П’ятдесят
років творчої діяльності Максима Тадейовича Рильського — це достатнє
випробування часом, що його блискуче витримав поет, якого вже тепер ми з
цілковитою підставою можемо назвати класиком радянської — не тільки
української, а й всесоюзної — літератури. Класиками ми звемо
видатних письменників минулого. Але за сорок з лишком років наша
радянська література достатньою мірою уже сформувалась і виросла для
того, щоб заявити про своїх класиків, тобто письменників зразкових,
письменників, які, досконало володіючи технікою свого мистецтва,
висловлювали і висловлюють цим мистецтвом почуття й думки широких
народних мас в їх русі до висот комунізму. Цих наших класиків уже не
можна замовчувати; це розуміють не тільки наші зарубіжні друзі, а й ті,
хто схильний будь-що, заплющивши очі, заперечувати факт існування
радянської культури. Максим Рильський — поет, учений, громадський
діяч — один із невід'ємних елементів цієї культури. Радість творчої
праці, глибокий патріотизм, що поєднує палку любов до Батьківщини з
живим відчуттям дружби народів, інтернаціональної єдності трудящих
усього світу, ясне світосприймання, вільне від темних пережитків
психології, що виникла в умовах експлуатації людини людиною, — усі ці
риси нових людей, вихованих Великою Жовтневою соціалістичною революцією,
цілком притаманні поетові М. Рильському. Довгий час
літературно-критичні роботи про М. Рильського починалися заштампованими
словами на зразок таких: «Відомо, що М. Рильський не зразу, не без
труднощів досягнув такого високого і почесного місця одного з провідних
поетів Радянської України, яке він тепер по праву займає», або:
«Звичайно, М. Рильський таким, як зараз, був не завжди». Безперечна
істинність цих висловлювань тепер просто-таки зворушує. Цікаво було б
знати: а хто взагалі, проживши понад півсторіччя, лишився таким, яким
«був завжди»? І чи багато хто з українських радянських письменників
старшого покоління зразу, з перших років революції, і без труднощів
зайняв провідне місце в літературі? Шлях до висот ніколи не буває
простим і легким. Для тих, хто народився і почав творити ще до
найвеличнішого в історії людства перевороту, обов'язково потрібно було
перегоріти, переплавитися, переродитися — не «пристосуватися», а саме,
скинувши з своєї психіки «ветхого Адама», почати інакше, по-новому
сприймати життя і відбивати його у своїй, свідомості. Можливо, для одних
це було простіше, для інших — складніше. Але рух уперед завжди буває
суперечливим. Бувають випадки самовідданої любові з першого погляду, але
чи не найстійкішою і найміцнішою є та любов, що поступово, але глибоко
вростає в серце. Критикам наших днів навряд чи варто багато говорити про
те. Про що з нещадною щирістю сказав сам поет: Життєву путь свою Нерівно і хитаючись верстав я. Це самобичування властиве багатьом видатним поетам. Згадаймо жорстокі до самого себе слова Пушкіна: И с отвращением читая жизнь мою, Я трепещу, и проклинаю, И горько жалуюсь, и. горько слезы лью... М.
Рильський ще в 1929 році у поезії «Пам'ятник» — своєрідній антитезі
прославлених пушкінських рядків («Я памятник себе воздвиг
нерукотворный») — закінчував сумну самооцінку справедливим твердженням: Зате в житті ні разу Неправді не служиві Щирість
— це одна з найхарактерніших рис його поезії і всієї його діяльності
взагалі. Він міг помилятися: помилятися, як відомо, властиво людині, але
він ніколи не служив тому, що вважав неправдою. Так само, як один з
його великих учителів, Іван Франко, він — «semper tiro» («завжди
учень»), і ніхто не наважиться не повірити його автобіографічному
визнанню: «Розумна й строга школа життя і голоси великих учителів —
народу. Партії, Леніна — зробили з мене те, ким я є нині: літератора,
який вважає себе передусім слугою народу, людину, яка в дні великої,
священної боротьби з гітлерівськими звірами вступила до лав
Комуністичної партії, твердо пообіцявши звання комуніста своєю роботою
виправдати...».
