Хіба не радів щиро Микола Степанович, коли впав царат і на київських
вулицях замайоріли вільно червоні прапори, а за ними й українські —
жовто-блакитні? Аж сльози радості текли тоді по його немолодих уже щоках
у ті незабутні дні, коли всі нараз почули себе братами й тішились та
обіймали одне одного, як на Великдень!
Щоправда, дальші політичні
події, якими жив разом з усіма й Микола Степанович, завернули не так,
як мріялось. Усі стали вільними, рівними, а замість того, щоб між ними
запанували радість і згода, почались сварки й суперечки. Гризлась
Українська Центральна Рада з петроградським Тимчасовим урядом, котрий не
хотів надати автономії Україні, пізніше почались непорозуміння й
зіткнення Центральної Ради з більшовиками, аж дійшло, кінець кінцем, до
війни. А чого, спитати б? Центральна Рада проголошувала вільну Україну,
але ж і більшовики були не проти неї. Навпаки: обвинувачуючи
петроградський Тимчасовий уряд в імперіалізмі, більшовицькі газети не
раз закидали йому, що він продовжує колоніяльну політику царату й не дає
волі Фінляндії й Україні. Чого ж ще треба! І Микола Степанович з усіх
російських партій щиро співчував тоді тільки більшовикам. Та ось прийшов
січень вісімнадцятого року, коли, після приходу більшовицького війська,
під командуванням колишнього царського полковника Муравйова, на вулицях
Києва стало небезпечно говорити українською мовою, бо розлючені
тижневим опором "вільного козацтва" муравйовські матроси могли просто
розстріляти. Це не тільки спантеличило Миколу Степановича, а й зовсім
одштовхнуло від більшовицької партії. І тоді він уперше збагнув, що
далеко не все, написане в газетах, відозвах і в гаслах на прапорах, має
такий же привабливий вигляд і в дійсності...
Але Центральній Раді
й її універсалам він вірив. Та й як було не вірити, коли вона стояла за
вільну Україну! Яка то буде вільна Україна й що вона зробить з
поміщицькою землею, до якої рвуться селяни, як порядкувати і на
промислових підприємствах, де робітники вимагають восьмигодинного
робочого дня й робітничого контролю над виробництвом, — Микола
Степанович не замислювався: то розв'яжуть українські Установчі збори, де
зберуться не поміщики й капіталісти, а представники робітників, селян і
всякого трудового люду.
Але діло пішло як через пень колоду
перетягати: ніяких Установчих зборів не відбулось. Центральну Раду
розігнали "союзники" німці, й запанував гетьман Скоропадський, котрий,
наче виправдовуючи своє прізвище, скоро впав, замінений Директорією, а
цю прогнали більшовики аж за кордон. Прогнали й так ствердились, що ні
повстання, ні руїна, ні голод, ані тиф не могли їх спихнути.
І що
найбільше дивувало Миколу Степановича, так це те, що ні до якої влади,
навіть до своєї української, так не горнулись робітники й селяни, як до
цієї більшовицької, котру Микола Степанович не любив і боявся. Не інакше
як до цього призводила народна темрява, успадкована рід царату, й
невміння демократично жити в демократичній країні. Недарма ж бо й
освічені люди, інтелігенція, за поодинокими винятками, цурались, як і
Микола Степанович, більшовицької партії.
Його мало тішив неп, ота
нова економічна політика більшовиків, коли стало легше дихати,
повідкривались приватні й кооперативні крамниці, не розганяли, як перше,
базарів, — продавай і купуй, що тобі треба; зникли щодня знецінювані
"метелики" й мільйони, чи, як їх звали в народі, "лимони", а замість них
стали платити у видавництві червінці, тверду радянську валюту; люди
стали добре їсти й пристойно одягатись. І все ж Микола Степанович не
вірив більшовикам.
