Чи знаєм ми наші обряди і звичаї, чи їх не затьмили канони чужі? Пригадую: скільки краси таємничої у Щедрому вечорі — святі душі…
І скільки пориву в розміренім цокоті копит за вікном, у розгоні саней... А в хаті наш батько сідає на покуті, і ми за столом, ціла купа дітей.
Між батьком і нами — кутя і крученики, шкварки й холодці, — все аж очі вбира, яєчня, ковбаси, в макітрі — вареники, коржів, пирогів отакенна гора!
І як наша мати зуміла настачити? Ось батько з-за тих пирогів до рідні (навмисне пригнувшись): — Чи ви мене бачите? — А ми в один голос: — Не бачимо! Ні...
— Видать, — каже батько, — були не ледачими». Помолимо ж Бога та вдарим чолом, щоб ви мене, діти, й на той рік не бачили, як сядемо знов за святковим столом.
Вертаюсь до мови тії чарівничої і щиро бажаю, щоб вічно жили такі дорогі родові наші звичаї і гнулися в нас від достатку столи.
ПО САМУ ЗАВ'ЯЗКУ
Цікаві вирази народні Ось каже чоловік один: «В провулок напхано сьогодні по саму зав'язку машин».
А другий каже, що у нього по саму зав'язку турбот. Звідкіль тут зав'язка? У кого дізнатись учням про зворот?
— Так, певно, говорити стали, — сказав Олесеві дружок, — тому що зерно насипали по саму зав'язку в мішок.
Та ось питають на уроці — що скаже вчитель про слівце? — Е, народилося в сорочці, — всміхнувся він, — словечко це.
У давнину, коли в людини ще ґудзики не повелись, була в сорочці чи кофтині на шиї зав'язка колись.
Коли ж по горло хтось наївся — «по саму зав'язку», — казав. Отак цей вираз і прижився: народ сказав, як зав'язав.
СПОГАД
Мене спинила біла піна гречки, легка і запашна, неначе збита крильми веселих бджіл. А недалечке долина, вся духмяністю налита.
Де я читав таке? Та ще ж у школі! Це ж Коцюбинський! Літ спливло немало. Тепер іду: лунає пісня в полі, і все це наяву мені постало.
Це ж «Intermezzo»! Що той грім і туча? П'єш трунок цей — і серце знову юне. І арфа долами дзвенить співуча, і вітерець перебирає струни...
ШИРОКА НАТУРА
Варить юшку в казані дужий козарлюга. В ложку взяв: смачна чи ні із-під вусів дмуха.
Ось із вогнища дістав гілочку-кривульку, жар-вуглинку відламав, затоптав у люльку.
Ще в огонь хотів дровець підікласти трохи, та штанами — хай їм грець! зачепив триноги.
Леле! Вже обідать зась, вже не буде діла: добра юшка розлилась, тільки зашипіла.
Він обличчя поверта, в степ сердито кида: — От проклята тіснота — й повернутись ніде!
ВІН І ВОНА
Загадка
Ану відгадайте, друзі, що це значить: він завжди за нею в небесах простує. Його кожен чує, та ніхто не бачить, її кожен бачить, та ніхто не чує.
Що це таке?
(Грім і блискавка)
ПОГОВОРИЛИ
Жарт
— Здоров будь, весельчак, як живеться, мій друже?
— Та не так, щоб і так, і не дуже, щоб дуже.
— А що мозок сушить чи журиться та плакать?
— Е, та що говорить, як нема що й балакать!
УКРАЇНСЬКІ ПРИКМЕТИ
1 ПРОГНОЗУВАЛИ ДОСТЕМЕННО
Сьогодні добре знають люди, яка погода завтра буде, бо теле- й радіопрогноз підкаже — спека чи мороз.
В старі ж часи — і це знаменно діди й бабусі наперед прогнозували достеменно погоду з безлічі прикмет:
як місяць гострий — на негоду, як рівний — на ясну блакить, щербатий — то відомо зроду, що незабаром задощить.
Якщо дізнатися належить, така погода чи така — старе й мале уважно стежить за виглядом молодика:
якщо з рогами він крутими, то знай — невдовзі дощ ітиме; з положистими заяснів — чекати слід погожих днів.
Що це не примха, не зухвалість дізнався я ще в юні дні: ставалось, як прогнозувалось, на подив людям і мені
На колос, на рясні стеблини, на тиху нехворощ і хвощ сьогодні промінь сонця лине, а завтра йде краплистий дощ.
2. ДИВИСЯ, МИТЮ, ПРИМІЧАЙ
Мене у ліс водила мати: —Хіба не диво цей Шамрай? [4] В нім стільки можна прочитати — дивися, Митю, примічай.
— Рослини, — каже, — не прогледять ані жари, ні бур, ні гроз. І про погоду попередять — умій лише читать прогноз.
Он папороть побіля хмизу: а підійди поглянь лишень — як листя скручене донизу — на сонячний, погожий день.
А рівне, випростане листя — готуйся, друже, хоч-не-хоч — біжи вкривай сінце в обійсті, бо неодмінно буде дощ.
Як дурманять акацій квіти й над ними в'ються комарі — погожий день тобі не світить: то вже негода на порі...
Давно матусі вже немає. А я прибув. Стою в Шамраї, де папороть. Біля куща. Без парасоля, без плаща.
А листя випростане, рівне поміж зеленої трави. І з неба зирить око гнівне з-під хмари, наче з-під брови.