Максим Тадейович Рильський народився 19
березня 1895 року в Києві, в дрібнопоміщицькій родині. Його батько,
відомий український етнограф, громадський діяч і публіцист, належав до
ліберально-народницької інтелігенції. Мати — селянка села Романівки,
колишньої Київської губернії Перші дитячі враження поета пов'язані з
Романівкою, з її природою і людьми, а життя в заможній сім ї до певної
міри сприяло ідилічному сприйманню навколишнього оточення. Однак усі ці
ідилії, як пізніше визнавав поет, не закривали від нього того, чим було
тодішнє село, а тяжкі злидні знайомих селян викликали далеко не ідилічні
думки і почуття, яким розвинутися дано було згодом. Про своє
дитинство та юність, про пору навчання в гімназії та університеті, про
зовнішні умови життя в перше десятиріччя Жовтня поет сам досить докладно
розповів у своїй ліриці, в поемі «Мандрівка в молодість», надрукованій у
1944 році і згодом докорінно переробленій, в прозовому етюді «Із
спогадів», і нам тут немає потреби переказувати своїми словами все, ним
повідане, наводити біо-бібліографічні дані, багато разів повторювані в
кожній статті про М. Рильського. Звернімося просто до його творчої
біографії, яка починається ще на порозі юності збіркою 1910 року «На
білих островах» і поки що доходить до книжок віршів, виданих у 1957 —
1959 роках. За підрахунком одного з критиків М. Рильського, у цілому це
складає більше 25 збірок оригінальних поезій і понад 250 тисяч рядків
поетичних перекладів, а до того слід додати ще численні статті і
дослідження з історії літератури, народної творчості, театру, багато
публіцистичних виступів. Початкове формування таланту М. Рильського припадає на роки 1907 — 1917. На
Україні в 1913 році не стало М. Коцюбинського і Лесі Українки. Останні
роки доживав титан українського слова і діла Іван Франко, зломлений
тяжкою недугою в 1916 році. В літературі дедалі відчутнішим стає засилля
буржуазних націоналістів, які прибрали до своїх рук періодичну пресу —
від «Літературно-наукового вістника», редагованого М. Грушевським, до
«Української хати» — органу українських «модерністів». Недавній «трибун»
революції 1905 року Олесь був охоплений занепадницькими настроями.
Колишній «революціонер» Винниченко, ставши улюбленцем буржуазної
інтелігенції, у романах і драмах проповідував «чесність з собою», тобто
цілковите право на всяку підлоту в ім'я вимог «сильної»
індивідуальності, що усвідомлює лише свободу, незалежність від будь-яких
суспільних норм. Критика журналу «Українська хата» одверто жадала
розриву з демократичними традиціями української літератури XIX століття і
відмови від її заповітів «служіння народові» — несвідомому і нездатному
творити історію «натовпові». Зрікаючися революції, впадаючи то в
містику, то в безвихідний песимізм, то в еротику на межі з порнографією,
то в так зване «чисте мистецтво», то в зоологічний націоналізм,
реакційна література потрапляла в глухий кут, правила сама над собою
панахиду, і понурий хор літераторів намагався заглушити голоси [..:]
представників демократичного табору — таких, як В. Стефаник, Ольга
Кобилянська, С. Васильченко, А. Тесленко, а з молодших — А. Шабленко.
Треба сказати, що передові ідеї, не заглушені і в ці тяжкі часи,
найменший вираз знаходили собі у ліричній поезії. Рильський згодом
не передруковував першої своєї книги цілком, хоч і не знищив її, як
Гоголь свою першу поетичну спробу (поему «Ганц Кюхельгартен»). А проте
ми тепер заводимо й цю Гоголеву поему, так само як «Мечты и звуки»
Некрасова, до збірок творів цих великих російських письменників. І про
молодечі поезії Рильського варт згадати не тільки заради
«бібліографічної повноти». Книга «На білих островах» цікава,
по-перше, як контраст більшій частині дальших книг поета. Для Рильського
доби творчої зрілості характерна викінченість форми, конкретність
словника, пластичність образів. Ранні поезії, навпаки, частіше схожі на
незавершену імпровізацію. Це лірика «настроїв». Ліричний герой книги —
мрійник, повсякчасно сумний, мучений, насамперед, коханням (звичайно,
неподіленим), як Гейне у «Книзі пісень». Його лякає життя, страхає ніч,
розчавлюють «грізні стіни», відокремлюючи його від людства. Його мучать
жахливі сновиддя, — якісь примари несуть у чорних трунах його дочасно
загиблі надії. Живих людей він бачить здалека; це — «безсилії раби»:
вони щось ненавидять, щось кохають, і гинуть, мов зірвані квітки. Поміж
них коли-не-коли промайне образ когось сильного, хто кликав народ до
боротьби. Самому поетові інколи хочеться вдарити в звучні струни,
розбудити сплячих і кликати їх — але куди? «У даль», поки що для самого
поета невиразну. На «білих островах» поет знаходить те заспокоєння,
якого не почуває на землі. «Білі острови» — це хмари на синьому морі
неба. Але й на них не лишає поета болісне самоспоглядання і самоаналіз.
Іноді автор сам дивується: «За що я мушу сумувать? Я молодий, я жить бажаю...» І тоді ми розуміємо, що, читаючи такі рядки п'ятнадцятилітнього поета, як: Годі! Скінчилася пісня моя, Годі! Розстроїлись струни, Привиди бачу кругом себе я, Бачу — несуть якісь труни, — можемо
не турбуватися про дальшу долю поета. Це не занепад, а запізнілий
«романтизм» — той самий, що про нього писав в «Євгенії Онєгіні» Пушкін,
малюючи образ Ленського. Ленський також у своїх елегіях Співав, що в'яне серця цвіт, Не мавши й вісімнадцять літ (Переклад М. Рильського). А
крім того, декілька поезій у книжечці давали підставу думати, що автор —
здібний поет з перспективами розвитку і що мотиви скорботи і
розчарування в нього — неорганічні, навіяні літературним оточенням,
вирватися з якого поки що не щастить юнакові, хоч поряд із цими впливами
він починає літературне життя під враженням від діяльності таких діячів
української демократичної культури, як Леся Українка і М. Коцюбинський,
як композитори М. Лисенко і Я. Степовий, артисти М. Заньковецька і П.
