На стільці коло самого ліжка блимав каганець, але читати при
ньому було не можна. Кость Горобенко незадоволено пустив долу газету й
протер кулаком натомлені від напруження, почервонілі очі. В усій кімнаті
сиротливо ясніла тільки невеличка смужка вогню — нужденне полум'ячко
від каганця, а навколо немов побралась за безліч чорних рук і щільно
згрудилась навкруги полум'я густа, волохата тиша. Десь тільки вгорі, на
потемнілій закуреній стелі, повисла незграбна тінь від стільця і тьмяно
поблискували двері. Горобенко повернувся на ліжку до каганця й
поправив під головою замусолену подушку. Каганець тихо горів. Іноді його
вогник несподівано вихилявся набік, нервувався, починав тупцювати і
знову заспокоювався. Горобенко дивився на нього, а маленький вогник
розтоплював йому вироблену вже в партії прихованість і сторожкість,
навіював несподівані думки, зазирав у саму душу і викликав на щирість. За стіною раптом зарепетувала Параска Федотівна й розлягся хрипкий, п'яний голос її Митька. —
Чорт, дьявол, комуніст, анархіст, всьо равно! Закрутілі: ревком,
продком, совєт, а жисті — нєт! Понімаєш: била Росія во-о какая, во! А
тяпєр, махонькая-махонькая. А я спрашиваю почему? Ти мнє говорі —
почему?! Параска Федотівна вилаялась і, протяжно завиваючи,
заплакала. Потім заторохкотів дзиглик, певно, Митька хотів устати, і з
тріском задережчало на підлозі розбите шкло. З кімнати долетіло
шамотіння й осатанілі крики Параски Федотівни. Але Горобенко звик
уже за кілька місяців до тих сцен. Стуки й крики перелітали через стіну,
доскакували до його вух, але далі не потрапляли. Каганець згустив
Горобенкову самотність у кімнаті і засвітив затаєний куточок у
безкінечних коридорах душі. І ось виплили останні дні, і та позавчорашня
авдієнція в парткомі і саркастична, зла усмішка Попельначенка.
Горобенко ворухнувся, наче хтось доторкнувся холодним до голого тіла, і в
грудях защеміло обурення. Стало більше, навіть ніж тоді, кривдно. Треба
конче зробити щось. Треба рішуче покласти цьому край. Допускати, щоб
якийсь Попельначенко, хлопчисько, власне, міг дозволити собі такі жарти,
як тоді! Просто знущатися! Ну, що ж з того, що він був у «Просвіті» і
ці всякі Ковганюки та Педашенки добирають легального способу животіти?
Плювать би він хотів на них!.. Горобенко повернувся горілиць і
поклав під потилицю руки. І в цю мить виринув зрадливий спогад. Цей же
Ковганюк переховував його, ризикуючи, в своїй хаті, коли Горобенка
шукали денікінці. А з Педашенком вони разом утворили філію Національного
союзу й заарештували повітового гетьманського старосту. А з
Придорожнім... Ці навісні згадки, як краплі живого срібла, чіплялись
одна одної й виростали у велику кулю, що підступала ближче й ближче,
одсовувала сьогоднішнє, розмальовувала у якісь занадто фантастичні і,
признатись, гарні, приємні, близькі картини, позаторішнє — і знову
муляло всередині. — Сумління?.. Га? Горобенко одкинув ковдру й
спустив із ліжка на долівку ноги. Він із хвилину слухав гомін унутрішніх
голосів, придивлявся до їхньої боротьби і... — аж здивувався. Тихенько,
манівцями, із закамарків підсвідомості вилізла ця знайома, здається,
давним-давно вже думка. Ну, так, це давно вже він вирішив, тільки чомусь
не міг досі голосно сказати: — Треба вбити... Мушу, власне, не
вбити, а розстріляти. І тоді, коли перед очима з'явиться їхня кров, коли
ця кров розстріляних повстанців, куркульні, спекулянтів, заручників і
безлічі усяких категорій, що зведені до одного знаменника —
контрреволюція, хоч раз, єдиний тільки раз впаде, як то кажуть, на мою
голову, заляпає руки, тоді — всьому цьому кінець. Тоді Рубікон буде
перейдено. Тоді я буду цілком вільний. Тоді сміливо й одверто, без
жодних вагань і сумнівів можна буде сказати самому собі: я —
більшовик... Горобенко тремтячими руками скрутив похапливо цигарку і
пройшовся по кімнаті. На стіні з'явилась крива, величезна тінь, і перед
босими кроками поступилась тиша й морок. Горобенко пожадливо втягнув
перший струмінь диму і зненацька здалось, що в кімнаті пояснішало.