Висять прозорим малахітом гілки акації вгорі І над пахким жовтавим цвітом роями в'ються комарі
Шамрай. Дерев зелена брама. Біжу, бо про негоду в нім мене попереджає мама рослин барометром живим.
3. РОСЯНИСТИЙ ПЕРЕСПІВ
Старші люди мовили мені, що коли з листочка навесні можна спити росяні краплини, незабаром соловей прилине.
Я щодня шукав росу на листі, обдивлявся я квітки барвисті Як заграло сонце у росині, соловей озвався на калині.
І щодня між листом росянистим витинав колінця навесні, розсипались росяним намистом срібних звуків розсипи рясні
А ячмінь же колос викидає — соловейка голос покидає. Справді, ледь з'явивсь ячмінний колос — соловейка враз покинув голос.
ПЕРЕМОВИНИ ДЯДЬКІВ
Змалку я любив село, де дядьки на всьому знаються. І цікаво нам було, як вони перемовляються.
Хто яких вживає слів, як у речення їх зв'язує. Ось розмову двох дядьків третій дядько переказує:
Замість «каже» — просто «ка'»: Курманівська [5] мовна з'явинка - колоритна, слобідська, як у Квітки-Основ'яненка!
БІЛА ВОРОНА
Не в шовках-оксамиті в тридцять третьому році, - в білій маминій свиті я сидів на уроці
Відчували судому у нетопленій школі Якось біг я додому поміж верби й тополі
І почув тої миті з двору діда Софрона: «Не щастить цьому Миті: він — як біла ворона!»
Буду ту одежину, кляту«білу ворону», ідіому невинну пам'ятати до скону.
В пору ту світанкову не сягала уява, звідкіля в нашу мову залетіла та ґава.
Нині знаю я, звідки: між усякої тварі, хоч буває це зрідка, білі є екземпляри.
Білий крук чи лисиця — їм бракує пігментів. В світі їх — одиниці між усіх континентів.
Тому скрізь по країнах, без межі і кордону — скрізь на різко відмінних кажуть: біла ворона!
ЩО ЗА ПТАХ?
Загадка - жарт
Любі юнко і юначе, що за птах то пролетів, що про нього кажуть, наче важить сорок він пудів?
Що за птах?
(Сорокопуд)
ВАША СУПУТНИЦЯ
Загадка
Лечу від краю і до краю, чарую дивними словами. Я вас на крилах підіймаю або сумую разом з вами.
Хто я?
(Пісня)
Я АНІ СКРИПКА, АНІ БАС
Загадка
Я ані скрипка, ані бас, сама із деревини, та звеселю й спечалю вас, коли мій спів полине. З моїх складів неважко скласти словечка сопка й спілка. Отож назвіть мене, будь ласка.
Зовуся я
(Сопілка)
ПЕРЕТВОРЮЮСЬ НА ОЧАХ
Загадка
Я іменник і вживаюсь тільки в множині, - а закінчення ви, друзі, замініть мені — стану травкою, що сохла у погожі дні, і вживатимусь відтоді тільки в однині.
Який я іменник?
(Сіни, сіно)
РІДНЕ
Лелека щось вицокує, з'явившись на Сулі «Стоїть гора високая... — співають у селі —
Край берега, у затишку, прив'язані човни; а три верби схилилися, мов журяться вони...»
До сліз щемлива пісенька хвилює раз у раз: усе таке самісіньке край берега у нас.
Все, як у пісні Глібова, — гора, човни, гаї... Часом не на Сулі, бува, написано її?
Та хай не цьому лугові судився цей мотив, хай Глібов пісню Бугові чи Снову присвятив -
летять птахи із вирію, на крила налягли. А я пейзаж примірюю до рідної Сули.
ВДЯЧНІ СЛОВА
Дитячі роки. Перші кроки. Зелений вигін і Сула. І тільки сядеш за уроки, а тут матуся посила:
— Піди, спасибі тобі, Митю, води відерце принеси. — Я йшов. Але побіг би миттю ще до схід сонця, до роси.
Бо каже мама щонайм'якше (книжками ж, бачить, зайнятий). А коли вас так просять — як же вам після цього не піти?
Хоч був «і молоде, й зелене», а все як слід робить хотів. І вже тепер в душі у мене до мами стільки вдячних слів.
Бо лиш вона, лиш рідна мати могла не мати й крихти зла; уміла словом спонукати — й робота легшою була.
СЛОВА ПОКЛИЧНІ - ПРОСИ Й ВЕЛИЧНІ
В джерелах слова — душі криниця, а рідна мова — як чарівниця.
Звичайний приклад візьму навмисне, краса ж така в нім, що серце стисне.
Дивися — в кличнім простім відмінку: «Ой не стелися, зелен барвінку...»
Одвертий кличний — немов дитинний, музичний, зичний та ще й гостинний.
Вживеш ти усно чи на папері — мов у світлицю відчиниш двері.
І так сердечно, і так ласкаво — Наталю, Лесю а чи Любаво!
До зборів, сходки відкрито й радо — чи товариство а чи громадо!
А найсвятіше душа приємле — моя Вкраїно, кохана земле,
ти, сивий Дніпре, і ти, Дунаю, — миліших серцю звертань не знаю.
ЗАГАДКА З ГЕОГРАФІЇ
Жарт
Щоб Федя в географії кохався, пізнав у ній безмежжя чар і див і щоб у школі з ліньками не знався, Олесь йому загадку спорудив:
— Чи ти країну в Африці узнаєш, в якій ріка Оранжева тече? Назад країни назву прочитаєш — тебе за ліньки сором обпече...