Саксаганський. їх приклад, їхні художні принципи, не кажучи вже про
вплив Шевченка, Міцкевича, Пушкіна і народної творчості, допомогли
поетові, хоч і не одразу, побороти впливи занепадницької літератури,
якою ще скута була його творча індивідуальність. У деяких віршах уже
починають бриніти мотиви почуття любові поета до трударів, які «хліба
не мають» і «волі на мент лиш єдиний бажають». У «Пісні», присвяченій М.
Лисенкові, поет звертається до жайворонка-співця із закликом: Подивись: женці схилились, Потомились, І від праці од тяжкої Потом вкрились... Найчуйніші
з старших і молодих читачів помітили це тоді ж. Є згадка, що Леся
Українка, ознайомившися з збіркою «На білих островах», сказала: «От хто
повинен був би написати «Ізольду Білоруку» (одну з поем самої Лесі
Українки). Юний тоді чернігівський семінарист, а нині також один із
найвидатніших поетів Радянської України, Павло Тичина в поезії 1940 року
згадував, як йому відчувся у тоненькій книжці молодого побратима
протест проти нудної і сірої дійсності, як, зачитавшись його віршами під
час лекції з богослов'я, він піднісся духом й пройнявся ясними, хоч і
невиразними сподіваннями на майбутнє. «Дитинство показує, яка буде
людина, так само, як ранок показує, який буде день», — говорив автор
«Загубленого раю» Мільтон. Але це вірно тільки почасти. Нерідко похмурий
сльотавий ранок стає початком пекучого сонячного дня. Так само сталося й
з Рильським: його дальший творчий шлях привів до світосприймання,
зовсім протилежного тому, яке панувало (не цілком) на зорі його
творчості. Між першою і другою книжками минуло вісім років. Поет
встиг закінчити середню школу і, вступивши до університету, змінити
медичний факультет на історико-філологічний. Протягом 1919 — 1929 років
він учителював, спочатку по селах, потім у залізничній школі в Києві і
викладав українську мову на робітфаці Київського університету. За цей
час вийшли його збірки «Під осінніми зорями» (1918), «Синя далечінь»
(1922), «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1925), «Де
сходяться дороги» (1929) та «Гомін і відгомін» (1929). Усе це —
кроки на шляху зближення з життям, того зближення, для якого доводилося
перебороти владу літературних вражень, владу «книги», що її Анатоль
Франс називав «опіумом Заходу». І, звичайна річ, не тільки самого
Заходу. Серед радянських українських поетів Рильський і тепер
відзначається літературною ерудицією. Ерудиція — велика справа; але, як і
все інше, — вона діалектична: вона може животворити, та може й
заковувати натхнення, бо єдиним справжнім джерелом його є стикання з
живим життям. Але в збірці «Під осінніми зорями», як і у надрукованій
того ж, 1918 року «ідилії» «На узліссі», написаній класичними октавами,
поет все ще живе наче поза часом та епохою. Ліричний герой Рильського
(гадаємо, що його не слід, проте, ототожнювати з самим М. Т. Рильським)
відгородився від сучасності й життя книжковими полицями і, йдучи на
«безлюдні узлісся», намагається жити, милуючись чистим мистецтвом,
красою природи, романтикою минулого. Але твори великих письменників
минулого поки що становлять для нього не так засіб пізнання життя і
зброю в боротьбі за передові ідеали, як предмет пасивної естетичної
насолоди. Для нього однакову цінність мають усі майстри слова, хоч би
які ідеали вони проповідували, хоч би з якими класами вони себе не
пов'язували: Софокл і Гамсун, Едгар По і Гете, Толстой глибокий і Гюго буйний, Петрарчині шліфовані сонети І Достоєвський грішний і святий — Усі книжки, усі земні поети, Усі зрідні душі його живій... Поетові
ніби не спадає на думку, що такий «універсалізм» межує з чистісіньким
еклектизмом. «Усе зрозуміти і все пробачити» — ця думка здавна здавалася
високою, але на практиці вона може привести до індиферентизму в ділах
життя, як і в ділі народжуваного ним мистецтва, до великого обмеження
горизонтів власної творчості, до загибелі таланту, до обернення
письменника-творця на «читача, який взявся за перо», до найнуднішого
епігонства. «Мудрі книги» тимчасово навалилися всім тягарем на
поета, і ще рідко йому щастить визволитися з-під них і заговорити
власним голосом. Саму назву книги «Під осінніми зорями» взято, як вказує
поет у Кнута Гамсуна. З трагедії Гете виходять Фауст і Мефістофель і,
стоячи серед площі, знову дивляться на вікно Маргаритиного дому.