Вогник несамовито підстрибував на каганці, й ось-ось ніби перетнеться
його жовтенький мотузок, але думка міцно держиться голови і, як кріт,
углиблюється далі. Так, так — треба кількох крапель крові на землі.
Це вона тільки змиє все. Тоді все буде можна і на все тоді плювать.
Тільки — раз! Там, на селі, серед тихих традиційних садочків і білих
хат, отих усяких «квітоньок», у спеці й поті з пилом, уболоченими руками
— розстріляти... Важно — хоч раз. І нікого іншого (це найголовніше) —
як повстанця. Так. Отого самого впертого селюка, що в сутінках
полтавської діброви вимріяв «самостійну» і почепив на розкуйовджене,
брудне волосся червоного шлика! Горобенко давно вже ходив по кімнаті
з кутка в куток. Все, що було досі нерозгаданою перешкодою, тепер стало
цілком ясне, майже розплановане. Тепер було зрозуміло, що раніш завсіди
заважало. Тепер не буде вже жодних хитань. Тепер треба просто йти до
того. Треба здійснити те, що народилось зараз, що невпинно росте й
вимагає виходу. Горобенко зупинився на середині кімнати. Було душно. Він
підійшов відчинити вікно й побачив, що надворі вже благословлялось на
світ. Крізь спокійне гілля дерев видно було сіру покрівлю неба.
Горобенко лунко одчинив вікно, і в кімнату влетіло перше, непевне ще
щебетання якоїсь птиці. У кутку, коло ліжка, догорав чужий, непотрібний
уже каганець. Горобенко сильно дмухнув на нього і, заспокоєний, ліг
спати.
VI
Цілий тиждень Кость Горобенко реквізовував.
Майже щоранку він забігав до наросвіти по ордера, перебігав через вулицю
до відділу праці брати мобілізованого биндюжника й кількох вантажників,
а потім починалась сама операція. Величезний, незграбний віз, що допіру
возив борошно, зупинявся несподівано перед парадним ходом. Білі від
борошна й крейди вантажники помалу злазили з воза й розташовувались на
парадних східцях покурити, а Горобенко підходив до дверей і енергійно
тричі стукав. За хвилину-дві двері обережно одчиняла стурбована хазяйська рука, а Горобенко рішуче переступав порога й подавав ордера. — Я маю у вас реквізувати піаніно. Прошу провести мене... Хазяйські
руки нерішуче брали ордера і, не читаючи його, тупо дивились на
розляпану печать, несміливо перебігали на Горобенкове обличчя й вагались
ступити крока. Горобенко, міцно стиснувши рота, який час дивився пильно в хазяйські очі, а потім переступав з ноги на ногу й холодно вимовляв: — Мені ніколи. Люди надворі ждуть. Прошу, будь ласка, не затримуйте нас... Він повертав голову до вулиці й голосно гукав: — Ану, товариші, готовсь. Вантажники,
перевалюючись по-качиному на дужих ногах, флегматичне, мов до комори,
заходили до кімнат, і з ними разом кімнати сповнювались незвичайним
шумом. Горобенко, не чекаючи хазяйської відповіді, простував сам поперед
вантажників до покоїв і, шукаючи піаніно, нишпорив очима по кімнатах. Тоді
хазяйська постать оговтувалась, їй трохи ніби повертало дар голосу, й
вона, заїкаючись, перелякано починала звичайну словесну тяганину: —
Власне, це піаніно... Воно, бачите, в нас не для розваг... Донька
вчиться грати, прекрасний слух... Я сам працюю в статбюро... Я просив
би, товаришу, чи не можна якось би це... Ці вічні драматичні прелюдії страшенно дратували Горобенка. Він спішно перебивав хазяйські слова: —
Ордера читали? Кінчено. Про що тут говорити! Він перший кидався до
піаніно, розчищаючи собі дорогу від стільців, столиків та кріселок,
приймав із піаніно, як У себе в господі, якісь портрети, кілька книжок і
одсував піаніно з насадженого місця, де воно покоїлось протягом довгих