Федько по карті йде, мов крізь болото, одразу видно: в джунглях новосел. Олесь йому: — Таж он вона — Лесото! Федько назад читає: — От — осел!
ЗВЕРТАННЯ
Скільки є в нас, любі друзі, для звертання ніжних слів — і до тата, й до матусі, до бабусь і дідусів!
І татусю, й мамцю, й нене, і дідусю, й бабцю теж, — миле, ніжне, сокровенне — як ще краще назовеш?
А Федько звертання творить так, що душу виверта: замість «мамо» — «ма» говорить, замість «тату» каже «та»!
В школі Беллу — «Бе» гукає, а Меланю кличе «Me»! Леле! Школу оглашае белькотіння лиш саме.
Учня він імення знає, та не встигне підійти, як за ґудзика хапає і вигукує: — Ей ти!
Дома: — Ба-а! — кричить бабусі. (Ліньки повністю назвать). Як ви думаєте, друзі, що йому на це сказать?
Мабуть, треба щось кумекать, бо інакше мимохіть будем тільки бекать-мекать там, де треба говорить!
НАЙДЕШЕВШЕ Й НАЙДОРОЖЧЕ
Загадка
Скажеш так чи надішлеш поштою — я від того нічим не змінюся. Я людині нічого не коштую, але високо нею цінюся.
Що це таке?
(Слово вдячності)
ВІДГАДАЙ ОБОВ'ЯЗКОВО, ЯК ЛІТЕРА МІНЯЄ СЛОВО
Метаграма
Всього чотири літери у слові, а зміст його міняють початкові: З ґ- буде чорна птиця дика, з п — інша, горда і велика, з к — вже напій пахучий буде, що для гостей готують люди; з л — виріб, дошка з стояками, де спочиваємо ми з вами, також вибій, на шахтах знаний, і вивержень потік вулканний. Коли ж там С поставлю я, то буде вже людське ім'я.
Які це слова?
(Ґава, пава, кава, лава, Сава)
ЯКІ МИ РОДИЧІ?
Каламбур
— Іване, кажуть, родичі ми з вами. Чи так? Скажи, будь ласка.
— Аякже! Ваша мама нашій мамі двоюрідна Параска.
ЦІКАВ Є СЛОВО
Загадка
Хто слово цікаве мені наведе? Нехай обізветься кмітлива душа. В цім слові — подвоєна літера Д і в ньому ж — подвоєна літера Ш.
(Піддашшя)
103
ПОКАТАВШИСЬ, ПОПОЇЖ
Загадка
Я частина колеса: можеш добре мчати лиш у воза запрягай коня. Переставиш наголос — буду означати споживання їжі серед дня.
Хто я?
(Обід)
ПОМІЖ ДОБРИХ ЛЮДЕЙ
Чи ви звертали увагу на це — на Україні то явище примітне: вітаються люди й сказать слівце прагнуть якесь привітне?
Мати каже сусідові на межі, щоб засвітився на добрім слові: — Здорові були та Боже вам поможи! — Спасибі Будьте і ви здорові!
А батько в чийсь двір заходить зі мною (сюдою з Загреблі пряма дорога), аж тут і господар трясе бородою, курей годує коло порога.
— Здрастуйте! — батько йому.— Як поживаєте? — Живемо, — каже дід, — біді наперекір. — А ви нам ноги не поперебиваєте, що ми йдемо оце через ваш двір?
Дід провів рукою по бороді рудій, відчувши якийсь приплив теплоти: — Та якщо й переб'єм, то хіба по одній, щоб і другий раз ви могли пройти.
І ми йдемо. І так світло на душі І щось лоскотливе напливає у груди. І так приємно, що ми тут не чужі, і що навколо хороші люди.
ЧИМ БАГАТІ, ТИМ І РАДІ.
Тітка Оришка жила в Курманах, щоліта білила убогу хатину. Вікна хатини дивились на шлях. Червоні ружі виглядали з-за тину, щоб і цвітно, і привітно.
Хто здалека їде повз них — біля колодязя спинить підводу. Брязне відрами й цепом візник — набирає студену воду.
Наче в казці, одчиниться хижка — й до журавля при колодязі вийде тітка Оришка в чепурненькому одязі.
Дядько — на воза, поправив мішок і на волів: соб, цабе! А Оришка: — Візьміть хоч пиріжок. — (Щоб не подумали, що село скупе).
Чим багаті, тим і раді...
Їде з Ромна бородань на Брід — біля колодязя спинить підводу. Брязне цепом і відрами дід — набирає студену воду.
Наче в казці, одчиниться хижка — й до журавля при колодязі вийде тітка Оришка в чепурненькому одязі
Дід сіда на віз, бере батіжок, шкапа останнє сінце скубе. А Оришка: — Візьміть хоч грушок. — (Щоб не подумали, що село скупе).
Чим багаті, тим і раді..
Щира й весела, докине слівця, щоб враження в кожного мандрівця від Курманів найкраще було, бо дуже любила рідне село.
НА БАЗАРІ
Йдемо з матусею на Спаса — гуде Коровинський базар… Мед, масло, гарбузи, меляса і яблука, немов янтар...
Ось дід Оверко, знайомий дід. І груш цеберко біля воріт.
І каже: — Ледве придибуляв, — за поперек схопившись, кривиться. Кива на груші мені: мовляв, бери, яка на тебе дивиться.
Ось дядько Федір, наш родич — сват (у нас був тиждень тому назад).
Стоїть, як завше, жує мундштук, грушки розклавши по десять штук.
Ціни ніколи не попустив би. Підходим, а він збентежено глядь. — Я, — каже, — вас би і пригостив би, та не хоцця десятка розбивать.