Заговоривши про те, що трагедія кохання — вічна, поет зараз же згадує
Лорелею з відомої поезії Гейне. Він порівнює себе з Одіссеєм, натомленим
блуканнями, але блукає він поки що тільки по світу, створеному з чужих
поетичних вигадок. Образи тропічних країн, піратських фрегатів,
коралових островів приходять до його віршів із згадок про романи Жюля
Верна або Луї Жаколіо. Задумавшись про Європу, він зараз же згадує
«співучий Лангедок» провансальського поета Містраля, Францію Рабле і
Рембо, Англію Шекспіра і Діккенса. Імена Гомера, Сафо, Пушкіна,
Лєрмонтова, Тютчева, Іннокентія Анненського досить часто зустрічаються в
його поезіях. Так писали в XIX столітті французькі «парнасці», в XX —
російські акмеїсти; після Жовтневої революції на Україні цієї давньої
традиції дотримувалась невеличка група поетів, що назвали себе
«неокласиками». Вони не змогли знайти широкого відгомону у нових,
радянських читачів, Яких дедалі більшало й більшало. А письменник без
читача — це птах без повітря. Ще «парнасці» у Франції другої
половини XIX століття створили образ «башти з слонової кості», де,
недосяжний для бур сучасності, повинен жити й творити поет. Але в «башті
з слонової кості» Рильський не всидів, та й, сидячи в ній, весь час
мучився. У збірках 1918 — 1926 років ліричні теми йдуть антитезами. З
одного боку, поет хоче запевнити себе і читачів, що в своїй естетській
келії він знайшов крижаний, бездонний спокій, піднісшись над земне
кохання і земні страждання. З другого боку, його глибоко мучить цей
добровільно накладений на себе тягар, і він гірко нарікає на самотність,
на внутрішню порожнечу — нарікає в іншій, досконалішій технічно формі,
аніж зойки його першої книжки. Він шукає виходу і знаходить його поки що
в природі. Уявну «довічність» прекрасних вигадок змінює справжня,
як йому здається, незмінність основ буття, що відкривається спогляданням
природи. У першій книзі поезій у нього ще не було своїх власних слів
для відтворення цього споглядання. І «білі острови», і квіти, і птахи
були там якимись абстрактними поняттями. Тепер вони стають конкретними:
замість квітів взагалі тепер з'являються біла гречка, покошені проса,
яблука; пейзажі, портрети, натюрморти стають речовими, конкретними. Наче
сонячне проміння, пройшовши по землі, примусило її вигравати
різноманітними барвами. Світ оживає, стає «веселим», і з вуст поета
злітають незвичайні раніше для нього слова: Клянусь тобі, веселий світе, Клянусь тобі, моє дитя, Що буду жити, поки жити Мені дозволить дух життя. Правда,
цей «дух життя» — поки що поняття хистке, невизначене. Одна з його
ознак — незмінність. Літо, гаряче, дрімає старий дім, замислений собака
вухом відганяє надокучних мух, а над усім цим ніби зупинився час;
зелений літній день розлігся на землі, наче на вічні віки, завше
бродитимуть у тіні дерев півсонні кури, завше тремтітиме в небі шуляк. Це
майже фетівське світовідчування у Рильського все-таки нестале. Та й чи
могло воно бути сталим у поета, вихованого на демократичних традиціях
селянчиного сина? Хоч би скільки він твердив про свій «крижаний спокій»,
до його спокійної споглядальності весь час вриваються дисонанси, що
наростають від книги до книги, хоч поет і намагається показати, нібито
його «солодкий світ» — непорушний і недоторканий. «Не хочу гніватись,
любити чи коритись», — запевняє він. Єдине нібито його бажання — У тиші над удками Своє життя непроданим донести. Завдання
мистецтва він хоче бачити у доброзичливому нейтралітеті, порівнюючи
поезію з просвітом блакитного неба у темних лісових хащах. Але
дедалі частіше книжний серпанок, що оповивав для нього живу дійсність,
розходиться, показуючи життя в усіх його змінах і суперечностях. І зараз
же змінюються самі принципи поезії, «законы, писателем над самим собой
признанные» (вислів Пушкіна). Перша ж поезія збірки «Крізь бурю й сніг» —
вже ніяк не програма «чистого мистецтва». Як мисливець, прислухаючись,
прилягає вухом до землі, Так і ти, поете, слухай Голоси життя людського, Нові ритми уловляй, І розбіжні, вільні хвилі, Хаос ліній, дим шукання В панцир мислі одягни. Так, як лікар мудру руку Покладе на пульс дитині І в бурханні хворих жил Бачить нам усім незримий Поєдинок невловимий Поміж смертю та життям, — Так і ти, поете, слухай, Голоси і лживі, й праві, Темний гріх і світлий сміх. І клади не як Феміда, А з розкритими очима На спокійні терези. Цікаво
відзначити, що В. Я. Брюсов, поет, якого уважно читав і перекладав
Рильський, у рядках, писаних, правда, до революції, інакше звертався до
поета: «Всего будь холодный свидетель, на все устремляя свой взор». У
Рильського не те: свідок, але не холодний. І не тільки свідок, а й
суддя, і судить він не як древня Феміда, богиня правосуддя — з мечем і
зав'язаними очима, а з очима розкритими, що вже починають бачити зміст і
