- 9 Апреля 2011 - Блог - Zn0
» Меню сайта

» Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 3983

» Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

» Форма входа

Главная » 2011 » Апрель » 9 »
12:49
Характерним прийомом М. Рильського як поета-реаліста в цьому вірші є те, що він показує, з яких конкретних життєвих вражень виникла в нього філософська думка, втілена в образі журавлиного ключа. Перша частина вірша — це вихоплена з життя сценка: поет, його рідні та сусіди повибігали з дому, щоб глянути на перших весняних журавлів. Поет веде розповідь п'ятистопним неримованим ямбом з розмовною інтонацією, з частими перенесеннями речення з одного рядка в наступний. Навмисне усуваючи такі елементи вірша, як чіткий поділ на строфи і римування, поет зосереджує сприймання читача на внутрішній динаміці — виникненні і розвитку філософської думки, втіленої в образ.
Ця форма, невимушена і природна, чи не вперше з явившись у М. Рильського в цьому вірші, потім не раз повториться в циклах, написаних також вільним п'ятистопним ямбом, наприклад, у циклі «Ленінградські нариси», у вірші «Мости» та ін.
Розвиток тем, мотивів і образів збірки «Літо» бачимо в наступній збірці лірики «Україна».
Великий вірш публіцистичного характеру — «Україна» — зображує нову, соціалістичну дійсність нашої республіки. На широких просторах української землі працюють щасливі люди; відійшли у безвість і ніколи не повернуться жахливі картини минулого:
Встає в селі, встав у місті
Нова людина. Гордий вік
Вінчає слово: більшовик.
У циклі «Чернігівські сонети» М. Рильський відтворює перед читачем образи людей, які залишили свій слід, пам'ять про себе в цьому колись спокійному стародавньому місті. Пушкін, Шевченко, Коцюбинський, Глібов — всі вони боролися за світле майбутнє, і це майбутнє стало дійсністю в оновленому Чернігові. Щирі рядки присвячено в сонетах славному сину Чернігівщини Миколі Щopcy.
У весняному цвітінні нового життя особливо гостро і яскраво сприймає поет усі явища навколишньої дійсності, її найдрібніші деталі. М. Рильський вміє з незначних, звичайних фактів робити великі і значні висновки, пов'язувати мале з великим, особисте із загальним. Вірші поета, присвячені Вітчизні, сповнені палкої любові до її найкращих синів і дочок:
Я казав синкові, що цвіте Вкраїна,
Бо вона — країна у Країні Рад, —
І пливла у далеч біла павутина,
І сміялось небо, як блакитний сад.
(«Ми збирали з сином на землі каштани»)
Остання передвоєнна збірка М. Рильського, «Збір винограду», вийшла у 1940 році. У вірші «Народам світу» поет виступає проти тих, «чий бог — це торг, чий храм — війна». Він закликає народи з'єднатися у велику єдину сім'ю і покарати «тих, що роззявляють пащі, щоб світом володіти всім, що розбрат сіють поміж націй, щоб легше їх держать в ярмі» («Народам радянської землі»). Основний пафос збірки — заклик до оборони країни. Жанри лірики М. Рильського цього періоду своєрідні і різноманітні. Знайдемо у нього написані в класичній манері вірші широкого публіцистичного плану, що нагадують подібні твори Пушкіна, Лермонтова або Міцкевича. Як і раніше, він часто звертається до форми «ліро-епічного портрета», в нових своїх книгах даючи нам образи Гоголя, Шопена, Горького, славних чернігівців. Він створює низку пісень. Але, мабуть, найчастіше у нього зустрічається жанр ліричної або ліро-епічної медитації, тобто роздуму, часто глибоко інтимного, автобіографічного характеру. «Особисте» і «громадське» у Рильського — неподільні, і його «громадське» саме тому і впливає на читача, що воно в той самий час — і цілком «особисте».
Відомо, що в ранніх книжках М. Рильського тема Батьківщини не займає помітного місця. Спостерігаючи зростання поезії М. Рильського, можна сказати, що чим глибше входив поет у радянську дійсність, чим більше він визначався як поет радянський, тим більше зростав він і як поет український. Його радянський патріотизм підвищував у ньому почуття національної гордості. Рильському, як і кожному визначному поетові, ставало дедалі яснішим, що Жовтнева революція — такий самий природний, виправданий всім ходом попередніх подій висновок із історії України, як і з російської історії.
Серед його творів тридцятих років є великий епічний уривок — кілька розділів, написаних до колективної поеми «Іван Голота». Іван Голота — синтетичний образ українського народу в усі періоди його історичного життя. Тіснять його зовнішні вороги — татари і турки, терпить він від панів, чужих і своїх, б'ється у війську Богдана Хмельницького і в загоні Устима Кармелюка, слухає гнівну промову поета-агітатора Шевченка, бачить підлу брехню представників українського націоналізму і, пройшовши всі стадії визвольної боротьби, доходить свідомості, що порятунок його народу — тільки в спільній боротьбі братніх народів проти Спільного ворога. Так виросла основна тема передвоєнного і воєнного періодів творчості М. Рильського — тема дружби народів.
Роки Великої Вітчизняної війни відкривають новий період і в творчості М. Рильського.
Як змінився, як безмежно виріс і змужнів поет! А він же на початку свого творчого шляху гадав, що враження від життя можуть стати предметом мистецтва тільки тоді, коли вони відстоялись у свідомості творця, стали предметом ліричного «споглядання». В роки 1941 — 1944 поезія М. Рильського йшла врівень з подіями, безпосередньо виростала З них, як пісні всіх найкращих поетів нашої країни. Вона зміцнювала в нас любов до Батьківщини, ненависть до лютого ворога, волю до перемоги. У далекому тилу і в безпосередній близькості до фронту, на зборах Академії наук Української РСР, евакуйованої до Уфи, на мітингу українського народу в Саратові, на освітлених ракетами переможних салютів вулицях Москви, в Харкові, тільки-но визволеному від німецьких загарбників, у Києві, що зіяв ще руїнами Хрещатика, — скрізь звучав голос поета.
Радянський патріотизм об'єднує почуття любові до свого народу з ідеєю рівності і братерства всіх народів — з «чуттям єдиної родини», як сказав інший видатний поет Радянської України (Павло Тичина). У цьому — одне з джерел тієї великої радості, якою, мов сонцем, пронизані були передвоєнні вірші М. Рильського. Воєнні роки посилили у нього, як і в інших радянських поетів, почуття любові до Вітчизни. До відчуття навислої над нею загрози, до почуття гострого обурення з зухвалості ворога у поета Радянської України прилучився ще й гострий біль розлуки.
Чорна хмара фашистської сарани спустилася на рідні поетові місця — на «Київ злотолитий, Ірпінську тишу смолисту, рожеву Романівку», на українські ясні зорі, тихі води, на все, створене народом, який за Радянської влади вперше в багатовіковій історії зітхнув на повні груди. Українську радянську землю топтав ворог. Охоплений лютою ненавистю до слов'янських народів, він намагався поневолити український народ, винищити його.
В усіх творах М. Рильського цього часу чується один основний мотив: віра в перемогу людяності над звірством. Запорука цієї перемоги — Радянська Армія, велика Комуністична партія, дружна сім'я братніх народів Союзу, братня сім'я слов'ян, нарешті, все прогресивне людство, що піднялося на боротьбу «з нелюдами». Україна не може загинути, не може бути стертий з лиця землі народ, що створив велику культуру, що висунув Шевченка, Франка, чудових музикантів, артистів:
