У селi
Вербiвцi живе чоловiк iз жiнкою, може, хто знає, Михайло Панасенко.
Такий вiн iз себе: височенький, сухорлявенький. Богомiльний там вiн
такий. Як зачув дзвiн, так вiн i в церквi тобi. За парубоцтва служив у
хазяїна грамотного, грамоти вивчивсь: читає письмо святе, житiя. Жiнка в
його нижченька за його, тiльки огряднiша якась, Палажкою звуть. Живуть
страх не в миру! Гостра, невпокiйна Палажка таки й ненавидить Михайла.
Якийсь уже вiн поважний дуже: нi похихотiти з ним, нi попустувать. А
сама нечепурна удалась. То колоскiв у полi пiсля неї зостається багато,
то бур'яну на грядках; хата часто не заметена в неї, на лавi наляпано.
— Чепурнiшою буть треба! — iнодi їй скаже Михайло.
— Кнюх поганий, монах! — вона зразу на його.
Михайло:
— Безсовiсна, грiх мiй великий, скушенiе!..
Ото в його лайка така.
Вона йому — дулю або ухопить палюгу та палюгою його.
Так i живуть. А побрались, — кажи ти! Хоча так i брались вони...
Палажка десь аж у якономiї у Потiпаки служила, i зроду-звiку вони вперше
побачились, як Михайло уже з паляницею до неї прийшов.
Ще любить справки Палажка, а тут i їсти нiчого: поля з пiвдесятинки всього; така люта усе.
II
Була у їх донька, Оленкою звали. Як опеньочок, ще
невеличке було, а там таке: оце як Палажка що робить, пряде абощо,
було, то Оленка торкає пальчиком роботу її та:
— А як воно це?!.. А з чого воно?
Букварець купив їй Михайло, зробив їй указочку; прийде зима, єсть вiльний час, Михайло:
— Ану, Оленко, грамоти вчитися, ану грамоти... Оленка, таке
манюсюсiньке, в сорочечцi, чорнявенька, як i батько, пальчик у рот,
сiдає:
— Це "а", а це "б", — читає за батьком. А ранок, вечiр настане, Михайло:
Стає
опеньочок, молиться за татом. Таке втiшненьке. Тiльки часто плаче було.
Матерi боїться було, як люта вона. Таке вже раде, як коли тихо у їх.
Залiзе за стiл було, вiзьме савтир батькiв абощо, та й давай:
— Господи помилуй, алiлуя! — хоч там i не те стоїть, читає, та ще з протягом, як батько.
На улицю до дiтвори Оленка не ходить було. Батько:
"Грiшка, Оленко, на улицю: бозя битиме". Слухає.
А надокучить їй дома сидiти, до дiдуся Гната було побiжить, батька
Михайлового. Дiдусь цей, як ще Оленка вчилась на ногу спинаться, жив при
Михайловi, було водить Оленку по хатi, а зараз — при Василевi, старшому
синовi, що поруч з Михайлом i живе, в одстроєнiй хатi. Не вжив у
Михайла старий через Палажку, що й до його сувора була i добрим словом
не обiзветься нiколи було. Бiгає до дiдуся Оленка було. Дiдусь було по
головцi погладить її, гостинчика дасть їй якого, яблучко абощо. З
Сергiйком подружила Оленка. А Сергiйко — Василiв хлопчик, трохи
старшенький од неї. Дiдусь було з киcличок дубових чорнило Їм робить,
соломинкою писати бублички вчить їх було. Був грамотненький.
Пiдбiльшала Оленка. Оддав Михайло в школу її. Страх охоча до вчення була! Одно вона нишпорить щось, одно вона вчиться собi.
Була вже у третiй групi вона. Пiсля великодня їй малось вчення кiнчать. I тут у пiст яка несподiванка трапилась їй.
Їхав через Вербiвку у школу второкласну, що єсть бiля Вербiвки у
селi одному, наблюдатель єпархiальний над школами церковними протоiєрей
Полiєвкт Сохановський. Заїхав i у вербiвську церковноприходську школу,
де вчилась Оленка. Спереду сидiла вона, така: в керсетинi черкесиновiй,
платочку бiленькому, блiденька, а дивиться так допитливо. Отець Платiн,
сельськйй батюшка, показав на неї отцю Полiевктовi.
— Оце, — каже, — й вона, що вчиться на всi цi села найкраще.