сенс навколишнього життя. Світ розколовся на «біле» і «червоне», на так
і ні, і поет раптом виразно побачив і прокляв представників старого
світу — панів, які ще докурюють сигари, допивають каву, тоді як прийшла
година помсти і по сходах загули залізні кроки месників, від яких нікуди
не сховатися. Цікаво, що ще в 1927 році деякі українські критики
називали Рильського поетом статики, спокою, констатації. Але в
Рильського були самі тільки мріяння про спокій при безперервному
неспокої сумління, при безперервних муках від усвідомлення самотності,
при втомі від «екзотики, од хитро вигаданих слів», і ці муки переходили у
відчай, коли поетові здавалося, що його найглибше бажання — ...в безодні віщого розмаху Кинутись наосліп, без доріг І себе, розчавлену комаху, Не жаліти — о, коли б я міг! Знову згадуємо (не встановлюючи якийсь там «вплив»!) подібне бажання Брюсова: О, если б было вновь возможно На мир, каким он есть, взглянуть И безраздумно, бестревожно В мгновеньях жизни потонуть! І
знову треба підкреслити відміну. Те, про що говорить Рильський, —
трагічне. Це — саме усвідомлення неможливості жити далі в стані
безтривожному і безроздумному, неможливості не зійти з позицій
«парнасця», жерця «чистого мистецтва». Чи міг Рильський, природжений
демократ і реаліст, вихований «соками землі», лишатися «парнасцем», коли
він із жахом згадував зустрічі з голодним, завошивленим хлопчиком на
фастівському вокзалі або матір-селянку, яка вмирає в нетопленій хаті,
марно сподіваючись побачити сина, що пішов на війну; коли він розумів,
скільки червоточини було в старому світі, усвідомлював, що вже будується
мускулистими руками пролетаріату нове життя, новий дім, що дім цей —
«наш, не твій, не мій», і що він ...для нас росте, і спіє, І в вікнах золотом горить — З каміння, дерева та мрії Міцної, як співуча мідь. («Ганнуся») Отак
поступово, але невпинно поет визволяється з добровільного ув'язнення в
естетичній тюрмі, починає усвідомлювати свій зв'язок з масою («лише
гуртом і пущі, і пустині з піснями, з гуком можна перейти»), розуміє
велич своєї історичної епохи. Думаючи про майбутнє, він уже іронізує з
переляканих революцією інтелігентиків і чуттям митця стверджує красу
нового світу: Ні, ні! Прийдешнє — не казарма, Не цементовий коридорі Сіяє в небі нам недарма Золотоокий метеор. Уся
творчість Рильського двадцятих років — повчальний приклад
«перевиховування особи», поступового процесу засвоювання
матеріалістичного світогляду. Щиро бажаючи служити правді і народові,
поет побачив, що найвищий вияв гуманізму — у торжестві ленінських ідей,
що щастя мільйонів добувається лише в жорстокій класовій боротьбі. Засвоєння
цих істин поет іноді починає справді «із абетки». Він так і називає
одну із своїх поезій, стверджуючи в ній запроваджуваний у нашому
суспільстві справедливий принцип: «Хто робить, той і їсть». Можна —
каже поет — вільно обирати для естетичної насолоди будь-яку з минулих
епох (ми з цим не погоджуємося, як не погоджується тепер з цим і сам
М.Т. Рильський), а проте не можна ігнорувати свій час: Але любить чи не любити те, Що вколо нас і в нас самих росте, Що творить нас, що творимо самі ми, — Лише сліпець, що замість крові в нім Тече чорнило струмнем неживим, Тривожиться питаннями такими. Цими
видатними словами, що вийшли з глибини душі, визначено весь дальший
шлях Рильського. У збірках «Гомін і відгомін» (1929), «Де сходяться
дороги» (1929) здорові оптимістичні мотиви любові до життя, захоплення
творчою працею ми бачимо все частіше. «Яке це щастя — в радощах земних
трудів і днів спивати кубок повний», — говорить поет. Небагато хто з
поетів, які розпочали свою діяльність до Жовтня, одразу і без вагань
увійшли до лав письменників радянських не самою лише назвою, а суттю
своєї творчості. Для одних це було справою нескладною: «Моя революція», —
говорив Маяковський. Інші пройшли шлях перевиховування. Але в
результаті дороги перших і других зійшлися і не могли не зійтися тому,
що все талановите в нашій країні не могло не бути втягнуте в орбіту
великого Жовтня. У пору, коли з'являлися в світ вищеназвані збірки
Рильського, виходили такі основоположні книги українських радянських
поетів, як «Плуг» (1920) Павла Тичини, «Червона зима» (1922) Володимира
Сосюри, «17-й патруль» (1926) Миколи Бажана. Поряд із ними книги
Рильського двадцятих років можуть здатися не такими показовими і менш
«актуальними» для свого часу. Але це вірно лише почасти. Насправді ж
вони — цінні свідчення того, як вплив революції перетворював свідомість
тих талановитих людей, що намагалися стати осторонь від подій. Поворот
Рильського до живого життя був сповільненим, а проте неухильним. А
коли придивитися до його творчості 1918—1925 років на фоні усієї
української поезії тих часів, [...] позитивне значення його творчості