Хіба умерти можна їй,
В гарячій захлинутись крові,
Коли на справедливий бій
Зовуть і дерева в діброві,
Коли живе вона в міцній
Сім'ї великій, вольній, новій?
(«Слово про рідну матір»)
У цій сім'ї — братній російський народ, з яким долю України з'єднала мудра далекоглядність Богдана Хмельницького, тут і інші народи Союзу, незліченна «промениста рать», що вийшла назустріч темній силі і її посіпакам.
У страшні роки, коли гітлерівські підніжки, українсько-німецькі націоналісти, намагалися продати український народ у фашистське рабство, М. Рильський стверджував спільність інтересів свого народу з інтересами прогресивного людства, невіддільність України від інших радянських республік і таврував ворогів-запроданців вогненно-гнівними словами:
Я — син Країни Рад. Ви чуєте, іуди,
Ви всі, що Каїна горить на вас печать?
Отчизни іншої нема в нас і не буде,
Ми кров'ю матері не вмієм торгувать!
Не тільки знесена на камінь п'єдестала,
Квітками вінчана і кроплена вином, —
Стократ милішою вона для серця стала,
Грудьми стрічаючи руїну і погром.
(«Я — син Країни Рад»)
Поет вірить, що, як повік не впасти Москві, «серцю народів, мозкові землі», так ніколи не покриє морок туманів улюбленої столиці України — Києва. Він знає, що
Настане день, настане час —
І розіллється знов медами
Земля, що освятив Тарас
Своїми муками-ділами.
(«Слово про рідну матір»)
У поезіях «Ленінград», «Москва», «Друзям по Союзу», «До Янки Купали» та інших поет стверджує нерозривну, перевірену і загартовану у вогні Вітчизняної війни дружбу і єдність українського народу з великим російським та іншими народами соціалістичної вітчизни.
Поезії М. Рильського запалювали вогонь ентузіазму у тисяч воїнів на фронтах, тисяч трудівників у тилу, закликаючи до патріотичних подвигів в ім'я перемоги («Бійцям Південного фронту»).
У роки війни Рильський — не тільки поет, а й публіцист і громадський діяч. Його статті і публічні виступи мобілізовували на боротьбу, наближали нашу перемогу. Але і його поезії цих років — не тільки художні твори, а й діяння громадянина-патріота великої Радянської країни. Серед цих поезій є «Лист до українців в Америці» (1941). Поет вірить, що його слово дійде до братів, які живуть за океаном, наче райдуга, що велетенською своєю дугою єднає два материки. Він говорить їм про мету нашої війни, про велич нашої боротьби, про неминучість нашої перемоги. І слово його справді було почуте: українці, які живуть у Канаді, відповіли листом на послання знаного і любимого поета Радянської України. Це один з багатьох випадків безпосереднього відгуку читачів на голос Рильського.
Найвидатнішим із творів Рильського за роки війни є поема-видіння «Жага».
У творчості М. Рильського, кажучи взагалі, зрівноважені і жар натхнення, і той «холод ума поверяющего», що його Баратинський вважав конче потрібним для поета. Постійне звертання до класиків надало творам М. Рильського ясності і простоти мови, чіткості архітектоніки. Недаремно ж музика була, як ми знаємо, одним із найсильніших переживань дитинства і юності поета. Досить часто його творча уява, відходячи від звичайного «пластичного» ладу, переключається на музичний.
«Жага» — один із наочних прикладів такого переключення. З першого погляду — це кілька ліричних і ліро-епічних картин, що не мають ніякого іншого зв'язку, крім спільної ідеї — любові до Батьківщини і болю з приводу її страждань.
Поема починається і кінчається ліричними монологами-піснями: перший є інтродукцією; «Тобі, тобі, моя Вітчизно, у серці дзвонять голоси», — говориться в кінці її. Далі йдуть партії цих «голосів». Перший славить «велику і чисту воду», другий — «святий хліб», третій — радість весняного відродження людини та природи. Не можна жити без них, як не можна жити без Вітчизни. Це символ безмежно інтимного, нерозривного злиття з найсвященнішим — з рідною землею.
Голоси змовкають, відхиляється завіса минулого, і в тумані встають «силуети»: образи людей із народу, що знемагають від голоду, рабства, непосильної праці. Скарги їх змінюються наростаючим рокотанням революційної грози. Уривається вона, і гуде голос казки про те, як прекрасна дівчина Україна зустрілася з юнаком Жовтнем. Сон сторіч про краще життя збувся, хмари розвіялись, відкрилась сяюча далечінь творчого життя. І раптом тон і стиль поеми різко змінюються: від запального, від пісні й гімна — до спокійного оповідання. Далекий весняний день в околицях Києва на Ірпені. Поет з дружиною і сином пораються в своєму маленькому садку, а високо в небі летять гуси, і в їх гоготанні чуються
Добросусідські вигуки та сміх,
Як тут, у нас.— О гуси, гусенята!
Прилиньте нині взяти на крилята
Земних дітей!.. Та ні! Дарма! Дарма!
Мій сад — пустеля, і мій дім — тюрма!
Різким звуком уривається течія мирного речитативу, що повідав про недавній спокій і радість життя. На зміну п'ятистопним ямбам ідуть вільні вірші: вигуки обурення переходять у крики прокляття ворогові. Нове видіння: образа скорбної матері, що скликає синів на боротьбу з ворогом. Фінал — знову ліричний монолог, уболівання над стражданням Батьківщини, який закінчується ствердженням віри в неминучість перемоги і відродження змученої рідної землі.
Безпосередністю почуття, силою пафосу, мовним та ритмічним багатством, своєрідністю суто музичної будови «Жага» становить значне явище в творчому розвитку поета.
Критика, проте, відзначала, що деякі вади поеми знижують її ідейно-виховну силу. До них вона відносила звужене розуміння патріотизму, недостатнє розкриття значення радянського періоду в історії України. Не погоджувались критики і з образом України — розіп'ятої на хресті матері-мучениці, образом, який не пов'язується з уявленням про нескорену Радянську Україну, що всю війну продовжувала боротися. Немає нічого поганого в тому, що в багатому стилістичному запасі поета, який у своїй творчості чергує високий ораторський стиль з мелодично-пісенним і буденно-розмовним, поруч з просторіччям, книжною мовою, неологізмами також широко використовуються архаїзми (в українській класичній поезії ми знаходимо аналогію у Шевченка), але, можливо, у даному разі, справді, наліт архаїки в образній системі був зайвим.
Ще суворішій критиці підпала опублікована в 1944 році автобіографічна поема «Мандрівка в молодість». У ній поетові, відірваному від України (поема писалася в роки евакуації в Уфі), схотілося з усією щирістю розповісти про початок свого життєвого шляху, про ту пору, коли він жив як «сучасності короткозорий син», коли, за його визнанням, його світогляд був сумішшю ліберального демократизму батьків з впливами занепадницьких гуртків «золотої молоді». Поет не виправдовував цього, але й не осуджував. Про своє дитинство і юність він розповів так, нібито прожиті роки не перетворили його самого на «нову людину». Панівним у поемі стало почуття безмежної благодушності і всепрощення. Але матеріалістичне розуміння дійсності вимагає партійності в оцінках і виключає об'єктивістський підхід до життя.
Поет сприйняв цю сувору, але справедливу критику і згодом докорінно переробив поему.