Та ось відбувся XII з'їзд більшовицької
партії, до перебігу якого, а далі й до резолюцій став вчитуватись у
газетах і розчаровуваний уже не раз Микола Степанович. Ще б пак: у
центрі уваги з'їзду стояло національне питання!.. А які виступи, які
промови, які гасла! Як викривали великодержавних шовіністів з партійним
квитком українець Скрипник і росіянин Яковлєв! А єврей Троцький так
просто й сказав: "Пересолити в національному питанні — не біда, не
досолити — ось погано!.." Голова могла піти обертом від таких слів. І
одразу ж після з'їзду почалась така українізація, якої не бачила Україна
ні за Центральної Ради, ні за гетьмана, ні за Директорії. В установах
діловодство переходило на українську мову, українізувались школи, навіть
у вищих учбових закладах переходили у викладанні на українську мову. Це
тобі не дві українські гімназії на весь Київ за Центральної Ради й два
українські університети на цілу Україну за гетьмана, а вся початкова,
середня й вища освіта! А вже щодо книжок, журналів і газет, то Миколі
Степановичу й уві сні не могло наснитися, що їх стільки видаватимуть
українською мовою. Далебі, він і сам міг би тепер вступити до
більшовицької партії, в яку влились українські боротьбисти й укапісти,
якби хтось запропонував йому те. Але йому не пропонували, а сам він не
любив пхатись наперед, та й немолодий уже для такого діла. У всякому
разі, не тільки він сам, а й усі, хто знав його, вважали Миколу
Степановича тепер за абсолютно певну радянську людину й скромного
трудолюба-працівника.
Раптові арешти всіх відомих, абсолютно
лояльних до радянської влади людей у справі СВУ приголомшили Миколу
Степановича як гуркіт грому в ясний безхмарний день, а самий судовий
процес над СВУ у Харкові вразив його до нестями. "Совість української
інтелігенції", як звали академіка Єфремова, виступає в жалюгідній ролі
якогось авантюрного вербувальника членів для підпільної
контрреволюційної організації і сам про це свідчить на суді! Важко
повірити, що це така ж правда, яка вчувалась у його статтях у "Раді" й
"Новій раді", в капітальній праці, відомій кожному українському
інтелігентові, "Історія українського письменства". Комуністи кажуть, що
нема одної правди: в експлуататорів своя правда, в експлуатованих інша
правда. Микола Степанович не може з цим погодитись, бо виходить тоді, що
Єфремов усе життя своє казав експлуататорську правду, а на суді
заговорив правдою експлуатованих... Чистісінька нісенітниця!..
****
...І ось настав останній день чистки.
...На
ці останні збори прийшли всі, навіть вичищені вже працівники філії.
Микола Степанович, коли його викликано й він неквапливо зійшов на
кафедру, помітив і декого з сторонніх. Хто той чорнявий, схожий на
Байрона, що сидить у задньому ряду поруч Підмогильного? Здається, поет
Плужник? Він не друкувався в "Книгоспілці", але Підмогильний,
зустрівшись якось з Миколою Степановичем на вулиці, познайомив його з
своїм приятелем. Ще якісь незнайомі обличчя... Прийшли, значить,
подивитись, як він буде змагатись і що з того вийде.
Микола Степанович розклав перед собою на кафедрі свої шпаргали, протер носовичком окуляри й повернувся до комісії.
—
Розкажіть нам свою автобіографію, — сказав голова й попередив: — Тільки
нічого не приховуйте, бо однаково ми знаємо про вас усе, — і чогось
постукав по столу олівцем, хоч у залі запанувала напружена тиша. Останні
слова голови збили з пантелику Миколу Степановича: якщо знаєте все,
тоді навіщо питаєте? — подумав він і почав свою промову зовсім не так,
як запланував у тезах.
— Родився й хрестився я в селі Рясному Харківської губернії...
Але голова перебив:
— Де ви хрестились — нас не цікавить, кажіть про головне.
—
А що ж вас цікавить? — розгублено спитав Микола Степанович, відчуваючи,
що йому не дадуть розповісти про той нелегкий трудовий шлях, яким
бичувався він, намагаючись усе життя бути чесним і правдивим, бо саме
цього й не хоче слухати голова чистильної комісії.
— Розкажіть,
як ви працювали тут з Качеровським і Титаренком (ви ж самі сказали на
перших зборах, що добре знаєте їх), як фінансували контрреволюційні
видання, що їх протягали Качеровський і Титаренко...
— Я —
фінансував? Та це ж... — Микола Степанович кинувся до своїх паперів, щоб
оголосити наказ й приписи Харківського правління, але голова, пожувавши
губами, в'їдливо спитав:
— А хто ж фінансував, як не ви? Хто
фінансове здійснював усе, що хотіли контрреволюціонери Качеровський і
Титаренко?.. Так, — повернувся до членів комісії голова: — Тут, як
кажуть, зібралась компанія невелика, але дуже нечесна.
Цього не міг стерпіти Микола Степанович і, відсунувши геть свої папери, твердо сказав:
— Титаренко і Качеровський чесні радянські працівники.
