Як прислів’я чудове, йде від роду до роду, що народ - зодчий мови, мова – зодчий народу.
ВОГНИЩЕ РОДИННЕ
На світі білому єдине, як і дніпрова течія, домашнє вогнище родинне, оселя наша і сім'я.
Ми відтоді початки лічим, як муж з камінням і паліччям за звіром кидався вдогонь, а жінка берегла вогонь,
вогонь, що предки розкладали, здобутий ними від тертя; пожитки різні, причандали, що перейшли з первобуття.
Й слова житейські необхідні, що проростали, як зерня, вогнем освячені і рідні: горнутись, горниця, горня.
Хоч їх походження і різне — немає в цьому дивини. Та дух вітчизни, материзни несуть і досі нам вони.
Слова, що доти їх не знали, первісні трепетні слова, що зігрівали і єднали, — і мова врунилась жива.
В щасливі і в тяжкі години — куди б нам не стелився шлях не гасне вогнище родинне, в людських запалене серцях.
З ОДНОГО ДЖЕРЕЛА
Де вам, друзі, траплялось, щоб од міста, села три ріки розливалось з одного джерела?
Що не річка, то мова прагне, рине у світ од безсмертного Слова, що про княжий похід.
Що не річка, то мова з-понад волзьких степів: це російська чудова — гусел радісний спів.
Що не річка, то мова з-над Славути-Дніпра: українська чудова — кобзи сонячна гра.
Що не річка, то мова, де шипшини корал: білоруська чудова — ніжний видзвін цимбал.
Від Русі розливалось три могутніх ріки. І тепер побратались на віки, на віки.
НАЙДОРОЖЧЕ
Синів і дочок багатьох народів я зустрічав, які перетинали гірські й морські кордони і на подив багато бачили, багато знали.
Я їх питав із щирою душею: — Яку ви любите найбільше мову? — І всі відповідали: — Ту, що нею співала рідна мати колискову.
А ВІДГАДАЙТЕ-НО: ЩО Я ТАКЕ?
Загадка
А відгадайте-но: що я таке? Всі хочуть, як народиться дитина, щоб я було красиве і дзвінке, бо носить все життя мене людина.
(Ім’я)
ВІЧНО ЖИВА
А мова не корилася царю — ані царю, ані його сатрапам, з орлом двоглавим стаючи на прю, що брав її у пазуристі лапи.
Несла устами відданих синів мужицьку правду, ту, що є колюча, сміялася з ненависних панів, що їхня правда на всі боки гнуча.
Плюндрованій, не надавали прав, немов на звіра, об'являли лови. Орел впивався в душу, тіло рвав — він був безмозкий, хоч і двоголовий.
Заборонити дереву рости, ширяти вольній птиці у блакиті, живій ріці між берегів плисти," ходити сонцю по своїй орбіті?
Заборонить дощеві поливать гінке стебло, щоб не зросло колосся, поетові — писать і малювать, щоб приректи народ на безголосся?
О як хотіла, прагла воля зла, щоб ти була лиш суржик мішанина: щоб вічно недорікою була на втіху скалозуба-міщанина!
Хай давню жуйку міщанин жує,-- воскрели, піднеслися духом люди. Бо є в народу Жовтень, Ленін є, і рідна мова є і вічно буде!
ВЕСЕЛКОВИЙ РОЗМАЙ
Порипують роменським шляхом гарби, Сулою тихо хлюпають човни. І плине люд з своїм нехитрим скарбом на ярмарок у наші Курмани.
Вози на вигоні. Стирчать голоблі. Корови й коні поблизу осель. Горшки і хомути. Мішки картоплі. І крутиться весела карусель.
А нам, малим, усе цікаве вдвічі: хто звідкіля прибув до Курманів. Вусатий дядько — з Ракової Січі, той — з Білої Берези, той — з Тернів.
Хтось приміряє теплі рукавиці, когось приваблює садовина. — А ви звідкіль? — З Погожої Криниці, ті — з Білопілля, ті — з Лебедина.
І назви в юнім серці зазвучали, як щось казкове, дивне, чарівне, немов далекі зоряні причали, кудись манили, кликали мене...