У книжці поезій «Мости», виданій у 1948 році, М. Рильський виступив як активний творець і співець комуністичного суспільства.

Провідною ідеєю книжки «Мости» є ідея торжества комунізму. Його переможний похід бачить поет не тільки в радянській країні, а й за кордоном, в країнах народної демократії. Це підіймає почуття радянської національної гордості поета, бо він бачить, що наша Батьківщина стала прапороносцем великих ідей комунізму, прикладом і зразком для всього трудящого людства, що вона очолює сили демократії, миру і прогресу проти сил імперіалістичної реакції, проти паліїв нової світової війни.
В епіграфі до вірша «Дві сили» показано боротьбу сил демократичного та імперіалістичного табору:
Одна — це гніт і кров, це визиск і неволя,
Продажа й купля це, омана, смерть і тлін,
А друга — чесний труд у дружбі світлочолій,
Горіння сміливе і сяйво верховин
Одна — це та, що світ ще вчора багрянила,
Це — глум напасників, це — зрадницька війна,
За вільність і за мир повстала друга сила,
Хвилини кожної росте й росте вона.
Поет відчуває себе бійцем у рядах цієї другої сили — демократичного табору, — на чолі якої стоять комуністичні партії всіх країн і миролюбний Радянський Союз.
Поетична форма, якою користується автор для вираження думки про незбориму силу демократичного табору в боротьбі проти паліїв війни, відповідає значимості теми. Інтонація вірша — урочиста. Поет ніби виступає з міжнародної трибуни, кидаючи звинувачення світові імперіалістичних хижаків. Протилежність двох світів зображується в чотирьох строфах, чітко поділених на дві пари рядків. У перших подається нищівна характеристика світу визиску, руїни, смерті, в других — картини нашого радісного, творчого мирного світу. В двох останніх строфах поет безпосередньо звертається до паліїв війни, голос його сягає вищого напруження і сили:
Ви грому хочете? На вас ударить грім!
Зі спокійною певністю своєї сили — сили миру, правди комунізму — поет закінчує вірш рядками:
Ми — світу молодість, ми — правота людини,
Єдине серце в нас, і прапор наш єдиний,
І слово Комунізм написано на нім!
Урочисте звучання вірша створюється і його композицією, побудованою на антитезі і заключному звертанні, і розміреним ритмом шестистопного, чітко цезурованого ямба, і лексикою, з застосуванням архаїзмів («олжа», «рать», «тлін», «зорить», «світлочолій»), і всією образною системою твору. Тему протиставлення двох світів, викриття паліїв війни М. Рильський розгортає і в інших поезіях збірки «Мости». При відмінності окремих формальних моментів таких віршів, як «Океан», «Я голос подаю», деяких розділів циклу «Весняні води», уся збірка об'єднана спільністю думки і стилю. Як і в вірші «Дві сили», поет гнівно картає «ворогів неситих», «дурисвітів злостиву рать», славить «комунізму зорі» і проголошує себе рядовим «в рядах борців, що оновлюють світ», у рядах тих, хто йде під проводом великої Комуністичної партії.
Ти, Партіє, вела і привела
Крізь дим боїв народ до перемоги,—
каже поет в одній із поезій циклу «Весняні води».
Провідним ідейним мотивом збірки «Мости» є показ благородної місії радянського народу, який приніс визволення країнам, що стали тепер на шлях народної демократії та будівництва соціалізму.
Перебуваючи після війни у дружніх слов'янських країнах, М. Рильський бачить у них паростки нового життя, любов до країни соціалізму, Радянського Союзу, і втілює почуття дружби та єдності народів в образі мостів. Ось у новій Чехословаччині перекинуто моста через річку, і на ньому поет бачить напис: «Спорудили міст з наказу Конєва бійці радянські». Ось він переїздить Віслу у вільній демократичній Польщі мостом, який також побудовано руками радянських саперів, синів багатонаціональної Країни Рад. Вони клали ці мости не для магнатів і королів, а для простих людей, які будують тут нове, вільне життя. Отак мости стають символом єднання братніх народів, символом устремління в сонячне майбутнє. Це почуття сповнює серце поета гордістю за наш народ, за нашу Батьківщину:
І горда мисль пронизує мене;
Так, ми мости будуємо у світі —
Ми, днів нових бійці і теслярі,
Каменярі грядущої комуни, —
Щоб друзі тими їздили мостами,
Щоб брат до брата броду-переходу
У ріках бурноплинних не шукав,
Щоб наша сила в єдності міцніла!
(«Мости»)
Але горе тим, хто зазіхне на нашу єдність! Будівники знову стануть бійцями, і хто з підступною метою зійде на наш вільний міст, той впаде у безодню.
Вірш «Мости», що дав назву цілій збірці, побудовано. на образі великої узагальнюючої сили. Для втілення своїх думок широкого політичного звучання поет знайшов тут своєрідну і просту форму, яка дозволяє нам відчути, як саме зароджується поетичний образ «мостів між народами» з безпосередніх життєвих спостережень поета над явищами дійсності.
Я бачив міст в землі Чехословацькій...—
починає М. Рильський свою спокійну, просту розповідь. У словесній тканині цього твору ми не знайдемо ні умовно-урочистих епітетів, ні архаїчної піднесеної лексики. Це ще раз свідчить про багатство і різноманітність творчих засобів поета, про його уміння використовувати всі «роди зброї» поетичного мистецтва.
Зразком щирої, людяної і просто написаної поезії є також вірш «Записна книжка».
Першу частину цієї своєрідної невеликої поеми, присвяченої пам'яті героїв Вітчизняної війни, написано неримованим віршем. Поет спочатку ніби лишається в сфері окремих, незавершених вражень: гортаючи стару записну книжку, він вдивляється в «записи короткі, що деякі, немов ієрогліфи», не зрозумілі тепер самому власникові записної книжки, натрапляє на список телефонів і адрес, і тут «короткі, урвані слова» нагадують авторові його друзів, полеглих на полі бою. Дівчина «ставна, весела, аж химерна трохи» — героїня Ґуля Корольова; поет — «з якою пристрастю він сперечався про діло кровне — про літературу» — Кость Герасименко; «спокійний, простий, лагідний, твердий Десняк Олекса, більшовик незламний...».
І ось від спогадів про незабутніх друзів думка поетова лине до тих, за кого вони полягли, — до радянського народу.
Підтриманий урочистим ритмом римованих ямбів, вступає мотив народної незборимої сили:
Як дальній шум потоків весняних,
Ще не ясний, але вже зрозумілий,
Зростає серед записів сумних
Висока пісня, повна віри й сили.
Лети, радянська славо, у світи,
Пливи в віки. Нема такої сили,
Щоб нашу правоту перемогти,
Щоб наш огонь згасить мільйоннокрилий!
Вірш закінчується звертанням до народу:
В війні за правду ти гримиш, як грім,
В труді шумиш, як по узгір'ях води...
Оце порівняння — «в труді шумиш, як по узгір'ях води» — розгорнуто в циклі віршів «Весняні води», об'єднаних думкою про те, що на нашій землі, де радянський народ недавно героїчно бився проти «ворога неситого», тепер буяє повінь весняних вод — людської праці.
Перед нами проходять образи рядових, героїчних радянських людей — тих, хто боровся з ворогом (лікар Соснін, воїн Олекса) і тих, хто працює, оновляючи рідну визволену землю (директор МТС, садовод-мічурінець). Поет уславляє трудовий переклик Уралу і Донбасу, працю шахтаря і моряка:
Немов на бій, у трудовій
Ти устаєш напрузі...
Нехай же буде голос мій,
Як чересло у плузі.
На службу основній ідеї, яка проходить через усі вірші збірки «Мости», — ідеї непереможної сили народу, керованого в боях і в труді Комуністичною партією, — поет ставить свою високу поетичну майстерність. Засоби образності, інструментовки й ритмомелодики М. Рильський підпорядковує змістові, підкреслюючи думку звуковими повторами («братську Братиславу», «спочинку і спокою», «правди й прав» і т. ін.), лексикою, почерпнутою зі скарбів народної поезії, («злотостеблі ниви», «у затишному придолинку» та ін.).
Загалом збірка «Мости» свідчить про значне розширення обріїв поета, про зміцнення його на позиціях партійності, про творче збагачення і зростання.


Особливої уваги заслуговує діяльність М. Т. Рильського як поета-перекладача, її значення належною мірою ще недостатньо оцінено. А проте це новий етап у розвитку української мови і взагалі в розвитку української культури.