спокійних років. Кімнату наповнювали перелякані, розпучливі обличчя членів хазяйської родини, але Горобенко намагався на них не дивитись. — Ану, товаришу, підсобіть... з правого боку заходьте... Ну, разом! Ще раз... Тихше, тихше! Обережно... Горобенко
чув, як хрущали заломлені в безвихідній тузі чиїсь дівочі пальці,
відчував, що хазяйські вуста намагаються й ніяк не відважаться ще щось
сказати, але він зосередковано й старанно допомагав вантажникам витягати
з кімнати піаніно, немов, крім них, тут не було більше нікого. Піаніно
неохоче подавалось від свого рідного місця, воно сердито гуло, чіплялось
за кріселка, двірок, наче благало їх утримати його, не пустити з дому, і
за його глухим, похоронним гулом позаду розтиналися невільні розкоти
жіночого плачу, безпорадні благання й приглушені прокльони. Хазяйська
постать, запобігливо одсуваючи перед вантажниками меблі, бігла одчинити
широко зовнішні двері, щоб якось, бува, не стукнути піаніно, й на ходу
щось просила в Горобенка. Ці криві хазяйські ноги й зігнута спина не
хотіли вірити, що піаніно так-таки серйозно вивозять назовсім, вони
намагались себе переконати, що це тільки для чогось пересувають його з
місця на місце, що треба лише сказати якесь слово і все можна буде
полагодити, все буде, як і було. Але цього слова хазяйські вуста ніяк не
могли добрати. Воно, грубезне, перетворилось десь у голові, але
прибрати конкретної форми не могло. Через те тремтячі губи мимрили якусь
недоладну нісенітницю, а руки шугали в повітрі, щоб у разі потреби
зразу ж допомогти цим брудним, вайлуватим гостям. Коли піаніно
вмощували вже на возі й зашморгували мотузами, Горобенко звичайно
обертався до парадних дверей і мовби безкровним голосом кидав, не
дивлячись у лице: — Якщо є якісь там скарги й узагалі невдоволення, —
можете звертатись до наросвіти або РКІ... Потім він голосно казав до
биндюжника: — Рушай! Легше тільки там на каменях, — і йшов. Він
повертався певною, твердою ходою до своєї постійної праці в радпрофі,
але дорогою йому ввижались йолопська, спантеличена фізіономія хазяїна,
червоне, мокре від сліз, заплакане обличчя доньки, пащекування гладкої
мамаші... Він намагався уявити собі до деталей атмосферу осиротілого
після піаніно дому, малював собі розпуку й горе допіру покинутих міщан —
і це давало йому якусь злісну втіху. Він пригадував ті знайомі родини,
де ще не знати як уціліли піаніно та роялі, й розплановував дальніші
реквізиції. Він не тільки користувався з ордерів наросвіти, але сам
штовхав наросвіту на нові реквізиції. Він якимось способом діставав
адреси реєстрованих і нереєстрованих піаніно, збудив питання реквізувати
приватні колекції книжок, і цілий тиждень рипіли по центру міста
навантажені вози. Прекрасні дубові столи для письма, книги в дорогих
палітурках, шафи, чорні жалобні піаніно — все це вивозилось із поважних
кабінетів, затишних віталень і торохкотіло по зіпсованому бруку до
якогось будинку з голими, поколупаними стінами, серед яких незримий
павук сотав брудну сітку глухої пустки. Піаніно одразу перевозили за
призначенням — до клубу, дитячих будинків, шкіл, навіть один
концертовий рояль для чогось потрапив до бібліотеки. Столи до письма й
шафи теж находили собі притулок по різних канцеляріях, відділах та
секціях. Але з книгами було далеко гірше, їх безсистемне кидали на
підлогу одної з порожніх кімнат Нардому і тут, на запльованих дошках,
безліч назв з різних полюсів знання, науки й мистецтва находили собі
