За життя розплата тільки кров'ю, Тільки смертю переможеш смерть. Василь Еллан.
Кость
Горобенко оглянув свій партбілет, і на цей раз чомусь надто виразними і
многозначними здалися йому кілька таких знайомих і звичайних слів: Російська Комуністична Партія (більшовиків). Кость
в'яло подумав: це нісенітниця — друкувати українською мовою
«російська»... А втім, не це, власне, впадало в око і настирливо
вимагало на самоті витягати з кишені рожеву книжечку і вдивлятися в
першу сторінку. Вся суть, уся непорушна сила її, що концентрувала
Костеву увагу протягом кількох місяців, була в тому, здається, зовсім
зайвому слові, що притулилося збоку, заховалось навіть у дужки, але яке
насправді було і не зайве, і не звичайне — (більшовиків)... «Більшовик!»
— це зовсім не те, що «комуніст». «Комуніст» — це термін новий, і Кость
призвичаївся до нього одразу, навіть зріднився з ним. А ось із
«більшовиком», цебто з тим самим більшовиком, що за недавньою
термінологією, — на вістрях багнетів «ніс із півночі, з Росії, на
Україну...» — ні. Кость поклав партбілет на стіл і озирнувся по
кімнаті. Було тихо. Крізь одчинене вікно із саду долітало однотонме
щебетання якоїсь безглуздої пташки. Десь за листям дерев перевалювало на
захід сонце, і його кволе проміння позначилось на стіні сіруватою
мармуровою мережею. Розкидані книжки, штани на подушці, наган на столі —
все це було німе й глухе. Ніщо не могло підслухати Костевмх думок, щоб
потім нишком, у закутках, за спиною, шепотіти поміж членами організації.
Кость спокійно подивився крізь вікно в сад і тихо сказав самому собі: — Я — більшовик... Він хотів це донести до самих глибин свідомості, але й на цей раз спорснув. Кость зніяковів і стомлено сів. На
вустах заграла легка іронічна посмішка. Було неприємно. Отак само він
колись обдурював батьків і ховався з «одиницею» за диктант. Яка різниця?
Тоді — «одиниця», а тепер — ті два будинки, що їх мав колись до
публічного торгу нетяга-батько в цьому ж місті, і та гімназія, що стоїть
і досі на розі двох вулиць у садку, але вже містить тепер у собі
педкурси. Це вони муляють комуністичне сумління, або, кажучи просто, —
душу, це вони не дають змоги спокійно, як і всім іншим членам
організації, почувати себе більшовиком. Вони. Кость сперся ліктем на стіл і подумав: «Якого
чорта липне це все до голови? Що батько був дрібним буржуа — це так.
Факт. Ба навіть — він цілував соборному настоятелеві, каштановолосому
панотцеві Гаврилові, руку і його сестра, що колись була мені рідною
тіткою, — вдруге замужем за вихрестом-купцем — це також правда. Це все
так. Але батько потурбувався вмерти за рік до революції, і, нівроку
йому, добре зробив. Я ненавиджу його за те, що він був мій батько, і
вдячний йому, що його тепер нема. В мене немає тепер нікого. І це так
само правильно. Я не відповідаю за батьків. А втім, що ж: одним судилося
бути спадкоємцями свого класу, а іншим — ренегатами. Хай за їхньою
теорією я — «дрібнобуржуазна інтелігенція». Я кажу трохи інакше —
ренегат дрібної буржуазії. Важно те, як я сам думаю про себе, а не хтось
інший. І немає мені ніяких докорів від самого себе! Так, я був
український націоналіст, я був за голову повітової філії національного
союзу; в цьому ж місті я, безусий юнак, що допіру скінчив гімназію,
виступав у 1917-му на мітингах, розпинався на всяких зібраннях за
«неньку», закликав собі в свідки спорохнявілу пам'ять усяких Сірків та
Гордієнків. Це все відповідає дійсності, і я не ховаю це ні від кого. Це
було раніше, а тепер я...» Кость знову зупинився, але напружився і голосно вимовив: більшовик! Але враз виринула, чи з гімназії, чи просто з дитячих літ, казочка і стало смішно й сумно. Якийсь
алхімік дошукувався філософського каменя. Він перемолився всім святим,
яких тільки знав, благав богородицю, нарешті самого Христа допомогти
йому, але всі вони були мовчазні, як звичайнісінький камінь з його дому.
Тоді алхімік прокляв їх гамузом усіх і звернувся до сатани. Сатана з
охотою згодився допомогти, але правив одного: «Ти знайдеш те, чого
шукаєш. Тільки — одна умова, друже мій: тиждень не думай про білого
ведмедя». Нещасний алхімік, що, здається, ніколи за все своє довге життя
серйозно не замислювався над ведмедями взагалі, а білими зокрема, цілий
тиждень ні на хвилину не міг позбутися цієї навісної думки про білого
ведмедя. Горобенко, посміхнувшись, подумав: «Більшовик» — це мій білий ведмідь, але якого ж філософського каменя дошукуюся я?..» Він поклав у кишеню партбілет, узяв наган, щільно зачинив вікно і вийшов із дому. Це
кляте повітове місто з його безглуздими брудними завулками, шопою на
базарі, незграбними рожевими купецькими домами, місто, де всі знають про
кожного всяку дрібницю й одне одному осточортіли, це місто — свідок.
Воно знає все. Ось Народний будинок. Тут стояв батько з царським
портретом, коли була маніфестація з нагоди здобуття Перемишля; ось
базар, за ним ліворуч вулиця, де жила в своєї тітки Надя... Кость
швидко ступав по м'якому базарному поросі. Тепер базар був мертвий.