У Рильського як поета-перекладача були попередники. Після того, як спала хвиля перекладів-переспівів, що ставили собі завдання «українізувати» іншомовного автора (згадаймо «Гараськові оди» Гулака-Артемовського, що недалеко відійшли від «Енеїди» Котляревського, пізніші перекладання «Іліади» С. Руданського, «Антігони» Петра Байди-Ніщинського та ін.), над перекладами чужоземних поетів (Шекспіра, Байрона, Гете, Шіллера та ін.) працював Куліш, взявши за мету «європеїзувати українську поезію», примусити її кинути «рідну письменницьку фальш» і вирушити в широкий океан світової культури. Та Кулішеві — при його буржуазно-націоналістичних тенденціях — бракувало поетичного таланту, щоб захопити своїми перекладами широкі читацькі кола. Величезну заслугу в галузі поетичних перекладів мав Іван Франко. Але він брався за переклади насамперед як просвітитель, прагнув найбільшої точності і не надавав першорядного значення художньому шліфуванню своїх перекладацьких праць. Це, звичайно, ніяк не зменшує їх значення для української культури, хоч і особливостями мови, і за цензурними умовами переклади Франка були мало доступні українським читачам, які жили в межах царської Росії. Царська цензура, як відомо, майже до 1905 року категорично забороняла перекладати художню літературу українською мовою. Та й серед самих українських діячів було поширене переконання, що переклади — взагалі зайва розкіш; ще майже наприкінці XIX століття М. Костомаров радив М. Старицькому «дати Міцкевичам та Байронам спокій», бо вони непотрібні літературі, котра існує, як тоді висловлювались, «для хатнього вжитку». Ось чому з перекладу «Гамлета», зробленого М. Старицьким, глузував навіть дехто з українців, вигадуючи на нього пародії. Особливо скептично ставились і російські реакціонери, і українські ліберали до перекладів на українську мову російських поетів: навіщо це робити? Начебто українці не можуть читати їх у російському оригіналі?
М.Т. Рильському належить заслуга і теоретичного, і практичного руйнування цих мало не вікових передсудів. Ще в 1938 році, працюючи над власними перекладами Пушкіна і редагуючи переклади інших авторів, він писав:
«Українські переклади Пушкіна — конче потрібні. Це, по-перше, спосіб наблизити пушкінську спадщину до широких мас нашого народу, які думають і говорять українською мовою, отже, значить, переклади є трамплін до дальшого ознайомлення з творчістю Пушкіна в оригіналі; а, по-друге, який це прекрасний спосіб вигострити свою мовну зброю, піднести українську мовну культуру на вищий щабель розвитку! Переклади Пушкіна на українську мову збагачують, отже, українську мову, українську поезію, літературу взагалі». [2]
Звернімо увагу на підкреслені слова. І. Франко колись писав, що переклади сприяють зближенню і взаєморозумінню народів, перекидають «золотий міст» між ними. Поряд із цим благородним завданням виховання почуття інтернаціональної солідарності Рильський висуває ще інше: переклади сприяють розвиткові української «мовної культури», отже, збагаченню літератури. У доповіді на IV міжнародному з'їзді славістів, розвиваючи ті самі думки, він від імені всіх радянських поетів-перекладачів категорично заявляє:
«Ми вважаємо, що переклад з будь-якої мови на будь яку мову принципово можливий — незалежно від того, на якому щаблі розвитку стоїть та чи інша мова. Звичайна річ, ідеться про творчий, а значить, не тільки вмілий, а й сміливий переклад, про той тип перекладача, який, маючи в тому чи іншому випадку обмежений словниковий запас даної мови, рішуче розсуває його рамки, не відступаючи і перед словотворенням на міцній підвалині законів і особливостей рідної мови, вміло використовуючи інколи заведення до рідної мови іноземних слів і виразів» [3].
