ХІІ …………………………………………………
Безводні Азії пустелі… Холодні Арктики сніги… Земель гавайських упруги На бо'зна котрій паралелі…
І чорна млость лісів тропічних, І субтропічних прерій синь По циферблату, гейби тінь, Проходять у мандрівці вічній, — Спішать в нікуди, у ніде. Деталь іде — Деталь везе.
ХІІІ
Месопотамія… Едем
На тихих водах Іордану… Строкатий клин земель Корану… Обличчя Індії руде… І чорний жмут кряжів Паміру… Рівнин слов'янських сиза шкіра… Країна пагод… Мла Сибіру… І в туманах архіпелаг — Межи морями плями, плями
Під смолоскипом Фудзіями… Строкатий Пан-Європи стяг… І знову ось архіпелаг — Вітчизни Байрона й Шекспіра. А над усім, як в казці, прoбі! Ходою велетня іде Вітчизни саґ великий чобіт.
XIV
Іде у Ніч… А інші — в День.
Америк двох крилата птиця В емалі лине голубій. За нею слідом чорнолиця Країна муринів — вдовиця — Лицем під соняшний прибій, — Пливе, щоб зникнути за грані В безмежнім тихім океані… А ген-ге-ен з-за лінії,
Загублене у синяві, Од всіх одірване, одно Спішить Австралії плесно. Спішить-спішить — не дожене Дитя мале, дитя дурне… Так в зливі сонця, у етері Пливе при власній атмосфері, Пливе на протязі віків
Земля п'ятьох материків.
XV
Від тропіків й до моря льоду, Від Ґанґу й геть до Шпіцберґен Багато перейшло народів, Ще більше перейшло племен, Відколи став цей дивний світ — За час кількох мільйоноліть.
І вже не так у тій Ґондолі. У тій колисці — на Землі. Малі пташата вже не голі, Не голі вже та й не малі; Перемальована руками Не та вже й смужка золота, Геть переснована дротами Сама й колиска вже не та.
Не так уже у тій Ґондолі, У тій колисці — на Землі І не дієзи вже — бемолі Стоять в піснях й пісні не ті… Але ж по-давньому Ґондоля Береться сонцем і цвіте — Але ж по-давньому Ґондолю Гойдає сонце золоте.
XVI
У смугах рік, у смугах гір, Строката, закосичена, Помежи гір, межи озір Розписана, розмічена, Покраяна на тьму знамен, Поділена межи племен. Що шмат, то й клин до клину клином. І кожен клин — то є країна.
І так всі п'ять материків. Посіли їх аж геть до цалі… Перевантажені, важкі Гойдаються материки На ніжно-голубій емалі.
XVII
А по емалі — нікелі, Такі малі, такі малі! — А по емалі — нікелі
Мікроскопічні кораблі: Пливуть години і тижні, Пливуть навколо бігунів… З країни Данте і Петрарки — Десь до країни Далай-Лами, А чи з вітчизни Пива й Марки — До смолоскипу Фудзіями. Чи то із дикого Сибіру —
В химерний край Шехерезади, Чи десь довозять чорношкірих В країну Розуму і Ладу… Пливуть малі… такі малі! — По голубому нікелі… Нехай пливуть — їм тра пливти. Багато їх — країв отих. Багато їх та й всі вони,
Мов край той Данте і Петрарки… Придатен опис без ремарки На всі чотири сторони.
XVIII
Щезає ніч. Щезає день, — В безодню. В вічність. У ніде. Серед пустель на чорнім тлі По сніжно-білій оболонці
Пливуть і крутяться під сонцем, Пливуть і крутяться в імлі Рухливі контури Землі.
ХІХ
І вибігають по одній, І ось збираються роями Країни — плями… плями… плями… — Мов проти сонця дітвора, В міжгір'ях, в нетрищах, в ярах, —
Таборища людських племен… А серед них он — край пісень І зветься край той Україна!
ХХ
Серед слов'янської рівнини, Межи Сибіром і хребтом Карпатських гір — крутим хребтом — Пливе під сонцем Україна:
Лице в зеніт. Коса в цвітінь. Рожеві руки в моря синь. Заквітчана, усміхнена І мрійна над усіх вона. Плацдарм сливе одвічних воєн, Бойовиськ край, від Трої втроє Чи не славніших рубежів. Земля Олегових героїв.