Огидливо стирчали гнилими кроквами напівзруйновані ятки. Це жертви
боротьби комунвідділу з приватним торгом. Від яток смерділо людськими
екскрементами, і довгий понурий м'ясний ряд скидався на перекинуті
кінські кістяки. Десь у кутку під кам'яницею, як неприкаяні, сиділи
кілька перекупок з яблуками, ще далі селянський віз, збоку мур, і на
ньому розсічений ринвою напис: «Сапожная мастерская Уездсо/беса». Ринва
нещадно розлучила дві частини слова і зробила так, що коли «уездсо»
почувало себе якось сиротливо й самотньо, то «беса» було ніби саме на
місці. Воно глузливо одскочило від ринви і, показуючи вгору язичка від
«б», знущалось з правовірних міщан. Це ширило між перекупками,
колишніми купчихами й казначейшею всякі непевні чутки й підпирало їхні
гадки щодо антихриста (самі ж признаються, що — бісове...). Горобенко
зненацька подумав: «А ось коли б написали по-українському — цього б
не було, хай би й ринва розірвала». Проте одразу ж стало соромно свого
власного примітиву. І потім він звернув увагу на цей мур не через
«беса», а тому, що тут розстріляли когось петлюрівці, і Горобенко
внутрішньо посміхнувся самому собі: «Власне, логічно, за загальним ходом
тих подій, мене теж повинні були б розстріляти, і це дуже дивно, чому
цього не сталось... Правда, я не був у війську, я, так би мовити, мирно
політиканствував, але все ж таки...» Горобенко перейшов бруковану
широку головну вулицю і ступив на східці парадного ходу. Тут був колись
банк, де служив батько його гімназіяльного друга, тепер — це робітничий
клуб. Тут, звичайно, через брак великої зали в повітпарткомі, бувають
загальні збори організації. Пожовклі соснові гірлянди, паперові
прапорці, неохайно прибиті портрети вождів, забруднені мухами й чиїмись
пальцями плакати, розстроєне піаніно, на якому вічно хтонебудь
несамовито вистукує «Інтернаціонала», — все це виглядало холоднувато й
незатишно. Тут не почувалось дбайливих рук, приміщенню бракувало душі.
Люди приходили сюди — раптом. Гомінкою юрбою вони враз заливали залу,
приносили свій пах шкіри, дьогтю, шмаровидла, махорки, навіть куряви
сільських доріг, і тоді розсувались безладно стільці, підлога вкривалась
недокурками і в кімнатах стояв стовпом густий синюватий дим. А коли
люди виходили, тоді в приміщенні було тихо, самотньо й сумно, як на
згарищі. Загальні збори ще не почались. Партійці заповнювали залу й купами розходились по кутках. До
Горобенка підлетіла Славіна. Її підстрижене волосся не личило до худого
обличчя невиразних літ, і зовсім уже дратувала якась каблучка на
пальці. — Таварищ Гарабенко! Таварищ Гарабенко!.. Вона вчепилась
худорлявими пальцями в його гудзика на сорочці і почала нещадно крутити:
— Де ж ви загаялись? Мені конче треба з вами поговорити. Її
російська мова з штучним московським акцентом одразу зменшила кілька
тонів і перейшла в шушукання. Вона непомітно потягла Горобенка в дальній
куток. — Ви знаєте... Це неможливо!.. Це підриває авторитет. Фірсов
учора виступав п'яний на учительських зборах!.. Це треба конче
поставити на порядок денний... Аби ви знали тільки, як він... Горобенко
хотів якось одчепитись від неї. Ця завідувачка соцвиху справді надто
вже уїдлива. Він одсунув на потилицю кашкета і мляво відповів: — Це
дрібниці, товаришко Славіна; хіба тепер до них... Але Славіна крутила
вже гудзика обома руками й поспішно шаруділа словами далі: — Як
дрібниці?! Це компрометує нас усіх... Це ганьбить усю партію... Та ви
знаєте, що цей самий Фірсов... Горобенко нетерпляче глянув у вічі
Славіній. Цю колишню вчительку видно всю наскрізь: опозиції шукає серед
інтелігентів... Стало знову неприємно за себе — адже не піде Славіна до Горбаня або Дружиніна шушукатись, а цілить у нього: «Таварищ Гарабенко, таварищ Гарабенко». Як це бридко! Він глянув на її тоненькі безкровні губи і раптом подумав: «А мабуть, таки правдиві оті чутки, ніби Славіна — прижитна донька якогось тамбовського архієрея...» — Таварищ Гарабенко! (Славіна зробила наголос). Нам обязательно надо обсудить это вместе... Горобенко сухим голосом зупинив її: — Це склока, товаришко. Вибачте, я мушу піти поговорити... Горобенко
різко повернувся й пішов до якоїсь групи. Славіна здивовано подивилась
йому вслід, але похопилась і побігла когось шукати... Горобенка
перейняв Завальний. Він, як і завжди, схопив його руки понад ліктями й,
наче випробовуючи м'язи, труснув кілька разів. — Здоров, Горобенко. Ну, як там «мова»? Завальний вишкірив рота, і його підборіддя наїжачилось розмазаною усмішкою. —
Петлюрівщину сієш, каналія! Це ти Маркса українізував? — він показав на
свіжі плакати, друковані українською мовою, і блиснув переднім золотим
зубом. Ці вайлуваті дотепи перли від Завального, як із дуба, але крізь
посмішку в ньому єдиному тільки Горобенкові вчувалась товариськість і
приязнь. Завальний був чи не один тільки у всій організації, що читав
між іншим «Вісті» і перегортав удома Шевченка. Горобенко відповів йому по-російськи. — Слухайте, якого чорта ваш культвідділ ще й досі не налагодив клубної бібліотеки? — сказав Попельначенко. Попельначенко
звик говорити безапеляційним, командувальним голосом, і це якось
незрозуміле гармонізувало з його ще надто молодими рисами обличчя й
худорлявою постаттю. Він хлопча, але він — пестун організації. Попельначенко мотнув угору підборіддям: —
Так що значить — нема?! Має ж ці книжки інтелігенція — реквізнуть!
Зв'язатись із наросвітою. Взяти, і баста! — Попельчаченко може це
казати. Він з 18-го року в партії. Попельначенко виріс під ударами
залізним аршином свого батька-кравця. Він — «справжній пролетар». І щодо
інтелігенції він не аби сказав. Він розуміє все. Цей клешоногий
Попинака, як його прозвали в організації, — це хитрий тип. Він знає куди
закинути. А проте в нього сухоти. Це вони, мабуть, розлили по всій
Попинаковій істоті злостивість і розтягнули долу кутки його пухких губ.