А тітка Настя торби збирає, струснула крихти для горобців. — Попродавала, нічо' й немає, візьми, Митюшко, хоч гарбузців...
— Спасибі, тьотю... Ой, не треба! Купили ми кавун — «як жар».— Світило ясне сонце з неба, стихав Коровинський базар.
ЛЮДСЬКА ВДАЧА
Загадка
Про яку, вгадайте, йдеться людську вдачу: зроду не збіднієш з нею, далебі. Бо за тую вдачу матимеш віддачу: що роздав ти людям — вернеться тобі.
Яка це риса вдачі?
(Щедрість)
БЕЗ ЗУБІВ ГРИЗЕ
Загадка
У тварин не буває, навіть і в шимпанзе. Хоч зубів і не має, а людину гризе.
Що це таке?
(Совість, сумління)
ОСОБЛИВА НІЧ
Загадка
Що за піч у Гаврила — і пахтіла, і курила, а нічого не зварила.
Що це таке?
(Кузня)
КУЗНЯ
Д. Молякевичу
Дмитро Панасович, поет, жартун непересічний, відкрив мені один секрет, секрет — філологічний.
Заговорив він про слова: — Є вчені, добре знані, а от слова й для них, бува, з походження — туманні
Ось слово «кузня». Фасмер, Даль [6], дають близьке — кузнець, коваль, кузенний, кузниця й т.д., а де вони взялися? Де?
Яке походження прапра — «кузенного» словечка? — Уважно слухаю Дмитра: куди веде вервечка?
Бесідник мій усе це враз спромігся пояснити: — Ви знаєте, в селі у нас словечко є кузити.
Коли пронизливо свистить поземка в сивий грудень чи в горно дмуть: «О, вже кузить! Кузить!» — говорять люди.
Для тих, хто знає цей вітрець, уже не таємниця, чом коваля зовуть кузнець, а горно звуть — кузниця.
У мовознавців ми й на мить не відбираєм кусня. Та справді: чи не від кузить походить слово кузил?
БІЛИМ ПОЛЕМ Я ІДУ
Загадка
Я тонкий, твердий, та знаний всюди, білим полем я охоче йду. Що ти думаєш — очима люди визначають по моїм сліду.
Хто я?
(Олівець)
ЯКА НАЗВА?
Загадка-жарт
Двічі повторив Панько Вареник український вказівний займенник і здивовано гукнув до друга: «Це ж так зветься африканська муха!»
Яка назва цієї мухи?
(Цеце)
МІСЦИНА НАД ЯРОМ
Загадка
Тож бувають у мові дива! Це слівце інтригує недаром: на шість літер — апострофів два, означає місцину над яром.
Яке це слово?
(Над'яр'я)
ЗАГАДКОВІ ІМЕНИНИ
Шість десятків років має чоловік, загадку маленьку загадав для нас: не проґавив жодних іменин за вік, та в житті їх справив лиш п'ятнадцять раз.
Може б, друзі, з вас хто потрудився та й сказав, коли він народився?
(29 лютого)
З ОДНИНИ У МНОЖИНУ
Загадка
Вживаюся я тільки в однині — коротке слово з невеселим змістом. Додайте літеру — і в множині одразу стану слобожанським містом.
Який я іменник?
(Сум, Суми)
СЛАВУТНІ МІСЦЯ
Над назвою задумавсь я, ще в юності почутою: звідкіль таке Дніпра ім'я? Чом зветься він Славутою?
Читаю, стежу, та, на жаль, все таїною вкутане. Аж натрапляю: пише Даль, що слово є славутина,
що значило в старі часи, в народнім давнім звичаї кут неповторної краси, природи мальовничої.
А хвилі сивий Дніпр несе, де зелень кучерявиться. Славутне справді тут усе, бо все красою славиться.
А де ще є гаї, луги, як на святій Хмельниччині? Горині тихі береги, яр-зіллям закосичені.
А це хіба не дивина, в зелений бір укутана:
Славута-місто вирина, що звалося Славутина.
Вбирай красу, твори добро, милуйся рястом, рутою — й збагнеш, чому зовуть Дніпро Славутичем, Славутою.
ЩЕ ПРО НАЗВИ
...Немає мудріших, ніж народ, учителів.
М. Рильський
Здавна, за царя Гороха, словом круглим, як горох, ув оселі край порога сипав жвавий скоморох:
— Чули? Обухів торбу набухав, а Київ — виїв...
А народ же як пристебне — слово влучне і шпарке вічно житиме, дотепне, чи солодке, чи гірке.
Мова дідова не змеркла, перейшла до внука: «Славен город Біла Церква, ще славніш Прилука...»
Одному Золотоноша на всі сто хороша. А для іншого Тараща у сто разів краща.
Я люблю цю перепалку — чув про неї змалку: «Ой хвалився Яготин — Ніжин мені побратим».
А до нього славний Ніжин: «Я красою не обижен. У степу стоїть Ромен, та й той мені не ровен».
Від Обухова до Ічні — жарти, дотепи зустрічні Від Красилова до Варви — все нові квітчасті барви:
мак, любисток і ласкавець — не будяк і не осот — бо найкращий мовознавець мудрий рідний наш народ.
Стала осінь луками ходити, наснувала з павутин антен... [7] Літо, літо бабине, куди ти захурчало в триста веретен?
Ох, бабусям, дідусям до серця ця теплінь (підмічено давно)! Чом же літо бабиним зоветься і чому не дідове воно?
