» Меню сайта

» Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 4090

» Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

» Форма входа

Главная » 2011 » Октябрь » 30
Грішні , чесніші за херувимів ...


Я мушу бути янголом, якщо тільки я хочу жити:

ви ж бо живете в інших умовах.

Фрідріх Ніцше. "Зла Мудрість”.





ПРОЛОГ



Того села, тієї країни, тієї епохи, про які я пишу, вже давно нема на землі. Нема вже й людей, серед яких жила, а тепер вони живуть у мені, ув’язнені моєю пам’яттю і моєю мрією усім розповісти про них, таких, якими вони були. Бо навіть оті, котрі й сьогодні, дай їм Боже віку, живуть на тому місці і в селі з такою гордою і рідною мені назвою – Орлівка, стали зовсім іншими людьми – іншої країни й епохи. Та й мене вже давно немає ніде – тої, котра колись тоді, там і серед тих людей жила. Бо ж я ТА – теж уже ТАМ, в іншому вимірі, за гранню реального життя, кожна мить якого, прожита з такою часом нелюдською мукою, шаленством, радістю чи відчаєм, перетворилася давно на спогад, в якому вже нічого не можна змінити, на сон, що тільки тобі одній наснився...

У кожного – свої спогади і свої сни. Візії і міражі. Могили і руїни. Свої закопані скарби і затонулі Атлантиди. Але у всіх – однаково трагічне відчуття непоправних втрат і жалю, що у те, проминуле життя, як в одну й ту ж річку, не можна ввійти двічі. І від іспиту минулого не рятує навіть перспектива майбутнього, що теж перетвориться хвилина по хвилині на минуле, на прах, хоч і діамантовий, та все-таки пил. І від цієї безповоротності, марноти марнот можна було б збожеволіти, якби не Слово, здатне оживити і прах, і тлін, продовжити життя на землі навіть тих, хто вже стали пам’яттю мертвих. А може, Слово просто відчиняє невидимі двері у світ прожитого і пережитого, де вже немає місця жодній людській ілюзії, окрім спомину...

· – Ой, як хочеться хоч на минутку назад, на те Різдво, де ще є тато з мамою, Тьома молодший і Тьома старший... І обидві Ксені... І ми з Верою – молоді, і ви – малі... – якось на Різдво, тоді, коли, відспівавши, відлетить у вирій ключ за ключем, увесь наш рід, скажуть, як схлипнуть, мої тітка Марія, нагадавши мені мій обов’язок...



РІЗДВО



У ті часи і в тому селі, де ти росла, річний цикл починався і завершувався Різдвом. Різдво було найбільшим врочистим святом, знаковою подією, з якої починався відлік часу, відлік життя: усе, що в селі відбувалося, відбувалося до або після Різдва. Різдва чекали. Різдво любили. Різдво святкували – розгонисто, буйно, весело і довго, насолоджуючись, втішаючись, що того гуляння не може перервати ні колгоспна, ні домашня робота, ані окрик голови колгоспу, чи загадування на роботу бригадира, бо всі роботи на полях на той час були перероблені, зоставалося тільки святкувати.

А от Новий рік – не святкували. Чи то пак, точніше буде сказати: люди відзначали старий Новий рік, 14 січня, а новий Новий рік святкували тільки школярі. 31 грудня у клубі ставили велику ялинку, прикрашали витинанками, золотими горішками, скляним різнобарвним намистом, цукерками, бувало, що й райськими яблучками. Діти давали концерт, водили хороводи, а батьки – дивилися, сидячи на фанерних стільцях з відкидними сидіннями. Заходив привітати і Дід Мороз із мішком і Снігурочкою, але подарунки (цукерки горошок і подушечки в кульках із газети) роздавали після свята, на виході, тітка Ганя і тітка Зіня – сільський женсовєт. Те стовпотворіння вавилонське у дверях сільбуду запам’яталося найбільше...

...Щорічні свята зустрічі Нового року нічим особливим не відрізнялися, а тому злилися у твоїй пам’яті в одне звичайне шкільне свято. Як зараз бачиш (з порогу) сцену з оркестровою ямою, куди ти завжди боялася впасти, коли стішки читала, а зі сцени – бачиш залу, заповнену людьми, і ялинку під кінобудкою з віконечком. Темні фіранки на вікнах, щоб кіно було краще видно... Рідна твоя стихія! У цьому залі, на цій сцені, за її лаштунками, заставленими реквізитом і транспарантами, серед дивовижної казки-забавки, в яку гралися дорослі і яка називалася теж красиво і загадково – ТЕАТР, ти росла і навіть була артисткою: танцювала, співаючи ще з двома такими, як сама: "Светит месяц, светит ясный, светит желтая луна, Дарья, Марья, Акулина танцевать пришли сюда”. Ти була Акуліною, по-нашому – Килиною, як пояснив тато... І ще багато чого показувала, навіть акробатичні етюди...

Але це буде потім, коли підеш до школи, а поки що найбільше твоє свято – Різдво.



Ще живі діди й баби, і у вашій родині заведено на другий день Різдва сходитись усім до вас у гості. А на перший – мама варила кутю у гарному полив’яному горщику, ставила його у гніздечко із сіна на покуті, тато вносив знадвору околіт, розстилав на долівці і сідав терти мак. Ти тулилася поряд і чекала, коли він дасть тобі лизнути солодкий макогін.

– Не лижи макогін, бо чоловік буде лисий! – застерігали з печі баба Тетяна.

– Ет! То така правда! – озивалась мама від печі, з кухні. – Кажіть просто, що не гарно дівці лизати макогони.

Доки мама варила капусняк, вареники з капустою та звар (узвар) із сушених груш і яблук – найголовніші страви на Святвечорі, тато робив коливо: розводив літеплом у макітрі мак із цукром, сипав туди кутю, горіхові кашки і всю ту смакоту, перемішавши, ставив на стіл. До першої зірочки. Тобі ж здавалося, що та звізда віфлеємська ніколи не зійде у темному небі над хатою баби Онисі.

А потім мама діставала із скрині своє придане – святочні, виткані моїм дідом Кирилом, скатерку, налавники, рядно, застилала стіл, лави-ослони і бабин піл. Тато виходив на двір, знаходив на небі зорю віфлеємську, і лиш тоді заходив у вашу хату Святий вечір. Із усіх дванадцяти страв, які мама за традицією готувала, тобі найбільше смакували кутя, вареники з капустою і груші з узвару. А ще запам’яталося, як усі хатні разом, ставши круг столу, читали "Отче наш”.

А по вечері, із твердим від куті животом, лягала спати, бо завтра зранку тебе чекало те, чого ти сама перед тим з нетерпінням ждала цілий рік – завтра ти вперше сама, без тата, понесеш вечерю до родичів, запрошуючи їх прийти до вас на вечерю і коляду.

Ах, що то були за різдвяні ранки! Що то за сніги були первозданні! Такі високі, що тато мусив ще вдосвіта прокопувати у них стежку до вулиці, по якій колгоспний тракторець уже проклав дві колії, щоб ти не втопилася у білих заметах, як будеш вечерю носити. Ах, такі сніжно-сліпучі і ніжно-співучі сніги тоді були, що й досі очі сліпнуть, а у вухах озивається розкішним крещендо: скрип-рип, скрип-рип, скрип-скрип-скрип-скрип... Це ти вже вискочила-випурхнула з хати і біжиш-летиш щодуху татовою стежкою, а далі колією – найперше, по-старшинству, до других твоїх діда й баби – Кирила й Наталки. У правій руці – вечеря: вузлик із хустки-лляннички, жовтої з дрібненьким хмеликом-узором, а у вузлику – калачик запашний, позавчора мамою спечений. А колія глибока-висока! Видно тільки небо срібно-голубе та вершечки дерев і верхи хат із коминами. По тих димарях ти й орієнтуєшся. О! А от і бабин Наталчин бовдур: наче маленька хатка з дашком! Але стежка до бабиної хати не протоптана. Сплять! Або забули, що сьогодні малі діти зранку самісінького вечерю носять! Доведеться самій пробивати собі дорогу, бо кричати – не докричишся, та й стидно в такий день, думаєш собі і... Ух! Пі-і-і-ірнаєш із головою у сипучі-колючі сніги і гребеш-пливеш щосили до берега – бабиних дверей.

– Ой ґвалт! Хто це до нас добирається? Ой рятуйте, бо втопиться! – чуєш у небі над собою веселий лемент своїх іще незаміжніх тіток Верусі й Марусі.

Тітки виловлюють тебе, витягують за комір із снігів, струшують, обмітають віником і ведуть до хати.

– Добрий день! Будьте з святами здорові! Просили тато й мама на вечерю, і я прошу.

· – Спасибі! І вас просимо, – відказують урочисто дід Кирило з бабою Наталкою, а тітки кладуть у вузлик гостинці: два карбованці по карбованцю – від діда з бабою – і цукерки власного виробництва, божественний смак яких не можеш забути досі.

· – Спасибі! Зоставайтесь здорові! А я побігла, бо ще треба – до тітки Гані, а тоді до дядька Тьоми на Ґонти, а тоді аж до дядька Олекси.

· – Ой ґвалт! Як же ж ти такими снігами доберешся? – журяться всі хором.

· Якось доберусь, – відказуєш безжурно.

· – Щоб хоч собаки не покусали... Дайте їй якусь палицю, – тривожаться баба Наталка, очевидно, забувши, що ти собак не боїшся, а вони тебе не кусають. Самі ж розказували, як ти малою, ще ходити не вміла, залізла до Сірка в буду і там коло нього заснула. Тато з мамою і всі родичі, ледь не полопали, шукали, навіть баграми в криниці – думали, втопилася. Сіли й плачуть: де дитина? А ти вилазиш, виспавшись, із буди Сіркової. Хотіли Сірка бити, що не сказав, але натомість подякували, що не роздер.

· І ти вибігаєш, і вже прокладеною власним тілом стежкою ускакуєш у колію, і мчиш до тітки Гані, що живуть на горі над ставком. Туди колії нема, але доки ти у діда з бабою барилася, люди – а може, й така, як ти, малеча з вечерею – вже стежки протоптали. Та все одно важко брьохкатися... Зате – весело. Стільки цікавого по дорозі трапляється, лише встигай головою крутити на всі боки. Ти взимку так далеко з дому не вибираєшся, тому тобі усе довкола здається зовсім іншим, як влітку. Навіть пес діда Місяченка виріс уже на здоровенного псяюру. Ти зупиняєшся, щоб перепочити, а заразом і привітатися з Бровком, якого знаєш ще з цуценяти, бо сама подарувала його дідові, щоб тітка Фотина не втопила... О-о-ой, в тебе є такий забо-от... Тітчина Фотинина Жучка наведе цуценят, а ти – рятуй їх, щоб тітка не потопили... Бровко, погарчавши, впізнає тебе і починає здалеку лащитись. Але тобі ніколи. Тобі треба ще півсела оббігати з вечерею. І ти бредеш снігами далі, аж пара з тебе йде... ху-у-у, як жарко! Як у жнива, хоч і мороз тріщить, і хустка – дівоцька, вся у квітах, біля бороди обмерзла.

·

· А от, нарешті, і тітчина Ганина хата на прогоні. Звісно ж, тебе тут чекають. Тітка Ганя, твоя хрещена мама, відколи Василь їхній вчиться на зоотехніка в Теплику, не можуть ранку дочекатися, щоб до вас іти. Часом приходять із кужелем, а частіше якусь робота їм мама дає, щоб не сиділи дурно, а за балачками зі своїми мамою, а твоїми бабою Тетяною лущили квасолю чи кукурудзу теребили. Тітка Ганя – вдова, тому обдаровують тебе, чим багаті, а багаті вони солодкими, як мед, вистояними в соломі на горищі, зимовими яблуками, найдорожчим серед зими гостинцем!

· Прощаючись, запрошуєш:

· – Вже йдіть! Мама казали, що з обіду вже можна приходити! І Василя беріть!

· І біжиш на Ґонти до свого хрещеного тата дядька Тьоми. Дорога далека. Через усе село. Але, слава Богу, протоптана двома коліями, так що, потрапивши в одну з них, можна собі бігти – не журитися і думати, як це воно так виходить, що Василь і Віра, дядькова Тьомова дочка, твої двоюрідні брат і сестра, а молодша за них тітка Маруся – твоя тітка. Отож, ти першим тикаєш, а тітці Марусі – викаєш. А от тітчин Ганин Василь дядині Ксені, мачусі Віри, тикає, бо дядина йому по лінії дядька Тьоми – дядина, а по своїй лінії – сестра троюрідна. А разом: сестра-дядина. Отож виходить, що дядина Ксеня тобі – тітка-дядина, бо по маминій лінії вони тобі ще й тітка. А баба Лукія, нагадуєш, минаючи ворота своїх родичів Плясунів, аж за троє – баба-тітка-дядина. Але ти до них вечері не несеш, бо вони, каже мама, нам дальші родичі.

· Розібравшись у заплутаних-переплутаних родинних зв’язках, ти, мов на крилах, пролітаєш греблю вздовж Громадського ставка, шкодуючи, що по той бік ставка, за пожухлим очеретом, нема у вас ближчих родичів, а то б ти в мент скотилася з берега і тільки: шуг-шуг-жжждзінь-дзінь – по льоду, що аж виспівує на морозі!.. Але вже під гору коло клубу, починаєш хекати та перекладати з руки в руку вузлик з вечерею, відчуваючи, як ураз він поважчав, та й пальтечко, мамою пошите до Різдва ( з перелицьованої татової старої "москвички”, у підкладці – вати на п’ядь, щоб не мерзла) додолу тягне, та й сніг під гору сипкіший і дорога слизькіша. Зате згори – чудеса! Можна й на гепі з’їхати (що ти й робиш): жжжух-геп-геп – і вже на містку, а там рукою подати, правда, через три гори, до дядька Тьоми.

· Встаєш, обтрушуєшся, обзираєшся, чи люди не сміються. Ні, не сміються, бо їх просто в таку рань – де-не-де. Люди на Різдво починають по гостях ходити після обіду, а ввечері, ой, а увечері що-о-о ро-о-обиться! Висипають на вулицю, як горох, від старого до малого – колядувати.

· На цьому кутку ти рідко буваєш, тому все тут тобі здається незнайомим і цікавим, ніби йдеш чужим селом. Та й люди тебе не впізнають. Прокидаючи стежки від воріт, питають:

· – Чия ти і куди йдеш?

· І ти чемно, як тебе вчили, відказуєш:

· – Я – Тьоми і Ксені Тарасюків і йду до Тьоми і Ксені Тарасюків. А ви зі святами будьте здорові.

· – А! – кажуть люди! – Ясно... Йди здорова!

· Хоч людям ясно, але тобі не зовсім, як це так вийшло, що у вас в родині вийшло дві Ксені і два Тьоми? Однак розплутувати цей клубок під три гори важко, тому ти відкладаєш це на завтра, коли мама чи баба будуть мати час тобі розтовкмачити – як, що й до чого.

· Нарешті ти долаєш крутосхили, вибираєшся на Ґонтову гору і бачиш із трьох сторін... О-о-ой – по-о-оле... Біле, сліпуче, з переливами самоцві-і-ітними... Як у казці! А над ним – таке ж сліпуче, сяюче не-е-ебо... Оце-то краса! І дядько Тьома на воротах стоять, стрункі та високі – на красу любуються. І тебе чекають із вечерею та запрошенням до вас на вечерю, вже й стежку прокидали. Дядька Тьому ти любиш, бо є за що: дядько найкращі і найдобріші з усіх родичів. Вони ніколи ні з ким не сваряться і всіх мирять, а як вип’ють, то жартома приспівують, пританцьовуючи та руками махаючи, мов чорногуз: "Я – вель-вель, журавель!” За що твій тато їх так і прозвав – Вель-вель-журавель.

· А от і дядина Ксеня – з ґанку сміються. Дядина, дорідні, ставні і теж добрі, завжди сміються, повільно, статечно: ха-ха-ха, і ніби колишуть сміхом свою пишну, квітчасту пазуху.

· – Ой, хто ж це до нас іде! – тішаться обоє, ніби й справді бозна-хто йде.

· Тебе вітають, як найдорожчого гостя, двері перед тобою відчиняють, до хати припрошають, за стіл до холодців-голубців саджають... Дядина дарують червону лєнту (на бантики), велику на ті сутужні часи розкіш, а дядько – добру пригорщу горіхів. Вони просять тебе зачекати, щоб разом іти до вас у гості, але ти не можеш гаяти часу, бо тебе ще чекають із вечерею дядько Олекса, дядина Ликера, їхні смачнючі пиріжки з маком, а також їхні хлопці, твої двоюрідні брати Петя й Коля – щоб разом нести вечерю до діда Омелька з бабою Тетяною.

·

Отож, врешті, з усім тим добром, із гордим відчуттям виконаної місії, ти повертаєшся додому такими самоцвітними у промінні вже полуденного зимового сонця снігами, яких ніколи більше не буде у твоєму житті, бо вони, як і всі дива й чудеса, можливі тільки в ранньому дитинстві.

Дорогою, коло Черців, до тебе, певно зачувши духмяний калачик або горіхи, що тихенько туркочуть у вузлику, чіпляється стара ворона. Крокує статечно поряд, похитуючи головою, як татів кум Федула, та позиркуючи гострим розумним оком то на тебе, то, з натяком, на вузлик з гостинцями. Ти хочеш ущипнути їй калачика, але передумуєш, бо як же ж це з надщипаним калачем до дядька Олекси в хату заходити, тому кидаєш перед вороною горіх і дивишся, як вона ловко хапає його дзьобом, і – щоб ти бува не передумала – кидається навтьоки, а потім, змахнувши крильми, здіймається в повітря і летить попереду, важко, низько над снігами. Над білими різдвяними снігами – чорна ворона... Ка-а-ар-ка-а-ар! – кричить ворона... на очах виростаючи на великого чорного ворона... Чорний ворон... Він такий чорний, що чорніють білі сніги, чорніє білий світ, і ти вся чорнієш від чорного спогаду-страху...

Ти згадуєш торішнє чорне Різдво – без коляди, без Святого вечора, без тата й мами... Без колядників... Ніхто навіть у вікно не постукав... Приходили дядьки-дядини-тітки, як на похорон, сідали печально на лаву і мовчали. Навіть твої баба Тетяна мовчали, чорні та темні від горя. Бо що було говорити, коли перед самим Різдвом твого тата забрав чорний ворон, а маму відвезли в роділку. Дядьки-тітки-дядини мовчки гладили тебе по голові, сипали тобі в пелену горіхи, цукерки, і, посидівши, йшли, чорні та темні...

– Дитино, – питає хтось із чорного неба, з почорнілих від чорного вороняччя снігів, – чого ти сидиш посеред дороги? Замерзнеш... Або машина переїде... Ти що, плачеш? Тебе хтось обидив? Ворона? Яка ворона? Ота, що з горіхом полетіла? Вона в тебе горіх вкрала?

– Вона в мене тата була вкрала... – хочеш сказати, але за сльозами вимовити не годна. Тим часом чиїсь добрі руки підіймають тебе, струшують від чорних снігів, розгонять з неба вороняччя, дивуючись:

– Невже якась мала ворона може обидити таку велику дівку? Іди здорова додому і не бійся ніяких ворон. Киш на них – поганих!

– То я сама тій вороні горіх дала, – кажеш, втираючи сльози, але вони течуть і течуть, замерзаючи на щоках, на хустці під бородою – на тоненький льодок. – Нехай і вороні буде сьогодні Різдво.

– Чия ти така мудра? – сміється хтось із прояснілого враз неба.

– Тьоми Тарасюка Молодшого, – відповідаєш, втерши останню сльозу.

– А! Тоді ясно... – чомусь невесело озивається хтось із зовсім уже сонячного неба.

Тобі ж, хоч у грудях іще схлипуєш, знову розвидняється, стає легко й різдвяно на душі, і ти біжиш з підскоком далі, весело кикишкаючи на стару, зовсім не страшну ворону, що крильми скородить попереду тебе дорогу.

"Видно, важкий горіх... горіх, як важкий гріх...” – думаєш, не відаючи, що уже за тобою назирці шурхотить у снігах невидимий змій лукавий, спокушаючи першим неусвідомленим гріхом...

Перед самою хатою змій перепиняє тебе, хапає за ноги, нашіптує на вушко щось таке... незвичне, від чого ти вже не біжиш радісно, з підскоком, а йдеш поволі, як стара, замислившись, та все тихше й тихше сніжком порипуючи, та все зупиняючись та зазираючи у свій вузлик, як та стара ворона чи сорока в кістку, ніби хочеш натішитися вволю своїм скарбом, набутися зі своїм багатством, яким – ще крок, ще два – і змушена будеш... о-о-х-хо-хох... по-братськи ділитися з братом Іваном, молодшим за тебе на ціле життя, а тому ще малим, щоб самостійно носити вечерю і заробляти собі чесно гостинці. Тому ти, забувши про дядька Олексу, де чекають – не дочекаються тебе, з переживань топчеш сніг коло своєї хвіртки, виписуєш кренделі по ньому, ніби хочеш витрусити із себе і затоптати у сніг білий гидку, бридку гадючку, що стискає твоє серце, зв’язує руки скупістю, зміючку, ріднішу тобі за рідного брата Івана, з яким тобі, ой Бо-о-оже, не хочеться, ой, як не хочеться, ділитися своїм багатством. Але водночас тобі страшно, бо здається, щойно відчиниш двері в хату, як мама, глянувши на тебе, побачить ту гидку змію, що обплуталася коло твого серця, сховалася десь у твоєму животі, в жолудку, і скаже з досадою:

· – Таке скупе росте… І в кого воно вдалося, таке неподільчиве? Наче серед нас таких нема…

А ворона круг тебе летає-скаче, дражниться: "Гріх – горіх! Ага, нема! Є ще гірші – грішні... горішні”.

А змій нашіптує: "А пам’ятаєш?.. Торік, восени, пізнього вечора, коли сонце вже сіло, а зорі ще не зійшли, тому в сутінках здавалося, що на лавочці коло криниці розмовляють не тато з дідьком Олексою, а дві білі сорочки…”

Ще б не пам’ятати! Тоді ти загралася допізна з Марікою і Настаською і згадала, що пора додому, лиш почувши тихі голоси на лавочці під вашою хатою. Одна сорочка сказала татовим голосом:

· – Ти знаєш, який я маю гріх за собою не спокутний? Я вже Гані, сестрі, розказував. Не йде мені з голови голодовка. Чогось усе згадую, як десь весною тридцять третього, коли Гопсасмик із трійкою вимели й витрусили з горшків усе, що могли, і почався уже справді страшний голод, мама наші напекли пляцків зі струпішалої бараболі й лободи, зав’язали у вузлик і послали мене занести бабі Марті обід. Іду я долинами, і голод іде слідом і скімлить... Так їсти хочу, що світа не бачу. Вщипну травичку якусь, хапну листячок, кину в шлунок, а голод уже там, проковтнув і знов скімлить... А пляцки ж ті – так пахнуть, так пахнуть... Не витримав я, з’їв. І до баби не пішов, пересидів у лозах, а мамі сказав, що відніс бабі... А через три дні бабу Марту знайшли мертвою на стежці, видно, до нас добивалися...

· – Отакий маю гріх... Виходить так, наче баба вмерли через мене... Бо якби я не з’їв ті глевтяки... – тато так тяжко зітхнув, аж тобі стало тяжко. – І думаю собі, а його, того ірода Сталіна, не мучить совість у пеклі, що стількох людей голодом зморив, на той світ відправив, ще й мене, невинну дитину, убивцем зробив! А скільки у війну людей вибив...

· – Да, – зітхнула дядьковим голосом друга сорочка, і запала сумна тиша, але тільки на мить, бо через мить та ж сорочка стріпнулася, надулася і вибухнула страшним дядьковим голосом:

· – Ти Сталіна не трож! Сталін війну виграв! Європу освободив! Росію спас!

· – А Україну вгробив, катюга... – ще тихіше і ще твердіше каже татів голос, на що дядькова сорочка підскакує, як ужалена, розмахує рукавами, розпанахуючи фіалкову тишу страшною лайкою:

· – Націоналіст! Петлюра! Бандера!!!

· – Сталініст! – злітає вгору татова сорочка, захищаючись рукавами.

· – Я? Та я тебе від Сибіру спасав!

· – Мене Бог спасав, Альошо!

· – Який бог?! Сталін… бог!

· – Та ж він вас, Олексо… теж – не помилував!

· – Не трож Сталіна!

· І сорочки злилися, завмерли в тісних обіймах, сопучи та щось бурмочучи...

· – Мамо! Б’ються! – влітаєш у хату.

· – Ликеро! Люся! Ой ідіть... Ой розбороняймо! – вилітає мама з хати і біжить за дядиною.

· – Альошо! Альошо! Схаменись! – бігли дядина, тихо просили, тримаючись за серце.

· – Тьомо, Тьомо! Альоша – старші... Уступись... – просила мама, хапаючись за татові рукави.

· Сорочки розскакувались у різні боки. Тато, клянучи себе, тікав від гріха подалі в долину, дядько – гупотіли чоботищами на своє обійстя, вар’ювали там і затихали лиш тоді, коли їм проходила політика.

· – Ой Боже, – побивалися мама з дядиною, – ой доведе їх ця політика, не доведи Господи, до тюрми... Ой, доведе, не приведи Господи...

І накаркали, що й справді перед самим торішнім Різдвом прилетів чорний ворон – за твоїм татом. А дядько Олекса плакали і нарікали на свій дурний розум...



І тут ти згадуєш, що проминула дядькову хату, де тебе чекають дядина з пиріжками і дядькові хлопці, щоб разом до діда Омелька й баби Тетяни вечерю нести. Це теж звичай: хоч ти й живеш з дідом і з бабою в одній хаті, але маєш, як усі решта внуків, до них окремо нести вечерю, як до найстарших.

Але тобі, коли щиро зізнатися, не дуже хочеться заходити до дядька Олекси. Ти їх побоюєшся. Правда, дядину любиш, бо вони гладять тебе по голові, приказуючи: Галочко-Галю-Галинко, а самі поглядають на карточку гарненької городської лялі у рамочці над столом – їхньої єдиної дочечки, що вмерла у війну... А от хлопців їхніх нема за що любити. Хоч Петя, кажуть, назвав тебе, як ту дівчинку... Тебе збиралися назвати Параскою, бо народилася перед Параскою, а він прийшов та й каже:

– Хай зветься Галя!

– Нехай! – втішилися, бо не дуже хотіли Параски...

Та як би там колись не було, а любити Петра з Миколою нема за що. Враз відберуть усі гостинці. Виманять, незчуєшся... А в хаті – малий Іван: теж ручки тягне – "дай-дай!”, і теж треба ділитися. Ой, що за життя!.. Тому й тупаєш на одному місці у снігах по коліна, не знаючи, куди йти і що діяти...

Ти зітхаєш: правду каже мама, усі біди в нас – через дурний розум... Ну от, додумалась і дотупалась... Сінешні двері відчиняються, і верхи на білій хмарці вилітає з хати бабин Тетянин командирський голос:

– Омельку, де це вас чорти носять чи ви оглухли? Дрова несіть!

А слідом – стривожене мамине сопрано:

– Господь з Вами, мамо, в такий день... такі слова... Я сама принесу! Тьома! Де ти ходиш! Неси дрова!

У вашому роду по обох лініях свято чтили старшинство і соблюдали ранжир. Що вже твої баба Тетяна, котрі рідко кого чтили, але й вони викали дідові Омелькові, своєму чоловікові, а дід – їм.

– А чо’ баба з дідом викаються? – бувало питала маму.

– Так заведено, – відказувала мама.

– А чо’ тітки Веруся-Маруся вам викають, а ви – дядькам і дядинам?

– Бо так заведено – кумам, сватам і всім старшим братам, сестрам і братовим – викати.

– А чому ви, як баби наші нашим дідам, не викаєте татові?

– Бо відколи совецька власть, не заведено, щоб жінки чоловікам викали...

Отака вона, совецька власть! – як каже тато. А ось і він: в одному піджаку від дровітні йде, дрова в оберемку несе – казани з голубцями та капустою розігрівати, бо скоро родичі, яких ти напросила, почнуть сходитися, та й тобі вже час збиратися на колядки...

І забувши про ворону й про ворона, і всі свої переживання, і про всяку політику, біжиш до дядькової хати, що поряд з вашою, просиш на вечерю, хапаєш дядинині пиріжки з маком у руку і, втішившись, що хлопці без тебе віднесли вам і дідові з бабою вечерю, вискакуєш із хати, доки ті збитошники тебе не обдерли, як кози липку...

"Дай Боже, щоб тато з дядьком Олексою забули про ту політику бодай сьогодні, коли всі зійдуться колядувати!”, – просиш Бога вже на подвір’ї. Бо жаль псувати такий гарний звичай – збиратися на Різдво разом усім ближнім, радіти та колядувати.
Категория: 52 | Просмотров: 743 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011




ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО…



– М-да, – зітхаєш скрушно, поволі обмітаючи з валянців сніги, – є ближні, від яких можна втекти і не ділитися нічим таким, що ще ближче тобі, аніж вони. Але є ще найближчі ближні, від яких ніде дітися, бо вони живуть в одній хаті з тобою... Тому... охо-хох... доведеться ділитися... Нічого не поробиш...

Від усвідомлення цією безвиході тобі стає трохи легше на душі, і світ веселішає, але теж – тільки трохи... Бо стільки всього в цьому світі наплутано, і так усе непросто, що голова макітриться...

Та все ж, що б ти не згадувала, як би себе не вмовляла, а ділитися тобі гостинцями з Іваном не хочеться... Мама правду каже: ти вся вдалася у свого тата, який хоч зараз і добрий, але малим теж був скупим – бо голодним. Але ти ж – не голодна! Бо вже встигла в баби Наталки куті сьорбнути, у дядька Тьоми – холодцю лизнути, дорогою – горіхів погризти і дядининих Ликериних пиріжків з маком вкусити. Тож тобі нема як – на голод спирати, тому конче мусиш прощатися з тим чимось гадючим, скупеньким-хитреньким, що десь у животі причаїлося, бо хоч воно й береже тебе від розтрати, але й робить тебе, старшу сестру, скупердяйкою... І справді, в кого ти така вдалася, скупа, аж... синя, коли у вас в роду всі подільчиві? Ой Боже-Боже, що за життя таке...

Внутрішній конфлікт із власною совістю розв’язаний, можна сміливо заходити в хату й ділитися з братом багатством, нажитим тяжкою працею та ще й на Різдво.

Твоя щедрість помічена Богом і віддячена сторицею. Брат, ще беззубий до горіхів, яблук та пирогів, присвоює тільки тітчині Верині цукерки, замотані в рожеву обкладинку від учнівського зошита, та бинду червону атласну. Бинду ти забираєш без докорів сумління, бо не козацьке це діло – стрічки на козацького чуба чіпляти, а от цукерки їсти – козацьке. Та це Іван знає й без тебе, тож напихає тою смакотою, як ховрашок, свій двозубий рот, а решту щедро роздає ближнім – мамі, татові, бабі, дідові й тобі – липкими пухкенькими ручками.

Отак щасливо завершується твій перший урок подільчивості. А різдвяний день продовжується, і святковий настрій не згасає, бо скоро почнуть сходитися до вашої хати родичі. І ти раз по раз будеш вискакувати роздягнена з хати, не слухаючи маминого: "Вдягнись! Застудишся!” – бігти до воріт і назад, радісно звістуючи:

· – Дядько Тьома з дядиною з долини вже йдуть!.. Тітки Веруся-Маруся – коло Палажок! Тітка Ганя вже в дядька Олекси на подвір’ї! Дядько Олекса з дядиною вже двері замикають! Брат Сака – на містку!

· Родичі заходять – у клубах морозного свіжого повітря, роздягаються, всідаються за столи, на яких уже сивіє на тарілках морозцем холодець, парують у мисках голубці, бараболники з м’ясом, смажена капуста з окостом, рум’яніють, пахтять гори пиріжків, біліє у мисках колотуха (сметана із сиром)...

· Які злидні?! Де вони? Якби хтось чужий у цю хвилину нагодився до вас у хату, в житті б не повірив, що круглий рік ця хата знає тільки пісний борщ і кашу – і то не завжди з молоком, а лише того тижня, коли приходить ваша черга корову тримати. Тоді без молока зостаються напарники Майстренки, з якими ви навпіл свою Муру – корову тримаєте, бо одним важко.

· Але й це не головне. Головне почнеться тоді, коли гості заколядують. На чотири голоси. Та де?! На сім октав і на всі регістри! А до того ти з дівчатами встигнеш заколядувати кожній хаті на кутку. І не якоїсь "колядую-дую, бо ковбасу чую”, а найкращих колядок, яких вас, малих, ще з осені вчили щовечора старші.

·

· Ой пишна-красна та Галя панна,

· Ой дай Боже...

·

· Або:

·

· Ой на річці на Гордані

· Там Пречиста ризи прала,

· Щедрий вечір, Святий вечір!

· Там Пречиста ризи прала

· Свого сина сповивала.

· Щедрий вечір, Святий вечір.

·

·

· І ХЕРУВИМИ СЛАВУ СПІВАЮТЬ

·

· А от вже й вечір... А видно, як у день – знизу сніги світять, а з неба – місяченько. А зірно як! І зорі – як горіхи волоські! Доки дорослі ще розспівуються чи то розколядовуються по хатах, малі колядники зграйками пурхають з обійстя на обійстя. Старші, школярі, з осторогою, обминаючи ворота вчителів і партійних, а малечі – море по коліна, а сніги – по плечі. Підбіжать під хату, стук-стук у шибку:

· – Дядьку, тітко, можна колядувати?

· А з хати:

· – Можна! Просимо! Бог у поміч!

·

· Ви й вріжете – хто в ліс, а хто по дрова:

·

· Чи вдома-вдома та й пан-господар?

· Ой дай боже!

· Чи вдома-вдома ясная жона?...

·

· Але вас однаково усі хвалять і пригощають цукерками, горіхами, пряниками, часом – копійками, дивуючись:

· – А хто ж це вас такої славної колядки навчив?

· Доколядувавши до ставка, чи то пак, до кінця своєї вулиці, ти повертаєшся додому, бо ще шукати будуть. Ага, якраз! Шукати! Чи їм до тебе? В хаті вашій аж вікна дзвенять від колядок.

·

· Вже херувими славу співають,

· Ангельські хори Спаса вітають...

·

· Лине в тихих зірних небесах над твоєю хатою, і ти, з торбою наколядованих горіхів і пряників, завмираєш коло хвіртки, шукаючи поміж зорями в небі невидимих срібноголосих янголів і пресвітлих херувимів із серафимами.

·

· – Ото колядували – аж на хаті верх здіймали, – згадуватимуть твої дядьки, тітки й дядини, зійшовшись до вашої хати уже щедрувати. Від вас і Маланку поведуть селом. Бо ж як інакше, коли тато водночас заводило й Маланка – в маминій вишитій сорочці, в намисті, байдуже, що з вусами! А тітка Ганя – Василь, а дядько Тьома Старший – циганка, а решта такі розмальовані, що й не впізнаєш – хто й що.

· А через деякий час мама, що через вас, малих, зостанеться вдома, як завше буває, скаже:

· – А ну-но, Галю, піди на причілок, послухай, де тато...

· І ти біжиш на причілок хати, слухати, де ж тато, бо ти татків розкішний тенор за сто верстов, з-поміж тисяч голосів упізнаєш. І взагалі, розбиратися в голосах тебе тато навчив, от тільки не навчив ще на трубі грати.

· – Нащо тобі та труба, вчися он кужіль прясти, рушники вишивати! Бо он уже сватачі йдуть! – каже мама і йде шукати у скрині обичайку, а в прискринку – муліне...

· Але сьогодні, слава Богу, свято велике, нехай рушники спочивають, а сватачі – підростають... Тим часом ти стрибатимеш туди-сюди через поріг, простоволоса, вслухатимешся у морозну місячну і врочисту ніч, щоразу радісно сповіщаючи про пересування Маланки по селу:

· – Почали від Кирила Петра Івасьового! Ой, уже коло кума Федули!.. Коло кума Тадея!.. На Ґонти подалися до дядька Тьоми!.. Коло друга Плясуна!.. Біля клубу! На Громівку пішли! Либонь, до брата Саки!

· – Що вони там співають? – тривожилась мама.

· – Щедрують! Либонь-таки коло брата Саки.

· Братом Сакою тато й дядьки називали приймака якоїсь далекої вашої родички, привезеного нею із якоїсь Западної. Поїхала по хліб у сорок сьомому, а привезла Саку. Дядьки з татом прийняли того Саку, єдиного чужака, у своє братство тільки тому, що мав гарний задушевний голос і знав силу-силенну западенських пісень. Далекої родички ти в очі ніколи не бачила, зате брата Саку твоя мама вже бачити не могла через його пісні. Тож коли брат Сака, прийшовши до вас на свято, зазвичай вставав на весь свій невеличкий зріст і починав співати, як "на фурфурі стояв і фурфур ладував” або "Повіяв вітер степовий”, мама виходила з-за столу, а коли тато заспівував тихо "Ще не вмерла...”, а всі дружно підхоплювали, мама виходила з хати. Ставала коло хвіртки і стежила, чи ніхто чужий не підслуховує. Бо вже так було: хтось, кому треба, підслухав і, кому треба, доніс і за татом приїхав чорний ворон... Серед ночі, коли ти спала і нічого не чула. Тому торік і не було у вас Різдва... Мама ж повернулася лиш на Водохреще і не сама, а з малим Іваном, де вона тільки його взяла, такого гайдамаку...

·

· Мамина тривога через ті співи передавалася дядині Ликері, які непомітно для інших (але не для тебе!) штурхали дядька Олексу під бік і просили, лагідно, як лиш вони вміли:

· – Альошо, Альошо, давайте луче щедрувати.

· Тато обривав пісню, хмурнів-хмарнів та за мить безтурботно вигукував:

· – Не переживайте! Не ті вже часи! Сталін... здо… хо-хох…Ладно! Бог з ним! Справді, давайте луче щедрувати...

· Тато бадьорився-мужався, хоч бабі Тетяні, ти сама не раз чула, скаржився:

· – Часи помінялись, а страх хапає за плечі...

·

· Певно, той страх не лишень твого тата хапав за плечі, бо захмеліле застілля, раде, що обійшлось без політичних баталій, полегшено зітхало і радісно зачинало:

·

· Небо і земля, небо і земля,

· Нині торжествують,

· Ангели й люди, ангели й люди,

· весело празнують,

· Христос родився, Бог воплотився,

· ангели співають, царії вітають...

· чудо, чудо прославляють...

·

А маму й на Різдво не покидала тривога. Гості – у двері, а мама до діда з бабою – з лементом.

– Хоч ви б, мамо й тату, спиняли його! А то лиш: здох та здох! Хоч кілля йому на голові теши! Один здох, чекай таких самих двох! ­Там, – кивала головою кудись у бік, – лучих нема!

І як у воду дивилася! Бо скоро звідти, куди мама кивала, дочекався тато замість Сталіна кукурудзяного царя Микитку... аби теж його шпетити. Але поки що тато царя Микитку хвалить за якийсь культ, що той буцім розвінчав...

Здається, ти й досі біжиш на причілок хати і ловиш гострим вухом татів тенор, що уже веде колядників чи щедрівників із Громівки через Кирилячу греблю до ваших родичів по тітці Ганні – Мосьондзів. Врешті, набігавшись та втомившись, як той козак у дозорі, засинаєш. І вже крізь сон просиш Бога, щоб ніколи більше до вашої хати не прилітав чорний ворон...



ПЛАЧ САМАРЕТЯНКИ



Але назавтра, ні світ ні зоря, прилітають коршаками дядькові хлопці і кажуть:

– Ми прийшли тебе фотографувати.

Ти ж бачиш, що це не правда, що вони бре... (за слово брешуть мама б’є по губах) ...обманюють, що в них навіть фотоапарата нема, і – віриш! Хоча насправді, не віриш, але хочеш вірити, що в них є фотоапарат і вони прийшли тебе фотографувати, як дядько Іван Мосьондз – один на всеньке село фотограф – часом приходить. А якщо вже зовсім по правді, то тобі страше-е-нно хочеться гратися, і ти бігом злазиш із печі, шукаєш на миснику гребінця, біжиш у холодну хату до дзеркала чепуритися. Із дзеркального срібного марева у вишневій різьбленій рамі на тебе дивиться заплетена тісно (аж очі вилазять) у чотири білявеньких кісочки щаслива Гапка, яка, і ти це знаєш, знаєш наперед, дуже скоро вмиється гіркими сльозами, бо хлопці свого не попустять і не пропустять, аби над тобою, бідною, довірливою Гапкою, як кажуть твої баба Тетяна, та не позбиткуватися...

Уже ж таке було! І не раз! Бувало, кличуть з Карнавкової межі, зарослої кропив’яними, в ріст чоловіка, хащами, закиданої колючими гілками акації:

– Хочеш побачити ойойкове гніздо? Іди сюди! Тут їх повно!

– Де? – біжиш. – Покажіть!

Та не встигаєш зазирнути в ріще, як уже кричиш звідти:

– Ойо-йо-йой! Поможіть!

– А що, побачила ойойкове гніздо?! – аж за животи беруться від сміху Петро з Миколою вже з долини баби Онисі.

І ти ридаючи, обдираючи на собі шкіру і плаття, вилазиш з того ріща, і йдеш жалітися бабі Тетяні, бо тато з мамою – не хочуть мішатися до дітей.

Переплакавши, зарікаєшся більше ніколи не слухати Петра з Миколою, навіть не обзиватися до них, так наче їх нема. А вони, як на зло – тут як тут, мов Пилип з конопель. І ще крикнути не встигнуть:

– Йди побачиш півників лопухових!

А ти вже біжиш, летиш і, роззявивши рота: – Де? Де? Де ті півники? – питаєш.

– Щоб їх побачити, треба спочатку реп’яшком руку потерти, – дурять тебе хлопці. Ти знаєш, що вони брешуть, та все ж наївно простягаєш руку і тупо дивишся, як вони тобі зелененьким реп’яшком труть зап’ястя. За мить на тому місці проступає подряпана рана. Вона пече таким пекельним вогнем, що від болю й образи ти аж виєш, і готова вбити збиточників, але за ними уже й слід прочах! Нема! Доти не з’являться, доки нових фокусів над тобою не придумають. А придумають – тут як тут!

Ото ж і зараз: Петя дістає з кишені якесь пуделко, а Коля біжить до печі, засовує руку в челюсті, тобто в комин над припічком, набирає на палець сажі – щоб тобі славно брови підмалювати для фотографії, бо ти руда-рижа, як Баранчиха.

– Я не руда, – ображаєшся, але вони не зважають і наводять тобі марафет. І ти, як дурне, покірне теля, слухаєшся!

– Але плати гроші наперед! – кажуть хлопці, розмалювавши тебе, як того, що в бовдурі сидить. – Бо не будемо фотографувати.

І ти, вчена, та не навчена, лізеш на піч, до тайничка за комином, де ховаєш у сірникових коробочках увесь свій безцінний скарб: рябеньку квасольку (гратися в череду), різнобарвні ковпачки (корки) від пляшечок з-під одеколону "Бузок” і "Шипр” і ... звичайно, наколядовані-нащедровані гроші... І не встигаєш зоглянутись, як нема ні грошей, ні дядькових хлопців, тільки купка паперових квадратиків з мармизами, намальованими фіолетовим хімічним олівцем, та ще ти сама, розмальована, як дідько, липкою, масною сажею, яка ні-і-ічим не змива-а-га-га-га-ється-я-я...

Звісно, ти плачеш, і ще живі твої баба Тетяна, розстроєні, що на їхніх очах така несправедливість творилася, сваряться на дядькових хлопців:

– От польська кістка! От пся крев! От же ж любить збиткуватися та на дурничку паном бути! Отаке пшепрошам – на соломі спить, зубами ськається, а паном величається...

Так ти мимоволі стаєш учасником задавненого, прихованого міжетнічного конфлікту на родинному ґрунті. Здивовано дізнаєшся, що у вас в роду одні – українці, а інші – поляки, кажуть, ніби й татари були, добре, що від циган Бог милував, а то вже була б тобі, бідній, клямка й гаплик! Обдерли б, як цап липку!

А татові – смішки!

– Чого бідне, бо дурне! А чого дурне, бо бідне! – каже замість того, щоб відлупачити добряче дядькових хлопців. – Оце тобі наука!

Але дядину Люсю, хоч вони й мама вредних дядькових хлопців, і теж польська кістка, ти любиш, незважаючи ні нащо, бо тільки дядина Люся твоє ім’я вимовляє не так, як усі: Галю! – а лагідно, ніжно, наче по голівці гладить:

– Га-а-а-лю, Га-алочко... Галю-ю-юню...



ВЕЛИКДЕНЬ



Тато повернувся з тюрми ранньої весни, якраз перед Великоднем. Але ти самого тогорічного Великодня не пам’ятає. Інші – пам’ятаєш: смарагдово-сонячні, якісь тривожно-трепетні. Оскільки в селі не було церкви, то ви, як звичай велить, розговлялися, освяченими маминою молитвою сирною паскою та писанками, які ви з бабою Тетяною розписували у чистий четвер на припічку коло гарячої печі, щоб не застигав у мисочці віск. А потім ти бігла в Яр, де вже діти з усього кутка котили крашанками згори та цокались ними – хто кого поб’є.

А от Великодня того року, коли повернувся тато, не пам’ятаєш. Повернення тата ніби заступило у твоїй пам’яті свято. Пам’ятаєш, що це було перед Пасхою, ранньої весни. На ставку ще плавав лід, на городах де-не-де білів сніг, але дороги в селі вже розгасали так, що ногу важко було витягнути з болота. Мабуть, було по обіді, і, мабуть, в неділю, і, здається, ти знову ж таки йшла від дядька Тьоми – то брьохкаючись у болоті, то стрибаючи попідтинню по латочках ніздрюватого снігу. День був сірий, холодний, сумний. Підбадьорював тільки веселий шурхіт горіхів у вузлику.

На душі теж було сіро, холодно і сумно. Додому не хотілось вертатися, бо й там сумно: кричить, як на пуп, малий Іван, сваряться баба Тетяна, трясучи колискою з такою силою, наче хочуть витрусити з неї малого засранця, ходить чорна та темна мама та все у вікно поглядає – тата виглядає, якого перед Різдвом забрав чорний ворон у якусь командіровку.

· – Туди, де командірами стають? – питала ти.

· – Туди... – зітхала мама у твій бік, а до баби:

· – Сталін помер... може, випустять?

· – А щоб його, каїна окаянного, сира земля не прийняла, а щоб його, людожера лютого, дикі звірі розірвали, чорні круки ізклювали... – починали свої прокльони, розгойдуючись разом з колискою, твої баба Тетяна.

· – Мамо! Господь з вами! Та ж скрізь – вуха! Чи ви хочете, щоб нас із малими дітьми в Сибір погнали, чи в хаті спалили?! – тихо лементіла від печі мама, а на її блідому лиці блукали тривожно-багряні відсвіти вогню, лякаючи тебе спогадами про недавні пожежі.

· – Ву-у-ха... Ой, ву-у-уха! Щоб їх тому Савці розтрипроклятому та киплячою смолою пекельною позаливало, та дратвою позашивало, та...

· – Мамо! Згляньтеся над си-и-иротами, – благала мама твоїх невгамовних бабу Тетяну.

· Баба переставали клясти, зате починали з горя голосити, а мама, впавши головою на припічок, беззвучно здригатися всім тілом, що було ще страшніше... І від того жаху сердечко твоє тріпалось, як пташка в кулаці, болісно потенькуючи: тень-тень, тень-тень...

А в хату, як на лихо, чортом диха, шасть – Текличка:

· – А чо’ ж це ви так зажурилися? – улесливо медом мастить.

· – За Сталіном плачемо, – огризалися люто мої баба Тетяна, а мама схоплювалась і тікала з хати, від гріха подалі.



Згадавши, що тебе вдома чекає, шкодуєш, що не зосталася ночувати у дядька Тьоми. Спала б на перинах... Дядько з дядиною – багачі. На ліжках – білі подушки, покривала з узорами, одіяла ватні у квітчастих простирадлах. Не те що у вас: на полу сіно, вкрите старим рядном, а на рядні баба Тетяна – під кухвайкою, співають, маму до сліз доводячи політикою:

Сидить баба на рядні та й щитає трудодні,

Ціле літо проробила – кіло гречки заробила.

Тепер можу пишатися –

Є що їсти, в що вбратися!



Це баба так розважають себе, щоб не повішатись. Бо насправді нічого вже у вас нема. Усе віддали защітнікові. Зосталися голі й босі. Лишень малий Іван у колисці репетує, та на печі, у просі, дід Омелько вигріваються, бо слабі... І коло того всього – квокче мама, як із хреста знята... А защітнікові все мало. Що Божого дня – в хату суне. З шанькою. Так твої баба Тетяна називають його здоровенний, як мішок, із якого коней годують, портфель. Баба Тетяна зціплюють зуби, щоб не лаяти й не сваритися, а мама біжить до Пиндиків позичати сала і яєць для ненаситного защітніка, щоб він твого тато захистив від того, хто його так довго в командіровці тримає.

М-да, не подумала ти... А тепер уже й вертатись далеко... І споночіє скоро...

Стоїш на греблі і міряєш, куди ближче: додому чи до дядька? І чи встигнеш завидна? Наче однаково: що вперед, що назад. Але в дядька – затишно, добре, дядько жартують, дядина жаліють, хоч про тата не згадують, наче він помер. А може, й умер, бо чого б тоді мамі зітхати: сироти ви мої та сироти ви мої... А як не вмер, то чого не вертається зі своєї командірської діровки... Що то за діровка така вже татові дорога, що без нього навіть Іван народився... На Івана Хрестителя... Тут таке горе, тата чорний ворон забрав, злидні, а Йван взяв та й народився! А тепер кричить, як на пуп, спати не дає! Баба вже заморилися колисати... Кажуть, що якби Іван не вдався у якогось їхнього прадіда-гайдамаку, то вони б його у сніги викинули.

– Галю! Чого ти стоїш, тут, дитино? Твій тато з тюрми вернувся!

· – З тюрми? – дивуєшся. Ой Божечку ж мій Божечку, з якої тюрми? А хіба він не в командіровці?.. Але про що ти думаєш? І чого стоїш? Біжи, бо ж тато вернувся! Де б він не був, але – повернувся! Божечку ж мій Божечку, тато живий, і він повернувся!

І, щоб скоротити шлях додому, ти кидаєшся стрімголов із греблі в долини, ще вкриті плямами снігу і потрощеними дзеркальцями криги. І... провалюєшся крізь крихке льодове скло по коліна у трясовину. А Божечку, хоч би не втопитися! Бо ж тата не побачиш... Рачки видираєшся з калабані на тверде і, вже обминаючи підступну кригу, біжиш по розмоклій стежці, ковзаєшся, падаєш, встаєш і знову біжиш. Холодна брудна вода хлюпає через халяви кирзових чобіток, заважає бігти. На бабиній Наталчиній леваді зупиняєшся, виливаєш із кирзачків намул і біжиш далі... Як у важкому сні, ніби на одному місці... Ніби сто років біжиш, нарешті, на сто першому – ваш город, і садок, і межа, і ти стежкою по ній – догори... А сердечко б’ється десь під горлом, готове вискочити, випурхнути...

Ще трохи – і ваша хата. І двері... Заходиш – а там уже повно людей. Хто плаче, хто сміється, і всі разом говорять... Тато знімає шапку, хреститься на покуть, і... тобі перехоплює з дива подих... цілує маму! В губи! При людях! Ти такого ще не бачила! Добре, що баба Наталка не бачать... Але баба Наталка бачать! Сидять коло баби Тетяни на полу (таке теж уперше бачиш) і... плачуть! Обидві. І ти собі, дивлячись на них і на тата, змарнілого, худого, налисо стриженого, але живого свого тата, заходишся щасливим ревом.

... І такий був Великдень у твоєму житті...
Категория: 52 | Просмотров: 748 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011




ВОЗНЕСІННЯ



Взагалі, у твоєму маленькому, зовсім крихітному життя вже відбулося дуже багато всього і всякого – і веселого, й доброго і страшного... Стільки всього, що воно не вміщається у твоїй голові. І ти не знаєш, де те, що було, а де те, що снилося, а де те, що й науявлялося та старшими наказкувалося...



Мені не вірили, що я пам’ятаю себе із двох років. Може й так. Може й не пам’ятаю те, що відбувалося у світі довкола мене, але я пам’ятаю те, що відбувалося в мені, і чого ніхто, крім мене не пережив, тому не може ані ствердити, ані заперечити те, що півторарічна дитина насправді пам’ятає – ПЕРШЕ ВІДЧУТТЯ СЕБЕ НА ЗЕМЛІ, і той крик тріумфу, яким дзвеніла до неба кожна клітинка мого єства:

– Я – є! Я існую! Я стою на землі!



Я СТОЮ на високій, але пологій горі, порослій ріденькими гострими списиками молоденької травички. У самім низу, в підніжжі гори – хвіртка. Хвіртка – відчинена просто на дорогу. Дороги не пам’ятаю, чи не хочу пам’ятати у цей великий для мене день – першого відчуття СЕБЕ НА ЗЕМЛІ. І це добре, що тоді спрацював інстинкт самозбереження, інакше сам вигляд розгаслої на весні сільської вулиці, розбитої возами і тракторами, відбив би у мене бажання кидатися зі своєї янгольської гори на дорогу, що вела у грішний людський світ.

– Боже! Розіб’ється! Розіллється! – чую над собою, але десь далеко позаду, мамин переляканий голос і різко пригальмовую перед самісіньким просвітом хвіртки, мов на краю безодні. Але мене щось ніби штовхає вперед, розгойдує маятником, і тільки страх з усього розгону полетіти сторч головою в болото, в калюжу, на гострі, тверді грудомахи, захлинутись багном, розбити носа і лоба, втримує на ногах!

Отже, мій перший осмислений земний досвід: СТРАХ ПЕРЕД БОЛЕМ І ПОРАЗКОЮ ТЕЖ ТРИМАЄ НА НОГАХ! Трагічний досвід, бо земля вперто, невблаганно, хоч і повільно, вислизає, тікає з-під ніг, готова кожної миті розверзтися безоднею. Ще темно. Ще не видно неба, і нічого невідомо про Бога, хоча звідкись згори тихим мерехтливим світлом сіється на тебе тепло й рідні голоси. Та все одно – ще так одиноко і страшно віч-на-віч зі світом. І так високо падати! Хоча... навіщо падати? Коли, як підказує попередній неосмислений досвід, можна тихенько підігнути ніжки і м’яко гепнути на пухкеньку гепу. І земля знову стане близькою, твердою і надійною, її можна буде помацати, погладити, понюхати, лизнути і навіть з’їсти... Це заспокоює. А заспокоївшись, тихенько розвертаєшся і – бігом-бігом на чотирьох – від прірви, геть! Геть – від незнайомого, а тому чужого світу, щоб радісно вткнутися писочком у рідні ноги, вчепитись у рідну спідницю, вилізти на рідні руки... Бігом-бігом, подалі від небезпек і випробувань.

СТРАХ РУХУ, СТРАХ ПАДІННЯ МИНЕ, ОДНАК... МИНЕ З НИМ І ГОСТРА ПРОНИЗЛИВА РАДІСТЬ ПЕРЕМОГИ. А так не хочеться!...

Тому другий мій осмислений життєвий досвід: мусиш вчепитися щосили ногами за землю, пальчиками, п’ятами – і втриматись... Доти, доки прийде підмога.

А ось і вона, рідна!

– Який відчайдух! Справжній козак! – хвалить підмога щасливим від гордості татовим голосом, підхоплює мене з холодної землі на теплі руки і підкидає вгору. Ух! Ух! Ух! Як страшно і гарно злітати, літати, летіти! Виявляється, крім землі є ще щось неосяжне, сліпуче, радісне, у якому можна літати. Небо!

От і третій, здобутий за цей день і осмислений земний досвід: РУХ УПЕРЕД – НЕ ЗАВЖДИ ПРИКРЕ ПАДІННЯ ВНИЗ, ЦЕ ЩЕ Й РАДІСНИЙ ЗЛЕТ УГОРУ.



І четвертий: ПЕРЕМОЖЦІВ ХВАЛЯТЬ І ПІДКИДАЮТЬ У НЕБО.

– Дай-но-ся й баба тебе похвалить! От молодця! От козир-дівка! – тішаться десь за межею мого зорового поля невидимі баба Тетяна. Я їх не бачу, як і тата з мамою. Я тільки чую їхнє тепло... Хмаринка мерехтливого лагідного світла долучається до маминого й татового тепла, і я пливу у м’яких, затишних, рідних оболоках, засинаючи, втомлена відкриттями і перемогами.



МІЙ БРАТ ЯНГОЛ



Другий момент осмислення СЕБЕ НА ЗЕМЛІ: стара наша хата. Широкий піл. Над полом – колиска. У колисці – ляля. Вона зветься – мій брат Андрушка. Біля колиски я і не я, а щось таке, чим ніколи в житті більше не буду, – одна янгольська любов, якою може любити тільки янгол янгола.

Андрушка був янголом і дуже скоро покинув свою колиску над широким полом у старій нашій хаті і полетів у небо до Бозі. Хто цей БОЗЯ, ніхто не каже. Але, мабуть, хтось ще більший і сильніший за тата, і маму, і діда, і бабу. І за всіх добріший, якщо до нього полетів мій брат Андрушка. Сталося це тоді, коли захворіла мама і її відвезли в больницю в Гайсин. Покинутий мамою Андрушка засумував і теж захворів, але до Гайсина його не довезли: спурхнув із воза янголом і – полетів, осиротивши маму з татом і мене.

Більше я себе в той час не можу пригадати. Ніби я теж кудись відлетіла була. Ніби мене теж не стало. І це було справді так, бо ми ЖИВЕМО лише тоді, коли по-справжньому любимо...

Так у моє маленьке, як горошинка, життя одночасно зайшли Любов і Смерть – білим янголом. І посіяли в моїй бідній маленькій душечці таку смертну тугу, від якої міг врятувати, певно, тільки мій дитячий БОЗЯ. Але він не хотів мене забирати на небо...

...Я повернулася до себе і на землю, коли приїхала з больниці мама. Вона взяла мене на руки, притулила до теплих грудей, і ми пішли... кудись ми пішли, до якихось людей, яким мама розказувала (пам’ятаю до слова):

· – Зробили мені операцію, наче все добре, мами приїжджають обидві, кажуть: усе добре... А душа – ниє, так тяженько ниє, так додому рветься... Не можу місця знайти! Лиш розрішили після операції вставати, вийшла в садочок, а там вишні порожевіли коло огорожі. Стою, скубаю ті вишні, а йде, бачу через огорожу, Савка Вальовський (це ім’я переслідуватиме мене все дитинство, як фатум, і все життя – як символ усіх людських зол і пороків), теж у больницю йде, побачив мене, став, дивиться, питає: чи це ти, Ксеню, чи не ти? Така марненька стала, наче не ти... Та що дивувати, коли таке горе спостигло: і сама слаба, ще й на таку страшну болєзнь, і дитина вмерла. Бідна, ти, душко, бідна.

Як почула я ці слова – так і сіла хрящем.

· – А ти що, не знала? – дивується Савка. – Ой дурний же ж я, дурний! Ой бідна ти бідна... – та й побіг. А я сидю хрящем і знаю, що то Андрушки мого нема.

· – Ба-а-чиш, душа все чує, все зн-а-а-а-є... – каже скрушно хтось, а хто – не пригадую. – Ти б поплакала, Ксенько... Горе треба виплакати...

– Не можу, – стогне мама. І той стогін віддається в мені такою страшною розпукою, що я починаю плакати, беззвучно, щоб не розсердити маму. А то вона розсердиться і піде назад у свою больницю... Плачу і гладжу пальчиком ніжно-рожеву шовкову пелюсточку-вавку на її білому лиці, білому, ще білішому, ніж у янгола. Я ніби відчуваю, що від цієї рожевої пелюсточки, яка навіщось приліпилася до маминої скроні, мама помре. Зовсім молодою, тяжко намучившись...



СТРАШНИЙ СУД



Це теж про мене. Бо втретє згадую себе, але не на землі, а НА СТРАШНОМУ СУДІ. Тому самому, яким, коли підросту, будуть лякати мене мої баба Наталка.

... І той Страшний Суд – у нас на обійсті. Горить наша хата. Горить-гоготить-потріскує веселим страшним вогнем. Високе, знизу криваве, жовтогаряче полум’я лиже темне нічне небо, а довкола видно, як удень. Бігають з відрами люди, хлюпають водою на вогонь, від чого той лише люто шипить та знущально гегоче, кидається в різні боки, погрожуючи перекинутись на хлів, на шопу і клуню.

– Ой Боже, ой Боже, спаси й помилуй! – метається по подвір’ї бліда, як смерть, моя мама. – Ой, що ми кому зробили? Ой, за що нам така кара Божа?

– Олексо, нате драбину! Лізьте на хлів! Щоб на хлів не перекинулось! – командує тато, теж білий, як смерть. – Бийте у відра! Кличте тачанку! Де вона, в біса, та клята тачанка?!

– Їде! Їде! – кричать люди. Але в ту ж саму мить, коли тачанка із сільськими вогнеборцями влітає на подвір’я, вихор зриває з даху величезний оберемок охопленої вогнем соломи і, розкидаючи навсібіч, несе просто на сусідське обійстя!

– Ой Боже, Страшний суд! – волає Марійчина мама, кричить тітка Бараниха, а за ними – всі решта сусідів. Крик! Плач! Схарапуджені коні хропуть, ламають тачанку, рвуться геть з цього пекла. Тачанка тріщить, пожежники не знають, куди воду лити, що рятувати. Тикають кишкою сюди-туди, помпують воду та поливають нею вогонь, але від цього тільки й толку, що пара стовпом...

Я не знаю – де я. Усе і всіх бачу, а саме себе не можу знайти на тому Страшному суді. Але я десь тут, зовсім близько, якщо так чітко бачу бліде, спотворене горем мамине лице...

Тож коли баба Наталка лякали мене Страшним Судом, я вже знала, ЧОГО боятися. Жах перед всепоглинаючою невблаганною вогняною стихією, гієною огненною – жив у нашій хаті постійно. Навіть тоді, коли ми, нарешті, збудували на новому обійсті (нашому ж городі через дорогу) нову хату, уже під бляхою, страх переселився туди разом з нами. Якийсь час ми спали всі одягнені, біля ліжок напоготові стояли чоботи, щоб, коли, не приведи Боже, та ще взимку… не вискакувати з вогню голому-босому. На цей же випадок на наших підвіконнях ніколи не було вазонів, вікна не заслонялися фіранками, напохваті на лаві стояло кілька відер з водою, прохід до дверей був завжди вільний, а ключ – постійно у замку.



ХАТОПАЛИ



Чорний страх перед пожежею підживлювався у моїй душі трагічними розповідями про дітей – хатопалів, якими лякали нас із малим моїм братом Іваном усі підряд, наказуючи грізно, щоб не брали до рук сірників, бо... один уже взяв...

Якби ті історії впорядкувати, класифікувати – вийшов би непоганий підручник для криміналістів, або посібник для профілактики паліївських нахилів не лиш у неповнолітніх, а й усіх, хто не сповна розуму...

Ото ж один такий, розказували, взяв сірники, поліз на горище та й підпалив клоччя, в якому його мама щороку знаходила малу дитину, бо тому бідному одному так уже обридли мамині малі діти, що він, бідний, не лише клоччя й рідну хату спалив, а й півсела заодно...

Другий один такий, коли старші були в полі, під рідною стріхою розклав багаття і пік яйця собі на полудень. Доки приїхала тачанка з бочкою, той малий палій усьому кутку яєць напік.

А ще один... Тих історій було стільки, що не розказати й не переписати, як казали мої баба Тетяна, на волячій шкурі. І кожна завершувалася трагічно фразою: "доки приїхала тачанка, лиш один попіл зостався...”

Усім, хто пам’ятає ту легендарну пожежну тачанку повоєнного села, зовсім не дивно, що весь хатопальсько-паліївський народний епос завершувався так трагічно. У мою ж пам’ять навіки вкарбувався колоритний, гідний оспівування прообраз пожежної машини – гібрид римської колісниці, присідательської брички-бідки і червоноармійської тачанки, до якої замість кулемета припасували здоровенну діжку, що тахтарахкала з тим же вбивчим ефектом. Стояла тачанка на найвищому горбі – коло дзвіниці, що залишилася після зруйнування комнезамівцями церкви. Щоправда, із дзвіниці комнезамівці зробили комору, а дзвони, як і мечі, перекували на орала, то ж тепер били на сполох у рейсу, підвішену до гіляки старого дуба, лякаючи до смерті ворон, що теж висіли гронами на дубі.

Запряжена була тачанка парою, списаних, тобто звільнених від важкою колгоспної роботи, замучених шкап, що не мали сили навіть хвостом чи вухами мух відігнати – тільки очима печально кліпали... Ніби струшували сльози за не одною сільською садибою, що дочасно пішла в небо димами.

На ті далекі п’ятдесяті роки хати в нашому селі були під соломою, стояли тісно, й найменший вітерець міг роздмухати лиху іскру... А зжерши одну, висушену на перець селянську стріху, вогонь набирався сили і в кліп ока перескакував, як здичавілий рудий кіт, на другу, а потім на третю і, заохочений гарячим степовим вітерцем, скакав доти, доки не перетворював веселу сільську вулицю на сумне попелище...

Я пам’ятаю те попелище. Ту печальну картину пожарища: чорна безверха хата, обвуглені двері й віконні рами, потріскані шиби, ядучий, блювотний запах погару й чаду. Адже три рази підряд горіла наша хата. Три роки підряд жили ми погорільцями...

Розказували пізніше мої тітка Вера, що не встигали тато з дядьками звести новий верх, вкрити околотом, як він спалахував серед ночі тріскучим полум’ям. Жах, що тоді робилося в селі: горіли скирти, ожереди...

У ту ж ніч, коли вперше згоріла наша хата, обікрали колгоспну комору, в якій мій тато був комірником...



ВАРФОЛОМІЇВСЬКА НІЧ.



Із тієї пожежі, схожої на Страшний Суд, і обкраденої колгоспної комори почалися всі наші біди, або, як казав тато, суцільна Варфоломіївська ніч... Здавалося, кривава війна не здохла під фашистським рейхстагом, не сконала на берегах Ельби, а приповзла зміюкою підколодною слідом за радянськими солдатами­­–переможцями і тепер звивалася-шурхотіла по зруйнованих містах і селах, поміж втомленим, понищеним людом... Гримуча змія сталінізму...

– Це ж би тішитися, що живі, та радіти одне одному, а воно... ґудза шукає, а воно навісніє... а воно вбити готове... – журилася моя мама, переживаючи за тата.

На цю тему в родині не любили говорити. Не тому, що боялися... Радше – щоб душу не ятрити. А коли й згадували, то по-різному.

Дядько Тьома Старший билися об заклад, що те міг зробити тільки Савка Вальовський з наказу Сивухи... Тітка ж Ганя, що були тихі, як дід Омелько, але вміли клясти краще за бабу Тетяну, проклинали якусь Текличку, що нібито нам хату палила і на тата мого присідательові Сивусі доносила.

На жаль, у ті часи я була ще зовсім лопушком, якого в цій історії найбільше цікавило, де й чого голова нашого колгоспу присідає, якщо тітка Ганя чогось так настирливо називають його тільки присідательом. А вже потім, що вона, та Текличка, могла тому Сивусі доносити на мого тата? При тих роздумах мені завжди уявлялося, як те бабисько Текличка щось несе у мішку за плечима Сивусі, що присів у кущах під нашою хатою. Але смішно не було. Було страшно і тривожно...

І, як згодом вияснилося, набагато складніше… І тато це знав. Після війни у зруйнованій, знищеній державі, що врятувала світ від фашизму, серед народу-визволителя тихо зріло невдоволення. Особливо серед молодих рядових фронтовиків, які, визволивши Європу і визволившись від багатьох ідеологічних шор, повернулися з фронту із твердим наміром почати нове життя у новій, облагородженій визвольною місією країні. Натомість застали ту ж саму репресивну сталінську систему, розбухлого від крові, заіржавілого від сліз велетенського молоха, керованого дрібненькими людцями, а на місцях, по віддалених від Москви райцентрах і селах, ще й спротив тиловиків, тих комуністів старої гвардії, які пересиділи війну в евакуації і трималися старих сталінських порядків, як воша кожуха.

Підсилювалося невдоволення ще й тим, що рядовий визволитель повертався на рідні руїни в одній шинелі, просякнутій потом і кров’ю ще не загоєних ран, тоді як привілейовані офіцери з генералами везли за собою із визволеної Європи вагони контрибуції...

Сталін, певно, теж остерігався прозріння своїх рядових героїв, але загнати в Сибір цілу армію-визволительку було навіть йому незручно, тим паче, що ярмо безпаспортного колгоспного рабства і фабрично-заводська повинність були не гіршим варіантом ніж колимсько – магаданський. Та й було кого депортувати із приєднаних областей, про що тато здогадувався безперечно: із газет і радіо, які всіляко ганьбили українських буржуазних націоналістів, і з розповідей тих, хто їздив після війни у Західну Україну по хліб. Тож вождь і "батько” народу-визволителя вичікував підходящу годину, щоби пустити під серп і молот, тих, хто побував мимоволі "за залізною завісою”. У перший покіс на початку 50-х поклав таких, як мій тато. Устиг... Перед смертю.

Татова ж війна із Сивухою розпочалася одразу, тільки-но він з фронту вернувся. І дуже здивувався, що головою колгоспу в нашому селі райком знову призначив Сивуху, тилову крису, і ще більше обурювався, дізнавшись, що всю війну Сивуха просидів у евакуації. Нібито десь аж за Уралом лісопилкою керував.

– Що то за лісопилка, я знаю, – здогадувався мій політично грамотний тато. – На тому лісоповалі сибірському півсела нашого вимерло...

Тато був із тих фронтовиків, кому війна, хоч і не мати рідна, але світ відкрила. Себто відкрила зовсім інший світ. Європу! Найбільше в Європі його вразили багаті, доглянуті, схожі на містечка, села. Особливо в Чехії, де він закінчив війну у званні сержанта з двома пораненнями і п’ятьма медалями.

Татові тоді було тільки двадцять п’ять. Але люди йому вірили, у правління вибрали, а головне – призначили начальником найважливішого в селі, стратегічного, але поки що порожнього, об’єкту – колгоспної комори.

Оце б моєму татові жити­, продовжуючи кращі комнезамівські традиції: з головою чарку пити та ділити крихти колгоспного добра, що зоставалося від продразвйорстки. А народ хай сам собі раду дає. Так ні! Справедливість моєму татові жити по-людськи не давала!

Зрізались вони вперше з головою Сивухою в сорок шостому...

Опалена війною, полита кров’ю земля, як поґвалтована жінка, відмовлялася родити. У величезній державі починалося дещо страшніше, як війна – голод. Тато не заперечував проти продразвйорсток. Він був проти того, щоб їх перевиконувати за рахунок селян, як це коїлось у тридцять третьому (згадку про 33-ій татові теж пригадають на суді, як клєвєту на советскую власть).

Удруге зійшлися врукопашну в 47-му, коли люди, рятуючись від голоду, почали їхати в Западну – міняти останню сорочку на хліб.

Зібрала й моя мама свої й татові сорочки, вишиті перед війною, пару хусток, добралася з такими, як сама, до Вінниці, а звідти – крадьки, поночі, в якомусь товарняку – на Западну.

Повернулася мама з порожніми руками. Півпуда борошна і стільки ж круп, які їй вдалося виміняти за останню сорочку, стягнули гаками вуркагани, коли верталася додому на даху товарняка. А могли б і саму стягнути...

Отоді вже тато й не витримав і почав вимагати в Сивухи роздати з комори голодним людям невеликі (стратегічні) запаси борошна, круп, олії. Фронтовики його підтримали, село – теж. Сивуха здався, розділив між колгоспниками ті крихти, але татові того не забув... У сорок восьмому, коли вперше по війні зародила земля, а моя мама народила татові першу дочку, перед Новим роком нагло згоріла наша хата й обікрали колгоспну комору. Отакий збіг трагічних обставин... Тата звинуватили у розкраданні державного майна, судили і присудили (маминими молитвами) рік умовного, сплатити за нанесені державі і колгоспові збитки, або йти в тюрму. А чим сплатити, коли голі-босі сиділи на пожарищі з малою дитиною? Проте люди, згадувала мама, не відвернулися від нас, голих-босих погорільців. Скинулися, хто по скільки міг, і відкупили мого тата від тюрми. За першим разом. А за другим – не змогли, бо за другим разом татові пришили політику…

Тата звинувачували в тому, що нібито він палив колгоспні скирти, розкидав попід хати прокламації (листівки), в яких закликав колгоспників до боротьби проти радянської влади і голови колгоспу Сивухи, вів націоналістичні розмови про самостійну Україну, Грушевського, Винниченка, Петлюру й Бандеру, засуджував спровоковану Сталіним війну, в якій народ поніс величезні жертви, співав націоналістичні пісні, в т.ч. "Ще не вмерла Україна…”

…Врятувала тата від Соловків смерть Сталіна і… безграмотні каракулі листівок, нашкрябані, як виявили графологи органів державної безпеки, кривою рукою Савки Вальовського за намовою Сивухи. І хоч Савка сам зізнався слідчому у своїй підлості, нічого йому за те не було, як і Сивусі. Та Бог з ними! Головне мого тата звільнили...

От звідки в мене генетична ненависть до всіх стукачів, донощиків, усі людців, як живуть не працею, і коштом власних талантів, а з продажу ближніх!



ПОКУТА



Здавалося, я давно про Сивуху забула, як забула його ім’я, і навряд чи й згадала б, якби не отримала листа від його дочки Октябрини з проханням допомогти їй потрапити із хворим на дитячий церебральний параліч внучком до знаменитої народної цілительки, яка нібито лікує від цієї страшної хвороби. Хоча лист був підписаний Катериною Степанівною, я одразу здогадалась, хто це, а заодно й дізналася, що безжального тирана мого повоєнного села і злого генія моєї сім’ї звали просто і буденно – Степаном. Хоча світлий образ того, хто перетворив моє дитинство на суцільний кошмар, безпросвітні злидні, прибивши на чолі ще й тавро дочки ворога народу, я запам’ятала на все своє життя.

І наринули спогади, як плачі на ріки вавилонські...

Запам’ятала Сивуху – на бричці. Кучер – в передку, на рисаків буланих понокує, а позаду, на сідєнії кожаному, як на троні – Сивуха. У сталінському френчі болотно-бутилочного цвєта (мамине визначення), у такому ж кашкеті, їде, погойдуючись на ресорах, грізно позиркуючи навсібіч. І горе, ой горе тому, хто в цю ранню годину, осяяну сонечком, що з-за садків підіймається, ще не на полі, розказували мої тітка, що були все життя ударницею від страху перед Сивухою. Бо він і по війні не гребував, побачивши димок над комином, із брички злізти, зайти в хату і власноручно вогонь у печі залити. Слава Богу, вода в хаті завжди була – у відрі на лаві стояла. Найбільше страждали вдови й одинокі молоді жінки, як мої тітка Вера. Вони зі шкури вилазили, аби лиш не сподобитися такої честі великої – гналися ще затемна на норми. При місяці з буряків верталися, при зорях, до схід сонця – назад бігли. Але ні ордена, ні медалі моїм тітці за доблесний труд не дали, і в газетах про них не писали, через віруючу маму їхню – моїх бабу Наталку. Та тітка не ображалися: те, що Сивуха жодного разу не переступив поріг їхньої хати – було найбільшим для них почотом.

– Ото-то... Ото саме те, що Сивуха так не по-людськи з людьми обходився, і стало між ним і твоїм татом, – пояснювали згодом мені тітка Вера, додаючи до татових "злочинів” перед радянською владою ще один. – Зрізались вони вкінець, коли Сивуха твоїх тітку Ганю, удовицю, гарапником уперіщив, заставши вдосвіта не в полі, а коло печі. А скінчилося все тюрмою для твого тата...

Гніву на дочку Сивухи я не мала. У дитинстві ми з Ріною (так усі звали Октябрину) навіть дружили, але недовго. Однак розвела нас не ідеологічна війна наших батьків, а соціальна прірва між нами, дітьми. Відтоді у мене святе переконання, що любові між багатими і бідними – мало. Але життя, певно, зрівняло нас, коли дочка Сивухи просить у мене допомоги. Отож, без задніх думок усе влаштувала, домовилась і стала чекати на гостей, щоб уже разом їхати до цілительки. Вони запізнювались, і я нервувала, перейнята гіркими їхніми клопотами.

Коли ж Ріна з внучкрм на руках зайшла у дім, я обімліла: переді мною була маленька янгольська копія сільського тирана – Сивухи! Та ще більш вражаючим було каліцтво цього янголяти. Не відаю, чому, але мені раптом так стало невимовно тяжко, як перед Страшним Судом. Я розуміла, що це негарно, врешті, неетично ятрити душу й так згорьованій землячці, але нічим не могла зарадити – я так ридала перед бідною Ріною, ніби оплакувала всіх безневинно покараних Богом на цій грішній землі. Адже Бог бачив, що я навіть подумки не побажала Сивусі, ані його дітям чи внукам, зла за те все, що він заподіяв моїй родині.

Не відаю, чи здогадалася Ріна, що і кого я оплакую, чи згадала те далеке повоєнне село, і чи, взагалі, знала про його трагедії... А може, й не знала. Не знав же наш перший український Президент про те, що був голод 33-го... Та й мало хто нині згадує і про культ особи Сталіна... Проте виясняти цього не хотілося, тим паче, при цьому нещасному янголяті...



КУЛЬТ



Культ – це коротке неприємне слово тато приніс із тюрми. І про культ Сталіна я теж вперше почула від тата, а вже потім про нього заговорило радіо (голосно) і люди в селі (пошепки). Тато ж вимовляв ці слова завжди голосно і з ненавистю. Казав:

· – Я став жертвою культу Сталіна.

· – А що таке – жертва? – чіплялася за ще одне, незнайоме мені слово, яке тато теж приніс із тюрми.

· – Безневинно постраждалий, – відповідав тато.

Про те, що тато безневинно постраждалий, я здогадувалась, пам’ятаючи, скільки ми сліз виплакали, коли він сидів у тюрмі, але однаково не могла назвати собі свого, такого безстрашного тата цим... жорстким, як жерсть, водночас якимось пожмаканим, пожертим, як жебраки, словом. Як не силкувалася, у моїй уяві жертвою культу Сталіна поставав не тато, а скалічений війною, безрукий сільський листоноша Прокоша, а ще точніше, дві його культі! Щоразу, коли Прокоша зупинявся коло нашої хвіртки, рухом плеча скидав на підставлене коліно важку брезентову сумку, і, притримуючи її рожевими обрубками обох рук, витягав зубами з-поміж купи газет нашу, я, прикипівши очима до його каліцтва, неприкритого короткими рукавами теніски, ціпеніла від змішаного почуття страху, огиди і жалю. І була переконана, що саме Прокопові культі були причиною того, що люди заговорили про культ Сталіна. Бо й справді, якби не було культу Сталіна, то не було б війни, а не було б війни, то не відбатало би бідному Прокопові руки по самі лікті, а дядькові Пилипові ноги по самі коліна, – згадувала я ще одного інваліда, який щодня рипів своїми протезами дерев’яними повз нашу хату, і того безногого каліку на коліщатках, що на греблі коло базару в Соболівці співав під гармошку: "Розлука ти, розлука, чужая сторона, ніхто нас не розлучить, лиш мать сира земля”.

Та, либонь, найбільшою жертвою культу Сталіна був мій дядько Олекса, хоч і повернувся він з війни з руками й ногами і в тюрмі не сидів.

Дядько, за словами тата, був сталіністом. Тобто, на відміну від тата, який Сталіна ненавидів, дядько Сталіна любив. І не приховував цього навіть тоді, коли всі Сталіна ганьбили й засуджували. Ба! Навіть ліз із тою своєю любов’ю до Сталіна всім у вічі: гупав літо й зиму у чоботях і розказував, треба й не треба, як в атаку йшов, вигукуючи: ”за Родіну, за Сталіна!” – чим доводив тата до сказу. Взагалі, через того давно мертвого Сталіна вони постійно сварилися, а раз мало не побилися, та мама з дядиною Ликерою розборонили.

Взагалі, ніхто в родині не міг зрозуміти цю дивну дядькову любов до Сталіна. Бо кому-кому, а дядькові любити того вусатого таргана не було за що...

Як розказував мій тато, перед самою війною дядько, що вже дослужилися до офіцерського звання, несподівано для всіх покинули Москву і разом з дядиною Ликерою, яку називали по-московськи – Люся, і двома маленькими дітьми, Миколкою і Галинкою, повернувся у квітні 1941 року в село. Поселивши сім’ю у хаті діда Віця, з нами в межу, дядько пішли працювати в райком партії. А в червні почалася війна. І дядько десь пропали. Лишень ар війні зізналися, буцім їх із ще кількома комуністами залишили спеціально на окупованої території для організації підпілля і партизанського руху. Як воно насправді було, не відомо, але всі були здивовані, коли одного разу у село наїхало мотоциклами багато німців. Вони рискали, когось шукали і знайшли на горищі в рідній хаті пропалого безвісті дядька Олексу. Розказували мої баба Тетяна, що німці були дуже пасійонні, кричали і погрожували ружами так, наче його й шукали. А потім всі сіли на мотоцикли і поїхали, наказавши двом солдатам: пук-пук дядька Олексу! І ті двоє повели дядька розстрілювати до глинища. Але їх врятували дядина Люся, казали одні, які буцімто сподобались німцям своєю вродою і панською поведенцією. А інші казали, що то німці маленького Колю пожаліли, не хотіли сиротити, бо нібито самі таких дітей вдома лишили.

Отож німці дядька Олексу відпустили, постріляли вгору і поїхали на Теплик. Але дядько в дім не вернулися, а пішли нібито доганяти радянські війська. І догнали, за що їх судили трибуналом як того, що був на окупованій території, і присудили штрафбат. Усю війну дядько Олекса спокутували свою безневинну вину перед Родіной і Сталіним на передовій разом із різними заключонними, яких Сталін замість розстріляти, кинув у саме пекло війни. Мало хто з них вижив. Дядько вижили, і повернулися в село без жодної подряпини, правда, контужені.

А от дітей їхніх війна не пожаліла. Колю розірвало гранатою, що їх німці порозкидали на збитки по селу, на очах у дядини, котрі саме брали воду з криниці, а Галя померла від недоброго ока. Наврочили. Стояла на воротах, з бантиками, в рожевому платячку з оборочками, така красива городська лялечка, до людей сміялася, і раптом – побіліла, почорніла і до вечора вмерла. Мої баба Тетяна, що саме тоді гостили в котрогось свого брата з братовою, з якими їх війна помирила, не встигли врятувати внучку від пристріту. І не могли того собі простити до самої смерті.

Тож, вернувшись із фронту, дядько Олекса застали вдома велике горе і хвору на серце дядину. І хоч у них народилися по війні Петро з Миколою, все одно дядина слабували і тужили за своїми старшими дітьми. Певно, тому Петя й назвав мене Галею, щоб його мама не плакала за тою городською дівчинкою, що назавжди залишились на фотокарточці над столом у їхній хаті.

Категория: 52 | Просмотров: 692 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011



КАЗКА ПРО БРАВОГО СОЛДАТА І КОЗИР-ДІВКУ



Роль баби Тетяни у трагікомедії мого дитинства, та, мабуть, взагалі в житті – друга головна після тата, а заслуги переді мною – ще більші: баба Тетяна не тільки навчили мене всіляких житейських секретів, а ще й хвалили мене, а головне – жаліли. Ніхто так мене не жалів, як мої баба Тетяни. Хвалити – хвалили, а от пожаліти... ніхто не здогадувався.

"А чого тебе жаліти? – строго здивувалася мама, коли я, підрісши, поцікавилась причинами свого спартанського виховання. – Жаліють тих, хто не може собі ради дати. А ти – раду собі даєш”.

Отак!.. Але ж бувало всіляко мені... тим паче, в дитячі роки... Та, очевидно, про те тільки мої баба Тетяна здогадалися. Вони взагалі були моїм адукатом-защітніком. Захищали перед усіма й нікому, ні чужому ні свому, не давали в обиду. Мабуть, їх теж, як кожну козир-дівку, ніхто не жалів... Певно, така вже доля усіх козир-дівок. А щоб мене морально підготувати до моєї нелегкої козирної долі, розказували про свою. Тільки чогось обминали своє дівування, надолужуючи небилицями про чуже. Отож саме від баби Тетяни знаю про багато дечого, що творилося ще до мене і в родині нашій, і в селі, і навіть ще раніше, а точніше – відколи світ та Умань.

...Батьки мого діда по батькові Омелька рано померли. Розділивши невелику спадщину між трьома сестрами, яким треба було виходити заміж, і зоставшись ні з чим, Омелько пішов служити царю й отечеству, бозна-скільки служив, воював з японцями в Манджурії, а після програної війни демобілізувався і під марш "На сопках Манджурії” – в душі, з калиткою тютюну, кресалом та кількома рублями у вєщмєшку, повернувся, пройшовши всю Росію, у рідне село, де його, бувалого солдата і старого парубка, ніхто, не чекав, окрім старої (23-річної!) козир-дівки – Рябкової Тетяни.

Тетяна сивіла в дівках не тому, що була бридка чи крива, а через свій гострий язик та козацько-гайдамацьку вдачу.

Коротше, по-сучасному, мої баба Тетяна були чи не першою феміністкою, хоч достеменно про суфражисток і всіляких інших революціонерок-емансипаток, не чули й не здогадувались. То вони пізніше, зачаровані революційною символікою і чужоземними прізвищами вождів світового пролетаріату, назвуть Кларою першу сільську комсомолку і трактористку Мотрю Минову, а Мину, її чоловіка, теж тракториста першого, Цеткіном. Казатимуть:

– О! Кудись Клара з Цеткіном поторохкали!

– Хоч давно ті Клара з Цеткіном на своєму тракторі своє відторохкали...

Але вернімося у бабину Тетянину молодість, драматично-іронічні історії про яку в родині розповідали пошепки, озираючись, чи баба не чують. Йшлося ж – не аби про що, а про їхнє багатостраждальне дівування, що дуже нагадувало затяжну війну між моїми бабою і сільськими парубками.

Ото, бувало, розказували, вийде сільська молодіж на степок (вигін) коло церкви лелю-полелю (веснянок) поспівати, "вербової дощечки” (хороводи) поводити, та в пекара пограти, постає, а веселощів катма – нема Тетяни Рябкової. Посилають за моїми бабою. А баба маніжаться: і ніколи їм, і роботи по горло, і не хочеться їм... Товаришки ж у ноги кланяються, на забаву просять.

– Добре! – кажуть нарешті мої баба, – Але за це мені смокви у Берка маєте три кіла купити.

–Добре! – на все згодні товаришки.

– Але цур вам – сама з’їм! – попереджають мої баба.

– Добре! – згоджуються дівки, добре знаючи, що то Тетяна тільки лякає, бо за компанію, і це всі знають, не лиш смокви – останню сорочку віддасть!

По руках! Одні біжать до Берка по смокви, другі – Тетяну ведуть А Тетяна йде та виспівує голосом дрожащим дяка Маркіяна:

Іде Ганна ще й Тетяна,

Ведуть дяка Маркіяна.

Маркіян іде-е-е-е, щось воно буде-е-е-е!

Дівчата аж падають зо сміху, люди з хат вибігають, дяка Маркіяна очима шукають, дивуються, чого це він серед білого дня парастас по вулиці виспівує.

Так що недарма моїх бабу Тетяну з дідом Омельком дяк у церкву не пускав, а піп вінчати не хотів. Ледве вмолили...

Либонь тому, що моїм бабі так важко далось те вінчання, будуть вони все життя усі до них претензії побивати єдиним аргументом: "ми з вами, Іване (Степане, Пилипе, Свириде) не вінчані!”

А на степку – дівкам радість: Тетяна йде – забава буде! А парубкам гризота: Перебендя йде – перебендювати буде. Того перекривить, того на кпини візьме, тих – на сміх підійме...

Були мої баба Тетяна велик-к-кі артистка! Шкода лише, що в ті часи не вміли цінувати їхній талант, а точніше буде сказати, оцінювали по-своєму. Свідченням цього поцінування був бабин горбатий ніс, який, за переказами, парубки, осміяні ними, перебили, вискочивши підло з-під греблі, коли баба мої з танців додому верталися опівночі.
А було й таке, що мої баба через усе село голі за парубками бігли. Мусили! Що мали робити, якщо в дівчат, коли вони у Громадському ставку собі під вечір купалися, геть усю одежу вкрали?! Усім голими селом маршувати? Чи до ночі кваситись у ставку? Тож мої баба Тетяна і взяли на себе удар. Кинулись у чім мама народила за збитошниками і таки догнали. Посеред села. Віддубасили крадіїв палюгою, видерли одежу та й почали одягати сорочку, а далі запаскою обгортатися, так, наче цілий свій дівоцький вік посеред села вбиралися. А вбравшись, взяли на оберемок одежу товаришок та й пішли в береги, гамувати вереск і плачі дівочі...

Отакі були мої баба. Не дівка, а вражеська кавалерія. Вражений бойовим духом і генеральською вдачею Рябкової Тетяни, доблесний солдат царської армії Омелян син Сергія Тарасюка-Жили полонив козир-дівку без бою, за що від її батьків – Павла і Марти отримав контрибуцію у вигляді семи овець з бараном, амуніцію у вигляді нового кожуха, смушкової шапки, двох пар чобіт (ялових і хромових), а на додачу – жорна, три корці пашні і ткацький верстат. Верстат молодята продали кутянину Дмитрові Білику, який зі своїми п’ятьма парубками, обнадієний Столипінською реформою, взявся за ткацтво. Цей верстат я ще застану у хаті наймолодшого з Біликових синів – мого діда Кирила. І діда за верстатом ще застану. Але запам’ятаю тільки дідів силует проти залитого сонцем вікна і шурхотіння човника між нитяними струнами основи... Та ще дідом Кирилом виткані рядна, налавники, скатерки і рушники, що так тепло прикрашали наш убогий сільський побут...

Омелько ж з Тетяною виручені за ткацький верстат гроші доклали до рекрутських рублів і викупили в Омелькових сестер частину батьківщини – обійстя на горбі над Салиповим Яром. Колишній солдат теж згадав своє родове ремесло, відремонтував старий столярний верстат і став робити людям вікна-двері, ліжка з фігурними спинками, різьблені рами для дзеркал. Таке царське ліжко стояло і в нашій холодній хаті, а на стіні висіло дзеркало у розкішній вишневій рамі, обвитій хмелем і дивними трояндами. І хоч дзеркало було здоровенне, висіло воно так, що мені важко було в нього потрапити. Навіть коли я ставала на табурет, то бачила тільки свою задерту догори голову з двома колосочками кісочок і роззявленим від здивування ротом. Ліжко й рама, поїдені шашелю, струпішалі, розсипались, коли ми, після смерті діда Омелька, переїжджали в нову хату. Золотавим, легким, як димок, пилом розпорошились...

Отак молодята й жили, і трьох старших дітей нажили: Олексу, Ганну й Тимофія. А в 1914 діда знову забрили в солдати, але тепер вже – на Першу світову з австріяками та німцями воювати. Але цього разу вже не одного, а з дюжиною сільських чоловіків, серед яких був і другий мій дід – Кирило. Повернулися з фронту у 19-му році, отруєні німецькими газами, розтривожені революційними подіями – у розорене, поруйноване революцією село. Дід Омелько як сільський пролетарій – більшовиком, а дід Кирило як заможний господар – прихильником гетьманату. В усьому іншому вони були, як від однієї мами: обидва тихі, поступливі, мовчазні. Ніхто ніколи не чув їхніх голосів, хіба лиш, коли підтакували кожен своїй жінці, яких називали – присягою. Та коли, підпивши, дід Омелько заводив пісню, а дід Кирило, помолившись, – бесіду, тоді вже підтакували їм присяги, теж дуже схожі між собою крутим, непоступливим норовом...



ДЯКОВА ПОМСТА



Із двома Тимофіями у нас також ціла комедія вийшла і знову ж через моїх бабу Тетяну: вони були такі гострі на язик, що й батюшки не проминули. Що там між духовною особою і моїми грішними бабою було, про це родинні легенди мовчать. Не вдавалися до подробиць і мої баба, охочі попліткувати навіть про себе, лиш казали, буцім приказку "дурний тебе піп хрестив” вони придумали. Авжеж, після того, як мого тата батюшка охрестив Тимофієм, хоч уже один Тимофій у хаті був. Тато казав (він і сам по святцях перевіряв, і очевидців розпитував), так співпало, що у день хрестин серед інших святих був і Тимофій, але не осінній, на якого народився його брат, а весняний. Куми розказували, нібито вони зауважили батюшці, що в хаті вже є один Тимофій, на що благочинний знову заглянув у святці і сказав:

– Тоді хай буде Пуд!

Почувши таке, мої баба Тетяна, яких за християнським звичаєм у церкву на обряд хрещення власного сина не пустили, хотіли спалити церкву, та куми не дали. Вмовили не брати на душу такого страшного гріха, за який уготована на тому світі гієна огняна, а на цьому – каїнова печать антихриста. І хоча мої баба нічого ні на цьому, ні на тому світі не боялися, відступились, змирилися, але всім у селі розказували, що то попа дяк намовив. Казали, що самі, стоячи за церковною брамою, підгледіли, як той батюшці щось нашіптував. Та й чуло їхнє серце материнське, що з церкви їм якогось Гав-ще-й-рила принесуть. Тож добре, що пішла слідом за кумами, хоч і гріх великий, зате Пуда – не принесли.

Відтоді мого тата і почали називати Тьома Молодший, а дядька – Тьома Старший. Або: Тимофій Перший і Тимофій Другий – як у царських династіях. А мої баба Тетяна стали не те щоб у Бога не віруючою, а, як вони казали, – не-дуже-то-попам-віручою. Боронь Боже, баба мої церкву після Октябрської революції не палили (хоч, як вже було сказано, грозились), і не валили, і батюшку не вигонили (було й без них охочих)... А от святу Варвару з села вигнали.



ОТАМАН ЗЕЛЕНИЙ І СВЯТА ВАРВАРА.



Мій тато народився не лише на Пуда, а й у самісінький розпал Громадянської війни, як, до слова, і моя мама. Вийшло так, що тільки-но дід Омелько з дідом Кирилом прийшли з фронту, як знову треба було йти. Або – ховатися. Бо що не день – летять селом ескадрони: то білі, то червоні, то сіро-буро-малинові! То Центральна рада, то Директорія, то гайдамаки, то козаки, то денікінці, то петлюрівці, то монархісти, то анархісти, а далі й чекісти... І кожен – зі своєю правдою, зі своїм універсалом, маніфестом, указом і навіть грішми. Заїжджав батько Махно, шукаючи петлюрівців, а Котовський – шукаючи батька Махна. Мої дід Омелько, які сочуствували більшовикам, хотіли влитися у червоні ескадрони. Але коня не було, тому й не противились, коли баба Тетяна, у яких на руках було вже четверо дітей, з яких одне немовля – мій тато, заховали їх на горище. Бо вночі приходили ще й чорні... Присвічуючи пожежами, коней зі стайні виводили та останнє з комор вигрібали...

А якось на Зелені свята залетів у село й отаман Зелений. Гуляючи степами зі своїми хлопцями, нехотячи наскочив на нашу Орлівку, що безневинно причаїлася собі у глибокій балці. Злякана тиша отаману Зеленому не сподобалась, і він розстріляв її разом із воронами, що замість орлів обліпили старого дуба на степку коло церви, ще цілої на той час. А потім дзвоном церковним скликав на сходку сільську громаду, оголосив їй, що почалася народна війна за землю, волю і славу України, зачитав універсал до народу, прихопив моїх діда Кирила, котрі, як міцний господар, співчуваючий усім тим, хто за землю і волю, ще кількох сільських парубків разом з кіньми, полетів, як і прилетів, вихором у степи.

Через тиждень дід Кирило повернулися – із сідлом за плечима, хоч і сідлати не було вже кого і кому. Не зосталося в селі ні коней, ні чоловіків. Армія УНР відступала, більшовики наступали, білі тікали... Смерть косила Україною свої покоси криваві, а війна Громадянська громадила в одну купу буйні українські голови... Закрадався голод, розруха... А де розруха починається, там всіляка нечисть появляється, казали мої баба Тетяна. І наврочили...

Ото стоять мої баба якось надвечір у неділю святу на воротах, по вулиці роззираються – прислухаються, чи не скачуть татари з монголами, за одно чекають, з ким би це про творящеєся беззаконіє, війну і свободу поговорити, як бачать – згори від Бандури на місток спускається... Мокрина – не Мокрина, але теж уся в чорному – попереду, а за нею всі, Господи прости, відьми сільські, і в їх числі поганому й Мокрина теліпається. А від Палажок – крик:

– Ой, свята Варвара йде! Ой, свята великомученице, помилуй нас!

На той крик Улита Пиндичка з хати вибігла, на коліна впала:

– Свята Варваро, заступнице, заступи нас від гієни вогненної і всячеських содомів і гоморів нечестивих!

Баба мої, таке бачачи, й собі в радісну благодать впали, руки до Варвари святої простягають, за власяницю-спідницю хапають, відвернути від хати отаманів разом з командармами благають.

І раптом... А Боже ж мій! Що мої баба Тетяна чують?!

– Відступись від мене, грішнице окаянна, блуднице юдейська, дочко іродова! – як гаркне на них басюрою свята Варвара, та як штурхне в груди кулачищем – бідні баба мої аж ногами вкрилися. Лежать, грішні, на землі, святою Варварою повержені, та очима примруженими стежать, що ж воно далі буде, яка ще кара Божа впаде на їхню нещасну голову. А натомість... Що ж вони бачать натомість?! Ой, таки не даремно народились мої баба Тетяна вишкрібком­-мізинчиком, ой неспроста! Отож, дивляться мої баба на святу Варвару при самій землі і бачать під власяницею чоботища солдатські, а піднявши очі трохи вище, бачать мої баба повержені, як трясеться від сміху, затуливши пику хусткою аж по самі очі лукаві, клята відьма Мокрина! Мої баба Тетяна тієї ж секунди воскресли та на рівні схопилися, обтрусилися та в кліп ока затесалися у почет відьомським: що ж то воно далі буде? – думають.

Тим часом святу мученицю Варвару попри Пиндиків до Хаврони Когутихи ведуть, за стіл садовлять, сала з долоню завтовшки нарізають... Хаврона з комірчини пляшку вишняку, качаном кукурудзяним закорковану, несе, але не наважується на стіл перед святою класти, до грудей тулить, фартухом прикриваючи.

– А що ти там ховаєш, благословенна Хавроно? – усе бачить зіркоока великомучениця. – Став на стіл і не мучся, бо всякий харч – від Бога! А найпаче вино, бо сказано: пийте вино – це кров моя...

Мокрина, суча відьма, так і треться, так треться коло святої Варвари та все на вухо їй щось нашіптує, та в бік моїх баби позиркує зизим оком. Видно, здогадуються мої баба Тетяна, намовляє проти них. Та й, не довго думаючи, висотались поза плечі людські на подвір’я. А тут уже – а нещастя! – півсела народу! Всі з подаянієм явилися і тепер явлєнія святої Варвари чекають.

А от уже й Варвару, аж вишневу на твару, попід руки виводять, на порозі притримують, власяницю перехняблену поправляють. Молодиці сільські рядком стали, в ноги солдатські великомучениці падають, а вона всіх благословляє та подаяніє позад себе в сіни Хавронині кидає. Баба мої і собі до причастя нечестивого стали, підступаються, хустку на чоло насунули, зігнулися в три погибелі, щоб Варвара не впізнала та Мокрина не вмітила. І лиш підступилися до святої – шасть рукою їй під спідницю, хап за яйця (здоровенні, як у жеребця племінного) та круть ними!..

Мамочко... Як же ж та Варвара свята зареве диким звіром, та як підскочить, та як цибоне через юрбу в городи! Тільки й бачили її... Молодиці – в крик, в плач: святу ловіть! А баба Тетяна Мокрину – за очіпок та ну микати мички, коси рвати – віддячувати і за святу Варвару, і за блудницю іудейську, і за іродову дочку...

Отакий у моїх баби Тетяни був характер...



ПРОЩА.



Через свій характер козацький і вдачу-невдачу гайдамацьку мої баба Тетяна не раз потрапляли в халепу та страждали, а раз мало в Сибір не загриміли, коли, ще на зорі колективізації, бунт селянський очолили. Куркульську волинку. І то на другий день після урочистого вступу в більшовицьку партію... Так вміли тільки мої баба Тетяна!

Але – все по порядку. Спочатку баба влилися в класову боротьбу як незаможниця і солдатка. Зізнавалися, що в сімнадцятому навіть "громили” панський маєток. Але тоді, як інші селяни возами везли експропрійоване поміщицьке добро та худобою віддячували собі за одвічну панщину, баба принесли з фільварку панікадило – ажурний, ручної роботи, срібний нічничок, але оскільки не відали, що то воно таке і куди його чіпляти, то віддали старій панні Аґнежці, сестрі управителя панським маєтком пана Віця – на згадку про коханого пана, який утік до Парижу, залишивши свою вірну челядь на поталу повсталому хлопському бидлу. Однак бидло в особі моїх баби Тетяни Віця з Віцихою, як у селі називали панського управителя й економку, під ноги не взяло, а навпаки – прихистило одиноких старих людей... Точніше мої ще молоді тоді баба їх вдідорили, і доглядали до самої смерті, як рідних батьків.

Така була їхня ПРОЩА. Колись вони аж у Київ ходили на прощу, тепер – через межу – до панства Віців… З великого жалю…

Справа в тім, що панич Віцьо й панна Аґнежка мало того, що належали до дрібної, збіднілої шляхти, так ще й осиротіли дрібними дітьми. Над малими сиротами зглянувся їхній трохи багатший родич – наш сільський пан і привіз у свій фільварок, де вони росли на правах бідних родичів, доки не доросли до управляючого й економки, а коли зовсім зістарілись, збудував Віцям хату через межу з обійстям моїх діда Омелька й баби Тетяни. Під час революції пан утік до Парижу, а дід Віцьо з бабаю Віцихою зосталися доживати віку на Україні... під патронатом моїх баби Тетяни.

Так мої баба стали панським попечителем. Однак це не завадило їм бути революціонеркою, тим паче, що скоро в село повернувся з фронту Омелян Сергійович – з вошима й казками в голові про грядущий рай, де все буде спільне і всі будуть рівні.

Та все-таки, на мою думку, баба повірили більшовикам радше, як "Мать” Горького, – через своїх старших синів, Олексу й Тимофія, яких попервах забрали добровольцями в Червону Армію, а далі – аж у Москву, в школу червоних командирів. А щоб хлопців звідти не вигнали, однією з перших у колгосп вступили.

А що їм було вступати, сільському пролетарію?! Нести півня під пахвою до спільного котла – не череду гнати! Як от Наталка Біликова зі своїм Кирилом: сама худобу жене, а Кирило слідом на возі, запряженому волами, реманент везе в колгосп здавати. А сам такий печальний, наче їде здаватися Антанті.

Отак вони й здибалися по дорозі в колгосп, мої майбутні баби, ще не відаючи що мною породичаються. Одна – з півнем під пахвою – дякувати за своїх дітей більшовикам. Друга – рятувати своїх дітей від Сибіру – коровами-волами, що в придане від батька Пократа, хазяїна на все село, отримала та зі своїм Кирилом Дмитровичем нажила.

На вступ моєї баби Наталки в колгосп зглядався, будуть розказувати потому мої баба Тетяна, – увесь народ. Бідні – дивувалися, а рівня, міцні хазяї, плювалися: чого це вони, поперед громади – в пекло?

Але мої баба Наталка знали, що робили. Мине небагато часу, як у хід підуть зі скринь кованих-мальованих кожухи, свитки, хустки, чоботи, сувої полотна – за кухлик муки, за горщик круп, за мірку кукурудзи... Вчорашні товаришки моєї мами, дочки комнезамівські, ходитимуть у приданому моєї мами, як пави. Зате в маминій сім’ї, дякуючи бабі Наталці, ніхто не вмре від голоду, і в Сибір не поїде.

– Добро – наживне. Наживемо, як живі будемо, – казали мої баба Наталка, научаючи дітей, як треба душу берегти...



Якось, приїхавши з дітьми в село на початку 90-х минулого вже століття, коли почалося разом з демократією наше національне відродження, застала в хаті тітки Вери сусідку – зав’язану в старовинну ясно-жовту із золотими пасами і гірляндами предивних квітів по берегах, велику шерстяну хустку. Небайдужа до аксесуарів традиційного українського одягу, поцікавилась:

– Де ви, тітко, таку гарну хустку взяли?

Сусідка пик-мик – і гайда з хати.

· – То твоєї мами придане, – гірко всміхнулися мої тітка, – в голодовку віддали її партєйному татові за ворочок квасолі... він його... хай йому Бог простить... серед баняків у ванькирі під тапчаном знайшов, як приходив до нас за продразвйорсткою з іншими партєйними. Ой, та чи одна така хустка з хати тоді пішла!..

·

Тільки після цих слів я зрозуміла, чому мама з тітками з такою радістю скуповують, які бачать, хустки, та приміряють їх, та милуються хмеликами-взориками, та складають барвистими стосиками у шафах та скринях... То вони так компенсували своє окрадене сусідами-катюгами простоволосе дівування.

· – І ви товаришуєте?! – обурилася. – Вони вас пограбували, а ви...

· – І сходимось, і сходились, бо що вони винні? То все Сталін...

· – Який Сталін? Який у біса Сталін?! Він що, ходив слідом за цими... покидьками, горшки, витрушені ними, перевіряв?! Не Сталін, тітко, а люди самі один одного грабували, убивали, і досі... одні нищать, а інші дозволяють себе нищити... І прощають... Як і прощали ще й прощали!.. Як же ж ви можете?..

· – Ша, не ругайся! От пальона! Ти – як твій тато! Той теж – за правду боровся! Що було – те пройшло. Бог усіх розсудив. Он Параска Іванова, що мами твоєї дівоцькі чоботи доношувала, як бідна мучиться... О-о-ой, як же ж страждає! Гангрена... Одну ногу відрізали, а воно – на другу перекинулось... А ми ж навіть в думках не кляли її тата, що в активістах був. Мама наказували: "І не подумайте! Іван не винен! Вони – бідні, робити не хочуть, а дітей купа, треба годувати, вдягати... А що чоботи забрав, три кожухи, хустки – пусте, зате – пощадив. А інший і вбити міг, і за Урал відправити... І не подумайте навіть клясти. Вражда ні до чого доброго не приводить. А Бог сам усе бачить... І кожному воздає.

· – А таки бачить... І воздає... – продовжую нашу з тіткою різку розмову через роки, випадково дізнавшись, що та сусіда у жовтій маминій хустці померла, царство їй небесне, на початку 90-х від інфляції... чи то пак від інфаркту, почувши, що гроші, які вона наскладала за все життя, згоріли на ощадкнижках. Мене з тітками теж обікрали новоявлені комнезамівці навиворіт – компартійна і комсомольська верхівка, яка під час Оксамитової революції 90-х дерибанила разом з Союзом народне добро, – але ми від цього не вмерли... Отаке воно, життя... І отаке воно, багатство... Думаю, що не за горами той день, коли це зрозуміє не один скоробагатько...

·

· Але, на жаль, не рятує ця філософія від болю і жалю, і заходиться душа плачем, як осіннім дощем:

– Бідні, окрадені, всепрощаючі, святі мої баби-мами-тітки... Не зносили ви, не сходили... Лиш наробилися... Лиш настраждались... Хто й за що вас так прокляв, що на вашу долю випали три війни, три голодомори і одна страшна, без начала і конца, революція? Не знаю, хто прокляв, але знаю, що рятував у цьому кривавому пеклі – один Господь Бог...



ВОЛИНКА



Мої баба Наталка тяжко перенесли свою добровільну колективізацію, розор, злидні, голод, наругу. В кінці голодовки, вдячні Богові за врятовану родину, вони повірили: пішли в штунди (оскільки на той час уже в нашому селі не було ні церкви, ні Бога, а батюшку на Соловки відправили), стали фанатично віруючою і останнє, що зробили, аби остаточно порвати з колишнім, на їх думку, гріховним мирським життям – зібрали на оберемок і втопили у копанці єдине, що зосталося від родинного статку – дороге намисто, за разок якого їхні тато Пократ вола віддавали. Утопили на очах у моєї, і так голої й босої, мами...

Але це буде потім, а поки що обидві мої баби йшли записуватись у колгосп, несучи на вівтар нового життя усе, що мали. Баба Тетяна з півнем – попереду. Баба Наталка – з чередою – позаду. Замикав парад колективізації дід Кирило на возі з реманентом. І лиш-но дійшли вони до середини Громадської греблі, як тривожно задзвонили церковні дзвони, як забамкало на сполох залізне било, і побачили вони чорну людську хмару, що сунула згори на майдан коло церкви. Така ж хмара насувалася з Громівки, а ще більша – з Ґонтів.. .

– Наталко, – второпавши, що й до чого, гукнули одні мої баба другим, – завертайте худобу! Біда! Волинка! І самі тікайте!

Але завертати назад було пізно: з тилу, згори від Уласів, накочувався, мов бурхлива повінь, ще більший натовп.

– В долини! – скомандували мої баба Тетяна, і мої баба Наталка, що були сама собі командир, послухались. Лишень встигли звернути в долини череду, діда з возом, і самим збігти, як накотилася розбурхана, розлючена повінь, підхопила Тетяну з півнем і понесла навстріч волинці. Ніхто з повстанців не здивувався, побачивши на чолі бунту моїх козир-бабу Тетяну, а навпаки, вітали їх, як гайдамаки Ґонту в Умані.

– Страх, як не хотіли люди наші в колгоспну неволю, – згадували баба Тетяна, – така січа була, якої ще люд не знав, відколи світ та Гумань (Умань). Убивалися! І мене били, і я била ... Кров ріками текла, крик стояв – до Гадесу (Одеси) було чути.

Для моїх баби Тетяни на цілім світі існувало тільки два города: Умань і Одеса, в яких вони бозна-коли і бозна-чого бували, але набралися стільки вражень, що на все життя вистачило ділитися з тими, хто й того не бачив.

– А далі що було на тій волинці? – питала нетерпляче, боячись, що баба зачнуть про свій Гадес згадувати.

– А що було? Содом і Гоморра, лиш сірка з неба не сипалась. Комнезамів і партєйних бунтовщики були б потопили, якби ставок був глибший. Там їх, бідолаших, і найшла міліція, що саме на той час із Соболівки наскочила. Тож головних зачинщиків ще гарячими пов’язали і повели на Дуклю, на станцію, а звідти, видно на Війницю (Вінницю), а там... і очі їм, нещасним, повилазили... Жодне не вернулося... А були такі хазяї крепкі, такі люди достойні, куди там! Не минути б і мені було того Сибіру – та півень спас...

Врятував бабу моїх від каторги, як пояснював тато, якому на час бунту було десять років, збіг обставин: і те, що була незаможниця, і від учора ще й член більшовицької партії, і те, що старші сини служили в Червоній армії, і, звісно ж, півень, як доказ того, що йшли з ним баба в колгосп вступати, та нехотячи пристали до бунтарів, оскільки такого, щоб Тетяна Тарасючка з півнями в пазусі без причини по селу ходила, за нею не водилось і не було помічено іншими.

Однак тільки одні мої баба Тетяна знали, що їх від каторги врятувало... Авжеж, сала шмат і сулія перваку, яким баба підторговували, як непман. І все життя жаліли, що Леніна рано вбили, бо якби Ленін жив, то б і цього вар’ята Сталіна не було, і голодовки з війною не було б, а був би собі НЕП, а вони б уже ґуральню свою мали...

Так що один Бог знає, що зарадило, але обійшовся селянський бунт моїм бабі Тетяні надто дешево – ганебним вигнанням з більшовицької партії і комнезамівської верхівки, яка за сулію оковитої уже готова була віддати моїм політично неграмотним і нестійким бабі під ґуральню панську опочивальну. Шкода, що того не сталося, бо, може, тоді б і маєток панський уцілів.



Другим же моїм бабі Наталці не так поталанило: по-перше, рятуючись від розправи, довелося на другий день вдосвіта віддавати до громадської спілки уцілілу вчора худобу і реманент відвозити. По-друге, через якийсь десяток літ доведеться віддавати своїй рятівниці, отій безбожниці Тарасюковій Тетяні в невістки улюблену дочку Ксеньку. А це для моїх баби Наталки з жодним Сибіром не рівнялося.



ПЕРЕБЕНДЯ.



Певно, мої баба Тетяна про той жаль великий здогадувалися, бо віддячили своїм свасі достойно, придумавши прізвисько – Превелебна, мабуть, з огляду на їхню побожність. Взагалі, мої баба Тетяна були великою мастачкою давати всім прізвиська. Вже пройшло більше, як півстоліття, відколи баби нема, а односельці й досі один одного бабиними вуличними іменами величають. А старші, напевно, що бабу моїх згадують не злим тихим словом, бо колись мистецтво давати прізвиська у нас високо цінувалося. Рідко хто кого на прізвище називав, частіше – по-вуличному. І люди намагалися догодити сільським гострословам, аби лиш ті припечатали їм кличку звучну. Подейкували, буцімто один хазяїн на прізвище Галасюк навмисно ходив по ярмарках і називався Семеном Розумом, та мої баба, те зачувши, прозвали бідачину Галабурдою. Так Галабурдою й звікував...

Усі невістки і внуки в баби теж якось звались. Не обійшли вони й діда Омелька. Що б дід не говорили, в баби одна відповідь:

– Меліть, Омельку, лиш помаленьку.

На мене, коли сердилися, гукали: – Гапко! А зазвичай кликали: – синку! Але то не від зла, навпаки, то так мене мої баба Тетяна ховали від нечистої сили, а найперше від Щезника, який, шептали мені на вушко, ото лиш м’я котроїсь із дівочок почує, враз хапає і щезає... Куди той Щезник із тими дівочками щезав, баба не уточнювали, але все одно було лячно.

Бувало, як уже слабі лежали, кличуть:

– Синку! А подай-но бабі води, я тобі отомщу, – і дістають з-під подушки московську бурульку, завбільшки з добру картоплину. Були такі фабричні цукерки, білі, круглі, мов кавунчик, і помальовані так само, тільки червоними й зеленими смужечками. Продавалися вони тільки на базарі в Соболівці. І були для нас, малих, найдорожчим, звісно, після хліба від зайця, гостинцем.

А от на дітей своїх баба не сказали ніколи бодай жартома кривого чи смішного слова. Лиш підпадьомкають:

– Тьомко – Тьомко... Ганько... Гальошко... Тьомко... Тьомко...

І моїй мамі наказували:

– Хвали своїх дітей! Бо як сама не похвалиш, чужі й поготів!

Ще баба мої любили бути у курсі усіх дєл. Ото, бувало, розпалять вогонь у печі, наставлять баняк з борщем, а самі – на ворота. Хто йде-їде:

– А що там чувати?

Встають дід до роботи, встає тато мій:

– Мамо, даєте обідати? (у нашому селі на сніданок – обідали, а в обід –­ полуднали).

Баба до печі, а в печі давним-давно погасло, дрова перегоріли, а борщ і не брався кипіти. Баба – до діда:

· – Омельку, несіть дрова!

Несуть Омелько дрова. Тетяна знову вогонь розпалили, борщ наставили, а самі – на ворота:

– Що чувати?

І так до полудня. Точніше, так було доти, доки моя мама не прийшла невістчити.

Пригадую ті, як казала моя мама, свекрушині вереди...

Жили ми тоді усі разом в одній великій хаті з ванькирем і світлицею, тож я все бачила і чула, навіть те, чого не треба було чути. А крім того, вставали ми з мамою рано, до схід сонця, мама – палити, а я – під ногами плутатись. Отож, бувало, мама вже й попіл загорне, і затулу під припічком шукає, а баба з полу:

– Щось давно я, Ксеню, косарських вареників не пробувала...

Мама лиш зітхне гірко і знову розкладає в печі вогонь, ставить баняк з водою, йде в комору за мукою, відціджує сир, місить тісто і ліпить бабі на заказ косарські вареники – завбільшки з косарську долоню.