За що, власне, Попинаку люблять в організації? А люблять. Попельначенко
засунув глибоко в кишені штанів руки й зневажливо прищулив очі з довгими
чорними віями: — Ти, брат Горобенко, сам ще, скажу тобі, на всі сто
відсотків інтелігент. Тебе б послати разів зо три розправитись із
куркульнею — отоді б витрусився, а так, як оце тепер... Попинака не
доказав. Він закашлявся. Розкоти кашлю лунко розглягались по кімнаті,
летіли під стелю, і від них ставало усім якось ніяково. В ближчих групах
замовкли. Якась жінка прибігла з водою в іржавій кварті. Папельначенко
замахав руками і сердито сплюнув убік. Горобенко уважно подивився на
скарлюченого Попельначенка, і в голові, як хмаринка цигаркового диму,
тихо пройшло і осіло: «Цинік він усе ж таки...» Біля стола голосно крикнув секретар парткому Кричеєв: — Прошу, товариші, зайняти місця! Прошу... Він
заторохкотів кулаками по дикті, а далі спокійно і монотонне, немов
звертався не до зали партійців, а кудись ліворуч, у куток, кинув: — Пропоную обрати голову й секретаря...
II
Горобенко
похапцем розклав у папки кучугуру штампованих папірців, запхнув у
портфель з шматком вівсяного пайкового хліба довгі писані аркуші й на
годину раніш покинув свій культвідділ. Перед парткомом уже
посходились партійці і незграбною масою різноманітного одягу, взуття та
обличчя розташувались тут же, на пішоході. Славіна й на цей раз не
стрималась. Її непокриту підстрижену голову на тонкій і високій шиї було
ще здалеку видно. Мабуть, через цю тоненьку, але в'юнку шию, що на ній
раз у раз поверталась на всі боки її голова, Славіна скидалась на курку з
породи голошийок. Як навмисне, Славіна носила бурякову блузку з великим
вирізом. У цьому вирізі зійшлися на герць Славінова претензія на
декольте і партійна пристойність. Так і не знати було, хто з них
переміг, але, в кожнім разі, ця блузка виставляла на очі всю негарну шию
і справляла враження чогось обскубленого. Славіна прошмигнула
дрібненькою, курячою ходою поміж чоловічими постатями і вчепилась руками
в Горобенків портфель. Це одразу ж збурило Горобенка й нагнало
ворожості. Чорт знає що за звичка безглузда — конче їй треба крутити
щось! Славіна мацала руками блискучий замочок портфеля і без упину сіяла
на всі сторони, куди тільки поверталась її голівка, коротенькі слова.
Це була навіть не мова, а якась усна шорстка стенографія. З-під тонких
губів вилітали недогризки слів, без закінчення, без початку; їх Славіна
перемелювала десь у вузенькому горлі, а на повітря одвіювалось лушпиння і
неприємно порошило бесідникові уші. — ...Тут дуже легко улаштувати
дитячий садок... Але треба перше батьків... Засідання... Обміркуємо план
і спільну нараду... Ви в п'ятницю вільні?.. Потім ще з гусинською
бібліотекою... Там сидить наша кандидатка, Андрійченко, але це
неможливо, її міміка й потім, знаєте, поводження... Взагалі наш
жінвідділ... — Славіна не скінчила. Вона зробила гримасу, захитала
головою й несамовито засіпала куток портфеля: — Я не знаю, я не знаю, до чого це все може призвести... Над цим треба задуматись... Але
Горобенко прекрасно знає. Славіна не терпить жінвідділу в цілому й
кожну партійку — зокрема. Вона принципово проти жінвідділу. Жінвідділ і
собі не любить Славіну, проте хоче накинути на неї роботу, але Славіна
обминає жінвідділ й вислизає. Славіна одвела Горобенка на кілька кроків
осторонь і витягнула до його вух шию. — А це як вам подобається?
Мені треба зараз на засідання, кожний із нас перевантажений роботою — і
ось. Прошу. Суботник! Це ж — просто комедія. Марширувати по місту...
Їй-богу — потєха!.. — Горобенко безнадійно глянув на Славіну. Вона як
шевська смола. Далебі, вона отруює партійне життя. Від неї годі
одчепитись. Його стомлені очі впали на її тоненьку шию, і він
зненацька подумав: «Взяти б цю шию, цього стеблика з тіста, в кулак і
стиснути поволі пальцями!..» Стало навіть смішно: певно, Славіна тоді
заверещала б і здохла, як ярмарковий гумовий чорт... Десь поблизу гаркнув хрипкий вахмістровий бас: — Строй-ся-я!.. Це
командир кавескадрону Нестеренко. Його призначено командувати
суботником, і чорний, зашнурований потрібними й непотрібними ремінцями,
френч випнув на пішоході свої дебелі груди. На брук вийшли першими
секретар парткому Кричеєв і відповідальні. Вони вишикувались у шерег, а
за ними з пішоходу посунула сіра партійна маса. Ця поспішна
викональність наказу в Кричеєва та відповідальних здалася Горобенкові
демонстративною і підкресленою: «Республіканська псевдопростота!» З пішоходу пороззявляли роти неодмінні вуличні хлопчиська, і сторожко стежили з вікон трохи сполохані міщани. — ...а-агом а-аррш!.. Попереду стомлено майнув парткомівський прапор із золотою зіркою, і сотня чобіт вдарила по бруку. Хтось
позаду затяг непевним, низьким голосом, але його підтримали середні,
далі приєдналися перші, і серед тихих вулиць розляглося не то
по-солдатському, не то по-парубоцькому: ...В царство свободи доро-о-гу Грудью пролежим себе... Співали
в один голос, не поділяючись на партії, але старанно намагались
компенсувати вокальну нюансовку викриками особливо знаменних слів. ...Долго в цепях нас держали. Завюрвідділу
легковажний Миша Чернишов був незадоволений. Він давно висловився за
те, щоб організувати з партійців хор, але його ідею досі не підтримано.
Він злісно радів, коли хтось зривався на високій ноті або співаки
збивалися з такту. — Подравняйсь! Ать-два, ать-два... — Нестеренко впівзвороту критично оглянув немуштровані партійні ряди. — Дружинін, ногу! Худорлявий
Дружинін, що йшов поруч з Горобенком, сердито повернув до Нестеренка
голову і одвернувся. Він мовчки змінив маршовану ногу, і на лиці його
знову під шкіряним кашкетом осіла тінню втома і якась зашкарубла, суха
мрійність. Попереду тупсала, розкидаючи в сторони п'ятами, Славіна.