— Он як? — аж посунувся наперед голова, витягаючи шию в бік Миколи Степановича.
— Чесні, а займались контрреволюцією?
—
Титаренко й Качеровський — не контрреволюціонери! — мало не крикнув
Микола Степанович до принишклої зали, де всі, затримавши дух, стежили за
цим незвичайним двобоєм.
— Знаменито! — вигукнув голова, а Микола Степанович, не тямлячи себе, блідий, розмахував руками й кричав далі:
— Так, так, Титаренко й Качеровський не контрреволюціонери! Клянусь пам'яттю своїх батьків, вони ні в чому не винні!
—
Але ж вони заарештовані, а ДПУ ніколи не помиляється, — знову вигукнув
голова, але Микола Степанович, не повертаючись до нього, вже спокійно
промовив до зали:
— Усі люди можуть помилятись, і саме тут сталась страшна помилка — вони не винні.
—
Та хто ж ви такий, що ставите під сумнів роботу наших славних чекістів і
вихваляєте спійманих на гарячому ворогів робітників і селян? — грізно
підвівся з місця голова комісії.
— Я? — здивовано повернувся до
нього Микола Степанович, наче ніколи не сподівався, що його можуть
спитати про таке. — Я? — знизав він плечима, і раптом дивна посмішка
викривила його уста. — Я — контрреволюціонер, — незворушно сказав він на
подив чистильній комісії й усім, що були в залі. А далі зовсім пустився
берега й, підвищуючи голос, поніс таке, що не лізло ні в які ворота: — Я
був у Петлюри, був у Денікіна, Колчака, Юденича... Хто ще залишився? —
засмикав він пальцями на простягнутій до зали долоні, і хтось машинально
чи жартома стиха промовив у залі: "Махно..." Микола Степанович почув
підказку й, істерично регочучи, закивав головою: — Так, так, Махно! І в
Махна я побував!..
— Це якась маячня! — не втерпів хтось у залі.
Нарешті звільнився від мани, що напустило на нього фантастичне зізнання Миколи Степановича, й голова комісії суворо спитав: .
— Ви що — прийшли сюда дурня клеїти?! Вас питають серйозно!
—
А я й відповідаю серйозно, — урвав свій регіт, від якого декому в залі
стало моторошно, Микола Степанович і урочисто промовив: — Можете вважати
мене за кого вам завгодно, але Титаренко й Качеровський ні в яких
бандах не були, вони ні в чому не винні!
У залі пройшов шерех. Хтось напівголосно сказав: "Він збожеволів".
Голова
комісії, що не тільки пильно слухав Миколу Степановича, а воднораз і
стежив, як реагують збори на його слова, постукав олівцем по столу й
голосно проказав:
— Можливо, бухгалтер Семенець і божевільний,
але він класово божевільний! — І, пожувавши губами, додав: — Я гадаю,
таким не місце в радянській установі!
В залі почулись оплески.
Хоч плескали голові й в інших установах на чистках, але цього разу він
підозріло подивився в залу, непевний, чи оплески належать його кінцевим
словам чи зухвалій поведінці бухгалтера. Щоб остаточно розвіяти сумнів,
він спитав:
— Дозвольте ваші оплески вважати за одностайне схвалення?
У
залі заплескали ще дужче, і задоволений голова повернувся до Миколи
Степановича, але той узяв жужмом свої папери, спокійно зійшов з кафедри
й, не оглядаючись ні на кого, твердою ходою подався до виходу.
"От
і скінчилось усе", — промовив подумки сам до себе Микола Степанович і
вперше за цей тривожний, клопітливий тиждень відчув полегкість. Більше
не треба буде думати над своєю промовою на чистці, не будуть нашіптувати
йому в душі два антагоністи-голоси, з яких один радить підкоритись,
сказати, що за цей тиждень Микола Степанович, мовляв, усвідомив свою
помилку, дійшовши висновку, що, Титаренко й Качеровський справді робили
недобре діло, відхилялись від настанов партії й уряду, тоді як другий
голос обурюється: це неправда, це підло, ганебно!.. Ох, яка то була мука
слухати ті протилежні голоси, не знаючи, на яку ступити!.. Нарешті
Микола Степанович обрав середню лінію поведінки: якомога делікатніше
сказати на чистці, що, певно, голова комісії не поінформований гаразд
про роботу київської філії й через те в нього склалось хибне уявлення
про неї, котре Микола Степанович спростує зараз об'єктивними
документами.
