» Меню сайта

» Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 4090

» Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

» Форма входа

Главная » 2011 » Октябрь » 28
СТРАЧЕНЕ ЖИТТЯ



(Скорочено)

І

У селі Вербівці живе чоловік із жінкою, може, хто знає, Михайло Панасенко. Такий він із себе: височенький, сухорлявенький. Богомільний там він такий. Як зачув дзвін, так він і в церкві тобі. За парубоцтва служив у хазяїна грамотного, грамоти вивчивсь: читає Письмо Святе, житія. Жінка в його нижченька за його, тільки огрядніша якась. Палажкою звуть. Живуть страх не в миру! Гостра, невпокійна Палажка таки й ненавидить Михайла. Якийсь уже він поважний дуже: ні похихотіти з ним, ні попустувати. А сама нечепурна удалась. То колосків у полі після неї зостається багато, то бур'яну на грядках; хата часто не заметена в неї, на лаві наляпано.

— Чепурнішою бути треба! — іноді їй скаже Михайло.

— Кнюх поганий, монах! — вона зразу на його. Михайло:

— Безсовісна, гріх мій великий, скушеніє!.. Ото в його лайка така.

Вона йому — дулю або ухопить палюгу та палюгою його.

Так і живуть. А побрались,— кажи ти! Хоча так і брались вони... Палажка десь аж у якономії у Потіпаки служила, і зроду-звіку вони вперше побачились, як Михайло уже з паляницею до неї прийшов.

Ще любить стравки Палажка, а тут і їсти нічого: поля з півдесятинки всього; така люта усе.

II

Була у їх донька, Оленкою звали. Як опеньочок, ще невеличке було, а там таке: оце як Палажка що робить, пряде абощо, було, то Оленка торкає пальчиком роботу її та:

— А як воно це? А з чого воно?

Букварець купив їй Михайло, зробив їй указочку; прийде зима, єсть вільний час, Михайло:

— Ану, Оленко, грамоти вчитися, ану грамоти...

Оленка, таке манюсюсіньке, в сорочечці, чорнявенька, як і батько, пальчик у рот, сідає:

— Це «а», а це «б»,— читає за батьком.

А ранок, вечір настане, Михайло:

— Ану, Оленко, Возі молитися, ану Возі... Бозя папки дасть, здоров'ячка дасть.

Стає опеньочок, молиться за татом. Таке втішненьке. Тільки часто плаче, було. Матері боїться, було, як люта вона. Таке вже раде, як коли тихо у їх. Залізе за стіл, було, візьме савтир батьків абощо та й давай:

— Господи, помилуй, алілуя! — хоч там і не те стоїть, читає, та ще з протягом, як батько.

На вулицю до дітвори Оленка не ходить, було батько:

— Грішка, Оленко, на улицю: Бозя битиме. — Слухає.

А надокучить їй дома сидіти — до дідуся Гната, було, побіжить, батька Михайлового. Дідусь цей, як ще Оленка вчилась на ноги спинатися, жив при Михайлові, було, водить Оленку по хаті, а зараз — при Василеві, старшому синові, що поруч з Михайлом і живе, в одстроєній хаті. Не вжив у Михайла старий через Палажку, що й до його сувора була і добрим словом не обізветься ніколи, було. Бігає до дідуся Оленка, було. Дідусь, було, по головці погладить її, гостинчика дасть їй якого, яблучко абощо. З Сергійком подружила Оленка. А Серпіко — Василів хлопчик — трохи старшенький од неї. Дідусь, було, з кисличок дубових чорнило їм робить, соломинкою писати бублички вчить їх, було. Був грамотненький.

Підбільшала Оленка. Оддав Михайло в школу її. Страх охоча до вчення була! Одно вона нишпорить щось, одно вона вчиться собі.

Була вже у третій групі вона. Після Великодня їй малось вчення кінчати. І тут у піст яка несподіванка трапилась їй.

Їхав через Вербівку у школу второкласну, що єсть біля Вербівки у селі одному, наблюдатель єпархіальний над школами церковними, протоієрей Полієвкт Сохановський. Заїхав і у Вербівську церковноприходську школу, де вчилась Оленка. Спереду сиділа вона, така: в керсетині черкесиновій, платочку біленькому, бліденька, а дивиться так допитливо. Отець Платін, сільський батюшка, показав на неї отцю Полієвктові.

— Оце,— каже,— й вона, що вчиться на всі ці села найкраще.

Отець Полієвкт, товстенький, руденький:

— Ану, дівчинко, прочитай мені молитву Господню,— до неї.

Почервоніла Оленка, а проте не злякалась. Встала, прочитала йому. Похвалив, далі:

— А як, дівчинко, по-руському буде: «Хлеб наш насущный даждь нам днесь»?

Одрубала йому: так і так, каже. Спитав її ще про Адама щось, якусь задачку напам'ять задав, і це одрубала.

Він:

— Так. Тепер скажи мені, дівчинко, хочеш ще й далі вчитися?

Вона:

— Хо-о-чу,— так з протягом.

Отець Полієвкт:

— Гаразд. Підготовся ж ще за літо трохи, ходи ось до батюшки, а там ми одішлем тебе в більшу школу, ніж ця... на стипендію, що єсть на нашу єпархію: учитися на шкільний кошт, розумієш?

Так радісно всміхнулась Оленка, засоромилась та й оченята вниз поставила.

Ходила літом до батюшки. Він показував їй, як готовитися треба. Вона дітей йому поглядить, се, те, і така: читає, читає оце та:

— Коли б уже швидше одіслали мене в школу ту більшу,— до батюшки, було,— які воно книги там, і чому воно вчаться там?

Або мовчить-мовчить та й усміхнеться оце:

— А якою я,— каже,— буду тоді?

III

Під осінь одіслали Оленку і в школу у ту, аж у Великоросію десь. А школа та... второкласна, кажуть, та й церковноучительська там. В одному вони й домі, кажуть.

Присилає Оленка додому письмо незабаром. «Как я рада! — пише, по-руському, звісно, пише.— Прийомний екзамен здала! Татусю, мамусю!.. Вивчусь — знатиму й я вже тоді, як і вчитель. Тоді й мене настановлять учителькою. Книг, картин тоді накуплю, наставлю по вікнах квіток, питиму чай і вас напою. Та тепер уже мене і балакати по-панському учать і вбрання мені панське дали. Та зразу як приїхала я, то так тут і обступили мене, розглядають: у віщо вдіта, та як балакаю, слухають. Та я боюсь-боюсь, а вони: «Хахлушечка»,— кажуть. Та яка школа велика! Так луна по їй і іде! Та все у їй так і блищить: і поміст, і лутки. Та й церква в школі, і живем у школі, та все самі школярки, а школярів, як у Вербівській школі, й нема. Та в коридорі й гуляємо. А глянь у вікно, який город здоровий, страх!»

На літо, в кінці весни, приїжджає додому Оленка. Платтячко синеньке на їй, попередничок, ботики. А личко вимите, біле таке. Радіє, цілується, сюди-туди роздивляється. Побігла в садочок, до квіточок припадає, зазирає до кущиків. А знов убігла в хату, вхопила корзиночку, що привезла з собою, вийняла яєчко якесь золочене, сестричці, маленькій Парасі, дає.

— На Різдвяні святки це там,— каже,— ялинка була: свічечок-свічечок на ЇЙ,— каже,— та цяцьок.

Сахарцю дістала, дає:

— Наоставляла,— каже,— од пайки. Книжечку синеньку дістала, на стіл положила:

— «Тарас Бульба»,— каже,— шкільний подарок. Тетрадки повиймала, показує.

— Чистописання це,— каже,— а це ось диктовка...— Щебече. Тільки вже багато слів руських вживає, яких і не второпають батько й мати.

Побігла й до дядька Василя. Дідуся Гната не було вже тоді: помер минуле ще літо. Сходила до батюшки.

А діждала неділі — до церкви пішла. Почали гомоніти по селу:

— Так от,— кажуть,— щастя Михайлові: так тобі ні з сього ні з того у пани дочку уведе.

Всміхається Михайло. А Палажка, там хвастуха така, не чує вже й ніг під собою.

— Тепер ти, Оленко, не знайся з простими дівчатами. Дійдеш навук, заміж підеш за пана: хату з цегли поставим, залізом покриєм,— почала до Оленки. А до Михайла:

— Моя дочечка вчиться он де, а я в запасці буду ходить!.. Справ спідницю мені!

IX

Після Тройці приходить од Оленки одкритка, пише: «Кончила з нагородою — Євангелією в червоному бархаті, оправі золотій. Тоді-то за мною на станцію виїдьте».

Прийшов час і їхать. Запріг Михайло конячку, поїхав. Весело їхалось. Незчувсь, коли і в Гайдарях опинивсь, а двадцять же верст, велике село. Виїхать з його — і станція зразу.

Розвиднялось саме. Осокори в садочку, неначе намальовані, стоять на побілілому небі, а водокачка стоїть сувора така.

Немає ще поїзда. Самі грузові вагони збоку стоять. Світиться в декількох вікнах. Телеграфіст в одному сидить, куняє. А біля кущів стрижених хропе хтось на клунках. Десь панок у брилку взявсь, походжає. Надворі все світліше стає.

— А дозвольте спитать вас,— до панка до того Михайло,— чи швидко вже поїзд?

Панок:

— А тобі ж куди, на заробітки кудись? Всміхнувся Михайло:

— Ні, дочку з школи виглядаю, з навук. Зупинився панок:

— Як з навук? Як то з школи? Підійшов до його Михайло:

— Училася з панськими дітьми.

Дивиться панок то на сіру свиту Михайлову, то на зашкарублі чоботи йому. Всміхається Михайло. Походжає панок, Михайло й собі поруч з ним.

Прийшов поїзд, чмихає — стоїть. Настороживсь Михайло. Зирк! Висувається з зелених присінок корзиночка. Держить її панночка в голубому. Рученята такі білі у неї, манісінькі. Чубок такий кучерявенький з-під платочка визирає у неї. А на щічках і рум'янчик єсть. Виходить, всміхається.

— Здрастуйте, тату!

Підбив Михайло сінце їй на возі, ряденцем заслав, поїхали.

По вигону сивіє роса, а там он, за вербами, так небо палає, сонечко сходить. Тополі в Гайдарях, неначе посоромились чого, почервоніли. Гайдарі. Сюди й туди по садочках біліють хати; клуні, хліви стоять понад улицями. Череда ось іде. Молоко так уже пахне. Чередник у свиті, в брилі. «Гей!» — помахує костуром. Там он, на майданчику, бекають вівці. А птаство що по садках виробляє, зустрічає сонечко як! Соловейко, аж у вухах лящить, витинає такої. То тут ось один, а там десь і другий. Жовна й собі виграє на кленку. Птичка якась «ці-ці» у калині. Нащо вже сорока і та «скрики-ки!».

— Який же тут рай! — всміхається Оленка. — Рай, справжній рай!.. А там... стіни. Глянь у вікно: метушня, стукотня, дим.

Михайло:

— Так це ти, значить, учителькою будеш уже. Слава Богу! От якби ще й у хторокласній де, щоб жалування більше тобі: запомагать будеш і нам.

— І у второкласній можна мені,— Оленка йому. Помовчала, далі: — Мені так і казано. — Усміхнулась.— В отця Полієвкта я це була.— Як була, розказала.

А на станції біля того города, де живе отець Полієвкт, Оленці пересадка була. Поїзда другого ждать довго, надворі півдня, вона корзиночку швейцарові поглядіть оддала, а сама до його пішла: наблюдатель над школами і знакомий, до того — спитать про місце його. Подзвонила. Впустили її. Чиста кімната, олива горить. Вийшов отець Полієвкт, повний, очі вузенькі, благословення їй дав, усміхнувся — впізнав Оленку; рік тому, як була у його вона з книжкою якоюсь і поклоном од завідуючого школою. Сів отець Полієвкт. Оленка, така учтивенька, соромливенька, стоїть перед ним та:

— Це вже я кінчила,— так потихеньку до його. Він:

— Ага... Що ж, трудно вчиться було?

— Ні, так...

Погомоніли трохи, далі Оленка:

— Я б вас прохала... як тепер пристроїться мені вчителькою?

Отець Полієвкт, чого й ждала Оленка од його, що він же увів її у науку у цю, усміхнувсь та:

— Гаразд, гаразд, голубочка... Буду мать у виду...

Бога не забувать тільки треба, старших поважать...—

Раніш «ти» їй казав, тепер обминав це слово.

Не забула Оленка й про те, що їй доведеться запомагать батькові, а в однокласній школі плата мала вчителям, вона:

— А чи й у второкласній можна мені?..

Помовчав Полієвкт, далі:

— Кінчила церковноучительську: можна. Ось буде й місце гуляще в одній.

— А як я взнаю про те, чи буде місце мені, чи ні?

— Напишу нехай через місяць отам... Звідаюсь ще де з ким.

— Такий добрий...— Оленка до батька.

Їдуть. Ось якийсь домик визирає з-за тину. Стіни білі, покрівля червона, а рундучок зелений такий, виноградом диким поріс. Квітничок перед домиком тим, смужечками якимись, мережечками пішов. Кущики зеленіють якісь. Та трояндою так і несе звідтіля. А сад ззаду так і наліг на той домик.

«От,— думає Оленка,— буду вчителькою так у селі у второкласній; житиму в такій; квітничок такий буде у мене, садочок, рояль, книги, картини і... він, задумливий, милий, хороший. Будемо людей добру научать, до всього такого великого доходить будемо з ним».

Михайло:

— А Євангелія в оправі золотій тут? — на корзинку показує.

Кивнула головою Оленка, всміхається.

— Отож гляди її, з нею скрізь буде хортуна тобі.

В поле виїхали. Сонечко вранішнє золотеньке, червоненьке уже так осяяло все. Видно: там он і там гаї по долинах червонобокі пішли. Там он річка блищить в очереті. А он десь церква біліє в селі. Чорніють яри. Перепілка, чуть, десь у житі лящить. Жайворонок белькоче вгорі.

— Який же мир Божий гарний! — скрикує Оленка.

Дорога повилася й повилася житом, синіє. Жито молоденьке, блискуче, так зеленіє — пішло. Вітерець пахучий шепотить у йому. Сокирки так голубіють в гущавині. А ось коноплі чорніють, запахли. Горох по могилі послався. Могила висока така.

«Могила...— замислилась Оленка.— Кого вона бачила? Татар скуластих? лицарів чубатих козацьких? чи, може, аж скіфів?.. Де все ділося те, що було тут колись? Чи хоч сниться краса ця тому, хто, може, у могилі тій спить?.. Боже мій, нащо той сон, такий вічний, страшний, коли життя таке гарне?!»

Сонечко вже височенько підбилось. Вже поминули й Гупалівку з цегловою церквою, з очеретами густими. Ось уже й вітряки степурівські. Степурівка он збоку. А ось уже й гай: звідтіль і звідтіль на дорогу наліг. Дорогі, рідні місця! Там он, де якийсь кущик росте, колись куріпочку зігнала Оленка, ягід шукала; а там, на підгір'ячку, рвала купало...

Бричка ось їде навпроти, Савка Гнатюк, вербівський чоловік, поганяє. Хтось сидить за спиною в його, молодий, картуз — синя околиця.

— Студент Кочурин,— батько Оленці.

Чула про Кочурів Оленка. Савка, візник їх, розказував про їх батькові в хаті при їй. Пани вони, люди багаті, освічені. Старий Кочура у земстві чимсь єсть. А живуть вони недалеко од Вербівки на хуторі.

«Що, якби познайомиться з ними?» — подумала Оленка.

Дачники в їх часто бувають. Учитель з гімназії, Савка казав, часто буває: нежонатий, на щоці родинка. Дочка єсть у Кочури, студентка, Люсею звуть, Савка казав.

«От якби й собі на студентки!..— подумала Оленка.— Вчителювать буду й... готовиться».

Поздоровкався Савка, проїхали.

«Боже мій,— подумала,— невже я не познакомлюся з ними?.. Люди вищої освіти! Таке єсть гарне пишуть про їх. Рай, мабуть, з ними».

Ось уже й хатки у садочках. Баштанець серед дороги ось дітвора городить з пісочку. Он підсвинок хрюкає ходить. Он у спориші стовп білий стоїть, «Вербовка» чорніє на дощечці.

— Здрастуй, рідне село!

Вилами улиця. В ліву руч повернули. Ось уже... хто? Мати назустріч іде; Парася біжить.

— Здрастуйте!

А ось уже й тин. Хата старенька виглядає з-під груші, зеленіє садочок. Над вигоном он берести скупчились, на хлівці напирають. Клунька під кленом чорніє.

— А як повиростало усе! — скрикує Оленка. —

Рожа он як зацвіла!

В хату ввійшла: невеличка, стеля так низько, а стінка напільня так оддулась. А така вона, хатка ця, мила тепер.

— Ріднесенька хата!

Мати самовар бляшаний ухопила, наливає надворі; Парася — школярка уже — угіллячка з печі дістає, батько випряг конячку, чкурнув за булкою в лавку.

Пройшлась Оленка по хаті, пройшлась по садочку, так їй весело, любо, таке їй рідне усе,— розігналася до дядька Василя борозенкою через грядки.

І тут почалось.

— Куди ти? — мати од самовара до неї, так суворо. Почервоніла Оленка, зупинилась.

— А вам що? — питає. Мати:

— До сяких-таких не ходи!

— Ось киньте-бо це!

— Не йди, я тобі кажу!

— Та поки ж це буде? — Махнула рукою Оленка, пішла.

Мати:

— Та не дозволю ж я,— кричить,— щоб моя дитина, що навук дійшла отаких, та до ворогів моїх ходила! — Вхопила палюгу та трах, трах нею по шибках у хаті своїй.

Стала Оленка, дивиться. Вийшла дядина з хати,— там недалеко хата од хати і двері напроти дверей.

— Що там таке? — обзивається.

— Не мани, сяка-така, дитини моєї, своїми втішайся.

— З ума зійшла? — Оришка їй. Палажка:

— Ось тобі, о! — крутить дулі, дає Оришці. Якісь люди йшли вулицею, поставали навспинячки,

дивляться. Прийшов Михайло з булкою, теж дивиться став. Повісила голову Оленка, похилилась до себе в садок. Закипів самовар, ніхто й чаю не пив.

XI

Пройшло вже більш місяця з того часу, як пообіщав отець Полієвкт написать Оленці про місце. Жде-жде Оленка, не чуть нічого од його. Чи не забув? Почала турбуваться.