Нестеренко забіг наперед, і відтіля знову долетіло його міцне: — Крайній справа, підтягнись!.. Дружинін
сплюнув убік і вилаявся. Він узяв під пахву свою стару, пошарпану
папку, набиту паперами, скрутив з махорки цигарку й спокійно запихкав
димом. Кость Горобенко уважно стежив за його рухами. Цей Дружинін —
один із небагатьох, що не має портфеля. Він уперто держиться своєї
нікудишньої папки. Чому? Славіна розв'язала це дуже просто — він завідує
відділом праці. А хто ж не знає цього платонічного відділу?.. Кость Горобенко раптом подумав: хто з них «обличчя» нашої організації — Дружинін чи Нестеренко?.. Збоку
заторохкотів старий земський тарантас з інженером і підрядчиком. Це
фахівці. Вони технічні керівники суботника. Інженерове пенсне блиснуло
по партійних рядах, але ніщо не змінилось на його чеховському лиці. Він
промовив щось своєму хурщикові і закурів десь попереду. Горобенко довго дивився туди, відкіля долітало перебійчате тарантасове торохкотіння. Що думав про них цей «останній із могікан»? Вулиця
поширшала. Були останні хати передмістя, але весела юрба хлопчаків не
покидала загін. Вони бігли обабіч вулиці, пустували, сміялися, підбігали
аж до рядів і враз від самого тільки Несторенкового погляду розсипались
врозтіч. Ці хлопчаки, як уїдливі мухи, дрочили Горобенка. А втім,
Славіна має рацію: навіщо ця бутафорія!.. Хіба не можна було всім
позходитись на роботу в умовленому місці без марширування й пісень? Для
чого це «подравняйсь» і сам Нестеренко в ремінцях? І на якого чорта ця
комедія, що розважає дітлахів і дає міщанству привода глузувати!.. «Дає міщанству привода глузувати?» — Горобенко спіймав самого себе і подумки почав судити. «Ти
ще зважаєш на міщанство, тебе обходить, що воно буде казати? Признайся,
тобі це не байдуже? Ти боїшся його глузів? Може, хочеш виправдатись
перед ним, правда? Адже всі ті, що серед них ти жив іще так недавно, всі
вони — по той бік, усі вони — міщани. А хіба Надя не була такою? Хіба
її родичі-купці не живуть ще й досі на Мошенці? Як вони думають про тебе
і як би поставилась до цього всього сама Надя, якби жила й досі? А Надя
ж!..» Це скидалося вже на самокатування. Але було в цьому щось
відрадне, щось болючо-приємне, що виправдувало, прощало й вимітало — як
світлицю перед колишнім святом — засмічену душу. І тоді сотні людей,
зовсім неподібних одне на одного, здавались якоюсь суцільною, злитою
масою, такою чужою і далекою всьому провінціальному місту і його
старосвітським купецьким домам. Стало навіть радісно й легко, коли кінчилося місто і зблизька долетів бадьорий сосновий дух. Інженер із підрядчиком давно вже стояли біля купи лопат і кількох селянських возів, коли загін прийшов на місце суботника. Інженер тихо дивився понад пенсне, недбало начеплене посередині носа, й флегматичне казав Нестеренкові: —
Важно підсипати узвіз, міст ще може триматися. Я попрошу розбити на
партії; одні копатимуть глину, а потім, я гадаю, треба ще... Горобенко
пильно подивився на інженера. Він ходив з Нестеренком коло возів і
мляво давав указівки. Тепер він уже не був нерозгаданим сфінксом, як у
тарантасі. Було одразу ясно, що цей «спец» ні за що має всю цю роботу,
ввесь цей суботник. За інших обставин — кілька робітників і підрядчик
виправили б дорогу, полагодили б моста, та навіть поставили б нового
(хіба земство не дало б належних коштів?) — і все зроблено. Інженер
тільки оглянув би вже готозевьке, для порядку дещо зауважив би
підрядчикові, а ввечері він сів би з доктором і мировим суддею за
преферанс. А тепер: що ж — він мусить виконувати примхи цих дорослих
дітей і з ними вкупі клеїти дурня. Йому, старому лібералові, навіть
народолюбцеві, це тяжко, це моральні тортури, але нічого не вдієш. Проте
цей хресний шлях треба пройти. Цей фатум російської інтелігенції, що
одірвалася від народного пня. Цей шлях болючий і ганебний, але він має
свій кінець. Інженер прекрасно знає, що хіба ж можуть довго утриматись
ті, що проти приватного торгу! Торг завжди був чинником поступу й
культури — фінікійці, греки, Рим... Інженер певний за майбутнє, а тепер
він говорить чемно, але сухо й стримано. Горобенкові було шкода цю
сотню людей, що з них принаймні 70 вірили в суботник, як у фетиш
господарчого піднесення, і ладні були забути недоїдання і втому.
Інженерова млявість профанувала сильні замахи рук. Здавалося, що інженер
крізь своє скептичне пенсне байдужим поглядом змахує з лопат землю,
гасить силу вдарів і через це виходила не робота, а тільки дитяча гра в
робітники. Хотілось у тришия прогнати інженера і його тінь — підрядчика.
Дружинін сплюнув на долоні, взяв держак лопати і, наче відповідаючи
Горобенковим думкам, забурчав: — Понаводили начальників! Планувати їм треба. Скажіть, будь ласка, — штука яка велика! Землю насипати самі не зможемо... А
інженер мовчки походжав між партійцями і свердлив очима їхні спини.
Горобенко глибоко копнув лопатою, коли позаду інженер постукав цигаркою
об срібний портсигар і чиркнув запалку. — Одійдіть, будь ласка, ви мені заважаєте! — кинув йому грубо і з силою швиргонув від себе налопатник землі. Інженер здивовано оглянувся і, чемно перепросивши, пішов далі. Горобенко сердито кинув у його сторону: —
Тиняється тут!.. — і жваво заходився працювати. Вже вечоріло, а
наслідки суботника були ще зовсім мізерні. Узвіз перед мостом було
тільки з одного краю вталовано, а з другого — лежала брилами свіжа
земля, і перед самісіньким мостом, там, де починались його гнилі дошки,
вирячила чорну пащу велика діра. Було ясно, що не закінчити за сьогодні
навіть самого найпотрібнішого, і, певно, інженер уже заздалегідь радіє,
але партійцям хотілося закінчити. Вони старанно копали землю і підвозили
її до мосту. Дружинін хазяйновито зміцняв схил, і тільки Нестеренко,
повітпродкомісар Дробот та заворгінстру стояли обік дороги і про щось
сперечались. Дружинін зняв кашкета, витер з чола рукавом піт і на
хвилину обперся на лопату передихнути. Він глянув на Несторенкову
компанію і знову взявся до роботи. — Ні, ти мені спершу людину
перероби, от що, — казав він далі до Завального, — через те, що кожний
чоловік по-своєму сволоч. Розумієш ти? — Знову, «богоіскателю», завів своє, — заскалив зуби Завальний, — мудруєш ти щось багато! —
А я тобі, брат, скажу просто, поки з кожного нашого партійного
шелихвоста не зробиш людини, розумієш — людини, поти з цього нічого не
буде. Ось глянь, брат, на них, — він кивнув головою до Нестеренка, —
«ать-два» він може, а лопатою — вибачте? А я питаю, на чорта нам унтера!