Йому не дали прочитати жодного з тих документів...
Та
тепер усе це позаду, і від усвідомлення цього йому ставало легко, як
тій породіллі на пологах, що почула перший крик народженої дитини й
зрозуміла — тепер кінець усім її нестерпним мукам. Про те, що буде далі з
нею й дитиною, породілля не думає — головне, більше немає болю, пологи
скінчились нарешті...
Не думав зараз і Микола Степанович, що буде
з ним далі. Головне, що він до кінця лишився чесним, не зганьбив себе,
бодай перед самим собою, нужденною брехнею. Але йти додому, де треба
буде щось сказати дружині, якось приготувати її до нового удару, йому не
хотілось, і він, вийшовши з видавництва, повернув у зовсім протилежний
бік.
Була тиха, місячна вереснева ніч. Літо ще не розпрощалось із
землею і востаннє перед осінньою негодою дарувало їй тепло, ясні дні й
це лагідне місячне сяйво. У такі ночі Микола Степанович пригадував вірш
Олеся:
О, не дивуйсь, що ніч така блакитна, Що прийдеш ти, то знала, ніч оця, — І через те вона така привітна, Ясна і ніжна без кінця...
...Удома
він здивовано побачив у передпокої Підмогильного з отим чорнявим, майже
незнайомим йому поетом Плужником. Вони мали вже йти, не діждавшись його
повороту, й були, видимо, стурбовані, але Микола Степанович зрадів їм і
повів їх назад — до своєї кімнати, уникаючи зустрітись із
насторожено-запитливими очима дружини. Ще б пак не зрадіти таким
несподіваним гостям, коли тепер, після того, що сталось на чистці, ніхто
з його співробітників не прийде до нього. Боятимуться, як боялись
відвідати родини Качеровського й Титаренка. Ніде правди діти, й сам
Микола Степанович за ці тижні не знайшов часу піти до Титаренкової
квартири — бодай спитати, чи хтось носить йому передачі…
…Микола
Степанович щиро зрадів з приходу цих молодиків: є, виходить, серед
молоді такі, що не побоялись прийти до нього, штрафного тепер,
затаврованого!
Він завів їх у свою маленьку кімнатку й щільно причинив за собою двері.
—
Ми прийшли, — сказав, сідаючи на стільця, Підмогильний, — щоб висловити
вам своє захоплення з вашої громадянської мужності, з вашого останнього
слова, — і сумно подивився крізь окуляри своїми дитячими очима.
—
Яка там мужність! Просто сказав, що мусив сказати, — зніяковів Микола
Степанович, у той же час думаючи, що такі освідчення мали б більшу вагу,
якби їх сказано було прилюдно, там, на зборах. Підмогильний, наче
вгадавши цю невисловлену думку, сказав:
— Мені самому хотілось
виступити після вашого слова, але я нова людина у видавництві й знаю
тільки художні видання нашої філії, а про брошуру Чаянова чи про
Комендантову "Розводьте кролів" я не мав ніякого уявлення...
— І те правда, — погодився Микола Степанович, а Підмогильний додав:
— Тільки оце тепер, коли ми йшли із зборів, Кондратюк поінформував мене. Це справді обурливо!
—
Кондратюк міг би це сказати й на зборах: він, як секретар, добре знає,
чого київська філія заходилась була видавати брошуру Чаянова, — сумно
зауважив Микола Степанович і зітхнув: — А він мовчав...
— Мовчав,
як і всі мовчали, бо бояться за себе, за свою посаду, — ворухнув
плечима Підмогильний, а Плужник сперся підборіддям на кулак і жовчно
промовив:
— Цей підлий страх! І коли вони заразились ним? А ці догідливі, раболіпні оплески при останніх словах голови! Фе!..
—
Не інакше як і Василь Сильвестрович Мірошниченко плескав, дарма що його
самого вже вичищено? — висловив здогад Микола Степанович, і
Підмогильний посміхнувся, скрививши губи:
— Напевно, плескав: сподівається, що за ці оплески, може, його відновлять на роботі...
—
Як я ненавиджу цих гнилих добродіїв з козацькими вусами й заячою душею!
— нервово метнувся на стільці Плужник, і Микола Степанович перевів на
нього погляд просвітлілих очей.
— Але перейдемо до практичного, — зітхнув Підмогильний, — що ви думаєте робити далі?
— Поки що нічого не придумав, — знизав плечима Микола Степанович.