Роботу над поетичними перекладами М. Рильський старить не нижче від оригінальної творчості. Це не тільки змагання поета однієї національності з поетом іншої, це також наполеглива боротьба з матеріалом рідної мови, створення нових мовних, отже, і ідейних цінностей. Саме ці риси і характеризують Рильського як перекладача слов’янських поетів — Пушкіна, Міцкевича, Словацького, Некрасова, геніальної поеми, створеної Київською Руссю, «Слово о полку Ігоревім» і сербських епічних пісень, французьких поетів — Буало, Корнеля, Расіна, Мольера, Вольтера, Гюго, Ростана та інших, як співавтора перекладачів першої частини славетної поеми Данте і комедії Грибоєдова «Лихо з розуму» та перекладача багатьох інших геніальних і талановитих творів світової літератури. Нездійсненним здалось би поетам XIX століття завдання поетичного перекладу французьких класиків XVII століття з їх математично точною і сповненою абстрактних понять мовою, перифразами, метоніміями, антитезами, пишномовністю. Але всі ці труднощі Рильський поборов. Він уміє засобами рідної мови (як треба знати її в усьому її невичерпному лексичному і стилістичному багатстві!) відтворювати цих класиків, віддавати рідною мовою ущипливу іронію Вольтера («Орлеанська діва»), прозору ясність пушкінського вірша, селянську говірку Некрасова, романтичний пафос Ростана («Сірано де Бержерак»), різноманітну мальовничість Міцкевича. Якого б поета Рильський не перекладав, він завжди дає високопоетичний твір, збагачуючи скарбницю української літератури.
Іноді відмінність граматичного строю не дозволяє точно віддати оригінал. Тоді поет майстерно змінює образ, не руйнуючи його, — як він сам висловився у статті «Слово перекладача» (1937). Наприклад, пушкінські рядки:
Как величавая луна,
Средь дев и жен блестит она...
Рильський перекладає:
Зорею ранньою вона
Блищить серед зірок одна,
бо українська мова не дозволяє порівнювати красуню з місяцем через незбіг граматичного роду.
Керуючись глибоким розумінням ідейного задуму, духу і стилю оригіналу, Рильський широко використовує прийом творчої компенсації образу, коли образи або характерні стилістичні звороти, випущені в одному місці перекладу, переносяться у найближчі строфи чи рядки. Чимало прикладів Цього можна знайти у видатних творчих досягненнях Рильського — перекладах «Євгенія Онєгіна» та «Мідного вершника» Пушкіна і одного з найбільших творів польської літератури, романа-епопеї Міцкевича «Пан Тадеуш».
Працювати над цим перекладом Рильський почав ще в двадцятих роках. Перше видання перекладу з'явилось у 1927 році і дістало високу оцінку у радянській і польській критиці. Проте поет не зупинився на цьому першому варіанті, ще понад два десятиліття працював над ним і в 1948 році випустив новий варіант, який без перебільшення можна визнати найкращим з усіх перекладів цього твору на інослов'янські мови.
Епічний спокій, пильність зору, що помічає найдрібніші деталі побуту, м'який гумор, багатство барв і звуків — усі ці риси поеми Міцкевича з надзвичайною майстерністю відтворено в перекладі Рильського.
Робота над перекладом «Пана Тадеуша» була для Рильського прекрасною школою поетичної майстерності, де йому доводилося бути і мовознавцем, і істориком літератури. У численних статтях і передмовах до цього і до інших перекладів з улюбленого польського поета Рильський підкреслював в його творчості глибокий патріотизм, волелюбні устремління, мрії про майбутнє братерство слов'ян, що споріднюють Міцкевича з Пушкіним і Шевченком. Цими статтями і перекладами М. Рильський вийшов у перший ряд знавців Міцкевича не тільки на Україні, а й у всьому Радянському Союзі. У різних власних творах, особливо в поемі «Марина», Рильський творчо продовжував благородні традиції не тільки Шевченка, а й великого польського поета.
Нелегко було знайти віршовий розмір, що якоюсь мірою наближався б до силабічної системи польського оригіналу. Рильський нарешті зупинився на «александрійському вірші» — шестистопному ямбі — як на ритмі, найбільш відповідному широті епічного задуму Міцкевича. У передачі «Епілога» перекладач зважив на зміну ритму і для цієї частини використав п'ятистопний ямб.
У прикінцевих рядках «Епілога» польський поет висловлював сподівання, що твір його стане народним здобутком:
Коли б до тої я дожив потіхи,
Щоб заблукали ці пісні під стріхи
І щоб селянки, тихою порою
Співаючи за пряжею тонкою...
...Щоб узяли до рук оце писання,
Таке ж немудре, як і їх співання.
Цій вимозі народності твору цілком відповідає переклад М. Рильського, написаний простою і легкою мовою, прозорими і мелодійними віршами, — один із шедеврів Рильського як поета-перекладача.
Нове видання перекладу поеми Міцкевича (відзначене в 1950 році Державною премією) вийшло у світ саме в той час, коли молода демократична Польща відзначала 150 років з дня народження свого великого поета. Своїм прекрасним перекладом поет Радянської України гідно вшанував його пам'ять і створив ще один видатний поетичний документ про міцну дружбу двох слов'янських народів.