Ех!.. Дружинін вилаявся і сердито замахав лопатою. Горобенкові
хотілось ближче підійти до Дружиніна й поговорити. Було щось симпатичне в
його худому безволосому, з глибокими зморшками обличчі. Коли глянути на
Дружинінові вуса та бороду, мимоволі пригадується з географії Іванова —
«На севере растительность скудная, только местами мхи да лишайники»... У
Дружиніна над ротом кілька жовтуватих волосинок і на підборідді
де-не-де стирчить щось шорстке, а проте яке хороше обличчя в цього
Дружиніна! В ньому світиться щось випрацьоване, вигорюване, щось справді
робітниче — «від верстата». Край рівчака сидів у розстебнутій
камізельці голова деревообробників, Фролов. Він упрів від роботи і
стомлено витирав уболоченою рукою на лисині піт. Від цих рухів на
камізельці важко теліпався товстий посріблений ланцюжок від годинника і
дзвонив дешевими брелоками. Крізь розкидані постаті партійців пишно
пройшла, переступаючи лопати й брили свіжої землі, Фролова. — Семьон Петрович, а я тебе все шукаю. Насилу наздогнала вас. Перекуси трохи... Фролова розв'язала клуночок із пиріжками й поклала перед своїм чоловіком. — Ну й душно ж!.. Чого ж ти не сказав, що у вас суботник? Фролов
потер мокрі пахви під сорочкою, мляво поводив очима навкруги й зітхнув.
Його трохи соромили пиріжки перед голодними партійцями, і він вагався
їсти. Фролова зрозуміла це. Вона нахилилась до нього й ніжно
прошепотіла: — Це нічого, Сеня. Ти візьми їх, і потім — вроді як би до вєтру в лози — і скушаєш там... Фролов сердито пробурмотів: — Ну, добре. Іди додому. Нема чого тут!.. Фролова поспішно підвелась і наостаннє шепнула: — Там которі присмажені — ті з м'ясом, а то ще з капустою будуть... Славіна віддаля косо поглядала на Фролову й, побачивши пиріжки, скорботно, мов до себе, але голосно, щоб усі чули, сказала: — Удивительно — как крепко иногда держат наших товарищей мещанские привычки!.. Фролов не дочув її слів. Одначе він підозріло подивився на Славіну, встромив у землю лопату і нишком пішов у лози. Вже зовсім стемніло. Десь за Ворсклою торохкотіли на шляху чиїсь запізнілі колеса, над Ворсклою здіймався легкий туман. Славіна вже стояла коло Дружиніна і поправляла на голові косинку. Вона рада була пристати до суперечки. —
Безперечно, товаришу Завальний. Треба виховувати! Вчити! І потім — хіба
це допустимо — наш «пред» страшенно любить вуджені ребра (щодня записки
до продкому пише), а товариші Нестеренки по троє пар чобіт мають, і це в
той час, коли ми жертвуємо всім. Ми обідаємо в комуністичній їдальні,
ми... Дружинін мовчки стукав лопатою по схилу узвозу. Горобенко
кинув працювати й солодко потягнувся. По тілу розлилась незвична приємна
фізична втома. На небі засвітилися перші зорі. Далекі свіжі мрійні
зорі. Ті самі зорі, що світили до революції і світитимуть вічно. Вічно?
Так, так — вічно. Є багато речей прекрасних незалежно від усього. Хіба
міг би бути Дружинін гірший, якби він був безпартійний? Горобенко
одкинув це раптове спокусливе запитання і сказав самому собі: «Ні, це
дуже добре, що він у партії. Він справжній, природний партієць». Горобенко поклав коло себе лопату й присів на шпориш. «Якого чорта тільки Славшу не викинуть і досі з партії?» Десь з-за мосту залунало гучне Несторенкове: — Од-ставіть! В дві шеренг-и стройся-а-а!..
III
Був
ранок. Сонце сміливо розсікало золотими мечами зелену гущавину листя і
вигаптувало на стіні якусь фантастичну плахту. Кость Горобенко підійшов
до поручнів веранди і повними грудьми вдихнув свіжого повітря. Ранок
справляв свій тріумф. Його блакитне чоло не затьмарилось сьогодні
жодною хмаринкою. Він легко перекинув за обрій ніч і звитяжцем простував
назустріч дневі. Тисячі пташиних голосів співали йому урочисті кантати,
якісь занедбані, певно, від старих ще хазяїнів, жоржини і червоні
невибагливі півники побіля веранди в саду, здавалось, по-особливому
сьогодні прибрались і, вмиті, чепурні, трохи засмучені від своєї
одвічної мовчанки, лагідною посмішкою вітали переможця. А ранок ішов
і йшов. Незримі легіони його в золотих панцирах мчали нестримно вперед,
і перед їхніми незліченними фалангами тікав, зігнувшись, небесними
манівцями останній князь ночі — блідий, ледве помітний місяць. Горобенко
схилився на сірий від облізлої фарби стовп і розстебнув коміра.
