Почала Оленка й
справдi привчаться жити дома. Уперiд матерi до роботи хапається.
Зриває, чистить квасолю; зрiзує, вибиває соняшники; се-те робить. Та
дарма. Почує гризню в хатi, кинеться їсти, та нiчого, — сумна така
зробиться.
А то сидить вона раз у садочку. Сергiй в хатi у себе грає на
скрипцi. Дверi одчиненi в його, i чути Оленцi гру ту. Слухає, — i так
жалко їй. Пригадується Їй рояль, на якрму вона вчилася грать;
пригадується те, про вiщо так недавно марила вона: вiн- милий,
задумливий, книги, картини... Де ж воно це?
А раз увiходить у хату Оленка. Садять на лавi у їй:
батько i Якiв Васюк, сусiда один.
Васюк:
— Треба оддати, пора вже — до батька.
А батько позичав колись у його рублiв скiльки на плаття Оленцi.
— Пiдождiть трохи,— проситься, — Ось Оленка заробить, оддам.. — Повернувсь до Оленки: — Оце ж пам'ятай, дочко...
"Бiдний батько, — подумала Оденка, — i вiн же не знає про дiла мої! А що буде, як узнає?"
Думала;! думала, послала просьбу в iншу епархiю за мiсцем-таки.
Второкласної не згадує вже. " Хоч би у церковноприходськiй, — думає,--
бути".
Палажка ж своє дiло робила: за вгород Михайловi голову гризла та гризла. Остапчук теж. Де стрiне його:
— А що, як про вгород? — питає.
— Та так... — почухається Михайдо, — не знаю.
— Подумай.
I Михайло вже усяк передумав.
А то в полудень якось увiходить Палажка з комiрки:
—
Сi та тi хазяйнували б тебе,— почала на його. — Дiжу на завтра вчинять,
а борошна нема, а ти... шукай борошна йди та город, що попустив,
одбирай!
Жито ще тiльки возили з поля тодi, й нового борошна не було ще.
Кiнчив Михайло жилетку, що саме латав, надiв її, взяв мiшечок, вийшов з
хати... Куди йти? Напозичався вже так, що й у вiчi людям дивиться
нiяково. Стоїть, на город Василiв дивиться.
"Нi, таки справдi одiбрать те, що попустив,— думає. — Який кущ
картоплi продав би з тiї смужечки, мовляла Палажка, i то б же яка це
запомога була! А чи грiх який за одбнрання чи й за те, що на Василя
треба казать "захопив", то... Остапчук же первий цро це нагадав. Йому й
грiх нехай. Та й... хоч би й менi! То хіба тут такий уже грiх, що й
одмолить не мфжна його? Я ж вiрую в бога! Друга рїч у бога не вiрувать,
як Сергiй он: коли-не-коли ти в церквi побачиш йото, а побачиш,то як
пень вiн стоїть. А я ж таки... з усердям стою. I до святих знамуюсь, i
все; i пости сповняю, говiю разiв скiльки на год. А на страснiй недiлi й
озвару не їм. Дає Остапчук пораду, спасибi йому, так, значить, i буть. А
дай до його сходжу, побалакаю та й борошна в його, може, вiзьму".
Балачка з Остапчуком про це вже була коротка у їх. Зiставалось
тiльки свiдка знайти. Недалеко ходили по його. В Остапчука тодi саме був
на роботi, дрова рубав, Омелько Бовкун. Омелька цього знають у селi як
чоловiка, що легко його пiдмогоричить можна: любить випити, любить i
збрехать. Сам невеличкий, нiс синiй. Покликали в хату його.
— От що, Омельку, — почав Остапчук до його, — наш могорич ось з Михайлом тобi.
— Як саме?
— У брата Михайлового города батькiвського бiльш, нiж у Михайла, так...
чи не посвiдчив би ти в судi, що Василь, мов, сам захопив його стiльки
собi.
Подививсь-подививсь Омелько на Остапчука, на Михайла, всмiхнувся, далi:
— А одвiту тут нiякого не буде менi?