Діяльність Рильського в галузі художнього перекладу (вона — ще багатша і різноманітніша, ніж показано тут) — не епізод в його поетичній творчості, а великий подвиг поета і громадянина. Щороку розширюється сфера об'єктів його поетичної діяльності: крім класиків світової літератури, він перекладає твори поетів-сучасників із братніх республік Союзу — М. Тихонова, М. Светлова, М. Ісаковського, Я. Купали, Я. Коласа, М. Танка, Г. Табідзе, С. Чіковані, А. Ісаакяна, М. Миколайтіса-Путінаса та багатьох інших. А водночас із цим він продовжує і свою оригінальну творчість.

Провідними мотивами книжок М. Рильського «Братерство», «Наша сила», «Ранок нашої Вітчизни», виданих у 1950 — 1953 роках, є почуття патріотичної гордості за свою країну, яка успішно будує комуністичне суспільство, роблячи справжнє чудо перетворення людей і природи. Але найбільше чудо, говорить поет, радянський народ створив із самим собою:
Які ти викував серця,
Які зростив ти волі!
З якою гордістю лиця
Ідеш в народів колі!
Ти годен імені творця,
Твої дороги без кінця
Горять на видноколі!
(«Слово письменника»)
Чимало віршів М. Рильський присвячує ідеї перетворення природи, в якій особливо виразно втілюються зримі риси комунізму, здійснюються віковічні мрії людства про прекрасне майбутнє. Ось чому поет так багато уваги приділяє темі творчої праці, славлячи людей труда, науки і мистецтва:
Усе ловив би і ловив
З нестримною жагою
Ці подвиги войовників
На мирнім полі бою.
(«Слово письменника»)
Але найголовнішою темою нових творів поета, який чуйно прислухається до настроїв, дум і почуттів радянських людей, є тема боротьби за мир, що за післявоєнні роки охопила всіх трудящих людей світу. Цілком закономірно ця тема поєднується в поезії М. Рильського з мотивами братерства і дружби народів:
За мир у світі всьому —
Це значить: проти тих,
Хто в горі вселюдському
Прибутків жде нових.
За мир у світі всьому —
Це за братерство клич,
За те, щоб дню ясному
Навік збороти ніч.
(«За мир»)
В поезії «За мир» М. Рильський виявив себе майстром тієї мудрої простоти і точності словесного виразу, яка наближає вірш до поетичної формули і разом із тим ріднить його з піснею. Пісенна музикальність цього вірша зумовлюється і легким ритмом тристопного ямба, і чітким збігом ритмічної та синтаксично-семантичної будови (закінчену думку висловлено в одному чи двох рядках), і синтаксичним паралелізмом у будові всіх строф («За мир...— це значить...»).
Простота виразу думки в цій поезії виключає будь-яку пишномовність і ускладненість образної системи і лексики. Поет дуже обережно і економне використовує епітети («руки працьовиті», «день ясний»), не вдається до складних метафор. Про цей вірш можна сказати словами самого поета, що він «правдою повитий», бо просто й мудро висловлює заповітні думи всього трудящого людства про мир.
У збірці «Братерство» вміщено досить різноманітні за темами і художніми засобами вірші: поезії широкого політичного звучання на сучасні теми («За мир», «Слово письменника», «Пісня про братерство», «Комсомол», «Радянській Армії»), особиста лірика («Нащадок», «Не бійся смутку», «Незгасна зоря»), поезії, присвячені образам великих митців — Шевченка, Пушкіна, Котляревського, Заньковецької, — переклади з Тихонова, Леонідзе, з лірики Гете і, нарешті, поема «Молодість».
Про те, як глибоко й художньо завершено вміє М. Рильський відтворити в поезії інтимне душевне життя, заповітні думи и чуття радянської людини, свідчать ліричні вірші збірки «Братерство».
Поезії «Незгасна зоря», «Нащадок» — це уславлення радості людини, яка вміє відчувати голоси юності, голоси майбутнього:
Радій же, серце!
До останку пий
Життя людського пінистий напій,
Палай з людьми жагою однією.
(«Незгасна яоря»)
Сповненими ніжності словами малює поет свого нащадка, майбутнього поета, що колись заступить його місце. Тепер — це «хлопченя із чубчиком льняним» «підбира, ласкаве і сердите, перші пари непокірних рим...», з «невситимим серцем» прагнучи «все знати, обійняти»; та незабаром хлопчик піде в широкий світ, побачить, «як людська робота сходить ще невиданим зелом», — і з цього життєдайного джерела, з людської праці, народиться нова пісня («Нащадок»).
Таких філософських глибоких, ліричних і життєво конкретних віршів чимало в збірці «Братерство». Вони свідчать про невпинне творче зростання поета, про його чуйність до нового, комуністичного в житті нашої країни, про щире, палке бажання уславити своєю поезією тих, «що весь світ ведуть в нечувану поему» (епілог до поеми «Молодість»).


