цього, то я
не далеко відійшов від Славіної... Це, певно, гадаючи, що кожний
українець так чи так — селянин, Кричеєв послав мене сюди за голову
перевиборчої трійки. Не Дружиніна, а — мене. Це зрозуміло. А втім, —
Горобенко посміхнувся до себе, — я все ж таки не селянин і від села в
мене немає анічогісінько. Щоправда, це трохи незвичайно для українця,
одначе, знай, село, — мене й не вабить, власне, тебе пізнавати. Я зовсім
не вклоняюсь перед твоїми опоетизованими хатами, садочками,
звичайнісіньким «місяченьком» та іншими твоїми неодмінними аксесуарами.
Мені байдужісінько до них зараз, а іноді... іноді я розтрощив би це все к
чорту... Але я таки загнуздаю тебе, село!» Зачувши кінець дороги,
конячка раптом стрепенулась і хутенько побігла. Віз лунко заторохкотів
по твердому грунті, й від цього вулиця ожила. За ворота повибігала
дітвора й, цікаво дивлячись на воза, несміливо тулилась до старих колод.
Через тини і з вікон виглядали полохливо літні жінки, і тільки інколи
коло фіртки похмуро дивилось чиєсь чоловіче бородате лице. Ці похмурі
погляди з-під насуплених брів важко впадали в очі і таврувались у
пам'яті. Ці бородаті лиця не віщували нічого доброго. Їхні очі
бачили на кожному возі, що приїздив із міста, тільки ворогів. Відтіля
приїздили до сумирних хат із розкладками, контрибуціями, арештами й
розстрілами. Село прокляло їх і зарилось у свої нори. Горобенко раптом подумав: «Ой, мабуть, люта смерть під такими поглядами!..» Горобенко, не стримуючись, пильно вбирав їх у себе, хотів затримати їх найдовше, спинити на собі. Вулиця
несподівано обірвалась, і віз витрусився на майдан. Ліворуч вилізла
незграбна велика мурована колишня волость — теперішній хведорівський
волвиконком. Віз круто завернув до старих східців і почорнілих від
довгих літ колонок на ганку. — Оце вже і сполком буде, тпрр-у-у... — не обертаючись, промовив візниця й потягнув до себе віжки. Дружинін сплигнув із воза й почав розтирати ноги. Славша старанно струшувала з одежі порох і незадоволено щось бурмотіла. — Перевиборча трійка будете, товариші? Голова
волвиконкому Гарасименко, в плюшевому кашкеті і з наганом на поясі,
тихо підійшов до воза й поклав на полудрабок дебелу порепану долоню. Славіна
обережно звісила з воза свої ноги, набралась духу і плигнула. Якби
Дружинін не підтримав її за руку, вона, мабуть, потрапила б кудись за
колесо, але скінчилось щасливо, і Славіна, дістаючи з-під сіна свого
портфеля, сказала сердито Гарасименкові: — Ну й дороги у вас,
товариш! Просто — кошмар... Гарасименко хазяйновито постукав пальцями по
полудрабку, але на виправдання доріг він слова не знайшов і через те
промовчав. Коли вже всі розібрали з воза свої речі, він переклав долоню
на пояс і спитав: — В ісполком підете? Зараз і люди саме сходяться на засіданіє. Горобенкові
подобалась тиха і спокійна Гарасименкова мова і його рівне поводження. В
ньому вчувалась унутрішня сталість і певність, а заразом і поважна
хазяйновитість дбайливого начальника. Ступаючи східцями поруч із
Гарасименком, Горобенко раптом подумав: «Як усе ж таки змінила людей
революція! Це вже не старшина колишній або писар. На цього можна
покластися...» Гарасименко пропустив усіх у темний коридор, а потім зовсім непомітно опинився попереду й поважно увійшов у «предсідательську». Глибока
сутінь снувала в кімнаті чорну запаску. З темних похнюплених кутків
линули під високу стелю зашкарублі слова й шамотіння. — Треба світло
засвітити, — кинув кудись до вікна Гарасимепко. В кімнаті все затихло й
нашорошилось. Виконкомівський секретар проворно дістав із шафи якусь
нужденну лампу й старанно заходився її засвічувати. Лампа довго
упиралась, блимала, гасла, але врешті засвітилась тоскним, синюватим
вогником. Кімната, мов із прірви, поволі заповнювалась поважними
бородами, обличчями й селянськими свитами. Дружинін сів на дзигликові і стомлено обперся спиною об стіл. Славіна
сіла було коло стіни на лаві, але від неї одразу ж — наче її тоненька
постать потребувала місця аж на трьох — поспішно одсунулись літні
селяни, замітаючи після себе місце полами свит. Славіна зніяковіла і
поспішно пересіла до Дружиніна. Вмостившись коло нього, вона полегшено
зітхнула й заспокоїлась. У кімнаті знову стало незграбно-тихо, і ніхто не наважувався першим порушити цю тишу. Горобенко
пройшовся по кімнаті. Коло стін сиділи дядьки й питливо-гостро дивились
на приїжджих. Горобенка неприємно лоскотали ті погляди по скроні й
правій руці, але він не обертався на них. Він пішов до протилежного боку
і вмисно став до них спиною. На стіні статечно висів Маркс і пильно
розглядав селянські свити, а під ним хтось приліпив глевким хлібом старе
«Письмо В. Й. Ленина к украинским крестьянам». Ці зовнішні ознаки
нового часу серед мовчазних дядьків під стінами не надавали ще
приміщенню радянського вигляду: там же надворі, в темряві, за дві версти
— Ворскла, а за нею старі полтавські ліси, лісовики, повстання, смерть.