Кажуть люди: то літає в ступі баба вітрогониста Яга: всі шляхи, усі стежини любі скоро біла замете юга.
Може, то на бабиних маршрутах прядива тонкого ниточки? Ні, летять на срібних парашутах на нові домівки павучки.
І Яга тут, мабуть, ні при чому, бо тоді від бабиного зла у ясному небі голубому павутина б чорною була…
Пригріває сонечко потрішки, і сьогодні здогадались ми: то бабусі Осені усмішки в передодень білої зими.
ВІД МАЛОГО ДО ВЕЛИКОГО
Загадка
Я суцвіття злаків, де плоди на мливо достигають жовті, наче віск. З наголосом іншим — велетенське диво, статуя, колона, обеліск.
Хто я?
(Колос)
ТІПУН ТОБІ НА ЯЗИК!
Дідусь вируша в кожусі, онук подає башлик: — Простудитесь ви, дідусю... —Тіпун тобі на язик!..
Недавно читав я нарис, дізнався наприкінці: тіпун — хрящуватий наріст у птаха на язиці
І на язиці в людини вискакує прищ — тіпун. Звичайно, не без причини, коли людина — брехун.
Поводься завжди зразково. Якщо ж, пустий балакун, сказав ти брехливе слово — то й сів на язик тіпун!..
Коли щось лихе віщуєш, галдикнеш, як той індик, — одразу ж на це почуєш: — Тіпун тобі на язик!
ЧОМУ ДЕСНА?
Люблю я завзятих хлоп'ят і дівчат за те, що до знань вони ласі; люблю завітати й розмову почать з кмітливими в класі:
— А що, коли, друзі, спитаю я вас: що значить, приміром, десниця — І весело й дружно гукає весь клас: — Правиця! Правиця!
—Десниця, — кажу, — знає й бабця стара, — є правою дійсно рукою. Чому ж тоді ліва притока Дніпра зоветься Десною!
— Колись я по радіо чула одне пояснення, — каже Марічка, — Десна — це від скіфських словечок спо, сне — вода, тобто річка.
— Чудово! Міркуйте, шпаркі, молодь… дітей заохочую знову. Принишкли, мовчать. І я далі тоді веду свою мову:
— Є ще одна версія, друзі мої, що теж нам цікавою буде: угору ішли по Дніпра течії селитися люди.
Дорога на північ була нелегка, немало зазнали клопоту. А назва Десна — бо була їм ріка праворуч по ходу.
НАВЧИЛА
Жарт
Ох ці шпаки-витівники! їм пишуть слово ворон, вони читають навпаки, виходить слово норов.
Сороко, ти не скрекоти даремно коло хати. У гай за вчительку лети, навчи шпаків читати.
Сорока вчить, усе як слід шпачки на вус мотають. Черкнула їм: потоп і дід, дід і потоп читають.
Дай ще урок шпачкам своїм, сороко-білобоко! Черкнула слово око їм, вони читають: око!
Про неї слава навсебіч — недарма скре-ке-чила. — О, — кажуть, — зовсім інша річ, як правильно навчила!
* * *
Читать слова звичайно і навспак цікаво так, що не списать пером. У нас це зветься літеральний рак, а греки називають паліндром.
ХТО Я?
Загадка
Річкою красивою я взяла розгін, раптом перша літера попливла в затоку, а коли поставили іншу навзамін — стала несподівано я… порою року.
Хто я?
(Десна, весна)
"КОЗАЦЬКІЇ КОНИ НЕ ТОПЧУТЬ БАРВІНКУ"
Т. Сергійчуку
Є речі на світі суціль загадкові: звідкіль срібні цоки в звичайній підкові?
Поляже козак, повний сили і моці, — звідкіль людські сльози в коневому оці?
Головоньку клонить... Жалобна година... Казав було батько: «Не кінь, а людина».
Недарма в народі говориться, синку: «Козацькії коні не топчуть барвінку...»
А я не спитав, хоч ішли тоді поряд: «Скажіть мені, тату, чому так говорять?»
МОРОЧИТЬ ГОЛОВУ
Не буду зайвого торочить, щоб не сказали: чув десь дзвін... Є вираз: голову морочить. Але звідкіль походить він?
На це знавець лінгвіст-історик відкаже (сумніву нема):
"Морочить — це від слова морок, а морок — це туман, пітьма».
Тоді й синоніми нам стануть ясніші — що вже говорить — такі слова, як затуманить, як спантеличить, одурить.
Отож коли підкреслить хочуть, що водить хтось когось за ніс — «От, — кажуть, — голову морочить, ошукує, як сущий біс!»
ДІСТАНЬ ІЗ ПІД ЗЕМЛІ
До мене запитання в листівках і листах. Питає Шендрик Таня, питає Ваня Стах:
«Відкіль походить вислів із-під землі дістать?» Подумав я, помислив — доводилось читать,
що в люду, хай і бідність, лиш дрантя та торби, — буває необхідність ховать якісь скарби.
Крадіжки. І стихії. Й навали ворогів. Які ж були надії не втратити скарбів?
Тоді ж не те, що нині, у наш новітній час — таж не було в помині ніяких ощадкас.
Був спосіб для людини свої скарби сховать надійний і єдиний — у землю закопать.
До слушного їх часу і клали всі туди, в підземну «ощадкасу», подалі від біди.
Пан накладав податки, а не внесеш — тюрма. Бідак стогнав: нестатки, бо грошей же нема,
А посіпака строго, здиравши з бідних дань: «Мені то що до того — хоч з-під землі дістань!»