тієї пори стане особливо виразним. Тепер, здалека, після того, як
продукція двадцятих років просіялася крізь сито історії, ми
представниками того часу вважаємо названих вище видатних поетів. Але
поряд із ними — скільки інших проголошувало нове мистецтво як «синтез
деформованого мистецтва зі спортом», зрікалося, найкращих традицій
минулого, робило з деструкції принцип, видавало грубий натуралізм і
фізіологізм за риси світогляду, а анархізм — аж до межі, за якою
починалося звичайне хуліганство, — за революційність! По сторінках
журналів і збірок розсипалися «драбинкою» рядки без ритму і рими, а
часто й без глузду. Мистецтво справді деформувалось, перетворювалося на
блазенство, дуже близьке до того, яке в наші дні у капіталістичних
країнах видається за «творчі дерзання», за сміливе «новаторство». На
щастя для нашої літератури, здорові підвалини швидко взяли гору над цими
перекрученнями, і завдяки керівництву партії і уряду, завдяки впливові
живого життя цей накип на чистому джерелі радянської поезії було знято
весь. М. Рильський 1918 — 1925 років лишався осторонь від цих
деструктивних тенденцій, зберігаючи класичні традиції ставлення до
поетичного слова, художнього образу, майстерної композиції. І, звичайно,
це не означає, що він був консерватором у галузі мистецтва. Справжнє
новаторство ніколи не приголомшує, не впадає одразу у вічі.
Використовуючи успадковані від класики розміри і строфічні будови,
Рильський звертався до форм сонетів, октав, терцин тощо і в пору
панування сумнівного верлібру писав ямбами і хореями. Дивує не це, а те,
що навіть деякі висококваліфіковані критики іноді ставили йому в
провину це звертання до старих строфічних форм. Найкращою відповіддю цим
критикам є збірка «Троянди й виноград» (1957) не тільки з низкою
чудових сонетів, а й з дружньою реплікою талановитому побратимові поету
Андрію Малишку, який випадково кинув слова: «Сонети куці — ні к чому».
Рильський категорично заперечує, посилаючись на приклади Петрарки,
Міцкевича і Пушкіна: Сувора простота, Що слова зайвого в свої рядки не прийме, Струнка гармонія, що з думки вироста, Не псевдокласика, а класика — і їй ми Повинні вдячні буть. Не іграшка пуста Та форма, що віки розкрили їй обійми! Рильський
міг би посилатися в українській поезії на приклад Івана Франка, а із
сучасників — на одного з найидатніших поетів демократичної Німеччини
Иоганнеса Бехера... А проте навряд чи варто довго спинятися на речах,
очевидних і без історичних довідок та аргументів. Так поступово, від
збірки до збірки, в поезії Рильського зростала кількість життєво цінних
елементів, і нарешті, перехід їх у нову якість став неминучим.
Радянська дійсність допомогла Рильському вийти за межі свого «малого
світу» у великий світ боротьби за нове соціалістичне суспільство. Важливим
стимулом цього переходу була постанова ЦК ВКП(б) «Про перебудову
літературно-художніх організацій» від 23 квітня 1932 року. Про значення
цієї події сам поет незабаром писав: «23 квітня 1932 р. — історична
дата не тільки в літературі, а й у громадському житті. Не тільки в
громадському, а й в особистому житті кожного письменника, що заслуговує
на почесне ім'я радянського чи щиро прагне його заслужити. Лірично
кажучи, це один з тих моментів, що окриляють, що скеровують свідомість,
що примушують напружувати творчі мускули... ...Це він, той квітень
торішній, поміг мені восени здати збірку «Знак терезів», таку далеку від
збірок попередніх — і «по-хорошому», здається мені, далеку. Цей
бадьорий вітер навіяв мені гнівне закінчення «Марини», він стеле передо
мною дорогу, де на верстових стовпах написано: дорога в сонячну країну
комуністичного суспільства». «Декларація обов'язків поета й
громадянина», що відкриває збірку «Знак терезів» (1932), свідчила про
рішучий перелом, який відбувся в свідомості поета в роки першої
п'ятирічки, про рішуче його бажання бути активним будівником і співцем
безкласового соціалістичного суспільства. Декларація проголошує
розуміння мистецтва як зброї робітничого класу в його боротьбі за нове
життя: Мусиш ти знати, з ким Виступаєш у лаві, Мусиш віддати їм Образи й тони яскраві, Мусиш своє ім'я Там написати ясно, Де мільйонне сіяє: Клас. Дальший
творчий свій шлях Рильський пов'язує з долею народу, і саме цей зв'язок
дає його поезії нові сили, нові теми й образи, розкриває перед ним
широкі обрії майбутнього. Він вірить у перемогу нового світу над старим,
соціалізму над капіталізмом, світла над темрявою. Терези життя хиляться
на сторону робітника з важким молотом, що владно ставить його на шалю: Знак терезів — доби нової знак... Бійці, єднайтесь! Не дрімай, стороже! Безкрилу тьму навіки переможе Визвольник людства, вільний пролетар. («Знак терезів») Цикл
«На тому березі» показує капіталістичний Захід — світ визиску й гніту.