Хто може ручитись, що буде тут за годину, дві, три? Горобенко
повернувся до світла й пробіг очима по дядьках. Вони сиділи в тих самих
позах, але на їхніх обличчях, здавалось, було тепер: моя хата скраю, ми
нетутешні. Це, мабуть, ще найліпше, що від них можна сподіватися під лиху годину, подумав Горобенко, а проте, може, вони і... Дядьки
сиділи і тепер мовчки, і тільки чути було їхнє важке сопуче дихання. Ця
мовчанка ставала Горобенкові нестерпною, але як підійти до них, як
одімкнути їхні замкнені душі, примусити їх говорити, говорити одверто і
щиро, як із своїм, він не знав. Через те брала досада і дядьківські
постаті просто дратували його. Він підійшов до Гарасименка і голосно
запитав: — А як тут у вас продрозкладка йде?! Свитки під стінами жадібно подались наперед і завмерли. — Що ви спрашуєте? — не зрозумів одразу Гарасименко. — Розвьорстка як? — Так, так — розвьорстка, — нетерпляче пояснив Горобенко і зашарівся під Дружиніновим поглядом. —
Іде потроху, ну только що тут у нас ще контрреволюція сичить...
Саботажники єсть такі, сказать би, перебаранчають дуже... Кулаків багато
позоставалось. Із ними біда. Вроді як би серед шляху живеш — ком'ячейки
ніяк не дають добре організувати. Тут записались були три нових, ну як
тільки обче собраніє — не йдуть: бояться. З кулаками тут треба того... —
Гарасименко важким рухом підвів до грудей долоню й міцно стиснув
пальці. Дядьки коло стіни уважно, не мигаючи, дивились на його руку.
Гарасименко опустив долоню на стіл. — Миром із ними не можна, потому нікакого поніманія власті не признають... Гарасименко
з великими потугами добирав потрібних слів, але їх неставало йому,
через те говорив із паузами і на чолі під репаним дашком плюшевого
кашкета виступили крапельки поту. Але Горобенкові подобалось, як він
говорив. Він дивився на його кремезні, мужні рамена, і вони видавались
йому за місток між ними й селянськими свитами під стіною. Адже цих
Гарасименків ще тільки одиниці, але які вони міцні! Ну, що б робила
Радянська влада на селі, коли б не було цих Гарасименків? Село
обернулося б у суцільні непролазні нетрі. Поки є хоч один Гарасименко на
все село, можна не турбуватись: він не зрадить, він не скаже: «Я
нетутешній», він нікуди не піде з села. Нові, незрозумілі слова
скаламутили йому мозок, запалили душу, і він ітиме з ними у важких
чоботях своєю сільською дорогою, не збиваючись на манівці. Як багато
важать для нас ці Гарасименки!.. Дивлячись на Гарасименка і слухаючи
його кострубаті слова, ставало легше, спокійніше. Горобенко добув із
кишені кисета й простягнув до Гарасименка: — Закуримо городського махряка. Гарасименко ворухнув пальцями і, ніби перепрошуючи, тихо відповів: —
Я так що некурящий... не потребляю... — Потім задер бородату голову
понад столом до темного кутка і по-начальственому сказав до секретаря
волвиконкому: — Виборчі списки там назавтра — щоб були. Славіна застебнула гудзики на своєму зібганому жакетику і нахилилась до Дружиніна: — Хорошо бьмо бм на ночь поесть где-нибудь у кулака...
XII
Сонце
било в маленьке віконце і ніяк не могло вдертись зовсім до хати. Воно
позначило здобуте на долівці місце золотим снопом, але в запічку, на
брудному, вкритому чорним мотлохом полу, і в кутку, де суворо дивиться
кілька позолочених богів — засіла уперта. сутінь. Горобенко протер очі й
сів. Обабіч спали ще Дружинін і Славіна. Дружинін широко розкинувся на
сіні, зібгавши під собою рядно, а права нога, простромлена на великому
пальці промінням, видерлась аж на долівку. На самому краєчку рядна
скулилась у старечий кулачок Славіна і нечутно дихала. Горобенко глянув
на її маленький клубок, і йому знову чогось стало її жаль. Звичайно
на кораблях під час аварії перше місце на рятувальних човнах дають
жінкам і дітям. Якого ж чорта Кричеєв затуляє дірку в нашому ковчезі
такими нужденними безпорадними жінками?.. Це в ліпшому разі безглуздо, а
то й просто жорстоко... Хазяїнів у хаті не було, тільки з печі,
затаївши дихання, цікаво дивилась долу кудлата білява голівка й
чорненькі очі під двома кісками — мишачими хвостиками. Побачивши, що
Горобенко встав, вони боялися й поворухнутись. У хаті важко пахло потом, печеним хлібом і ще чимось незнайомим, що від нього сморід аж повис у повітрі й тисне на груди. Горобенко поспішив одягнутись і вийшов на подвір'я. Довкола мляво, не поспішаючись, без пристрасті й гарячковості точилось щоденне селянське життя. Горобенко
сполохав кури й пішов до воріт. Через вулицю до нього важкою ходою
простував Гарасименко з білявим повновидим чоловіком у потертому,
заношеному піджаці. — Драстуйте... А це наш учитель... Може, поки там зберуться, подивитесь школу й читальню. Це недалеко зцюдова. Чоловік у піджаці з-під лоба пильно пробіг сіренькими очима по Горобенковому обличчі й нерішуче простягнув руку: — Микола Батюк. — Добре, я з охотою піду. Куди це? Батюк знову пильно пробіг по обличчі й кашлянув. — Прошу. Я вам покажу. —
Ну, то ви йдіть собі, а я в ісполкомі накручу. — Гарасименко повернув
назад і, трохи загрібаючи правою ногою, подався до майдану. На зеленому
тлі дерев великим будяком палахкотів під сонцем його бордовий плюшевий
кашкет. Батюк якийсь час ішов мовчки, добираючи слів для початку.