Навряд чи були де ще такі невістки, як моя мама... Але й свекрух таких, як баба мої, теж ще треба було пошукати...



ВІДЬМАЦЬКІ ЗАБАВИ



Рідко стрічалися, навіть у наших дрімучих краях, такі, як мої баба Тетяна, невгамовно-буйні фантазерки. Та й ніхто, певно, не знав стільки всього про чортів, відьом та упирів, як мої баба знали! Мені здається, що в голові моїх неграмотних баби зібралася була, жила й колобродила вся українська демонологія. Шкодую, що була надто мала, аби те все запам’ятати! Шкода також, що часто мама бабі просто забороняла лякати мене нечистою силою і забивати мені голову безбожними казками. Але мої баба Тетяна не були, свят-свят, безбожницею. Просто в їхній голові, як казала їхня сестра богомільна Килина, через те чортовиння не зоставалось місця для святих та ангелів.

Хоча, зізнавались мої баба, вони на те спеціально не вчилися. Це чортяче знаття було нібито їм на роду написане, з народження дане, бо ж до всього лихий поплутав моїх бабу народитися мізинчиком, вишкребком – останньою, шостою дитиною у своїх мами Марти і тата Павла. А чогось воно так у світі ведеться, що найстаршим і найменшим дітям у сім’ї завжди чорти ввижаються.

На жаль, я була ні сим ні тим, тобто другою у своїх тата й мами дитиною (першим був хлопчик Ваня, який вмер немовлям у війну) і мені нічого не ввижалося, то мусила вірити бабі на слово. Тим паче, що вся та нечиста сила жила не в хащах, болотах та інших пропащих місцях, а, свят-свят, у нашому селі! Часом межа в межу! Як Васька Когутиха! Або через вулицю! Як Данилко Бовть! А Боже! З бабиних казок-байок виходило, що кожна друга молодиця в селі з чортами знається, бо як не відьма, то чаклунка або перелесниця, а кожен третій чоловік – вовкулак, дідько, упир чи інше бісове поріддя... А Федорка Мартинова, мужикувата неповоротка молодиця, що самотою жила у вуличці за прогоном, – місяць жінка, а місяць – чоловік.

· – Не лякайте дитину! – жахалася мама, підслухавши про що ми з бабою жебонимо.

Яке – лякайте! Усе було набагато серйозніше. Я бабі вірила до того, що під кожною спідницею мені стало ввижатися помело! А під кожним піджаком – хвіст, а під шапкою – ріжки... Свят-свят! Мертвіючи від страху, я ходила опівночі дивитися, як чорти Данилкові город сапають, а Вусті Микитовій – дітей колишуть, або як Дем’янів Кузьма на свині з колгоспного току у свою комору пашню перевозить...

Звичайно, нічого того я, темна-невидюща, не бачила, через що мої баба Тетяна дуже засмучувались:

· – От шкода! Бачиш, не дано тобі... А була б ти перваком або мізинком, як оце я, то бачила б нечисту силу вночі, як у білий день.

· – Нащо їй ту вашу нечисть бачити! – сердилася мама.

· – Не кажи! У житті все знадобиться! – заперечували баба Тетяна, таємниче головою похитуючи, наче їм теж ті чорти на току горох молотили та дітей колихали.

– Ой, мамо, не грі-і-іші-і-іть! – мало не плакала моя мама, та все очі до неба зводила, ніби просила Бога змилостивитись і не карати нас усіх через одних бабу.

· – Не вчи мене! Я міру знаю! – гнівалися баба Тетяна. І я, що вже теж починала тривожитись за бабину душу, заспокоювалась, бо кому-кому, а мені було відомо, що баба мої з тими чортами таки знають міру.

· – У мене хватило б розуму усім сільським відьмам позав’язувати спідниці вузлом над головою, а упирякам штани спустити – і пустити парадом по селу – хай світять страмом. Але – нащо?! Як вони Богові не мішають, то мені й поготів! – казали баба, сміючись, певно, уявляючи собі той парад. Я теж на мить заплющувала очі, але бачила таке, що було не до сміху... а до стиду. Ті здоровенні білі відьмачі срачери і всохли волохаті страмища упирячі мене ще довго переслідували, особливо вночі – не встигну очі склепити, як вони з усіх сторін пруть... Ве-е-е...Тьху! Тьху! Тьху! Через ліве плече, через праве плече! Згинь! Пропади! Таке дитині показувати...Свят! Свят! Свят!

Ага! Так вони, ті гріховодники, й пропадуть! Ага, налякали їх баба парадом! Вони тільки того й чекали – он як вихиляються–похваляються... А найбільше наша кутянська чорнорота, або ще – мордата, як мої баба кажуть, тобто сварлива тітка Домка – перша мастачка за межу битися і сраку показувати. Не встигне яка бідна курка сусідська забігти по дурості своїй курячій у її бараболю, або, не дай Боже, хто із сусідів на межу ступити, як тітка Домка, як труба єрихонська, вже свідків скликає:

· – Ой люди добрі, ой же ж подивіться, як мене сусідоньки зі світу зживають! В межу воралися! Худобу свою в городі випасають!

· – Господь з вами, Домко! Яку худобу! Яку межу! – дивуються сусіди, позбігавшись.

· – А нате вам худобу! А нате вам межу! Ха-зя-ї! – закинувши на голову спідницю, Домка кланяється голою сракою на всі боки та ще й попліскує долонями по ситих сідницях – аж відляски йдуть.

· – Рєч товаріща ... кхи-кхи.. нашої стахановки... товаріща... Домки Круцьової преривалася бурними аплодісментами, – коментує зі своєї майстерні те кіно мій тато.

· – І не стидається... – стидалася за Домку моя мама і тікала в хату від чужого страму.

· – А що там за крик, а драки нєт? – побивалися тим часом за новиною, з вікна визираючи, мої баба Тетяна.

· – Та ж Домка... свою... цю... показує... – встидалася мама слово глупосне вимовити.

· Баба ж мої навпаки, як ще були здорові, не пропускали жодного Домчиного кіна, ще й жару піддавали:

· – Оце ввихається! Оце хазяйка! Любо глянути! А ви, Домко, так і ходіть – з голою сракою. Вам так набагато краще! І красу не треба наводити – брови-губи шмарувати, вся краса – на виду!

· Певно, Домці бракувало такого вдячного глядача, як мої баба Тетяна. Бо увечері вона сама прибилася з нудьги зеленої під нашу хату. З усім селом пересварена, але нескорена, почепилася пазухою на воротах та й хвалить себе, аж піднебіння чорне видно:

· – А я ж з вами, Ксенько, ніколи не свари-и-илася...

· – То я з вами, Домко, ніколи не сварилася. Не мала коли, – усміхнулася моя мама та й пішла корову доїти.

· А баба Тетяна з вікна:

· – Добривчір, Домко! Ой як же ж я вас, голубонько, давно не бачила! Але нівроку, за цей час чорти вас не вхопили: такі самі гарні на твару. Проте, як собі хочте, Домко, але з голою сракою ви набагато кращі!

Це вже мої баба Тетяна самі кіно ставлять. О, це вони вміли – перебендювати: перекривляти голоси та розігрувати в ролях давнє й сьогочасне. Вони навіть голос Сталіна імітували, лякаючи мою маму, а часом і ціле радіо, що висіло у них над головою, копіювали і то на всі голоси. А про Микиту Хрущова з його бюром годі й говорити! Як їх за ті пародії не посадили, тільки один... чи то пак, одні баба знали.

Взагалі-то, мої баба Тетяна знали все. Навіть найбільший секрет: як не робити – і все мати. Але тримали свій страшний секрет у ще страшнішому секреті з двох причин. Щоб геть зовсім не спортити народ – перша причина. А друга, щоб не вигнати геть зовсім із села віру християнську, як уже Бога вигнали, розваливши церкву, іроди люті, пилати прокляті, щоб їх діти з рідної хати на старість вигнали, щоб небо над ними завалилося, і земля розверзлася...

· – Мамо! Не лайте так страшно! – зойкала моя мама з ванькира.

· – А що – не правду кажу?! – огризалися баба, і, сердиті на невістку, кликали мене ближче – на збитки моїй мамі секретом у сто шостий раз поділитися.

Секрет був простий, як усі бабині секрети, і я його давно знала, але щораз охоче слухала, бо щоразу баба повідували мені свою таємницю з новими цікавими подробицями. Я все те уважно слухала, не розуміючи, чому в житті всі ті чари не діють. Але не питала. Бо якби мої баба почули, що всі мої товаришки кутянські висиджують під пахвою чортів із курячих зносків, щоб ті чорти замість них гуси пасли і ложки мили, вони б мене вбили. А мама б убила, якби хоч один чорт із тих бовтунів проклюнувся. Але, слава Богу, зноски – або вишкрібки, як у нас називали маленькі яєчка, що скапували кури, перед тим, як на зиму перестати нестися, – хоч ми їх обережно примоцовували попід пахвами, тріскалися й чавилися, не дочекавшись строку.
Категория: 52 | Просмотров: 840 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011




ЗОЛОТНИК



Але моїм бабі теж не все вдавалося, як, наприклад, із бабиним Секлетиним золотником...

Отож-бо й воно, що мої баба Тетяна знались не тільки на нечистій силі, а й на цілющій. Знахаркою були та костоправкою.

· – Якщо в Бога не віриш, не надієшся на Нього, то, звісно, маєш сам викручуватись, – пояснювала знахарські таланти свекрухи моя мама, яка завжди надіялась тільки на Бога.

Однак мені здавалося, що баба Тетяна не на Бога не надіялись, а на Юстика, єдиного в селі дохтора, і то самозванця. Оскільки Юстик, повернувшись із війни, сам себе фельшаром призначив, на тих підставах, що буцімто напрактикувався в медицині ще як у воєнному шпиталі санітаром служив.

"Клізми ставив”, – уточнювали мої баба Тетяна, незадоволені тим, що Юстик від усіх болєзнів приписував нашатир нюхати та гас пити натощак. Остаточно ж Юстик упав у бабиних очах після того, як він мене у чотири тижні від народження ледь на той світ не відправив: порадив моїй мами рятувати мене від запалення легенів, обмотавши щільно гірчичним компресом, поїти натощак молоком, накрапавши спершу туди п’ять крапель гасу, та нашатир давати нюхати...

Нічого й казати: вельми радикальні методи лікування немовлят під девізом: або пан або пропав! Зате – помічні! Від летального результату мене врятувала, як згодом зізналася мама, секунда… Тобто, якби вона вчасно не подивилася до мене в колиску, то через секунду від того ліку мені б вилізли очі в буквальному розумінні цього слова, а так – тільки шкура з мене злізла. Теж – в буквальному значенні…

Особисто я до Юстика не мала претензій, навпаки, вдячно була, бо ж то напевно після його радикальних методів лікування жодне запалення, тьху-тьху, мене не брало. Однак мої баба Тетяна Юстика з того часу – ані на очі! На поріг більше не пустили! А оскільки були до всього завзяті, то взялися й за медицину, зокрема й народну. І доконечно вгробили б конкуренцією нещасного Юстика та заслужили собі славу і звання Баби-шептухи, як в ті часи називали знахарок та народних цілительок, якби не Секлетин золотник...

Але й так, слава Богу, встигли багатьох вилічити. Головно лікували баба від давлєнія – п’явками. Бувало, коли не зайдеш у хату: сидить – по три-по чотири слабих, обвішані п’явками. Ве! Бридкими, товстими! Спочатку я тими п’явками гидувала і страх як боялася їх.

– Що то за дівка, яка п’явок боїться? – встидали баба, міряючи мене по собі. Тож мусила звикати, а далі і в процес включилася – стала поставщиком лічебних п’явок, які водилися на долинах в мілких, теплих, зарічках, вкритих рясною дрібною ряскою. Але це була наша маленька таємниця, оскільки всім слабим на давлєніє баба для авторитету казали, буцім за тими кровопивцями тато їздить аж у Теплицьку гаптику.



Як би там не було, а, дякуючи бабиному знахарству, ми трохи віджили. І підлаталися. Бо відколи тато з тюрми вернувся, його ніде не брали на добру роботу, а оскільки він боявся красти, щоб не попасти знов у каталажку, а мама Бога боялася красти, а я красти ще мала була, а баба Тетяна – вже старі, то ми дуже бідували, так бідували, що навіть я, мала, це розуміла. А тут така лахва: самі люди в хату несуть.

На жаль, бабу п’явки не врятували... Правду кажучи, забули мої баба, людей рятуючи, про себе. А коли стало їм погано з головою, забули про п’явок своїх, хоч вони вигравали, як коні, у трьохлітрових банках на причільному вікні. Тоді їх і параліч розбив...

Але це горе трапиться пізніше, а поки що ми з бабою робимо святу справу. Баба – одну, а я аж цілих три зразу: ряску – качкам, п’явки – бабі, а собі – науку. Я вже тоді твердо поставила, що буду дохтором. Та всі мої плани-мрії мати поважну хлібну роботу полетіли шкереберть через той Секлетин золотник, про який уже пора й розказати.

Як я зараз розумію, у всіх моїх односельців, худих, вимучених важкою роботою, була одна серйозна проблема: обірвані нутрощі. Усі поспіль жалілися на опущеніє жолудка, блуждающі почки, гоморой, а жінки ще й на випадєніє матки – особливо на старість.

Пригадую, сапаємо ми з мамою буряки на полі. Усі попереду – тітка Стася, тітка Келя, баба Степаня. А я ззаду волочуся – крижі ломить, руки болять сапою махати. Спека. Парко. Жінки поскидали спідниці, попідтикали підтички сорочок – щоб вітром обдувало, біліють білими, не торканими засмагою литками... А в баби Степані коло стегна (на білій підтичці видно) якась ганчірка брудна прилипла.

· – Степаню, – каже котрась із молодиць, – вам до підтички якась ганчірка вчепилася.

· – Га? Де?! – Степаня рукою – під підтичку. – Вже нема. Назад запхала! – гірко жартує.

· – Да, – усе збагнувши, ще гіркіше віджартовують молодиці. – Незчулися, як та, що медом була мащена, вже ганчіркою стала...

· А бабі Степані було тоді ледь за п’ятдесят...

·

· Бабі Секлеті теж було не більше, але мучилась вона не випадєнієм матки, хоч народила десятеро, а опущенієм жолудка, що ще гірше, хоч нічого важчого за борщ із кашею не кинула мати-героїня у шлунок за все своє життя.

Не помагало й ліченіє Юстика. Стільки гасу натощак випила, що коло печі боялася стояти, а болєзнь не минає. Не поміг і нашатир з гасом. На той час (так збіглося!) мої баба Тетяна саме освоювали унікальний стародавній метод лікування обірваної середини, яким, якщо вірити моїм бабі Тетяні, український народ рятувався, відколи світ та Умань, та й вони не раз лікувалися – ще в покійної шептухи Варивонихи, прозваної Чорною через її чорну, як в циганки, твар. Звався той метод, століттями перевірений, – вправляти золотник.

Оскільки добра слава летить селом ще швидше, як недобра, то скоро нашу хвіртку вже відчиняла баба Секлета зі своїм золотником.

Що там далі було, Бог його знає, бо мене в змиг ока з хати випровадили і наказали не заходити, доки не покличуть, а поки що гусей пасти попідтинню та пильнувати, щоб Віхрук не подушив, маючи на увазі дядька Віхрука, який з гонору гасав по селу на єдиній у колгоспі полуторці так, що міг кого хоч задушити.

Однак мене швидко покликали. "Біжи за татом!” – наказали.

Але те, що я побачила, прицвяшкувало мене до порога. На лаві, обхопивши руками здоровенний горщик, з-під якого визирали тільки величезні вирячені очі та маленькі, як у дитини, ніжки, вмирала баба Секлета.

· – Біжи за татом, хай рятує, бо я сама її з того горщика не витягну! – вперше в житті я побачила бабу Тетяну зляканими.

· – А ви – молотком! – порадила я, боячись, що баба Секлета помре раніше, ніж я добіжу до конюшні, де тато конюхом робив.

· – Та ще вб’ю, скільки тої Секлети! – бідкалися мої баба. – Гон подивись: в трилітровий горщик усю втягнуло!

· – То давайте витягати. Я – за ноги, ви – за голову.

· – Пробувала: кричить! І я боюсь тягнути дужче, бо ще позвонишник вломлю... Скільки тої Секлети... пучка духу! – журилися баба Тетяна, але вже трохи до пам’яті приходячи:

· – А ну, Секлето, отак-о робіть, наче тягніть живіт назад з горшка, в себе втягайте! А ну пробуйте, а я горщик буду тимчасом розхилитувати, щоб у нього воздух попадав. Як попаде, тоді легше буде розчепити вас... Ану тужтеся, ви ж десятеро, слава Богу, родили, тілько не з себе, а наче в себе! А ну ж бо! Ворушіться!

Тим часом Секлета бідна вже й очі закотила. Баба Тетяна як звомплять:

· – Неси воду свячену! – та з пляшки – та на конаючу, та по хаті. – Бач, аж пирснуло в різні боки! – кажуть грізно, маючи на увазі нечисту силу, без якої тут точно не обійшлося...

Що вже намучилися ми з тим горщиком, від Секлетиного золотника відриваючи, не приведи Господи! Нарешті поволі, потихеньку таки визволили її, але моїми молитвами. Бо доки баба Тетяна того горщика розхитували та Секлету відливали, я до Божечка лементувала таким лементом (куди моїй мамі!), що якби Він і кам’яним був, то почув би:

· – Ой, Божечку, визволи Секлету, спаси нас від горя, а моїх бабу – ще й від тюрми, бо хватить нам татової тюрми, і Савки Вальовського, що на тата прокуророві пише, і Теклички, що Сивусі на нас клепле, а в нас же діти малі, і хата три рази горіла! Ой, Божечку, зглянься, та визволи з горщика Секлету, та спаси нас, бо нема нам і так спасу від горя всілякого!

І Бог почув, зглянувся, напоумив моїх бабу Тетяну, а ті – як вхоплять макогін та як гарахнуть ним той горщик попід боки!.. Горщик – череп’ям по хаті, а визволена Секлета – з хати, прикривши літником свій, хоч і посинілий, зате вправлений золотник.



Отакі-то придибенції різні і всілякі приключини з нами траплялися! Не знаю навіть, як за тими вічними гризотами з нечистою силою і клопотами з цілющою, мої баба Тетяна викроїли час і навчили мене "Отче наш”?! І за це їм, покійниці, дяка велика, як і за те, що привчили мене нікого й нічого не боятися, окрім Господа Бога....

Хоча в тому є заслуга і моїх баби по матері – Наталки.



ПРЕОБРАЖЕННЯ ГОСПОДНЄ



А бабу Наталку я боялася. Точніше, я боялася Бога, яким вони мене постійно лякали:

· – Не скачи! Не смійся! Не ґзись! Не кажи так, бо Бог усе чує, і бачить, і язика тобі відріже!

· – А Боже! – жахалась моя бідна душечка, намалювавши собі Бога страшним дядьком із ножем, і, скрутившись їжачком, ховалася в п’яти. І аж звідти (о, безстрашне виховання баби Тетяни!) питала, читаючи на свій лад "Отче наш”: "Отче наш, якщо ти єси на небесі, і святиться ім’я твоє, і є в тебе царство твоє, яко на небі так і на землі, і рятуєш ти нас від лукавого, і прощаєш усі гріхи наші, то чому ти дітям язики ріжеш лише за те, що вони скачуть чи щось там собі кричать? Що Тобі, Божечку, нема кому різати ті язики? Чи може ти не чуєш, як матом гне об’єжчик Котяра? До Соболівки чути, а ти – не чуєш? Або як заходить сваритися за межу баба Дарка? Ото вже язик – не переслухаєш! Або як зберуться коло хвіртки Курчиха з Манькою кістки всім перемивати... Ой Боже, є тих язиків, які варт різати і то при самій сраці!.. Ой, що я кажу? Таке слово погане, а я кажу... ой-ой-ой-ой... Боже, прости мені й не кажи бабі Наталці, бо вони мамі скажуть і – піде... і таке буде мені... Тому прошу Тебе, не слухай баби Наталки, хоч вони й святі та божі та, як кажуть баба Тетяна, на... ой, свят-свят, Божечку, спаси мене, бо я грішна...

Так бідкалась моя душечка між двох бабів, як між двох вогнів. А скоро страх переріс у тихий протест через непорозуміння з Богом, якого я щиро прагла слухатись і любити, а Він мене і чути не хотів, бо я, як скаржилась моя мама, вся пішла в бабу Тетяну, і мій "ротяка, аж до вух, – не зачиняється, язиком меле, як помелом, та сміхом заливається, як циган сироваткою”, ще й до всього саме скаче, мов навіжене, наче в ньому щось сидить і в одне місце коле, а то чіпляється до всіх: розкажіть та розкажіть, а починає саме щось розказувати, ні з того ні з сього заходиться плачем, замовкає, і тиняється, мов само не своє”...

Отака я була грішна гріховодниця і не знала, що з собою діяти, як мені ходити-говорити, щоб Бога не гнівити. Взагалі-то, як на мій дурний малий розум, Бог до мене особисто ніби й нічого не мав, а от те, що горе з бідою не вилазили з нашої хати... то виходило по-бабиному Наталчиному, що за мої гріхи...

Але – чому? Чому Бог одну мене на цілий куток не любить? Що я таке страшне робила, чого не роблять малі діти? А може, й справді я найгірша? Тоді нащо я, така погана, живу? Чого мене блискавка не вб’є, чи водяник не втопить? Чого мене Бог не покарає до решти – щоб я мучилася ще гірше, як мучусь ?..

Ох, ці комплекси: вини за всіх і вся перед Богом і всім білим світом, недосконалості та невпевненості в собі... Господи, як же ж вони мене вимордували, дякуючи моїм бабі Наталці Панкаратівні, за все моє життя – лиш ти, Боже мій милостивий, відаєш... Хочеться вірити, що недаремно...

Врешті, я повстала. Але пізніше, коли трохи підросла і пішла в школу. Всупереч заборонам баби Наталки вступила в піонери і почепила червоний галстук, протестуючи таким робом не проти Бога, а проти баби. Аби знали! Але кари Божої чекала! Чекала, що після урочистого прийому в піонери по дорозі додому грім мене вб’є, чи земля піді мною розверзнеться. Проте... нічого не сталося. Чи то Бог мені простив, чи просто не звернув увагу, не помітив? Байдуже, але десь углибині моєї стривоженої душечки спалахнула така невимовна радість, що я зрозуміла: Бог добрий і Він любить мене! І прецінь хоче, щоб я сама розібралася і в собі, і в житті, і в тому, що людське, а що Боже...

Зовсім іншими очима подивитися на свою сувору, фанатично віруючу бабу Наталку змусив мене незвичний, як на ті часи, бабин вчинок, який в родині ніколи не обговорювали, не хвалили і не гудили. Хоча всі були вражені тим, що баба Наталка відмовились від пенсії за двох своїх убитих на війні синів-близнюків – Василя та Ахрема.

– Я за дітей грошей не візьму. Я їх на війну не продавала, – нібито сказали Наталка Пократівна смиренно, але твердо.

Ото ж бо й мої другі баба – Наталка теж мали вдачу нівроку. Тільки через роки я зрозуміла, що і цією відмовою, і всім своїм аскетичним, відданим Богові життям, баба Наталка протестували проти безбожної влади, яка принижувала таких, як вони, простих людей ні за що й ні про що голодом і холодом, війнами, злиднями, гоніннями за віру, врешті, забрала двох синів... Тільки тоді я зрозуміла й тиху злагоду між такими різними бабою Наталкою і моїм татом, і повагу тата до тещі, бо, схоже, тільки мій тато-протестант міг оцінити відчайдушний бабин вступ у заборонену радянською владою секту, причетність до якої загрожувала виселенням у Сибір... І висилали... Цілими сім’ями. Але навіть тоді мої баба Наталка не зрадили своїй фанатичній вірі у свого суворого, але й милосердного Бога, який давав їм снаги усе те гідно пережити...

Мабуть, такими, як вони, були перші християни. Я бачила серед них своїх бабу Наталку, коли читала у старших класах "У катакомбах” Лесі Українки. Я поважала їх, навіть гордилася, дивуючись їхній мужності. Але водночас мені завжди коло них було тривожно і боязко. І на те не було ради...



ЦЕРЕМОННА



Зате коло язичниці баби Тетяни мені завжди було весело і цікаво! Через їхні тіятри я ледь артисткою не стала, та, слава Богу, не судилося чи не до снаги було... А от моїм бабі Тетяні до снаги було кожну подію нашого скромного сільського буття перетворювати у тіятр.

Мої баба Тетяна зі своїми братами-сестрами не дуже родичалися через давню несправедливість (ключове слово до всіх драм нашої родини) з приданим. Натякали, нібито їхній тато Павло до овець із бараном ще й три морги поля обіцяли, але землю старші розхапали, а моїм бабі зосталося те, що на цідилку. Принаймні, я не пам’ятаю, щоби хтось, крім сестриці Килинки, до нас навідувався, а ми до них. Тільки коли я підросла достатньо, аби зі мною, як казав тато, вже можна було про щось говорити, ми з ним часом заходили в гості до бабиних брата Івана та сестри Марії, які жили на батьківщині моїх баби Тетяни в межу з моїми дядьком Тьомою. Але ті двоє уже старих людей на мене враження не справили, хоча й були привітні, як бувають привітними люди до тих, перед ким відчувають якусь вину. Так що баба Килина (Никонова) зосталася в моїй уяві єдиною сестрою моїх баби Тетяни. Навідувала Килина своїх сестрицю Тетяну рідко та їдко, лиш по великих святах, або коли їх, бувало, припече, за порадою до мого тата, який вічним правдоборством заслужив собі в селі славу великого знавця законів і захисника невинних жертв беззаконня.

· – Церемонна йде! – казали мої баба, виглянувши у вікно. І Церемонна заходила. Як завше – з порожньою кошолкою. Вся в чорному, в низенько пов’язаній чорній хустці, схожа на черницю, вступивши в хату, осіняла її хрестом разом зі мною і своєю безбожною сестрицею, церемонно сідала на краєчок лави, і, примостивши поряд кошолку, стискала пісні вуста у тоненьку смужечку, чемно чекаючи, коли мої баба почнуть розмову. Коли ж мої баба бралися розпитувати сестрицю, як там воно, та що там воно, чи здорові Никон та Івась із Марфинкою, – баба Килина, збираючи тонкі вуста то в бантик, то в рурочку, починали цідити по краплі свою біду.

· – З вашою бідою, сестрице, не знати, чи й адукат розбереться, але я Тьомі доложу, – обіцяли мої баба Тетяна, терпляче вислухавши Килинин тіятр, і витягали театрально з-під полу бутель із вишняком. Доки дорогі гості зітхали, стискали вуста ниточкою і закочували очі, мої баба наливали собі добру чарку, а гостям – наперсток, нарізали тоненькими скибочками сало, що загодя з комори внесли, а грубими – хліб, що завжди був напохваті на столі, і починалася – церемонія.

· Сьогодні я думаю, що даремно японці носяться зі своїм чайним етикетом. Якби вони побачили хоч краєм ока, які вишнякові церемонії влаштовували мої баба Тетяна, то позачиняли б свої чайні лавочки в кліп ока і більше не відчиняли.

· Отож із добрих півгодини мої баба кланялися сестриці в ноги низенько, припрошуючи любенько:

· – Та присувайтесь, Килинко, ближче, та не стидайтесь, та призволяйтесь, Килинко, та не гордуйте, Килинко, та хоч пригубіть, Килинко...

· На що баба Килина відкланювались та віднікувались:

· – Та на що це ви, сестрице Тетянко, клопочетесь, та гріх же великий.. та ще в піст святий...

· – Піст задер хвіст та й побіг у ліс, як сало зашкварчало, – відказували приказкою мої баба Тетяна.

· – Та бодай вам добро, сестрице Тетянко, та хіба що пригублю... – присувалися сестриця Килинка ближче до чаювання, чи то пак, чаркування.

· – За ваше здоровля, сестро Килинко!

· – Будьте здорові, сестрице Тетянко!

· – Гай, дай Боже!

· – Щоб живі були...

Та сестринська церемонія нагадувала мені казку про те, як Лисиця пригощала Журавля.

· – Призволяйтеся, Килинко, до сальця, перед Різдвом кололи, – ластилася Лисичка, добре знаючи, що після таких дрібних порцій вишняку не до сала було б і вовкові, не те що журавлю.

· – Спасибі, Тетянко, я обідала, – тримав фасон церемонний Журавель.

Звичайно, через свою фамільну рису характеру – загострене чуття справедливості, я була на боці Журавля, хоча знала, що все закінчиться благополучно, як і має бути між сестрами. Після церемонії баба Килина підуть додому з пляшкою вишняку та шматюрою сала у кошолці.

А мої баба Тетяна ще довго незлобливо будуть перекривляти сестрицю: пишатися, складати губи бантиком та наперсток до них тулити, а врешті придумають бабі Килині нове прізвисько – свята Варвара.



ШТУРХАН НА ВІЧНУ ПАМ’ЯТЬ



Що ж до моїх діда Омелька, то через їхню скромну другоплановість і затіненість надто вже яскравою особистістю баби Тетяни, я пам’ятаю їх більше з фотографій, а з життя – лише їхній прокурений, жовтий від тютюну, великий палець. Я ще тоді Гоголя не читала, тож мої асоціації від дідового пальця виникли незалежно від його (Гоголя, звичайно) "Носа”, що в свою чергу засвідчує парадоксальність абстрактного мислення українців, чим вони й виокремлюються серед інших народів.

...Перед останнім своїм Різдвом дід захворіли на запалення легенів, лежали на печі і замість того, щоб лікуватися, тихенько покурювали самокрутки, за що на них сварилися усі родичі. Дід, мабуть, були таки серйозно хворі, бо лиш вони затихали на печі, як мама мене посилала подивитися, що дід роблять. Я вилазила на піл, зазирала на піч і доносила мамі:

– Дід сплять... дід дивляться... дід читають Псалтир...

А одного разу, зазирнувши до діда на піч, зарепетувала на всю хату:

· – Мамо, а дід курять!

Тоді й отримала незабутнього штурхана у груди великим, вигнутим, як бумеранг, жовтим від тютюну, дідовим пальцем – донощиця погана. Той штурхан дідів відбив мені охоту до стукацтва на все життя.

Насправді дід Омелько, як я вже казала, були тихими, добрими, мухи не обидять, але впертими і, як кожен солдат, ніколи не здавали позицій. Навіть перед лицем смерті.

Очевидно, в них був жар, бо їм запраглося розсолу з огірків та ще й холодного, з льоху.

· – Не можна вам, тату, – відповіла мама, – пийте оно чай з липою.

Але дід були впертими. Коли мама вийшла до криниці по воду, а баба – до воріт, злізли з печі, полізли в льох, напилися розсолу і на ранок вмерли.

Мама журилася, що не догледіла, на що баба Тетяна відповідали:

· – Не вини себе. А може, й добре, що ніхто йому не завадив сповнити перед смертю останнє хотіння: напитися того клятого розсолу, щоб він скис, збухтів, щоб йому клепки в діжці розсохлися, і він витік до крапелиночки, і щоб його сира земля не прийняла, і щоб льох над ним завалився...

· – Мамо, що ви клянете?! Господь з вами, нам до всього горя лиш не хватало, щоб льох завалився на самий похорон! – складала руки молитовно на грудях моя бідна мама. – Не грішіть хоч у такий день!



ЗЕЛЕНА НЕДІЛЯ



Мої баба Тетяна пережили діда на три роки і вмерли вдосвіта на Святу неділю, або Зелені свята, тихо, ніби заснули на своєму полу. Я спала на ліжку за стіною, у холодній хаті, і прокинулась від чогось дивного, незбагненного, що творилось довкола. Навіть сьогодні мені важко словами передати відчуття урочистої крижаної, нетутешньої, якоїсь... космічної тиші, що полонила наш дім. Ця тиша оглушувала.

· – Вставай, баба померли, – сказала мама, ніби звідкись здалеку, безшелесно пройшовши повз мене з оберемком білого полотна. Гостро запахло васильками, татарським зіллям і ще чимось нетутешнім. Я подивилась услід мамі, побачила, що усі двері відчинені, а за ними – срібно-голубий просвіт, і зрозуміла: в нашу хату прийшла СМЕРТЬ. І... торкнулася мене. Раніше, коли вона приходила за Андрушкою і дідом, я була мала, і не відчувала подібних доторків. А ось зараз... Від цих думок стає одиноко і дуже незатишно. Поволі починаю осмислювати нещодавні події. Згадався вчорашній день: ми, всі хатні, стоїмо біля баби. Баба беруть кожного за руку і тричі кожного просять:

· – Прости мені, Тьомко... Прости мені, Ксеню... Прости мені, Галю... – вперше називають мене по імені, і кожен з нас відповідає тричі:

· –Хай Бог простить, прощаємо, і ви простіть, мамо...

· – Прощаю, і хай Бог простить...

Чого баба з нами прощаються, мені ніхто не каже. Може, тітка Ганя їх забирають до себе, чи дядько Тьома, надіюся, відчуваючи як баба... ніби даленіють, стають далекими і строгими.

– Покличте Тьому Старшого, Олексу і Ганю... – просять. – А ти, синку, йди грайся, і хай тебе Бог береже...

Значить, баба ще вчора знали, що вмруть. Видно, їх ще вчора хтось попередив... Але – хто? А Боже, хто?

Баба ще лежать на полу. Коло них – кутянські старі баби.

– Будуть споряджати, – каже мама.

І тут хтось невидимий лагідно бере мене за плечі і виводить з хати, з крижаної урочистої тиші і ніби каже:

· – Іди грайся! Іди до Тані! Тут тобі нема що робити! Дивись, як гарно і весело у світі! Іди собі!

І я пішла. Пішла до своєї товаришки, яку теж, як і мою бабу, звали Тетяною. Ми разом рушили у садок, плели вінки із кульбаб і сміялися. Страшно подумати, але мені так гарно, так радісно, як на ті Зелені свята, ніколи не було...

· Похорон пригадую, як у тумані. Але добре пам’ятаю, як усі, а найбільше богомільна баба Килина, були дуже подивовані, що вмерли мої баба Тетяна на самісіньку Святу неділечку. Тільки про це й жебоніли, бо ж усі знали, що на великі врочисті свята, коли отворені врата небесні просто в рай, Бог кличе до себе тільки тих, хто заслужив у Нього Благодаті життям смирним, благочестивим... Тож тепер, дивлячись на строге, освітлене якимсь нетутешнім світлом, бабине лице, не знали, що думати.

· – Достойно є по правді величати Тебе, Богородицю, завжди блаженную і найнепорочнішую, і Матір Бога нашого, Чеснішую Херувимів і славнішую Серафимів, що породила Бога-Слово непорочною – правдивую Богородицю тебе величаємо... Під твою милість прибігаємо... – Молив Бога і Богородицю за моїх грішних бабу Тетяну дід Терень, мамин дядько, підпільний сільський дяк...

·

ТРИДЦЯТЬ СЬОМИЙ



Коли померли мої баба Тетяна, я стала ходити, як нитка за голкою, за моїм татом. Усе чіплялася: що, та як, та чому? Татові теж не вистачало співрозмовника, адже після тюрми він остерігався говорити з чужими про політику. Так уже в мого тата виходило: про що б він не говорив, а виходило – про політику. Отож і радий був, що є зацікавлений слухач, байдуже, що малий – виросте. Так воно й сталося: я й справді виростала не так під зорею радянської влади, як під знаком радянської політики. Бо те, що тато мені розповідав про минуле, кардинально відрізнялося від почутого мною у школі і проливало світло на замовчуване, наприклад, на події тридцять сьомого, про які боялися згадувати і за Хрущова.



У 37-му татові сповнилося сімнадцять. Він уже закінчив семирічку і навіть хотів їхати в Москву до старших братів продовжувати навчання, але мої баба Тетяна його не відпустили від себе. Такий давній сільський звичай і патріархальний закон: наймолодші діти мають залишатися при батьках, щоб доглядати їх на старість. І мій тато, такий непокірний, такий спраглий до знань, що аж плакав, так хотів учитися, – підкорився прадідівському закону.

А оскільки на той час у моєму селі, як і по всій Україні, успішно завершилась не тільки колективізація – голодом 33-го, а й українізація – створенням невеликої бібліотеки у 34-му, тата як людину грамотну, сина сільських пролетарів і брата червоноармійців, поставили бібліотекарем. Дали коника, яким він мав із району за 25 кілометрів у мішках привозити книжки. Що він і робив час від часу, не відаючи, що не мине й кількох років, як йому доведеться у тому ж мішку, але не кінно, а пішо відносити ті книжки назад у район, ще й під наглядом міліції.

Тридцять сьомий почався з того, що забрали Румина. Так у селі називали директора радгоспу, який недавно організувався на току колишнього сільського пана, вцілілому тільки тому, що був серед поля. На жаль, перший директор радгоспу, за національністю нібито румун, не вцілів. Його забрав, за чутками, серед ночі "чорний ворон” разом з директором Соболівського цукрозаводу. Подейкували, нібито пішли арешти й інших великих начальників – і в районі, і вище...

А через якийсь час під бібліотеку, що разом із клубом розташувалася в панських стайнях, під’їхав вершник у шкірянці й портупеї. Відрекомендувавшись уповноваженим, довго й пильно розглядав книжки на полицях, звіряв щось із бомагою, яку витягнув з внутрішньої кишені кожанки, а по всьому ляснув нею по столу перед татовим носом і наказав:

– Усі вказані у цьому списку книжки завтра на ранок привезти в міліцію.

Бахнув дверима і поскакав, порипуючи сідлом, на Метанівку.

Провівши очима уповноваженого аж за Чортову греблю, тато глянув на папір. У списку були Винниченко, Семенко, Зеров, Хвильовий... Татові улюблені письменники. Він ще нічого не розумів, але відчував, що знову з півночі, з Москви, насувається щось страшне... вже не проти простого народу, а проти людей вчених і високопоставлених.

Цілу ніч мій бідний тато перечитував книжки, приречені на екзекуцію, завчав напам’ять вірші, ніби відчував, що прощається з ними і з їхніми авторами на все життя.



Коли у 90-х, після Оксамитової революції і оголошення Незалежності, заговорили відкрито про перше "Розстріляне відродження” 20-30-х років, це не було для мене відкриттям страшної таємниці. Про цю диявольсько-сталінську косовицю української інтелігенції я чула від свого тата малою дитиною ще в середині 50-тих. Знала поіменно усі її жертви, і навіть їхні твори, які мені батько читав напам’ять. Особливо він любив вірші Зерова, "Сині етюди” Хвильового і "Сонячну машину” Винниченка. А пам’ять тато мав феноменальну. Принаймні, десь на початку 60-тих, за "хрущовської відлиги”, коли йому дозволено було працювати завклубом, він по пам’яті поставив п’єсу Миколи Куліша "Мина Мазайло”, в якій тьотя Мотя, а насправді перебрана в тьотю-мотю Палярушка, зізнавалася перед усією громадою, що "лучче бить ізнасілованой, чем украінізірованой”. По сьогодні у моєму селі тьотьою-мотьою називають усе, що приндиться, забувши з якої біди вилізло... А бідою в нас називали ще й те місце, звідки діти вилазять...



Отакі мої перші уроки української мови й літератури та української історії, яку не можна читати "без брому”. До речі, вперше цю метафоричну оцінку нашого національного буття я почула не у якомусь Мюнхені, не в Канаді, не у Львові і не в карпатській криївці, а в глухому повоєнному селі, в самому центрі України, від простого сільського інтелігента – свого тата. І це прошу взяти на замітку усім тим українолюбам, які вже дістали мене балачками, хто більший патріот, і кому найбільше завинила Україна тим, що й досі ще не вмерла.



ЛИХОДОЛИЦЯ... І СОРОК СВЯТИХ



Малою я страх як любила ходити в гості, але тільки в одні – до дядька Тьоми й дядини Ксені. По-перше, тому, що вони вгощали мене горіхами, яких мали навалом: аж цілих п’ять величезних старих дерев, з яких восени горіхи сипалися градом, а взимку шурхотіли скрізь: на теплій печі, в мішках у холодній хаті, на веранді в кошиках. По-друге, тому, що дядько з дядиною любили гостей, бо жили аж на краю села, на Ґонтах, і були бездітні, якщо не рахувати дядькову дочку Віру, що, власне, могла вважатися більше дочкою мого тата, аніж свого власного. Справа в тім, що перша дружина дядька Тьоми, не дочекавшись, поки чоловік дослужить у Москві, знайшла собі черевика і втекла з ним у Ленінград, покинувши малу Віру на моїх старих бабу Тетяну з дідом Омельком та мого сімнадцятирічного тата, теж Тьому. От мій тато Віру й вирощував... чи виховував, одно слово, був їй за рідного тата і за рідну маму.

Така історія. Звичайно, сумна, але в ній мене ніщо так не цікавило, як лиш той черевик, з яким Вірина мама подалася до Ленінграда. Я не могла собі у голові скласти, чого це нормальній людині та тікати з якимсь черевиком аж світ-за-очі. Якось, коли моя мама у сто перше розказувала цю трагічну бувальщину, я не витримала і спитала, що то за черевик такий.

· – Тобі його треба, того черевика? Ще мала до черевиків! – нагримала на мене мама, зовсім збивши з пантелику, та ще більше засмутивши, бо зі сказаного виходило так, що тепер мені не світять черевики до сивого волосся.

· – В чому ж я ходити буду? – журилася. – Видко, як баба Наталка, в чунях...

Тільки вже десь у класі третьому, коли трагічну історію Віри, покинутої напризволяще рідною мамою, моя мама переповідала в тисячу якийсь там раз, до мене дійшло, чого це мені зась навіть питати про того черевика. Бо той черевик був насправді зовсім не черевиком, а... жах! полюбовником Віриної мами на прізвище ­Черевик! Отакий позор! Моїй мамі встидно було навіть слово це глупосне вимовити: полюбовник! А я все: що за черевик та що за черевик?! Але з іншого боку, звідки мала знати, хто той черевик?!

Дядько з дядиною ніколи про ту історію не розказували, бо на той час Віра уже виросла і вчилася, дякуючи моєму татові, що вірив дуже в науку, в зоотехнікумі в Теплику. Там само вчився й Василь, двоюрідний мій брат по тітці Гані, якого тато мій теж виховував: заким Віру покинула мама, у Василя вмер тато, і тітка Ганя принесли його дідові з бабою –до компанії з Вірою. Хоч насправді, моєму татові нежонатому – на голову.

З Теплика (за 25 кілометрів) у ті часи було важко добиратися, особливо зимовими заметами і весняним бездоріжжям. Ото й транспорту було, що якась попутна підвода, яка вряди-годи когось тяжкого (важко хворого) до лікарні відвозила. Тому наші студенти рідко бували вдома, а дядько Тьома з дядиною, що жили на своїх далеких Ґонтах самотою, були раді гостям. А мені – найбільше, бо я була їм родичкою аж задвоє, позаяк дядько Тьома Старший, після історії з тим Черевиком, теж не зостався босим, а оженився на двоюрідній сестрі моєї мами, теж Ксені і теж – красуні.

Але, як розказували мої тітка Вера, була в нашому роду по їхній лінії ще краща дівка, сестра прабаби Зінаїди – Настасія. Така вже гарнюща, білолиця, синьоока та чорнобрива, що, побачивши її на ярмарку в Соболівці, куди мій прапрадід Ярмило Драченко вивіз яблука продавати, красносільський пан буцімто онімів, як перед восьмим чудом світу. А Настуня сидить собі на возі, в передку, високо сіном вимощеному, ряднами застеленому, усі в поликах, стрічках, намисті дорогому та в корсетці шовковій, їсть яблуко й гадки не має, що пан красносільський здалеку за нею умліває. Аж коли почали з усього базару парубки збігатися Ярмилові яблука купляти, пан розворушився та й притьмом до воза й каже:

– Господарю, продай мені цю дівчину разом з яблуками, возом і кіньми. Заплачу, скільки запросиш.

– Як пан хце яблук та ще й коней з возом, то пшепрошам. А дочку не продам ні за які гроші, якби навіть ви їх із цілого світу згребли.

– А за дружину мені віддаси?

– А то вже дочку питайте. Я силувати не буду, хоч би яким ви паном великим були.

Не встиг Ярмило з дочкою з ярмарку вернутися, як під ворота свати у каретах підкотили...



Мої тітка Вера цим історичним епізодом дуже пишалися, але не стільки родичанням з панами, як вродою прабаби Настасії та гідністю прапрадіда Ярмила, що вмів з панами як з рівнею говорити.

А крім того, було у нашім роду аж п’ять Іванів, три Василі, два Олекси, один ближчий, другий – дальший, дві Варвари, одною з яких виявилися мої тітка, що їх усі знали як Верку, чотири Марії: одна – рідна мамина сестра, друга двоюрідна, а третя – бабина братова, а четверта – троюрідна татова сестра, прозвана Лиходолицею. Вона жила одна, по дорозі на Поляки, у старій, ще дідівській хаті, що ховалася у великому вишневому садку. І ми з татом часом ходили туди вишні рвати. Але тітка Лиходолиця навідувала нас щотижня, бо мій тато був для неї єдиним у житті порадником і помічником.

І Марфин у нас було дві. Одна вмерла ще дівчиною, а друга до самої смерті дівувала і теж часто приходила до тата – просила то город зорати, то тин загородити... І було в нас дві Ганни, одна Куркова, друга Мойсова – татова рідна сестра, яку я теж любила, та ще більше її портрет у хаті над дверима, де вона – молода, у вишитій сорочці, а по сорочці течуть-не стікають двома Дунаями дві товстелезні чорні коси... Були ще Зіня, Варвара, Сергій, Пократ, Михтодь, Нестор, Терентій, Лукія, Юхима, Килина, Ірина, дві Надії і одна Надезя...

Були в нас козаки, гайдамаки і духовні особи, теслі й орачі, багачі й злидарі, навіть одна поміщиця, довгожителі і на війнах убієнні, більшовики й петлюрівці, анархісти й націоналісти, були Марта і Дарка, котрі померли в голодовку, були Омелько й Кирило – не вбиті у Першій світовій, Григорій – убитий в Громадянську, Ахрем і Василь, які загинули героїчно-безневинно у Другій світовій...

І ще сорок святих мучеників...



ПІД ЗНАКОМ ГОЛОДУ Й ВІЙНИ



Якою має бути людина, покоління людей, п’ять, шість поколінь людей, що народилися і виросли під знаком голоду й війни, що формувалися, відбувалися як люди – у силовому полі війни й голоду? Що жили в якійсь сюр-реальній атмосфері постійного страху перед цим монстр-реальним фатумом навіть у роки перемир’я і сякого-такого достатку, радше – неголоду? Бо навіть тоді здавалося, що ця двоголова гідра, народжена хворою уявою божевільний вождів, вигодувана їхньою жовчю, окрилена сатанинським маніяцтвом, просто відповзла у хащі, яри, болота, і звідти стежить, доки люд оживе, нагуляє жирок, наллється кров’ю і веселими соками; чекає слушної хвилини, щоб вилетіти вогненним драконом і знову – ковтати, ковтати... жерти, замітаючи хвостом криваві сліди...

Якими мали бути ці люди? Якими були? Якими ми є? Ті, що крокували в майбутнє під звуки мілітарних маршів, готові на все, ладні вмерти і здохнути, розсипатись пилом під чоботом чергового кремлівського Дракули, аби тільки не було війни?! Для кого хліб на столі був не звичайним харчем, а – СВЯТИНЕЮ? Іконою! Ми ж не образу Божому, ми хлібові поклонялися! Замінивши релігію, що возносить дух, фетишизмом ущербної страхом голоду плоті... Скидали з церков хрести і, піднявши, цілували з благоговійним жахом цілушку черствого хліба, що нехотячи впала на землю... Посіявши мор духовний – пожали голодомор фізичний... Бо справді, чого заслуговує народ, який на рахманних чорноземах, на золотих плодоносних землях, у раю, втішав себе своєю народною мудрістю: "Хліб і вода – нема голода”, "Хліб-вода – козацька їда”, "Той не людина, хто горя не знає”, "Голод – не тітка, не дасть пиріжка”...

Але досить моралі. Я не картаю цих людей – я їх ридаю... Але досить і лементу та лементацій буквоїдських. Прийшла пора просто згадати, пом’янути нас вчорашніх і подивитися в очі нам – сьогоднішнім: що там, в очах? На дні зіниць, у глибині душі?
Категория: 52 | Просмотров: 749 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011




ХРИЗОНТ ВОСКРЕС!



· Мені досі не віриться, що спочатку на землі був рай. Важко повірити і в те, що спершу було Слово... Бо й досі мені здається, що все починалося з голоду. Якщо не в світі, то, принаймні, в моєму селі. Привид голоду, що ховався вдень на сільському цвинтарі, опівночі виповзав із братських могил, із глибин людської пам’яті і блукав-бродив темними вулицями, терзаючи темними кошмарами християнські душі.



Не знаю, може й хто боявся, але в нашій родині про голодомор говорили відкрито, згадуючи й страшні, і трагікомічні випадки. А історія про те, як один брюшок наївся грушок стала майже хрестоматійною повчальною казкою, яку старші по сто разів переповідали і мені, і моїм двоюрідним братам Петі й Колі. Розказували, буцімто один сільський дядько, побачивши, що діти його з голоду пухнуть, вкрав у колгоспі теля, зарізав, шкуру закопав на городі, а м’ясо посолив і заховав у яму, яку вишпортав у хаті під полом. Ночами, щоб ніхто не пронюхав, варили вони те м’ясо і відживали потроху. Але в селі, де вже й жаби не квакали, собаки не гавкали, коти не нявкали, скоро м’ясо пронюхали. Нагрянули активісти, уповноважені з міліцією. Шукають – не знаходять. А в хаті – така бідність, такі, злидні, такий голод голодний! Старші мовчать, чорні та темні, а найменший, рочків зо три, сидить на полу, черевцем світить голим.

· – Що, брюшок – наївся грушок? – питає малого, за пупець знічев’я лоскочучи, уповноважений.

· – А не глюшок... А не глюшок, – регоче малий. – А мня-я-яса!

· – А де ж ти його взяв? – і далі собі грається з дитиною перевіряючий. – Га? Де ти його взяв?

· – А гондо! – показує дитя під піл.

Піл порубали, яму розкопали, а всіх за контрреволюцію – в Сибір. Там вони усі – і брюшок, що наївся грушок разом з ними – і згинули...

Та й у селі люди пропадали. Було таке, розказував татові дід Бандура, який у 33-му труповозом робив.

– От, – казав, – точно знаю, що Магдалининих дітей не відвозив до ями, а десь їх не стало. А вже як саму Магдалину відвозив, призналася, плачучи, що... гет навіт самому страшно вимовити... з’їла... І місце показала за хатою, де кісточки їхні поховала....

Тато мені теж це місце показував... На тому страшному обійсті жили уже інші люди можливо, й не знаючи, які нелюдські трагедії відбувалися тут якихось двадцять років тому... А може, й знали, та не брали до серця? Не лопнуло ж моє дитяче сердечко від цієї страшної інформації... Лиш застукотіло, забилося, як спіймана пташка в котячих пазурах... Тиждень я ходила сама не своя, а мама журилася, що це я за така дитина, що то скаче, мов козеня, веселиться, а то тиняється, як несповна розуму, і кричить уві сні, як з гарячки.

– Дитину наврочили. – Казали авторитетно мої баба Тетяна, сердиті на маму за те, що та не вірила в забобони, а тільки – в Бога, і підкликали мене:

– А йди-но, синку під піч.

Діставали з-за опічка пляшку зі свяченою водою, на замовлення принесеною богомільною Юхимкою з Мочульської церкви ще позаторішнього Водохреща, пхали мене під челюсті печі, вмивали, втирали підтичкою, і, перехрестивши, відпускали з Богом. Правду кажучи, мені відпускало. Після зняття вроків я згадувала про нещасну Магдалину і її дітей лиш тоді, коли йшла попри її хату до лавки або до тата в сільбуд. І хоча знову вночі кричала уві сні, але не так голосно.

– Дитину злякали, – казали мої баба Тетяна вранці, йшли за свіжим яйцем у курник, садили мене під єдиний у хаті образ і викачували переляк, примовляючи, молитви шепочучи та качаючи по моїй голові, спині, грудях, руках-ногах теплим яйцем. Осіняли мене хресним знаменням і розбивали яйце у гранчастий стакан.

Мама на цю годину виходила з хати, щоб не бачити того ковдовства, тож ми з бабою спокійно могли роздивитися, що ж то за біда така мені спати не дає.

– Слава Богу, не на смерть, – казали баба, дрібно хрестячись і лякаючи мене до смерті одним тільки словом смерть. – Бо якби на смерть, то був би хрест чорний, або гріб. Не бійся, будеш жити.

А щоб нечиста сила не могла мене дістати, вчили різних приповідок, приказок, замовлянь-відмовлянь, ритуалів усіляких... Якщо вірити моїм бабі Тетяні, то й кроку не можна було ступити по землі, не те що добру справу зробити, без молитви до Бога і всіляких заклинань проти лукавого. Якби я зараз усе їхнє знаття описала, то вийшла б ціла енциклопедія народних вірувань...

Мені після викачування яйцем також легше стало, а може, від бабиних казок про те, що помутнілий білок, сколочений жовток вказували на переляк, який мучив мене, а тепер сам з переляку втік на хащі-стращі, на ліси дрімучі, на води текучі... Та щоби він більше не вернувся, не палив дитину, як вогонь билину, баба Тетяна бризкали мене ще раз свяченою водою, зав’язували на зап’ясті червону вовняну нитку – від недобрих очей, наказуючи:

– Не лазь ніде сама. Бо ще жаба цицьки дасть чи блуд голову закрутить, як дідові Карнавці, хоч ти й грошей на церкву не збираєш.

Карнавкою діда Григора прозвали давно, ще тоді, коли в селі була церква і він ходив разом з березами на коляду по селу гроші на церкву збирати. Берези (дяк, церковний староста і півчі) – з корогвами, а дід, як церковний скарбник – з карнавкою. А відколи церкву розвалили, і церковна двадцятка розбіглася, дід Карнавка продовжував щоколяди збирати гроші, але вже на будівництво нового храму. Люди гроші давали, не питаючи, куди вони йдуть. І так з року в рік, аж доки зразу після війни на діда Карнавку не напав блуд, та затягнув у пропаще місце – в трясовину. Три дні шукали – знайти не могли. Була б Карнавці жаба цицьки дала, якби не Каленів Матрошка. Відтоді дід Карнавка перестав гроші збирати... А шкода, бо хоч якась надія на нову церкву була...

А так зостався лише один блуд... Блудив блуд на тім боці річки, на нічиїх долинах. Де той блуд підстерігає, під яким кущем чи вербою, точно ніхто не знав, бо на різних людей він у різних місцях нападав. На моїх бабу Тетяну, наприклад, раз напав навпроти нашої кладки. Ото ходять мої баба по березі серед білого дня, ригозу й галацуци топчуть, а кладки не можуть знайти, щоб на свою леваду перебратися. І так добре той блуд бабу моїх прихопив, що вони забули навіть, що треба спинитися, згадати Різдво, а тоді з-під ніг землі взяти та посипати голову, примовляючи: " Іди, блуде, поза люде”. Він і піде собі в свої верболози. Але бабі моїм геть світ закрутився... Коли ж чують Матрошка їх кличе:

– Тетяно, а що ви там шукаєте на тім боці?

· Баба – глип, а кладка – перед самим носам! А буває, що Блуд і в річку тручає, або тягне в трясовину, яких теж на нічиїх долинах тьма-тьмуща. Подейкували, що багато людей у тих пропащих місцях у голодовку пропало... У війну там нібито від німців партизани ховалися, нібито не лиш німцями, а й їхніми вівчарками блуд крутив, наче дзиґами. А після війни – оце Карнавка топився, а ще душ з десять просто блудили і якби не Матрошка...

· Тут мої баба враз вмовкають, замислюються, а далі й питають мене:

· – А скажи-но мені, синку, що той Матрошка на тих долинах весь час робить? І то вже не одна людина набеляла мені, буцім її Матрошка від блуду спас... А чи ж не той самий Матрошка... Га? А що ти думаєш?.. Є ж такі люди, що тумана вміють напускати... Як цигани. Зайде в хату, напустить тумана, навіть образи поздіймає, складе у мішок, а ти ще й на плечі йому своє добро завдаси, як та Харитина Саливонова...

· Доки баба Тетяна роздумують про те, що має Матрошка до блуду, я, викачана від переляку, вже далеко. Кличу подружок Маріку, Мальвіну й Катрю йти шукати в нічиїх долинах блуду. Біжимо стежкою до річки, трава – вище голови, а над головою, в голубому небі – осокори листячком тріпочуть на безвітрі. Тільки-но ми на кладку стали, як дід Матрошка – навстріч із верболозів:

· – А ви що тут робити?! Чи не з блудом блудите?!

· Ми – у вереск і навтьоки! Щодуху стежкою нагору. Боже, як страшно й весело!

·

· А якоїсь у неділю тато сказав:

· – Ходімо до дядька Тьоми – приїхав Хризонт Білик, – сказав так, наче я знала того Хризонта й тільки чекала, коли він приїде.

Тато взяв мене за руку, і ми пішли стежкою до річки, через кладку, а далі нічиїми долинами, ледь протоптаною стежечкою поміж круглими кущами верболозу та вільхи, попід вербами, осокорами. Я все озиралася та блуду остерігалася, аж доки ми не вийшли на прогін, а потім знову пішли долинами, повз річечку, по обидва береги якої квітчастими хустками простилалися доглянуті людські городи. І тато розказував страшну історію, яка зовсім не в’язалася з довколишньою красою. Він розказував про підлітка, свого товариша, з яким сидів за однією партою, який у голодовку так був опух, що став схожим на скляного мерця, і дід Бандура, який був призначений правлінням колгоспу їздити селом і збирати на гарбу мертвих, завіз конаючого хлопчика на цвинтар, скинув разом з іншими у яму, а сам поїхав за тими, які не вмістилися на гарбі, а зосталися лежати попідтинню. Тато розказував, що в голодовку люди самі виповзали з хат на вулицю, ніби спеціально, щоб дід Бандура їх, мертвих, довго не шукав. Хлопчик теж виповз, але в надії, що хтось добрий буде йти, змилосердиться, дасть кришку хлібця і порятує його від голодної смерті. Але ніхто добрий не йшов. І милосердних не було. Вони або повмирали вже, як його хатні, або ще доконували. Тільки дід Бандура скрипів гарбою, коненят поганяв та гукав у порожнє небо, відганяючи від себе страх:

– Гей, чи є хто живий?! Озовись!

Та ніхто не озивався. Ні живі, ні мертві, що лежали попідтинню, опухлі від голоду, мов скляні, і дивилися осклілими очима у порожнє безбожне небо. У порожнє безбожне небо – порожніми безбожними очима. І тільки в одних очах промайнув білим крилом білий янгол. Конаючий скляний хлопчик, уздрівши діда Бандуру, що злазив із гарби по нього, подумав, що то сходить з небес його Янгол-хранитель...

Так воно, певно, й було... Бо тільки Божа сила могла витягти з глибокої ями, привалену трупами, напівмертву дитину, в якій і тіла не було – одне скло, а в нім – пучка духу. Тож, мабуть, янгол і подав хлопчикові руку, бо хлопчик ожив, вибрався з ями і поповз полями, а потім лісом – на Соболівку, і доповз до залізничної станції... І тільки один Бог та янгол-хранитель знає, як йому вдалося вирватись із пекла, яким була Україна, і добратися до Латвії, де він ожив, прижився і став великим чоловіком. А оскільки ті, що зосталися в селі живі, думали, що він – помер, і його поховали, то виходить, що Хризонт воскрес.

– Хризонт воскрес! Хризонт воскрес! Воістину воскрес! – дзвеніло у моїй голові Великоднім благовістом, якого я насправді ніколи не чула у селі, де вже й руїни церкви заросли чорнобиллям.

У хаті дядька Тьоми ми застали інтелігентного, по-міському вбраного, вродливого пана. Лиш-но ми переступили поріг, як чоловік встав, обняв тата і заплакав. Досі бачу, як котяться із сивих очей сивого чоловіка сивим горохом сльози...



БИТВА ЗА ХЛІБ



Так писали газети мого дитинства. Та й сама, коли виросла і пішла працювати в районну газету, писала не раз: "Битва за врожай”. Як за Сталінград. Що поробиш, така була фронтова лексика. І такий світ, і така країна, і таке життя... Та й досі нічого не змінилося: одні борються за пироги, і народ – за крихти від них.

У п’ятому класі я написала до районної газети, в яку згодом, закінчивши школу піду працювати, допис про голод. Усе, що чула від тата. Але тоді ще про голод не можна було згадувати, тим паче, писати в газеті... Тож цілком логічно, що допис не надрукували.

У шостому класі написала цілий твір на тему "Чому був голод?” Але твору теж не надрукували, на татову думку, з тих самих політичних міркувань.

Зате аж у сьомому класі, нарешті, надрукували мій оптимістично-патріотичний вірш про маму-трудівницю, яка пече "на сонце схожі паляниці”, а також гумореску про неробу Івана, який не ходить на роботу, тому, що "в нього: друга група, та ще й тягне коло пупа, віспа, коклюш, діабет... сто рецептів і дієт!”, зате вночі Іван "носить з поля кукурудзу – й не болить спина від "грузу”! Врешті, Іван виявляється не тільки тунеядцем, злодієм, а ще й спекулянтом, тому гумореска закінчувалась страшно викривальною на ті часи фразою: "Раптом наш Іван десь зник – у Тамбов повіз часник!” Отакий жах!

Вірш і гумореску, природно, в селі прочитали, дядька Івана, нашого сусіду, впізнали, а мене викликали на районний з’їзд робсількорів у Гайсин.

Тато не міг повірити, далі загордився мною і спеціально виписав у колгоспі підводу, щоб відвезти в Соболівку, на станцію Дукля. Далі поїздом до Гайсина, а в Гайсині – до редакції я мала добиратися сама. Пригадую довгу дорогу до Дуклі. Ми виїхали зарання, вдосвіта, тож їхали повільно, щоб набалакатися. Це, схоже, моя з татом перша доросла розмова. Тоді тато й розповів мені ту трагікомічну історію про бабину Тетянину битву за хліб.

Справді, у серіалі історій-жахів про голодомор, вона була найщасливішою. Отож, весною 33-го, коли у селі уже було все з’їдено, навіть коти з собаками і жаби з горобцями, коли навіть листя на липах обшморгали, вискубли усі лопуцьки і випасли кропиву, а деякі, втративши від голоду розум, почали їсти власних дітей, на буряковому полі за Ладимиром, коло експропрійованого вітряка моїх баби Наталки й діда Кирила члени правління колгоспу тоді ще "Незаможник” встановили котел і стали варити баланду та роздавати її зі скибочкою чорного, як земля, хліба тим, хто доповз чи рачки доліз, заохочуючи в такий спосіб трудовий ентузіазм недодохлих мас. Видко було, що то згори поступила вказівка підгодовувати населення, бо в тутешніх правлінців на те ні клепки, ні совісті не вистачило б, казав тато.

Відчуваючи, що смерть-костомаха вже шкрябається у двері, баба Тетяна й собі взяли під одну пахву дві сапи, під другу – скелетик мого ще теплого тата, якому зоставалося, згадували баба, три чисниці до смерті, і почвалали до громадського котла – рятуватися. Стежка, що вела через Яр на бурякову плантацію, була вкрита скляними тілами тих, кому не стачило духу доповзти. Баба Тетяна якраз цього й боялися, бо вже мій тато став наливатися сивою водою. А баба знали, що це – кінець. Рідко хто із осклянілих жив довше, як три дні. Але вони таки дійшли, щось там сапали-пололи, за що отримали по тарілці баланди і по пайці разового хліба. Тато від хліба трохи ожив, а баба свою пайку заховала за пазуху – ввечері, якщо всі доживуть, розділити між дідом Омельком, що вже осклів, моїм татом малим та моєю тіткою Ганною, дівкою. Старші дядьки мої, котрі на той час служили в Червоній Армії в Москві, здогадуючись про голод в Україні із листів та чуток, надсилали, бувало, продуктові посилки, але та поміч рідко доходила до села... Чи то її чекісти перехоплювали, чи голодні поштарі, невідомо...

Ото хлепчуть вони обоє ту баланду, а баба все оком січуть, та придивляються – і придивилися: пайки, що гороїжились на столі – одна в одну, рівненькі, тоненькі, і жодної серед них цілушечки, жодного обрізочка! А тут і хліборізи, сусіди наші Марко Квасолька та Сидорко Гопсасмик, щось під вітряком, експропрійованим у мого другого діда Кирила, ховають...

Ага, думають мої баба, аби дав Бог до вечора дожити. Тата мого додому провели, щоб по дорозі хтось не з’їв, бо й таке було, а самі засіли в кущах ночі чекати. Лиш стемніло, аж тут і Квасолька з Гопсасмиком навпростець долинами чешуть. Та просто на моїх бабу у засідці. Баба придивилися: так і є – на плечах клумаки біліють. Достеменно з тими цілушками, яких на столі бракувало. Баба з пасії – запаску з себе, очіпок – об землю, коси розкуйовдили, не дати не взяти – відьма, за сапу та держаком-сапилном (де тільки вони силу взяли!) – гайда гамселити по чім у темряві попадали. Ще й поухкують не своїм голосом, як сова в дубині...

Від несподіваного нападу партійці клумаки погубили і – дьору! Лише верболози тріскотіли. Доки перелякані активісти не отямились, баба – запаску з очіпком на оберемок, клумаки – на плечі і – в другий бік.

Відвойовані бабою у нічному бою цілушки врятували життя усій нашій родині, ближчим і дальшим родичам, і навіть сусідам. Баба ті цілушки дрібно порізали, висушили і роздавали по жменьці – смоктати... Чи не в пам’ять про це цілушка в нашій хаті вважалася найсмачнішим, найлакомішим шматочком святого хліба?

Тож коли сьогодні у церкві по службі Божій панотець ділить між паствою білі окрушини свячених проскурок, я думаю про ті чорні хлібні окрайки, відвойовані моїми бабою у людоморів, і згадую торби з сухарями: цілушками і шкуринками, що роками сушилися на сільських печах ПРО ЧОРНИЙ ДЕНЬ, торохтіли по коморах, рятуючи моїх земляків від манії страху перед чорним голодом.



А ПОТІМ БУЛА ВІЙНА



Війна ввійшла у моє життя не тільки страхом перед безруким листоношею і скрипучим протезом безногого дядька, якого, здається, звали Пилипом... А й тугою моєї мами за братами-близнюками – Ахремом і Василем, які не повернулися з війни. Вихована в аскетичній строгості бабою Наталкою, мама ніколи за ними не плакала. Але ліпше було б, якби вона братів своїх раз гірко відплакала–відридала, аніж так тужила усе життя, переливаючи розповідями свою тугу в мою душу. Мама розказувала про братів часто. Дуже часто. І дуже детально, радіючи кожній веселій пригоді, яку вони разом, утрьох, пережили в дитинстві: на ковзанці в левадах, на Маланки, як смаженю смажили у скелку гасової лампи, як козачків вирізали з паперу...

Я слухала її розповіді, тяжкі, як стогін, зітхання, якими вона раптом обривала спогади, надовго замовкаючи, ніби чекала, доки пришерхне роз’ятрена до крові рана її переполовиненої війною душі.

Тато ж війну ненавидів, як і Сталіна. Пригадую, якось розгорнув на столі газету "Правда”, підкликав мене і, ткнувши пальцем у фото бородатого чоловіка, гнівно сказав:

· – Запам’ятай це прізвище: Курчатов! Це він зробив атомну бомбу. Якби той людожер Сталін не вмер, вони б розпочали третю світову!

· – Тьома! Тобі мало?! – спитала-зойкнула мама з ванькира. Тато лиш зітхнув гірко, але без каяття, і вийшов з хати, щоб не тривожити маму.



Здавалось би, вже давно відгула війна, і Сталіна вже не було, вже на троні, як тато казав, сидів син Кузькіної мами, кукурудзяний цар Микитка (якого тато теж не любив, бо той виявився ще більшим кріпосником, аніж попередні правителі, обклав селян податками, ще й паспорти забрав), вже підросли, народжені після війни, діти, однак люди й далі перебували в її силовому, ніби зачарованому колі... Війна жила, творила про себе міфи і пісні, писала книжки, знімала фільми, лізла з усіх сторін, гнітила невідворотністю, на яку ми всі просто-таки були приречені. Ідеологія війни переростала у релігію мілітаризму – з одного боку, а з іншого – страху й покори. Народ готовий був прийняти і терпіти усе і всім – "тільки б не було війни”...

Війна не вилазила довгі роки і з нашої хати. Зійшовшись за чаркою, тато з дядьками ділилися спогадами, але, Господи, такими різними й не схожими, що, слухаючи їх, і хтось розумніший за мене, дитину, засумнівався б, де правда, а де... як тато сказав: "КОМУ ВІЙНА, А КОМУ МАТИ РІДНА”?..

Цю приказку почула від тата, вислухавши в черговий раз веселі побрехеньки про війну дядька Тьоми Старшого. Спочатку думала, що дядько обманюють, що ті кавалерійські наскоки на винні погреби Будапешту і Відня, безкінечні любовні романи з телефоністками, медсестрами, романтичні зальоти з визволеними польками, мадярками і німкенями, пиятики з американцями-союзниками на Ельбі і ще дива всілякі несусвітні посеред кривавої війни – дядькові вигадки.

Але тато сказав, що все те – правда. Бо дядько служили і війну пройшли в кавалерії, у таких собі гусарських радянських військах... Були гусаром... А гусарам війна – як мати рідна...

Мої дядько Тьма й справді були схожі на гусара: високий, стрункий, красивий поручик, закоханий у жінок, вино і романтичні воєнні походи...

Що ж, правду кажуть: твоя доля – твій характер... О... той дідько, що сидить в кожному, і править кожним, і витворяє з кожним таке-е-е... Одного робить вигадником, як баба Тетяна, другого – святим, як баба Наталка, третього – безтурботним, як дядько Тьома, четвертого – правдоборцем, як мій тато, когось – Сталіним, а ще когось – сталіністом… Шостого – Сивухою, а декого – просто Савкою... І кожному сталіну й савці – доля роздає по картузу й шапці...

Але тато, хоч як ненавидів війну, дядькові не заздрив і не засуджував за таке легковажне ставлення до неї. Не сердились і дядько Олекса, котрим найбільше перепало на передовій... Бо, як там не є, а дядько Тьома усе-таки воювали. А скільки було таких, як Сивуха, що війну пересиділи в евакуації, або у штабах, не понюхавши й пороху, самі себе нагороджували орденами й поверталися з війни з вагонами контрибуції... Цих батько не любив, не міг їм, як і Сталіну, простити своїх ровесників, селянських синів, скошених цілим поколінням під Яссами... Ту криваву бойню під невеличким містечком в Румунії, куди Сталін кинув проти озброєних до зубів фашистів тисячі необучених, безоружних українських хлопців, одягнених у свитки і кобеняки, тато згадував, доки живий був...

Згадував, як їх пригнали під Ясси й наказали йти в атаку. У багатьох не було навіть палиці... І вони побігли. В темінь. На явну смерть. Тісними нерівними рядами. На вогники, рясні розсипи вогників, що з гулом наближалися... наближалися, перетворюючись у прожектори танків... Раптом вдарили снаряди, застрочили кулемети, почала рватися-вибухати під ногами земля...

Більше тато нічого не пам’ятав. Коли прийшов до пам’яті, знайшов себе серед ночі. Лежав горілиць просто неба, в якому безгучно спалахували яскраві барвисті вогники, як на Різдво. І тиша теж стояла, як на Різдво. Задивився, замріявся мій тато, згадав рідну хату, батьків своїх. Пригадав, що війна, що наказали йти в атаку... Встав і побачив чуже поле, вкрите рідними свитками... По всьому полю лежали мертві його ровесники і земляки... А він один стояв, живий, до божевілля живий і одинокий. Ніби один на всім світі...

Охоплений смертним жахом, тато кудись біг, щось кричав, але сам себе, контуженого не чув... Потім був полон, його кудись везли разом із худобою, але конвойний, німець в літах, з яким тато заговорив по-німецьки, сам себе не чуючи, відпустив його на якійсь станції, і він якось прибився до наших, лежав у госпіталі, потім доганяв наших, розминувшись на 10 хвилин у Чехословаччині з братом моєї мами Василем, розвідником, кавалером двох орденів Слави... І жалів дуже, що не зустрівся, бо може б тоді Василь лишився живим...



ДІТИ ВІЙНИ



Діти війни – термін, придуманий на означення тих, чиє дитинство було обпалене Великою Вітчизняною, або, як тепер кажуть, Другою світовою війною... Як на мене, термін не дуже вдалий... Але діти у війни все-таки були. І, певно, багато, якщо тільки в нашому селі їх було... аж четверо! А може, й більше, але я знала тільки чотирьох: Мальвіну, Лєну, Вітю і Міньку. Їх принесли в пелені з війни наші сільські дівчата, яких під час війни зовсім дівчатками німці вивезли у свій Фатерлянд на примусові роботи, у найми та концтабори. Я про цих німецьких покриток: Марфину, Марину, Онику Чайкову і Домку Круцьову – теж знала, хоча про це на призьбах і колодках чомусь говорили пошепки або з намйоками.

Зате у ланці, на полі, коли пополуднавши, жінки спочивали та спеку перечікували у лісосмузі, бувало, точилися й одвертіші розмови.

– То де ти її взяла, Марфино ( Марино, Онилко, Домко), свою Мальвіну (Лєну, свого Вітю, Міньку)? Якісь вони наче не наші... – натякала котрась в’їдлива на руді, як горохлянка, кучері Мальвіни (лляні коси Лєни, рожевого альбіноса Вітю чи рябого бандита Міньку).

– А хто його знає, – відказувала неохоче німецька покритка. – Де взяла!.. Війна дала!

– Від нашого хоч чи від німця?.. – чіплялася ліниво котрась безпардонна.

– А хто там знає! Було всяких... – відмахувалась, як від спасівських мух, від цікавих сапілниць Марфина, Марина, Онилка чи Домка.

– Та й добре... Як би там не було, а маєш дитину, хай росте здорова, – заступалася за дітей війни якась милосердна, і жінки зітхали – кожна про своє, певно війну згадуючи, і переводили балачку на інше.



– Мамо, а що, тітці Марфині теж цигани Мальвіну підкинули, як бабі Ліпі Катрю? – випитувала я, наслухавшись подібних бесід

– Звідки ти все знаєш? – дивувалася мама, ніби сама не чула бабиних Тетяниних байок, про те, як у наше село з царської армії повернулися два рекрути: дід Омелько – з кресалом і Свирид Митрофанів з – кацапкою Ліпою. З тих пір баба Тетяна й подружилися з Ліпою. І дружили все життя. А коли Свирид умер, бездітна Ліпа зосталася зовсім одна. А щоб Ліпі було коло кого віку доживати, мої баба Тетяна і придумали той фокус із циганкою. Сталося це теж під час війни, коли мене ще не було. Цигани тоді ховалися від німців по лісах, а часом (з голоду) заходили в села. Катрина мама-циганка теж прибилася з Катрею до наших воріт, на яких її чекали мої баба Тетяна. Баба з циганкою про щось пошепталися, кинули щось їй у торбу та й вивели стежкою за городи. А над вечір на кутку – крик, гам, новина: баба Ліпа у капусті дівчинку чорняву знайшла!

– Не цигани, а війна... – зітхала мама, певно, холонучи від страху, що це ж і їй могла б та війна, не приведи Господи, кинути в пелену якусь чорну Катрю чи руду Мальвіну замість мене. Мама розказувала, що Марко Чапля, Толі Чаплі тато, який у війну був розвідником, себто не розвідником, а розлученим чоловіком і старостою в селі, теж хотів маму в Германію відправити, буцім за те, що вона заміж за нього не хотіла йти. Але баба Наталка не дали маму ні заміж за Чаплю, ні в Германію. Баба знали: сваритися з тим Чаплею – небезпечно, а ховатися чи тікати – даремно: німці з собаками знайдуть і зловлять, ще й убити можуть. Тож баба відважилися мамі моїй, найкращій дівці у селі, лице попекти – чистотілом і кропивою. Поліцаї з німцями прийшли маму забирати, а вона сидить – вся твар у вуграх, червона й опухла. Баба кажуть: тиф і чорна віспа. Німці з переляку (дуже хвороб боялися) заґерґотіли і – з хати! Мама дивиться у вікно: пішли людолови до Палажки за дівчатами. Однак та Палажка й не думала дочок рятувати.

– Хай беруть, – казала, – хай хоч усіх заберуть німці, коли наші не беруть!

– Господь з вами, Палажко! Та то ж ворог, чужа сторона, – лякали Палажку сусіди, на що вона відказувала коротко:

– Скрізь є добрі люди: навіть серед ворога в чужій стороні! А що мені накажете робити, коли їх у мене аж цілий десяток?

Але німці забрали тільки три. Одна з Палажок, як називали Палажку з дочками у селі, десь, бідна, безвісти пропала, друга – опинилася аж нібито в Америці, кажуть, дуже добре живе, а Марфина, якій було тринадцять, через кілька років після Побєди з лялькою в пелені додому вернулася. Розказувала, із самої Німеччини пішки йшла, дитя годувала чим Бог посилав і люди, жаліючи, давали, але в основному хліб із травою жувала і запихала бідне дитя. Як воно вижило, один Бог знає.

– Мало мені своїх, так ти ще німченя принесла! Думала, хоч німці розберуть, а чорта з два! Їх знову десять! – зустріла Палажка криком дочку з лялькою в пелені. А як глянула у ту пелену та на ті скраклі, гірші, як з Бухенвальду, то язик прикусила і повела у свій кагал. Бачачи таке, дід Михтодь, в якого сина на війні вбило, змилостивився і взяв Марфину з Мальвіною за своїх. Коло діда вони обидві й відчапали.

Хоча Мальвіна й Катря старші були, але так вийшло, що ми й гралися разом, і в школу разом пішли. Знаючи усе про їхню тяжку воєнну судьбу, я їх жаліла і давала списувати домашнє завдання. У школі познайомилась ближче з Онилчиною Лєною, Вітьком і Мінькою. Лєну і Вітю, які жили на виселках, далеко від села, ледь пригадую, а от Міньку, якому замалим не відсікла голову сапою, добре пам’ятаю...



ГОЛОВОСІК



Сталося це десь у п’ятому чи шостому класі, у вересні, на Головосіка. Мінька Домки Круцьової був серед нас переростком, на років чотири старшим, вимахав на здоровенного рудого дядька, але замість того, щоб учитися, гасав за дівчатами, хапав їх за груденята та, загнавши в куток, м’яв, мов кіт мишу, гидко нявкаючи. За це його і прозвали Котярою. Мене не чіпав, по-перше, тому, що була найменша в класі літами і зростом, по-друге, відмінниця. А малих та ще й відмінниць Котяра не любив. Але, як виявилося, до пори до часу, а точніше до п’ятого чи шостого класу, коли й до мене, малявки, став чіплятися, просто проходу не давав... Від сорому перед учителями й огиди до рудого, аж кислого Міньки, я хотіла втопитися у ставку, бо встидалася татові поскаржитися. Справді, мені було легше втопитися, ніж розказати татові про ті сороміцькі зазіхання Котяри. Від розпачу я просто нетямилась. Тільки-но сучий Котяра заходив у клас, безсоромно підтягуючи свої сині шаровари, в яких ходив літо й зиму, та ласо на мене облизуючись, як я втрачала розум від бажання убити свого мучителя. У нахабній поведінці, у самому вигляді рудого, рябого від ластовиння, вічно оскаленого Міньки, було щось ненормальне, нелюдське. Знаючи про Мінчине походження, я грішним ділом навіть почала думати, що то фашисти спеціально знаходили таких вредних жінок, як Домка, підкидали їм таких дурнуватих дітей, як Котяра, щоб вони мучили чесних піонерів, сіяли розбрат, ненависть і... війну між людьми.

Одне слово, я рік жила у стані війни з фашизмом, можливо, як ніхто з моїх ровесників, розуміючи, що сподвигло на подвиги Зою Космодем’янську, Лялю Убийвовк і героїв-краснодонців.

А Котяра усе нахабнів, ніби навмисно спокушаючи мене, як казали мої тітка Вера, на великий і страшний гріх...

Але того пам’ятного вересневого дня я почувалася спокійно: першим уроком була праця, на яку Котяра ніколи не приходив. Отож, вибравши у шкільній майстерні собі замашненьку сапку, я побігла слідом за однокласниками, яких мій улюблений учитель Іван Матвійович повів сапати клумби біля школи. І раптом неждано-негадано з­-за кущів вискочив, рикаючи та облизуючись, Котяра і... кинувся на мене…

…Більше я нічого не пам’ятаю. Точніше, пам’ятаю тільки свист сапи, що летить повз голову Котяри, залишаючи на його рябій від ластовиння щоці довгу червону риску. І – тишу, довгу, глуху, темну.

...Опритомніла, як мій тато під Яссами, лежачи горілиць на сирій землі. Тільки у темному небі наді мною висіли не спалахи трасуючих ракет, а перелякані тремтячі обличчя дітей і бліде, як місяць уповні, лице Івана Матвійовича.

Звістка про те, що я хотіла вбити Котяру, вмент облетіла школу, село, долетіла до сільради.. Мене, напівпритомну від шоку, відвели в учительську, і послали прибиральницю за татом у клуб. Тато прийшов, подивився на мене, як на чужу, і довго про щось говорив з директором, своїм другом. Усі були налякані, бокували від мене, ніби я й досі розмахувала сапою. Потім прибігла мама. Теж дивилася з таким жахом, наче в мене роги виросли, та все хапалися за голову: це ж – тюрма!

Моя мама найбільше у світі боялася тюрми. Але до тюрми не дійшло. Домка Круцьова не дала міліцію викликати, злякалася, що її саму посадять. Прийдуть у хату допитувати постраждалого Міньку, знайдуть самогонний апарат у коморі, чи дерть, яку вона на короварні крала, і посадять.

Отже, розійшлися з миром. Але на мене Домка довго косувала, навіть після того, як оформила Міньку в інтернат чи школу механізації, не можу сказати точно, але більше я його не бачила – ні в школі, ні в селі... А це зовсім не давно, вважай, через сто років, побачила на екрані телевізора серед народних депутатів... Стояв за спиною одного з високодостойних лідерів – чи то як соратник, чи як охоронець, не відаю... А може й не він, а хтось дуже схожий... але так уже дуже схожий, що рука моя мимоволі потягнулася за сапою...



ВИГНАННЯ З РАЮ



Бог врятував мене від тюрми, але не від ганьби. Щось зі мною після замаху сапою на Котяру, почалося таке коїтись... Чи то світ перевернувся чи іншим боком до мене повернувся, бо я стала помічати те, про що раніше й не здогадувалась. А часом мені взагалі починало здаватися, ніби мене взяли і вигнали бозна-куди із мого рідного села, де я все і всіх знала й розуміла, де мені було, хоча й не зовсім, але все ж таки затишно і надійно. А тут раптом – усе навпаки! Шкереберть і сторч головою! От іду я собі тітчиною Лідиною стежкою в Яр, де мама череду пасе, аж чую – кукурудза тріщить, видно, якась корова забігла. Я туди, корову вигнати, а там... тітка Ліда, дядькова Іванова жінка, а коло неї... зовсім не дядько Іван, а сусід дядько Семен – і... чогось без штанів! Той голий дядьків зад і товсті сліпучо­-білі стегна тітки Ліди до сих пір мені ввижаються! Та це ще не все! Лиш-но я стрілою вилетіла з кукурудзи на дядькову Микитину леваду, як... наткнулася на тітку Марфину, Мальвінину маму, і Микиту Рудого – під копичкою отави... А Боже! Вилетіла в Яр, слава Богу, на самому вершку, на кручі, на тлі синього-синього неба – мама з палюгою, за худобою стежить, щоб у шкоду не полізла. А я, не худоба, а в шкоду знову вскочила: у шаливі, просто перед моїм носом, дембільзований солдат Сірожа Бурмаків мою товаришку Катрю Ліпину колошматить, та так, що та аж вищить, але солодко, як мед лиже!

Цей, як казали мої баба Тетяна, содом-і-гоморра, це спокушеніє сатанинське, як сказали б мої баба Наталка, якби, не доведи Господи, дізналися, буквально переслідували мене. Навіть у бібліотеці – святому для мене місці! Це ж треба, щоб серед купи книжок знайшла не казку про Колобка, а "Милого друга” Мопассана, а на додачу ще й "Страсті-мордасті” Горького... Звісно, з тих книжок я теж майже нічого не второпала, окрім того, що світ ділиться на два світи: дитячий – невинний, світлий, простий і зрозумілий, і дорослий – у якому коїться чорті що! А, може, то проти мене ополчилася вся сільська, некерована і неконтрольована після смерті моїх баби Тетяни, нечиста сила?!! І таке теж могло бути! Бо інакше, чого б то стільки всього... несосвітенного навалилося на мою бідну голівоньку? От і зараз, не встигла я череду замість мами розігнати по хатах, як женеться за мною Настка:

– Гайда, – каже, – на долину, там моя мама в засідці сидить. Чатує, коли мій тато буде проводити з контори свою полюбовницю тітку Онилку, Лєнину маму. Побігли комедію дивитись!

Побігли. Щодуху, щоб не пропустити комедію. Добігли якраз вчасно. Саме тоді, як Настина мама рвала коси тітці Онилці, а тато, ганебно втікаючи з поля бою, ледь нас в річку не струтив.

Та на жаль, битвою з полюбовницями не скінчилося моє відкриття дорослого життя. Лиш прибігла додому, на поріг стала – в хаті плач. Мама плаче, якусь дитину хоче викидати, бо їй стидно, що люди скажуть, та й Галя вже велика... і Юля-акушерка радить, буцім в такі роки небезпечно з дітьми заходити ...

А Боже, що таке? І через яку таку велику Галю моя мама хоче викинути якусь дитину? Чи не мого брата Івана?

Та найбільше мене вразили мамині сльози. До сьогодні я ніколи не бачила, щоб вона плакала, навіть на похоронах, навіть, коли тата забрав "чорний ворон”... А Божечку! Що це робиться, що це коїться! І все – на мою бідну голову!

І я впала у безпросвітній відчай від усіх тих дорослих проблем, важких, гріховних, темних... Врешті, від дурості дорослих, які не можуть собі раду дати зі своїм паскудним, трагічним і невлаштованим дорослим життям...

І раптом серед цих безпросвітних терзань мене ніби осінило чи освітило! Я враз усе зрозуміла: про яку дитину і яку Галю велику говорила ридаючи мама! Авжеж, мама буде мати дитину! Але через мене мусить її викинути! Але – чому? І тут я згадала – чому... Недавно ми перенесли велике горе: померла моя сестричка Ганька. Мама Ганьку обірвала, коли на току вантажила на підводи мішки із пшеницею... Тому Ганька народилася калічкою, три роки лежала, ні говорила, ні ходила, тільки очками синіми-синіми і розумними за нами водила... Куди, до яких дохторів не возили її, до яких бабів-шептух не носили її – безполєзно, як жалілася мама. Усе вивозили й виносили з хати, а Ганьку не врятували. А може, і в врятували б, якби не я... Авжеж, якби не я! Тепер я розумію, чому мама мене боїться!... Ой, Боже-Боже, чого я така нещаслива... Чого я не те роблю, чого за мною золоті верби ростуть?..

Згадалося, як за тиждень до Ганьчиної смерті мама її скупала, а купіль загадала мені вилити під одне із намічених нею молоденьких дерев, що росли перед хатою. Але я про те не знала, тому вилила... не під ті, що на вік чи на лік Ганьці мама загадала, а під те, що – на смерть...

І знову гіркі, тяжкі сльози здушили моє горло... Луче б мені мама не розказувала про те, або ще луче, щоб я була малою вмерла від Юстикової гірчиці, а жив би Андрушка, і Ганька, аніж таке горе, як я... Один Бог бачив, як я себе тоді зненавиділа за ту ненавмисну помилку, за гріх свій ненависний! У відчаї, що граничив з безумством, кинулась виривати дерево, шкрябати, нігті ламаючи, суху землю і засипати мокру страшну пляму довкола дерева... пляму на своїй совісті...

А вночі мені приснився сон, ніби я у Яру рву зелену-зелену траву і кладу на розстелену свою новісіньку шовкову жовту хустку...

Через тиждень Ганька померла, залишивши мене винною на все життя... аж до смерті! І від усвідомлення цієї вини безневинної, я знову зайшлася плачем. Я так ревіла, що вибігли з хати тато й мама, і стали допитувати, що скоїлось, а здогадавшись, що я підслухала їхню сварку, знітились, а тому дуже строго наказали:

– Ну всьо! Не плач!



... Моїм батькам не таланило з дітьми. Вмирали вони через одне. Старший за мене Ваня, який народився в кінці війни, – вмер. Я зосталася. Молодший за мене Андрушка вмер. Іван зостався. Після Івана – Ганька вмерла. І от мала вмерти ще одна сестричка... І то через мене...

Я не знала як зарадити біді, бо теж встидалася попросити маму, щоб мене не встидалася і... Зарадила моєму горю баба Наталка, яка грізно, страхаючи карою Божою, заборонила мамі викидати дитину...

Я була на сьомому небі від щастя. Це було навесні, а після Йордана народилася моя найменша сестра, яку мама назвала Надією.
Категория: 52 | Просмотров: 739 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011





НЕ ВВЕДИ У СПОКУСУ...



У селі її прозивали "Порох серця”, або – "Слаба”. Казали: "Ну ота, що слаба на порох серця”...

Казали – без насміху чи зла, лиш із легкою досадою, в якій вчувався легкий страх. Язикаті, охочі до пліток сільські жінки навіть у балачках обминали її десятою дорогою: гріха боялися. З одного боку, може й справді "слаба”, образиш недовірою, а Бог – усе бачить і чує, не встигнеш пельку стулити, як прикладе до ліжка хворобою, як камінчиком: лежи! А робити, Господи, хто буде? Та ж городу 60 соток, корова, свині, кури-гуси... А 12 гектарів бураків! Про дітей з чоловіком годі й говорити... А Бог дивиться й каже: "Лежи і мучся, знай як завидувати на чужу слабість!” Господи, спаси і вбережи від такої кари!

Але ж з другого боку...

· – Може б її в селі й понімали і навіть сочуствували, – сердилися мої тітка Веруся, переживаючи, як за себе, – якби ж воно не спокушало! А то тільки сапка починається, мамочко, бурани пруть, як татари, а її вже везуть бричкою присідательською до больниці! Як графиню! Усі з сапами удосвіта на поле біжать, а її одну – у район у бричці везуть, бо в неї порох серця! А в нас, тих, хто дивиться на таку неправду, серце не розсиплеться на порох?! А через якийсь тиждень: жінки з поля при місяці вертаються поморені, а її з больниці тою ж бричкою везуть, але вже з групою! І не встидається! Бо ж чи то люди не знають, яка то група? Знаємо ми ту групу... Ні совісті, ні стиду! Жара, а воно в якусь гуньку замоталося, слабу представляє. Та вже хоч би поза городи везли її, чи поночі, а то – при місяці! Бричка брязкотить – за три версти чути! Як насмішка над людьми! Але, Господочку, ще й ти матір Божа, простіть мене грішну, якщо вона по правді слабує.

При цих словах мої тітка Вера били себе дрібно-дрібно долонею по губах, шепочучи: "Не доведи Господи, не привиди Господи!”, – зітхали тяженько, робили паузу і ще більше переживаючи, вигукували:

· – Але – де? Здорова ж, як корова! Сементалка! А твар, щоб на слабу бути схожою, припудрить мукою вальцьованою... І в паход! Куди йде – стежечка біла слідом! Тої ж муки, кажуть люди, вже так накрав, так накрав, що замість дерті свиням корм замішує. О! Тож і вона, напудриться, замотається, як лахманка, та й суне до гамбаламторії. На укол. І не стидається!

Найбільшим доказом і ознакою людської порядності для моїх тітки був сором. Мої тітка й самі встидалися, як дівчина. Хоча... чому – як, коли вони й були дівчиною. І не тому, що їх не сватали, а тому, що не було кому. На той час, коли мої тітка виросли на дівку, в селі не зосталося жодного їхнього ровесника – усіх на Донбас забрали, на шахти. А старших війна вибила. Отож тітка лишилися дівкою. Правда, у зрілі роки та й під старість до них приходили свататись – то вдівці, то розвідники. Але тітка не проміняли своє вдовине дівування на сімейне щастя з удівцем. Причин було чимало, бо й смерті без них не буває, але найбільша – тітка стидалися, як це вони будуть лежати з удівцем на подушках, а його діти будуть усе те бачити.

Але найбільше у світі мої тітка соромилися... авжеж, слабості. Так їх мама, мої баба Наталка, навчили. Про що мої тітка Вера завжди охоче хвалилися:

– Ото, бувало, малою, як голова заболить чи в животі, біжу до мами скаржитись. А мама й нагримають: – Стидайся! Слабу дівку заміж не візьмуть! – Ото й по сьогодні стидаюсь... А воно, – переходять тітка на головну тему сільських дискусій, – не встидається! Ще й наче гонориться, наче задається тою болячкою, носиться з нею! Та носись собі, як курка з яйцем, але ж... якби ж не спокушала! А то, Господочку, саме копка! Бурак зародив, як голови кінські! За погоди треба вспіти – це ж в кожної норма – по 12 гектарів! Кожна вдосвіта з копачем на норми біжить, а її знову на бричці присідатєльській у больницю везуть – групу підтвердити! О, а я що казала! Вже й брички нема, нема вже й присідателя Сивухи, царство йому небесне, а її ще возять за тою групою.

Слово група тітка вимовляли якось особливо... якось так, ніби самі вони про ту групу мріють...

О, та вічна – трагічна своєю нездійсненністю мрія кожної колгоспниці про "групу”... Хіба що у часи Шевченка так іще кріпаки про "вольну” мріяли, як мої тітка – про групу. Але той папірець, та медична довідка, що звільняла від колгоспної поденщини, не лише дуже дорого коштувала, але майже неможливо було добитися простому люду до тих, хто її видавав. Ті, хто видавав її, були, як підозрювали мої тітка, для звичайного трудящого за сімома мурами.

Слухаючи тітку, я уявляла собі тих сім мурів і думала: "Скільки ж то років треба було ті мури всемеро мурувати, скільком людям і скільки грошей вгахкати, якщо ми вже третій рік хати не можемо змурувати: лиш відгодуємо свині, телятко, продамо, складемо гроші і віддамо заготовітєлю на шифер чи ліс, як заготовітєль... пропав! Разом з грішми”.

Не знаю, як та слаба на "порох серця”, а от ті заготовітєлі, таки встиду не мали. Ці шахраюги, що зграями ходили і їздили по селах, збираючи у довірливих і безпорадних (бо безпаспортних!) колгоспників криваві копійки на бляху, шифер, дерево та інші будматеріали, потоптали усе моє дитинство. Ми з тіткою, не розгинаючись, працювали на них. Звичайно, тато з мамою теж працювали, але все одно не так. В основному гарували на шахраїв ми з тіткою. Тітка виписували в конторі вибракуваних поросят, здохляків, як вони казали, і зносили їх у мішку до нашого хліва, бо тітка після смерті діда Кирила, хоч і жили окремо з бабаю Наталкою, але з нами однією сім’єю, або, як вони казали, помагали нам.

Отож тітка зносили навесні до нашої хати ті страшні, як з Бухенвальду, поросята, а я мала їх відпоювати тепленьким молочком, запихати кулешиком доти, доки вони не починали рожевіти і кувікати, як справжні поросята. А далі у меню свинтусів йшли, як казали тітка, лічебні бурани: дрібненько січена кропива, живокіст, щавель, присмачені кулішем. А коли під осінь підсвинки виростали на добрих свиней, у хід ішла вже бурякова гичка, яку я тоннами переносила поночі з колгоспних бурякових гонів у наш хлів.

Тітка мої мене любили за те, що я "така сама дурна до роботи, як і вони, і крепка”.

Заради такої похвали я була готова хоч цілу ферму свинячу годувати, лише душа боліла за невезучого тата, бо ж чула: знов віддав першому попавшому заготовітєлю так тяжко зароблені нами з тіткою гроші. Та, нарешті, Бог зглянувся, ми долабудали хату, вкрили бляхою дах і на Октябрські справили новосілля.

Отже, у моїх тітки Вери тепер залишилась тільки одна мрія – про групу. Не-здій-с-не-нна! Бо за звичай групу давали тільки жінкам сільського начальства. Головисі першій – за давлєніє. Тому-то моїх тітку і кликав бригадир частенько сапати на городі в головихи.

· – А норми? – резонно запитували мої тітка. – Хто буде сапати моїх 12 гектарів бураків, три – соняшника, п’ять – кукурудзи, баштан в Чагарах і поминдори коло Жолубка?

– Не переживай, я тобі запишу по два трудодні за день.

Тітка цього лиш чекали і згоджувались. А на ранок заходили за мною, і ми йшли сапати слабій головисі. Але коли вже й комірник став тітці загадувати сапати на своєму городі замість своєї слабої на порох серця жінки, тітка не витримали і сказали комірникові, все що думали про все "темне, безграмотне, що з кріпаків випасалась, а в пани не вписалось”.

Мої тітка теж мали тільки три класи, але знали все. Про що не спитай, тітка знають. А найбільше, як мій тато, про людську несправедливість, через яку один панує, а другий – бідує. І хоч би здихав, а групи йому не бачити!

О, це грізне, невмолиме нічим почуття соціальної несправедливості! Це воно зробило мене робсількором районної газети "Трибуна праці”. Першу свою замітку я написала про симулянток і про те, як несправедливо їм дають групи. І дала прочитати замітку татові.

· – Ніколи не пиши більше пасквілів на людей. Тим паче, наших, сільських, – сказав тато замість того, щоб похвалити.

Я тепер думаю, що така різка критика могла убити в мені взагалі бажання братися за перо. Але тато знав, що робив.

· – А що писати? – ощирилась до тата моя вражена людська гідність.

· – Вірші, оповідання... мало що можна писати... – кинув тато відчепно та й пішов собі. Ображена, я побігла з дописом до тітки. Тітка довго дивувалися, не могли повірити, що то я сама все те написала, а в кінці сказали, що тато правду каже: отих паскалів на людей не треба ніколи писати.

·

Отак я отримала перший урок журналістської етики, ще не відаючи, що стану журналістом і все життя віддам цій каторжній праці. Жаль, тільки, що не могла зарадити, в газеті працюючи, моїм тітці з групою: тітка позоритись перед людьми не захотіли.



СВЯТО РИБИ Й КОНОПЛІ



Але бувало й на моїй вулиці свято. Часом мені здається, що я прожила кілька століть, кілька епох. Від середньовіччя починаючи. Адже, коли я пішла в перший клас, у нашому селі не було ще електрики. Я вчила уроки при гасовій лампі, при якій мій тато читав книжки, а мама пряла. І я, вивчивши уроки, бралася до кужеля. Веретено так і фуркотіло у моїй маленькій долоньці. Так я заробляла у колгоспі свої перші трудодні. На той час вже й Сивуху зняли, і ніби жити стало легше і заможніше, і техніки побільшало, а жінки все одно ще косили косами горох, а пшеницю обжинали серпами, а пізньої осені по-давньому, як ще з діда-прадіда, у річці мочили коноплі, або прядиво... Матірку – на мотуззя, плоскінь – на полотно домоткане, рядна та кропив’яні мішки.

Це була друга велика осіння громадська подія. А перша, коли спускали перед празником, храмовим святом, громадський ставок. О-о-о! Ото була подія. Тоді до ставка сходився весь народ. Жінки з дітьми з греблі спостерігали, як чоловіки, у високих рибальських чоботях, бродили по коліна у масному намулі і згортали у відра, мішки, сітки величезних, вигуляних за літо королівських та дзеркальних коропів, окунів, здоровенних крапчастих щук, вусатих сомів та в’юнів, яких інші чоловіки, ті, що на березі, зсипала у високі діжки з водою і відвозили возами у колгоспну комору. Але люди на греблі з нетерпінням чекали кульмінації рибальського свята.

Тож, коли, нарешті, від’їздила остання підвода з великою рибою у величезних діжками, завгосп Плясун, татів кум, махав рукою і з греблі в намул, що аж сяяв від дрібнішого риб’ячого срібла, кидалися з відрами, мішками і кошиками усі, хто хотів не так на дурняк поживитися, як взяти участь у цій безпрограшній болотяній риболовлі. За звичай то були чоловіки й парубки, жінки, дівчата і діти підбадьорювали вигуками, порадами та жартами своїх годувальників із берега. Регіт стояв над ставком – аж луна йшла.

За годину завгосп Плясун, який теж весело спостерігав за змаганнями – хто більше хапне – давав команду вилазити і риболови, перемащенні намулом, як чорти смолою, вилазили на берег зі щедрим уловом. Коли вилазив останній, Плясун опускав на лотоках заставки, і вода, що поступала річечкою від Кирилячого ставка, потиху покривала масний намул, обіцяючи на завтра наповнити громадський ставок по самі вінця.

Тато у такі дні теж виносив на берег відро риби і відро скойок. Ніс у гурті таких, як сам, замурзаних дядьків додому, а ми з Іваном, що вже тоді підріс, бігли слідом, веселі і щасливі, підбираючи рибу, що вискакувала із повного з верхом відра, та скидаючи її у зелений (воєнний) татів кашкет. А вдома висипали рибу у приготовлені мамою дерев’яні ночви та цинкові балії – і ще мали три дні риб’ячої радості. А на храмове свято – холодець з коропів, юшка з карасів і пліточок, в’юни в’ялені, соми смажені, щуки печені, раки тушковані. Ото був празник!

Скойки тато називав делікатесом, який буцімто подають у всіх панських ресторанах панської Європи, живими. Але сам їх живими не наважувався їсти, а варив у відрі на багатті, яке спеціально розкладав у садку. Скойки тріскали, розкривалися і тато вгощав ними мене, сусідів – бабу Онисю, які розумілись на делікатесах, позаяк давно колись служили кухаркою в панів, та Юхтима Барана, якому його Баранина рідко борщ варила, і всіх, хто на той час вулицею йшов. Розказував, що в Європі, у Франції, ще равликів і жаб їдять. Хоч в них і голоду нема, а їдять. Чудний народ... Усі дивувалися, і я в тім числі. А тато робив висновки: тому вони й не вірили, що в нас голод був. Думали, що ми теж, як вони, викабелюємось, жабами смакуючи...

А на четвертий день після храмового празника (храму не було, а празник був!) – ми мочили прядиво. Зносили і звозили до річки з усього кутка пов’язані в сніпки коноплі, перепиняли густо плетеними з верболозу плотами, мішками з піском течію, клали на дно річки снопи, прибивали їх кілками, прив’язували перевеслами, щоб вода не знесла, а зверху придавлювали дерном, і, лише переконавшись, що в’язки добре примоцовані, залишали, щоб прядиво тліло.

Отака давня-прадавня, ще з Київської Русі, а може й з Трипілля, технологія підготовки сировини для виробництва домотканого полотна. Але в нас на той час було інше завдання: радянська країна, зокрема й наш колгосп, уже перейменований на честь пролетарського письменника Максима Горького, потребували, як у нас казали, кропив’яних, тобто міцних, грубих мішків – на щедрі врожаї. І колгоспниці зобов’язані були із тих вимочених конопель ще й на десять мішків ниток за зиму напрясти.

Якщо свято ловіння риби було святом переважно чоловічим і парубочим, то мочіння конопель – виключно жіночим і дівочим. Старші жінки, як було заведено, дівчат у річку не пускали, ще й таких малих, як я, Мальвіна, Маруся, Стася, Катя і Таня. Досі бачу (і плачу), як наші мами, пороззувавшись із чобіт, хоч уже стояла глибока осінь, підтикавши за пояси спідниці й сорочки, лізли, одна одну підтримуючи, ухкуючи від холоду та підбадьорюючи себе жартами, у річку, вергали лопатами землю, трамбували босими ногами снопи, які їм з берега подавали дівчата й молодиці, які ще не народжували... Так жінки одна одну берегли, і словом не дорікнувши ані державі, ані місцевій владі... Готові були скалічитись, лиш би було тихо-мирно, тільки б не було війни... А потім мили на кладці червоні аж сині від холоду білі свої ніженьки, вскакували в холодні кирзові й гумові чоботи і бігли додому – розтирати їх перваком чи бодягою. Єдиним помічним ліком від колгоспної кріпаччини.

Викидали вимоклі коноплі з річки уже при заморозках, і вже чоловіки – вилами. Жінки й дівчата розтягували снопи по долині, щоб прядиво просохло, а тоді носили ряднами у клуні та на горища витягували, де воно висихало до того, що аж пирскало з під терниці сухою кострицею, перетворюючись на м’які, золотаві, як дівочі коси, пачіски і збите на овечу вовну клоччя.

Тоді кожен колгоспник зобов’язаний був вирощувати коноплі. Пригадую їх гостро-шорсткуватий запах, що клубочився восени над городами, екзотичний смак конопляного молочка, яким баба Тетяна затирали гречану кашу... І не пригадую жодного наркомана...

А коли заходило на зиму, починалися вечорниці... Хто при кужелі, а ми з мамою – при візку, як у нашому селі називали прядку. Це прадідівське прядильне обладнання сьогодні можна побачити хіба що в музеях. А в моїй пам’яті зостався тихо-ніжний конопляний шурхіт сирової нитки, тихенький посвист колеса, і ледь чутний стукіт педальки... І запаморочливо рідні пахощі вимерзлого на морозі домотканого полотна...



КАБАНІЗМ



Але то вже були пахощі домашніх свят, найбільшими з яких були дні, коли ми кололи кабана, чи квасили капусту, чи копали бараболю... О! Солодкі димки багать! І солод розсипчастий печеної картоплі!

Або – коли наша корова телилася, або ще краще сказати – приводила телятко... буцімто звідкілясь іздалеку, з поля чи лісу приводила...

Тоді бувала тривога, біганина, переживання. Переказували до Юстика, який, коли в село прислали справжніх, а не фальшивих фельдшерів – Юлю і Клаву, за словами мого тата, переключився на скотину, або став витинаром, як казали мої баба Тетяна, і тепер чистив баранів колгоспних та кабанчиків – по людях, і приписував – від усього скотину сироваткою заливати, а за одно й курей з індиками.

Але Юстик до нас не прийшов, видно, боявся мамі з татом в очі дивитися, хоча після того, як він мене мало на той світ не відправив, роки пройшли. Та наша корова й без Юстика справилась. Лиш ревнула й – стало тихо. А через трохи – тато в хату телятко несе, в ряднину замотане, ще мокре, ще пара з нього йде. Таке шовковисте, з кучериками по лобику білому телятко. Воно ще стояти не може – ніжки роз’їжджаються на соломі і тато силою кладе його на долівку, густо встелену хрусткою золотою соломою. Ми гладимо свого биця чи теличку і придумуємо ім’я, чекаючи маму з молозивом. А от і мама. Виливає з дійниці у ринку перше здоєне молоко, розпалює в печі, і незабаром маємо молозиво, солодке, із золотавою шкуриночкою. Самий раз на день народження нашого биця Льотчика чи телички Красавки.

Але починався осінньо-зимовий обрядовий календар усе-таки зі свята квашеної капусти. Як і годиться перед кожним святом, мама прибирала у хаті і в льоху, мила стільниці, ночви й балії, випарювала окропом діжки, які перед тим вимокали коло криниці, налиті водою, змивала кружки та камінці, якими прикладали капусту. Тато приносив з майстерні шатківницю, гострив лезо. А відтак ми всі йшли на город – капусту різати. Хрябуст ішов кролям. Головки, завбільшки з банячеру, несли до хати: тато з мамою – мішками, ми з Іваном – по одній. І починалось священнодійство. Тато розрізав навпіл капустину, і мама пускала її по шатківниці, легко, з тихим дзвоном­-посвистом, ніби гладила. Коли ж виростала на столі ажурна гора тонко нашаткованих капустяних смужечок, мама уступала шатківницю татові, а сама зсипала білу, ледь зеленкувату локшину у балію, посипала її крупнозерною сіллю, злегка переминала, додавала перцю чорного й червоного, лаврового листу, і так – порція за порцією. Уже в льоху капусту перекладали яблуками, моркви не клали – любили, щоб капуста була біла, лиш де-не-де пелюсточка макова перчиці. Такої соковитої солодкої капусти зараз немає. Кажу це як гідна продовжувачка прапрабабських традицій соління капусти. А качанів і поготів. Чогось тоді салатів із свіжої капусти не знали робити. Споживали тільки квашену – з цибулею, олійкою присмачену, або смажену чи варену.

Починали діжку з капустою за звичай на Різдво. Новий рік у нас не заведено було святкувати – піст соблюдали. На Святий вечір мама обов’язково варила капусняк і вареники з капустою. А для другого дня свят – тушкували капусту у великому казані (щоб на всіх стачило) впереміш із окостом і підчеревиною щойно урочисто заколеного кабана.

Уявляю, як скривляться при останніх словах інтелігентні мої колеги: фе! Який огидний кабанізм! Яка дикість! А ще письменниця!

Жаль, що не бачили вони цього рудименту справді первісного мисливського ритуалу, який мій тато і мої дядьки перетворювали на очах із жорстокого забиття тварини в урочисте жертвоприношення. Не було крику, свинячого вереску, бойні, крові. Дядько Олекса легенько брали здоровенного кабанюру за передню коротеньку ніжку і рррраз – догори всі чотири...

Що ж до етично-моральних засад, то сільським дітям, аби уникнути різних психічних і психологічних травм, дозволялося любити домашніх тварин, але не забувати про їхнє призначення.

Не знаю, чи сьогодні для сільських дітей день кабана свято, але для нас, дітей, батьки яких вижили наперекір усім голодоморам, геноцидам, етноцидам, війнам і репресіям, дітей, які самі росли на пісному борщі й каші, і мали за щастя склянку молока, в країні, де насаджувалась ідеологія страху перед голодом і війною, де навіть хліб був не звичайним продуктом, а фетишем і священним символом, дітей, які бачили м’ясо тільки на Великдень і Різдво, цей день кабана був великим святом. Отакий дикий кабанізм!



ОДА СІЛЬБУДУ



Сільбуд – ще одне свято моєї душі!

Після арештів, судів, амністій тато більше не рвався будувати комунізм в окремо взятім селі. І в начальство не ліз. А повернувся на духовні кола свої: став завклубом, керівником хорового й драматичного гуртків та духового оркестру. Навіть сам кіно показував.

О сільбуд! Через тьмяне віконечко твоєї крихітної сцени я зазирнула сполохано у незнаний білий світ, такий далекий і недосяжний, що про нього можна було хіба що самому складати казки і легенди...

Але відчинилося віконечко у кінобудці – і з білої стіни сільбуду зійшов до мене, світ обійшовши, "Бродяга”, і вискочив із джунглів "Тарзан”...

Тут я вперше на маленькій, з долоньку дитячу сцені, побачила найкращу, найгеніальнішу постановку "Назара Стодолі” – мого тата. І його в головній ролі... Тітка Ганя грали наречену Назара Стодолі – Галю, дядина Ксеня – ключницю Стеху, дядько Олекса – сотника Хому Кичатого, а дядько Тьома Старший – Гната Карого...

Тут я побачила вперше і "Лимарівну”, і "Сто тисяч”, і "За двома зайцями”... Чи не всю українську класику... І де що із того втраченого духовного злету, яке через роки назвуть "розстріляним відродженням”.

Тут я вперше відчула запах книжок. І дух Слова... Серед дерев’яних стелажів, збитих моїм татом... І страх, і... щось схоже на гнів, дізнавшись, що за слово – розстрілюють! Не десь – за морями-океанами, не в далекому минулому, а – тепер, у країні, де я живу, на рідній мені землі...

Тут, у сільському маленькому клубі, де, як у чарівній скриньці, жило справжнє велике нелукаве мистецтво, я зрозуміла, який талановитий народ, до якого належу...

Низько кланяюсь твоїм збитим порогам, твоїй небесно високій стелі, і білим стінам, і крихітній сцені, мій великий Храме, мій сільбуде, за те що ти в мене був!



РОБСІЛЬКОР



Їдучи з татом до станції на високо намощеному соломою та застеленому новим рядном возі, слухаючи смішну історію про битву моїх баби за хліб, я раптом зловила себе на тому, що і тата слухаю якось... не так... якось по-іншому, і дивлюсь на світ, на поля і лісосмуги, і схід сонця ніби іншими очима... Щось у мені відбувалося, але не від радості чи пихи, бо те, що я у тринадцять років стала робсількором, не знімало з мене обов’язку день при дні пасти за селом нашу корову Муру, бавити маленьку сестричку Надю, годувати свиней, красти кролям буряки на полі, а курям – сипати кукурудзи, носити з копанки ряску качкам, сапати, полоти город, сушити сіно і ще й вчитися добре, бо тато покладав на мене великі надії. А тут ще додалося з тим робсількором – на наради їздити! І аж бозна-куди – в Гайсин! Це на перший раз підводу виписали. А вертатися доведеться пішодрала.

І страх перед незвіданим холодить мені душу, але – даремно, бо їхати поїздом було зовсім не страшно, і Гайсин виявився не таким вже й великим містом, і з’їзд був звичайною нарадою, а робсількори – звичайними людьми, тільки старшими за мене.

Закінчилась моя перша подорож за три моря теж добре. Почався з’їзд робсількорів з того, що редактор районки, який сидів у президії за столом на сцені, взяв довгий список і почав зачитувати прізвища, перевіряючи чи всі приїхали. Отож кожен робсількор вставав, розкланювався, і сідав, червоний, як рак від таких почестей. Коли черга дійшла до мене, я теж встала, але на те редактор не звернув увагу. Він і далі водив очима по залу, питаючи:

– Так є чи нема, приїхала чи ні наша шановна ...?

– Приїхала! – пікнула я здавленим від хвилювання голосом, намагаючись стати вищою, але тісні ряди робсількорів все одно заступали мене від редактора своїми мудрими головами. Тоді я підняла руку і стала нею щосили вимахувати, як на уроці, коли дуже хотіла заробити п’ятірку.

– Там хтось щось хоче сказати? – поцікавився редактор, шукаючи між головами того, хто відчайдушно вимахував рукою. Мені нічого не зоставалось, як вийти до дошки... чи то пак, до президії і признатись, що це я – шановна Галина Тимофіївна.

– Ти? Ви?! – здивувався редактор, не знаючи, як до мене звертатися. – Оце то робсількор!.. Всім робсількорам робсількор.

І зал гримонув сміхом. А даремно. Бо часом, казали мої баба Тетяна, зі сміху люди бувають...

З районного з’їзду робсількорів я поверталася нічним поїздом, одна. Діждавшись у залі чекання на станції Дукля сходу сонця, пішла додому ще безлюдною дорогою поміж ранковими полями. Не сумна й не весела, просто інша. Бо навряд за одну робсількорівську нараду можна зовсім змінитися, а за одну добу – подорослішати, але – щось було! Принаймні, я не боялася йти попри ліс Довжок, щось, правда, наче хапало за плечі, і ногами хотілося швидше перебирати, але я щосили стримувала себе, щоб не погнати галопом, намагалася думати про світ, який щойно мені відкрився...

І тут я побачила тата. Він ішов мені на зустріч по лискучій, вкатаній машинами, осяяній вранішнім сонцем ґрунтовій дорозі.

До села ми дійшли, незчувшись за розмовами – про Гайсин, з’їзд робсількорів і всіляку іншу всячину. Коло лавки тато завернув до клубу, а я пішла додому, до школи збиратися.

Назустріч мені по громадській греблі йшли мої майбутні герої – доярки, їздові – на ферму, механізатори – на тракторну, а за ними – контора, пошта й лавка...

– Звідки це ти так рано? – дивувалися.

– Із з’їзду робсількорів, – відповідала знічено, намагаючись швиденько прошмигнути повз цікавих. Я ще не звикла до популярності, тим паче до ролі робсількора. Але коло дядька Пилипа, що сидів на камені біля ставка і дивися у ранкову воду, спинилася.