— Ого-го! — зареготав Остапчук. — Якого одвiту?
— А що я не знаю iменно, як там... У холодну не вкинуть?
— Хто вкине? Василь? мужик необразований? Що вiн тямить? Сердитий, i
тiльки; так нам наплювать на те. А як захопив? Скажем... мм... та нащо й
здалося це: ми, суддi, далi й допитувать не будем тебе, щоб i не
спiткнуть.
— Так чого ж? Можу.
Узявсь Остапчук i жалобу написать, бо й
за це, думав, якийсь день поробиться йому. А вiн бачив, як жалоби
пишуться, не одна перебувала в руках. Тiльки як йому нiколи тодi саме
було, збирався їхать за медом у пасiку, а завтра недiля, то вiн сказав
Михайловi:
— Завтра, гуляючи, я сам надiйду до тебе та в тебе й напишемо.
Взяв на одробiток Михайло борошна в його, пiшов.
XIV
Прийшов Остапчук до Михайла в недiлю.
—
Трудне дiло — позви, — почав до його. — Усе треба, щоб хтось руку тяг
за тобою, давав стежку тобi та й написав жалобу гарно... чогось воно
стоїть!
— Потрудіться, спасибi вам, — Михайло йому. — Я вже вам за це услугую.
— Да, да! Молотить послухаєш.
Сiв Остапчук писать i жалобу ту. Взяв на лутцi чорнило Оленчине, перо, всмiхається.
— Тiльки знаєш що? — до Михайла каже. — Я на пишу, а пiсля мене ще й
переписать треба комусь: я — суддя, i негарно, щоб моя рука була на
прошенiї.
Знайшов Остапчук бомажку у себе в кишенi, пише.
Злiг Михайло на стiл:
— А хто ж це перепише? — питає у його. — Оленка хiба?
— Да, да! Вона ж согласна на позов на цей?
— За це вже й не знаю я. А Палажка:
— Согласна не согласна, дитина рiдна: перепише,
— сидить на полу, всмiхається.
— Да, да! — оскирнувсь Остапчук. — Дитина рiдна:
одних думок з батьком, з матiр'ю бути должна... Написав Остапчук, продививсь, далi:
— Ну, тепер i її... як її?.. погукайте.
Оленка тодi саме в садочку була. Якась пташка щебетала на гiллячцi, i вона сидiла слухала; перед нею розгорнута книжка лежала.
Постукала мати у шибку, увiйшла Оленка в хату.
— Здрастуйте! — кивнула до Остапчука головою.
Вiн:
— Здрастуй! Тут ось чорновочка тобi, а перепиши сядь.
"Суддя, i такий неввiчливий! — подумала Оленка,— на "ти"..." — Почервонiла.
Взяла чорновочку ту, дивиться в неї. Так-таки й написано: "Васьiлiй
захопил огорода..." Знала, звiсно, Оленка, що це неправда.
Подивилась-подивилась та й положила на стiл її.
— Не буду я цього переписувать, — каже.
— Чому? — гукнула мати на неї.
— Тому що... зла не робiть! — та й iде до порога. Перебiгла мати дорогу їй:
— Куди ти? — визвiрилась. — Нащо ти вчилась ось стiльки?
А Остапчук свариться пальцем на Оленку:
— Грiшно так! — каже. — Грiшно упорною буть. Ти знаєш, що значить не спушаться матерi-батька? ти... ти вчила заповiдi?
Оленка:
— Прошу не тикать на мене! — до Остапчука. Всмiхнувсь Остапчук:
— А хiба... з якого двора ти?
— Вчила заповiдi? — почав i Михайло. — Повинуйся, в писанiї сказано.
— Чого вам треба од мене?! — крикнула Оленка.
Мати:
— Ворогiв жалко тобi? — Штовх, штовх у спину її: — Переписуй ото, того треба нам!
Побiлiла Оленка, оступилась до полу та:
— За що ж... за що ж зневага така?