Він іноді одходив трохи осторонь і тоді скоса, винюхуючи, оглядав
Горобенків профіль. Йому було ніяково мовчати, хотілось багато сказати хоч і комуністові, але ж усе-таки українцеві, але, як зайти, він не знав. Вихід знайшовся раптом. Горобенка почало неприємно смоктати в животі, витягувати від горла, й він, забувшись, прошепотів до себе: — Ах, чорт його знає, хліба забув узяти. Батюк радісно стрепенувся. — Ви ще не снідали? Так ходімте, будь ласка... Ось моя хата... Його
молоде, прищувате обличчя стало одразу наївно-щирим, немов ще більше
помолодшало. Він уже не дивився з-під лоба. Його трохи лукаві очі
дивились просто й кутиками посміхались. — З'їмо нашого кандьору... У хаті за столом Батюк зовсім позбувся соромливості, й за кандьором полились безкінечні скарги. — ...Тут взагалі дуже тяжко. В ячейці — росіяни, а коли і є хто з наших, вроді Гарасименка, так усе’дно — русифікатори. Горобенко
мимоволі посміхнувся: Гарасименко — «русифікатор»! Це справді — смішно.
Який з нього «русифікатор», як він двох слів по-російському не зв'яже.
Його просто не обходить та чи та мова. Він увесь — коло соціальних
проблем. Але Батюк ніяк не хотів із цим погодитись: — Та це-то
правда: він такий же репаний, як і всі ми, ну тільки його політика буває
часом гірша від запеклого русака. Візьміть таке: в читальні була
брошура Шарлеманя «Охороняйте рідну природу»... Між іншим, цей
Гарасименко, треба сказати, передивляється сам усі нові книжки. Так ви
знаєте що? Гарасименко цю брошуру конфіскував. Горобенко поклав на миску ложку й здивовано уставився на Батюка. —
Да, да, конфіскував! Каже: що це за «рідна» природа? Природа скрізь
інтернаціональна. Це самостійницька книжка. Її «ніззя» пускать. Горобенко засміявся на всю хату. Батюкові цей сміх не подобався. Його прихована, полохлива ворожнеча випирала тепер назовні. —
Воно-то смішки, смішки, але як доводиться щодня працювати серед таких
«діячів», то й плакати часом хочеться. Я не розумію: є ж усе-таки в
партії українці — чому вони нічого не роблять? Горобенко подивився пильно Батюкові у вічі, і його погляд прохромив наскрізь опецькувату постать в піджаці. Батюк розперезувався все далі й далі, він уже не тільки скарживсь, він обвинувачував, закидав і глузував. Горобенко покинув їсти, схрестив на грудях руки й мовчки слухав. Оця
вся балаканина для нього, власне, не новина. Хіба він не чув цього від
Педашенка, Ковганюка і всіх тих сектантів, що складають у сумі нещасну
жменьку «свідомих українців» у повітовому місті! Тих опереткових людей з
сантиментально-романтичною душею і журливо-саркастичними очима, що в
розквіті свого піднесення й пафосу створили тільки «Просвіту», цей новий
храм на руїнах українського Єрусалима?.. Це все не новина. Вони вміють
тільки скаржитись і зітхати: «На нашій, не своїй землі...» Ну так
же. І цей Батюк знову, як і сотні їх, цитує це зараз. Батюк не виняток.
Це — один із багатьох. Це пересічний тип української інтелігенції.
Щоправда — сільської, але яка ж іще є? Більше й нема. Оті, що
верховодили в гайдамацьких загонах, заповнювали департаменти
уенерівських міністерств, їздили в дипломатичних місіях репрезентували
Україну — то інші. То екстракт. Такий самий, як і ті, що з обрізом
сидять у лісі. Батюки не такого гатунку. Єдине, що вони можуть, — це
тільки скаржитись. Ще, може, нишком, у закутках сичати на Гарасименків.