Хто так назвав ті селища навколо? Хто оспівав діброви і лани? У небі місяць — як млинове коло, а на землі — Климентові Млини...
Красо моя ти, Сумщино, Сумщино, куди не кинь — барвистих слів розмай: Ромен, Боромля, Липова Долина, Березів Яр, Лука, Зелений Гай...
Так зберігає мова калинова на гронах дивних свіжості росу, щоб у майбутнє музикою слова нести душі народної красу.
З ОДНІЄЇ МИ РОДИНИ
Загадка
З однієї ми родини від Андрія до Ярини. Як по одному, самі, ми буваємо німі, хоч і маєм різні назви й добре знаєте всіх нас ви. Певним станемо рядком – заговоримо ладком. Ми – писемності основа. А без нас ніхто ні слова!
Що це таке?
(Літери абетки)
ДУХМЯНИЙ ДИВОСВІТ
У спеку й дощ – без паніки – і ясним гожим днем з учителем ботаніки ми влітку в мандри йдем.
Гудінням бджіл озвучений духмяний дивосвіт: і паничі тут кручені, і королевий цвіт.
А хто розбризкав схилами під гомінке цвірінь цю жовту цвіть на килими, цю золоту яскрінь?
Лист голий із росинками, холодний, а на споді – покритий волосинками і теплий. То в народі
і стали мати-й-мачуха ці квіти називати: холодний верх – то ”мачуха”, а теплий спід – то "мати”.
Спочинемо у тіні ми: ось прямо біля ніг із вузликами синіми стоїть петрів батіг.
Та зовсім то не вузлики, не плетив торочки, — то неба сині кусники, блакитні квіточки.
Всі назви ми записуєм (а дощик — мов крізь сито). Залитий парк мелісою — немов меди розлито.
Уже до дому близько ми, все рідне навкруги. А нас дощу і блискавки періщать батоги.
У спеку й дощ — без паніки і ясним гожим днем з учителем ботаніки ми з подорожі йдем.
З КОСИ БУЗЬКО ЛЕТІВ НА БАЛКУ
Каламбур
З коси бузько летів на балку (косар косу там брав на брус), і сів бузько в дворі на балку, на довгий дерев'яний брус.
РІДНЕ СЛОВО
Ти постаєш в ясній обнові, як пісня, линеш, рідне слово. Ти наше диво калинове, кохана материнська мово!
Несеш барвінь гарячу, яру в небесну синь пташиним граєм і, спивши там від сонця жару, зеленим дихаєш розмаєм.
Плекаймо в серці кожне гроно, прозоре диво калинове. Хай квітне, пломенить червоно в сім'ї великій, вольній, новій.
КЛУМАЧНИЙ СЛОВНИК
Тарасик набігавсь, примчав із двора. Уже й за уроки сідати пора.
Ось віршика вивчив, задачі зробив. В щоденник заглянув тривогу забив.
Гласить неодмінний шкільний записник: «Принести до школи клумачний словник».
Завдання у класі він сам записав. А що за словник то — і досі не взнав.
Прибіг до бабусі, що прала рушник: — А що таке, — каже, клумачний словник?
— Клумачний? — бабуся на те хлопчаку. — Та, мабуть, що носять його в клумаку!
Сестричка сміється, швидка на язик: — Сам, — каже, — доклумай, який це словник!
Та це вам не шахи, це вам не лото: кого не спитає — не знає ніхто.
Спитав у сусіда — вже дещо нове: — В нас, — каже, — в будинку письменник живе.
По радіо мову веде про слова. Слова — це перлини, це дивні дива!
Піди ти до нього — у нього книжки. Він знає й розкаже про всі словники.
Ну що ж, як розради немає ніде, в квартиру поета Тарасик іде.
Поет усміхнувся: — Ти просиш дарма: клумачного, — каже, в природі нема.
Клумачний... То, мабуть, почулось... Пробач, бо той, хто тлумачить, той зветься — тлумач.
Буває, що слово відоме давно, а знає не кожен, що значить воно.
І тут у пригоді стає визначник скарбів наших мовних — тлумачний словник.
Тарасику, світла твоя голова, Ану, зустрічав ти, наприклад, слова:
красуля, красоля? Словник розгорни — і зразу побачиш, що значать вони:
красуля —красуня, красоля — цвіток. І тут же: краснуха — хвороба діток.