— Та стоїть пак тобi, ледащо, їсти давать, га? — хитає мати головою.
Розсердивсь i Михайло на неслухнянiсть Оленчину.
— Ох-хо-хо! — зiтхнув. — Скоромне у пiснi днi... до церкви не виженеш.
А Палажка до Остапчука:
— Сало у середу, в п'ятницю їсть, — на Оленку показує. — Єсть для борщу трохи, — бере, хлiб маже ним.
Удавили сльози Оленку, не знає, що вже й робить. Взяла ту чорновку, перо, бомагу, сiла за стiл, переписує.
Всмiхається Остапчук.
— Вот так... — навчав її. — Що говорять тобi, слушать нада. I пости
чтить нада, до церкви ходить, і... i всьо, потому: грiшно. Через те бог i
дощу не дає, що тепер у його вiрують так.
Переписала Оленка, кинула ручку, вийшла надвiр. Так їй важко,
досадне. Куди йти, що робить? Постояла трохи в садочку, на вигiн пiшла.
Ходить.
"Зло,то є зло! —думає. — Хай уже хто, а то... батько наваживсь на таке дiло низьке... богомiльний такий... От i вiра!"
Збоку в Оленки лежить кладовище, по пiдгiр'ю так розiслалось i таке в деревi все.
"Лежать люде, — думає, — i байдуже їм зло".
Повернула
до кладовища. Ровом обгороджене. Полинь, нехвороща стирчить на ровi.
Увiйшла у ворота. Стерня вiвсяна зразу на голiй мiсцинi, так жовтiє на
сонцi. Хрести, могили пiшли в деревцi невеличкому, видно — недавнi. Далi
вишник. Хрести такi сiрi, похмурi визирають iз його. Один он, чорний,
лежить у травi. А он запала могила, чорнiє нора в бур'янi. Уявились
Оленцi череп, кiстки того, що колись жив, а тепер там лежить.
"I це вiнець життя такий! — думає. — Цiль його... нагорода за всi турботи, страждання?!"
Трохи
убiк берези бiлiють. Хрест бiлий, покрашений пiд однiєю стоїть. Прийшла
до його Оленка. "Андрiй Бiланенко" — напис на йому. Так... Чула од
Сергiя Оленка: умираючи, бажав Андрiй, щоб його поховали пiд березами,
де рiдко могили. Бажав i напис на хрестi мати рiдною мовою, сказав i
який. Сергiй йому й вирiзав. Читає Оленка: "Вийшов на вчителя i...
вiчного упокою мiсце знайшов!"
"Так от мiсце! — думає. — I його ж не минеш. Що ж тодi всi цi мiсця,
якi од Полiєвктiв, од Кочур усяких залежать?! Яка ж нiсенiтниця —
високомiрство їх! Яке безглуздя запобiгати ласки у їх!.. Шукати якоїсь
запомоги у когось! Життя... яка нiкчемна рiч воно!"
Подивилась на берези Оленка: вiття так порозвiшували. Подивилась
униз: видно, як кучерi вишневi в'ються по кладовищу, до рову
спускаються; як на ровi купчаться липи i як село поринає в садах.
"У якому гарному мiсцi Андрiй спочиває", — подумала.
За церквою видно кущ верб, такий рясний зеленiє. Уявилась Оленцi
рiчка, що там єсть. Її очерет обступив, лепеха. Пригадались Оленцi
русалки, про яких десь казку читала вона, що жили так у водi.
"От
якби шубовснути з тих верб, — думає, — зробитися русалкою, жить пiд
водою в кришталевих покоях, а зiйде мiсяченько, на вербах гойдаться".
Прийшла з кладовища Оленка. Сонечко було вже над заходом. Сергiй i мати його грушi саме в садку у себе збирали.
"Збирають, — думає Оленка, дивлячись на їх iз грядок, — i не знають, що й я зробила їм зло: переписала бомагу таку".