Земля Буй-Тура смілих воїв. Край волелюбців, край мужів Пренепокірних. На межі Між двох світів, як Ельдорадо, В Гелладу з Арктики проспект, Всіх завойовників завада, Всіх завойовників об'єкт. Не 'дин там кораблі спалив.
Не 'дин там пальці посмалив, Земля титанів-"нетитанів", Земля веселих кобзарів. Не бракувало там Боянів, А й не було своїх царів. Не бракувало й на діла І хоч хай доля обійшла, І хоч нема ім'я у світі
Та буйно родяться в ній діти, Хоч доля й мачуха була… Земля титанів-"нетитанів", Земля могутніх кобзарів… Й пливе із давньої пори — З давно забутої пори — Десь у майбутнє з сонця п'яна, Пливе!.. Либонь, щоб все з початку.
Над пережитим, мов печатки, Стоять хрести, лиснять могили… Там вже ні гіку, ні луни, Де печенізькі табуни Та скитські тичбища ходили. Вже не бряжчать мечі, як здавна. В лискучім соняшнім пилу В Путивлі-граді на валу
Давно не плаче Ярославна, — Лице в зеніт, коса в цвітінь, Рожеві руки в моря синь, — Заквітчана, усміхнена І мрійна над усіх вона. Тож Край-Титан! То по росі У перламутрі-поросі Плацдарм бойовиськ. Край-дитина.
І зветься край той Україна. А в ній…
ХХІ
…Десь в місті чи в селі Маленький хлопчик при столі Тримає копію Землі. По паралелях пальцем водить — Перетина меридіан, Минає гір хребти і води —
До Уругвая пішки ходить Через Індійський океан. З ночей казок Шехерезади Навпрост по сизих пасмах гір Йде до співочої Гренади Через Єгипет і Памір. З душних ночей Шехерезади До Ніневії… До Геллади…
І мерехтять ясні свічада Дитячих радісних озір. Маленький світ — малий хлопчисько, Син Сонця — велетня світів! Він задоволений з колиски — З Землі п'ятьох материків, — По паралелях пальцем водить… Нехай!
Нехай! Нехай же ходить. Родившись жити і цвісти, — Йому цвісти! Йому іти! Йому йти радісним походом! І повертається пухир, Рипить, повзе нерівно, скоком, — І посміхається над ним Світила син блакитноокий.
По копії нулі… нулі… Ах, любий мрійнику з Землі! Крути її, щоб аж свистіла! Крути-крути, щоб аж гула! Щоби просторами летіла, Щоб над безоднями пливла, Щоб в сяйві сонця золотого, Щоб без диявола лихого,
Щоб тільки жити і цвісти, — Крути її! Крути! Крути…
ХХІІ
Мов після вибуху гарматень, Без втулки, осі і чоки Параболить через віки, Параболить фрегат з фрегатів. Жене безоднями в імлі…
Мерехкотить на чорнім тлі… Яснять свічада океанів, Лисніють пасма гір в тумані Через етер, крізь всенькі сфери… І мерехтять ясні озера В малого хлопчика з Землі. Крути ж її, щоб аж свистіла! Крути-крути, щоб аж гула!
Щоби просторами летіла, Щоб над безоднями пливла, Щоб в сяйві, сонця золотого, Щоб без диявола лихого, Щоб тільки жити і цвісти, — Крути її! Крути! Крути…
ХХІІІ
Пливуть світи. Холонуть зорі.
В порожняві фантасмагорій Ані початків, ані дна, — Порожнява нудна, страшна, Порожнява без меж, без дна, А в ній Вона минає зорі. Біжить мандрівниця пустель, Береться сонцем і цвіте. Ані помилиться ніде.
Ані зупиниться ніде.
* * *
Тут — крапка. Тут урвав, далeбі, — На допит йти, на цундру треба Таки ж на тім на Кораблі — Таки в в'язниці на Землі. Читачу любий! Пощо сміх? Не смійся, серце, — кажуть, "гріх".
1932
|