Отець Полiєвкт, товстенький, руденький:
— Ану, дiвчинко, прочитай менi молитву господню, — до неї.
Почервонiла Оленка, а проте не злякалась. Встала, прочитала йому. Похвалив, далi:
— А як, дiвчинко, по-руському буде: "хлеб наш насущний даждь нам днесь?"
Одрубала йому: так i так, каже. Спитав її ще про Адама щось, якусь задачку напам'ять задав, i це одру-бала.
Вiн:
— Так. Тепер скажи менi, дiвчинко, хочеш ще й далi вчиться? Вона:
— Хо-о-чу, —так з протягом.
Отець Полiєвкт:
— Гаразд. Пiдготовся ж ще за лiто трохи, ходи ось до батюшки, а там ми
одiшлем тебе в бiльшу школу ніж ця... на стипендiю, що єсть на нашу
єпархiю: учиться на шкiльний кошт, розумiєш?
Так радiсно всмiхнулась 0ленка, засоромилась та й оченята вниз поставила.
Ходила лiтом до батюшки. Вiн показував їй, як готовиться треба. Вона дiтей йому поглядить, се-те, i така: читає, читає оце та:
— Коли б уже швидче одiслали мене в школу ту бiльшу,-до батюшки було,-якi воно книги там i чому воно вчаться там?
Або мовчить-мовчить та й усмiхнеться оце:
— А якою я, — каже, — буду тодi?
ІІІ
Пiд
осiнь одiслали Оленку i в школу у ту, аж у Великоросiю десь. А школа
та... второкласна, кажуть, та й церковноучительська там. В одному вони й
домi, кажуть.
Присилає Оленка додому письмо незабаром. "Как я рада! — пише,
по-руському, звiсно, пише, — прийомний екзамен здала! Татусю, мамусю!..
Вивчусь, — знатиму й я вже тодi, як i вчитель. Тодi й мене настановлять
учителькою. Книг, картин тодi накуплю, наставлю по вiкнах квiток, питиму
чай i вас напою. Та тепер уже мене i балакать по-панському учать i
вбрання менi панське дали. Та зразу, як приїхала я, то так тут i
обступили мене, розглядають: у вiщо вдiта, та як балакаю, слухають. Та я
боюсь-боюсь, а вони: "хахлушечка", кажуть. Та яка школа велика! Так
луна по їй i iде. Та все у їй так i блищить: i помiст, i лутки. Та й
церква в школi, i живем у школi, та все самi школярки, а школярiв, як у
вербiвський школi, й нема. Та в коридорi й гуляємо. А глянь у вiкно,
який город здоровий, страх!"
На лiто, в кiнцi весни, приїжджає додому Оленка. Платтячко синеньке
на їй, попередничок, ботики. А личенько вимите, бiле таке. Радiє,
цiлується, сюди-туди роздивляється. Побiгла в садочок, до квiточок
припадає, зазирає до кущикiв. А знов убiгла в хату, вхопила корзиночку,
що привезла з собою, вийняла яєчко якесь позолочене, сестричцi маненькiй
Парасi, дає.
— На рiздвянi святки це там,-каже, — ялинка була: свiчечок-свiчечок на їй, — каже, — та цяцьок.
— Чистописання це, — каже, — а це ось диктовка...-- щебече. Тiльки вже
багато слiв руських вживає, яких i не второпають батько та мати.
Побiгла й до дядька Василя. Дiдуся Гната не було вже тодi: помер
минуле ще лiто. Сходила до батюшки. А дiждала недiлi, до церкви пiшла.
Почали гомонiть по селу:
— Так от, — кажуть, — щастя Михайловi: так тобi нi з сього нi з того у пани дочку увезеть.
Всмiхається Михайло. А Палажка, там хвастуха така, не чує вже й нiг пiд собою.
— Тепер ти, Оленко, не знайся з простими дiвчатами. Дiйдеш навук, замiж
пiдеш за пана: хату з цегли поставим, залiзом покриєм,-почала до
Оленки. А до Михайла:
— Моя донечка вчиться онде, а я в запасцi буду ходить!.. Справ спiдницю менi!
IV
Приїжджає
було й щолiта додому Оленка. Сумне тiльки життя їй було. Їство: борщ,
хоч видивись, картопелька, цибуля, часник, що аж хата провонялась цим. А
хата така кривобока, старенька, i так тiсно, поночi в їй. А неспокiй у
хатi? Неспокiй ще побiльшав. За вгород гризти почала батька мати. А чого
за вгород?