На Шевченкові роковини вони в школі казатимуть, що Шевченко
революціонер, що він боровся проти московських (на цьому вони зроблять
наголос) панів, що він любив Україну... І в цих зануджених словах вони
контрабандою потягнуть замаскований націоналізм і будуть задоволені, що
це в них вийшло і червоно, і національне... Це вічні служники богові й мамоні. Сльозливі,
примітивні Батюкові слова, його червоне від натуги й прищів лице і
замусолена вишивана сорочка з синім гудзиком під піджаком дратували
Горобенка. Яке в них нахабство!.. І оці прищаві народні вчителі, що не
годні на жодну акцію, хіба що тільки на роль попихача, ці маленькі люди,
що в крові своїй носять від віків анемію і зраду, і це вони ще гадали
створити державу! Не маючи за собою, крім сантиментальної туги та
спорохнявілих «національних святощів» анічогісінько, вони ще можуть
скаржитись! Вони ще хочуть, щоб до них прислухалась влада? Влада тих,
які кров'ю і муками розтерзаних на численних фронтах купили собі право
на існування? Ні, це принаймні наївно! . Горобенко почував, як у
ньому прокидається і росте огида. Він трохи одсунувся від столу і
намагався не дивитися на Батюка. От бандит... То інша річ. Він
озвірілий, запеклий ворог. Але він активний. З ним треба нещадно
боротись, але його ще можна зрозуміти. А ці... Вони вічні вороги. Це,
може, буде парадоксально, але це правда: дика активність, темперамент,
лють, мабуть, усе ж таки ближчі за цей індиферентний холодець. Цих
Батюків, навіть з суто національних інтересів, треба б перестріляти, бо
молода нація не може бути сантиментально-гнилою, прищуватою!.. Вона
мусить бути залізна. І знову Горобенкові спав на думку парадокс: —
Нова, молода Україна складатиметься з інших. Не цих. А з Гарасименків. З
отих самих Гарасименків, що оце тепер викидають українську книжку за
слово «рідна», що ламають собі мову, аби тільки добрати нових, невідомих
слів для тих думок, які шкереберть перекинули їхнє життя і штовхнули їх
з битого прадідівського шляху. Так — нова українська нація
складатиметься з Гарасименків. І це навіть не парадокс, коли тільки
справді національне чуття є не вигадка, не ілюзії, а цілком реальна річ.
Коли воно є щось від біологічного. Власне біологічного чи економічного
тільки?.. Батюк не дав Горобенкові закінчити думку. Він утер рушником
підборіддя й губи і відтак зітхнув: — Це така історична доля наша: нас ошукують, а ми навіть і не помічаємо цього. Горобенко на цей раз подивився неприховано-вороже Батюкові у вічі. З рота поривалось крикнути: «Ви запеклий жовтоблакитник! Я вас арештую!..» Але він не крикнув так. Він сухо сказав: — Ви не розумієте історичного процесу соціальної боротьби. Проведіть мене до читальні. Де вона у вас? Ішли
свіжою ранковою вулицею поспішно й мовчки. Батюк трохи одставав. Він
похнюплено дивився на порох, що збивали його ноги, і, видимо, мучився.
Отам, у його кімнаті, коло миски з кандьором залишилась обірвана
одвертість і полохлива тінь їхньої інтимності. І тут, коли треба щось
сказати цьому відлюдному вже, нерозгаданому «своєму» комуністові, слів
не було. Батюк колупав думку, але всі слова, що набігали були, зовсім не
ті, що треба. І все ж він з кожним кроком, який віддаляв їх від його
хати, розумів, що конче мусить щось сказати. Треба ж, врешті-решт,
розв'язати оте «Ви не розумієте процесу соціальної боротьби». Вже
видно було і читальню, і від школи до них поспішала Славіна з
Дружиніним, коли Батюк таки наважився. Він зупинився й розгублено, з
острахом кліпаючи очима, тихо промимрив: — Ви мені вибачте... Я,
звісно, не хотів вас, товаришу, ображати. Я сказав вам по щирості як
українцеві... Горобенко відповів далеким і холодним голосом: — Я, товаришу, — комуніст. До них підтюпцем наближалась Славіна, кокетливо погрожуючи рукою: — Это же что такое? Пошли себе, и никаких! Насилу вас поймали... Вы в читальню? Идемте. На ганку їх чекав Дружинін. Читальня
вражала порядком і чепурністю. Оповіщення, афіші, портрети Шевченка,
Франка, Драгоманова — все це було старанно прибите, уквітчане рушниками й
клечанням. Посередині на червоному полотнищі одразу вбирало очі великими літерами: «Через національне до інтернаціонального!» В шафі охайно складено пошарпані книжки і якісь папери. Батюк
стояв понуро коло одвірка. Його фігура була така безпорадна і нужденна,
ніби це не до читальні прийшли поцікавитись три комуністи, а до
куркульської хати вдерлись реквізувати літами надбані скрині та трусити
засіки, а він же у ній господарем. Батюк скоса поглядав на Горобенка і
Славіну, і її похвали наче зовсім не долітали до його ушей. А Славіна куркою бігала по читальні і сунула всюди своє личко, мов дзьобала зернята: — Хорошо портретики приукрасил! А Ильича почему же нет? Я вам непременно пришлю из города... Дружинін довго затримався в дальньому кутку, щось розглядаючи на стіні. Нарешті він одвернувся і мляво запитав Горобенка: — Разве Мазепа тоже был революционер? Горобенка щось штовхнуло всередині. Він збентежився й підійшов до Дружиніна. — Ні, розуміється. А що таке? Дружинін спокійно повернувся до стіни: — Да вот — висит. Мне было невдомек. Думаю: ведь гетманы — это вроде как у нас цари. На стіні, справді, з дубової рами, в гаптованому золотом жупані виглядало молоде, величаве Мазепине обличчя. Горобенко
ні з того ні з сього зашарівся. Цього Мазепу наче не Батюк, а він сам
повісив отут, у читальні. І ось його спіймано на слизькому. Він для
чогось заклопотано прочитав на портреті написа, потім різко повернувся
до Батюка й підвищеним, начальницьким тоном роздратовано кинув до
одвірка: — Я гадаю, товаришу вчителю, що справді можна було пошукати
відповідніших портретів, а не вішати тут всяке петлюрівське барахло!.. Славіна прикипіла до місця й перелякано роззявила рота. Знадвору рипіли східці під важкими Гарасименковими чобітьми.