А то одного разу почула од Сергія вона, що сам чув десь, що отець Полієвкт, який завжди живе у губернському городі, зараз перебуває у батька свого, який живе в городі, що недалеко біля Вербівки,— невеличкий, повітовий. Батько його, сивий дідусь, заштатний батюшка, хворів дуже тоді, і він приїхав одвідать його. Стукнуло в голову Оленці: чи не піти це до його, нагадать про обі-щання йому? Вечоріло тоді вже, як вона цю звістку по-чула. Діждала другого дня, причепурилась, чкурнула. А там усього сім верст до города.

Півдня. Прихожа Полієвктового батька. Оливою, галошами пахне. Сидять на лавці в прихожій: Грищенко у тужурці, якась панночка в чорному, ще хтось безусий у блузці,— видно, теж до отця Полієвкта прийшли. Сіла Оленка й собі. У сусідній кімнаті чуть Полієвктів голос; балакає так повагом з кимсь.

— Любов до ближнього,— каже комусь,— любов, про яку так учив нас наш божественний учитель Христос,— велика річ, і ми, служителі Його, у проповідях наших і повинні дбать про неї.

«Милий отець Полієвкт,— думає Оленка,— про яке святе діло він дбає!»

А серце тільки тьох-тьох у неї: що то він про місце їй скаже?

Ось іде через прихожу у кімнату у ту баба якась в попереднику, на прислугу схожа.

Оленка до неї:

— Доложіть отцю Полієвкту, що я хочу бачить його: Панасенкова, скажіть.— Пішла баба у двері, зачинилась, докладує.

— Так і Панасенкова тут? — чуть отця Полієвкта.— Пам'ятаю... там така...— почав до когось,— по успіванню у школі не було кращої за неї. Дякували мені, що таку ученицю знайшов. Там даровита, а працьовита... Може неабищо буть з неї.

Чує це Оленка, всміхається.

«Значить, коли такою знаходиш мене,— думає,— подбаєш для мене. Ану, у якій же второкласній ти помістиш мене? У дівчачій, звісно. Ну й працюватиму ж я! Буду вчениць своїх до думок глибоких привчать, до людськості, правди; буду їм книги гарні читать. Підійду до сії, до тії, всміхнуся до неї, візьму за щічку її... Боже! Як я їх буду кохать!» Аж встала Оленка, пройшлась по прихожій, так їй гарно зробилося.

Вийшов якийсь батюшка од отця Полієвкта, молодий, високий, надів бриль, пішов собі. Визирнула баба з дверей незабаром за батюшкою.

— Ідіть хто,— каже.

Схопивсь Грищенко, почимчикував до отця Полієвкта. Двері зістались одхилені. Оленка стоїть біля комина, і їй видно: отець Полієвкт сидить за столом у рясі шовковій, такий поважний, а Грищенко вклонився перед ним низенько так, склав руки на грудях і так облесливо підійшов під благословення до його.

«Яке ж низькопоклонство!» — подумала Оленка.

— Ваше високопреподобіє! — почав Грищенко до отця Полієвкта.— Заставте за вас Бога молить: допоможіть мені перевестись у второкласну куди... прошеніє ось...— Вийняв похапцем з тужурки бомагу, підніс її отцю Полієвкту, стоїть, знітивсь перед ним, голову набік. «Яке ж і вниження»,— подумала Оленка. їй аж соромно стало.

Подививсь у те прошеніє отець Полієвкт, далі:

— Гаразд, голубчику! — та й положив на стіл його.

Поцілував Грищенко ще раз отця Полієвкта у руку, вийшов, всміхається. Дивиться Оленка на його.

«Цуцик ти, цуцик,— думає. — На двох лапках стаєш. До чого це воно? Хоч і начальство ж отець Полієвкт, а він же чоловік, як і ти. І невже не можна держать себе з ним простіш як? Ну, взять хоч і благословення, та без корчіння такого. Або... або й зовсім нащо здалося воно?.. Тепер же не школярі ми вже!»

Дійшла й до Оленки черга. Увіходить і справді не бере благословення. Сказала «здрастуйте» та й стоїть, усміхається. Полієвкт зворухнув рукою, повів по столу, та й нічого. Далі схитнув головою та:

— Розумна стала дуже,— про себе ніби, хоча почула і Оленка це, почервоніла, мовчить.

Він:

— Що завгодно? — так сухо до неї. Оленка:

— Ви обіщали місце мені, так... чи не чуть ще? Насупив брови отець Полієвкт:

— Не чуть.

— А коли ж буде чуть?

— Не знаю... Можна проситься інше куди. Хто там

ще єсть до мене? — гукнув до дверей.

Щось важке-важке підступило під горло Оленці, похнюпилась, пішла од його. На пішоході дожидав її Грищенко, щоб разом додому іти. Веселий такий.

— Ну, слава Богу,— почав до Оленки, йдучи,— прийняв прошеніє і «гаразд» сказав... Воно й не що, а все-таки у второкласній вчителювати краще. Мій знакомий один у городському вчителює, бачив я сьогодні його, такий у ґудзиках... форма нічого в городському. І в второкласній нічого: канти червоні, кокарда.

«І ти задоволений,— думає Оленка про Грищенка,— ти, що так про форму мариш! Значить, про даровитих тільки балачки, а на ділі... хоч він і нікчемний, пустий, тільки ворон з тополі збивати, а аби цуцик... Де ж обіщання хоч?»

Толока. Будяки проти сонця так червоніють. Роззирає Грищенко сюди-туди, всміхається. Оленка нічого, повісила голову, йде.

«Так он воно що! — про Полієвкта думає.— Ось яка любов до ближнього!.. «Дбать у проповідях...», а в житті... слова одні... Значить, єсть тільки любов до честі од ближнього! І за неоддання її ви так одпихаєте од себе його! І ви ще служителями Христовими вважаєте себе!»

Пригадалася Оленці тут притча про виноградарів, у якій хазяїн один послав слуг до виноградарів забрать ягоди, а виноградарі взяли і тих слуг повбивали.

«Убивці! — подумала.— Хто й служив би йому, ви й того уб'єте!»

Пригадалося їй і те, що нагорода у неї — Євангелія позолочена.

«Нащо ви хоч золотите її!» — подумала.

Другого дня і ранок ще, а в хаті гризня.

Мати на батька:

— Ноги мулять черевики позалатувані, нових треба!

А батько:

— Нащо керсет у глину вробила?.. Глядіть треба,коли брать нігде нічого.

Вона знов про огород йому.

«Чого ж тепер сподіваться мені? — думає Оленка.— Що робить? Гинуть... гинуть у цьому пеклі серед гризні, вбожества?»

Вийшла з хати, стала на порозі.

«Та що ж робить-таки?» — думає.

Пішла в садочок, сіла на лавці, підперлась рукою.

«Хіба знов до Полієвкта піти? — думає.— Так... стоїть пак іти до такого?! — Проситься в іншу єпархію?.. Хоча... не такі пак і там Полієвкти! Хіба... в земську школу удариться?»

Здумала про земство Оленка, здумала й про Кочуру, який чимсь у земстві єсть, Савка казав. Пригадала студента його, якого зострічала, їдучи додому. Про Люсю, дачника-вчителя, про яких Савка розказував, здумала. Про панів, про яких десь у романі читала, згадала. Були освічені, багаті були. Людям, які працювать чи вчиться бажали, а не мали змоги, запомагали.

«А що, якби це до Кочур сходить? — думає.— Люди теж багаті, освічені, не попівської, звісно, освіти... і люди з знакомствами, звісно... А не краще пак чоловік освіченіший?.. Жить так бажається... жить, працювать, робить щось таке гарне, велике... Невже б вони як-небудь не запомогли це мені, не пристроїли де абощо! Сходжу. Тільки самій ніяково мов. Чи не пішов би й Сергій за товариша?

Прокралась до Сергія Оленка. Згодився Сергій піти, тим більше, що Кочурин студент ще був і знакомий йому. Ішов колись у Книшівку Сергій та од тічки собак оборонив його в полі, як він саме гуляв. З тих пір здоровкаються.

Порішили в неділю сходить до Кочури.

XII

Прийшла й неділя. Ранок. Посилає батько до церкви Оленку, не йде. Полієвкт їй на думці.

«Чого я піду,— думає,— коли представники церкви такі!»

— Безсовісна! — батько на неї.— Хіба ж можна не йти?.. Це Сергій усе тебе зводить з ума.

— Отож...— Палажка од печі.— Там не тільки Сергій не вірує в Бога, а сяка-така й мати його: у церкві вже хто його зна коли її й бачили.

А Оришка й справді тоді давненько вже в церкві була: ходить їй трудно було; мочила коноплі під холод раз та захолодила ноги, боліли. Палажка ж і сама раніш коли-не-коли бувала в церкві, а тепер, як стала Оленка «баришенькою», часто стала бувать. Увійде, запишається так, а візьме свічку, закопилить губу і аж на самий перед лізе ставить: дивіться, мов, люди, чия я мати.

Сонце вже височенько було. Батько до служби пішов, Оленка до Кочури збираться давай. Внесла з комірки плаття голубе, празникове, керсет плисовий. Що надіть? Те й те приношене. А в шкільному синенькому, яке зараз на їй, і зовсім не личить іти: коротке, й литки вже видно. Голубе празникове мов найчистіше,— наділа: приношене-таки й ситцеве.

«Нічого,— думає,— до людей освічених іду: не подивують».

На вигоні ждав Сергій її, теж у ситцевій блузці, пішли. Поле. Ось жито стоїть у копах. Скот пасеться в стерні. А ось гречка біліє — цвіте. Мед пахне-пахне, а бджоли тільки джж!.. Так гарно іти.

Балка ось. Хтось вибігає велосипедом із неї: біла сорочка, картуз білий, синя околиця. Хто? Студент Кочурин! Добігає...

— Здрастуйте! — до Сергія. Велосипед похитнувсь, і він зскочив. Почоломкався з Сергієм. Познакомив з ним і Оленку Сергій.

Він:

— Ху! Ухекався так... катаюся...— Вийняв з кишені платочок, утирає лоба.— Ху! Люблю побігать до чаю, краще питиметься. А ви ж це куди? — до Сергія.

Сергій:

— А так... ходимо...— збрехав поки що.

— Засиділись?.. Читаєте, мабуть, усе?

— Не дуже,— Сергій йому.— Книг нема таких.— Помовчав.— У вас там не можна б розжиться якої коли?

— Зайдіть коли. У нас гарна книгарня. Чому ж?.. І погуляємо в нас. І ви...— звернувсь до Оленки студент.

Так радісно всміхнулась Оленка. Цього ж їй і треба. Почервоніла та й очі в землю.

— Не стісняйтесь,— студент їй,— я знаю про вас, де вчились і все, розказував Савка, як зострічались тоді, пам'ятаєте?

— А коли б же й справді до вас забрести? — Сергій до студента.

— Хоч і зараз ходімте.

Пішли. Студент велосипеда веде, Оленка з ним поруч іде. Так бадьоро йде. «Ану,— думає,— як привітають пани нас? Ті, про яких я читала, були такі добрі: і обласкають чоловіка й пригріють його. Звісно, люди освічені: про людськість знають уже і багаті: бідність не злить їх. А як я буду держать себе з ними? Як скажуть: «Не стісняйтесь, пожалуста, будьте, як дома...» — «Дякую»,— скажу. Подивлюсь на картини, книги, квітки, які у їх єсть. Рояль, може, в їх єсть, пограю... так бажається... давно вже так грала».

— Що ж ви, учителювать думаєте? — студент до Оленки.

— Не знаю,— Оленка йому.

— Чого?

— Так... з батюшками не везе щось мені: обіцяють, потім одказують.

— Хо-хо! — зареготав студент.— Знали, з ким діло мать! — Всміхнувся.— Киньте попів. Інше де можна службу знайти.

Сергій:

— Вона хоче у земство.

— Так чого ж? Женщин тепер у земстві приймають. Конторщицею можна абощо.

Сергій:

— Трудно тільки попасти без знайомства туди. Помовчав студент, далі:

— Це можна встроїть,— мій батько вхожий туди. Оленка:

— Якби... де б працювать над чимсь корисним для людей. Я б учителювати бажала.

— У школу земську? Річ гарна, можна встроїть... зверніться до батька мого.

«Чом я раніш до людей цих не кинулась? — думає Оленка.— На попа якогось надіялась».

— І вам знаєте що? — студент до Оленки.— Як уже так бажаєте працювать над чимсь корисним для людей, то вам не вадило б поступить на курси медичні, як сестра моя, були б лікаркою... людей би визволяли од смерті.

Дивиться на студента Оленка. «Боже мій,— думає.— Яке ж велике діло людей визволять од смерті!» Помовчала, далі:

— А як же б поступить на ті курси мені?.. Трудно, мабуть!..

— Чого? Підготовиться можна... До Люсі, сестри моєї, зверніться, та скаже, як там...

Всміхнулась Оленка. «А справді,— думає,— звернуся до Люсі, може, готовиться буду. Тільки... жить за щось треба... А в мене... Ну, та невже не допоможуть люди мені в цім, не пристроять де-небудь, щоб була змога готовиться... А що, якби так?.. Скажу: бажаю, а коштів нема... А там на курсах вже ж як-небудь... На світі не без добрих людей». Позирнула на студента: такий гарний, чорнявий, худощавенькии трохи, і так гріє од його. І велосипед його такий хороший, і блуза, і все. «Єсть, єсть на світі добро»,— подумала. А серденько так забилося у неї, так забажалось коханнячка.

Увійшли у яр величезний якийсь. Дерева-дерева зеленіє в йому! А дім такий білий, здоровий на підгір'ї стоїть. Став ось. Верби позвисали над ним, сонечко грає в воді. Гребля. Ворота помережані. З-за огорожі визирає акація. У хвіртку ввійшли. Волоські оріхи позвисали над стежку, квітки перед домом рябіють. А рояль так лунає в одчинені вікна. Ну й згуки ж, небесні згуки! Так і линуть у душу Оленці: хочеться їй плакать, сміяться, кохать, линуть до чогось святого, божественного... «Люди! — хочеться крикнуть.— Нащо зло на світі здалось?»

Балкон зеленню повитий. В прогалявину видно: пани сидять на балконі, саме чаюють, блищить самовар.

Так Оленці боязко, радісно.

Поставив студент велосипеда на дворі, на балкон їх веде. Стіл довгий, довгий, а ласощів усяких!

— Здрастуйте! — Сергій та Оленка до панів, так соромливо. Стали на порозі, стоять.

Подивились-подивились пани їм на ситець та й нічого.

— Снідаєте вже? — студент до панів.

— Еге,— хтось промовив.

А Кочура старий, лисий, здоровий,— знають Сергій та Оленка його: у город часто через Вербівку їздить поз їх,— чвякає щось та:

— А то ж що за люди? — на Сергія та Оленку показує.

Студент:

— Та це... знакомі мої: учитель народний і... хоче у земство проситься,— показав на Оленку.

— Гм! — буркнув Кочура та й губу закопилив так призро.

Почервонів студент, наче йому соромно стало, що привів знакомих таких, промовив «знакомтесь» та й пішов у покої.

Почервоніла й Оленка: «Та невже це так нас вітають! — подумала.— І студент... так ласкаво балакав дорогою, а тут... чкурнув мерщій. Слова одні... марні, пусті».

Скраю ось сидить якась панночка. Плаття рожеве на їй, а щічки пухкенькі такі. Дає їй руку Сергій так невміло, несмілко; Оленка теж так саме за ним. Всміхається панночка, тиче їм пальчики. Переглянулась з кимсь усатим, п'ятенце на щоці, обоє всміхаються. Ще дужче

почервоніла Оленка. Дійшли до старого Кочури, саме запихається грінкою, не бачить їх.

— Здрастуйте! — Сергій до його.

Глянув, ткнув свої пальці їм, м'які та товсті. Дійшли до усатого з п'ятенцем на щоці, газету саме читає,— теж такої. «Познакомились» ще з панією якоюсь товстою, мабуть, Кочурихою. Та дала їм пальці так милостиво:

— Здрастуй, здрастуй, голубушка,— до Оленки всміхнулась.

Поставали далі під стіною обоє, стоять.

«Та невже це така інтелігенція,— думає Оленка, дивлячись на панів,— такі люди освічені... такі високо-мірні, байдужі?»

Рояль годі лунать. Входить якась панночка в коричневому, за нею й студент. Посідали до чаю й вони. Поколотив ложечкою у стакані студент, глянув на Сергія й Оленку та:

— Може, й ви хочете чаю?.. Сідайте.

Робить нічого. Сіли на порожні стільці. Гукнув студент горничну. Та два стакани винесла, поставила перед ними. Стоять ті стакани порожні: рожева панночка усім наливає, а їм і ні.

— Люся! — студент до неї.— Налий он. Наливає Люся, всміхається.

— Я й забула,— каже.

Смакує Оленка той чай і без сахару, без нічого.

«Чого я пішла сюди?» — думає.

Усатий щось про Персію балакать почав. Голос його такий противний Оленці. А пики у всіх осоружні які. І таке все їй вороже, чуже: і банка з варенням, і зелений балкон, і білі двері, що йдуть у покої. А повітря так воняє панами.

Почали розходиться: усатий надвір з Люсею, студент у покої. Ті теж — хто куди. Зістались удвох Сергій та Оленка.

— Ходім звідціля! — до Сергія вона. Сергій:

— А про місце ж?.. Аж побіліла Оленка:

— Та що я, собачка яка, щоб прохать місця в таких ситих, байдужих... Стоїть пак діло мать з такими?

Сергій:

— Та хоч книжки...— Підійшов до дверей: — Павле Івановичу! — гукнув.

Виходить студент.

— Так книжки...— Сергій йому.

— Можна... Ось я папі скажу тільки.— Пішов. Виходить і папа, дивиться сторч.

— Що таке? — питає.

— Байрона почитать... Будьте ласкаві,— Сергій йому.

Подививсь-подививсь пан на ситець Сергієві, далі:

— Прийдете іншим разом коли або... може, я вам передам як-небудь, шукать зараз далеко.— Пішов.

— І попрощаться ні з ким! — всміхнувся Сергій.

«І я пішла до їх!..— думає Оленка, йдучи дорогою.— Мала прохать їх!.. На віщо це схоже? Яка ж я дурочка!.. Не навчив Полієвкт, полізла... надіялась так, марила... Які ж жалібні мої мрії, надії!.. Яка ж легкодуха я! У людей отак вірить, шукать запомоги у когось. А, щоб мене чорт узяв!»

Сергій:

— Значить, так... Посилай прошеніє тепер за місцем сюди-туди...

— А, пішли вони, всі місця і люди! Не бачить їх, злих, не чуть їх!..