дрвгий спочинок. Вони грубими покладами розлізались завширшки й
завдовжки всієї кімнати, нижні шари вкривались тлінним порохом, а над
ними росли вгору нові й нові. І отак день при дні кімната все більше й більше скидалась на незариту братську могилу. В
чотирьох стінах з великими брудними плямами від вогкості потонула разом
із книжками вигнана з життя тиша. Притаманний окремим родинам і людям
запах, одноманітність і безтурботність повітових домів, де читали щодня
коло самовару «Южный Край», передплачували «Ниву» й шанували Пушкіна з
Гоголем, засушені, як гербарій, думки статечних кабінетів, Мопассанові
ласощі колишніх гімназисток — все це знесене повінню, коли горобиної
ночі прорвало греблі й загати — все це прибилось сюди. Здавалось, що
в книжках усі зневірились. Ні з партійних, ні з обивателів ніхто не
приходив сюди, ніхто не перегортав книжки. Їх вільно було б розкрасти
мало не половину, тягати додому цілими купами, але охочих на це не було.
Навіть бібліотечні службовці, незважаючи на наказ, тільки один раз прийшли й про око захопили до книгозбірень кілька книжок. Один тільки Кость Горобенко заходив до цієї кімнати і, як трунар, просиджував серед паперових трупів цілими годинами. Ці
книги, наче фамільний маєток — колишнього пана, вабили Горобенка до
себе. Коли він заходив сюди, він перше сторожко прислухався коло дверей,
чи не йде хто назирці, потім помалу зачиняв двері, замикав на гачок і
тоді вже зашивався в саму книжкову гущу. Він брав у руки окремі томи,
грубезні збірники журналів і перегортав сторінки. Інколи він зупинявся
на якомусь випадковому місці, що раптом з незнаних причин привернуло
його увагу, й починав читати. Читав він довго, немов за інерцією, його
очі перебігали сторінку за сторінкою, аж поки не густішав у кімнаті
присмерк і не стомлювались очі. Тоді він одсував прочитане й роздивлявся
ілюстрації журналів. З-під старих, пожовклих, де-не-де заляпаних
кавою сторінок, таких знайомих із далекого дитинства — «Родины», «Вокруг
света», «Нивы», випливали спогади. Вони асоціювали з безліччю днів,
таких затишних і запашних. Ці журнали немов щоденник. Наївні, трохи
дурнуваті, але такі прості, такі близькі, такі свої, як те все, що було,
що вже ніколи, ніколи не вернеться. На такі ж самі малюнки дивився
покійний батько, дивилась мати, що невідомо де тепер, як і чому живе ще й
досі, дивився, нарешті, він сам. Дивився тоді, коли амплітуда життя
вимірювалась гімназіяльним табелем, коли життя бігло певно, безтурботно й
весело, як санки після пороші... Горобенко допізна роздивлявся журнали, і серед пороху книжок тихо, без каяття, без самосуду ятрились його дитячі спогади. Одного
вечора, покидаючи кімнату, він з острахом згадав, що все ж таки рано чи
пізно, а книжок тут не стане. Прийде час, і їх розтягнуть по
бібліотеках, рознесуть по школах, розкрадуть — хіба може що вціліти від
цієї «загальної руїни», від того велетенського незримого плуга, що
вперто оре останні облоги минулого!.. І стало боляче за книжки. Це ж
вони — останнє «речове», що трісками перелетіло через піну, уступи й
хвилі порогів революції. Це ж вони тільки можуть потаєнці, в чотирьох
стінах похмурої, вогкої кімнати розповісти так багато, багато! Тільки
вони... Горобенкові несвідомо хотілося якомога довшє вдержати книжки
в Нардомі. Він не нагадував про них нікому, а тільки старанно привозив
до цього капища все нові й нові. Позавчора він повісив на дверях власного замка, а сьогодні, крім того, підпер двері лавою.