XIII
Переповнена
школа ще до початку зборів упріла й важко дихала. Чорна маса бородатого
людського м'яса з трьох боків обложила стіл президії і своїм нечесаним,
уболоченим громадищем пригнітала Горобенка. Від неї нікуди подітись
оку. Хіба що глянути тільки на стелю, але й там у махорчаному диму й
випарах б'ється в конвульсіях на почорнілій крейді її п'яний, сопучий
дух. Це сіре місиво селянського лахміття залило великий клас й
погрозливо хлюпотить коло самісіньких ніг. Ось ударить дев'ятий вал його
й розтрощить столи, лави, одним помахом розчавить нещасну перевиборчу
трійку з ком'ячейкою і затопить повстанським чадом села, шляхи, ліси... Ще
тільки-но мав розпочатись з'їзд Рад, але по класу з кутка в куток
гадючкою шмигав ворожий настрій і зловіще сичав там десь за спинами, де
обличчя зливались у одну суцільну зморщену пляму. Гарасименко стояв
край столу урочистий і строгий. Він пильно вдивлявся в довгі, поплутані
людські ряди, і на його чоло лягала тінь. Він, не повертаючись, стиха, мов до себе, сказав Горобекові: — Да-а, з багачами буде біда. Під'юджують уже. Коло
столу сиділи спокійний Дружиніп і мовчазна, принишкла Славіна. Її
нервували й сердили безцеремонні, питливі й помітно глузливі погляди
дядьків. Багато широко одкритих очей вчепірились у неї, розглядаючи
кожну цятку на ній, мов якесь чудисько. Дружинін тягнув «козину
лапку» й стомлено дивився в натовп. Гарасименко задріботів маленьким
шкільним дзвіночком, але його дзвін жалібно в розпуці розбивався коло
перших же рядів, а далі тонув у розгойданому галасі. На задніх дзвіночок
не справив враження. Гарасименко з відчаєм розмахував дзвоником над
головою і щось кричав. Певно, від помахів його руки натовп поволі
заспокоївся і замовк. Середні й крайні ряди нашорошились. Горобенко
встав з-за столу, і в класі раптом стало занадто тихо. Було навіть
трохи моторошно від тої сторожкої, густої тиші, і здавався таким
маленьким і безпорадним серйозний, урочистий Гарасименко. Горобенко настроївся вже був до людського гомону, і через те його голос тепер залунав непотрібно високо й пронизливо: — Іменем перевиборчої трійки вважаю хведорівський волосний з'їзд Рад за відкритий... Товариші
селяни! Сьогодні ви зібрались тут як хазяїни своєї волості розв'язувати
пекучі справи вашого життя. Наш з'їзд відбувається за надзвичайних
обставин. Наша славетна Червона Армія перекинула за Дніпро польську
шляхту, і непереможна кіннота Будьонного вже мчить до варшавських
палаців... Славіна, як це водиться в таких випадках у місті,
старанно заплескала в долоні. Натовп перевів на неї з Горобенка
здивовані очі, і президія спантеличилась. Славіна почервоніла від
ніяковості, але ще завзятіше заходилась плескати. Її підтримав Дружинін,
а скраю загуххав у дебелі долоні Гарасименко. В першому ряду, з тих, що
сиділи ближче до столу, розгублено, нерішуче поплескали нечутно й собі,
а потім знову голосно говорив Горобенко. Його слова були звичайною
промовою з чужими для зашкарублої селянської голови патетичними
висловами, але це тільки початок. Це тільки фундамент, що має пробити до
твердого грунту пісок, щоб потім на ньому виводити мур. Перед
Горобенком сотні уважних очей, що ловлять кожне його слово, кожний рух.
Здається, справді, вони слухають не вухами, а очима. Кожне його слово
коливає терези їх настрою. Від його промови залежить усе дальше. Адже це
бородате тіло, що залило клас й стиснуло повітря, може не випустити їх
відціля. Горобенко не може їх зловити очима — вони зливаються в риски,
коми, розляпані контури, але він чує інтуїтивно ці ворожі погляди, що
звідусіль пронизують його лице. Горобенко серцем розуміє, що ця маса —
це той самий натовп, який пройшов усю людську історію з криком: «Розіпни
його!» У Горобенка напружуються нерви, як чутлива тятивка луку і
росте воля перебороти натовп, подолати його. Попри все — подолати! Він
одлітає від намозолених, зім'ятих офіційних слів і б'є в натовп своїми,
тими, що линуть невідомо відкіля з середини, від серця, від нервів. Натовп
мертво мовчить. Не чути навіть сопіння й рипу взуття. Горобенко
відчуває тільки, як сотні голів витягнулись до нього й ловлять,
всмоктують його слова. Свій чи чужий цей натовп? Це неважливо.