Доходять до села свого. Сонце з півдня вже звернуло. Душно. Вигін. Біля вітряка в холодочку сидять хлопці, дівчата. Данило, у синій жильотці, положив руку Ганні на шию, а шия у неї така у намисті. Петро, що колись з ним Оленка у школу ходила, схилився на Пріську. Такі веселі: співають, жартують.

«Щасливі! — думає Оленка про їх.— Співають собі, і до всяких інтелігентних, освічених, ситих, тупих їм діла нема. Що, якби це так і собі: жить дома, співать так у неділю, а в будень на вгороді чи в полі робить. Квіточки, сонечко... І все так просто, до природи так близько. Ніяких «освічених», ніякої інтелігенції тобі тупої, нікчемної... Пішла вона!..»

XIII

Почала Оленка й справді привчатися жити дома. Уперід матері до роботи хапається. Зриває, чистить квасолю; зрізує, вибиває соняшники; се, те робить. Та дарма. Почує гризню в хаті, кинеться їсти, та нічого,— сумна така зробиться.

А то сидить вона раз у садочку. Сергій в хаті у себе грає на скрипці. Двері одчинені в його, і чути Оленці гру ту. Слухає,— і так жалко їй. Пригадується їй рояль, на

якому вона вчилася грати; пригадується те, про віщо так недавно марила вона: він — милий, задумливий, книги, картини... Де ж воно це?

А раз увіходить у хату Оленка. Сидять на лаві у їй: батько і Яків Васюк, сусіда один.

Васюк:

— Треба оддати, пора вже,— до батька.

А батько позичав колись у його рублів скільки на лаття Оленці.

— Підождіть трохи,— проситься.— Ось Оленка заробить, оддам...— Повернувсь до Оленки: — Оце ж пам'ятай, дочко...

«Бідний батько,— подумала Оленка,— і він же не знає про діла мої! А що буде, як узнає?»

Думала, думала, послала просьбу в іншу єпархію за місцем-таки. Второкласної не згадує вже. «Хоч би у церковноприходській,— думає,— бути».

Палажка ж своє діло робила: за вгород Михайлові голову гризла та гризла. Остапчук теж. Де стріне його:

— А що,- як про вгород? — питає.

— Та так...— почухається Михайло,— не знаю.

— Подумай.

І Михайло вже усяк передумав.

А то в полудень якось увіходить Палажка з комірки:

— Сі та ті хазяйнували б тебе,— почала на його.—

Діжу на завтра вчиняти, а борошна нема, а ти... шукай борошна йди та город, що попустив, одбирай!

Жито ще тільки возили з поля тоді й нового борошна не було ще. Кінчив Михайло жильотку, що саме латав, надів її, взяв мішечок, вийшов з хати... Куди йти? Напозичався вже так, що й у вічі людям дивитися ніяково. Стоїть, на город Василів дивиться.

«Ні, таки справді одібрати те, що попустив,— думає.— Який кущ картоплі продав би з тієї смужечки, мовляла Палажка, і то б же яка це запомога була! А чи гріх який за одбирання, чи й за те, що на Василя треба казати «захопив», то... Остапчук же первий про це нагадував... Йому й гріх нехай. Та й хоч би й мені! То хіба тут такий уже гріх, що одмолити не можна його? Я ж вірую в Бога! Друга річ, у Бога не вірувати, як Сергій он: коли-не-коли ти в церкві побачиш його, а побачиш, то як пень він стоїть. А я ж таки... з усердям стою. І до святих знамуюсь, і все; і пости сповняю, говію разів скільки на год. А на Страсній неділі й озвару не їм. Дає Остапчук пораду, спасибі йому, так, значить, і бути. А дай до його сходжу, побалакаю та й борошна в його, може, візьму».

Балачка з Остапчуком про це вже була коротка у їх. Зіставалось тільки свідка знайти. Недалеко ходили по його. В Остапчука тоді саме був на роботі, дрова рубав, Омелько Бовкун. Омелька цього знають у селі як чоловіка, що легко його підмогоричити можна: любить випити, любить і збрехати. Сам невеличкий, ніс синій. Покликали в хату його.

— От що, Омельку,— почав Остапчук до його,— наш могорич ось з Михайлом тобі.

— Як саме?

— У брата Михайлового городу батьківського більш, ніж у Михайла, так... чи не посвідчив би ти в суді, що Василь, мов, сам захопив його стільки собі.

Подививсь-подививсь Омелько на Остапчука, на Михайла, всміхнувся, далі:

— А одвіту тут ніякого не буде мені?

— Ого-го! — зареготав Остапчук.— Якого одвіту?

— А що я не знаю іменно, як там... У холодну не вкинуть?

— Хто вкине? Василь? Мужик необразований? Що він тямить? Сердитий, і тільки; так нам наплювати на те. А як захопив? Скажем... мм... та нащо й здалося це: ми, судді, далі й допитувати не будем тебе, щоб і не спіткнути.

— Так чого ж? Можу.

Узявсь Остапчук і жалобу написати, бо й за це, думав, який день поробиться йому. А він бачив, як жалоби пишуться, не одна перебувала в руках. Тільки як йому ніколи тоді саме було, збирався їхать за медом у пасіку, а завтра неділя, то він сказав Михайлові:

— Завтра, гуляючи, я сам надійду до тебе, та в тебе й напишемо.

Взяв за одробіток Михайло борошна в його, пішов.

XIV

Прийшов Остапчук до Михайла в неділю.

— Трудне діло — позови,— почав до його.— Усе треба, щоб хтось руку тяг за тобою, давав стежку тобі та й написав жалобу гарно... чогось воно стоїть!

— Потрудіться, спасибі вам,— Михайло йому.— Я вже за це услугую.

— Да, да! Молотити послухаєш!

Сів Остапчук писати жалобу ту. Взяв на лутці чорнило Оленчине, перо, всміхається.

— Тільки знаєш що? — до Михайла каже.— Я напишу, а після мене ще й переписати треба комусь: я — суддя, і не гарно, щоб моя рука була на прошенії.

Знайшов Остапчук бомажку у себе в кишені, пише. Зліг Михайло на стіл:

— А хто ж це перепише? — питає у його.— Оленка хіба?

— Да, да! Вона ж согласна на позов на цей?

— За це вже й не знаю я.

А Палажка:

— Согласна не согласна — дитина рідна: перепише,— сидить на полу, всміхається.

— Да, да! — оскирнувсь Остапчук.— Дитина рідна: одних думок з батьком, з матір'ю бути должна...

Написав Остапчук, продививсь, далі:

— Ну, тепер і її, як її? Погукайте.

Оленка тоді саме в садочку була. Якась пташка щебетала на гіллячці, і вона сиділа, слухала; перед нею розгорнута книжка лежала.

Постукала мати у шибку, увійшла Оленка в хату.

— Здрастуйте! — кивнула до Остапчука головою. Він:

— Здрастуй! Тут ось чорновочка тобі, а перепиши сядь.

«Суддя, а такий неввічливий! — подумала Оленка,— на «ти»... Почервоніла.

Взяла чорновочку ту, дивиться в неї. Так-таки й написано: «Васьілій захопил огорода...» Знала, звісно, Оленка, що це неправда. Подивилась-подивилась та й положила на стіл її.

— Не буду я цього переписувати,— каже.

— Чому? — гукнула мати на неї.

— Тому що... зла не робіть! — та й іде до порога. Перебігла мати дорогу їй:

— Куди ти? — визвірилась.— Нащо ти вчилась ось стільки?

А Остапчук свариться пальцем на Оленку:

— Грішно так! — каже.— Грішно упорною бути. Ти

знаєш, що значить не слушаться матері-батька? ти... ти

вчила заповіді?

Оленка:

— Прошу не тикати на мене! — до Остапчука.

Всміхнувсь Остапчук:

— А хіба... з якого двора ти?

— Вчила заповіді? — почав і Михайло.— Повинуйся, в Писанії сказано.

— Чого вам треба від мене? — крикнула Оленка.

Мати:

— Ворогів жалко тобі? — Штовх, штовх у спину її: — Переписуй ото, того треба нам!

Побіліла Оленка, оступилась до полу та:

— За що ж... за що ж зневага така?

— Та стоїть пак тобі, ледащо, їсти давати, га? — хитає мати головою.

Розсердивсь і Михайло на неслухняність Оленчину.

— Ох-хо-хо! — зітхнув.— Скоромне у пісні дні... до церкви не виженеш.

Палажка до Остапчука:

— Сало у середу, в п'ятницю їсть,— на Оленку показує.— Єсть для борщу трохи,— бере, хліб маже ним.

Удавили сльози Оленку, не знає, що вже й робити. Взяла ту чорновку, перо, бомагу, сіла за стіл, переписує. Всміхається Остапчук.

— Вот так...— навчає її.— Що говорять тобі, слушати нада. І пости чтить нада, до церкви ходить, і... і всьо, потому: грішно. Через те Бог і дощу не дає, що тепер у його вірують так.

Переписала Оленка, кинула ручку, вийшла надвір. Так їй важко, досадно. Куди йти, що робити? Постояла трохи в садочку, на вигін пішла. Ходить.

«Зло, то є зло! — думає.— Хай уже хто, а то... батько наваживсь на таке діло низьке... богомільний такий... От і віра!»

Збоку в Оленки лежить кладовище, по підгір'ю так розіслалось і таке в дереві все.

«Лежать люди,— думає,— і байдуже їм зло».

Повернула до кладовища. Ровом обгороджене. Полинь, нехвороща стирчить на рові. Увійшла у ворота. Стерня вівсяна зразу на голій місцині, так жовтіє на сонці. Хрести, могили пішли в деревці невеличкому, видно — недавні. Далі вишник. Хрести, такі сірі, похмурі визирають із його. Один он, чорний, лежить у траві. А он запала могила, чорніє нора в бур'яні. Уявились Оленці череп, кістки того, що колись жив, а тепер там лежить.

«І це вінець життя такий! — думає.— Ціль його... нагорода за всі турботи, страждання?!»

Трохи убік берези біліють. Хрест білий, покрашений під однією стоїть. Прийшла до його Оленка. «Андрій Біланенко» — напис на йому. Так... Чула од Сергія Оленка: умираючи, бажав Андрій, щоб його поховали під березами, де рідко могили. Бажав і напис на хресті мати рідною мовою, сказав і який. Сергій йому й вирізав. Читає Оленка: «Вийшов на вчителя і... вічного упокою місце знайшов!»

«Так от місце! — думає.— І його ж не минеш. Що ж тоді всі ці місця, які од Полієвктів, од Кочур усяких залежать?! Яка ж нісенітниця — високомірство їх? Яке безглуздя запобігати ласки у їх!.. Шукати якоїсь запомоги у когось! Життя... яка нікчемна річ воно!»

Подивилась на берези Оленка: віття так порозвішували. Подивилась униз: видно, як кучері вишневі в'ються по кладовищу, до рову спускаються; як на рові купчаться липи і як село поринає в садах.

«У якому гарному місці Андрій спочиває»,— подумала.

За церквою видно кущ верб, такий рясний зеленіє. Уявилась Оленці річка, що там єсть. її очерет обступив, лепеха. Пригадались Оленці русалки, про яких десь казку читала вона, що жили так у воді.

«От якби шубовснути з тих верб,— думає,— зробитися русалкою, жити під водою в кришталевих покоях, а зійде місяченько — на вербах гойдатися».

Прийшла з кладовища Оленка. Сонечко було вже над заходом. Сергій і мати його груші саме в садку у себе збирали.

«Збирають,— думає Оленка, дивлячись на їх із грядок,— і не знають, що й я зробила їм зло: переписала бомагу таку».

Що б таке їм гарне зробити? Як би хоч обізватися до їх? Ступила до обніжка та:

— Дядино, Сергію, ви не сердитесь на мене? Зареготав Сергій:

— О! — каже.— Видумай ще що. А дядина:

— Хіба ти що винна? Почервоніла Оленка, й нічого.

XV

Почав уже батько й про місце в Оленки питати:

— Чого це тобі од отця Полієвкта не чути нічого й досі?

— Хай!..— махне рукою Оленка та й піде.

Усе вже вона, було, ходить похнюпившись: у садку, на вигоні, на кладовищі,— неначе шукає чого. А сердита зробилась! Заведуть у хаті гризню або посилає батько до церкви її — лютує, кидає все. А ранок, холод надворі — ходить боса біля хати й розхристана. Та день зійде, їсти і в рот іноді не візьме нічого.

А раз гірко-гірко якось до Сергія всміхнулась:

— А чого єсть люди — покінчають з життям? — питає у його.

Він:

— Хто його зна. Читав я, що через легкодухість усе: бояться життя.

Схитнула головою Оленка, помовчала, далі так схвильовано:

— А не бачити цілі, розуму в житті, страждати і боятися поквитуватися з безцільним стражданням, боятися смерті, скиглити, хапатись за поли життю, аби тільки жити, не знаючи, для чого і нащо,— не легкодухість хіба?

Зробилась бліда-бліда, з лиця спала, і попід очима сині смуги лягли.

А батько жде: ось-ось вийде од Полієвкта місце Оленці. Заробив грошенят трохи під хурою, набрав їй ситцю на плаття,— сам, вона й не казала йому. Дає їй:

— На,— каже,— ший, щоб було в чім їхати на місце.— А Оленка сама собі пошити плаття уміла вже.

Подивилась на ситець на той та й положила в скриньку його.

XVI

Прийшов час і суда за город. Тільки не так вийшло це діло, як малося буть. Остапчук гадав, звісно, що Василя, «мужика необразованого», легко обійти на суді буде можна і тим більше, що за «чорта рудого» судили його, і він мовчав. А мовчав він тоді, бо вважав себе винним; а тепер, як чув якось в окружному суді, був свідком за когось, як обороняються люди, так і собі тут почав. Почав зразу з того, що став требувати, щоб Остапчук не брав участі в розборі діла цього, бо як з ним, Василем, сам діло мав по суду.

А за «чорта рудого» цей же і суд дав йому щось більше тижня арешту. Дзвонили на Василя тепер, холодною його лякали, а він добився-таки, що Остапчук з-за столу вийшов.

А що казав Остапчук, що перебалакає з товаришами-суддями, так і зробив. Бо Василь і сам трохи зачув Остапчука з тої кімнати, де закусювали саме вони.

— Учити треба таких,— чулось звідтіль.— А то... ні за що тоді нашого брата будуть мати, всі чортами рудими зватимуть нас.

І от тепер свідка Бовкуна і справді допитувати не всиловались. Та Василь сам умішався сюди.

Суддя, що сидить посередині, червоний, у синій чумарці, спитав Бовкуна:

— Так ви знаєте: Василій захопил?

— Іменно так, захопив.

— Ну, більш нічого.

Василь аж з лавки підскочив.

— Як нічого? — почав до судді.— А чому ж... а спитайте його, як захопив я?

— Нас нічого вчити! — гримнув суддя на Василя.

— А чого ж ви так?.. Задзеленчав суддя у дзвінок:

— Мовчати! — крикнув.

— Та ні,— Василь йому.— Мене цим не залякаєте.

Я й далі двері найду.

Подививсь-подививсь суддя на його, прихиливсь до другого судді, що сидів праворуч, товстий, у чорній чумарці, та:

— Сльота така. Як ви думаєте?., до начальства ще може полізти.

— Еге,— той йому,— то й нам нагорить.

— Ну, харашо! — суддя до Василя, далі: — А не скажете, як, приміром, захопил Василій? — до Бовкуна.

— Та так... звісно...— Пом'яв-пом'яв Бовкун шапку в руках та й нічого.

Одказали Михайлові. Прийшов він додому.

— А що, як? — Палажка до його.

— Та як? Ніяк! Одказали.

Дивиться на його Палажка, витріщила очі, далі:

— Що ж ти робив там?! Тобі б же настоювати було,

прохати суддів... Та це ж яка радість ворогам! А, Боже мій!..

Похитала головою, плюнула та й пішла до Оленки, що сиділа в садочку, думала.

— Зазнавайся з панами! — почала на неї.

— Як зазнавайся?

— Так... Ти вчена: пани за тобою стоятимуть, до земського підеш: за вгород поклопочеш.

Почервоніла Оленка, мовчить.

— Чого ж мовчиш?

— Одчепіться!

Пішла Палажка в хату, знов: і сякий і такий,— почала кричати на Михайла.

Як по душі дере Оленці той крик. Встала, снує по садочку сюди-туди так швидко. Де б ділася, що б робила? Ходила-ходила, далі поза клунею та до Сергія пішла, не знає й чого.

Був у хаті Сергій, у шаховці рився чогось. На лаві сидів Грищенко.

— Поздоровте мене! — почав до Оленки Грищенко.— Таки не збрехав отець Полієвкт: у второ класну незабаром од'їжджаю.

«І ти од'їжджаєш! — подумала Оленка.— От який отой світ! — думає.— Світ честолюбства, низькопоклонства, нікчемності». Помовчала, далі:

— Заграй мені,— до Сергія.

Зачинив Сергій шаховку, оддав Грищенкові ноти якісь, узяв скрипку.

— Якої тобі, польки? — побренькав, грає.

Увіходить Василь, прийшов із суда, поставив ціпок, почоломкався з Грищенком, а на Оленку тільки нелюбо так глянув. Почервоніла Оленка. Пригадалася їй та бомага, що вона переписала на його.

«Взнав про це, мабуть»,— подумала.

А він і справді взнав. Знакомий писар у волості сказав йому, що Оленка прямо написала, що сам чув од Остапчука.

— От і вір їй! — здивувався Василь тоді,— що вона

добра до тебе: і ходить, і все.

Сів на полу тепер, їсть Оленку очима. Похнюпилась Оленка: «Яке ж таки я низьке діло піддержала!» —думає. Сергій:

— Може, козачка ще тобі?..

Мовчить Оленка: «І я не змогла не переписувати того,— думає.— Яка ж я ганчірка!»

— Ну, так як?..— почав Василь до Оленки.— Огорода з батьком та з матір'ю одбирати у мене! Що ти написала на мене? Побіліла Оленка. Подивилась-подивилась на Василя — і ні слова. Встала, пішла. Палажка саме з відром ішла з хати з своєї, побачила, звідкіль Оленка йде. А Оленка навпростець, борозенкою, прямо й іде, не крадеться вже.

— І сяка і така! — почала на неї.— Ти таки ходиш до їх!

— Та й клята ж!..— Оришка з грядок на Палажку.

— А ти? — Палажка до неї.— Ти он у Бога не віруєш, ти... до церкви не ходиш. Тобі церква не мати. Бог не отець!

Нікому нічого Оленка. Похилилася в садочок собі.

Заходило сонечко саме, золотило садочок, що жовтіти починав.— Літо вже наприкінці було. Стоїть Оленка та так дивиться на садочок, на сонечко.