Що б таке їм гарне зробить? Як би хоч обiзваться до їх? Ступила до обнiжка та:
— Дядино, Сергiю, ви не сердитесь на мене? Зареготав Сергiй:
— О! — каже. — Видумай ще що. А дядина:
— Хiба ти що винна? Почервонiла Оленка, й нiчого.
XV
Почав уже батько й про мiсце в Оленки питати:
— Чого це тобi од отця Полiєвкта не чуть нiчого й досi?
— Хай!.. — махне рукою Оленка та й пiде. Усе вже вона було ходить
похнюпившись: у садку, на вигонi, на кладовищi, — неначе шукає чого. А
сердита зробилась! Заведуть у хатi гризню або посилає батько до церкви
її, — лютує, кидає все. А ранок, холод надворi, — ходить боса бiля хати й
розхристана. Та день зiйде, їсти i в рот iнодi не вiзьме нiчого.
А раз гiрко-гiрко якось до Сергiя всмiхнулась:
— А чого єсть люде — покiнчають з життям? — питає у його.
Вiн:
— Хто його зна. Читав я, що через легкодухiсть усе: бояться життя.
Схитнула головою Оленка, помовчала, далi так схвильовано:
— А не бачить цiлi, розуму в життi, страждати i боятися
поквитуватися з безцiльним стражданням, боятися смертi, скиглити,
хапатись за поли життю, аби тiльки жить, не знаючи для чого i нащо, — не
легкодухiсть хiба?
Зробилась блiда-блiда, з лиця спала i попiд очима синi смуги лягли.
А
батько жде: ось-ось вийде од Полiєвкта мiсце Оленцi. Заробив грошенят
трохи пiд хурою, набрав їй ситцю на плаття, — сам, вона й не казала
йому. Дає їй:
— На, — каже, — ший, щоб було в чiм їхать на мiсце. — А Оленка сама собi пошить плаття умiла вже.
Подивилась на ситець на той та й положила в скриньку його.
XVI
Прийшов
час i суда за город. Тiльки не так вийшло це дiло, як малося буть.
Остапчук гадав, звiсно, що Василя, "мужика необразованого", легко обiйти
на судi буде можна i тим бiльше, що за "чорта рудого" судили його, i
вiн мовчав. А мовчав вiн тодi, бо вважав себе винним; а тепер, як чув
якось в окружному судi — був свiдком за когось — як обороняються люде,
так i собi тут почав. Почав зразу з того, що став гребувать, щоб
Остапчук не брав участi в розборi дiла цього, бо як з ним, Василем, сам
дiло мав по суду. (А за "чорта рудого" цей же i суд дав йому щось бiльше
тижня арешту.) Дзвонили на Василя тепер, холодною його лякали, а вiн
добився, таки, що Остапчук з-за столу вийшов.
А що казав Остапчук, що перебалакає з товаришами-суддями, так i
зробив. Бо Василь i сам трохи зачув Остапчука з тої кiмнати, де
закусювали саме вони.
— Учити треба таких, — чулось звiдтiль. — А то... нi за що тодi нашого брата будуть мати, всi чортами рудими зватимуть нас.
I от тепер свiдка Бовкуна i справдi допитувать не всиловались. Та Василь сам умiшався сюди.
Суддя, що сидить посерединi, червоний, у синiй чу-марцi, спитав Бовкуна:
— Так ви знаєте: Василiй захопил?
— Iменно так, захопив.
— Ну, бiльш нiчого.
Василь аж з лавки пiдскочив.
— Як нiчого? — почав до суддi. — А чому ж... а спитайте його, як захопив я?
— Нас нiчого вчить! — гримнув суддя на Василя.
— А чого ж ви так?..
За дзеленчав суддя у дзвонок: "Мовчать!" — крикнув.
— Та нi, — Василь йому. — Мене цим не залякаєте, Я й далi дверi знайду.
Подививсь-подививсь суддя на його, прихиливсь до другого суддi, що сидiв праворуч, товстий, у чорнiй чумарцi, та:
— Сльота така. Як ви думаєте?.. до начальства ще може полiзти.
— Еге, — той йому. — То й нам нагорить.