Оце ж і тлумачний словник! Зрозумів? А є словники ще — походження слів.
Любити життя — звідси йде життєлюб. А шлюб — від слюбитися слюб — отже й шлюб!
Вивчатимеш мову: слова — в голові, любов до них — в серці, в самому єстві.
— Слова в голові? — розсміявся хлопчак. — То, значить, для слів не потрібний клумак!
Радіє письменник з тямкого дружка: — Як любиш, наука тобі не важка.
Ціннюща в людини до знань ненасить. І їх за плечима, тих знань, не носить.
— Спасибі! — Тарасик додому побіг. І ледве, зраділий, ступив за поріг:
— Доклумав! — гукає сестричці своїй. А потім біжить до бабусі мерщій.
Примчавши на кухню, червоний, як мак: — Бабусю, — кричить, — не підходить клумак!
Ціннюща в людини до знань ненасить. І знань за плечима, — гука, — не носить!
І ТАК І НАВПАКИ
Загадка
У нім — три літери, та ба — іде на ньому молотьба. А прочитай з кінця — і вмить почне тобі мишей ловить.
(Тік і кіт)
ІЗ ПРАДАВНЬОГО КОРІННЯ
Що не мова — чудо, диво. Чув, наприклад, ти оці назви — як звучать красиво білоруські місяці?
Перший — cтyдзень, другий — люты, третій місяць — сакавік, а четвертий — красавік... Скільки ніжності в них чути!
Місяці в болгар і нині всі зовуться по-латині: януарі, февруарі, март, апріл, але другарі
назви знають ще й народні, що живуть і по сьогодні.
Січень в них — великий Січко, лютий — менший Січка брат, і тому малий він Січко, хоч зима й не йде на спад.
Березіль же — баба Марта... І живий тут кожен місяць: той ріку скував не жартом, той чобітьми глину місить.
Все підмітили народи, — календар життя, природи! Дивовижно йдуть у парі і январь і януарі!
Все красиве, все погідне у сплетінні запозичень, і близьке всім нам, і рідне — січень — студжень, Січко — січень.
Чуєш? Наче нив подзвіння, щойно вистигне колосся... Із прадавнього коріння проросло, переплелося...
ДОРОФЕЙ
Де я вперше чув російську мову? На Роменщині, в глухім селі. В пам'яті моїй зринає знову спогад про дитинство на Сулі.
З тих років двадцятих бачу й досі: коли голод гнав до нас людей, жив у тітки нашої Ходосі хлопець з Волги, звався Дорофей.
В латаній до нас приходив свиті, грався з нами, за м'ячем гасав. В нього очі — як волошки в житі,- мов про нього Головко писав.
В хаті нас не двійко і не трійко, не як з рукавички — як з мішка. В тітки ж за Сулою Дорофійко ріс коло ще меншого Мишка.
Якось він зайшов до нас у хату (а було тоді йому літ шість), до макітерки метнулась мати, пиріжка дає, а він не їсть, —
взяв за пазуху, картуз на брови: — Это я Мишутке понесу... — Так спізнав я і чарівність мови, і російської душі красу.
ЧИ ТО ЗЛІВА, ЧИ ТО СПРАВА
Загадка
Є слова — ну й цікаво! Є слова — просто диво! Прочитаймо їх з вами: чи то зліва направо, чи то справа наліво — означають те саме. Ось дивіться: корок, біб, око, Кирик, зараз, піп... Є ще й інші на умі, та назвіть ви їх самі.
ГОВОРИ, ЯШКО, ІЩЕ РОЗКАЗУЙ!
Як була після війни розруха, дядько Білик взяв торбину: що ж, поки що прощай, ріка Ревуха! — та й подався із синком за Сож.
Взяв він хліба й солі на дорогу (бо дорога довга і важка). Добре, що з собою на підмогу підхопив кмітливого Яшка.
Тесля там робив хліви, сараї, поправляв на зиму реманент. А Яшко, як це в майстрів буває, щось тесав та подавав струмент.
Од хлоп'ят почув він про героїв, про відвагу їхню на війні. І незчувся, як слова засвоїв, білоруську мову і пісні.