Відчула, як дядькові нестерпно хочеться знічев’я шубовснути обома ногами у прохолодну прозору воду, щоб аж бризки полетіли на голову. Але дядько не міг того зробити, бо не мав ніг. Був безногим. Безногий Пилип – прозивали його в селі.

"Десь поховані дядькові ноги, – подумала я. – Половина дідька живе, а половина похована. Страшно знати, де твоя могила...”



...Я обходжу дядькову інвалідську машинку, схожу на консервну банку, і йду. Спочатку – поволі. А далі – бігом! Я йду ногами! Я біжу ногами! Ногами, ногами, ногами!

На мене озираються:

– Чого смієшся питають.

– Бо маю ноги, – кажу я.

Але вони не розуміють. Такого простого і не розуміють...





ЕПІЛОГ



Свою першу новелу "Я маю ноги”, я напишу завтра. І "За сімома замками” – про німецьких покриток і дітей війни, і про Чинбаря, який чекає синів з війни, і про те, як згоріло у Сави родове гніздо – теж напишу завтра, у дорослому житті, залишивши за порогом дитинства цілий світ, який я потому все життя намагатимусь розгадати, щоб колись, проживши й переживши, прочинити до свого раю земного тихенько браму, і побачивши там ще живих тата з мамою, дідів-дядьків, бабів-тіток-дядинів своїх, ще малих братів і сестер своїх, здивуватися з радісним смутком:

– Боже! Я ж росла на прекрасній землі, в Едемі щасливих ілюзій і скороминущого смутку. Я росла в театрі великих пристрастей і зростала у храмі високих чеснот.

Я жила серед грішніших людей, чесніших за херувимів, славніших за серафимів.
Категория: 52 | Просмотров: 772 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011

Мій третій і останій шлюб


Народний роман



Дякую Ганні М. за сповідь, в якій не одна впізнала і своє.

.

А втор.



Я знаю всіх його жінок. Всіх до одної. Від тої манірної білоокої Броні чи Слави Шикульської чи Микульської, в яку він був закоханий у десятому класі, аж до того старого стервиська, тої бабери, Марії чи Христі, котра дзвонить йому на всі врочисті свята з якоїсь там Іспанії чи Греції, куди він відрядив її заробляти гроші на квартиру, на їхнє кубельце, звісно, пообіцявши одружитися. От вона там і гарує п’ятий рік, горбатиться з дурної голови, а він тим часом мене дурить, чи думає, що дурить, бо мене не так легко водити за носа – не така я вже проста, як вони собі гадають, маю на оці усіх чоловіків. Але я вдаю, що нічого не бачу, нічого не чую. Що – щаслива. А надто коли він починає стогнати: і там його болить, і тут йому коле. У такі хвилини, а вони повторюються чи не щотижня, я перетворююсь на янгола, на сестру милосердя, на мамцю-вдупудуйку. Я сокочу, мов та квочка коло єдиного свого курєтка, запарюю чаї та настої, розтираю, розминаю, хукаю. Від такого догляду мій бідолашний чоловічок лиш у смак входить, так уже крекче, так вистогнує, що я, трьох народивши, так не вівкала. Тож, коли бачу, що хвороба затяжна, як той осінній дощ, бо чоловічку моєму хочеться покапризувати, а мене, стожильну терпеливицю, от-от покинуть сили і терпець мені врветься, бо маю ще купу дітей та онуків, та дві роботи, та ливарний свій цех – розтрипрокляту кухню, тоді я витягаю з таємного сховку товстенний його записник, дрібно і акуратно змережаний номерами телефонів його колишніх розрадниць, розгортаю на першій-ліпшій сторінці і зачитую цифри. "Пригадуєш? – питаю лагідно. – Ото набери і стогни, бо ти не коло мене, а коло них стратив своє здоров’я.”



Спочатку він ображався, кричав, багряніючи лицем, але – помагало. Стогін стихав, і чоловік мій брався лаятись із телевізором, бо йому там нічого не подобалось. А далі зовсім оживав і висотувався, слава Богу, на роботу, сповнений сил і бажання творити. Правда, опівночі в хаті мало місця було від його справедливого гніву і гірких розчарувань, та й справді, що ти натвориш з тими старцями та каліками, які ще зостались у нашому обласному, колись славному, театрі? Бо ж усе, що могло рухатись, давно розбіглось по закордонах посуд мити, а те, що ще й говорити могло, втекло у столицю, знайшло там свою мацюню нішку, опірилось і вже, дивись, то якесь спорт-лото веде по телевізору, то диктором в нічний час на якомусь каналі пристроїлось, а один так взагалі відомим шоуменом став, кажуть, бабки чималі заробляє, хатчинку нібито на самому Хрещатику прикупив. А тут... Пригадую, Господи, ходило ненза нензою, та ще з якимись романтично-голубими, вічно голодне, бо ні ролей, ні категорій не мало. А тепер – "звізда”! І це бісить не лишень мого чоловіка, а й мене. Тому кажу йому:

– Чого ти сюди приперся, з провінції у провінцію? Ти ж проїжджав через столицю. Не міг зачепитись за неї хоч мізинцем?



Питаю, хоч відповідь сама знаю: надто чесний він і... старорежимний, себто совковорежимний: не вміє крутитися-вертітись, як ті, мною згадані, мухи театральні у столичнім окропі. Він – гордий. Він – мистець. Він творить – на віки. Він не здатен халтурити. Я за це його шаную. Але тут же, пошанувавши, питаю:

– На які віки і для кого? Для тих трьох засушених залишків колишніх інтелігентів, отих театралів, які пам’ятають ще Паторжинського і Бучму і досі захоплюються грою Ужвій, ніби вона й нині ходить Хрещатиком? Чи для того лошачого табуна петеушників, які іржуть там, де треба плакати? Чи для обкурених гімназистів, що дрімають, заткнувши вуха навушниками, під пісеньки якоїсь нечесаної Zемфіри чи того штанькатого Децла?

– Звідки ти їх усіх знаєш? – питає підозріло, замість того, щоб задуматись.

– З базару, – відповідаю не моргнувши. – Там всі про всіх знають.

Він надувається, хоч це свята правда. Він думає, що на базарі – одні бариги і ті, в котрих пальці віялом. Одне рогате бидло. А тут, коли копнути, сіль і цвіт інтелігенції, правда, уже доволі-таки попсутий, але зранку в будень або по обіді, коли настає затишшя, тут таке почуєш, що не треба "Останкіно”. Кожен демонструє, який він мудрий та інтелігентний був у минулому житті, себто до того, як потрапив на ринок. Я не годна те слухати: таке враження, ніби я десь, бозна-де, серед емігрантів, які тужать по батьківщині і мріють туди ще вернутися.





Я сама тужу. Але не за радянською владою. Бо чого за нею тужити, коли вся та влада і нині при владі. Тільки вже не соромиться і лозунгами високими не прикривається. А робить так, як їй хочеться...

Я сама тужу. За своїм заводом, коли вдосвіта чимчикую на базар попри його велетенську руїну. Як по війні – з вибитих вікон зграями ворони шугають. П’ять років нам мізки пудрили, що замість танків трактори будемо випускати. Тепер мовчать. Що могли прихватизували, продали, а в приміщенні парткому ресторан "Лас-Веґас” відкрили. Ті ж самі. От вам і конверсія військово-промислового комплексу.



А він "Каліґулу” зібрався ставити! Калікам з каліками про каліку! Він шукає історичні паралелі. Він хоче показати, як жорстокі бездарні правителі доводять могутню цивілізацію до загибелі. Він митець і має право на самовираження. На протест проти деградації.

Провал я передбачила ще тоді, коли він приніс мені текст почитати. Тоді він ще рахувався зі мною. Я вжахнулась: та же вони, ті твої заслужені та народні ще з дореволюційних часів, себто з радянських, не те що не вивчать його напам’ять, а й не вимовлять! Що ти собі думаєш, чоловіче?! І де ти того Каліґулу візьмеш у нашому місті, хоч калік тут ходить чимало, але ж треба, щоб на голову був здоровий!



Це я так навмисне, щоб не ображати його найсвятіших поривань. Він і сам знає, що людям, в яких дах їде від нестабільності і невпевненості у завтрашнім дні, паралельні всі паралелі, в тому числі й історичні.

Сьогодні ніхто нікому не вірить. Сьогодні людина людині – шакал. Але й шакали, щоб не пропасти, у зграї купчаться... Звісно, коли приходять до голови по розум. Та, схоже, дрібнота ще цього не усікла. Але – я про мистецтво...



Пригадую, як він розгнівався. Я вразила його самолюбство, вранила якесь його еґо, зрунтала мрію, обпалила крила... Знову скандал, знову докори, що я така, як всі, себто тупа, дурна, не розбираюся в мистецтві і ненавиджу його.

Це його залізний аргумент – всі його ненавидять. І я в тім числі.

Що ж, нічого іншого не зоставалось, як знову витягти з тайничка свій аргумент – його товстий записник, розгорнути і дивитись запитливо, натякаючи, що коли так, то прошу, дзвони, хоч усім своїм колишнім, хай зустрічають. А мені пора на роботу. Бо я, як ти голубе здогадуєшся, гарую, щоб тебе, геніального, прогодувати, та ще якісь мешти купити, та вдягачку, щоб ти не світив голим задом на своїй високій сцені. І що ж? Як рукою знімає: стуляє писок і вимітається з хати. Сам добрий... Каліґула!





Ну й день видався нині! Спекотище! Ні вітеречка! Не продихнути! Таке відчуття, ніби в уголовину, де розкинувся наш ринок, як у миску, хтось налив окропу і поволі відварює нас разом з нашим ганчір’ям. Покупців – ні лялечки. Тиша. Навіть цигани примовкли, сидять маком по своїх палатках, стікають чорним потом. Як то кажуть, нема лиха без добра...

Ополудні – крик, гам. Стало недобре Тані з п’ятнадцятого ряду. Доки доволокли до медпункту, віддала Богові душу. Сорок сім років. Вдома – стара мама, безробітний чоловік і син-студент. Валя з десятого ряду збирає гроші на похорон. Цигани принишкли, видно, потерпають, бо ж іще вчора вигонили Таню з палатки, кричали:

– Іді в школу, дєтєй учі, там твойо мєсто, єслі такая умная і воспітанная, а нас нє учі – учьониє!..



І ніхто з наших не захистив сердешну Таню бодай словом. Як зайці, налякані зграєю вовків. Поховались кожен під своїм лопухом і ні пари з вуст. Отакий ми народ, як каже по радіо один депутат.



Погано, дуже погано в спеку. Але ще гірше взимку. Спробуй вистояти на лютому морозі, на вітрі цілісінький день. Ні шуби, ні валянки, ні обігрівачі не рятують. Спасає лиш горілка. Хряпнеш гранчак – і тепло, і весело... І жити хочеться... Не люблю зими. Вже нічого не люблю і нікого... Немає сил на любов. Стає гірко. Стає гидко так, що вже не можу дивитися на це вбоге лахміття, на ці деградовані отупілі обличчя, настрашені смертю бідолашної Тані...



Чого і кого чекати в цьому пеклі? Смерті передчасної? Ото вже ні-і-і... Тож змотую манатки, спаковуюсь. Усе, лавочка зачинена. Всім – до побачення.

Аж на трасі, за ринком, відітхнула з полегкістю. Але й тут – пекло, пече немилосердно, асфальт як розм’яклий шербет. Скоріше б у тінь. Згадала, як приємно прохолодно зараз у театрі. Якраз у цей час – репетують "Каліґулу”. Що ж, не погордуємо й ми, катуляючи мимо, до храму мистецтв зазирнути...



Зайшла тихо, сіла тихо в темній ложі і ся див’ю, як каже виконавець ролі Каліґули, отой пасталака старий Гунька. І треба було, щоб так повезло, – муштрували якраз сцену оргії. О Боже! І в страшному сні таке не присниться! Гунька, що з усіх сил намагався перевтілитись у п’яного Каліґулу, до болю в серці нагадував мого колишнього знайомого – колгоспного завфермою, якого доярки заманили у сільську лазню, напоїли, щоб украсти тим часом трохи комбікорму. А ті весталки чи вакханки?! Не годна... Чисто доярки, перев’язані запраними простирадлами... Певно, студентки культосвітнього училища, що ото лиш і вміють, що показувати голі пупці та розставляти тоненькі ніжки. Але, бачу, до однієї нічогенької панянки з довгим білявим волоссячком мій благовірний вельми прихильний. Все вибігає із зали на сцену, та все щось там поправляє їй на груденятах, та ставить всім у взірець, мовляв, от як треба грати! А воно таке вже кволе, таке ніяке... Півкає щось там, як мокре курєтко під дощем – головну путану вдає. Хай тобі грець з такою головною!



А я сиджу в темній ложі та думаю, чого це мене все тягне на так званих творчих чоловіків? Ні, щоб підчепити якогось багатого турка, якими хоч гать гати на наших базарах. От хоч би того, що в оптових рядах шкірою торгує і до мене на каву бігає. Або циганського барона відбити від його дикого плем’я? Так ні ж, одні Каліґули! Себто не ті, що схожі на римського тирана умом, а... каліцьким горбом. Мій благовірний десь читав, що той Каліґула виродком був. Жорстоким, розбещеним виродком. Це мене не дивує. А чом би й ні, коли все дозволено. Коли – цар! Коли – бог! Мене здивувало б, якби нормальною людиною був. Але – менше з тим. Довкруг – не царі, а нормальних в день зі свічкою не знайдеш.



Тепер я пригадую. Тепер я все розумію. Боже, яка я дурна!

Він прийшов після репетиції якийсь мов помішаний. Це було з місяць тому. До цього ходив весь такий піднесений, окрилений, раз по раз хватав мене за плечі та вигукував патетично, як його Каліґула на сцені:

– Нарешті, нарешті, я знайшов, що шукав! Вона – неперевершена! Це буде бомба! Вона витягне спектакль! Хто б міг подумати – в цій глухій провінції, в цих... мочарах... раптом – такий талант! Та-ла-ант!

"Слава Богу, – думала я, – слава Богу, може, й справді щось у нього вийде путнє з тим "Каліґулою”. Може, хоч актриси, які вони вже там не є, витягнуть, як він каже, виставу... Бо того старого пасталаку Гуньку легше вбити, аніж зробити бодай здалеку схожим на імператора”.



Я аж серцем прихилилася до тієї його героїні. Не питала – хто, але знала, що хтось із молодих. І добре. Бо вже не годна була дивитись на його муки. А йому ж треба було конче ствердитись, заявити про себе якоюсь постановкою, бо вже наші газети нема-нема та й дзьобають на предмет того, що новий режисер є, а в театрі все по-старому. Стара гризня, старі вистави – "Дідько в бочці”, "Ой не ходи Грицю”, "Наймичка”, "За двома зайцями”... Люди добрі, а де ж вони візьмуться, нові спектаклі, коли, як я вже казала, та жменька пенсіонерів склеротичних нового тексту не годні запам’ятати, повторюють те, що ще студентами завчили?!



Та скоро щось із тим юним талантом сталося. Що саме – не могла второпати. Бачила лиш, що мій благовірний в істериці. Він – як звередився! Ходив по квартирі, ламав руки білі, кривив вуста медові і питав, несамовито блукаючи каламутним божевільним поглядом по стелі:

– Як вона могла? Як вона могла?... Я ж так вірив, так надіявся...



Вночі я гладила його по голові, а він плакав, уткнувшись носом у мою пазуху. Як дитя мале... Тож скажіть, хто б витримав на моєму місці? Яку б дружину не пірвало зарадити горю? Отож, після безсонної ночі (під ранок він нарешті заснув) замість того, щоб іти до своєї ятки на базарі, я поторохкала до своєї куми Вікторії, знаменитої на все місто шевкині, що, з хати не виходячи, все про всіх знає, і знає навіть наперед. Воно й не дивно: через її хату проходить все наше місто, як через Центральний майдан.



Вікторця ніби ждала мене. На столі в кухні настоювався чай, в обмотаному рушником чайнику, і колода карт. Ворожінням кума моя приманювала клієнток більше, аніж скромним талантом містечкового кутюр’є. І мала, крім слави, ще й добрий підробіток.

Мене обслуговувала безкоштовно, за щиру бесіду за горнятком чаю на спомин про нашу молодість. Тож, як кожна циганка чи дурисвітка-ясновидиця, Вікторця спочатку тумана мені перла з дамами хрестовими, червовими та бубновими, а далі, відсунувши карти вбік, розказала все, що знала і як воно було насправді. Себто про те, як мій благовірний, не посоромившись сивини, закрутив любов палку з тою героїнею, що насправді була жовторотим дівчиськом, студенткою культосвітнього, та з такою пристрастю, так безстидно, що батьки змушені були йому писок бити, а її спішно заміж видавати аж на друге місто.



Отак! То правда, що жінка останньою дізнається про грішки чоловіка. Спасибі добрим людям, що жаліють! А я, дурна, гладила його по голівці, колисала-зігрівала на своїх грудях змія повзучого, Каліґулу підступного!

Господи, Пресвятая Богородице, і чого це так виходить не по-людськи, що заміж виходиш ніби за найріднішу людину, друга, щоб від цього світу підлого-вражого легше було боронитися, аж воно виявляється: найлютіший ворог – в рідній хаті, під боком у ліжку!.. І серце твоє довірливе відкрите для удару підступного його ножа...



Але – що робити? Я ж уже сказала, що шлюб у зрілі роки не той, що замолоду. І тільки тому, що вже нічому не дивуєшся і не намагаєшся перевиховати Каліґулу клятого. Авжеж! Тож я й далі вдавала із себе дурну, нічогонебачачу-і-нечуючу. А він думав, що так воно й є. І продовжував руки ламати та жалітися на бездушну малу сучку. А я й далі гладила ночами його по голівці та шмарки витирала, як мама рідна, живцем зітліваючи від образи, ревнощів та любовного голоду. Були моменти, що вже думала, не витримаю, задушу подушкою, як лиш захропе...



Ви чули таке?! І тепер ви скажете, що лихий, отой дідько лабонатий, не ходить за нами назирці? Я не скажу. Бо таки ходить, все чує і підсобляє. Не встигла я так подумати, як він, себто лихий, вже й подушку підсунув. І шепче на вухо:

– Отак-о притисни, спочатку легенько, щоб зіпати почав, а потому – з усієї сили! Раптово! Всі знають, що в нього ядуха. І лікарі скажуть, що від астми задихнувся...

Свят, свят! Але й Бог все бачить. Бачить, коли людина зла бажає від підлості душевної, а коли – з відчаю. Тож я завжди прошу Бога: Господи, не залишай мене наодинці з відчаєм. І Він не залишає. Дає мені розум, розраду якусь посилає і все нагадує, що за терпіння воздасться спасінням... А ще каже: не ти йому життя дала, не тобі відбирати... Хай живе. Він своє знайде й без тебе...



Вікторця, кума моя, хоч і водиться з чортами, але в одному зі мною згодна, себто в тому, що горбатого могила виправить. Тож не варто його за життя до коліна рівняти. І здоров’я дорогоцінне тратити на пусте. І це стосується не лиш пройдисвітів римських...
Категория: 51 | Просмотров: 877 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011





І я терплю, і не збираюсь перевиховувати. А тим часом мій Каліґула аж зажохався коло тої голопупої. Видать, сьогодні, старий котюга, затримається на роботі. Нехай! Бог із ним... А я піду собі подалі від гріха, до дітей своїх та до внуків навідаюсь. Тож тихо вислизаю з ложі і навшпиньки, щоб не цокати в порожньому лункому фойє, виходжу на парку вулицю. Ху, аж легше дихати стало!



Спека трохи спала, і на Театральну площу повиповзали люди, гуляють, сидять на лавочках в затінку дерев, під зонтами за столиками морозиво їдять, милуються розквітлими трояндами. Це б і мені посидіти, бо ноги аж гудуть, розпухли від цілоденного стояння в палатці, а язик теж спух від того остогидлого, принизливого припрошення:

– Жіночко, купіть! Купіть, пані, в мене найдешевше, а який товар, такого не знайдете на всім ринку...

Хоч сьогодні на безлюдному базарі я й рота не роззявила, але язик молотив за зціпленими зубами своєї...

А вони, ті покупці, лиш ходять, дивляться та мацають. Злість бере, хоч розумію: звідки в них гроші, в тих, прости Господи, пань? Ото, бідне, теж десь щось продавши, ходить та вишукує, аби подешевше та не дуже марке, щоб тіло прикрити. Бо ті, що мають гроші, на базар за турецьким, китайським та польським дрантям не ходять. Для них он магазини повідкривали з такими цінами, що простим смертним страшно заходити, бо зразу відчуєш свою упослідженість, ніби на тобі написано, що за зарплату свою місячну можеш купити хіба що ліфчик і пару панчіх. А прикрити крижі вже не буде за що.



Це я на важке економічне становище народу думки переводжу, щоб не думати про те, що побачила на сцені. Я зверху козирюся, а всередині – образа поїдом їсть. Та все через той скандаль на рівному місці, ні з того ні з сього. Але тепер вже знаю, що було з чого...



Удосвіта ні світ ні зоря я собі тихо встала, аби його, опівнічного шелехвоста, не збудити, та й чепурюся у ванній до праці. А він (і коли тільки підкрався?!) як закричить:

– Що це за зачіска?! Що за колір волосся? Як в старої жидівки! Що за шмантя на тобі? – І аж труситься від злості та єхидної іронії. – В тебе смаку нема! Мені соромно... Я все-таки якийсь риже... режи... – Бачу: спровокував люттю сам собі напад ядухи. Посинів, очі вилізли на лоба... Кинулась за інгалятором – ледь врятувала.



Ввечері повернулася з базару зумисне опівночі. Він знову у крик, вже – де була? Словом, шукає ґудза. Тоді я підійшла до нього впритул і кажу тихо, як аксакалові на базарі:

– Не кричи більше на мене ніколи, бо задушу. Або викину за вікно інгалятор... І ґудза не шукай. Я тобі не актриса голодна. Я собі без тебе на хліб заробляю. Ще й тебе годую. А щось не подобається, двері – навстіж і доріженька – рушником.



Це було, здається, позавчора, і ми ще не встигли помиритися. Воно, може, вже й не треба з огляду на ту сцену на сцені?..



Першою по дорозі мені – квартира моєї старшої і єдиної доньки Мирослави. Ще років з десять тому нас приймали за сестер – так я добре виглядала. Та й різниця між нами невелика – сімнадцять років. Атож, привела я її в сімнадцять...



І де він взявся на мою голову, той Любко, той вар’ят?! Жила собі на околиці міста (батьки й досі там живуть), ходила в школу, як порядна дитина, на золоту медаль тягнула, в художню студію мама за ручку водила, мріяла вступати в художній інститут, бути маляркою. І все було б так, як мріяла, якби у наш старий перекособочений клуб та не прийшов новий кіномеханік...



Як би мене нині зло не брало на того вар’ята, але був він тоді фист файний. Високий, ставний, чорнявий, а запаленний!.. Хай Бог милує і відвертає! Не було такого кіносеансу, аби він з кимсь не бився коло клубу. І все перший задирався, видно, знав, що його верхнє буде. Сам битий був рідко, хіба тоді, коли місцеві леґіники гуртом підстерігали його десь поночі та молотили, помщаючись за свою ганьбу.



Ох, як же ж він мені в душу запав, той Любко! А я ж була така чемна, тягнула на золоту медаль, ходила в художню школу, збиралася поступати в художній інститут...

А, стрівши його, як здуріла. Бігла до клубу, лиш зачую музику, аби побачити Любомира, свого Любчика. І він мене примітив, старий батяр. Видно, що до мене не одно серце дівоче розбив, та й жінку з дитиною, казали, десь мав. Але – що мені було до того?! Про мене, хоч гарем, а я все одно його люблю!

Отож, коли я тремтіла, мов осиковий лист, дивлячись, як він квитки продає на дверях та все притискає, батярище, до одвірка дівку за дівкою, не минаючи й молодиць, він і запримітив мене. Тож коли, квитка купивши, проходила й собі вся гаряча повз нього, той лайдак так мене притиснув, що аж вівкнула і... Авжеж, вгадали – зомліла! Ото була сміхота! Дівка зомліла, приперта коліном!



Очумалась я в будці кіномеханіка. Було темно, по стінах гуляли відблиски фільму, що демонструвався у залі, тріщав апарат, і пахло густо й гостро жаданим чоловіком. Любчик, помітивши, що оклигала, накинувся на мене шулікою та так почав цілувати мене, неціловану, що я вже й не знала, чи жива, чи мертва. Там він мене, у тій тісній халабуді, під шум фільму про війну і...



На жаль, жодне слово не підходить до того, що відбулося тоді між нами. Ґвалтувати не ґвалтував, бо я вся відкрилася йому з таким палом, що він, діткнувшись моєї цноти дівочої, здивувався так, що мало сам не зомлів, але за мить аж розридався від щастя і того дикого почуття, яке спостигло нас обох у тій тісній будці і не покидало мене довгі роки... навіть тепер, коли його вже ніде немає.

Того вечора і зачалась моя найстарша, Мирослава. Така ж нестримна, запальна, як і батько. І вся в нього – висока, чорнява і до любові охоча. Вже третього поміняла. Але вдало. Моїй дочці щастить – чим більше, тим кращий і багатший. У мене ж – навпаки. Четвертий, якщо не дай Боже доведеться, точно бомжем буде. Але я вже того не допущу. Ліпше самій самотою доживати віка, аніж зі злиднем чи пияком яким.



Оце я так собі йду, та думаю, та згадую, тим часом не забуваючи позирати на себе у вітрини магазинів та у вікна будинків. Ще нічогенька молодичка. Повнява в міру, в міру доглянута. Хоч тільки я знаю, який то догляд! Але, видно, я з тих жінок українських, кому чим гірше, тим ліпше. Така вже в нас історія була складна і доля нелегка віками, що ми загартувались, як сталь дамаська, на лютім вогні життя. Отож і я з тих, загартованих. Ноги попухли, ниють, аж вити хочеться, а я ще усміхаюсь до перехожих і помічаю зацікавленість в очах стрічних чоловіків. Правда, то вже такі кавалери, що вже одною ногою перед дверима раю стоять, але все-таки приємно. Та бодай і молоді були б, але ніхто, а ніхто з них ніколи не зрівняється з моїм Любком. (Це я так тугою за Любомиром Каліґулі невірному помщаюсь).



Пригадую, я в дитинстві була тиха, боязка, замість того, щоб з дітьми гасати, дріботіла в церкву, як стара, і дуже любила там свічки гасити. Ходила хвостиком за черницями та богомолками... Треба ж таке! Мама боялась, щоб в монастир не пішла, як виросту. А я й вирости не встигла, як з мене не черниця – чортиця вискочила, і то так неждано, що батьки мої мало зі світу не пішли.



Мамко моя, мамко золотенька, що ми з ним, з тим Любком, тільки не витворяли! Батьки плачуть наді мною, як над мертвою, а я стид згубила, як і цноту, виґуцую з Любком попід кущі та в його будці, аж клуб хилитається. Батько розмовляти перестав зі мною, стидався в мій бік дивитися, мама за коси волочила, а я – водно: Любко та Любко. А він, батяр безсоромний, мене осідлав, як лошицю, а сватати не збирається! Аж доки не прийшли під будку тато з мамою, міліціонером та свідком – стрийком Іваном, що вернув допіру звідтам, до сонце Кармелюку сходило, та вибили двері, та вздріли мене розкошлану, та поставили хлопа перед фактом: або весілля, або вісім років за зґвалтування неповнолітньої.



Звісно, я, мала, дурна, кричала і дряпалась, протестуючи насильству такому, але тепер вдячна, бо зосталася б покриткою по сей день, а Мирослава – байстрючкою. І то була б ганьба. Для нашої родини. Колись так було. Власне, зовсім недавно. А здається, триста років тому, так все перемінилось за цих кілька років. Все перевернулось з ніг на голову.



Якби в мене були такі криві та вигнуті ноги, я б повісилась. А вони, ці дівки нинішні, надивляться по телевізору парадів мод з Парижів, де снують по сцені моделі виснажені, чисто як по цвинтарю вночі шкарлєти, ганчір’ям обмотані, та й собі голодовки влаштовують та обтягують стрейчами свої костомахи... Страх господній, ніби з Майданека їх тільки-но випустили... І як в тих чоловіків, вибачайте, тонус на той добровільний геноцид піднімається?.. Але по дитячих візочках, що вряди-годи здибаються на вулиці, видно, що не дуже...

Але то все пусте, маю на оці моду на худих та довгих. Що з того, що я була фігуриста, як лялька, та квітуча, як та писанка? А мусила Любка до шлюбу на цуґундері вести...



То я все про лиху жіночу долю. Так вже ведеться в ній: не віддасися зранку – не посватають до смерканку, яка б ти порядна та маєтна не була. Рідко хто покритку чи дівку-перестарку сватає. Такі вже ці чоловіки. Все серединки золотої шукають. Або дідько маму їх знає чого! А ще вони щосили намагаються уникнути закону, хоч від жінок вимагають законослухняності та страху перед Богом...

Та все ж довелося моєму Любкові, що плював на закони всі, як той опришок, шукати десь по світах свою останню дружину, розлучатися та вести до загсу мене. Рік ми з ним були щасливі. Де в нас тільки сили бралися на ту любов, або, як зараз кажуть, секс. А що вже Любко був охочий до нього, то жах, хіба ще так до бійки тягнуло його!



Пригадую, батьки мої боялися по подвір’ї та городі ходити, бо де б не ступили: в літню кухню, комору, гараж, за хату, в садок – а там уже ми з Любком любимося. Мені зараз лице лупиться від стиду, а тоді – як вдуріла, рештки розуму втратила... Та що там казати! В мене вже перейми почались, а Любко з хати не випускає, припер мене до підвіконня і вгамуватися не годен... Батьки, що на "швидку” чекали на подвір’ї, голови повідвертали, щоб того всього не бачити...

Отаке було жеребище, той Любко. Але тільки до народження Мирослави. Лиш дитина з’явилась – як відрубало! Не любив Любко дітей, лиш любив робити їх... Та який чоловік їх любить, тих дітей?! Вони згоджуються на дітей, щоб не страждати ще одним комплексом неповноцінності, себто аби не подумали, що він євнух якийсь.



Тож і Любко, пискля побачивши, зразу ж знудився, посмутнів, від хати відбився, як той кіт марцьовий, почав пропадати у клубі, а далі й зовсім пропав. Повіявся десь аж у Крим, там його під час бійки і зарізали. Так казали одні. А другі – нібито через якусь чергову полюбовницю порішили. І те, й інше скидалось на правду. Мене як дружину небіжчика повідомили вже після того, як котрась із його коханок поховала мого Любка на цвинтарі аж десь у Джанкої. Тим і завершився мій перший шлюб.





Зостався лиш спомин – Мирослава. От вона вже й двері мені відчиняє, напахчена, розфуфирена, як топ-модель із модного журналу, що рекламує сучасні меблі та євроремонт у квартирах. Шик і блиск! Ух і круто стоїть моя Мирослава! Але втіхи від того не маю, вже дуже якесь кручене-покручене життя в неї... Чоловіка вдома нема – десь, певно, в Китаї чи в Туреччині. Чи в Німеччину за машинами поїхав... Але – не питаю, бо почнеться сварка. Мирослава, як і її татусь, не терпить, коли втручаються в її життя. Навіть розпитуванням. Поїхав, та й годі. Приїде. А їй треба летіти на базар, позакривати контейнери, бо уроди-реалізатори вчора понапивалися і трахались на товарі цілу ніч. Падли! Ти їм шматок хліба даєш і до хліба, а воно, бидло, сере тобі в душу!

Мирослава слів не підбирає. Їй ніколи гратися в інтелігентного лоха. Їй треба крутити копійку. Он уже дівка вища за неї, закінчує школу, треба купляти місце в якомусь вузі. А де, куди? Чорт знає, тільки не це дівчисько. Їй би тільки жерти, спати, качати з мами гроші і трахатись у кущах попід вікнами!



Це моя дочка – про мою внучку Алінку. Жах!



Мирослава лається, як моя сусідка по ринку циганка Аніца. Далі кричить, маючи на увазі Алінку:

– Чьо мовчиш?! Спиш, дрянь поганая?! Вдосвіта приволоклася, сволоч малая! Виходь, баба прийшла! Розкажи, де шляєшся?! – і, махнувши мені рукою на прощання, хряпає дверима.

Лиш по тому з дитячої висувається заспаний писок внучки Алінки. Мені не подобається її брезкле бліде личко, каламутний погляд, і я кажу строго:

– Покажи руки! Негайно покажи руки! – і жахаюся, схопивши одну. – Так і є! Колешся!

– Да ну тєбя! Атстань! Ти как мама, єщьо хуже! – видирається Аліна, намагаючись заховати свої сколені вени.

– Господи, дитино, що ти робиш, чого тобі бракує, нащо ти гробиш своє здоров’я?!



Я у відчаї, я в страшному відчаї! Здається, мені ніколи не було так погано, як в цю мить. Все моє життя, здається, рушиться, пропадає, все моє життя – коту під хвіст. Нащо ці роботи, ці гроші, коли гине безневинне дитя? Невже Мирослава не бачить? Чи їй байдуже? І я біжу слідом за нею, чеберяю по сходах, ризикуючи покотитись по них до самих вхідних дверей. Але Мирослави нема. І нема машини. Поїхала зачиняти контейнери і розгонити реалізаторів. А потім (мені вже донесли добрі люди з тих самих реалізаторів) вона поїде на цілу ніч на дачу з компаньйоном по бізнесу Пашою Паханом. Про це знають усі. І Пашуньчина жінка – теж. І Мирославин чоловік знає. Але тепер таке, вибачайте, блядство заведене серед крутих. Якимось свинським чи свингаразьким сексом називається. Тепер вони ним займаються групами. Але часом Мирослава, щоб зняти напряг у відсутності чоловіка, кличе Пашуню самого... Жах! Світ перевернувся! Але жаль дитини. І ноги болять вертатися на другий поверх.

– Алінко! – кричу. – Алінко! Збирайся та ходи до баби!

На балконі майже в чім мати народила виникає Алінка і каже так, що чути на третій вулиці:

– Да ну тєбя! Нє хачу твоєво лоха відєть – он мєня за калєнкі хватаєт.



Ліпше б мені було крізь землю провалитися, ніж таке почути від дитини! А щоб тебе, сволоцюго, Каліґуло проклятий, та калікою зробило! Хочу бігти, та як приросла до землі. Здається, весь мир зглядається та пальцями на мене тиче... Господи, що це робиться?! Мої тато з мамою вік звікували, як люди, як християни, а я... до чого я опустилася? А діти мої?!.



Іду додому як обпльована. Нічого не хочеться. Світа білого не бачу, не те що людей. Оце-то так! Пригріла змію на грудях! Мало йому студенток культосвітнього... Він ще й до дитини лапи тягне! Ну що це за доля клята? Що за біда: покидьок на покидькові. Кінець світа, чи що?! А може, Алінка вигадує? Вони такі нині кручені, непевні якісь, понадивляються того кіна гидкого по телевізору про всіляких виродків та й брешуть?.. Боже, що за время люте, вже й крівці власній не ймеш віри?! Ой, Содом і Гоморра... Ой, горе-горечко...



– Куда лєзєш, дура старая! – Господи, стою перед самісіньким капотом. Ще мить – і було б по всьому. Дивно, як він загальмував, отой, що зараз буде мене бити. Але він, матюкаючись, кричить: – Прахаді! Слишішь, мать твою, прахаді!



І я проходжу і переходжу на той бік вулиці. На ватних ногах. І сідаю просто на тротуарі. Ніхто до мене не підходить, обминають і далі спішать, видно, думають, що баба п’яна. Тепер, аби тобі як було погано, не підійдуть. Здихай на вулиці. І здихають. Але мені ще, певно, жити і жити. Тож встаю і йду далі. Знайомою до болю вулицею Шевченка. Тут колись я жила. З Григором. Тут народилися мої хлопчики – Ігорьок і Ромчик. На цім балконі сушились їхні пелюшки і повзуночки. Тепер висять чужі сподні. Ігорьок виїхав у Бельгію. Спочатку на заробітки, портовим вантажником, а потім прижився, знайшов собі жіночку, правда, старшу за себе, руду, аж кислу, але маєтну. І живе. Дитинку вже прижили. Часом приїздить в гості. Мене кличе. Але – не їду. Рада, що йому там нормально. Не зле, не добре, а нормально. Добре, що хоч Ігорьок не вдався в тата-алкоголіка... А от Ромчик... Де воно, біднятко, зараз? Десь, певно, спить в дим п’яне або банячить із своїм татом-пияком. Часом я собі думаю, що неправа була, коли дозволяла після розлучення хлопцям спілкуватися з Григором. Послухалась, ідіотка, вчителів, оту класну керівничку, ту стару більшовичку, що вчила мене, як синів виховувати та з чоловіком жити. Тільки згодом я довідалась, що сама вона все життя прожила солом’яною вдовою, і дочки в неї розлучені, і внуки непутящі. А інших вчила, як жити! От я й послухалась, дурепа!
Категория: 51 | Просмотров: 698 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011




Ігорьок – сильніший характером, певно, в мене, не дуже горнувся до вічно п’яного, прокуреного вітця, що приходив під школу після запою, брудний, неголений, і лив над синами свої крокодилячі сльози. А от Ромчик, ніжний, м’який хлопчик, видно було, жалів пияцюгу. Не мене, в каторжній праці, втомлену, злу, як вовчиця, що гарувала на них трьох, а того лайдака, того пияка, ту пропиту мармизу!



Пригадую, як мої хлопчики комплексували від свого безбатьківства. Пригадую, як вони просили мене вийти заміж за сусіду Миколу Петровича, щоб мати батька, як Сашко, його син і їхній друг. Мені ледве вдалося їм пояснити, що так не буває, що я не можу вийти заміж за чужого чоловіка, в якого є сім’я.

"То шукай без сім’ї”, – казали слушно. Але не так то просто було мені, жінці з двома бахурами, знайти чоловіка. "Для кавалєрки” – будь-ласка. Полк. Дивізія! А одружуватись – ні. Мої поклонники і не приховували цього, натякаючи фігурально чи прямо вказуючи на обтяжливі обставини. Один, Господи, досі не йде з гадки, сам метр із кепкою і табуреткою, що песиком бігав слідом, так і відреагував на мої скарги на тяжке життя жіноче одиноке:

– От хлопці підростуть – буде тобі легше.

По цій розраді я так врізала його по миршавій пиці, що він відковбасив від мене на всю оставшуюся жизнь.



Пригадую, як десь у п’ятому класі мої хлопці перестали дружити з однолітками, що мали татів, і стали гратися лиш з такими, як самі, напівсиротами. Тоді-то Ромчик і почав вчащати до батька в майстерню, нібито вчитися різьбі по дереву. А я й рада була, як-не-як все-таки батько, а по-друге, ремеслу якомусь навчиться. Де мені було знати, чого він там вчиться... Хоч могла б і передбачити... Не маючи прикладу життя нормального чоловіка, Ромчик перейняв схему житейську свого безвідповідального і безхарактерного татка.



Ромчика я любила більше за всіх дітей. До сьомого десь класу він був мені, як бальзам на душу. Рятував і захищав від вибриків Мирослави, що раптово з веселого кмітливого дівчатка переросла у капосну, підступну піддівку. Один спротив – ось що була у своїх п’ятнадцять Мирослава. Спротив мені. Здавалося, в неї одне на умі: як насолити мені, довести до сліз та істерики. І, хочу сказати, це їй вдавалося. Це вже зараз я звиклася, та й перед очима не маю її. А тоді, Господи, як вона духопелила хлопчаків, намовляла їх проти мене, приходила за північ, зі школи приносила одні двійки, перетворювала моє життя в пекло...



"Не дай Боже зведенюків”, – казала моя мама і після кожного побоїща в хаті забирала Мирославу до себе. Але та скоро з’являлась. Їй було, бачте, нудно і не цікаво з дідом і бабою. Не було кого тероризувати. Слава Богу, Мирослава скоро вискочила заміж і оселилась з першим чоловіком у тих же діда з бабою. Мені стало трохи легше. Але ненадовго. За скандалами з Мирославою я проґавила Ромчика.



Чого мені так важко на душі? Стою, дивлюсь на чужі сподні на чужому балконі і не знаю, що робити. Може, зайти до Григора в майстерню? Звідси – рукою подати. Спитати, де Ромчик?

Ромчик пішов з дому того ж таки дня, як у хату зайшов Каліґула. І спитай: чого? Дорослий парубок, сам мені ще недавно чоловіка шукав, батька хотів, а привела – з дому пішов. От і вгадай, чого вони хочуть, ті діти, і спробуй догодити... Мені кажуть жінки: а ти не годи! Роби, як тобі добре. Ти цілий вік робила, аби дітям було добре. І що маєш? Так мене вчать, а самі? Ой, в кожній хаті – по букаті! Тобто, по шматку добрячому лиха. Біди! І ніхто не навчить, як жити, навіть саме життя. А буде так, як має воно бути. І конем не об’їдеш долю свою...



Не раз питаю себе: чому я вийшла заміж за Григора? Не було за кого? Таж ні – було. Після смерті Любомира я закінчила бухгалтерські курси і пішла працювати у художній фонд. Думала: хоч бухгалтером, але буду при художниках. Як я їм заздрила і боготворила їх! Бачите, згадала, як сама марила малярством. Тож хотіла, біля них повештавшись, і собі щось там почати мурзати. В художній школі я подавала неабиякі надії. Мені пророчили велике майбутнє, славу Тетяни Яблонської. А я... гоцим-поцим-первертоцим зі своїм Любчиком... Ой, де мій розум був?!





Десь грає музика. Мабуть, на Центральній майдані. Мало мене з ніг не збивши, погналася туди і зграйка дівчат: ноги по сіднички – голі, пупи голі, груденятка світяться крізь прозорі блузочки. Все на виду. Не треба хлопові роздягати та щось там шукати – все на виду. Що час настав, що дівки пішли... Мами давно їх за коси не волочать, лиш кладуть в торбинки контрацептиви... від головного болю...

Стою, дивлюся вслід дівкам, своє згадую. Аж бачу – не одна дивлюсь і згадую. Ади, шматою драною повис на паркані церковному ще один святий та божий... на дідька лисого схожий: поїдом їсть очима сикух, слина – по бороді тече, й бубонить... Агій! Матюкається, старе рам’я! Йо-о-ой! Не годна витримати!

– Пане Митре, – кажу, приступивши ближче та впізнавши колишнього обласного начальника від культури і першого курваря перестройки Дмитра Харитоновича, прізвище забула. – А чого це ви злоститесь, обслинившись, як старий лис на виноград? Лапи короткі? Та й зубів катма вже... Встидалися б!



Та й, засміявшись, пішла собі. Бо чого мені з ним до бесіди ставати, гріховодником старим? Хіба що нагадати, як викликав мене на ковйор у відділ культури... Слина так само текла, лиш не матюкався... Тьху! Як згадаю... А я ще дівок теперішніх обсуджую! Наче забула, який він короткий – вік дівочий! Як роса вранішня. До обіду. Та й вже. Далі – мрак і сумерки, як моя кума Вікторця каже. І кожне норовить об тебе ноги витерти. Може, того та дівка і впадає у сказ, лиш з колиски випавши, що чує шкурою: не довго, ой не довго музика їй на толоці гратиме?



Ні, дівка – то страшна стихія. Спустошлива, непередбачувана, як тайфун, отой, що Америку непорушну трощить щоліта. Це вже потім, побита, поламана життям, вона стає мамою, стає доброю, милосердною, порядною. А спершу – це біда! Часом мені хотілося вбити Мирославу. Роздерти, як жабу. Але рятувалась від гріха, згадуючи себе в її віці. Що то вже я за сучисько була, страшно згадати... Чого тільки моя мама зі мною не натерпілася! Тож, сердешна, була щаслива, що я нарешті взялась за розум, стала бухгалтером і пішла на роботу.



Пригадую, була чемною з рік чи півтора. По Любчикові жалобу носила, нікого видіти не хотіла. Але молодість брала своє. Скоро я ввиклась і вжилася у веселу козацьку вольницю художників – і по-ча-ло-ся! Як тепер кажуть, тусовки по майстернях, легковажні романи, а в результаті – тяжке похмілля...

При світлі сонця все те життя мистецьке, якого я прагнула, втрачало свої принади, спадали чари і з майстрів пензля та різця. Одне було добре, що я таки не марнувала час геть зовсім, а потроху чогось навчилася: коло одного – малювати, коло другого – ліпити, коло третього – сувеніри робити. Дійшло до того, що на виставках із нагоди різних там свят з’являлися і мої твори, якщо можна ту мазанину так назвати. Мене навіть хвалили. Двічі про мене як про талант, що надії подає, в газеті писали. І хтозна, може, врешті і вийшло б із мене якесь пуття, якби...



Атож, вгадали: якби не Григір. Він прийшов у Худфонд (була така колись організація – художній фонд) після художнього інституту, був неодруженим і безквартирним. Йому треба було прописки. Мені – чоловіка. Отож нас і подружили вічно п’яні колеги. І весілля справили, тут таки, в найбільшій майстерні, і столи накрили, і гуляли три дні. Згодом жартували, що страх як випити їм усім хотілось, а до зарплати далеко було, от і повінчали нас із Григором. Але ми ті жарти сприйняли серйозно. Принаймні я. Інакше чи ризикнула б дітей народжувати?



Ризикнула. Народила. Зразу двох. І все – пішло-поїхало навскосяка. Я так спочатку тішилася Григором – тихим, спокійним, затишним, зовсім несхожим на вар’ята Любчика. І кохання з ним було інше – тихе, млосне. Я вже не палала, як та сосна, що в пісні, не кидалась на нього несамовито, а танула вся, як сніг березневий коло тихого солодкого багаття. Я була найщасливіша з усіх щасливих. І намагалася з огидою забілити на полотні життя усі свої попередні шури-мури, викреслити з пам’яті всі випадкові залицяння і затискання серед запилених старих полотен, слоїків із фарбами і мішків із гіпсом. І думала, що й мої залицяльники викреслили мене зі своїх списків... Мало в кого з ким що було?! Аж ні!.. Коли приходила до Григора в майстерню, поповніла, розквітла після пологів, вони як показилися: перепиняли мене та тягнули кожен у свій закамарок, ображаючись на моє цілком справедливе обурення.



А коли я не витримала і, втративши від люті обережність, садонула гнилозубого гівнюка Гущу тим, що під руку попало (а потрапив під руку уламок якогось гіпсового чудовиська, що його скульптор Гуща власноруч по п’янці і розтовк), Григір більше додому не прийшов. У майстерні жив, пив, щось там робив. І грошей на дітей не давав. Ні копійки. Якби не мама з татом, поздихали б...

Даремно я, забувши про гордість, вривалась до його майстерні, плакала-просила, погрожувала... Григір не реагував. Сидить, мовчить, на морді – скорбь мировая. Як пороблено...



Пригадую ті деньочки. О, тоді я зрозуміла, що то таке – чоловіча підлість! А ще: чим чоловік вдає із себе більшого пуриса, себто – велике цабе, генія, не дай Боже, тим він підступніший і мерзенніший... А коли ще й при грошах... Але – що робити? Просто треба це знати, бо врятуватись від цього не можливо.



Чоловік може простити жінці все, крім відмови, самі розумієте в чому... Отакі вони всі падлючі. Здихати буде, але не простить тобі, що не віддалася йому сто років тому. Жах! Кошмар суцільний мого життя! От і стає ясно, чим вони всі думають, яким органом. Дідько з ними, звичайно, але ж вони до всього ще й пімстливі.

Як згадаю!.. Чого я тільки не натерпілася через них та через свою дурну голову! Я дітей колишу вдома, а вони за чаркою вповідають Григорові небилиці. Звісно, що прибріхували дай Боже, бо що з тими пияками могло бути доброго?! Встидалися б згадувати! Одне ганебище...



От, нарешті, до Григора добралася! Двері в майстерню прочинені, за немитими вікнами – темно. Так і є: сплять. І Григір, і Ромчик. Набралися ще з досвітку, мабуть. І такий мені жаль стиснув горло, що ні ввійти, ні вийти. Падло! Що ти за падло таке, Григоре?! Як ти міг проміняти сім’ю на чарку? Через якихось покидьків так зруйнувати наше життя, і от ще тобі мало – дитяче руйнуєш? Чого ж ти, коли такий чесний та цнотливий, на Афон тоді не подався, в келії не зачинився хрін свій поганий сушити, а пропив з дружбанами і мене, і дім, і синів? І що доброго знайшов? Яку таку святу та божу під вінець повів? Не знайшов. Не було. Що ж ти з мене, сучий сину, воду вариш – не наваришся?! Залило би тебе вже тою горілякою!



– Ромчику, Ромчику, – торсаю за плечі дитя своє напівживе, – прокидайся, ходімо з мамою, я геть кібеніматері вижену з хати того лайдака, того Каліґулу, і будемо жити як родина, як колись жили, і буде нам добре, синочку мій...

Але Ромчик не ворушиться. Зате Григір розлуплює баньки свої зизі і каже нахабно:

– З тобою, лярвою, проживеш... Тобі лиш би курварію водити, та горілку пити, та... – І знову випадає в осад. Жах! Оце він таке синові на мене каже! Таку неправду! Я світа білого за роботою не бачу, а він таке верзе на мене дитині! І той слухає. І вірить. І ненавидить мене, ніби я не маю права на особисте життя. На добре слово?!



Пригадую, якими закоханими очима дивилися мої хлопчики на мене маленькими. Як вони тулилися до мене, мов мишенята, як цілували мене своїми мокрими, пропахлими молоком писочками, тицяючись, мов телятка. Тоді я говорили гордо всім: я найщасливіша на світі жінка – в мене закохані двоє найкращих у світі чоловіків – мої сини-янголи.



Боже, чому все добре так борзо минає ?! Тепер я плачу, бо знаю, що один син мене жаліє, а другий – ненавидить, інакше б він не покотився слизькою стежкою слідом за своїм батечком. Не пив би мені на зло...



Витягаю з торби шмат ковбаси, сиру, шпроти, овочі, які прикупила для свого Каліґули, кладу на стіл, завалений тюбиками з фарбами, різцями, рубанками, причиняю добре за собою двері, щоб бродячі пси чи коти не покрали харч, і, трохи струсивши каміння з душі, йду додому.



– Ганно, Ганно, – хтось гукає мене. Роззираюсь. Так і є. Ще один... поклонник... трясця його матері! Схоже, на старість у мене більше кавалерів, аніж замолоду було. Атож, тоді вони щастя і чинів шукали, тепер – няньку, годувальницю, безкоштовну масажистку, жилетку – поплакатись на предмет радикуліту-простатиту, кольок у лівому боці та хронічного безсоння. Видно, я якраз підходжу для такої благородної ролі. Добра, весела, роботяща, при копійчині. Ще й собою нічого. А головне – діти повиростали. Крім того – чужа наречена. Самий цимес, як-то кажуть, смак!



Але котрому з них так гіренько жіночого співчуття забракло, думаю, спостерігаючи, як з обох боків чешуть до мене два лисих красені: Олег Павлович, викладач економіки, і, здається, Степан Ілліч, журналіст на пенсії. Вельми поважні і достойні пани і претенденти на руку й серце, бо дружина першого як поїхала десять років тому на зарібки в Америку, та й по сей день, а другого – померла перед Різдвом від раку. На обох написана печальна повість про їхнє нелегке бурлацьке життя, а з душі рветься волання позбутися чим скоріш нікому вже непотрібної свободи, бодай за дармову вечерю. Бідні, бідні... Вони або не знають, що я втретє вийшла заміж, або думають, що то плітки, інакше чого б це стали так по-молодечому гукати мене та переймати, як дівку на толоці?



Пригадую, вони шкрябались у мої двері після розлучення з Григором. Але так собі, задля розваги. Пута Гіменея зв’язували тоді туго їм руки-ноги. А тепер ось – вільні козаки, хоч зараз до шлюбу. Але, Боже, що зробило з ними життя! – заледве впізнала. І те, що те життя нікого не милує і не щадить, а надто чоловіків, мене сьогодні особливо тішить. Отак втішаючись та лукаво усміхаючись, чекаю, коли ж вони нарешті доторохкають.



Тепер я рідко на люди показуюсь. Знаю одну дорогу: дім – базар. І сиджу на тім базарі, як миша в соломі. І трушуся вся з нервів. Бо на базарі – як на базарі: гризня, мов у псарні. Зятенько мене до свого бізнесу не залучає. А Мирослава або не здогадується, або теж не хоче, аби я свого носа пхала до їхнього проса. Тож я собі сама знайшла підприємця, колишнього педіатра з дитячої лікарні, більш-менш нормальну жінку, що сама спізнала злидні, та й підрядилась у палатку продавцем. Але що я маю! Довкола одні цигани та ліца нєздєшнєй національності. Нахабні, підступні, готові за копійку вдушити. А тої копійки – кіт наплакав: часто, аби йшов якийсь торг, віддаю товар за ціну хазяйську, а собі й на хліб не зароблю.



Мене в місті багато хто знає, і знає з гарного боку, тож, забачивши серед розвішаних лахів, спішать, надіючись, що геть зовсім лайна якогось не підсуну. Я й стараюся брати під реалізацію добротні речі, переважно есендівського виробництва, приміром, білоруський трикотаж, львівське взуття, одеський жіночий верхній одяг. Та варто тій людині підійти, як цигани кидаються їй навперейми, волочуть до своєї палатки, тицяють в руки зотліле давно ганчір’я, а на мене кричать, що то я людей дурю.



Часом до бійки доходить. Було й таке, що палатку перевернули і товар у болото втоптали. Ходила жалітись у міліцію, в міську раду – все даремно. А головний їхній аксакал базарний сам навідався до мене і тихо так почав питати:

– Кто ти такой? Ти – бедний нешасний женшин. Вот і знай свой мєсто. А я чарку с начальнік міліція п’ю. У меня, панимаєшь, денгі. Много. Как захачу – магу всьо купіть. І тебя. Но ти мнє не нужен. Ти старий і бальной. Так што сіді тиха і малчі. Понял?



Я всьо понял. Бо й справді: хто я такий на цій землі, в цій країні? Ніхто. Та й чи моя це вже земля? Колись моя сусідка тьотя Дора, виїжджаючи вслід за синами в Ізраїль, сказала мені:

– Нє осуждайтє мєня, Аня. Я нє ізмєнніца. Просто моя родіна там, гдє моі дєті, і гдє моім дєтям харашо.

А де мої діти? І де їм добре? Один – в Бельгії, другий – в чаду. Третя – в блуді. Де мої діти, і де моя батьківщина?



Там, де й циганів і тих, що від війни та злиднів повтікали, а самі тут війну роблять, бо вижити хочуть, за будь-яку ціну... як мій Ігорьок у тій Бельгії. Бо хтозна, чим він там займається. Може, в банді якій? А мені пише, що все в нього нормально...

Господи праведний, що це діється на білому світі? Яка сила нечиста колотить ним? А вони все – інтеграція та глобалізація...



– Я жінка милосердна, богобоязлива. Мені однаково, хто ти і який ти, а хоч би в горошок чи в смужечку, аби людиною був. Будь людиною, бодай намагайся нею бути, і в мені цю людину поважай. Бо в тебе хоч і гроші, зате я на своїй землі. Не бери поганого прикладу з тих, хто тебе колись із рідної хати вигнав, не посягай на моє, не пробуджуй в мені звіра, бо хоч я стaрий і бальной і чарки з міліцією не п’ю, але я тобі не женшин Востока, очі видряпаю – не зоглянешся, затям собі, – кажу, нахилившись до вуха курдюплявого аксакала, тихо-тихо, але щоб чули всі, хто приперся помилуватись, як я буду від страху в штани дзюрити.

Не чекав аксакал... Не сподівався. Стоїть, перетравлює, очками кліпає, а далі так печально:

– Как хошь... я тєбе предупреділ... Женшин-змєя…

Та й пішов поважно так, мов справді аксакал якийсь.

А я, не розгубившись, услід:

– Я тебе теж... предупреділ. Мушина-удав...



Сто разів правий був то, хто сказав: з вовками жити – по-вовчи вити.



До вечора в нашому ряду стояла тиша, ніби святі янголи базар перелетіли. Чи то мені у вухах позакладало з нервів? Але ж ні. Бо добре бачила, як писки від мене відвертали перестрашено навіть наші, місцеві, навіть ті, що в думках згодні зі мною були... Що то страх зайців перед вовками!

Дома спробувала пожалітись чоловікові, але той розрепетувався, що не збирається опускатись на саме суспільне дно, борсатись у багнюці, заводитись із циганами. І взагалі, що можна зробити, коли скрізь і поспіль – одне і те ж, одні бандити, один розбій! Словом, він – вище. Там, де вітер у кишенях свище. От і вся розмова.



Я все мріяла про такого чоловіка, про якого в одній нашій сільській пісні співається: "Чоловіче мій, ти затyло моя, я тобою затулюся та й нікого не боюся”. Атож, затулишся... Ті, що вгорі, розбій чинять та жінок міняють частіше, ніж плавки, а ті, що внизу, – лиш плачуть та нарікають на тих, що зверху. А жінки винні, що їм руки не звідти ростуть і мізки не в той бік крутяться, що нема чим по столу грюкнути та спитати, доки ж це воно буде?!

Авжеж, він ще тебе з хати виштурхує, аби йшла та чим могла на хліб йому заробляла. Скільки знаю жінок, яких отак-о змусили чоловічки власні їхати до Італії чи Іспанії... А тепер лають та нарікають, ніби ті жінки там гуляють та від сеньйорів дітей родять. Звісно, що народжують. Сама таких знаю. А деякі й повертатись не збираються. Знаю таких, що вже й дітей з України вивезли, доки ті ще не здичавіли коло своїх дурноверхих татусів. А тих шляк трафляє, а тих жаба душить, бо ж, бачте, вони дружин своїх не на те посилали. Себто лиш до праці, як скотину робучу. А в них, бачте, хтось ще й жінку побачив. Ще якомусь панові з тих, що побриті-помиті, вибачайте, заворушилось у грудях на ту рабиню нещасну!

А ви порядок наведіть у країні, щоб від вас не тікали. Ви ж – чоловіки, як-не-як...



Але мене з рідної хати не виштурхає за кордони жоден чоловік, ані біда, ні надія на щастя... Характер не той – не для наймів. Хоч по життю я роботяща і терпляча, як конина, але люблю, щоб мене все-таки за людину мали. Як тут, вдома, вже гіренько не є, але хоч писка можеш розтулити та сама себе захистити. А там?! Кому ти що скажеш, нелегале безправний?! Тож не їду нікуди за готар, чи то – за кордон, лише з одної причини – ся бою, що як не потрафлять мені ті зарібки, як попаде нехотячи віжка під хвіст, то... Ліпше б вам не видіти мене такою!.. От ви можете собі сміятись, але до наймів теж характер треба мати, або, вже не відаю, який розпач...



Хоч я тих жінок, що знаходять там своє щастя, розумію. Тут самій з розпуки часом хочеться до якогось базарного турка в гарем піти. А всі думають, що я націоналістка... Хоч у душі щось там-таки діється, щось таке, словом, незбагненне... Наприклад, балакати стала лиш по-нашому, по-українському. А раніше – як виходило. Значення не надавала. А тепер прикро стало: всі довкола своєю мовою джерґотять, а я все што да как, аби мене понімали. Тепер же принципово – лиш українською, і нічого – понімают...



Отаке-то... Як любив казати стрийко Іван, життя не лиш ламає хребет, а й вирівнює...



Тим часом кавалери приторохкали. Синхронно. І дуже здивувались, зустрівши один одного біля мене. Так що інтимної бесіди не вийшло ні в того, ні в того. І, потупцювавши, розійшлись у різні боки, так і не признавшись мені, чого доганяли. А може, доки добігли, забули? Склероз – річ поважна...

Господи, дивлюся вслід тому, дружина котрого в Америці: дідо дідом. Геть зовсім без жінки зійшов на пси. Дочка скурвилася. Син десь світами повіявся. А та, дружина його, все заробляє: чоловікові – на ліки, дочці – на наркоту, сину – на горілку... Ой Боже, Боже, що з нашим народом діється? Розвіяло його по білім світі, як полову!



Як я вже сказала, я рідко виходжу в місто. Отож, коли вийшла на Центральний майдан, заповнений святково прибраними людьми, оркестрами і колективами художньої самодіяльності, дуже здивувалась, що сьогодні свято. Перепитала яке, і мені сказали, що День міста. Додому не хотілось іти. Що я там не бачила? Пустку? Сліди свого безталанного жіночого життя? Або прийти та зразу до кухні – вечерю рихтувати, щоб задубіла, доки мій чоловік повернеться з нічних репетицій? Або, може, сісти проти телевізора і думати про той ненависний базар, де я вже зовсім озвіріла, і зачерствіла, і перетворилась на одну із тих, чорноротих, диких табірних жінок, зі спідниць яких досі воші сиплються?



Думала, піду на базар ненадовго. Зароблю грошей хлопцям на інститут, куплю обом квартири, щоб не гибіли по приймах, і сама перебуду тимчасову розруху. А та розруха виявилась затяжною. І не лиш для мене. Я жінка проста, малоосвічена, без претензій. Але вже і я не годна дивитися, як калічить той базар людей. Скільки за ці роки озвіріло, опустилося, поспивалося колись інтелігентних вчителів, лікарів, інженерів... І всі вони чекають, що щось в нашій державі зміниться, що економіка нарешті запрацює, мріють колись вирватись, скласти копійку і вирватись, але трясовина засмоктує все глибше і глибше. Звісно, ніхто з голоду не здох, дивись, була палатка, а вже – контейнер, магазин, два мікроавтобуси, іномарка, діти по казино і нічних барах шастають... Житуха!



А насправді – багно, глибоке, бездонне багно... Може, тому я й вчепилася за свого Каліґулу? Щоб не зійшлася над моєю головою трясовина?



Талант, навіть отакусінький, робить із людини щасливого придурка. В той час як людина з підприємливою головою, якийсь тобі крутий, ризикує життям, махлює, ночей недосипляє, щоб заробити якийсь гріш, вони, голодні, холодні, без зарплат, співають та витанцьовують...



Я би встидалася рота відкрити, хоч я жінка й не ляклива, не те що мотиляти по майдану вишитими рукавами. А їм хоч би й що. Мало того, співають так, ніби щось путнього роблять, ніби без їхнього мистецтва світ перевернеться. Як мій бідолашний Каліґула (Господи, і причепилося ж мені до язика це погане назвисько). Але – може, так воно й є, як вони думають?.. Може, світ і тому не перевертається догори дном, що хтось іще співає і малює? От і я, щоб не перевернутися сторч головою у базарне болото, зачинила лавочку і дивлюся, роззявивши рота, на той вертеп.



Але, коли вже чесною бути до кінця, я така сама. Як мені часом вити хочеться на тому базарі!.. Здавалося б, скрізь люди, а ти, як у пустелі. Не твоє – цей гендель проклятий, і бог торгівлі – не твій бог. Але що поробиш? Калічила і калічиш себе. Як каже справедливо старий панотець з церкви, куди я дитиною ходила свічки гасити:

– Умерщвляєм душу, щоб плоть наситити...



О-о-о ненаситна плоть! Хоч Бог створив її, однак диявол владарює над нею.



От які мудрі мислі часом в мою дурну голову навідуються! Пригадую, як минулими роками, коли не мала на кавалок хліба, бо не мала роботи, а хлопці ще вчилися, зібралася було в щойно відкритий жіночий монастир послушницею проситися. Почала туди вчащати (як колись дитиною у церкву свічки гасити), прибирати, монашкам помагати. Себто зарекомендувати себе хотіла. Щоб взяли. Але скоро сама звідти врвала. Хай Бог милує!..



Не хочу згадувати, не хочу грішити... Але – чого воно така гризня скрізь? Така брехня, бруд і беззаконня?



Прийшла якось (ще як без роботи була, але й на базар ще боялась іти) із самого раночку у монастирську церковцю – так вже душечка мені боліла, – вклякла в кутику на колінах і розказую Богові про своє гірке життя. Аж тут матінка ігуменя заходять із сестрою Теодорою, яка мені запам’яталась тим, що з великим ентузіазмом і знанням справи організовувала поїздки прочан до Єрусалима, до гробу Господнього. Потому від когось із богомолок чула, що сестра Теодора до постригу десь у Житомирі профспілками керувала... Але я про те, що якось уздрівши оголошення на дверях церковці для спраглих прощі, возрадувалась я, кинулась до сестри, бо ж так вже хотіла святу землю побачити, але... Де мала взяти вісімсот доларів, коли в мене за душею ламаного гроша не було?!.



Та менше з тим... Тим паче, що тепер, де не глянь – не храми Божі, а одні гроби Його. І в душах – теж... Отож я з Богом говорю, тиха та непомітна в кутику, а вони – до каси.

– Де ще сімсот доларів? – питає матінка.

– Та же тут були, звечора, їй же Боженьку, тут були! – клянеться сестра.

– Орисько! – каже матінка лагідно. – Я тобі ручки повикручую, як далі будеш своєї. Це тобі не комсомольська каса...

А далі я затулила вуха і просила Бога, аби випустив мене звідси живою.
Категория: 51 | Просмотров: 886 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011




Після того я вже базару не боялася. І гріха не боялася. Тож з підскоком пішла продавати перетриманий на складах гуманітарний шоколад. Отой самий, що його добрі люди з-за кордонів для наших сиріт пташили, а наші патріоти високодостойні, не змігши весь перетравити, у продаж пустили!.. А потім – китайські капці, що розлазились на другий день...

Але Бог мене вчасно зупинив: на рівній дорозі впала і руку зламала. Ту, якою гроші нечесні брала. Звісно, що наплакалась. Але Бог, провчивши, не лишив мене, звів із чесною торговкою, колишньою лікаркою, спасибі Йому, милосердному... Лиш думаю собі, чого Він спинити не годен більших за мене злодіїв? Та кожного разу каюся – хрещуся та б’ю себе по варґах, щоб не думав, що пискую до Нього.



Ой-йой, а там далі – виставили на продаж свої картини та сувеніри мої рідні художники. А жінки їхні збоку стоять – стежать, аби благовірні копійку не приховали на пиятику. Але, Боже мій, хто то купляти буде? Кому треба те малярство? Я вже сказала, де ходять ті, що гроші мають. По Парижах, Лондонах та Майямах різних. А по святкових майданах рідного міста – одна злидота вештається. Так що понесете, дорогі мої колишні колеги, свої шедеври додому.

Я б підійшла. Я не злопам’ятна, хоч і все пам’ятаю, особливо, зло... Але не хочу – почнеться розпитування-допитування: де Гриць, як Гриць? Ніби самі не знають... Самі ж його і відвернули від мене, і в яму штовхнули, з якої він вже ніколи не вибереться. А самим – хоч би й що! І совість не мучить...



І що вони мене тулять до того Григора, коли ми вже двадцять років як розбіглися в різні боки? Проте жаль все одно маю... Могла б і я щось зробити, якби не ті чоловічки. Геть закопала свій талант з ними. Заховала сама від себе, а він, як шило, все лізе і лізе з торби за плечима, коле в серце. Думала, хоч Мирослава буде розумніша, не стратить себе так, як я. А вона виродилась ще дурнішою... Біда, думаю собі, не в тому, що діти не виправдовують наші надії, біда в тому, що ми хочемо, аби вони були кращі за нас... Чи бодай хоч внуки. Ой, заболіла душечка за Алінкою... Що мені робити?! Що мені, нещасній, робити?

Пригадую, як принесла її з роддому. Тиждень було всього. Жменька тілечка і повний дім крику. Вихукала, виняньчила, в дупку дула. Таке дитятко, мов янголятко... Не треба було її віддавати Мирославі. У мамів і дочок, якщо вони хочуть мати своє особисте життя, а не ходити шкапами, за руки взявшись, завше війна. З Алінкою – було б навпаки. Нащо мені був здався цей Каліґула?! Господи, чого це я все Каліґула на нього та Каліґула? До чого той Каліґула?.. Все ж добре. Чоловік як чоловік. Правда, нетерплячий та гоноровий, як усі творчі. І не творчі – теж. Нема різниці, по турках та циганах базарних бачу... А на душі мулько, як скіпку загнала, щось шкрябає та болем набрякає...



Мамочко, так тут іще виставка квітів і котів! Все мріяла завести якесь кошеня (на пса часу не стачало), та за тими чоловіками, тими дітьми-внуками не до котів було. Мамо рідна, яке ж воно пухнасте, м’якеньке і таке поважне! Сіамський? А це – зовсім голе. Єгипетське... Але ще цікавіші ті, що цих котів приволокли сюди... Старі одинокі діви. Бездітні вдови... Половину знаю. Ні, не треба мені котів. Хай вже без них...

Квіти – інша річ. Замолоду я розчарувалась у чоловіках, а в зрілому віці – в жінках, коли почала шукати розради по жіночих організаціях, що десять років тому виростали в нашому місті, як гриби після дощу. Я шукала там спокою і взаєморозуміння. А знайшла чвари-свари за гуманітарку, плітки і наговори. Тож розчарувалась і в жінках. Хоча, що там ділити: жінки, чоловіки. Всі люди, і всі однакі... Залишилось лиш пса завести або квіти розвести. Вибрала останнє. Носилася з тими горшками, з тими вазонами, тішилася, як йойлик китичкою... І мала спокій, і так мені було гарно, аж доки не з’явився цей Каліґула. Як-то кажуть, не мала баба клопоту...



Пригадую, як вперше побачила його. Мене привела на його першу виставу давня приятелька, велика шанувальниця (як усі одинокі) мистецьких заходів та велелюддя. Однак того вечора був тільки захід, себто спектакль, а людей – три-чотири душі. В театрі було сумно, ніби звідси щойно винесли покійника. Вистава затримувалась. Завіса на сцені коливалася: то артисти виглядали, чи не прибуло глядачів. Але глядачі не прибували. Отож ми з Тамарою Максимівною, подругою моєю, і дефілювали по фойє теж сумні і мовчазні. Тут на нас і наскочив Каліґула. Весь піднесений, вишуканий такий: картатий піджачок, кольорова хусточка на шиї. Чисто тобі цей... як же його... Віктюк! Одно слово, чарівний, аж світиться пристрастю весь... Не те, що муриґи базарні. Так і хочеться на груди широкі впасти, як каже кума Вікторця, або точніше, одна баба на базарі. Як згодом вияснилось, Каліґула недаремно сяяв: саме тоді у нього розпочався сезон полювання на самотніх інтелігентних жінок середнього віку і достатку. Ми з Тамарою були якраз такими. Але сподобалась я. Бо мовчала. А Тамара кинулась на мисливця, як здичавіла лань, з криком: що це робиться, що людей нема, а де влада, де школярі-студенти?! – і т.д., і в тому ж дусі.



Спочатку Каліґула розгубився, однак, зрозумівши, що перед ним дві одержимі театралки і його фанки, почав бідкатись, на народ бездуховний та державу антинародну нарікати, та так, що довелось його запросити на вечерю, звісно, до Тамари. Тоді в мене ще Ромчик жив. Звісно, після вечері Каліґула змушений був мене проводжати, на чорну заздрість приятельки. По дорозі, розбалакавшись, ми й зрозуміли, що створені одне для одного. Каліґулу не збентежило навіть те, що я працюю на ринку. Проте мене його розуміння соціально-економічної ситуації в країні зворушило настільки, що я дала йому свій номер телефону...



І почалось... О незабутній телефонний роман! Він дзвонив мені з темного свого кабінету, а я слухала його на своїй темній кухні часом до світанку. Я знала, що дзвонить він не одній мені, але що було робити? Зоставалось лиш чекати... Я нікому не признавалась, навіть Тамарі, підозрюючи, що він і їй надзвонює, інакше чого б то вона ходила з таким замріяно-загадковим виразом на лиці? Але ця підозра лиш розпалювала мене, заохочуючи до рішучих дій. Та все-таки я вичікувала, вислуховуючи плітки про його амури з іншими жінками. Але прощала. Що вдієш, коли так мало нормальних самотніх чоловіків, і так багато самотніх спраглих любові жінок?



Нарешті я знайшла вільне місце в імпровізованому кафе просто неба на Театральному майдані і замовила собі морозиво з шоколадом. Біля мене, як показилися, лижуть морозиво та лижуться, як песята, підлітки. Одно слово – тінейджери! Це ж треба так дітей назвати! Мало не ротвейлери... То що ви хочете? Назвеш його песям, то воно ним і буде... Нє, такої розпусти на цій землі ще не було! Три вершка від горшка, а воно... А що дивуватись: надивляться заморських фільмів, наколяться та надихаються рідного трійла від тарганів та й самі тарганіють... Боже, Боже, що ж це буде з цим народом нашим, коли молодь його – як не наркомани, то на СНІД слабі?! А де ж воно нормальне візьметься, коли всі берега пустилися?.. Я часом ловлю себе на страшній думці – що це комусь треба... Треба, щоб цей народ до решти звироднів, ловив разом з тарганами кайф (чи торчав-стирчав), надихавшись дихлофосу та клею, і не заважав жити тим, хто над нами з нашими грішми в кишенях...

Роззираюся стривожено, слава Богу, Алінки серед них нема. Що та Мирослава собі думає, дитина ж гине... А їй лиш би гроші та мужики! Пора вже прийти до голови по розум, не дівчинка ж, що вперше чоловіка побачила...



Я знаю всіх його жінок. Всіх. До одної. Якось по телевізору, неждано для нього, крутили старий фільм, в якому він ще студентом зіграв свою єдину маленьку роль солдата, що повернувся після дембеля у рідний колгосп. Не дивлячись на нього, живого, я зразу ж вичислила, з котрою із зайнятих у фільмі актрис він тоді крутив. Така собі маленька, чорнявенька і вертка, як вивірка. Комсорг. Він любив усіляких, але найбільше – ініціативних і активних, себто тих жінок, які першими кидаються під танки. Але згодом йому такі набридли, бо такі хотіли женити його на собі.



Коли він став режисером обласного театру, захопився героїнями, жінками високими, ставними, красивими і недосяжними на сцені. Але в житті вони виявилися нещасними і легкодоступними і теж хотіли заміж, тим більше за режисера, щоб мати ролі. І він переключився на завлітів, дівчат начитаних і строгих, які носили окуляри і вчилися заочно в ГІТІСі. Та виявилось, що і в таких мудрих дурне в голові. Далі пішли продавщиці, завмаги і директорки ресторанів, і на одній він одружився, але скоро застав її в порожньому банкетному залі із зальотним грузином і відтоді ненавидить усіх, хто на них, тобто грузинів, схожий.



Він мені цього ніколи не розповідав. І ніхто не нашептав. Він тоді був далеко, в іншому місті, але я все про нього знаю, бо що там знати? Скрізь – однакове життя, однакові люди, і всі жінки, хоч і діляться на якісь там типи, схожі, і видно їх наскрізь.



Неважко уявити собі, чим скінчився другий шлюб мого Каліґули з молоденькою танцівницею, що паралельно жила з директором макаронної фабрики, який мав огрядну дружину і комплекс неповноцінності, і від обох лих рятувався тим, що спав лише з худими, як висушені макаронини, і дуже молодими дівками. Такі директори є скрізь, в нашому місті – теж. І танцівниці такі є. Отож, ясно, що після криків і мордобоїв вони розбіглись в різні боки: танцівниця – в ансамбль Вірського, а Каліґула – в черговий обласний драматичний театр черговим режисером. Тепер, крім кавказців, він ненавидить усіх директорів, тобто всіх розбещених начальників – від гори до долини, аж до директора, чи як його там, майстерні на розі, де він ремонтує черевики. Ніби решта, себто рядові – святі. Господи, як все в чужому житті просто й нецікаво!



Сиджу, смакую морозивом і щось гірчить воно мені: уявляю, як мій Каліґула страждав від подружньої зради. Звісно, що по всьому він дістав комплекс, став зневажати жінок, всіх поспіль, а тому почав дружити з хлопцями з кордебалету. І то були найкращі його часи, однак псувала голубу гармонію маленька дрібничка, тільки те, що їм по черзі доводилося прати та готувати їжу. А чоловіки, як відомо, всі до одного, нє взірая на цвєт і національність, як каже моя всевідаюча кума Вікторця, того не люблять і уникають всіма способами.

Тож, як я собі думаю, скоро він розчарувався у своїх партнерах. Потребував наймички, та й обласні центри зазвичай тісні: все видно в них, як на долоні. І один про одного знає все, навіть те, чим снідав. Тому-то він вирішив, допоки ще не пізно, різко поміняти орієнтацію і місце проживання.

Так Каліґула приземлився в нашому забутому всіма і всіма покинутому театрі, готовий розпочати нове життя з простою жінкою-трудівницею, зрілою, при дітях і внуках, яка вдень пахне дешевими дезодорантами, а вночі борщами і печенею з часником. Себто, як казала одна баба на базарі, а точніше кума Вікторця, запраглося простого людського щастя...



Тепер його, схоже, потягнуло на малоліток... Вікторця, каже, що це в нього вікове, мовбито у чоловіків буває криз тоді, коли вони передчувають ранній клімакс. Дзвонила ж недавно. Видно, не дає їй спокою чергова трагедія мого життя... От пліткарисько невгамовне! Все вона тобі знає, геть і про клімакс хлопський! А я би вмерла й не відала, що й вони, ті жеребиська, мають на старість щось до чинення з тими функціями.

– Оце в мене завелась клієнтка, сексолог, така вся крута, така вся із себе, так я їй, звичайно, імен не називаючи, нібито родичка моя, ну, сама розумієш, має з чоловіком проблеми, так та й каже, що це нормально, що це скрізь і всюди і нічого в тому страшного, перебіситься, це їх тягне на німфеток (так вони, сексологи, малоліток звуть) від страху перед старістю, вони думають, що молоді їх... їхні, ну, сама розумієш, здохлі бобики з могил підіймуть.

І Вікторця залилася таким незлобливим щирим сміхом, що я простила їй пліткування про мене з так званим сексологом (точно, з котроюсь із старих знайомих, та й не одною) і сама засміялась. І теж щиро, бо на всі сто відсотків згодна була із Вікторцею, що кричала в слухавку, аж у вусі лящало:

– Дівко, пожалій його! Пожалій його, сердешного, бо він того вартий!



Раптом гарнізонний духовий оркестр врізав марш із такою силою, що всіх пересмикнуло. І позакладало у вухах. От чого-чого, а воєнного в мене не було. І все тому, що маю алергію на запах людського поту. Чхаю і шмаркаюсь. Варто проїхатись у тролейбусі поряд з якимось немитим бомжем чи розгарячілим молодиком, як починаю чхати. Жах! Мені пропотілі онучі військових за верству крізь кирзу і хром смердять. І чихачка нападає. Але – про що це я? Та все ж про те, що все життя себе дурю, ніби чим чоловік інтелігентніший, тим порядніший. Авжеж!



Шлюб у зрілому віці зовсім несхожий на шлюб замолоду. Тоді ти все чогось від того чоловіка хочеш: то кохання, то грошей, все чіпляєшся до нього, ревнуєш, як несамовита, допікаєш і хочеш перевиховати. А на старість – приймаєш все, як є. Жалієш і прощаєш. Все: його простатит, постійне здуття живота, читання в туалеті, лінощі і надмірну нервозність. А найбільше – самі здогадуєтесь що. Часом здається, що ви не чоловік і жінка, а брат і сестра, які чомусь сплять в одному ліжку, або, ще веселіше, дві приятельки, які поселились разом, аби на пару бурчати і пліткувати. Коротше, ставишся до чоловіка, як до друга по нещастю і самотності, з яким хочеш, а дуже таки хочеш в мирі та злагоді дожити віка, зістарітись і вмерти за компанію. Бо й вмирати за компанію легше. Гірше, коли сімейне життя схоже на печальний тандем хворого і няньки... Але мене від того ще Бог милує...



Я все це розумію, всіх жалію, ну, тіпа Мать Тереза всім, твою мать, як регоче кума моя серомудра, хоч часом питаю себе: а хто мене пожаліє? Я ж не стожильна конина, я – людина... Жінка, як не є... А відповіді нема, бо нема поряд нікого доброго і милосердного. І, видно, вже й не буде...



Не стає моє життя щасливішим ні з роками, ні з черговими чоловіками...



За сусідній столик вмощуються, повискуючи та хіхікаючи, як прищаві гімназистки, дві старі шкапи. Товсті зади обтягнуті секондхендівськими штанами, обвислі пазухи обвішані дешевим намистом. Я їх знаю. Та хто в нашому місті не знає цю дивоглядну пару?! Скільки себе пам’ятаю, лазять по місту, за ручки взявшись, обнімаються та лижуться привселюдно. Подейкують, ніби вони, як це там... лесбіянки. От і зараз, агій, мнуть одна одній коліна... І не збагнеш, чи це в них любощі такі, чи новомодний якийсь лікувальний масаж на свіжому повітрі? Може, люди на ходу лічаться, а мені... секс у голові?.. Фу!



Скажу одверто, дивитись на таке не дуже приємно – каліцтвом тхне. Але що їм, бідним робити, коли хлоп їх обминає десятою дорогою? Не вішатися ж! От і паруються одна з одною. Ай, вони нікого не чіпають, нікому не заважають, тож хай живуть, як знають. Хоч... хай-нехай, а на закохану химерну парочку он вже повитріщались обмурзані морозивом школярки, видно, думають, що так воно й треба.



Доїм морозиво і піду, а то ще до мене будуть приставати, як... те саме... до штанів. От вже одна, молодша, ласо позирає в мій бік. Не вистачало, аби мене ще в такому товаристві добірному побачили! Правду кажучи, хоч мені те гидке, але, може, в такій спілці є резон? Мені часом так не вистачає ще однієї пари жіночих рук! Та й остогидло горбатитись на тих чоловіків. От мала б таку подругу – горя б не знала. Удвох би за товаром з’їздили, удвох за лотком стояли б, удвох попрали, і наварили, і містом погуляли... Удвох – веселіше. А так – все сама, все сама...



А ті дві Венери ніби мислі мої читають. Вже й старша почала підморгувати. От-от покличуть до кумпанії. Ні, треба йти. Подалі від содоміцького гріха. Досить своїх, цілий міх за плечима, встати не годна... Тим більше що духовий оркестр заграв мій улюблений марш – "Прощання слов’янки”. Треба прощатись і собі з усіма і йти. Вечеряти варити. Бо де б і з ким той мій Каліґула не волочився, а додому приповзе...



Пригадую нашу першу шлюбну ніч. Але спершу вартувало б вияснити, навіщо ми розписувались. Він наполіг. Не без того, звичайно, щоб мати право на прописку. І на квартиру, бо ж ніхто йому ніколи в нашому місті квартири дурно не дасть, аби він був самим Ейнштейном чи Ейзенштейном. Та про це потім, не хочеться підозрами псувати собі настрій святковий. Тож повернуся до спогадів про першу шлюбну ніч. Хочу сказати, що він до неї довго готувався, себто збирався на силі. І приємно мене здивував, бо, признатись, останнім часом я нічого спільного з ровесниками чи старшими не бажала мати. Ти так довго чекаєш, так довго зважуєшся та відважуєшся, а воно – трах-бах і ніякого враження. Одне розчарування і дикий головний біль по всьому. А з молодими заводитись соромно. Отак і дівуєш...



Як би там не було, а Каліґула все-таки розбудив мої приспані інстинкти. В основному – технікою, удосконаленою за довгі роки донжуанства. І дуже зле, бо через рік все ся скінчило, як каже той пасталака старий Гунька. Погас вогонь пристрасті. А далі все пішло по... нисхідній, себто вниз... Все знову повторилося. Як і з Любчиком, як і з Григором... Тепер ми тільки хропемо по черзі в одному ліжку. І це мене бісить, бо я ще жінка молода і я не збираюся бути якомусь потріпаному бабієві безплатною прислугою, тим паче завершувати своє життя у психушці.



Останні два тижні ходжу люта, як меч. Самій страшно. Мене почали боятися навіть базарні мої цигани. А все тому, що нагромаджую в собі злі сили, аби виставити свого Каліґулу за двері разом з його дірявою валізою.

Побачене сьогодні на репетиції, маю на увазі оте лапання за груденята малолітку, було останньою краплею у чаші мого терпіння...



На тому й порішила і, сповнена нових сил і пекучої люті, поперла додому, навіть не попрощавшись із тими двома залицяльницями. Цікаво, як то у них все те відбувається? Треба подивитися порнуху про тих лесбіянок, що її показують опівночі московські канали. Хоча... туди їх всіх до біса, збоченців усіляких! Ще ними голову не сушила!



Вдома, одягнувши свій шовковий бордовий халат (одягаю лиш на врочисті свята), міряла роздраконеною тигрицею квадратуру квартири. Але він не прийшов. Невже відчув наближення грози? – дивувалась його чутливості. Однак не явився він і вранці... Не було й на ніч. А другого дня місто облетіла страшна і водночас ганебна звістка, в яку я спершу не повірила. Тому поїхала просто в міліцію. Чутка була правдою, але такою, що я би воліла замість неї брехні. Чого-чого, а такого я від Каліґули не чекала. Всього сподівалася, лиш не цього.



Якась патологія, гидота та й решта, інакше не скажеш... Соромно було містом пройти... Мамко моя, він, той мій Каліґула нещасний, і вмерти не міг без, Господи прости, спектаклю. Ще й досі лице моє горить вогнем від згадки та лупиться від стиду, що мого третього і останнього шлюбного чоловіка застав зі своєю жінкою чи то у власній постелі, чи то в машині в гаражі полюбовник моєї дочки Паша Пахан, сам великий любитель отого содоміцького свинського чи свингаразького сексу, про який пишуть у всіх тих поганих газетках, і яким розважаються на дозвіллі скоробагатьки. Але застав... Господи прости, як над ним, Каліґулою моїм, жіночка його ридала... Чи то з переляку, що чоловік у двері товче, чи з любощів серце не витримало в мого Каліґули? Чи "віагри” передбрав? А може... Хто його знає, як там було, але хто знає Пашуню, той ще подумає, чи не було четвертого варіанту... Самі здогадуєтесь – якого... Атож, у них, цих уродів накручених, як в енкаведе колись, стрийко Іван розказували, розборки на місці, без суду і слідства... Це ж бандюги! Їм душу випустити, як чхнути... Є ще й п’ята версія, моя: "швидка” забарилася. Ви ж знаєте, як вони зараз на виклики спішать... А він якраз того дня забув інгалятора вдома... Так гнав, сараку, до лярви молодої... А коли я спохватилася, за ним і слід схолов... як виявилось, навіки... Та й де мала шукати? Ніби вони дружинам адреси лишають, як ідуть до коханок!..



Про похорон не хочу згадувати. Гріх так казати, але думаю, що це був найкращий, найвелелюдніший його спектакль. Вперше за останні двадцять літ того дня в театрі був переаншлаг: все місто зійшлося, щоб подивитись на головного героя та режисера-постановника... Хоч, може, я й не справедлива до нього через образу та ревність... Бо люди таки плакали. Особливо артисти, які в "Калігулі" грали, та не дограли. А та малолітка голопупа аж заходилась, як за татом рідним. Аж мені жаль стало, бо може стільки й людини розумної, яка в неї повірила, вона бачила у цьому театрі... Все місто зійшлось... Лиш не було тої – убивці-збоченки, на чужих чоловіках помішаної. Говорили потому, що Паша Пахан її так припахав круто, що навряд чи вона вийде на люди аж до власного похорону. Їхня гризота, але я б водно і Пашуню в підвалі до котла парового ланцами припаяла, абись мені не робив колоту з Мирославою.



Багато дечого говорили про нас на похороні, а ще більше – по тому. Мили нам з Каліґулою білі кості, аж гай шумів. Так мимоволі коло відомого небіжчика і я стала знаменитою. Попервах весь базарний пролетаріат сходився на мене подивитися, а далі й покупці повалили. Моя хазяйка не встигала обертатися між Туреччиною, Польщею, Китаєм і Одесою. Волокла у палатку все, що під руку попадало. І все розхапували. І це тоді, коли на наших базарах лиш мацають та витрішки купують... Я ж бо теж не дурна: нема чого задарма чужим горем утішатися. Отож зафрактувала куму Вікторцю, аби за прилавком маячила та з покупцями торгувалася, а сама доти з-за лахів не покажуся, доки гроші не побачу. Отож бо: ви безличні, і з вами така сама. І нічо. Але то не довго тривало. Борзо вдовольнилися. І спокій дали. Я й рада, бо той нежданий ґешефт, та моя популярність сумнозвісна, мені неабияким прибутком обернулися. Заробили ми з хазяйкою стільки, що їй на магазин вистарчить, а мені – на палатку. На тому й порішили: хазяйка мені свою палатку продала, а сама відкрила в панськім районі магазин "Мода – 3000”. От що то з чесною гендляркою справу мати!



Чи я плакала? Ще й як! Ніби ви не знаєте, що на похоронах плачуть не стільки за покійником, як... звісно – за собою, над власним невдалим життям, долею-недолею... Але я й за ним плакала, не таким уже й поганим, не найгіршим з чоловіків, а в дечому й ліпшим, якби не та паскудна судьба його, що таку йому наостанку свиню здоровенну підсунула... Та найбільше не могла пережити те, що все в нас так добре починалося – з кохання ніжного, трепетного, красивого, і так зле закінчилось... Але що поробиш: такий наш із ним сраний льос, як каже моя кума Вікторця. А я в судьбу вірю.



Сьогодні роковини його смерті. Якраз на День міста. І я вдруге за цей рік покинула свою ятку на базарі і прийшла пом’янути порцією морозива свого Каліґулу у цьому імпровізованому кафе на Театральнім майдані, переповненім колективами художньої самодіяльності і шелендаючими городянами.

Схоже, що я одна лиш поминаю. Театр мовчить. І влада. І громадськість. І я їх розумію: якби не така кончина та розголос публічний через того Пашу Пахана, Каліґулу мого давно б святим зробили. В нас люблять покійників. Авжеж, я усе розумію, але все одно обидно. По-перше, тому, що ніхто не знає, де його смерть спіткає. А по-друге, знайшлися святі та божі!.. По-третє, як казала одна баба на базарі, а точніше, моя кума Вікторця, він що, той бідний Каліґула, Папа Римський, щоб не мав права вмерти коло жінки?! А може, йому припис такий судьби? Ну то й що, що коло чужої? Це наша з ним справа, а не ваша, святенники лукаві! Так мало бути і – шлюс!

Отож, роздраконивши себе добряче почуттям справедливості, не витримала і за місяць перед цим зайшла в театр. Боже мій, пустка! Як у склепі! Аж мороз по спині. А було ж! Бувало, сама просиджувала у темній ложі спочатку на репетиції, а тоді – на спектаклі. А тепер – нічого нема. Одна луна. На звук моїх кроків вискакує з тих дверей, що ведуть до службових приміщень, картатий Віктюк із хусточкою на шиї. Агій! Чи це вони мені, ці артисти, як китайці, на одне лице, чи пора мені вже зав’язувати з цим театром, та щось людського починати... Але, як його почнеш, звідки й де, коли, як каже мудра кума моя Вікторця, весь цей бля... світ – як не театр, то базар, що одне й те ж.

Оскільки картатий – чоловік незнайомий, то, певно, новий режисер. Так і є. Кажу йому, хто я і за чим прийшла. Роковини, кажу. А він дивиться на мене, як... на нові ворота, і щось таке блеїть, що купи не тримається. Я слухала-слухала, а тоді й видала тому картатому все, що думала. І про того сракатого піаніста, з котрим в кабінеті зачиняється, теж. Сьогодні, кажу, вмерти коло жінки для чоловіка неабияка честь і доблесть. Як на полі бою. Тож вважайте і шануйтеся. І не ганьбіть рід чоловічий. Тобто – стать. А я ще загляну. Не хочете роковини, робіть ювілей – скоро йому кругла дата мала б стукнути... Поставте його спектакль незавершений – "Калігулу”. Хай хоч щось у цім театрі робиться.

Я йому оце кажу, а він лиш хусточку на шиї поправляє та глазки строїть... Тьху!



Ой же ж і люди!.. Та Бог їм суддя. Як до серця все брати, та на кожного зважати, то небавом не буде з ким вітатися. Я й так уже, як у лісі: кругом люди, а на душі – хоч вовком вий. О! Звідси якраз добре видно і виставку-продаж творів місцевих художників разом з їхніми дружинами. Але вже не маю з ними більше нічого спільного, як і з театром, бо скоро по смерті Каліґули і Григір переставився. Втопився. Чого я від нього теж не сподівалася. До сих пір не годна збагнути, чого його понесло на ту річку, він же води боявся, як чорт ладану! Так, відей, мало бути...



Отак я стала ще раз овдовіла. Стала, як каже кума моя милосердна Вікторця, вдовою за троє. І хто би таке витримав? Від одної думки можна зваріювати. А тут – кожного відридати довелося... І відстраждати... І передумати-перебути стільки! А що вже переслухати про себе!.. Байдуже, що я лиш Богові душу винна...



Та, як кажуть, нема злого, щоб на добре не вийшло. Поховавши Григора, схопила свого Ромчика, як шуліка курча, відпоїла травами і відправила в Бельгію до брата. Ігорьок пише, що все в них нормально. Ромчик працює в порту вантажником, не п’є і збирається женитися на гувернантці свого хазяїна, нашій-таки дівчині, що поїхала туди по обміну студентами і залишилась. Слава Богу! Я тішуся, хоч голову довбе одна думка: де мої діти? Де моя земля? Чого так бездарно пішли з цього світу всі мої чоловіки? Може, я винна: не так жила, не те робила, не те говорила, Бога гнівила?.. Що це з нами робиться? Що нам робити? І як далі жити? У цім театрі абсурду, на цій свинській торговиці, як ще не давно казав мій дорогий небіжчик. Хіба що піти в покаїти, хоч і там, як підозрює моя велемудра кума Вікторця, не все так, як ми хочемо.



До сектантів я не пішла, але у церкву стала ходити, та молитися, та в Бога прощення просити. І спасіння. Собі й дітям своїм непутящим. Почув мої молитви Бог. Почув... Налякана смертю вітчима і скандалом у сім’ї полюбовника, Мирослава притихла і взялася за виховання та лікування Алінки. Навесні возила в приватну наркологічну клініку, десь під Київ. Допомогло. Каже, що вже не колеться. І вчитися стала краще. Дай Боже!



Я й далі працюю на базарі. Як уже казала, у своїй палатці. Сама собі ґаздиня. Сама їду то у Львів, то в Одесу, то в Білорусь, привожу товар і сама собі реалізовую. Правда, навару ще кіт наплакав, бо всім треба на лапу дати і податки сплатити, зате – сама собі хазяйка. Цигани теж мене не чіпають. Бояться. Лиш час від часу перешіптуються між собою (по-нашому, щоб я чула), нібито я відьма і на все здатна. Одно слова, чорна вдова. Пострах базару та й годі! Знайшли ще страшнішу від себе! Та я й рада, що бояться. Часом аж смішно, бо де ви того бачили, якого б цигани боялися? А мене бояться!



Але добрі люди кажуть, що я погарнішала. Ще б пак! Зачіску поміняла, зуби відремонтувала, вся в ексклюзиві від Вікторії Чорби (куми-ясновидиці), а не в дранті з якоїсь там Туреччини. Але це ще не все...



Жарти жартами, але після смерті обох чоловіків в мене стався наче зсув по фазі. Накупила дитячих альбомів для малювання, олівців, фарб і – малюю. Все, що бачу. А бачу я з-за свого прилавка переважно покупців. І товаришів по генделику. Їх і малюю. Одним подобається. Інші – сердяться. Але не тому, що не схожі. Навпаки, задуже схожі. Такі схожі, що аж самим не по собі. А я при чім? Хіба я винна, що крізь личину напускну голе нутро виджу? Як є. Без лахів і макіяжу. Так що – перепрошую, кому не вдала з портретом. І минайте, минайте мене десятою дорогою...



А недавно приходив до мене власною персоною циганський барон, як свій до свого по своє. Замовляв сімейний портрет. Сказала, що не маю часу, але подумаю. Кілька разів проходив повз мою ятку Аксакал, але зупинитись не наважувався, хоч (я їхні думки на відстані читаю) і кортіло. Та я не пропонувала. Нецікава мені його масна фізіономія... І те, що за нею – не цікаве – велика купа замацаних дрібних купюр. За верству чути, як шелестить. Наче міх із тринням.



Тож нехай шелестить собі з Аллахом не змальований далі попри мене. Бо у мене й без нього тих портретів назбиралося вже зо три десятки альбомів. Як буду жива, вкладу їх усі в паспарту, рамці багетові та й зроблю виставку. Персональну. У виставковій залі Спілки художників. І фуршет закатаю такий, що й не снився нікому з тих мордомазів нещасних, тих колишніх моїх друзів-ворогів. І владу закличу, і журналістів... Все щоб – супер. І за власні гроші, а нє гейби якийсь сараку інтелігент, як доточує до бесіди кума моя дотепниця Вікторця. Отакий в мене стався зсув по фазі. І нічого з цим не вдієш. Треба йти до кінця. Головне, тепер я – мистець. І маю право на самовираження, як казав мій незабутній, мій коханий і безталанний Каліґула... Хай йому буде краще там, де він зараз є...



А я от нині сиджу, їм морозиво, обзираю святкових людей і думаю, який же це мені, як законній дружині, чи то пак удові пам’ятник звести на могилі свого третього чоловіка – чи не у формі отакої дорічеської чи... авжеж, фалічеської колони?.. А чого ж, хай хоч одному мужчині зарахуються його подвиги не на кривавому полі брані, а на вічно квітучому лузі кохання... Такий собі оптимістичний символ похереного лицарства... Сама й виліплю, з гіпсу. Або, ще ліпше, з каменю витешу. Правда, в цьому буде, м’яко кажучи, певна гіперболізація... Зате – який авангард! Над усі авангарди. А що мені? Тепер я – мистець! І маю право на самовираження.





Про двох перших чоловіків, Любомира і Григора, поки що мова не йде... Адже при нинішніх цінах на мармур – життя не вистачить на одні лиш пам’ятники робити. Хіба що всерйоз перекваліфікуватися на скульптора – монументаліста?.. А ще ліпше – влаштуватись на підприємство ритуальних послуг, у цех з виготовлення надгробків. Каже кума моя Вікторця, що там та-а-кі гроші крутяться! Але ж – мафія! Не проб’єшся!.. Скрізь, де гроші, там – мафія. Навіть на цвинтарі! Здавалося б, на останній межі! Щодня ж бачать, не повилазило ж, що іще жоден, її переступивши, нічого не взяв із собою, крім хіба що капелюха і тапочок, якщо завбачлива жінка покладе їх у трунву, а гребуть. І нагрібають! У яких лиш та цвинтарна мафія мерседесах їздить! Катафалки! Певно, призвичаюється, аби не так було гірко в однім костюмі на той світ перебиратися. От шкуролупи! А живі пнуться... Самі зі шкури лізуть, та котять один поперед одного на небіжчиків дорогих ще дорожчі каменюки, чи то пак пам’ятники мармурові... А про мене, то коли б моя воля, воліла би над собою – лиш хрест смерековий, або, як Федькович, живу смереку... Але ж люди не дадуть! От і гризися пам’ятниками ще за життя!...



Коли б хто ненароком прочитав мої думки, то подумав би, що я або цинічна така і запропаща, або дах у мене поїхав. Та, на щастя, ні те, ані друге. А зовсім третє, а точніше: це я так себе гумором лікую, аби не вдуріти від своєї химерної і підступної долі. І від життя – цього продажного базару, на якому гріш ціна кожному з нас, бо насправді цей ярмарок, зовні яскравий-метушливий – не що інше, як вселенський цвинтар всіх наших надій і сподівань...

І це вже кажу вам я – проста базарна перекупка, на власній шкурі пересвідчившись.

То може й справді, як каже моя кума-пофіґістка Вікторця, треба ловити момент і – жити?.. Просто жити і тішитись тим, як йойлик китичкою...



І ще одне, найсмішніше, забула. Приходив до мене свататися отой турок, що на оптовім шкірою торгує. Доки чекав відповіді, я малювала його портрет. А змалювавши, подарувала і з хати випровадила. Господи, мені до повного щастя лиш турків бракувало!





Матерзбург – Чернівці - Київ



2002 –2003 рр.
Категория: 51 | Просмотров: 758 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011

Покоївка


Кримінальний роман



Віорелія Віорелівна пробудилась від головного болю і відчуття, що вона проспала. Глянула у вікно – день білий! За вікном – шамріння, брязкіт відер, жіночі притишені голоси. Встала, підійшла до вікна: так і є – Міля підмітає подвір’я та квіти поливає, щоб свіжіше було. І при тому ледве ноги волочить. Ні, Міля таки права – вона геть постарілась і недаремно проситься на пенсію. Треба шукати їй заміну… От вже й гомонить сама із собою… Але ж бо…

Придивившись, Віорелія Віорелівна вздріла на лавочці під розлогим кущем ясмину довгі засмаглі жіночі ніжки у білих модельних босоніжках. А це ще що за новина? Щось на Мілю не схоже. За довгі роки вірної служби Міля не посміла привести у їхній двір навіть улюблену племінницю, дочку старшої сестри, в якій бездітна Міля душі не чула.

І раптом – ця дівуля!.. Віорелія Віорелівна починала нервувати. Позаду була безсонна ніч, тривожне кількагодинне забуття з кошмарами на світанку, і важка, як баняк, голова, і… все її життя – з тієї неділі, коли її через тиждень після випускного вечора батьки віддавали заміж за молодого голову їхнього колгоспу, але вже підтоптаного парубка Тодора Чепрагу. Наречена не перечила. Перше несподіване кохання ще не встигло скаламутити її дитинну душу, підпалити гріховним вогнем її цнотливе серце. А тому Віоріка навіть щаслива була, що виходить заміж на заздрість всім сільським дівкам за такого поважного чоловіка, якого навіть її тато називав домнулом1. Так вона й прожила все життя за домнулом Тодором Чепрагою з тихим вдоволенням, що їй найбільше з усіх сільських дівчат повезло. Авжеж, коли порівняти її життя головихи з їхнім, проминулим на нормах та свинофермах, в нестатках і сварках із п’яними чоловіками – тими смердючими їздовими чи замурзаними трактористами, то хоч-не-хоч щасливою будеш. І Віоріка була щасливою – покірною, терплячою жінкою, що й досі боїться підняти на свого домнула сердитий чи сумний погляд, не те що голос... Та останнім часом той голос рвався із неї то нежданим плачем, то істеричним сміхом, то глухим наріканням... Але один лиш вигляд Тодора Йоновича, неприступний, зверхньо-поблажливий, загонив той збурений в її душі голос назад колом у горло...

Одно слово, причин для роздратування було предосить. Отож Віорелія Віорелівна, навіть не причесавшись, в одному пеньюарі вийшла на балкон і строго спитала згори стару наймичку:

– Мілю, що сталося? Що за галас із самого ранку?!

Міля підняла тісно запнуту хусткою сухеньку, як маківка, голівку і

винувато проквилила:

– Та же я вам, домно 2, заміну привела… Як і обіцяла…

– Мені? Заміну? – не зрозуміла Віорелія Віорелівна.

– Та же як обіцяла, – квилила своє Міля.

Тим часом з-під куща винирнула гінка, чорнява і досить-таки стильна дівчина. Вона стояла на тлі розквітлого ясмину, розставивши тонкі довгі ноги, ледь прикриті куценькою спідничкою, з таким виглядом, ніби її фотографували на останню сторінку якоїсь бульварної газетки.

"А що, нічогенька могла би бути мені заміна. Тодоріці сподобалася б...” – з гіркою іронією подумала Віорелія Віорелівна, збагнувши нарешті, що то Міля привела заміну собі, тобто нову прислугу. Вже з місяць, як Міля, що віднаймитувала в них із Тодорікою понад тридцять років, квилить відпустити її, як вона каже, "на пенсію”, бо вона вже й сили не має та й нібито мусить доглядати старшу сестру, яка вже ніц нічого не годна, навіть з ліжка встати, а замість себе обіцяє привести свою непоту3, дівчину вельми чемну і спритну. От і привела, як обіцяла. Але що та спритна племінниця годна, окрім того, що ноги розставляти, як... не при людях будь сказано...

Роздратування в душі Віоріки наростало. Уздрівши, як враз порожевіло лице ґаздині, Міля злякано заквилила, плутаючи румунські та українські слова:

– Драго домно, не майте гніву... це моя непота, моя племінниця Жоржетта... Вона буде вам як я... От побачите...

Помітивши краєм ока, що на квиління Мілі, невидимої за високим парканом, повертають голови поодинокі ранні перехожі і з цікавістю починають розглядати на балконі другого поверху її, непричесану, в одній нічній сорочці, Віорелія Віорелівна сердито обірвала бесіду:

– Мілю, ґата!4 Абись була за хвилю перед мене! – І щезла за важкими портьєрами спальні.

Доки стара наймичка дерлася на другий поверх, Віорелія Віорелівна встигла не лиш переодягнутись, а й причепуритись. Не хотілося перед молодою нахабною дівкою постати старою, пом’ятою нечепурою. Чого доброго, ще понесе в зубах по цілому району яка нечипойда та колишня головиха... Інша справа – Міля. До Мілі вона звикла. Авжеж. За тридцять років Міля була чи не єдиною порадницею і розрадницею в її заможному, але бідному на добрих людей житті. Даремно мама тривожилась, аби Міля (тоді жвава, весела молодичка, якій би, як казала мама, ланковою, передовою дояркою бути, а вона – в наймички) та не влізла між молоде подружжя. Мамині страхи лиш дратували недосвідчену в житті та безпорадну в господарці Віорічку, для якої перші роки подружнього життя виявились справжньою каторгою. Одне за одним пішли діти, Лєнуца й Даник, ще й вчилась заочно. Треба було і няньки, і наймички, і мами рідної. А Міля скрізь управлялася. А те що Тодоріка до неї прихильний був, то що тут поганого? Не мав же кидатися звіром на заповзятливу прислугу!.. Так Міля і зостарілась біля них, непомітно перетворившись із вродливої, моторної, наче ртуть, молодички у затуркану бабу, з виразом вічної провини на пісному старіючому личку. І цей винуватий вигляд служниці останнім часом вельми подразнював і без того слабкі нерви Віорелії Віорелівни, викликаючи в неї самої... почуття вини не тільки перед Мілею, а й цілим білим світом.

Тож часом тепер, задумуючись над власним життям, Віорелія Віорелівна починала запізно дивуватися з Мілиної жертовності. І все частіше згадувати давні підозри матері. Але, Господи, що вже згадувати?! Коли й було що, то давно загуло... І Тодоріці давно вже не до них з нещасною Емілією. Він на старість тільки в смак входить...Тепер багатому чоловікові – воля: хоч гарем заводь, ніхто не осудить, не затаврує ганьбою, не звільнить з роботи по партійній лінії... Ні стиду перед людьми, ні страху перед Богом...

Так думала Віорелія Віорелівна, виходячи у просторий хол на другому поверсі, заставлений дорогими італійськими меблями, велетенськими фікусами та розквітлими олеандрами. Наймички вже чекали, знічено тупцюючи під вазонами, як загублені серед лісу Бабуся з Червоною Шапочкою. Міля – з винувато-скорботною міною, втупившись у підлогу, а та, друга... ніби з якимось прихованим викликом, хоч вже ноги, тонкі та довгі, тримала прикупі і личко робила привітно-прохальним... Чи, може, то їй тільки здавалося?..

Віорелія Віорелівна сіла в м’яке золотисте крісло і наймичок запросила, з неприхованою цікавістю спостерігаючи за тим, як вони всідаються: Міля, як завше, скраєчку, мов сторожка пташка – зробиш необачний рух, спурхне і вилетить крізь вікно... Що б там у них із Тодорікою замолоду було чи не було, але, до честі Мілі, вона ніколи не нахабніла, ніколи бодай жестом чи поглядом не виказала себе. Або справді між ними нічого не було, або Міля велика артистка... А що трималася все життя їхнього дому, то теж нічого дивного в тім нема – хіба на нормах чи на фермі їй легше було б? А так прожила, як в Бога за пазухою, у теплі та добрі... хоч, як на Віоріку, за дверима – у щастя-долі... Але сама винна, бо сама собі обрала такий шлях, а могла ж, могла і заміж вийти, і сім’ю мати, ніхто ж її не тримав на прив’язі, ніхто не силував...

Зате племінниця, по всьому видно, не повторить помилки своєї матуші5. Ця своє візьме. З горла видере! Он як сідає на диван, мов кінозірка яка, і зразу ж – нога на ногу, спідниця підсунулась під саме "далі вже нікуди”, волосся пишне розтрусила по плечах, ніби перед нею не Віоріка, а журі конкурсу краси!

Віорелія Віорелівна прискіпливо вивчала нову прислугу.

"З цієї пройди така покоївка, як з мене космонавт”, – врешті зробила невтішний висновок, але вголос відмовляти не поспішала. Шкода було Мілі, та й хотілося трохи розважитись балачкою. Тому й почала приязно:

– Кажеш, Мілю, прислугу привела? А що ж вміє робити твоя непота?

Але замість Мілі, що злякано стрепенулася від цих слів, ніби за вікном гримнули єрихонські труби (Господи, що з нею зробило життя?!), відповіла Жоржетта:

– Все вмію. Я два роки працювала покоївкою в Італії, у багатих міланських юристів. Маю добрий відгук. Хочете прочитати?

– Я італійської не знаю, – чемно відмахнулась Віорелія Віорелівна.

– Звичайно, ви ж у нас французьку викладали…

– У вас?! Це… де?

– А в Буківці, де чоловік ваш головою колгоспу робив. А ви вчителювали. Французьку викладали, – нагадала Жоржетта.

– Але… щось я тебе не пригадую… Та й імені такого – Жоржетта не пригадую. Здається, серед моїх учнів не було жодної Жоржетти… – засумнівалась Віорелія Віорелівна. І здивувалась, помітивши, що тим зачепила дівчину за живе. Де й привітність ділась! Жоржетта зблідла, а в очах спалахнув і згас холодний злий пломінь. Ну й ну, з таким характером тільки в покоївки! Не в матушу непота, не в матушу... – думала Віорелія Віорелівна, поглядаючи то на Жоржетту, то на Мілю, що завмерла на краєчку крісла ледь притомна з переляку.

– Мілю, то правда? А чого ж ти ніколи не казала, що я твою дорогу племінничку вчила? – спитала.

Міля сахнулося, спаленіла, затрусила сухенькою голівкою, ховаючи від хазяйки очі:

– Та я... та нащо?..

– Таке вже скажете, пані! Авжеж, що не пригадуєте! Бо де вам було пам’ятати якесь невмите дівчисько! – кинулась на виручку розгубленій Мілі Жоржетта. – Я ж такою, як зараз, пардон, не була. А була… зачуханою, затюканою нещасною сиротою, сільською бомжичкою… Авжеж, невмитою бомжичкою, бо моїй мамі, бачите, було все ніколи, бо вона день і ніч гарувала, щоб...

– Жето! – зойкнула благально Міля. – Ну трєбує, Жето! Не треба, прошу тебе!

Але Жоржетта, ніби не чуючи, з викликом провадила своєї:

– Тож як ви могли мене запам’ятати?! Зате ви були… як кінозірка! Така красива золотоволоса принцеса! Я, до речі, була у вас закохана, і навіть придумала вам ім’я казкове: Віо-Віо-Віорелі… Не сердьтесь, але я вас так... з любов’ю називала, доки... доки не...

– Ж-ж-жето! – застережливо прошипіла Міля, однак Віорелія Віорелівна, заскочена несподіваним освідченням, не звернула на те уваги.

– Ну це… та ви що… Віо-Віо-Віорелі... таке придумати… А я й не знала… – знічено заусміхалася, і осіклась, знову помітивши в чорних очах Жоржетти холодний сталевий зблиск ненависті. Але це тривало якусь долю секунди. А може, їй здалось? Бо за мить Жоржетта знову дивилася на неї з дитячим щирим захватом, хоч і притрушеним гірчинками образи.

– Ну, добре... Але чому ти повернулась? Ну, з тої Італії? Кажуть, там непогано заробляють, – запитала обережно, з осторогою..

– Так хоче мій наречений. Він із віруючої родини і вважає, що дівчина не повинна їхати на заробітки в чужу країну. Навіть коли вона чесна і їй непогано платять. Але нам потрібні гроші. На весілля, на квартиру, самі розумієте… А ви, каже матуша Міля, добре платите.

Матуша Міля мовчала та лиш очима блимала, як злякана пташка. Віорелія задумалась: хоч причини, які привели Жоржетту до неї, були досить-таки правдиві, але щось її насторожувало… І тут Міля, ніби відчувши цю настороженість, кинулась нагло ґаздині в ноги, ридаючи:

– Відпустіть мене, драга домно, мус сестрі помагати, мус дивитися за нев, бо-м не видить ніц і не чує, ще впаде – руки-ноги поламає…

– Та ти що, Мілю? Та як не соромно? Та звичайно ж відпущу! Хоч мені й тяжко розлучатись із тобою, бо вже звикла, як до рідної, – заметушилась Віорелія Віорелівна, – та доста ридати! Ліпше покажи Жоржетті дім та що робити далі розкажи.

Піднімаючи з колін Мілю, Віорелія глянула на Жоржетту і знову (чи здалося?) побачила в її погляді лиховісний сталевий зблиск. "Бог з нею, – подумала. – Така вже прикра, певно, ця дитина виродилась... Як вогонь – то гріє, то палить... Та най ся лишає. Вигнати ніколи не пізно.”



Втішена прислуга покотилася сходами на кухню, а Віорелія Віорелівна, спустившись слідом, пішла в сад. Останнім часом її улюбленим заняттям стало спостерігати, як він зеленіє, цвіте, зав’язує плід, дозріває і осипається золотим і червоним листячком. Сад щойно відцвів. Поміж лискучим свіжим листом ховалися дрібненькі зелененькі бубочки майбутніх плодів, ще не скошена густа трава золотіла розквітлими кульбабками, курячою сліпотою, синіла фіалками. Вздовж стежин буйно цвіли півонії. У густому малиннику цвірінькала невидима пташва, сповнюючи душу Віорелії Віорелівни блаженством.

"Я б хотіла, щоб мене в цім раю й поховали, коли умру, – несподівано для себе подумала з дивною для такої теми легкістю, уявляючи під густим малинником, в тіні крислатої яблуні свою, зарослу хрещатим барвінком, могилку. Сльози солодкого розчулення набігли на очі. Готова була розридатися, коли почула голос Мілі, що кликав її, певно, на обід.

Чорба5 з півня, золотава піцца, спечена, як похвалилась Міля, Жоржеттою за справжнім італійським рецептом, і та вправність, з якою нова служниця накривала на стіл, розвіяли вранішні сумніви Віорелії Віорелівни, мов легкий туманець. Конозиста шпарка покоївка починала подобатись газдині.

Після довгого обіду і ще довшого прощання Міля нарешті пішла, обіцявши навідуватись. Жоржетта зосталась, оселившись в колишній Мілиній кімнатці на першому поверсі біля кухні. Було домовлено, що вона приходитиме двічі на тиждень, та, при потребі, може й заночовувати. Але, щоб сама. Бо господиня не любить пустоти6.



***



Стомлена минулою безсонною ніччю, денною колотнечею з прислугою, Віорелія заснула десь опівночі, так і не дочекавшись Тодора. Та особливо вона тим не переймалася, бо звикла до його частих відряджень, особливо останнім часом, коли чоловік їздив по закордонах за технологічними лініями для ковбасних цехів, консервного заводу, а тепер ще й для броварні, яку збирався будувати десь під Чернівцями.

Гризло її інше, те, що вона забула порадитися з Тодором, чи, бува, не поїхати їй до дочки в Букурешт та не забрати на літо до себе внуків. Адже ж він добре знає, як парко в тому Букурешті влітку… Як у лазні. А тут – дім величезний, розкішний сад, город до річки…

З цими думками й заснула, з цими й прокинулась, зачувши у будинку якусь метушню, жіночий приглушений сердитий голос, грюкіт дверима, а по хвилі – шум від’їжджаючого авто. Доки шукала в потемках вимикач, все стихло, ніби й не було нічого або ж їй причулося. Вийшла на балкон – у дворі теж нікого, брама зачинена, тільки в кінці вулиці – даленіюче світло автомобільних фар.