— Ну, харашо! — суддя до Василя, далi: — А не скажете, як, примiром, захопив Василiй? — до Бовкуна.
— Та так... звiсно... — Помняв-помняв Бовкун шапку в руках, та й нiчого. Одказали Михайловi. Прийшов вiн додому.
— А що, як? — Палажка до його.
— Та як? Нiяк! Одказали.
Дивиться на його Палажка, витрiщила очi, далi:
— Що ж ти робив там?! Тобi б же настоювати було, прохать суддiв... Та це ж яка радiсть ворогам! А, боже мiй!..
Похитала головою, плюнула та й пiшла до Оленки, що сидiла в садочку, думала.
— Зазнавайся з панами! — почала до неї.
— Як зазнавайся?
— Так... Ти вчена: пани за тобою стоятимуть, до земського пiдеш: за вгород поклопочеш. Почервонiла Оленка, мовчить.
— Чого ж мовчиш?
— Одчепiться!
Пiшла Палажка в хату, знов: i сякий i такий — почала кричать на Михайла.
Як по душi дере Оленцi той крик. Встала, снує, по садочку сюди-туди
так швидко. Де б дiлася, що б робила? Ходила-ходила, далi поза клунею,
та до Сергiя пiшла, не знає й чого.
Був у хатi Сергiй, у шаховцi рився чогось. На лавi сидiв Грищенко.
— Поздоровте мене! — почав до Оленки Грищенко. — Таки не збрехав отець Полiєвкт: у второкласну незабаром од'їжджаю.
"I
ти од'їжджаєш! — подумала Оленка. — От який отой свiт! — думає. — Свiт
честолюбства, низькопоклонства, нiкчемностi". — Подумала, далi: —
Заграй менi, — до Сергiя.
Увiходить
Василь, прийшов iз суда, поставив цiпок, почоломкався з Грищенком, а на
Оленку тiльки нелюбо так глянув. Почервонiла Оленка. Пригадалася їй та
бомага, що вона переписала на його.
"Взнав про це, мабуть", — подумала.
А вiн i справдi взнав. Знакомий писар у волостi сказав йому, що Оленка прямо написала, що сам чув од Остапчука.
— От i вiр їй! — здивувався Василь тодi. — Що вона добра до тебе: i ходить, i все.
Сiв на полу тепер, їсть Оленку очима.
Похнюпилась Оленка: "Яке ж таки я низьке дiло пiддержала!" — думає.
Сергiй:
— Може, козачка ще тобi?..
Мовчить Оленка: "I я не змогла не переписувати того, — думає. — Яка ж я ганчiрка!"
— Ну, так як?.. — почав Василь до Оленки. — Огорода з батьком та матiр'ю одбирати у мене! Що ти написала на мене?
Побiлiла
Оленка. Подивилась-подивилась на Василя, i нi слова. Встала, пiшла.
Палажка саме з вiдром iшла з хати з своєї, побачила, звiдкiль Оленка
йде. А Оленка навпростець, борозенкою, прямо йде, не крадеться вже.
— I сяка, i така! — почала на неї. — Ти таки ходиш до їх!
— Та й клята ж!.. — Оришка з грядок на Палажку.
— А ти? — Палажка до неї. — Ти он у бога не вiруєш, ти... до церкви не ходиш. Тобi церква не мати, бог не отець!
Нiкому нiчого Оленка. Похилилася в садочок собi.
Заходило
сонечко саме, золотило садочок, що жовтiти починав. Лiто вже наприкiнцi
було. Стоїть Оленка та так дивиться на садочок, на сонечко.
Стемнiло.
В хату Оленка ввiйшла, лампу на стiл узяла, скриньку бiля столу на
ослiнцi поставила. Взяла у їй ситцю сувiйчик, що батько на плаття
набрав. Парасi дала.
— На спiдничку, — каже, — буде тобi. Далi бере тетрадки шкiльнi,
щоденники, подивиться, розiрве та й кине, та й кине до печi. Батько
ввiйшов.