Легенька прохолода приємно проймала після сну тіло, але сонячне проміння
подолало вже останні перешкоди, прорвалось крізь вогке листя, і його
пристрасний подих затремтів на Горобенкових грудях. Сонце затопило
веранду, й тільки в кутку біля піддашшя залишилась журна тінь, наче
згадка чиєїсь безвихідної скорботи. Горобенко вдивлявся в цей затінок, і
він був любий йому. П'яна сонячна радість і самотня туга затінку були
споріднені, вони доповнювали одна одну, вони — як рідні сестри. Цієї ночі уві сні прийшла Надя. Та сама Надя, що була колись, Надя, що не могла б бути тепер... Чому? Горобенко
це добре знав, але він умисно спитав самого себе і щиро відповів:
«Тому, що тоді вона була просто Надею, вона була нареченою (хоч цього й
не говорилось офіційно), а тепер вона була б «міщанкою», «баластом»,
безпартійною «сволоччю»...» Горобенко подумки сказав і це. У цій
грубості була якась гостра насолода. Але це так. Нема потреби зараз
брехати ні сонцеві, ні жоржині, ні самому собі. Можливо, що це зрозуміла
б і Надя, якби вона була не хороший сон, а реальність, а втім... є
багато прекрасного в тому, чого нема і ніколи вже не може бути: взимку
не буде жоржини і півників, але в уяві вони будуть кращими за
оранжерейні хризантеми, в хододну, безпросвітню фугу легко згадається
чистий, осяяний весняний ранок... Надя вмерла, вмерла тільки фізично, а
коли з'явиться рідко уві сні, вона буде просто Надею, «дореволюційною»
Надею. На веранду вийшла з таганчиком і чайником двірникова дружина
Параска Федотівна. Революція позначилась в її житті насамперед тим, що
домкомбід переселив її родину з конури в колишній панський кабінет. Вона
живе поруч із Горобенком і задоволена з тихого сусіди. Їй часом стає
навіть шкода цього мовчазного «комісара»: «Чудний якийсь: інші, глянь,
свій виїзд мають, комуністичний великдень потай по-старому справляли з
поросям, сирною паскою і спиртом, а цей...» Параска Федотівна
лагідно привіталась, поставила на цементову долівку таганчика і попливла
по східцях наламати в саду хмизу, але розпалювати вогнище все ж таки
повернулась назад, на веранду. Тут безпечніше: можна на хвилинку піти і
чайника не вкрадуть, потім, ніхто не побачить і не проситиме окропу. Горобенко
глянув на дебелу постать Параски Федотівни і нараз подумав: «Дивно: за
весь час у партії мене ще ніколи не потягнуло до жінки. І це зовсім не
тому, що — Надя...» Коли заплигали під чайником жваві вогненні
язички, старанно вилизуючи його чорне брудне дно, Параска Федотівна
витерла спідницею руки і звернулась до Горобенка: — На сонечку
грієтеся? Воно дійствительно, що прелесть... Може, стаканчик чаю
візьмете? Я зараз сахар перепалю... Тепер і чай такий, знаєте!.. —
сказала Параска Федотівна, зітхнувши. — Раніш, бувало, підеш у лавку,
візьмеш Висоцького первий сорт та ще лимончика дорогою у Панкратова
купиш... Параска Федотівна солодко бурмотіла собі, а тим часом
чайник почав захлинатись, і від перших його бризок сердито зашипіло у
вогнищі. — Так, пожалуйста, заходьте налити собі... мені воно ні по чому, а вам, як холостому, як же це так на службу йти... Парасці
Федотівні було приємно отак по-простому побалакати з чудним
«комісаром», вона не від того була навіть, щоб пофліртувати трохи (це
тобі не Митька окаянний, що п'ятнадцять років під п'яну руку бив, а
тепер бабу ублаготворити не в силі), Параска Федотівна лукаво
підморгнула Горобенкові і пішла в дім. Горобенко повернувся до своєї
кімнати, скинув сорочку і заходився вмиватись. Плюскаючи на всі боки,
він обливав водою шию, груди і чи від руху, чи від води — без сліду
зникла задумливість, а натомість по всьому тілу мов нагнітав хтось
енергії і бадьорості. Витираючись грубим рушником, Горобенко на хвилину
зупинився на своїх у міру добрих м'язах і чогось раптом, отак невідомо
відкіля, спало на думку: «Шкода все ж таки, як уб'ють і це пружне,
здорове тіло обернеться в якісь огидні вишкварки». Горобенко з'їв шматок черствого вівсяного хліба з олією, але по чай до Параски Федотівни не пішов. Сонце
вже досить-таки підбилось угору, й надворі ставало душно, коли
Горобенко виходив із свого завулка на широку вулицю, що вела просто до
культвідділу радпрофу. Назустріч попадалось чимало вже людей: це була
година, коли саме повертаються з базару. Горобенкові впала в око огрядна
Фролова, навантажена важким кошиком. Це та жінка голови
деревообробників. З її кошика випиналась куряча голова і морковиння.
Фролова йшла задоволена й пишна. Горобенкові стало неприємно. І як
це безглуздо: боремось із базарами і в той же час жінки комуністів
ходять туди купувати, та й хіба ти сам, нарешті, не ходив купувати
махорки? Ходив. І інші ходять. Комгосп попсував ятки на м'ясо, тепер
різники продають м'ясо просто на землі. Що краще? Вчора базар розігнала
міліція, а сьогодні харчі втроє дорожчі... А базар живе, базар такий
самий, як і був раніш, до революції, ба навіть жвавіший, барвистіший.
Він остання надія і втіха для багатьох. Що лишиться Фроловій, коли б не
стало-таки справді базару? Фролова одчинила вже хвіртку й ступила до свого подвір'я, але ту ж мить відтіля зачувся її різкий, роздратований голос: — Сколько раз казала — не брати з нашої криниці води! І що це в самом дєлє, не понімаю! Від криниці, що у дворі, сердито огризнувся рудий чолов'яга з повним відром і хутенько подався на вулицю. — ...Подавись своєю криницею! Хазяйка найшлась... — Щоб я больше цього не бачила! Мій муж після вас буде поправляти?.. Це ми викопали. Ви собі теж можете скольки завгодно... Фролова швидко підійшла до криниці й, побачивши біля цямрини свіжу калюжу, гнівно захитала головою: — Щоб ви подохли!.. З садка в самій камізельці вийшов Фролов. Він погладив винувато стрижену голову й сказав жінці: — Казав же — треба собаку біля криниці прив'язати. Інакше не виведеш цього... На
розі вулиці стояв Дружинін і балакав з рудим чоловіком, що держав відро
з водою і, розмахуючи вільною рукою, тикав пальцем до Фролового двору. Горобенко привітався і прискорив кроки. Він почув позад себе тихі Дружинінові слова: — Я заявлю про це в парткомі... Сволочники скрізь бувають, цього одразу не можна... В дверях радпрофу Горобенка зупинив парткомівський діловод Гольцев. —
Хочете щось цікаве побачити? — Гольцев підніс до його вух свого довгого
горбатого носа і, прискаливши око, тихо сказав: — Про вас... Горобенко
запитливо глянув у безбарвне Гольцеве око, що хитро визирало з-під
рудих брів, але той, посміхнувшись, поспішив пояснити: —
Парткомівська характеристика вашої особи в анкеті до губернії. Ходімо до
вас. — Він злегка підштовхнув Горобенка, і вони подались на другий
поверх колишнього просторого купецького дому. Власне, що треба Гольцеву?