Але тривога не минала. Віорелія сторожко спустилася східцями на перший поверх: ніде нікого. У залитій голубуватим місячним сяйвом вітальні – видно, хоч голки збирай. На подвір’ї теж місячно й тихо. Але не завадило б перевірити, чи скрізь замкнено. Поторгала парадні двері: дякувати Богу, замкнені, значить, їй той шум у домі справді наснився. Але все-таки про всяк випадок пішла до чорного виходу. І раптом!.. Від одвірка відділилася чорна тінь і... кинулась до неї! Віорелія з несподіванки звереснула і обімліла.

– Ради Бога, не бійтеся, – сказала мара. – Це я, Жоржетта! Я викидала на вулицю кота.

– Якого ще кота? – зчудувалася налякана хазяйка.

– Приблудного! Приблудного капосного кота! Хіба ви не чули, який гармидер він зняв на кухні?! – Несподівано зло відрубала Жоржетта. При голубуватому сяйві місяця в темній вітальні вона скидалась на молоду відьму: волосся дибом круг голови, лице бліде, аж синє, очі поблискують лихим вогнем.

– Де ж він міг взятися? – белькотіла Віорелія: – Дивно, що я його не примітила...

– Забіг удень на кухню. От де взявся! І я – викидала його!

– А машина? Мені здалось, що приїхав Тодор…

– Звісно, що здалося, – вже спокійніше сказала покоївка. – Не було ніякої машини. І Тодора теж.

– Це мій чоловік, – образилась Віорелія Віорелівна, приходячи поволі до тями. – Тодор Йонович. Ти мусиш знати....

–Авжеж, я його знаю. – огризнулась Жоржетта. - Ще б мені не знати колишнього голову нашого колгоспу! А тепер Тодор Йонович ще більший пурис 7... Крутий, та ще й депутат... Я сама за нього голосувала... – І, ніби вибачаючись перед господинею, додала: – Але він сьогодні не приїжджав, будьте певні і не переживайте. Ідіть спати. Коли що, я вас покличу... І не гнівайтесь, що розбудила... з тим котом.

І Жоржетта, мов тінь, нечутно поснувала до своєї комірчини. У дверях оглянулась на Віорелію, що стояла ні в сих ні в тих посеред вітальні, спитала:

– Може, вас провести нагору? Ні? Тоді добраніч.

Коли за служницею зачинились двері, Віорелія, ще тіпаючись від перепуду, подумки обурилась: "Ти подивись на неї! Лиш поріг переступила, а веде себе так, ніби не я, а вона тут ґаздиня! Ні, це щось... не те! Треба вигонити! Негайно треба вигонити! Якесь чудо – не дівка! Груба! Невихована! Ще й поночі за котами гасає, спати не дає... Вигонити, негайно вигонити! Дарма що племінниця Мілина... Завтра ж! Аби й духу її не було!

З цим рішенцем і почвалала потемки у спальню. Коли піднімалась по сходах, здалося, ніби хтось проводжає її холодним ворожим поглядом. Тремтячою рукою намацала на стіні вимикач – під стелею вітальні спалахнуло масивне кришталеве панікадило люстри, золотисте тепле світло залило будинок. Оглянулась – порожньо. На душі стало затишніше, однак сон не приходив і жінка до світанку просиділа біля вікна, милуючись природним театром тіней, придуманим вітром, місяцем і деревами, та розмірковуючи над тим, що сталося. Тепер вона була майже впевнена, що в будинок хтось заходив, хтось тут був і вони з Жоржеттою сварилися. Може, то був її наречений? Чого ж тоді вона не призналася? А може, він і досі десь тут... Може, в її кімнаті? І це зле. Бо хто його знає, що то за наречений. Тепер на хорошу молоду людину сутужно. Одні бандити й наркомани...

За тими думками Віорелії Віорелівні світ став скоро немилий і охопив такий страх, що вона забарикадувалась у своїй спальні, наслухаючи кожен шерех у сонному домі.

Проте, як вона не наслухала, до ранку у будинку ані шелеснуло. А вранці, ще й сонце не зійшло, побачила, як Жоржетта, свіжа і ділова, мов нічого не сталося, вийшла на подвір’я і взялася поливати квіти зі шланга, як її навчила вчора матуша Міля.

Помітивши у вікні спальні Віорелію, служниця усміхнулась і спитала:

- Сніданок уже готувати чи пізніше?

Ховатися за шторами було смішно, тож Віорелія вийшла на балкон і замість того, щоб відправити наймичку назавжди, сказала, що не треба сніданку, що Жоржетта може бути вільна хоч до суботи. Але в суботу мусить прийти, бо треба буде дещо попрати, чого вже давненько не робила через слабкість Міля. Жоржетта ніби знехотя вимкнула двигун, що качав воду з колодязя, скрутила шланг, сховала його за кущем ясмину, стримано попрощалась і пішла до хвіртки, виклично вихляючи дрібненьким задком, настромленим на дві очеретини ніг.

Віорелія Віорелівна, відпустивши прислугу, полегшено зітхнула і вирішила задзвонити чоловікові в офіс: все не давав їй спокою нічний переполох, а надто шум від’їжджаючого авто. Вона ж його ясно чула. Їй могло причутися, приснитися казна-що, тільки не це! За тридцять років подружнього життя Віорелія звикла до нічних повернень чоловіка і звук кожної з його автомашин впізнавала за кілометр. А вона, та мала пройда, про якогось кота бреше! А може, й не бреше... Бо чого б це Тодорові було щезати так спішно, лиш-но на подвір’я заїхавши?.. Ні, треба до обори пса. Великого, злого, вівчарку або бультер’єра, чи як їх там... Або поставити дім на сигналізацію. Ще чого доброго... не дай Боже, і дім обкрадуть, і її заріжуть. Але Тодорові байдуже. Йому все байдуже: і хата, і вона, і діти, й онуки. Він знає лиш роботу, лиш свій проклятий бізнес... Подумати тільки, на такий здоровенний дім – усього один телефонний апарат!.. А скільки вона його просила за мобільний! У нього ж кожна сявка тими мобілками обвішана... А для неї нема. Тодорові вона байдуже, хоч би й сьогодні здохла.

Образа на чоловіка розтривожила невиспану жінку. Вона стрімко, мов юна, збігла вниз, зайшла в чоловіків кабінет – найбільшу кімнату на першому поверсі, вікнами у старий тінистий сад – узялася за слухавку і…

Щось її вразило, але що? Ліжко акуратно застелене, але… не так, як це робила вона. Подушки склала, добре пам’ятає, ромбиком. А зараз – одна на одній, як... брикети. Нічничок відсунений на самий краєчок тумбочки, на килимі щось поблискує. Нахилилася – жіноча дешева шпилька. Такими прикрашають волосся молоденькі дівчатка... Де вона могла тут узятися? І чия вона? У кучерявому розпущеному волоссі Жоржетти вона такої нібито не примітила… Що за чортівня?!

Після довгих вагань набрала номер телефону. Секретарка, стара вусата Стефа, приязно повідомила пані директорову, що пана директора ще немає, він, як пані знає, у відрядженні і повернеться, ймовірно, завтра вранці. Тож пані не варто переживати. Вони вже виїхали і вдосвіта будуть на митниці.

Хотіла запитати, звідки вони виїхали, з якої країни, але не посміла, радше, не хотіла, аби Стефа знала, що вона, законна дружина, зовсім не посвячена в Тодорові справи. З досадою поклала слухавку і підняла шпильку – дешеву імітацію срібла з діамантом. Не відаючи, що з нею робити, поклала в кишеню халата.



Ходила по кухні, намагалась щось робити, щось витирати-мити, але робота не бралася рук, а з голови не йшла думка: "Де вона взялася, ця дівоча цяцька? І хто спав чи сидів на ліжку, коли Тодор ще за кордоном? Невже по його ліжку товклася Жоржетта зі своїм віруючим нареченим?!”

Від згадки про нареченого трохи попустило, хоч як вони сміли влаштовувати в її домі, на чужій постелі оргії?! Що за молодь нині така безсоромна? А ще – віруючі!.. Тим паче, вона ж дівчину попереджала – не приводити в дім!.. Треба буде поговорити з Мілею... Ні, не говорити, а вигнати її непоту в три шиї – от що треба робити!

Аби заспокоїтись, Віорелія Віорелівна вирішила пройтися містом. Майже до вечора ходила по магазинах, розмовляла подовгу зі стрічними знайомими, врешті, пам’ятаючи про приїзд чоловіка, купила на базарі помідори, зелень та свинину для улюбленої Тодорової печені в горщечках.

Увечері довго вешталась по садибі, поливала квіти, найрозпукліші пишні півонії зрізала і складала в букети та квітчала ними дім. Найрозкішніший оберемок поставила в здоровенну кришталеву вазу на письмовім столі в Тодоровім кабінеті. Довго, з насолодою аранжувала букета: поправляла квіти, розправляла листя, вдихаючи прісний трав’янистий запах пишних півоній. Потому сиділа до опівночі на балконі своєї спальні, як у ложі театру тіней, і дивилася дивну виставу, яку розігрували перед нею темні дерева, легкий вітерець і блакитний місяць уповні.



***

А вночі їй знову приснився шум, приглушені сердиті голоси – чоловічий і жіночий, грюкіт і гул від’їжджаючого авто. Все повторилось, як минулої ночі, крім одного – Віорелія Віорелівна вже не бігла вниз, не перевіряла, чи там хтось є. Проте все одно не на жарт стривожилась, бо коли серйозно задуматись над тим, що з нею відбувалося, то виходило одне з двох: або в її хаті щоночі твориться щось непевне, загрозливе для них із Тодорікою, або ж вона захворіла нервово і в неї почались галюцинації. Обидва варіанти були невтішні.

Із цими тривогами і спустилась Віорелія Віорелівна на кухню, де вже, на превеликий її подив, поралась Жоржетта. На кухоннім столі у мисках стояли помиті овочі, зелень, почищена картопля.

– Ти що, дитино, ще звечора тут? – спитала вражена Віорелія Віорелівна, але помітивши як Жоржетта знервовано смикнулась, перевела мову на справи кулінарні і на гурманські смаки Тодора Йоновича, який любить печеню в горщечках, але запечену в селянській печі, на вугіллі, а не в мікрохвилівці. Торік спеціально привозив пічника із села, щоб той справжню селянську піч зі шпарґатом8 виклав на літній кухні. А от дров для печі Тодор Йонович не встиг заготовити, то буде печеня з газової духовки, що, на її думку, одне і те ж.

На цьому тема розмови вичерпалась. Мовчазність Жоржетти ще більше насторожила хазяйку. Якусь мить вона з острахом спостерігала, з якою вправністю, чи, радше, як їй здавалося, з хижістю, служниця орудує ножем, шинкуючи зелень та овочі.

"Ні, я таки, видно, з глузду з’їжджаю від самотності... – думала. – Але, як би там не було, лиш приїде Тодоріка, відпущу цю дику, незбагненну дівку, а сама поїду по внуків... Міля ж хай вибачає: треба було виховувати племінницю...”



За якусь годину стукіт ножів, брязкіт посуду на кухні стих. Запахло прянощами і смажениною, а жінки мовчки заходилися накривати на веранді стіл, позиркуючи у вікна на шум проїжджаючих вулицею авто.

Нарешті дюралюмінієва брама розсунулась і на подвір’я вповз джип із довгожданим Тодором Йоновичем за кермом. Жінки вискочили навстріч одночасно, що неприємно вразило Віорелію Віорелівну, переконану, що прислузі не конче зустрічати господаря поперед його дружини. Запобігливість Жоржетти здивувала, певно, і Тодора Йоновича, бо, вийшовши з машини, він став, як стій, і так стояв, вирячившись та багровіючи, довгенько. Стривожена реакцією чоловіка, Віорелія Віорелівна заспішила виправити ситуацію:

– Це Жоржетта. Замість Мілі... Мілина родичка... Міля пішла від нас, каже, що не годна вже, і от... племінницю привела...

Почувши це, Тодор Йонович щось буркнув і, навіть не привітавшись, ринувся в дім та зачинився у своєму кабінеті.

Присоромлена непривітністю чоловіка, всією цією, м’яко кажучи, дивною зустріччю, Віорелія Віорелівна, по-своєму розцінивши поведінку Тодора, сердито напустилась на прислугу:

– Жоржетто, прошу тебе, знай своє місце і не лізь поперед батька... – І вмовкла, вражена сталевим зблиском ненависті в гарячих циганських очах дівчини. Але вже за мить Жоржетта вибачливо усміхнулась і побігла на кухню. Віоріці, що й досі стояла приголомшена посеред подвір’я, здалося, ніби з глибини дому донісся якийсь шум, приглушені сердиті голоси, грюкіт дверима, але, доки вона ввійшла, все стихло. Лиш на кухні завзято перетирала рушником тарілки та чашки Жоржетта.

"Видно, в мене щось таки з нервами, – зовсім розгубилась Віорелія Віорелівна. – Знову все, як уночі: ті ж голоси, а чоловічий таки схожий на... але ж його не було! Стефа не брехала б...”

Тодор Йонович вийшов до столу у свіжій сорочці, звично стриманий і поблажливо-зверхній, мов нічого й не сталося. Хоч, власне, нічого й не сталося. Як кожен розбещений владою і грошима чоловік, Тодор Йонович мав право на власні слабкості і не завжди церемонився з людьми, які йому чимось не подобалися або не догодили. Очевидно, чимось не сподобалась йому і Жоржетта, думала Віорелія Віорелівна, милуючись, із яким смаком чоловік поїдав свою улюблену печеню з горщечка. Навіть хвалив. Вона хотіла під хороший настрій попросити в нього дозволу поїхати за онуками в Букурешт, він-бо знає, як в тому Букурешті парко, аж варко влітку, як у лазні. А тримати їх на курортах Констанци чи на дачі в Сінаї9 – ні грошей, ні часу в дітей не стачить. А тут – величезний дім, сад розкішний, город до річки... Але не наважувалась, потерпаючи, щоб її балачка знову не зіпсувала чоловікові настрій. Про покоївку теж не згадували, та й вона, налякана, не показувалась.

Запиваючи обід крижаною мінералкою, Тодор спитав, ніби між іншим:

– Ти, здається мені, збиралась до дітей? От завтра-післязавтра й поїдеш. А цю... Мілину родичку, відпусти... Тобі потрібна прислуга твого віку і така, щоб не страшно було на неї дім залишити, а не якась... ні до чого не здала дівка. Ти мене зрозуміла?

– Тодоріко, вона мені теж не подобається. Така груба, нахабна, але ж... Міля... Мені здається, до неї хтось в ночі приходить... І вчора, й позавчора... Мені страшно...

Тодор Йонович уважно подивився на дружину:

– Ти впевнена?

– Авжеж, я чула голоси, – твердо сказала Віорелія Віорелівна, боячись, аби чоловік не запідозрив у неї нервового зриву. – Це міг бути, звичайно, її наречений... А потім...

Вона хотіла розказати Тодоріці заразом і про жіночу шпильку для волосся, знайдену в його кабінеті, але він, полегшено зітхнувши, перебив сердито:

– Тим більше вижени! І то вже, коли не хочеш, щоб вона накоїла якогось лиха!



Одразу ж по обіді Тодор Йонович від’їхав, пояснивши, що привіз із Німеччини суперсучасні технологічні лінії для броварні, а під вечір мають надійти рефрижератори зі свининою для ковбасного цеху, тож мусить всім цим розпорядитися, бо ж без нього ніхто й пальцем не кивне.



Прибравши зі столу, Віорелія Віорелівна пішла на кухню. У дверях зіткнулась із Жоржеттою. З виразу обличчя тої зрозуміла, що покоївка все чула. От і добре. Не треба буде пояснювати чи виправдовуватися. Слово чоловіка для неї закон. І це всі знають. Отож з легким серцем сказала наїжаченій прислузі:

– Мені прикро, Жето, але ти сама чула, що сказав Тодор Йонович. Тож можеш бути вільна. Хоч постривай, я тобі заплачу...

– Пані, – неждано для Віоріки в голосі Жоржетти забриніли сльози, – ради Бога, не проганяйте мене! Я нічого поганого не зробила! І не зроблю. Не слухайте його... ну, чоловіка свого. Дозвольте мені залишитись хоч на трохи... Мені так потрібні гроші... А роботи не знайти, ви ж знаєте... Люба пані, прошу вас... І не бійтесь чоловіка: я не буду йому на очі попадатись... А сьогодні... він на ніч все одно не приїде...

– А ти звідки знаєш? – зневажливо підняла брови Віорелія Віорелівна.

– Знаю, я все знаю. Всі знають... Не я, а він вам добра не хоче. Він нікому добра не хоче... І ви в цьому переконаєтесь, тільки, ради Бога, дозвольте мені зостатись. Ненадовго. На тиждень. Хочете, Міля за мене поручиться? Будь ласка, залиште мене, і ви не пожалкуєте.

– Що ти ліпиш, дівчино?! Що ти мене залякуєш? Тобі сказано йти – іди. Я заплачу тобі за місяць наперед, тільки йди.

– Я не можу, – вперлась Жоржетта. – Не можу піти, бо цієї ночі вас... мають убити.

– Що-о-о? Що ти сказала? – побіліла Віорелія Віорелівна.

– А те, що чуєте. І має це зробити ваш чоловік.

– Але ж допіру ти сказала, що він не прийде на ніч...

– Спати не прийде, а вбивати прийде, – товкла й далі покоївка.

– Ти брешеш! Геть з мого дому!

– Добре! Я піду, а ви... здих... вмирайте, коли не вірите!

І Жоржетта, як фурія, вискочила на подвір’я і хряснула хвірткою.



А перед Віорелією Віорелівною пустелею Сахарою розкинувся безконечний день, зіпсований приїздом чоловіка, а тепер ще й поганим карканням чорноротої покоївки. Вона відгонила навіть спомин про розмову з прислугою, але слова тої про... страшно подумати... про те, що її сьогодні збирається вбити власний чоловік, осиним роєм точили мозок, страх холодним вужем підповзав до серця, обмотувався круг нього і тиснув, тиснув... Дім лякав розмірами і пусткою. Здавалося, в кожнім кутку причаїлося щось лихе і недобре.

Пробувала додзвонитись до дочки, але вдома її не було, а на службі сказали, що вони сім’єю поїхали чи то до моря, чи то в гори на тиждень. Якщо діти поїхали, то куди ж тоді її відправляє Тодор? "Не сьогодні-завтра”... Може, ця Жоржетта і правду каже? Чому ж вона не запитала дівку, звідки та все знає? І що тепер робити і куди дітися? Кого покликати на поміч? Незручно навіть комусь розказати... Всі, хто знає Тодора Йоновича, подумають, що вона збожеволіла... Або з жиру казиться. Зараз така біда всім, а вона... в розкошах купається, як сир у маслі, і шукає собі на... одне місце пригод.

І тут Віоріка згадала про Мілю! Добру, вірну Мілю! Єдину її порадницю і розрадницю... От до кого вона піде за радою! А заодно і про Жоржетту їй розкаже, та посовітуються, як їм з нею бути. Певно, сама Міля не відає, який прикрий, норовистий характер у її непоти! Але де її шукати, ту Мілю? Як на зло, вона не знає адреси Мілиної сестри. Ніколи не цікавилась... Правда, Міля якось сказала, нібито хата їхня на тій околиці, що зветься Острицею, аж десь під Синявським лісом. Та ж не Нью-Йорк та Остриця, там люди одне одного мусять знати. Підкажуть...



***

Попервах Віорелія Віорелівна збиралася піти в центр, на стоянку таксі, і поїхати на ту Острицю машиною. Але... Боже, ще ж тільки десята година ранку! До вечора як до Букурешта... Якось же ж цей довжелезний день треба скоротати! От якраз півдня вона піхотою до Остриці добиратиметься, а півдня – назад... А там, вночі, як вже Бог дасть...

З цими думками й вирушила. Райцентр в таку пору був майже безлюдний, окрім базару, та й то було там більше продавців, ніж покупців. Все населення розійшлось по роботах та по городах. Одній нардеповій жінці, мільйонерші Чепражисі, скажуть, нічим зайнятися, от і гуляє з самісінького раночку. Якби ж то вони знали!.. Але... чуже життя – темний ліс! Як і душа! Якби хтось зараз заглянув у душу цій пишній та гордій багачці, то вжахнувся б і ніколи в житті нікому більше не завидував би... Надто заможним і з виду безпечним.

Проходячи повз управу міліції, Віорелія Віорелівна аж зупинилась. Може, зайти? Все розказати начальнику? Він чоловік тямущий, Тодора добре знає, чарку з ним не раз пив у них дома... Але це ж буде схоже на те, нібито вона доносить на власного чоловіка, послухавшись зовсім невідомої, чужої людини! Та бодай би статечної, а це – якоїсь приблудної дівки! Якщо ж це брехня (а воно на те й виглядає), то як вона потім дивитиметься в очі Тодорові? Дітям? Людям?! Господи, можна вдуріти!

І Віорелія Віорелівна прискорила крок. Гарна погожа літня днина, піший хід і враження від акуратних садибок робили свою добру справу: поволі тривоги розвіялися, а страхи почали здаватися смішними і безглуздими, але позаяк вона вже намірилась знайти Мілю, то мусить це зробити.



Те, що звалося райцентром, себто заасфальтовані вулиці і акуратні садибки, закінчилось, і почалося питоме, глухе не то передмістя, не то село, розкидане по горбистих берегах річки. Віорелія озиралася, аби когось запитати, де та Міля живе, але подвір’я мов вимерли. Тільки далеко по городах кругліли жіночі зади. Нарешті з одного обійстя почувся скрип корби і вона побачила за деревами коло криниці старшу жінку, що набирала воду.

Почувши про Мілю, жінка якусь мить придивлялась до Віорелії, а далі спитала:

– А домна, бува, не та головиха, в якої Міля наймичкою служила?

Оте "наймичка” неприємно кольнуло Віорелію, і , ніби захищаючись від чогось небажаного, чого їй не хотілось чути, вона збрехала:

– Та ні... я її знайома. Просто знайома...

– Щось я таких... культурних знайомих не помічала за Мільою, – сухо зауважила жінка. – Але про мене Семене... а живуть вони із сестрою Касандрою у тій хижі, що о-он на тім згірку.

Віорелія, присоромлена власною брехнею, подякувала і заспішила кривою, розбитою дощовими водами вуличкою на пагорб, де темніла хатчина, відчуваючи спиною недобрий погляд жінки коло криниці.

"Чого б то? Хіба ми Мілю силували у себе... наймитувати? Боже борони! Чого ж тоді ця жінка так косо на мене дивиться? Що там з тою Мілею сталося такого, чого я не знаю? Треба було б її саму спитати... От зараз і спитаю. Хай розкаже. А чого ж, людям, видно, вона жалілася... То хай не тримає зла, коли що не так було, бо ж у житті – як на довгій ниві...”

Віорелія майже бігла, підштурхувана в плечі знову ожилими в душі тривогами та страхами. Ось уже й хижа, як та жінка сказала. І справді – хижа: перекособочена, вросла в землю, зяє дірявою дранкою... Таких хат уже давно немає по цілій Україні, не те що на багатій Буковині. О Господи, невже вона, та Міля, не могла сказати їй, в якій хаті живе? Або Тодорові? Йому ж нічого не коштувало їй палац звести! А так... ну, що ж – сама винна... Скромність скромністю, а про себе треба дбати! Аякже, ніхто ж не здогадається, як тобі – зле чи добре, доки сам не скажеш...

Ойо-йой, яке запустіння! Ніби тут взагалі не живуть... Хлівчик поваляний, правда, на його розвалинах кілька курок порпається... Оце і все ґаздівство. Ні пацєти9 тобі, ні кози-дерези. Навіть собаки... Видно, нічим годувати, та й стерегти нічого...

Віорелія сторожко натиснула клямку, перекошені двері заскрипіли і важко посунули, орючи низом земляну долівку. Двері до кімнати були прочинені, Віоріка переступила поріг і побачила... ні, їй привиділись і ці чорні, зацвілі грибком, мокрі стіни, і вбоге ліжко з висохлою мумією серед брудних драних верет10, і облуплена піч, у якій курилось якесь триння, і Міля коло шпарґата з бараболиною в руках...

Вражена побаченим, не знала ні що казати, ні що робити. Якими... недоречними, надуманими здавалися її проблеми поряд із бідою, що жила в цій хаті! Тут вимирають від злиднів, а вона... а її нібито хтось там убити має... рідний нібито чоловік... А Жоржетта - тепер ясно, чого вона до неї прийшла в найми... Звісно, дівчині хотілося швидше вирватись із цих злиднів, цих жахливих, принизливих злиднів... І тепер їй, Віорелії, ситій, розкішній жінці, рука не підніметься вигнати сироту з хати... Що б там не було! Навіть якби їй довелось терпіти все життя вибрики дикої Жоржетти.

Дивлячись на онімілу з переляку Мілю, не ту, ой не ту, котру вона знала замолоду, Віорелія заусміхалась, плутаючись у словах:

– Ой, люба Мілечко, дякую тобі, сонечко, за племінничку... файна дівчина... така розумничка... прийшла подякувати і... ось... – попорпалась у торбинці, витягла жменю гривень, простягнула задерев’янілій Мілі, далі поклала на припічок:

– Це... за Жоржетту... Але я й дівчині заплачу... А ти... ти приходь колись... я баную11 за тобою... Може, сестрицю до лікарні... чи лікаря викликати?..

Але Міля мовчала. Дивилась на неї повними сухих колючих сліз очима і мовчала. Мовчала на ліжку серед дрантя і чорна мумія її сестри.

І Віорелія не витримала цього мовчання, що стояло між ними, колись близькими людьми, крижаною стіною, ба! чорною зимною прірвою! і обморожувало обом душі, і перетворювало найтепліші слова на холодні снігові пластівці, що безголосо танули в глухій тиші хижки.

Зрозумівши, що розмови не вийде, бо її нежданий візит, узагалі, її присутність у цій вбогій хатчині для Мілі не радість, а гірке приниження, бо ми нещасні не тоді, коли ми нещасні, а тоді, коли наше нещастя стоїть, згорбившись, коло чужого щастя, Віорелія заметушилась, намагаючись змізерніти, змарніти, провалитись крізь землю, тільки б скоріше від цих колючих, як сухі остюки, сліз Мілиного приниження.

– Пробач... Я на хвильку... Не забувай мене... Приходь... – І, натикаючись на одвірки, двері, вона вийшла з хати і пішла не оглядаючись, розчавлена чужим горем, присоромлена власним пустопорожнім безтурботним існуванням.



***



З тупою байдужістю і готовністю на все чекала Віорелія Віорелівна ночі. Якщо вона заслужила в Бога таку страшну смерть, най станеться, думала смиренно. Видно, вона в Бога велика грішниця, хоч і не здогадувалась про це. Певно, так воно і є, інакше навіщо було їй сьогодні пертися в таку даль, шукати Мілю? Це Бог, це Він хотів їй показати, яка вона глуха, безсердечна, заплила лоєм черства тварина. Поряд! Зовсім поряд пропадає людина, яка віддала їй, Тодору, їхнім дітям все своє життя, молодістю пожертвувала, красою, щастям жіночим і материнським, а вони?.. Скориставши її, викинули майже під пліт голу й босу! Якби вона мала якусь службу, то хоч пенсію заробила б. А так... мінімальні копійки, за які ні жити, ні вмерти... А вони з Тодором від сала і... гріхів у шкуру не потовпляться...

Та хоч і готова була Віорелія на розплату, але страх брав своє. Уявляла коло серця холодне лезо ножа (чомусь лише в такому кривавому образі бачила грядущу свою смерть) і душа вискакувала з грудей. Як несамовита ходила по хаті, все перевіряла, чи надійні замки, чи зачинені щільно всі двері і вікна. А потім забарикадувала їх порожніми відрами і каструлями – щоб чути було, коли вбивця в хату лізтиме. На ліжку у спальні вимостила під ковдрою горбик з подушок, зверху поклала стару доччину ляльку, накрила ковдрою, залишивши на подушці кучерик лляного, як і в неї, волосся, аби думали, що то вона спить, а сама вирішила коротати ніч у спальні Даника, закладеній старими меблями, які все не могла зібратись викинути або хоча б віддати Мілиній сестрі.

Від згадки про Мілю знову стало прикро і гірко. Боже, там, в тій халупі, тій хижі, стільця нема, стіл на трьох ногах, ліжко не ліжко, а в неї дім завалений добротними, нікому не потрібними меблями! Чого ж їй, добрій, такій милосердній Віоріці, та раніше не піти було та не подивитись, як там бідує та сестриця Мілина?.. Ой Боже, Боже, ой гріхи наші тяжкі!



Коли стемніло, вимостила з подушок кубельце за шафою в кутку, забарикадувала підступи столами, стільцями та трюмо. Дверей не замикала, щоб не викликати підозру вбивці, звісно, якщо ним буде... Тодор, який знає, що Даникова кімната ніколи не зачиняється. А добратись до неї за шафу буде не просто, і, доки вбивця розгрібатиме меблеві завали, вона встигне вискочити у вікно, під яким загодя кинула кілька оберемків торішнього сіна.

"Хоч і готова на смерть, а за життя чіпляєшся,” – думала про себе з гіркою іронією. Трусячись тихенько за шафою, мов миша-полівка в скирті, незчулася, як втома зморила. Пробудилась від... присутності у домі його, вбивці! Він був тут! Зовсім поряд. Тихо ступав по килиму, добре орієнтуючись у темряві. Двері її спальні ледь чутно скрипнули, скрикнула "мама!” прохромлена ножем стара доччина лялька. Швидкі нервові і вже необережні кроки наближались до дверей Даникової кімнати, вона похолола і почала читати "Отче наш”. Убивця шарпнув за клямку, двері тихо прочинилися і Віорелія почула його збуджене голосне дихання... В цю мить внизу хтось загрюкав щосили у браму, завалували сусідські собаки. І кроки, що було завмерли на порозі кімнати, прогупотіли і стихли в напрямку сходів. По їх важкій розмашистості Віорелія зрозуміла, що вони належать... чоловікові... якомусь чоловікові... Грюкіт у ворота повторився. Далі стало тихо, як у вусі. І моторошно, як на цвинтарі.



Вранці Жоржетта знайшла Віорелію Віорелівну за шафою напівживою від страху. Побачивши служницю, Віоріка зовсім ошаліла і хрипіла, тикаючи наперед себе кухонним ножем. Нарешті, зрозумівши, що день білий і небезпека минула, хазяйка з допомогою покоївки вибралась зі схованки.

– Як ви тільки в ту щілину забились? – дивувалась Жоржетта, вхекавшись розбирати барикаду зі стільців, столів, тумбочок і дзеркал: – Недарма кажуть, що страх і слона зажене в мишачу нірку.

Віорелії було не до жартів: вона хотіла переконатись, був то сон чи... Спотикаючись на ватних ногах, побрела у спальню. І те, що побачила: зім’яту, розметену постелю, прохромлену ножем ляльку на підлозі, – повергло її знову в безодню страху. Вона кинулася бігти – геть, геть з цього дому! – і, певно, розбилася б, зірвавшись зі східців, але покоївка вчасно підхопила її, приказуючи:

– Е ні, вбиватись самій не треба, ми ще вбивцю не покарали...

Ні про що не розпитуючи, Жоржетта вивела безумну з відчаю Віорелію Віорелівну на подвір’я, посадила на лавочці під кущем розквітлого ясмину, закутала пледом, хоч на вулиці добряче припікало, і пішла шукати валер’янку.



***



Останнім часом Тодор Йонович рідко бував удома. Після розвалу колгоспу і приватизації землі кликали його очолити селянську спілку, але він відмовився і зайнявся бізнесом: відкрив два ковбасні цехи, завод мінеральних вод, а от уже завіз обладнання для броварні. Ковбасні цехи зразу ж принесли йому чималий прибуток з огляду на дармове м’ясо вирізаної ним у перші дні так званої реорганізації всієї, "до хвоста”, колгоспної худоби, починаючи зі свиней і кінчаючи дійними коровами та тягловими кіньми. Тож селянам, охопленим гарячкою розпаювання землі, зосталися лиш голі стіни колись величезної тваринницької ферми. Збагнувши, що з ними витворив колишній "батько рідний” домнул Чепрага, село рипнулось було позиватися, але на якій основі, коли жодним законом не були передбачені права колишніх членів розваленого колгоспу? Тож покричали-погаласували, а не знайшовши правди в суді, простили і самі вже просили Тодора Йоновича купити за безцінь їхні поросятка та телятка для його ковбасних цехів. І домнул Чепрага, як добрий батько, теж простивши своїм колишнім кріпакам колгоспним дитячі домагання, милостиво скуповував домашню худобу, аби селянам було за що бодай лопату купити, щоби свої наділи розпайовані обробляти. Адже й техніка вся теж з його легкої руки невідомо куди ділась (але за чималі гроші), і тепер на тракторній бригаді лиш вітер гуляв та пси здичавілі блукали серед іржавих куп негодящого брухту.



Завод мінеральних вод Тодор Йонович збудував коло двох природних джерел мінеральної води на галявині Синявського лісу, отих самих слатин12, з яких навіть корови не пили. А варто було розлити солонувату джерелицю в пластикові пляшки та розбовтати вуглекислим газом, як і народ у чергу став за цілющо-лікувальною водою. Майже дармові гроші рікою потекли у кишеню підприємливого Тодора Йоновича, та такою широкою, що скоро він за безцінь купив збанкрутілий і розкрадений консервний завод в обласному центрі, обладнав його дорогими імпортними лініями і став першим в області легалізованим мільйонером, як і годиться, при шикарнім офісі та шестисотім "Мерседесі.”

Віорелія Віорелівна ніколи серйозно не цікавилась чоловіковою роботою ані тоді, коли він головував, ані тепер. І не зовсім через свою жіночу обмеженість чи скромність. Так була привчена Тодором Йоновичем з перших днів сімейного життя: покладатися цілковито на нього, свого чоловіка, і знати своє, жіноче, місце. Помічницями собі брав дипломованих економісток і бухгалтерок, переважно жінок спритних, ризикових і, як казали в селі, "слабких на передок”, яких тримав в узді, як норовистих кобилиць. Про не зовсім чесні махінації чоловіка Віорелія здогадувалась із підслуханих нехотячи балачок селян, із уривків телефонних розмов Тодора. Але до голови не брала: не бачила в тому ані гріха великого, ані переступу проти закону, бо вірила словам свого мудрого тата, що "чесно жити – бідно жити”. То чого мала чіплятися до Тодора? Хіба він придумав цей світ і це життя? Та піп у церкві не святий. Мала перед очима отця Онуфрія, із яким жили в межу. Досі у вухах стоїть хруст свячених крашанок, атож, тих самісіньких, попом освячених, що їх люди на Пасху біля церкви клали у кошики служок, а потому їх три дні по Великодню хрумали попові свині...

Але що в тім поганого – не викидати ж добро! А за радянських часів у їхньому селі не було зовсім убогих чи голодних, і в лікарнях добре годували. То тепер, коли стільки нужденних, завели звичай на врочисті свята ходити з дарами по шпиталях та сиротинцях... Та щось не чутно, аби серед тих дающих та були місцеві панотці... хай Бог простить її грішну...

А Тодор Йонович, хоч проповідей не читає, а свого не жаліє убогим і немічним. Перед кожним святом релігійним, як пишуть місцеві газети і телебачення показує, офірує лікарням, інтернатам для малих і старих сиріт продукти. А в тій же Буківці, де стільки відголовував, за власні кошти, кажуть, церкву зводить. Кажуть... Кажуть Віоріці добрі знайомі, одверто лестячи. Казала Міля, забула з якої притичини, але казала, потупивши смиренний черничий погляд. Сама Віорелія спробувала заговорити з Тодором на цю тему, але він тільки пильно зиркнув на неї і суворо спитав:

– А ти, жінко, ніби дивуєшся? Ніби сама не знаєш, скільки я добра зробив для людей, з тої ж таки Буковки? Пригадай, що то за пустка була, коли я туди головою прийшов... Згадай, у яких злиднях сама росла... А я колгосп мільйонером зробив, а їх, засранців, людьми. Ґаздувати навчив, показав, як на теплицях мільйони заробляти... Згадай, скільки в селі за мого головування машин було: в кожній хаті... А вони... ще лиш поголос пішов про реорганізацію, як почали за землю битися та на мене плювати! Та... Бог з тим народом... Має тепер те, що має. Аби хоч кров не пролили за ту землю з дурного розуму... Тому й на церкву дав, за поману13. Сказано ж: дающого рука нє оскудєєт... Будемо й ми надіятись, що... нє оскудєєт.

Тож не переймалася Віоріка діяльністю Тодора. Тривожило інше: те, що відколи Тодор зайнявся приватним підприємництвом, вона майже не бачила чоловіка. В дім з’являвся рідко: перепочити між постійними відрядженнями за кордон, метанням між цехами і заводами, закупкою сировини і вибиванням кредитів. Бізнес поглинув його з головою. Даремно Віоріка намагалась поговорити з ним про сина, який закінчував юридичний факультет в Букурешті. Їй не хотілося, щоб її улюбленець, як уже дочка, десь поневірявся далеко від дому.

Тим більше, що Тодорові здався б надійний юрист. Звичайно, Данику ще далеко до професіонала, але пора йому впрягатись у сімейний бізнес...

І от цей жах... Її збиралися вбити! У власній хаті... Але хтось знав... все-таки хтось знав... А може, вона, збожеволіла від страху, кликала на поміч?!. Бо отой грюкіт у ворота... Яку добру душу Бог послав у смертну хвилину спасти її?.. Вона вже чула кроки, дихання вбивці... дихання смерті... Боже, невже це з нею відбувалося?.. Усвідомлення, що вона могла лежати закривавлена і бездиханна зараз на своєму ліжку, потрясло жінку з новою силою, повергнувши в страх і розпач. Вона заридала, забилась в істериці.

Прибігла, нарешті, з валер’янкою покоївка. Бліда і ніби враз постаршала на років десять, і тим дуже схожа на молоду Мілю, тулила до тремтячих вуст хазяйки склянку, співчутливо приказуючи дуже схожим на Мілин голосом:

– Поплачте! Виплачте свій страх, біль, але образу залиште при собі – вона вам ще пригодиться...

Віорелія ридала, дзенькотіла по склянці зубами, розливала по грудях ліки.

Нарешті притихла. Після нападу істерики їй справді полегшало. Закутавшись у плед, вона стала думати про дітей і внуків. І ці думки поволі приводили жінку до пам’яті. Вона зігрілась і вже могла тверезо осмислити нічну пригоду. Невже це був Тодоріка? Але чому? Навіщо йому було її вбивати?! І де взялась Жоржетта? Як вона могла проникнути у дім, коли двері були замкнені на три замки?!

Тепер у Віорелії Віорелівни не залишалось сумніву, що то Жоржетта розіграла з нею комедію. Їй стало враз соромно і бридко... Якась пройда має її за круглу дурепу, розігрує і шантажує. Але скоро цьому кінець. Зараз вона встане і поїде до Мілі, але не за тим , щоб ридати над її недолею, а спитати, з якою метою вона підіслала цю дракулицю? І схопивши Жоржетту за руку, спитала грізно:

– Як ти зайшла в дім? Відповідай, а то я тебе здам міліції.

– Просто, – спокійно відповіла та. – Ворота і всі двері в будинку були розчинені навстіж. Я навіть злякалася, подумала, що вас уже нема і що він спеціально залишив усе відчиненим, щоб підловити на мокрусі мене.

– Тебе? Слухай, дівко, що ти городиш? При чім тут ти?

– А при тому, що він боїться, щоб я не відкрила вам очі і не розповіла про все... От при чім...

– Про що – розповіла?

Раптом Жоржетта нашорошила вуха. Віоріка й собі прислухалась: до воріт під’їжджало авто.

– Це він! – тихо скрикнула покоївка. – Швидко у хату. На кухню! Вдавайте, що нічого не сталося. А я – в саду. Коли що – кричіть! – і щезла у хвіртці, що вела в сад.

Підхоплена тривогою, Віорелія Віорелівна й собі кинулась у дім, на кухню. Руки в неї тряслись, все тіло ходором ходило, але вона примусила себе вдавати, що зайнята миттям посуду. Вона чула, як в’їхав на подвір’я джип, як хряпнули дверцята. Бажання побачити вираз обличчя чоловіка в ту мить, коли він уздрить її, живу і неушкоджену, перемогло страх, і вона стала в порозі кухні і побачила...

Жоден м’яз не здригнувся на обличчі Тодора Йоновича. Прошкуючи до кабінету, як завше заклопотаний, зверхньо-поблажливий, навіть не привітавшись, кинув на дружину, що заплакана завмерла у дверях кухні, байдужий погляд і несподіване для неї запитання:

– То ти надумала їхати чи ні? Бо завтра я знову від’їжджаю за кордон. І буду там довго.

Давлячись словами, вона відповіла:

– Дітей нема. Поїхали, ніхто не знає куди. Будуть тільки за тиждень. Так сказали на роботі....

– Тоді чекай. – І зачинив за собою двері. Точнісінько так, як робив це останні десять чи двадцять років. Спокійно-байдужий до неї, до цього дому, до дітей...

Сумно, але чоловікова байдужість цього разу втішила Віорелію. Значить, то був не він уночі, не Тодоріка!.. Слава Богу! Бо ж яким би він не був підлим, все одно, бодай поглядом, а видав би себе... А це... такий, як завжди, і все – як завжди... Вона знала, що тепер чоловік, як завжди після кожного відрядження, поспить зо дві години, потім пообідає і поїде... Але хто ж тоді?.. Який ще чоловік зацікавлений в її смерті?.. Чи не той наречений Жоржеттин? Може, вони золота чи доларів шукають?.. Їм же, злидням цим, гроші потрібні, як та дівка каже, на весілля, квартиру... Точно, це був він, той віруючий! Боже, як вона могла послухати якусь підлу брехливу дівку?! І повірити в її брехню на Тодора! Ні, вона таки мусить все чесно розповісти Тодорові. Хай що буде! Хай навіть він її після цього запроторить в психарню! Пора нарешті покласти край цьому чортовинню!

Віорелія Віорелівна не могла дочекатись, доки чоловік прокинеться. А в тім, що він спав, сумнівів не було: крізь замкнені двері кабінету долинав його звичний могутніх храп. Невже після того, що він збирався зробити з нею цієї ночі – вбити її, матір своїх дітей, невже Тодоріка міг так преспокійно спати?! Де ж його совість?! Невже він так звироднів через ті гроші, втратив на старості літ все людське? А може, він просто вдавав, щоб приспати її пильність?

Сумніви і підозри терзали Віорелію Віорелівну, як пси кістку... Ні, вона все має вияснити! Все розказати і примусити чоловіка бути з нею чесним і одвертим. Якщо вона йому заважає, то що ж тут поробиш? З принуки милою не будеш... Вона може уступитись... Поїхати до дітей. Але він сам має сказати їй про все, чесно, вона заслужила на те за тридцять літ подружнього життя.

Нарешті в кімнаті чоловіка почулося вовтузіння і він вийшов, заспаний, недобрий.

– Тодоріко, я хотіла поговорити про Даника, – покликала вона з дивана, відчуваючи, що не може бути ним одвертою до кінця і розповісти про нічні жахи.

– Рито (він називав її Ритою), я вже сказав раз і назавжди, щоб Дан шукав роботу в Букурешті. Він вже не дитина, може про себе подбати. А як не годен, хай ожениться на Владовій дочці. Тоді вже точно буде десь при міністерстві. Я його спеціально відправив учитись в Румунію, в столицю, щоб він там собі кар’єру зробив. Ти це знаєш. А тепер ти хочеш його повернути. Куди? В це болото? Ти хочеш зіпсувати йому життя лише тому, що не маєш чим зайнятися? Тоді йди в цех ковбаси начиняти, чи в коптилку... В мене людей не вистачає. А Данові, повторюю, нема що тут робити. А мені нема часу на дурниці. Я вже, з цієї хвилини, у відрядженні.

Весь цей довжелезний, як на їхні стосунки, монолог Тодор Йонович виголосив по дорозі до ванної кімнати і, грюкнувши дверима, поклав крапку.

"От і поговорили”, – з досадою подумала Віоріка. Але більше Тодора не зачіпала. Зачинившись на кухні, наслухала, як він хлюпався у ванній, як виходив з хати не попрощавшись. Коли подаленів гул авто, Віорелія вийшла з кухні, ходила порожнім домом, відчиняла вікна, дивилася у сад, мимохіть зайшла в чоловіків кабінет, поправила на дивані покривало, а коли поправляла подушку, на килим скотилась мініатюрна сережка: діамантова слізка на тоненькому золотому ланцюжку.

Знову! Чортовиння не покидало цей дім. Воно повторювалось, доводячи її до безуму!
Категория: 50 | Просмотров: 845 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011


* * *

Віорелія Віорелівна не плакала. Здається, після сьогоднішньої ночі вона остаточно отупіла. Чи збожеволіла? Адже ж на власні очі бачила, що в кабінет до Тодора ніхто не заходив. Звідки ж ця сережка? Ці жіночі прикраси... Звідки вони? Про те, що в Тодора хтось є, неважко було здогадатись. Жінки липнуть до багатих чоловіків. До Тодора завжди липли. Завжди він гуляв, але ж і її мав за жінку. Але тепер... невже якась молода, дуже молода розлучниця намовляє його на вбивство?..

Вона йому ніколи не дорікала зрадами. Прощала лиш тому, що чоловіків ідеальних не буває. Той – п’є, той – б’є, той – нероба, а той – скупий... Тодорів недолік видавався їй найневиннішим. Бо хіба він винен був у тому, що його, статечного, розумного, багатого голову колгоспу, жінки любили? Але тепер...

Хтось тихо відчинив двері і став за спиною. Віоріка хутко сховала сережку до кишені і злякано оберталась: їй так хотілося, щоб це був Тодор, щоб він повернувся, загризений совістю... Щоб признався... або... або показав їй, що то не його кроками ходила по дому вночі її смерть. Однак перед нею стояла Жоржетта.

– Чому ви дозволяєте йому знущатись над собою? – тихо запитала покоївка. – Ви ж така красива, достойна, добра... Як ви можете терпіти його зради, його зневагу, його хамство, врешті-решт, садизм цього страшного чоловіка, який сьогодні вночі лиш тому вас не прикінчив, що йому завадили?!

В голосі Жоржетти бриніло співчуття, але Віоріка не вірила йому. Вона не вірила цій всюдисущій, схожій на молоду чортицю, дівці. А тому закричала, задихаючись обуренням, готова роздерти це нахабне дівчисько, що так нагло ввірвалося в її тихе, затишне, благополучне життя і зробило з нього криваву руїну:

– Хто ти така? Як ти смієш?! Таку... таку брехню зводити на мого чоловіка!

Але та, замість того, щоб знітитись, покаятись, підібгати хвіст, раптом зблиснула люто очима і пішло грудьми на хазяйку, карбуючи слова:

– Смію! Ще й як смію! Бо мені вас жаль. Мені соромно, що всі сміються над вашою терпеливістю, що всі знають, як він вас принижує. Що хоче вас позбутися, збути, як ... як ... якусь непотріб!

– А тобі що до того?!

– Бо сама таке пережила...

– Ти?

– Я! Дивлячись на свою нещасну матір. Так мій батько знущався над нею, топтав, нищив, доки... доки не знищив. Ви були вчора в нас? Ви бачили? Ви все бачили. Хочете бути схожою на тих двох нещасних? Але ви не доживете до їхніх літ. Він уб’є вас! Не сьогодні-завтра! А я не хочу, не хочу, щоб він знищив вас!

– Твоя мама – та нещасна, прикута до ліжка жінка?

– Яке це має значення?! Вона чи не вона! Ви всі – нещасні, прикуті до його ліжка

ідіотки!

– Як ти смієш! Що ти мелеш?!

– Смію! Ще й як! Бо мені осточортіло дивитися на це... скотство!

– Жоржетто, вибач... Мені дуже жаль твою маму, але це не привід втручатись у моє... у наше з Тодором Йоновичем життя.

– А я й не втручаюсь. Я бувала за кордоном – там жінки знають собі ціну. Тому вони й живуть, як люди, а не як... скотина! Як моя мама прожила! Її я не встигла врятувати... то хочу бодай вам допомогти.

– Як? Чим допомогти? Плітками?

– Не плітками – фактами!

– Невже? Теж мені адвокат знайшовся!

– Не смійтеся. Бо ви не знаєте, що давно не маєте ані чоловіка, ані цього дому, ані гроша за душею. Що ви давно така ж бідна, як і я. Він відправив за кордон ваших дітей, щоб йому не заважали і не претендували на його заводи і фабрики, а тепер хоче відправити вас, але ще далі – на той світ. А у вас розуму не вистачає зрозуміти це!

– Замовкни! Бо я викличу міліцію! – такого зухвальства Віорелія Віорелівна не чекала. Хоч слова Жоржетти діткнули її за живе, злили крижаною водою (Боже мій, невже це правда?), але вона не могла йти проти своїх власних правил, хоч би там що. А правила її були прості, як правда: хочеш мати чоловіка, зберегти сім’ю, ніколи не слухай ані пліток, ані порад. Бо ж недарма кажуть: не так тії вороги, як добрії люди.

Замолоду в неї була тисяча причин розлучитись із Тодором, але що б це дало? Осиротила б дітей, зосталася б без кола і двора, та й, врешті, що ліпшого знайшла б серед цих чоловіків? Якогось п’яничку, чи лайдака? Тому мовчала і терпіла. Тому й зараз вибухнула невластивим їй гнівом:

– Геть з мого дому! Щоб твоєї ноги тут не було, паршивко! Порадниця... молоко обітри на губах! Тепер я впевнена, на всі сто відсотків впевнена, що це ти все придумала, що ти все це спеціально затіяла! Ти шантажуєш мене, падлюко! Але скажи, скажи чому? Навіщо? Що хочеш з того мати? Гроші?!

Жоржетта теж, певно, не сподівалась такої реакції від добросердої, примороченої нічною пригодою Віо-Віо-Віорелі, бо, здавалось, подавилася словами, аж гикати почала. А тоді задки-задки і – за двері. І вже за порогом з лютим розпачем вилаялася:

– Та йдіть ви всі до дракули! Подавіться своїми грішми, нещасні!

І тут якась сила протверезила Віорелію. Гнів як рукою зняло, натомість з’явилась холодна і зла цікавість: а що ж то за факти такі знає це підле дівчисько? І чому це я бідна? Земля, кажуть, чутками повниться, і не на порожнім місці... І вона кинулась за Жоржеттою, що тим часом сердито добігала хвіртки.

– Стій! Я кому сказала: стій! Ти живою звідси не вийдеш, доки мені все не розкажеш, як на духу!

Жоржетта зупинилась, зло і спокійно спостерігаючи, як насувається на неї озвіріла господиня. Підійшовши майже впритул, Віорелія раптом зів’яла і втомлено сказала:

– Я хочу все знати. Все. Я більше не годна так жити... Якщо ти знаєш правду, залишайся. Я тобі файно віддячу. А за... вибач. Ти мене дуже, дуже вранила... Якщо це правда... Боже, яка я нещасна!..

– Вибачте, коли так... я не хотіла, – силувано усміхнулась Жоржетта, ховаючи в очах, як здалося Віорелії, холодну зловтіху.



***



Жоржетта зосталася. Але розмови того дня не вийшло. Віорелія, зачинившись у спальні, знову дзвонила дочці, синові, але їх не було.

Жоржетта теж не лізла в очі, добряче настрахана вибухом гніву. Сиділа у своїй кімнатці тихо, ніби відчуваючи, що... треба чекати. І дочекалася.

Господиня покликала її під вечір. Наближалася ніч, і Віорелія потерпала, що візит нічного вбивці повториться.

Але покоївка заспокоїла її:

–Не бійтеся! Цієї ночі він не прийде. Він робить собі алібі, чекає, доки ви заспокоїтесь, забудете, втратите пильність, і тоді він... Кажуть, що вбивці обов’язково повертаються за жертвою, яку проґавили за першим разом. Але ваш чоловік помилки не повторить більше. Він вас замовить. Кілеру з колишніх афганців або збіглих чеченців. Знаєте, скільки коштує вбивство на замовлення в нашому райцентрі?

– Господь з тобою! Звідки мені знати! – знесамовитіла від такої інформації ґаздиня.

– Ну, такої пані, як ви – доларів двісті.

– Так мало?! – Не то здивувалась, не то обурилась Віорелія.

– Як для кого, – продовжувала покоївка із завидним знанням справи: – Для вас і Тодора Йоновича – мало, для безробітного колишнього воїна-інтернаціоналіста – навіть забагато... А от, наприклад, за мене... нічого не дадуть. Бо я – ніхто. Муха-цокотуха, яку можна безкарно затрахати до смерті, а тоді пристрілити, щоб не псувала братві настрій розтовченою мордою...

– Боже, які ти речі страшні говориш, дитино...

– Більше не буду, а то у вас ще дах поїде... Я й так дивуюсь, як ви не чокнулися з переляку за тою шафою. А ви мені дивуєтесь... А нема чому дивуватись – жінка все витерпить, стряхнеться, як побита кішка, і – вперед! Але я не про це. А про те, що ми можемо тепер спокійнісінько зайнятися нашим дорогим Тодором Йоновичем і його подлой жизнью – чемоданом с двойным дном... Та це буде завтра, а сьогодні – відпочивайте. Поводьтеся так, ніби нічого не трапилось, або ви цілком дурна. Повідчиняйте вікна, вилазьте на свій балкон, можете навіть співати... Тодор Йонович чоловік хитрий і лукавий. Зате ми – мудріші, бо ми – жінки. Тож побачимо, хто кого перехитрить.

Дивно, але інструктаж покоївки пролився бальзамом на душу здичавілої за останні роки самотності і вдурілої за останні години життя Віорелії Віорелівни. Вона навіть розвеселилась, водночас жалкуючи, що нема поряд дітей та онуків. Як би то їм усім разом було весело! Чому, чому Тодоріка не збере їх докупи, не прилучить до свого бізнесу? Діти ж розумні, кмітливі, виховані. Не якісь п’яниці чи шелихвости... Вона не розуміла, як можна бути ворогом власним дітям?! Добре, нехай вона йому не мила, але ж діти – рідна кров... Боже, що це робиться з людьми? Що зробилося з Тодором? Може йому... пороблено? Стільки нині тої чортівні повилазило зі шпар... Бо не міг же, не міг озвіріти звиклий до грошей Тодор від нового багатства, і то так, щоб ради нього аж занапащати душу свою тяжким гріхом убивства... Ой щось тут не те... Щось не так... І голова її розколювалась від пекельних думок, а душа, сховавшись у серці, тенькала жалібно, як підстрелена пташка.

Тривожний тупіт Віорелії у темній спальні глухо відлунював у порожньому домі, як у бочці, дратуючи і без того знервовану покоївку.



Ніч минула, як на вокзалі. Віорелія Віорелівна то засинала, ніби в темну яму провалювалась, то враз схоплювалась, пронизана наскрізь тривогою. І хоч по-людськи й години не спала, а сни бачила. Радше, було їй видіння: нібито Великдень і вони всією сім’єю йдуть до церкви паску святити. І так гарно довкіл, такий світанок золотий, а людей із свічечками – море світляне. І всі вони такі щасливі, такі веселі. Аж раптом знявся смерч, як ніби торнадо, закрутив у чорну лійку Тодоріку і вже від землі відриває, а той руку простягає до неї, а вона стоїть як укопана і не хоче руки подати, лиш так спокійно дивиться, як смерч підіймає Тодоріку над землею і несе-несе ще темним небом аж за обрій.



Вранці невиспана, змучена господиня покликала служницю на кухню, аби, як колись Мілі, розказати дивний сон. І була вражена, коли Жоржетта точнісінько, як Міля, вислухала її і сказала, що сон – не дуже добрий: церква – до тюрми, а смерч... той смерч давно відірвав Тодора Йоновича від сім’ї, так що журитися не варто...

Віорелія Віорелівна погодилась і по якійсь паузі наказала покоївці:

– А тепер – ти розказуй все що знаєш. Як обіцяла. Тільки... правду.

І знову холодний зблиск ненависті спалахнув і згас у гарячих очах Жоржетти. Дівчина смирно опустила очі і холодно сказала:

– Знаю те, що ваш чоловік давно має іншу сім’ю, молоду, двадцятилітню коханку і восьмимісячного сина, на яких записані всі ваші будинки, заводи і фабрики, всі його банківські рахунки... Знаю, що він присягнувся любасці в тім, що вашого Даника чекають жданики. Дочку – теж. Їх навіть в заповіті не згадано.

– Жоржетто, звідки тобі це відомо? – все ще не йняла віри Віорелія.

– Звідки? Коханка вашого чоловіка – моя подруга. Вона мені все й розповіла. Як на духу.

Схоже, покоївка казала правду, принаймні витримала грізний погляд хазяйки, не поблідла і не почервоніла, і голос не здригнувся. Але Віорелія не давалася на віру. Надто серйозним було те, про що говорила служниця. Таким серйозним, що ламало все її узвичаєне життя. Якщо ця дівка думає, що вона марновірна якась стара дурка, то гірко помиляється. В неї досить, задосить глузду, аби самій в усьому розібратися, – думала Віорелія, відвернувшись до вікна, аби покоївка не могла прочитати на її лиці вагання. А потому спокійно підійшла до прислуги і спокійно спитала:

– Жоржетто, що б ти там не говорила, та все-таки признайся: навіщо тобі було втручатися в наше з Тодором Йоновичем життя? Чого ти добиваєшся? Чого ти хочеш? Може, грошей? Може...

– Може, й грошей... Але якщо вам байдуже, що вас із вашими дітьми обікрав власний чоловік, то нічого. Нічого не хочу. Ані-чо-гі-сінь-ко! Моя справа вам... повідомити... А ви вже робіть, як знаєте. А про гроші... що з того, що хтось їх має... Чи він від того щасливіший, що сидить на модних дорогих меблях, їсть балики та ікру, ходить в костюмах з Парижа? Я рік жила з циганами, бродила по Молдові, Румунії, в Криму була і в Середній Азії... Літо й зиму. В мороз і спеку. Але мені було добре. Я була щаслива серед щасливих людей.

"Господи, – вжахнулась Віорелія, – ця пройда таки хлебнула горя, і від неї можна всього сподіватися... Та з усього видно, вона не ликом шита, хоч і бандитка, коли каже, певно, щось-таки знає”.

Але вголос сказала: - Я не вірю пліткам, за яку б правду вони не видавались. Я волію доказів. Фактів, як ти сказала. Отож, Жоржетто, я хочу від тебе фактів.

На разі прислуга аж повеселіла:

– Будуть вам "факти” і "кієвскіє вєдомості”! Хоч всі сто. Але попервах скажіть мені, пані, що то за машина у вашім гаражі?

– Моя. Але я не воджу, хоч і маю права. Боюсь. Та й реакція в мене вже не та. А що?

– А те, що нам машина дуже знадобилася б... До речі, в мене теж є права. – І, помітивши подив Віорелії, уточнила. – Мусила закінчувати курси водіїв. У Німеччині прислуга має вміти водити авто.

– То ти і в Німеччині була?

– Не доїхала. Але зате права маю. Тож із радістю відвезу вас сьогодні вночі куди треба, щоб ви на власні очі переконались... А за машину не переживайте – я нікуди від вас не втечу. Буду доти, доки... не восторжествує справедливість...

– Жоржетто, ти така віддана мені чи...?

– Не бійтеся, пані, зі мною все о’кей. Просто я буду останньою мерзотою, якщо вам не допоможу... Бодай ради моєї нещасної матері, – і дівчина враз схлипнула, втираючи рясні щирі сльози.

Ці сльози ніби змили підозру з душі Віорелії. Розчулившись, вона несподівано для себе пригорнула прислугу. Відчуваючи, як на її спонтанну приязнь тіло дівчини стиснулося в пружину, знову подумала, що, певно, тій довелося сьорбнути гіркого в житті по самі вуха...



***



З тієї хвилини життя в просторому домі Віорелії Віорелівни змінилося. Та й вона вже не ходила як сновида по дому, не трусилася від страху. Тепер вона знала, що робити. Вірніше, вони обидві знали, що робити.

Дізнавшись по телефону від секретарки Стефи, що чоловік знову у відрядженні, Віорелія повеселіла, одягла свою найкращу сукню, причепурилась і пішла до приватного нотаріуса завірити довіреність Жоржетті на право користування машиною.

Потім, мов нічого не трапилось, ходила по магазинах, по базару, розмовляла зі знайомими, пильно вдивляючись в їхні обличчя і шукаючи підтвердження тому, про що розповіла їй покоївка. І справді (чи то їй вже починало привиджуватись?) знайомі поводились якось дивно: то очі ховали, то розмовляли обережно, ніби з дружиною важкохворої людини, але всі до одного вдавали, що страшенно поспішають.

"Значить, Жоржетта права. Значить, про те все вже й люди знають”, – думала, відчуваючи, як тривога, образа, страх перед підступністю чоловіка поволі починають точити черв’яком стигле яблуко її душевної рівноваги і впевненості у завтрашньому дні. Але десь на самісінькім споді душі ще теплилась надія, що все це неправда, що це лиш злісні наговори...

І, може, вперше пожаліла Віорелія, що не має подруги. Або хоч би приятельки, з якою можна було б поговорити про життя жіноче, на чоловіків поскаржитись і порадитись. І почути те, чого тобі ніколи ніхто інший, крім подруги, в очі не скаже. Хай і від заздрості. Одруження з Тодором позбавило її розкошів мати подруг, віддаливши її від ровесниць на таку віддаль, матеріальну і станову, що важко було ту прірву подолати навіть при найбільшому бажанні. А такого бажання Віоріка не мала, та й часу замолоду не мала. Зоставалась лиш Міля. Але незаміжня Міля на сімейні теми не любила розбалакувати, та й на Тодора дивилась, як чукча на геолога... з таким рабським захватом і страхом, що Віорелії почасти аж незручно було. А тепер і Міля її покинула. І підсунула (навмисне чи по глупоті своїй?) цю жахливу скандальну дівку... яка переколотила все її життя, і тепер Віоріка не відає, що з ним робити, із життям своїм. І шукає якоїсь правди. І вірить покоївці, і не вірить. І чманіє від передчуття біди.



Жоржетта чекала її біля вже накритого на веранді столу підкреслено уважна, привітна і чемна. Лиш трішечки стривожена. Коли ж Віорелія поклала перед нею на стіл довіреність на машину, полегшено зітхнула.

На обід були квасоляна зупа, мітітей, перець, фарширований бринзою, і плачинда з гарбузом – улюблені страви Віорелії, які зазвичай Міля готувала раз на тиждень, коли хотіла догодити хазяйці. Видно, колишня покоївка добре проінструктувала теперішню. Але їсти Віорелії самій не хотілося. Радше не могла. Від нервів шлунок стискали спазми...

– Жоржетто! – звернулась лагідно до покоївки, що саме принесла з холодильника мінералку. – Візьми прибор і сідай зі мною обідати. Міля зі мною завжди обідала, вірніше, коли не було Тодора.

– Я це знаю. Домнул Чепрага ставився до Мілі як... до собаки, – примружилась на ґаздиню покоївка.

– Як це?.. Не розумію. Тодор Йонович поважав Мілю...

– Авжеж, як поважають вірного пса: то приласкає, то ногою копне...

– Це Міля тобі розказувала? – вражено спитала Віорелія.

– Та ні. Міля ж німа. Ви ж її, до речі, і зробили німою... Просто... я здогадуюсь. По ставленню до себе суджу. Ви ж обоє поводитесь із людьми, як... плантатори з неграми. Бачили кіно по телевізору "Рабиня Ізаура”? То це про Мілю... І про мене було б, якби я у вас залишилася на рік-два. Але я стільки не витримаю. Та й вам мене на так довго не треба. Послужу вам вірою і правдою трохи, а ви мені за це добре заплатите, та й розійдемось. Ви ж бо знаєте, що я заміж виходжу? Пора й мені своє гніздо звити...

– Жоржетто, я ніяк не можу звикнути до твоїх... вибриків і... нетактовності. Але Бог з тобою, коли я вже вплуталась у твої авантюри, то мушу терпіти і миритись. А поки що сідай, бо страви холонуть.

За обідом Віорелія, покликавши на допомогу весь свій недовголітній педагогічний досвід, намагалася знайти з покоївкою спільну мову: розговорити Жоржетту, розпитуючи то про село, то про Італію. Спочатку дівчина відповідала односкладно: так-ні; однак, коли Віорелія почала цікавитись деталями, не церемонячись відрізала, пропалюючи хазяйку гарячими циганськими очима:

– Пані, вибачте, але мені і там, і там було так хріново, що про те не хочеться згадувати. Я була сирота. Сирота при живій матері і виродкові батькові. Зрозумійте це! А що може доброго згадати сирота?! Як її кожен сучий син не проминав ногою копнути?

Віорелія знітилась і вже більше ні про що не питала. Та, власне, чого вона причепилась до дівчини? Видно ж і так, яке вона прожила собаче життя... Така симпатична, навіть вродлива дівчина, а – суцільні комплекси. Та й, врешті, не для того залишила вона Жоржетту, щоб слухати її сповіді про нелегке сирітське життя. Хоча в кого те життя легке? Коли отак-о роздивитись та попослухати по людях, то ще вийде, що в сироти воно найлегше. Принаймні, не терпиш від родичів, а від чужих – не так обидно. Правду сказав один мудрий єврей: "Мені добре. Я сирота...” І взагалі, прислуга є прислуга, і вона сама про те Жоржетті нагадувала не раз…

Отож, дообідали мовчки. Подякувавши та прибравши зі столу, Жоржетта попросила хазяйку дозволити їй подивитись до машини, бо сьогодні ввечері вони поїдуть у місто.

– Навіщо? – здивувалась Віорелія Віорелівна. – Тодор же у відрядженні…

– Так вам сказала вусата Стефа? – зневажливо запитала Жоржетта. – Та стара верета* бреше, аж гай шумить. І все тому, що він їй добре за це платить!

– А ти звідкіля знаєш Стефу? – насторожилась Віорелія.

– Що ви все: звідки та звідки? – образилась покоївка: – Я ж вам сказала, що коханка вашого чоловіка – моя подруга. І я з нею часто бувала в офісі.

– Так він… Тодор Йонович не криється?! Не приховує своїх… зв’язків?! І Стефа

це знає?!

Жалко було дивитися на бідолашну Віоріку: обличчя побуряковіло, налилося кров’ю, от-от шляк трафить. І Жоржетта злякалась. Ще б пак, це не входило в її благородні плани…

– Та ви що, Віо-Віо-Віорелі? Заспокойтесь. Будьте мужньою, інакше я нікуди вас не повезу. Мені тільки вашого інсульту бракувало! Та ви що! Це він… він, – обличчя служниці аж перекосило від святої ненависті, – він повинен страждати, мучитися, не ви…така благородна, добра, порядна… Ради Бога, сядьте, заспокойтесь.

"Боже, – жахалася в думках Віоріка, вмощуючись при допомозі Жоржетти у фотель, – яке ж він падло, який покидьок остатний, коли навіть ця незнайома дівчина ненавидить його більше, аніж я. Який же він грішник і мерзотник, коли обікрав власних дітей із якоюсь… якоюсь хвойдою? Який він брехун! Він бреше, бреше мені все життя!”

Захлинаючись валер’янкою, якою заливала її завбачлива Жоржетта, Віоріка ледве стримувала злі сльози обиди. Але справді, чого це вона розкисла, як покинута наречена? Жоржетта права: це він, Тодор, має ридати, цілуючи їй ноги, він землю має гризти, щоб вона простила. Він мучитись має... за те все зло, що заподіяв рідним дітям... І так буде. Так буде! Хай Бог її простить, але вона, добра, безобидна Віоріка, все зробить, щоб так було! Врешті, вона має на це моральне право, як та вовчиця, на очах якої божевільний самець хоче пожерти спільних дітей... І Бог чи, Господи прости, хто вже там не є, дасть їй сили. Тільки треба взяти себе в руки...

– Все. Я спокійна. Все гаразд, – Віорелія рішуче відвела руку Жоржетти із склянкою, рвучко, мов не вона, встала, наказавши: - А ти йди до машини. До неї ніхто не дивився з минулого літа, відколи Даник поїхав.

І жінки розійшлись кожна у своїх справах: хазяйка – у спальню зібратись із думками (хляками, – подумала Жоржетта), а покоївка – в гараж (готувати техніку до війни, – подумала Віоріка).

Категория: 50 | Просмотров: 593 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011



***



Із двору виїхали, коли на містечко впали густі бузкові сутінки. Вулиці були безлюдні, ще темні. От-от мали спалахнути ліхтарі. Синя, підтоптана, як і її ґаздиня, "дачія”, легко злившись із сутінками, набрала швидкість і вилетіла з центральної вулиці райцентру на трасу, що вела до міста.

Жінки мовчали, хоч Віорелії хотілося бодай щось сказати, аби розрядити напругу. Ну хоча б похвалити Жоржетту за те, що так хвацько водить машину, чи застерегти, щоб їхала повільніше, а то ще чого доброго… Зараз ніхто, надто крута базарна молодь, не дотримується правил. Женуть, як подурілі, навіть на червоне світло. Але слова колом стояли в горлі, зцементовані образою на Тодоріку і на цілий білий світ. І Віорелія лиш слину ковтала, смішно витягуючи шию, мов курка, що вдавилась кукурудзинкою.

Голосне кавкання Віорелії і це її куряче шарпання шиєю дратували Жоржетту, але вона мусила, мусила все стерпіти ради благородної мети. І дівчина міцніше стискала кермо, заціплювала зуби і дивилася вперед, щоб лиш бачити дорогу, дорогу, дорогу, і більше нічого, крім дороги, що наближала їх до міста.

За якусь годину вони добрались до околиці обласного центру, якраз в тому районі, де розбудували місцеві "круті” своє власне "царське село”. Віорелія давно не була в місті, тож із цікавістю обзирала залиті світлом потужних ліхтарів дивоглядні вілли, розфарбовані в різні кольори, вибудувані за такими фантастичними проектами, що ні в казці сказати, ні пером описати. "Не те що мій похмурий, як танк, дім”, – подумала.

Жоржетта викрутила різко кермо, і машина звернула вліво, і в’їхала в ледь помітний проїзд у посадці, що відділяла "село” від траси, і поїхала вулицею в глибину масиву. Зупинилися в тіні мурованої огорожі, за якою височів рожевий, як мрія Попелюшки, палац із колонами, баштами і башточками, сяючий, мов ялинкова іграшка.

– Це той палац, який він... – Віорелії здалось, що в Жоржетти від гніву перехопило подих, – подарував своїй коханці, Сніжані, так її звати, в той день, коли ця… народила йому сина. Ублюдка такого ж, як він.

Лайливий тон покоївки покоробив Віорелію: – Жоржетто, зважай на слова, – зашипіла гнівно. – Як-не-як, а він…Тодор Йонович – мій чоловік!

– Авжеж! Ваш і тільки ваш вірний чоловік! – зневажливо пхикнула Жоржетта. – І зараз ми в цьому переконаємось! І за яким він кордоном, побачимо... Ви таки справді або свята, або… Але мовчіть. Бо він вже їде, ваш дорогий чоловічок. – Жоржетта перейшла на шепіт: – Він повертається рівно о дванадцятій ночі, і вона, ця корова, його чекає, вибігає на терасу, як принцеса з фільму: пусі-мусі, ах яка любов, яка любов-ф-ф!

І справді рівно опівночі від траси до воріт котеджу під’їхала машина з приглушеними фарами і зупинилась, ніби для того, щоб Віорелія впізнала і Тодорів джип, і чоловіка свого дорогого, який вийшов із машини відчиняти ворота. Далі Віорелії стемніло в очах, і прийшла вона до тями від того, що хтось її термосив:

– Дивіться, та дивіться ж! Он вона, королева, мать..., та он же, на терасі другого поверху!

Віоріка дивилася на жінку на терасі другого поверху казкового рожевого палацу, мов крізь рожевий туман. А коли в цей рожевий туман заплив її Тодоріка, знову знепритомніла.



***



На другий день Віорелія Віорелівна злягла. Жоржетта задзвонила секретарці Стефі і, прикривши мембрану слухавки рукою, прогугнявила прохання нібито від сусідки Наді повідомити про лихо її чоловіка, бо вся прислуга кудись порозбігалась, в домі нікогісінько і нікому бідній Віоріці води подати і лікаря викликати.

Жоржетта ще кудись бігала, ще комусь дзвонила, а потому радісно сповістила Віорелію, що є ще шанс, оскільки Тодор Йонович тільки-но збирається записати будинок і всю іншу нерухомість на коханку і малого. І заповіт він ще теж не склав... Так що є ще шанс. Але чекати не треба. Треба кликати Тодора Йоновича. І вона ще раз зателефонувала Стефі і гугнявила про нещасну Віоріку і кляту прислугу, що її покинула.

Віорелія Віорелівна вже не питала покоївку, звідки та все знає. Навіть про заповіт. Те, що вона вчора побачила в рожевому теремі, зняло з Жоржетти будь-які підозри. Тепер Віорелії Віорелівні навіть совісно було перед покоївкою, що так довго не йняла тій віри. Що взагалі була така сліпа... Але від страху залишитись під тином прозріла. О, тепер вона прозріла! Аж самій страшно! Тепер її не здурити, не збити з пуття, не звернути з дороги! Тепер вона знає, що мусить робити! Не задля себе, ні... Задля своїх дітей! Бо вона – мати! І Бог бачить це, і простить їй!..

І чим більше Віорелія переконувала себе у власній правоті, тим чорніше, лютіше ставало на душі, тим більше вона прагла помсти.



Увечері приїхав Тодор Йонович. Він застав дружину на дивані у вітальні, хвору і всіма покинуту, навіть Жоржеттою. Звістка, що Жоржетта повіялась невідомо куди, втішила Тодора Йоновича. Він повеселів, подобрів і вирішив залишитися на ніч.

Хоч насправді Тодор Йонович вирішив залишитися на ніч, аби вияснити, що тут відбувається. Бо з недавніх пір, власне, з того дня як покинула дім Міля, у звичному спокійному плинові їхніх із Ритою подружньо-дружніх стосунків почалися перебої. Рита, спокійна, врівноважена, ніколи не втручалась у його чоловіче життя. І він шанував її за цю просту жіночу мудрість, якої бракувало багатьом, може, й кращим і пристрастнішим жінкам. А тому й не розлучався з нею, кожен раз повертаючись у дім після чергового захоплення, як побитий пес зализувати рани. Рита ніколи його ні про ще не питала, нічого не підозрювала, була звично затишна, мов тиха заводь. Він так і досі не збагнув, прикидалася дружина чи й справді жила в якомусь іншому, власноруч стуленому, світі, до якого не долітали плітки про його походеньки. Але хай би там що, та це їх обох влаштовувало.

Одначе зараз... Кілька днів тому застав у сльозах Сніжану, молоду свою дружину, з якою жив, як кажуть, на віру. Та ридала, що вже збиралася в міліцію дзвонити, казала, що вранці зателефонувала якась жінка і сказала, що її полюбовника старого, себто Тодора Йоновича, вбила власна дружина, порізала на кавалки і закопала в городі, під калиною. І тепер її, Сніжану, з малим виблядком діти Тодора виженуть із будинку і викинуть на смітник.

А вчора гугнявий (певно, що змінений) жіночий голос перелякав Стефу, повідомивши, що джип Тодора Йоновича злетів з моста через річку і поплив до Чорного моря. Отож треба негайно повідомляти міліцію і водолазів, щоб виловили його.

І от сьогодні нібито якась сусідка подзвонила, що Рита занедужала, лежить мало що не при смерті всіма забута.

Грізно наказавши Сніжані і Стефі не вірити жіночим голосам, не повідомляти в міліцію і не шукати його, Тодор Йонович поїхав до старої дружини. І застав її справді хворою. Але, достеменно, з нервів. Чи, бува, не тероризувала і її та невідома телефонна хуліганка? Тодор Йонович збирався серйозно поговорити з Ритою про нову покоївку, хоч вже й натякнув їй, що не подобається йому Мілина родичка, дуже вже вона агресивна і терта, що ліпше було б Риті знайти собі в помічниці жінку свого віку. Чомусь йому здавалося, що всі ті дзвінки телефонні про його смерть, то робота Ритиної служниці і потерпав, чи нова покоївка ще не встигла накоїти більшого лиха.

Але Рита сказала, що Жоржетта пішла від неї ще позавчора, і Тодор Йонович не став затівати бесіду на тему прислуги. Та й по привітному, хоч і кислому, виду дружини зрозумів, що Жоржетта ще не встигла наколобродити. І добре, інакше йому довелося б виловлювати ту кляту сучку (де вона тільки взялось на його голову?!) і затуляти рота, але так, щоб їй ніколи не свербіло його розтулити. Він не любив аферисток і шантажисток. Із такими пройдами хіба що в ліжку було цікаво. О, там вони вже давали перцю! Але поза ліжком з ними було марудно. Все норовили урвати чим побільше і ні перед чим не зупинялись.

Жоржетту він упізнав з першого погляду. І це було не вельми приємно: в нього в хаті оселилося те скажене дівчисько, яке так подряпало йому фацу14, що мусив місяць переховуватись від людей. От сучка! Але тепер, коли він почув, що вона ще й непота Мілі!.. Ну, твою мать, в нього кендюх опустився! Він уперше не знав, що робити з жінкою! Небезпечною, агресивною, ще й родичкою Мілі... У цих курваріях дійсно не знаєш, де тебе що чекає! Звісно, він міг покоївку вигнати вже, однак побоювався, що вона відомстить йому, розповівши все дружині...

В пам’яті Тодора Йоновича знову промайнули дикі сцени в сауні. Драгош, масажист, який постачав хлопцям його віку і становища молоденьких сосок, цього разу явно перестарався. Дві тьолки, що припали Тодору Йоновичу, білява й чорнява, виявились надто цнотливими. Видно, тільки-но ступили на слизьку дорогу. Тож, освіжившись в басейні після парної і чарки, тільки-но став розмотувати на дівках простирадла, як чорна кинулась на нього, мов пантера, а білявка заплакала, щоб її додому відпустили. Чорняву охоронці викинули просто у сніг в чім мама народила. А біляву, заспокоївшись і хильнувши для бадьорості, він відвіз додому, але до свого, новозбудованого на околиці обласного центру. А коли виявив, що вона ще й цнотлива, на радощах (за останні років з двадцять на його кавалєрці такого ще не було: чи то цих дівок псують ще в колисці, чи вони родяться надщербленими?) залишив назавжди.

Вкусивши розкошів, сільське дівча прив’язалось до нього, безтямно закохавшись... Після житейського бруду, ненависті, кровожерливості і блуду йому було приємно повертатись до чистої наївної жінки-дитини, що чимось нагадувала юну Віорелію. Вони були навіть трішки схожі, Сніжана і Рита, обидві біляві, тихі і ласкаві. Як мати й дочка. І обидві глухі до поговорів світу. І його це найбільше влаштовувало. Аж раптом ця чорна бісиця-дракулиця! Вона буквально стала переслідувати його! Вривалася в дім до Сніжани, каламутила тій душу... Він помічав зміни в настроях коханки, але, заклопотаний, не надавав значення. Аж доки...

Він повернувся із закордонної поїздки на день раніше, ніж запланував. Отож мав цілий день, аби спочити по марудних рахубах коло молодої дружини, як він подумки почав називати коханку. А чому б ні? Якось в одній, м’яко кажучи, нецензурній московській телепередачі почув думку запрошеного на неї Жириновського, що для багатих людей не гріх було б узаконити многожонство. А чого ж, подумав, як чоловік може і хоче, то чому б ні? Тим більше що й жінки деякі, особливо юні й охочі до дармівщини, не проти...

Та коли підійти серйозно, то що поганого в полігамії? Приміром, іслам теж благословляє гареми. Тому в мусульманських країнах і порядку більше, і жінки з дому не тікають по закордонах, як наші, і народ не вимирає... Он їх скільки наплодилось! Вже Америку всю заполонили, і Європу, і крізь наші кордони просочуються, як вода...

Тодор Йонович не мав нічого проти мусульман, вірніше, проти жінок: він їх любив. Але ще більше любив порядок з ними. Однак, коли він повернувся на день раніше до свого рожевого палацу, до свого молодого таємного кохання, порядку там не було. На бережку його гордості – невеличкого басейну (аж із Іспанії фахівця з діл басейнових привозив, як колись пічника із села), що голубів латкою неба посеред юного саду, розквасившись по шезлонгах, засмагали проти сонечка в чім мати народила його цнотлива Сніжана і та бісиця чорна – Жоржетта, до всього ще й хлебчучи, як коні, вино з його французько-італійської колекції. Дівки були такі п’яні, що не завважили, як він у дім зайшов. Знай хлебтали винце і несли таку нецензурщину, що навіть у бувалого в бувальцях домнула Чепраги вуха моментально почали в’янути, як обірване листя на сонці. Отут-то і заграла зелен-вином його оспала кров і розбудила у втомленім мозку солодку мрію гаремну... А чом би й ні?! У власній фортеці, за високою кам’яною стіною, подалі від чужого заздрісного ока він міг собі дозволити розслабон. Тим паче, що дівки самі провокували... Особливо ця, чорна дракулиця... чогось-то вона лізла йому в очі? А він все не міг допетрати, чого ж вона хоче від нього?.. Аж ось чого вона хоче...

Гучний ляскіт опасистого Тодора Йоновича об голубі води басейну нарешті привернув увагу добряче захмелілих красунь. Впізнавши в голому чоловікові, що наче з неба впав, домнула Чепрагу, Сніжана з радісним вереском кинулась і собі у збурунені Тодором Йоновичем хвилі. Але Жоржетта, та клята Жоржетта не поспішала. Вона навмисно (він це відчув) стала проти сонця, сяючи золотистим красивим тілом, аби завести його, аби звести з розуму агресивною непокорою і зухвалою недосяжністю.

– Поклич до гурту подругу, – ніби жартома запропонував Сніжані, пестячи її слизьке ніжно-рожеве тіло.

І здивувався, коли коханка п’яно загорлала:

– Жето! Стрибай! Стрибай до нас!

Але та й далі сяяла проти сонця і лиш тоді, коли він спопелів від бажання, стрибнула. Не відаючи, чого від тої дракулиці сподіятись, Тодор Йонович мимоволі замилувався, як вільно, мов рибка золота, дівчина почувалась у воді. Вона плавала, бовталась, збиваючи бризки, пірнала і виринала просто перед ним, майже торкаючись своїм тілом його. Він бачив її чорні шалені очі, повні вогню і... ненависті. І це його збуджувало ще більше. У лагідній, ласкавій Сніжані, як і колись у Риті, не вистачало вогню, отої справжньої жіночої – не родзинки, ні, а скаженинки, що розбуркує пломінь пристрасті в єстві найледачіщого чоловіка! Ах, якби-то стиснути в обіймах ніжну білу лілію й колючу палку троянду, – солодко тріпотів у хитрому нардепові і цинічному бізнесменові щойно народжений поет.

Та тільки-но трепетний лірик, влучивши момент, пригорнув до грудей грайливу русалку, як отримав... коліном у пах. Зловтішно зареготавши, Жоржетта вилетіла, як рибка золота, з басейну, підхопила на льоту барвисту сукенку і розтанула за межею володінь пана Чепраги.

Клята дракулиця! Навіщо вона дражнила його? Чого добивалася? Він не міг збагнути. Не знала цього й Сніжана, недалекість якої спочатку вабила його, як несподівана цнота, але тепер почала дратувати. Біда, але Тодор Йонович все частіше ловив себе, як злодія на гарячому, на думці про Жоржетту. Що за чортівня!

Лаявся, але це не допомагало: йому потрібна була та чорна вогненна дракулиця!

Скоро почав помічати, що шукає її... Їдучи містом, обмацував поглядом усіх перехожих дівчат. Одного разу навіть пригальмував біля стрункої чорнявки... Серце мало з грудей не вискочило... але то була не вона... І раптом, коли він вже втратив надію, побачив дівчину... у власному домі! Але тепер уже ... поряд із його першою, його вірною старою жоною Ритою!

Радше, Рити тоді поряд не було. Вона спала у своїй спальні нагорі, відгородившись від світу важкими шторами. А на ґанку, осяяна місячним сріблом, зустрічала із далеких мандрів його, свого пана, юна дракулиця... Спочатку він подумав, що йому привиділось, але вона тихо розсипалась срібним сміхом, і... Шалене бажання охопила його втомлене довгими переїздами тіло. Збудження затьмарило розум. Втративши обачність, він спробував укоськати брикливу лошичку, але всі його безумні спроби завершились ганебним провалом... Він мусив тікати. Із власного дому! Але любовний вогонь згас. До цього безумного шалу долучилась тривога: чого хоче від нього ця дівка? Навіщо вона його переслідує? (Тепер Тодор Йонович був переконаний, що Жоржетта його переслідує, але невідомо, з якою метою). І хто вона така, звідки взялася на його сиву голову? Чисто, мов кара Божа...

Ще більше занепокоїло Тодора Йоновича повідомлення Рити, що Жоржетта – племінниця Мілі, відданої, німої його довголітньої наложниці Мілі! Отої чорнявої солоденької молодички, що сама прибилася в його дім, сама стала рабинею його жінки і дітей, роками перла замість лінивої Рити хатню роботу, дітей доглядала, і роками, як тінь, безшелесно проникала опівночі до нього в кабінет і безшелесно покидала його, сонного і вдоволеного, прикривши оксамитовим коцом. Сараку, сараку*... Бідна терпелива Міля... Де вона зараз? Чому пішла від Рити? Він ніколи не питав її, де збирається віка доживати. А могла б вікувати у тому великому домі, що став уже і її, старітись разом з Ритою, котра, звісно, ні про що не здогадувалась, а коли й здогадувалась, то не показувала, боячись втратити і його, і Мілю...

За спогадами, що зненацька нахлинули на нього, Тодор Йонович забув, де він. Кволий голос Рити повернув його до дійсності.

– Приходила сусідка Надя, – сказала ледь чутно Віоріка, – вечерю приготувала. У мікрохвилівці… ще тепла печеня. Хоч ти й любиш, щоб з печі… але вже вибачай. Прошу тебе, повечеряй. А я посиджу. Хоч подивлюсь на тебе. Ти так рідко став бувати вдома, що я вже й забула, як ти виглядаєш. Бачу, зовсім посивів. І мішки під очима... Багато працюєш? А здалося б і про здоров’я подумати: не двадцять уже...

"Завелася, старушенція: сивий, мішки під очима! Та шістнадцятки мене ще за гайдука молодого мають, а вона... занила-завила, бля. Нема гіршого, як стара хвора жінка! Сам коло такої одубієш навіки від тоски-печалі”, – з досадою думав Тодор Йонович, метикуючи, як би це швидше відправити Віорелію до дітей, бо якщо та суча чорна бісиця вже протоптала сюди стежку, то добра не сподійся...

Рити він не боявся. Скоріше... хотів мати фацу*, як кажуть у його колишній вотчині – селі Буківці, і то не стільки перед дружиною, як перед дітьми, для яких був завше взірцем порядної людини і доброго, турботливого батька. Не хотілося б, аби вони дізнались від обдуреної й обуреної матері про його... зальоти. Бо ж хто його знає, коло кого ще прийдеться голову прихилити на старість... В цьому житті все скороминуще, а найбільше – гроші. Вони минають і обминають людину, а от старість і смерть – ті не обминають, навіть царів не обминають.

Щось квилила хвора дружина, але він не чув, зайнятий невеселими думками, що зненацька нахлинули на його ще браву гайдуцьку душу, і... і ледь вловимим, як перший укол невиліковної болячки, передчуттям смертельної небезпеки. Звідки це погане... незатишне... мульке передчуття? Чи не дівка його та чорна налякала? Мабуть, це вже старість підкрадається підступна, якщо почав він молодих жінок побоюватись...

– Ходи поїж, а я на тебе подивлюсь. А то вже забула який...

Прокинувшись від невеселих дум, Тодор Йонович якусь мить здивовано дивився на літню жінку, що, лежачи на дивані, намагалась по-дівочому кокетувати з ним, але виходило це так жалюгідно, що йому самому було незручно. Тож мусив послухатись. Поплескавши дружину по крутому пухкому плечу, встав і пішов на кухню, подалі від її невмілого кокетування, жалюгідного загравання і... чогось незатишного, тривожного, що наразі холодним вітерцем повіяло в душу.
Категория: 50 | Просмотров: 698 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011




***



Тодор Йонович вечеряв печенею на кухні, і крізь відчинені двері Віоріка бачила, що їв зі смаком, видно, молода не дуже дбає про нього. Та й не дивно. Молодим жінкам не до хукання – їм кохання подавай. І то щоночі. Он як змарнів, мішки під очима. Певно, "віаґру” ковтає жменями... Бо звідки б то у його роки тій дитинці взятися, як не від "віаґри”? Часто такі чоловіки, що лигаються з молодими, вмирають від інфаркту, або їх інсульт розбиває... Їй навіть жаль стало Тодоріку. Це вчора, переконавшись на власні очі в його тяжкій зраді, вона проклинала і ненавиділа його. Хотіла вбити, на шматки порізати... І зробила б це, не здригнувшись, якби він потрапив під руку. Але зараз їй жаль його, старого, втомленого гонитвою за грішми і жінками.

Відчуваючи на собі уважний погляд дружини, Тодор Йонович раз по раз здвигав плечима, ніби хотів скинути з себе вагу вини перед нею. Наразі він позіхнув, відсунув горщечок і сказав, ні до кого не звертаючись:

– Щось мене на сон клонить. Піду подрімаю...

І, ледь ногами переставляючи, побрів у кабінет і зачинився. За хвилю щось там глухо гупнуло, а із саду через чорний хід ввійшла у вітальню Жоржетта.

– Пора, – сказала, звертаючись до враз посірілої Віорелії. І та покірно встала під суворим поглядом покоївки, і обидві жінки зайшли у кабінет. Тодор Йонович лежав на зеленій килимовій долівці, розкинувшись та похропуючи, як молодий гайдук на галяві весняних кодрів*. Жінки деякий час мовчки дивились на нього, мов зважуючись на щось чи споминаючи щось. Потім схрестили, як шпаги, і розвели погляди, побачивши в них тільки сірий сталевий блиск запеклої рішучості.

Жоржетта присіла навпочіпки, розгорнула пакет із міцного поліетилену і спритно одягла його на голову Тодора Йоновича, тісно скрутивши краї під підборіддям... Той зашарпався, заклекотів, як лелека, замахав руками, мов крильми, задихаючись та з усіх сил намагаючись зірвати з голови пакет.

– Тримайте його за руки! Чуєте? Сядьте на нього і тримайте за руки! – зашипіла люто Жоржетта, відбиваючись від дужих Тодорових п’ястуків. Але побачивши, що Віоріка стоїть скам’янівши, закричала. – Не стій! Не смій його жаліти! Він тебе не жалів, він не думав про тебе, коли ґвалтував мене під самим твоїм носом, ось на цьому дивані, на цьому килимі! А ти знаходила мої шпильки, мої сережки і не вірила! На ось, подивись! – І покоївка рвонула на собі куценький, до пупця, топик, оголюючи груденята у фіолетових покусах і засосах. – Може, хоч тепер повіриш, що твій чоловік – чудовисько, яке має здохнути! Бо я... я тебе сама вб’ю!

"Он воно що! – сахнулась Віорелія від страшного зізнання Жоржетти. – От звідки ця ненависть! А я... А він... як він міг... у неї, дружини, під боком...”

Чорна кров ненависті залила її розум, солод помсти розіллявся тілом, і вона сліпою лютою совою кинулась на свого ворога, на свого тирана, на свого кривдника...

Але Тодор Йонович виявився дужчим, аніж думали жінки. Треноване, плекане тіло не здавалось. З усіх сил напружилось, рвонулось і вирвалось із трясовини паралізуючого снодійного та "обіймів” дружини. Від несподіванки Віорелія заверещала і, підхопившись, кинулась до дверей. Тодор Йонович, побагровівши від натуги, перевернувся долічерева, став навколішки, а далі – ривком – схопився на рівні. Похитуючись на розкарячених неслухняних ногах, обвів налитими кров’ю очима кімнату, якусь мить з тупим нерозумінням розглядав перестрашену Віорелію, що обезуміло билася у зачинені у двері, і лише тоді побачив Жоржетту. Блискавичний здогад прошив пана Чепрагу з голови до ніг... Розчепіривши руки, він пішов на покоївку, як зомбі, повільно, нахиливши по-бичачому вперед широколобу голову...

"Де вона взяла цю ключку для гольфа? Я ж її тільки вчора з Франції привіз... для Сні...” – було останнє, що встиг подумати Тодор Йонович, падаючи від пекельного болю у скроні.

І вже не чув, як страшно закричала Віорелія Віорелівна, не бачив, як вона кинулась до телефону, белькочучи:

– "Швидку”, "швидку”... лікаря...

Але тонка, в срібних перстнях рука вихопила в неї слухавку. Перед Віорікою виросла Жоржетта:

– Не поспішайте, люба пані! Дайте чоловікові спокійно віддати Богові душу! Йому вже все одно ніхто не допоможе. І заспокойтесь. Ви нічого поганого не вчинили. Ви лише... захищалися від цього розлюченого звіра! Так-так, захищали своє потоптане життя, своїх дітей і всіх тих жінок, кого це страховище знищило.

– Тодоріко! То-до-орі-ко! – не слухаючи Жоржетту, голосила Віорелія, від жаху б’ючись головою об одвірок. – Мій коханий, мій нещасний Тодоріко, ради Бога, прокинься... Боже, Боже, що я наробила? Як мені далі жити?! Що мені діти скажуть?!

–Заткнися, стара ідіотко! Бо я тебе навіки заткну! – зашипіла Жоржетта, замахнувшись на хазяйку білою ключкою: – І не валуй, як сука в сливах, бо ще люди почують. А мені б не хотілося відповідати за це падло, як за щось... порядне. Та й тебе шкода... Як–не-як, а ми все-таки друзі по нещастю і трохи... родичі.

Віорелія здавлено зойкнула і замовкла, відчуваючи, як земля тікає з-під неї, як всмоктує її в себе чорна, задушлива лійка смерчу і несе-несе за обрій...



Очумалась у Тодоровій постелі, просячи в Бога, щоб це був тільки сон, страшний, та минущий кошмар. Однак це був не сон. На зеленій підлозі лежав бездиханний, залитий кров’ю її чоловік, її Тодоріка, а навпроти у кріслі сиділа Жоржетта, виграючи ключкою та патякаючи, як божевільна маніячка:

– Скоро сюди приїде міліція... Звичайно, вони подумають, що пана Чепрагу отруїли трутою для пацюків. Як у кіно. Але чого голова пробита і... кров? Тепер вам, пані, ніхто не повірить, що він вмер від інфаркту чи інсульту. Я знаю цю судову медекспертизу. Я там місяців три санітаркою працювала. Ледь не зваріювала серед тих жмуриків. Ви не уявляєте, як мруть люди! Як мухи. Коли спека – одні жертви автокатастроф. Відкриття купального сезону – потопельники. Починаються осінні дощі – самогубці, переважно вішальники… Всі як один – депресивні інтелігенти. Крутих бачила лиш прострелених... А щоб задушених целофановим мішком чи вбитих власною дружиною – таке бачу вперше!

– Замовкни, замовкни! – забилась в істериці Віорелія Віорелівна. – Як ти можеш – він же… мертвий! Боже, він мертвий! Що буде? Що мені діти скажуть? Що? Що мені робити? Боже, що мені робити?! Що дітям казати?!

– Кажу вам, не валуйте! І запам’ятайте: всім – і дітям, і сусідам, і на суді, якщо, звичайно, до цього дійде, кажіть, що ви – оборонялись. Він на вас напав, хотів убити, а ви захищались, ось цією ключкою. І тоді – вам нічого не буде. Анічогісінько. Бо ви – жертва... Вас виправдають. Бо ви, захищаючись, покарали зло – от і все.

– Що ти верзеш?! Який суд?! Ти його вбила, а я маю... а мене мають... Ти... Ти... катюго! – нарешті до Віорелії дійшов зміст Жоржеттиних слів. Жінка схопилась на ноги, кинулась у двері і осіла, як підкошена.

– Не кричіть на мене! – зло зблиснула очима покоївка. – Мене тут не було і нема. І ніхто мене тут ніколи не бачив. Чуєте? Так що мовчіть і слухайте. Викликати "швидку” не раджу. Вас запідозрять і зразу ж посадять. А вам того треба? Думаю, що ні. Отож хай пропадає безвісти.

– Але ж… Стефа… люди... Боже, помилуй! Спаси! – Віорелію трясло, як у пропасниці.

– Стара вусата Стефа? Та вона не пам’ятає, що з нею хвилину тому було. Тим більше коли це таке бувало, щоб він, оцей, що розвалився тут, – знущалася Жоржетта, – до вас із першого поклику їхав?! Може, до когось іншого і біг, лиш не до вас. І Стефа це теж знає. І взагалі, пішла вона до біса, стара шмата, як вона мені обридла! А ви, пані, давайте вставайте та ходімте чоловічка вашого запорпаємо, доки я ще тут. Бо піду! От чесне слово, що піду. І залишу вас наодинці з дорогим трупом. Ще й міліцію викличу, щоб в тюрягу вас запроторила. То як, встаєте? Прекрасно. Тоді ходімо.

– Куди? Куди мені йти? – хлипала Віорелія, блудячи по кімнаті божевільним поглядом.

– Ого, так у вас, пані, схоже, дах їде з переляку? Це мені не подобається... Чуєте? Перестаньте ревіти! Він вартий того, що сталося! Байдуже, вбили його ви, чи сам умер.

– Я... вбила?! Я – вбила?! Боже! Я?!– знову впала в транс Віорелія, до якої нарешті дійшов весь жах сподіяного.

– А хто? Хто підсипав йому снодійного в печеню, бо вже не годен був терпіти знущання? Хто підкупив покоївку, дурну, наївну дівку, щоб та помагала душити? А коли придушити не вийшло, спокійнісінько бебехнув по голові чоловіковій ключкою для гольфа, яку він щойно із самої Франції привіз для своєї полюбовниці і ще навіть не встиг з машини вийняти?.. Хто? Чи не розлючена стара дружина, яку він збирався залишити голою-босою? Бо, на жаль, прибрати її тихо з дороги або просто зарізати не пощастило... Га? Хто? Але, пані, з мене доста! Бо я тепер теж пані. Тепер я теж – багата. А чого це ви так дивитесь на мене? Ви ж зараз самі, дорога моя вчителько, заплатите мені за мовчання як свідкові вашого злочину. Це – по-перше. А по-друге, відстібнете кругленьку суму за те, що зробила ваших дітей багатими спадкоємцями... Авжеж! І добре заплатите. Отими доларами, що у вас у сейфі, в тому самому, що в спальні, у стіні за картиною захований. Я, звісно, і без вас їх вигребла б, та ключика не маю... І не робіть таких здивованих очей. І не брешіть, бо мені нема що втрачати... давно нема що втрачати. З колиски. Отож, люба пані, діставайте ключик... А я за це допоможу ще й вам виплутатись із прикрої історії...

– Та я…Та ти що, клята дівко? Суко дика! Убивце!

– Ще одна образа – і я йду, – попередила холодно Жоржетта, – тож вставайте, діставайте гроші та притьмом замітайте сліди, доки за законом підлості сюди не заявився "на вогник” з підрозділом ментів ваш кум Петро Олар. Отож беріть за ноги, а я – за руки та й поїхали... А то скоро розвиднятися почне...

– Ні, я не можу... – жалібно заскиглила Віорелія Віорелівна, все ще сидячи в порозі: – Не мо-о-ожу...

– Уб’ю! – спокійно, але переконливо попередила покоївка, замахнувшись закривавленою ключкою: – Мені свідки непотрібні. Тим більше, невдячні суки, яких я врятувала від смерті і злиднів, а вони мене за це збираються під трибунал підвести... Але, матушо, не вийде! Не на ту напоролись. Тож або вставайте, або... відлетить ваша душечка, Рито-Дрито, вслід за Тодоріковою...

Те, що було далі, залишилось в пам’яті Віорелії Віорелівни мішаниною з уривків страшних кошмарів. Мов із потойбіччя. І вона серед тих кошмарів, у тому пеклі пекельному щось робила, щось несла важке, страшну якусь ношу, кудись ішла, шпортаючись та падаючи під тягарем, а потім... потім – ніби поїхала...



Опівночі з воріт садиби Тодора Йоновича Чепраги виїхав його джип і помчав у напрямку річки, що огинала районне містечко з південного боку. За годину слідом за джипом, по-старечому чахкаючи, виповзла на вулицю ледь освітлена "дачія” і почухикала у протилежний бік, на далекі вогні обласного центру...



* * *



Позаяк вільний бізнесмен і недоторканний нардеп Тодор Йонович Чепрага не мав поганої звички посвячувати співробітників, колег і близьких у свої справи і плани на майбутнє, то спохопилися за ним нескоро. Як згодом виявилось, навіть найближча до покійного людина – його секретарка Стефа думала, що він десь є: або у Верховній Раді, або за кордоном. Підозру в міліції викликала конфіскована в ужгородських циган темно-синя "дачія”, яку їм нібито, клялись цигани, віддала без документів, а тому за безцінь дружина буковинського циганського барона Марія, що навідувалась в Ужгород до своєї тітки по чоловікові. На цьому б розслідування, певно, і завершилося б, оскільки баронесу Марію тиждень тому з великим понтом поховали в розкішному саркофазі на новому цвинтарі в Чернівцях, якби темно-синю "дачію” не впізнав кум Тодора Йоновича – начальник районного відділу міліції Ілля Олар. Прояснити ситуацію з подарованою циганам машиною дружина Тодора Йоновича Віорелія Віорелівна не могла, оскільки, на думку сусідів, перебувала в даний час у дітей у Букурешті.

Інформація про те, що хазяйки давно немає вдома, змусила правоохоронні органи почати розслідування за фактом пограбування будинку народного депутата України Тодора Чепраги. Коли після довгих вагань і пошуків самого Тодора Йоновича в присутності понятих міліція оглянула садибу і дім, "дачії” не знайшли, зате знайшли сліди крові на підлозі у кабінеті Тодора Йоновича. З огляду на свідчення Стефи і Сніжани, які згадали про телефонні дзвінки якоїсь божевільної, в пошуках пана Чепраги спочатку перекопали весь його сад і город, а далі почали скородити річку. Через три дні джип з Тодором Йоновичем знайшли, але за кілька кілометрів від мосту, що викликало немале здивування, як така важка машина могла так далеко заплисти. До розшуку пані Чепрагової місцева міліція збиралася залучити "Інтерпол”. Але не залучила, бо в області в цей час об’явився серійний вбивця-збоченець, який полював тільки на старих дружин бізнесменів, якщо зважити на те, що за останній тиждень щезли невідомо куди аж три найбагатші жони краю. Отож охоронці порядку всі сили кинули на пошуки озвірілого маніяка, першою жертвою якого, вірогідно, і стала тиха, безневинна Віорелія Віорелівна.



* * *



Міжнародний потяг "Москва-Софія” безтурботно перетинав буйно-зелені Карпати. Біля вікна в коридорі майже порожнього вагона стояли дві жінки і сумно вдивлялися в миготливі гірські краєвиди з полонинами, лісами й перелісками.

– Перепрошую, ви далеко? – чемно спитала старша.

–Та ні, – чомусь усміхнулась молодша. – Недалеко, лиш до Парижа.

– Певно, на показ мод... Ви така гарна, така вся... певно, топ-моделька?

– Дякую, пані, за комплімент. Але, на превеликий жаль, їду я до Парижа на інші заробітки... Чула, що у Франції ще мало наших, тобто заробітчан-нелегалів, то ж, кажуть, у великій ціні покоївки... Навіть у більшій, аніж в Італії. А мені так потрібні гроші...

– Мабуть, на посаг? – спробувала вгадати старша.

– Ні, на ліки... Дорогі, закордонні ліки. Для мами. В неї... рак.

– Боже, яке горе! – щиро поспівчувала старша.

– Горе... Але хіба мені одній зараз горе? Всім горе...

– Ваша правда... До речі, – спохопилася старша, – ви чули ту страшну новину, яку передало українське радіо?! Ні?! Та щойно ж передавали! Нібито в містечку Н. загинув в автокатастрофі один з найбагатших людей України, мільйонер і депутат парламенту якийсь Тодор… е-е, на жаль, далі не розчула. Запам’ятала лиш це рідкісне в наш час ім’я. Нібито його авто зірвалося з мосту в річку. Але ще цікавіше те, що в його кабінеті знайшли цілу калюжу крові, а в ній – нібито невідому якусь отруту! А ще – на шиї відбитки пальців дружини, яка нібито була теж в машині... Жах, яка заплутана історія!.. Але дружини ще не знайшли. Тільки знайшли шарф, прив’язаний до спинки сидіння... Отака страшна, заплутана історія... Але я ніяк не збагну, як це таке може бути, щоб отруєний та ще й задушений та в машині розбився і в річці утопився? Ніби йому, бідному, одної смерті мало було?!

– Видно, що мало... – подумала вголос молодша. – Є такі люди, що їм мало однієї жінки, однієї машини, однієї квартири, одного мільйона... Мабуть, і смерті однієї замало...

– Воно то так, але щось не віриться, щоб виною катастрофи була дружина... Вперше чую, аби на старість доходили такого краю... Але чого в житті не буває...

– Боже, як нудно... – вдавано позіхнула молодша. – Нудно і бридко... Між іншим, ваша правда, його вбила не дружина, а ... дочка. Отак!

– Рідна?!

– Позашлюбна. За що? Хтозна... Може, за те, що звів її маму, котра робила в нього покоївкою і так його кохала, так вірно служила, що про нагуляну з ним дочку йому не призналась, аби... не вигнав з хати... Але, я думаю, він усе добре знав... Не такий він чоловік був, щоб від нього могло щось втаїтись чи сховатись... Просто він ту жінку мав за тварину, за чорну рабиню, зрештою, як усіх людей... А може, тій дочці гірко було, що ламаного гроша ніколи не дав, що росла, мов той лопух при дорозі, котрого лиш лінивий не топче? А може, тому, що, коли вона виросла і теж улаштувалась до нього покоївкою, він... хотів її... збезчестити, а потім побив і викинув, як погане щеня, голу на сніг-г-х? – останнє слово прозвучало, як схлип.

– Боже, яке... страховисько! – вжахнулась старша. – Невже таке буває?! Боже, невже таке буває?!

– Буває ще й не таке, – гірко всміхнувшись, молодша продовжувала. – А може, тому, що всі свої гроші і маєтки він хотів заповісти молодій коханці, подрузі тої ж таки позашлюбної дочки?.. Хтозна, що там між ними було?.. Кажуть, простити можна все, лиш не довічне приречення на злидні і упослідження сирітством... і не ким-небудь, а рідними людьми... А може, то був просто самозахист – те вбивство?.. Просто, вона захищалася... від такого батька і всього свого життя паскудного... Та що гадати! Смерті без причини не буває. Помсти – теж. Тільки от кому від того легше?..

– Ви так говорите, ніби все те... бачили? – здивувалася старша.

– Неважко уявити... Зате важко уявити, як після того, що сталося, їй жити, тій дочці? Бо від того, що сталося, не втечеш ні за які кордони... Не хотіла б я опинитись на її місці... Ні за які гроші не хотіла б...

– То правда, – погодилася старша, – хай Бог милує від такого! Але що поробиш, світ страшний, і на віку – як на довгій ниві... таке може приключитися, що й у страшному сні не присниться... Але не журіться. Мені теж часом сниться казна-що...

І, печально зітхнувши, жінки розійшлись по своїх купе: потяг наближався до кордону і треба було готуватись до перевірки паспортів.



Чернівці – Бухарест – Сіная

2002 р











Словничок діалектизмів:



1. Домнул – пан, господар (рум.)

2. Домна – пані (рум.).

3. Непота – племінниця (рум.).

4. Ґата – все, досить (рум.)

5. Чорба – юшка ( нац. рум. страва)

6. Матуша – тітка (рум.)

7. Пурис – велике цабе (діал.).

8. Шпарґат – плита (діал).

9. Констанца і Сіная – курортні міста Румунії

10. Пацє – порося (діал.).

11. Верета – ряднина (діал.).

12. Банувати – тужити (діал.).

13. Слатина – солоне мінеральне джерело (діал.)

14. За поману – на Боже, милостиня (діал.).

15. Фаца – обличчя (рум.).
Категория: 50 | Просмотров: 724 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011

 Хижачка


Сентиментальний роман



А на Великдень...



– Слухай, ти, якщо ти й далі будеш мовчати, я тебе згною. Ясно? – задихаючись від досади, спитав той, що сидів через стіл навпроти. Майже її ровесник, молодий і гарний, зовсім красень, як артист Домагаров, але дуже недобрий. Як фашист. Він аж зубами скреготів від пасії, готовий убити її, але вона не розуміла, що він від неї хоче.

– Ти чуєш? Давай, розказуй! Не тягни резину. Попереджаю, моє терпіння може лопнути! Так що давай... шуруй! Усе, як було. По порядку. Ну? Як тебе сюди занесло? Якими вітрами? Я слухаю... Давай, давай, виколупай із себе! Ну і чого ти мовчиш? Ти що – глухоніма? Тобі ж гірше буде, дура! – починав скаженіти красень, зриваючись на крик. – Ну, говори! Я слухаю! Як – усе– було?!

– Що – було?—хотіла запитати. Їй шкода було, що красунчик так побивається, аж трясеться весь, але нічим не могла зарадити. Щось давке, як грушка-дичка, застряло поперек горла, не давало говорити. І вона мовчала, зіщулившись у тому мовчанні, як равлик у своїй хатці, маленька, безпомічна перед нежданою бідою, що здоровенним чоботом нависла над нею, готова з хрустом розчавити.



А на Великдень приїхала в село "столична” шалапутна Алла, побачила Ясочку, яка маком одиноким цвіла біля церкви у колі тіток і бабів, що зійшлися паску святити, і – все. І перевернула з ніг на голову все життя Ясочки, котра маком сиділа після школи біля тата з мамою. Так думала мама. Що шалапутна Алла (яку в селі звали, як горілку, "столичною” через те, що першою виїхала до столиці і тепер дуже гордилася тим) наговорила Ясочці, на що настренчила, мама не знала, але на другий день Великодня Ясочка заявила, що їде в Київ шукати роботи, бо, як вона бачить, вони ніколи не назбирають грошей на інститут, а як і назбирають, то це буде через сто років, а вона не збирається посивіти у цій глушині, а тому їде з Аллою сама собі дорогу пробивати. Почувши таке від тихої, смирної Ясочки, мама вжахнулася, взялася за голову, а тоді – в боки, бо чувала, якою "дорогою вибивається в люди” шалапутна Алла, але Ясочка раптом розлилася сльозами, приказуючи, що через тупість мами ( "Тупість! Тупість!” – ридала Ясочка, маючи на увазі мамину любов), вона світа білого не бачить, тоді як її ровесниці давно всі по закордонах і столицях, а вона тут, у цьому болоті, пропадає. Тож мамі не зоставалося нічого іншого, як і собі заголосити, а на третій день по Великодню, рукою махнувши, відпустити свою єдиначку разом із шалапутною Аллою у білий світ, тобто, до Києва.

Не сподіваючись, що мама так легко погодиться, Ясочка злякалася – і омріяних перемін, і Києва, який бачила всього кілька разів, коли їх, сільських школярів, возили на екскурсію. Але від Алли так гарно пахло розкішним столичним життям, так вилискував на сонці її розмальований довжелезний, як у відьми, манікюр... Ясочка глянула на свої обрізані при самих пучках нігті і... І страх перед невідомим білим світом, якого вона не бачила, в селі сидячи, як рукою зняло.

Проводжаючи Ясочку до київського автобуса, який двічі на тиждень заїжджав у їхнє село і вивозив із нього у світи все молоде й здорове, а тепер-от ще й Ясочку, мама раз по раз приповідала:

– Боже ж мій, луче б устроїлась десь ближче: у Теплику чи Війниці... Що ж ти там робити будеш, дочечко, у тому Києві?

На що замість Ясочки відповідала шалапутна Алла:

– Ой, тітко, які ви старорежимні! Наче телевізора не дивитесь! Та в тому Києві, тітко, роботи – завались! Захоче – піде на стройку: там таке строїтільство, як показилися! Людей треба – море! А захоче – домработніцою устроїться, або собак у багатих вигулювати. Теж добрі гроші.

Почувши про собак, мама, як риба у хватці, хапнула ротом повітря, на що шалапутна Алла перелякано замахала руками:

– Та не бійтеся, тітко, це ж, як вона схоче! А не схоче – піде на базарі торгувати, чи ще луче – в барі десь офіціанткою... Чи в "макдональді”. Ой, тітко, там тої роботи, як жуків на вашій бараболі!

Від такого вибору робіт мама вже й не знала, що казати. А уявивши Ясочку в барі офіціанткою, втерла сльози, та шалапутна Алла й далі розраювала бідну:

– Ви, тітко, тіштесь, що ваша Ядя їде в Київ, а не за кордон. Бо то вобще – пиши пропало! Хоч я, например, не знаю, чого це пертися у якусь Італію чи Португалію, коли можна гроші заробити, недалеко від дому відбігши?! І вобще: чого це ви, тітко, як затуркана якась сільська баба? Нічого з вашою Ядьою не случиться в тому Києві, лиш те, що людиною стане. Заробить гроші, а, може, і в інститут поступить, їх там теж, як собак нерізаних. Лиш, конєшно, грошей тра! А може, заміж вийде. От із тих дівчат, з якими я живу, вже добра половина познаходили собі молодиків і повіддавалися. Сільські дівчата просто нарозхват у Києві. От побачите, ще та-ко-го вам зятя привезе – з моб-біл-лою, на м-мерсссед-десі! А тут що? В цьому селі? Одні діди повдовілі та Шківа-уголовнік!

Ясочці було жаль маму, але при згадці про вар’ята Шківу стало шкода себе за те, що пропадала пропадом у цьому болоті. І пропала б, якби не Алла... Отож затято не піддавалася на мамині сльози.

– З твою красою, – нашіптувала зубатенька й носатенька Алла, – ти ще моделькою станеш. Там цих конкурсів усяких: твій шанс, цицьки місяця, срака року – завались! А в тебе з усім цим усьо супер!..

Ясочка спершу не дуже вірила шалапутній Аллі, бо перевірити свої чари в селі справді не було на кому, а єдиного парубка Геника Шківу, який недавно повернувся з тюрми, де відсидів за те, що крав по городах маковиння і перепродував циганам, вона боялася. Але уважніше придивившись до себе у дзеркалі, справді побачила, що Алла не бреше, що вона не гірша, а то й краща за тих дівчат, котрі усміхаються з реклами телевізора та лискучих журналів на вітринах кіосків у Теплику. То чого справді має пропадати у цьому болоті, коли такий великий світ і в ньому стільки можливостей для гарної дівчини?



– Слухай, давай по-доброму. Ти ж нормальна дівка, симпатична, не глупа... Молода. Тобі треба виплутуватись із цього дєрьма. Ти понімаєш? Ну давай, розказуй, хто тебе підставив? Спільники – хто? Ти ж, бичка сільська, лоханка немита, сама ж не могла додуматись! Де ті, кого ти навела, га? Давай, згадуй! Колись, сучко!

Але вона й далі не знала, що згадувати. Не розуміла й половини слів, якими красунчик кидався в неї, наче грудками мерзлого гною. Від них смерділо, як з нужника.

І вона затуляла обличчя долонями, щоб не чути того смороду, але красунчик відривав її руки і, бризкаючи слиною в обличчя, волав: – Кажи, хто вони! – і чекав із перекошеним лицем, що вона скаже.



На зупинці край села чекало автобуса, окрім них, ще кількоро сільських студентів, обліплених родичами, та кілька чоловіків, які, погостивши на Великдень у сім’ях, поверталися до своїх міських заробітків. Мама, побачивши їхні зацікавлені позирки, демонстративно стала оддалік від гурту (стидалася, що її Ясочка вибирається з дому разом із шалапутною Аллою) і тихо наказала:

– Менше говоріть та розказуйте... Чим менше знати будуть, тим луче... Вони з нами не діляться...

– Ой тітко, нада ми їм!.. – відмахнулась Алла з досадою.

– Нада, ще й як нада! – перейшла на голосний шепіт мама. – Якби ти знала, що кажуть...

Але, слава Богу, в ту мить, коли мама збиралася повідати Аллі, щ-о-о про неї кажуть у селі, підійшов автобус і, підхопивши торби, вони ринулись займати зручні місця, бо ж до Києва півдня їхати.