В країні лад змінився, старе розтало в млі А вислів залишився: дістань хоч з-під землі!
ПОТРІЙНЕ ЗНАЧЕННЯ
Загадка
Ану прикиньте розумом: яке словечко воднораз республіка, і озеро, й задушливий отруйний газ?
(Чад)
Є ТАКА КРАЇНА В БІЛІМ СВІТІ
Шарада
Ось країни назва. В ній — п'ять літер; ви їх розділіть на три і дві — в листі зашумить одразу вітер, застрибають коники в траві, бо оті три літери одні — невеликий ліс у множині, другі дві — зазначу при нагоді — вказівний займенник з ними в згоді. Є така країна в білім світі й називається вона
(Гаї-ті))
ЩОБ УЗНАЛИ УКРАЇНКУ
Не було імення в пресі Білозерської Олесі, хоча твори з її рук вже давно ішли у друк.
В неї прізвище — озерне: в ньому — білки гострий зір, і пшениця білозерна, й тихий місяць-білозір.
Мала жінка свій ужинок, власним іменем красна. Чом же Ганною Барвінок нарекла себе вона?
Крига тиснула імперська, і прибрала Білозерська барвінковий псевдонім (скільки рідного у нім!).
Підказала ймення «Хата» [8] чи котрийсь порадив брат? [9] Там, де хата — рута-м'ята, барвінковий зелен-сад.
І взяла з того барвінку барви, віно і вінок, щоб узнали українку з-поміж тисячі жінок.
МОВЧАЗНІ НАВЧАТЕЛІ
Загадка
Хоч в усній мові нас немає, а на папері мовчимо, та все, що ти читаєш, друже, сприймати правильно вчимо.
Хто ми?
(Розділові знаки)
КРАЇНА Й… ГОЛОВНИЙ УБІР
Загадка
— Ой, цікаве слово! — каже Ніна. В словнику, як хочеш, перевір: напиши з великої — країна, а з малої — головний убір.
Що це за слово?
(Панама)
ІВAН НОСИТЬ ПЛАХТУ, А НАСТЯ—БУЛАВУ?
Ви чули примовку, і досі ще живу: Івaн носить плахту, а Настя булаву?
Так люди говорять (і правильно цілком) тоді, коли в Насті Іван під каблуком.
А факт історичний в основі тут лежить. Загляньмо в минуле — побачим вочевидь.
На Лівобережжі у той прадавній час Іван Скоропадський став гетьманом у нас.
Любив надмір жінку — отож не дивина, що правила Настя, вродливиця-жона.
Вона і в державні втручалася діла. Тож Настина влада безмежною була.
Й пішло поміж людом (бо видно ж наяву): lван носить плахту, а Настя булаву!
ТАЄМНИЦЯ ЗВИЧАЙНОГО СЛОВА
Я запитую учнів, чом рослина будяк, красень гордий колючий, називається так?
Запитально дивлюся, раптом чую:— Будяк? — обізвалась Ганнуся, — Бо росте він будь-як!
— Молодець ти, що маєш власну думку про це. Але зараз узнаєш, звідки дивне слівце.
У Франка є це слово в написанні бодяк. Може, це випадково? Ні, не просто це так!
В слові кожна карлючка мов підказка, мов код. Я згадав, що колючка по-болгарському — бод.
А рогами колоти — по-російськи — бодать (не лише поліглоти можуть щось розгадать!).
Мови дивний разочок нам підказує, як слів сукавсь мотузочок: бод, бодяк і - будяк!
ЯК ЗАЧЕПИТЕ — ПОКОЛЕ
Загадка
Свитка сива, аж біляста. На одній нозі стоїть. І, здається, ніби хваста, знаний протягом століть.
Малинова на все поле шапка сяє, мов корона. Як зачепите — поколе. Й це не напад — оборона!
Що це таке?
(Будяк)
ОТ ТАК ШТУКА!
Метаграма
Для всіх була я люба-мила вгорі всередині кімнати. Як першу літеру згубила — на лузі почала брикати. Ще згодом літеру згубила — зробилась іменем дівчати. Та — що за лихо? — ще згубила і стала нотою звучати. Передостання ж утекла — лишилось я.
Хто ж я була?
(Стеля, теля, Еля, ля, я)
БАРВІНОК НЕЗНИЩЕННИЙ
Скільки є на світі квітів, стільки є на світі мов. «Дивне розмаїття»
Скажіте, чому це повинно так бути, щоб стільки зела і барвистих суцвіть — і раптом не стало барвінка чи рути, — чому це повинно так бути, скажіть?
А скільки ж було ворогів знавіснілих, жорстоко топтали барвінковий цвіт; топтали на схилах, батьківських могилах, а він кучерявивсь, дивуючи світ.
Чи то закодовано, може, чи звикнув, але незнищенний таки, далебі Бо скільки не никнув, зі світу не зникнув, зоріють очиці його голубі
І хай там найтяжча біда а чи скрута, все рідне ми будем плекать і любить. Не зникне уже ні барвінок, ні рута, покіль є земля і небесна блакить.
ЯМ КРАЇНИ І СТОЛИЦІ?
Загадка
Ану, філологи натхненні, з допитливими лицями: які країни однойменні із їхніми столицями?
(Алжир, Туніс, Люксембург, Мехіко, Бразилія та ін.)
ПЕРЕКЛАДАЦЬКИЙ ГОРІШОК
В редакційній кімнатці видавництва «Дніпро» метикують завзятці, кожен гострить перо.
А поетом же хвацьким був із них не один. Та сидять над Словацьким кілька добрих годин.