Пишне панство зібралося на бенкет, щоб у вині, танцях та розпусті
втопити свій божевільний жах перед неминучою загибеллю. Але грізний спів
«Інтернаціонала» нагадує йому про неминучість розплати («Бенкет»). У
збірці «Знак терезів» вміщено і цикл портретів «Постаті», які також є
свідченням творчої перебудови поета. Перед його духовним зором постають
Прометей, Бетховен, Ленін, Франко, Шевченко як борці за краще життя
людства. їх гуманність, а разом із тим непримиренність до ворогів
ставить М. Рильський за зразок для себе і своїх читачів. Поки що постать
Леніна він сприймає скоріше зовні, в плакатному зображенні: Всім злидарям він і гнаним Кинув потужне: боріться! Тим же й горить, як зоря, нам Жест огняної правиці. («Ленін») Поет
рішуче відмежовується від тих, хто досі не бачить нового в житті, хто
захоплюється абстрактною романтикою в дусі Уеллса і не бачить Дніпробуду
— цього справжнього чуда, створеного людьми країни соціалізму. Проти
ідеалізації минулого спрямовує він і поему «Марина», надруковану в 1933
році, прагнучи подати в ній правдиву картину життя народу за часів
кріпацтва. В обдаруванні М. Рильського в однаковій мірі виявляється і
ліричний, і епічний струмінь. До епічних творів у М. Рильського був
нахил віддавна. Вже в збірці «Крізь бурю й сніг» з'явилися поеми
«Чумаки» і «Крізь бурю й сніг», а в збірці «Де сходяться дороги» — поема
«Сашко». Новим кроком у розвитку епічного таланту Рильського була
поема «Марина», що писалась водночас із поезіями збірки «Знак терезів». Про ідею цього твору автор писав у передмові так: «Ідея
— фальшивість усякого «панського народолюбства», чи то
«балагульсько-романтичного», чи навіть забарвленого кольорами найлівіших
політичних течій, що на ті часи існували». У пролозі, звертаючись до
радянської жінки-трудівниці, поет говорить, що він написав цю поему «не
для плачу та ніжного ниття», а для того, щоб радянська жінка, востаннє
подивившись на «сон важкий», сміливо йшла в ясне майбутнє. Дійсно,
як важкий сон, постає перед нами з давнини життя Марини. Красуню
кріпачку розшукав панський попихач Кутернога і привів до пана
Пшемисловського в його «гарем». Марина ж любить машталіра Марка Небабу і
втікає з ним, але їх наздоганяють, і панич Генріх вбиває Марка. Знову
Марина у ненависному дворі Пшемисловського, але тепер вже нею
цікавляться не лише старий пан Людвіг, а й молодий Генріх і сусідський
панич Мар'ян. Мар'ян викрадає Марину, а коли вона перестає цікавити
його, програє в карти шляхтичеві Замітальському. Марина стає акторкою
кріпацького театру Замітальського. Почуття ненависті до панства все
більш зростає в її серці. Однієї ночі вона підпалює будинок
Замітальського, і в полум'ї пожежі, під караючою рукою селян, гинуть
Мар'ян Мединський і його дружина. Стоїть вона, заціпивши уста, Струнка, вродлива, та уже не та, Не злякана, заплакана дитина, — Грім! гнів! покара! — месниця Марина. Хоч
у центрі твору стоїть образ Марини, але поема охоплює значно ширше коло
постатей, дає яскраву картину життя польського панства у першій
половині XIX ст. Панночки зітхають та розчулюються від ніжної музики і
б’ють покоївок, паничі чемно вклоняються дамам і виголошують гучні фрази
про народолюбство, в той час як на конюшні за їх наказом шмагають
кріпаків, — і всі вони викликають гнів і огиду. Свої наступні збірки
поет присвячує оспівуванню ясного сучасного і майбутнього Радянської
Батьківщини. В творчості М. Рильського цих років особливо значне місце
займає тема дружби народів. Новими мотивами пройнята і вся його особиста
лірика. Збірки «Київ» (1935), «Літо» (1936), «Україна» (1938),
«Збір винограду» (1940) пройняті молодечим запалом, бадьорим
оптимістичним поглядом на світ, пристрасною любов'ю до нашого сучасного
життя, до нашого народу і його вождя — Комуністичної партії. Основний
настрій лірики М. Рильського тепер визначається почуттям радості, що
переповнює людину, юнацькою закоханістю в «нову весну людства», в якій
так високо піднесено ім'я людини, дано всі умови для розвитку її
здібностей. У збірці «Київ» вміщено вірші, присвячені столиці
квітучої України — Києву. Більшість віршів збірки написано октавами,
однією з найулюбленіших строф М. Рильського. Цей класичний розмір він
зумів наповнити новим актуальним змістом. Поет добре знає історію
Києва, і, може, через це йому особливо впадають в око ті зміни, які
сталися у місті за роки п'ятирічок. Поет розуміє, що «зелений Київ наш»
став таким тому, що «він червоний», що лише Радянська влада принесла на
київські пагорби справжню весну. М. Рильський малює Київ не тільки як
місто красивих будівель і парків, але як місто промислове, місто, в
якому буяє кипуче творче життя: І вже на березі Дніпра-ріки Не днів минулих туга і скорбота, Ні, — у прийдешнє золоті ворота! Хто ж це зробив? — Їх звуть більшовики. Збірка
«Київ» вперше в нашій поезії давала багатогранний образ столиці
Радянської України, міста, так невпізнанне перетвореного більшовиками.