VII
Уже
сутеніло, коли Горобенко повернувся додому. Він хутко роззувся,
швиргонув у куток брудні чоботи і тільки-но хотів розтягнутись на ліжку,
як у двері постукали. — Увійдіть. Хто там? Двері тихенько одчинила Параска Федотівна, а за нею з вечірнього присмерку виглянула чиясь сива голова. —
Іздєся до вас прийшли, — вона знову зникла за дверима, щоб дати пройти
до кімнати сивій голові. — Пожалуйте, вони вдома січас... Кость Горобенко накинув френча й ступив до дверей. —
Можна? Спасибі, спасибі... Дозвольте, Костянтине Петровичу, до вас з
проханням... Впізнали мене? Я, бачите, до вас у одній справі... Кость
не впізнав його одразу. В сивому, розкучманому волоссі, в перев'язаній
носовою хусткою щоці і, нарешті, в похиленій наперед, якійсь занадто
нужденній, мало не жебрачій, постаті — його годі було впізнати. Кость присунув йому дзиглика й хватькома глянув у лице. — Прошу сідати. —
Спасибі, спасибі... — Його спина зігнулась ще більше, здавалось, від
неї ось-ось одваляться руки, покотиться геть собі голова, і його ноги
полохливо затупцяли на одному місці, коли він грузько сів, підмощуючи
під себе старе пальто. — Захворів, знаєте: зуби й печінка... Ви мені
вибачте, що я вас, Костянтине Петровичу... Горобенко підозріло
нашорошився. Чого прийшов цей колишній купець, брат того вихреста-купця,
що держав його рідну тітку? Він так само вихрест і, очевидно, така ж
наволоч, як і той. — Так тут, Костянтине Петровичу, одне діло,
але... Горобенка неприємно вразило це величання по батькові. Раніш, коли
він зустрічався з ним ще гімназистом раз на рік у тітки на іменинах,
цей купець кидав йому з милості два-три слова, називаючи тільки
Костиком. Підлабузнюється тепер чогось... І Горобенко нашорошився ще
більше. Він з прихованою огидою подивився на дране, зовсім непотрібне
вліті пальто його, тремтячі скарлючені пальці й сухо промовив: — Я вас слухаю, прошу. —
А ви все ще й досі — по-українському... Пам'ятаю, як ви колись у
Варвари Миколаївни декламували Шевченка... «Б'ють пороги» чи як воно?..
хе-хе... — Старий запобігливо засміявся штучним дрібненьким смішком, і
це вже зовсім розсердило Горобенка. Цю родичівську фамільярність і всякі
там спогади треба вивести. Він різко перетнув його смішок: — Це ви облиште. І Варвара Миколаївна зовсім ні до чого. Що, власне, вам від мене треба? Горобенко
запустив розчепірені пальці в чуба й рішуче подивився старому в вічі.