Б'ються ентузіасти, спільний в них інтерес: як рядок перекласти — ці то пес, ці то бес?
Так на так — зникне рима: чи то пес, чи то біс — втрата неприпустима, — хто по дрова, хто в ліс.
Варіант: «нечистяка чи собака?» — не те. Де таланту ознака? Діло наче й просте?
Й мова наша спроможна відтворити вповні Чи по-польському можна, а по-нашому — ні?
Вже і сум, і зажура, й пошук знову і знов... Аж тут раптом Сосюра до кімнати зайшов.
Пера всі відіклали, гурт — до нього увесь. — Як би ви переклали — ці то пес, ці то бєс?
— Як? — І тут же розв'язка поетичний рекорд, — Дуже просто: будь ласка, чи то хорт, чи то чорт?
БІЛУГОЮ РЕВІТИ
Тепер, звичайно, весь народ — дорослі, навіть діти прекрасно знають цей зворот: білугою ревіти.
Та звідки помилка така в східнослов'янських мовах? Адже рибина це морська з родини осетрових!
Лінгвісти свідчать недарма, що тут у мові хиба: «В білуги голосу нема — вона німа... як риба!»
Ох, ці таїни, хай їм грець! Тут нашорошуй вуха: у морі є такий ссавець з дельфінових — білуха!
Він справді із морських глибин реве, немов корова. І дивно, як цих двох тварин змогла поплутать мова? .
Подібність винна звукова! Та знають навіть діти і розуміють ці слова — білугою ревіти!
ЩО МОЖЕ ЛІТЕРА
Загадка
Букву З поставим між складами — буде любий нам фольклорний твір, С поставим — матимемо з вами металевий головний убір.
Що це таке?
(Казка, каска)
БЕРЕЗОВА КАША
Син одбивається од рук. Ракетки. Самокати. Батьківським правом до наук почав я спонукати:
— Щось ти уроки занедбав, — все ігрища ті вражі Гляди, щоб ти не скуштував березової каші!
На це всміхається не зле синок довготелесий: — Я знаю, — каже, — сік, але щоб каша із берези?
А я йому: — Того, хто вчивсь, любили предки наші й несли за те, що не лінивсь, до школи горщик каші
Хто ж не обтяжувавсь нічим, суворі предки наші всипали добрих різок тим — березової «каші».
А знав би ти, які були з берези пруття голі, що ними дітвору сікли в старій церковній школі.
О, там старались що не крок «підвищувати» бали і за невивчений урок безжалісно стьобали.
Тож батько наш і нам казав за витребеньки наші: — Гляди, щоб ти не скуштував березової каші!
ЛОХВИЦЯ
Коли ми їдем Київ — Суми, побіля Лохвиці — місток. Обабіч — зарості. Внизу ми аж відчуваєм холодок.
Вже й Лохвиця. Чи не рослина дала їй назву отаку? Адже росли тут лох, лохина, що є в Грінченка в словнику.
Та головне, що річка в'ється повз давні насипи, вали. Сухою Лохвицею зветься і є притокою Сули.
Снігами живиться й дощами, й, буває, так пересиха, що, мов калюжка між кущами, стає воістину суха.
Та назва не дає спокою: що ж Лохвиця в собі таїть, що може бути і сухою — як тайну слова зрозуміть?
Щоб дивну назву розтлумачить, нас може виручить слівце — слов'янське локва. Що це значить? А означає слово це —
калюжа, рудочка, болітце (а зменшувальне — локвица). І докажіть ви, що не звідси походить назва Лохвиця!
ДУМАЙТЕ, ЧИТАЙТЕ
Слова рідні, питимії ще раз пригадайте: «Учітеся, брати мої, думайте, читайте...»
А чи геній випадково в час важкої стуми повторяв пекуче слово: «Думи мої, думи»?..
«В Україну, — мовив сумно, — ідіть, думи-діти». Щоб розумно, не бездумно ми жили на світі
Тож не нидіть нам, не скніти — йти, не знавши втоми. Розуміть, чиї ми діти, пам'ятати, хто ми.
«ДІДУ МІЙ, ДУДАРИКУ»
У селі з давнім другом в тиху пору теплісіньку над Сулою, над лугом рідну слухаю пісеньку:
«Діду мій, дударику, ти ж, було, селом ходиш, ти ж, було, в дуду граєш, тепер тебе немає, дуда твоя гуляє...»
А Сашко мені: — Друже, в співах — рідні бувальщини. І пісні не байдужі до духовної спадщини:
Хай звучить і не модно сопілчина небіжчика, не для кого завгодно зоставалися пищики.
Як сказати Сашкові, чим я пісні завдячую? Полюбив її змалку я душею дитячою:
«Діду мій, дударику, ти ж, було, селом ходиш...»
Виклика кожним звуком почуття в нас незвідані, що дідами онукам з правіків заповідані…
ЗНАЧЕННЯ ПОБІЛЬШИТЬСЯ
Метаграма
Це слово часто стрінете: три літери у нім; та першу з них заміните в цім слові чарівнім —
і значення побільшиться одразу в сто разів. І будете ви тішиться з двох зовсім різних слів.
Які це слова?
(Рік, вік)
ЛИСИЙ І БОСИЙ
Загадка
Ану, хто з вас відгадає (може, хто й не вчеше): згори лисий поглядає, знизу — босий бреше.
Що це таке?
(Місяць і собака)
НЕ ЛИШЕ ЗАПЕРЕЧУВАЛЬНА
Загадка
А хто порадує мене — скажіть мені, будь ласка: в якому слові частка не — підсилювальна частка?