Видатні художні досягнення має М. Рильський за півсторіччя своєї поетичної діяльності. Але в зібранні його творів із цілковитим правом два томи забирають статті про братерські зв'язки українського і російського народів, про російських письменників — Пушкіна, Лєрмонтова, Гоголя, про українських поетів — Шевченка, Франка, Лесю Українку, про поетів західного і південного слов'янства — Міцкевича, Яна Неруду, Христо Ботева, про російський і український театр, про радянських поетів, про світове значення української літератури. Багато з цих статей написано в зв'язку з ювілейними датами, так би мовити, «принагідне», багато з них становлять просто записи виступів на урочистих зборах. Від цих виступів ми, звичайно, не сподіваємося на якесь нове слово: найчастіше вони висловлюють почуття не тільки оратора, а й всієї аудиторії, що зібралася вшанувати пам'ять видатної людини або велику історичну подію. А втім, визначна риса здебільшого коротких виступів Рильського — це не тільки уміння красиво і в той же час дохідливо-просто висловити ці спільні почуття, а й чергувати в них таке висловлення з тонкими спостереженнями, думками, що можуть дати поштовх широким науковим дослідженням. Скільки таких видатних думок побіжно кинуто, наприклад, у статтях про Пушкіна, про Шевченка, про поезію Івана Франка, не кажучи про інші! Рильського — майстра поетичного слова — особливо цікавлять питання художньої майстерності. Хто тільки зараз не говорить про потребу вивчати поетичну майстерність? Але, мабуть, для того, щоб сказати справді вагоме слово в цій справі, треба й самому бути хоч до певної міри майстром слова. А тому висловлювання на дану тему Рильського набирають особливого інтересу. Діло поета, кажуть нам, не так розповідати про поезію, як давати зразки словесного мистецтва. Але Рильський — не тільки поет, а й дослідник художнього слова, філолог у найвищому значенні цього поняття. Літературознавці і лінгвісти завжди з користю для себе читатимуть статті «Ясна зброя (Із думок про українську мову)», статті про теорію і практику художнього перекладу, про народну творчість. Обранням М. Т. Рильського на члена Академії наук УРСР, а в 1958 році і на академіка АН СРСР, мабуть, малося на увазі вшанувати не тільки видатного поета, а й глибокого знавця і мови, і того, що Франко звав «секретами поетичної творчості».



В темах, ідеях своєї поезії останніх років, як і передвоєнних, М. Рильський, природно, сходиться з іншими видатними радянськими поетами. А проте його вірші не можна сплутати з віршами П. Тичини, М. Бажана та інших відомих поетів-сучасників. Індивідуальність поетичного стилю, поетичного обличчя Максима Рильського залишається яскравою і зараз, коли він вступає в шостий десяток своєї творчості. В чому вона?