І за кілька місяців по тому (непомітно літній час зрина) повернулися вони додому, заробили бульби і зерна.
І Яшко став дітям говорити все, що чув за Сожем від хлоп'ят. Обступають хлопця наші діти, розглядають з голови до п'ят.
Полонить Яшко, чарує навіть дзвінко-ніжним білоруським «дзє». Оголошує, чита напам'ять — Янка Купала: «А хто там ідзє?»
Білоруська мова — наче казка, — вперше чують Таня, Коля, Гриць: — Говори, Яшко! — Ды калі ласка, буду і чытаць і гаварыць...
І вони ізнов то біля хати, то біля Ревухи бережка сходяться гуртом, щоб розпитати, щоб послухать Білика Яшка.
Де Яшко з'являється — одразу неодмінний хвостик дітвори: — Говори, Яшко, іще розказуй! — Говори, будь ласка, говори!
НА КОЖНІМ КРОЦІ
В житті робив ти свій перший крок, сьогодні в школу йдеш на урок.
А що ідеш ти, то робиш кроки, — отак і вийдеш у світ широкий.
І раптом думка поміж думок: а що за слово цей самий крок?
Тут щось цікаве таїтись може, бо й слово кроква на нього схоже!
Та слово, друже, знань вимага, в болгарській мові є крак [1] — нога.
А в білоруській є слово крочыць, [2] — уже й не треба мізки морочить.
А як відкрились нам крок і крок, — тоді звідкіль же російське шаг?
Згадай тут відстань, ту, на яку ти ногою можеш вперед сягнути —
один раз ступиш — один і сяг, а сяг прадавнє дало нам — шаг.
Отож і справді кінець мороці. А що потрібно на кожнім кроці?
На кожнім кроці — знання, знання, інакше йтимеш ти навмання.
СОБІНОВ СПІВАЄ
Собінов приїхав на гастролі. Золотий сезон. Найкращі ролі. Собінов співає на Вкраїні ув «Онєгіні» і в «Лоенгріні». Собінов співає в «Майській ночі». Тисячі послухати охочі.
Наша опера заледве набирає сили, й раптом — світове імення в ній оголосили.
Жовтню — перший лиш десяток. Ще зіяють рани, ті, що нашому народу завдали тирани,
як була на рідну мову люта заборона, як жорстоко її царська тиснула корона.
А сьогодні море звуків плещеться безкрає: в українському театрі Собінов співає.
Але що це? Ярославець, корінний волжанин, українською співає. Знак любові й шани.
Для волжанина, напевне, нелегка то праця — кожне виплекати слово, знати, не збиваться!
Сотні слухать Лоенгріна, й Ленського охочі, і Левка у «Майській ночі» слухать до півночі...
Грім овацій. Свіжі квіти. Захват по виставі. Коло нього і артисти, й глядачі цікаві.
— Ви пробачте нам, — аж сяють молоді дівчата, — а по-українськи важко ролі вам вивчати?
Він, симпатію відчувши в їхньому нестримі, лиш очима усміхнувся, ще в костюмі й гримі:
— Може, декому і важко, та признатись мушу, легко все мені красиве западає в душу.
У Москві я Заньковецьку бачив на гастролях, українських корифеїв у найкращих ролях.
В юні роки з ними навіть виступав укупі, у Сад омського Миколи в українській трупі...
В нашім мовнім багатоголоссі Собінов хвилює нас і досі. Золота сторінка не зів'яне. То хіба ж могли тоді кияни, як і харків'яни, й одесити, на руках артиста не носити!
КЛАСНА ЗАГАДКА
Іще одна загадочка для вас: прикметник означа найвищий клас, споріднений з іменником співзвучним. Лиш Й на К в кінці змініть — і враз ви познайомитесь з маленьким учнем, який не ходить ще і в другий клас... Як почнете цей вірш читать спочатку, то знайдете ви натяк на відгадку.
Який прикметник і який іменник?
(Першокласний і першокласник)
ЗАГАДКА ДИТИНСТВА
Враження дитинства – ясновесні! Слів краса! Звідкіль іде вона? Наче загадки якісь чудесні: рідна мова – дивна дивина!