Дiд Гнат, батько Василiв та Михайлiв, помер у Василя. Що у Василя
йому спокiйнiше, нiж у Михайла, жилось, що Оришка, жiнка Василева,
людина кращої вдачi, до його ласкавiша була, нiж Палажка, вiн, умираючи,
сказав Василевi взяти города його бiльше проти Михайла на сажень ушир,
Михайловi ж сказав не перечить цьому. Поховали батька брати, худiбчиною
стали дiлитися. Жалкенько було Михайловi попускать братовi бiльше
города, та така батькова воля — попустив.
— I сякий, i такий, — почала на Михайла Палажка, — таке вбожество
дома, а ти попустив!.. Батько ска-зав та,й умер: i не попускать можна б
було, сi та тi б попускали тебе.
Почала й на Василя й сiм'ю його ворогувать та злиться Палажка.
— Пiдлiзли сякi-такi до старого, - почала думать про їх, почала
бабам хвалиться на улицi, — пiдлизалися до його, що вiн їм так сказав
города узять.
Перестала до їх i в хату ходить. Хоча вона й так
рiдко ходила до їх: не любила Михайла, не любила i родичiв його. Стала
заборонять i Оленцi ходить до їх.
— Не ходи, - було каже їй, — нехай пiдлизи, вороги мої не втiшаються тобою, баришенькою моєю.
Та
дарма цi балачки Оленцi були. Пiдлизування сiм'ї дядькової до дiдуся не
бачила вона, а просто догляд до його людський. Ходить було: до дядини
Оришки, до Сергiя, Сергiйка колишнього. Дядина поважнiша, нiж мати, така
невеличка, балакуча, се-те їй розкаже було, де що чула абощо. А дядинi
Оленка було про город, де вчиться, розказує.
— Все таке у йому... електричество, — каже, — i свiтять, i бiгають ним. Ну й люде, — дивується було, — до чого дiйшли!
А Сергiй теж у второкласнiй учився тодi. З ним i про грамоту можна було побалакати Оленцi.
— Що то та грамота, вчення! - було йому каже Оленка. — Вченi люди
розумнi такi. Хоч, — каже, — i тi вчительки, що там учать нас! Такi
любi, тихi та знають багато всього: балакать тобi про вiщо як стане
котра, слухай тiльки. Аж млосно стане тобi, як їх прирiвняти до себе,
настiльки освiченiшi вони. Та по квартирах у їх так гарно: грає музика,
книги, картини, пахне духами, просторо, свiтло. Так i пiде мороз по
тобi, як на їх життя глянеш i домашнє своє пригадаєш.
Страх як бажала Оленка i собi дiйти такого життя, дiйти такої
освiти, як тi вчительки. З книгами й не розлучається нiколи було. Нiгде
їх брать було у своєму селi, у Степурiвку ходила, сусiднє село. Там у
старенькому панському домиковi була народна книгарня. Стара панi
книгаркою. Бере було у неї Оленка засмальцьованi, порванi книги, читає у
садочку у себе на столику. Та такою до книг була i в школi вона.
Заїхала раз було до неї її шкiльна подруга звiдкiльсь. Розказувала про
неї Михайловi.
— Там, - каже, - така Оленка ота: вивчить урок, сiдає за книгу,
яку з шкiльної книгарнi взяла. І вечора для читання їй мало, а й серед
ночi читає вона. Оце як поснуть уже всi ученицi, то вона встане
потихеньку-потихеньку, бо забороняється це, лампу пiдкрутить, читає.
V
У церковноучительськiй училась Оленка уже, на
стипендiї теж. Сергiй, що ранiш, нiж вона, вчиться почав, тодi
вчителював уже десь. З второкласної вийшов, де три годи пробув, на
вчителя екзамен здавав. I книг деяких собі уже роздобув, i рiдною мовою
писаних.
Такий кругленький, русявенький, як мати; приїздить на лiто додому
було. Почала Оленка i в його брать книги. Дуже здибувалась була, як
вперше взнала, що ми - українцi i що в нас своє єсть письменство.
— Як-таки так, — каже, — що я досi й не чула про це!!