І навіщо ці його відвідування і ота розмова про те, ніби він працював
за друкаря в директоріївському Міністерстві земельних справ, і взагалі
ця приязнь і якась неприродна симпатія? Горобенко скоса глянув на
куценькі, забрьохані штани Гольцева і раптом подумав: «Сексот! Доручили
стежити... — стало гидко, але здивувався, — так одверто робити! І хоч би
кого іншого, а то... невже не знайшли путящого?..» Горобенко заліз
за свій стіл, одімкнув шухляди і рвучко подивився на Гольцева... На лиці
в того була якась специфічна хитра усмішка. Від кутиків очей колючками
розбіглись коротенькі зморшки, і трохи подалась наперед велика масна
спідня губа. Здавалось, ніби Гольцев давним-давно вже зробив цю усмішку,
опрацював усі її деталі і, коли треба, миттю, мов машкару, накидав її
собі на обличчя і так само швидко скидав. Гольцев мовчки почекав
хвилину, а тоді одразу нахилився до свого портфеля й прудко почав
нишпорити в паперах. Добуваючи синювату з цукрового паперу анкету, він
схопив стільця й присунувся до Горобенка. Знову прищулив око і,
штовхаючи Горобенка своїм гострим ліктем, тихо прошепотів: — Тільки ж
це, будь ласка, між нами... Ну ви, звісно, розумієте, що ця
характеристика таємна... Але я собі думаю, ну чому мені такому
товаришеві своєму, як Горобенкові, не показати... — Гольцев зробив
довгою, худою, з чорними волосинками рукою якийсь непевний жест і знову
накинув на обличчя усмішку. Було щось бридке в усій його інтимності,
в цьому підсіданні й легеньких, фамільярних штовханах. Горобенко
мимоволі трохи одсунувся й хотів був рішуче одмовитись читати
парткомівську характеристику, але, глянувши на Гольцева, одразу якось
розгубився; Гольцева усмішка зневолила його, паралізувала рухи, а відтак
навалилась густою масою на голову. — Прошу... — Гольцев підсунув
йому до рук анкету, і Горобенко, ще не позбувшись першої одубілості,
глянув на недбалі, розкидані рядки і за першим словом жадібно, мов по
краденому, пробіг очима по краю анкети. Було написано небагато, а втім, досить ясно: «Як
комуніст-більшовик (хтось наче умисне і свідомо підкреслив це друге
слово) — несталий, зважаючи на перебування раніш в українських
організаціях, як культробітник може бути використаний у губерніяльному.
масштабі». Горобенко з деяким зусиллям одірвав очі від анкети й
трохи зашарівся. Збоку дивилась на нього мертва, мовчазна усмішка
Гольцева.
IV
Уже давно прохолонули й зникли на
дерев'яних сходах дрібненькі похапливі кроки Гольцева, вже з годину
торохкотіли друкарські машинки, торохкотіли одноманітно, монотонно і без
краю нудно, а Горобенко сидів нерухомо при своєму столі. Напіввисунута
шухляда з папками, штампом, стосами паперу й пачкою махорки так і
лишилась одкритою після приходу Гольцева. Вона, наче той мацак, що
загребе ось-ось саму душу і втягне її в жовту, заляпану чорнилом,
порізану й поколупану ножем потвору — старий, з подертим зеленим сукном,
кабінетний стіл. Горобенко довго не міг зібрати докупи свої думки.
Вони горобцями розлетілись на всі сторони, і ось перед очима тільки —
«як комуніст-більшовик — несталий» і заскалене Гольцеве око. Горобенко
опустив долу руки, стиснув схрещені пальці, аж вони хруснули, і
подумав: «Це, певно, Попельначенко зробив...» Але зараз же глянув скоса
на свій портфель і вирішив: «Хіба, зрештою, не все одно? Важно, що це
вже сказано, що хтось окреслено й виразно сказав те, чого я сам не міг
наважитись сказати самому собі». А все ж таки було неприємно й
боляче. І знову випливали в пам'яті ті два будинки батьківські, і ота
«Просвіта», і 1917-й... Горобенка почало дратувати. «Несталий»?.. Хіба
для них він може бути сталий? Хіба вони можуть забути про те? Вони, як
ті ченці, що в своєму несамовитому фанатизмові не зможуть забути цього
ніколи, до могили — ніколи. І, потім, це українство, що воно їм? Їм, для
яких не було ні Солониці [1], ні Берестечка, ні навіть Крут [2]! Для
яких уся історія — тільки вічна боротьба класів... Ах, які вони все ж
таки доктринери!.. Горобенко провів долонею по чолу, і його очі
зупинились на пенсне Троцького. Такий знайомий і, врешті, набридливий,
як і всі портрети, що існують у світі, цей портрет видався тепер
Горобенкові зовсім інакшим. Портрет прибрав нових рис, і ті риси
говорили багато. Енергійна борідка, дві глибокі зморшки від носа до
кутків губ і спокійний, твердий, вдалений погляд. Крізь пенсне майже не
було видно очей, але погляд залишився. Люди з таким поглядом не крізь
пенсне, а крізь сьогоднішній день бачать далеко. Вони не знають вагань, у
них немає на шляху проклятих манівців, їм перспектива ясна як на
долоні. Вони мають свою вічну формулу: «Буття визначає свідомість...» Це
— їхня істина, це «новий завіт», з яким вони мають пройти світ,
переорати всю землю, стерти кордони, помішати всі нації в одному
струмені чорної маси потоптаних рабів, що пустилися берега. «Капітал»
Марксів... Що це? Тора, Євангелія, Аль-Коран чи важіль Архімеда?.. Які
вони сильні, ці люди в пенсне із вдаленим поглядом і фанатизмом ісламу! Горобенко
сидів, скулившись у кріслі, але здавалось, що ні, він зовсім не сидить,
він тільки трохи-трохи тримається у куточку, на самому кінці біля
бильця. Каламар на столі стоїть твердіше, ніж він тримається в кріслі,
ручка з пером край каламаря має більше опертя, ніж він. Все навколо до
найменших дрібниць було надто рельєфне, тільки в самому собі причаїлась
сплющена інтимність. Вона так глибоко зашилась у нутро, що чути шкіру,
навіть, здається, окремі цятки на ній, волосся, і ось стирчить палець.