Але старий зволікав. Він усіма способами хотів відтягнути те
найголовніше, по що він прийшов сюди, до цього проклятого усіма
порядними людьми міста, більшовика, який колись був звичайним, тихим
гімназистиком. Старому хотілось зробити якусь словесну підготовку,
розм'якшити шкіряне серце комуніста, показати йому всі дірки свого
убозтва, довести йому, що він тепер уже не купець, а такий самий
пролетарій, як і всі, спробувати ще бренькнути на родичівській струні —
допомагають же інші комісари своїм родичам від усяких реквізицій та
вселень. Старий злякано проковтнув останню трель смішка й засіпався на
стільці. Потім винувато й принизливо, як собака перед ударом хазяйського
нагая, розтягнув на зморщеному лиці лагідну усмішку: — Вибачте,
вибачте, Костянтине Петровичу... Це так якось к слову прийшло, минулі
часи, знаєте, згадалось... Все воно ще, здається, так недавно було... і
тьотя ваша, батько... Від столу, що біля вікна, зачувся грубий нетерплячий Горобенків голос: — Я не маю часу вас довго слухати, кажіть про діло. Старий зовсім розгубився й з одчаю раптом просто, без манівців і натяків перейшов до самої суті. Горобенко,
схилившись головою до столу, нетерпляче дивився з-під краю долоні на
перев'язану щоку. А старий уже жестикулював руками і верз таку знайому
вже й остогидлу мороку про піаніно. Ага, в нього реквізувала
наросвіта піаніно? Прекрасно. Так і треба. Він, розуміється, хоче, щоб
піаніно повернули назад. Його Оля в консерваторію хотіла колись
поступити. Звісно, звісно... Він просить, щоб Кость, власне, оцей
солодкий на його вустах — «Костянтин Петрович», поклопотався за нього в
наросвіті... Він же комуніст і дарма що далекий, а все ж таки й родич
йому. Так, так. Він благає пожаліти його: це ж піаніно — остання втіха.
Дещо з речей забрали в них, дещо довелось попродати, щоб якось жити
далі, а піаніно — Олечка ж так чудово грає... Голос старого тремтів і
зворушливо хрипів; коли б не присмерк, що майже зовсім заволік усю
кімнату, то, певно, на його очах можна було б побачити сльози. На
мить щось схоже на жалість заворушилось Горобенкові в грудях, але зараз
же це згасло й перейшло на ще більше обурення. Він устав, поклав долоню
на стіл і категорично промовив: — Ви надаремно все це мені кажете.
Піаніно одібрано у вас правильно. Інакше й не могло бути. Я так само
зробив би на місці наросвіти. Старий тріпонувся на стільці й похапцем, оскільки це дозволяли йому кволі, скарлючені ноги, встав і собі. — Костянтине Петровичу! Я вас прошу! Будьте ласкаві!.. Простіть... Від
цього останнього «простіть» Кость зашарівся. «Простіть»? За що? За те,
що сволочі наживались раніш. По Нижніх Новгородах, Казанях та Харковах
вештались з ярмарку на ярмарок, щоб зайвого карбованця вилупити! Може,
«простіть» — за гордовиту тітку, що воло одростила на вихрестових
баришах? Або за приниженого плазуна батька, що нишком мріяв, мабуть,
зрівнятись із сестрою в достатках? За це — «простіть»? Горобенко засунув у кишені штанів руки й широко розставив босі ноги. —
Невже, громадянине Полтавський, — він умисно уникнув імені та по
батькові і «громадянине» сказав поволі, з притиском — невже ви справді
гадаєте, що я буду боронити буржуазію, хоч би навіть і родичів мого
батька? — Ну, яка там «буржуазія»! Ви ж самі бачите, як нам тепер
приходиться... — Старий похопився й знову пустив у голосі сльозу: —
Костянтине Петровичу, ви вже допоможіть нам... — Кажу вам рішуче, що цього ніколи не може бути. Розумієте? Я — комуніст! Невже ви цього не знали?.. Старий подався наперед, і простер до Горобенка руки. — Я розумію, звичайно... Ви переконані... За ідею свою, так би мовити... Але... Старий
запнувся, сьорбнув носом повітря й прудко поліз до кишені, намацуючи по
шву пальта своїми тремтячими пальцями туди дорогу. Горобенко здригнув і
від несподіванки аж ступив назад. «Хоче дати гроші?! Хабара?..» Він майже крикнув: —
Слухайте, вийдіть, будь ласка, з моєї квартири. І взагалі раз і
назавжди прошу вас припинити ці візити. Для розмов є установа... Старий
видобув із кишені брудну, засякану носову хусточку й витер нею
заплакані очі. Потім мовчки, лунко стукаючи своїми шкарбунами по
підлозі, він вийшов, зігнутий, із кімнати. Перше ніж він доплентався
до порога, в коридорі за дверима щось рипнуло й зашурхотіло. То
поспішала до себе Параска Федотівна, що пожадливо, затаївши дихання,
підслуховувала коло дверей їхню розмову.