— Нащо ти рвеш? — до неї. — Воно б же здалося на вiщо.
— Не ваше дiло! — Оленка йому.
Вийняла потiм книги, шкiльнi подарки: "Тараса Бульбу", про рослини
якусь, сiла, надписує Сергiєвi, Грищенковi по книзi: "На згадку", —
пише. Вийняла й євангелiю в оправi золотiй: "Отцу Полиевкту
Соха-новскому", надписала: "Оваго убо биша, оваго же уби-ша", — додала з
притчi про виноградарiв. Взяла потiм клаптик бомаги, пише: "На цьому
свiтi, де зло, неправда, нiкчемнiсть панують, чомусь гарному, свiтлому
немає мiсця. Прощайте". Взяла клаптик бомаги, пише:
"А вам, батьку, мамо, ось що скажу: вiра в бога не в самому ходiннi
до церкви, не в обрядах самих... Поховайте мене, де Андрiй, мiж
березами. У домовину менi квiток накладiть ".
Цидульки цi
пiдопхнула пiд скатерть; книги поклала на покутi, скриньку пiд пiл, на
мiсце, поставила; а сама чепуриться давай: змилась, розчесалась, коси не
заплiтала, волос, як у русалок, зоставила. Внесла плаття голубе,
празникове, давай убираться.
Мати коноплi бiля комина мне.
— Куди ти? — питає у неї.
— На мiсце, — вона їй.
Батько маже хлiба шматок часником та:
— Так тобi це й коня запрягать?
— Лягайте ще спать. Вбираюсь, щоб готовою буть тiльки.
— А коли ж це ти приїдеш до нас? — всмiхається мати.
— Побачите.
Убралась, пов'язала стьожкою червоною голову, на хату надивлятися давай. По долу костриця, пiд припiчком купка смiття.
— Як у свининцi у хатi! — каже до матерi. — Поприбирайте: може, люде незабаром будуть до вас.
Подивилась на Парасю, що спала вже, на матiр, на батька... Забринiли сльози у неї. Так жалко.
"Що робити?" — думає. Стояла-стояла, далi прокинула подушку на ослонi та лавi, — лiжко її, — "лягла. Обхопили думки її.
"Хiба... жить зоставатись? — думає. — Так... для чого ж i жить?.."
Здумала про всi свої попереднi мрiї, надiї, про Полiєвкта, Кочур; про
матiр, батька, Остапчука, Грищенка...
"Де ж щось гарне, велике? —
думає. — У мрiях, надiях, у книгах!.. А в життi? Нiкчемнiсть,
нiсенiтниця, зло... Стоїть пак турбуваться, корчиться, поринать у злi, в
багнюцi?.. Яка цього цiль? Кому це потрiбне?.. Не краще пак спокiй...
вiчний, тихий, хороший; спокiй пiд деревцем, квiточками, травичкою?!"
У хатi було вже погашено. Встала Оленка. На полу, пiд стiною, лежить батько, чорнiє; далi Парася, поз запiчок — мати.
— Прощайте! — прошепотiла. Вийшла з хати... навiки.
XVII
Знайшли
Оленку пiд вербами у водi, — по платку, що лежав бiля берега. Сяяло
сонечко, пташки щебетали, а гарнесенька дiвчина була байдужа до всього,
до всього. Карi оченята її вже не свiтились питанням, молодесеньке
серденько не бажало кохання. Спокiйна-спокiйна була.
Як самовбивцю поховали її саму собi в глухому кiнцi кладовища, на
голiй мiсцинi, далеко-далеко од берез, пiд якими вона спочивать так
бажала.
Через тиждень пiсля смертi прийшла одповiсть з другої єпархiї. Кличуть Оленку на мiсце.
Тепер батько, мати, сестричка обсадили вiчне мiсце ЇЇ любисточком,
барвiночком, вишеньками, кленочками. На хрестi берестовому, невеличкому,
прибили iконочку матерi божої. Батько свiтить увечерi в хатi, читає
псалтир за впокiй; мати голосить.