Свій чи чужий?.. Горобенко знову нишком глянув на портрета, і тоді мов чиясь могутня рука погладила по голові і стало цілком ясно: —
Вони мають рацію... Ти що ж? Може, то просто теревені — «історія —
боротьба класів»? Ні. Вони ще досить стримані. Вони просто навдивовижу
м'які до нього. Безперечно — «несталий». Так, так. А чого? Ради кого й
чого? Чи ради прадідів, що дали Кочубеїв, Галаганів та Юзефовичів, чи
ради вишиваних просвітян, чи просто вишневих садочків, зірок, квітоньок і
всієї тої сухозлотиці, що зветься «національна окремішність»? Ах,
яке це безглуздя, що між ним і партією може стояти нація. Та нація, що
вигадала тільки бандуру й плахту! Це справді нісенітниця. Це анекдот. Двері
рішуче одчинились, і кімната наповнилась тріскотнею дерев'яних
сандалів. Парткомівський кур'єр мовчки розкрив папку, понишпорив у
паперах і передав Горобенкові повідомлення. — Просили тільки, щоб скоріше. На
підлозі знову щось зарипіло, тьопнуло і, мов калатало, застукотіло по
коридору. Горобенко пильно глянув на сіру кур'єрову сорочку, що
переступала поріг, і прочитав: «Одержавши це, негайно прийдіть до
повітпарткому». Повідомлення було звичайне, навіть шаблонове, але чогось
одразу стало турботно. Може, лячно? Ні, ні. Просто трохи неприємно, бо
значить є якась справа до нього. Саме — до нього. З-поміж усього
партійного колективу Горобенко має на який час стати цілком виразний,
так би мовити — опуклий, він має продемонструвати себе перед розумними,
але гострими очима секретаря Кричеєва і взагалі партійними верхами. Це
значить знову почувати себе внутрішньо наструнченим, знати, що Кричеєві
шкельця перед очима дивляться глибоко, дивляться спеціально, дивляться
на нього. Взагалі самий факт парткомівського повідомлення свідчить про
те, що є другий факт. Який? Добрий чи злий? Проте від парткому немає
чого сподіватись приємних новин. Горобенко пішов до парткому хутко. З
такою порожньою похапливістю ходять тільки ті люди, що хочуть
якнайскорше дізнатись про халепу й позбутись її. Ось стоптані
східці, залізні поруччя колишнього готелю, коридор, плакати, оргінстр,
агітпроп, ще якісь двері, на лутці двоє з рушницями лузають насіння. І —
двері до Кричеєва... Кричеєв разом із Попельначенком схилились над
дрібно писаним папером. Кричеєв не одразу підвів голову, а підвівши,
кинув недбало: «Зачекайте хвилину» і знову заходився водити сухим пером
понад рядками. Горобенко стомленими кроками підійшов до столу. Потім
обіперся об нього рукою, але зараз же одняв руку й одсунув на потилицю
кашкета. Тепер тільки він відчув утому. Була задуха, чути було, як від
швидкої ходи й сходів калатало під сорочкою серце, і очам ніде було
спочити на безкінечних, однотонних діаграмах і постійних портретах, що
трохи де-не-де затуляли сірі стіни. Через портрети й діаграми утома
відчувалась більше. Взагалі він зморився. Мабуть, можна зморитись жити?
Очевидно, можна? Тоді ж у чому тільки спочинок?.. Але... Горобенко
похопився, швидко одійшов від стола й сів на першого стільця. «Чому я
одразу не сів? Ну, звісно: перед секретарем стояв — «начальство». Це
правду хтось сказав: «Щось є лакейського в психіці кожного українця!..» Попельначенко встав, а Кричеєв повернувся до Горобенка: —
Так ось у чому річ, товаришу. Група місцевої української інтелігенції
просить дозволити їй видавати безпартійний журнал. Український,
розуміється. Там і заява їхня лежить... Горобенко присунув ближче до столу свого стільця. — Ви, звичайно, розумієте, що ми в цьому негаразд компетентні. Отже — ваша думка як українця? Попельначенко
закурив цигарку й засунув у кишені жовтої шкуратянки свої худі,
кістляві руки. Кричеєв одсунув набік папери, поправив на передніссі
пенсне й одкинув голову на бильце фотеля. — Так ось. Ми слухаємо вас. Горобенко
подивився на кричеєвські шкельця і для чогось узяв зі столу преса. Він
тричі покрутнув його за держальце і знову поставив на старе місце. І
тоді стало до смішного ясно: вони «слухають». Прекрасно. Але це занадто
вже наївно. Занадто. Невже вони думають, що я не розумію, до чого це?
Просто заманулось їм ще раз переконатися, оскільки правильне було оте
анкетне «як комуніст-більшовик — несталий». Гаразд. Кость Горобенко зморщив чоло, схрестив на грудях руки й спокійно сказав: — На мій погляд, безперечно, ніякого дозволу не давати. Кричеєв підвів трохи брови, ніби здивувався, й перепитав: — Ви гадаєте, що не треба давати? — Безумовно. Бо всякий такий журнал буде фактично... Попельначенко саркастично скосив бліді губи й перебив: —
А я — так дав би їм дозвола. Хай друкують... Попельначенко широкими,
розмашистими кроками підійшов до Горобенка й по-панібратськи хляснув
долонею по плечу: — Чудак ти, їй-богу, Горобенко! Там же підписались
усі ті, що в «Просвіті» були, пам'ятаєш: Ковганюк, Придорожний, агроном
отой патлатий — як його — Педашенко, чи що? Ти ж мусиш піддержати!
Якого ж чорта... Горобенко зашарівся, знову крутнув преса, але, повернувшись до Кричеєва, твердо сказав: — Якщо кому є охота піддержувати легальну петлюрівщину — що ж, прошу. Я ж особисто утримуюсь. Попельначенко,
лукаво прищуливши очі, поглядав на Горобенка й посміхався. Кричеєв
кивнув головою на знак, що офіційне вже закінчилось, і знову схилився
над паперами. — Ми візьмемо на увагу вашу думку, товаришу Горобенко. Ви, очевидцо, маєте рацію. Кричеєв
перегорнув сторінку і взяв у руки перо. Ніби глухий відгук якоїсь
похвали чи просто виправдання зачулось Горобенкові в останніх Кричеєвих
словах, але він зараз же це обірвав у самому собі й різко повернувся до
дверей. — Всього!.. Попельначенко, спершись коліном на стільця, насмішкувато з-під лоба дивився йому вслід.