Найголовніше те, що він уже оступився, він одімкнув Горобенковим словам
важкі засуви свого нутра, і акція, ініціатива тепер у Горобенка, а не в
нього. — Живи ж, Радянська владо, владо робітників і селян, у всьому світі!.. Горобенко,
виснажений, залитий потом, з легким тремтінням на скроні сідає на
стільця, а ряди заворушились і захлюпотіли оплесками. — Предлагаю
проспівать «Інтернаціонала». Це встав Гарасименко, а за ним затріщали з
усіх боків лави, і кілька голосів непевно, по-молитовному, затягнули
непризвичаєним до цеї мелодії хриплим голосом: «У став-а-ай проклятим
закліймо-оний...» Коли долинуло до одкритих вікон і розтануло десь
на вулиці останнє: «Воспрянет род людськой», а за ним утворилася, як це
звичайно буває, незручна пауза, відкілясь ізсередини вискочило лукаве,
підстаркувате: — А подозвольте, товариші, ваш вопрос?.. Всі голови
обернулись назад, і за ними, як у коридорі, стало видно десь накінці
пронизливі очі з ріденькою борідкою клоччям. Цю борідку смикала, мов
перебирала волосинки, кістлява, пазураста рука. — Так ось, як
товариш з города говорив нам цічас, що ми тут хазяїни, так воно,
конешно, що діствительно ето да, ну тільки нам жалательно... Гарасименко
збентежено підвівся й гостро глянув на борідку. Його кулаки стиснулись і
тихенько вибивали на столі дріб. Він ніби поривався щось сказати, а
борідка під його поглядом трохи скулилась, одначе й далі вела своє: —
Щоб, значить, наше діло, вроді як би по-хазяйському було, так нам
желательно «Отче наш» проспівати... — Борідка жваво обернулась назад і
загребнула в повітрі рукою з картузом: — Правильно говорю чи ні? Я
скончив... Позаду хвилею розляглось: «Правильно! «Отче наш»! Просимо!..» Славіна істерично хіхікнула, але її смішок розчавив рев, що вилетів десь від дальної стіни й заливав уже середні ряди. Гарасименко стукнув по столу й на хвилину перекричав усіх: —
Ніяких отченашів! Куркульня строїть провокацію... Але його останні
слова потонули в новому, дикому, дужчому галасі: «Отче наш»!..» — ...Чортячий «націонал» так можна, а молитву — ні!.. — ...Скрипниченко, починай... — Та з вікна їх, сучих синів!.. Натовп сатанів. В Горобенкових очах мигтіли руки, скривлені уста, чиїсь випнуті груди. Скраю навіть зачулося вже похапливе: — Отче наш, іже си на небесех, да... Горобенко різко встав і високо здійняв угору руку. Натовп одразу замовк, і спів обірвався. Ліворуч сіпав Горобенка за рукав Дружинін: — Дайте я им скажу... Они поймут... Горобенко різко крикнув: — Слово має робітник (він виразно підкреслив це) товариш Дружинін. По натовпу пробігло шарудіння й змовкло. Дружинін спокійно, не поспішаючись, виліз із свого місця і вийшов наперед столу. —
Товарищи радяне!.. — Горобенка здивувало спочатку це звертання, а потім
він збагнув: Дружинін захотів пристосуватись у мові до специфічних умов
села і ці «радяне» була в нього якась комбінація між кількома відомими
йому українськими словами — «Рада» й «громадяни». — Не в том дело, радяне, што — «отче наш». Разве кто запрещает? Пожалуйста! Но ведь для этого есть церковь... Худе
жовте робітниче обличчя Дружиніна вплинуло на масу. Його
урівноваженість і спокій передались натовпу. Натовп прохолонув і замовк.
Вже ніхто не перечив, і Горобенко запропонував обрати президію з'їзду. — Як будемо вибирати, товариші, списками чи персонально? І знову від стіни, що десь за натовпом, настирливо і вперто закричало: — Парсонально! Парсонально!.. Вдруге зчинився галас, і в приміщенні, по всій школі прокотилось: — Парсонально! — Не треба списків! — Тут не понімають, що воно за «Парсонально». — Без списків! Не треба... Десь
збоку коло столу зачулось: «Просимо списками! Ком'ячейка предлагає
такий список...» і захлинулось. Гарасименко похмурився і зблід. — Я ж
говорив, що з багачами буде біда. Підмовили вже... Горобенко підвів
руку, і так само, як і перше, галас одразу перетнувся. — Добре. Будемо вибирати персонально. Прошу називати кандидатури. Знову рвонула хвиля, знову баский кінь натовпу зірвався з уздечки: — Покотила! Покотила!... Сидоренка... Павлія... Покотила. Просимо!.. Вирвався чийсь дужий голос: — Учителя Батюка Миколая Хведоровича! І натовп, мов змигнувшись, у один голос заревів: —
Учителя! Учителя!.. Миколая Хведоровича просимо-о! Збоку, коло дверей,
стояв Батюк і посміхався. Ця усмішка впала Горобенкові в вічі
дрібненьким потолоченим шклом і задряпала по грудях. Ага-а, он воно що!