(Нехай)
І ТАКЕ БУВАЄ
Загадка
Хто жіноче ймення відгадає, дуже миле у своїй природності, що в пестливій формі означає представницю іншої народності?
(Марійка, марійка)
ПТИЦЯ Й ПАРАСОЛІ
Загадка
Летить птиця на роздоллі, випускає парасоль
Що це таке?
(Літак і парашути)
МЕТАЛЕВА ЖИРАФА
Загадка
Хоч не слон я і не робот, а жирафа металева, вантажі беру у хобот — цеглу, рейки і дерева...
Хто я?
(Підйомний кран)
158
ДИВЛЯТЬСЯ СЕСТРИЧКИ
Загадка
Дивляться сестрички так, немов живії: жовті в них очички, білі у них вії.
Хто вони?
(Ромашки)
ЖИТИ ПА ШИРОКУ НОГУ
Прислухаємось до слів потроху. Часом кажуть про якихсь друзяк: «Звикли жити па широку ногу, розкошує так тепер не всяк!»
Що то за нога така широка? Де у нашім вислові взялась? Дошукатись — немала морока, а бува, і встановити зась.
Треба знать середньовічну моду і тодішніх багачів буття: у Європі моді на догоду величезне шилося взуття.
Це взуття носили і слов'яни, козиряла в нім усяка знать: що ботинки довші — більше шани, можна багача по них пізнать.
Як, бувало, йде цабе велике — зразу видно, що воно «з панських»: ледве не з півметра черевики, широко ступати треба в них!
Щоб ходить зручніше — неодмінно мали щось робити мудраки: в носаках тримать набите сіно або ще загнути носаки.
У Парижі про панів великих і сьогодні можна ще почуть: «О, ці мають сіно в черевиках!», тобто добре, в розкоші живуть.
Тож і ми простежить маєм змогу і потвердити для читачів: вислів жити на широку ногу породила мода багачів.
Є вона й сьогодні, рать не боса, правда, вгору носака не пне. Але глянь: іде, задерши носа, або, ще як кажуть, кирпу гне.
ПИЛИП ІЗ КОНОПЕЛЬ
Перш ніж лізти, люди важать, на який ступить щабель. Щось невлад зморозиш, кажуть: як Пилип із конопель.
Хто такий Пилип той дивний і чого він там сидів? — Інтерес уже спортивний до таких крилатих слів.
Жив пан Філіп (з книг я знаю). Шляхтич, з польських був земель з Сандомирського десь краю, із містечка Конопель.
Якось він прибув на раду (сеймик саме скликав їх), щось там бевкнув не до ладу — у присутніх подив, сміх:
— Хто то? — всі питають.—Пробі! - Та на нього оком стрель. — То пан Філіп із Конопі! (пан Пилип із Конопель).
І піїпов Пилип у люди аж за тридев'ять земель. І пішов гулять усюди той Пилип із конопель.
А можливо, що й не в цьому слів крилатих справжня суть. Бо Пилипом, як відомо, у народі зайця звуть.
Може, істина так близько, не за тридев'ять земель: просто вискочив зайчисько із звичайних конопель.
Вам цікаво, — тема, звідки? Із Міцкевича узята. Придивіться до примітки — "Пан Тадеуш". Пісня п'ята.
РОБИ, ЩОБ НЕ ПЕРЕРОБЛЯТЬ
Казав татусь — робити треба, не виглядать, що зробить хтось. «Роби, та так, щоб після тебе перероблять не довелось».
Бо всі пра-пра і дід, і баба — в калюжу ще ніхто не сів. А виросте якась незграба, то підведе Білоусів.
Іще навчаючись у школі, запраг, щоб діло йшло на лад. Я колоски збирав у полі, я прислухався до порад.
А радили вставати зрання, порада ж ця — великий плюс. І я збагнув: секрет — старання, і нині з іншими ділюсь:
«Роби, і не зважай на втому, і не чекай, що зробить хтось. Коли ж зробив, то щоб нікому перероблять не довелось!»
І ЧОГО ВОНО ТАК?
Наяву чи вві сні десь верба чи смерека, чи з лататтям ставок чи болітце грузьке, але раптом побачиш — на хаті лелека — щось таке українське, щось рідне, близьке.
Наяву чи вві сні десь тополі над шляхом, чи село, повз яке проїжджав разів сто, — а приліплене десь у куточку під дахом так оселю теплить ластів'яче гніздо.
І чого воно так, що на рідній стежині чи на довгих шляхах неймовірно трудних, так бентежать серця нам ключі журавлині,- може, предківські душі вселилися в них?
МОЄ СЕЛО
Моє село — ні гір, ні круч, — рівнина, рівнина. Пусти — покотиться обруч до самого Ромна.
І від стрімких роменських круч дорога вздовж ланів: пусти — покотиться обруч до самих Курманів.
Чому обруч? Як атрибут він, може, й застарів. Та я — і це підкреслю тут — із роду бондарів.
— Ми не якісь, — казав мій дід, — заблуди-пришелепки. У тих, хто забува свій рід, не вистачає клепки.
СЛОВО НАШЕ РІДНИ
Акростих
Роде наш красний, роде наш прекрасний, Іншого в світі не шукаєм ми; Дух український, вольний, незагасний, Не подолати силам зла і тьми: Ери нової вже гримлять громи.
Слово погідне, слово наше рідне, Любим тебе ми, будем вік любить, Обрій відкрився, всім світам ти видне, Видне як сонце, як ясна блакить; О рідне слово, хай тобі щастить!