Коли від’їжджали, Ясочка глянула крізь вікно переповненого автобуса на заплакану маму і теж розплакалася – від жалю за мамою і страху перед великим світом, що починався для неї зразу ж за рідним селом.



– Ти, що, справді не в’їжджаєш, а може, під недієздатну косиш? Слухай, марухо, через тебе у мене планка падає. Прошу тебе, не іспитуй моє терпіння! Вишак, блін, зафугую, як пить дать, або – у вічний культпохід на зону...

Тепер вже вона точно нічого не розуміла. Дивилася на нього і думала, якими негарними, Боже, якими гидкими робить злість начебто й вродливих людей. Невже він цього не розуміє?

– Заберіть її! – крикнув у двері, втрачаючи терпіння, Домагаров, а їй прошипів: -- Колись, мала клізмо, а то я тобі твій тупий гарбуз надвоє розколю. Ти вже мене дістала... Косиш під дурку? Даремно! Віддам на експертизу і загудеш на довічне... Ти чула? До смерті у клітці будеш сидити.

Зайшла Маріка, точніше, схожа на Горбатюкову Маріку з Бережків, тільки ще похмуріша, жінка, і сказала:

– Руки за спину! Виходь!

– Вона мене дістала! – пожалівся Домагаров Маріці.

– Дай пару п...лєй по-під ребра, – вживши погане слово, гугняво порадила та, що була схожа на Маріку з Бережків. – Спомнит враз... Це вони значала целок корчат, а як припреш – розкажут і те, чого не було.

– Ладно... Не зараз... Забери її...

– Давай впірьод, покорітєльніца століци! – гигикнула Маріка і садонула важким, як у чоловіка, кулаком попід ребра.



Великий світ, чи то стольний Київ, зустрів Ясочку дощем, людським стовпотворінням і всенародною байдужістю. Навіть важке, загазоване повітря пахло безпросвітною байдужістю. З годину вони добиралися до Аллиної, як вона казала, Солом’янки, переповненим метро, тролейбусом та пішодрала, обриваючи руки наталованими провіантом торбами.

– От і наш гадючник, – нарешті видихнула Алла перед облупленою багатоповерхівкою. І вони з останніх сил поволоклися брудними сходами на п’ятий поверх, бо не працював ліфт.

"Гадючник”, чи то трикімнатна квартира, яку винаймала Алла разом із ще десятьма дівчатами, що приїхали із різних областей шукати роботи і щастя у столиці, скидалася водночас на палату в запущеній старій сільській лікарні і безлюдну солдатську казарму: одні тапчани й розкладайки. Ще з порога Ясочці вдарило в ніс мішаниною чужих запахів, дешевих дезодорантів і ще дешевших супів "мівіна”, якими вже торгують і в їхньому селі. Про те, що тут живуть жінки, нагадувала хіба що розвішена на шворках по балконах і у ванні різнобарвна білизна. Та ще квітучі фуксії-калачики на підвіконнях зігрівали цю нічліжку, цей табір циганський пломінцями розгублених по провінціях домашніх вогнищ.

– Поки що будеш зі мною спати, – Алла показала на обдертий диван у найменшій кімнаті. – А там видно буде... Тож будь як у дома, розшнуровуйся, віддихай, а я красоту наведу – не можу ж я в такім виді на люди вийти! – і зачинилася у ванній.

Не встигла Ясочка на диван сісти, як Алла стала перед нею у всій своїй красі – вся в блискітках і "закльопках”, ще й у пупі сережка, а у вухах – по чотири... Ясочка лиш очі витріщила, а задоволена реакцією Алла гордо сказала:

– Учись, доки я жива!

А потім вони подалися на найближчий речовий ринок, де реалізатором "секонд хенду” працювали Аллині знайомі і їм нібито треба було продавщиць-напарниць. По дорозі Алла аж захлиналась, "розписуючи”, яка то вигідна робота – продавати "секонд хенд”.

– Платять не багато, зате ти всігда будеш одіта. Там такі-і-і вє-єщі бувають, фірмові, новісінькі, які десь завалялись-залежалися по складах паризьких супермаркетів, не відлічиш від тих, що по київських бутіках пиляться. Сама провіряла. Всі дєвочки з нашого "гадючника” одіваються з гуманітарки. От подивись на мене – чим не модель? І ти така будеш!

Ясочка глянула на сяючо-оголену Аллу, але як не старалась, уявити себе такою не могла.



Привівши під двері, Маріка вперла її лицем у сіру стіну, і скрегочучи ключем у замку, прогугнявила над вухом:

– Ти, дєвочка секин-хенд, ти мені, канєшно, ні при чом, але послухай пораду: не зли його. Хуже буде!

І штовхнула через поріг. У спертий, важкий дух погреба і громадських туалетів. На якусь мить вона затримала подих, заплющила очі, намагаючись порятуватися від дійсності спогадами про той світ, що зостався за стіною і тепер здавався таким святковим, яскравим і веселим, як у дитинстві великодній ярмарок у сусідній Соболівці.



Поплутавши трохи поміж продуктових рядів та речових палаток, вони випірнули серед копиць барвистого дрантя, в якому енергійно порпалися люди, заохочувані веселими криками продавців:

– Налітай! Свіжий товар! По три штуки на гривню! Налітай!

Алла зареготала, і, на всі боки розкидаючи "прівєт-прівєт!”, шпарко, як риба в річку, ринулась у глибину базару, поміж палаток, що нагадували Ясочці завішаний шматтям критий тік у рідному селі. Тільки там пахло устояним духом пашні, який не вивітрився навіть за останні роки, відколи в селі перестали сіяти пашню всяку, а з даху порожнього "піднавісу” навіть гнилу толь здерли. А тут тхнуло... наче дустом чи дезинфекцією. Їдучі запахи хмарами піднімалися над розворушеними кучугурами лахміття, лоскотали в носі і дерли в горлі. Ясочка закашлялась. На що повеселіла Алла гукнувши: – Привикай до європейських ароматів! – різко пригальмувала біля двох дівчат, що навперебій закликали покупців:

– Джинси, куртки, футболки, юбки, блузки, купальники... На всі вкуси і возрасти! Зі складів Європи. Сам Версаче від заздрості плаче! Дєшиво! Не минайте – вибирайте!

– Дєвочки, прівєт! От я Тані, як і домовлялися, знайшла тобі заміну. Подругу. – сказала Алла і почала мотляти розвішане по брезентових стінах і вішалках шмаття, однак нічого не знайшовши "новенького”, погнала з базару, кинувши на прощання:

– Не обіжайте дитину!

Дівчата, Таня і Катя, теж з Вінниччини, тільки з інших районів, Ясочку не обижали, а навпаки, оскільки в пообідню пору покупців мало було, стали дружно уму-розуму научати та до звичаїв і порядків базарних привчати.

– Робота не важка, на свіжому повітрі, – заохочувала Таня. – Головне, аби не крали і більше купляли. І сама нічого не бери, бо на щот цього в хазяїв строго. А як щось понаравиться, то краще скажи, що хочеш купити, і віддай ті нещасні копійки без скандалу.

– Да, з хазяями луче діла не мати, – додавала Катя. – Наші пани ще нічого, головне, не мелочаться. Вони в нас – "круті”, машинами торгують, і "секонд хенд” у них так, попутний бізнес. А он дівчатам, – метнула очима на палатку навпроти, – не повезло. Їхня павучиха слідкує за кожною ганчіркою.

– Та й наша добра, – не втерпіла Таня, яка, певно, недаремно збиралася роботу покидати. Але тут же спохватилася: – Та ти не бійся, головне тобі обтертися в Києві, а там і ти знайдеш роботу і кращу, і дорожчу. Так усі роблять. Або кавалера...



До вечора Ясочка старанно "обтиралася”, а ввечері, коли пакували у величезні торби лахміття, з’явилася хазяйка, розмальована-розцяцькована дама середніх літ, розрахувала Таню, обмацала Ясочку, як корову на ярмарку, оцінюючим пронизливо-принизливим поглядом і, кинувши: "Что ж, работай!”, повихляла туди, звідки прийшла, – у той сяючий, розкішний і багатий Київ, який ще вчора здавався Ясочці таким привітним і близьким, а в цю мить так безжально віддалявся від неї разом із лискучим задком хазяйки.

– Скотина, – просичала услід Таня, – вона мені недоплатила двісті гривень!

І Ясочці стало страшно, і захотілось додому, та ще страшніше було від того, що і дома її нічого, крім нудьги, болота, важкої роботи і зека Шківи, не чекало.



У палаті, як вона в думках називала своє несподіване помешкання, на неї чекала нова подруга по нещастю. За весь час, відколи її сюди привезли, їх було три і всі кудись дівалися. Дівчата зникали саме тоді, коли її викликали до красеня, або возили на колишню квартиру показувати, як усе було. Вона не знала, що показувати. Стояла серед руїни свого колишнього раю, заціпенівши від жаху і горя... Приходили якісь сусіди, колишні співмешканки... Але вона не дивилась на них. Тепер ось нова з’явилась. Взагалі-то їй було байдуже: говорити все одно ні з ким не хотілось, а думалось однаково, як з ними, так і без них. От тільки Він не приходив тоді, коли в палаті хтось був. "Я не хочу, щоб про тебе негарно говорили ", казав... А що б Він сказав, якби послухав красунчика?.. Що б Він тоді сказав?!!



Микиту Платоновича Ясочка зустріла, з роботи вертаючись. Стояв, зіпершись на ковіньку, біля під’їзду, дивився на торбу з продуктами і наче не відав, що з нею робити. Але Ясочка тоді ще не знала, що це Микита Платонович. Стоїть собі дідок біля під’їзду – та й стоїть, маленький, щупленький, важко дихає, торби не годний донести... Жаль Ясочці стало дідка, може тому, що в неї самої ніколи не було діда. Всі діди, тати – мамин і татів, чогось рано повмирали. Чогось!.. У селі чоловіки мруть, як мухи. І старіють скоро. А от жінки живуть довше, видко, щоб коло землі було кому робити. Тож не дивно, що Микита Платонович видався Ясочці старим, як світ, дідом. І тому вона, як кожна сільська дитина, привчена шанувати старших, пожаліла його: – Давайте, я вам поможу, дідусю, – а далі підхопила сумку, понесла до ліфта і чекала, доки він, задихаючись та шкутильгаючи, дожене її. Бачачи, що старий зовсім непотрібний, три чисниці до смерті, добра Ясочка вирішила піднести сумку з продуктами аж до дверей його квартири, що була поверхом вище, якраз над тією, в якій вона поселилася.

– Заходьте, – запросив зворушений до сліз Микита Платонович, і Ясочка, на лихо, зайшла. І стала як укопана. Бо замість трикімнатного гуртожитку з тапчанами, вазонами на вікнах і колготами-ліфчиками, розвішеними на шворках, побачила таке, яке бачила лиш у кіно та раз у музеї. Та де! Стільки картин, старовинних меблів, ваз, статуй і різних інших фігур вона не бачила навіть в обласному музеї, куди їх возили ще в школі. Ясочці здалося, що вона потрапила на триста років назад, бо й запахи тут витали несьогоднішні, важкі від пилу, як темно-сині гардини на вікнах, і сутінки стояли, як у музеї, якісь... підземельно- холодні, хоч за вікном буяла весна.

Микита Платонович ввімкнув у коридорі тьмяне світло і запросив ошелешену Ясочку "до майстерні”. У майстерні, як він величав найбільшу кімнату, біля наполовину заштореного вікна стояла на ніжках перекидна, як у школі, дошка з недомальованою картиною, а біля неї – столик із фарбами у слоїках і тюбиках.

– Ой, – сплеснула руками Ясочка, – то ви художник?! – І засоромилася, бо вперше бачила живого художника, і видко, знаменитого, бо ж у Києві живуть тільки знамениті. А невідомі – живуть по селах, як Микола Безкоровайний із сусідньої Петрашівки, про якого часом пише їхня районна газета.

– Виходить, що так, – Микита Платонович від Ясиного наївного захоплення зашарівся і аж помолодів. Почав метушитися, ґоґошитись, як парубок, припрошуючи Ясочку то сісти, то встати, а врешті, йти за ним на кухню кавою вгощатися.

То лиш одне звання було, що кухня. Бо тут теж всі стіни були завішені, але тарілками – полив’яними і різьбленими з дерева, розмальованими ложками та іншим святочним кухонним причандаллям, а в сервантах та на полицях височіли гори небачених сервізів, стародавніх глечиків-збаночків, горщечків­-банячків, пляшечок і вазочок. Серед цього розмаїття всілякого посуду Ясочка впізнала "близнята”, точнісінько такі, як у баби Васьки у миснику колись стояли: два зліплені до купи горщечки з ручкою, в яких давно колись сільські люди обід в поле косарям чи полільникам носили. В одному горнятку – борщ, а в другому – кашу.

– Такі, як у моєї бабусі, – показала Ясочка на "близнята”.

– Ці теж – від моєї бабусі... Єдина спадщина... – зітхнув Микита Платонович.

І Ясочка ахнула: – Такі старі?!

Микита Платонович знову зашарівся, знічено заусміхався:

– Такі старі... що поробиш... До речі, ми ще ж не познайомились... Як вас... величати? Бо мене – Микита Платонович.

– А мене – Ядвіга, – сказала Ясочка і подала Микиті Платоновичу руку, як це в кіно по телевізору бачила.

– Звідки, перепрошую за неделікатне запитання, таке... ім’я? – здивувався Микита Платонович, поривно схопив її руку і припав до неї сухими вустами. Він був зовсім близько і від нього теж пахло давністю, дуже старою давністю.

– Від моєї прапрабабусі по мамі. Вона була польська пані і звалася Ядвіга, але коли вийшла заміж за мого прапрадідуся – сільського коваля, то стала... Явдохою. От що любов робить, каже мама... – відповіла Ясочка, і собі здивувавшись перипетіям свого родоводу. – І всі забули, що вона була пані. А моя мама нагадала і назвала мене Ядвігою. Хотіла, щоб я теж була пані. Але в нас у селі будеш... Аякже! Коло свиней! – Ясочка засміялася, не шкодуючи за тим, чого не могло бути. – Тому й називають мене – хто як: молодші – Ядьою, старші – Явдонькою, а мама часом Донькою, але більше – Ясочкою. А коли хто, не приведи Боже, назве мене Явдохою, то стає люта, як меч. А мені – хоч і горщиком, аби лиш у піч не засували...

Ясочка знов засміялася, але вже ніяковіючи від занадто довгого ручкоцілуваннячка цього дивно дідуся.

– Ви – чудо! – захоплено вигукнув Микита Платонович, відриваючись нарешті від ручки Ясочки. – Ясочка... Прекрасне ім’я! Але я називатиму вас – Ядзуня... Панна Ядзуня! Це так романтично... Так, певно, називали в юності вашу бабуню-панну її шляхетні родичі. Ви не проти? – Микита Платонович, розправивши плечі, гордо скинув сухеньку, ледь притрушену сивим пушком голову, і зразу помолодів, і став схожий на... на якогось знайомого, дуже поважного чоловіка...

– Микита Платонович? – перепитала вражена Ясочка.– А ви часом не поет? Так наче звався якийсь поет...

– Того поета, панно Ядзуню, звали Микола Платонович Бажан. А я художник – Микита Платонович Джамалія...



– Який я тобі Микита? Дівко, ти що збренділа совсєм? – насторожено спитала зі свого тапчана неохайна, патлата і беззуба жінка, та сама, яку вона застала в "палаті”. Від жінки кепсько пахло... чимось брудним, ... глупосним...

– Гей, дівко, а ти часом не стратила дитину? Щось ти дуже змахуєш на тих малолітніх сучок, за якими зразу тічка собацюр бігає, а тоді міліція. Щось ти мені дуже їх напоминаєш... Надивилася я на вас, шалав паскудних, хвойд-мокрушниць... Е-е-е, та ти що – зразу й ласти відкинула?! Гей, начальник, ти шо мене до жмуриков подсажуєш, мнє єшо етого ґавна не хватало! Я – нєрвная, пугаюсь!

Загрюкало, затупало, двері відчинились і зайшов Микита Платонович, зовсім молодий, гарно вдягнений, в капелюсі. Вона спочатку навіть не впізнала його.



Ясочці здалося, що він от-от, як це у кіно показують, підійде до неї вихилясом, підставить лікоть і запросить на якийсь... танець. Але Микита Платонович, ніби отямившись, підступив до одного із сервантів, вибрав серед чудернацького посуду найкращий – срібний із візерунками рондлик (як він сказав – кавничок), а в другому – дві крихітних синьо-золотих чашечки з блюдцями, і аж тоді почав варити каву за якимось там заморським рецептом на старезній, як усе довкола, газовій плиті. Потім вони пили ту каву з крихітних чашечок у захаращеній, пропахлій музеєм, старовинною і старістю великій кімнаті-майстерні, при свічках (отаке замандюрилось старому: зашторити вікна і свічки запалити серед літнього білого дня!). Тож Ясочці часом видавалося, що вона кавує із одним із тих бородатих святих, що дивилися грізно на неї з потемнілих, аж чорних, образів на стінах. Одна різниця, що святі були грізні і... святі, а Микита Платонович – добрий і земний, зовсім, як сільський старий вчитель.

Кава пахла гвоздикою і ще якимись прянощами, але вони так тісно перепліталися з хатніми запахами, як польові квіти у скирті стухлої соломи, що важко було їх вирізнити. А потім святий Микита, ляснувши себе по лобі, зі словами "який же я забудько”, дістав із стародавньої червоної шафи штофчик із золотистим напоєм, і вже по другому разу вони пили каву з коньяком. Ясочці від незвички зразу ж у голові злегка замакітрилося, стало весело і затишно серед усього цього старого мотлоху, як бувало вдома на Великдень чи на Різдво. Тоді мама, повернувшись із церкви, теж запалювала свічку...



– Все в порядку... жива. Просто нервове і фізичне виснаження... Здалося б трохи підлікувати... Вивести з депресії. Ну от, і пульс... слабенький... Анемія. Треба в лікарню.

Від чоловіка, що це говорив, віяло теплом і ліками. Вона хотіла побачити його, але заважав густий сивий туман і рої дрібненької мошви.

– Да вона, мнє кажется, нємного того... Бреділа... Микитою мене обзивала, – пожалівся прокурений жіночий голос.

– Засвітіть свічку, – попросила вона. – Тут так темно.

– Ще рано світити свічки, дівчинко, – лагідно сказав чоловік, від якого пахло теплом і ліками.



Микита Платонович про своє життя розповідав мало, і то таємничими натяками. Усе більше Ясочку розпитував: звідки, де працює і мешкає?.. А почувши, де живе, засмутився:

– Овва... Як же ж ви там, бідненька, напевно, мучитесь, у тому... кагалі...

– Чого ж? – заперечила повеселіла від кави й коньяку Ясочка. – Зовсім ні! Нам весело, хоч і тіснувато, звичайно. Але дівчата добрі, свойські...

Засиджуватись у старого Ясочці не хотілося, та й балакати не було про що, тож заспішила додому. Микита Платонович, прощаючись у дверях, сказав ніяково:

– Заходьте...

– Та згадавши, що Ясочці нема чого до нього заходити, запропонував:

– Мені незручно вас просити... але чи не могли б ви, панно Ядзуню, допомагати мені по господарству?.. Ні, ні! Не задурно... Ради Бога... Я вам платитиму, і непогано... Вам же ж треба... ну, на різні дівочі дрібнички...

– Не знаю... – розгубилася Ясочка, – я подумаю...



– Що тут думати! Ти що? Думати! – вирячилася на Ясочку шалапутна Алла, почувши про Микиту Платоновича, його музей і каву з коньяком. – Чи ти ненормальна? Думати! Щастя само в руки тобі пливе, а вона – думати!

Ясочка злякалася: яке таке щастя могло плисти їй у руки від немічного дідка, що доживає віка у захаращеній старизною різною квартирі?! Господи, та від нього, як у селі кажуть, цвинтарем пахне!

– От... тупа! – починала дратуватися Алла. Вона того вечора чомусь рано з роботи прийшла. Вся зла така, колюча. Задиралася з дівчатами, то ковбасу якусь не могла знайти в холодильнику, то ліфчик – у ванній. Все курила і лютувала, пришіптуючи: "Кляті подонки... підлі бандюги...”



– Ну подонки, бандюги подлі! Погублят дєвку! Господі, шо ти, нещасная, такоє натворила, що тебе сюди запакували? Може ти з тих – юних хіщніц, що божих одуванчіков на тот свєт отправляют, собірая їх по квартірам городскім? Дідульок-бабульок всякіх…Но шо-то мнє нє вєрится – нє тяніш ти на етіх подонков, хліпкая очень…Неопитная, вот і попалась…Да, бандюков оні сюда не сажают... Кілєров усяких – теж. Тє – на свободє. А ету замухришку мордуют... Ну-у-у дєла... Слушай, ти би поєла... Баланда баландой, да хоть кишки не злипнуться... Когда кишки злипнуться, всьо, хана... Нада хоть шо-то пити... Я чуть сама не окочурилась... За першою ходкою. Не опитна була, как і ти... Да і переживала – страшно... Как-ні-как – второє ліцо на предпріятії, і при том – на всю страну предпріятії... І жила, как чєловєк... І вдруг – ні-чє-го. Даже званія человєческого... Во, полюбуйся, во што превратілась Е-лє-о-но-ра Едуардовна!

Але їй не хотілося бачити те, у що перетворилась Елеонора Едуардівна. І заплющивши щосили очі, намагалася вирватися з цієї смердючої затхлої душогубки – на світ білий.

– Ну шо ти, как риба лєдяная?..



Ясочка сиділа на обдертому дивані в нічній сорочці, розгублена, і дивилася на люту Аллу круглими і невинними, як у рибоньки, очима.

– От се-е-ло! Ну село! – пасіювала Алла, наче не було в неї ворога лютішого за те село. – Та ж в нього квартира, багатство! Він – одинокий, не знаєш? Розпитай, чи дітей нема. А як нема, тихенько підлізь під бік... Ой, ой! Не хочеш – під бік, не нада!.. Тоді хай удочеряє! Ще луче! А чого це ти маєш безплатно доглядати його?! Інтересно: буде платити!.. Кому його слиняві гроші треба... З пенсії мінімальної! Та ти, з твоїми прелєстями, не такі бабки можеш заробляти! Не надриваючись, і з удовольствієм! Так що пошли діда нафіґ, або передай мені. Я вже з ним знатиму, що робити!

Отака розмова з Аллою вийшла. Негарна, якась... брудна. Що мала на увазі шалапутна подруга, Ясочка не зовсім втямила, однак геть зовсім розстроїлась і вирішила викинути Микиту Платоновича з його пропозиціями з голови, що й не так вже й важко було. Міське життя закрутило Ясочку, завертіло і понесло-понесло... Щоранку, ні світ ні зоря вона схоплювалася з дивана, перескакувала сонну Аллу, що відсипалася після ночі, і бігла першою, доки дівчата не прокинулись, у ванну вмиватися-збиратися. Далі чепурилася і вискакувала на вулицю не снідавши.

Категория: 49 | Просмотров: 730 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011



– Хавать будеш? – знову спитав її хриплий, прокурений, як у базарної алкоголічки Нюрки, голос. – І правільно... Лучше с голоду сдохнуть, чем ето жрать! Один чай і то – тьху! Як бичья моча!.. Вони самі етіх стяк не п’ют, сссуки... П’ют кофе бразільский із коньяком. За наш счот! А нас – за скотов дєржат! "Ето тєбє нє Амєріка!” – ти слишала, что ета стерва говорит, ета чухонка надзіратєльніца? Она права! Ето там нашіх ворюг ікрой кормят у тєлєвізора!.. А нас тут – перевосс-пітивают! Ти такоє слишала?! Воспітатєльніца нашлась, мать твою! Я – чєловєк грамотний, газети читаю... Я свої права знаю і только жду, когда отсюда вийду... Ані єщо постоят у мєня перед європєйськім судом за іздівательства над невиннимі людьми! Но всьо-таки, випий чаю, він хоч гарячий, кишки попариш.



Чаю Ясочка не вміла пити, бо в них дома ніколи його зранку не пили – пили парне молоко. Тож снідала морозивом, а обідала тим, що привезе у своїй "тачанці” Семенівна, яка невтомно курсувала по базару, вигукуючи: "Борщ! Вареники! Пироги! Кому борщ, вареники, пироги!”

Базарне життя починало подобатись Ясочці. Найважче було рано і ввечері – розпакуй-запакуй, а далі робота – не бий лежачого: стій собі, стережи лахи, продавай, дивись на покупців і слухай веселі балачки реалізаторів. Недавно, коли розпаковували нову партію товару, що прийшла з Німеччини, подружки по палатці повиловлювали з того мотлоху такі класні фірмові речі!.. Ще кращі, як ті, що висять у вітринах дорогих столичних магазинів. Одягнули Ясочку з ніг до голови, що й Алла не впізнала. Ясочка все те спершу попрала-погладила і тепер – як нова копійка.

– Долар! – поправила Алла. – Навіть цілих сто!

Отож викинула Ясочка бідного Микиту Платоновича з голови з усім його музеєм, зате Микита Платонович, як виявилося згодом, не викинув Ясочку із своєї душі. Якось через тиждень він підчікував її, сидячи на лавочці біля темного під’їзду. Було пізненько і Ясочка аж злякалася, почувши:

– Панно Ядвіго! Чи це ви? Та ж я до вас, до вас, дівчино!

Коли приступилася ближче і побачила Микиту Платонович, трохи розгубилася: обіцяла ж йому подумати... Микита Платонович і собі – про те ж саме.

– Чого ж це ви не заходите? Роботи багато чи забули старого?.. – почав здалеку.

– Авжеж, роботи багато... колись зайду, – збрехнула Ясочка і спробувала шаснути в під’їзд. Але хитрий Микита Платонович зупинив її проханням:

– Чи не допомогли б ви мені піднести сумку до ліфта?

"Ой Божечку! Він що, з цею торбою зранку мене чекає?” – вжахнулася, здогадавшись про хитрощі старого мудра жіноча душа наївної Ясочки. А одвічне жіноче милосердя завернуло її від дверей, взяло торбу, не таку вже й важку: хлібеня, пакет молока, якісь помідори, – і понесло до ліфта. Ззаду катуляв, важко дихаючи, Микита Платонович.



– Шо ти панікуєш? Закрой пасть! – зашикав хтось, важко дихаючи. – Нічого не случилось. Просто – отключилась. Тебе, страшіліще, іспугалась. Так шо сиди й мовчи, дура! А то в гордом одіночествє всю жізнь провєдьош! Разаралась, как варона...

Двері грюкнули. Стало тихо. Тіло здавалося невагомим, тільки важка голова тягнула додолу. Розклепила мов склеєні повіки: неохайна жінка сиділа на своїй койці, не зводячи з неї стривожених очей.

– Ожила? Слава Богу, а то мені лиш не хватало, щоб тебе на мене повісили, як дохлу собаку. Ще скажуть, гади, задушила. В припадкє тоски за жизнью чєловєчєской... Ладно, лади! Більше я тебе ні про що не питаю. Мені свого – во! По зав’язку! Я, бля, восєм лєт, от звонка до звонка отпахала на зонє... Всю нєзавісімость! І чьо, ти думаєш? Через передок! Взяла, мразь, на себя всю вину, всю -- за хахаля-директора! Как главний бухгалтер! Тогда ворочали – все! Кому нє лєнь! Державу разворовалі! А я попалась! Вєрнєє – наехалі і затрюмілі. Свої ж... Но я тоже харошая блядь! Поетому баб – нє-на-ві-жу! І сєбя – в пєрвую очєредь! Так што будєм знакоми – Елєонора Едуардовна! По фаміліі – ґавно! Хотя еще восєм лєт тому назад я била пані Вєсєловськая! А тепер я – мадам ґавно. І мнє, как рецедівісткє, за то, шо я украла бутилку водкі в маґазінє - препаяют ещьо леть пять. І послє етого – мне уже свободушки нє видать... Тє, коториє разворовалі державу – на свободє! І будут на свободє. Всєгда! А я буду – в тю-ря-гє гнить, потому, што я – ґє!

Неохайна жінка сердито вмовкла, але слова її ще довго висіли важкою чорною градовою тучею під сірою стелею, готові от-от обвалитися і засипати їх обох жорстким мокрим гравієм. Вони гнітили, вичавлювали з тіла останні сили, а з голови – останній розум. Щоб не збожеволіти, вона стала думати про літо, яке залишилося за цими залізними дверима, про довірливу дівчинку, що теж залишилась назавжди у сонячному літі, яке не вернеться…



Після роботи, трохи половивши ґав на Хрещатику, Ясочці, правду кажучи, не дуже хотілося вертатися у свій "гадючник", як казала Алла; або палату № 6, як називала їхню квартиру № 46 Ліля-артистка з Херсону, що начебто пробилася в модельний бізнес і тепер вишиває на подіумах; чи тераріум, як підсмішкувалася найрозумніша з дівчат – Настя-журналістка, що вже теж наче знайшла роботу в якійсь, казала, престижній газеті, де добре платять, і от-от піде. А може, вже й пішла... Їхній "гадючник”, як перевалочний пункт. Дівчата, які приїжджають з областей у Київ, довго в тому циганському таборі не затримуються. Поживуть-поживуть, придивляться, опіряться, знайдуть роботу кращу чи багатенького буратіна і тікають з цеї, як вони кажуть, довбаної діри, з цього клопівника. Зостаються лиш ті, що на будівництві ішачать. Вони хоч і непогано заробляють, але, як каже Алла, лоханки і бички, тіпа, безнадьожні в плані развітія. Однак Ясочці, навпаки, дівчата-будівельниці найбільше з усіх співмешканок подобаються. Вони хоч не красуні і не дуже грамотні чи просунуті, як дехто, зате добрі. З ними легко і просто. Не насміхаються, коли щось не те зморозиш. Не копилять ґембу, не міряють презирливо з ніг до голови ватерпасом тільки за те, що тебе ніхто на тачці додому не підвозить. А не підвозить лиш тому, що Ясочка не сідає, як вони, до першого, хто гукне...

Одно слово, Ясочці зовсім не хотілося повертатися у палату номер сорок шість, бо хоч дівки розбігалися вечорами хто куди, але ж опівночі вони верталися! Збуджені, часом п’яненькі, зчиняли рейвах, гармидер, сікались одна до одної. Ну зовсім мішіґіни, як любить лаятись Маріка Горбатючка, що живе одна, як вовк, на своїх Бережках – найдальшому кутку їхнього села. Ясно, що згадуючи таке, Ясочці зовсім не хотілося вертатися в той тераріум. Отож, несамохіть ноги несли її поверхом вище, а руки мимоволі дзвонили у двері Микити Платоновича.

Він чекав її. А на столі у кухні серед стародавніх глечиків і горшків – чекала скромна вечеря: бутерброди і кава. Повечерявши, Ясочка змітала пухкою мітелочкою пил із експонатів-антикваріатів, як величав свої ікони-портрети, шаблі-кинджали і черепки всілякі Микита Платонович, а він розповідав історію кожного. Ясочці було цікаво слухати, бо кожна історія була схожа на казку.

– А це, що це за чортисько? – питала Ясочка, і Микита Платонович, щасливий, що його слухають, охоче відповідав:

– Це, панно Ядзуню, дідько з Карпат, обрядова маска... Там з ним гуцули "Маланку водять”. Чули про Маланку?

– Ще б не чула! Та ж сама водила, правда, ще в школі. Бо тепер, не знаю, як у Карпатах, а у нас точно вже нема кому водити: одні старі баби лишилися, які не знаю, чи й кутю варять на святий вечір... Бо й мама цих свят сумнівалася, тож півкутка наскликала до нас на кутю. А цей... дідько?

– Цей – ритуальна африканська маска з чорного, ебенового, дерева... Привіз я її із Зімбабве... ще... ого! Тоді ще вас і на світі не було...

– Звідки? – хотіла перепитати Ясочка, але посоромилась своєї безграмотності, бо й так Микита Платонович нема-нема та й каже:

– Вам, панно Ядзуню, вчитися треба.

– Нема звідки, – зітхала сумно Ясочка. – Тепер, щоб вчитися, треба гроші мати. А в моїх тата з мамою нема. Хіба сама зароблю. Я того й у Київ приїхала.

– То на юридичні й інші модні факультети грошей треба. А на такий як мистецтвознавчий, наприклад, не треба. Там потрібен тільки талант – відчувати мистецтво. Якщо хочете, я поговорю з керівництвом інституту, вони мені не відмовлять.

– Не знаю... Я подумаю, – казала Ясочка на прощання і йшла сумна спати у свій гадючник.



– Ой, що тут думати, – кривила ґембу Алла, збираючись на свою нічну зміну. – Ти знаєш, яка в них зарплата, в тих мистец... ццтво... знавців? П’ять років голову сушити, щоб від зарплати здохнути? Я тобі кажу, що робити, але ж ти не понімаєш...

І розчинялась у нічній темені, вертячи, як хазяйка секонд-хенду, блискучим шкіряним задком.



– Мала, кажуть, зарплата... в тих мистецтвознавців, – несміливо заперечувала Микиті Платоновичу Ясочка на другий день, коли він знову починав бесіду про навчання. – Алла каже, що й без навчання сьогодні можна заробити непогано...

– Перепрошую, панно Ядзуню, але Ваша Алла – повія з Окружної! Не думаю ж, щоби вас приваблювала така професія! – гнівався звично лагідний і чемний Микита Платонович.

– А що це – повія з Окружної? – не розуміла Ясочка.

– Дитя моє! Ви не знаєте що таке – повія з Окружної? – ледь не плакав від тупості Ясочки, як їй здавалося, Микита Платонович. І Ясочка була готова провалитися від своєї тупості крізь землю. І треба ж її було бовкнути таке... але ж вона не зовсім дурна, щось таки розуміє у цьому світі!

Однак даремно Ясочка встидалася своєї невченості. Микита Платонович після цієї розмови дивився на неї з таким замилуванням, щоб не сказати закохано, що Ясочку в жар кидало. А якось пізно ввечері, коли Ясочка, позмітавши пил із експонатів та наслухавшись про них казок, зібралася у свій гадючник-тераріум, Микита Платонович запропонував перейти до нього жити. "То вам не товариство”, – сказав, маючи на увазі дівчат з квартири номер сорок шість, а найбільше Аллу, яку на дух чогось не переносив.

– Але – де? Тут же місця нема? – розгубилась Ясочка.

– Є! Ради вас, панно Ядзуню, готовий викинути за вікно найцінніші свої скарби. Бо ж ви, моя сердечне коханая, наймильшая, найлюбезнішая Мотронько, найбільший мій скарб безцінний... "Бодай того Бог з душею розлучив, хто нас розлучає. Знав би я, як над ворогами помститися, тілько ти мені руки зв’язала”... Читали листи Івана Мазепи до Мотрі Кочубеївни?

– Ні, – спантеличилась Ясочка. – А він теж був художником?

Микита Платонович глянув на Ясочку так, ніби вперше бачив, і журно зітхнув:

– Ой, ні! Був Іван Мазепа славним, хоч і нещасливим гетьманом України, з трагічною і... незбагненною, як і в його країни, долею... – і спохватившись, усміхнувся: – Та не лякайтеся так, ще прочитаєте. Ви все прочитаєте... З вашою чистою душею, з вашою світлою голівкою ми ще покажемо, на що ми здатні... Чи не так? – аж розчервонівся від гордості за Ясочку Микита Платонович. – То перебираєтесь?

– Не знаю, – відповіла розгублено Ясочка, – треба подумати...



– Що тут думати! – аж підскочила з досади на притолочену Ясочку Алла. – Що тут думати, ти, Мотре дурна?! Переходь! Уже! Доки дід не роздумав! Знаєш скільки ґерлів з нашого гадючника підповзали під цього старого куркуля? Отож бо! Жодної не впустив, старий лис. А тебе запрошує! Іди! І згоджуйся на все, щоб лиш хаза лишилася тобі... як... старий того... ґиґне.

– Я боюсь, – призналась Ясочка, задумуючись над своїм майбутнім із Микитою Платоновичем. – А як справді помре? Він такий старий і слабий... Я боюся мерців.

– Та не бійся – не вмре, хоч... нічого страшного... Усьо-усьо! Не буду. Ва-ау, які ми нєжниє і порядочниє, аж протівно!

І розлючена Алла, вилетіла з квартири, як вихор, і так швидко розтала у нічній темені, що Ясочка не встигла розпитати її, що це значить – повія з Окружної.

Після цієї ночі Алла справді, як розтала. Пропала десь. Ні слуху ні духу. На третій день Ясочка зажурилася, що робити? Може її мамі написати, чи своїй подзвонити.

– Не треба! – заборонили дівчата, які добре знали Аллу. – І не переживай – таке з нею буває. Мабуть, десь робота підвернулася... Яка-яка?! Виростеш, дізнаєшся.

Так у тривозі минув цілий тиждень, а шалапутна Алла не з’являлася.



А вранці забрали Елеонору. Знаючи, що скоро прийдуть по неї, вона встала, і хоч тим щаслива, що ніхто не дивиться, сходила до вітру. Їй припікало ще з досвітку, але вона боялася сварливої Елеонори і тяжко терпіла. На душі зовсім полегшало, коли сполоснула лице прохолодною водою з-під крана і пригладила мокрими долонями розпатлану голову. Ну, от, вона готова. Хоч – на смерть... Хай приходять... Тільки б усе це скоріше закінчилось... Готова вмерти хоч уже, але ж вони не дають – ні жити ні померти! Позабирали усе, навіть золотий тонюсінький ланцюжок, ніби на ньому можна повіситись... Навіть шпильки для волосся, ніби ними можна заколотися... І мучать-мучать... Що він хоче знати, що випитує, отой... гидко вродливий?

При згадці про злого красеня Домагарова вона зіщулилась у малесеньку горошинку і тихенько заскімлила. Допити втомили її, виснажили, і тепер вона боялася не так свого мучителя, як його знущань, і цей страх був єдиним живим почуттям у її майже мертвій душі.

Прийшла похмура Маріка, і знову повела її довгим глухим коридором до глухої, як увесь світ, кімнатки, де на неї чекав Домагаров.

– Ну що, подумала? Усе згадала? Як прийшла... Сама чи кликав? Запрошував, умовляв? – спитав наче лагідно, а насправді стримуючи лють.





Минув тиждень – Алла не з’являлася. Наляканій пропажею Ясочці було одиноко й незатишно у велелюдному тераріумі – палаті № 46, а коли стало зовсім нестерпно, зібрала Ясочка валізу і прийшла до Микити Платоновича.



Микита Платонович, хоч і запрошував, та не сподівався, що вона прийде, тому так розгубився, що й не знав, що сказати. Хоч від радості аж засвітився весь.

– Алла пропала! – пояснила просто і печально свій прихід Ясочка. – Вже тиждень, як нема...

– Не переживайте, знайдеться! Таке не пропадає, – відповів точнісінько, як дівчата, на тривогу Ясочки Микита Платонович і притьмом повів у маленьку кімнату, точнісінько таку, в якій жили вони з Аллою, де й справді не було вже жодного горшка чи статуї, тільки диван, стіл, крісло, а по стінах – рушники та картини: пишні квіти і розкішні краєвиди.

– Ой, як у саду! – сплеснула руками Ясочка.

– Ну як? Подобається? – спитав, зазираючи Ясочці у вічі Микита Платонович. – Це я для вас старався, панно. Щоб ви жили, як у квітучому саду... А ви вмієте вишивати рушники?

– Як не вміти – у селі та ще сидячи зимою в хаті?.. Одна розрада – рушники! Але кому то треба, в нас тих рушників – стін не вистарчає! – згадала Ясочка своє вишивання щозими. Всі її ровесники вже після восьмого класу пороз’їжджались хто-куди, а вона все... вишивала: вранці до школи, де у класах по десяткові їх сиділо, а ввечері – за обичайкою, бо в бібліотеці ще в п’ятому класі всі книжки прочитала, і з тих пір жодної нової туди не прийшло. "Нема грошей”, – казала бібліотекарка, що вже й забула, коли зарплату одержувала... Але, слава Богу, того вже не буде... Все вже позаду: і вишивання, і школа, і село… А попереду… Та хто його знає, що там попереду?!.



А потім вони вечеряли при свічках, що хоч і гарно було, але й тривожно, бо при свічках Микола Платонович здавався ще старшим і жовтішим, як святі на іконах. Удень і при світлі він ще не так виглядав хворобливо, а при свічках!.. Як мрець! Проте Ясочка не могла того йому сказати, щоб не обидити. Тому намагалася не дивитися на Микиту Платоновича і не згадувати Аллині слова про те, що йому три чисниці до смерті, бо їй тоді хоч світ за очі тікай... А куди?

– А куди моя панна хоче втекти? – Раптом спитав, ніби прочитавши її думки, Микита Платонович. Ясочка аж сахнулася: чи це їй причулося, чи дід чарівник? А Микита Платонович усміхається та перепитує зовсім буденно: – Я про те, чи бувала панна Ядвіга десь крім села й Києва?

– Ще в сусідніх селах Соболівці та Орлівці, в Теплику, і у Вінниці два рази – на екскурсії...

– Не густо... А хочете кудись... чкурнути?

– А куди?

– Куди хочете! Та хоча б в Іспанію, до мого давнього друга, старого чудила

Сальватора.

– Від чудила – до чудила... – подумала Ясочка, а вголос спитала: – А коли?

– Та хоч би й вже! Літак на Мадрид – через три хвилини. Але заплющте очі, щоб не страшно було летіти.

– А ми що – на помелі полетимо? – зрозумівши, що то гра, засміялась Ясочка.

– Авжеж! Тільки дайте мені свою руку, щоб вас вітром не віднесло в інший бік... Ну що – готові?

– Авжеж! – і Ясочка, міцно заплющивши очі, щосили стиснула холодну, тонку руку Микити Платоновича. І раптом її немов і справді відірвало від крісла, підхопило вітром і понесло-понесло...

– Тільки не відкривайте очей! – гукнув наче здалеку Микита Платонович. – Доки я не скажу!

Ясочка засміялася, підставляючи свіжому вітру обличчя. І тут Микита Платонович шепнув:

– Уже можна...

Ясочка відчула під ногами землю, відкрила очі і не повірила: вони з Микитою Платоновичем стояли посеред дивного дикого саду, де водночас цвіли і плодоносили покручені дерева-дивовижі, розливаючи в тремкому гарячому повітрі дратівливі пахощі, височіли чудернацькі замки і скульптури, блукали чудні триногі жирафи, клаповухі слони і ще якісь невидані людо-звірі і квітко-птахи, а між тими чудовиськами походжав діловито, як ветеринар Мартин по колгоспній фермі, якийсь старий дивак, одягнений, наче клоун, і, смішно вибалушивши очі, ворушив, як тарган, підкрученими дротяними вусами.

– Де ми? – Ясочка злякано вчепилась у рукав Микити Платоновича. Але той тільки тихенько засміявся:

– Не бійтеся. У задзеркаллі краси. У того самого старого чудила Сальватора Далі, котрий усе своє життя земне намагався довести відносність людських уявлень про такі поняття, як "краса і огидність”, тобто ствердити істину, що у Бога нема прекрасного чи бридкого, адже яким прекрасним може бути, на нашу думку, бридке! І яким відворотним – здавалося б, красиве! А всі думали, що він епатує і куражиться... Однак, схоже, ми невчасно з візитом... Точніше, ми нахабно вдерлися у святая святих – найвищу мить натхнення... Безсмертний безумець – у полоні фантазії! А це небезпечно! Можемо назавжди залишитись у цьому саду якимсь деформованим мутантом його буйної уяви. Тож доки засліплений екстазом дивогляд не помітив нас, заплющуймо очі і гайда звідси – назад до Києва!



– Так, з мене хватить! Хай беруть на експертизу! Може, вона бембнута, а я мучуся тут із нею! – пожалівся похмурій Маріці зневірений до решти красень.

– Я вам кажу, що треба робити... Зразу признається. А ви ще не опитний... жалісний... – буркнула Маріка і боляче штурхнула під ребро замашним, як у крепкого чолов’яги, кулачиськом. – Виходь! Якби моя воля, ти б у мене скоро заговорила... Як миленька!

У палаті вже була Елеонора – ще розпатланіша і наче побита.

– Дралась! – гордо тріпнула головою і порадила: – Слушай, королева секунд-хенд, леді бомж! Ти з ними не шути. Я другоє дєло – стріляний воробєй. А ти – калісь, то єсть, говори, що попало, що на губу полізе, а то мандоліну відіб’ють!

– Хай відбивають, – відповіла подумки, лягла на тапчан обличчям до стіни і почала рахувати до тисячі, щоб не чути прокуреного Елеонориного голосу, або заснути...



Проспавши до полудня, бо мала суботній вихідний, Ясочка прокинулась із відчуттям приємних перемін. У залиту сонцем кімнату крізь шпарини у дверях просочувалися запахи свіжої фарби і веселеньке мугикання. Накинувши халатик, пішла на те мугикання і... оторопіла: у кімнаті-майстерні, біля розчиненого навстіж вікна, на високому стільчику, сидів незнайомий молодцюватий, осяяний сонцем чоловік і щось малював, мугикаючи, на дошці. Помітивши Ясочку, сяйнув білими зубами:

– Наше вітання панні Ядзуні! Як спалося?!

По голосу Ясочка впізнала Микиту Платоновича. Але не ворухнулася, не вірячи ані очам, ані вухам своїм. От така чудасія! То сон чудний, то... Де й дівся немічний щупленький дідок...

– Питаю, як спалося, красна панно? – засміявся помолоділий за ніч Микита Платонович.

– Спасибі, може бути, – відповіла Ясочка, як у них в селі відповідають, і собі спитала: – А ви що робите?

– Ґрунт. Я роблю ґрунт, – молодо засміявся Микита Платонович. І, відхилившись від мольберта, показав Ясочці, що несміло підійшла ближче, помальований у жовтий колір шматок кропив’яного мішка, натягнутий на дошці, як на квадратній обичайці.

– А що це буде? – поцікавилась Ясочка.

– Ясочка буде. Наша панночка Ядз-з-зу-уня... – продзумів, наче той джміль, зайнятий малюванням Микита Платонович. І враз, окинувши її уважним, гострим поглядом, серйозно додав: – Я хочу намалювати ваш портрет, люба панно Ядвіго.

– А нащо портрет малювати, як можна сфотографуватися? – здивувалася Ясочка, оговтуючись від перемін з Микитою Платоновичем.

Микита Платонович щиро розсміявся:

– Дитя ХХІ століття!.. Издержки цивилизации... Чи міг почути таке від своїх таїтянок безсмертний Гоген? Або великий Рембрандт від своєї Саскії? Чи й навіть ваш вчорашній знайомий – чудило Сальватор від хитрої, як змія, Ґали? Ні-ко-ли! Бо таке міг почути від своєї Музи тільки я – давно і безповоротно забутий усіма постреаліст Микита Джамалія.

Ясочка слухала і нічого не розуміла, хіба те, що так багато чого не знає і не розуміє в цьому світі.

– Ідіть перекусіть щось – там я приготував, та й будемо позувати.

– Я не хочу їсти, – сказала Ясочка, якій справді нічого вже не хотілось через той сон дивний із чудилом Сальватором, і те, що з Микитою Платоновичем коїться... Хотіла запитати, чи й справді вони літали в ночі кудись, чи то їй просто приснилося. Але не посміла. Тому лиш сказала:

– Я – потім...



– Бачу, мою Музу теж підхопила висока хвиля натхнення... Тож, прошу, станьте навпроти сонця, поверніть голівку... трохи замрії... погляд – у синю даль... Ах, який погляд... який божественний погляд!.. Усміхніться... Отак і – замріть, як прекрасна грецька статуя... А щоб вам не було скучно, я розкажу сьогодні про того, про кого ви ніколи не чули... Рафаеля і його муз – його мадонн... І про оголену Маху...

Ясочка зашарілася: вона й справді ніколи не чула про Рафаеля і його мадонн, як і про якусь голу маху – хтозна, що то таке... Інші імена просто вилетіли в Ясочки з голови... А звідки їй було чути? Від вічно зайнятих роботою на городах сільських вчителів? Чи від мами, яка, коли й дивилася телевізор, то серіали, і то – п’яте через десяте? Чи від тата – теж не великого розуму, бо якби був великого, то не пив би, як швець.

Але скоро невеселі спогади про рідне село перебив Микита Платонович:

– Щось ви запечалились, моя панночко! А на полотні маєте постати не хмарною, а сонячною. Може, звернемося до вчорашньої психотерапії? Заплющимо оченята і-і-і-і... полетимо в Італію, у вічний Рим п’ятсотлітньої давності! Ви побачите...

– Та що там бачити! – згадавши вчорашній сад чудовиськ, запротивилась Ясочка. -- Он Світлана, ну жінка з нашого гадючника, три роки була в тій Італії на заробітках, каже, що нема там що бачити! Каже, Рим – одні розвалини, а у Венеції такі ті канали брудні та засмічені, як у нас тротуари!

Микита Платонович від тих слів мало із свого високого стільчика не впав, а далі й каже:

– Люба панно, люди бачать те, що хочуть бачити! Точніше, що їм дано бачити. Звісно, в міру їхньої культури. Хоча, чи тій бідній Світлані, тій нещасній остарбайтерці, що горбатилась по вельможних хоромах, було до живопису італійського Ренесансу?.. Нічого, от знайдеться багатий покупець, продамо ми тоді гамузом увесь цей антикваріат разом із шедеврами Микити Джамалії і справді поїдемо до Італії. Як люди. І покажу я вам, сердечне коханая Мотронько, кожен дорогий моєму серцю куточок, кожну фреску, кожен барельєф... І побачите ви справжню Італію! А якщо вам та Світлана відбила охоту до Італії, то майнемо в Париж! Просто на Монмартр! І довго-довго будемо дивитися, ні, не на Ейфелеву вежу, а на вершину людської геніальності – полотна експресіоністів... Між іншим, рейс на Париж о тринадцятій... За три хвилини... Варто тільки заплющити очі...

– Та ви що? – злякалася Ясочка, подумавши, що Микита Платонович здогадується про її сон. – Куди ж ви поїдете... такі... хворі?

– Отож бо... – зітхнув, посмутнівши Микита Платонович. – А тому-то поки що, як матимете бажання, погортаємо он ті томища: "Мистецтво італійського Відродження”, "Французькі імпресіоністи”, "Рембрант”, "Бойчукісти”... – і задоволено глянувши на полотно, додав: – Що ж, перший сеанс пройшов плідно. Спасибі, панночко, "моє серденько, мій цвіте рожаной”...

І почав злазити зі свого стільчика, знову перетворюючись на немічного діда.
Категория: 49 | Просмотров: 717 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011




Знову зайшла Маріка і повела коридором, але в інший бік. Як виявилося, до виходу. Лиш-но вона стала на поріг, як сліпуче літнє сонце різонуло по очах. На мить вона зупинилася, і Маріка щосили штовхнула її у спину, а два чоловіки у формі і кашкетах підхопили під руки і вкинули у заґратовану і гарячу, як розпечена духовка, машину. Від чоловіків пахло потом, розпареною одежею, асфальтом, загазованою вулицею – тим, що було життям, звичайним, простим, але, на жаль, уже – не її життям...

Вона підійшла до маленького заґратованого віконця і припала до нього лицем. Машина рушила. Перед очима замиготіли будинки, дерева, вивіски, вітрини магазинів. Коли дивилася вниз, то бачила людей. Вони йшли, бігли собі кудись без великої радості, заклопотані, не відаючи, яке це щастя – просто йти вулицею, вільно йти вулицею!..

Згодом машина в’їхала у ворота і зупинилася перед схожим на лікарню будинком. Двері відчинилися і двоє тих самих спітнілих чоловіків знову взяли її попід руки і повели в будинок, повезли ліфтом і завели в кабінет, який чимось нагадував лікарняну палату, тільки тут стояли м’які крісла довкола скляного столика, росли крислаті фікуси і пальми. Але трохи далі, за квадратним столом, справді сидів лікар. Коли вони всі троє зайшли, він, кивнувши на привітання головою, подзвонив по телефону і покликав якусь Інгу Модестівну.

Зайшла Інга Модестівна, схожа на лікарку з районної лікарні, яка їй колись гланди рвала. Хоч це було дуже давно, але вона лікарку добре запам’ятала: така сама білява, ясноока і лагідна... Тоді вона дуже боялася операції, хапала лікарку за руки, а та замість того, щоб сердитись, вговоряла:

– Ну-ну, лялечко, сонечко, кицунько, не бійся – це не боляче... Лиш кольне – і все...

І раптом їй захотілося, щоб сталося чудо і невідома Інга Модестівна повторила ті далекі, давно забуті ласкаві слова: "не бійся... лялечко, кицуню, сонечко...”

Інга Модестівна ніби прочитала її думки і, посадивши у м’яке крісло і навпроти сівши, співчутливо спитала:

– Дівчинко моя, що вас болить?

І від цих слів, лагідного співчутливого погляду, вона судорожно ковтнула, відчуваючи, як посунулася вниз по гортані, мов корок, давка грушка-дичка, і весь її біль, розпач, відчай, страх ринули назовні... Вона плакала, захлинаючись сльозами, які текли, здавалося, навіть із брів, заслоняючи білий світ, кімнату і добру лікарку. І не могла зупинитися. Єдине, що долетіло до її спустошеної свідомості крізь плач, мов крізь шум дощу, слова лікарки:

– Добре, що плаче. Для такої надто субтильної психічної організації це вихід із важкої депресії, яка ще трохи і перейшла б у реактивний психоз. Слава Богу, гнійник прорвало! Але я одного не розумію: вони що там, ті доморослі "коломбо”, людей не бачать?! До чого довели! Подивіться на неї: її вина – невинність... Це ж видно і неспеціалістові...

– І що будемо робити? – спитав лікар з-за столу.

– Не знаю... Але, якщо чесно, я б констатувала... неосудність. Адже ж пропаде дівка, ні за цапову душу пропаде...

– Та все-таки – давайте не поспішати з висновками... Поки що залишимо на обстеження... Покличте сестричку, хай зробить укольчик і – в палатку...



А тоді знову був вечір і вечеря при свічках. І все було б романтично, як любив повторювати Микита Платонович, якби їхнє хистке полум’я та не псувало вигляду Микити Платоновича...

"Ну дались йому ті свічки!”, – з досадою думала Ясочка, дивлячись через стіл на жовтого, як з воску, Микиту Платоновича. – Вже луче поночі...”

Подумала і бовкнула:

– А давайте погасимо свічки! Он як місячно...

Микита Платонович зчудовано глянув на Ясочку і вмить задув усі три. Тепер вони розмовляли в темряві. Тобто говорив один Микита Платонович. Про що лиш не говорив... Про те, як пішки прийшов у Київ зі свого села, щоб поступити в художній інститут, як таємно з благословення владики малював ікони, за що його мало не вигнали з інституту, як спочатку поїхав у Париж, до своїх імпресіоністів, а потім об’їздив увесь світ, навіть в Африці побував, звідки он понавозив зразків художньо-прикладного мистецтва різних племен...

Ясочка слухала молодий у темряві голос Микити Платоновича, уявляла його молодим, ще молодшим, як той, яким бачила нині за мольбертом, і десь у глибині душі жаліла, що Микита Платонович старий і що вони лиш тепер зустрілися... Бо й так ясно, що нікуди вони не поїдуть з ним, ані в який Париж...

– Жаль, що ми так пізно зустрілися, – раптом сказав Микита Платонович, ніби читаючи її думки, і закашлявся. Ясочка теж зніяковіла і не знала, що казати, а тому сказала перше, що в голову прийшло: що їй пора спати, бо завтра зранку на роботу.

– Та що ви, панно Ядзуню? Та гріх великий спати у таку місячну міч, таку чарівну ніч. У ніч таку літати треба... Дайте мені вашу руку... Та не бійтеся... просто політаємо довкола місяця... Або, радше, заглянемо у сад до старого Мане. Кажу ж: не бійтеся, то зовсім інший сад і він вам сподобається, – засміявся невидимий у темряві Микита Платонович і Ясочка слухняно простягнула руку, передчуваючи політ...



Вона й справді ніколи ще не бачила такого раю... Не те, що той, за вікном. Заґратований... Сад-невільник, обчухраний, убогий, як і ці люди, що байдуже спостерігають із вікон, як він в’яне, жухне і облітає останнім листом... Печальний сад, як старе, почорніле, потріскане дзеркало, в якому люди бачать себе, обчухраних, поточених короїдами зла, подовбаних дятлами сумління, дуплавих, як мертві дерева...

Але то був інший сад. Веселий, як мамин городчик весною. І квіти тут цвіли і пахли по-сільському – ясно і радісно...

– Он він, найгеніальніший колорист позаминулого століття, квітникар із Жіверні – великий і ніжний Клод Моне... – тихо сказав Микита Платонович, і вона побачила в далині квітучої алеї на тлі золотистого панікадила в’юнкої троянди напівпрозорі тіні бородатого чоловіка і жінки у білій довгій сукні. – Основоположник імпресіонізму, парижанин, він знайшов свій ідеал краси у тому, що інші вважали банальним – у квітах і сільських пейзажах.

– Певно, він був багатим, що розводив одні тільки квіти... Бо в нас по селах не дуже кохаються у квітах, все бараболю садять та буряки... Все про свиней думають... Чогось людям не до краси...

– Я теж мріяв про такий сад, але... але так і не спромігся... через вічну сльоту у душі... Бо ж у нас, як жартували ще в часи моєї молодості, навіть слово художник походить від "худо жить” та "идет дождик”...



Печальний сміх розбудив її. Елеонора стояла над нею, як гріх над душею, як завжди заспана, непричесана і страх здивована.

– Ти так сміялася вві сні, шо з прокуратури позбігалися... Ти шо, правда, того?.. Бідна-бідна... Хоч, може, це твоє щастя. Ну шо ж, спи далі...



Вночі Ясочці снилася мама. Ясочка не дзвонила і не писала їй відколи зникла Алла. Боялася казати, та й дівчата не дозволяли, мовляв, знайдеться Алла, не вперше. І от мама сама приїхала. Ясочка думала, що буде сварити, але мама не сварила. Вона була такою доброю, ласкавою, гладила Ясочку по голові, приказуючи: "Моя Ясочко, моя Ясочко...” І Ясочка, на бідну голівку якої впало стільки переживань: і пропажа Алли, і Микита Платонович – солодко тулилася до мами, ніби та могла її захистити від усього горя.

Але – мамочко, що це?.. Неждано замість мами Ясочка побачила просто перед собою у темряві худе незнайоме лице із темними западинами очниць, почула запах старечого тіла, і їй здалося, що вона в гробу з якимось мерцем, і від жаху смертного Ясочка скинулась і заверещала так, наче її різали. А тоді кинулась бігти, але хтось схопив її за ногу, затулив рота, благаючи:

– Тихо... тихо... ради Бога, тихо...



– На очну ставку! – прогугнявила перебутлілим голосом Маріка і замість палати штовхнула її у тісну сіру комірчину. Слідом зайшла невідома, ніколи не бачена жінка, і сказала, що вона – сусідка.

Красунчик спитав сусідку:

– Ви знаєте цю молоду особу?

– Раз чи два бачила, але чула, як вона співала...

– Співала?!!

– А може, то радіо, не знаю...

– А ще що ви чули?

– Крики. Якось серед ночі кричала якась жінка... Ніби її різали. А хто, не знаю...



Ясочка впізнала Микиту Платоновича. І ще більше злякалася. Дрімучий жіночий інстинкт підказав її невинній душі, що сталося! Чому тут, поряд з нею в ліжку, Микита Платонович! І від цього страшного здогаду Ясочку знудило...

...Її рвало просто на простирадла, на ковдру, і Микита Платонович, ввімкнувши світло, з перекошеним від болю обличчям мовчки дивився на неї нещасними, як у побитого собаки, повними сліз очима.



Сусідка зникла разом із комірчиною і красунчиком, а в палату зайшла Інга Модестівна і ще одна жінка, теж у білому халаті, тільки не схожа на лікарку. Перша примостилася на краю ліжка, друга – стала навпроти.

– Не хвилюйтеся, – лагідно сказала Інга Модестівна, – ми – ваші друзі. Прийшли просто поговорити. Ви не проти? Прекрасно!

– Скажіть, у вас є тато-мама? – облесливо втрутилася в розмову друга. – Є. Живуть у селі? Прекрасно... Ви любите свого тата? Любите. Ніколи він вас не ображав, не чинив вам зла?.. Ні. Але ви сердились, що він... Любить випити? Ага! А коли він випивав, він не... нічого собі такого не дозволяв... ну, вам неприємного? Ні. Він – спав? Ага. А чоловік, у якого ви жили, не пропонував вам, ну, наприклад, спати... з ним? Не соромтеся. Ради Бога, ми ж дорослі жінки... і розуміємо, що це цілком нормально, коли ми подобаємося чоловікам, навіть не дуже молодим. Тут нічого нема... крамольного чи кримінального. Навпаки, часто молоді жінки влаштовують своє життя... ну, дякуючи поважним поклонникам. От ви, мабуть, бачили по телевізору весілля поп-зірки Каміли і її продюсера?.. досить таки... нну, не першої молодості Жаком Табакеркіним... Ні? Добре. Тобто, ваш хазяїн нічого вам не пропонував? Не ліз, наприклад, із поцілунками?.. Чого ж ви тоді пішли від нього серед ночі?.. І куди ж ви пішли?..

– Не хочете розказувати – не треба...— заступилася Інга Модестівна. – Головне, заспокойтеся...



Дочекавшись досвітку, Ясочка спакувала валізу, і хотіла нишком прошмигнути повз кімнату Микити Платоновича, але він не спав. Сидів на ліжку, обіпершись на ковіньочку, маленький, згорблений, нещасний. Помітивши Ясочку з торбою, ще більше зіщулився-зіжмакався, ніби злякався, що вона вдарить його. Але Ясочка вилетіла у двері, пролопотіла по сходах і вискочила на вулицю. У дворі було сіро і порожньо, люди ще спали. Ясочка сіла на лавочку, на якій її підчікував Микита Платонович, і вперше гірко задумалась над тим, що звалося чоловіками. Ще донедавна Ясочка думала, що клепки не мають молоді хлопці, як от той самий Шківа, перший парубок у їхньому опустілому селі. Ясочка здригнулася, згадавши, як Шківа намагався заволокти її у кущі під клубом. Бо-о-оже... які страшні були в нього очі, як у божевільного! Вона ледве вирвалась, а вже так тікала, так тікала... Здається, досі колом дух у грудях стоїть. Але було й гірше, фу, ще бридкіше в її житті... Ясочка про те рідко згадувала, як про страшний свій позор. Вона зовсім тоді мала була, як приїхав до бабці в гості з Умані її двоюрідний брат Віталій. Вітась, як бабця називала свого городського внука, вчився у якійсь воєнній академії, ходив у кітелі і дуже Ясочці подобався. Вона бігала за Вітасем хвостиком, аж доки одного разу, коли нікого не було в хаті, він посадив її собі на коліна, підсмикнув спідничку і на стегенці вона відчула щось мокре, слизьке і... огидне. Ясочка глянула на Вітася і, побачивши божевільні очі, заверещала так, що збіглися сусіди. З тих пір вона десятою дорогою обминає Вітася, коли той приїжджає в гості уже з жінкою і двома дівчатками. А от тепер ще й Микита Платонович... Такий розумний... (Ясочка пошукала слова) благородний... І от... таке горе... така ганьба... бр-р-р, що вмерти хочеться! Просто втопитися у Дніпрі та й годі!..

Ясочка чогось дуже важливого не могла зрозуміти в цьому житті. І не мала кого спитати, чи й справді таке гидке те, що чоловіки роблять із жінками, і як те можна терпіти – змиритися, чи що?.. Але ж чого жінки такі щасливі, чого вони теж наче дуріють коло тих придурків? От і з Аллою... наче щось робиться, як побачить чоловіка: вся аж ходором ходить, як на шарнірах, та регоче, та бісики пускає на всі боки!

Але не було в кого спитати бідній Ясочці. Мами встидалася... А з Аллою вони ще не дійшли до таких балачок... А тепер – от, щезла кудись Алла, нічого не сказавши. Через неї Ясочка мамі не може подзвонити, щоб зайвого шелесту не наробити, а то ж почне мама і за Аллу розпитувати. А що вона скаже? Що пропала? Тоді вони всім селом сюди заявляться... А тут – Микита Платонович!..

Але є таки Бог на світі, бо в ту мить, коли Ясочці дуже крепко дур голови брався з розпачу, над самою її головою здивований Аллин голос спитав:

– Ги? Подруга, це ти? Що ти тут робиш серед ночі?!

І Ясочка, побачивши Аллу живою і здоровою, знетямилась від щастя. Забувши про свою біду, радісно питала:

– Боже, Алла! Де ти була?! Де ти була?!

– Там була, де вже мене нема, – як обрубала безцеремонна Алла. У сірій каламуті досвітку вона здавалася теж сірою, змученою і якоюсь наче аж постарілою. – Колись розкажу... Може пригодиться...

Ясочка нічого не второпала з тих слів, але згадала своє і, захлинаючись сльозами, пошепки повідала Аллі всю правду, як батюшці на сповіді. Жах і сором пережитого розривали їй серце. Але вона мусила, мусила все це комусь вилити, бо – хоч у Дніпрі топись!..

– Вау!.. – перебила сповідь Алла. – Яка ж ти, дівко, дурна! Недурно він тебе Мотрею називає! І де ти лиш така взялася в цьому світі ідіотка?... Тобі вісімнадцять? Вісімнадцять! У твої роки вже... п’ятсот чоловіків мають, а ти, як... Як прицюцяна Горбатючка, та, що на Бережках, так і вмреш дівкою...

– Але ж?... – хапнула повітря, як рибонька у ятері, бідна Ясочка.

– Що – але жжж?.. – починала поволі шаленіти сіра, як досвіток, Алла. А далі спитала так, ніби от-от мала вбити недоумкувату Ясочку:

– Ти відєла недавно по "Тіві” ету новою попу-пе... звезду Кармеліту, чи як там її в біса?.. А мужа її і... пердюсера – бачила? Лєт на п’ятдесят старше! Да єйо мать єму в дочки годиться! І ні-че-во! Всє щасліви! І не встидаються. І по телевізору красуються, бляді! Бач, вони артісти, їм всьо можна, а ти – проститутка з Окружної!..

– Алла! Ти?.. – зойкнула Ясочка, згадавши слова Микити Платоновича про повію з Окружної. Так он воно що! Значить повія – це проститутка? А що значить проститутка – Ясочка здогадувалась...

Зрозумівши, що бовкнула зайве перед Ясочкою, яку ще смажений півень у задницю не клюнув, Алла страшно, хоч і пошепки, роз’єрепенилась:

– Ідіотка, що – він – тобі – зробив?! Надкусив, з’їв? Що він уже може? Та ти дівкою коло нього посивієш, як та сама прицюцьовата Горбатючка з Бережків! Зате хату, ха-ту, дурко сільська, будеш мати у самому Києві! І лю-ди-ну, людину нормальну коло себе, а не таку, як... твій прибацаний тато, який лиш горілку жлуктити вміє, чи ще якийсь урод! Та ти... ти ще, блін, згадувати будеш цього свого Микиту, как єдінственно-го! Порядочно-го! Мужчину! У своєму паскудному бабському житті! Ще сльози за ним будеш лити, надивившись на таких, яких я щоно... щодня, блін, ...бачу!

Ясочка обімліла, слухаючи таке. Та це ще було не все.

– Так! Нннадоїла! – раптом із досадою обірвала балачку Алла. – Бери чимайдан свій і хиляй назад до цього святого чоловіка, який тебе, дурку, підібрав на тротуарі! Якщо не хочеш із ним спати, скажи йому це, він нормальний старик... Пойме! Тільки, правда, дуже слабий і запущений, давно сам живе... але він пойме... я знаю. А як нє – то йди к чорту! Мені й без тебе, блін, хоч... у Дніпрі топись!

Оце так поговорили! Алла, аж червона від люті, шуганула вихором у під’їзд, а Ясочка зосталася сидіти причмеленим маком на лавочці. А тоді...



– Я втомилася – сама питати і відповідати.. – пожалілась не схожа на лікарку жінка. – По реакції видно, що ліз... Ну от, знов заперечує, а в очах – відчай... Що? Вірші?.. Які ще вірші? Скажіть, ви можете говорити... нормально? Ре-че-ння-ми. Члєно-роздєльно, а не... звуками? Він читав вам вірші і розказував... казки?!! К-ху-кху...

Жінка закашлялась, а прокашлявшись, здивовано запитала:

– А за що ж ви тоді..?

– Гаразд-гаразд, не плачте, ми знаємо, що то не ви... Вона ще не готова, ще рано... Треба почекати. – заспокоювала усіх Інга Модестівна. І жінки вийшли, несподівано, як і зайшли.



Микита Платонович не чекав. І, здалося Ясочці, був їй не дуже радий.

– Заходьте, – сказав, як чужій, і пошкутильгав у свою хату-майстерню. Ясочка обидилась.

– Ну от! – подумала гірко, – я ще й винна!

Але не йшла. Стояла в порозі, не знаючи, як повестися, справді, як...

– Чого ж ви не заходите, панно Ядзуню? – почувся колишній, легкий і добрий, голос Микити Платоновича. І Ясочка зраділа, і їй здалось, що та ніч кошмарна їй просто примарилась, і вона, кинувши валізу, заспішила на клич.

Микита Платонович сидів на ліжку, звично обіпершись на свою різьблену ковіньочку, весь у білому, як на смерть вбраний, і дивився на Ясочку величезними на худенькому личку світло-сірими очима. Дивився чисто, ясно, як... дитина. Як покинута напризволяще всіма сирота... Тепер він був схожий на маленького, ясноокого сільського хлопчика, в якого... тільки що поховали маму... і від жалю до якого хочеться самому вмерти... І щось тонюсіньке, незнане досі, ще не пережите, щось материнське, милосердне і всепрощаюче тихесенько забриніло в душі Ясочки, все розростаючись і розростаючись...

– Чого ви такі сумні? – спитала збентежено, не знаючи, що казати, і заплакала від того ще незвіданого, але такого... ой, такого – і важкого, і легкого – усякого, що розросталося в її душі.

– Не плачте, Ясочко, не треба, – попросив Микита Платонович. – Усе гаразд. Просто я допіру попрощався з останньою своєю ілюзією. Зате, здається, зустрів і останню свою Музу... А це – більше, набагато більше, як усі разом взяті втрачені ілюзії...

І хоч Ясочка нічого не зрозуміла з тих слів, та серцем відчула, що між ними знову світлий мир і Божа благодать.



Нарешті вона роздивилася... Це була справжня палата, простора, біла і чиста, зовсім не схожа на ту, смердючу, сіру комірчину, яку вона вперто називала "палатою”, ніби хотіла бодай в такий спосіб скрасити своє існування в ній. А тут навіть вікна були великі, високі, правда, заґратовані. Але все одно через них вливалося в палату стільки світла, що сліпнули очі. І хворі скидались на справжніх хворих. Тобто звичайних жінок. Їх було три. Одна – постійно спала. Правда, друга, найстарша, ночами схлипувала і кликала якусь Олечку. А якось розбудила всіх криком: – Не падай, дитиночко, не падай!

На крик прибіг черговий – здоровенний медбрат – і втихомирив жінку уколом. І коли та, похлипавши трохи, заснула, а здоровенний медбрат вийшов, вимкнувши світло, третя, з косою до пояса, яку вона то розплітала, то заплітала, раптом скочила, мов кішка, зі свого ліжка і в кілька стрибків опинила поряд, голосно шепочучи:

– У неї внучка розбилася... Випала з десятого поверху в неї на очах... Дочка в суд подала. Вона ж з горя... того... А тобі що шиють? Бо мені... ніби я... свого... – жінка стривожено оглянулась, – вилами... А я не помню... Я саме від корови вичищала, як він прийшов – п’яний в дупель... А тут кум... Слово за словом, а далі й битися поліз. Кум – розбороняти. За вила і... А на мене звалив... Отак! А в мене діти. П’ятеро. Як пальців на руках. Мал мала менше... І мама, як оця, виє... Каже: в’яжіть мене! А Варку... я – Варка... відпустіть до дітей. Як ти думаєш, вони послухають? Вони б послухали... якби не люди... сільські. Оббрехали мене з ніг до голови. Ніби я з кумом злигалася... Ти таке чула?.. Як їм не позаціплює таке брехавши – я не знаю! Але ж ці... – жінка кивнула на двері, – вірять! Дурним сільським бабам вірять!

При світлі місяця жінка була схожа на відьму: очі горіли, волосся іскрилося...

У коридорі почулися сквапні кроки, сердиті голоси. Жінка злякано відскочила до свого ліжка і пірнула під ковдру.

– Отаке життя! –тихо зойкнула і прикинулася сплячою.



Життя знову потекло звичним плином. Ясочка щоранку бігла до свого секонд-хендівського ганчір’я, пірнала з головою у базарний шарварок, а ввечері, вивітривши його дух на дніпровських пляжах, поверталася, свіжа і чиста, як рибонька, у "свій музей”, де не міг її дочекатися з вечерею добрий і лагідний, мов святий з ікони, Микита Платонович.

Знудженого за цілий день в самотині, Микиту Платоновича тягнуло на балачки, але втомлена базаром і пляжем Ясочка, починала куняти в кріслі на третім його слові і Микита Платонович милосердно відпускав її спати. Зате у вихідні, прихиливши Ясочку до розчахнутої віконної рами, малював із неї портрет, засипаючи байками про художників і їхніх муз. Тепер Ясочка знала, що музи – це кохані жінки художників, яких вони, роздягнувши, перемальовували на свої картини, і боялася, щоб Микиті Платоновичу теж чогось такого не замандюрилось. Але він казав їй одягати жовту блузочку, бо жовтий колір, казав, вигідно відтінював її засмаглу золотаву шкіру і карі очі. Портрет мав називатися "Золота дівчина”. Ясочка хотіла хоч краєм ока глянути на ту дівчину, але Микита Платонович строго заборонив їй це робити, мовляв у нього такий забобон, а то нічого не вийде геніального.

Тож отерплій коло вікна Ясочці нічого не залишалося, як годинами слухати байки, силячись уявити те, про що розказував Микита Платонович. Та хоч як він не старався, аж голос тремтів від захоплення, нічого доброго Ясочці не уявлялося. Всі художники були або старі, або навіжені, а усім голим музам болів поперек і нила спина. Врешті не витримавши лихої долі музи, Ясочка жалібно питала:

– Ще довго?

Микита Платонович просив:

– Ще секунда, одна мить! – і продовжував заговорювати їй зуби, здавалося теж уже отерплі. – А ви знаєте, моя Мотронько, як писав свою Офелію прерафаеліт Джон Еверетт Міллес? Він наряджав натурницю Ліззі Сіддаль у парчеву старовинну сукню і примушував годинами непорушно лежати у позі утоплениці в наповненій водою ванні у його майстерні... Так що мистецтво вимагає жертв, і не тільки від художників, а передовсім – від їхніх муз... Зате ця жертовність воздається нікому не відомим красуням – безсмертям. Тепер, дякуючи художникам, їхня краса не підвладна часові. Минають століття, а ними захоплюються, їх боготворять... А ви, ви відчуваєте доторки вічності, панно Ядзуню?

– Ще довго? – відчуваючи тільки ниючий біль у шиї і спині, ще жалібніше питала Ясочка, і Микита Платонович сахався:

– Ах, уже півтори години!.. Простіть, дитя моє, я й не зогледівся!.. Мені так радісно працювати з вами, панно Ядзуню, ви навіть не уявляєте!

Перекособочена Ясочка, потягуючись на всі боки, розминала затерпле тіло, а Микита Платонович, все ще збуджений, помолоділий, ахкав зі свого стільчика:

– Ах, яка ви божественно граційна! Істинне чудо природи! Без спортзалів, балетних студій – така грація! Я мушу вас обезсмертити... мушу ліпити...

Під останні слова Ясочка вилітала з пропахлого безсмертям "музею” на сонячну літню вулицю, мов камінчик з рогатки. Вскочила в метро і помчала до Гідропарку, де на центральному пляжі вже смажилась після нічної зміни воскресла з мертвих Алла.



Не схожа на лікарку жінка зачастила у гості. Але вже одна, без Інги Модестівни. Тепер вона не церемонилась, як і той красень Домагаров. Тепер питала про Аллу. Цікаво, звідки вона знає про Аллу? І про Мусу?

Це насторожувало. Особливо після того, як її перепинила біля туалету жінка, виглядом і голосом схожа на Елеонору, а може й, сама Елеонора... Скоріше за все, то була Елеонора, бо нащо зовсім незнайомій людині було б попереджати її про небезпеку:

– До тебе занадилась одна... прокурорша... под відом врача... Але ти, дивись, не проболтайся ... будь розумна, коси під дурку і всьо! А луче всього – мовчи! Хай що хочуть, те думають! А то згниєш у кар’єрах!

– Ваша подруга Алла вас не відвідує? Хіба вона не знає, де ви? Того дня коли... вибачте... ви, здається, бачились з Аллою на пляжі?.. – допитувалась та, не схожа на лікарку.

Але вона мовчала, налякана кар’єрами. Шківа з тих кар’єрів вар’ятом вернувся...



Алла лежала долічерева на рожевому рушникові в рожевому купальнику, якщо можна назвати купальником дві тонюні смужечки на спині і крижах, чорна, як негр, а біля неї сидів ще чорніший, хирлявий чоловік. Лиця його Ясочка не бачила, бо сидів до неї спиною. Вони про щось сперечалися і це Ясочку насторожило. Аллиних кавалерів Ясочка ніколи не бачила, але цей говорив з нею так, наче був їй чоловіком, із гуком і притиском. Ясочка завмерла з босоніжками в руках, не знаючи, що їй робити: чи підходити, чи перечекати суперечку.

– Я тобі сказала – не трогай! Вона з мого села – ти понімаєш?! І це я її сюда приволокла. – Ясочці здалось, що Алла говорила про неї, бо ж більше нікого вона сюди із села не волокла.

– А мнє нужни бабкі! Много! Іначе – каюк! Ти понімаєш, ... твою ...! – грубо, як вуркаган, матюкався хирлявий.

– Подожді! Муса, нє б... (Алла лайнулась). Я устрою її на другу квартіру – і тоді дєлай, шо хочеш!

– Нєт, тьолка, не получится! Ти что хочеш меня на пожизненную? Она мне нужна, как Лєніну шалаш, для... отвода глаз... Так што нє вєрті, шалава, мандоліной... іли гоні бабкі...

– Гдє я тєбє возьму? Ти ж знаєш, как мєня ... еті суки, бандюги... до нітки!

– Тогда не мешай! – вилаявся хирлявий і в ту мить, коли він мав озирнутися, хтось наче підказав Ясочці гукнути "привіт!” і, ніби вона нічого не чула, потюпати радісно до дивної парочки.

Хирлявий нечемно відвернув від неї худу злу пику і, не прощаючись, пішов уздовж берега до мосту Метро.

– Хто це? – спитала Ясочка, нічого не второпавши з підслуханої балачки.

– Один урод контужений, – буркнула Алла, не піднімаючи з рушника голови. Більше вони про хирлявого не згадували, хоч Ясочці кортіло знати, звідки в такого, видно, що вурка, таке ім’я – Муса... Однак Алла, зазвичай балакуча, цього дня була мовчазна. І похмура. Мабуть, на роботі неприємності, думала делікатна Ясочка, і не лізла подрузі в душу. Тим більше, що день був такий чудовий, вода, як літепло, люди довкола веселі, що зважати на "фокуси” шалапутної Алли не хотілося. Тож Ясочка скоро відбилася від неї і сама собі бовталась у Дніпрі та сушилася на сонечку. Навіть бігала до кіоску по морозиво, частувала Аллу, але й морозиво не розвеселило подругу. Тільки аж коли сонце сіло за печерські пагорби, Алла трохи повеселіла, стала зачіпатися з хлопцями, що грали недалеко у волейбол. А потім вони поїхали на Хрещатик і ще там гуляли, а повечерявши в "макдоналдсі” смаженою сухою картоплею з пакетиків, пиріжками з вишнями та запивши колою, роз’їхались: Ясочка – на свою Солом’янку, Алла ж – на нічну зміну.

Прощаючись, Алла раптом обняла Ясочку із незвичною для їхнього сільського виховання телячою ніжністю і сказала, ніби навіки прощалася:

– Ти... того... тримайся. Щоб не було – тримай хвіст морковкою. І всьо буде харашо в нашей жизні проклятой!

І розчинилась у натовпі.
Категория: 49 | Просмотров: 703 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011




Вночі снилася мама. Стояла на горі, на яку вона дряпалась, і не хотіла подати руку. Аж коли вона зовсім вибилась із сил і от-от мала зірватися в прірву, мама кинула їй кінець великої чорної, ще бабиної, хустки. Вона вчепилася з усіх сил обома руками за хустку, відчуваючи, як тріщить під її вагою перетлілий турецький шовк.

Розбудило неприємне виття. Та, що раніше спала, тепер качалася по ліжку, скиглячи:

– Ну пожалуста, ну пожалуста... мнє плохо... очень плохо... я уміраю...

– Наркоманка! -- тривожним шепотом сповістила відьма, тереблячи свою русу косу. – Бачиш, як ломить її? Це ще гірше, як горілка!.. Мій, коли випити хотів – то ставав, як скажений, а цю – ще й болить! О-о, тепер я вірю, як отак-о скрутить – про все забудеш... Але ж... все одно – не про дитину. Дитина – вона ж іще більше болить, ніж рана в серці... Он в мене – п’ятеро, як пальців на руці, і кожен болить... А вона... Чи це є такі жінки, чи Бог розум відбирає?.. Може й так... Але ж діти – це діти! Ти ж знаєш, що в неї дитина чи то з голоду вмерла, чи від передозіровки?.. Воно, сучисько, дитя своє замість молока маком поїло, щоб те не плакало...

Тут рипнули двері і відьма, маючи косою, стрибонула під свою ковдру. Зайшла медсестра зі шприцом – до наркоманки і несхожа на лікарку жінка – до неї. Поклала на тумбочку целофановий мішечок з абрикосами. Зразу запахло ранковим садом, білим світом і дитинством. Правда, у селі такі великі жовтогарячі абрикоси не росли. Росли морелі, дрібненькі, волокнисті – по лісосмугах, і трошки більші – коло хат. Біля їхньої теж цвіла щовесни рожевою хмаркою мореля. Першою зацвітала. Але ніколи не дозрівала. Сусідські діти, доки ще були на кутку, зеленцем обносили. А тепер – не знати...

– Ну як настрій? –Запитала жінка привітно, присівши обережно поряд на синю ковдру. – Бачу, непоганий. Думаю, скоро вас випишуть. Поїдете додому... Так я щось не зрозуміла: в той день ви повернулися додому одна? Пізно увечері... Десь біля дванадцятої? І що? Що ви побачили, коли зайшли у квартиру?

І враз свіжі пахощі ранкового саду поглинув важкий дух біди і... смерті.

– Вам не хочеться про це згадувати? – здогадалась жінка, втупившись в неї враз скрижанілими очима.

Жінка вгадала. Найбільше у світі їй не хотілося згадувати той вечір. І жінка не наполягала. Залишивши в поліетиленовому кульку абрикоси, пішла. І знову запахло, але вже ранньою осінню, фруктами, впереміж із ліками...



Після прощання з Аллою легка тривога трохи зіпсувала Ясочці гарний настрій. Невже Алла знову збирається щезнути? – журилася. Бо все-таки, якою б Алла не була шалапутною, а таки єдиною близькою людиною Ясочці в цьому величезному, чужому, а тому безлюдному місті. То тільки звіддалеки, із села, здається, що в цьому Києві рай. А насправді, гірше, як у лісі. Нікому до тебе діла нема. Можна впасти на вулиці, вмерти – ніхто не підійде. Будуть іти собі, як попри того дідка, що раптом зів’яв і сів хрящем просто під ноги перехожим... Кількоро навіть перечепилися через діда, і – хоч би що... як через колоду. А дідок же акуратненький, видно, що не п’яниця і не бомж. Якби це в селі сталося, Ясочка зняла б крик. Але тут... як у лісі... Кричи не кричи, хіба поглядом ковзнуть. Як дерев’яні, одна різниця, що рухаються. І хоч би тобі міліціонер якийсь завалящий... Лиш охорона в магазинах. Ясочка кинулась до тих бевків, але вони лиш тупо бовкнули: "ето нє наша тіріторія”, і відвернулись. Одна добра душа знайшлася – молодичка, що морозивом недалечко торгувала: викликала по мобільнику "швидку”, і, доки та приїхала, Ясочка трусилася злякано коло діда і просила Бога, щоб дід не вмер.

Але чого це вона про того старого згадала? А того, що скоро по тому занедужав тяжко Микита Платонович. Це було вранці. Прокинувшись, Ясочка здивувалася, що він не озивається до неї зі своєї кімнати і тихенько зазирнула у відчинені двері. На неї війнуло запахом ліків, хвороби і старості. Микита Платонович лежав на своєму плюшевому дивані і ледве зіпав. Він знову здавався старим, як світ, і смертельно хворим. Побачивши Ясочку, якось аж наче винувато сказав:

– Ну, от – розклеївся... Та – то пусте, мине... Не лякайтеся – не вмру... Принаймні, сьогодні, – намагався жартувати, щоб розвеселити перелякану Ясочку. – А вас би просив викликати лікаря, – і начитав по пам’яті номер. – І ще... чи не могли б ви, панно Ядзуню, сьогодні відпроситися з роботи – маємо обговорити з вами одну важливу справу...

– Як скажете... – І Ясочка кинулась викликати лікаря, просячи Бога, щоб Микита Платонович не вмер. А потім хотіла заварити чай, але Микита Платонович попросив сісти біля нього. Ясочка слухняно сіла, задихаючись від важкого духу ліків, хвороби і старості. Її знову лякав цей чужий старий чоловік. Хотілося схопитися, втекти... геть з цього музею, з його антикваріатом, з експонатами і схожого на музейний експонат чудного господаря!

Але його очі, чисті, небесно-безневинні, величезні на худенькому восковому личку... очі покинутої дитини – не пускали Ясочку. Вона знову відчула, цей благальний, сирітський погляд пробуджував у її дитячій душі щось сильне, зворушливо милосердне, наче материнське... Їй хотілося захистити цього безпомічного хворого чоловіка, але не так, як дідка на Хрещатику, а наче свою власну дитину. Ясочка не розуміла, що з нею діється, але коли Микита Платонович раптом жалібно попросив, зазираючи їй у самісіньку душу невинними дитячими очима: – Погладь мене, Ясочко, – і підставив голову, обтягнуту туго жовтою шкірою, порослою ріденьким сивим пушком, вона без огиди провела долонькою по маківці, мало не плачучи від щемного жалю і нежданої ніжності до Микити Платоновича.

– Королево моя... – вдячно прошепотів Микита Платонович.





– Тебе стережуть, як королеву... – наче зверхньо, а насправді заздро сказала Елеонора. – Видать, сподіваються на сарма, ну, коли тебе виколупувати з трюму родня твоя завалить... Ілі хахаль... Ілі он в бєґах? Нєвменяємость, дорогая, здєсь стоїт бабкі... І вобше, мнє кажеться, к нам скоро шестьору подсадять. Так што – гоні дальше туфту.

Вона мало що зрозуміла з цеї балачки, хіба те, що до них у палату ще когось підселять. І справді, того ж дня привели дебелу жінку середніх років, яка говорила, наче радіо. Ставала біля вікна як укопана, стовпом, і говорила, наче репродуктор біля сільради. Безперестанку, про все на світі і наче й до толку. Спочатку були новини з Верховної Ради. Там не хотіли приймати якусь реформу і закон про підвищення пенсії в другому читані. Прокоментувавши досить дошкульно бездіяльність брехунів-живолупів, обранців-бусурманців, жінка з великим піднесенням переключилася на тему президентських виборів.

–Гражданє слов’янє! – з почуттям звернулася до ворон, що діловито порпалися на смітнику в кінці двору, наче городяни на секонд хенді, – только в союзє трьох братскіх народов ми достігнєм росцвєта нашіх государств. – І враз посуворівши, відкарбувала, як з трибуни: – Наш вибір – Янукович! Тому що – діловий, надійний, працьовитий, красивий, симпатичний, крепкий, тому що -- патріот! І все може!

А далі піднесено-проникливо: – Не вірте аморальній владі! Не слухайте її прихвоснів – московських політтехнологів! Наш президент – Ющенко. Ющенко – так! Антинародну владу – геть!!! Злодіїв – на нари! Студентів – на пари! Дітям -- безкоштовну освіту! Молоді – безпроцентні кредити! Старим і хворим – безплатні ліки!

Раптом голос її неприємно заскрипів: – Пане Ющенко! Будьте обережні! Ваші жінка і діти – громадяни Америки! Вони...

Під дверима почулися кроки, клацнув замок і жінка злякано вмовкла.



У двері подзвонили: прийшов лікар. Точніше – лікарка. Стара, сердита, як всі дільничні лікарі, з колючими чіпкими очками. Побачивши розчервонілу Ясочку, осудливо хмикнула, і, нюшкуючи на всі боки, як голодна лисиця, що заскочила на чуже обійсті, почухикала у кімнату до Микити Платоновича.

– Хох-хох, а чого ж це ви так, Платоновичу, розхворілися, коли коло вас, як я бачу, такі гарні дівчата крутяться? – тикаючи у вутлі груди Микити Платоновича стетоскопом та позираючи осудливо на Ясочку, бідкалася лікарка.

– Це моя племінниця, – строго обірвав бідкання хитрої лікарки Микита Платонович.

– Ну що ж, – зібрала лікарка в курячу гузку напомаджені губи, – та ж історія: серце. Бережіть серце, Платоновичу. Поїдете у Феофанію чи вдома будемо лікуватися? Але я би радила – в лікарню, бо з такими... сестричками...

– Раїсо Марківно, я ж уже, здається, вас познайомив: це моя племінниця Ядвіга.

– З Польщі? Чи в нас такі водяться ... панянки? – ущипливо поцікавилась лікарка, згортаючи своє причандалля та неохоче висотуючись із квартири. Але в порозі таки встигла ощиритись на знічену Ясочку:

– У! Хіщніци! Так і рискают, так і рискают!..

– Раїсо Марківно, спасибі... і до побачення. Як надумаю перебиратися до Феофанії, повідомлю, – закрив лікарці чорну пельку задиханий голос Микити Платоновича.

Коли за лікаркою зачинилися двері, Микита Платонович сумно сказав:

– Від нині і для всіх: ви – моя племінниця. По сестрі Варварі. Усім так і кажіть. Невинна брехня іноді захищає ліпше зброї. А тепер – до справи. Відпросіться з роботи на пару днів. Скажіть, що додому край треба з’їздити. Про мене – нікому ні слова. Ради вашого ж добра... Тим паче, що я збираюся викликати нотаріуса. Не знаю, коли в них там виїзні дні... Щоб завірити заповіт... На вас, Ядвіго. Звичайно, я не поспішаю на той світ, але... путі господні несповідимі, а людина – смертна. Дещо зі свого скарбу, звичайно, віддам у музеї, галереї, щоб вам менше клопоту було. А квартиру і все, що для життя необхідне, вам заповім. З однією умовою... я хочу... хотів би... щоб ви мене провели в останню дорогу... Якщо вам це не важко буде...

Кинув швидкий погляд на Ясочку, що враз побіліла, як смерть, і замовк, мов задихнувся. А віддихавшись, продовжував:

– Ради Бога, не жахайтесь так... Це тільки пропозиція. Подумайте... Зважте. Самі. Можете з батьками порадитись... Більше ні з ким радитись не варто... Світ – страшний. І люди є всілякі. А тепер ідіть, відпросіться з роботи і вертайтеся.



– Ходімо зі мною, – сказала несхожа на лікарку лікарка, строго зиркнувши на онімілу враз жінку-радіо. За вікном сяяло розграфлене у клітинку ніжно-волошкове небо і вона подумала, що воно, це волошкове небо скоро мине. Все хороше скоро минає. І чому це так, ніхто не знає. Може, так робить Бог, щоб люди не дуже задавалися... Як невідомо за що відбирає в одних розум, а в других – совість людську... Як у цих жінок у палаті...

У кабінеті, куди вони прийшли, її вразила не блискуча апаратура, не заґратоване вікно, заслонене білими густими смугами (вона згадала: жалюзі), а свіжий, як у лісі, сутінковий холодок. Навіть травою пахло. Кількоро строгих небалакучих чоловіків і жінок у білому зразу ж взялися за неї: укладали на кушетку, садовили у крісла, обплутували дротами, підключали до комп’ютерів, міряли тиск, водили пальцем перед носом, стукали по колінах і задавали дурні запитання, наприклад, чи вірить вона в інопланетян, чи любить дивитися фільми жахів і детективи? Чи Гаррі Поттера читала, чи вийшла б заміж за старого мільйонера? Чи хотіла б жити у Києві і побачити рідних?

На всі запитання вона відповіла одним словом: Ні! – А найбільше на останнє, бо й справді не хотіла нікого бачити. А якщо чесно, боялася зустрічі з мамою, бо що вона тій бідній мамі скаже?!! Мама ж буде тільки плакати і дорікати ганьбою. Краще вже шалапутна подруга...



Ясочка і не думала переступати наказ Микити Платоновича і розповідати все Аллі. Але так вийшло. Так вийшло, що примчавши на свій секонд хенд, геть зовсім заморочена розмовою з Микитою Платоновичем, Ясочка наткнулася там на Аллу, що якраз перебирала, фиркаючи, розвішене гуманітарне дрантя з таким виглядом, наче якась пані у якомусь паризькому будинку моди. Ясно, що не почути, як Ясочка відпрошується на тиждень, Алла не могла. Отож одразу ж і вчепилася в неї кліщем: кажи, що сталось, і годі.

І Ясочка розповіла. Все. І про заповіт. Наказавши, правда, нікому-нікому ні слова.

– Да ти шо... Могила... – А далі, трохи оговтавшись від щастя подруги, порадила:

– А ти там теж – не хлапай вухами. Все прочитай. Приміть, де покладе документи, ну, щоб ... він же ж сам каже, як що... то, щоб знала де. Ну-ну, не вмлівай, твого діда ще довбнею не доб’єш! Ну, покєдива!

І пішла собі, хтозна-куди, виписуючи кренделі майже голими сідницями. А Ясочка повернулася додому, так і не знаючи, журитися їй чи радіти з усієї тої пригоди.

– Або вона симулює, або це справді катастрофічний стрес... порушення адаптивної поведінки... шоковий стан...

– Однак цей шок міг бути реакцією як на сам факт убивства, так і на якийсь негідний вчинок убитого. Можливо, він намагався її... ну... згвалтувати... образив... і в стані афекту вона і...

– Тетяно Олександрівно! Ми не слідчі. Я не знаю, чи була вона в стані афекту тоді, але те, в якому вона стані нині – бачу. І один лиш необачний крок – і ця нещасна залишиться нашою пацієнткою навіки... Це я вам заявляю як спеціаліст. А я цього не хочу. Я християнка і боюся гріха.

– Дорога Інго Модестівно! Ваше завдання як спеціаліста – грамотний діагноз, який і визначить: осудна вона чи ні. Отож – Ваш вердикт.

– Я тої ж думки, що й шановний Михайло Іванович: тут явний реактивний психоз депресивного типу, викликаний трагічною стресовою ситуацією... з галюцинаціями і суїцидними настроями... Отже, як спеціаліст заявляю: вона не дієздатна і взагалі не здатна, навіть у стані афекту, на жорстокий вчинок.

– Люди добрі, я вас прошу... при хворій... на ходу... Треба ж порадитись.

Розмова обірвалася. Вона підняла голову: просто перед нею стояла Інга Модестівна і усміхалася добрими очима. Вона згадала інші очі, дитинно-чисті, допіру ще сяючі любов’ю очі, які дивилися на неї... холодними мутними скельцями. І з жахом охопивши голову рукам, застогнала, загойдалася, як "іван-покиван”, ніби хотіла заколисати-приспати пам’ять свою, щоб та нічого не згадувала.

– Ну от бачите, – сказав докірливо чоловічий голос, – тепер буде отак гойдатися

тиждень...

Але тижня в неї не було. На другий день приїхала та сама будка і забрала її туди, звідки привезла.



То були найкращі дні її життя. Майже тиждень. Правду казала Алла: "Ти ще цього Микиту все життя будеш згадувати”. Хоч яка подруга шалапутна, а часом скаже, як зав’яже. Щоправда, понеділок не дуже вдався: заслаб Микита Платонович, зіпсувала настрій колюча баба лікарка, а потім – нехотячи підслухана суперечка Алли з тим контуженим... Ясочка й подумати не могла, що Алла може з такими... страшними бандюганами дружбу водити! І хоч той Муса нічого поганого Ясочці не зробив, лиш зиркнув скоса, але її душечка відчула: ой не з тими, не з тими Алла водиться! Та й сама вона добре це знає, он яка люта була, навіть згадувати про того вурка не хотіла. А про хлопців Алла полялякати любить... Особливо про те, які вони козли, але добре, що й такі є, бо як же без них...

Так що понеділок справді був важким. Вівторок теж. Микита Платонович лежав пластом, пив тільки ліки і чайок, лиш під вечір пригубив "рідкої бараболі”, як у них в селі кажуть на суп. Скоріше від вдячності Ясочці, котра той суп скалапуцяла. Хоч Ясочка змалечку була привчена куховарити, але по-простому, по-сільському. А Микити Платонович – чоловік городський, до всяких пундиків звик. Як Алла. Вже загодувала Ясочку своїми "хот-догами” і чіпсами.

У середу, слава Богу, трохи розвиднілося. Микита Платонович повеселів. Попросив подати йому перше-ліпше томище про художників, гортав його і, як малій дитині, пояснював Ясочці кожну картину. Ясочка довго розглядала ті, де були намальовані квіти чи краєвиди, а ті, де голі жінки, швидко перегортала. Микита Платонович тихенько підсміювався, казав:

– Та помилуйтесь собою, погляньте, які ви, жінки, прекрасні! Нічого у світі нема досконалішого, прекраснішого – як жіноче тіло! Скількох чоловіків воно надихало, скільки геніальних живописців намагалися відтворити його божественну красу. Розгадати його таємницю... Кожен по-своєму... Рубенс, конгеніальний Рубенс! Модільяні... Едуар Мане – його прекрасна "Олімпія”!..

– У нашому селі одна баба теж звалась Олімпія, але про те ніхто не знав, доки не вмерла, а як вмерла, то виявилось, що вона ніяка не Лампія, а – Олімпія. Батюшка виявив. На похороні. А я стою і думаю, яку це він Олімпію замість баби Лампії відспівує? – щоб не дивитись на голу "Олімпію”, вставила своїх п’ять копійок Ясочка, міркуючи собі, чи розляглася б отак-о їхня сільська Олімпія, хай навіть і замолоду, отак-о голою перед художником, як та з Франції, з бантиком на шиї?.. Навряд...

Бідний Микита Платонович аж закашлявся від сміху. Ясочка стривожилася: лиш очапувати став, а тут... ще, не дай Боже, погано стане! І що вона таке смішне сказала? Сказала, як у житті буває. А в Микити Платоновича аж сльози на очах.

– Панно Ядзуню, Ясочко моя, цвіте рожаний, ви мене на світі тримаєте! Невже ця спаскуджена, поґвалтована, нещасна земля ще здатна народжувати такі світлі, такі непорочні, небесні створіння, як ви? – вхопивши її руку, лепече та обціловує кожен її пальчик сухими з гарячки вустами.

І все це так несподівано, що Ясочка й руку не встигла відсмикнути. Отож сидить, як тумак, і не знає, що робити. І встидно, і дивно Ясочці, бо ще ніхто їй ніколи рук не цілував. Та й хто мав цілувати? Вар’ят тюремний Шківа?

Усе ще тримаючи долоньку Ясочки у своїй руці, Микита Платонович втомлено відхилився на подушку, блідий, задиханий, заплющив очі і ніяково попросив:

– Погладь мене по голові, Ясочко...

І Ясочка зовсім не здивувалась і не образилася. Вона ніжно гладила Микиту Платоновича по голові, думаючи здивовано про те, що всі у цьому світі хочуть ласки і доброго слова, і що всі чоловіки – то лиш великі діти...

Вона чекала, коли Микита Платонович скаже: а тепер подай мені рученьку – та й полетимо. Але Микита Платонович сумно усміхнувся на її думки:

– Щось сьогодні не літається... У старого лелеченька крилонька зомліли...



І знову, припавши лицем до ґратчастого віконця у машині-будці, поглядом вбирала

таке дороге і таке недосяжне звичайне міське життя. Здивувалася, побачивши, що на каштанах пожовкло листя, а на стіні якогось старого будинку побагрянів розкішний плющ чи виноград... Невже осінь? Як швидко біжить час!.. Хоч, здається, він стоїть, як вода у копанці...

І знову її ведуть майже попід руки у сірий похмурий будинок і похмура гугнява Маріка заводить у похмуру кімнату, розділену залізним тином. Вона сідає і чекає, здогадуючись – кого... Однак, ледве впізнає у зчорнілій на вугіль жінці, що злякано підступає до огорожі, маму. Вони плачуть. Одночасно.

– Це – неправда! Страшна неправда! Правда, доню? – питає мама затято. І вона тільки головою киває. Але цього досить, щоб у мами висохли сльози. – Ми тебе не покинемо. Ми будемо добиватися... А все вона... вона... ця проститутка... ця сука... чує моє серце... вона думає, що втече, що сховається... – захлинається прокльонами мама. І вона здогадується – на кого. Вона хоче заперечити, але її нещасний мозок прошиває блискавкою спогад! Авжеж! Вона з ним, з тим худющим бандюком, зіткнулася в під’їзді. Було темно (постійно хтось лампочку викручував), але вона розгледіла чорне, зле лице і "завірений”, жорстокий позирк. Наче у вовкулаки... Боже! Що йому було робити того пізнього вечора у їхньому будинку?! Алла ж була на своїй нічній зміні...

... Мама пішла. Згорбившись, чорна та темна... Зайшла Маріка і знову кудись повела. Як виявилось – на старе місце. В ту саму камеру-комірчину з тою самою Елеонорою. Кого ж тоді вона бачила на експертизі? – думала, але не питала – не могла чути прокуреного голосу Елеонори, брудних слів, що лились з неї, як помиї з цебра... Однак Елеонора сама почала.

– Назад наші, – хмикнула. – Ну шо ж, королева секунд хенд, тепер тобі хана. Прийдеться отвєчать по всім статтям кримінального кодекса! Кончилась, голубушка, жізнь блядская вольготная, дєньочкі беззаботниє...



А в четвер... Прокинувшись вранці, Ясочка не застала Микити Платоновича. Випарувався! Тільки на дивані халат, розшитий золотими драконами, лежить. Купочкою, ніби й справді Микита Платонович з нього випарувався...

Ясочка всі кімнати і балкони обійшла, за вікно зазирнула – нема! А Боже! Лиш цього не вистачало! Аж тут дзвінок у двері, Ясочка – до дверей відчиняти, а за ними... ой, ґвалт! Микита Платонович із оберемком білих троянд!

– Ви ж вмирали вчора! – дорікнула Ясочка, і хотіла вже, як каже мама, "висповідати” неслухняного Микиту Платоновича, але він затулив їй білий світ ще білішими і такими запахущими трояндами, що й злість пройшла...

А Микита Платонович уже розкладав на столі у майстерні "Шампанське”, цукерки, а її з букетом вмощував на диван – то так, то сяк, придивлявся, відхилявся, відходив до мольберту і звідти оглядав її.

– Дівчина з білими трояндами... Ні. Банально. Вже було... Дівчина на червоному дивані... Чудово! – і знову повертав на всі боки Ясочку, і тулив до неї з усіх боків букет.

– Ви ще ж той не домалювали, – здивувалась Ясочка, показуючи очима на мольберт.

– Він майже завершений... Ще кілька штришків – і портрет моєї Психеї готовий...

– Отакої! Вже – Психея! Ким ви лиш мене не обзивали... – надулася кокетливо Ясочка.

– Не ображайтеся, дитя моє! У моєї Музи – сто імен, і кожне я хочу оспівати. Увічнити! Я напишу з вас сто портретів, моя панно! Явлю світові сто граней мого діаманту, мого скарбу безцінного! Перед вашою красою довершеною, моя Мотронько, оніміє світ...



– Вставай! Розляглась, як корова! Я б таких... душила, як мокриць!

Перед нею стояла Маріка, похмура, з міцно зціпленим ротом.

Вона слухняно встала і побачила, що за ґратчастим віконцем – уже сіре небо і в ньому пролітає сніжок. Боже, як летить час! Хоча, хіба це він летить? Це минаємося ми. А він стоїть, як вода в копанці. Тільки хтось на берегах декорації міняє...



"Тільки хтось на берегах декорації міняє...” Ці слова Микита Платонович сказав у п’ятницю. Після того, як у четвер Ясочка цілий день просиділа з букетом на дивані, а Микита Платонович – навпроти за мольбертом. Ясочка вся затерпла, а йому – хоч би й що...

– Я мушу поспішати... Мушу змалювати мій квіт рожаной, мою білу троянду, доки роса не спала! І доки я сам не відлетів, як лелека, у далекий вирій. І не залишив вас саму наодинці з Часом, що застиг, як мертве море, тільки хтось на берегах декорації міняє...

Знаєте, панно Ядзуню, я ж колись писав вірші, і от – знову... прорвало...



Моя королево!

Трояндо моя світанна...

Евтерпо прекрасна!

Чому ми зустрілись так пізно?

Чи, може, зарано?

А може...ми стрілись – невчасно,

і ніжно, і грізно –

як серце і рана?..



Отакий песимістичний вийшов вірш... Зате, які оптимістичні портрети я з вас напишу! Я писатиму вас, панно, день і ніч...

– А хто на роботу ходитиме? – невинно поцікавилась Ясочка. Але й на це буденне запитання щасливий Микита Платонович мав відповідь:

– Якось проживемо! Тобто, не якось, а добре проживемо! Панно Ядзуню, та ми ж з вами сидимо на купі грошей! Та лиш продавши один отой кавничок, що ви в нім каву варите, місяць жити можна! А ці безцінні ікони... живопис... бронза... реліквії і раритети... Рідкісний антикваріат! Ними не лиш божевільні колекціонери – ними світові музеї марять, а я... як той скупий рицар чахну на купі злота, а краса ваша в’яне над купою недоносків європейських на тому триклятому базарі! Хоч, врешті, ми усі пропадаємо за ні за що на тому пекельному торговиську, в яке перетворили різні фарисеї і содоміти наше життя! І державу! Але –досить! Ніяких більше робіт, тільки – творчість. До речі, я вже домовився зі своїм другом, ректором одного з мистецьких вузів – будете ходити на лекції, поки що вільною слухачкою, а потім – і на стаціонар... За навчання я заплачу. Вам, панно Ядзуню, треба вчитися, просто-таки необхідно вчитися...

– Мама хотіла, щоб я вивчилась на бухгалтера, – закинула Ясочка, лякаючись неждано напророченого Микитою Платоновичем свого блискучого мистецького майбутнього.

– Господь з вами, Ясочко! – вжахнувся запальний Микита Платонович. – Який бухгалтер! З такою душею і вродою! Та ви ж просто не огранений у діамант алмаз! А тепер давайте пити шампанське! За ваше майбутнє! А завтра прийде нотаріус і ви станете повноправною королевою мого маленького царства-государства...

Категория: 49 | Просмотров: 716 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011



А потім вони пили шампанське. Із старовинних кришталевих чар. Шипучий кислуватий напій не дуже смакував Ясочці, а тому вона заїдала його шоколадними цукерками "Вечірній Київ”, п’яніла і сміялася, коли Микита Платонович цілував їй пальчики, а вона гладила його ніжно по м’якому ріденькому пушку на жовтому тім’ячку.

Як малу дитину. Жалість до Микити Платоновича, такого доброго, розумного і такого хворого і самотнього, робила Ясочку старшою і мудрішою. От і зараз Ясочка сміялася, а в

голову лізли всілякі невеселі думки, як от: чого це така несправедливість буває, як тільки людина людяна, совісна ще й здібна – так бідована або стара? А якесь і на людину не схоже, отаке залудовате, дурноверхе ще й самошедше, як тюремник Шківа, так воно –молоде й здорове? Боже, яка несправедливість!..

– Подай рученьку, моє серденько... Та й полетимо... може востаннє... – сказав Микита Платонович. І вони полетіли... І крізь примружені повіки вона бачила, як пропливають внизу темні кучугури лісів, срібні від роси луги по берегах рік і річечок, блискучих у місячному сяйві, як атласні стрічки... Далі пішло одне море, від краю до краю, по його синьому безмежжі блискотіли білі іскри, пробігали баранчиками хвилі, сірими бурунами шторми, гойдалися качечками кораблі... Ясочка від страху міцніше склепила повіки і відчула босими ногами гарячу, як черінь, твердь. А роззирнувшись, побачила не схожу ні на що місцину, точніше, схожу на картину: долину – не долину, сад – не сад, гори – не гори... Тут стояли, сиділи, лежали люди, зовсім голі й одягнені, тварини і птахи, кожен зайнятий своїм, кожен ніби сам по собі, а водночас чимось невидимим тісно поєднані...

– Це що – рай?! – спитала Ясочка, бо й справді місцина мало була схожа на рай.

– Ні, це не рай. Це Таїті Поля Гогена, точніше, спроба великого бунтаря і неприкаяного пілігрима знайти відповідь на вічні запитання: "Звідки ми прийшли? Хто ми? Куди ми йдемо?” В пошуках абсолюту краси і причин людської деградації художник об’їздив увесь світ. Бідував і поневірявся, і тільки перед смертю, у 55 неповних років, розгадав загадку, себто зрозумів, що відповідь проста, як все у Бога: удосконалюй себе стражданнями за прекрасним... І Бог тобі подарує рай.

– Я хотіла б тут жити, – сказала Ясочка.



– Ну что, хорошо тебе было с ним? Или плохо? Плохо! Гадко! Старый, вонючий казел, больной, мерзкий доходяга, он приставал... Да? Он приставал, говори!

За спогадами вона не помітила, коли зайшов красунчик-слідчий. І не зрозуміла, до кого він звертається. Навіть озирнулася. Але в камері були тільки вони двоє. І більше нікого. Але про кого він питає, хто мав до неї приставати? І де? Хіба лікарі... Вона зовсім розгубилася, невинно кліпаючи очима, і це ще більше розлютило красеня. Звіріючи, він зірвався з-за столу, притиснув її до стіни, хтиво лоскочучи подихом вухо, сичав:

– Ну, покажи, что он с тобой делал? Как целовал твои ноги... чавкая, повизгивая, как старый пес... И тогда ты не видержала и... схватив... с ненавистью... со всей злостью...

І вона раптом зрозуміла, про що він! І про кого – зрозуміла. Задихаючись від перегару, яким дихав на неї цей мерзотник, від кінського його поту і псячого духу розпаленої хіті, від огиди до цього спотвореного підлістю вродливого обличчя, від обиди, страшної, смертної, від горя, що звалилося на її бідну голову, від приниження і любові до Микити Платоновича, якого хотів спаскудити цей молодий покидьок... – вона скинулася всім тілом, ударила коліном у відстовбурчений пах красунчика і вчепилась нігтями йому в горло. Від болю того зігнуло у три погибелі і, падаючи, він потягнув за собою і її, безсилий перед її ненавистю, перед її великою образою на весь білий світ. Перед її невинністю перед цим світом...



А потім Ясочку били. Той бридкий, смердючий красунчик так хрипів, що почула охорона. Вони відірвали Ясочку від посинілого мучителя, кинули під стіну і стали бити. Як тоді, коли вона повернулася з вокзалу... Але тоді били кийками, а тепер, не церемонячись, – ногами. Найбільше ввихалася Маріка. Аж захекалась.



– Сука, – хрипів слідчий, розтираючи бурячкову шию, – хіщніца, я тєбя згною...

Пожізнєнная каталажка... По мордє только не біть! Ладно, хватіт! -- нарешті зупинив розпалених охоронців. – А то нєкого будет судить... Віділі?! Она же, мразь, только что свой почерк показала, ммєтод, как мужіков давіть! Наконєц. Два мєсяца, дрянь ета, хіщніца грязная, дурочку невінную строіла, і, наконец, не видєржала – раскололась. Как устріца! Убєрітє єйо!

І Ясочку поволокли коридором і шпурнули, як мішок з половою, у камеру.

– Мать моя родіна... – вжахнувся прокурений голос Елеонори. – Во што оні, дєвка, тєбя прєвратілі?.. Сволочі... Трєбуй, штоб отвєзлі в больницу...



Але Ясочка нічого не вимагала, і її нікуди не відправляли. Раз на день приходив ще похмуріший за Маріку лікар, прикладав до спини вухо, слухав, як клекотіли в її грудях відбиті печінки, зітхав, тикав до рота якусь таблетку і йшов собі. Ясочка ковтала таблетку і біль у тілі трохи стихав. Вона засинала. Спочатку, а далі ніби провалювалася у чорну, моторошну яму, натоптану кошмарами... Потім її всі забули. Навіть Елеонору кудись перевели. Лиш їсти приносили. І так тягнулося безконечно довго. День змінювався ніччю і навпаки. Маленьке ґратчасте віконечко то сіріло, то біліло, то синіло, то чорніло... Часом за ним сяяло сонечко, але частіше пролітав сніжок, або висів пасмурний туман. Ясочка не могла ні про що думати, ані згадувати, ніби їй і в голові все відбили. Тільки дивилася у вікно, сидячи на койці. Частіше так і спала. Обхопивши руками коліна. І чекала Микиту Платоновича. І він приходив. Не часто, але приходив. Часом такий, як був, марненький і дуже сумний. Дивився на неї безпомічно, як дитина, і дуже тоскно, ніби питав, хто його в останню дорогу проведе. Але частіше приходив набагато молодшим, як насправді був, веселим, гарно вдягненим, як пани на картинах імпресіоністів. Ніби з неба спускався і, знімаючи капелюха, дивувався:

– Панно Ядзуню, що ви робите в цьому казематі, королево моя? Я ж вас у Парижі чекаю... А ви ще тут. Літак на Париж о тринадцятій... Але не переживайте, полетимо, коли схочемо. Ми ж можемо летіти, коли схочемо. Тим паче, що я уже віддав цьому світові жорстокому усе, що мав, крім вас, моя Мотронько... Тож нас уже нічого тут не тримає. Хіба людський поговір...

І кожного разу Ясочка щасливо зітхала, радіючи, що, нарешті, все скінчилося, як страшний сон... Але не могла зрушити з місця і не мала сили сказати про це. Тож не дочекавшись її, Микита Платонович смутнів і, не прощаючись, тихо виходив.



Вона боялася, що її приведуть до красунчика, але на зустріч піднялася коротко стрижена дівчина, майже ровесниця, і сказала, ніби давній подрузі:

– Не бійся, я твоя захисниця. Мені про тебе розповіла Настя, знаєш яка – з вашого тераріуму. Вона працює в одному юридичному журналі. Учора я зустрічалася з уповноваженим з прав людини, а щойно – з твоєю мамою, і ми радились, як тобі допомогти. Але – з твоєю допомогою. Розумієш? Тільки ти можеш собі допомогти. Розказати все, як було. Учися себе захищати. Те, що ти мовчиш, погано. Ти шкодиш собі. Дуже. Я розумію: у тебе стрес... шок... Важка депресія. Але ти повинна перебороти це. Знайти в собі сили перебороти це. Чуєш? А тому мусиш мені все розповісти, інакше понесеш покару за чужу вину. А так не має бути. Має торжествувати справедливість і закон. Тому я тут. Ти мене розумієш?

Вона розуміла, але не знала з чого почати. А тому спитала:

– З чого почати?

Захисниця, втішена, що вона нарешті заговорила і то цілком осмислено, і боячись злякати її необачним словом чи жестом, майже благально прошепотіла: – З чого хочеш...

– Тоді я почну з кінця...

– Будь-ласка, будь-ласка...

– З п’ятниці. Тоді була п’ятниця... Чи навіть субота...



Прокинувшись Ясочка здивувалась, побачивши, що на дворі уже давно білий день, і Микита Платонович здоровісінький, ніби не вмирав позавчора і не пив шампанського вчора, сидить на своєму високому стільчику перед мольбертом і щось там малює.