Стемніло. В хату Оленка ввійшла, лампу на стіл узяла, скриньку біля столу на ослінці поставила. Взяла у їй ситцю сувійчик, що батько на плаття набрав. Парасі дала.

— На спідничку,— каже,— буде тобі.

Далі бере тетрадки шкільні, щоденники, подивиться, розірве та й кине до печі. Батько ввійшов.

— Нащо ти рвеш? — до неї.— Воно б же здалося на віщо.

— Не ваше діло! — Оленка йому.

Вийняла потім книги, шкільні подарки: «Тараса Бульбу», про рослини якусь, сіла, надписує Сергієві, Грищенкові по книзі. «На згадку»,— пише. Вийняла й Євангелію в оправі золотій: «Отцу Полиевкту Сохановскому,— надписала.— Оваго убо биша, оваго же убиша»,— додала з притчі про виноградарів. Взяла потім клаптик бомаги, пише: «На цьому світі, де зло, неправда, нікчемність панують, чомусь гарному, світлому немає місця. Прощайте». Взяла клаптик бомаги, пише: «А вам, батьку, мамо, ось що скажу: віра в Бога не в самому ходінні до церкви, не в обрядах самих... Поховайте мене, де Андрій, між березами. У домовину мені квіток накладіть».

Цедулки ці підопхнула під скатерть: книги поклала на покуті, скриньку під піл, на місце, поставила; а сама чепуриться давай: змилась, розчесалась, коси не заплітала, волос, як у русалок, зоставила. Внесла плаття голубе, празникове, давай убираться.

Мати коноплі біля комина мне.

— Куди ти? — питає у неї.

— На місце,— вона їй.

Батько маже хліба шматок часником та:

— Так тобі це й коня запрягати?

— Лягайте ще спати. Вбираюсь, щоб готовою бути тільки.

— А коли ж це ти приїдеш до нас? — всміхається мати.

— Побачите.

Убралась, пов'язала стьожкою червоною голову, на хату надивлятися давай. По долу костриця, під припічком купа сміття.

— Як у свинюшні, у хаті! — каже до матері.— Поприбирайте: може, люди незабаром будуть до вас.

Подивилась на Парасю, що спала вже, на матір, на батька... Забриніли сльози у неї. Так жалко.

«Що робити?» — думає. Стояла-стояла, далі прокинула подушку на ослоні та лаві,— ліжко її,— лягла. Обхопили думки її.

«Хіба... жить зоставатись? — думає.— Так... для чого ж і жити?..» Здумала про всі свої попередні мрії, надії, про Полієвкта, Кочур, про матір, батька, Остапчука, Грищенка...

«Де ж щось гарне, велике? — думає.— У мріях, надіях, у книгах!.. А в житті? Нікчемність, нісенітниця, зло... Стоїть пак турбуватися, корчитися, поринати у злі, в багнюці?.. Яка цього ціль? Кому це потрібне?.. Не краще пак спокій... вічний, тихий, хороший; спокій під деревцем, квіточками, травичкою?!»

У хаті було вже погашено. Встала Оленка. На полу, під стіною, лежить батько, чорніє; далі Парася, поз запічок мати.

— Прощайте! — прошепотіла. Вийшла з хати... навіки.

XVII

Знайшли Оленку під вербами у воді,— по платку, що лежав біля берега. Сяяло сонечко, пташки щебетали, а гарнесенька дівчина була байдужа до всього, до всього. Карі оченята її вже не світились питанням, молодесеньке серденько не бажало кохання. Спокійна, спокійна була.

Як самовбивцю поховали її саму собі в глухому кінці кладовища, на голій місцині, далеко-далеко од берез, під якими вона спочивати так бажала.

Через тиждень після смерті прийшла одповість з другої єпархії. Кличуть Оленку на місце.

Тепер батько, мати, сестричка обсадили вічне місце її любисточком, барвіночком, вишеньками, кленочками. На хресті берестовому, невеличкому, прибили іконочку Матері Божої. Батько світить увечері в хаті, читає Псалтир за впокій; мати голосить.
Категория: 45 | Просмотров: 648 | Добавил: admin | Дата: 28.10.2011

СТРАЧЕНЕ ЖИТТЯ


Повiсть

У селi Вербiвцi живе чоловiк iз жiнкою, може, хто знає, Михайло Панасенко. Такий вiн iз себе: височенький, сухорлявенький. Богомiльний там вiн такий. Як зачув дзвiн, так вiн i в церквi тобi. За парубоцтва служив у хазяїна грамотного, грамоти вивчивсь: читає письмо святе, житiя. Жiнка в його нижченька за його, тiльки огряднiша якась, Палажкою звуть. Живуть страх не в миру! Гостра, невпокiйна Палажка таки й ненавидить Михайла. Якийсь уже вiн поважний дуже: нi похихотiти з ним, нi попустувать. А сама нечепурна удалась. То колоскiв у полi пiсля неї зостається багато, то бур'яну на грядках; хата часто не заметена в неї, на лавi наляпано.

— Чепурнiшою буть треба! — iнодi їй скаже Михайло.

— Кнюх поганий, монах! — вона зразу на його.

Михайло:

— Безсовiсна, грiх мiй великий, скушенiе!..

Ото в його лайка така.

Вона йому — дулю або ухопить палюгу та палюгою його.

Так i живуть. А побрались, — кажи ти! Хоча так i брались вони... Палажка десь аж у якономiї у Потiпаки служила, i зроду-звiку вони вперше побачились, як Михайло уже з паляницею до неї прийшов.

Ще любить справки Палажка, а тут i їсти нiчого: поля з пiвдесятинки всього; така люта усе.



II

Була у їх донька, Оленкою звали. Як опеньочок, ще невеличке було, а там таке: оце як Палажка що робить, пряде абощо, було, то Оленка торкає пальчиком роботу її та:

— А як воно це?!.. А з чого воно?

Букварець купив їй Михайло, зробив їй указочку; прийде зима, єсть вiльний час, Михайло:

— Ану, Оленко, грамоти вчитися, ану грамоти... Оленка, таке манюсюсiньке, в сорочечцi, чорнявенька, як i батько, пальчик у рот, сiдає:

— Це "а", а це "б", — читає за батьком. А ранок, вечiр настане, Михайло:

— Ану, Оленко, бозi молиться, ану бозi... Бозя папки дасть, здоров'ячка дасть.

Стає опеньочок, молиться за татом. Таке втiшненьке. Тiльки часто плаче було. Матерi боїться було, як люта вона. Таке вже раде, як коли тихо у їх. Залiзе за стiл було, вiзьме савтир батькiв абощо, та й давай:

— Господи помилуй, алiлуя! — хоч там i не те стоїть, читає, та ще з протягом, як батько.

На улицю до дiтвори Оленка не ходить було. Батько:

"Грiшка, Оленко, на улицю: бозя битиме". Слухає.

А надокучить їй дома сидiти, до дiдуся Гната було побiжить, батька Михайлового. Дiдусь цей, як ще Оленка вчилась на ногу спинаться, жив при Михайловi, було водить Оленку по хатi, а зараз — при Василевi, старшому синовi, що поруч з Михайлом i живе, в одстроєнiй хатi. Не вжив у Михайла старий через Палажку, що й до його сувора була i добрим словом не обiзветься нiколи було. Бiгає до дiдуся Оленка було. Дiдусь було по головцi погладить її, гостинчика дасть їй якого, яблучко абощо. З Сергiйком подружила Оленка. А Сергiйко — Василiв хлопчик, трохи старшенький од неї. Дiдусь було з киcличок дубових чорнило Їм робить, соломинкою писати бублички вчить їх було. Був грамотненький.

Пiдбiльшала Оленка. Оддав Михайло в школу її. Страх охоча до вчення була! Одно вона нишпорить щось, одно вона вчиться собi.

Була вже у третiй групi вона. Пiсля великодня їй малось вчення кiнчать. I тут у пiст яка несподiванка трапилась їй.

Їхав через Вербiвку у школу второкласну, що єсть бiля Вербiвки у селi одному, наблюдатель єпархiальний над школами церковними протоiєрей Полiєвкт Сохановський. Заїхав i у вербiвську церковноприходську школу, де вчилась Оленка. Спереду сидiла вона, така: в керсетинi черкесиновiй, платочку бiленькому, блiденька, а дивиться так допитливо. Отець Платiн, сельськйй батюшка, показав на неї отцю Полiевктовi.

— Оце, — каже, — й вона, що вчиться на всi цi села найкраще.

Отець Полiєвкт, товстенький, руденький:

— Ану, дiвчинко, прочитай менi молитву господню, — до неї.

Почервонiла Оленка, а проте не злякалась. Встала, прочитала йому. Похвалив, далi:

— А як, дiвчинко, по-руському буде: "хлеб наш насущний даждь нам днесь?"

Одрубала йому: так i так, каже. Спитав її ще про Адама щось, якусь задачку напам'ять задав, i це одру-бала.

Вiн:

— Так. Тепер скажи менi, дiвчинко, хочеш ще й далi вчиться? Вона:

— Хо-о-чу, —так з протягом.

Отець Полiєвкт:

— Гаразд. Пiдготовся ж ще за лiто трохи, ходи ось до батюшки, а там ми одiшлем тебе в бiльшу школу ніж ця... на стипендiю, що єсть на нашу єпархiю: учиться на шкiльний кошт, розумiєш?

Так радiсно всмiхнулась 0ленка, засоромилась та й оченята вниз поставила.

Ходила лiтом до батюшки. Вiн показував їй, як готовиться треба. Вона дiтей йому поглядить, се-те, i така: читає, читає оце та:

— Коли б уже швидче одiслали мене в школу ту бiльшу,-до батюшки було,-якi воно книги там i чому воно вчаться там?

Або мовчить-мовчить та й усмiхнеться оце:

— А якою я, — каже, — буду тодi?



ІІІ

Пiд осiнь одiслали Оленку i в школу у ту, аж у Великоросiю десь. А школа та... второкласна, кажуть, та й церковноучительська там. В одному вони й домi, кажуть.

Присилає Оленка додому письмо незабаром. "Как я рада! — пише, по-руському, звiсно, пише, — прийомний екзамен здала! Татусю, мамусю!.. Вивчусь, — знатиму й я вже тодi, як i вчитель. Тодi й мене настановлять учителькою. Книг, картин тодi накуплю, наставлю по вiкнах квiток, питиму чай i вас напою. Та тепер уже мене i балакать по-панському учать i вбрання менi панське дали. Та зразу, як приїхала я, то так тут i обступили мене, розглядають: у вiщо вдiта, та як балакаю, слухають. Та я боюсь-боюсь, а вони: "хахлушечка", кажуть. Та яка школа велика! Так луна по їй i iде. Та все у їй так i блищить: i помiст, i лутки. Та й церква в школi, i живем у школi, та все самi школярки, а школярiв, як у вербiвський школi, й нема. Та в коридорi й гуляємо. А глянь у вiкно, який город здоровий, страх!"

На лiто, в кiнцi весни, приїжджає додому Оленка. Платтячко синеньке на їй, попередничок, ботики. А личенько вимите, бiле таке. Радiє, цiлується, сюди-туди роздивляється. Побiгла в садочок, до квiточок припадає, зазирає до кущикiв. А знов убiгла в хату, вхопила корзиночку, що привезла з собою, вийняла яєчко якесь позолочене, сестричцi маненькiй Парасi, дає.

— На рiздвянi святки це там,-каже, — ялинка була: свiчечок-свiчечок на їй, — каже, — та цяцьок.

Сахарцю дістала, дає:

— Наоставляла, — каже, — од пайки.

Книжечку синеньку дiстала, на стiл положила:

— "Тарас Бульба", — каже,-шкiльний подарок. Тетрадки повиймала, показує:

— Чистописання це, — каже, — а це ось диктовка...-- щебече. Тiльки вже багато слiв руських вживає, яких i не второпають батько та мати.

Побiгла й до дядька Василя. Дiдуся Гната не було вже тодi: помер минуле ще лiто. Сходила до батюшки. А дiждала недiлi, до церкви пiшла.

Почали гомонiть по селу:

— Так от, — кажуть, — щастя Михайловi: так тобi нi з сього нi з того у пани дочку увезеть.

Всмiхається Михайло. А Палажка, там хвастуха така, не чує вже й нiг пiд собою.

— Тепер ти, Оленко, не знайся з простими дiвчатами. Дiйдеш навук, замiж пiдеш за пана: хату з цегли поставим, залiзом покриєм,-почала до Оленки. А до Михайла:

— Моя донечка вчиться онде, а я в запасцi буду ходить!.. Справ спiдницю менi!



IV

Приїжджає було й щолiта додому Оленка. Сумне тiльки життя їй було. Їство: борщ, хоч видивись, картопелька, цибуля, часник, що аж хата провонялась цим. А хата така кривобока, старенька, i так тiсно, поночi в їй. А неспокiй у хатi? Неспокiй ще побiльшав. За вгород гризти почала батька мати. А чого за вгород?

Дiд Гнат, батько Василiв та Михайлiв, помер у Василя. Що у Василя йому спокiйнiше, нiж у Михайла, жилось, що Оришка, жiнка Василева, людина кращої вдачi, до його ласкавiша була, нiж Палажка, вiн, умираючи, сказав Василевi взяти города його бiльше проти Михайла на сажень ушир, Михайловi ж сказав не перечить цьому. Поховали батька брати, худiбчиною стали дiлитися. Жалкенько було Михайловi попускать братовi бiльше города, та така батькова воля — попустив.

— I сякий, i такий, — почала на Михайла Палажка, — таке вбожество дома, а ти попустив!.. Батько ска-зав та,й умер: i не попускать можна б було, сi та тi б попускали тебе.

Почала й на Василя й сiм'ю його ворогувать та злиться Палажка.

— Пiдлiзли сякi-такi до старого, - почала думать про їх, почала бабам хвалиться на улицi, — пiдлизалися до його, що вiн їм так сказав города узять.

Перестала до їх i в хату ходить. Хоча вона й так рiдко ходила до їх: не любила Михайла, не любила i родичiв його. Стала заборонять i Оленцi ходить до їх.

— Не ходи, - було каже їй, — нехай пiдлизи, вороги мої не втiшаються тобою, баришенькою моєю.

Та дарма цi балачки Оленцi були. Пiдлизування сiм'ї дядькової до дiдуся не бачила вона, а просто догляд до його людський. Ходить було: до дядини Оришки, до Сергiя, Сергiйка колишнього. Дядина поважнiша, нiж мати, така невеличка, балакуча, се-те їй розкаже було, де що чула абощо. А дядинi Оленка було про город, де вчиться, розказує.

— Все таке у йому... електричество, — каже, — i свiтять, i бiгають ним. Ну й люде, — дивується було, — до чого дiйшли!

А Сергiй теж у второкласнiй учився тодi. З ним i про грамоту можна було побалакати Оленцi.

— Що то та грамота, вчення! - було йому каже Оленка. — Вченi люди розумнi такi. Хоч, — каже, — i тi вчительки, що там учать нас! Такi любi, тихi та знають багато всього: балакать тобi про вiщо як стане котра, слухай тiльки. Аж млосно стане тобi, як їх прирiвняти до себе, настiльки освiченiшi вони. Та по квартирах у їх так гарно: грає музика, книги, картини, пахне духами, просторо, свiтло. Так i пiде мороз по тобi, як на їх життя глянеш i домашнє своє пригадаєш.

Страх як бажала Оленка i собi дiйти такого життя, дiйти такої освiти, як тi вчительки. З книгами й не розлучається нiколи було. Нiгде їх брать було у своєму селi, у Степурiвку ходила, сусiднє село. Там у старенькому панському домиковi була народна книгарня. Стара панi книгаркою. Бере було у неї Оленка засмальцьованi, порванi книги, читає у садочку у себе на столику. Та такою до книг була i в школi вона. Заїхала раз було до неї її шкiльна подруга звiдкiльсь. Розказувала про неї Михайловi.

— Там, - каже, - така Оленка ота: вивчить урок, сiдає за книгу, яку з шкiльної книгарнi взяла. І вечора для читання їй мало, а й серед ночi читає вона. Оце як поснуть уже всi ученицi, то вона встане потихеньку-потихеньку, бо забороняється це, лампу пiдкрутить, читає.



V

У церковноучительськiй училась Оленка уже, на стипендiї теж. Сергiй, що ранiш, нiж вона, вчиться почав, тодi вчителював уже десь. З второкласної вийшов, де три годи пробув, на вчителя екзамен здавав. I книг деяких собі уже роздобув, i рiдною мовою писаних.

Такий кругленький, русявенький, як мати; приїздить на лiто додому було. Почала Оленка i в його брать книги. Дуже здибувалась була, як вперше взнала, що ми - українцi i що в нас своє єсть письменство.

— Як-таки так, — каже, — що я досi й не чула про це!!

В "Кобзарi" дочиталась до слiв: "I чужому научайтесь, й свого не цурайтесь", — та й замислилась. А пішла до Сергiя та й каже:

— Справдi: чого цураться того, що ми найуперiд у життi почули, побачили?.. Чого цураться, що нам сама природа дала?

Як стала у Великоросiї вчиться, балакала тiльки руською мовою, а то вже й своєї вживать почала. I убрання iнодi надiвать стала своє. А ранiш було як не в шкiльному ходить, то в платтi, що справить батько. Почала iнодi й керсет надiвать. Мати було їй:

— По-благородному, Оленко, привчайся: тобi тепер не личить мужиче.

Тiльки всмiхнеться Оленка.

Познакомилась з степурiвською вчителькою, дочкою книгарчиною, i в неї книги брать стала. I така була: Сергiй як нагадає про що їй, чого ще не знає вона, з писання Дарвiна про що абощо, почервонiє-почервонiє було.

— Як же я, - каже, - мало читала!

I ото вже вона дiстане як не в Сергiя, то в учительки книгу таку, як єсть у їх, та читає-читає вже.

Турбується було, що у школi не дають таких книг. Шиє, вишиває було, — рукодiлля, якого й у школi вчилась.

Од роботи домашньої мати її увiльняє було.

-Не в своє дiло не мiшайся,-- каже було їй, — одного вже держись.

Було щоденник Оленка веде.

"Я, — було пише в щоденнику, — з грязi вилiзти хочу. Я бажаю до чогось великого, гарного йти, бажаю людськостi, правди в життi, про вiщо так пишуть у книгах".

А музику як любила вона! Сергiй на скрипку грать трохи вмiв. Грає Сергiй, i не змигне Оленка нiкуди, слухає так. Почервонiє було, та аж дрижати стане уся.

— Ну, й музика, - каже було, - як вона душу проймає!