Вперше у житті штанці крамні хлопцеві придбали у Ромні. Лиш надів – усі йому: -- Митянчик, ти – як янчик!
-- Що за янчик? – хтось спитав. І сивий батько наш поважно відповів: -- Так говорять, коли хтось красивий, так ми чули од своїх батьків...
я цікавивсь цього слова змістом, в словниках шукав його стократ... Та в Чехословаччині туристом побував і розказав мій брат:
— Знаєш, хто наш Янчик благородний? Як не здогадались ми? Це ж той люблений словак, герой народний, справді красень, Яношик-герой!
Я зрадів: усе — в єдинім слові, все в іменні! Отже сумнів пріч. Яношик! Але в розмовній мові — Яншик, Янчик — ось у чому річ!
Слово пломенить червоним маком (над легендою не владний час!). Як його передали словаки? Як воно долинуло до нас?
СЛОВО ЦЕ – СТАРОВИННА БУДОВА
Загадка
Слово це — старовинна будова з гостряками мурованих веж. Щойно зміниш ти наголос слова цим одразу будову замкнеш.
Що це за слово?
(замок, замок)
ГУСИ
Професора Баженова [3] уроки усе життя я буду пам'ятать. Байки Крилова повторяли, поки не навчимося правильно читать.
Професор нас вимовою чіткою подивувать нагоди не минав: — Читайте так: «Лозиною гнучкою на продаж селянин гусей до міста гнав». Читаючи, ви уявіть картину: гусей, і селянина, і лозину.
І я згадав, як дядько Єлисей наймав підпасичів гонить гусей: ледь світ в Ромен погнать і дотемна за двадцять верст вернутися з Ромна. За те, що віджене гусей Марійка, дивися, й набіжить якась копійка. Але «гел-гел» для старшої сестрички не раз слізьми кінчалося з незвички.
Згадав я на занятті той маршрут і вже забув, чого сиджу я тут. Професор бачить: — Митю Білоусе, куди твої помандрували гуси? — Певніше я спираюся на парту від теплого професорського жарту. А він киває — повторять за ним: «Таж наші предки врятували Рим!»
Проказую рядок, але на думці ізнов сестра, окраєць хліба в сумці... І вже через гусей тих на траві Ромен і Рим змішались в голові... Не знаю я, чи справді від навали спасли ті гуси Стародавній Рим, а нас від злиднів трохи рятували, коли я був малим...
ЧУДЕСНІ БАРВИ
Які чудесні барви у нашій рідній мові, які відтінки різні від Сейму аж по Сян! У Києві говорять інакше, ніж у Львові, — і чорногуз, і бусол, лелека і боцян...
Так наче називаєш різновиди лелек ти, а це лиш різні назви, синонімічний ряд. А є ще риси мови, що звуться діалекти: це говори місцеві на дещо інший лад.
На Київщині (в Літках) взуття зовуть обувка, а огірок звичайний в Чернігові — гурок, а кошик на Поліссі (в Іванкові) — кошувка, і назви, і вимова різняться що не крок.
Раз якось на базарі професор із столиці заговорив із дідом, що ягоди привіз: — То, значить, на Поліссі вродили полуниці? Я бачу, ви з-над Снові, із хутора Рогіз.
Дід витріщає очі — і як це може бути? — То ви з Рогозу родом? Мо, інженер? Поет? — Та ні, я просто знаю, як де говорять люди: прислухуюсь до мови — і в цьому весь секрет.
СЛОВО ЦЕ ПРОСТЕ -- НЕ ДИВОВИНА
Загадка
Слово це просте — не дивовина (зустрічаєм мало не щодня), організму складова частина і періодичне видання.
В цьому слові тільки й заковики: другий склад наголоси – і вмент означать почне воно великий клавішний музичний інструмент.
Що це за слово?
(Орган, орган)
МИХАЙЛО СВЄТЛОВ ЧИТАЄ РУДАНСЬКОГО
Ні, їй-право, дивне сяйво є навколо слова! Українську мову в Ялті чув я від Светлова: про Руданського Степана принагідне мовив, і полинув на Вкраїну вітру ніжний повів.
Ми з будинку йшли до моря смуглі, загорілі — Луговськой, Светлов і тут же — Вікстрем, Нонешвілі. Говорили, що Руданський лікував тут хворих і ходив по цих завулках і по цих ось горах.