– А от і наш сплюшок-капелюшок! Що, баришня, загуляли вчора з гусарами? – пожартував, побачивши кислу і набулькатілу, як вчорашнє шампанське, Ясочку. – Освіжайтеся, снідайте і – до праці. А я тим часом нанесу останній марафет на ваше божественне личко, моя Мотронько!

Ясочка капризно закопилила губоньку:

– Я не Мотря, а – Ясочка...

– Ой, ви ж моя ясочко, єдина і не зрівняна, а ходіть-но сюди та погляньте на цю юну богиню, на цю Венеру, народжену не з піни морської, а із сонячного проміння виткану... – і повернув до неї мольберт, з якого на Ясочку справді сипонуло сонячним солом’яним сяєвом, а серед того сяєва побачила вона справді, мов із проміння зіткану золотоволосу, золотооку красуню у ясно-жовтій блузці. – Дівчина в золотавому... Золота дівчина... я ще не придумав вам ім’я...

– Га-а-арно, – сподобалася сама собі Ясочка. – Я й не думала, що так гарно вийде...

– А воно вийшло! Моя Ясочко, ви навіть не уявляєте, що це найкращий жіночий портрет усіх часів і народів. Він стане хрестоматійним. Як Гогенівське, пригадуєте, "Золото їхніх тіл”... Ви теж – моя золота таїтянка... Репродукціями ваших портретів буде обклеєний увесь світ... Тільки дав би Бог сили та продовжив дні...

– Таке скажете... У нас в селі кажуть, що Бог дає віка доти, доки людина має що робити на цій землі. А ви маєте... – Як стара, сказала Ясочка, аж Микита Платонович видивився на неї.



– Ради Бога, не дивись на мене так зашугано! Розправ плечі, підніми голову. Он твої ровесники на Майдан вийшли – революцію роблять! Нову державу виборюють, а ти за себе не можеш постояти! Так що давай, розправляй крильця!

– І полетимо в Париж... Ні, луче на Таїті... Звісно, на Таїті... – ніби порадившись із кимсь невидимим, сказала задумливо дівчина.

Захисниця стривожено видивилася на чудну підопічну:

– Обов’язково... полетимо...



Після сніданку (бутерброд із сиром і молоком) Ясочка знов повеселіла і вже сама зі знанням справи вмостилася на дивані, "прийняла позу”, притиснувши до грудей оберемок вологих (цілу ніч у ванні освіжалися) білосніжних троянд.

– Розумниця! – похвалив Микита Платонович! Як ви, королево моя, все швидко схоплюєте!.. Нічого! Ось станете студенткою... До речі, сьогодні до мене обіцяв прийти той чоловік, що вами клопочеться...

– А можна, після сеансу я збігаю на Дніпро? Покупаюсь...

Микита Платонович враз посмутнів, але зразу ж отямився:

– Та звичайно! Чого вам тут із двома дідами нидіти... Звичайно, ідіть на пляж, погуляйте, а то ви й так цілий тиждень, як у тюрмі...



Щаслива Ясочка змилася на Дніпро ще до приходу старого друга, який мав її в інститут влаштовувати. Тай нотаріус, що збирався завітати під вечір, не дуже її цікавив. А от від радості, що нарешті стане студенткою, хотілося літати.

–Уявляєш, – лепетатиме лютій, аж зеленій після сварки з Мусою Аллі, – Микита Платонович готовий продати все своє багатство, аби лиш я вчилася!

– Во жизнь! – скаже їй Алла, ще більше зеленіючи. – Одного вона і в хвіст і в

гриву трахає, а другому тече щастям і багатством у руки, хоч той і пальцем не кивне...

– А пізно ввечері, прощаючись, докине похмуро: – Бережи свого Микиту, бо не

все коту масниця...

А тоді обніме, ніби прощаючись...



– Так що вона тобі сказала, та подруга? Вона нікому не дзвонила? Дзвонила. Кілька разів, але ти не чули кому? Отож ви попрощалися, сіли в метро і роз’їхались? І це було о котрій годині? Десь в одинадцять? А опів на дванадцяту схожий на Мусу чоловік вискочив із темного під’їзду. Із сумкою?.. А потім ніби машина від’їхала... Але ти точно не пам’ятаєш... Пам’ятаєш тільки, що двері були відчинені... І ти зайшла. Думала, що ще не пішли гості, або щойно пішли і Микита Платонович не встиг зачинити двері... Але в хаті був страшний рейвах, вірніше – пустка... голі стіни... порожні полиці і серванти. А на підлозі у майстерні...



Микита Платонович лежав долілиць, притулившися лицем до портрета "золотої дівчини”. І вона все зрозуміла. Боже: вона все зрозуміла! І жах, дикий жах, як вихор відірвав її від землі, і викинув на вулицю. Вона бігла, не тямлячись, не знаючи куди. Від неї кидалися врозтіч пізні перехожі, сторонились злякано пасажири в метро... У темному вікні вагона вона бачила своє розпірхане, перелякане відображення, але нічого не могла вдіяти: жах, відчай гнав її далі, як скажений пес... "Станція метро Вокзальна” – пролунало над головою і вона вискочила і погнала до виходу, перескакуючи через сходинки ескалатора... Потім бігла поряд із поїздом, який то підтакував: втек-ти, втек-ти, втек-ти... то питав: ку-ди, ку-ди?.. Справді – куди?! Та світ за очі! Геть! Геть з цього страшного, як ліс опівночі, міста! Так-так, так-так, – піджухував поїзд. І раптом зупинився. І Ясочка зупинилася. А тоді кинулась до каси... І тільки коло каси зрозуміла, що в неї нема ні грошей, ні документів... Але не це... не це вжахнуло її! А думка, що він зараз сам... сам... може ще живий... лежить у розтрощеній хаті... може кличе її... а вона... як остання падлюка, хоче втекти від нього, нещасного, покаліченого... Ноги підкосилися і вона сповзла ганчіркою по стіні... Двоє міліціонерів, що перемовлялися неподалік, знічев’я помахуючи кийками, повернули до неї голови, і рушили... Але вона не стала їх дочікуватись. Наскакуючи на людей, кинулась на вулицю, а далі – у метро...



... Коли вони прийшли, Ясочка сиділа навпочіпки коло Микити Платоновича і гладила його по голові.



– Ти повинна все це, слово у слово, повторити слідчому. Ти чуєш?

Ясочка здригнулася.

– Не бійся – іншому! Того покидька вже нема. Тепер – жінка. Та, що в лікарню приходила. Вона теж хоче тобі добра... Домовились?

Маленьке заґратоване віконечко заступила темно-фіолетова грозова туча.

– Невже весна? – здивувалася і гірко, безпросвітно затужила-затужила за Микитою Платоновичем, наче він був їй і татом, і мамою, і цілим білим світом, і їй захотілось до зойку-лементу назад, у той четвер, коли...



...вони пили шампанське. Із старовинних кришталевих чар. Булькастий кислуватий напій... І Ясочка раділа, що все скінчилося, і нарешті вони поїдуть у Париж, геть від усього цього, що звалилося на них неждано-негадано, і так несправедливо... І вони говорили про це...



Тримаючи Ясочку за руку, захисниця щось говорила про права людини... дискримінацію жінок... правовий нігілізм, судові безчинства, знущання над в’язнями... про міжнародні організації, які хочуть, нарешті, покінчити з усім цим "бєспрєдєлом”... І, взагалі, Ядвіга не повинна впадати у відчай, бо навіть у найгіршому випадку вони подаватимуть на апеляцію... Врешті... доб’ються амністії...



Незнайомі слова застрявали у мозку, як осколки розбитого дзеркала, і не було Микити Платоновича, щоб повисмикував їх з голови, пояснивши, що й до чого... І Ясочка ще більше затужила за ним, гірше, як за мамою рідною. І щоб не заголосити, витягнула шийку, закинула голову і завмерла, як пташка, що вдавилася зеренцем. Але все-таки тонесеньке голосіння ледь чутно виривалося з її змученої душі, і вона захиталася на ньому, як рибонька на волосіні.



А коли посиніле-почорніле віконце знову побіліло, прийшла Маріка і сказала:

– Виходь! На суд!



А потім двоє міліціонерів заводили її попід руки у холодну залізну машину-будку, кудись везли, потім виводили і привели у велику кімнату, де вже були люди, і посадили в клітку, де вже була Алла. Ясочка і зраділа, і здивувалася, і хотіла заговорити, але не знала, як, бо Алла, схиливши низько голову, плакала. Прямо перед кліткою за столом, боком до Ясочки сиділа захисниця, а через стіл – дівчина, схожа на Настю-журналістку з їхнього тераріуму. Вони обидві заклопотано перемовлялися, часто повторюючи: "... дискримінація... порушення прав... вердикт... апеляція...” – та по черзі підбадьорливо усміхалися Ясочці. Потім захисниця встала, підійшла до клітки і лагідно попросила:

– Я тебе прошу говорити все, як було.

Та Ясочка й головою не встигла кивнути, як хтось тихо покликав її. Пошукала очима Микиту Платоновича: бо іноді бувало, що він, розважаючи її, розмовляв різними голосами. Тим більше, що знала: він має бути тут. Не міг же він її покинути напризволяще, на поталу... у цій клітці... Але то була мама. Вона плакала, витираючи очі кінчиком хустки. Ясочка усміхнулась мамі підбадьорливо, як їй – захисниця. Але мама не підбадьорилась, а навпаки, аж залилась тихими слізьми. Ясочка знову пошукала очима Микиту Платоновича і, не знайшовши, затужила-затужила за ним, одна серед свого великого горя, як у бурю серед моря...

Тут відчинилися ще одні двері, справа, хтось сказав: – Встати! Суд іде! – І Суд зайшов: три вродливих молодих жінки в чорних мантіях. І четвертий чоловік, прокурор, як представила його та, що в центрі, певно, головна суддя. А слідом, Ясочка аж стенулась із радості, зайшов Микита Платонович і сів поряд із Судом. Ясочка вдячно усміхнулася, хоч знала: він не міг не прийти. Не міг покинути її ... на такому позорищі... у цій клітці, наче якусь нещасну мавпу... І Ясочка помахала Микиті Платоновичу рукою. Але він приклав пальця до вуст, показуючи, щоб сиділа тихо. І Ясочка притихла, бо вже й головна суддя на неї грізно зиркнула, розпочинаючи суд. Пояснивши всім, чого вони тут зібралися, суддя стала питати чи є всі свідки і, по одному начитуючи, викликати їх до трибуни в центрі кімнати.

Першою вийшла Настя і, поклявшись свідчити правдиво, сказала, що вона знає обох тільки з найкращого боку: "Ядвіга – проста, але добре вихована, чесна дівчина, яких зараз рідко зустрінеш. А пан Джамалія – відомий художник і колекціонер, теж людина дуже порядна. Про нього я навіть збиралася робити матеріал... Але, на жаль... пізно”.

– Чому ж пізно? – не погодився Микита Платонович. – Навпаки, самий раз сказати добре, не упереджене житейською суєтою, слово...

Але Настя не почула, бо, сівши на своє місце, уважно слухала маму, яка теж вийшла і, схлипуючи, стала розказувати, як не хотіла відпускати Ясочку з дому та ще з Аллою. Більше вона нічого не знає, але знає, що її дитина не винна.

За мамою виступала сусідка, та сама, що вже раз розказувала красунчику, що по ночах із квартири художника доносилися страшні жіночі крики, ніби там когось різали, і співи. А може, звідкись інше, може, з телевізора, бо художник був усе життя чоловіком культурним, жив тихо, скритно, не без того, щоб хто зайшов до нього, але компаній не водив, жінок – теж не пам’ятає, щоб бачила... Раніше часто десь їздив, тоді в нього жила старша жінка, казала, що сестра, а останнім часом, видать, дуже хворів, бо рідко з хати виходив, а як виходив, то ледве ногами переставляв і дуже задихався. Коли з’явилася ця дівчина – не помітила, видать, недавно. А коли спитала, якось передибавши Микиту Платоновича, який він саме з квартири кудись виходив, хто це в нього живе, то сказав, що племінниця по сестрі Катерині чи Василині... Племінниця так племінниця... І слава Богу, що поміч є, а то все переживала, бо хоч і сусід, але ж – жива людина. І хороша. Ніколи не сварились... Бо ж усі знають, що сусіди всякі бувають, і такі, що не приведи Господи... Але ще одне вона забула, це те, що того дня, як це сталося, до сусіда якийсь чоловік приходив. Під вечір... Лиця вона не бачила, лиш плечі і потилицю... Але те, що це був чоловік пожилий, інтелігентний, було видно і ззаду...

Після сусідки суддя, та що в центрі, запросила з коридору якогось потерпілого свідка. А зайшов Домагаров. Побачивши красунчика, Ясочка зіщулилась. Але він і не глянув на неї, а став перед трибуною показувати усім шию і розказувати, як нібито Ясочка його душила. "Що він таке каже?” – здивувалась Ясочка і безпорадно озирнулася на Микиту Платоновича, але він, приставивши пальця до вуст, показав їй мовчати.

– Це ж треба було так дістати цього янгола, щоб вона... – схопилася з місця захисниця. – Ви... ви змушували її до неправдивого зізнання!

– Протестую! – перебив строго прокурор.

– Приймаю протест! – ще суворіше сказала суддя, і, спрямувавши крижаний погляд на клітку з Ясочкою, додала: – Не забувайте, пані адвокат, що ваш підзахисний янгол звинувачується у тяжких злочинах: замахові на вбивство з метою заволодіння чужим майном у змові з групою співучасників та посяганні на життя посадової особи – слідчого... оперуповноваженого...

– Ось її почерк... цієї хижачки, – відчувши підтримку, красунчик знову завертів шиєю, як гусак. – Я молодий – викрутився. А старику менше повезло...

– А я таких гнав би з міліції у три гусячі шиї, – обурився Микита Платонович, а суддя спохмурнівши, сказала красунчику: – Спасибі, можете йти.

І тут де не взялася стара лікарка, що навідувала Микиту Платоновича, і відкрила зібраний у курячу гузку рот:

– Хижачка! Слідчий правий: вона – хижачка! Я надивилася на таких!.. Вони, ці сільські дівахи, так і рискають так і рискають по Києву! Так і вишукують наївних старичків!

– Сідайте! – холодно наказала суддя і назвала Аллине прізвище.

Алла втерла сльози і, плутаючись та шморгаючи розпухлим носом, почала довго й нудно розповідати про всеньке коротеньке життя Ясочки в Києві, а про своє – ні слова. А далі призналася, що справді розказала Мусі (справжнього імені не знає), який спитав про Ясочку: "хто ця дівчина”, – що живе Ясочка у багатого сусіда, в якого хата завалена всякими вєщами, ну цим ... як його... антикваріатом. І, видко, дорогим, дуже цінним, коли, як похвалилася Ясочка, за один чайник можна цілий місяць жити.



Вона винувато глянула на Микиту Платоновича, соромлячись своєї балакучості, але він зневажливо махнувши на Аллу рукою, показав на годинник:

– Літак Таїті-Париж о тринадцятій... Якраз встигаємо.

І вона вдячно усміхнулася і притиснула до грудей кулачки, благаючи повними сліз очима швидше тікати звідси...



– Оце і все, що я сказала Мусі, – плуталась Алла. – Просто так вибовтала. Бо не знала, як його задобрити, того контуженого чечена, бо він погрожував і вимагав грошей. Нє, не було стосунків з ним. Просто він кришує дівчат приїжджих, зразу помагає, а потім ставить на Окружну і доїть, ну, вимагає... бабки... Де він, не знаю. І не знаю, чи це він зробив...

Ясочка згадала контуженого Мусу, чорного і злого, і подивувалася, що він такого зробив, щоб аж Аллу разом із нею посадили у клітку? Подивилася на Микиту Платоновича... і похолола: він уже не сидів за столом поряд із Судом, а лежав посеред зали, як тоді, притулившись лицем до її портрета. Він умирав... Умирав на очах у всіх, але всім було байдуже! Вони ніби не бачили, як він лежить, умираючи на підлозі, зайняті своєю пустою суперечкою невідомо про що... Наче всім пороблено, наче їх посліплено! Сидять і не бачать! І Бог не бачить! А її зачинили, наче навмисно, наче навмисно зачинили, щоб нічим не помогла, щоб він умер і все почалось спочатку. Цей жах, ці страждання і ця страшна, як прірва, одинокість... це безлюддя при людях... І Ясочка, охоплена відчаєм, як полум’я, кинулась відчиняти клітку, але клітка не відчинялася. І тоді Ясочка, вчепившись у ґрати, щосили затрясла ними, благаючи:

– Не вмирай! Боже! Я прошу тебе – тільки не вмирай! Божжже...

Люди в залі заметушились, мама заголосила, хтось закричав: – Міліцію!

– На вас не міліції, на вас – Суду Божого треба! – сказав Микита Платонович (мов нічого не сталося, мов не вмирав щойно долі), випускаючи Ясочку на волю. Але люди не чули його. За метушнею і криками ніхто не помітив, як вони з Микитою Платоновичем, взявшись за руки, проходили крізь них, мов крізь густий колючий чагарник, розгойданий бурею. Навіть мама дивилася на Ясочку, мов на скляну, та все побивалася тяжко:

– Убили... дитиночку вбили... вра-ча... – і не чула, як Ясочка її кличе йти з ними.

– Єдиний рятунок від недосконалості світу – створити свій, ідеальний, світ, –дивлячись на ту шуру-буру, сказав Микита Платонович. – І жити там!



– Куди ми йдемо? – запитала Вона.

– Туди, звідки прийшли, – відповів Він.

– А що це було? Боже, що це було?— стривожилась Вона, справді, не розуміючи, що це з ними було.

– Це було – життя... Просто – життя, – сумовито зітхнув Він, ніжно стинувши її руку, і вони вийшли на квітучу, як садки весною, і сліпучу, як сніги у дитинстві, вулицю.

"А це що?! Невже Париж?.. Чи Таїті?!. Так скоро?..” – зраділа Вона, але Він лишень таємниче усміхнувся і, приклавши палець до вуст, наказав їй мовчати.



Орлівка-Вінниця-Київ.

2005 р.
Категория: 49 | Просмотров: 692 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011

Храм на болоті або таємниця криваваї Багни

Новочасна притча





ЧОРНИЙ «МАЙБАХ»

Вийшовши з автобуса, Юрій роззирнувся, прислухався. До Кривого, чи Кривавого Болота якраз від цього місця, де він стояв, вела колись просіка, яка непо­мітно переходила у стежку, що губилася в густому підліску. Авжеж, він добре пам’ятає, що саме за цим виярком, від цього старезного дуба починалася доро­га, вузенька, на ширину се­лянсь­ко­го воза, у дві темні, втоптані колесами колії, між якими росла ріденька, невисока травичка. Тією просікою вони часто ходили в пущу: однією колією – тато, а другою – він, малий Юрко. Коли ж трап­лялося, що навстріч їхали фури з буреломом і сухим хмизом, вони з татом відступали на обочину і чекали, доки проїде повз них довга й височенна купа дров, запряжена кіньми, в передку якої сидів дядьком із бато­гом...Того злощасного Першого травня вісімдесят шостого року вони теж бігли у ліс просікою... Але тепер, як Юрко не придивлявся, не те що просіки, навіть натяку на неї не було! Заросла! Воно й не дивно: стільки часу минуло...

Тож, не знайшовши ні просіки, ні стежки, ви­рі­шив іти навмання, орієнтуючись на захід сонця. При нормальній ході – завидна можна й дістатися.

– Щоб не заблудитися – наслухай. Його чути. Удень буслами клекоче. А ввечері – жабами галасує. І вогкістю тягне, – научав тато. – І йди строго на захід.

Та не встиг хлопець і кроку ступити, як почув за спиною тихе лиховісне шипіння. Злякано оглянувся і – здивувався: за кілька кроків перед ним зупи­нився... чорний «майбах»! Так, не що інше як чорний «майбах»! Юрій не вірив власним очам, бо зустріти на цій глухий лісовій дорозі іномарку, та ще й таку дорогу, було все одно, що побачити космічний корабель або... килим-самоліт! А розкіш­не авто й справді сяяло-виблискувало у мерехтли­вому промінні приза­хід­ного сонця, що сіялось крізь густі лісові хащі, мов прекрасна казка... Авжеж, сучасна казка-мрія про сучасного Коника-горбоконика для молодих і небагатих сучасних парубків. Звісно, що Юрій як один із таких молодих і незаможних теж марив подібним чудом техніки і дизайну і то так палко, що скоро незбутня мрія про власний автомобіль переросла у манію. Не маючи можливості колек­ціо­нувати оригінали, він збирав їхні рекламні світлини, ходив по шикарних автосалонах і скром­ніших «беушних» ринках, грав у авто-лото та інші всілякі теле-розваги, сподіваючись врешті-решт виграти омріяний приз.

Тож тепер стояв і зачаровано дивився на це диво, що невідомо яким чином і з якої притичини опинилося в його рідній глушині. Наразі тоноване вікно «майбаха» повільно опустилося, і з нього виткнувся голомозий молодик приблизно одного з Юрієм віку у чорних окулярах і чорному костюмі.

«Цей крутелик або на похорон їде, або великий чиновник, якщо в таку спеку запакувався у все чорне та ще й у рукавицях шкіряних», – не встиг подумати Юрій, як чорний крутелик спитав мовою високих чиновників, олігархів і тої «золотої моло­дьожі», кучеряве життя яких показують таким, як Юрій, по телевізору:

– Слышь, парень, ты случайно не знаешь, как проехать к Чертовому болоту?

– Не знаю, – зовсім розгубився Юрій. – Я не знаю такого болота. У цьому лісі є болото, але воно зветься по-місцевому – Кривим, а по-історичному – Кривавим...

– Что, в принципе, один и тот же черт! – засміявся представник «золотої молоді». – Поэтому болото и называется – Чертово. А ты разве не туда намылился?

– Та ніби туди... – зам’явся Юрій, здивований догадливістю «крутелика».

– От і добре, – перейшов той на мову народу. – Тоді сідай і показуй дорогу. Бо ми теж туди... з візитом. Чи не так, хлопці? – кинув позад себе.

Із присмерку салону почулося схвальне гигикання, від якого Юркові сипнуло по спині легким морозцем: «Оце влип! Братки, блін!.. Треба тікати, доки не пізно...».

– Та я сам не знаю дороги... Пам’ятаю з дитинства, що тут десь була вона. Від дуба, он того, просіка починалася, далі стежка... коли йти на захід сонця – через годину дійдеш... А як проїхати?.. Не знаю... Та й мені не зовсім туди... Я до села добираюся... На автобус не встиг...

– Ладно, не ври! – добродушно перебив Юрія водій «майбаха». – Валяй садись! И поехали! Гы-гы… на захід сонця.

У цю ж мить відчинилися передні дверцята справа, і Юрію нічого не зоставалось, як сісти поряд із нахабним братком. Коли залазив у салон, помітив: позаду водія, майже непомітні в сутінках салону, сиділи ще двоє молодиків теж у чорних похоронних костюмах і в сонцезахисних окулярах – «мінімум за 300 баксів», – відзначив подумки Юрій, кивком голови привітавшись із пасажирами. Але ті не відповіли. Сиділи, як мертві. Така без­такт­ність неприємно кольнула і ще більше насто­рожила Юрія, але виходити з авто було пізно: він ще й двері не встиг зачинити, як важкий «майбах» раптом відірвався від землі і, мов пір’їна, легко й плавно полетів... Авжеж! Полетів! Спочатку просікою, тою самою, з його дитинства, але яка, і в цьому Юрій щойно переконався на власні очі, за­рос­ла самосійним підліском ще років з десять тому! Та знову ж таки – не встиг він здивуватися, як авто м’яко приземлилося в густих лісових хащах.

– Приїхали! – сказав впевнено «чорний круте­лик», ніби то не він ще хвилину тому питав дороги в Юрія!.. І справді, як попереджав тато, у відчи­нені вікна салону повіяло болотною віль­гістю, долинуло ліниве поодиноке кумкання розімлілих від спеки жаб. Лінивий вітерець хитнув під­ліс­ком, крізь гущавину в промінні призахідного сонця щось сліпучо зблиснуло, і браток, мов ошпарений, чортихнувся, затулився рукою в чорних пальчатках, і натиснув на газ. «Майбах» ревнув і відскочив у глибину гуща­вини... Від різкого ривка Юрко ледь шию не зламав. Але навіть не це його стурбувало, і не увесь цей маскарад з окулярами, рукавичками, похо­ронно чорними прикидами, гробовим мов­чан­­ням, а реакція водія на... Юрій міг поклястися, що крізь гущавину зблиснуло не що інше як золота маківка величного собору... Але – звідки?! Те, куди вони добиралися, як він пам’ятав, схоже на звичайну селянську хату... Чи, може, тут, на цьому болоті, відбулися якісь зміни?!

«Сахнувся, як чорт від ладану... Атеїст, іновірець чи взагалі сатанист якийсь... Тоді... чого він сюди приїхав?» – губився в здогадах.

– Того, чого й ти! – обізвався дивний попутник, ніби вони щойно обговорювали в голос це питання, насмішкувато позиркуючи на бідного Юрія, який не знав уже, що думати, якщо ці круті пацани навіть думки його читають... І про плани його потаємні, про які навіть мама не знає, знають... Та й ведуть себе так, ніби вони – найбільші пани в цьому світі... Щось недобре, зловісне було в цій впевненості... Ба! Навіть не чесне, підле! І взагалі – хто вони? І чого причепилися саме до нього?! Може вони – з міліції чи служби безпеки? Вичислили його... Точніше... засікли... прочитали думки? Але як? Хоч тепер у них така техніка, що говориш в себе на городі, а в Америці чути!.. І от тепер його хочуть змусити силою на те... що він задумав, і взяти «на гаря­чому»... А якщо він передумає? Якщо вже пере­думав? А тому от просто зараз встане і спокійно вийде, подякує за товариство і піде собі назад... чи в ліс по гриби, чи ще куди схоче... А, може, вони збоченці–садисти, чи вбивці–маніяки, і хочуть його вбити?.. Втопити у цих болотах, в яких згинула вже не одна тисяча люду? Але – нащо? І за що? Він-бо нічого поганого не скоїв, і вже точно, що не вчинить!.. Хоч би вони в нього стріляли!

– Прошу виходити! – обірвав нагло Юркові тривоги «похоронний» молодик, але таким привітним тоном, ніби запрошував на пікнік до накритої «галявини». Вийшов сам, обійшов машину, відчинив перед Юрієм дверці і чекав, доки той вийде. Двоє на задньому сидінні навіть не поворухнулися.

– Краса ж яка! А повітря! Як на планеті Тенебріс у сузір’ї Водолія. Навіть повірити важко, що зовсім поряд димить сіркою Чорнобиль, – безтурботно пожартував чорний браток, із насолодою вдихаючи на повні груди напоєне пахощами розквітлого лісового зілля повітря.

«По його блідому, як у воді вимоченому, фейсі видно, що він насправді з тої планети... – невесело подумав Юрій і раптом аж стрепенувся, пронизаний страшною підозрою. – Авжеж, на пред­ставника "золотої молоді” він не схожий! На хлопців з міліції – теж... Значить – зек! Мокруш­ник, що відсидів років з десять у камері-одиночці... Йо-ма-йо! Куди я попав і де мої вєщі? Мамо рідна!».

Від думки, що потрапив у лапи рецидивістів, або (ще гірше!) цілого бандитського чи теро­рис­тич­ного угруповання, білий світ в очах Юрія потемнів, захотілося чкурнути щодуху в хащі, доки не пізно. Але якась сила ніби прицвяшкувала його ноги до землі. «Хоча… – губився в здогадах, замість того, щоб тікати, – як на бандита, то крутелик задуже грамотний… Ні, ці хлопці або із органів безпеки, або ще з якої служби, але так вміло маскуються, що й не розбереш одра­зу?! Он про якусь планету ляпнув… На іно­планетян натякає, чортів вилупок! Щоб до решти заплутати…Ходять же чутки, що це вони підірвали Чорнобильську атомну та й нібито зараз щоночі висять вони над нею у своїх НЛО… Інші кажуть навпаки, що нібито четвертий блок підірвали свої, а прибульці з неба стежать, щоб не вибухнули решта. Бо тоді вже буде всій планеті капець! Але зараз головне – самому зостатися живим».

– Не бійся, друже, будеш жити! – зареготав таємничий попутник, ніби знову прочитавши Юркові думки, і, підійшовши майже впритул, поплескав по-братськи по плечу важкенькою правицею-рукавицею.

«По руці чути – спецназ! – похолов Юрій, схиляючись до думки про земне походження незнайомця. – Або ще гірше – «бригада»! Братки з якогось угруповання! Вони всі – у спортзалах качаються! «Качки» кляті! А що їм – мають гроші, живуть на всю губу!».

– І ти будеш так жити, – «заспокоїв» тривожні внутрішні переживання Юрія попутник і перейшов на діловий тон. – Точніше, у тисячу разів краща, ніж зараз, буде житуха твоя, браток, але тільки тоді, коли підпишеш з нами угоду… про співпрацю. Та ти не лякайся! Нічого страшного! Тим більше, як нам відомо, нас із тобою сюди привела спільна мета. Чи не так? Ну от… І ти знаєш – яка. Та не будемо озвучувати свої мрії заповітні, бо й ліс має вуха. Але твій план… дєйствий… нам підходить. Є тільки маленькі поправочки: не варто тобі взагалі говорити із Жорою, ну, попом, про… гм... назвемо об’єкт нашого спільного зацікавлення, приміром – «медальйон»... Не поняв, чому не варто? Та ще чортзна-що запідозрить. Зчинить хай. Викличе міліцію. Або ще гірше – острів підірве, як четвертий блок... Він це вміє! Ще той... вчений – рак печений! – засміявся, оглядаючись на «братків», що скам’яніло бовваніли у присмерку «майбаха». Ті ліниво гигикнули.

– А це ідея – висадити нафіґ у повітря все це болото! До бісової мами! Разом з тою хібарою і Жорою! Оце був би феєрверк! Жаби аж до Хрещатика летіли б! Класссс! Сссупер-клас! А що, хлопці, спробуємо?! Нагадаємо Жорі його молодість Чорнобильську? Давно мы не куражились-куролесились, а, пацаны?! – заохочений гигиканням, розходився не на жарт старший.

Братки на задньому сидінні знову схвально гигик­ну­ли, але не поворухнулись. Зате їхній брига­дир, раптово спохмурнівши, рвучко підійшов майже впри­тул до розгубленого Юрія і, війнувши болот­ним холодком, стишеним голосом жорстко наказав, спеціально, як здалося хлопцеві, імітуючи мову братви:

– Так, без базару: чекаємо ночі, пере­правляємо тебе на острів. Жора там один. Зазвичай спить у... будемо називати це – «хижа», як місцевий народ, отож спить Жора у хижі при відчинених дверях, зліва, біля столика з дрібничками всілякими. На роз­кладайці. Ти заходиш і ось цією штуковиною – ось вона! (пограв ломиком, який хтозна-звідки взявся в його руках) – тюк! Щоб не заважав. Легенько. Не до смерті. Хай живе. Нам ще такі бійці-підривники су­спіль­ного спокою знадоб­лять­ся. Далі дивишся просто перед собою: на стіні якраз навпроти вхідних дверей, вгорі – «медальйон». Ну, той, за яким ти теж прийшов. Ти його побачиш. Він сві­тить­ся в темряві. Принаймні, так кажуть. Ось цим ломиком – підважуєш дошку, спокійно відри­ваєш і виходиш. А ми – тут як тут: за порогом! Вручаємо тобі 500 тисяч баксів чи євро... Якою ва­лю­тою бажаєш? Байдуже? О’кей! Тоді доларами, ось вони! (відчинив, вщерть натоптаний грішми, кейс, який не­ві­до­мо звідки взявся в його руках і тої ж миті невідомо куди щез). І ми – розходимось, як в морі кораблі. По руках?

– Ні!

– Чому? – здивувався по-доброму, по-братсь­ки «браток».

– А тому, що я йшов не на ваш базар і не за вашими грішми! – обурився Юрко, несподівано для себе згадавши справжню мету свого походу на болото. – А заради батька! І не дозволю вам втручатися у мої плани! Ясно?! Хто б ти не був, навіть сам диявол!

– Вау-у! – оскалився вовком браток, але в мент змінив тон:

– Екск’юз мі. І міль пардон, серррр! Гарррразд! Вибачте! Проїхали... Оскільки я вельми шаную твої, хлопче, благородні синівські почуття, то почнемо спочатку. Значить, так: ти виносиш «медальйон», ми їдемо з ним у «дурдом», чи куди там запакували твого предка, знаходимо його, ти прикладаєш «медальйон» до нього... Чи, навпаки, його до «медальйона», тримаєш... Скільки треба тримати? Не знаєш? Думаю, що кілька хвилин вистачить, звісно, якщо він, тобто та штуковина, справді діє, і ми всі змиваємось. За хвірткою богодільні: тобі – бабло, нам – «медальйон»! І – розбігаємось в різні боки. О’кей?

У лісі стало тихо. Якимсь десятим чуттям Юрій несподівано відчув, що саме зараз, у цю хвилину, вирішується не тільки його доля і доля батька, а щось більше, щось дуже важливе, дуже непросте, щось неосяжне, дуже значне, чого йому поки що не дано збагнути своєю бідною головою. Водночас, те рішення залежить від нього, Юрія, від його... совісті. Так, він це відчував – від його совісті. І братки теж відчули, яка боротьба йде в його душі… Тому й насторожились, тому з такою садистською насолодою, прикрившись темними окулярами, їхній начальник спостерігає за тим, як на вогні спокуси… авжеж, тими проклятими доларами… корчиться нещасна Юркова душа.

Невідомо, чи потішалися ті незворушні «мертвяки», котрі сиділи скам’яніло в салоні, але їхній начальник аж ногами сукав від радості. Тим паче, що всі муки душев­ні відбивалися, як у дзеркалі, на простуватому, ще дитячому обличчі бідного Юрка.

– Бідний Йорик, – процитував театрально «вчений» рецидивіст Шекспіра, демонструючи свою освіченість, але це не справило на Юрій – середньо­статистичного безробітного із середньою освітою і вовняною кашею в голові – ніякісінького враження.

«Сам ти... Йорик!» – хотів лайнутися хлопець, але натомість знову запанікував:

«Вони знають моє ім’я! Але – звідки?! На мені ж не написано, що я – Юрик! А може... може, вони побували в тата?! Бандити? Вони ж на все здатні! І тато проговорився?! Він же ж хворий! Звичайно! Або розповів лікареві чи медсестрі про ікону... А ті – міліції? Або самі найняли цих бандитів! За такі «бабки» рідну маму продають! Так, на всі сто – так! Тепер все ясно й зрозуміло: ці хлопці послані йому вслід... Бандити... У тих психлікарнях не лікарі, а безсовісні бандити! Квартирна мафія! Спе­ціаль­но шукають одиноких стариків, алкоголіків, за­про­торюють у дурдом, а самі квартири присвою­ють. Про це вже відкрито пишуть і говорять у пресі... А от, виходить, вже й за церкви взялися!».

Останнє відкриття зовсім розчавило Юрія. Однак рятівна інтуїція підказувала, що йому нічого мудрішого не зостається, як погодитись. На все. А потім – видно буде!

– Гаразд! – сказав чужим, охриплим від хвилювання голосом. – Згоден…

– Молодець! – похвалив Юрка бандюга тоном патріарха, але стримано, мабуть, зрозумів вовку­лака, що не на лоха натрапив. – Що ж, є нагода випити – як-не-як одного лоха безробітного перевиховали. А ну, пацани, подать!

Братки схвально гигикнули із черева «майбаха», скло піднялося і на дзеркальний капот виповзла на таці скатерть-самобранка, або по-нинішньому, по-крутому – бар, з дорогими напоями і різними делікатесами, які Юрко навряд чи бачив навіть у вітринах магазинів.

– Я не п’ю, – категорично заявив хлопець, з останніх сил відстоюючи своє право на самовизначення, врешті, на свободу вибору!

– Прекрасно! – похвалив старший браток, але вже тоном задоволеного екзаменатора, і в змиг ока «згорнув» бар. – «Перевірочка на дорогах». А тепер – ходімо! Уже стемніло, так що – пора!

У лісі справді посутеніло. З машини вийшли і ті двоє «кам’яних», але через болото на острівець перейшли тільки вони з «Йориком», як зневажливо «охрестив» Юрій свого крутого поплічника. Хоча, як вони здолали болото, що, за розповідями тата, замкнутою в кільце бездонною трясовиною оточувало острівець із церковцею, Юрій не міг чітко пригадати. Десь в глибині пам’яті йому мерещилось, нібито зненацька зірвався вихор, схожий на чорну лійку, або на торнадо, яке часто показують по телевізору, підхопив його разом з братком і переніс через болото. На березі чорна повітряна лійка обм’якла, розсоталася і пасмом чорних водяних гадючок сповзла в болото. Але й це не здивувало втомленого пригодами Юрка. Навпаки, ще більше переконало, що хлопці, з якими його звела доля, можуть усе і, тим паче, здатні на все і навіть більше... І потверджувало цей здогад мерехтливе, зловісно-нетутешнє сизо-голубе світіння «майбаха» у лісовій гущавині.

– Іди і бери! То – гроші, ціла купа грошей! – наказав Йорик і, спалахнувши на мить сизим полум’ям, розчинився в темряві.

Тої ж хвилини на острів упала важка, мов розпарене в окропі сукно, задушлива і безпросвітна ніч.
Категория: 48 | Просмотров: 707 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011



СТРАСТІ ОТЦЯ ГЕОРГІЯ

...І раптом шалений брязкіт сталі впереміш із грізним риком бойових команд, переможними вигуками і зойком-стогоном смертельно зранених людей розпанахав нічну тишу, розтяв навпіл душу отця Георгія. Не тямлячись від наглої тривоги, кинувся бігти і впав... наткнувшись на темну глуху стіну тиші. Господи, воля Твоя... Знову! Усе повторилося знову – всоте, в тисячне! Знову його обступили козаки. Їх було ще більше, ніж минулого разу. Поміж них, чорних від запеченої крові і баговиння, біліли домотканими соро­чицями кілька бородатих, схожих на святих, дідів, стояли з пониклими головами з десяток зовсім юних хлопчаків у солдатських гімнастерках часів Другої світової, цілий гурт по-сільському вдягнених «лісових хлопців»... Постояли довкола нього, розпростертого на землі, і розійшлися... Тоді прийшли Ходись, Дятлов і Сквирський. Але не помітили його: по жестах було видно, що вони сперечаються. За мить – теж злилися з темрявою... Запала мертва, як у гробу, тиша.

Знесилений, лежав у темній високій траві і шукав очима у темному низькому небі архангелів, які мали би звільнити його тлінне тіло від сум’яття духу. Зв’язати його уривчасті фрагментарні спогади в один логічний ряд. Але архангели не являлися... Вони явилися йому, це він добре пам’ятає, тільки двічі: перший раз – у той серпневий день (про те, що тоді було Спаса, він дізнається згодом, через роки), коли він прочитав собі вирок в заплаканих, винуватих очах дружини. Ніби Таня почувалася винною в тому, що він тут, в цій стерильно– білій палаті, пропахлій ліками, на цьому твердому ліжку, в цьому незручному, пронизаному невимовним, нелюдським болем тілі... Намагався пригадати те, що було раніше... Але те «РАНІШЕ» зливалося в суцільне чорно-багряне полум’я, з якого час від часу зринало холодне байдуже обличчя дружини, зовсім не схоже на те стражденне, що біліло крізь сірі тумани в його узголов’ї...

– Ради Бога, не вини себе. Ти ні в чому не винна. Це я... – казав навмання, аби заспо­коїти Таню, і побачив, як заходять у палату двоє вродливих юнаків у сяючій білизною одежі. Подумав, що то студенти-медики, які практи­куються в цій лікарні, а тому не заперечував, коли вони, не спитавши в Тані дозволу, взяли його попід руки і повели з палати. Думав – на обстеження. Але вони повели, чи то радше понесли його спочатку довгим лунким і ніби дзеркальним коридором, потім вниз – довгими крутими сходами, далі алеєю догля­ну­того роз­квітлого саду, обнесеного високою білою стіною, в якій темніла ледь помітною рискою вузенька, мов щілина, хвіртка, така вузенька, що він здивувався, як же ж це через неї люди проходять?

Та тільки подумав, як відчув, що сам проходить крізь неї, наче нитка крізь вушко голки, і падає – з квітучої оранжереї – у безпро­світ­ну й смердючу, як вигрібна яма, темінь! Боже, чому?! А слідом сиплються на голову клубком зміїним неправедні його дороги і купою важез­ного каміння – його гріхи... І саме тоді, коли серце ось-ось мало розірватися, вибухнути від жаху, почув над головою лагідний голос:

– Іди! Там благодать...

І він, над силу винирнувши зі в’язкої смердючої ковбані, побачив далеко і високо над безмежним темним морем багнюки – три золоті маківочки...

Один Бог знає, скільки тривав цей жахливий сон, шлях випробування чи термін одужання? Здавалося, минуло тисячоліття, а він усе борсався, брьохався у багні, раз по раз провалювався з головою, захлинався смердючою тванню, однак щоразу – за міліметр, за хвилину до скону, встигав схопитися за очеретинку, за корч, за жменьку моху і виповзти, видертись на ослизлу купину моху, вихаркуючи з грудей груддя кривавого гною разом зі шматками легень... Та тільки здіймав голову над трясо­ви­ною, щоби передихнути, вхопити ковток свіжого повітря, як бридкі болотні почвари знову стрибали йому на голову, тручали назад, тягли за ноги в безодню. І так – день у день, рік у рік, бозна скільки століть... Врешті, коли його покинули останні сили і надії побачити золоті маківки, коли він втомився боротися і з розпачу був готовий сам пере­тво­ритися на багно, знову з’явилися ті двоє в білому, підхопили його під руки, висмикнули з трясовини, підняли в небо і...

І ось він тут... у Храмі на болоті, і не відає, чи це кінець чи середина шляху на Голгофу, чи, може, тільки початок нових випробувань? Але знає одне: навіть смертельно втомившись від нічних видінь, від щоденних страждань, він мусив розгадати таємницю свого воскресіння. Але спершу йому треба розіб­ратись у самому собі, у своїй душі, у своєму житті. Спокутати свої смертні гріхи, свою власну провину перед Богом...

Впевнившись, що більше не засне, отець Георгій сів на похилену до самої землі стару вільху і задивився на мерехтливі тіні, що ткалися по болоті у голубуватому сяйві місяця. Наразі насторожився: гострим, відточеним довголітнім життям на безлюдді, слухом вловив тихий шерхіт скрадливих кроків, ледь чутний тріск сухої гілки, хруст розчавленого зілля. Зовсім поряд. Різко встав, роззирнувся: нікого. Ані лялечки. Зате крізь відчинені двері церкви чувся звичний, як на цю опівнічну пору, шум, гам, з якого вирізнилися суворі чоловічі голоси, уривки фраз... То полков­ник Джалалій робив свою звичну перекличку тим трьомстам відчайдухів, що ганьбу поразки під Берестечком відмивали з козацьких знамен власною кров’ю, зоставшись в обороні Кривого болота... Полковник чітко називав прізвища, а козаки йому відповідали, є такий чи нема:

– Нечай?

– Є!

– Бабилюлька?

– Є!

– Дармограй!

– Є!

– Семистяга?

– Є!

– Чоломбитько?

– Є...

– Ходись?

– Я тут...

– Бунчужний?

Кілька разів стривожений голос полковника перепитав:

– Бунчужний? Є – Бунчужний?

Але ніхто полковнику не відповів. І отець Георгій теж не обізвався. Йому знову, як і тієї трагічно­–чорної чорнобильської ночі, мов заціпило. У церкві запала глибока похоронна тиша: чи то запорожці запеча­лились його долею, чи, може, долею якогось іншого Бунчужного, або ж мовчанням поминали загиблих побратимів...

– А гетьманські клейноди?! Де гетьманські клейноди?! Невже в ляських руках? Чи татарва погана разом з Хмелем прихопила?! – розколов зненацька тишу молодий гарячий голос.

– Клейноди... клейноди... Де клейноди? Де Бунчужний? Шукайте Бунчужного! – загуло розтривожене козацтво, роззираючись по церкві, шукаючи якогось Бунчужного з клейнодами.

Хоча ця фантасмагорична сцена повторювалась в його уяві (а може, й наяву?) від звуку власного прізвища отець Георгій щоразу ціпенів, намагаючись збагнути, який зв’язок між ним, його прізвищем – Бунчужний, і гетьманськими клейнодами? І чи це не його далекий якийсь предок у січі з поляками та в шарпанині з татарами – не зберіг символи козацької слави і Української військової держави? Невже боягузтво, як родове прокляття, разом з прізвищем переходить з покоління в покоління?!

– В Богуна! Клейноди – в Богуна! – долинуло луною… Чи з глибини болота, чи з далини століть. І козацьке коло звільна зітхнуло. Та по зітханню знову вибухнуло тривогою: чи рятуватися, оголивши тили, а чи всипати ляхам по саму зав’язку, щоб тим часом полки Богуна, ними прикриті, з найменшими втратами вибралися з цього розпроклятого болота ?!.

А з темних рублених стін (чи крізь них?) все сходили і сходились на раду-пораду козаки, закривавлені, заляпані баговинням, в посічених шаблями кривавих сорочках...

– А чи готові пани-брати кістьми лягти за честь козацьку й віру християнську? – накрив басюрою розтривожений рій голосів хоробрий полковник Джалалій.

– Готові, Джалалію! Готові, полковнику! – гримонули дружним хором козаки. – Усі! Усі!

– Тоді – з Богом, пани-товариші! За рідну землю і волю!

– З нами Матір Божа! – задзвеніло стотисячною надією воскресле для перемоги пошарпане козацьке військо.



Щоразу після цих слів: «З нами Матір Божа!» – отцю Георгію лег­ша­ло на душі і світлішало в голові, і відступив страх перед безумством, яким був загрожений його кволий убогий дух. Щоразу зривався на рівні, готовий стати в козацьке коло, і разом із їхніми розтривоженими, заблукалими у цих болотах душами благати Матір Божу дати змогу козакам завершити з честю цю нескінченну тяженну війну і вийти незапля­мо­ва­ними з цього Кривого, вже – Кривавого болота. Але – не мав права, бо не годен був їм допомогти... Хоч молив­ся денно й нощно, і тримав суворий піст, і ще суворіші єпитимії, служив молебні і панахиди, бла­гаю­чи Бога і Сина, І Богородицю почути його, простити йому гріхи власні і послати Благодать на відпущення чужих гріхів, але… – у Вишніх його не чули... І не відспівані ним, бунтівні, неупокоєні душі трьохсот українських спар­­танців знову і знову виходили з болота, і зби­ра­ли­ся у своїй козацькій церкві на вічну свою раду, викликаючи мимоволі на спит і душу Георгія Бунчужного.

Гул у церкві і в голові поволі стихав. Із бездонного неба опускалася на землю така трепетна небесна тиша, яка буває тільки після немило­сердного побоїща, а може, то Господь, почувши, нарешті, запізнілі молитви негідного Його Благодаті самозваного козацького попа, думав, що ж робити Йому з цими мучениками за Україну, загубленими в тисячолітній земній твані, замішаній на крові, славі, гріхах, зраді та геройстві?

«Господи, Отче всемогутній і милостивий, почуй мене, пошли на душу роз’ятрену раба твого негідного супокій, мир і благодать», – молив Небо отець Георгій, і відповіддю йому була тиша. Мовчали навіть болотяні жаби, а пташки лісові, причаївшись у листі, з подивом спостерігали, як безшелесно-перламутрово осипаються росою у рогозу їхні співи-щебети.

Нарешті душа отця Георгія зовсім втихо­мири­лась, і він повернувся в церкву. Там теж було тихо. Перехрестившись до чомусь невидимої сьогодні в темряві ікони Пресвятої Богородиці над вівтарем, намацав на свіч­нику сірники, запалив погаслу свічечку. Світло розійшлось по церкві золотавими колами, від­тіс­няю­чи темряву, осяяло святий скорботний лик і добрі, як у його рідної матері Федори Никонівни, очі. Погляд Богородиці був спокійний і трохи жалісний. Певно, Вона жаліла його, хотіла зарадити його мукам, відвернути від нього нічні змори, але... чомусь не могла. Чому, Мати Божа?!

І він здогадувався: чому?.. Певно, ноша гріхів його минулого життя була така важка, що Син Жінки, Яка дивилася на нього, отця Георгія, очима рідної матері, у гніві праведному просто не бажав перекладати їх ні Собі, ні Матері на плечі... І це пекельне знаття, цей Страх Божий отець Георгій носив у собі, як русич – стрілу половецьку, як останній гетьман України – тавро катор­жа­нське... Він лякався самого себе, схоплювався серед ночі і міряв, міряв у важких роздумах церковне подвір’я, свою неопалиму купину, свій довічний чернечий притвор. Страшними зусилля­ми волі намагався примусити мозок відновити в матриці пам’яті усі події, що відбулися понад двадцять років тому, до найменших подробиць, хвилина до хвилини... Іноді йому здавалося, що хтось зітер в його пам’яті всю інформацію про причини і наслідки катастрофи, яка переламали світ навпіл... Але – хто і для чого?! Можливо, відбулося це в наслідок шоку... А може, тому, що тільки безпам’ятство могло врятувала його від... божевілля або ще жахливішого – самогубства? Жахливішого – перед Богом, але не в порівнянні з цими пекельними муками, що терзають його душу уже котрий рік поспіль!

Часом у мороці свідомості спалахували сяючо-білі постаті його несподіваних рятівників. І знову його мозок, просякнутий отрутою зневір’я і сумнівів, корчився над розгадкою дилеми: хто були ті двоє в білому – посланці позаземних цивілізацій чи цілком земної наукової інституції? І ради чого або задля якого експерименту принесли його на цей острівець посеред бездни, про який він ніколи не чув і не здогадувався?! До якої істини і благодаті він ішов і продовжує йти, тупаючи на одному місці – на цьому крихітному, з долоньку дитячу, поміче­ному Богом острівці, на цій п’яді земної тверді посеред трясовини, під Омофором Богородиці, але й перед її недремними очима?

А душа його зверталася до господа: «Отче наш, спаси й помилуй... Мати Божа, Пресвятая Богородице, моли Сина Свого за мене грішного...».

І раптом йому знову почулися людські кроки. Але вже під самою церквою. Ніби хтось, тупцюючи, переминався з ноги на ногу, не наважуючись переступити її поріг.

Так часом люди не наважуються переступити закон Божий чи людський...

КАЗКА ПРО СТРОНЦІЄВОГО ХЛОПЧИКА

Не зважаючи на грізний наказ і силу, яка вперто, навіть зло штовхала його в спину, Юрій так і не нава­жив­ся пере­ступити поріг церковці, хоча й двері були відчинені, і золотавий пломінець свічечки обіцяв заблуд­лій у темряві ночі душі подо­рож­нього спа­сен­ний притулок. Стримував який несосві­тен­ний жах. Здавалося: переступить поріг і... відлетить назад – у чорну прірву трясовини... У прірву гріха! Так! Гріха... Він згадав слово, яким називається ця страшна безодня, яка допіру, щойно він стрівся з «чорними хлопцями», дихнула йому в обличчя цвинтарним холодом. І відчув на собі погляд... Хтось дивився йому в душу і – не пускав через поріг! Хлопцеві стало незатишно. Охопило непе­реборне бажання захо­ватися від тих… всевидящих очей… Втекти! Але – не міг. За спиною ще чорнішою прірвою диха­ло болото, сопів неви­ди­мий у темряві браток, зловіс­но поблимував з пущі «майбах»...

Двічі Юрій підходив до дверей і двічі – відступав. А коли, нарешті, таки наважився, почув глухе, як стогін, зітхання: піп не спав! Потім – скрип, зойк, якийсь гармидер, і... з дверей церковці, ледь не збивши Юрка з ніг, вилетів чоловік у чорній довгій сорочці і впав, як підстрелений, у траву.

– Вперед! – грубо штовхнув у спину Юрія нетерплячий голос братка. – Не проґав момент!

І Юрій переступив поріг, і… полегшено зітхнув, відчувши під ногами не провалля, а тверду дощату підлогу. Роззирнувся – нікого. Лиш у лівому кутку, біля столика з іконками і хрестиками, виднілося щось схоже на порожню розкладайку. Пошукав очима по стінах – голі! Жодної ікони. Чи він... осліп? Боже, невже він осліп?!! І знову страх кари Божої паралізував ноги. Вони стали… як дерев’яні! А мозок обпік спогад: якось тато розповідав йому, малому, нібито всі ті, хто колись руйнував церкви, здіймав з них хрести і палив образи, – або сліпнули або калічились!

Перехрестився тремтячою, як оловом налитою, рукою, благаючи:

– Прости Господи, а ж я – не зо зла! І не з користі! Я ж – з добрими намірами, заради тих, хто не може сюди прийти!

І в очах прояснилося, ніби полуда спала: при світлі єдиної тоненької, як соломинка, воскової свічечки, побачив ті самі стіни, але вже прикрашені звичайними, як для кожної сільської церковці, дешевими іконами у біленьких виши­тих рушниках. І все тут було скромне і звичайне, і нічого, жодна з цих іконок, не світилася. Але від серця відлягло: слава Богу, він – не осліп! Він бачить! Переляк минав, натомість душу охоплювала тривога: що з ним відбувається? Чого він весь тремтить, як перед стрибком у прірву? І хто за ним… авжеж, постійно стежить?! Підняв погляд вгору і… побачив – просто перед собою... очі! Такі знайомі, мигдалево-золотаві очі... Вони дивилися на нього стривожено, скорботно, як тоді… Коли? Коли це «тоді» – було? Дай Боже, пам’ять... Так, це було дуже давно, двадцять років тому… Першого травня, в день, коли йому виповнилося шість рочків і коли… несподівано з його голови почало осипатися волоссячко… Як білий пух з рано посивілої кульбабки…

…Того дня хлопчикові було дуже весело, бо в нього ще ніколи не було… такого веселого дня народження. Мама вперше взяла його із собою до лісу на маївку. Тато не пускав, казав стривожено, що його душа чує щось недобре. Але мама сердилась і казала, що через татові постійні страхи вони живуть, як відлюдьки, що їх уже в селі вовками прозивають, що він – як собі хоче, а вона таки піде з дитиною на маївку, хай дитина побуде між людьми, подихає цілющим лісовим повітрям!..

Між людьми дитині справді було цікаво. На галявині, де вони маювали, грала музика, люди танцювали, співали, їли й пили, повсідавшись – хто просто на траві, а хто, підстеливши газету чи коцика. Вони з мамою теж сиділи на килимку у траві, дивилися на людей і їли морозиво, куплене у буфеті, який, як говорили люди, привезли на машині аж «з району». Над галя­ви­ною літали метелики – різних кольорів і розмірів, поодинокі бджоли та цілі рої кусючої липучої мошви. Хлопчикові раптом здалося, що один рій сів йому просто на голову. Хлопчик розсердився, провів рукою по чубчику і... волоссячко посипався долі золотими остючками. Якраз на той час на галявину з лісу вийшов тато. Хлопчик засміявся і побіг, петляючи, мов зайчик, поміж дерев і кущів, та гукаючи весело:

– Тату, подивись на цю чудасію! Сиплеться, як остюч­ки!

Тато зупинився, присів перед хлопчиком, ле­генько погладив по голівці і волоссячко, справді, як казав хлопчик, посипалося долі, мов остючки з пересохлого колосочка. І враз татове засмагле, обрам­лене русявою бородою, обличчя стало жовте, як віск. Нічого не сказавши мамі, він схопив хлопчика на руки, пригорнув до грудей і швидко пішов просікою, а потім стежкою – у пущу.

– Тату, а чо’ люди – з пущі, а ми – в пущу? – здивувався хлопчик, проводжаючи поглядом зустрічну фуру з дровами та хмизом, запряжену втомленими сумними коненятами, яких поганяв батогом сумний дядько в картатому кашкеті.

– Так треба, – відповів батько, витираючи об сорочечку хлопчика мокре лице.

– Тату, чому ти плачеш? Сьогодні так весело, а ти плачеш? – стривожився хлопчик, міцніше обіймаючи тата за шию. – І чого ти несеш мене в хащі? Там вовки! Мені страшно, тату! Я хочу до мами!

– Не бійся, синку! Вовки не страшні. Страшні люди, які втратили совість... Страшні безумці, що не чують Бога... Ми йдемо не до лісу, синку, ми йдемо до Матері Божої... рятуватися, синку... – заспокоював тато, обома руками затуляючи тільце хлопчика від смалкої і дряпучої гущавини, крізь яку вони про­ди­ра­лися.

– Від кого? – не зрозумів хлопчик.

– Від біди...

Хлопчик притулився личком до татового обличчя – воно було сухе. І він заспокоївся, заховав голову на татових грудях і заснув.

Прокинувся від татового голосного шепоту. Було темно. Нічого не видно, навіть обличчя тата, тільки м’яка шовкова борода лоскотала щічки. Наляканий темрявою і татовим стривоженим шепотінням, хлопчик нашорошив вушка і почув, як невидимий у темряві тато просив когось, теж невидимого:

– Поможи моїй дитині, Пресвята Богородице! Спаси мого хлопчика, Милосердна. Він уражений радіацією… Він тліє, згорає, як свічечка. Подивись на нього, він світиться!.. Зціли його, прошу тебе, Мати Божа, уздоров. Бо я – безсилий. Усі – безсилі перед цією бідою... Люди вмиратимуть, як мухи…Поможи. Ця дитина нічого не винна. Я – винен. Бо я ходив, добивався, попереджав – як Ти казала, Пресвята, Преблага! Я все робив, як Ти веліла, Мамо Божа… Але вони сміялися з мене… Вони величалися своїм розумом, а мене робили дурнем. І я… я не зумів їх переконати… Не зумів! Прости! Може й справді, не вистачило в мене розуму? Чи переконливості? А може, й віри? Я… винен. Мене карай, але прошу Тебе, Милосердна: врятуй мою дитину… Мати Божа. На Тебе, заступнице наша, одна надія...

Тато заплакав. А хлопчик від страху міцно зажмурив очі, але замість темряви крізь склеплені повіки побачив рожеве світло. Боязко розмружився: з густої темені на нього дивилися лагідні золотаві очі невідомої жінки. Очі усміхалися, хоч із них, здава­лося, котилися сльози. Та все одно страх минув. Хлопчикові стало легко і затишно, і він знову заснув.



Прокинувся першим і здивувався, що… не коло мами в теплому ліжку, а на вкритій осокою і листям папоротника холодній підлозі, і не в своїй, а в чужій дерев’яній хаті з високою стелею. Поряд спав, скрутившись смішно калачиком, тато. Крізь відчинені двері було видно очерет, ріденькі кущі, над якими клубочився білий туман. Хлопчик згадав вчораш­ню пригоду, сутінковий ліс, по якому вони бігли, не розби­раю­чи дороги, татову молитву і лагідні очі жінки... Він роззирнувся по дивній, не схожій хату, хаті і… побачив ті самі очі! Вони дивилися на нього з портрета, що висів на стіні. Хоч жінка на портреті була нама­льо­вана, але очі її світилися, як у живої! Хлопчик ще ніколи такого чуда не бачив, а тому злякався. Але добрі очі жінки усміхнулися, і страх минув, і хлопчик заспо­коїв­ся, і почав з цікавістю розглядати портрет. Жінка вже не плакала, як уночі, але в кутиках її очей досі блищали прозорі золотаві сльозинки.

Коли тато прокинувся, хлопчик спитав, де вони.

– У Храмі на болоті, – відповів тато. – І ми тут будемо жити доти, доки в тебе не виросте чуб.

– А це хто? – спитав хлопчик, показуючи на портрет жінки з живими очима.

– Це – Мати Божа.

– У Бога є мама?! – здивувався хлопчик.

– Є… – усміхнувся тато.

Хлопчик щось довго собі думав, а відтак прошепотів татові на вухо, щоб ніхто не чув:

– Значить, вона ще сильніша і розумніша за Бога?..

– Вона просто ЙОГО МАМА, яку Він любить і слухає. Зрозумів?

– Ага! – сказав хлопчик, засумувавши за своєю мамою.



То було прегарне життя на острові. Найкраще у світі, якби, правда, не голодні, аж скажені комарі та рої мошви, що густими хмарами дзуменіли над вечірнім болотом, готові випити з хлопчика всю кров. Але у їхню хатку-церквицю, встелену лепехою, м’якою осокою – волоснем, вереском і полином, ті кровопивці не залітали. Бувало, висіли тучами у дверях, а поріг перелетіти – не наважувалися… Розбійники!

Хлопчикові все здавалося, ніби вони з татом граються у «війнушку-партизанку». Йому було весло й гарно. Вдень острівець їхній нагадував справжній рай. Висока, нетоптана ніким цілюща трава на острівці і смарагдово-сиві мохи на болоті були всипані різнокольоровими ягодами, які хлопчик дзьобав, як пташка, і грибами, які тато, настромивши на патички, пік на маленькому багатті, і пригощав ними хлопчика, приказуючи:

– Їж, сміливо їж, на них нема ні краплі радіації... Крім того, вони цілющі і виводять з організму радіоактивні елементи. Це диво! Чудо, що в цьому напівмертвому, опаленому Чорнобилем лісі цей острівець, і, як не дивно, болото – єдине чисте, незаражене радіацією місце! Ніби над ним Мати Божа тримала свої священні Покрова! От бачиш, у тебе вже й волоссячко почало відростати, і щічки порожевіли... Скоро ми, з Божою поміччю, зовсім поправимось і будемо рости собі здорові, великі й щасливі.

Тато гладив хлопчика по голівці і волоссячко вже не осипалося з неї золотими остючками.

Але з настанням сутінків хлопчикові ставало трохи… моторошно. Здавалося, споночіле болото ожи­ва­ло таємничими приглушеними звуками, схожими на далекі людські голоси і ледь чутний передзвін, а над ним спалахували і згасали голубуваті вогники. Коли він питав тата, що це шумить, дзвенить і світиться, тато відказував, що то шумить ліс і дзвенять лісові дзвіночки та конвалії, а над болотом літають світлячки-комашки і фосфорують старі трухляві пеньки. Але хлопчикові все одно було страшно, все ввижалося, ніби з болота, блискаючи очиськами, вилазять якісь чудиська-страхіття, нипають, ходять подвір’ям, проте хлопчик знав: наблизитися до церкви їм зась! І заподіяти зло хлопчикові – теж, бо його береже Матка Божа. Так тато називав намальовану на стіні жінку з добрими, лагідними, як живими, очима. Тож міцніше пригорнувшись до батька, хлопчик чекав, коли той візьме його на руки і притулить гарячим чолом до її «образу», і страх мине, і він засне, скрутившись калачиком біля татових теплих грудей у гніздечку із запа­ху­щого м’якого сіна. І спатиме аж до ранку, доки його не розбудить поцілунок Матки Божої. Такий був у них з татом ритуал: двічі на день, ввечері і вранці, припа­да­ти до чудо­творної ікони Богородиці. І щоразу хлопчикові ставало затишно й гарно, ніби його цілувала мама, якій вони, на жаль, не встигли сказати, куди поділися, і за якою хлопчик дуже тужив.

І тільки після цього вони йшли, як тато казав, «пастися». Спочатку, доки роса не спала, лягали долічерева у траву на церковному подвір’ї, і шукали помічне зілля. Тато висмикував якийсь корінчик, зривав листочок чи цвіточок і казав:

– Споживай з Божою поміччю. Хай піде тобі, синку, ця Божа бадилинка на лік і на здоров’я на цілий вік. Ось цей листочок, серпорізом зветься, а цей – буркуном, їж, а це – Іванкове зілля, або глекопар, а це – копитень, щоб печіночка не боліла, кров очищалася від радіонуклідів і малярія не чіплялася, а це любочка, а це її сестричка кульбабка, а це перстач – від зобу, а це корінчики балабана, в голодовку вони людей від смерті спасали, а нас порятують від білокрів’я... А воронець-баранець – усі хвороби прожене і в болото їх зажене...

Потім тато напував хлопчика березовим соком із слоїчка, прив’язаного до стовбура найбільшого на острові білокорого дерева, і вони йшли тільки татові видимими стежками – через трясовину – у пущу, де, здавалося, не ступала ніколи людська нога.

Того літа у цих краях зародило так рясно грибів і ягід, що вистачило б, як жартував тато, армію нагодувати. І армія, мабуть, почула, бо не забарилася прито­рох­кати в ліс на «всюдиході» і оточити їхній з татом болотяний рай. Але перейти на острівець «армії» сміливості заб­ракло, тому вона з берега кричала у гучномовці:

– Гражданин с ребенком! Выходите! Вы слышите?! На болоте очень высокая радиация! Смертельная для жизни! Оставаться здесь опасно! Тем более – для ребенка! Не прячтесь! Пожалейте малыша! Рядом с нами – его мать! Ваша жена! Она вас умоляет: выходите!

Але хлопчик з татом і не думали покидати свою церкву-фортецю. Хлопчикові було водночас і весело, і страшно.

– Не бійся, – заспокоював тато, притискаючи хлопчика до грудей. – Вони сюди не доберуться. Не знайдуть стежку. Ніхто в цілому світі, крім нас із тобою, ніколи не знайде сюди стежки, якщо його не переведе через болото Матка Божа.

– Навіть мама? Тоді попроси, тату, Маткубожку, хай переведе через болото маму, – просив хлопчик. Він тужив за мамою, яка не знала, де вони по­ді­лися, а тепер не розуміла, чому вони з татом ховаються тут, на болоті. А тому стоїть там, на березі, серед чужої страшної армії і плаче за ним, своїм Юрчиком. Хлопчик хотів гукнути мамі, щоб не плакала, але тато наказав сидіти тихо, як церковні миші, ніби їх взагалі тут нема і ніколи не було. Та, очевидно, армію важко обдурити. Бо, хоч вони з татом і не пока­зу­ва­лися, міліція, як називав армію тато, все одно не розходилась і погро­жувала, що буде стріляти і «взорве хібару».



…Вночі хлопчика розбудила розмова тата із іконою Матері Божої. Тато дякував Богородиці за те, що врятувала йому сина. А на світанку, перехрестившись, взяв хлопчика на руки, в останній раз притулив його чолом до вуст Богородиці, вийшов із церкви і пішов через болото – здаватися армії-міліції. Коли ж тато з хлопчиком на руках вийшов із густого туману, що клубочився над болотом, як біла пара над киплячим казанком, всі на березі вражено оніміли. Мама розказувала, що їй самій здалося, ніби то сам Бог виносить її сина на руках із страшної, зараженої радіацією, драговини.

Тато віддав хлопчика мамі, але пояснити нічого е встиг, бо його схопили солдати з автоматами, заштовхали в машину і кудись повезли. Тільки через двадцять років, коли хлопчик стане зовсім дорослим, він дізнається, куди повезли солдати його тата того тихого, сонячного ранку. Через майже двадцять років він дізнається гірку правду від мами і, вражений, ображений на неї і на весь світ, у відповідь розкаже мамі всю гірку правду про хлопчика, який світився від радіоактивного стронцію, і про волоссячко, що сипалося з його голови золотими остючками, і про татові сльози, і намальовану на стіні у «Храмі на болоті» жінку з живими добрими очима, яка щовечора і щоранку цілувала його в чоло, спиваючи страшну радіацію.

Мама заридає, заголосить, і скаже: «Їдьмо!». І вони поїдуть автобусом у знамениту «Глеваху», про яку дорослий хлопчик чув, та не уявляв, що воно таке…

– Аби лиш він живий був, аби тільки був живий, – шепотітиме мама дорогою, дізнавшись правду. І буде тяжко каятись, нібито думала, що тато зовсім з розуму зійшов після того, як йому явилась уві сні Богородиця і просила їхати до начальства Чорнобильської станції, щоб попередити про небезпеку аварії, і він поїхав, але там його не послухали, а навпаки побили і здали в «дурдом», і тримали там аж до аварії, а потім випустили і наказали нікому нічого не розповідати… Отож тато, думала мама, від обиди і безпомічності зарадити біді помішався, заслаб на голову і викрав у неї дитину, його, малого Юрчика, і заховався з ним у тій хижі серед болота, бо тоді ще ніхто не знав, що то – не хижа, а церква… І про аварію взнали теж набагато пізніше, а тато, виходить, все зрозумів ще Першого травня... Здогадався, чого в нього, Юрчика, волоссячко осипалось… Тато був таки розумний чоловік, дуже грамотний, все читав і все знав, і чесно про все говорив людям, просвіщав, через що його й не любило начальство: з вчителювання вигнали, і дурним зробили... Але, Матінко Божа, чого ж це вона, мама, та не побачила, що волоссячко з дитячої голівки осипається?.. Та ще все життя тримала зло на чоловіка... А виходить, що не він, а вона винна у всьому... А тепер... Що вже тепер?! Мати Божа, хоч би живий він був, хоч би живий...

Дорослий хлопчик теж просив Матку Божу з далекого дитинства, щоби тато його був живим. І щоб Вона простила йому, невдячному синові, вперту дитячу образу на маму, що віддала тата міліції, і на самого тата, який, як вона казала, нібито десь поїхав і їх покинув, і забув, осиротивши обох… І це тоді, коли тато сидів у... у… богодільні, зовсім поряд, а він, дорослий чоловік, нічого не хотів знати, затаївши на всіх образу... І от тепер – він усе знає, і просить Матку Божу, аби ЙОГО ТАТО БУВ ЖИВИЙ...



Тато був живий. Однак дорослий хлопчик не хотів вірити, що цей старий, сивий, беззубий, немічний дід на убогій койці в убогій палаті серед таких самих убогих калік – його тато, отой – молодий, відважний, розумний, поважний і такий… високо­духовний, що розмовляв із самою Богородицею.

Але чужий старий і немічний чоловік впізнав свого хлопчика, свого Юрчика. Його каламутні (колись ясно голубі) очі зблис­нули радістю. Шамкаючи беззубим ротом, оброс­лим сірою скуйовдженою бородою, тато попросив підійти ближче і Юрій підійшов… І несподівано для самого себе впав перед татом на коліна, і притиснувся головою до худеньких, таких рідних грудей свого втраченого і віднайденого батька.

... І ось той дорослий хлопчик знову стоїть уже перед іконою Матері Божої, шукає очима її лагідний погляд, але Богородиця дивиться на нього скорботними очима і – не впізнає... Чи не воліє впізнавати в цьому дорослому чоловікові, в цьому блудному і блудливому синові людському – того хлопчика, який світився від радіоактивного стронцію, як свічечка, і якого вона цілувала щовечора й щоранку у палаюче чоло?..

ПРИТЧА ПРО ПОВЕРЖЕНУ ГОРДИНЮ

«Не спалося, а ніч – як море…», – згадалося Шевченкове.

Ніч, справді, здавалася безкінечною. Отець Георгій лежав, вткнувшись лицем у вогку від сліз подушку, вишиту парафіянкою Храму Покрови Пресвятої Богородиці Ольгою Михайлівною і набиту ним власноручно цьогорічним свіжим сіном. Приглушені пахощі чебрецю, полину, м’яти та всілякого різнотрав’я поволі повертали його розтерзану нічними кошмарами душу до реальності, яка… була, на жаль, не легшою: перед судомно заплющеними очима починала «прокру­чу­ватись» інша ніч і битва інша – новочасна... Але тихо, беззвучно, як у німому кіно...

Окремі уривки цього «кіна» він уже бачив. Вони вривалися в його сон, робили співучасником якоїсь... він відчував це... апокаліптичної битви добра зі злом... І кожного разу він бачив себе серед тих, хто був… Господи, спаси й помилуй, на боці зла! А іноді і... призвідцею, винуватцем страшної, вселюдської біди, сучасним Понтієм Пілатом! І… о, Боже!.. він про це здогадувався! Одначе замість того, щоб покая­тись, умивав, як Понтій Пілат, руки, свято пере­ко­наний, що ніхто ніколи не покличе його на суд – ні Божий, ні тим більше – людський... Страшною людиною він був у тих своїх страшних снах. Нелюдом! Обезумілим від гордині і вседозволеності нелюдом...

Та все-таки, як не прикро було все ЦЕ згадувати, отець Георгій просив Господа повернути йому пам’ять, щоб він зміг повністю осягнути свою вину і споку­тувати її, хай навіть ціною життя. Але... очевидно, не висока та ціна… Бо й справді – чого варте життя священика, позбавленого Божої Благодаті? І хіба не найтяжча покара для нього, коли Господь не приймає з його осквернених вуст молитви?!!

Отець Георгій беззвучно заплакав... І знову йому почулося, ніби хтось ходить довкола храму, важко сопе, хихикає та порикує люто... Але то була не людина. Пахло звіром. Пахло гріхом, як тієї ночі, криваві осколки якої він носив у собі...

І враз його розпростерте тіло, все його єство затріпотіло в передчутті... звільнення! Отець Георгій різко схопився на рівні. Так, він усе згадав! Не фрагментарні картини Апокаліпсису, не уривки напівздогадів, зморів-сновидінь – перед внутрішнім зором раптом постало все, до найменших дрібниць, його минуле життя, вся його кручена-мучена доля-фортуна... Але чому аж через двадцять років?! Невже така велика його вина? Боже Милостивий, хто він насправді – цей чоловік, облаченний Тобою у священичі ризи, якого ти так довго терпів і так довго прощав, Господи?!.

Отець Георгій упав на коліна і дякував Богові за просвітлення і за звільнення з багатолітнього «єгипетського полону» безпам’ятства.



... Тепер він пригадав, як тієї страшної квітневої ночі двадцять років тому не міг заснути, втомлений нервовою обстановкою і відпо­ві­дальністю за експеримент, яким керів­ниц­тво станції вирішило водночас ознаменовувати десятиріччя з початку будівництва ЧАЕС і Перше травня – міжнародний День солідарності трудящих. Але особливо був роздратований перепалкою з Ходисем, який наполягав «не ризикувати» і негайно припинити експеримент. Ідіот! Ніби він, Жора Бунчужний, всього-на-всього гвинтик-шпинтик в утробі цього гігантського Молоха, що звався атомною енергетикою, щось міг змінити? Відмінити? Тим більше – зупинити? Тим більше – випробування, серед апологетів якого був сам?! А що було робити йому – заступникові головного енергетика станції? Не виконувати наказ партії: довести всьому світові, що СРСР – могутня ядерна держава? Та й – навіщо? Тільки тому, що в цьому є ризик? А в чому його нема, того ризику?! Та ж по вулиці ходити небезпечно! І запросто може вбити людину безневинна електропраска! Тож якщо всього боятися, то взагалі – нащо тоді жити?

Перевертався в постелі з боку на бік, намагався абстрагуватися від дійсності, рахував до ста, але сон – не йшов. Врешті, збагнувши, що так і не засне, тихенько, щоб не розбудити дружину, вийшов на балкон, намацав на підвіконні цигарки, сірники, запалив. Нічна свіжість трохи заспокоїла, але з голови, хоч трісни, не йшла безглузда дискусія з Ходисем...

Ходись завжди його дратував. Взагалі-то, Ходись дратував усіх. Увесь колектив. Серед самовпевнених фізиків-ядерників, які в той час вважали себе вершками наукової еліти і господарями життя, серед катего­ричних молодих безбожників, Ходись був єдиний, якщо можна так сказати, «homo somnitikus». Людиною, яка сумнівалася. Ходись не вірив у науку так безоглядно, як інші, тим паче не довіряв ані їй, ані, як він висловлювався безапеляційно, «її рабам», тобто – своїм колегам. Така одвертість, звісно, ображала колег. Аналогічно колеги дратувалися і не довіряли Ходисю. Питали:

– Якого ж ти... чорта лисого прийшов у ядерну фізику, якщо не віриш у силу людського розуму?

Або радили спересердя:

– Тоді займайся тим, у що віриш! Як кажуть мудрі люди, міняй хазяїна: йди в попи або в штунди!

Це легковажне, навіть цинічне: «міняй хазяїна» – доводило Ходися до відчаю. Він бліднув, хапався за голову, обурювався:

– Як ви можете таке... казати?!

Колеги обурювалися ще більше і посилали Ходися по-чоловічому:

– Слухай, ти… Іди… лікуйся! І не заважай, …, працювати!

За те, що в лексиконі Ходися частенько проска­ку­вали такі архаїчні слівця, як гріх, Бог, кара Божа, Страшний Суд, його прозивали: «сектантом», «человеком не отсюда», «не от мира сего», хоча, по правді, вважали просто «сдвинутым по фазе», «шандарахнутым», що буває часто серед надто со­віс­них, «завчених» і відповідальних людей з комплексом «відмінника». Коротше – «тихо­-поме­шанным», а тому – «безвредным».

Але в той день «тихо схиблений» Ходись несподівано став «буйним»: запанікував, забігав, переконуючи всіх, що вся ця затія з експери­ментом – небезпечна. Що треба припинити...

– Ходись, що з тобою?! Ти що, того... збрендил? Що це – перший експеримент для нас? Іди спати! Не заважай! – дратувалися оператори.

Але Ходись не йшов. Шукав однодумців. Підійшов до нього, Бунчужного, сказав тихим, глухим від хвилювання голосом, озираючись на парткомівців, що «бдили» и «блюли чистоту эксперимента»:

– Слухай, Жоро, ти ж не дурний чоловік, ти ж – справді першокласний спеціаліст, ти ж розумієш, що це все – великий ризик?! І в мене... дуже погані передчуття... і я нічого не можу з собою вдіяти…

Отець Георгій так ясно почув голос Ходися, ніби той стояв поруч. Почув і власний, чужий, безпечний:

– Ну чого ти, вибач, розкаркався?! Все буде добре! Справді, іди проспись, а завтра вранці – засту­пай на зміну. А то ще договоришся... Виженуть і з партії, і з роботи… Тобі цього треба?!

– Жоро, повір, душа моя чує: не варто ризи­ку­вати, тільки тому, що комусь хочеться до першого ювілею чи Першого травня нового ордена або підвищення по службі, – захвилювався Ходись ще більше.

–А тобі не хочеться? – перед ними мов з-під землі виріс Дятлов, як завше, єхидний, само­впев­нений... Убивчий антипод усіх ходисів, яскравий представник незнищенного племені, яке само себе величає «лицарями без страху і докорів сумління», а народ його називає просто: кар’єристами.

– Такою ціною – не хочеться. Мені – жити хочеться... – відповів Ходись без пафосу і пішов до виходу.

Як порядна людина заступник головного енергетика ЧАЕС і один з керівників експери­менту Георгій Павлович Бунчужний співчував бідному Ходисю, але як чесний комуніст – принципово був на боці секретаря парткому, який збирався, відсвят­кувавши десятиріччя ЧАЕС – гордості радянської атомної енергетики, Перше Травня та успішне завершення експерименту на їх честь, добряче «пропісочити» панікера Ходися за саботаж і спроби зірвати важливі, більше того – епохальні для економіки і енергетики країни досліди. А може, й із партії вигнати, на пострах іншим».

Не встигли Ходися з партії вигнати... Не до Ходися було партії, авторитет якої безповоротно підірвали ті рокові вибухи на четвертому блоці... Та й всі пам’ятала, що саме Ходись попереджав про можливу біду, про яку нібито попереджав начальство станції якийсь Волхв чи Вовк, коротше, знахар із місцевих, але його не послухали...

Тільки тепер отець Георгій згадав, що експеримент мали завершити 25 квітня, знизивши потужність реактора до 500 МВт, але диспетчер київської електромережі попросив оператора реактора продовжити виробництво електроенергії для потреб передсвяткової столиці. Тому о 23 год. 10 хв. (він тоді машинально подивився на годинник) вони, «йдучи на зустріч побажанням трудящих столиці», і вирішили колегіально потуж­ність реактора зупинити на 1600 МВт, а експеримент продовжити ще на добу.



Чергування Георгія Бунчужного закінчувалось. А рівно о 24:00 прийшов Дятлов. Як завше, безтурботний, нахабну­ва­тий, самовпевнений:

– Так, все по домам! Нечего тут создавать лишнее напряжение! Сами справимся!

– Смотри, ниже 700 мегаВат не опускай! Иначе «пустотный» коэффициент реактора станет положительным, а безопасное управление реактором в такой ситуации почти невозможно…

– Да, что ты, как Ходись, все учиш, предупреждаеш, пугаеш! Давай, спокойной ночи! Без тебя разберемся, и все будет, как в лучших домах Лондона и Парижа!

Отець Георгій скривився: була тоді така тупа примовка, хоча, як насправді в тих парижах-лондонах, «невиїзні» атомники-ядерники могли тільки уявляти, наскільки їм дозволяла їхня фізико-математична фантазія. Та Бог з нею, з фантазією... Хоча, якби її було більше в точних мозках його колег, то можливо й цієї жахливої, ганебної аварії не сталося б... Треба було просто уявити, скільки безумних джинів причаїлося в пекельному череві кожного реак­тора... І – все! Справді, нема нічого страшнішого, як позбавлена уяви людина за пультом управляння атомною станцією. До речі, за кермом держави – теж...

Усі варіанти можливих прорахунків і помилок знову, як тієї ночі, крутилися в його го­ло­ві. Найімовірніший – недогляд начальника зміни Дятлова. Або оператор не подав сигналу утри­мати реактор на заданій потужності, або сис­те­ма не відреагувала на цей сигнал... Теоретично він міг припустити, що з різних причин пароутворення досягло критичної точки, коли той самий власний позитивний «пустотний» коефіцієнт і призвів до неконтрольованого утворення пари в активній зоні... в внаслідок чого потужність реактора у сотні разів перевищила проектну... високий тиск зруйнував паливні канали і...



... Це сталося о 1 годині 24 хвилини за московським часом. Він стояв на балконі і палив… І несподівано для себе відчув, як у світі враз стало тихо, ніби перед грозою. І темно. Дуже темно. Наче якась зловісна сила погасила зорі, махнувши над землею чорним крилом. Війнуло неприємним гострим холодком. І сліпучий спалах розірвав темінь, як чорний брезент. Як у німому кіно! За ним – другий, ще сліпучіший зблиск. Буквально за хвилину він дізнається, що першим вибухом знесло дах четвертого блоку, а від другого – загорілося покриття машинного залу, виготовлене з легкозаймистого матеріалу... Але в цю мить з балкону його багатоповерхівки четвертий блок атомної станції здавався поставленою сторч па­лаючою сірниковою коробкою... О, той пекельний німий вогонь, та диявольська заграва над мурашником метушливим отупілих з переляку, безпомічних, таких дрібнесеньких людей... таких злочинно самовпевнених щойно людей!

Спочатку Бунчужний нічого не зрозумів. Думав, привиділось від безсоння... Або він спить. Але різкий телефонний дзвінок «прямого зв’язку» повернув його у страшну дійсність. Хоча тоді він ще не усвідомлював, наскільки та дійсність справді страшна. Та пригадалися спонтанно слова Ходися: «Я жити хочу», сказані кілька годин тому. Допіру ще безпідставно і злочинно панікерські, вони буквально розірвали безтурботно зухвалий розум заступника головного енергетика, як вибухи – четвертий реактор.

...Палючий біль затуманив свідомість отця Георгія, здавалося, його тіло вкинули в багаття: перед очима заскакали криваві язики веселого вогню. Вогонь реготав, гоготав, лизав його лице, пропікав наскрізь, перетворюючи на чорну головешку... Настоятель застогнав, заметався, заволав до Неба, благаючи в Господа прощення... за те, що тієї пекельної ночі його, майже головного винуватця, не було на горі Армагеддон...

– Бунчужний! Де Бунчужний? – кричали хлопці, метаючись по охопленій полум’ям опера­торській, забувши, що він цієї ночі взяв відгул...
Категория: 48 | Просмотров: 731 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011


КАТАРСИС ВІДЧУЖЕНИХ

Минала третя година ночі, а сон не йшов. Пам’ять повернулася, та не вернувся спокій... Він, мабуть, блукав лісами-пущами в парі зі сном, або тупав попід церквою, лякаючи отця Георгія нічними татями. Але отець уже не боявся ані гостей непро­ханих, ні, тим паче, безсоння. Він боявся – себе... Лежав на розкладайці у лівому куті церкви, біля столика зі свічками, висвяченими іконками, хрестиками та іншими атрибутами віри християнської і думав про те, що часом людині потрібне горе, аби очиститися від скверни, стати людиною, прийти до Бога. Хоч яким би це здавалося святотатством, але схоже на те, що вибух на ЧАЕС, до якої з Кривавого Болота по прямій – рукою подати, Господи прости, просвітлив тутешній народ, ніби блискавкою розпанахавши оспалу, байдужу, напівпорожню матрицю генетичної пам’яті.

І його власної – теж. Жителі поліських районів, які потрапили в зону відчуження або опинилися на грані з нею, несподівано для себе почали виявляти таку любов до рідних лісів і боліт, якої не відали ці краї з часів древлянських. Проти виселення повставали цілі села, до речі, ті самі села, з яких у роки радянської влади за комсомольськими путівками на будови віку і в пошуках кращого життя тікало покоління за поколінням, безпечно осідаючи по інших республіках Союзу, безболісно русифікуючись та обживаючись на просторах від Москви – до Сибіру, Казахстану та Далекого Сходу...

І раптом – як КАТАРСИС – цей несамовитий патріотизм – аж до бажання вмерти на оскверненій, опаленій атомним вогнем Чорнобиля материзні, в убогій отчій хаті! Водночас, здавалося, що пекельне полум’я Чорнобиля спалило всі табу, всі невидимі, до кісток прирослі, пута і кайдани. Люди буквально руками чіплялися не тільки за свою малу батьківщину, за своє, давно втоптане в землю родове коріння, ба навіть найтемніші, найбайдужіші з них заговорили про славну історію, згадували пісні, повір’я, звичаї, перекази... Надто легенди, які їм було заборонено генетичним страхом згадувати, бо вони таїли в собі святу правду про славне минуле, в якому тутешні ліси звалися Козачими, а не Козячими, а болото – не Кривим, а Кривавим. І люди, звільнені вперше заговорили про це і заговорили на повний голос, вперше почуваючись вільними від усіх страхів, окрім одного – страху зникнути, щезнути, розчинитися без сліду і згадки…

Саме тоді, задушливого спекотного пост-чорнобильського літа 1986 року воскресла на людських вустах дивовижна історія-легенда про Храм на Болоті. Раптом усім миром і кожен окремо згадали про крихітну церковцю на острівці серед бездонної трясо­вини, яку, як розповідали покійні діди і батьки, нібито сама Матір Божа зняла з неба і своєю святою рукою поклала на купину посеред трясовини – на спомин про мужніх козаків, отих трьохсот відчайдухів, що загинули в цих болотах, прикриваючи відступ з-під Берестечка полків Богдана Хмельницького. Згадали, що про цей неймо­вір­ний історичний факт розповідав ще «до Чорно­биля» тутешній лісник, колишній вчитель фізики, прозваний Вовком за те, що жив перед самою аварією у тій самій церковці на болоті. Але раніше, «до Чорнобиля», ніхто в те чудо не вірив. Як не повірили, що церковця – віщий знак Неба й оберіг Богородиці. А жаль, ой жаль, бо якби вірили, якби ж то вірили, та пішли до тієї церковці, та впали перед Богом на коліна, та молитви згадали, та... Може, тоді й цього горя б не було чорного-пречорного, чорнобильного...



Один Бог лиш знає, вкотре (в тисячний чи двісті тисячний раз?!) отець Георгій передумував свою пекучу тривожну думу, відлякуючи сон. Врешті, втративши надію бодай задрімати, встав, сів на порозі і дивився, як над купинням-мочарами виграють світлячки, то збиваючись у веселий рій, то розсипаючись летючими сузір’ями... І йому здавалося, що то душі усіх тих невідспіваних, невідмолених, хто загинув упродовж тисячоліть, виборюючи у ворогів цю драговину, це «гало», поросле мохом, цю долину-«погоню», тільки тому, що вона – п’ядь отчої землі, шматок материзни, рідніший за чужі райські сади...

Авжеж, «після Чорнобиля» місцеві люди згадали, що земля, на якій живуть, не просто – село, ліс, болото, а й – Батьківщина. Згадали й про храм, та, на жаль, забули дорогу до нього. Як виявилося, жителі навколишніх сіл і хуторів уже й не пам’ятав, де те болото з диво-церквою посередині? Споминали тільки казки та перекази бабусь про міражі фантастичних міст, привиди велетів і високих красунь у вінках, які раптово виникали в пущі перед очима заблудлого грибника чи мисливця, фантоми бородатих волхвів і юних відунок, які в ніч на Івана Купала виходили з лісу гуртами і водили разом з сільськими дівками й парубками хороводи довкола морени, про відчайдухів-козаків, душі яких рік у рік уже котре століття на річницю Берестецької битви виступали з мочарів Кривавого болота і продовжували свою нескінченну січу з душами польських драгунів. Казали, що тоді дзенькіт шаблюк було чути аж до Запоріжжя. Згадували і війни недавні, в яких ішли брат на брата оунівці, партизани і солдати радянської армії… Поіменно згадували святих і грішних…



Отець Георгій зітхнув: так у цих краях, спалених на золу за гріхи наші гіркою зорею Полин, починалася епоха Відродження. Гріх казати, але чи стала б Україна незалежною, якби не та апокаліптична атомна блискавка, що пронизала від крони до кореня націю манкуртів, змусивши її прозріти? Хтозна, чи дозріли б до свободи, якби не та жахлива трагедія, в якій усі одностайно винили компартію і керівництво СРСР?

– Господи, невже такою дорогою ціною треба платити людині за повернення до своєї Божої суті?! – спитав тихо, відчуваючи як втома лагідно прихиляє його голову до одвірка церковних дверей, і він провалюється, як у діжку з медом, як в живлюще джерело, у солодку млість-дрімоту, яка за мить поверне йому втрачені сили, наллє тіло молодою снагою, а душу – зміцнілим духом. І справді, по якійсь хвилині він пробуджується, вилітає, виштовхнутий із медової нірвани пружиною власних нервів, – бадьорий, оновлений, ніби спав безпробудно три тижні...

Так сплять звірі і птахи... Так, певно, спали перші поселенці цих країв – атланти, котрі, як свідчать легенди, злетіли в небо, міста ж їхні пішли під землю, а натомість виступили непролазні болота, вкриті пущами. Минав час і прийшло в ці дикі краї плем’я волхвів, посланців Божих, яке жило в повній гармонії з Творцем і Природою. Тож небавом болота і пущі перетворилися на райські сади, а плем’я на великий, знаний далеко, мужній народ. Але скоро по тому скапцанів волхвиний люд, погнався за багатством, забув про свою земну місію, перебився-пересварився, і врешті – став, як усі довкола, темний, злим і захланним. Перестав розуміти й шанувати і Отця Творці, і Матінку Природу. Усе забув, що знав, що вмів, навіть ім’я своє. Тільки зрідка поміж нього народжувалися діти з високими чолами, золотими руками і даром всевідання., Але отупілий, теменний і злобний народ з жахом тикав у них пальцями, обзивав волхвами та відунками, вигонив із сіл у пущі, а бувало, що й топив і на вогнищах палив. Тож скоро дійшло до того, що мудрі і прозірливі люди вже й народжуватися боялися, а народившись випадково, змушені були сидіти, як усі, маком, тамуючи в собі пророцтва, таланти і мрії, бо кому охота на вогні горіти... Так і дійшли поволі рік за роком ті колись Богом відмічені люди до суцільного глупства... Бо, як сказано, святе місце порожнім не буває… Тільки вряди годи, може, раз на сто років зажурені пращури зі свого Ирію просили Бога, аби послав до темного народу свого архангела – волхва-відуна, щоб той повернув йому пам’ять, розповідаючи усю правду: звідки він, якого роду, для чого живе і що йому далі робити?

Ото таким був і лісник, якого називали то Вовком, то Волхвом, хоч, насправді, він був нор­маль­ним чоловіком, сільським вчителем фізики, і, певно, розумним, бо, прочитавши в газетах про будівництво Чорнобильської атомної станції, почав їздити з протестами у ЦеКа, до самого Щербиць­кого, до вчених в інститути й академії, просити, аби не починали таке страшне будів­ництво на торф’яниках, бо біда буде. Але хто його, простого вчителя фізики, слухав?! Кажуть, до воріт не пускали. А коли почав він ще й по редакціях газет ходити та люд на площах пророцтвами своїми тривожити, то нібито міліція схопила його, зв’язала і відправила у психлікарню – лікувати голову. Заразом його і з школи вигнали, щоб дітей проти радянської влади не настроював. Мовляв, хто він такий, щоб віщувати правду та людей лякати, коли всі газети, радіо і телебачення розказують про «мирний атом», поети вірші пишуть про те, як оженився той хвацький парубок Атом та на красуні-полісянці Прип’яті, а композитори про це пісні складають... Тому

Цю байку, в якій перемішалися язичеські символи віри з християнськими, реальне життя з вигадкою, як то кажуть, грішне з праведним, розповів отцю Георгію єдиний чоловік з його пастви – дід Поліщук. Казав, нібито чув легенду малим від свого діда. Але найімовірніше – сам придумав, начитавшись на своєму дідівському одинокому безсонні різ­них мудрих сьогочасних книжок про зниклу таємничу Атлантиду, Київську Русь, язичництво та ранніх християн. Проте навіть з огляду на сумнівне авторство цієї билиці-небилиці, отець Георгій перейнявся нею до глибини душі.

Особливо, долею її героя – отого лісника чи вчителя Волхва чи Вовка. Панотцю здавалося, що він уже десь чув або читав про сільського вчителя фізики, який неймовірними зусиллями (бо тоді політичних пацієнтів дуже охороняли) втік у ліс, обріс бородою, обібрався лісником і став зватися Вовком чи Волхвом. І чув про це набагато раніше, ніж став настоятелем Святопокровського храму. І часто про це думав, особливо у безконечно довгі години безсоння, часом крізь ніч, намагаючись пригадати, чи не було серед його однокашників – студентів фізичного факультету Московського університету хлопця з замашками майбутнього бунтівника проти засилля «мирного атома»? Бодай поновити у матриці пам’яті образ, здається, такий знайомий… І прізвище… Як же ж його прізвище? Чи не Вовкун? Ні, здається, Вовчук? Або Волхвенко?

Але Чорнобиль ніби стер на матриця пам’яті навіть такі дрібниці-дещиці…

Хоча міг він, отець Георгій, і помилятися, нафантазувавши, як старий Поліщук, на безлюдді образ людини, якої, може, ніколи й не було... Одна втіха, що якраз розповіді парафіян про лісового борця за правду розбудили в нього самого цікавість до минулого, оповитого забутими легендами. Оскільки він не міг поки­ну­ти церкву напризволяще, то попросив найосвіченішу з них – вчительку на пенсії Ольгу Михайлівну принести йому усі, які може дістати, книги з історії України. І Ольга Михайлівна принесла йому спочатку «Історію України» Дмитра Дорошенка, перевидану у Львові на початку 90-х минулого століття, брошурку «Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького», а відтак усе, що в перші роки Незалежності виходило в Україні про Україну. Ці джерела він уважно перечитував, сидячи на паперті в погожі дні, а в негоду – при свічках у храмі. Не признаючись навіть самому собі, що шукає у далекому минулому серед відомих імен чоловіка на прізвище чи прізвисько – Бунчужний…

Отець Георгій зітхнув. Тільки недавно він знайшов того чоловіка, можливо, одного з ним кореня: бунчужного запорозького війська Григорія чи Георгія родом з Чорнобиля… І тільки в одному історичному джерелі писалося, що цей бунчужний, за яким, певно, й питали, козаки на своїй раді у Церкві на болоті, «у критичну хвилину поразки військ Богдана Хмельницького 1651 року під Берестечком, вихопив гетьманські клейноди з рук поляків і передав їх вінницькому полковникові Богуну, а сам повернувся на болото, і бився там до останньої краплі крові». Друге джерело повідом­ляло, що «Гринь Бунчужний по смерті Богдана Хмельницького став правою рукою гетьмана Івана Виговського, а отже одним з ініціаторів Гадяцької унії та Великого Князівства Руського, і натхненником переможної битви під Конотопом проти Москви 1659 року. Але був зраджений промосковськими старшинами, і підступно вбитий на Кривавому болоті». Але, певно, десь недалеко Конотопа...

Може це дух того лицаря чести і чину привів його, Георгія Бунчужного, спекотного чорно­бильсь­кого літа до храму Покрови Пресвятої Богородиці?

Хотів сподіватися, що саме він, а не безум, не безпам’ятство, яким покарало його, призвідцю горя пла­нетарного, Небо, і не диявол, який спокушав, отрую­вав його кволий розум зухвалою самовпевненістю.

Але бували хвилини, коли Георгій Бунчуж­ний брав гору над отцем Георгієм і починав шкодувати, що повернулася до нього пам’ять, і заздрив щасливим безумцям, для яких не існує ні минулого, ні теперішнього, ні майбутнього... За ним же його минуле йшло назирці, як вовкулака, відлякуючи від нього і сьогочасне, і прийдешнє. Та й він сам не жив, а задкував, втупившись очима у квітневу ніч 1986 року. То була мука, якої він боявся, проти якої протестувало усе його єство, вимикало пам’ять, але хтось сильніший знову вмикав її, мордуючи спогадами і почуттям вини, яке з роками тільки посилювалось.



...Спочатку було здивування. Він дивився на далеку палаючу сірникову коробку і не міг пові­рити, що то четвертий блок. Повірити примусив дзвінок і хриплий голос Дятлова у слухавці:

– Кажись, взлетели... Все полетело к черту! Реак­торное отделение, деаэраторная этажерка, машинный зал, барьеры защиты и системы безо­пас­ности! Все – к черту!

Далі йшов суцільний страшний мат. І раптом заступника головного енергетика ЧАЕС прошив кулеметною чергою звіриний страх: тюрма! На станції, в Міністерстві, в академії наук усі знали, що це він був найбільшим апологетом стовідсоткової безпеки «мирного атома» й ініціатором експери­менту, який мав довести, що потужності електрич­ного струму, виробленого по інерції турбінами після погашення реактора, досить для роботи насосів охолодження аж до ввімкнення дизельних генераторів. І раптом ця аварія! І брутальна, богохульна лайка Дятлова... Дятлов! Хамула! Самовпевнений кар’єрист! Отець Георгій досі не міг собі простити, що довірив справу своєї честі цьому тупому... Дятлу...

– Боже! – шепотів. – Прости гріхи тяжкі рабу Твоєму Гергієві... Боже, про яку честь я говорю?! Коли... коли...

… Так! Потім був шок! Від усвідомлення того, що трапилося: зруйноване реакторне відділення... сис­тема безпеки... А в реакторі – 140 тонн ядерного палива, опроміненого, нафаршированого плуто­нієм, цезієм! А це мільйони кюрі... Хіросіма! Десять Хіросім! І мільйони років розпаду... Загинула не тільки Україна... Сваіт загинув! Це... планетарна катастрофа! Планетарна! З його вини! З його... Бо-о-оже, з його!...

«Не бери на себе так багато! Ти що, перший чи крайній у цій країні пуганих ідіотів, якими правлять маразматичні старці, компартійні парвеню та дятлоголові кар’єристи?! Ти –тільки маленький гвинтик у цьому безумному махови­кові... Один із тисяч... мільйонів...» – розраював чийсь підколодний голос. Певно, вми­ка­лися системи на рівні інстинкту самозбереження.

«Ти! Безмозгий шурупе! Гвинтоголовий дурню! Ти думав, що станеться з цим світом, коли хоч в одного з вас «полетить різьба»? От це й сталося!» – роздирала душу й тіло совість.

«Причім тут совість?! Звідки ця паніка?! Ти ж розумний чоловік, добре інформований! Трапилось те, що траплялось до цього уже не на одній атомній, і не тільки в Радянському Союзі, а й у тій же хваленій Америці! Невеличка поломка. «Нестиковка». Локальний вибух, врешті решт!».

«Який локальний вибух?! Чоловіче, схаменися – на атомній станції локальний вибух??! Ти ж фізик! Ядерник! А-а-томник! Ти ж чесний, розумний чоловік! Хай вони там, угорі, брешуть, а ти? Ти? Навіщо сам собі брешеш? Атомний реактор – не «керогаз» у бабки в кухні! Його не погасиш мокрою ганчіркою! Розпад одного тільки радіоактивного цезію – сотні років... Це смерть... виродження! Пустеля!».

– Боже, покарай мене! Зроби так, щоб я розпався у цю мить на шматки мертвої плоті, як розпадалися ті безневинні пожежники і солдатики, які руками згрібали смертоносні уламки реактора... – застогнав отець Георгій. – Або – помилуй, бо випробування, які ти послав мені, понад мої сили.



... Господь почув: буря в душі почала стихати. Отець Георгій повернувся на своє ложе, притих, сподіваючись задрімати. Та знову здалося, що хтось підійшов під самі двері. І зупинився. Точніше, їх було двоє. Бо одні кроки були важкуваті, людські, а інші – легкі, скрадливі, як у звіра. Настоятель прислухався: здалося, кроки лякливо віддалялися від церкви на північний край острівця. За якусь мить стихли.

Отець Георгій звів очі на образ Богородиці над царськими вратами олтаря, благаючи відвести від нього страхи разом з чужими гріховними помислами, бо чого б та людина нипала вночі довкіл Храму Божого і не наважилася переступила поріг відчинених навстіж дверей? Зазвичай отець Георгій за доброї погоди з весни до пізньої осені церковної брами ніколи не замикав. Не страшився, що налізе гадина, або звір увірветься. Сон його був чутливий, це раз, а по-друге, не боявся нічого, що було Божою твар’ю, а по-третє, не мав страху за своє життя, яке давно вже віддав у руки Господа. Хоча, ніде правди діти, часом моторош брала від вовчого виття на болоті після опівночі...

А може, то його власні гріхи минулі товпляться довкіл храму, нагадуючи про час покути... Нескінченний час покути? Але Бог милостивий – все ж таки залишив йому притом­ність духу і здатність розрізняти, де страсті Господні, а де – спокуси від лукавого… Проте ці сквапні, скрадливі кроки – людські і звірині – були із земної реальності, тої, яка починалася за якихось шістсот метрів від обителі Пресвятої Богородиці, на протилежному березі трясовини.

За довгі роки свого побуту на лісовому болоті, отець Георгій навчився розрізняти і нечутну ходу звіра, і майже безшелесний шерхіт птичого крила, і тихий плюскіт води під плавниками риб, і чавкання драговини під лапкою жабки…

Кроки стихли зовсім поряд – людина і звір причаїлися на причілку церкви. Отець ступив до дверей, дощаті мостини заскрипіла, і кроки нічних татів споло­хано потупали у бік вільхових чагарів. Неприємний холодок водяною гадючкою прослизнув коло серця, і панотець, картаючи себе, що на мить засумнівався у Божій обороні, схопився зі свого ложа і впав лицем на рипучі мостини перед вівтарем...



Скоро й зовсім розвиднилось, радше, розсоталося, бо туман над болотом стояв густий, мов куделя, в той час, як над острівцем і церковцею, як завжди, снувалися тільки легкі прозорі пасемця. Панотець обійшов храм, роззирнувся, придивився до вільшини, провів поглядом по верболозах – ніде нікого. Значить, причулося... Від одинокості, очевидно... Але він – не один. З ним завжди Господь і Пресвята Богородиця. А може це підкрадається старість?

НІЧНИЙ ТАТЬ

І тут його ніби хтось торкнув за плече. Отець сахнувся, блискавично вивертаючись, як від удару в потилицю. От коли знадобився вишкіл у військах спе­ціального призначення, в яких йому довелося від­служити до вступу в університет... Реакція настоятеля була настільки нежданою, що той, хто нечутно підійшов іззаду, не встиг навіть опус­тити руку. Так і стояв – з піднятою рукою, з якої повільно, падало у траву щось схоже на камінь.

Отець Георгій провів очима чималу каменюку, що безгучно пірнула у траву, і... сахнувся: поряд з молодиком стояв здоровезний чорний вовк.

«Мутант! – перше, що подумав, вражений «не вовчим» ви­гля­дом і розмірами звіра. – Господи милостивий, Вседержителю... Які страшні мутації відбуваються в цих лісах-болотах, опалених «мирним атомом»!»

Висолоплений язик і безумні від люті очі звірюки були однієї барви – рубінового вогню. Здавалося, що й дихає він вогнем. Якусь мить вони дивилися незмигно в очі один одному – звір і священик, мов паралізовані чимось, дуже схожим на взаємну ненависть.

– Стережіться! – мимоволі вигукнув свя­щен­ик, осіняючи незнайомця хресним знамен­ням. – Біля вас... – хотів крикнути: «вовк-людожер!» – і вмовк.

Здоровенний вовчисько... щез! Раптово, ніби розчинився, розтанув в повітрі! Але – ні! Це були не галюцинації... Тепер отець Георгій зрозумів, сліди якого звіра він бачив на болоті! Чиї кроки скрадливі чув за стінами церкви… Чиє виття будило його ночами!

– Вибачте, – сказав знічено незнайомець, – я не хотів вас лякати. – І підняв із трави те, що впало там, де... щойно стояв вовк-мутант. То був звичайний солдатський котелок, яких чимало зосталося в тутешніх болотах ще з часів Другої світової війни.

– Ось, знайшов на погоні, – сказав приблудець, називаючи болото по-місцевому – «погоня». – Партизанський. У цих болотах, розказував тато, у війну була крута «партизанка». Тут стільки німців втопилось...

– Так, ще одна сторінка трагічної історії, – відказав стримано отець Георгій, намагаючись показати незнайомцеві, що не здрейфив ані перед його несподіваною з’явою, ні тим більше – перед його... псяюрою... Себто, що він при здоровому розумі й силі, і готовий дати відсіч будь-якому нахабі, хоча смиренний його сан і не передбачає самооборони в рукопашну, а сам він непохитний в переконанні, що без волі Божої не впаде навіть волос з людської голови… Авжеж, страху не було. Було печальне передчуття ще одного випробування, посланого йому з цією приблуд­ною душею у переддень Святої Трійці.

«Господи, все у волі твоїй», – звернувся отець Георгій до Бога подумки, а до незнайомця – вголос:

– Ви, певно, вперше в наших краях? Або родом звідси, а живете деінде? Я вгадав? Бачите, парафія в нас невелика, мирян мало. Кожного в лице знаєш... А вас ніби вперше бачу. Яка ж потреба привела вас, добра людино, до храму Покрови Пресвятої Богородиці?

Питав, а сам пильно придивлявся до нічного гостя. Чоловік років тридцяти. Не високий, але міцно збитий. Обличчя – просте, навіть проста­кувате. От тільки погляд... ніби зля­каний, полохливий... Власне, що теж цілком нормально при такій дивній стрічі... Взагалі-то – нічого підозрілого... Звичайний сучасний молодий чоловік. Одягне­ний по-міському, точніше, по-сучасному – у джинсовий костюм. На голові – бейсболка, чи як там цю кепку називають...

Мимоволі перевів погляд вниз, на ноги прибульця: Слава Богу, звіра біля них не було! Але вразило священика інше – кремові кросівки незнайомця були... чисті, ніби він прийшов сюди заасфальтованою алеєю, або... на крилах перелетів... Тим більше дивно, що піщану стежку, порослу купинням, оту саму, яку прослала Богородиця, знявши з голови свою Покрову, перед козаками через трясовину триста років тому, не могли знайти навіть жителі довколишніх сіл, які щонеділі і по великих святах приходили до церкви на службу Божу, ніби вона ховалася в трясовину від чужого ока, і тому отець Георгій щоразу мусив виходив їм навстріч, аби перевести безпечно через підступне драговиння, що, певно, не одну вже душечку проковтнуло.

Помітивши здивований погляд попа, незнайомець, зненацька заскочений невинною його цікавістю, розгубився, зашарпав раменами у джинсовій куртці, закашляв, зам’явся:

– Та так... з цікавості... Я... можна сказати, краєзнавець-аматор... цікавлюсь історією... Чув багато... і читав десь, в якійсь газеті, що є такий «Храм на болоті», якому вже тисячу років... Нібито ще якась княгиня в пам’ять про вбитого князя збудувала, одні пишуть, а інші, що – козаки після Берестечка...

Отець Георгій хоч і не дуже вірив плутаним поясненням незнайомця, але від серця відлягло: з простої бесіди молодика було видно, що він не зовсім пропащий. Історією цікавиться, навіть дещо знає, що нині, як розказує вчителька на пенсії Ольга Михайлівна, велика рідкість серед зіпсованої телебаченням молоді. Хоча, благочинний це відчував, усе-таки якийсь гріховний намір ховався за нібито щирими словами хлопця, як... як допіру за його ногами ховався той фантомний мутант-людожер... Але, Мати Божа, коли цей чоловік тут, біля Твого Храму, то значить – на те воля Твоя, як і на все, що має статися...

– Що ж, радий, що Бог прислав добру й розумну людину у наші, хоч і забуті людьми, та благословенні Господом, краї і саме в переддень величного свята – Трийці. Будемо знайомі – мене звати отець Георгій, я настоятель цього справді пре­славного храму – Покрови Пресвятої Богородиці, – сказав священик, уже справді радіючи юнакові, хай би які клопоти і випробування той приніс із собою. – Тож сподіваюся, не відмовитеся разом зі мною, помолившись, розділити скромну трапезу, а коли ваша ласка, і приготувати обитель святу до празника. Чи, може, у вас інші наміри?

– Та ні... Та як скажете... Хоч я – не спеціально прийшов, а так... випадково. Я ж не зовсім чужий... Я тут народився... Ну, в селі... недалеко звідси... У цьому лісі, як то кажуть, виріс... Але то було давно... Тоді, коли ще ніхто про церкву не знав. Усі думали, що то просто хижа на Кривавій багні. Я… вірніше, мій тато знав сюди стежку... І ось... згадав… і прий­шов... – знову зачав плутатись у словах, ніби виправдовуючись, молодий чоловік, знічений прискіпливими оглядинами священика.

– То сама Мати Божа простелила перед вами свою Покрову, сину мій, – заспокоїв гостя настоятель, своєю чергою намагаючись розвіяти неприємне враження від власної підозрілості... – Якщо ви тут народилися, то, певно, знаєте, що довкіл цього острівця, на якім стоїть храм, страш­на бездонна трясовина, яка могла б вас поглинути що кроку необережного і… необачного... Отож, кажу вам, що тільки небесна патронеса храму цього Пресвята Діва Марія могла вас живим і неушкодженим провести болотами до Свого Дому.

Зачувши, що сама Богородиця привела його до свого Храму, прибулець, схоже, зовсім розгубився. І замість того, щоб зрадіти бла­гій звістці, зблід.

«Таке буває з людьми, які відчувають за собою якусь провину… – подумав отець Георгій. – О, знову! Цей мимовільний спе­ци­фічний порух – втягнувши голову в плечі, притьмом кинутися навтьоки».

Таку реакцію на слова про Божий Промисел і про те, що Господь усе бачить і знає, отець Георгій спостерігав у в’язнів та «вихованців» виправної колонії, що за кілька кілометрів звідси, куди частенько наві­ду­вався задля спасіння гріш­них душ. Але прибулець, досить таки вгодований, доглянутий чоловік, не скидався на зека. Не був схожий він і на пацієнта психо­невро­логічного диспансеру або мешканця будинку соціальної реабілітації, чи іншого якось бого­угод­но­го закладу для порятунку наркоманів та алкоголіків, які відкривають останнім часом по глухих поліських селах міжнародні благодійні організації. Звичайний собі парубок, навіть типовий представник поко­ління епохи перемін, трохи травмований шаленим рит­мом життя, загнаний у глухий кут політично-економічною неста­більністю, можливо й родин­ними пробле­ма­ми... На жаль, все більше й більше таких пасивних жертв невдалих експериментів безвідпо­ві­даль­них пра­вителів та їхніх цинічних смердів, псевдо-по­лі­тиків і лже-вчених, шукають виходу з того «глухого кута» через переступ законів – і людських, і Божих...

Після такого детального аналітично-психологічного бліц-аналізу, отець Георгій із вдячністю Богові відмітив, що певний острах, недовіра і упередженість до особи незнайомця, смиренно покинули його. Зостався лиш смуток: дуже вже не хотілось отцю, щоб ця душа заблудла согрішила у нього на очах, або, ще гірше, ним мимоволі спокушена... Та на все – воля Божа. І Божий промисел. Тож розправив рамена, поправив на грудях хрест і, раз по раз осіняючи себе хресним знаменням, урочисто пішов до храму, усім своїм виглядом запрошуючи незнайомця йти за ним.

І той, сторожко роззираючись, несміливо потупав слідом.

Авжеж, Юркові, заскоченому священиком на гарячому, нічого не зоставалося, як потупати слідом за ним у церкву. Зупинився в порозі, машинально перехрестився, забувши зняти бейсболку. Забігав очима по темних від давності, складених із колод, стінах. Знову – нічого надзвичайного: скромні сучасні ікони в окладах із срібної фольги, у вишитих рушничках, аналой, престол, застелені саморобними серветками, мідні свічники. Перевів погляд на колінопреклоненого перед вівтарем попа, що пристрасно шепотів молитви, то опускаючи, то підіймаючи голову на іконостас. Злодійкувато озирнувся на осяяне сонцем подвір’я і аж струсився: там, у хмарі сизого туману стояв той самий «браток» з «майбаха», схожий на панка у своєму чорному похоронному костюмі і елегантному капелюсі-котелку, яким він, злегка піднявши над головою, гречно привітався з Юрком. Юнак різко відвернувся і тихцем, навшпиньки став наближатися до вкляклого на колінах настоятеля, тим часом не зводячи вирячених від подиву очей з іконостасу, теж, здавалось би, нічим не примітного, як у кожній сільській церковці. Але то на перший позір. З-над царських врат, майже з-під стелі, у світлі єдиної свічечки, дивилася на парубка… Богородиця! У кутиках її трагічно скорботних очей тремтіли дві великі сльози.

– Вона мироточить! – раптом скрикнув священик із благоговійним трепетом, прикипівши й собі поглядом до тієї ж, ледь помітної на темних стінах, старовинної ікони, на якій горіли живим вогнем мудрі і скорботні мигдалево-карі очі Богородиці

– Чудо! Боже милостивий, сталося чудо – ікона Богородиці оновилася і мироточить… Це знак… Добрий знак… Достойно є по правді величати Тебе, Богородицю, завжди блаженну й найнепо­роч­нішу, і Матір Бога нашого – чеснішу за Херувимів і славнішу незрівнянно за Серафимів, що породила Бога-Слово непорочною… Правдивую Богородицю – Тебе величаємо… – шепотів в екстазі настоятель, сміючись і ридаючи від щастя.

І Юрко, дивлячись на те все, несподівано для себе відчув, як… минає роздратування, злість, переляк перед братками, і… його охоплює якась… незрозуміла, не пережита ще і невимовна… мука…Чи він…Боже, боже… воліє?..

ЗНАК НЕБЕС

Це був знак! Мати Божа про щось звістувала! А може, попереджала? Але – про що?! В сум’ятті духу стояв отець Георгій перед образом Пресвятої Діви, шукаючи відповіді у своєму серці: кому, якій грішній, заблудлій чи стражденній душі вона хоче явити свою силу чудодійну? Кого спасти? На путь істини вивести? А може, застерігає про біду, що знову нависла над цими лісами-болотами, над Україною, над світом?! За роки його священичого служіння Богородиця двічі плакала: коли він, напівмертвий, майже безумний від болю напівживий труп, вперше переступив поріг Її скромної Обителі, і вдруге, коли «сердешна Оксана» принесла показати Матері Божій своє дитя, як вона казала, «не від світу сього».

«Над чиєю душечкою ллєш нині сльози свої безцінні, Мати наша?» – питав одними вустами, припавши гарячим чолом до ікони Богородиці отець Георгій, готовий прий­ня­ти найважче випробування, навіть смертю. Спиною відчув, як злякано принишк зовсім поряд незнайомець. Озир­­нув­шись на хлопця, побачив, як тремтить правиця, якою той нама­гався перехреститися, і зрозумів, що біда не минула, і їх обох ще чекають великі випро­бування...

Ніби на підтвердження цих осторог з глибини болота долинуло ледь чутне вовче виття, схоже на завивання вітру перед бурею.

Незнайомець зіщулився, з мольбою підняв очі на святий образ. А отець Георгій щиро возрадувався і подякував Матері Божій за присутність Страху Божого у душі приблудця.