Єдиним фронтом, голубчики? Цього й треба було сп одіватись. Але ж ні, до
ста чортів? Цього не буде! Ні! Проте віжки зборів вирвались уже з
Горобенкових рук. Батюк вийшов до столу і, не просячи слова, поза
президією просто звернувся до з'їзду: — Шановна громадо! Я дякую за
шану, але не можу пристати на це. В мене школа, читальня, сім'я... Від
натовпу ще дужче, ніж раніш, бурхнуло: — Про-осимо! Просимо! Миколая Хведоровича!.. Горобенко прудко вискочив з-за столу й щосили крикнув: —
Ніяких слів, громадянине Батюк! На місце! Натовп від того крику в
передніх рядах принишк, замовкли й задні. Батюк перелякано оступився
набік, але зараз же знову посміхнувся. Горобенко глибоко вдихнув
зім'ятого брудного повітря і різко вдався до натовпу: — Як голова перевиборчої трійки я не дозволяю кандидатури вчителя Батюка. Тут не місце прихованій петлюрівщині!.. По цих словах віжки зборів остаточно випорснули в Горобенка. Приміщення захлинулось від ярого лементу. Тепер
годі було добрати, хто кричав і що. Як на те, з вулиці, від краю села
тріснуло кілька сухих пострілів і під школою затупотіли коні. Шалений
шарварок розпирав клас. І в тому пеклі Горобенко самим життям своїм
нараз відчув пристрасну і гарячу смерть. Вона жаром дмухнула від
скручених упрілих тіл і вже простерла до президії руку. Ось вона сама
візьме собі зараз останнє слово, і тоді зчиниться щось страшне. Гарасименко
поспішно витягнув з кобури наган і виставив перед себе. Славіна писнула
й зашилась у куток. Її очі застигли в жасі на Гарасименковому пістолі. Але
сталось дивне: натовп одразу замовк, знітився і зів'яв. Серед нього
рівно постелилась жива стежка, і нею швидкими кроками пройшов до столу
озброєний Попельначенко з Дроботом і три червоноармійці. Попельначенко стиснув ремінь рушниці і пошепки на вухо промовив до Горобенка: — Ушивайся з нами мерщій. Банда входить в село. Знадвору, вже недалеко, розломилось знову кілька пострілів. Попельначенко круто повернувся до зборів: — З'їзд закривається. Тут буде призначено ревком. Але пам'ятайте — хто з вас хоч чим-небудь банді... Він не скінчив. Рясна стрілянина знялась зовсім близько. Весело дзенькнула шибка, і забряжчало на лутці розбите шкло. Натовп сахнувся від вікон і буруном одхлинув до дверей. — Стій! В бога мать!.. Дробот вискочив на лаву й підвів угору руку з австрійською шишкуватою бомбою. — Не з місця! мать! мать! Натовп прикипів до місця. Червоноармійці цокнули затворами. Попельначенко ступив крок наперед і спокійно скомандував: — Комуністи, за мною! Надворі під самою вже школою гарячкове тріпотіла стрілянина.
XIV
— Я гадаю, ми вже можемо розпочати засідання! Ханов, як святий на іконі, поклав перед себе долоні на столі і оглянув присутніх. Макарон
на знак згоди хитнув головою і флегматичне дивився на каламаря. Гусак
нервово крутився на стільці, витягував угору шию, мов йому муляв там
комір, і крадькома зиркав на Горобенка. Борисенко поринув у фотелі
насуплений і на диво мовчазний. В учительській було занадто
неспокійно. Щось вадило педагогам, як звичайно, без пристрасті почати
жувати розм'яклі слова, мляво тягнути на налигачі нецікаві й досить-таки
феєричні розмови про стан освітньої справи на учительських курсах.
Кожний із них окремо прекрасно собі уявляв безглуздя й марність говорити
тепер на голодний шлунок про якісь там нові освітні плани, дошукуватись
нових методів, коли немає чого їсти, нема підручників, нема зшитків і
бракує навіть пер. Кожний із них розцінював свою участь у засіданнях і
нарадах як гру в дурня, одначе, зібравшись докупи, вони удавали, ніби
працюють, обмірковують і шукають. Це не виходило в них, бо хотілось
дізнатись про пайку, про останні свіжі чутки й мерщій податись на свій
город посапати огірки та картоплю. Через це педагоги не затримувались на
засіданнях. Одначе сьогодні засідання не йшло їм у душу. Ханов підпер пальцями скроні, вивалив понад окуляри очі і знову вдався до колег. — Так, може, вже почнім? Борисенко прудко, мов підколотий, устав і нервовою ходою зміряв учительську. —
Я, власне кажучи, хотів спочатку запитати... — Борисенко зупинився і
глянув Горобенкові в вічі. — Да... так я хотів запитати, чи вважають
шановні колеги за... — Борисенко запнувся, погладив борідку «рішельє» і з
притиском сказав: — за нормальне, що лектор української мови, товариш
Горобенко, дозволяє собі передавати на стороні все те, що ми тут
говоримо?.. Горобенко штучно посміхнувся, але нараз почув, як йому зашарілись щоки і стало душно. Гусак єхидно процідив серед тиші: — Да-а... —
Вікторе Семеновичу, може, ви це відкладете?.. У нас зараз є важливі
справи, — спробував був розвіяти інцидент, що грізно навис в
учительській, збентежений Ханов, але Гусак рішуче заперечив: — Нет, как же? Так нельзя... Это касается нас всех, мы не можем... Макарон холодними, слюдистими очима байдуже глянув на Горобенка і мовчки пожував слину. Горобекко закинув за коліно ногу й намагався витримати Борисенків погляд. Він навіть глухо мугикнув: — Ну, ну... прошу... Це обурило Борисенка. Він одвернувся до педагогів і мелодраматично проспівав млосним баритоном: — Я питаю, чи можемо ми погодитись, щоб за нами шпіонили, щоб ябедничали на нас?! Гусак заскреготів стільцем: — Это просто возмутительно!.. Горобенко підвівся й простягнув до Ханова руку: — Я прошу слова. Борисенко сів і зневажливо задер голову: — Вот именно. Пожалуйста уж объясните нам это, товарищ Горобенко! Гусак накивував Макаронові бровою: — Интересно, право... Ханов знову тривожно засіпався на стільці й не знав куди подіти очі; «Может быть, мы это, товарищи, как-нибудь...» Але Горобенко вже одійшов од свого стільця й стиснув його спинку руками. — Так ось, прошу. Я не гадаю тут, розуміється, виправдуватись, я тільки хочу сказати... Гусак стрепенувся й поспішно перебив: — Мне кажется — это несколько неудобно, что лектор украинского языка говорит здесь по-украински... Ведь мы не понимаем... Ханов підвівся й нетерпляче застукотів пальцями по столу: —
Извините, Николай Иванович, в нашей республике каждый гражданин может
говорить на своем наречии. Кроме того, ведь мы живем на Украине... Горобенко
здригнувся і щільно стулив губи, Ханов із жахом чекав на його слова.