— Да, — сказав Светлов, — Руданский — и поэт и личность. — I додав по-українськи:— Співомовки — вічність! Як там здорово у нього, — осміхнувсь грайливо, — про торговців співомовка... я зіб'юсь, можливо:
«Зайшов мужик до крамниці, а пани сміються: — Тут не дьоготь, тільки дурні одні продаються.
А мужик їм: — Тож нівроку добре торгувалось, щойно два вас таких гарних на продаж зосталось...»
Бистрі скутери по морю мчали повним ходом, а Светлов стояв високий, схожий з Дон Кіхотом. Повідав нам співомовки з сатиричним вістрям, всі сміялись, особливо Нонешвілі й Вікстрем.
НЕВМИРУЩИЙ РУШНИЧОК
На декаду в Ташкент з України прилетіли і старші майстри, і з молодшої їхньої зміни два поети: обидва — Дмитри.
Заповняють картки в готелі, аж підходить дівча:— Я — Зухра, — усміхаються очі веселі до гостей з-над Славути-Дніпра.
У руках записна в неї книжка: — Хочу, — каже, — в концерті для вас заспівати «Рушник» Малишка, — підкажіть українські слова.
Переглянулись два поети (щойно в світ «Рушничок» злетів): сяк-так знають перші куплети, а з останнього — кілька слів.
Та не знати свого — це ж сором, і не скажеш про це Зухрі. Що ж, згадаєм, мовляв, відтворим, як звучить у нас на Дніпрі.
А воно, знайоме до болю, в голові не все ожива. Що робить? Дали собі волю — повставляли свої слова.
І чудово Зухра проспівала, заворожена зала була: «Рідна мати моя, ти ночей не доспала і водила мене у поля край села...»
Прозвучав «Рушничок», нівроку! «Біс! — кричать узбеки. — Ура!» Але якось через півроку прибула на Вкраїну Зухра.
Виступає вона з концертом, пісню в нашій столиці співа. Із узбецьким легким акцентом вимовля українські слова.
Та цікаво, що буде далі: тут найвищі ноти бери, бо Малишко сидить у залі, — це помітили два Дмитри.
Пісня стелиться, пісня лине, та чи автору це не в гнів: слів Малишкових — дві третини, а третина — слова Дмитрів.
— Видно, сплутали щось узбеки? — настороживсь поет. — Що таке? — Щось незвичне, немов далеке, але серцеві все ж близьке!
А Дмитри підвелися знишка (поряд ложа їх — бенуар), поглядають в партер на Малишка, — аплодує Зухрі пісняр.
Та кому на серце не ляже? І Малишко просяяв:— Біс! Я не знав, що «Рушник» мій, —каже, - варіантами вже обріс!
ЗЛИТКИ ЗОЛОТІ
Чи ти задумувавсь, відкіль оті у нашій мові злитки золоті? Як намистини, диво калинове — частини мови!
Який співець, поет, який письменник уперше слово вигадав — іменник? Іменник! Він узяв собі на плечі велике діло — визначати речі, — ім'я, найменування і наймення: робота. Біль. І радість. І натхнення.
Ну а візьмімо назву — дієслово, само підказує, що діє слово! Ще й прикладу на нього не навів, а вже до півдесятка дієслів!
Прикметник дасть іменнику — предмету якусь його ознаку чи прикмету.
Числівник може визначить тобі число речей, порядок при лічбі.
А поспитай звичайного займенника, за кого він у мові? За іменника!
(Хоч може цей наш скромний посередник замінювать числівник і прикметник.)
Прислівник звик, незмінюваний в мові, ознаки різні виражать при слові.
Сполучник каже: скромну роль я маю, але слова я в мові сполучаю.
І частка мовить: слово я службове, але людині чесно я служу. І, будьте певні, в інтересах мови і так і ні де треба я скажу.
А вигук може пролунать, як дзвін, у мові, мабуть, найщиріший він!
«Ура! — гукнеш ти друзям неодмінно. — Сьогодні з мови я дістав «відмінно»!»
Частини мови! Назви наче й звичні, полюбиш їх — красиві, поетичні!