Вчилась i сама грать на роялi: охочих, казала, учать у тiй школi цьому.

А в глибокi думки як заходить було!

У жнива раз помер один товариш шкiльний Сергiїв, ще й сусiда близький його та й Оленчин, Андрiй Бiла-ненко. Стукають майстри, роблять домовину йому, вона сидить у садочку, пише в щоденнику:

"Отак! Учився хлопець, був гарний, хороший, та це й... у холодну, глуху, темну, тiсну могилу споряджають його! I це... проваляться груди йому, висохне мозок... Боже! Що ж це таке? Та невже ж це буде й зо мною?! Як же це так? А що там?.. Тихе, святе раювання? якi почуття невiдомi? огонь, пекло, муки? чи спокiй i спокiй, вiчний, страшний, поки й свiта й сонця!! Боже!.. Що ж таке буття й небуття?.. Люде, що таке?"

А раз прочитала Фламмарiона про небо. -- Так от, -каже до Сергiя, — де взялись усi тi мири незлiчимi, де кiнець простору небесному!

Вечорами усе вона дивиться на небо, на зорi було. Цвiт небесний любила, голубi плаття носила.

Палажка ж усе бiльше не любила, що Оленка до "ворогiв" її, знай, ходила, та ще й балакучiша була до їх, нiж до неї, матерi. А Оленка з матiр'ю якось негаразд почувала себе через її вдачу, невпокiйну таку. Особливо дуже не сподобалось Палажцi те, що Оришка сама раз покликала до себе Оленку була.

Вийшла з хати та:

— А яких я оце грибiв добрих насмажила; ось iди, покуштуєш! — до Оленки, що саме на грядках гвоздиками тiшилась.

Почула це Палажка з сiней, взяло її зло. Почала думать, як би помстить Оришцi за це. I от другого дня топить Оришка у хатi, слухає: десь кури кричать. Вийшла, - у Михайловiй клунi, що од гранi недалеко стоїть. Неначе хто їх рiже, кричать. Що таке? Пiшла до клунi Оришка, — зачинена. Подивилась у дiрочку, аж... її й кури. Палажка, аж з їх пiр'я летить, хворостиною їх ганяє по клунi.

— Божевiльна, що ти робиш? — Оришка до неї.

— Хай не ходять у клуню!

— А чого ж зачиненi вони? Заманила, мабуть! Оскиряється Палажка, хмурить брови бiлi свої:

— Заманила, — каже.

— Помийниця ж ти якономичеська! -Оришка їй. Аж пiдскочила Палажка.
Категория: 44 | Просмотров: 649 | Добавил: admin | Дата: 28.10.2011




VI

Вирiвнялась Оленка, зробилась хороша, струнка. Була, правда, худощавенька, блiденька трохи, та це не вадило їй; навпаки, робило такою чарiвною її, так i нагадувало про щось духове в їй. А карi оченята її були такi розумнi.

Почало серденько так уже биться у неї i щiчки так палать, як стане вона про кохання читать. Читала вона про вчителя одного. Був теж блiденький трохи, чорнявенький, задумливий був. Читав багато. Докопувавсь до всього, що й життя, що й небо. Добрий був до всього живого, — пам'ятав, що вiн чоловiк.

"От зiйтися б з таким, — думає Оленка було, - як би я покохала такого, пригорталась до його, думками дiлилась з ним!"

Єсть у дяка вербiвського син, Грищенко Федiр. Учителює десь, церковноучительську кончив. Учителював i тодi. Хлопець молодий, нежонатий. Жив лiтом дома. Побажав познакомиться з нею, а тодi у Вербiвцi тiльки й дiвчат iнтелiгентних було, що вона. Почав ходить до Сергiя. Тiльки Оленка якась соромлива була. I до Сергiя не пiде було, як у його вiн. Ходить було по садочку у себе та тiльки в садок Сергiїв, де Грищенко, так позирає з-за соняшникiв. А там грядки у їх мiж садками й мiж хатами.

— Ну, якi воно, - думає було, — тi мужчини, не брати, як Сергiй, i як воно з ними?"

А то раз у недiлю сидить Оленка в садочку в Сергiя. Пташки щебечуть, сонечко свiтить; калина кучерява, з одного боку пiдперта; лавочка, столик, там i вона, чорнобровенька квiточка. Вишита сорочка на їй: керсет плисовий, чорний; стьожка червона в косi, коса довга така. Сергiй нахилив вишеньку бiля неї, ягiдки дiстає, вона дивиться у Шевченкiв "Кобзар", "Дiвичiї ночi" читає.

Аж ось рипнула хвiртка. Глянула, — Грищенко з-за маку йде. Як пташечка та схопилась Олейка, наче пурхнуть хотiла, та й нiкуди. Стоїть, засоромилась, червона, як ягiдка. Познакомив Сергiй їх. Сiли. Грищенко, чорнявий, вусики невеличкi, в тужурцi синенькiй, глянув на книжку та:

— Читаєте? — до Оленки.

Всмiхнулась.

— Читаю, - промовила так соромливенько.

— А читання рiч гарна, — Грищейко їй.

— Аякже! — Оленка йому. — Це ж таке їство духовне. — Перегортає листочки та зирк-зирк на тужурку йому.

Грищенко:

— Читаєш i, як би сказати, бачиш усе.

Повела Оленка язичком по губi та:

— Еге. I до неба ближче стаєш. Почуття такi iнодi... — та й не доказала. Почервонiла, кахикнула: у хатi у неї саме сварка зчинилась. Хоча пiд калиною слiв з хати розiбрать i не можна було, а все ж чуть було лемент. А слова такi там були:

— Мою дочечку манить, а мене зве помийницею, — мати до батька, — а в тебе й нема того, щоб вибатькувать її, сяку-таку невiстку свою!

Батько:

— Та хоч ради недiлi святої не кричи, ради чоловiка чужого, там он учитель чужий, почує...

— А що менi такi вчителi! Й панiв вони, чи що? — батьковi мати.

Вийшла далi мати надвiр, пiд калину з-за пшенички дивиться давай.

Оленка:

— Яка яблунька гарна! - Встала та й iде за яблуньку.

— Ще й ховається! — мати до неї, — Думає, що я й не бачу її; додому йди!

Пiшла Оленка такою ходою нерiвною i попрощаться забула.

— Не ходи! - напустилась мати у хатi на неї. Батько й собi:

— Та й справдi, Оленко: краще б було, якби ти таки й не ходила до їх.

Що тiльки Михайло не був задерикуватий, як Палажка, а йому теж не до вподоби було це ходiння. Боявся, щоб Сергiй її "з пантелику" не збив. Про його тодi балачки ходили, що вiн у бога не вiрує, у церкві поклонів не б'є, свiчки не ставить та не часто й буває у їй; i комусь ще казав, що земля кругом сонця лiтає i що дощ з пари.

— В писанiї немає цього, — казав якось Михайло Сергiєвi, - це од невiрцiв усе; нiхто сил божих не знає, а дощ бог дає, а не з пари.

Не любив Михайло Сергiя. Через його та й до Василя рiдко ходить було.

Усе було вiн Оленцi товче:

— Живи по-божому: пости чти, до церкви ходи.



VII

Незабаром знов побачила Оленка Грищенка в Сергiя. Дивиться на його з-за городини. .

"Тодi я гаразд i не роздивилась на його, — думає, — а вiн такий... про читання зразу почав".

I пiшла б, може, до його, як знакома уже, мати ж... сидить бiля хати, лущить насiння. А Оленка в Сергiя, в дядини, крадькома вже бувала. Та й Грищенко... хто його зна, якої тепер думки про неї, що тодi її так осоромила мати. Щоб хоч не дивиться на його, не чути його голосу, пiшла Оленка на вигiн!

Вигiн за садком зразу, високий, крутий. Тут i там по йому конi пасуться, телята щипають травичку, вiтряки стоять. А внизу село лежить, таке кучеряве. Кучерi то-польовi, срiбненькi, пiдiймаються вгору; iншi, чорнi, позвисали над клунями; ще iншi, вишневi, сливовi, повивають хати. А церква, наче зiронька в небi, сяє-сяє в гущавинi. Убiк попiд вигоном долина побiгла. По той бiк долини гай зеленiє, то в долину збiгає, то в поле вискакує, що жовтiє проти сонця за ним. А там далечiнь... синiють гаї.

"Боже мiй! - думає Оленка. - Чого я сама? Потiшиться нi з ким красою цiєю".

Щось забалакало ззаду. Оглянулась, - Сергiй i... Грищенко за нею iдуть. Затьохкало в неї. Чубок на головi поглядiла, що визирав з-пiд платочка, на плаття голубе подивилась собi, припинила ходу. Привiтались.

— Яка краса унизу! — Оленка до Грищенка.

— А що, вас не били у хатi тодi? — вiн до неї. Всмiхнулась Оленка й нiчого. Стало нiяково їй. Сергiй це помiтив, про друге почав:

— Читав я в газетi, — каже, — що в селi одному хлопцi й дiвчата простi спектакль дали. Порядкували вчитель та дяк. Да якби i в нас таке встроїть, та ще й прибуток призначити на яку цiль корисну!

Оленка зирк-зирк на Грищенка, нiби питала його, що вiн скаже на це.

Грищенко, мабуть, думав, що Оленка на вбрання позирає йому: поглядiв комiрець отюжений, висунув трохи з-пiд тужурки його, кахикнув та:

— Iнтересний, — каже, — з степурiвським дяком спектакль був учора у нас. I то ж чорт рябий! Новiсiнькi карти були у мене, i вiн... — Грищенко зареготiв, — i вiн чисто порвав.

— За вiщо? — всмiхнувся Сергiй.

— П'ять рублiв я виграв у його. Я вже казав йому:

не вмiєш — не сiдай, а вiн... хе-хе!

"Карти на умi в його!" — подумала Оленка про Грищенка. Глянула на його: такий повний, червоний, в'язи товстi. "Зовсiм i обличчям не схожий на того, про якого я читала", - подумала.

Сергiй глянув на сонце та:

— Iнтересно б оце подивиться на сонце в скло закоптiле.

Оленка:

— I то ж тiло величезне таке! А проте... потухне колись.

Грищенко:

— А он чорногуз який ходить! — карлючкою за вiтряк показав. — От якби рушниця оце!.. Чудасiя!.. Як я уцiлив нею раз був ворону, так i пiшла з тополi перекидя.

"А нащо уцiлив, спитать би тебе?" — подумала Оленка.

Довгенько ходили по вигону. Грищенко й до дяка степурiвського ще вернувсь, розказував, як той п'є горiлку та як на головi вмiє ходить. — Iнтересно, — каже. Оленка бiльш мовчала.

"Хай... — було думає, гуляючи з Грищенком, — кончу школу, далi одчиняться дверi менi... невже не зустрiну тодi його... любого, з душею".



VIII

Палажка тим часом все частiш i частiш загризалась з Оришкою. Пiсля того, як її Оришка назвала помийницею, вона як помiтить, що Оленка у неї була, так Їй i зробить шкоду яку. Iде поз грань, соняшник зломить Оришцi або переб'є ногу курчатi її, як пiде до неї, Палажки.

Лютувала на Оришку Палажка i все дужче злилась i на те, що у неї, "ворога" такого, город бiльший. Почала все частiш дорiкать ним Михайловi. Солi нема, борщу нiчим затовкувать, так на язицi й огород у Палажки.

— Пiдлiзли сякi-такi до старого, а ти попустив їм! — гримає на Михайла. — Хоч би це який кущ картоплi продать з тiї смужечки, що оддав їм, i то б же яка це запомога була!

Вийде з хати Михайло, перед очима i смужечка та.

"Справдi, — почав думать вiн, — нащо попустив? Хоча... батькове ж слово... i не попускать не можна було... "Чти отця", — в писанiї сказано. Це... це все Василь та Оришка тут виннi. Пiдлiзли пiд старого, мовляла Палажка, так воно й є! Бо й справдi: чим я од Василя гiрший у батька? За вiщо Василевi бiльш огорода од батька? За те" що батько жив при йому. Так i при менi ранiш жив! Нехай Палажка, може, чим i не догодила йому, так... у якiй же я тут вині?! Підлизли пiд батька i все тут".

Так почав думать Михайло, i вже й сам на Василя та Оришку злитись почав. Уже й бувать у їх перестав. А робить їм погоду Палажка, вiн i не спиняє її. Iнодi й сам ще як захватить їх кури з свого города, то аж сторчголов летять.

Лайка, сварка i в хатi й надворi.

"Бiднiсть— i зло через те, — думає Оленка було. — Хай... — було розважає себе, — кончу вчення, матиму мiсце, буду запомагать батьковi, матерi, може, хоч трохи утихне гризня".

Зiставалось Оленцi, щоб уже кончить школу, год один ще повчиться. Дiждала кiнця лiта, поїхала.



ІХ

Перед тройцею приходить од Оленки одкритка, пише:

"Кончйла з нагородою -євангелiєю в червоному бархатi, оправi золотiй. Тодi-то за мною на станцiю виїдьте".

Прийшов час i їхать. Запрiг Михайло конячку, поїхав. Весело їхалось. Незчувсь, коли i в Гайдарях опинивсь, а двадцять же верст, велике село. Виїхать з його, i станцiя зразу.

Розвиднялося саме. Осокори в садочку, неначе намальованi, стоять на побiлiлому небi, а водокачка стоїть сувора така.

Немає ще поїзда. Самi грузовi вагони збоку стоять. Свiтиться в декiлькох вiкнах. Телеграфiст в одному сидить, куняє. А бiля кущiв стрижених хропе хтось на клунках. Десь панок у брилику взявсь, походжає. Надворi все свiтлiше стає.

— А дозвольте спитать вас...-- до панка до того Михайло,— чи швидко вже поїзд?

Панок:

— А тобi ж куди, на заробiтки кудись?

Всмiхнувся Михайло:

— Нi, дочку виглядаю з школи.

Зупинився панок: — Як то з школи? Пiдiйшов до його Михайло:

— Училася з панськими дiтьми.

Дивиться панок то на сiру свиту Михайлову, то на зашкарублi чоботи йому. Всмiхається Михайло. Походжає панок, Михайло й собi поруч з ним.

Прийшов поїзд, чмихає стоїть. Настороживсь Михайло. Зирк! Висувається з зелених присiнок корзиночка. Держить її панночка в голубому. Рученята такi бiлi у неї, манiсiнькi. Чубок такий кучерявенький з-пiд платочка визирає у неї. А на щiчках i рум'янчик єсть. Виходить, всмiхається.

— Здрастуйте, тату!

Пiдбив Михайло сiнце їй на возi, ряденцем заслав, поїхали.

По вигону сивiє роса, а там он за вербами так небо палає, — сонечко сходить. Тополi в Гайдарях, неначе засоромились чого, почервонiли. Гайдарi. Сюди й туди по садочках бiлiють хати; клунi, хлiви стоять понад улицями. Череда ось iде. Чередник у свитi, в брилi: "Гей!"— помахує костуром. Там он на майданчику бекають вiвцi. А птаство що по садках виробляє, зустрiчає сонечко як! Соловейко, аж у вухах лящить, витинає такої. Та тут ось один, а там десь i другий. Жовна й собi виграє на кленку. Пташка якась: цi-цi! у калинi. Нащо вже сорока, i та: скри-ки-ки!

— Який же тут рай! — всмiхається Оленка. — Рай, справжнiй рай!.. А там... стiни. Глянь у вiкно: метушня, стукотня, дим.

Михайло:

— Так це ти, значить, учителькою будеш уже! Слава богу. От якби ще й у хторокласнiй де, щоб жалування бiльше тобi: запомагать будеш i нам.

— I у второкласнiй можна менi,— Оленка йому. Помовчала, далi: — Менi так i казано. — Усмiхнулась. — В отця Полiєвкта я це була.

Як була, розказала.

А на станцiї бiля того города, де живе отець Полiєвкт, Оленцi пересадка була. Поїзда другого ждать довго, надворi пiвдня, вона корзиночку швейцаровi поглядать оддала, а сама до його пiшла: наблюдатель над щколами i знайомий до того,— спитать про мiсце його. Подзвонила. Впустили її. Чиста кiмната, олива горить. Вийшов отець Полiєвкт, повний, очi вузенькi, благословення їй дав, усмiхнувся — впiзнав Оленку; рiк тому, як була у його вона з книжкою якоюсь i поклоном од завiдующого школою. Сiв отець Полiєвкт. Оленка, така учтивенька, соромливенька, стоїть перед ним та:

— Це вже я кiнчила, — так потихеньку до його.

Вiн:

— Ага... Що ж, трудно вчиться було?

— Нi, так...

Погомонiли трохи, далi Оленка:

— Я б вас прохала... як тепер пристроїться менi вчителькою?

Отець Полiєвкт, чого й ждала Оленка од його, що вiн же увiв її у науку у цю, усмiхнувсь та:

— Гаразд, гаразд, голубочко... Буду мать на увазi... Бога не забувать тiльки треба, старших поважать... — Ранiш "ти" їй казав, тепер обминав це слово.

Не забула Оленка й про те, що їй доведеться запомагать батьковi, а в однокласнiй школi плата мала вчителям, вона:

— А чи й у второкласнiй можна менi?..

Помовчав Полiєвкт, далi:

— Кiнчила церковноучительську: мм... можна. Ось буде й мiсце гуляще в однiй.

— А як я взнаю про те, чи буде мiсце менi, чи нi?

— Напишу нехай через мiсяць отам... Звiдаюсь ще де з ким.

— Такий добрий... — Оленка до батька.

Їдуть. Ось якийсь домик визирає з-за тину. Стiни бiлi, покрiвля червона, а рундучок зелений такий, виноградом диким порiс. Квiтничок перед домиком тим, смужечками якимись, мережечками пiшов. Кущики зеленiють якiсь. Та трояндою так i несе звiдтiля. А сад ззаду так i налiг на той домик.

"От, — думає Оленка, — буду вчителькою так у селi у второкласнiй; житимуу хатi в такiй; квiтничок такий буде у мене, садочок, рояль, книги, картини i... вiн, задумливий, милий, хороший. Будемо людей добру навчать, до всього такого великого доходить будемо з ним".

Михайло:

— А євангелiя в оправi золотiй тут? — на корзинку показує.

Кивнула головою Оленка, всмiхається.

— Отож гляди її, з нею скрiзь буде хортуна тобi. В поле виїхали. Сонечко вранiшнє золотеньке, червоненьке, уже так осяяло все. Видно: там он i там гаї по долинах червонобокi пiшли. Там он рiчка блищить в очеретi. А он десь церква бiлiє в селi. Чорнiють яри. Перепiлка, чуть, десь у житi лящить. Жайворонок белькоче вгорi.