Оспівуючи радісні будні соціалістичного Києва, його невпинне будування й
розширення, з любов'ю нотуючи в своєму вірші такі деталі, як
«чорно-сизий дим над весняним Подолом», «дух фарби свіжої», поет
пишається тим, що Київ — рідний брат Москви та інших радянських міст —
разом з ними будує новий радісний світ: Цей світ, обведений небесною стягою І переламаний крізь безліч людських призм, Приплив одним шляхом з Батумі і з Москвою В розлогий океан, що звуть соціалізм. («На березі») В
строфах, де відчутні інтонації пушкінського «Мідного вершника» («Люблю
тебя, Петра творенье»), поет висловлює любов до всього того, що приніс у
життя Києва радянський лад: Люблю мінливість рухів та облич, Люблю знайомих бачить в незнайомих, Люблю дитячу щебетливу річ, Сім'ю трудящих в ледарських хоромах. Електрикою перевиту ніч, Денну бадьорість по нічних утомах, І одностайних радощів зусиль, І в синьому димку автомобіль. («Октави») Збірка
«Літо» (1936) становить дальший крок у творчому зростанні М.
Рильського. Далеко раніше поет мріяв про «пишне творче літо», і сама
назва його нової книги тепер розкриває основну ідею її: це літо настало і
для всього народу, і для самого поета. Ніколи життя не було ще
таким прекрасним і багатим, ніколи ще не становила такої високої
цінності людина, ніколи не відкривалися перед нею такі широкі творчі
можливості, ніколи не бушувала ще і в людях, і в самому поеті така
жадоба творчості, така воля до активного втручання В життя своїм
художнім словом. Багаті і повнокровні поетичні враження від
радянської дійсності М. Рильський втілював у конкретні реалістичні
малюнки, серед яких особливо помітне місце займають портретні зарисовки
нових людей. Ось хлопчик-пастушок махає рукою поїздові, що проходить
мимо. Так бувало й раніше; повз багатьох таких селянських хлопчиків
мчали поїзди, лишаючи за собою хмари диму і невиразні мрії про якесь
інше, краще життя. Але тепер цей хлопчик, підрісши, має всі можливості
здійснити свої мрії — він сам водитиме поїзди або стане інженером, буде
прокладати нові шляхи. Ось на палубі пароплава старий винахідник, що
немало зазнавав колись глузувань із своїх винаходів, ділиться з поетом
своєю радістю: його вислухали, зрозуміли, йому вдається перевірити на
практиці свій винахід («Чотири поезії»). Ось прекрасна українська селянка: Глянула — аж засвітився сніг, І здалося — він розтане враз. Пластівень їй на плече приліг, І здалося, ніби то алмаз. Це
голова сільради. В пам'яті поета за контрастом постає знана з дитинства
мерзенна постать «волосного старшини» дореволюційного села з емблемою
влади — палицею — в руках. Нічого спільного не має з цією постаттю образ
жінки, представниці нової народної влади: Ти — ялина, сповнена жаги, Що росте на вітрі й сонці гінко... Гей, веселі наші береги, Горда, смілива радянська жінкої («Голова сільради») Все
це — окремі приклади перетворення країни, людей. Правдивий художник,
ім'я якого ВКП(б), творить такі чудеса щоденно. Незліченні перемоги
здобули наші люди. Вони завойовують Арктику, літають у стратосферу — і
все це тільки початок комуністичного перетворення світу, остаточної
перемоги над природою. Природа, як і раніш, близька і люба поетові.
Він уважно читає її книгу і знаходить на кожній її сторінці
образи-символи, що зміцнюють його віру в наше прекрасне сучасне, в якому
проростає вже зерно великого майбутнього. Ось картина весняного
перельоту журавлів, за якими поет стежить з однієї з київських вулиць. У
стрункому льоті журавлиного ключа він вбачає алегорію, що відбиває
творчі прагнення людей нашої Батьківщини: Міркую так: коли б мені схотілось Подати образ нашої доби У простій алегорії, — я взяв би Отой сталевий журавлиний ключ, Міцну напругу, силу непохитну, Його жадобу обріїв, його Непереможну волю, мудрий лад У побудові, де до того все Скероване, щоб легше розтинати Грудьми повітря, де в вершині кута Летить одважний, мудрий проводир, І всі рівняють літ свій по ньому, І знає всяк мету свою й дорогу. («Журавлі»)