«Відмінно» заслужив ти. Знав — чудово. Це за любов найвища з нагород.
Хто ж так назвав оці частини мови? Назвали вчені. Й підхопив народ!
ПРО ДАВНІЙ ПРЕДМЕТ
Загадка
Цей іменник означа предмет для зрізання злаків і трави. Прочитаєш ззаду наперед — будь-що тисни ним чи сік дави. Який це іменник?
(Серп, прес)
ЛІНИВОМУ НЕ РОЗГАДАТЬ НІКОЛИ
Загадка
Лінивому не розгадать ніколи, кмітливому на відповідь — хвилина. А буде наша загадка така: три букви, означають те, що й поле. Додай знак м'якшення — і вже тварина з родини оленів, струнка й прудка.
Що це таке?
(Лан і лань)
ЦЕ Ж ЯК ВІРШ!
Є ще люди сонні, наче сови, а глухі до слова — це найгірш. Ти до рідної прислухайсь мови, прокажи відмінки — це ж як вірш!
Називний питає: хто ти? що ти? Хоче він про наслідки роботи і про тебе чути лиш похвали, щоб тебе як приклад називали.
Родовий доскіпує свого — хоче знати він: кого? чого? І про тебе знать, якого роду, що немає роду переводу.
Все давальний дасть — не жаль йому, але хоче знать: кому? чому? Знать про тебе, гожого на вроду, що даєш і ти свому народу?
У знахідного свої потреби: він — кого? і що? — питає в тебе. І кого всі ми за друзів маєм, і що друзі роблять нам навзаєм?
А орудний хоче знать: ким? Чим? У труді орудуй разом з ним. Хоче знать: що здатний ти утнути? Чим ти сильний? Ким ти хочеш бути?
А місцевий — де? В якому місці? Хоче знати — у селі чи в місті? Кличний закликає всіх навколо: гей, Іване, Петре чи Миколо, ви не будьте сонні та байдужі — у житті нема нічого згірш.
Рідна мова! В ній слова — як ружі, а самі відмінки — наче вірш.
НА УРОЦІ МАТЕМАТИКИ
Він до класу зайшов неквапливо, крейду взяв і, немов чарівник, вивів числа на дошці красиво: — Ось вам ділене, частка, дільник.
Заспівало нам слово доданок, мов дударик заграв на дуду; а дільник — як щільник із дуплянок, що дідусь нам зібрав у саду.
Частка, множник, добуток, остача — квітів жмутик, і бджілка гуде; оживають слова — і задача веселіше до розв'язку йде.
Зачаровані мовним розмаєм, що росою спадає з розгіль, ми в учителя щиро питаєм: — А від кіль це буяння? Відкіль?
— Від землі слова рідного соки, — усміхнувсь він, скінчивши урок, — Це — поезії небо високе, що людину зове до зірок.
ВІН ПІСЛЯ РЕЧЕННЯ, ЦИТАТИ
Загадка
Він після речення, цитати вмостився, схожий на гачок. Всіх нас примушує питати, а сам ні пари з уст — мовчок.
Що це таке?
(Знак запитання)
МУДРИЙ ПОРАДНИК
Загадка
Завжди можу стати в пригоді, моїх вам порад не злічить. І кажуть про мене в народі: «Мовчить, а сто дурнів навчить».
Що це таке?
(Книга)
ДІЄ СЛОВО!
Бистрі очі, вмілі руки, рухи точні, як слова. Вияв радості і муки — слова, мови плоть жива.
Де леміш і чересло — розрослось колосся, сиве жито поросло — слово розцвілося!
Де сокири звуки чисті, пилки виспіви прості, тирси розсипи злотисті, мови злитки золоті.
Де позначило тесло біг коліс, полоззя, де цвілося ремесло — слово розцвілося!
Стружок кучері русяві, сиві вуса конопель, на Дніпрі, Сулі, Росаві - не за тридев'ять земель.
Де загонило весло в сіть йорша, лосося, змислі слово проросло – слово розцвілося!
Далі – лопать замість весел і машина замість рук, від старих простих ремесел – в царство мудрості наук.
Щоб ракету понесло в зоряне міжгроззя. Де безмежне зір число – слово розцвілося!