...З легкою душею і розвеселеним серцем завершив того дня неспокійного свою вранішню молитву настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці отець Георгій. Слава Богу, думав, ворохобна ніч позаду. Попереду Троїцька поминальна субота, світлий, хоч і повитий смутком, день. От вже й на болоті почало розвид­нятися. Щойно непроглядна тьма повільно, задкуючи, як переможені вражі полки, відходила у глибину хащі, аж доки не згинула, не розчинилася в гущавині, як ті в історії.

Отець Георгій, задоволений цією світлою поетичною метафорою, що неждано навідалась до його сивої голо­ви, подякував Господу і всім святим за те, що стояли в обороні Святого Духа і повернули присутність духу йому, грішному і кволому, і покликав спантеличеного подіями гостя:

– А тепер ходім–те до трапезної, підживимося, чим Бог послав.



Нічний тать спішно, аж ніби злякано кинувся слідом за попом з церкви, озираючись на іконостас, але нічого… дивного там не побачив. Ніби ті всевидящі очі йому привиділись. Справді, Юрко був трохи шоко­ваний... чудесами, навіть якщо це – майстерно розіграний попом спектакль... Хоча щось подібне відбувалося з іконою і тоді, коли він був тут... У травні 1986-го... Але він тоді нічого не розумів... Тепер же... він був… ні, не вражений... не здивований: він був зачарований. Не впізнавав себе і не розумів, що з ним діється. Що він робить, і чого слухається, як зомбі, цього дивного попа-самітника, коли він зовсім не за тим сюди прийшов?

Його поведінка, либонь, не сподобалась і братку з «майбаха», похоронний костюм якого зловісно промайнув у заростях вільшини. Священик теж помітив чорну летючу тінь в корчах, ще оповитих прозорим туманцем.

– О! – вигукнув стривожено, показуючи очима на чагарник. – Ви бачили? Знову той вовк-мутант! Я боюся, що він може бути людожером! Розумієте, коли відбуваються під впливом радіації на клітинному рівні мутаційні процеси, на матриці генетичної пам’яті тварини стираються застережливі засоби, гальма чи рамки, не знаю як назвати оті, закладені Богом моральні, так-так, не дивуйтеся, саме моральні засади, які регламентують закони співжиття, взаємовідносин і стосунків між людським і тваринним світами! З’ява цього мутанта в наших краях – це серйозне попе­ред­ження Небес... Дуже серйозне. Можливо, ми не те робимо… що мали би робити, переживши такий катаклізм, як Чорнобильська катастрофа. Себто не хочемо каятись в содіяному, не бажаємо нічого міняти, а головне, себе змінювати, рівняючи на Бога… Це велика біда… Але ж чого ми стоїмо, ходім-те до трапезної, – спохватившись, піп перейшов знову на веселий тон і лад, привітно поглядаючи на розгубленого юнака.



Трапезною виявилася всіяна первоцвітом латочка землі на самому березі болота із звичайними триніжками посередині, отими самими, без яких не обходиться жодна сільська піч. На триніжках величався закіптюжений чайник, під триніжками сіріла горстка золи. Поряд лежала в’язка хмизу впереміж із сухим очеретом і качалочками торішнього татарського зілля, стояв рибальський розкладний стільчик, прикритий рушником.

Тим часом розвиднялося. Сонце ще було десь за лісами, при самій траві, але його промені вже весело вигравали у верхів’ях дерев, лоскотали горлечка сонного птаства, повертали світові білому його кольори і звуки.

– Люблю таку пору... – замріяно промовив отець Георгій, вдихаючи на повні груди лісове повітря, настояне на цілющому юному зіллі. Сказав, ні до кого не звертаючись, але гість схвально закивав головою, теж мимоволі милуючись земною красою.

І раптом… цю ідилію, цю прекрасну хвилина єднання людини з природою брутально потьмарила, ба! розтрощила на друзки несподівана з’ява нахабного бандюги. Вискочив браток, як Пилип з конопель, буквально за кілька метрів від «трапезної» із густої зарості рогози і татарського зілля, майнув переполовиненим чорними окулярами, аж синім від люті лицем, і розтанув, як мильна булька. Все сталося так швидко, миттєво, що й зіркий піп не помітив.



Однак, замість того, щоб настрахати, комічна ситуація розсмішила Юрка. При світлі вранішнього сонця вчорашні, особливо, нічні пригоди в товаристві мисливців за старовиною здавалися йому «глюками з бодуна». Вивітрилась із душі і тривога. Світ знову ставав реальним, матеріальним і безпечним. А зловісна тінь нічного братка – хіба що тінню спогадів про дитячі страхи, які колись давно довелося йому пережити на цьому зачарованому болоті...

Розпалюючи під чайником крихітне багаття, настоятель час від часу привітно поглядав на незнайомця, ловив на собі його здивовані позирки. Обидва чоловіки тихцем придивлялися один до одного. Коли закипіла вода, піп дістав з-під рушника горнятко, заварив у нім якісь трави і подав юнакові. Під рушником на рибальському стільчику виявилися ще й сухі скибочки паски з родзинками, але ними пригощався тільки гість, бо панотець перед кожним величним святом дотримувався суворого посту. Доки хлопець стоячи чаював, панотець, вибачившись, відлучився, як він сказав, до ризниці. Гість провів попа очима, аж доки той не зник у притуленій до причілка церкви дощаній халупі, допив одним духом чай і знервовано закружляв довкола вогнища, позиркуючи на всі боки.

«Так поводяться люди, яким поламалися всі плани», – подумав отець Георгій, спостерігаючи за чоловіком крізь шпарину в дощатій стіні. – Боюся, що невипадково він сюди явився. Але – за чим? Чого він шукає у цьому вбогому, ­струпівшому від часу пристанищі Божого Духу? Чим так роз’ятрено катується його грішна душа?”

– А ну притормози, урод! Ты че дурью маешся? Чаевничаешь с попом, вместо того, чтобы делом заняться? Слушай, не испытывай мое терпение! Я тебе не господь бог, я с тобой в бирюльки играть не собираюсь: свисну пацанам – на части порвут!

Перед Юрком знову виріс «у всій своїй красі неземній» розлючений браток­­­-крутелик.

– Та пішов ти! – й собі осатанів нічний тать, замахнувшись кулаком на випадкового поплічника.

– Обережно! Він може бути скаженим! Пішов геть! Геть! – почувся від ризниці крик настоятеля. Батюшка, плутаючись в підряснику і в траві та розмахуючи руками, біг щодуху від церкви до «трапезної». І браток, вгледівши волаючого попа, аж загарчавши від злості, здимів у кліп ока.

– Ви... ви ... прогнали його... слава Богу... – хекав перестрашений піп. – Я вже думав, що... що він кинеться рвати вас... О, страшна звірюка... Він недавно тут з’явився... Треба буде людей попере­ди­ти... Я вже казав... він... може... бути... людожером...

На обличчі юнака теж промайнув переляк. Не розуміючи, про що піп лепече, збагнув одне: він засік братка, а його, Юрка, розкусив. Авжеж! І от – прибіг з… авжеж… із серпом! Ну, бандит в рясі! Тільки прикидається святим!

– Не поняв? – зло здивувався хлопець і сильним ударом правою збив попа з ніг.

– Та ви що?! Я ж рятувати вас від вовка біг! А ви.. – витріщився з трави на нічного приблудця повержений панотець, прикриваючи руками враз розпухлу щоку.

– А-а-а... А я думав, що вбивати... –– відітхнув з полегкістю той і нервово засміявся.

– Ходімо до озера зілля жати, – мов нічого не сталося, запропонував піп, підводячись та стрі­пую­чи підрясник. Тільки по враз зблідлому виду було видно, що реакція молодика стривожила його.

– Ну й налякали ви мене! Думаю: оце то так! Прийшов Богу молитися, а до мене – із серпом... – трохи оговтавшись, белькотів прибулець із правдивою щирістю. Але правиця його все ще стискала який предмет у кишені куртки.

– Нічого, буває... Ходім-те лепеху та рогозу жати, Будемо храм клечати – завтра ж такий празник величний і гарний – Трійця, або, як в народі кажуть, Зелені свята. У цей день православні християни вшановують триєдність Господа нашого, що явився нам в трьох іпостасях Бога – Отця, Сина і Духа Святого... Та ви, напевно, це знаєте, але нагадати – не зайве, – говорив священик, ведучи гостя до смарагдових заростей розкішного аїру.

Йти було не далеко. Буквально за десять кроків від церковці із драговини стрімко вити­калися гострі смарагдові шаблюки татарського зілля, розквітлих ясно-жовтим цвітом ірисів, шемріли темно-зелені плантації осоки, запахущої водяної м’яти, лілові суцвіття іван-чаю, полоскали віття тонке у мілкій воді молоденькі берези та плакучі верби. Отець Георгій, підти­кавши чорний підрясник, хвацько, по-селянськи вправно, зачав жати зілля та в’язати його у сніпки, аби зручніше нести було, загадавши тим часом прибульцю наламати в чагарнику гілля клену, вільхи, верболозу, нарвати папороті, розвішаного по кущах хмелю, що нагадував новорічні гірлянди із зеленими шишечками електричних лампочок.

Заохочений всепрощенністю чудного попа, незнайомець з таким завзяттям взявся трощити чагарник, що настоятелю довелося гамувати його заради безпеки довкілля.

За роботою було не до балачок, та все одно панотець не забував вголос дякувати Богові, що пос­лав йому такого помічника. На що гість тільки червонів та знічено знизував джинсовими плечима.

Тим часом сонце підбилося височенько. Туман над болотом розсіявся, явивши дикувату, таємничо-похмуру красу цього забутого людьми, але не забутого Богом закутня України. Чоловік з оберемком клечання завмер, зачаровано вдивляю­чись туди, де під густим тінистим лісом закін­чу­ва­лася заштрихована ріденькими кущами, приче­пу­рена розквітлим лататтям, різнобарвним мохом та водорістю, сліпучо-жовтою курячою сліпо­тою та ще якимсь зіллям, здавалося, така привітна, безпечна трясовина. Ніби щось згадував чи когось там шукав... таким знайомим розчах­нутим погля­дом... Панотець аж спинився жати зілля, враже­ний вельми характерним поглядом юнака. Авжеж, той погляд когось нагадував отцю Георгію... Але кого?! От тобі, отче, ще одна загадка!

За зіллям довелася вертатися кілька разів. На­грі­те полуденним сонцем, воно пахло гостро і пряно, навіваючи гірку, але світлу тужбу за чимось дуже рідним, та проминущим, як усе рідне і світле у цьому світі. В урочистій, навіть урочій тиші чоловіки спочатку урочисто розстилали по старій дощатій долівці церкви татарник впереміж з рогозою, розтру­си­ли прихоплений на осонні біля церкви полин, чебрець, листя вереску та цвіт багна-багульника, за тим захо­дилися клечати гіллям та хмелем стіни, сволоки та одвірки. В весь час із темної стіни на них зболеними очима дивилася Матір Божа. Але нічному гостеві здава­лося, що дивиться Богородиця тільки на нього...
Категория: 48 | Просмотров: 768 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011



ГЕОРГІЙ-ЗМІЄБОРЕЦЬ

Празникові пахощі водяного зілля, золотаві пломінці свічечок у м’якій оксамитовій темряві – усе творило гармонію затишного, водночас урочистого сподівання чогось доброго і світлого. Тільки суворі очі Богородиці, освітлені полум’ям свіч, як живі, пильно дивилися просто в душу...

– Георгію, а ви не нагадаєте мені, старому, де ми з вами стрічалися? – раптом ніби між іншим спитав священик, натхненно клечаючи зіллям розвішані по стінах дешеві іконки у вишитих рушничках

– Але я – не Георгій! – здригнувся нічний гість, ніби його вдарило струмом. У нервових пальцях хруснула кленова гілочка, якою щойно збирався заклечати ікону Богородиці.

– Знаю: ви – Юрій! Але це те ж саме, що Георгій! І означає – хлібороб, плугатар. Це ім’я прийшло на Русь із християнською вірою двома шляхами: з півдня, з православної Греції, і з като­лицького північного заходу, трансформоване у Юрген... Але в обох варіантах уже в іншому зна­ченні, сповненому світлої переможної хри­стиянської символіки, себто в образі святого Георгія-змієборця. Ви ж знаєте, напевно, про його подвиг християнський? Адже він міг жити у великій шанобі і розкошах, коли б відрікся від Христа. Однак він сам безбоязно оголошує себе християнином, терпить муки і знущання, пере­борює спокуси князя світу сього, Сатани, нарешті, вражений мечем, віддає своє життя за Христа... Так що ми з вами, дорогий Юрію, власним ім’ям покликані до боротьби зі змієм, і найперше тим, що ховається, як у дуплі, у наших власних душах... – роздумував уголос настоятель, розтрушуючи по долівці татарник і потайки спостерігаючи за реакцією приблудця. – Ви ж бо знаєте притчу про Змія, який спокусив прабатьків наших Адама і Єву на первородний гріх?

– Та знаю... – понуро буркнув ново-об’явлений Юрій, демонструючи попові свою нехіть вступати в балачку: боявся проговоритися. А то – слово за словом – і не зчуєшся, як сам себе видав. А схимник – чорноризець, як навмисно, заохочував його до благочестивої бесіди.

– Я й не сумнівався, бо про цю давню, але гірко повчальну й досі для нас, грішних, подію знає кожен християнин, – й далі «читав моралі», як подумав нічний тать, священик. – Як не сумніваюсь, що все-таки ми уже десь із вами бачились... Хоча – де, коли я вже понад двадцять літ не виходив за межі святої обителі?..

– А мені двадцять шість, – несподівано різко відповів юнак, повертаючи до панотця зблідле лице. – І я можу поклястися, що ми з вами не те що ніколи не стрічалися, а навіть не знали про існування один одного. Але ви вгадали: мене справді звати Юрієм. І вгадали тому, що… ви теж – не сповна розуму… Так, ви божевільний, який вдає із себе пророка, а тепер вже й якогось... змієборця! Боже, як я втомився від цих бббожев-і-ільних… змієборців! Один – в психушці зі зміями бореться! Другий – в цьому болоті! І що з того? З вашої боротьби?! Ті змії, як були зверху, так і є! Їх вже стільки розплодилось, що ступити ногою ніде. Вони скрізь, куди не глянь! Вони світом правлять, а не ви, змієборці!

Молодий чоловік сказав це з таким правдивим розпачем, з таким відчаєм, ніби сам щойно втік, не приведи Господи, з тераріуму, або психо­невро­ло­гічного диспансеру. Очі його, повні болю, гніву і безпомічних сліз, палали, руки дрібно тремтіли. Певно, щоб не розридатися, юнак не тямлячись кинув на долівку клечання, рвучко повернувся і вийшов із церкви.

Стривожений несподіваним «вибухом» гостя, настоятель пожалкував, що нехотячи поранив його, однак… він справді десь бачив цього чоловіка. І підтвердженням є те, що ім’я вгадав…

– Зачекайте, – примирливо сказав услід. – Я не хотів вас образити… Так, я – не пророк… Цей дар у мене зі студентських років: вгадувати імена. Ви ж знаєте, що діти уже народжуються з іменами, як і з визначеною Богом долею, от тільки батьки не завжди вгадують…

– Я знаю... Пробачте... – погаслим голосом озвався Юрій знадвору. Він стояв на парапеті, взявшись у боки, спиною до отця Георгія, і на тлі погожого болота здавався богатирем на розпутті. По хвилі продовжив з легкою досадою, вдивляючись кудись у багну:

– Про мене вам розказали ваші прихожани – сільські баби, в яких, до речі, я теж отримав про вас повну і досить цікаву інформацію...

– Та ви що, пане Юрію, це не в моїх... правилах... розпитувати... випитувати... І взагалі, як я міг знати, що ви сюди заявитесь?.. – зчудувався настоятель. – Господь з вами, сину!

– По-перше, я вам не син... – знову занервував Юрій.

– Вибачте, але так прийнято... так завжди священики зверталися до молодих парафіян, – розгубився панотець.

– І не прихожанин ваш, чи як там прийнято казати... не парафіянин! – далі ставав дибки приблу­дець. – Коротше, не з тих наївних селюків, які вважають вас святим... Який... ну, дають! нібито теж, як колись церква, впав із неба. Зразу ж після Чорнобильської аварії. Але ж це – страшна брехня! І ви, отче, знаєте, що тієї чорної ночі тут був… зовсім інший чоловік! Точніше, чоловік з хлопчиком! Зовсім інші люди... А ви… ви… Тільки один Бог знає, де ви тоді були... коли всі ваші колеги горіли в полум’ї реактора!

Стало тихо. Так тихо, що було чути, як по­скри­­пуючи, влягаються на церковній долівці шаблі татарського зілля. Джинсова куртка на спині Юрія злегка заворушилась, ніби він остерігався удару.

«За такі натяки – убивають!» – подумав Юрій, пригадавши серп у році попа, і демонстративно завмер, чекаючи на удар. Та почув... зітхання, схоже на хриплий стогін.

– Нарешті, – зітхнув отець Георгій, зупи­ни­вшись за кілька кроків у порозі храму. – Я довго чекав цього запитання, чекав хвилини, коли зможу на нього відповісти. І от ця хвилина настала. І я... я не знаю, ЩО відповісти. Бо всі мої відповіді, які давав сам собі на це... запитання впродовж довгих двох десятків літ, всі думи вистраждані, пережиті – нічого не скажуть... і не пояснять. Бо навіть найсвятіша, найправдивіше правда через двадцять років здається... вигадкою. І взагалі, це довга і трагічна історія поверженої гордині. Яка почалася мільйони років тому падінням у темряву Янгола світла... Ви ж напевно знаєте цю біблійну історію про Янгола світла, якого Всевишній сотворив собі у помічники, натомість той, охоп­ле­ний гординею, уявив себе вищим і достой­нішим свого Творцяі замірився на Його велич, збунтував небесне воїнство, щоб посісти самому місце Вседержителя Всесвіту?

– Знаєте, що... не розказуйте мені байки! Чи як там називаються ваші притчі! Я вам не тупа сільська баба, – сердито перебив священика Юрій. – І не вдавайте із себе... таке безневинне ягнятко! Святого ­мученика... Пророка чи ще когось, кого ви там перед своєю паствою розігруєте! Не прикидайтеся чесною людиною! Мені батько розповідав, якою ви були... сволотою!

І завмер, зляканий власною брутальністю. Але слово – вилетіло! І... просвистівши чорною боло­тяною гадюкою, впало між ними, слизьке, бридке слово... Зашипіло і поповзло по нозі, по спині, і скрутилось тугою петлею на шиї! Юрій рвонув комір сорочки, фізично відчуваючи на горлі слизьку холодну петлю. Шарпнувся бігти, але його зупинив лагідний голос настоятеля храму:

– Зачекайте, юначе! Ви сказали – батько?! Вам розповів про це – батько?! – з несподіваною цікавістю перепитав отець Георгій, ніби не чуючи страшних звинувачень хлопця.

У тривожній задумі закрокував подвір’ям, раз по раз погля­даю­чи на знервованого юнака, що поривався кудись іти. Тепер отець Георгій був майже впевнений, що бачив цього хлопця чи подібного до нього чоловіка з ніби розчахнутим з горя чи відчаю поглядом. Але – де, коли? І про якого батька говорить ця нещасна, сирітська, але все-таки, відчував, правдива душа?!

– Як – який батько?! Мій батько! – знову починав закипати праведним гнівом Юрій. – Той самий, що приходив до вас за тиждень до аварії. Що попереджав! Просив мало не на колінах не робити того, що ви намірилися робити! Казав, що йому був знак, що ікона Богородиці плаче кривавими слізьми, віщуючи страшне горе! А ви – що? Ви – сміялися! Проклятий комуняка! Сучий кар’єрист! А тепер граєте святого?! Я би сам, без того вовка, що вам скрізь ввижається, вас роздер, убив, задушив своїми руками... урррода!

Юрко насправді аж трясся від спокуси убити попа.

– Молодець! Так його! Так! Хапай за шию і души! Придуши його, щоб знав! – під’юджував Юрія з шаливи болотної невидимий крутий поплічник. – А доки піп буде відходити, хапай «медальйон» і жени до «майбаха»!

Розтроюджений власною бідою, роздраконений братком хлопець підскочив до свяще­ни­ка, але той, ошелешений інформацією про батька, який нібито передбачав аварію на Чорно­бильській АЕС, не зважав на розлюченого юнака. То нервово ходив, схопившись за голову, то враз зупинявся, щось бурмочучи, як божевільний. По зосеред­же­ному виразу обличчя було видно, що настоятель не­людськими зусиллями намагається відновити в пам’яті образ того, кого хлопець називає батьком, і події, з ним пов’язані. Але не може... Пам’ять, яка тільки-но повернула йому спогади про ніч чорно­бильської трагедії, відмов­лялася відновити образ батька цього юнака, готового в цю секунду убити його, Георгія Бунчужного – людину з подвійною суттю, подвійною мораллю, подвійним життям! А може, і вб’є... Бідний хлопець! Тільки життя собі скалічить! Але хіба це така кара, якої заслуговує він, про­клятий атеїст-комуніст, фізик-безбожник, вчений бе­зу­мець, котрий, не мало не багато, уявив собі, що може керувати силою, яка йому непідвладна, експери­ментувати в тому, природи чого до кінця не знав, як і можливостей, а головне – наслідків! Наслідків! Нас-лід-ків!

Раптом піп, ніби щось згадавши важливе, рвучко підійшов до Юрія, з тривогою зазирнув в обличчя, заговорив з мольбою:

– Сину мій, смерть від ваших рук – замала для мене кара. Точніше – навіть почесна винагорода. Але я прошу Бога врозумити вас не через страх за себе, а за ва­с – щоб ви не каралися згодом усе життя гріхом кровопролиття, яким вас спокушає... ЗВІР... Так, це він вчепився у вашу невинну душу! Я чую: він! Він ходить за вами назирці, штовхає у спину, провокує і вимагає... Скажіть: це правда?

В цю мить із пущі донеслося ледь чутне ричання.

– О, чуєте? Звір?! – стривожено вигукнув піп. – А може, це той самий вовк-мутант, сліди якого я бачив на болоті?! А сьогодні... ось тут, поряд з вами?! Так, він був тут! стояв біля вас!... Фантомний вовк...

Враз, забувши про Юрія, заговорив сам до себе:

– Вовк... вовк... Його звали – Вовк! Вашого тата звали – Вовк?! Я пригадав! Я пригадав, слава Тобі, Господи, що повернув мені розум!

– Який – вовк?! – обурився Юрій, хапаючи попа за барки. – Його звали – Волхв! Волхв! Ти хоч знаєш, що це таке – В-О-Л-Х-В?! І він не щез, не втопився в болоті і на небо не вознісся! Він помирає у психушці! Через тебе помирає. Бо це ти, ти, уррррод проклятий, його туди запроторив! А він... він з добром до тебе прийшов, повірив, пона­діявся, що ти – людина. А ти – звірюка! Болотяна звірюка! Це ти – вовк! Вовкулака-мутант!

– Боже! – вжахнувся піп, теліпаючись мішком у руках розлюченого месника. – Невже ця дитина каже правду? Невже блукаючий по твані земній звір-мутант – це я?! Коли так, тоді, прошу тебе, Господи мій, убий мене його руками!

– Пішов ти..! – несподівано отямився Юрій і гидливо відштовхнув від себе попа. – Придурок! Розстрига! Здався ти мені! Живи! Я не по твою душу сюди прийшов, ублюдок! А помогти своєму нещасному, тобою скаліченому, хворому батькові! І я це зроблю! Я врятую його, як він колись мене врятував. І ти... чуєш, ти – не перешкодиш мені!

У ЛАПАХ ЗВІРА

«Боже, воля твоя, але… що тут відбувається… що зі мною… В переддень такого великого… величного свята?! – заточуючись, як п’яний, шепотів отець Георгій, не тямлячись. – Вже он де сонце… Скоро парафіяни прийдуть, а храм не готовий… і я не готовий сповняти свій довг священичий… Господи, врозуми мене, напоум, помилуй мя, Господи!”

Відчай попа, його блукаючий невидющий по­гляд налякали Юрія. Скидалося на те, що від його стусанини у попа справді «дах поїхав». Точно! Спочатку цей дивний схимник кинувся в церкву, потім – за церкву, щось там шу­кав, врешті з’явився, озброєний серпом і довгою лозиною, схожою на вудлище, і майже побіг у той бік, де за вільшиною голубіло дзеркальце чистої води.

– Тікає... Але від кари не втечеш, брехуне, хоч яким святим не прикидайся... – буркнув Юрій, трохи жалкуючи, що затіяв з попом таку… «гостру дискусію».

– Авжеж! Не втече пописько! Зараз ми його... Ага! Втопимо! – зареготав фантомний браток, вискочивши, мов дідько з болота, але цього разу не в личині панка позаминулого століття, котрий щойно, півгодини тому здіймав перед Юрком капелюха, проходжаючись церковним подвір’ям, а в образі… ну й бісова личина – міліціянта!

– Що за жарти, блін?! – лайнувся Юрій, правдиво наляканий міліцейською формою, наста­вивши на братка свій газовий балончик. – Тьху, урррод! Ти звідки... такий?

– З болота! – пожартував крутелик. – Я ж той чорт, який у тихому болоті водиться! А ти свого піс­то­ля сховай! Бо не беруть мене ваші пукалки, землячки-земляни...

– Та я вже бачу! А для чого, чорти б тебе, чорте, взяли, цей маскарад? Ця комедія? То ти хочеш не відомо чого, то цей піп вар’яцький нічого згадати не може! Ви що, всі подуріли на цьому болоті? Люди правду кажуть, що тут якісь випари отруйні... Одним голова паморочиться і видива всякі ввижаються, інші – голоси чують, на третіх блуд нападає, а на вас із попом, бачу, сказ!

– Ззззараз ми його, зззаразу... ссскупаємо... – не слухаючи Юрія, уже без жартів, зловісно засичав фальшивий міліціонер, на очах знову перевтілюючись на допотопного панка.

Правду кажучи, від цих чортячих перетворень у Юрка голова пішла обертом. Хотів перехреститися про всяк випадок, може, мара щезне, але панок-браток так спритно хвицнув ногою по Юрковій правиці, що він аж зойкнув від болю та страху, помітивши між модним черевиком і штаниною щось схоже на волохате… свят-свят… копито!

– Ще раз підіграєш пописькові, получиш по пискові, – зримував нахаба, потішаючись Юрковим приниженим виглядом. – Для чого я тебе сюди на хребті власному переніс? І не втопив у цій багнюці, і вовкові зжерти не віддав… Дивись мені, а то передумаю!

І зареготав так голосно, що Юрко, хукаючи на правиці, сахнувся, а священик стривожено вискочив із-за корчів.



Наразі щось схоже на грубий гавкіт примусило отця Георгія перед тим, як ступити на тільки йому видиму купину в заростях лепехи, озирнутися. Побачене потрясло: на враз споночілому церковному подвір’ї стяв Юрій, а поряд з ним люто скалився здоровенний чорний вовк-мутант! У цю ж мить земля під ногами отця Георгія провалилася, вивергаючи в небо фонтан намулу разом з водоростями і зіллям.

– Гах-гах-гах! – засміявся задоволено, спостерігаючи цю сцену, Юрків попутник. – Ото шубовснув! Був піп – і нема попа! Гоп-па-па!

– Ти що, мокрушник, підірвав попа на повнім серйозі?! Та ти знаєш, що за це...? Та ну тебе! Я у ваші ігри, пацани, не граю! – захвилювався Юрій, з жахом спостерігаючи, як на тому місці, де провалився в болото піп, опадає триметровий чорний та густий фонтан тванюки. І раптом парубка охопив такий жах, що він знетямлено крутнувся і кинувся бігти. Але тої ж миті браток зупинив його грізним «конвойним» окриком:

– Ти куди?! Ану назад! Тобі, хлопче, не в той бік! А он туди – в ті двері! Іди! І не бійся! Дорога відкрита. Бери, що мав брати! Швидше! Давай-давай, ворушись! Бо скоро люди сюди прийдуть!

– Не поганяй, бо ще не запряг! – огризнувся Юрій. – Сам іди! А справді! Чого ти сам не йдеш і не береш? Що – тюрми боїшся? А мене, як під монастир, під статтю підводиш! Знайшов дурних!

– Чому я сам не йду? – синіючи від злості, спитав браток. – А тому, мій розумнику, що я – пла-чу! Тобі! Поняв? Так у багатих людей заведено – наймати на роботу таких, як ти! Наймитів! Щоб вони робили чорну роботу. От я й найняв тебе! Підрядив! Поняв разніцу? Чудово! Тоді виконуй: ти мені – «медальйон», я тобі – бабло!

– А я тим твоїм баблом відкуплюся від ментів, якщо мене спіймають?

– Хто?! Хто тебе у цьому болоті спіймає? Піп? Його вже нема. На дні! Це – по-перше! По-друге, не спіймають! Даю гарантію. По-третє, якщо вже ста­неться, то МИ усіх тих разом взятих слідчих з прокурорами – або купимо, або продамо, або вто­­пи­мо в цьому болоті, як щенят. А ще краще – при­шиємо кулями золотими до їх пурпурових крісел.

– Може й мене... пришиєш... після всього? Щоб на мертвого почепити всіх собак?!

– Звичайно! Якщо будеш брикатися і варнякати черті-що! Але – не бійся: у нас з тобою угода. А я угод не порушую. Так що – заспокойся і йди – заробляй гроші. А ти як думав? Багатим і гламурним легко бути? Великі гроші на життя кучеряве, хлопче, треба заробити і – відробити! 500 тисяч єврів не валяються на тих дорогах, по яких ти, дурню, до сьогодні ходив! Так що, вперед, доки є шанс! Добром прошу – йди! І звалюємо! А то мені це болото вже у вухах стоїть, а піп – у печінках... Зануда й покидьок! А дивись, як… задєлався, грішник! Святим! Та ще й при церкві пристроївся! На його совісті – сотні заживо спалених, а він – у цій живлющій драговині оклигав собі і розкошує тишком-нишком! Людей місцевих з пуття збиває! Чаї попиває! – копнув чайничок копитом в дорогому мокасині з такою злістю, що бідна посудина булькнула в болото аж десь під лісом. – Нічого, попиську, твій реактор тебе ще чекає. Посма-а-ажишся ти в мене ще на пекельнім вогні!

Браток обіцяв попові майбутні пекельні розваги з таким садистським задоволення, що Юрію недобре стало: «Куди я потрапив?! Точно бандюк! Та ж йому совість не завадить і мене по всьому прикокнути чи... кулькою до верби прикнопити... Да, оце влип! І тата не врятую, і сам, як піп, згину!».

Бандюган, певно, відчув душевні тривоги та вагання Юрка, бо ще дужче роздраконився:

– Ну ж недаремно кажуть: тупе воно і в Африці тупе! Чого ти ще думаєш! Завтра, буквально завтра ти станеш багатим чоловіком! Купиш квартиру в Києві, особняк – під Києвом, чорний «майбах», не будеш ні чорта робити, лиш пити-гуляти по нічних клубах з попками-модельками, валятися по фешенебельних курортах, кіно знімати в самому Голівуді... Ну, що ти ще думаєш?! А-а-а... Ясно. Тата хочеш зцілити... Не переживай, прикладемо ми ЇЇ і до твого старого! І до всіх ідіотів, що там тусуються усе життя, прикла­демо, зцілимо і відпустимо на всі чотири сторони – хай брикають собі при розумі і при пам’яті. Але – ти думаєш, це їм треба? Та ж вони, очумавшись, нас повбивають, знову здуріють і повернуться у свій дурдом, щоб лиш нічого не робити і ні про що не думати. Отож – вперед, бо... мені совість, як ти вже зрозумів у своїй дурній голові, не завадить. Попереджаю: ти не встигнеш оком моргнути, тим паче бризнути зі своєї пукалки, як уже соватимеш в передсмертних конвульсіях по траві ногами!

Виходу не було, і Юрій, заховавши в кишеню єдину свою зброю – газовий балончик, прихоп­лений з дому про всяк випадок, сердито рушив до церкви.

Після осяяного сонцем подвір’я у храмі було темно, мов у льоху, або він... не дай Боже, осліп?! Якусь хвилю напружено кліпав, щоб звикнути до темряви. Нервував, бо час спливав, і не хотілося більше воловодитися ані з божевільним попом, ані з оскаженілим рецидивістом, та й справді, скоро сюди прийдуть богомольці, і, напевно, будуть серед них і його односельці, які достеменно спитають, чого він тут?

Нарешті з темені проступили стіни, вівтар з іконостасом... Але ікони Богородиці над царськи­ми вратами не було... Де ж вона?! Хитрюга піп! Він здогадався і... Атож! Він недаремно так гнав за тими ліліями! То він, заховавши під своїм підрясником ікону, біг у корчі, щоб її заховати! І де вона тепер?! Разом з попом на дні боло­та? Придурок бандюга, це ж треба так наколотися! А тепер… тепер хай сам, чортяка болотяна, пірнає в те смердюче драговиння впереміш з п’явками і дідьками!



У паніці Юрій вискочив на паперть. Церковця стояла на горбочку, з вишини якого болото проглядалося аж до лісу. Попа справді ніде не було. Братка – теж! Провалилися! Обидва! З іконою! Твою мммм...

Матюк кісткою став поперек горла, перехопив подих. Ледве відкашлявшись, хлопець, скрадливо озирнувшись, кинувся тікати – геть! Геть! Чим скоріш – з цього треклятого болота! Від гріха подалі!

– Ти куди! Назад! А то прикокну! – пролунав над вухом Юрія знайомий єхидний смішок.

Юрій зупинився, вдав, що спеціально розігрує братка, нібито, щоб «набити» собі ціну. Тож повільно, лінькувато, не роззираючись за своїм мучителем, пішов назад до храму. Інтуїтивно відчував, що церква для нього зараз не лише пастка, а й порятунок... по-перше, від непроханих поплічників, цих кінчених рецидивістів, на яких живого місця від гріхів немає, інакше чого б цей дженджик пихатий, до зубів озброєний, так боявся за церковний поріг ступити? Доконаний виродок, а страх має! Треба це врахувати і взяти... на озброєння. Про всяк випадок, хтозна, чим закінчиться ця авантюра...

Думав Юрій, не забуваючи, правда, і про мету цієї… «авантюри», яку, коли бути чесним, сам затіяв, та ще й кримінальних злочинців приплутав. І от... Ні, щось треба робити. Негайно! Може, заховатися у церкві від бандитів? Так вони її підірвуть або спалять… Теж – не вихід. Що ж робити? Чекати в церкві, доки прийдуть люди? Так тоді перед ними прийдеться відповідати, де піп? Бо подумають, що убив! І як він, Юрко, доведе, що це не так?! Що не він втопив попа, а бандюки з «майбаха». А тим часом братки, що вміють, як чорти, враз щезати, змиються, а ти, дурню, відповідай! Але… як тікати? В порожні?! Е ні… Він не може повернутися до батька без… Матері Божої… Не має права… Однак – де ж вона?

Знову забігав поглядом по темних стінах, прикрашених дешевими «фабричними» іконками у рушниках, шукаючи серед них ту, старовинну, невідомо ким намальовану, ради якої прийшов. І знову не знаходив. Але ж він Її бачив! Сам! Допіру! На власні очі! Чого ж Вона ховається? Чи хтось ховає? Він же ж не хоче Їй зла. Він зовсім іншого хотів... А тепер... Його змушують. Це не гріх, коли ти чиниш його з примусу! Так! Не гріх. І злочин заради порятунку людини – не злочин... Боже, де Вона?! Він тільки винесе Її, принесе до тата і… зразу ж побіжить в міліцію заявити, що Її вкрали. Бандюки в дорогої іномарці. Номер? Так, треба запам’ятати номер «тачки», і Її – знайдуть! Обов’язково! Зараз легко знаходять... Але, де ж Вона? Невже піп виніс!? А може тато марив нею?

І раптом Юрію здалося, ніби на нього хтось дивиться. Невже піп повернувся?!.. Слава Богу, що живий. Принаймні, на один гріх менше...

Озирнувся: нікого. Глянув на вівтар і... і побачив знайомі очі! Одні тільки очі на темній стіні над вівтарем! ВОНА! ВОНА тут, Та, яка колись врятувала смертельно хворого хлопчика, а тепер мусить врятувати його батька! Мусить... Бо навіщо тоді уся ця віра у справедливого Бога, навіщо надія на Нього?! І на Неї, чудо творящу?!

Терзаючись цими гріховно-благородними розмислами, підійшов, вчепився в дерев’яну дошку, намагаючись відірвати її від стіни. Але – не зміг... Не піддавалася.

– Ну, ради Бога, – просив, намагаючись не дивитися в очі Богородиці. – Клянусь, я поверну Тебе назад. Він тільки доторкнеться до Тебе... Ти ж помогла мені, поможи і йому... Я прошу... Чуєш, я прошшшшу!

Уже шипів з лютим відчаєм, бо ікона, як на зло, не відривалася від стіни. Далі почав шарпати, але вона мов приросла до почорнілого від часу зрубу. Від напруження в голові помутилося. І він люто закричав, бризкаючи слиною в обличчя Богородиці:

– Ну давай, відчіплюйся... Ти нікому не потрібна тут, на цьому болоті!.. А там, там тебе чекають люди. Сотні нещасних! Іди ж, помагай їм, лікуй, зцілюй! Ти не маєш права тут даремно висіти!

Наразі дошка ікони стала… тоншати й тоншати, доки не злилася зі стіною. Хлопець вражено відступив, не розуміючи, що діється... І взагалі, що він робить, теж не розумів...

– Що ти робиш, іроде?! – розсік тишу грізний окрик, а голову – різкий біль…

…Прокинувся Юрій на холодній, встеленій зіллям долівці, в самому порозі церковці. Над ним стояв піп. Лице його палало правед­ним гнівом, а з підрясника стікала брудна вода...

СПОКУСА

Вони понуро сиділи, обхопивши голови руками, на порозі церковці і мовчали, вражені тим, що сталося.

– Боже, в переддень такого величного празника!.. Такого свята! І – така біда... – бубонів сам до себе отець Георгій. – Але, слава Тобі, Господи, що Ти не допустив гріха... І Тобі, Царице небесна, Славо дів і матерів, чесніша за Херувимів, світліша незрівнянно за Серафимів, що заховала під своїм покровом від Сатани цю нещасну, нещасну душу...

А нещасна душа, що сиділа пліч-о-пліч з настоятелем, теж не могла второпати, що ж трапилось? Уривки думок, спогадів, якихось планів, ідей так за цей день переколотилися в Юрієвій бідній голові, що ледь в’язалися в логічний ряд...



… Виходить, що думка тихцем винести з церкви чудотворну ікону закралася в його голову ще біля лікарняної койки батька. Неймовірна, жалісна любов до цього... майже незнайо­мого, немічного, причинного чоловіка, як блис­кавка, висвітлила в пам’яті Юрія темні травнево-чорнобильські ночі у малесенькій церковці на Кривавому Болоті, величезні очі Богородиці і тонкі вуста, до яких тато прикладав чолом його, шести­літнього хлопчика, щоб вони гасили пекельний атомний вогонь у його враже­ному радіацією тільці. А заодно – викресала й божевільну ідею... Але спочатку було бажання взяти батька на руки, пригорнути до грудей і понести лісом, нічним, весняним лісом, через вільшаники і багна, до спасенного острівця з маленькою, дитинно-іграшковою церковцею, до Матері Божої, впасти, як тато колись, перед нею на коліна і повторити майже дослівно те, про що він колись благав:

– Мати Боже, зціли цього безпомічного і невинного, як дитина чоловіка, мого батька, як Ти колись зцілила мене.

І все. Більше нічого у світі не казати і не просити... Ніколи і нічого. Бо нема нічого біль­шого, вищого, дорожчого, як щастя – мати тата. Бо врятований Тобою, Діво Пречиста, хлопчик після тих чорнобильських ночей під Твоїм Покровом, батька втратив. І думав, що назавжди. Тому й ріс обра­же­ним на цілий світ сиротою, бо мама, щоб не ранити синову душу, казала, нібито тато поїхав на заробітки… Мама не хотіла, щоб син знав те, чого не знали навіть люди. Вважала: хай син ліпше думає, що батько – безвідповідальний заволока, аніж знає, що він – безпорадний каліка, божевільний, пацієнт лікарні для душевнохворих... Так думала мама, бо не могла пробачити татові те незрозуміле, неспо­діване викрадення його, малого Юрчика, і переховування у хижі на острові посеред маля­рійного болота. А поговорити батькам про це не дала міліція, завданням якої, звісно, було правдами й неправдами виманити з трясовини, зараженої радіацією, божевільного чоловіка з малолітнім хлопчиком.



...Бог бачить, що Юрій хотів того ж таки дня забрати батька з богодільні, але батько, ніби прочитавши в очах свого дорослого хлопчика це бажання, сказав, звичайно, маючи на увазі ікону Богородиці:

– Не треба Її турбувати заради такого нікчемного черва земного, як я... А тим більше, я й так перед Нею в боргу. Бо наобіцяв багато... Поклявся довіку бути в обороні Її слави, в охороні Її храму. А не зміг... Не зумів дотримати слова. А Вона ж... Вона ж таки випросила в Бога і Свого Сина життя для мого сина, мого хлопчика...

І тато опустив голову, аби ЙОГО ХЛОПЧИК не бачив, як він плаче. Але хлопчик бачив, як непро­хані батькові сльози котилися росою по його сивій бороді, скапували на запрану лікарняну сорочку.

Жаль до батька, біль, гнів на свою безпомічність потрясали душу Юрка. Щоб не розридатися, він невміло обняв батька і вибіг з лікарні. Зупинився аж за брамою богодільні, прихилився до дерева, і бив-гатив по стовбурі кулаком, ніби хотів достукатись до глухого, здерев’янілого світу...



Повертаючись після відвідин батька разом з мамою в село переповненим автобусом, Юрко мовчав. Думав. Коли ж проїжджали через Козячий, чи то Козачий ліс, сказав мамі:

– Я тут вийду! Трохи пройдусь.

Юрій вийшов. Маршрутка із стривоженою мамою від’їхала. Дорога і ліс знову стали безлюдними. Знову ожило, защебетало сполохане гуркотом автобуса, птаство, зашуміли у верховітті лагідні літні леготи.

Раптом з боку болота вітерець доніс приглу­шене вовче виття. Юрій здригнувся: він уже колись чув це тривожне виття. І тихий срібний передзвін – за ним... Такий знайомий з дитинства, тихий передзвін, наче подзвін лісових дзвіночків чи брязкіт шабель... Благовіст покотився лісом гучніше, і Юрій пригадав мамину розповідь дорогою з лікарні до автобусної станції, ніби в тій хижці, де вони з татом «ховалися від Чорнобиля», зараз церква, і править у ній якийсь чудний піп – такий же відлюдник, як колись був його тато... Люди подейкують, що то не простий піп, а якийсь великий колишній начальник, з вини якого ота велика біда й приключилася в Чорнобилі, що нібито його мали судити, та він утік у це баговиння непролазне і тепер ось уже двадцять років гріхи спокутує. Інші ж кажуть навпаки, нібито він ні в чому не винен, а, як і всі ліквідатори аварії, дуже постраждав, і мав померти, але чудом втік з лікарні, чудом прибився у наші болотисті ліси, оселився на Кривавому болоті і – вижив. А як той бідний піп вижив, коли всі ліквідатори вже давно повмирали, ніхто, навіть він сам – не відає. Розказували, нібито спочатку, ще за радянської влади, він був самозваним попом, але коли прийшла Незалежність, начебто сам патріарх з Києва приїздив його висвячувати на священика, бо нібито так захотіла сама Матір Божа, чудотворний образ якої, кажуть, є в церкві на болоті, і сотворила диво. Казали ще, нібито у перший же рік Незалежності в ніч перед Покровою церковця, про яку думали, що то проста хижа, яку нібито злабудав Юрків тато-лісник, раптом запалала таким високим і ясним сяйвом, така стояла над лісом у небі заграва, що було видно аж до Житомира, Луцька і навіть до Києва. Народ сполошився, злякався, думав, що то знову вибухнув Чорнобиль. Зняли тривогу. Літаки в небі літали, танки лісами шугали. Пожежні машини вили. Коли ж дісталися болота, світло довкіл церковці спалахнуло з новою силою, а потім померехтіло-померехтіло й опало на трясовину, як цвіт водяної лілії...

І тоді з церковці вийшов чоловік і заговорив до тих, хто там був, а були не лиш прості люди, а й велике начальство, так складно і мудро, що після того всі говорили, і газети писали, що, якби у нас такі люди державою керували, як той піп, то був би толк... Розказували, нібито попові пропонували високу посаду, але він відмовився, і зостався простим настоятелем ХРАМУ НА БОЛОТІ. А ще казали, чого тільки люди не накажуть, начебто піп так, бідний, каявся та гріхи спокутував, що став святим. Про це, як розповідали жінки із сусіднього села, які ходять до церкви на болоті, звістувала парафіянам ікона Пресвятої Богородиці, несподівано на їхніх очах замиро­точивши. Тож тепер нібито за ліком до чудотворного образу Матері Божої з’їжджаються люди з цілого світу. І всі кажуть – нібито помагає Вона усім, уздоровлює нібито від усіх слабостей і немочі.

Признатися, Юрія неприємно покоробила мамина недовіра до чудотворності ікони Богородиці, особливо, оте її «нібито». Хотів сказати: «Ось він, мамо, перед тобою – один із тих, кому Вона повернула життя…», – але щось стримувало. Певно, той самий намір, який виник сам собою біля татової лікарняної койки, і план, який зрів у Юрковій голові, і, здається, під впливом маминої розповіді, визрів… Тим паче, що з маминого переказу людських пліток про попа вимальо­вувався приємний образ людини, яка сама багато пережила, тому здатна іншого зрозуміти, а, може, й зарадити... Допомогти. Так, допомогти.

Тож зробивши такий висновок, Юрій вирішив, що не відкладаючи, по дорозі додому зійде з автобуса, піде до того чудного попа на болоті і попросить чудотворну ікону на кілька днів. І, якщо той піп, справді, Божий чоловік, то він сам віднесе образ у ту страшну богодільню і сам проситиме Матір Божу зцілити усіх в ній ув’язнених...



Передзвін стих раптово, як і почався. І знову вітер доніс вовче виття, але вже зблизька. По спині Юрка пробігли холодні мурашки. Оглянувся – ніде нікого. Лісова дорога безлюдна. Чомусь пригадалися загадкові слова батька: «Той, з чиєї вини я тут, зайняв моє місце біля Богородиці. Він тепер там, де ми з тобою були, а я тут, де він мав би бути...».

– Про кого... ви… ти… та…ту? – не зрозумів батька Юрій, стурбований не так таємничими натяками батька, як тим, як звертатися до цього... діда у запраній лікарняній піжамі, схожій на тюремну уніформу. Таке дороге, вимріяне, майже священне слово «тато» застряло в горлі, як давкий глевтяк... І тато, було видно по очах скорботних, як у святих на іконах, усе розумів, та лиш скрушно зітхнув, продовжуючи перервану оповідь про свого кривдника:

– Великий начальник був... на ЧАЕС. Один з тих, хто затіяв той дослід… експеримент. МАТІР казала… Плакала кривавими слізьми і казала: «Іди, застережи його!» І я пішов і сказав, як вона просила. А він стояв і сміявся, як з... божевільного… «По тобі, чоловіче, Глеваха плаче», – сказав. І з того дня я тут. А він – там…

– Невже батько говорив про того самого священика, що й мати? Тоді, чи варто взагалі усе це затівати? – подумав тоді Юрій, і тут почувся зловісний шерхіт автомобільних шин… І злякано відскочивши на узбіччя, побачив просто перед собою – «майбах»! Такий несподіваний і недо­речний у цій лісовій глушині, як космічний корабель чи підводний човен…



Це було, здається, вчора. Так, вчора. А Юркові здається, що вічність тому – стільки він пережив! Але й сьогодні, постарілий на цілу вічність, він не знає, що йому робити? Як бути далі?

– Чи варто було усе це затівати?.. І взагалі, що варто... що не варто? Та й чи варто взагалі жити, так як ми живемо? – з мукою запитав Юрко, але отець Георгій цього разу не знав, що відповісти. Тільки по довгім мовчанні, перегорнувши густо списані чорним по білому, а часом і чорним по чорному сторінки власного життя, зрозумів, що прийшла пора для сповіді. Перед людьми.

ПРОРОЦТВО ВОЛХВА

– Як щоразу на сповіді перед Богом, кажу: я давно чекав суду людського, і тепер щасливий, що він, нарешті, прийшов... поки що у вашій особі, Юрію. Повірте, я не брешу, я справді багато чого не пам’ятаю і не розумію у своєму житті. Наприклад, не пригадую, як опинився тут і чому саме – ТУТ. Бачу, що над цією загадкою мені ще треба буде довго мучитись… А може, таємниця відкриється раптово, від якогось поштовху, події, слова, одного слова? Як з вашим батьком…

Отцю Георгію раптом перехопило подих. В горлі запекло, ніби ковтнув гарячого, важкого від радіонуклідів чорнобильського повітря. Помов­чав, далі заговорив через силу:

– Це було за тиждень до початку експери­менту. Пригадую, що до мене підійшов Дятлов, звично грубувато пожартував:

– Чего это ты, товарищ член парткома, с кликушами водишся, как твой друг Ходысь?
Как это: с какими?! А вот ребята с охраны говорят, что уже третий день на КаПеПе какой-то поп к тебе рвется... Говорят, угрожает богом, всеми святыми, даже самосожжением. Вот дурак! Иди, спроси, чего он хочет, этот сумасшедший? Хотя и так ясно: пациент «Глевахи»... Но надо успокоить, пока приедет милиция...



Авжеж, слова Дятлова отець Георгій запам’ятав добре. Ще б пак! Це й чоловічок дивним чином знав усе, що відбувалося на станції, і, схоже, знав про кожного навіть те, про що той сам не здогадувався. На жаль, в голомозій гостроносій головешці Дятлова, забитій «ценными сведениями» про чуже життя, не виста­чало місця для елементарної інформації про те, що відбувається за «щитовою», у тих самих атомних реакторах… Одно слово: «дятел», тобто – стукач, як зневажливо, підморгуючи один одному та гидливо кривля­чись, кидали в його бік колеги. Звичайно, пошепки, оскільки майже кожен встиг відчути результати «бдительности» Дятла на власній шкурі.

Заступник головного енергетика ЧАЕС, він же кандидат фізико-математичних наук, член парткому, а по-простому – Жора Бунчужний теж не залишився непоміченим пильним «Дятлом». Тож тепер, слухаючи поради невтомного «інформатора», як вгамувати якогось божевільного, був упевнений, що той обов’язково проведе його потайки до КПП, послухає і «доложит куда надо». А могло бути, що Дятлова хлопці з управління безпеки спеціально прислали, аби перевірити Бунчужного «на вшивость». Але вияснювати, що й до чого, Бунчужний не став, натомість вирішив якомога швидше «снять напряжение» з тим попом-камікадзе, що невідомо чого кидався грудьми на атомну амбразуру. Вислухати, поговорити і відправити з Богом подалі від біди.

Того камікадзе (бо інакше людину, яка насмі­лилася втручатися у таємні справи самої держави, і не назвеш) Бунчужний «вирахував» одразу ж, переступивши через поріг КПП. По-перше, по «сільській» екіпіровці, по-друге, як би точніше сказати, по... одухотвореному, осяяному світлом благородної місії блідому, зарослому русявою борідкою, ще не старому виду.

«Ну от і він, ще один спаситель людства! – подумав не зло Бунчужний, придивляючись до бородатого, чи, бува, не колишній однокашник, якийсь невдаха – сільський вчитель фізики, приплутався вчити його, успішного Жору Бунчужного, уму-розуму? Напозір вони були приблизно одного віку з цим дивним... візитером... Але, здається, не знайомі…

Візитер теж зразу вирахував Бунчужного. Рі­шу­че підійшов і без «добридня» та преамбул сказав:

– Дякую, що наважились. У нас дуже мало часу на розмову. Буквально кілька хвилин. Тож прошу мене уважно вислухати. Мене прислали сюди знайти вас і сказати, що той експеримент, який ви запланували, не треба проводити. Реактор може не витримати… Може статися непоправне.

Бунчужний отетерів. Перше, що подумав: «Божевільний!». Друге: «Ні! Агент ЦРУ!». Третє: «Провокатор! Сучий провокатор! Його точно підіслали!.. Але – навіщо?! Невже Дятел підстроїв?! Але ж я – ні з ким ні про що і ніколи! Що робити? Що казати? Чорт забери!.. Що робити?!»

Мимоволі озирнувся: здалося, за «пропускною» майнула по-пташиному переломлена в попереку фігура Дятлова.

– Не бійтеся, я не божевільний, не шпіон і не провокатор! Я просто – посланець, посланий попередити вас... – притишив голос чоловік, певно, відчувши сум’яття душевні Бунчужного.

– А! Посланець! – відітхнув з полегкістю Бунчужний. – І від кого? Від тих? – очима показав на небо, маючи на увазі інопланетян.

– Так! – не зрозумів чи не хотів розуміти іронії «посланець». – Мене послала Мати! Сказала: «Його звати Георгій Бунчужний! Іди, знайди і передай: «Гординя незрілого розуму – погибель для світу. Треба спинити зухвальство. Інакше – вогонь вирветься з пекельного черева – на ШОСТИЙ день і позначений буде числом ЧОТИРИ».

– Н-да... дела... Тяжелый случай... – зітхнув, Бунчужний, маючи на увазі, звичайно, «посланця» та метикуючи, як би то швидше позбутися його, з виду наче нормального, та й взагалі, симпатичного чоловіка, але, на жаль, шизофренія не питає... – Гаразд, щось будемо робити... Дякую за... попередження. І до побачення. Побіг передавати послання ще вищому начальству.

– Не блазнюйте! – раптом гнівно блиснув очима посланець і, майже впритул наблизившись до Бунчужного, міцно, як лещатами, стиснув рукою його лікоть. – Зробіть, як вас просять, щоб потім не каялись! Не доливайте останньої краплі у чашу терпіння Творця! Не примножуйте Його розчарування родом людським, не прискорюйте кінця світу і цієї, третьої уже, цивілізації, власним безумством, гординею і недосконалістю!

– Відпустіть руку! – теж пошепки наказав Бунчужний. – А то покличу охорону.

– Вибачте... і не бійтеся, я прийшов з миром... – знітився чоловік так щиро, що Бунчужному стало навіть шкода цього, хоч і не зовсім сповна розуму, але, з усього видно, чесного бідаку. Водночас, розбирала цікавість: хто ж він насправді, цей чоловік, цілком нормальний з виду? Тож вирішив, оскільки його й так його «засікли», все ж таки поговорити з цим посланцем Божим, тим більше, що він знав про експеримент.

І тут Бунчужного, як струмом прошило: чорт забирай! А й справді, звідки цей сільський дядько знає про майбутній експери­мент?! Про «утечку информации», звичайно, не могла бути й мови. А якщо його підіслали, то, принаймні, треба вияснити – хто?

– Між іншим, звідки ви знаєте про якийсь нібито... як ви сказали, експеримент?

– А хіба я казав про... експеримент? – м’яко заперечив чоловік. – Я сказав, що мене послали попередити про можливу біду. І про гнів Творця. Богородиця молить Бога за нас, хоч і недосконалих, свавільних, але Вона любить людину, в тлінній оболонці якої ходив по землі Син Божий. Вона молить Бога дати нам, людям, останній шанс. І тримає над нами свій омофор... Але безумне свавілля людини виходить з-під контролю... – чоловік перейшов на зловісний шепіт, – так само, як вийде з-під вашого контролю створений вами пекельний механізм. Та поки що біду можна відвернути. І це – у ваших можливостях.

– Зачекайте, не лякайте мене Страшним Судом... Мене цікавить: хто вас послав?!

– Я ж сказав: Мати Божа!

– Отак просто прийшла до вас і... вибачайте, послала?..

– Як би це вам пояснити... – замислився посланець, знову не завваживши у словах Бунчужного одвертого глуму.

– Та вже якось... поясніть мені, темному... і недосконалому, – зіронізував, діткнутий за гонор Бунчужний.

– Та не в тому річ... А в тому, що ви все одно не повірите. Мене послала до вас... ікона Пресвятої Богородиці. Давня... Ще козацька. На дереві написана. На самий Великдень вона заплакала... тобто, замироточила... кривавими сльозами. А відтак я почув ЇЇ голос...

– А чому вона вас послала саме до мене? А не, приміром, до найвищого начальства – директора ЧАЕС? А коли брати по великому рахунку, то чому не до самого Щербицького чи навіть Горбачова? Атож, чому не до Горбачова? Він – як істинний демократ-реформатор – повірив би і відмінив всі експерименти, чи що вам там примарилось!

– ВОНА не пояснила, чому саме до вас, але я думаю тому, що розум тих, про кого ви кажете, вражений непомірною гординею, і не просто глухий, а й не готовий до сприйняття такої інформації.

«Чорт задери цього ненормально! Мені ще не вистачало оголосити ідіотами усе Політбюро», – подумав, не на жарт стривожившись, Бунчужний, але вголос іронічно уточнив:

– А мій, значся, готовий!

– Так! І не покрився лепрою зарозумілості. Потім, хоч це й прикро, ви чи не єдиний справді порядний і висококласний спеціаліст, який здатний тверезо оцінити ситуацію. До всього – ще й мужня людина...

– Гаразд, – подобрів від дещо завищених оцінок його фахового рівня Бунчужний, – Тоді чому... ну, скажімо, Богородиця явилася, чи як там відбувалося, не мені особисто, коли я такий мудрий, а вам, людині, далекій не тільки від науки, а й... якби це сказати, не образивши вас... людині, як то кажуть, не вхожій у високі владні двері? Ви над цим не задумувалися?

– Чому ж? І не тільки думав, а й точно знаю: тому, що я ще здатний чути голос Бога, або як ви... припускаєте – Вищого Розуму, й адекватно сприймати Його сигнали. Ви ж бо, перепрошую, уже – ні, не здатні. Нігілізм, щоб не сказати – цинізм і безвір’я заблокували вам усі канали зв’язку з Творцем. Ви ж… не вірите в Бога? Ні. Тоді зрозуміло, чому не чуєте Його?

– Резонно! – усміхнувся Бунчужний, пильно придивляючись до співрозмовника. Авжеж, обра­жене самолюбство, вражена гординя Бунчужного, шукали в цьому... божевільному крамольникові, що посмів учити йо-го (!) одного із творців,
зодчих (!) вітчизняної атомної енергетики уму-розуму, м’яко кажучи, підтвер­джен­ня його неадекватності. Почувався прикро, але мусив виплутуватися з цієї халепи. Тож, поки не прийшла міліція, спробував завершити цю нікому не потрібну дискусію:

– Дуже слушно... як кажуть: даремно стукати у наглухо забиті двері... Гаразд! Припустимо, що ви – достукались... Тоді конкретніше – що маю робити?

– Зупинити, те, що ви назвали, експериментом!

– Я?!! – правдиво обурився Бунчужний. – Та я нічого вам не називав!

– Гаразд! Не називали! Але зупинити мусите. Негай­но! Бо Мати сказала: «І станеться все з вини Сатани». До речі, про вовка річ, а він навстріч! Точніше, його вірні слуги, – посланець показав очима в напрямку прохідної. Бунчужний швидко оглянувся, в надії врешті побачи­ти зловісну постать головного «злочинця сього світу» і – щиро роз­реготався, побачивши пташину фігуру Дятлова.

– Та ви що, чоловіче?! То просто гівнюк і дрібний паскудник! Хоч ви, в якійсь мірі, вгадали! Але до Вельзевула він точно не дотягує. Ладно, спасибі за попередження, мені – пора.

– Зачекайте. Ще одне: Творець направду розчарований в людині. В нього вже готовий проект нової земної цивілізації: це будуть істоти, позбавлені грубої матеріальної залежності, ненасит­ності, якої перетворює нас, людей, на вічно голодного звіра. Їх живитиме Божий дух та енергія Божественного Космосу… хоч і будуть вони народжені людьми, себто земними жінками.

– Добре, добре, я вас зрозумів! Я сам це десь читав… Цікава гіпотеза! Але, думаю, то буде не скоро… А зі свого боку обіцяю вам, що все буде добре, – намагався якнайшвидше спекатися «контактера з космосом» Бунчужний. Правду ка­жу­чи, йому було щиро жаль цього дивака, певно, колишнього невдаху аспіранта, звередже­ного на високих ідеалах, та ще більше на різних псевдо­наукових теоріях про космічний розум, бідаху, якому просто забракло олії в голові, щоб видертися на вершини науки. Але прощатися треба було, якщо, звичайно, він, Бунчужний, не хотів мати неприємності від «чортів» «покруче» Дятлова. Авжеж, тих самих, котрі засіли в парткомі та в службі безпеки. Тож, глянувши заклопотано на годинник, по-приятельськи поплескав місіонера по плечу і... несподівано для самого себе сердито порадив:

– А вам, чоловіче, не завадило б усе-таки підлікувати нерви. Наприклад, у… «Глевасі», чи у «Павлівці», – і з діловим виглядом закрокував до «пропускної». За «вертушкою» наткнувся на голос Дятлова. Той саме в каптерці чергового щось комусь нака­зував по телефону. Бунчужний, ще перебуваючи під враженням від спілку­вання з «божим посланником», підколов:

– Що? Чортів із пекла викликаєш?

– Их самых, – з неприхованою погрозою парирував Дятлов. – А вот и они!

Бунчужний оглянувся: за двадцять кроків від КПП стояла патрульна машина і двоє дебелих ментів вели до неї попід руки… посланця! Той не противився. Йшов спокійно, з гідністю, як людина, яка з честю виконала свою місію.

– Зачем же ты его так?! Сразу – в каталажку? – обурився Бунчужний, відчуваючи вину перед чудним чоловіком. – Он же... просто немного того... не в себе.

– То-то же и оно, что не в себе! Ану, подожди.... А ты откуда знаешь: в себе – не в себе? А может, он диверсант? И задание у него – взорвать объект. А? То-то же! А ты с ним якшаешся! Разговоры разговариваеш! Защищаеш: «не в себе»… Не волнуйся, разбе­рутся: в себе – не в себе? А если действи­тельно он – больной, пусть лечится. В «Глевахе»! Или ты уже с ним... того... снюхался? Смотри мне, сердобольный, – єхидно втішаючись безсилою люттю Бунчужного і «собственной бдитель­ностью», «втер носа» вічному своєму супернику Дятлов.

Тож Бунчужному, присоромленому цілком слуш­ни­ми аргументами зразкового комуніста Дятлова, нічого не зоставалась, як похвалити його:

– Вы, дорогой коллега, как всегда – правы!

– То-то же… бери пример! – порадив Дятлов, задоволений спочатку вдало ініційованою, а відтак і проведеною операцією під кодовою назвою – «смерть шпионам».
Категория: 48 | Просмотров: 603 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011


АРМАГЕДДОН

– Значить, той дивний посланець був Вашим батьком... – зітхнув отець Георгій. – Мені соромно, мені, повірте, дуже прикро за себе колишнього... І прошу прощення.... хоча – яке прощення! Нема мені прощення! Та все-таки не надивуюся мудрос­ті Учителя... Воістину путі Господні несповідимі... Чи ж думав той черствий, уражений гординею чорнобильський інженер, той Хома Недовірливий, той фізик – богохульник, що піде слідами зрадженого ним істинно Божого посланника? Ви чуєте мене, Юрію?

Юрій не відповів. Ходив у задумі цер­ковним подвір’ям, не знаючи, що... думати. Почу­те про батька не те щоби здивувало – прибило його, перемішало в душі почуття, в голові – думки. З одного боку, хлопець був радий, що батько його виявився не божевільним, однак з іншого – лякала його справді, як виявилось, вибра­ність... Вищими Силами... Бо, коли сьогодні уважно поглянути на минулі події, то виникає цілком слушне запитання: звідки батькові, простому чоловікові, хай навіть з головою на плечах, було відомо про засекречений експеримент, тим паче – про ймовір­ність аварії? Невже тато справді був... контактером із Космосом. У що він, Юрій, теж не дуже вірить. Разом з тим – цей містичний поворот подій і... обмін долями чи ролями цих двох таких різних і таких однаково нещасних через свою совісність, людську порядність – чоловіків: батька і колиш­нього, хай і не головного керівника, та все ж начальничка ЧАЕС. За логікою речей, він, Юрій, мав би ненавидіти цього попа, який зробив його сиротою при живому батько­ві, однак в тій же мірі завинив перед ним, Юрком, і його рідний батько, якому вистачило розуму у ті тоталітарні часи лізти на рожен зі своїми пророцтвами, І, врешті, сам Бог, чи Мати Божа, звичайно, якщо вони, звичайно, є і насправді посилали батька на ЧАЕС з попередження про можливу трагедію, замість того, щоб втокмачити цю інформацію в голови її головних керівників… Де правда, де вигадка, а де й справжня брехня – бідний Юрій не міг розібратися. Врешті, зовсім заплутавшись, згадав про попа, запитав похмуро:

– А це правда, що Чорнобиль могли зірвати інопланетяни? Чи, як виходить із того, що ви розказали, Бог покарав?

– Були такі версії – про інопланетян. Але це – абсурд. Цю плітку пустили ті, хто насправді був винний. Бо це ж найлегше – сперти вину за власну халатність, безвідповідальність і безграмотність – на космічні сили, тим паче на Бога.... Хоча... у ті часи комуністичні відкрито звинувачувати у всіх своїх бідах Господа, нарікати на Того, Кого ми всі, атеїсти, заперечували, ба навіть висміювали, було би великим ідеологічним ляпом. Нонсенсом! Погодьтеся! Однак… Однак, якась інформація все-таки просочувалась у мозок… Приміром, мені, тогочасному, здалося дивним, що першим словом, яке промайнуло в голові після сповіщення про трагедію було: Армагеддон! А я тоді, признатися, навіть не знав, що воно точно означає. Тільки потому прочитав у словнику, що означає воно назву місцевості, де в час, коли настане кінець світу, відбудеться остання битва Господа із Сатаною. Але, не думаю, що чорнобильська трагедія – це остання битва...



Отець Георгій раптом знітившись, замовк. Лице його спалахнуло від сорому, а йому здавалося, що горіла навіть земля, на якій він сидів, навіть трава – зеленим полум’ям: він збрехав! Мимоволі, забувшись, мимохіть… байдуже чому, але збрехав, бо насправді першою реакцією на жахливе повідомлення Дятлова про аварію на четвертому енергоблоці, було слово: КІНЕЦЬ! І... десятиповерховий мат...



…Перед очима знову «вибухнула» зловісна картина трагічної ночі... Із спальні, розбуджена його богохульними прокляттями, вибігла пере­лякана дружина. Він рідко лаявся, дуже рідко, тільки в екстремальних ситуаціях, і це Таня знала.

– Що таке?! Що сталося?! – зіпала побілілими вустами. – Мама?!! Щось з мамою?!

– Яка мама в чорта!! Аварія на станції! Пожежа у четвертому блоці!

– А-а... А я думала – щось із мамою... – дружина позіхнула, заспокоїла:

– Та не нервуй так... Що це – з твоєї вини та аварія? Ні. Так чого ти психуєш?

Він очмарів, вражений олімпійським спокоєм Тані. Не здивувався б такій реакції дружини, якби вона була звичайною собі касиркою чи офіціанткою. Але ж вона – сек-ре-тар з і-де-о-ло-гі-ї райкому партії!

– Таню, ти що?! При чому тут я? Ти розумієш, що ти говориш?.. Там же, – кивнув головою на зловісну чорно-вогненну хмару за вікном, що клубочилася над станцією, розповзаючись по світанковому небу, – заховано тисячі Хіросім! Ти розумієш? Там – Армагеддон...

– Гаразд, заспокойся, – підняла Таня руки у білих крилах ажурних рукавів нічної сорочки і стала схожа водночас на білого янгола і голуба миру. Дружина не любила сваритися, а ще більше – коли її намагалися повчати. Таня любила вчити сама. Усіх. Така була її партійна місія.

– Але якби там справді був... цей твій… – як істинний комуніст-атеїст, дружина принципово пропустила «антирадянське» слово «Арма­гед­дон», – то мені б уже давно подзвонили.

І демон­стративно спокійно пішла додивля­тися свої райдужні сни.

Згодом, ридаючи біля нього, напівживого трупа, Таня буде гірко каятись, і дивуватися, якою вона була «забитою, затовченою, зашореною... тією… тією…», не наважуючись вимовити, як колись – «Армагеддон», слово – «ідеологія», а може, «партія»...

– Як ми вірили тим... тому… – буде хлипати ще вчора незворушний секретар з ідеології райкому партії, закочуючи очі на стелю, звичайно, маючи на увазі не Господа Бога, а Політбюро і великого демократа-реформатора Михайла Горбачова.

Де вона зараз, його «твердокаменная» Таня? Про долю дружини після того, як колишній інженер-енергетик ЧАЕС Георгій Бунчужний покинув ТОЙ СВІТ, новоявлений отець Георгій нічого не знав. І не виясняв. Адже був переконаний: Таня з її пристрастю до лідерства не пропаде. Сьогодні вона, напевно, що в якійсь партії, в парламенті, а може й радником самого президента чи прем’єра прилаштувалась. Отож бо… Саме з огляду на ту вдачу «лідерсько­–вождистську», на її непохитну переконаність у власній правоті, він і не турбував Таню. Їм і тоді, у вісімдесяті минулого століття, не зовсім було затишно удвох... Але тепер не було такого дня, аби він не молився за здоров’я і благополуччя жінки, яку колись кохав...



Вогонь сорому згас, стало холодно... Отця Георгія завжди при спогадах про перші дні трагедії на ЧАЕС кидало то в жар, то в холод... Бо хіба одна Таня була зомбована впевненістю, що доля держави і народу – в надійних руках комуністичної партії і радянського уряду? Таж йому самому, теоретикові і практикові, не могла прийти в голову навіть думка про можливість аварії, як і всім іншим: і «світилам науки», і сотням дрібнішої вченої челяді разом із проектантами електростанції, зодчими і тисячам рядових будівельників, які з бадьорими піснями і лозунгами радісно й дружно копали могилу, чи то пак – зводили самі собі... саркофаг…

Інша справа, що сьогодні, як довідався отець Георгій з тих газет, що час від часу приносила йому Ольга Михайлівна, тай з розмов з іншими парафіянами, багато хто з поважних людей відкрито заявляє, що споруджувати атомного монстра під самим Києвом, майже у центрі Європи та ще й у животворящому серці України, звідки почи­наються усі її ріки – наземні й підземні, усі її млаки земні і води небесні, – було не просто безумством, а злочином проти власного народу і людства взагалі. Але чому ж тоді вони, нові господарі життя, патріоти і керівники держави заявляють, ніби спорудження могильників для відходів ядерного палива з усієї Європи в Чорнобильській зоні, у самозаймистих торф’яниках, які стоять на плавунах і підземних водних запасах України, розрахованих на тисячоліття, – безпечне і вигідне? Кому – вигідне?! Господи, врозуми! Помилуй нас, Господи, бо жодного оправдання не змігши дати, ми, грішні, приносимо Тобі, Милосердний, цю молитву: «Спаси нас і помилуй, Господи!».

– Щось трапилось? Вам погано? – стриво­жився Юрій, помітивши, що з попом справді щось коїться: то він білів на лиці, то багровів, то завмирав у позі комахи-богомола, то починав марширувати, як солдат на плацу, бурмочучи молитви.

– Ні-ні! Нічого не сталося... Просто згадалася... Згадалася ніч з 25-го на 26-е квітня... Почувши від Дятлова про аварію, я зрозумів, що це... не жарт, і не розіграш... Дятлов не вмів жартувати... В нього взагалі було відсутнє почуття гумору. Не пам’ятаю, як вибіг з квартири, як сів у машину. Пригадую тільки, що до станції добрався буквально за лічені хвилини: гнав машину, як боже­вільний. Насторо­жи­­ло безлюддя на тери­то­рії. І тиша. Як після смертельного нічного бою. Тільки біля четвертого, охопленого вогнем і димом, блоку – метушня-біготня. Яка здавалася радше кадрами якогось фантастичного фільму часів німого кіно. Без­звучно під’їжджали пожежні машини, беззвуч­но віддавали команди військові, беззвучно дерлися на стіни пожежники, беззвучно били по стінах зі шлангів тугі водяні струмені, сол­дати, яких невідомо хто невідь-звідки вже встиг пригна­ти на місце аварії, беззвучно згрібали руками розки­дані вибухом уламки залізобетону й арматури... І я вжахнувся! Точніше, я з жахом дивився на молоденьких солдатиків, які згрібали голими руками уламки, і… розумів, що це… ще не Армагеддон, але вже… Апокаліпсис…



Отець Георгій зупинився, прихилився до стіни храму. З-перед очей не йшла та безумна картина… той злочин… Так, тоді його, Бунчужного, просто убило те, що усі рятувальники, крім пожежників, працювали, як потім писатимуть газети, без індивідуальних засобів захисту. Але він тоді не міг подумати, що жоден із цих хлоп’ят, які знали про атомну енергію хіба що зі шкільного підручника фізики, жоден із цих мимовільних героїв, котрі в ту ніч першими «взяли на себе вогонь» пекельного реактора, не виживе...

Але, як і всі свідки тієї ночі, надіявся, що мине страшна ніч, а з нею і страшні кошмари, і настане знову день, як і раніше, мирний, звичайний білий день…

І день настав – і перший, і другий, і третій і шостий, але як один – схожий на останній день Помпеїв, а чи світу, коли перед кожним розкриється Книга Буття на тій сторінці, що під грифом – «секретно»...

– Ви знаєте, що мене в ті трагічні дні най­більше шокувало? – ніби опам’ятавшись, спитав Юрія отець Георгій. – А те, що за межею атомної станції, чи то пак за кілька кроків від «розверзлої преісподні» йшло звичне життя! Люди пили, їли, йшли заквітчаними колонами на першотравневих демонстрація, вітаючи керівників партії і держави усіх рівнів, не відаючи, що буквально завтра їх зжене із цієї землі, з міст і сіл, як птахів з насиджених гнізд, невидима, нечутна, і тим жахлива атомна війна... Навіть тоді, коли, нарешті, оголосили примусову евакуацію, люди не розуміли масштабів катастрофи...

Отець Георгій зітхнув. Усвідомлюючи не тільки масштаби, а й наслідки аварії, особливо на генетичному рівні, він просив дружину ради їхніх ще ненароджених дітей поїхати до мами на Черкащину. Але Таня не посміла порушити наказ «свыше»: усім партійним і радянським праців­никам не панікувати і до останнього залишатися на зараженій території, демонструючи народові цілко­виту безпеку оскаженілого «мирного атома».

Безумці... Бунчужний по своїй наївності думав, що після цього страшного атомного суду, почнеться суд людський. Чекав трибуналів. Але, як звично, усе зам’яли, загладили, затемнили... Винних не знайшлось...

– Але ви не відповіли на моє запитання...– нагадав про себе знову забутий настоятелем Юрій.

– Ах так... звичайно! Але, вибачте, про що… запитання?

– Чи могли підірвати четвертий енергоблок інопланетяни?

– Авжеж! Спробували було списати усе на ворогів народу чи то пак, перепрошую, комунізму, навіть на інопланетян, але й на це не вистачило розуму... Не знаю про інопланетян... Що ж стосується колись мудрого і вченого інженера, бун­дючного фізика-атомника Георгія Бунчуж­ного, а нині смиренного ченця-схимника, то він все ж таки вірить, як і вірив, що Чорнобильська трагедія не обійшлася без втручання вищих сил, інакше... інакше не зосталося б на землі ні цього лісу, ні цього болота, а ні храму Божого на ньому. А нас із вами, Юрію, й поготів... Того страшного чорного дня Господь врятував світ від Диявола, що сидить у нас...

І обидва чоловіки, не змовляючись, важко зітхнули.

ЖИТІЄ ВОСКРЕСЛОГО ЛАЗАРЯ

Якби хтось запитав отця Георгія, як він, Жора Бунчужний, опинився у Храмі на болоті, він не відповів би, не відповів би й на Страшному Суді перед Богом. Бо поки що це зоставалося таємни­цею і для нього самого. Таємницею, покритою пеленою безуму.

...Біль опаленого радіацією тіла був такий нестерпний, що він іноді годинами лежав непритомний, аж доки не впав зовсім у безпам’ятство, схоже на величезний, підвішений до неба і наповнений рваними жмутами жовту­ватої скловати, мішок. Скловата огидно прилипла до шкіри, запорошувала очі, набивалася до рота, від чого усе його тіло, навіть нутрощі, навіть кістки – пекли і свербіли. І від тої пекельної фізичної муки не було спасіння, не було ради. Здавалось, він перетворився на колючий жмут використаної брудної скловати, глухий і сліпий. Лише часом крізь сіру мішковину страждань мерещились білі халати лікарів і заплакане обличчя Тані. Чув її обурений голос:

– Чому ви його не відправите літаком у Москву, як інших? В опіковий центр? Ви що, хочете, щоб я дзвонила самому...

– Дзвоніть хоч самому Богові. А не відправили, бо він не долетить. Він помре від больового шоку раніше, аніж ми його донесемо в простирадлі до дверей палати. Хіба ви не бачите, в якому він стані?! – відповідав Тані терпляче один і той же чоловічий голос.

А одного разу, коли не було біля нього ні дружини, ні лікарів, зайшли в палату двоє моло­дих, схожих на студентів-практикантів, юнаків. Нахилилися над мішком, виловили Жору Бунчужного з пекучого хаосу, взяли попід руки і... майже понесли – спочатку коридором, лунким, довгим і ніби дзеркальним, що плавно переходив у сонячну алеєю розкішного саду, сповненого пахощами квітів і щебетом пташок та обнесеного високою білою стіною. Спершу він побачив стіну, а потім хвірточку в ній, таку вузеньку і маленьку, що крізь неї міг протиснутися хіба що людський палець. Та не встиг здивуватися цим, як відчув, що сам вільно проходить крізь неї, мов нитка крізь вушко голки. І… скрикнув, провалившись по шию у смердючу, як вигрібна яма, темряву! Та в ту ж мить хтось знову нахилився над ним, але не рятував, лиш промовив лагідним голосом:

– Он бачиш – світло? Йди туди. Там – благодать.

– Боже, спаси! – заридав–заборсався в темному болоті Георгій Бунчужний, зрозумівши, ЧИЙ то Голос. Але відповіддю йому було безпросвітне безмов’я.

Скільки він брьохався, борсався, брів і плив по тій трясовині, провалюючись із головою, захлинаючись огидною тванню? Рік? десять? Століття? Втомлений, знищений, смертельно знесилений… Та коли, здавалось, останні сили покидали його і жадібна бездонна драговина ось-ось мала проковтнути його, перед очима спливала соломинка-очеретинка, купина або корч, і він хапався за них, виповзав, щоб глитнути ковток свіжого повітря. Однак за мить бридкі болотяні тварюки стручували його з рятівної купини, виривали з рук спасенну соломинку, і, втелющившись смердючими задами на голову, запихали назад у багно, а бувало, що й тягнули за ноги на дно. І так – до безкінечності... Але, мабуть, усьому людському, доброму і злому, колись настає кінець, бо, нарешті, скінчились і Жорині страждання. Неждано. Раптово. В той самий момент, коли вирішив змиритися із долею і розчинитись у своїх брудних бридких муках, щось зблиснуло в його закаляній душі, в осліплих очах, і той самий лагідний Голос сказав:

– Це тільки половина дороги. Другу мусиш пройти по землі...



Коли Григорій Бунчужний прийшов до тями, то побачив себе розпростертого на підлозі якоїсь майже порож­ньої, якщо не рахувати високого столика посередині, дерев’яної хатки, або радше старої сільської церковці з потемнілою від часу єдиною дерев’яною іконою над вівтарем. Хотів пригадати, що було перед цим, але нічого, окрім болю, страждань, мішка зі скловатою і смердючого болота, не міг пригадати. Тому здивувався, що зараз, саме в цю мить його нічого не болить! Навпаки! Відчував таку полегкість, таку невагомість в душі і тілі, ніби щойно випав із вікна палаючого будинку у чисту прохолодну річку.

«Мабуть, я вмер і потрапив у чистилище… Чи куди там ще потрапляють душі грішників? – подумав. – Цікаво, як виглядає безтілесна душа?».

Боячись поворухнутися, щоб, бува, не розсипатись, почав з жадібною цікавістю обдивлятися себе. Спочатку побачив руки в рукавах брудно-сірої сорочки, тіло, прикрите якимсь дрантям. Значить: живий і тілесний! Спробував піднятися, встати на ноги, але тіло не підкорялося, мов паралізоване. І цей факт стривожив воскреслого Лазаря, як подумав про себе Бунчужний, але не приголомшив. Навпаки, відчув пристрасне бажання – вижити, жити! Тож, зібравшись на силі, поповз до відчинених дверей, перекинув неслухняне, обважніле, як мішок з піском, тіло через поріжок і скотився з невисокого дощатого ганочку (чи то паперті?) в густу траву. Довго лежав, перевертаючись то горілиць, то долічерева, водив очима по голубому небу, по білому світу, по деревах і кущах, що росли на ньому. Зупинився на хижці, з якої щойно викотився. Вона справді була схожа на капличку, або на мініатюрну старовинну церковцю, які ще де-не-де зустрічаються у глухих селах Полісся... Злегка піднявся на лікоть, далі сів, і здивувався, побачивши, що стоїть вона... на теж крихітному острівці серед, здавалося, безмежного болота! Але не смердючого, страшного, через яке він брьохався, а порослого зеленими кущами верболозів, вільшини, куртинами лепехи, осоки-рогози і ще якогось незнаного квітучого зілля. Згадався Робінзон Крузо... Відкриття засмутило, однак згадка про Робінзона втішила – значить, він не зовсім втратив пам’ять, якщо згадав улюбленого літературного героя зі свого дитинства. Дасть Бог, пригадає, як він сюди потрапив... І зрозуміє – куди? Де він? Та не це важливо! Важливо, що він, Жора Бунчужний, живий! І при розумі! Що бачить таке синє, таке дороге небо над головою, чує шум лісу, відчуває прісний запах трави, тонкі пахощі дрібненьких квіточок, і... втому, від якої хочеться просто спати.

Невідомо, скільки він спав… Чи марив, час від часу прокидаючись: у гарну погоду – просто неба на траві, в негоду – в церкві на підлозі, крізь щілини якої теж пробивалася молоденька травичка. Потім знову провалювався в небуття, переконаний, що таки вмер, однак те, куди він потрапив після смерті, і не рай, і не пекло, а інший, якийсь паралельний, матеріальний чи віртуальний, але дуже схожий на земний – світ. Проте – для чого він сюди потрапив і дякуючи кому – знову ж таки не міг ані пригадати, ані уявити.

І тут раптом він прокинувся від гострого відчуття голоду! Так! Саме – голоду. Майже звірячого голоду! Він хотів їсти! Жерти! Як звичайний живий чоловік! Значить… Він, Жора Бунчужний, таки живий! Матеріальний! У звичному своєму фізичному тілі! А не просто душа, прикрита фантомною оболонкою і недотлілим лікарняним лахміттям!

Трохи дико звучить, але якраз голод примусив Бунчужного остаточно ожити. А згодом у дурній від голоду його голові з хаосу думок, з плутанини химерних уявлень, нарешті, виплуталася перша розумна думка: «єдиний вихід не вмерти остаточно – почати… пастися. Так, пастися! Слава Богу, що трави на острові, грибів та ягід у ній – їж не хочу».



Так Бунчужний почав повертатися до «людського життя»: скубав листя трави, шпортав корін­чики, дзьобав суниці-чорниці. Спрагу тамував росою та соком м’ясистих стебел, які смоктав, мов льодяники. Але його шлунок люто вимагав м’яса. У такі хвилини в лісах за болотом чулося голодне вовче виття, і чоловік лякався, і ховався в церкву. На ноги ще не міг стати, але по-пластунськи і на чотирьох пересувався спритно.

А якось вночі його розбудив страшний кошмар – приснилося, що став вовком, чи то пак перекинувся у вовкулаку, і тепер бігає пущею, спраглий людської крові. Непогамований рослинним їдлом голод, що зжирав його із середини, тільки посилив страх перед імовірністю різних генетичних мутацій та духовних деформацій від здичавіння. Тільки тепер Бунчужний зрозумів, як легко перетворитися у звіра, якщо нічого в тобі не зосталося людського, крім плоті.

І тоді його охопив відчай... На щастя, не страх, а – відчай. Бо саме відчай шукає дорогу до... Бога. Отож відчай нагадав Жорі Бунчужному про Бога, Голос якого чув, але не розумів, а сам – відступив. І душа чоловіка наповнилась торжествуючою радістю, ніби він допіру стрибонув на високе дерево, рятуючись від зграї вовків, і тепер переможно дивився на них згори. Охоплений цим щастям, почав молитися, як вмів, простими словами просити Бога, в якого раніше вперто принципово не вірив, аби повернув йому пам’ять, здоров’я, допоміг знову стати людиною і повернутися до людей.

Стомившись волати до Неба, затих, припавши чолом до прохолодних старих мостин церковної підлоги. І раптом відчув на собі, майже фізично відчув чийсь... погляд! Так! На нього хтось дивився, пильно, пронизливо, ніби зазирав у саму душу. Але це не лякало... Радий був стріти навіть убивцю, злодія, каторжника, аби лише – людину!

Георгій Павлович Бунчужний ніколи раніше, живучи серед людей, усіляких людей, яких іноді зневажав, а часом і ненавидів, не думав, що можна так смертельно тужити за ними. Так солодко марити зустріччю з ними. Отож, не знайшовши того, хто на нього так... пильно дивився, виповз на подвір’я, облазив кущі, позаглядав у зарості аїру, за край трясовини, та не примітив навіть слідів людських. Тільки в намулі при березі побачив відбитки величезних вовчих лап...

Розчарований, повернувся в церкву, аби спитати Бога, де той, хто дивився на нього. Та тільки відкрив рота, як... побачив... очі! Він упізнав їх. Бо не міг не впізнати добрі, скорботні очі своєї матері... Вони сяяли до нього зі стіни над царськими вратами вівтаря і плакали, уздрівши його, безвісти пропалого і пропащого, живим, але таким одиноким, нещасним, здичавілим і всіма забутим калікою.

– Не плачте, мамо! Все буде добре. Я виживу, обов’язково виживу і обов’язково приїду до вас на борщ. Ми ще побачимося, мамо! – заспокоював маму з такою щирістю, що вона повірила і заусміхалася до нього золотими своїми очима. І він теж усміхнувся і прийшов до пам’яті: Господи! З іконостасу дивилася на нього очима його матері – Матір Божа! І він все зрозумів, і подякував Богові за все, а найбільше за те, що тепер уже не самотній...

А вночі йому було видіння: Богородиця зійшла зі стіни, поклала йому руку на чоло і сказала, просто, як би сказала небіжка мама:

– Будеш, Георгію, першим священиком цього храму, першим настоятелем його і пастором пастви, яка скоро сама прийде до тебе. Ти ж бо чекаєш людей? Чекай. Вони вже в дорозі.



...Коли відцвів вереск, багно та іван-чай на болотах, пожовкло на осокорах, побагровіло на вільхах і посивіло на верболозах листя, у довколишніх лісах, окрім вовчого виття, почулися, нарешті, й людські голоси. Він вийшов їм навстріч і побачив, що то сільські жінки прийшли з козубцями по гриби та ягоди. Щоб їх не злякати своєю появою, назвався батюшкою Храму на Болоті, оскільки не відав сам, ані як церковця називається, ані як називається піп, який би мав у ній службу правити.

Оскільки то була свята правда, жінки радо по­ві­рили, не звернувши уваги, що батюшка обла­чений не в ризи золоті, а у вицвілий, запраний лікарняний халат, пішли слідом за ним помоли­тися у церкві, яку мали досі за звичайну хижку, бо в ній колись, не дуже давно, жив лісник на прізвисько Вовк, але той лісник «після Чорнобиля» десь пропав, може і вмер від радіації, якої тут повно, бо зона, а може евакуювався разом з іншими чорнобильцями в інші області, і там прижився, бо вони теж виїжд­жали в інші краї, хто в Херсон, хто на Полтавщину, хто під Вінницю, але там не прижилися, бо там – степ, а вони виросли в лісі, звикли до своїх пісків, мохів і мочарів, і вже не можуть без них жити, бо так воно й має бути: хто де родився, охрестився, оженився – там і віка мусить доживати...

Жінки, помолившись та перехрестившись на єдину ікону на іконостасі, вгостили священика, який чи то з неба впав, чи з-під земля виріс, грибами і ягодами, і рушили додому, статечно та врочисто, як колись, бозна ще коли, верталися додому після служби Божої їхні баби. Бо вже мами церкви обминали, такі часи були, але тепер часи інші, але от церков мало, тож слава Богу, що ця з’явилася, чи з неба впала, чи з-під землі виросла, в тепер вони всім розкажуть, хто ще зостався по селах і хуторах, і будуть щонеділі приходити, бо в будень нема часу з тими городами та господарством...

Так за приязною балачкою незчулися жіночки, як перейшли вслід за дивним попом підступну багву-мокву, і тільки, ступивши на берег, злякалися не на жарт: як же ж це вони... двічі перейшли Криваве болото, те саме, про яке всі у цих краях говорять, що воно... непрохідне?! І з подивом видивилися на дивного попа, на якому й підрясника не було, лише халат якийсь, мов тюремний! Та й сам піп, втямивши, ЩО тільки-но вичворив, стояв перед ними скам’янілий, блідий, наче блискавкою вражений.

Правду кажучи, Георгій Бунчужний був не просто вражений, а – шокований тим подвійним, ба! потрійним чудом, яке сьогодні з ним сталося. Адже ж він не тільки став на ноги, а й невідомо як – двічі! – перевів через бездонну трясовину людей! Двічі!

І в колись самовпевненій, а нині надломленій каліцтвом душі фізика-атомника завирувала буря почуттів: подиву, страху і щастя! Але й цікавості: як це сталося, як відбувалося, адже ж іще вчора не мав снаги кроку ступити! Повзав, мов полоз, пасся у траві, як скалічений браконьєрами дикий вепр! А тепер – от! Стоїть! Як людина – стоїть! І стоїть перед людьми, і… і негоден пригадати, як же ж УСЕ ЦЕ сталося? Пам’ятав тільки, що почув людські голоси і пішов їм навстріч. І тепер от стоїть перед теж наляканими дивом жінками, його паствою, і не знає, що казати?! Але – мусить щось сказати, інакше втратить цих довгожданих людей назавше! Перелякані, вони обминатимуть «Храм на болоті» десятою дорогою й іншим заказуватимуть, аж доки не зітреться у їхній душі останній спогад про Козацьку церкву і не заросте чортополохом, чи то пак, не розчиниться в багнюці єдина до неї стежка...

І відчай від припущення, що він, Георгій Бунчужний, знову може стати мимовільним призвідцею ще однієї руїни-пустелі, опустив його на коліна, звів його руки до неба і промовив його голосом:

– Господи, спаси і помилуй! Бо душа моя убога не готова прийняти велич Твого чуда, Господи! Поможи, Господи! Не покинь нас посеред дороги до Тебе!

Чудна молитва ново-об’явленого пастора, здавалося, ще більше розтривожили жінок, котрі, збившись у зграйку, ніби чекали слушної нагоди, аби порснути в різні боки – від цього болота, на якому бозна-що водиться, а тепер ще й завівся боже­віль­ний піп, який спочатку водить їх по непролазній драговині, а відтак сам дивується, і просить Бога напоумити його!

Але саме в ту хвилину, коли жінки шарпну­лися тікати, самозваний піп піднявся з колін, і як нор­маль­ний розповів жінкам, не вдаючись у подробиці, усю правду: що давно чекав, коли Храм на болоті нарешті наповниться людьми. І от настав той час. Вони прийшли. І він дякує за це Всевишньому. І сподівається, що вони тепер щонеділі приходи­тимуть на Службу Божу.

Жінки дружно зітхнули, заспокоїлися, заус­мі­ха­лись і, дрібно перехрестившись на церковцю, зникли у хащах. А на третій чи на сьомий день на болото приїхав білою «Волгою» протоієрей Євстахій, перейшов відважно – слід у слід за само­званим священиком – багну, зачудовано обди­вив­ся церкву, впав на коліна і довго молився. А потім повіз раба Божого Георгія на руко­покла­дення у Київ, як той зрозумів, до самого Патріарха. Якраз на той час у митрополичих апартаментах, куди його було запро­шено, з якоїсь нагоди зібрався весь священ­ний клір на чолі із Владикою. Відвиклого від мирського життя Бунчужного вразила не стільки велична урочистість прийому, я те, що його, само­зва­ного «козацького» попа, зустріли привітно, як рівного, хоча не відали, хто перед ними: здичавілий наркоман, втеклий із сибірських таборів «зек», чимало з яких тоді, після розвалу СРСР, ставало послуш­ни­ками у відроджених монасти­рях, чи нахабний авантюрист, сучасний Гришка Распутін. Але коли Бунчужний представився «колиш­нім заступником головного енергетика сумно­звісної Чорнобильської атомної електро­станції», в митрополичих покоях запала тиша. Не з меншою, хоч і настороженою, як здалося Георгію Бунчужному, цікавістю, слухали отці церкви неймовірне «житіє грішного енер­гетика» на острові посеред радіоактивного болота, та ще й у старовинній козацькій Свято-Покровській церкві, про яку мало хто і що відав дотепер, а якщо і знав щось, то думав, що її давно нема, що зосталася вона тільки в народних легендах та апокрифах. Була мить, коли в сторожкій увазі священного кліру Бунчужному причувалося... щось схоже на здивування і зчудування водночас. Що було цілком зрозумілим: справді диво­вижна, як на наші часи, історія Георгія Бунчужного нагадувала і біблійну притчу про воскреслого Лазаря, і новочасну – про грішника, врятованого від смертельної променевої хвороби, від якої, як відомо, та й сам грішник знав це з історії ядерної фізики, просто не виживають.

– Без Господнього чуда, – делікатно уточнив Його Святість, заохочуючи гостя до щирої і довірливої розмови.

– Так ви мені… вірите? – спитав Бунчужний, уже без сум’яття звівши на патріарха очі. Правду кажучи, колишній атеїст почувався в незвичній для нього ролі не зовсім впевнено. Можливо, цим і викликав деяку настороженість високого духовенства. Тому одразу ж відчув, як доброзичлива репліка патріарха розрядила обстановку, посіяла приязнь і довіру до нього, а, головне, що тепер він без «ложної скромності» і страху бути не зрозумілим, може розповісти про найсокровенніше чудо – почутий ним жіночий голос, який сповістив, що віднині він, Георгій Бунчужний, буде настоятелем Свято-Покровського храму, і скоро сюди прийде його паства, що й сталося – прийшли жінки і він, один лиш Бог відає чому, назвався священиком ХРАМУ НА БОЛОТІ... Ось і вся його історія, точніше – те, що він пам’ятає, а як насправді було, то один Бог знає.



Церковні ієрархи, уважно дослухавши сповідь, попросили Бунчужного вийти за двері і побути під куполами собору наодинці з Богом, бо їм треба про щось порадитись.

Зоставшись на одинці з Богом у малолюдному о цій пообідній порі Соборі, Бунчужний, паленіючи від сорому, згадав, що був тут років тридцять тому один єдиний раз і то випадково, коли якимсь високим московським гостям замандюрилося подивитися на знамениті фрески великого російського художника Васнецова...

На жаль тоді ця унікальна перлина українського культового зодчества не справила на атеїста-фізика жодного враження: церква – як церква, фрески – як фрески. Мимохідь, мимохіть пробіг очима по шедеврах, більше перейнятий тим, що в ресторані готелю «Москва» їх чекала замовлена вечеря.

Воістину несповідимі шляхи Господні! Чи міг тоді уявити собі успішний кар’єрист Георгій Бунчуж­ний, що прийде такий день і час, коли йому триликому Янусу (призвідці, ліквідатору і жертві аварії на ЧАЕС) доведеться в цій святій храмині горбитися під вагою власних гріхів і тримати іспит перед суворими поглядами святих мучеників і князів-державників, чекаючи, коли його покличуть?..

Але отці української церкви самі вийшли до нього, самозваного попа Храму на болоті. Обряд посвячення раба Божого Георгія у священицький сан був про­стим і скромним. Здійснював таїнство сам Патріарх.



...Повернувся Георгій Бунчужний зі столиці через два тижні повноправним священиком, обдарованим при­хиль­ністю Владики, священицьким одягом, церковними книгами, начинням та іншими, потрібними пастирю і пастві речами, та найго­ловніше – незабутніми враженнями про невідоме досі, недоступне простому смертному церковне життя. Коли він зізнався, що не знає ані обряду, ані молитов, і готовий піти в науку до будь-якого сільського попа, чи стати послушником при монастирі, сам Патріарх сказав, що в нього, ново посвяченого, «є Учитель і Наставник – сам Творець», але практика не завадить, і дозволив протоієрею Георгію пожити в одному з київських монастирів, повчитися, поспілкуватися з братією.

Отже, через два тижні отець Євстахій відвіз отця Георгія на його храмовий острів, поблагословив і просив звертатися, коли виникнуть проблеми чи якісь потреби. Оскільки потреб нагальних в отця Георгія не могло бути, а проблеми свої він звик вирішувати сам, то й більше своїх наставників не турбував, а вони – його. Люди ж місцеві, бозна-як і звідки прочувши про офіційне висвячення самозваного «козацького попа» на справж­нього священика, вже без страху і сумніву стали приходити до церкви щонеділі, а згодом і на великі свята.

Церковна громада спочатку нараховувала сорок парафіян, переважно людей літнього, а отой похилого віку. Та, на жаль, з роками стала танути, як жменя свічок на вогні. Уже двадцять вісім рідних душ отець Георгій відспівав і провів за християнським звичаєм в останню путь. Зосталося дванадцятеро. Як апостолів... хоча майже всі його апостоли, крім старого Петра Поліщука, жінки...

Отець Григорій так захопився спогаданням свого «житія», що забув про Юрія, який, навпаки, не зводив з попа очей, з великою увагою слухаючи його розповідь, що час від часу переривалася задумливими паузами, довгим мовчанням, або тривожним шепотом. Часом піп імітував голоси чи вимову своїх парафіян, журячись над їхніми долями. Як от зараз…

– Дуже люди нашіє стали мерти, – журилася перед Різдвом Ліда Іванівна з хутора Ведмежий, а після Великодня і її провели за вічну межу...

– Нещаслівіє ці місця, ніби проклятіє... Ой, казали ж мої баба покойниє, що таке буде, що люди будуть боятися воду з криниці пити, овоч із зіємлі їсти... І будуть мерти, як мухи. А лісами будуть бігати двоголові вуовкі, шестиногі луосі, і діти-уроди... От були старіє люди начіє неграмотніє, а знали наперед, що буде Чорнобиль, – вторила Ліді Іванівні Явдоха Сіножацька з хутора Лосівка, слава Богу, ще жива...

Отець Георгій знову замовкав, думаючи про те, що ці люди – не тільки і не просто його паства. Вони – його родина, його журба і радість. Він знав їхні помисли, потаємні бажання, помилки й прогрішення, жив їхнім життям, намагаючись словом Божим захистити їх від світу. Часто, відслуживши Службу Божу, вони подовгу гомоніли, розповідаючи йому те, чого не встигли повідати на сповіді.

Він сповідав, причащав і мирив цих старих самотніх дітей із їхніми дорослими дітьми, які не хотіли навіть у гості приїздити у рідні села та на хутори, що опинилися на межі зони відчуження. Писав листи внукам своїх парафіян, які росли без них по тісних міських квартирах, де, звісно, було місця вредним бабам і дідам, що вперто не бажали уриватися рідного кореня. Вічні проблеми і клопоти цих людей пере­тво­рили його з ченця-відлюдника на, Господи прости, на громадського діяча, їхнього оборонця-охоронця. Так виходило, що він захищав їхні інтереси перед місцевими посадни­ка­ми, писав запити і звернення в різні інстанції, управління і міністерства, і таки добився, щоб їм орали безплатно городи і привозили під ворота свіжий хліб, а Оксаниних дітей відвозили автобусом у школу в сусіднє село, правда, тільки взимку, бо за тепла вони самі собі давали раду.

– О-о, той вічний клопіт – Оксанин виводок... Майже щороку маю радість хрестити новонароджену Оксанину дитину, і мрію дожити до тої неділі, коли обвінчаю котрусь із них... На жаль, у цих краях так давно, принаймні років із двадцять уже не гуляли весіль, а вінчалися... хіба що зразу після Другої світової війни... Отож мрію про вінчання, веселе, урочисте, бо втомився від скорботи, втомився відспівувати тих, хто, як писала Леся Українка, теж «втомившись життям щоденним», поспішив до Бога на спочинок. Молюся за упокій їхніх душ, а сам прошу Господа не забирати їх дочасно з цих, хоч і стражденних, але й благословенних Ним, глухих, болотистих пущ, – зітхнув отець Георгій, завершивши притчу про самого себе.

Юрій мовчав, вражений незвичайними перипетіями непростої судьби козацького попа. Та ще більше тим, що цей, справді, Божий чоловік так безоглядно відкрив перед ним, хлопчаком, свою стражденну душу. Таке з Юрком сталося вперше, і тому він не знав, як повестися, що казати, щоб не поранити і так зраненого життям отця Георгія.

ЛЕГЕНДИ КРИВАВОГО БОЛОТА

– Сьогодні, як я вже казав, Троїцька поминальна субота... А вчора, в п’ятницю, за давнім ще дохристиянським звичаєм, як ви знаєте, бо ж місцевий, у цих краях поминали Дієдів... Себто, дідів, пращурів. Може, й зараз поминають там, де є кому... – першим озвався отець Георгій. – Тож мусимо відслужити Всеношну і Літію по убієнних у всіх битвах і війнах, і по тих трьохстах козаках, які при такій страшній поразці війська Богдана Хмельницького під Берестечком, ось тут, у цім болоті все-таки здобули перемогу над завойовниками. На спомин про ту перемогу і зведений наш храм Покрови Пресвятої Богородиці, який в народі ще зветься козацькою церквою. Ви ж бо з уроків історії в школі знаєте про ту битву, тай читали, певно, книжку Ліни Костенко «Берестечко»? Навіть трохи дивно, що відбувалися ті історичні події хоч і давно, але зовсім поряд, чи не так? Якби моя воля, я б зобов’язав людей бодай раз в житті побувати на місці Полтавської битви, під Пилявою, Берестечком, Конотопом, Хотином, врешті, під Крутами…. відвідати Батурин, Чигирин, Холодний Яр, та й Гуляйполе не завадило б… А ви бували десь з того, що я перерахував? Нічого, ви молодий – ще побуваєте… А от я… навряд чи надолужу прогаяне… – отець Георгій скрушно зітхнув, посмутнів, задумався.

Юрко, щоб вивести попа з печальної задуми, кашлянув. І той справді пробудився, спохватився, винувато усміхаючись:

– Правду кажучи, я радий, що, дякувати Богові, перед Службою Божою маємо час поговорити про давнє і новочасне... Признатися, я скучив за таким молодим і уважним співбе­сідником, як ви. Правда-правда, не заперечуйте! Знаєте, я завжди мріяв про сина... Але, на жаль, не збулося... Мені здається, він мав би бути чимось схожий на вас, Юрію... Але... я не про те хотів... Вибачте! А про цей клапоть землі, на якому ми з вами стоїмо... Чи, може, ви не цікавитесь історією?

– Я ж казав, що цікавлюсь... – почервонів Юрій, згадавши, що назвався настоятелю краєзнавцем, і осікся: з того боку лісу, де причаївся бандитський «майбах», почулося тихе вовче виття, а відтак – гарчання.

Отець Георгій теж насторожився, але нічого не сказавши, мовчки перехрестився і перехрестив пущу, і гарчання стихло, і він продовжив, походжаючи подвір’ям і запрошуючи до погулянки Юрія:

– Тоді ви маєте знати, що цей болотистий закутень Полісся справіку звався Кровним, себто, рідним, а пуща довкола – Волхвиною, але у сімнад­цятому столітті, після битви під Берестечком ліс був перейменований місцевим людом на Козачий, а болото – на Криваве. Та мінялися часи, пролітали над лісом вогненними смерчами війни, гриміли на поліських млаках-багнах битви, одна біда іншу заступала, одна перемога іншу затіняла. А бездонна пащека трясовини все ковтала і ковтала нові жертви, не розбираючи: переможці вони чи переможені, герої чи зрадники. Авжеж, юначе, ми з вами стоїмо на тисячодавній братській могилі, на некрополі-пантеоні, а точніше сказати, на самопохованні. Тож не дивно, що поліщуки десятою дорогою обходили це пропаще місце, цю ненаситну трясовицю. А згодом, взагалі забувши про золотий благовіст слави, пам’ятаючи тільки тужливі голосіння свої від неслави та горя, перелицювали назву лісу з Козачого – на Козячий, а Криваве Болото – на Криве. Така природа виродження: пониження героїчного, поглум святинь…Та все-таки, ніби на перекір цьому самознищенню справжні, пращурівські назви не зітерлися з пам’яті народної, а просто заховалися у казки, легенди та перекази, які передавалися з покоління в покоління, від діда до внука, і дійшли аж до нас… понівечені, вихолощені, майже забуті і ледь живі, як і ці, скалічені людьми, хащі і болота…

Авжеж, якою б довгою не була ніч безпам’ят­ства, якими затяжними і нещадними – епідемії і людомори, кривавими та нищівними – війни і революції, вони минали, народ оживав, приходив до пам’яті, знову згадував про ДЕРЕВО РОДУ, про своє КОРІННЯ і КРОНУ, побиту громами, обпалену блискавицями, пошарпану буревіями… Знову вишпортував із генної пам’яті казку, висотував пісню, в яких сурми та литаври грали та величалася слава. І знову всі згадували, нібито колись тут, на цім місті, що нині позначене на карті України як Полісся, квітувала легендарна – Атлантида. Нібито серед вічнозелених лісів красувалися пишні, розкішні міста з білого мармуру, в яких жили атланти – люди-велети, такі мудрі, талановиті, все можні й самовпевнені, що не бажали визнавати самого Творця. А одного разу, коли вожді атлантів, зібравшись на таємну раду, вирішили убити Того, Хто спородив їх і самим заволодіти Світом, потемніло завжди погідне Небо, спалахнуло гнівним вогнем, а земна твердь, задвигтівши, розверзлася і поглинула райські сади і пишні міста, і замість раю розкішного – проступила з глибин земних прірва, наповнена по вінця чорною тванню.

У другому варіанті легенди розповідається, нібито атланти з невідомих причин сіли в космічні кораблі і полетіли у космос, а міста свої опустили під землю до пори, до часу, і от-от мали повернутися, та завадила їм аварія на ЧАЕС.

Інша, пізніша легенда повістує не менш романтичну історію, начебто за часів Київської Русі в цих лісах жило плем’я волхвів. Жило мирно, просто, за своїми дивними законами, в гармонії з природою, у дерев’яних хижах, ані городів кам’яних не будуючи, ані племен інших не воюючи. Єдиною пишною спорудою було в них дивної краси капище, в якому волхви воздавали хвалу своєму доброму, веселому і щедрому Богові, виспівуючи та пританцьовуючи. Та не сподобалось це веселе і мирне плем’я лісове котромусь із київських князів. І не тільки безтурботним норовом, а більше тим, що збирачам податей не було чим в них поживитися. На позір були волхви нібито багатими, а здерти не було чого: хіба останню сорочку лляну чи шубу з горностая. Пояснювали таку безпечну вбогість і байдужість багатства земного волхви тим, що відають наперед судьбу свою, тому й не копичать тлінного.

Тож розгніваний князь свиснув свою дружину варязьку, дочекався ночі і рушив на непокірних, аби заскочити їх зненацька. Та волхви тому й відунами звалися, що про все наперед відали і чекали на князя. Нічний ліс, яким він продирався до осідку волхвів, зустрів його сяючим від смолоскипів капищем, веселим полум’ям кострищ та радісними співами щасливих красивих людей, одягнених у білі строї та пишні вінки з лугового різноквіття. Однак не зрозумів розгніваний князь такої гостинності. Думав, що то так волхви перед ним величаються, незалежністю своєю й силою похваляються. Розлютився ще дужче, махнув рукою, до брані лютої закликаючи. Натягнули дружинники тятиву на своїх луках, та не встигли стріли випустити, як волхвине плем’я, від старого до малого, пере­кинулося на стадо оленів і зникло у пущі. А розлючена княжа дружина – кинулася слідом. Невідомо, скільки тривала та жорстока погоня, але завершилась вона там, звідки й почалась. Вражені дружинники раптом побачили, що тупцюють вони на одному місці, притім так завзято, що вже застрягли по коліна в землю. Кинулися рятуватися, та було пізно: земля провалилася земля і брудна хвиля твані накрила і князя і дружину його. А стадо оленів спурхнуло в небо ключем журавлиним і полетіло у свій Ірій.

З тих пір і називають люди це болото – погоня... А церкву нібито спорудила жона князя, яка після страшної смерті мужа і дружини прийняла християнську віру.

Є й іще одна версія легенди: нібито цю капличку спорудила княгиня Ольга на тому самому місці, де був убитий древлянами князь Ігор... Але це вигадка, бо всі історичні джерела стверджують, що князь загинув під Коростенем. До речі, Ігорю, ви бували в Коростені – історичному Іскоростені?

Юрій, що вже й звик до причуд попа-самітника, який сам плутав грішне з праведним, і все ніяк не годен був запам’ятати його імені, приречено зітхнув:

– Якщо Ігор, до якого ви звертаєтесь, це я, то не був…

– Перепрошую, сину мій, перепрошую, Юрію… Хоча я не збирався вас ображати, просто імена – Ігор, Єгор – транслітеровано з Георгія. Чи, може, вам надокучили мої казки?

– Та ні, мені справді цікаво… Розказуйте, будь-ласка…. Мені справді дуже цікаво…

– Чудово! Бог свідок, вам мої оповідки ще стануть колись в пригоді… як краєзнавцеві. Отож, знову стали обминати це пропаще болото і свої, і чужі. Хоча розказують, що все ж деякі сміливці спеціально пробиралися до болота в ніч на Івана Купала, щоб побачити, як опівночі посеред болота спалахує вогнями ясними щось схоже і на капище язичеське і на церковцю православну… Не знаю, щодо капища, але думаю, що то церква Покрови Пресвятої Богородиці звістувала чудом про себе місцевому людові. Тож даремно сільські вчителі, ці атеїсти з принуки, спростовували вигадку, показуючи з-поміж десятків різновидів папороті – так звану страусову, молоді спорофіли якої темної ночі фосфорують голубуватим сяйвом. Народ, особ­ливо молодь, не хотіли прощатися з прекрасною легендою. І таємницями – теж, бо без них ці тінисті пущі і багви-погоні, мохи-вільшаники, мочарі­-гала, млаки-трясовиці були би просто нудними піщаними лісами і зловісними комарино-жабуриними болотами.

Так, Юрію, людям хочеться таємниць… Отож одним привиджувалися у досвіткових туманах над трясовиною білі розкішні палаци, з вікон яких, осяяних рівним спокійним світлом, лилася ледь чутна небесна музика. Другі клялись, що бачили ціле місто, населене людьми-велетами. А третім… Вірніше, третьому ввижається страшний відгомін козацького бою… Хоч було їх тут, тих боїв кривавих, і в Другу світову: і радянських регулярних військ – з німцями, і партизан ­– з оунівцями, і оунівців з партизанами – з німцями...

– А де правда, де вигадка? – й собі задумався Юрій. – Але якби не було, ви праві, усе треба знати про свій край…

– Де правда, а де – вигадка? То лиш один Бог знає. Але те, що Криве чи Криваве болото захищене якоюсь невіданою надприродною силою, засвідчував цілком реальний факт недавнього «матеріалістичного» життя народу, зокрема, і нашого з вами, Юрію, – усміхнувся отець Георгій. – Овіяна легендами трясовина уціліла навіть перед нашестям радянських меліораторів, що заповзялися перетворювати по всьому Поліссі вічнозелені торф’яники на сірі пустелі, якими тепер гуляють справжні пилові бурі... Не підпустило болото до себе, але перед тим, як мені розказували, проковтнувши кілька бульдо­зерів і «бобик» головного меліоратора Української Радянської Соціалістичної Респуб­ліки разом із планом його осушення.

– Я теж це чув. Від батька... – підтвердив Юрій.

– Може й справді таке було... Та попри все – болото собі жило і творило про себе легенди, дуже схожі на історичну правду, якою, здавалося, ХТОСЬ нетутешній, вищий за нас, минущих і тлінних, нагадує нам ЩОСЬ дуже важливе... про нас самих, – продовжував замріяно отець Георгій. – Бо інакше, як і звідки могла постати в самісінькому серці болота посивіла від давності дерев’яна козацька рублена церковця? І яким чудом-дивом тримається досі на притрушеній зіллям хисткій купині над безоднею? І коли вона постала?! У часи княжі, чи козацькі? А може, як наразі мала впасти на ці ліси і води гірка і чорна зоря Полин? І чому до чорнобильської трагедії ніхто її не помічав, окрім хіба що вашого, Юрію, батька?

– Може тому, що не всім дано бачити й чути? – згадав Юрій батькові слова.

– Саме про це говорив мені і ваш, Юрію, батько... Коли приходив під КаПеПе в день запуску того лиховісного експерименту…

Знову запала мовчанка. Кожен з чоловіків думав про своє, водночас майже про одне і теж, зокрема згадуючи, що дехто з тутешніх старих людей і місцевих краєзнавців, стверджували, що церковця здавен бовваніла собі на болоті, але всі думали, що то мисливська хижка чи курінь дивакуватого лісника, прозваного за похмуру відлюдькуватість Вовком.

– Отож ще одна, вже наших часів легенда – про вашого батька, – по хвилі озвучив роздуми священик. – Працюючи лісником, він у розмовах із грибниками та мисливцями місцевими, називав себе, як я зрозумів, насправді Волхвом, а ті, такого слова зроду не чуючи, перекрутили на Вовка. Так принаймні я уявляю собі цю історію тепер, з вами, Юрію, познайомившись, – провадив отець Георгій, радий, що є кому його слухати. – Та все ж згадували того лісника-самітника, що проміняв жінку, сина і родинний затишок на ліс і болото, добрим словом. Казали, що не простим був чоловіком, знався на травах, переказував біблійне пророцтво про зорю Полин, що має от-от упасти на ці ліси, пояснював, що насправді назва тої міфічної зорі не Полин, а Чорнобиль... Є такий бур’ян – різновид полину, в якого листя якого зверху темно-зелене, а зі споду – біле…

– Та ж он він – на міцному патикові, і корінь має довгий – не просто вирвати… – показав Юрій очима на високу лапату рослину. – У нас ще його називають – «підбіл». А є ще полин з дуже різким і духмяним запахом. Він росте в гарячих південних степах і в Криму – «євшан» зветься. Тато казав, що це той самий євшан, запах якого змусив якогось князя руського, здається, Ігоря, тікати з полону…

– Так, було таке… Розумний чоловік – ваш батько, Юрію… Наговорив я вам багато, та ще не всі легенди розказав, – засміявся отець Георгій. – Є ще у цій неписаній книзі – козацька сторінка. Але її ми прочитаємо потім, якщо, звичайно, ви, Юрію, захочете. А тепер, пробачте, мені треба до Вечірнього Богослужіння готуватися, оскільки за грішними ділами ми з вами Утреню пропустили.

Втомлений пережитим, Юрій лиш знічено крекнув. Сів у траві, задивився на осяяний сонцем ліс і намагався ні про що не думати. І так бідна його голова мало не тріскала від почутої інформації.



Отець Георгій, притуливши дашком до чола долоню, теж задивився на болото, яке у промінні полуденного сонця, здавалося багряним, наче кров’ю залитим. Хоча знав, що тої кривавості тря­со­вині надають водорості-хамелеони, які під дією сонячного проміння змінюють зелену барву на калинову, а під вечір – і на темно-багряну, та все ж на серці ставало тривожно, бо тільки один Бог знав, чому ті водорості червоніють тільки у Крива­вому болоті... Потім, провів долонею по очах, ніби сти­рав з них червоний відсвіт історії, і щось згадавши, вигукнув з досадою:

– Отакої! За розмовами ми знову забули про лілії для Богородиці! А скоро ж парафіяни прибудуть. А ось і вони!