— Який же мир божий гарний! — скрикує Оленка.

Дорога повилася й повилася житом, синiє. Жито молоденьке, блискуче, так зеленiє — пiшло. Вiтерець пахучий пiепотить у йому. Сокирки так голубiють в гущавинi. А ось коноплi чорнiють, запахли. Горох по могилi послався. Могила висока така.

"Могила... — замислилась Оленка. — Кого вона бачила? Татар скуластих? лицарiв чубатих, козацьких? чи, може, аж скiфiв?.. Де все дiлося те, що булр тут колись? Чи хоч сниться краса ця тому, хто, може, у могилi тiй спить?.. Боже мiй, нащо той сон, такий вiчний, страшний, коли життя таке гарне?!"

Сонечко вже височенько пiдбилось. Вже поминули й Гупалiвку з цегловою церквою, з очеретами густими. Ось уже й вiтряки степурiвськi. Степурiвка он збоку. А ось уже й гай: звiдтiль i звiдтiль на дорогу налiг. Дорогi, рiднi мiсця! Там он, де якийсь кущик росте, колись курiпочку зiгнала Оленка, ягiд шукала; а там, на пiдгiр'ячку, рвала купало...

Бричка ось їде навпроти, Савка Гнатюк, вербiвський чоловiк, поганяє. Хтось сидить за спиною в його, молодий, картуз — синя околиця.

— Студент Кочурин, — батько Оленцi.

Чула про Кочурiв Оленка. Савка, вiзник їх, розказував про їх батьковi в хатi при їй. Пани вони, люди багатi, освiченi. Старий Кочура в земствi чимсь єсть. А живуть вони недалеко од Вербiвки на хуторi.

"Що, якби познакомиться з ними?" — подумала Оленка.

Дачники в їх часто бувають. Учитель з гiмназiї, Савка казав, часто буває: нежонатий, на щоцi родинка. Дочка єсть у Кочури, студентка, Люсею звуть, Савка казав.

Поздоровкався Савка, проїхали.

"Боже мiй, — подумали, — невже я не познайомлюся з ними?.. Люде вищої освiти! Таке єсть гарне пишуть про їх. Рай, мабуть, з ними".

Ось уже й хатки у садочках. Баштанець серед дороги ось дiтвора городить з пiсочку. Он у споришi стовп бiлий стоїть, "Вербовка" чорнiє на дощечцi.

— Здрастуй, рiдне село!

Вилами улиця. В лiву руч повернули. Ось уже... хто? Мати назустрiч iде; Парася бiжить.

— Здрастуйте!

А ось уже й тин. Хата старенька виглядає з-пiд грушi, зеленiє садочок. Над вигоном он берести скупчились, на хлiвцi напирають. Клунька пiд кленом чорнiє.

— А як повиростало усе! — скрикує Оленка. — Рожа он як зацвiла!

В хату ввiйшла: невеличка, стеля так низько, а стiнка напiльня так оддулась. А така вона, хатка ця, мила тепер.

— Рiднесенька хата!

Мати самовар блящаний ухопила, наливає надворi;

Парася — школярка уже — угiллячка з печi дiстає, батько вигiряг конячку, чкурнув за булкою в лавку.

Пройшлась Оленка по хатi, пройшлась по садочку, так їй весело, любо, таке їй рiдне усе, — розiгналась до дядька Василя борозенкою через грядки.

I тут почалось.

— Куди ти? — мати од самовара до неї, так суворо. Почервонiла Оленка, зупинилась.

— А вам що? — питає.

Мати:

— До сяких-таких не ходи!

— Ось киньте-бо це!

— Не йди, я тобi кажу!

— Та поки ж це буде? — махнула рукою Олейка, пiшла.

Мати:

— Та не дозволю ж я, — кричить, щоб моя дитина, що найук дiйшла отаких, та до ворогiв моїх ходила! — Вхопiиш палюгу та трах, трах нею по шибках у хатi своїй.

Стала Оленка, дивиться. Вийшла дядина з хати, — там недалеко хата од хати і дверi напроти дверей.

— Що там таке? — обзивається.

— Не мани, сяка-така, дитини моєї, своїми втiшайся!

— З ума зiйшла? — Оришка їй.

Палажка:

— Ось тобi, о! — крутить дулi, дає Оришцi. Якiсь люде йшли улицею, поставали навспинячки, дивляться. Прийшов Михайло з булкою, теж дивиться, став. Повiсила голову Оленка, похилилась до себе в садок. Закипiв самовар, нiхто й чаю не пив.
Категория: 44 | Просмотров: 727 | Добавил: admin | Дата: 28.10.2011


Х

Обгортає Палажка на грядках картоплю пiсля цього якось i дiйшла до обнiжка, що лежить гребеником мiж частками Василевою i Михайловою. Такий вiн бридкий їй: так нерiвно город роздiляє i за ним такi вороги живуть!

"Хоч устругнуть його трохи", — думає.

Подивилась до Василевої хати — не видно нiкого та за соняшниками не дуже й примiтне її, нахилилась, клює шарiвницею обнiжок той. Так гарно їй, таке її усердя бере: в обнiжковi зазубнi робить, а поз обнiжок, пiддовбуючись пiд його, рiвець прогортає.

"Хай трохи-потроху обвалюється у наш бiк, — думає, — до ворогiв посувається: все ж таки нам город буде ширшать, а ворогам зло".

Другого дня прогонив Василь кури з грядок та й до обнiжка наблизивсь. Побачив — скипiв. Сердитий-такй якийсь вiн, чорний, усатий. Побiг, ухопив заступ, давай загортать той рiвець, зазубнi тi. I землею з грядок Михайлових загортає.

— А, сякi-такi!.. — кричить.

Михайло був тодi в хатi у себе з чоловiком одним. Як вискочить.

— Що то ти робиш!— визвiривсь на Василя.

Василь:

— А то он що пороблено? — показує йому зазубнi.

Бачить Михайло, що пороблено, i хто поробив, догадався, бачив бiля обнiжка Палажку учора, та це байдуже йому: у Василя частка бiльша, вiн те знає.

— Що ж там? Нiчого! — Василевi вiн.

— А, так нiчого тобi!

Горне Василь з грядок його землю та зачiпає й картоплю йому.

— Рятуйте! — кричить Михайло.

Виходить з хати i чоловiк той. А чоловiк той — Семен Остапчук. Чоловiк багатий, поважний, письменний. Був вiн од Вербiвки суддею тодi в волостi. Iде й вiн до обнiжка, такий здоровий, показний, рудий трохи.

— Що таке? — питає.

— Подивiться ось, — Василь до його, — що воно пороблено обнiжковi це?

Подививсь Остапчук, та тiльки не за Василем оступивсь. Василя не любив вiн за його вдачу сувору, що й до його, суддi, вiн непривiтливий був. А Михайла тодi ще саме було й треба йому: прийшов до його на роботу кликать до себе, i пообiщав Михайло.

Всмiхнувсь Остапчук та:

— Що ж? тут... нiчого такого. Почервонiв Василь:

— Як нiчого? — крикнув на Остапчука.

Остапчук:

— Чого ж кричать?.. На кого кричиш? — з серцем до його. Вiн:

— А що ж?.. Лiзуть у мiй огород, i нiчого? Михайло:

— А як у тебе он i город ширший, i не кажеш того!

— А тобi що до того? — гримнув на Михайла Василь. Подививсь i Остапчук на Василiв город: од обнiжка до улички, i на Михайлiв: од обнiжка до лiски,-городи узенькi, примiтно, що ширший, хоч i не набагатечко.

— Ширший, да, — додав Остапчук. Почервонiв ще дужче Василь:

— Так i ти... i тобi заздро, що город ширший у мене?-визвiрився на Остапчука.

— Не тикай!.. З ким ти потикавсь? — Остапчук до його.

— А що ж?

Остапчук:

— Грубiян отакий... У город он лiзуть до його... До такого i слiд лiзти.

— Що ти? Що слiд лiзти? — скипiв Василь. — Що ти, чорт рудий, пiддрочку даєш?

Дивиться Остапчук, почервонiв, далi:

— Що ти? що ти менi оскорбленiє наносиш таке?! — закривав,— Чуєш! — обернувсь до Михайла.— Чортом рудим мене зве! Свiдком будеш: процентуюсь.

Увiйшли в хату Остапчук та Михцйло. Була в хатi й Палажка, сидiла на полу, пiр'я в решетi драла. Оленки ж не було й у городi, десь зiйшла од клопоту. Всмiхається Палажка: увесь час у вiкно одсунене слухала бучу. Остапчук нiчого. Увiйшов у хату, щоб цiпок узять та додому йти та й... сiв на лавi, похнюпивсь. Сердито йому. Як-таки так? Якийсь-небудь харпак i його, суддю, такого чоловiка поважного, так образив! I за це йому тiльки арешту може буть суток з скiльки. Щоб i робив йому! Пiдняв голову:

— А з якого благополучiя у його, прохвоста, город бiльший? — почав до Михайла.

Почухав потилицю Михайло, сiв на лавi й собi та:

— Подарував старий йому трохи... пiдлiз.

— А документа ж нiякого в його нема од старого?

— Нема.

Стиснув Остапчук плечима.

— Дивуюсь, — каже, — тобi: чого й дивишся на його тодi? Тобi ж тут жалiться можна в суд: нас, мов, два брати, город батькiв, а владiєм нерiвно ним. Прощу порiвнять нашi частки.

Мовчить Михайло, дивиться на Остапчука. А Палажка так радiсно:

— Порiвнять! От спасибi вам... дайте стежку в цiм... доказать сяким-таким!

Всмiхнувсь Остапчук. Оце-то йому допекти Василевi!

— Чого ж, — каже до неї, — можу дать стежку. — Повернувсь до Михайла:— Тiльки тут от що: того, що як там було в вас — чи подарив йому батько, чи як, — згадувать у судi не треба, а просто: Василь, мов, сам захопив стiльки города собi.

Мовчить Михайло, в землю дивиться.

А Палажка:

— От спасибi вам! — до Остапчука. — Я вже вам робить що без грошей послухаю за таку йашу добрiсть до нас.

Знов усмiхнувся Остапчук: це ж йому й користь iце з цього буть може.

— Еге, я добрий, звiсно... Захопив прямо, кажи, — навчає Михайла. — Знайти тiльки для хворми свiдка такого, який би теж так сказав, i дiло вгорить. Я потягну руку за тобою. Перебалакать ще з товаришами суддями можу... i присудимо тобi посунуть обнiжок у Василiв город... Добре?

— Не знаю... коли б... — Михайло почухавсь.

— Що "коли б"?

— Коли б грiха не було тут.

Всмiхнувсь Остапчук, прихиливсь до Михайла та:

— А за обнiжок?.. Як тут грiх, то й за обнiжок же грiх: з вашого ж боку вiн скопаний.

Всмiхнувсь i Михайло, помовчав, далi:

— Та це так, тiльки... обнiжок дiло менше, а це... батькове слово треба ламать i... на Василя— захопив ще треба казать. Та й... обнiжок не я й скопував ще.

Палажка:

— І тебе сi та тi й вигадували такого менi... — почала кричать на Михайла.

Зареготiв Остапчук.

— Подумайте,— каже,— над цим.— Взяв цiпок, пiшов.

Почалося справжнє пекло в хатi у Михайла. Палажка вже тiльки й знає, що гризе йому голову:

— Сякий-такий, одбирай, що попустив! Слухає-слухає Оленка це, почне вбалакувать матiр:

— Ну, мамо, що ви за людина така? Нащо гризня ця?

— А тобi чого треба? — визвiриться мати на неї.

— Кончила вчення, мiсця шукай!

"Ну,— було думає Оленка, — коли б уже швидше те й мiсце: зароблю грошей i, на чiм не стане, куплю у дядька смужечку, що попустив йому батько. Нате, мамо, — скажу,— та цитьте!"



XI

Пройшло вже бiльш мiсяця з того часу, як пообiщав отець Полiєвкт написать Оленцi про мiсце. Жде-жде Оленка, не чуть нiчого од його. Чи не забув? Почала турбуваться.

А то одного разу почула од Сергiя вона, що сам чув десь, що отець Полiевкт, який завжди живе у губернському городi, зараз перебуває у батька свого, а цей живе у городi, що недалеко бiля Вербiвки, — невеличкий, повiтовий. Батько його, сивий дiдусь, заштатний батюшка, слабував дуже тодi, i вiн приїхав одвiдать його. Стукнуло в голову Оленцi: чи не пiти це до його, нагадать про обiцянку йому? Вечорiло тодi вже, як вона цю звiстку почула. Дiждала другого дня, причепурилась, чкурнула. А там усього сiм верст до города.

Пiвдня. Прихожа Полiєвктового батька. Оливою, калошами пахне. Сидять на лавцi в прихожiй: Грищенко у тужурцi, якась панночка в чорному, ще хтось безусий у блузцi, — видно, теж до отця Полiевкта прийшли. Сiла Оленка й собi. У сусiднiй кiмнатi чуть Полiєвктiв голос; балакає так повагом з кимсь.

— Любов до ближнього, — каже комусь, — любов, про яку так учив нас наш божественний учитель Христос, — велика рiч. І ми, служителi його, у проповiдях наших повиннi дбать про неї.

"Милий отець Полiєвкт, — думає Оленка,-про яке святе дiло вiн дбає!"

А серце тiльки тьох-тьох у неї: що то вiн про мiсце їй скаже.

Ось iде через прихожу у кiмнату у ту баба якась в попереднику, на прислугу схожа.

Оленка до неї:

— Доложiть отцю Полiєвкту, що я хочу бачить його:

Панасенкова, скажiть.— Пiшла баба у дверi, зачинилась, докладує.

— Так i Панасенкова тут?— чуть отця Полiєвкта. — Пам'ятаю... там така... — почав до когось, — по науках у школi не було кращої за неї. Дякували менi, що таку ученицю знайшов. Там даровита, а працьовита!.. Може неабищо буть з неї.

Чує це Оленка, всмiхається.

"Значить, коли за таку маєш мене, — думає, — подбаєш для мене. Ану, у якiй же второкласнiй ти помiстиш мене? У дiвчачiй, звiсно. Ну, й працюватиму ж я! Буду вчениць своїх до думок глибоких привчать, до людськостi, правди; буду їм книги гарнi читать. Пiдiйду до сiї, до тiї, всмiхнуся до неї, вiзьму за щiчку її. Боже! Як я їх буду кохать!" — Аж устала Оленка, пройшлась по прихожiй, так їй гарно зробилось.

Вийшов якийсь батюшка од отця Полiєвкта, молодий, високий, надiв бриль, пiшов собi. Визирнула баба з дверей незабаром за батюшкою:

— Iдiть хто... — каже.

Схопивсь Грищенко, почимчикував до отця Полiєвкта. Дверi зiстались одхиленi, Оленка стоїть бiля комина i їй видно: отець Полiєвкт сидить за столом у рясi шовковiй, такий поважний, а Грищенко вклонився перед ним низенько так, склав руки на грудях i так облесливо пiдiйшов до його.

"Яке ж низькопоклонство!" — подумала Оленка.

— Ваше високопреподобiє! — почав Грищенко до отця Полiєвкта. — Заставте за вас бога молить: допоможiть менi перевестись у второкласну куди!.. Прошенiе ось... — Вийняв похапцем з тужурки бомагу, пiднiс її отцю Полiєвкту, стоїть, знiтивсь перед ним, голову набiк.

"Як же i принизився!" — подумала Оленка. Їй аж соромно стало.

Подививсь у те прошенiє отець Полiєвкт, далi:

— Гаразд, голубчику! — та й положив на стiл його.

Поцiлував Грищенко ще раз отця Полiєвкта в руку, вийшов, всмiхається. Дивиться Оленка на його.

"Цуцик ти, цуцик, — думає. — На двох лапках стаєш. До чого це воно? Хоч i начальство ж отець Полiєвкт, а вiн же чоловiк, як i ти. I невже простiш як не можна держать себе з ним? Ну, взять хоч i благословення, та без корчiння такого. Або... або й зовсiм нащо здалося воно?.. Тепер же не школярi ми вже!"

Дiйшла й до Оленки черга. Увiходить i справдi не бере благословення. Сказала "здрастуйте" та й стоїть, усмiхається. Полiєвкт зворухнув рукою, повiв по столу, та й нiчого. Далi схитнув головою та:

— Розумна стала дуже, — про себе нiби, хоча почула i Оленка це,почервонiла, мовчить.

Він.

— Що вгодно? — так сухо до неї.

Оленка:

— Ви обiщали мiсце менi, так,.. чи не чуть ще?

Насупив брови отець Полiєвкт: .

— Не чуть...

— А коли ж буде чуть?

— Не знаю... Можна проситься iнше куди. Хто там ще єсть до мене? — гукнув до дверей.

Щось важке-важке пiдступило пiд горло Оленцi. Похнюпилась, пiшла од його. На пiшохода дожидав її Грищенко, щоб рiазом додому йти. Веселий такий.

— Ну, слава богу, — почав до Оденки, йдучи, — прийняв прошеніє i "гаразд" сказав... Воно й не що, а все-таки у второкласнiй вчителювати краще. Мiй знакомий один у городському вчителює, бачив я сьогоднi йото, такий у гудзиках! Форма нiчого в городському. I в второкласшй нiчого: канти червонi, кокарда.

"І ти задоволений, — думає Оленка про Грищенка. — Ти, що так про форму мариш! Значить, про даровитих тiльки балачки, а на дiлi- хоч вiн i нiкчемний, пустий, тiльки ворон збивать з тупiль, а, — аби цуцик!.. Де ж обiцянка хоч?"

Толока. Будяки проти сонця так червонiютї". Роззирає Грищенко сюди-туди, всмiхається. Оленка нiчого, повiсила голову, йде.

"Так он воно що! — про Полiєвкта думає.— Ось яка любов до-ближнього!.. "Дбать у проповiдях"... а в життi... слова однi... Значить, єсть любов тiльки до честi од ближнього! I за неоддання її ви так одпихаєте од себе його! I ви ще служителями Христовими себе вважаєте!"

Пригадалася Оленцi тут притча про виноградарiв, у якiй хазяїн один послав слуг до виноградарiв забрать ягоди, а виноградарi взяли й тих слуг повбивали.

"Убивцi! — подумала. — Хто й служив би йому, ви й того уб'єте".

Пригадалося їй i те, що нагорода у неї — євангелiя позолочена.

"Нащо ви хоч золотите її!" — подумала.

Другого дняi і ранок ще, а в хатi гризня.

Мати на батька:

— Ноги муляють черевики позалатуванi, нових треба!