— Вас, безперечно, не відновлять на роботі — куди б ви не писали, де б не скаржились...
— Я й не збираюсь нікуди писати, — здивувався Микола Степанович від такого припущення.
—
Перший час вам буде скрутно, а тому ми з Євгеном дещо принесли вам... —
Підмогильний дістав з бічної кишені пачку паперових грошей і додав: —
Незабаром я одержу гонорар за "Місто", Євген — за "Ранню осінь" — тоді
підкинемо ще.
— Що ви! Що ви! — підхопився з місця Микола Степанович, одсуваючи від себе гроші. — Ні в якому разі! Не треба!..
—
Ні, треба! — категорично сказав Підмогильний, знову сунучи до Миколи
Степановича гроші. — Треба реально дивитись на речі: може бути не тільки
звільнення з роботи, а й усякі інші оргвисновки.
— Які оргвисновки? — не зрозумів спочатку Микола Степанович, а потім догадався: — Те, що з Титаренком і Качеровським?
—
Може бути й це... Тепер такий час настає, — тихо промовив Підмогильний і
раптом спитав: — Ви теорію циклічності Шпенглера знаєте?
— Ні, — відповів Микола Степанович, мимоволі дивуючись, коли цей майже ще юнак устиг стільки прочитати.
— Так от: ми вступаємо тепер у чорний цикл. Усе може статись... — сумно закінчив Підмогильний.
У кімнаті на якусь мить стало тихо. І раптом Микола Степанович дивно посміхнувся:
— А що, власне, я втрачаю, коли мене посадять?
— Волю, — коротко відповів Підмогильний, уважно дивлячись на обличчя Миколи Степановича.
—
Волю... — іронічно повторив Микола Степанович і важко зітхнув. — А що
то була за воля? Ми ледве-ледве зводили кінці з кінцями. А дружині треба
молоко, жири... Я не пам'ятаю, коли я був у театрі, ми навіть до кіно
не ходимо з ощадності. Я не маю змоги купувати книжки, передплачувати
журнали. Передплачую тільки газету "Вісті" та й то для того, щоб не
прискіпувались, що я ігнорую радянську пресу... Колись я шкодував, що
немає дітей, а тепер думаю, як добре, що їх нема. Ну що б я робив з
ними, чим би їх годував, коли життя дорожчає, а зарплата та сама?.. Я
працюю як віл, а не можу дозволити собі з'їсти те, чого мені хочеться, й
без кінця обдурюю свій шлунок чаєм, цебто підсолодженою водою... А
дружина? Її треба б одвезти в Крим, у туберкульозний санаторій, а я не
можу це зробити й почуваю себе винним перед нею, що в мене така
зарплата... Так що ж я втрачаю, коли мене посадять і зашлють кудись у
Соловки? Навпаки, там я принаймні звільнюсь відповідальності за свою
родину, бо вже я не розпоряджаюсь сам собою...
Лице Плужника, теж
хворого на туберкульоз легенів, потьмарилося, він ще більше підпер
кулаком щоку й і широко розплющеними чорними очима дивився на старого
бухгалтера. Підмогильний журно опустив долу очі й мовчав.
Микола
Степанович раптом стрепенувся. Глянув на причинені двері, присунувся до
Підмогильного й, лукаво усміхаючись, таємниче зашепотів:
— Я
думаю ці дні, що мене можуть заарештувати, і ось, скажу вам по секрету:
потай від дружини я купив собі , вчора півкіла сала. Добрячого сала,
такого, як колись у селян було! Я сховав його тут, у шухляді, а ключ
ношу з собою. Коли мене заберуть, я візьму його з собою і щодня їстиму в
тюрмі по шматочку. Щодня! Не то що тепер, бо тоді я вже ні за що не
відповідатиму... Тільки жаль мені моєї Марусеньки...
Він закрив рукою лице й важко зітхнув. З глибоким болем у нього вирвалось разом із віддихом:
— Ох, як мені її жаль!..
Підмогильний і Плужник мовчки потиснули йому руку й пішли.
На вулиці Підмогильний задумливо сказав:
— Мені здається, Євгене, що за останні дні старий справді трохи одбіг нормального глузду.
—
Дуже характерна сцена: ця загадкова усмішка, цей дивний шепіт і,
головне, сало під замком... Страшне! — І Плужник здригнувся від
внутрішнього холоду.
Не розмовляючи більше, але думаючи про одне, вони йшли осяяними пізнім місяцем тихими вулицями заснулого Києва.