Чи не в тому, що в творчості Рильського гармонійно поєднується вірність найкращим традиціям минулого з новаторством у галузі тем, образів, мови, обумовленим повнотою почування нового життя — того життя, що почалося для людства, а насамперед для братніх народів нашого Союзу, після великого Жовтня? Так, і в цьому теж.
А крім цього, — наприклад, у своєрідній інтимності поетичних розмов Рильського з читачами. Живий образ поета ввесь час стоїть перед нами. Ми знаємо, на яких вулицях він жив у Києві, які почуття і думки викликає в нього той чи інший будинок цього міста, яке так само не можна відокремити тепер від Рильського, як не відокремити іншого міста — «Петра творенья» — від його співця, Пушкіна. Ми бачимо М. Рильського в родинному чи дружньому колі, любимо його рідну Романівку, спостерігаємо поета в поїзді, на пароплаві, на полюванні, рибальстві, в школі, куди він привів свого маленького сина, за письмовим столом, де він кінчає велику працю, а душа жадає не відпочинку, а нової роботи, бо не слабне, а дедалі зростає робоча енергія людей нашої країни. Разом із Рильським ми ніби стояли перед стінами та баштами старого і вічно молодого Кремля, в «серці народів» — Москві, переживаючи теплі і ніжні слова поета, сказані про Москву, про великий братній народ російський. Слідом за поетом ми подорожували до Львова, до Закарпаття, в країни народної демократії — до Польщі, Чехословаччини, до болгарської столиці Софії, до далекої заокеанської Бразілії...
І, однак, всі ці конкретності, що так зближують поета з читачами, — не тільки «автобіографічний елемент» в творчості Рильського, а щось більше. За образом автора чи його «ліричного героя» вимальовується образ особи епохи соціалізму, особи, якою хотів би стати кожен із нас і яку хотіли б ми побачити в наших дітях, у нашій молодій зміні. Особисті риси — тільки конкретизація загальних рис радянської людини з її любов'ю до Вітчизни та її народу, пошаною до справжніх цінностей минулого, вірою в майбутнє, любов'ю до життя, що обновилось у нас аж до дрібниць побуту.
При великому вмінні передавати загальні ідеї Рильський — і в цьому його індивідуальна особливість — цінить «очарування милих дрібниць» і вміє відтворювати його. Це дано не кожному поетові. Це, мабуть, ознака душевної молодості. Прожиті роки звичайно розвивають в людині автоматизм сприймання життєвих явищ. Мало хто з літами не втрачає інтересу до того, що весь час повторюється й стає звичним. А тим часом із цих деталей складається велике «відчуття життя». Це відчування деталей і вміння робити їх золотом поезії було, наприклад, у Пушкіна, якого, разом із Гоголем, Бєлінський називав «поэтом жизни действительной».
Хто вміє так відчувати світ, тому вже не потрібні «бригантини», «коралові рифи» (дивись ранні поезії Рильського), бо цибуля, сіль, півхліба, три тарані ранком над водою, коли на блідій грані небес тріпоче перший вогненний промінь сонця, стають прекрасними, такими ж прекрасними, як прозорі бабки, що весною вилізають на поверхню води, тільки-но вилупившись із лялечок, як весняний метелик, який пролетів, наче сухий листочок, щоб сумно сісти на недавно посаджену яблуньку, але потім злякався собачки Бульки, що у весняному собачому захопленні ладна гавкати на цілий світ. Ніяких прихованих думок нема в цих образах Рильського. Це не символи, а тим часом вони збагачують наше світосприймання, примушують повніше й ширше дивитися на дійсність.
Людина минулого, спостерігаючи швидку зміну хвилин, хотіла, як Фауст Гете, зупинити ту з них, яка їй здавалася особливо прекрасною. Як же мало змінитися життя для того, щоб людина могла «зупинити» кожну мить і побачити її прекрасною! «О, кожна відпечаталась хвилина в душі, так щиро відданій теплу»,— говорить Рильський в одній із своїх поезій («Останній день»), і хіба це не ознака його незламної молодості, хіба не ознака психології радянських людей, новонароджених у новонародженому світі?
Незламна молодість — це суттєва риса поезії Рильського, молодість — це головна риса світосприймання радянських людей, що виявляється в їх оптимістичному світогляді, невсипущій творчій енергії, світлій вірі в майбутнє торжество правди, в перемогу комунізму. Про самого себе Рильський в 1943 році писав:
Скоро край і п'ятому десятку,
І юнацький пал не до лиця...
Але так хотілось би — спочатку
І — признаться щиро — без кінця!


На одній із київських околиць, недалеко від оспіваного Рильським Голосіївського лісу, стоїть загородній будинок-дача поета, оточена невеличким садом, де влітку завжди цвітуть квіти, а біля огорожі розлога верба, наче шатро, вабить у свій затінок. Тут проводить своє творче дозвілля М. Т. Рильський у ті години, коли не мусить їхати до інституту мистецтвознавства, фольклору і етнографії АН УРСР (директором якого він працює багато років), виступати на зборах письменників і громадських організацій Києва, виїжджати до Москви як депутат Верховної Ради СРСР або робити поїздки за кордон — до Польщі, Чехословаччини, Австрії, Франції, і далі через океан — до Бразілії, а в місяці відпочинку відвідувати радянські республіки від Білорусії до Кавказу. Багато земель побачив Рильський за п'ять десятиріч своєї поетичної, наукової і громадської діяльності. Багатьох друзів і однодумців знайшов він по далеких країнах, переконуючись, що дружба трудящих усіх країн — явище природне і що наближається година, коли «народы, распри позабыв, в великую семью соединятся».

Дивує незвичайна сприйнятливість поета до життьових вражень і неослабна сила його творчої енергії. Ось його кабінет із письмовим столом, заваленим паперами і книжками. Хочеться думати, що за цим столом створювались його останні з виданих поки що поетичних книг: «Троянди й виноград» — книга про природу, про простих людей, про героїв труда і культури — одна з найумиротворенніших і в той же час найсвітліших і найрадісніших книг про нашу сучасність; а далі книги — «Далекі небосхили», «Голосіївська осінь»... До речі, дві з цих останніх збірок — «Троянди й виноград» і «Далекі небосхили» — відзначено однією з найвищих нагород нашого часу — Ленінською премією.
На стінах — полиці з улюбленими книжками, а серед них на видноті стоять словники, з яких безперервно здобуваються самоцвіти і золото народної мови. У книзі «Троянди й виноград» є вірш-заповіт досвідченого майстра молодим майстрам художнього слова: «Як парость виноградної лози, плекайте мову. Пильно й ненастанно політь бур’ян. Чистіша від сльози вона хай буде». Не можна втриматися, щоб не процитувати цей вірш далі:
Прислухайтесь, як океан співає —
Народ говорить.
І любов, і гнів
У тому гомоні морськім.
Немає мудріших, ніж народ, учителів.
У нього кожне слово — це перлина,
Це праця, це натхнення, це людина.
Не бійтесь заглядати у словник:
Й е пишний яр, а не сумне провалля;
Збирайте, як розумний садівник,
Достиглий овоч у Грінченка й Даля.
Не майте гніву до моїх порад
І не лінуйтесь доглядать свій сад.
Як добре виявились у цих рядках характерні риси Рильського — поета і людини! Після серйозного і глибокого образного визначення народної мови — напівжартівливі рядки про словники, батьківська «порада» зазирати в них і кінцівка, взята з Вольтерового «Кандіда»: «il faut cultiver notre jardin («треба доглядати наш сад»). Прозорлива думка —і добродушний жарт. Так і бачиш перед собою живе обличчя М.Т. Рильського — з сивим волоссям, із раптовим спалахом молодих, незважаючи на літа, очей — обличчя «розумного садівника» у вічно зеленому квітучому саду української радянської поезії.
Категория: 10 | Просмотров: 602 | Добавил: drakor
» Поиск

» Календарь
«  Апрель 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930

» Архив записей

» Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz

  • » Поиск


    Copyright MyCorp © 2017
    Сделать бесплатный сайт с uCoz