В "Кобзарi" дочиталась до слiв: "I чужому научайтесь, й свого не цурайтесь", — та й замислилась. А пішла до Сергiя та й каже:
— Справдi: чого цураться того, що ми найуперiд у життi почули, побачили?.. Чого цураться, що нам сама природа дала?
Як стала у Великоросiї вчиться, балакала тiльки руською мовою, а то
вже й своєї вживать почала. I убрання iнодi надiвать стала своє. А ранiш
було як не в шкiльному ходить, то в платтi, що справить батько. Почала
iнодi й керсет надiвать. Мати було їй:
— По-благородному, Оленко, привчайся: тобi тепер не личить мужиче.
Тiльки всмiхнеться Оленка.
Познакомилась
з степурiвською вчителькою, дочкою книгарчиною, i в неї книги брать
стала. I така була: Сергiй як нагадає про що їй, чого ще не знає вона, з
писання Дарвiна про що абощо, почервонiє-почервонiє було.
— Як же я, - каже, - мало читала!
I ото вже вона дiстане як не в Сергiя, то в учительки книгу таку, як єсть у їх, та читає-читає вже.
Турбується було, що у школi не дають таких книг. Шиє, вишиває було, — рукодiлля, якого й у школi вчилась.
Од роботи домашньої мати її увiльняє було.
-Не в своє дiло не мiшайся,-- каже було їй, — одного вже держись.
Було щоденник Оленка веде.
"Я,
— було пише в щоденнику, — з грязi вилiзти хочу. Я бажаю до чогось
великого, гарного йти, бажаю людськостi, правди в життi, про вiщо так
пишуть у книгах".
А музику як любила вона! Сергiй на скрипку грать трохи вмiв. Грає
Сергiй, i не змигне Оленка нiкуди, слухає так. Почервонiє було, та аж
дрижати стане уся.
— Ну, й музика, - каже було, - як вона душу проймає!
Вчилась i сама грать на роялi: охочих, казала, учать у тiй школi цьому.
А в глибокi думки як заходить було!
У
жнива раз помер один товариш шкiльний Сергiїв, ще й сусiда близький
його та й Оленчин, Андрiй Бiла-ненко. Стукають майстри, роблять домовину
йому, вона сидить у садочку, пише в щоденнику:
"Отак! Учився хлопець, був гарний, хороший, та це й... у холодну,
глуху, темну, тiсну могилу споряджають його! I це... проваляться груди
йому, висохне мозок... Боже! Що ж це таке? Та невже ж це буде й зо
мною?! Як же це так? А що там?.. Тихе, святе раювання? якi почуття
невiдомi? огонь, пекло, муки? чи спокiй i спокiй, вiчний, страшний, поки
й свiта й сонця!! Боже!.. Що ж таке буття й небуття?.. Люде, що таке?"
А раз прочитала Фламмарiона про небо. -- Так от, -каже до Сергiя, —
де взялись усi тi мири незлiчимi, де кiнець простору небесному!
Вечорами усе вона дивиться на небо, на зорi було. Цвiт небесний любила, голубi плаття носила.
Палажка ж усе бiльше не любила, що Оленка до "ворогiв" її, знай,
ходила, та ще й балакучiша була до їх, нiж до неї, матерi. А Оленка з
матiр'ю якось негаразд почувала себе через її вдачу, невпокiйну таку.
Особливо дуже не сподобалось Палажцi те, що Оришка сама раз покликала до
себе Оленку була.
Вийшла з хати та:
— А яких я оце грибiв добрих насмажила; ось iди, покуштуєш! — до Оленки, що саме на грядках гвоздиками тiшилась.
Почула
це Палажка з сiней, взяло її зло. Почала думать, як би помстить Оришцi
за це. I от другого дня топить Оришка у хатi, слухає: десь кури кричать.
Вийшла, - у Михайловiй клунi, що од гранi недалеко стоїть. Неначе хто
їх рiже, кричать. Що таке? Пiшла до клунi Оришка, — зачинена. Подивилась
у дiрочку, аж... її й кури. Палажка, аж з їх пiр'я летить, хворостиною
їх ганяє по клунi.
— Божевiльна, що ти робиш? — Оришка до неї.
— Хай не ходять у клуню!
— А чого ж зачиненi вони? Заманила, мабуть! Оскиряється Палажка, хмурить брови бiлi свої:
— Заманила, — каже.
— Помийниця ж ти якономичеська! -Оришка їй. Аж пiдскочила Палажка.