А батько:

— Нащо керсету у глину вробила? Глядiть треба, коли брать нiгде нiчого.

Вона знов про город йому.

"Чого ж тепер сподiваться менi? — думає Оленка. — Що робить? Гинуть... гинуть у цьому пеклi серед гризнi, вбожества?"

Вийшла з хати, стала на порозi.

"Та що ж робить-таки?"— думає.

Пiшла в садочок, сiла на лавцi, пiдоперлась рукою.

"Хiба знов до Полiєвкта пiти? — думає.-- Так... стоїть пак iти до такого?! Проситься в iншу єпархiю?.. Хоча... не такi пак i там Полiєвкти! Хiба,.. в земську школу вдариться?"

Здумала про земство Оленка, здумала й про Кочуру, який чимсь у земствi єсть, Савка казав. Пригадала студента його, якого зострiчала, їдучи додому. Про Лсю, дачника-вчителя, про яких Савка розказував, здумала. Про панiв, про яких десь у книзi читала, згадала. Були освiченi, багатi були. Людям, що працювать чи вчиться бажали, а не мали змоги, запомагали.

"А що, якби це до Кочур сходить? — думає. — Люде теж багатi, освiченi, не попiвської, звiсно, освiти. А не краще пак чоловiк освiченiший? i люде з знакомствами, звiсно. А жить так бажаеться... жить, працювать, робить щось таке гарне, велике... Невже б вони як-небудь не запомогли це менi, не пристроїли де абощо! Сходжу. Тiльки самiй нiяково мов. Чи не пiшов би й Сергiй за товариша?"

Прокралась до Сергiя Оленка.

Згодився Сергiй пiти, тим бiльше що Кочурин студент ще був i знакомий йому. Iшов колись у Книшiвку Сергiй та од тiчки собак оборонив його в полi, як вiн саме гуляв. З того часу здоровкаються.

Порiшили в недiлю сходить до Кочури.



XII

Прийшла й недiля. Ранок. Посилає батько до церкви Оленку, не йде. Полiєвкт їй на думцi.

"Чого я пiду, — думає, — коли служителi церкви такi!"

— Безсовiсна! — батько на неї. — Хiба ж можна до церкви не йти? Це Сергiй усе тебе зводить з ума!

— Отож... — Палажка од печi. — Там не тiльки Сергiй у бога не вiрує, а сяка-така й мати його: у церквi вже хто його зна коли її й бачили!

А Оришка й справдi тодi давненько вже в церквi була: ходить їй трудно було; мочила коноплi пiд холод раз та захолодила ноги, болiли. Палажка ж i сама ранiш коли-не-коли бувала в церквi, а тепер, як стала Оленка "баришенькою", часто стала бувать. Увiйде, запишається так, а вiзьме свiчку, закопилить губу та аж на самий перед лiзе ставить: дивiться, мов, люде, чия я мати.

Сонце вже височенько було. Батько до служби пiшов, Оленка до Кочури збираться давай. Внесла з комiрки плаття голубе, празникове, керсет плисовий. Що надiть? Те й те приношене. А в шкiльному синенькому, яке зараз на їй, i зовсiм не личить iти: коротке, й лiктi вже видно. Голубе празникове мов найчистiше, — надiла: приношене-таки й ситцеве.

"Нiчого, — думає, — до людей освiчених iду: не поди-йують".

На вигонi ждав Сергiй її, теж у ситцевiй блузцi, пiшли. Поле. Ось жито стоїть у копах. Скот пасеться в стернi. А ось гречка бiлiє-цвiте. Мед пахне-пахне, а бджоли тiльки джж!.. Так гарно йти.

Балка ось. Хтось вибiгає велосипедом iз неї: бiла сорочка, картуз бiлий, синя околиця. Хто? Студент Кочурин! Добiгає...

— Здрастуйте! - до Сергiя. Велосипед похитнувсь, i вiн зскочив. Почоломкався з Сергiєм. Познакомив з ним i Оленку Сергiй.

Вiн:

— Ху! Ухекався так... катаюсь... — Вийняв платок з кишенi, утирає лоба. - Ху! Люблю побiгать до чаю, краще питиметься. А ви ж це куди? - до Сергiя.

Сергiй:

— А так... ходимо... — збрехав поки що.

— Засидiлись?.. Читаєте, мабуть, усе?

— Не дуже, - Сергiй йому. - Книг немає таких. — Помовчав. - У вас там не можна б розжиться якої коли?

— Зайдiть коли. У нас гарна бiблiотека. Чому ж?.. I погуляємо в нас. I ви... — звернувсь до Оленки студент.

Так радiсно всмiхнулась Оленка: цього ж їй i треба. Почервонiла та й очi в землю.

— Не стiсняйтесь,— студент їй, — я знаю про вас: розказував Савка, як зострiчалиеь тодi, пам'ятаєте?

— А коли б же й справдi до вас забрести? — Сергiй до студента.

— Хоч i зараз ходiмте.

Пiшли. Студент велосипеда веде, Оленка з ним поруч iде. Так бадьоро йде. "Ану, — думає, — як привiтають пани нас? Тi, про яких я читала, були такi добрi: i пригрiють чоловiка, й розважать. Звiсно, люде освiченi: про людськiсть знають уже i багатi: бiднiсть не злить їх. А як я буду поводиться з ними? Як скажуть: " Не стiсняйтесь, будьте як дома"... "Дякую", — скажу. Картини в їх єсть, квiтки: побачу якi. Книг попрошу. Рояль, може, в їх єсть, пограю... так бажається... так давно вже грала".

— Що ж, ви кончили школу ту? — студент до Оленки.

— Кончила.

— Розказував Савка... Iнтересно: так попали учиться. Хист, видно, до грамоти маєте. Що ж тепер робить думаєте?

Помовчала Оленка, далi:

— Не знаю й що.

— Як! Знання свої в життi прикладайте. Учителькою гарною можна б вам буть абощо. Iнтересно: з народа сами, та якби стали видатним чим. Працюйте.

Всмiхнулась Оленка:

— Не знаю тiльки, де б працювать.

— Чого?

— З батюшками не везе щось менi: пообiщав один мiсце, потiм... одказ.

— О! - зареготав студент. — Знали з ким мать дiло! Киньте попiв.

— А як би в земську школу менi. Як на вашу думку: з церковноучительської можна туди?

— А чому ж? Хоча... знайомство єсть яке в вас?

— А якби до вашого батька звернуться?

— Звернiться. Познакомлю.

Всмiхається Оленка: "Ось-ось чого бажаю, досягну", — думає.

— I вам, знаєте що! — студент до неї. — Чому б вам не поступить на курси медичнi, як сестра моя?.. Буть лiкаркою, полегчать людям страждання, визволять од смертi їх.

Дивиться Оленка. "Боже мiй,-- думає. — Яке ж велике дiло полегчать людям страждання, визволять од смертi їх!" — Помовчала: — А як же б поступить на тi курси, трудно, мабуть, з моєю освiтою?

— Чого? Пiдготовиться можна. До Люсi, сестри моєї, звернiться: та скаже, як там.

"Так от! — думає Оленка. — Що, якби пiдготовиться? А можна ж так: учителювать i готовиться! А в Люсi, може, есть i книги такi... От якби й справдi! Життя таке коротке... Чом не використувать його на щось гарне, велике? Тiльки... на курсах коштiв же треба! Ну, та як небудь там... мiж людьми добрими... А як Люся? Вона така, мабуть, добра... от подружити б!.. А студент? — Позирнула на студента Оленка: такий гарний, чорнявий, худощавенький трохи i так грiє од його. I велосипед його такий хороший, i блуза, i все..."

Серденько так забилось у неї.

Увiйшли у яр величезний якийсь. Дерева-дерева зеленiє в йому! А дiм такий бiлий, здоровий на пiдгiр'ї стоїть. Став ось. Верби позвисали над ним, сонечко грає в водi. Гребля. Ворота помережанi. З-за огорожi дощаної визирає акацiя. У хвiртку ввiйшли. Волоськi орiхи позвисали над стежку, квiтки перед домом рябiють. А рояль так лунає в одчиненi вiкна! Ну й згуки ж, небеснi згуки! Так i линуть у душу Оленцi: хочеться їй i плакать, i смiяться. "Люде, — хочеться крикнуть. — Нащо зло на свiтi здалось?"

Балкон зеленню повитий. В прогалявину видно: пани сидять на балконі, саме чаюють, блищить самовар.

Так Оленцi боязко-радiсно.

Поставив студент велосипеда на дворi, на балкон їх веде. Стiл довгий-довгий, а ласощiв усяких!

-- Здрастуйте! — Сергiй та Оленка до панiв, так соромливо. Стали на порозi, стоять.

Подивились-подивились пани їм на ситець, та й нiчого.

— Снiдаєте вже? — студент до панiв.

— Еге, — хтось промовив.

А Кочура старий, лисий, здоровий, - знають Сергiй та Оленка його: у город часто через Вербiвку їздить поз їх, — чвякає щось та:

— А то ж що за люде? - на Сергiя та Оленку показує.

Студент:

— Та це... знакомі мої: учитель народний i... хоче у земство проситься, - показав на Оленку.

— Гм! — буркнув Кочура та й губу закопилив так призро.

Почервонiв студент, наче йому соромно стало, що привiв знакомих таких; промовив "знакомтесь" та й пiшов у покої.

Почервонiла й Оленка: "Та невже це так нас вiтають! — подумала. — I студент... так ласкаво балакав дорогою, а тут... чкурнув мерщiй. Слова однi... марнi, пустi".

Скраю ось сидить якась панночка. Плаття рожеве на їй, а щiчки пухкенькi такi.

Дає їй руку Сергiй так невмiло, несмiлко; Оленка теж так саме за ним. Всмiхається панночка, тиче їм пальчики. Переглянулась з кимсь усатим, п'ятенце на щоцi, обоє всмiхаються. Ще дужче почервонiла Оленка. Дiйшла до старого Кочури, саме запихається грiнкою, не бачить їх.

— Здрастуйте! - Сергiй до його.

Глянув, ткнув свої пальцi їм, мнякi та товстi. Дiйшли до усатого з п'ятенцем на щоцi, газету саме читає, — теж такої. " Познакомились " ще з панiєю якоюсь товстою, мабуть, Кочурихою. Та дала їм пальцi так милостиво:

— Здрастуй, здрастуй, голубушка, — до Оленки

всмiхнулась.

Поставали далi пiд стiною обоє, стоять.

"Та невже це така iнтелiгенцiя, — думає Оленка, дивлячись на панiв, — такi люде освiченi... вйсокомiрнi, байдужi?"

Рояль годi лунать. Входить якась панночка в коричневому; за нею й студент. Посiдали до чаю й вони. Поколотив ложечкою у стаканi студент, глянув на Сергiя й Оленку та:

— Може, й ви хочете чаю? Сiдайте.

Робить нiчого. Сiли на порожнi стiльцi. Гукнув студент горничну. Та два стакани винесла, поставила перед ними. Стоять тi стакани порожнi: рожева панночка усiм наливає, а їм i нi.

— Люся! — студент до неї. — Налий он.

Наливає Люся, всмiхається.

— Я й забула, — каже.

Смакує Оленка той чай i без сахарю, без нiчого.

"Чого я пiшла сюди." — думає.

Усатий щось про Персiю балакать почав. Голос його такий противний Оленцi. А пики у всiх страх осоружнi якi! I таке все їй вороже, чуже: i банка з варенням, i зелений балкон, i бiлi дверi, що йдуть у покої. А повiтря так воняе панами.

Почали розходиться: усатий надвiр з Люсею, студент у покої. Тi теж — хто куди. Зiстались удвох Сергiй та Оленка.

— Ходiм звiдцiля! — до Сергiя вона.

Сергiй:

— А про мiсце ж?..

Аж побiлiла Оленка:

— Та що я, собачка яка, щоб прохать мiсця в таких ситих, байдужих, дiло мать з такими?

Сергiй:

— Так хоч книжки... — Пiдiйшов до дверей: — Павле Iвановичу! — гукнув.

Виходить студент.

— Так книжки... — Сергiй йому.

— Можна... Ось я папi скажу тiльки. — Пiшов. Виходить i папа, дивиться сторч.

— Що таке? — питає.

— Байрона почитать... Будьте ласкавi, — Сергiй йому.

Подививсь-подививсь пан на ситець Сергiєвi, далi:

— Прийдете iншим разом коли, або... може, я вам передам як-небудь, шукать зараз далеко. — Пiшов.

— I попрощаться нi з ким! — всмiхнувся Сергiй. "I я пiшла до їх!.. — думає Оленка, йдучи дорогою. — Мала прохать їх!.. На вiщо це схоже? Яка ж я дурочка!.. Не навчив Полiевкт, полiзла... надiялась так, марила... Якi ж жалiбнi мої мрiї, надiї!.. Яка ж легкодуха я! У людей отак вiрить, шукать запомоги у когось. А, щоб мене чорт узяв!"

Сергiй:

— Значить, так... Посилай прошенiє тепер за мiсцем сюди-туди...

— А, пiшли вони, всi мiсця i люди! Не бачить їх, злих, не чуть їх!..

Доходять до села свого. Сонце з пiвдня вже звернуло. Душно. Вигiн. Бiля вiтряка в холодочку сидять хлопцi, дiвчата. Данило, в синiй жилетцi, положив руку Ганнi на шию, а шия у неї така у намистi. Петро, що колись з ним Оленка в школу ходила, схилився на Прiську. Такi веселi: спiвають, жартують.

"Щасливi! — думає Оленка про їх. — Спiвають собi, i до всяких iнтелiгентних, освiчених, ситих, тупих їм дiла нема! Що, якби це так i собi. Жить дома, спiвать так у недiлю, а в будень на городi чи в полi робить... Квiточки, сонечко... I все так просто, до природи так близько. Нiяких "освiчених", нiякої iнтелiгенцiї тобi тупої, нiкчемної... Пiшла вона!.."
Категория: 44 | Просмотров: 758 | Добавил: admin | Дата: 28.10.2011


ХІІІ

Почала Оленка й справдi привчаться жити дома. Уперiд матерi до роботи хапається. Зриває, чистить квасолю; зрiзує, вибиває соняшники; се-те робить. Та дарма. Почує гризню в хатi, кинеться їсти, та нiчого, — сумна така зробиться.

А то сидить вона раз у садочку. Сергiй в хатi у себе грає на скрипцi. Дверi одчиненi в його, i чути Оленцi гру ту. Слухає, — i так жалко їй. Пригадується Їй рояль, на якрму вона вчилася грать; пригадується те, про вiщо так недавно марила вона: вiн- милий, задумливий, книги, картини... Де ж воно це?

А раз увiходить у хату Оленка. Садять на лавi у їй:

батько i Якiв Васюк, сусiда один.

Васюк:

— Треба оддати, пора вже — до батька.

А батько позичав колись у його рублiв скiльки на плаття Оленцi.

— Пiдождiть трохи,— проситься, — Ось Оленка заробить, оддам.. — Повернувсь до Оленки: — Оце ж пам'ятай, дочко...

"Бiдний батько, — подумала Оденка, — i вiн же не знає про дiла мої! А що буде, як узнає?"

Думала;! думала, послала просьбу в iншу епархiю за мiсцем-таки. Второкласної не згадує вже. " Хоч би у церковноприходськiй, — думає,-- бути".

Палажка ж своє дiло робила: за вгород Михайловi голову гризла та гризла. Остапчук теж. Де стрiне його:

— А що, як про вгород? — питає.

— Та так... — почухається Михайдо, — не знаю.

— Подумай.

I Михайло вже усяк передумав.

А то в полудень якось увiходить Палажка з комiрки:

— Сi та тi хазяйнували б тебе,— почала на його. — Дiжу на завтра вчинять, а борошна нема, а ти... шукай борошна йди та город, що попустив, одбирай!

Жито ще тiльки возили з поля тодi, й нового борошна не було ще. Кiнчив Михайло жилетку, що саме латав, надiв її, взяв мiшечок, вийшов з хати... Куди йти? Напозичався вже так, що й у вiчi людям дивиться нiяково. Стоїть, на город Василiв дивиться.

"Нi, таки справдi одiбрать те, що попустив,— думає. — Який кущ картоплi продав би з тiї смужечки, мовляла Палажка, i то б же яка це запомога була! А чи грiх який за одбнрання чи й за те, що на Василя треба казать "захопив", то... Остапчук же первий цро це нагадав. Йому й грiх нехай. Та й... хоч би й менi! То хіба тут такий уже грiх, що й одмолить не мфжна його? Я ж вiрую в бога! Друга рїч у бога не вiрувать, як Сергiй он: коли-не-коли ти в церквi побачиш йото, а побачиш,то як пень вiн стоїть. А я ж таки... з усердям стою. I до святих знамуюсь, i все; i пости сповняю, говiю разiв скiльки на год. А на страснiй недiлi й озвару не їм. Дає Остапчук пораду, спасибi йому, так, значить, i буть. А дай до його сходжу, побалакаю та й борошна в його, може, вiзьму".

Балачка з Остапчуком про це вже була коротка у їх. Зiставалось тiльки свiдка знайти. Недалеко ходили по його. В Остапчука тодi саме був на роботi, дрова рубав, Омелько Бовкун. Омелька цього знають у селi як чоловiка, що легко його пiдмогоричить можна: любить випити, любить i збрехать. Сам невеличкий, нiс синiй. Покликали в хату його.

— От що, Омельку, — почав Остапчук до його, — наш могорич ось з Михайлом тобi.

— Як саме?

— У брата Михайлового города батькiвського бiльш, нiж у Михайла, так... чи не посвiдчив би ти в судi, що Василь, мов, сам захопив його стiльки собi.

Подививсь-подививсь Омелько на Остапчука, на Михайла, всмiхнувся, далi:

— А одвiту тут нiякого не буде менi?

— Ого-го! — зареготав Остапчук. — Якого одвiту?

— А що я не знаю iменно, як там... У холодну не вкинуть?

— Хто вкине? Василь? мужик необразований? Що вiн тямить? Сердитий, i тiльки; так нам наплювать на те. А як захопив? Скажем... мм... та нащо й здалося це: ми, суддi, далi й допитувать не будем тебе, щоб i не спiткнуть.

— Так чого ж? Можу.

Узявсь Остапчук i жалобу написать, бо й за це, думав, якийсь день поробиться йому. А вiн бачив, як жалоби пишуться, не одна перебувала в руках. Тiльки як йому нiколи тодi саме було, збирався їхать за медом у пасiку, а завтра недiля, то вiн сказав Михайловi:

— Завтра, гуляючи, я сам надiйду до тебе та в тебе й напишемо.

Взяв на одробiток Михайло борошна в його, пiшов.