Горобенко перечекав хвилину, потер долонею щоку і важко, мов уперше
потрапив сюди, провів очима по кімнаті. — Та-а-ак... Це дуже добре, що ми договорились... Тепер усе ясно. Учительська потонула в напруженій тиші. І тоді з небувалою силою вибухнуло в Горобенка й ударило по учительській: — Тут сидить справжня контрреволюція! Педагоги стрепенулись і застигли. Горобенко рубонув ще раз: — Я вживу заходів розігнати цю лавочку... Досить! Ханов скочив із місця і, благаючи, простер до Горобенка руки: — Виноват! Константан Петрович! Зачем же так? Голубчик, ведь здесь явное недоразумение... Зблідлий Гусак сквапно задріботів куценькими, кривими ногами до Горобенка: — Нет, товарищ Горобенко... разрешите мне... вы совсем не поняли... я совершенно не хотел... Горобенко закинув на потилицю чуба, а потім протяжно й урочисто сказав: — Я скінчив. Мені нема чого більше говорити з вами Тут є робота тільки для чека... Горобенко круто повернувся й вийшов з кімнати. Учительська завмерла в останній сцені гегелівського «Ревізора». Востаннє
Горобенко штовхнув парадні двері з пружиною колишньої своєї гімназії, і
вони лунко і непривітно за ним позаду грюкнули. «Так! Тут кінчено. Тут середини нема і не може бути! Ввечері напишу відповідний звіт і передам Зіверту для чека...» Горобенко швидко йшов опівденними спорожнілими вулицями, але в грудях ще пекло й підганяло мерщій одійти від педтехнікуму. «Так,
так... Хороші екземпляри! Нема чого казати! Нарешті договорились. І яке
зухвальство! Яка певність, чорт би їх забрав!.. Ах, це ж так ясно:
Горобенко хоч і комуніст, але він усе ж таки інтелігент. Ну, де ж ви
бачили, щоб інтелігент пішов виказувати! До нього ставились, як до члена
своєї корпорації, як до «порядної людини»! Ах, сволочі! «Порядна
людина»? — я покажу вам «порядну»! Так, так — сьогодні ж напишу до чека,
іменно — до чека!» Попельначенко мав рацію, казавши «треба
Горобенка послати розправитись разів зо три з куркульнею, отоді а ньому
витруситься інтелігент». «Тільки ти, Попинака, помилився — досить і одного разу було... Досить
було і тої командировки на перевибори, щоб мене розлило від них. Хіба
то не символічно було, що Попельначенко тоді врятував мене від банди й
очманілих дядьків? А ця ж банда, і ті дядьки, і Батюк — вони «свої»,
українці! Вони — «за Україну». І ці чортові педелі — вони теж по той
бік, але то вороги інші, то вороги і Україні, і революції... Ах, чому
Попинака, і Кричеєв, і всі вони не можуть збагнути, що національна
справа так тісно, так невідлучно зв'язана на Україні з соціяльною!..
Чому вони не хочуть зрозуміти, що це національне українське питання — це
цілком реальне, життєве, а не фантазії?.. А втім — ні, прийде час, і
вони зрозуміють. Так мусить бути. Не може ж бути інакше. Це все йде
до кращого. І ота парткомівська характеристика в анкеті, і їхня підозра
до мене — це все важило на краще. Ти, Горобенку, вже не той. Ні, ні, не
той. Рубікон перейдено. І повороту ніякого. Є тільки крайні лінії.
Середніх нема. Там чи там. Не тікай від того, що болить тобі, що складне
й незрозуміле. Це інтелігентщина. Бери його за коріння й рубай. Спрощуй
до аксіоми, до 2 х 2 = 4 всі ті «кляті питання». Розстріляй кулеметним
сміхом в самому собі всі інтелігентські упередження, що виплекав був
колись. Вони тільки заважають. К чорту цей камінь із шиї, що тягне тебе
на дно контрреволюції. Так, Горобенку, — контрреволюції! Бо є тепер або
революція, або контр... Без інтелігентської середини. Так вирви ж цей
непотріб і кинь на смітник разом з батюками, гусаками і борисенками». Ці
думки з відбіжною силою мчали в голові, п'янили мозок, хмільно туманили
перспективу. І раптом у самому центрі їх устало вихлясте, наївне, майже
дитяче запитання: «Це ти, Костику? Невже це ти?..» І Кость Горобенко весело, як пришелепуватому, давно знайомому дурникові, відповів тому внутрішньому голосу: «Так,
так, не дивуйся, друже мій, — це я. Власне, не я, а те, що було колись
мною. Костик умер чи, правду кажучи, вмирав поволі, і те, що не встигло
вмерти, в кожнім разі, ось умре. А втім, що таке смерть? Я не філософ,
але це й без філософії ясно, навіть не думаючи довго: смерть одного в
той же час народження другого. Отже, смерть не годна перетнути вічного
калейдоскопа життя!.. Ти розумієш що-небудь у цьому, друже мій? Це ж так
просто і ясно. Зрозумій же, що Костика вже нема, як нема Наді, немає
батька і його двох будинків, як нема того всього, що було тоді, але
тепер є зате товариш Горобенко. Більшовик. Збагни ж, яке прекрасне це
життя, чорт би його забрав!.. Яке ж воно прекрасне!.. Це життя. І я
дякую революції, дякую партії, що вони навчили мене так сильно його
любити».