XIV

Прийшов Остапчук до Михайла в недiлю.

— Трудне дiло — позви, — почав до його. — Усе треба, щоб хтось руку тяг за тобою, давав стежку тобi та й написав жалобу гарно... чогось воно стоїть!

— Потрудіться, спасибi вам, — Михайло йому. — Я вже вам за це услугую.

— Да, да! Молотить послухаєш.

Сiв Остапчук писать i жалобу ту. Взяв на лутцi чорнило Оленчине, перо, всмiхається.

— Тiльки знаєш що? — до Михайла каже. — Я на пишу, а пiсля мене ще й переписать треба комусь: я — суддя, i негарно, щоб моя рука була на прошенiї.

Знайшов Остапчук бомажку у себе в кишенi, пише.

Злiг Михайло на стiл:

— А хто ж це перепише? — питає у його. — Оленка хiба?

— Да, да! Вона ж согласна на позов на цей?

— За це вже й не знаю я. А Палажка:

— Согласна не согласна, дитина рiдна: перепише,

— сидить на полу, всмiхається.

— Да, да! — оскирнувсь Остапчук. — Дитина рiдна:

одних думок з батьком, з матiр'ю бути должна... Написав Остапчук, продививсь, далi:

— Ну, тепер i її... як її?.. погукайте.

Оленка тодi саме в садочку була. Якась пташка щебетала на гiллячцi, i вона сидiла слухала; перед нею розгорнута книжка лежала.

Постукала мати у шибку, увiйшла Оленка в хату.

— Здрастуйте! — кивнула до Остапчука головою.

Вiн:

— Здрастуй! Тут ось чорновочка тобi, а перепиши сядь.

"Суддя, i такий неввiчливий! — подумала Оленка,— на "ти"..." — Почервонiла.

Взяла чорновочку ту, дивиться в неї. Так-таки й написано: "Васьiлiй захопил огорода..." Знала, звiсно, Оленка, що це неправда. Подивилась-подивилась та й положила на стiл її.

— Не буду я цього переписувать, — каже.

— Чому? — гукнула мати на неї.

— Тому що... зла не робiть! — та й iде до порога. Перебiгла мати дорогу їй:

— Куди ти? — визвiрилась. — Нащо ти вчилась ось стiльки?

А Остапчук свариться пальцем на Оленку:

— Грiшно так! — каже. — Грiшно упорною буть. Ти знаєш, що значить не спушаться матерi-батька? ти... ти вчила заповiдi?

Оленка:

— Прошу не тикать на мене! — до Остапчука. Всмiхнувсь Остапчук:

— А хiба... з якого двора ти?

— Вчила заповiдi? — почав i Михайло. — Повинуйся, в писанiї сказано.

— Чого вам треба од мене?! — крикнула Оленка.

Мати:

— Ворогiв жалко тобi? — Штовх, штовх у спину її: — Переписуй ото, того треба нам!

Побiлiла Оленка, оступилась до полу та:

— За що ж... за що ж зневага така?

— Та стоїть пак тобi, ледащо, їсти давать, га? — хитає мати головою.

Розсердивсь i Михайло на неслухнянiсть Оленчину.

— Ох-хо-хо! — зiтхнув. — Скоромне у пiснi днi... до церкви не виженеш.

А Палажка до Остапчука:

— Сало у середу, в п'ятницю їсть, — на Оленку показує. — Єсть для борщу трохи, — бере, хлiб маже ним.

Удавили сльози Оленку, не знає, що вже й робить. Взяла ту чорновку, перо, бомагу, сiла за стiл, переписує.

Всмiхається Остапчук.

— Вот так... — навчав її. — Що говорять тобi, слушать нада. I пости чтить нада, до церкви ходить, і... i всьо, потому: грiшно. Через те бог i дощу не дає, що тепер у його вiрують так.

Переписала Оленка, кинула ручку, вийшла надвiр. Так їй важко, досадне. Куди йти, що робить? Постояла трохи в садочку, на вигiн пiшла. Ходить.

"Зло,то є зло! —думає. — Хай уже хто, а то... батько наваживсь на таке дiло низьке... богомiльний такий... От i вiра!"

Збоку в Оленки лежить кладовище, по пiдгiр'ю так розiслалось i таке в деревi все.

"Лежать люде, — думає, — i байдуже їм зло".

Повернула до кладовища. Ровом обгороджене. Полинь, нехвороща стирчить на ровi. Увiйшла у ворота. Стерня вiвсяна зразу на голiй мiсцинi, так жовтiє на сонцi. Хрести, могили пiшли в деревцi невеличкому, видно — недавнi. Далi вишник. Хрести такi сiрi, похмурi визирають iз його. Один он, чорний, лежить у травi. А он запала могила, чорнiє нора в бур'янi. Уявились Оленцi череп, кiстки того, що колись жив, а тепер там лежить.

"I це вiнець життя такий! — думає. — Цiль його... нагорода за всi турботи, страждання?!"

Трохи убiк берези бiлiють. Хрест бiлий, покрашений пiд однiєю стоїть. Прийшла до його Оленка. "Андрiй Бiланенко" — напис на йому. Так... Чула од Сергiя Оленка: умираючи, бажав Андрiй, щоб його поховали пiд березами, де рiдко могили. Бажав i напис на хрестi мати рiдною мовою, сказав i який. Сергiй йому й вирiзав. Читає Оленка: "Вийшов на вчителя i... вiчного упокою мiсце знайшов!"

"Так от мiсце! — думає. — I його ж не минеш. Що ж тодi всi цi мiсця, якi од Полiєвктiв, од Кочур усяких залежать?! Яка ж нiсенiтниця — високомiрство їх! Яке безглуздя запобiгати ласки у їх!.. Шукати якоїсь запомоги у когось! Життя... яка нiкчемна рiч воно!"

Подивилась на берези Оленка: вiття так порозвiшували. Подивилась униз: видно, як кучерi вишневi в'ються по кладовищу, до рову спускаються; як на ровi купчаться липи i як село поринає в садах.

"У якому гарному мiсцi Андрiй спочиває", — подумала.

За церквою видно кущ верб, такий рясний зеленiє. Уявилась Оленцi рiчка, що там єсть. Її очерет обступив, лепеха. Пригадались Оленцi русалки, про яких десь казку читала вона, що жили так у водi.

"От якби шубовснути з тих верб, — думає, — зробитися русалкою, жить пiд водою в кришталевих покоях, а зiйде мiсяченько, на вербах гойдаться".

Прийшла з кладовища Оленка. Сонечко було вже над заходом. Сергiй i мати його грушi саме в садку у себе збирали.

"Збирають, — думає Оленка, дивлячись на їх iз грядок, — i не знають, що й я зробила їм зло: переписала бомагу таку".

Що б таке їм гарне зробить? Як би хоч обiзваться до їх? Ступила до обнiжка та:

— Дядино, Сергiю, ви не сердитесь на мене? Зареготав Сергiй:

— О! — каже. — Видумай ще що. А дядина:

— Хiба ти що винна? Почервонiла Оленка, й нiчого.

XV

Почав уже батько й про мiсце в Оленки питати:

— Чого це тобi од отця Полiєвкта не чуть нiчого й досi?

— Хай!.. — махне рукою Оленка та й пiде. Усе вже вона було ходить похнюпившись: у садку, на вигонi, на кладовищi, — неначе шукає чого. А сердита зробилась! Заведуть у хатi гризню або посилає батько до церкви її, — лютує, кидає все. А ранок, холод надворi, — ходить боса бiля хати й розхристана. Та день зiйде, їсти i в рот iнодi не вiзьме нiчого.

А раз гiрко-гiрко якось до Сергiя всмiхнулась:

— А чого єсть люде — покiнчають з життям? — питає у його.

Вiн:

— Хто його зна. Читав я, що через легкодухiсть усе: бояться життя.

Схитнула головою Оленка, помовчала, далi так схвильовано:

— А не бачить цiлi, розуму в життi, страждати i боятися поквитуватися з безцiльним стражданням, боятися смертi, скиглити, хапатись за поли життю, аби тiльки жить, не знаючи для чого i нащо, — не легкодухiсть хiба?

Зробилась блiда-блiда, з лиця спала i попiд очима синi смуги лягли.

А батько жде: ось-ось вийде од Полiєвкта мiсце Оленцi. Заробив грошенят трохи пiд хурою, набрав їй ситцю на плаття, — сам, вона й не казала йому. Дає їй:

— На, — каже, — ший, щоб було в чiм їхать на мiсце. — А Оленка сама собi пошить плаття умiла вже.

Подивилась на ситець на той та й положила в скриньку його.

XVI

Прийшов час i суда за город. Тiльки не так вийшло це дiло, як малося буть. Остапчук гадав, звiсно, що Василя, "мужика необразованого", легко обiйти на судi буде можна i тим бiльше, що за "чорта рудого" судили його, i вiн мовчав. А мовчав вiн тодi, бо вважав себе винним; а тепер, як чув якось в окружному судi — був свiдком за когось — як обороняються люде, так i собi тут почав. Почав зразу з того, що став гребувать, щоб Остапчук не брав участi в розборi дiла цього, бо як з ним, Василем, сам дiло мав по суду. (А за "чорта рудого" цей же i суд дав йому щось бiльше тижня арешту.) Дзвонили на Василя тепер, холодною його лякали, а вiн добився, таки, що Остапчук з-за столу вийшов.

А що казав Остапчук, що перебалакає з товаришами-суддями, так i зробив. Бо Василь i сам трохи зачув Остапчука з тої кiмнати, де закусювали саме вони.

— Учити треба таких, — чулось звiдтiль. — А то... нi за що тодi нашого брата будуть мати, всi чортами рудими зватимуть нас.

I от тепер свiдка Бовкуна i справдi допитувать не всиловались. Та Василь сам умiшався сюди.

Суддя, що сидить посерединi, червоний, у синiй чу-марцi, спитав Бовкуна:

— Так ви знаєте: Василiй захопил?

— Iменно так, захопив.

— Ну, бiльш нiчого.

Василь аж з лавки пiдскочив.

— Як нiчого? — почав до суддi. — А чому ж... а спитайте його, як захопив я?

— Нас нiчого вчить! — гримнув суддя на Василя.

— А чого ж ви так?..

За дзеленчав суддя у дзвонок: "Мовчать!" — крикнув.

— Та нi, — Василь йому. — Мене цим не залякаєте, Я й далi дверi знайду.

Подививсь-подививсь суддя на його, прихиливсь до другого суддi, що сидiв праворуч, товстий, у чорнiй чумарцi, та:

— Сльота така. Як ви думаєте?.. до начальства ще може полiзти.

— Еге, — той йому. — То й нам нагорить.

— Ну, харашо! — суддя до Василя, далi: — А не скажете, як, примiром, захопив Василiй? — до Бовкуна.

— Та так... звiсно... — Помняв-помняв Бовкун шапку в руках, та й нiчого. Одказали Михайловi. Прийшов вiн додому.

— А що, як? — Палажка до його.

— Та як? Нiяк! Одказали.

Дивиться на його Палажка, витрiщила очi, далi:

— Що ж ти робив там?! Тобi б же настоювати було, прохать суддiв... Та це ж яка радiсть ворогам! А, боже мiй!..

Похитала головою, плюнула та й пiшла до Оленки, що сидiла в садочку, думала.

— Зазнавайся з панами! — почала до неї.

— Як зазнавайся?

— Так... Ти вчена: пани за тобою стоятимуть, до земського пiдеш: за вгород поклопочеш. Почервонiла Оленка, мовчить.

— Чого ж мовчиш?

— Одчепiться!

Пiшла Палажка в хату, знов: i сякий i такий — почала кричать на Михайла.

Як по душi дере Оленцi той крик. Встала, снує, по садочку сюди-туди так швидко. Де б дiлася, що б робила? Ходила-ходила, далi поза клунею, та до Сергiя пiшла, не знає й чого.

Був у хатi Сергiй, у шаховцi рився чогось. На лавi сидiв Грищенко.

— Поздоровте мене! — почав до Оленки Грищенко. — Таки не збрехав отець Полiєвкт: у второкласну незабаром од'їжджаю.

"I ти од'їжджаєш! — подумала Оленка. — От який отой свiт! — думає. — Свiт честолюбства, низькопоклонства, нiкчемностi". — Подумала, далi: — Заграй менi, — до Сергiя.

Зачинив Сергiй шаховку, оддав Грищенковi ноти якiсь, узяв скрипку.

— Якої тобi, польки? — побренькав, грає.

Увiходить Василь, прийшов iз суда, поставив цiпок, почоломкався з Грищенком, а на Оленку тiльки нелюбо так глянув. Почервонiла Оленка. Пригадалася їй та бомага, що вона переписала на його.

"Взнав про це, мабуть", — подумала.

А вiн i справдi взнав. Знакомий писар у волостi сказав йому, що Оленка прямо написала, що сам чув од Остапчука.

— От i вiр їй! — здивувався Василь тодi. — Що вона добра до тебе: i ходить, i все.

Сiв на полу тепер, їсть Оленку очима.

Похнюпилась Оленка: "Яке ж таки я низьке дiло пiддержала!" — думає.

Сергiй:

— Може, козачка ще тобi?..

Мовчить Оленка: "I я не змогла не переписувати того, — думає. — Яка ж я ганчiрка!"

— Ну, так як?.. — почав Василь до Оленки. — Огорода з батьком та матiр'ю одбирати у мене! Що ти написала на мене?

Побiлiла Оленка. Подивилась-подивилась на Василя, i нi слова. Встала, пiшла. Палажка саме з вiдром iшла з хати з своєї, побачила, звiдкiль Оленка йде. А Оленка навпростець, борозенкою, прямо йде, не крадеться вже.

— I сяка, i така! — почала на неї. — Ти таки ходиш до їх!

— Та й клята ж!.. — Оришка з грядок на Палажку.

— А ти? — Палажка до неї. — Ти он у бога не вiруєш, ти... до церкви не ходиш. Тобi церква не мати, бог не отець!

Нiкому нiчого Оленка. Похилилася в садочок собi.

Заходило сонечко саме, золотило садочок, що жовтiти починав. Лiто вже наприкiнцi було. Стоїть Оленка та так дивиться на садочок, на сонечко.

Стемнiло. В хату Оленка ввiйшла, лампу на стiл узяла, скриньку бiля столу на ослiнцi поставила. Взяла у їй ситцю сувiйчик, що батько на плаття набрав. Парасi дала.

— На спiдничку, — каже, — буде тобi. Далi бере тетрадки шкiльнi, щоденники, подивиться, розiрве та й кине, та й кине до печi. Батько ввiйшов.

— Нащо ти рвеш? — до неї. — Воно б же здалося на вiщо.

— Не ваше дiло! — Оленка йому.

Вийняла потiм книги, шкiльнi подарки: "Тараса Бульбу", про рослини якусь, сiла, надписує Сергiєвi, Грищенковi по книзi: "На згадку", — пише. Вийняла й євангелiю в оправi золотiй: "Отцу Полиевкту Соха-новскому", надписала: "Оваго убо биша, оваго же уби-ша", — додала з притчi про виноградарiв. Взяла потiм клаптик бомаги, пише: "На цьому свiтi, де зло, неправда, нiкчемнiсть панують, чомусь гарному, свiтлому немає мiсця. Прощайте". Взяла клаптик бомаги, пише:

"А вам, батьку, мамо, ось що скажу: вiра в бога не в самому ходiннi до церкви, не в обрядах самих... Поховайте мене, де Андрiй, мiж березами. У домовину менi квiток накладiть ".

Цидульки цi пiдопхнула пiд скатерть; книги поклала на покутi, скриньку пiд пiл, на мiсце, поставила; а сама чепуриться давай: змилась, розчесалась, коси не заплiтала, волос, як у русалок, зоставила. Внесла плаття голубе, празникове, давай убираться.

Мати коноплi бiля комина мне.

— Куди ти? — питає у неї.

— На мiсце, — вона їй.

Батько маже хлiба шматок часником та:

— Так тобi це й коня запрягать?

— Лягайте ще спать. Вбираюсь, щоб готовою буть тiльки.

— А коли ж це ти приїдеш до нас? — всмiхається мати.

— Побачите.

Убралась, пов'язала стьожкою червоною голову, на хату надивлятися давай. По долу костриця, пiд припiчком купка смiття.

— Як у свининцi у хатi! — каже до матерi. — Поприбирайте: може, люде незабаром будуть до вас.

Подивилась на Парасю, що спала вже, на матiр, на батька... Забринiли сльози у неї. Так жалко.

"Що робити?" — думає. Стояла-стояла, далi прокинула подушку на ослонi та лавi, — лiжко її, — "лягла. Обхопили думки її.

"Хiба... жить зоставатись? — думає. — Так... для чого ж i жить?.." Здумала про всi свої попереднi мрiї, надiї, про Полiєвкта, Кочур; про матiр, батька, Остапчука, Грищенка...

"Де ж щось гарне, велике? — думає. — У мрiях, надiях, у книгах!.. А в життi? Нiкчемнiсть, нiсенiтниця, зло... Стоїть пак турбуваться, корчиться, поринать у злi, в багнюцi?.. Яка цього цiль? Кому це потрiбне?.. Не краще пак спокiй... вiчний, тихий, хороший; спокiй пiд деревцем, квiточками, травичкою?!"

У хатi було вже погашено. Встала Оленка. На полу, пiд стiною, лежить батько, чорнiє; далi Парася, поз запiчок — мати.

— Прощайте! — прошепотiла. Вийшла з хати... навiки.

XVII

Знайшли Оленку пiд вербами у водi, — по платку, що лежав бiля берега. Сяяло сонечко, пташки щебетали, а гарнесенька дiвчина була байдужа до всього, до всього. Карi оченята її вже не свiтились питанням, молодесеньке серденько не бажало кохання. Спокiйна-спокiйна була.

Як самовбивцю поховали її саму собi в глухому кiнцi кладовища, на голiй мiсцинi, далеко-далеко од берез, пiд якими вона спочивать так бажала.

Через тиждень пiсля смертi прийшла одповiсть з другої єпархiї. Кличуть Оленку на мiсце.

Тепер батько, мати, сестричка обсадили вiчне мiсце ЇЇ любисточком, барвiночком, вишеньками, кленочками. На хрестi берестовому, невеличкому, прибили iконочку матерi божої. Батько свiтить увечерi в хатi, читає псалтир за впокiй; мати голосить.
Категория: 44 | Просмотров: 682 | Добавил: admin | Дата: 28.10.2011

» Поиск

» Календарь
«  Октябрь 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31

» Архив записей

» Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz

  • » Поиск


    Copyright MyCorp © 2024
    Сделать бесплатный сайт с uCoz