Наразі з правого берега болота долинули людські голоси, здалося, ніби хтось когось кликав. Отець Георгій спішно вхопив якусь лозину чи вудлище і заспішив на клич. Але з півдороги повернувся, підійшов до дзвінички з п’ятьма дзвіночками, яку Юрій в суєті і не завважив, взявся за мотузочки і... сонна лісова околиця ожила, задзвеніла радісним благовістом. Ожила і возрадувалася піднесеною любов’ю до світу білого та всього на нім сущого і душа отця Георгій. Він засміявся, зізнаючись собі, що найбільше в церковному богослужінні любив передзвін благовісту. Отож, виконавши таку милу серцю частину Служби Божої, щасливий, мов би дитина, знову вхопивши свій «посох», заспішив до своєї пастви.
Категория: 48 | Просмотров: 717 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011


ЯНГОЛ-МУТАНТ

Хоча сонце вже краєчком ока визирнуло з-за лісу, пускаючи світляні зайчики по дрібних озерцях західної частини болота, на затіненій пущею східній стороні його, по якій пролягала невидима поміж купинами стежка до берега, ще клубочився туманець. Отець Георгій глянув у той бік, де на березі уже чекала його паства, перехрестився і, як святий Петро у бурхливі хвилі моря, ступив відважно в рідке і хитке моховиння трясовини. Правду кажучи, для настоятеля Свято-Покровського храму кожен перехід через болото по ледь видимих купинах був серйозним випробуванням, адже він ніколи напевно не знав, чи саме тут, де наразі ступила його нога, починається стежка. Так що, вела отця не мужність, а віра, що Господь не дасть йому оступитися. І Господь не дозволив йому жодного разу оступитися. Та все ж часом настоятелю здавалося, ніби вся нечиста сила сповзлася до стежки через бездну, обсіла кожен горбочок земної тверді. Аби не дати йому ступити, пручалась під ногами, хапала за під­ряс­ник, за палицю, спокушала страхом посковзну­тися на слизькій купині, рахувала кожен його крок – від першого до останнього – тисяча двісті двадцять сьомого, коли він, нарешті, з Божою поміччю, ступав на берег. Тому мусив отець Георгій пильнувати не так стежки, як віри в те, що вона є, що проведе його з паствою крізь найгустіший туман і найчорнішу темінь, за будь-якої погоди – до Храму. І щоразу собі на підмогу моральну згадував притчу про апостола Петра, який зневірившись у могутності Христа, ледь не втонув у морі Галилейському, і – о диво! – одразу ж міцнішав у вірі, і міцнішала хода його, і твердішала під ногами стезя.

Ближче до берега туман рідшав, і в густій осоці проступала рівненько, як проділ у волоссі, протоптана стежечка. Уздрівши в білястих оболонках туману тонку і високу постать свого пан­отця, парафіяни поштиво закивали головами, стрима­но заус­міхалися, шикуючись один за одним у живу вервечку, щоб за хвилину й собі відважно ступити услід за пастором у підступну багну.

Отець Георгій з правдивою радістю привітався, тим часом з прихованою тривогою оглядаючи свою нечисленну паству. Слава Богу, ніби всі дванадцятеро. Авжеж, як учеників... Прости, Господи, зухвале порів­няння, але для цих людей добиратися щонеділі і щосвята десять-двад­цять кілометрів по лісовому бездоріжжю до Храму Покрови Пресвятої Богородиці було не меншим вчинком, аніж для перших християн ПОЧУТИ Христа і ПІТИ вслід за ним іудейською пустелею.

Здалеку гурт людей, озброєних довгими палицями скидався на казкове допотопне військо, що вийшло на прю, не приведи Господи, з якоюсь бідою. А ближче – на подорожніх, що, блукаючи пущею, вийшли на берег моря, за яким має бути земля обітована, і не знають, як до неї дістатися. Підсилювали враження вузлики та кошики, які кожен мав при собі. Скромні панахидки, якими прочани прийшли пом’янути своїх небіжчиків.

Однак придивившись пильніше, отець Георгій помі­тив, що сьогодні пастви його побільшало аж на... так, на дві душі. Поряд із вчителькою на пенсії Ольгою Михайлівною, тієї самої, що поста­ча­ла йому книжки з історії України і новини зі всього світу, стояла незнайома юнка у білій сукен­ці. Струнка постава і світле, розпущене по плечах волосся, робили її схожою на тоненьку берізку.

– А це моя внучка Леся, – зашарівшись від гордості, сповістила вчителька. – З Києва приїхала бабуню провідати. Леся в нас розумниця, студентка фізико-математичного факультету. А вірші пише, як Леся Українка!

Дівчина теж зашарілася від бабиної похвали, але не поту­пилася сором’язливо, а, навпаки, подивилася на отця Георгія з такою шляхетною гідністю, що отець Георгій аж здивувався: за роки свого свяще­ничого служіння у Храмі на болоті він не стрічався очима з таким чистим, відкритим і... «свобідним» поглядом. Тай у його власної юності, вихо­ва­ної радянським режимом, був інший по­гляд, у пря­мо­му і в пере­носному значенні цього слова… Так ось вони які, діти Незалежності! Покоління, яке виросло… Боже мій! Так… виросло з тих немовлят, з тих нещасних діточок, над життям і долею яких заніс свій убивчий меч, виплеканий такими, як він, Георгій Бунчужний, хвалений «мирний» атом! Радше, безвідповідальне безголов’я таких як він, безбожників! Але ж, дивлячись на це чисте досконале створіння, не скажеш, що виросло в обіймах монстра… Що ж воно виходить?! Невже, справді, не такий страшний чорт… чи то пак, Чорнобиль, як його малюють у своїй уяві схожі на Георгія Бунчужного люди? Але, Господи, що він плете? Що ти плетеш, грішнику, забувши, що крапля Божого милосердя сильніша за вселенську ненависть Сатани! Вседержителю, Чоловіколюбне, Слава Тобі, Боже Всемогутній, що бережеш дітей людський… яких ми, батьки, не бережемо…

Перед очима священика постав нерозгаданий трагічний образ нежданого гостя нічного – Юрка, в очах якого було стільки… образи й недовіри… І болю – майже синівського – як до непутящого батька. І знову серце попа-затворника пронизав різкий біль за ненародженим сином… Жаль, не встигли вони до Чорно­бильської трагедії стати батьками: Таня – зайнята партійною роботою, а він – кар’єрою і дисертацією про безмежні можливості мирного атому.

Згадка про дружину, про минуле, потрачене на несусвітні ідеї і неварті доброго слова ідеали, тільки поглибила печаль: чому він так бездарно промарно­тратив, розтринькав свою молодість? Своє життя?! О-о, як йому хотілося, щоб діти, народжені Незалежністю, не повторили помилки своїх батьків? Дай Боже, щоби було так... Та вже є! Як би там не було, а розкрилений погляд цієї дівчинки-берізки звістує, що у тому білому світі, який він, Георгій Бунчужний, покинув понад двадцять років тому, не все так і погано. Головне, що Господь Милостивий вберіг популяцію від генетичних мутацій і духов­них деформацій!

Принишкла паства з благоговінням спостерігала, з якою любов’ю пастор вітає кожного з них. Тим часом отець Георгій з трепетом душевним перевів погляд на другу, незнайому ще йому душечку. І – тільки глянув, як хитнувся під ним берег, а душа обімліла і заволала до Неба:

«Господи, Отче, Творче і Заступнику наш, усе з волі Твоєї і в руках Твоїх! Не покидай дітей людських, не покидай!».

Але на обличчі священика, осяяному усмішкою, навіть тінь не промайнула. Приязно усміхаючись, отець Георгій підійшов до «сердешної Оксани», як він називав подумки наймолодшу свою мирянку – багатодітну маму, що жила на глухому лісовому хуторі Бобрик разом з гризотами, злиднями та своїм численним виводком, який поповнювала бозна від кого в цій глухомані ледь не щороку, спитав:

– А що це за янголятко до нас прилетіло, сестро?

Скорботне обличчя «сердешної Оксани» перекосила вимучена усмішка.

– Це мій найменшенький… – видавила з себе. – Я ж вам розказувала, що він народився… якийсь… не такий, як усі діти.

Дитя справді було, Господи, спаси й помилуй, мало схоже на людське: одні кості та шкіра. Яйцеподібна, рахітична голова, до якої ніби… приклеєне бліденьке, аж зеленкувате личко з розкосими, якимись світло-темними, ніби дзеркальними, очищами...

І знову трепет Страху Господнього пронизав усе єство священика: Господи, спаси й помилуй, маля нагадувало... інопланетянина... чи то пак – тих зелененьких головатих гуманоїдів, відзнятих радянськими спецслужбами на кіноплівки, які їм, фізикам-ядерникам, працівникам засекречених об’єктів, спеціально показували ще в 70–8-х роках минулого вже століття для загального розвитку. Але передовсім – «ради бдительности», про той випадок, якщо інопланетянам «стукне» у їхні гостроверхі голови розпочати свої «зоряні війни» проти Радянського Союзу. Адже ж, як попереджав за кадром сталевий голос диктора, «першими об’єктами агресії позаземних цивілізацій найімовірніше стануть радянські військові бази, космодроми та атомні станції».

«Та певно! Тим інопланетянам нічого більше робити, як лиш підривати наші станції, поїзди і космодроми, – думав тоді з досадою. – От кручкотворці! Уже в космосі шукають ворогів, щоб на них сперти власні «недоработки» та головотяпство!».

Так і вийшло, як він передбачав: винних у чорнобильській трагедії теж шукали на небі... хоч і не в Господніх чертогах. Але він сам, провідний спеціаліст і науковець Георгій Бунчужний, і на Страшнім суді засвідчить, що тоді, в ту страшну апокаліп­тичну ніч, у квітневому небі над четвертим блоком висіли тільки великі, як волоські горіхи, рідні українські зорі... Як і те, що без втручання Вищих Сил, пожежу на четвертому блоці ЧАЕС не вдалося б погасити… І це підтвердять усі, хто там був тієї квітневої ночі, – і живі, і мертві…



Зусиллям волі отець Георгій вгамував бурю почуттів, думок, спогадів, що звихрились у його душі, погладив хлопчика по голівці, попросив маму:

– Давайте, Оксано, синочка – я понесу. Так буде безпечніше... І ходімо! Ставайте один за одним і – крок у крок – ступайте за мною, підстраховуючись палицями. Але – не бійтесь: стежка надійна, ви її бачите перед собою, тож нею й рушаймо.

Взяв на руки покірну дитину і розгубився – не відчув її ваги! Здавалося, несе на зігнутій в лікті лівиці один дух безтілесний... Стало не по собі. Згадалися пророцтва японських вчених, які першими прибули на зруйновану ЧАЕС. Тоді він обурився, почувши, що через 20 років на територіях, уражених радіацією, жінки народжу­ватимуть мутантів. Він не хотів вірити цим... бридням. І не тому, що й досі вірив у безпечність мирного атому, а тому, що вже… якоюсь частиною душі чи центрами в мозку… повірив у милість Божу і Його любов до людини… У те, що Господь (чи Вищий Розум) не допустить виродження тих, кого створив по власному образу і подобі.

І от – дожив: він тримає на руках дитину-мутанта, яка нічого не споживає, як скаржилась Окса­на, крім підсолодженої цукром води, лісових ягід та грибів. Почувши про такий «раціон» малюка, він навіть обурився:

– Як? Ви годуєте малу дитину радіоактивними грибами? Оксано, хай врозумить вас Господь, бо тільки Він один знає, скільки рентген у тих ягодах і грибах, що ростуть у наших пущах!

– Та він нічого більше не хоче! – виправдо­вувалася перелякана жінка.

По цій розмові отець Георгій тяжко катувався, не міг простити собі недозволену його саном глухоту, неувагу до життя своїх парафіян. Адже ж по сердешній Оксані було видно, які в неї статки, як тяжко жінці виживати зі своїми дітьми серед злиднів і безробіття! Може в них тільки й того на столі, що гриби лісові та ягоди, що аж світяться тими мільйонами кюрі, які виригнув зі свого черева четвертий блок Чорнобильської атомної десятки років тому і – продовжує вивергати!.. В тому ж то увесь жах, що потривожена преісподня продовжує дихати нам в обличчя смертоносною сіркою! А слуги її нахабно брешуть, нібито розлюченого Змія приборкано! Що все в порядку! Що саркофаг – надійно захищає народ України від подиху атомного монстра! Але це дитя... воно – сама правда, страшна, трагічна... І від неї – нема ради!

Та все ж… та все ж сьогодні, сповідаючи Оксану, він скаже те, що давно збирався сказати як... ну, можливо, не як духівник, а просто як людина, обізнана з можливими наслідками планетарної катастрофи:

– Сестро, не народжуйте більше!

Так! Хай простить йому Господь, але він, отець Георгій, скаже ці слова…

І раптом… нога настоятеля послизнулася на купині і він ледве втратив рівновагу! Зляканий, міцніше пригорнув до грудей Оксанине дитя, звів очі до Неба, попросив подумки:

«Господи, прости грішного, бо чи маю право давати ці недостойні поради нещасній матері, якби навіть була вона найбільшою блудницею на землі? Чи маю право, знаючи, що всі, навіть у гріху зачаті діти, народжуються янголами! А може, Господи мій, я одного із них несу? Янгола-мутанта? Чи мутанта-дитину? Все одно… Але, Творче Милосердний, Твій раб Божий, ще не готовий осягнути цю Твою таємницю».

Наразі відчув легке поколю­вання в руку, якою притискав до грудей дитину. Ніби від елек­тричного струму низької напруги... Скосив погляд на хлопчика: маля майже впритул дивилося на нього уважними дзеркальними очищами, в гли­би­ні яких, здавалося, проскакували голубуваті іскорки.

І тої ж миті отець Георгій згадав жалібну скаргу Оксани:

– Отче, він світиться вночі!

Здалося, в очах дитини промайнуло щось схоже на іронічний усміх, але на блідому, аж зеленому личку не тріпнулася жодна рисочка. Не здригнувся і міцно стиснутий у ниточку ротик.

– Отче, ця дитина така розумна, що я часом її боюся. Він знає все наперед і розраює мене, коли плачу. Каже, що забере мене на... Небо... Певно, панотче, ми скоро обоє помремо! То ж прошу вас, отче, потурбуватися про решту моїх дітей, – лебеділа сердешна Оксана минулої неділі. Тоді він, заспокоївши жінку, здивувався:

– Але ж ти казала, дочко, що дитя не говорить?!

– Він, отче, не говорить словами чи ротиком, як люди, а лиш самими очима! Дивиться на мене мовчки, а я чую, що говорить... І все розумію.

Тоді він, грішний, подумав, що свідомість бідної жінки не витримує випробувань, посланих Богом, і цілу ніч молився, просив Його змилостивитись над нею, зберегти їй розум задля тих дрібнесеньких діточок... Однак… щойно сам переконався, що жінка не вигадувала – дитина справді роз­мов­ляє очима! Чи то пак, подумки… А ще точніше, встановивши так званий… телепатичний зв’язок... О! От і зараз...

Отець Георгій знітився, відчувши якимсь сьомим чуттям, що дитина… ніби читає його думки і реагує на емоції, але… не наважується заговорити. Бережи, Господи, і це створіння Своє...

Жалість до Оксани, до її дитяти – перейшла у тиху ніжність до горстки людей, які мовчки, крок у крок, йшли слідом за ним, пастором своїм. Та все ж – не ним покликані до Бога, а – Богородицею. Матір’ю Божою, яка одна може зараяти і цій дитині… Ось, у день ЇЇ величного свята він покаже Матері це дитя і спитає: «Як нам бути, Мамо? Як нам жити далі, Всеблагая?».



Обережно, наче коштовну тендітну іграшку, притискав отець Георгій до грудей невагоме тілечко дитини, і воно у відповідь ледь поколювало його в руку теплом, схожим на те, яким колись його лікували... електро...

От тобі й маєш! Він забув, як зветься той популярний пристрій, яким лікували в радянські часи всі хвороби й недуги!!

– Електрофорез, – підказало хлопченя, не розтуливши вуст.

Отець Георгій вдячно усміхнувся, і знову від­чув легке, як від батарейки, поколювання в руку. Очевидно, дитя в такий спосіб засвідчувало своє вдоволення бесідою. Але, Господи, звідки воно, народжене навіть не в пологовому будинку, а на копиці сіна, чи, в кращому випадку, на полу в якоїсь баби-повитухи, знає такі терміни, якщо на їхньому хуторі, скаржилась Оксана, і світла нема?!

Ох, ще одна Оксанина біда: якийсь заблудлий зек, з тих короткочасних розрадників, які бозна-якими вов­чи­ми стежками, приплутувався час від часу до воріт цієї лиходолиці, вже років зо два, як відрізав дроти електромережі, що вели до її хати, і разом із трансформатором відволік у найближчий пункт прийому металевого брухту…

Отець Георгій зітхнув і… Чи це йому причулося? Та ні, хлопчик теж зітхнув, мовби співчуваючи отцю Георгію, і зазирнув йому в очі своїми печальними світанково-присмерковими очима-свічадами. Настоятель спаленів від сорому, ніби допіру брутально облаяв, обізвав жінку при її дитині, яка сама страждає від сорому за свою матір, але навіть під страхом смерті не віддасть її на поталу людському осуду…



Над болотом стояла тиша, тільки час від часу почавкувала під ногами парафіян драговина. Уся увага людей була зосереджена на стежці. Страхуючи себе довгими палицями, люди намагалися ступати слід у слід за своїм поводирем. Не менш зосеред­же­ним і уважним був і сам пастор, відпові­даль­ний перед Богом за життя цих людей, яким він потрібний, і які потрібні йому, з якими він поєднаний цією стежкою, і поріднений Храмом, до якого вона веде.

Уже котрий десяток літ триває ця нелегка дорога, цей Хресний путь... Досить часу, аби пізнати кожного, хто ступав за ним, краще, аніж самого себе. Так, він знав кожного з них – до найпотаємнішого закамарка душі... Може тому, коли вони сповідалися йому у своїх нехитрих, майже безгрішних гріхах, душа його корчилася від сорому – і за себе, і за всіх тих, всеможних і маєтних, власть імущих, але похряслих у таких гріхах, що на них нема де хреста класти, а він, священик, мусить просити Бога за їхнє здравіє...

Грішний, він не міг піднятися до заповідано Богом у Його заповідях! Ця незрівнянна ні з чим доброта Всевишнього до кожної тварі своєї… Ця сувора настанова – вимолювати для кожного черва земного право на помилування, на благодать Божу…

Раніше, ЦЕ якось... муляло душу грішного папа, а гризти почало, коли сердешна Оксана раптом посеред Богослужіння вийшла з церкви і простояла за дверима аж до сповіді. А на сповіді зізналася, що не може чути, коли отець Георгій починає просити Бога за тих, що при владі. Бо їм Бог і так помагає з усіх боків, замість того, щоб помагати таким, як вона, котрі гниють у цьому радіаційному болоті разом з дітьми, забуті і Богом, і тими, про кого він дбає. Жінка ридала від страху перед Божою карою, а ще більше – від обиди, від гніву, що не покидав, палив її душу навіть під час сповіді.

– Не за їхнє благоденствіє я Господа прошу, – сказав тоді отець Георгій, – а за те, щоб Всевишній давав їм совість і розум бути добрими керівниками, дбати про державу і нас, народ... І щоб вони, керівники наші, поміняли господаря свого – на Світлого посланника Божого.

– То чого Бог не робить так? А я знаю чому! Бо вони, ті олігархи з депутатами, обікравши нас, церкви йому строять?!! – Захлинулася жінка риданням. І він нічого не зміг їй відповісти, окрім того, що відпустити гріх справедливого гніву.

І ось тепер Оксана принесла свою хвору дитину, щоб прикласти її чолом до чудотворної ікони Матері Божої, яка від Різдва несподівано для самого настоятеля оновилася фарбами, а за тим і замироточила. Якби він не був сам тому свідком, то не повірив би. Матеріалістичний світогляд, виявляється, сидить в ньому набряклим фурункулом... як і казки про волхвів, і байки про інопланетян, посланців позаземних цивілізацій, як оце нещасне пост-чорнобильське дитя, що дивиться на нього очима старого мудреця... чи святого мученика... А, може, й справді – посланця Божого, який розуміє і знає більше про людей, аніж вони самі...

Але це вже думав не отець Георгій, а інженер-атомник Георгій Павлович Бунчужний…Тож коли під ними знову хитнулася купина, і хлопчик тісніше притулився до грудей, отець Георгій поспішив їх захистив від посягань преісподні хресним знаменням.

ЛІЛІЇ ДЛЯ БОГОРОДИЦІ

Не встиг Юрій провести тоскним поглядом покликаного паствою отця Георгія, який за мить розчинився в молоці туману, як перед ним став, мов з-під землі вискочив, «чорний браток». Не м’ятий – не клятий, чисто виголений, у виглад­женому «похоронному» костюмчику, в тих же сонцезахисних окулярах та шкіряних рукавичках.

– Ти чого стоїш, парєнь! Дорога відкрита. Іди і винось. Пора їхати – нас чекає замовник. Між іншим, це дуже поважна і дуже впливова людина, тому я б не радив тобі випробовувати її терпіння... І моє також! – накинувся крутелик на Юрія, не вітаючись.

Нахабний, зверхній тон випадкового попутника, який, якогось дідька, вчепився в душу кліщем, неприємно покоробив юнака. Після одвертої і щирої бесіди з настоятелем, він уже жалкував, що зв’язався з невідомими бандитами, піддався на явну, авжеж, явну провокацію цього явно кримінального авторитета! І то тільки тому, що цей… «щезник» чортів невідомо як і звідки дізнався про його, невезучого Юрка, плани будь-якою ціною винести чудотворну ікону з цього болота, де її ніхто, крім божевільного попа не бачить, принести потайки до тата в лікарню, щоб він притулився чолом до її вуст, І от тепер катувався: навіщо? Навіщо він згодився стати спільником цих, по всьому видно, «злодіїв у законі», добровільно піти на злочин? Адже одна справа «позичити» образ Богородиці на деякий час задля святої справи – зцілення нещасних, Богом забутих, душевнохворих людей, і зовсім інша – вкрасти її для якогось багатого покидька, якому, бачите, закортіло до всього – ще й чудес? Звичайно, той багатій думає, що за його погані гроші можна купити все, навіть самого Господа Бога з Богородицею! Щоб вони його стерегли та ще гостей розважали!

– Ты, че, парень, збрендил? – приступився браток ближче, підозріло, якось по-звіриному, принюхуючись та прислухаючись до гнівного клекоту, що підіймався в душі юнака. – Ты че там замышляеш – клятву нарушаеш? А? Смотри мне! А то...

– Слухай, відчепись! По-перше, я ніякої клятви тобі не давав, по-друге, не лякай – лякані... – обурився Юрій. – По-третє, я ще добре подумаю, чи влазити мені у ваші темні дєлішки.

Крутелик, видно було, не чекав такого спро­ти­ву, тож на секунду навіть розгубився. Стояв, з дива онімілий, ніби язика проковтнув. Реакція братка, досі напористо-нахабного, підба­дьорила Юрія. Правду кажуть, що з ворогом треба боротися його зброєю. Нахабство побивати нахабством, підступність – хитрістю. Ну, що отримав по мордах, хамула? Тепер будеш знати, як і на кого рот роззявляти! Так, ще вчора, заскочений зненацька бандюгами, він, Юрій, був готовий на все... Тепер же зовсім інша ситуація – вони з попом порозумілись, і він сподівається, що все можна буде залагодити без криміналу. Так, Юрій відчуває це... Він все чесно розповість батюшці і проситиме, щоб той сам поніс чудотворну ікону в лікарню, туди, де зцілення від неї чекають сотні нещасних, покинутих, таких, як тато, скалі­чених колишнім життям і режимом, людей. А, може, й самим Богом покара­них... Хтозна, але не йому, Юркові, про це судити… Тим більше, що такі акції, він бачив по телевізору, часто проводять настоятелі тих церков і монастирів, де з’являються чудотворні ікони, авжеж, спеціально возять по містах і селах, щоб люди зцілювалися.

– І ти в це віриш, у цей брєд сівой кобили, придумані попами байки тіпа про чудотворне зцілення? – роблено здивувався хазяїн «майбаха», прийшовши до тями. – Пхе! Ти ж мужик! Соврє­мєн­ний! А віриш, як сільська баба, у попівські казки!

– А ти що, думки читаєш? – зневажливо, в тон чортовому щезнику, спитав Юрій, не відчуваючи більше ні страху, ні сум’яття, які переживав ще годину тому, усвідомивши, що йде на порушення законів, і не тільки людський, а й інших – вищих. Тепер він тверезо мислив і чітко усвідомлював, що, хай і заради святої справи, але так по-дурному, через свою телячу простоту, потрапив у руки кримінального угруповання. Але даремно ці бандити намагаються його контролю­вати! Точніше – зомбувати і керувати при допомозі гіпнозу чи ще якихось психотропних засобів. Він бо не зовсім дурень! Щось теж знає, на чомусь теж розуміється!

По обличчю братка, що стояв спиною до сонця, пролетіла зловісна тінь. Чорні окуляри червоно зблиснули і згасли, і крутелик перейшов із бандитського «базарного» сленгу на «общепонятный русский язык»

– Слушай, урод, я не собираюсь вот здесь, в этой грязи, стоять и слушать твои дурацкие шутки. Ты обещал достать эту штуковину? То бишь – медальон? Обещал! Так иди и работай! Или ты боишься, что тебя кинут? Так вот тебе – поощрительный приз! Аванс! Сто тысяч баксов. Остальные четыреста получишь тогда, когда передашь медальон лично мне в руки. Ясно? А теперь – иди! Если, конечно, хочешь по земле топать, а не пиявок кормить в этой западне...

Браток не кричав, навпаки, вимовляв слова чітко, розмірено, ніби вбивав у голову Юрія дерев’яні цвяшки. Юрій зрозумів: «чорний» не жартує. Тим паче, що раптом відчув, як покидає його сміливість і рішучість, натомість покора і страх паралізують свідомість. Ще мить – і він готовий буде виконати будь-яку команду цього бандитського пахана.

«Боже! Поможи!» – заволав Юрко подумки і тої ж миті до нього знову повернулася притомність. Сам подивувався, коли раптом спокійно і миролюбно запропонував бандюзі:

– Тоді ходімо разом! Допоможеш. А то... та ікона ніби приросла до стіни.

– Не вимовляй при мені цього слова! – аж підскочив браток, мов ошпарений.

– А то чо’? – здивувався Юрій, вже одверто кепкуючи. – Нормальне слово. Це ж не «міліція» чи там… «тюряга, зона»…

– Не мели дурниць, придурку! Бо лиш загуде за тобою! І не бреши! «ВОНА» тримається на кількох гнилих дерев’яних цвяшках! Всього-на-всього на кількох гнилих цвяшшшшках! – уже зашипів гадом, втрачаючи терпіння, браток.

Пропозиція Юрія допомогти, схоже, роздратувала і настрашила цього… щезника–пострибунчика: то він тут, то – чортзна-де... Он як поблід! Як дідько від ладану! Чого б то? Невже не хоче залишати слідів, кримінальна морда? Авжеж, не хоче... Досвідчений мародер! І, по всьому видно, тут не раз вже бував, он як все знає, навіть про цвяшки! Але що ж йому завадило самому віддерти ікону? І чого це він боїться навіть в церкву зайти? Ходить же ось по подвір’ю не криючись, а в церкву боїться?..

– А-а! То ти вже пробував... винести її... – похмуро зіронізував Юрій вголос. – І, мабуть, теж не зміг її відірвати? Ну тоді знаєш, що я не брешу: вона навсправжки ніби приростає до стіни, а потім взагалі – зливається з нею.

– Так! Давай рухайся! Це твій останній шанс! Якщо ти цього не зробиш до приходу сюди богомольців, он, чуєш, голоси? То тобі – не жити. Ясно?

«Боже, що мені робити? І що взагалі тут відбувається, на цьому болоті?» – затужила-заридала Юркова душа, лякаючись знову впасти в залежність від цього кримінального слуги самого Сатани.



Сонце поволі піднялося над лісом, і в його промінні трясовина здавалася червоною, мов кров’ю залитою. Відчуваючи все зростаючий гніт нахабного братка, що чорнів навпроти грозовою тучею, Юрій швидко, мов рятуючись від гріха, пішов у церкву. Авжеж – від гріха подалі... Доки спокуса не зламала його, наївного хлопчака, цілком…

За порогом трохи полегшало. Але муляла цікавість. Тож сторожко підійшов до ікони, обдивився: справді, бандюга не брехав – тримається на кількох цвяшках. Дерев’яних, але ще міцних.

Однак замість того, щоб спробувати знову зняти образ зі стіни, Юрій став обзиратися, гарячково нипати по церкві, щось, сам не відаючи, що, шукаючи. Нарешті під столиком з іконками і хрестиками знайшов... Серп!

– Слава Богу, знайшов! – зрадів, не даючи собі відчиту, задля чого, власне, шукав, і що має ро­бити з цим серпом.

Взагалі, парубок мало розумів, що з ним відбувалося нині. На цьому болоті ним кидало з боку в бік, як на палубі вутлої шхуни, а голова йшла обертом від невмотивованих перепадів настрою, намірів і бажань... Іноді здавався собі дитячою електрон­ною іграшкою, якою управляють з різних пультів...

– Мати Божа, дай мені розум... – заблагав до чудо­творної, яку тільки що терзав, накручений «чорним крутеликом», тупо оглядаючи серп, яким панотець жав рогозу і татарське зілля. І… пригадав слова отця Георгія:

– За чварами і сварами забули ми про лілії для Богородиці...

– Авжеж! Як він міг забути, чого сюди прийшов! – зрадів Юрій і вискочив на церковне подвір’я – ледь не в обійми братка, який нетерпляче дочікувався його, знервовано позиркуючи в той бік, де гомонів, чутно було, зі своєю паствою болотяний піп. Та уздрівши Юрія, озброєного серпом, що виблискував на сонці, мов крива козацька шаблюка, чорний чванько, щойно самовпевнений і нахабний, перелякано сахнувся, зібгався, скрутився і луснув, як мильна бульбашка. Щез! У кліп ока!

Юрій остовпів. Оце то... фінт! Те, що бандит здимів від одного вигляду серпа, геть чисто збило його з пантелику. Але й втішило, бо, виявляється, справді, не такий чорт страшний, як його малюють. Це – раз. А по-друге, виходить на те, що навіть такі чорти рогаті, як цей кримінальний виродок, не такі вже й відважні, і цілком можуть з переляку в штани надзюрити, варто лиш їм показати кулака.

Наразі Юрієві подумалось, що вся ця божевільна колотнеча, цей абсурд з бандитами і попом йому просто сниться, тому що те, що з ним відбувається, нормальній людині могло тільки присни­тися. І то – на п’яну голову. Авжеж! Але, нарешті, до нього прийшло прозріння. Він згадав, що сьогодні велике християнське свято – Трійця, або зелена неділя, і він хоче принести квіти Тій, Яка була йому другою мамою, вдруге народивши його на світ. Шкода, що він і першій своїм мамі ніколи не дарував квіти… Не привчений був… тай соромився… А по правді, просто не знав, яка це радість – дарувати МАМІ квіти.

Тепер Юрко ніби збоку дивився на себе, бачив, як, забувши про осточортілого братка, виблискуючи серпом, простує до болота, як упевнено ступає по хистких і слизьких, мов крижинки на річці під час льодоходу, купинах, і йде по них так впевнено, ніби під ним не бездонна трясовиця, а бита лісова дорога. А от нарешті серед купиння-моховиння-жабуриння – озеречко чистої води, як скельце-люстерце, по краях прикрашене густим мереживом з листя і квітів сніжно-білих лілій, ніжно-жовтого латаття, кремово-рожевих глечичків. І він нахиляється і серпом притягує до себе ті розкішні вінки та гірлянди…

«Лілії для Богородиці», – чує перед собою втішений голос отця Георгія, а позаду... за спиною – скрадливі звірині кроки. Але Юркові вистачає однієї миті, щоб, уже з повним оберемком лілій, стрімко розігнутися, озирнутися і побачити, як, буквально за кілька кроків від нього, опадає, розсотується по трясовині чорними гадюками, велетенськими п’явками щойно цілком реальна постать братка. Ті гади болотні повзуть попереду, скручуються слизькими кублами на купинах, хапають за ноги! Але їм не спинити Юрія. Хода його тверда, як і віра в те, що він донесе і обов’язково принесе лілії Матері над всіма матерями…

Нарешті – берег! На острівці ще безлюдно, але з протилежного боку болота долітають людські голоси. Прихожани! Треба встигнути!

Якась незвична, радше призабута дитинна радість охоплює світлим полум’ям душу парубка, що поспішає з оберемком водяних лілій і латаття до відчинених навстіж дверей крихітної дерев’яної церковці. Але тільки зайшовши у храм, у його прохолодний затінок, Юрій помічає, що він справді... світиться! Чи то пак, це мерехтливе світіння, що німбом осяює його, насправді випромінюють водяні лілії та латаття, які він приніс Богородиці.



– Слава Господу, що дійшли! – перехрестився отець Георгій, ступивши на твердь. Парафіяни теж з полегкістю зітхнули, дякуючи Богові і Матері Божій, що перевели їх через безодню. Бо, нема де правди діти, щоразу перехід через болото був для них, не таких вже й молодих і ловких, неабияким випробуванням. Особливо, після того, як вони помітили, що стежка… рухається! Авжеж, вона щоразу пересувається то вліво, то вправо від куща калини, який служив їм поміткою з того дня, як вони вперше пішли через багну услід за козацьким попом. Тож один Бог відає, як отець Георгій непомильно знаходить стежку, і, взагалі, як їм усім вдається пройти по ній, не забруднивши, ба навіть не замочивши ніг?! Чудо та й годі! Присутність дива трохи лякала, але щораз все більше радувала людей. Отож схвильованим, веселим гуртом прихожани рушили до храму. Попереду йшов отець Георгій з Оксаниним хлопчиком на руках.

У церкві парафіян чекало ще одне чудо: переступивши поріг, вони не впізнавши свого храму, заквітчаного вінками водяних лілій, які, здавалося, випромінювали різнобарвне, як ялинкові гірлянди, сяйво.

Та найбільше вражений був настоятель. Попервах отець Георгій нічого не зрозумів, і був ладний сприймати все, що відбувається у храмі і поза ним, як видіння, послані йому Небом. Та роззирнувшись по церкві, побачив у самому кутку, біля столика з хрестиками, молитовниками і свічками того, на кого і сподівався… Юрій дивився на отця Георгія розгублено, ніби сам був здивований чи то власним вчинком, чи тим ефектом, який він справив на настоятеля і віруючих.

Отець Георгій вдячно усміхнувся юнакові і пішов готуватися до Служби Божої.

ДІДІВСЬКА П’ЯТНИЦЯ І ТРОЇЦЬКА СУБОТА

Тим часом, доки панотець, зачинившись у вівтарі, одягав ризи, жінки поставили справа коло престолу широкий ослін, застелили його вишитим рушником і почали викладати свої панахидки: хто хлібину, хто вузлик з крупами, хто баночку півлітрову цукру, а дід Петро Поліщук – куплену купно всією церковною громадою пляшку кагору для причастя. Усе, як наказував отець Георгій. Знаючи вельми скромні статки своїх парафіян, настоятель забороняв їм приносити в поминальні дні дорогі продукти та різні лакоминки, але найбагатша з них, вчителька на достроковій пенсії, позаяк в її селі зоста­лося більше вчителів, аніж учнів, Ольга Михайлівна, все одно приносила «на помин» то печиво домашнє, то горнятко з коливом, яке в довколишніх селах називають – «канун».

Ольга Михайлівна шанувала свого «козаць­кого» попа, як називала проміж себе паства настоя­теля Свято­-Покровського храму. Але, певно, більше – жаліла... Як людину, котрій, якщо люди не брешуть, теж довелося, як і її покійному мужу, побува­ти в самісінькому кратері чорно­бильського пекла. Ользі Михайлівні часом кортіло заговорити про це з панотцем, запитати, чи не знав він Євгена Ходися, але щось стримувало... Може, страх розтроюдити душу і свого, і його спомином про пережите? Бо аж страшно стає, коли згадаєш, скільки ж то їм усім довелося натерпітися! Вистраж­дати! Витримати такого, що й не всі витримували. От і Женя... не витримав... Не пережив...

Хоча, як часом думає Ольга Михайлівна, якби не його чесність, жив би Женя при здоров’ї й досі. Ніхто ж його не примушував кидатися у те пекло... Хоча... він теж, мабуть, передчував, що погано для нього закінчиться той експеримент. Був проти: боявся, що не витримають якісь системи. Конфлік­тував з начальством, особливо з одним... якого вважав порядним і знаючим спеціа­лістом з ядерної фізики, і який, на думку Жені, не мав права легковажити долею стількох людей ради черго­вого «авралу» на честь пролетарського свята. Чи ювілею, будь він не ладний! Певно, того чоло­віка, як і Жені, вже давно нема... І за що, ради чого вони – такі ще молоді, красиві, такі мудрі і вчені, поклали голови, життям пожертвували?! Будь вона прок­лята та страшна система, в якій людина була нічим, ні ким, тільки гвинтиком і засобом для здійснення якоїсь... чергової високої мети заради світлого кому­ністичного завтра. А те «завтра» і «після­­завтра» впало на голову, як сніг, тільки – чорний, радіо­актив­ний, смертоносний, нежданий у квітні – сніг...

Часом жінці здавалося, що отцю Георгію теж хотілося поговорити про чорнобильські події двадцятирічної давності, розпитати детальніше про її чоловіка-небіжчика, можливо, вони були знайомі, авжеж, на ЧАЕС майже всі були знайомі, але певно теж не смів тривожити важких споминів... Адже кожен з них розумів: є печалі, які носиш в собі, мов іржаві смертоносні міни, і боїшся до них доторкнутися... Тим більше, що знав: вчителька й без того карається своїм атеїстично-комуні­стич­ним минулим. Був такий гріх... був. Усвідомлений. Бо ж ніхто її, рядову вчительку рядової середньої школи з міста Прип’ять не примушував ще «до Чорнобиля», вбивати вперто в голови дітям, що Бога – нема. Що справжній бог природи і творець світу – людина, яка сягнула у своєму розвитку такої висоти, що розщепила атом! І примусила його служити на благо усьому людству!

Як та людина розчепила той атом, вчителька історії Ольга Михайлівна не знала, але була щиро вдячна всім, хто той атом розчепив, і побу­ду­вав Чорнобильську атомну станцію, бо тепер вона живе не в якомусь селі, а в сучасному місті енер­гетиків, в комфортабельній квартирі, має високо­опла­чуваного чоловіка енергетика, і виховує сина – теж майбутнього енергетика, впевнена, що її про­­стому людському щастю не буде кінця. І раптом – та жахлива аварія... мов кара Божа. І смерть Жені... І це вічне, не минуще почуття вини...



Поховавши через місяць після аварії на ЧАЕС чоловіка в його рідному селі Піщаному, що опини­лося майже на межі 30-кілометрової Чорно­бильської зони, Ольга Михайлівна відвезла сина-студента до своєї матері в Луцьк, а сама вирішила не шукати щастя-долі переселенської в чужих краях, не тинятися по приймах-комірних, а зостатися тут, в порожній хаті чоловікових батьків, тим паче, що й робота траплялася – у місцевій школі не вистачало вчителів. Однак не тільки страх перед переселенськими поневі­ряннями прив’язав її до Піщаного, а щось інше, в чому боялася зізнатися сама собі… Можливо, більша за горе –потреба покути? Так, потреба покути. І тому вона тут, у цій церковці...

За мирськими думками Ольга Михайлівна не забувала про свої церковні обов’язки регента і читця Святого Письма. Що поробиш, кожному у їхній невеличкій громаді доводилося виступати в кількох ролях, тільки дід Поліщук займав одну посаду, зате найголовнішу, – церковного старости. Отож, доки жінки, розкладали панахидки, ставили свічі на підсвічниках і квіти у вази на престолі, Ольга Михайлівна відкрила молитовник на розділі «Зелені свята. Троїцька Поминальна Субота». Гляну­ла на царські врата: за ними отець Георгій молився, готуючи душу до розмови з Богом і людьми. І на душу жінки зійшла тиха світла благодать…



Про отця Георгія, тоді ще «дивного чоловіка з хижки на болоті», Ольга Михайлівна прочула першою. Від школярів. Бігаючи по лісу, дітваки запримітили посеред трясовини якусь хатку і людину біля неї і подумали, що то вернувся бозна-звідки до свого куреня відлюдку­ватий лісник Вовк, котрий пропав одразу «після Чорнобиля». Але ті, хто знали Вовка, заперечили, мовляв, чули від жінки його, що жила в сусідньому селі Корчувате, ніби він давно, десь за місяць «після Чорнобиля», помер. Тож, зрозуміло, що всі ці плітки і факти тільки розпалили цікавість місцевих до Робінзона з трясовини. А одного разу, коли Ольга Михайлівна із товаришками пішла не так по гриби, як прогулятися пущею, той Робінзон сам вийшов їм навстріч і назвався священиком Козацької церкви, якою насправді виявилася хижа серед неприступних мочарів.

Ольга Михайлівна, як єдиний у цих багнах дипломований історик, зацікавилась несподіваною зустріччю і підбила жінок піти слідом за попом лиш йому одному відомою і видимою стежкою через болото, щоб на власні очі побачити ту (уявити ж тільки!) трьохсотлітню, а може, й давнішу, церкву. Так почалося їхнє знайомство, а з ним і спільна дорога до замулених джерел рідної історії, які виявилися, з погляду християнського священика... теж гріхов­ними, бо язичеськими.

Звичайно, з огляду на свій сан, отець Георгій у цих історичних бесідах не йшов далі за роки правління княгині Ольги та князя Володимира, зупинявся на часовій межі між Руссю язичеською і Руссю християнською, але вони часто говорили про тяглість і тривкість тисячолітніх прадідівських обрядів, звичаїв і символів, що переплелися з християнсь­кою вірою, мов коріння тремтливого сріблястого осокора і могутнього тінистого дуба.

Ольга ж Михайлівна з такою насолодою і пристрастю заглиблювалась у тисячолітню поліську пущу, населену русалками-мавками, вовками-вовкулаками, чортами–упирями, що забувала про неприязнь християнства до язичників, а згадавши, дивувалась, бо ж хіба наші пращури винні, що жили задовго до народження Сина Божого і поклонялися не Єдиному Вседержителю, а просто Небу, Сонцю і Рідній Землі, називаючи їх різними, але такими прекрасними поетичними іменами, що аскетична християнська віра не змогла відмовитись від духотворного дохри­стиянсь­кого багатства русичів. Всевишній Розум того не бажав. І це ще одне підтвердження того, що Бог – один і єдиний. Багато тільки в нього імен і ликів.

Але, Боже, який жаль, що тисячоліття пере­живши, зникає ця краса, як ранкова роса. Помирає, відходить у безвість разом з останніми жителями колись благословенних, а нині зганьбле­них людиною, країв, співуча говірка, в якій збереглися перлини давньоукраїнської мови – мелодійні дифтонги, якими предки поліщуків імітували звуки довколишнього світу. Сьогод­нішнім та ще й нетутешнім людям їх і вимовити важко, а баба Настя Синиченко, не бає, а начіє тая синичієнька спієває про давніє времіє, коли ще нашіє дієди жилі, то в ції пущі русалки уодилися да на берьозах гуойдалися, а вуовкалакі бієгали, начіє куоні. А сієчас чрез Чорнобиль нієма й людіє, тольки дієди з далієких світів приходют троєшної п’ятниці і сердютьса: што ви наробілі, шо не чутно тута смієху дієток? Хаді, Оля, дєідов памінати, а то бєда буде...



Ото ж вони всім селом і хуторами довколишніми і поминали Дідів учора. Щоб ті не сердились... А є за що сердитись, ой є! Такого правнуки наробили, що й самі не раді!..

Розкладаючи на клиросі аркушики із словами пісноспівів (ще один обов’язок: розписувати для кожного півчого, які молитви і після яких тропарів і кондаків, виголошених священиком, треба співати під час відправи), Ольга Михайлівна поглядала на церковну громаду: ось вони, останні скарбівничі незлічених, потоптаних у цих багнах, прадідами настараних статків: старий Петро Поліщук, Катерина Маткобожик, баба Настя Синиченко... Синичка, як любовно її всі вони називають... І що ж виходить? А те, що їм, забутим дітьми і внуками, нікому передати ключів від цих розкошів-самоцвітів, розсипаних по рясту і рясці. Одна тільки сердешна Оксана, як грибничка, облипла дітьми. Ото дякуючи Оксані та її дітям, ще є з ким «куста водити», і учту по «Дієдах справляти», і є ще кого в школі вчити сільським вчителям, котрі молодші. Бо старші, як-от вона, Ольга Михайлівна, змушені йти на дострокову пенсію... Вимирає село... Висихають джерела... Гаснуть самоцвіти... Тому-то Ольга Михайлівна і викликала з Луцька внучку, аби та бодай раз побачила, які вони, ті давні, прадідівські звичаї. Отож учора, в п’ятницю, кількоро їх, старих бабів разом з Оксаниними школярами, вбравши Лесю у вінок з листя, «водила куста», а підвечір справляла «Дієди»: учту-трапезу по всіх померлих родичах. Ольга Михайлівна, сама недавно навчена, намага­лася поминати "Дідів”, як було колись: приго­ту­вала дев’ять страв, насипала по три ложки з кожної в тарілку та поклала на порозі, застеленому обрусом, аби «діди» вечеряли. А тоді скликала сусідів, всі разом наплели вінків з листя, сіли повечеряли та й пішли, одягнувши на голови ті вінки та свічі запаливши, на цвинтар: звітувати родичам, як жили і що зробили за цілий рік. Гарний, добрий звичай, на жаль, зберігся він тільки у поліських пущах-болотах, хоча й тут сприймається людом просто – як гарний давній звичай, а не як звіт перед померлими праотцями про свої діла і вчинки. Але трепет був... Ой був, душечка, здавалося, тріпо­тить, як пташечка, запитуючи себе: «А що, як справді... раптом вийдуть і скажуть: відповідайте!»

І, мабуть, не в одного покоління душа тремтіла від страху перед іспитом? Тому й розкладали поліщуки в цей день поминальний з обох боків цвинтарних воріт високі багаття… Бо й справді, як впевнилась сама Ольга Михайлівна, пройшовши між костри­щами, не так було страшно поночі йти на рідні могили, голосячи та співаючи русальних пісень.

Вчора вона теж голосила і розказувала Жені про своє невеселе пенсіонерське життя-буття, про отця Георгія, показувала внучку, котра не відходила від баби ні на крок, вражена усім цим древнім язичеським дійством. А наговорившись-наплакав­шись, почепила на хрест вінок, і пішли вони з Лесею додому готуватися до Троїцької Поминальної суботи. Удосвіта мали вийти, аби встигнути на Літію.
Категория: 48 | Просмотров: 734 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011


ЛІТІЯ

Ще рано бити в тулумбас

й скликати ворогів на тризну,

бо сходить Божа благодать на мій народ,

і на Вітчизну...



«Де він чув ці слова? І чому вони так запам’ятались йому? Він бо навіть у школі не міг вивчити на пам’ять жодного вірша, навіть, здавалось би такого простого і доступного Шевченка... А тут... цілий стовпчик!» – дивувався сам собі Юрій, повторюючи, мов зачарований, здавалось би недоречні у церкві рядки. Бо в церкві доречні молитви, яких він теж, як і віршів, не знав, бо теж ніколи не вчив. І не було кому його вчити. Коли він ріс, тата, який усе знав, уже не було. А мама за роботою не мала часу. У школі, де він вчився, хоч на той час, особливо після Незалежності, вчителі і почали згадувати про Бога, але якось ніяково, з оглядкою. Отож всі його молитви: «Боже, поможи» та «Господи, помилуй!»

Щоправда, з того їхнього з татом короткого пере­бу­вання у церковці після Чорнобильської аварії, зоста­лися у пам’яті незвичні урочисті слова, навіть згадуючи які, хотілося встати: престол, олтар, аналой, царські врата, іконостас, образи, клирос...



Поволі суєта у церкві вщухла, притихли урочисто на клиросі півчі – семеро жінок з дідом на чолі. Інші ж баби, жінка з рахітичною дитинкою, міська дівчина та він, Юрко, які представляли простих парафіян, побожно схилили голови. Раптом в глибині вівтаря високий тенор отця Георгія проспівав першу хвалу Богові і літня жінка, схожа на сільську вчительку, урочисто почала читати святе письмо, а решта мирян їй підспі­ву­вати. Юрій нашорошив вуха, намагаючись запам’ятати текс, але вчителька читала так швидко, що він мало що зрозумів. Тому приступив ближче і опинився перед самим престолом.

Коли ж царські врата розчинилися і вийшов отець Георгій, вбраний у святочні ризи, співаючи та обкурюючи кадилом право­славних, Юрій попервах навіть не впізнав у цьому величному священикові буденного, затриво­женого пригодами з ним, Юрієм, настоятеля Храму на болоті. Навіть погляд, який панотець іноді зупиняв на Юрієві, був зовсім інший… Так дивляться хіба що маленькі діти та святі з ікон…



...Тричі славили вони Триєдиного Бога, тричі молили Отця Небесного за здоров’я земних святих отців, за благополуччя України, її влади ї народу, кожного тут присутнього. Жінки, підспівуючи, втирали сльози, єдиний дід молився із заплющеними очима, а відсторонено-байдужий хлопчик на руках у худенької замученої жіночки, здавалося, усміхався...

– Нині, брати і сестри, – голос отця Георгія злегка тремтів, – ми маємо день скорботний, але й світлий і Богом благословенний, Троїцьку Поминальну Суботу. У цей день справіку, ще з часів християнської Русі, в нашого народу заведено поминати своїх пращурів, своїх праотців, тих, що були корінням, з якого постав на цій, дарованій нам Богом, украєній від раю землі, український народ. Тобто ми з вами, нині сущі. Тож не відступимо від настанов церкви, християнського звичаю і покону батьків, і помолимося за кожну рідну душу, що ходила по цій землі, обробляла цю землю, квітчала її злаком і квітом, шанувала ці ліси, ріки й озера, захищала їх від наруги і винищення. Помолимося за полеглих у всіх війнах, січах і боях, і за тих, хто життям своїм заступив нас із вами в останній, будемо просити про це Бога, битві Розуму з Безумом, Світла з Темрявою, Творця Небесного з князем преісподні. Ми всі пережили ті страшні дні і ночі, ті жахливі години, коли наша земля, увесь світ здригнувся від Чорнобильської трагедії. Багато з нас були безпосередніми учасниками тих подій, не задумуючись, не усвідомлюючи, на чийому вони боці: Творця Вседержителя і Чоловіколюбця, чи – на боці руйнівника і людиноненависника Сатани, того самого поверженого Господом янгола, що вибрав собі шлях темряви і смертоносної духовної чорноти, і досі розсіває той безум серед людей і народів, провокуючи братовбивство, війни, геноциди, ненависть і ненасить, підриваючи віру в Господа. Це він спокушає нас розкошами надмірними, негідним багатством, лукавою славою і незаслуженими почестями і посадами запродатися йому душу, щоб потім, вселившись у наші безбожні, осліплені гординею і самовпевненістю душі, нашими ж руками творити зло! І ми піддаємося! І творимо самі собі зло. Собі і своїм дітям! Зло за злом! Чорнобиль – за Чорнобилем... Чорний біль. Гіркий біль. І не чуємо Бога, не чуємо його засторог і пророцтв його апостолів про Звізду Полин, яка впаде на землю і згіркнуть води у ріках… згіркне солодка кров нашої землі. І не каємось… не робимо висновків для себе. Тверезих, розумних висновків. Адже, брати мої і сестри, Чорнобиль – це не лиш горе, і наука тим, хто забув, що світло не там, де горить електрична лампочка, а де жевріє лампадка любові до Бога, а отже до того, що Він сотворив, оживив і нам заповідав. А заповідав Господь нам – цю землю і щастя жити на ній – багатство, яке ми так підступно занапащаємо, забувши уроки Чорнобиля, і сьогодні. Усі: від великих світу цього – до малих, таких, як ми з вами, переступаючи щохвилі закони Божі.

Але дні поминальні не лише для скорботи, а й во славу тих мучнів і лицарів, яких було більше серед українського народу, і чий дух незборимий досі тримає цю землю і небо над нею. Тож нині настала найвища пора згадати і вознести соборно до Бога і Богородиці, Пресвятої Діви, молитву і за тих героїв, що полягли за нас з вами ще понад триста літ тому, у ці дні, у цих болотах. Мужніх оборонців України, на честь яких зведений Божою милістю наш Свято-Покровський Храм. Молімося, брати і сестри, благаймо Бога відпустити їм, витязям, лицарям нашим, свідомі й мимовільні прогрішення та відкрити їм врата до царства Божого, і прийняти їх до воїнства небесного.

Та перед тим, як звершити Літію по убієнних героях, послухайте цю славну, хоч і трагічну історію про прадідів наших – козаків і ополченців війська гетьмана Богдана Хмельницького.

Отець Георгій враз міцно заплющив очі, ніби боявся осліпнути від блискавки небесної, і безгучно спитав:

– Господи, невже Ти простив мені, Господи, гріхи мої тяжкі? Невже послав мені Благодать говорити людям істини Твої?! Невже дав мені дозвіл на відпущення чужих гріхів? Спасибі Тобі, Господи…

Миряни, завваживши, що їхній священник раптово замовк, стривожено принишкли. Але отець Георгій тої ж миті розплющив очі, і, заспокоївши паству своїм «тихим» усміхом, почав казання:

– Ви, всі присутні у Храмі, вчилися в школі, і знаєте, що недалеко від нас, під печально знаменитим селом Берестечком, саме у цю пору понад триста літ тому сталася велика битва українського народу за свою свободу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. У кривавій, не вкритій славою війні загинули сотні, тисячі козаків, та не згинула Україна... І не згинула тому, що на оборону її стали триста українських спартанців. Стали ось тут, у цих болотах, на цьому місці, де стоїть Храм Покрови Пресвятої Богородиці...Тож, дорогі мої браття і сестри, прошу вас оглянутися разом зі мною у ті далекі часи і пригадати собі і дітям своїм, як це було і як це записано в нашу історію.

А записано так: 28-30 червня 1651 року під Берестечком відбувся генеральний бій козацького війська Богдана Хмельницького з поляками, який скінчився перемогою польської армії. Про перебіг битви збереглося багато свідчень, але всі вони настільки розбіжні, стільки в них дивовижного і легендарного, що тяжко скласти собі ясну картину тих жорстоких триденних боїв. Панує думка, що саме в час битви, як і перед тим під містечком Зборовом, зрадив козаків татарський хан. Він не тільки сам кинувся тікати, відкривши ворогові лівий фланг козацького фронту, але ще й захопив силоміць із собою самого гетьмана Богдана Хмельницького у той час, коли той кинувся було його перепиняти. Однак тепер історики доводять, що причиною польської перемоги над козаками під Берестечком була не зрада хана, а перевага польської артилерії, значна підмога двадцятитисячної німецької піхоти, добре вишколеної в Тридцятилітній війні, високі бойові прикмети польської кінноти, а головно — перевага польського плану бою, виробленого німецькими генералами. В результаті чого татари справді не витримали згубного гарматного вогню, сконцентрованого проти їх позицій, і почали в паніці відступати. Цим вони відкрили козацькі позиції з флангу. Та все ж козацький табір устиг «замкнутися», і цілих десять днів відбивав завзяті штурми й витримував облогу. І це тоді, коли самого Хмельницького в таборі вже не було, бо він, визволившись нарешті з ганебного полону зрадливого татарського хана, кинувся збирати нові сили на оборону краю, а команду над табором передав вінницькому полковнику Іванові Богунові.

Тим часом 10 липня Богун, змучений облогою, почав уночі потихеньку виводити своє військо з табору і вже вивів був значну частину артилерії й кінноти, але тут зчинилася тривога: поляки, побачивши відступ, вдарили по табору. Під натиском вимуштруваного війська неприятеля чимало українських вояків, переважно обозної челяді і повстанців-селян, загинуло в болотистих заплавах річки Стир, що прикривала козацький табір з тилу, багато полягло під шаблями ворога. Загинув і митрополит Йосаф, який старався вгамувати паніку й зупинити втікачів. На жаль, у руки поляків потрапила похідна канцелярія гетьмана Хмельницького з усіма дипломатичними документами та клейнодами, 28 гармат і багато всякої зброї. Одначе більша частина розбитого козацького війська встигла відступити в напрямку Києва. Але війна – є війна. Нелегко далася перемога над козаками й польській армії. Поляки, ослаблені через нестачу провіанту і хвороби, теж понесла великі втрати.

Очевидець битви під Берестечком француз П’єр Шевальє так описував завершення цієї справді доленосної для України битви: «В одному місці серед болота скупчилося триста козаків і хоробро боронилися проти великого числа атакуючих поляків, які натискали на них звідусіль. Повністю оточені, вони загинули. Залишився один, який боровся протягом трьох годин»...



Отець Георгій зробив паузу. Обвів поглядом свою нечисленну паству. Люди були трохи здивовані проповіддю, незвичною навіть для незвичного попа козацької церкви, який зазвичай після Служби говорив з ними про звичайні речі з їхнього буденного життя, лиш часом нагадуючи, що живуть вони у краях «кровію политих, і славою повитих». Але сьогодні він говорив про ту давню битву на болоті так, ніби сам був її учасником.

– Так пише історія, – помовчавши, продов­жував настоятель, – але в ній багато таємниць, зокрема, й темних, не розгаданих досі. Але сьогодні, браття і сестри, ми будемо говорити про високу таємницю нашого українського духу, нашої слави, якої ми не мали б ніколи без волі Всевишнього і молитов Матері Божої – заступниці нашого народу. Себто про те, про що не говорить історія. Про чудо Господнє.

Тож на мить повернімося подумки більш як на триста років назад на це саме місце, де стоїть наш храм, і ми нині стоїмо. Уявімо собі картину того кривавого світанку...

Схід сонця застав козаків по коліна в болоті, хоч насправді вони стояли на колінах у вранішній молитві Богородиці. А, помилившись, поклялися хором у триста голосів: «Мамо, згинемо, але не дамо Тебе в обиду». Але ми не знаємо, до кого були звернені ці останні слова, ця клятва передсмертна? До вбитих горем рідних матерів, що чекали їх по селах степових і хуторах лісових? До розтерзаної неньки України? Чи до Матері Божої – Покровительки українського козацтва?

І за мить по клятві козацькій забахкали пістолі, задиміли, задзвеніли шаблюки, заревіло ревом побоїще… І раптом посеред бою – не смерть прийшла по них, а явилася Мати Божа. Зійшла з неба по райдузі, стала на краю трясовини та й простелила по кривавому баговинні свою покрову білосніжну, і доки осліплені нападники очі протирали, триста відчайдухів перебралися по ній на берег, щоб з новими силами стати на оборону землі отчої і не раз ще здобути перемогу, зокрема, й найславнішу – рівно через вісім років, 1659 року, теж 28-29 червня (за старим стилем), під Конотопом над військами російського царя.

Але перш, як пом’янути героїв Конотопської битви, варто згадати історичні умови, які її викликали, і політичні причини, головною з яких була, як завше, підступна зрада російського царя, а саме: порушення Москвою угод рівноправного військово-політичного союзу, який уклав був з нею Богдан Хмельницький у розпал Національно-визвольної війни 1654 року. Особливо тиск із боку Московської держави на тогочасну незалежну Україну посилився після смерті гетьмана Хмельницького. Москва відкрито стала підтримувати за спиною законного українського гетьмана опозицію, яку очолювали авантюристи та політичні демагоги, не будемо згадувати їхні імена, щоб не прославляти знічев’я зрадників. В той же час московські воєводи, що засіли у Києві зі своїм гарнізоном, все нахабніше втручалися у внутрішньо-українські справи, порушуючи волю нового гетьмана Івана Виговського. Бажання Росії поневолити Україну було таким великим, що врешті російські війська розпочали збройний наступ на Україну. Щоб захистити незалежність України, гетьман Виговський змушений був повернути голову до Польщі і 18 вересня 1658 року підписати Гадяцький трактат з Річчю Посполитою, який в перспективі мав привести до «держави трьох народів», тобто до Корони Польської та Великого князівства Литовського мала приєднатися ще й Україна під назвою – «Велике Князівства Руське».

Зрозуміло, що з’ява на мапі Європи такого могутнього військового і політичного союзу, злякала Північного сусіда. Не бажаючи цього, Москва посилює репресії щодо України.
А 16 квітня 1959 360-тисячна російська армія обступає славне місто Конотоп, не очікуючи на ту героїчну відсіч, яку дали відважні оборонці козацької твердині – всього-на-всього 4 тисячі козаків та місцевих жителів.

Успішна оборона Конотопа, що тривала понад місяць, допомогли гетьману Виговському виграти час і зібрати майже 60-тисячне військо.

29 червня (за старим стилем) 1659 року полки Виговського підійшли до річки Соснівки, що омиває Конотоп, і, переправившись через міст, почали громити московітів. Коли ж на підмогу тим прийшов з полками князь Пожарський, гетьман Виговський умисно став відступати, щоб заманити противника в пастку. Тож лиш тільки вороги кинулися за відступаючими козаками, як упав міст, підпори якого козаки встигли підрубати загодя, і московіти рясно посипались у річку, яку козаки теж встигли попередньо загатити. Так важка московська кіннота по шию застряла в болотистих берегах річки. Саме в цей час українське військо і перейшло у свою знамениту контратаку, здобуваючи славну перемогу над численнішою у шість разів армією загребущого сусіда.

Отець Георгій зробив паузу, засумнівавшись, чи вірно він чинить, проповідуючи у храмі Божому про подвиги не святих ченців, а… лицарів бойової звитяги?

«Але ж ти – в козацькій церкві, чоловіче, самою Матірбожою благословенною!» –промайнула думка, а за нею друга: «Поглянь на цих людей, спраглих правди про себе! Чи не гріх повергати лукавим святенництвом їх розум у темінь невідання?».

Отець Георгій глянув на горстку своїх парафіян, що з інтересом чекали продовження казання, і камінь сумніву скотився з душі, і він продовжив:

– Однак, на жаль, браття і сестри, як часто траплялося в нашій історії, та грандіозна перемога під славним містом Конотопом не стала вирішальною у війні за незалежність України… І основною причиною цього знову ж таки була наша традиційна біда – розкол українського суспільства, радше його верхівки на різні групи, які по-різному бачили ту ж таки нашу вистраждану незалежність.

– Достеменно, далася взнаки столітня бездержавність, що значною мірою сприяла розгулу анархії, появи всіляких опозицій, які легко ставали знаряддям у руках іноземних сил. Що й нині спостерігаємо в сьогочасній незалежній Україні, – зітхнув отець Георгій. – Але жаль, що отак трагічно понад триста років тому ми втратили шанс збудувати власну державу. Хай би навіть входила вона в той троїстий союз… Та, на жаль, певно, таке вже українцям випробування від Бога, що з правіку вистачало снаги перемагати, та бракувало розуму – втримати перемогу. Заздрість і зрада, боротьба за булаву і маєтності, одвічне метання між двох корон – польською і російською – збивало вітром корону із власної голови, а змагання до свободи – заперечувало ідею державності...



Роздуми про минувшину так захопили отця Георгія, що на якийсь мент забув, де він. Ніби перемістився в часі на кілька століть назад: так зримо перед його внутрішнім зором одна за одною поставали батальні сцени під Берестечком, обсада Конотопа і переможна битва козаків з московітами. Навіть чувся гул січі, брязкіт шабель, іржання коней, людські збудженні голоси… Але це вже не були ті виснажливі нічні кошмари, які мучили його донедавна… Це була натхненна мить пробудження історичної пам’яті, пам’яті роду і народу, яка в ньому то спала-дрімала, то ліниво позіхала, а то «викидала коники», а бувало, що й наривала, як чиряк, кров’ю і гноєм. А в даний момент – вона, схоже, торжествувала!

Раптом священик мов прокинувся: побачив уважного, як ніколи, діда Поліщука, вражену Ольгу Михайлівну, здивованих Катерину, Явдоху та бабу Синиченьку… Ти ба! не лиш старі, а й молодь – Юрко і Леся – слухали! Напружене зацікавлення побачив (чи здалося?) навіть в дзеркальних оченятах Оксаниного «інопланетянина»…

Реакція парафіян водночас приголомшила і підбадьорила настоятеля, однак, боячись утомити їх чималим обсягом інформацією, вирішив завершити проповідь:

– Чимало полягло в цих болотах наших земляків у роки визвольних змагів за незалежну Україну в роки громадянської війни, а надто в часи Другої світової. Хоч для мене та війна залишилась таки Великою Вітчизняною… Адже ж не за сталінський союз пригноблених народів-братів гинули партизани у цих болотах, а за рідну хату, рідний поліський край, врешті, за ці самі рідні і щедрі для нас болота і пущі. Кажуть, немало партизанів і солдат радянських врятувала наша козацька церква. А це знак нам від Богородиці, щоб ми спом’янули вдячно і тих представників інших народів, котрі стали на захист української землі, як своєї.

Тож, дорогі брати і сестри, пам’ятаючи уроки минувшини, будьмо мудрими. Будьмо достойними і своєї землі, і своєї вистражданої держави, до якої ми перейшли з кривавого болота суцільних воєн, геноцидів, неволі, тоталітаризму, людиноненависності, але, слава Богу, не по трупах братів чи сусідів, а простеленим перед нами Омофором Пресвятої Богородиці. Тож научаймо дітей своїх і внуків, браття і сестри, бути гідними слави дідів і отців своїх, любити одне одного, шанувати одне одного, як частину свого роду і народу, любити цю землю, як вони любили, і не повторювати їхніх помилок... Молімо Бога за пращурів наших, згадавши усіх поіменно. Бо того бажає від нас наша покровительки Матір Божа. Це вона залишила на спомин про ті події церкву Свого Імені, щоби пам’ятали нащадки: з тим сили небесні – з ким правда. А правда, писав Тарас Шевченко, як і сила та воля – тільки у своїй хаті буває. Бережімо ж свою хату – Україну, дорогі браття і сестри, і молімо Господа за тих, хто зберіг її для нас…

– ... Як багряницею і дорогою одежею прикрасилась Церква Твоя, Господи, кровію мучеників Твоїх з цілого світу, задля яких благаємо Тебе, Христе Боже: спаси нас! Вислухай нас і помилуй!..

… Помолимось за упокій душ померлих... Подай, Господи вічний спокій померлим слугам Твоїм і сотвори їм вічную пам’ять!..

– Вічна пам’ять! Амінь… – луною тричі повторила паства вслід за отцем Георгієм.



Малиновим дзвоном­­-благовістом відлетіла молитва до неба і стало тихо, як перед сотворінням світу.

Отець Георгій стояв, оглушений тишею, що запановувала його душею після Священної Літургії, перед престолом Свято-Покровського Храму, дивився крізь розчинені двері на рідну вже йому пущу-драговину, і бачив, як у промінні призахідного сонця поволі червоніють, ніби обливаються кров’ю, спочатку верхівки дерев, потім попелясті тогорічні бунчуки-мітелочки очеретів, далі – густо здиблені в гору зелені шаблюки татарського зілля, а за ними – брунатно-смарагдове ряденце трясовини. Драматична гра кольорів, світла і тіней, що відбувалася в якійсь... сакральній тиші, наповнювала єство отця Георгія божественним трепетом… разом з тим якимсь… незбагненним первозданним, глибинно-нутряним, майже язичницьким захватом перед Природою. Тепер він розумів, наскільки сильно древні поганські племена праукраїнців ідентифікували себе із природним середовищем, що назвались – полянами, древлянами, навіть – драговичами! Не богами-господарями, а частиною, лиш часткою своїх полів, дерев, драговини… Так! Навіть драговини. А ми й досі їх так зверхньо, по-вченому прозиваємо поганами. Це ми – погани, «славних прадідів великих правнуки погані». Величаємо себе «цивілізацією», гадаючи, що вона – в прогресі науки і техніки, і не здогадуємось, мудрі-друковані, що все – навпаки! Цивілізація – в Любові – у Вищому, Божественному визначенні цього слова спочатку – до ближнього і близького, а потім – до світу і всесвіту…

Раптом отець Георгій зловив себе на тому, що… переступив межу, дозволену його саном! Став на захист предків-язичників, яких поганами вперше назвали… перші на Русі християни. За всіма догматами і постулатами Церкви, можливо, він як священик і не мав права того робити. Але як син цієї благословенної Небом землі, вітав мудрість перших хрестителів Русі і перших отців її Церкви, які благословили злиття народних обрядів, звичаїв з християнськими.

На жаль чи на щастя, не всьому, що відбувалося й відбувається у безмежному Божому світі, як і тому, що творилося в його власній маленькій душі, Георгій Бунчужний міг дати пояснення – ані як колишній фізик-ядерник, ані як теперішній церковно­служитель… Тай чи треба?

ПІД ОМОФОРОМ

Якби хто того суботнього вечора на передодні Зелених свят прибився до Кривавого Болота, то побачив би ідилічну картину. На острівці посеред трясовини світилася зсередини золотавим сяєвом свічок церковця, а біля неї просто неба на траві сиділи й гомоніли люди. Трохи оддалік високий чоловік у чорній довгій одежі чаклував біля невеличкого багаття...

...Отець Георгій розпалив невеличке багаття, щоб заварити чай у солдатському котелку, що його бозна-звідки приніс Юрій, Ольга Михайлівна розстелила на траві скатерку, розіклала, припрошуючи вгощатися, своє фірмове печиво. Одне подала Оксаниному хлопчикові. Той, взявши печенинку, довго і уважно розглядав її.

«Наче вперше бачить, – зажурилася Оксаниними злиднями Ольга Михайлівна. – Таке ж худесеньке, біднятко, що аж світиться...».

Хлопчик справді світився в лілових нічних сутінках, мов світлячок. Але на те ніхто не звертав уваги, бо лице отця Георгій теж світилося при молодому серпику місяця, як і кожного, хто сидів при багатті, а чи просто під рясними зорями.

– Гарно як! Начіє у раю, усе цві-і-єте... – цвірінькнула синичкою баба Настя Синиченко і знічено вмовкла.

– Як під омофором Богородиці... – шелеснула Поліна – скромна жіночка з найдальшого хутора Сосниця.

– А я Бога прошу, щоб так було гарно там, де зараз мій Женя, – зітхнула Ольга Михайлівна.

– А як прізвище вашого чоловіка? – неспо­ді­ва­но запитав отець Георгій, не відриваючи зачаро­ва­ного погляду від вогнища, що весело потріску­вало, розсипаючи на всі боки рожеві іскри. – Він, ви казали, працював на ЧАЕС?

– Так, працював… Женя Ходись… Так звали його… Наше прізвище Ходись, правда, Лесю? – відповіла, як видихнула Ольга Михайлівна і пригорнула до себе внучку.

– Ходись? Ви сказали Ходись?! – в голосі отця Георгія почулися тривожні нотки, а обличчя у відсвітах багаття взялося червоними плямами.

– Авжеж – Ходись… Чудне прізвище, правда, і рідкісне. Казав Женя, нібито так прозивали його прадіда за те, що мав звичку казати: «Ходись ту, маю щось казати».

– Будьте певні, там, де зараз... наш Женя Ходись, набагато краще, ніж тут, бо то – коло Бога... – сказав тихо отець Георгій по якійсь хвилі.

– Слава Богу, – теж ледь чутно озвалася Ольга Михайлівна, не звернувши увагу на прийменник «наш», бо саме в цю мить, ніби артисти, що зачекалися за кулісами, у нічну тишу увірвалося зі співами-переливами лісове птаство, защебетало-затьохкало, засвистіло на всі голоси, лади й регістри. Мовби перекривлюючи пернатих співаків, дружно й весело заквакали, задеркотіли на болоті жаби, заплескала по воді, скидаючись, риба.

– Оце то концерт! – захоплено вигукнула внучка Ольги Михайлівни. – Ви чуєте, бабусю? А я… я ще ніколи такого не чула! Супер!

– Під таку музику і спати шкода, – позіхнув, підмощуючи під голову кашкета, старий Поліщук.

– Діду, не спіть, будемо вечеряти, чай пити, – заклопоталися своїм єдиним дідом жінки, розливаючи по кружках запахущий, заварений з цілющого зілля отцем Георгієм, чай.



Та вже за півгодини зморені за день прочани спали покотом у теплій траві, вкрив­шись ліловою ковдрою літньої ночі. Не міг заснути тільки отець Георгій: тривоги не давали. Вже й молитви всі по третьому разу прочитав, а сон не йшов. Мимоволі пошукав очима те місце у високій траві, де лежав Юрко: спить сном праведника, хоч так і не признався, якими шляхами прибився на острів через трясовину… А може, тими самими, що й він, Георгій Бунчужний, змій повзучий, якому згодом судилося поповнити воїнство Георгія-змієборця? Ох, справді, «не суди й тебе не осудять».

І раптом отець Георгій аж сахнувся. Виявляється, не один він цієї ночі не спав: над темною травою світляною кулькою «зависла» непорушно голівка Оксаниного хлопчика, а очі… очі – блискучо-темні, як люстерка в пітьмі, дивилися в небо, всіяне міріадами різно­барв­них зір, з такою зосередженістю, ніби хотіли щось там розгледіти, або когось побачити.

Отець Георгій перехрестився: свят-свят, що це йому, грішному, таке погане мерещиться?! Дивиться собі дитя на небо, то й дивиться… А йому, схимникові, який тих дітей і близько не бачив, мерещиться казна-що!

Сердитий на себе, священик перевів очі на болото. Відсвіти самоцвітних небесних розсипів відби­валися у його темних водах, зливалися із роями блукаючих світлячків, творячи феєричне і прекрасне світ­ляне видовище. Пахло аїром, дикою гвозди­кою, вереском, чебрецем, м’ятою... У цьому медово-пряному коктейлі приємно гірчив запах полину. У верховітті дерев солодко зітхали натомлені за день пустощами молоденькі вітерці-леготи, здували з листя росу і вона, перламутрово подзвонюючи, осипалась у сонні трави...

Велично і розкішно сходили на сонну землю Зелені свята.

БИТВА

Мимоволі отець Георгій зіщулився – з болота різко війнуло холодною запліснявілою вільгістю. Ніби раптовий протяг зненацька відчинив заржавілу браму в потойбіччя, погасивши і зорі у вишині, і світлячки на болоті. Стало темно й глухо, як погребі. Отець Георгій глянув угору і не побачив неба. Глянув униз і не побачив землі і людей на ній. Одна темінь. І тиша. Та за якусь мить цю глуху, мов залізобетонну, тьму розколола з тріском і ляскотом сліпуча блискавка. Ударив грім, рвонув вітер, затріщала земля, захиталося болото, розпліскуючи по берегах брезклу віковічну твань. Закричали перелякано невидимі в пітьмі парафіяни.

Отець Георгій, злякавшись, щоб вони в паніці, не дай Боже, не втопились у трясовині, схопився і, перекрикуючи бурю, заволав, рвучи голосниці:

– До церкви! Усі – до церкви! Негайно! Тримайтесь за руки!... За мною! Де дитина?! Хто бачив дитину?

І вражено вмовк: на рівні власних очей побачив... дзеркальні очища Оксаниного хлопчика. Дитина... (ні, це йому не ввижалося!) дитина мовби висіла в повітрі! І... просилася на руки! Але дивуватися не було коли, тож отець Георгій підхопив маля, прихилив до грудей, і рушив до храму. Острів, залитий каламутною дощівкою, гойдався, як дірявий човен. Сильний ураганний вітер з дощем і градом буквально збивав із ніг, виривав з рук дитя, яке, на диво, не плакало, а тільки міцніше чіплялося ручками за шию настоятеля, який все намагався перекричати бурю:

– До церкви! Усі – до церкви!

І перелякані на смерть люди, заскочені зненацька дикою стихією, почувши крізь ревіння бурі голос отця Георгія, отямилися й собі вслід за ним стали виборсуватися з водяного варива і гребти щосили на рятівний вогник єдиної свічечки, що одиноко догоряла на свічнику біля престолу.

Благополучно діставшись до церкви, отець Георгій переніс хлопчика через поріг, посадив на встелену зіллям долівку, а сам кинувся назад у темне ревище негоди – рятувати старших жінок. І зіткнувся з Юрієм, обвішаним знесиленими пенсіонерками. Десь поряд у буряній темені метався розпачливий лемент сердешної Оксани:

– Де дитина?!.. Боже, де дитина?!

– Дитина у храмі! Жива-здорова! Дайте руку! – прокричав панотець, намагаючись допомогти жінці вибратись із водяного виру. – А де Ольга Михайлівна з внучкою? Де Поліщук?

Але мокра з голови до ніг Оксана не знала, де вони, ридаючи, але вже від щастя, що дитина знайшлась і жива. І тут отець Георгій побачив, як у глибині темряви мутна злива ніби полоще білу сукенку дівчини Лесі. Почув приглушений буревієм крик-стогін:

– О-о-ой!.. Бо-о-оже... О-о-ой, лю-ю-юди... Хто живи-ий, ряту-у-уйте! Оо-ой... спаса-а-айте!

І тут спалах блискавки вихопив з буремної водоверті страшну картину: вчепившись за кущі однією рукою, Ольга Михайлівна намагалася другою втримати за руку внучку, яку каламутний потік затягував у трясовину, що теж вирувала-клекотала розбурханим морем. Допомогти їм намагався старий Поліщук, що теж невідомо яким чудом зачепився за кущ верболозу над самим болотом.

Мокре волосся на голові панотця заворушилося. Не питаючи броду, кинувся у вир і в ту саму хвилину, коли всіх трьох нещасних мала поглинути безодня, висмикнув дівчину за поділ сукні із водяної пастки, а з нею – й Ольгу Михайлівну з Поліщуком. І тут гримонуло з такою силою, що панотець оглух. Бачив тільки, як за крок від нього ввійшла у воду блискавка, мов палаюча стріла, тільки задиміло і... І стало тихо! Буря так же нагло вщухла, як і почалася! Спішно, мов перелякане гаддя, стекли-сповзли у болото з острова каламутні ручаї дощової води. З неба махом спала чорна пелена грозової тучі, і знову весело заяскріли, наче вмиті, чисті і високі зорі.

Отець Георгій зітхнув з такою полегкістю, ніби йому три гори спало з пліч. Звів очі до неба, шукаючи архангелів. Бо якби йому хтось розказав про те, що тільки-но відбулося, він не повірив би. Не повірив би й самому собі, якби не свідки.

Мокрі, настрашені, ще не вірячи, що живі, не кажучи ні слова, пішли вони всі четверо на вогник свічечки, де їх під Омофором Богородиці чекали решта парафіян, слава Богу, живих і неушкод­жених. Не змовляючись, без команди отця Георгія, усі впали на коліна перед чудотворним образом Богородиці і вперше побачили на піднятих вгору її руках – Покрову. Вона сяяла, як різдвяний сніг!



За дверима церкви починало сіріти, а небо над ще темним лісом – рожевіти. На болоті теж розвиднялося. Густий білий туман клубочився, як небесні оболонки. На тиху після бурі землю сходило з небес величне свято Трійці.

Треба було готуватися до Священної Літургії.

НЕОПАЛИМА КУПИНА

Священна Літургія почалася з величальної молитви: «Величаємо Тебе, Життядавче Христе, і шануємо святого Духа Твого, що Його від Отця послав Ти божественним ученикам Твоїм...», – і завершилась словом отця Георгія до пастви:

– Дорогі брати і сестри! Ви знаєте, що підчас тайної вечері обіцяв Ісус Христос Апостолам, що після Вознесіння Свого на небо зішле на них Пресвятого Духа, який навчить їх всякої правди і додасть їм відваги йти проповідувати святе Євангеліє. Чи не пережили ми з вами цієї ночі щось подібне: коли вже втратили були й надію зостатися живими, десниця Господа нашого вгамувала бурю, спинила зливу, і витягла нас із пащі Звіра, а Богородиця молитвами до Сина Божого простелила перед нами свій Покров білий, як перед тими козаками, про яких ми вчора згадували на Літії, а народ їх у пісні увічнив: «тут їх триста, як скло, товариства, лягло»…А Святий Дух додав нам сили і мужності в нерівній битві з негодою, і зміцнив в одностайному бажанні допомогти один одному в біді. Так явив нам Всевишній Свою Триєдність: Бога-отця, Бога-Сина, Бога-Духа Святого! Тож хай дасть нам Трійця Свята сміливості чесно розказати про пережите Чудо Господнє іншим, не боячись бути осміяними чи зневаженими...

– Во ім’я отця і сина, і святого Духа, амінь! – повторили дружним хором парафіяни, тільки Юрій, почервонівши, опустив очі.

Нещасний парубок боявся, що хтось іще, крім нього, бачив, як казився, скакав-реготав у нічній веремії вчорашній його «поплічник» – отой чорний браток з «майбаха». То дробився-ділився на тисячі чорних рогатих чоловічків, то виростав у стоголового велетня, то клубочився чорним шипучим гаддям, то розлітався воронням, та все норовив заволокти Юрія у круговерть бурі… І тільки один Бог знає, як того не сталося…

– Вузькі й крем’янисті стежки до Тебе, Господи, – зітхнув отець Георгій, помітивши замішання хлопця.



Завершивши Священну Троїцьку Літургію отець Георгій святив на подвір’ї зілля, за яким не треба було далеко ходити: крок наліво, крок направо – і до твоїх послуг розкішні, вмиті росою (ніби й бурі не було) зарості розквітлого аїру, м’яти, папороті, кущі вільшини та верболозів, молоді клени та берези з осиками...

Парафіяни, як діти, підставляли під бризки святої води зелені оберемки і ще бліді від пережитого обличчя. Потім один за одним поверталися в церкву, по черзі прихиляли чола до чудотворної ікони. Останньою піднесла до вуст Матері Божої своє дитя сердешна Оксана.

«Так точнісінько колись батько підіймав мене, малого, до Чудотворної», – згадав Юрій і боязко підняв очі на Богородицю. По лагідному блиску ЇЇ очей, зрозумів: цього разу ВОНА впізнала його... І, може, й простила... Але чому в кутиках її очей зблиснули сльози? Чи здалося?..



Пора було розходитись по домівках. Попро­щав­шись із парафіянами, отець Георгій підійшов до Юрія. Був схвильований, навіть розчулений.

– Дякую Божому промислу, що привів, вас, сину мій, сюди. Ваша з’ява і все те, що ми пережили, просвітлила мою пам’ять, висвітлила гріхи, які мучили мене... А головне, що ми всі разом перемогли зло, яке не давало нам жити по-християнськи… Можливо, ви теж, сину мій, причетні до того, що Бог відпустив мої гріхи і послав Благодать відпускати іншим. Тож я і відпускаю вам всі ваші гріхи, хоч ви й не прийняли сьогодні таїнство євхаристії. Зате перед цим ми з вами в щирій бесіді один одному висповідались. Чи не так? Так. Спасибі вам і за те, що разом з громадою соборно молили Господа, аби жодна стражденна душа християнська – чи козацька, чи батрацька, чи вояцька – не блукала більше неприкаєно цими болотами, а приєднувалась до небесного воїнства, що там, на Небі, стоїть в обороні України…

І хоч Юрій мало що зрозумів із одкровення чудного попа, зате відчув серцем, що після того, що вони разом пережили, вони, нарешті, врятують і батька. А може, вже врятували? Може, Богородиця і перед ним простелила свій білосніжний Омофор і вивела з лікарні страшної і з недуги ще страшнішої? Бо на душі було незвично легко і світло.

– Отче Георгію, він хоче щось вам сказати, – до них підійшла сердешна Оксана з дитиною на руках.

– Я слухаю тебе, дитя моє, – лагідно звернувся до німого хлопчика отець Георгій, теж уже нічому не дивуючись.

Однак хлопчик мовчав. На його личку не ворухнулася жодна рисочка, не розтулився міцно стиснутий ротик. Тільки в глибині «дзеркальних» очей ніби іскорки проскочили, і в гулкій, аж ніби космічній тиші, що враз запанувала над болотом, чітко прозвучали два слова:

– Спаси Бог.

– Він дякує вам, – зашарілася сердешна Оксана від гордості за своє незвичайне мудре дитя.

«І заселять землю інші, духовні істоти, не залежні від ненаситної і гріховної своєї матеріальної оболонки, які насищатимуться Духом Божим», – чомусь пригадалися отцю Георгію останні слова, почуті від Волхва біля КПП ЧАЕС за тиждень до аварії 26 квітня 1986 року.

– Хай Бог береже тебе, дитино, і матір твою! – поблагословив отець Георгій.

– Отче! Отче, допоможіть нам переправитись! – покликали парафіяни з південного краю острівця, де починалася стежка через болото. Але отець Георгій не ступив, як бувало, з берега у багну, а, пропустивши наперед сердешну Оксану з хлопчиком, сказав:

– Ідіть самі. На що я вас і благословляю. Тепер ви краще мене знаєте стежку, яку стелить перед нами щодень над цією безоднею Богородиця.

… А потім стояв і дивився, як його паства спокійно, як битим путівцем, переходить трясовину: попереду процесії – Оксана з дитям, а позаду всіх – внучка вчительки на пенсії – Леся.

– А ви чого ще тут? – здивовано спитав Юрія, котрий нерішуче тупав на березі. – Доганяйте! Дивіться, як озирається на вас ота юна Мавка лісова. Та й батько зачекався: його сьогодні виписали з лікарні. Ідіть! Передавайте вітання від… його доброго знайомого – Георгія Бунчужного і… повертайтеся сюди. Я чекатиму вас. Обох.

Юрко аж рота роззявив від здивування, хотів щось спитати, але чудний піп суворо наказав:

– Ідіть! Батько чекає вас уже три години!

І збентежений Юрко не ступив – скочив у болото. Кілька хвилин отець Георгій для певності «тримав» поглядом постать парубка, але, побачивши, як той впевнено кинувся доганяти вервечку прочан, перехрестив і пішов до церкви. Кликало його туди щось схоже на відчуття дискомфорту, вини… чи сорому за невиконаний обов’язок. Тривожний туск в душі не минав, навпаки, переростав у гостре передчуття небезпеки... Так, він ясно бачив, як, поцілувавши Оксанину дитину в чоло, Богородиця заплакала. Але – чому? Невже та буряна, грозова ніч була тільки черговим випробуванням, а не остаточною перемогою над силами зла, що терзали цю землю і його душу? Невже, Господи?

В сум’ятті глянув на північний схід, туди, звідки прийшов і куди ось уже двадцять років поглядав з тривогою: у ясно-голубому небі над тим місцем, де за лісами мав бути Чорнобиль, висіла зловісна сизо-лілова хмара... І все зрозумів: битва триває!

З тривогою переступив поріг і скам’янів: Богородиця плакала кривавими сльозами!.. Хотів упасти на коліна, але почув тихий, наче мамин голос:

– Мерщій вставай і йди! Там, куди прийдеш, спитай кожного з царів людських:

«Ви що, не відаєте, що трапиться завтра, яким стане ваше життя?»

Скажи:

– Дихає сіркою пекло і не за горами день, коли буде відкинутий навіть від гробу свого кожен, хто землю свою руйнував і свій народ убивав! І прийде цей день, і понижиться гордість людини, і високість людей, і буде високим Сам тільки Господь того дня, і божки срібні, й божки золоті і божища – усі минуться!

– Вони не повірять, Мати Божа! Подумають, що я божевільний! Гірше! Вони не пустять мене й на поріг!

– Не говори про всіх. Кажи про себе і свою віру. Хіба ти не знаєш, що кожному буде по вірі його?

– Але ж я молився... Я за всіх них молився, але вони не вважали за потрібне пізнати Бога, то чи захочуть почути мене! І що я скажу їм таке, чого вони ще не чули?!

– І сказав Ісус: «Коли до царів і правителів поведуть вас за мене, не журіться, як або що говорити – тієї ж години буде вам дане, як маєте говорити, бо не ви промовлятимете, але Дух Отця вашого у вас промовлятиме».



Від цих слів отець Георгій заспокоївся: якщо це було Об’явлення, що Бог відкриває йому Знання, до цього закриті, то він готовий сповняти Його Волю. Піднявся з колін, підійшов до чудотворного образу Богородиці, зняв його, загорнув у вишитий Ольгою Михайлівною рушник, пригорнув до грудей, замкнув церкву і пішов через трясовину не питаючи броду туди, де за лісами-болотами сяяв невидимими золотими церковними банями Київ.

«Повертаються вітри на кола свої», – подумав, згадавши середину квітня 1986 року, контрольно-пропускний пост ЧАЕС і бліде обличчя Божого посланця, якого прийняв за божевільного... А що чекає його, раба Божого Георгія, у тому світі, з якого він втік?



Тим часом, на протилежному боці болота, миряни, нарешті, діставшись живими-здоровими берега, збуджено обговорювали нічні події-чудесії. Нікому не вірилося, що таке пережили, але те, що допіру, ось-ось, тільки-но перейшли самостійно трясовину, і ніхто не втопився, а деякі навіть ніг не забруднили (!), свідчило, що минула горобина ніч не приснилась, а була насправді!

Юрій останнім ступив із хисткої купини у м’яку лугову траву, і з полегкістю зітхнув, відчувши під ногами надійну твердь. Мимоволі глянув туди, де ще недавно мерехтів зловісним пульсуючим світлом бандитський «майбах» і… помітив (чи привиділось?) як упала на те місце в гущавині густа тінь, далі різко зірвався вихор, сколихнув підлісок, шугнув у верховіття старезних осик і хляпнув разом із збитим воронячим гніздом у багну!

«Так, значить, мені не примарилось! Он хто буянив цілу ніч на острові!.. Да-а-а, не з простими хлопцями я мав справу!», – подумав Юрій і озирнувся, сподіваючись побачити на тім боці трясовини одиноку постать отця Георгія. І... не повірив власним очам: там, де ще мить тому було Криваве болото – зеленів невисокий пагорб, а на вершині його сяяв маківками та хрестами золотими старовинний, дивної краси, дерев’яний храм.

– Неопалима купина. Кажуть, її бачать тільки посвячені, – сказав хтось зовсім поряд. Юрій озирнувся: дівчина на ймення Леся.

– Ви теж її бачите?! – спитав пошепки, ніби боявся пробудитися зі сну чи сполохати міраж.

– Бачу! – луною озвалася дівчина.
Категория: 48 | Просмотров: 623 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011



ДІДІВСЬКА П’ЯТНИЦЯ І ТРОЇЦЬКА СУБОТА

Тим часом, доки панотець, зачинившись у вівтарі, одягав ризи, жінки поставили справа коло престолу широкий ослін, застелили його вишитим рушником і почали викладати свої панахидки: хто хлібину, хто вузлик з крупами, хто баночку півлітрову цукру, а дід Петро Поліщук – куплену купно всією церковною громадою пляшку кагору для причастя. Усе, як наказував отець Георгій. Знаючи вельми скромні статки своїх парафіян, настоятель забороняв їм приносити в поминальні дні дорогі продукти та різні лакоминки, але найбагатша з них, вчителька на достроковій пенсії, позаяк в її селі зоста­лося більше вчителів, аніж учнів, Ольга Михайлівна, все одно приносила «на помин» то печиво домашнє, то горнятко з коливом, яке в довколишніх селах називають – «канун».

Ольга Михайлівна шанувала свого «козаць­кого» попа, як називала проміж себе паства настоя­теля Свято­-Покровського храму. Але, певно, більше – жаліла... Як людину, котрій, якщо люди не брешуть, теж довелося, як і її покійному мужу, побува­ти в самісінькому кратері чорно­бильського пекла. Ользі Михайлівні часом кортіло заговорити про це з панотцем, запитати, чи не знав він Євгена Ходися, але щось стримувало... Може, страх розтроюдити душу і свого, і його спомином про пережите? Бо аж страшно стає, коли згадаєш, скільки ж то їм усім довелося натерпітися! Вистраж­дати! Витримати такого, що й не всі витримували. От і Женя... не витримав... Не пережив...

Хоча, як часом думає Ольга Михайлівна, якби не його чесність, жив би Женя при здоров’ї й досі. Ніхто ж його не примушував кидатися у те пекло... Хоча... він теж, мабуть, передчував, що погано для нього закінчиться той експеримент. Був проти: боявся, що не витримають якісь системи. Конфлік­тував з начальством, особливо з одним... якого вважав порядним і знаючим спеціа­лістом з ядерної фізики, і який, на думку Жені, не мав права легковажити долею стількох людей ради черго­вого «авралу» на честь пролетарського свята. Чи ювілею, будь він не ладний! Певно, того чоло­віка, як і Жені, вже давно нема... І за що, ради чого вони – такі ще молоді, красиві, такі мудрі і вчені, поклали голови, життям пожертвували?! Будь вона прок­лята та страшна система, в якій людина була нічим, ні ким, тільки гвинтиком і засобом для здійснення якоїсь... чергової високої мети заради світлого кому­ністичного завтра. А те «завтра» і «після­­завтра» впало на голову, як сніг, тільки – чорний, радіо­актив­ний, смертоносний, нежданий у квітні – сніг...

Часом жінці здавалося, що отцю Георгію теж хотілося поговорити про чорнобильські події двадцятирічної давності, розпитати детальніше про її чоловіка-небіжчика, можливо, вони були знайомі, авжеж, на ЧАЕС майже всі були знайомі, але певно теж не смів тривожити важких споминів... Адже кожен з них розумів: є печалі, які носиш в собі, мов іржаві смертоносні міни, і боїшся до них доторкнутися... Тим більше, що знав: вчителька й без того карається своїм атеїстично-комуні­стич­ним минулим. Був такий гріх... був. Усвідомлений. Бо ж ніхто її, рядову вчительку рядової середньої школи з міста Прип’ять не примушував ще «до Чорнобиля», вбивати вперто в голови дітям, що Бога – нема. Що справжній бог природи і творець світу – людина, яка сягнула у своєму розвитку такої висоти, що розщепила атом! І примусила його служити на благо усьому людству!

Як та людина розчепила той атом, вчителька історії Ольга Михайлівна не знала, але була щиро вдячна всім, хто той атом розчепив, і побу­ду­вав Чорнобильську атомну станцію, бо тепер вона живе не в якомусь селі, а в сучасному місті енер­гетиків, в комфортабельній квартирі, має високо­опла­чуваного чоловіка енергетика, і виховує сина – теж майбутнього енергетика, впевнена, що її про­­стому людському щастю не буде кінця. І раптом – та жахлива аварія... мов кара Божа. І смерть Жені... І це вічне, не минуще почуття вини...



Поховавши через місяць після аварії на ЧАЕС чоловіка в його рідному селі Піщаному, що опини­лося майже на межі 30-кілометрової Чорно­бильської зони, Ольга Михайлівна відвезла сина-студента до своєї матері в Луцьк, а сама вирішила не шукати щастя-долі переселенської в чужих краях, не тинятися по приймах-комірних, а зостатися тут, в порожній хаті чоловікових батьків, тим паче, що й робота траплялася – у місцевій школі не вистачало вчителів. Однак не тільки страх перед переселенськими поневі­ряннями прив’язав її до Піщаного, а щось інше, в чому боялася зізнатися сама собі… Можливо, більша за горе –потреба покути? Так, потреба покути. І тому вона тут, у цій церковці...

За мирськими думками Ольга Михайлівна не забувала про свої церковні обов’язки регента і читця Святого Письма. Що поробиш, кожному у їхній невеличкій громаді доводилося виступати в кількох ролях, тільки дід Поліщук займав одну посаду, зате найголовнішу, – церковного старости. Отож, доки жінки, розкладали панахидки, ставили свічі на підсвічниках і квіти у вази на престолі, Ольга Михайлівна відкрила молитовник на розділі «Зелені свята. Троїцька Поминальна Субота». Гляну­ла на царські врата: за ними отець Георгій молився, готуючи душу до розмови з Богом і людьми. І на душу жінки зійшла тиха світла благодать…



Про отця Георгія, тоді ще «дивного чоловіка з хижки на болоті», Ольга Михайлівна прочула першою. Від школярів. Бігаючи по лісу, дітваки запримітили посеред трясовини якусь хатку і людину біля неї і подумали, що то вернувся бозна-звідки до свого куреня відлюдку­ватий лісник Вовк, котрий пропав одразу «після Чорнобиля». Але ті, хто знали Вовка, заперечили, мовляв, чули від жінки його, що жила в сусідньому селі Корчувате, ніби він давно, десь за місяць «після Чорнобиля», помер. Тож, зрозуміло, що всі ці плітки і факти тільки розпалили цікавість місцевих до Робінзона з трясовини. А одного разу, коли Ольга Михайлівна із товаришками пішла не так по гриби, як прогулятися пущею, той Робінзон сам вийшов їм навстріч і назвався священиком Козацької церкви, якою насправді виявилася хижа серед неприступних мочарів.

Ольга Михайлівна, як єдиний у цих багнах дипломований історик, зацікавилась несподіваною зустріччю і підбила жінок піти слідом за попом лиш йому одному відомою і видимою стежкою через болото, щоб на власні очі побачити ту (уявити ж тільки!) трьохсотлітню, а може, й давнішу, церкву. Так почалося їхнє знайомство, а з ним і спільна дорога до замулених джерел рідної історії, які виявилися, з погляду християнського священика... теж гріхов­ними, бо язичеськими.

Звичайно, з огляду на свій сан, отець Георгій у цих історичних бесідах не йшов далі за роки правління княгині Ольги та князя Володимира, зупинявся на часовій межі між Руссю язичеською і Руссю християнською, але вони часто говорили про тяглість і тривкість тисячолітніх прадідівських обрядів, звичаїв і символів, що переплелися з християнсь­кою вірою, мов коріння тремтливого сріблястого осокора і могутнього тінистого дуба.

Ольга ж Михайлівна з такою насолодою і пристрастю заглиблювалась у тисячолітню поліську пущу, населену русалками-мавками, вовками-вовкулаками, чортами–упирями, що забувала про неприязнь християнства до язичників, а згадавши, дивувалась, бо ж хіба наші пращури винні, що жили задовго до народження Сина Божого і поклонялися не Єдиному Вседержителю, а просто Небу, Сонцю і Рідній Землі, називаючи їх різними, але такими прекрасними поетичними іменами, що аскетична християнська віра не змогла відмовитись від духотворного дохри­стиянсь­кого багатства русичів. Всевишній Розум того не бажав. І це ще одне підтвердження того, що Бог – один і єдиний. Багато тільки в нього імен і ликів.

Але, Боже, який жаль, що тисячоліття пере­живши, зникає ця краса, як ранкова роса. Помирає, відходить у безвість разом з останніми жителями колись благословенних, а нині зганьбле­них людиною, країв, співуча говірка, в якій збереглися перлини давньоукраїнської мови – мелодійні дифтонги, якими предки поліщуків імітували звуки довколишнього світу. Сьогод­нішнім та ще й нетутешнім людям їх і вимовити важко, а баба Настя Синиченко, не бає, а начіє тая синичієнька спієває про давніє времіє, коли ще нашіє дієди жилі, то в ції пущі русалки уодилися да на берьозах гуойдалися, а вуовкалакі бієгали, начіє куоні. А сієчас чрез Чорнобиль нієма й людіє, тольки дієди з далієких світів приходют троєшної п’ятниці і сердютьса: што ви наробілі, шо не чутно тута смієху дієток? Хаді, Оля, дєідов памінати, а то бєда буде...



Ото ж вони всім селом і хуторами довколишніми і поминали Дідів учора. Щоб ті не сердились... А є за що сердитись, ой є! Такого правнуки наробили, що й самі не раді!..

Розкладаючи на клиросі аркушики із словами пісноспівів (ще один обов’язок: розписувати для кожного півчого, які молитви і після яких тропарів і кондаків, виголошених священиком, треба співати під час відправи), Ольга Михайлівна поглядала на церковну громаду: ось вони, останні скарбівничі незлічених, потоптаних у цих багнах, прадідами настараних статків: старий Петро Поліщук, Катерина Маткобожик, баба Настя Синиченко... Синичка, як любовно її всі вони називають... І що ж виходить? А те, що їм, забутим дітьми і внуками, нікому передати ключів від цих розкошів-самоцвітів, розсипаних по рясту і рясці. Одна тільки сердешна Оксана, як грибничка, облипла дітьми. Ото дякуючи Оксані та її дітям, ще є з ким «куста водити», і учту по «Дієдах справляти», і є ще кого в школі вчити сільським вчителям, котрі молодші. Бо старші, як-от вона, Ольга Михайлівна, змушені йти на дострокову пенсію... Вимирає село... Висихають джерела... Гаснуть самоцвіти... Тому-то Ольга Михайлівна і викликала з Луцька внучку, аби та бодай раз побачила, які вони, ті давні, прадідівські звичаї. Отож учора, в п’ятницю, кількоро їх, старих бабів разом з Оксаниними школярами, вбравши Лесю у вінок з листя, «водила куста», а підвечір справляла «Дієди»: учту-трапезу по всіх померлих родичах. Ольга Михайлівна, сама недавно навчена, намага­лася поминати "Дідів”, як було колись: приго­ту­вала дев’ять страв, насипала по три ложки з кожної в тарілку та поклала на порозі, застеленому обрусом, аби «діди» вечеряли. А тоді скликала сусідів, всі разом наплели вінків з листя, сіли повечеряли та й пішли, одягнувши на голови ті вінки та свічі запаливши, на цвинтар: звітувати родичам, як жили і що зробили за цілий рік. Гарний, добрий звичай, на жаль, зберігся він тільки у поліських пущах-болотах, хоча й тут сприймається людом просто – як гарний давній звичай, а не як звіт перед померлими праотцями про свої діла і вчинки. Але трепет був... Ой був, душечка, здавалося, тріпо­тить, як пташечка, запитуючи себе: «А що, як справді... раптом вийдуть і скажуть: відповідайте!»

І, мабуть, не в одного покоління душа тремтіла від страху перед іспитом? Тому й розкладали поліщуки в цей день поминальний з обох боків цвинтарних воріт високі багаття… Бо й справді, як впевнилась сама Ольга Михайлівна, пройшовши між костри­щами, не так було страшно поночі йти на рідні могили, голосячи та співаючи русальних пісень.

Вчора вона теж голосила і розказувала Жені про своє невеселе пенсіонерське життя-буття, про отця Георгія, показувала внучку, котра не відходила від баби ні на крок, вражена усім цим древнім язичеським дійством. А наговорившись-наплакав­шись, почепила на хрест вінок, і пішли вони з Лесею додому готуватися до Троїцької Поминальної суботи. Удосвіта мали вийти, аби встигнути на Літію.

ЛІТІЯ

Ще рано бити в тулумбас

й скликати ворогів на тризну,

бо сходить Божа благодать на мій народ,

і на Вітчизну...



«Де він чув ці слова? І чому вони так запам’ятались йому? Він бо навіть у школі не міг вивчити на пам’ять жодного вірша, навіть, здавалось би такого простого і доступного Шевченка... А тут... цілий стовпчик!» – дивувався сам собі Юрій, повторюючи, мов зачарований, здавалось би недоречні у церкві рядки. Бо в церкві доречні молитви, яких він теж, як і віршів, не знав, бо теж ніколи не вчив. І не було кому його вчити. Коли він ріс, тата, який усе знав, уже не було. А мама за роботою не мала часу. У школі, де він вчився, хоч на той час, особливо після Незалежності, вчителі і почали згадувати про Бога, але якось ніяково, з оглядкою. Отож всі його молитви: «Боже, поможи» та «Господи, помилуй!»

Щоправда, з того їхнього з татом короткого пере­бу­вання у церковці після Чорнобильської аварії, зоста­лися у пам’яті незвичні урочисті слова, навіть згадуючи які, хотілося встати: престол, олтар, аналой, царські врата, іконостас, образи, клирос...



Поволі суєта у церкві вщухла, притихли урочисто на клиросі півчі – семеро жінок з дідом на чолі. Інші ж баби, жінка з рахітичною дитинкою, міська дівчина та він, Юрко, які представляли простих парафіян, побожно схилили голови. Раптом в глибині вівтаря високий тенор отця Георгія проспівав першу хвалу Богові і літня жінка, схожа на сільську вчительку, урочисто почала читати святе письмо, а решта мирян їй підспі­ву­вати. Юрій нашорошив вуха, намагаючись запам’ятати текс, але вчителька читала так швидко, що він мало що зрозумів. Тому приступив ближче і опинився перед самим престолом.

Коли ж царські врата розчинилися і вийшов отець Георгій, вбраний у святочні ризи, співаючи та обкурюючи кадилом право­славних, Юрій попервах навіть не впізнав у цьому величному священикові буденного, затриво­женого пригодами з ним, Юрієм, настоятеля Храму на болоті. Навіть погляд, який панотець іноді зупиняв на Юрієві, був зовсім інший… Так дивляться хіба що маленькі діти та святі з ікон…



...Тричі славили вони Триєдиного Бога, тричі молили Отця Небесного за здоров’я земних святих отців, за благополуччя України, її влади ї народу, кожного тут присутнього. Жінки, підспівуючи, втирали сльози, єдиний дід молився із заплющеними очима, а відсторонено-байдужий хлопчик на руках у худенької замученої жіночки, здавалося, усміхався...

– Нині, брати і сестри, – голос отця Георгія злегка тремтів, – ми маємо день скорботний, але й світлий і Богом благословенний, Троїцьку Поминальну Суботу. У цей день справіку, ще з часів християнської Русі, в нашого народу заведено поминати своїх пращурів, своїх праотців, тих, що були корінням, з якого постав на цій, дарованій нам Богом, украєній від раю землі, український народ. Тобто ми з вами, нині сущі. Тож не відступимо від настанов церкви, християнського звичаю і покону батьків, і помолимося за кожну рідну душу, що ходила по цій землі, обробляла цю землю, квітчала її злаком і квітом, шанувала ці ліси, ріки й озера, захищала їх від наруги і винищення. Помолимося за полеглих у всіх війнах, січах і боях, і за тих, хто життям своїм заступив нас із вами в останній, будемо просити про це Бога, битві Розуму з Безумом, Світла з Темрявою, Творця Небесного з князем преісподні. Ми всі пережили ті страшні дні і ночі, ті жахливі години, коли наша земля, увесь світ здригнувся від Чорнобильської трагедії. Багато з нас були безпосередніми учасниками тих подій, не задумуючись, не усвідомлюючи, на чийому вони боці: Творця Вседержителя і Чоловіколюбця, чи – на боці руйнівника і людиноненависника Сатани, того самого поверженого Господом янгола, що вибрав собі шлях темряви і смертоносної духовної чорноти, і досі розсіває той безум серед людей і народів, провокуючи братовбивство, війни, геноциди, ненависть і ненасить, підриваючи віру в Господа. Це він спокушає нас розкошами надмірними, негідним багатством, лукавою славою і незаслуженими почестями і посадами запродатися йому душу, щоб потім, вселившись у наші безбожні, осліплені гординею і самовпевненістю душі, нашими ж руками творити зло! І ми піддаємося! І творимо самі собі зло. Собі і своїм дітям! Зло за злом! Чорнобиль – за Чорнобилем... Чорний біль. Гіркий біль. І не чуємо Бога, не чуємо його засторог і пророцтв його апостолів про Звізду Полин, яка впаде на землю і згіркнуть води у ріках… згіркне солодка кров нашої землі. І не каємось… не робимо висновків для себе. Тверезих, розумних висновків. Адже, брати мої і сестри, Чорнобиль – це не лиш горе, і наука тим, хто забув, що світло не там, де горить електрична лампочка, а де жевріє лампадка любові до Бога, а отже до того, що Він сотворив, оживив і нам заповідав. А заповідав Господь нам – цю землю і щастя жити на ній – багатство, яке ми так підступно занапащаємо, забувши уроки Чорнобиля, і сьогодні. Усі: від великих світу цього – до малих, таких, як ми з вами, переступаючи щохвилі закони Божі.

Але дні поминальні не лише для скорботи, а й во славу тих мучнів і лицарів, яких було більше серед українського народу, і чий дух незборимий досі тримає цю землю і небо над нею. Тож нині настала найвища пора згадати і вознести соборно до Бога і Богородиці, Пресвятої Діви, молитву і за тих героїв, що полягли за нас з вами ще понад триста літ тому, у ці дні, у цих болотах. Мужніх оборонців України, на честь яких зведений Божою милістю наш Свято-Покровський Храм. Молімося, брати і сестри, благаймо Бога відпустити їм, витязям, лицарям нашим, свідомі й мимовільні прогрішення та відкрити їм врата до царства Божого, і прийняти їх до воїнства небесного.

Та перед тим, як звершити Літію по убієнних героях, послухайте цю славну, хоч і трагічну історію про прадідів наших – козаків і ополченців війська гетьмана Богдана Хмельницького.

Отець Георгій враз міцно заплющив очі, ніби боявся осліпнути від блискавки небесної, і безгучно спитав:

– Господи, невже Ти простив мені, Господи, гріхи мої тяжкі? Невже послав мені Благодать говорити людям істини Твої?! Невже дав мені дозвіл на відпущення чужих гріхів? Спасибі Тобі, Господи…

Миряни, завваживши, що їхній священник раптово замовк, стривожено принишкли. Але отець Георгій тої ж миті розплющив очі, і, заспокоївши паству своїм «тихим» усміхом, почав казання:

– Ви, всі присутні у Храмі, вчилися в школі, і знаєте, що недалеко від нас, під печально знаменитим селом Берестечком, саме у цю пору понад триста літ тому сталася велика битва українського народу за свою свободу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. У кривавій, не вкритій славою війні загинули сотні, тисячі козаків, та не згинула Україна... І не згинула тому, що на оборону її стали триста українських спартанців. Стали ось тут, у цих болотах, на цьому місці, де стоїть Храм Покрови Пресвятої Богородиці...Тож, дорогі мої браття і сестри, прошу вас оглянутися разом зі мною у ті далекі часи і пригадати собі і дітям своїм, як це було і як це записано в нашу історію.

А записано так: 28-30 червня 1651 року під Берестечком відбувся генеральний бій козацького війська Богдана Хмельницького з поляками, який скінчився перемогою польської армії. Про перебіг битви збереглося багато свідчень, але всі вони настільки розбіжні, стільки в них дивовижного і легендарного, що тяжко скласти собі ясну картину тих жорстоких триденних боїв. Панує думка, що саме в час битви, як і перед тим під містечком Зборовом, зрадив козаків татарський хан. Він не тільки сам кинувся тікати, відкривши ворогові лівий фланг козацького фронту, але ще й захопив силоміць із собою самого гетьмана Богдана Хмельницького у той час, коли той кинувся було його перепиняти. Однак тепер історики доводять, що причиною польської перемоги над козаками під Берестечком була не зрада хана, а перевага польської артилерії, значна підмога двадцятитисячної німецької піхоти, добре вишколеної в Тридцятилітній війні, високі бойові прикмети польської кінноти, а головно — перевага польського плану бою, виробленого німецькими генералами. В результаті чого татари справді не витримали згубного гарматного вогню, сконцентрованого проти їх позицій, і почали в паніці відступати. Цим вони відкрили козацькі позиції з флангу. Та все ж козацький табір устиг «замкнутися», і цілих десять днів відбивав завзяті штурми й витримував облогу. І це тоді, коли самого Хмельницького в таборі вже не було, бо він, визволившись нарешті з ганебного полону зрадливого татарського хана, кинувся збирати нові сили на оборону краю, а команду над табором передав вінницькому полковнику Іванові Богунові.

Тим часом 10 липня Богун, змучений облогою, почав уночі потихеньку виводити своє військо з табору і вже вивів був значну частину артилерії й кінноти, але тут зчинилася тривога: поляки, побачивши відступ, вдарили по табору. Під натиском вимуштруваного війська неприятеля чимало українських вояків, переважно обозної челяді і повстанців-селян, загинуло в болотистих заплавах річки Стир, що прикривала козацький табір з тилу, багато полягло під шаблями ворога. Загинув і митрополит Йосаф, який старався вгамувати паніку й зупинити втікачів. На жаль, у руки поляків потрапила похідна канцелярія гетьмана Хмельницького з усіма дипломатичними документами та клейнодами, 28 гармат і багато всякої зброї. Одначе більша частина розбитого козацького війська встигла відступити в напрямку Києва. Але війна – є війна. Нелегко далася перемога над козаками й польській армії. Поляки, ослаблені через нестачу провіанту і хвороби, теж понесла великі втрати.

Очевидець битви під Берестечком француз П’єр Шевальє так описував завершення цієї справді доленосної для України битви: «В одному місці серед болота скупчилося триста козаків і хоробро боронилися проти великого числа атакуючих поляків, які натискали на них звідусіль. Повністю оточені, вони загинули. Залишився один, який боровся протягом трьох годин»...



Отець Георгій зробив паузу. Обвів поглядом свою нечисленну паству. Люди були трохи здивовані проповіддю, незвичною навіть для незвичного попа козацької церкви, який зазвичай після Служби говорив з ними про звичайні речі з їхнього буденного життя, лиш часом нагадуючи, що живуть вони у краях «кровію политих, і славою повитих». Але сьогодні він говорив про ту давню битву на болоті так, ніби сам був її учасником.

– Так пише історія, – помовчавши, продов­жував настоятель, – але в ній багато таємниць, зокрема, й темних, не розгаданих досі. Але сьогодні, браття і сестри, ми будемо говорити про високу таємницю нашого українського духу, нашої слави, якої ми не мали б ніколи без волі Всевишнього і молитов Матері Божої – заступниці нашого народу. Себто про те, про що не говорить історія. Про чудо Господнє.

Тож на мить повернімося подумки більш як на триста років назад на це саме місце, де стоїть наш храм, і ми нині стоїмо. Уявімо собі картину того кривавого світанку...

Схід сонця застав козаків по коліна в болоті, хоч насправді вони стояли на колінах у вранішній молитві Богородиці. А, помилившись, поклялися хором у триста голосів: «Мамо, згинемо, але не дамо Тебе в обиду». Але ми не знаємо, до кого були звернені ці останні слова, ця клятва передсмертна? До вбитих горем рідних матерів, що чекали їх по селах степових і хуторах лісових? До розтерзаної неньки України? Чи до Матері Божої – Покровительки українського козацтва?

І за мить по клятві козацькій забахкали пістолі, задиміли, задзвеніли шаблюки, заревіло ревом побоїще… І раптом посеред бою – не смерть прийшла по них, а явилася Мати Божа. Зійшла з неба по райдузі, стала на краю трясовини та й простелила по кривавому баговинні свою покрову білосніжну, і доки осліплені нападники очі протирали, триста відчайдухів перебралися по ній на берег, щоб з новими силами стати на оборону землі отчої і не раз ще здобути перемогу, зокрема, й найславнішу – рівно через вісім років, 1659 року, теж 28-29 червня (за старим стилем), під Конотопом над військами російського царя.

Але перш, як пом’янути героїв Конотопської битви, варто згадати історичні умови, які її викликали, і політичні причини, головною з яких була, як завше, підступна зрада російського царя, а саме: порушення Москвою угод рівноправного військово-політичного союзу, який уклав був з нею Богдан Хмельницький у розпал Національно-визвольної війни 1654 року. Особливо тиск із боку Московської держави на тогочасну незалежну Україну посилився після смерті гетьмана Хмельницького. Москва відкрито стала підтримувати за спиною законного українського гетьмана опозицію, яку очолювали авантюристи та політичні демагоги, не будемо згадувати їхні імена, щоб не прославляти знічев’я зрадників. В той же час московські воєводи, що засіли у Києві зі своїм гарнізоном, все нахабніше втручалися у внутрішньо-українські справи, порушуючи волю нового гетьмана Івана Виговського. Бажання Росії поневолити Україну було таким великим, що врешті російські війська розпочали збройний наступ на Україну. Щоб захистити незалежність України, гетьман Виговський змушений був повернути голову до Польщі і 18 вересня 1658 року підписати Гадяцький трактат з Річчю Посполитою, який в перспективі мав привести до «держави трьох народів», тобто до Корони Польської та Великого князівства Литовського мала приєднатися ще й Україна під назвою – «Велике Князівства Руське».

Зрозуміло, що з’ява на мапі Європи такого могутнього військового і політичного союзу, злякала Північного сусіда. Не бажаючи цього, Москва посилює репресії щодо України.
А 16 квітня 1959 360-тисячна російська армія обступає славне місто Конотоп, не очікуючи на ту героїчну відсіч, яку дали відважні оборонці козацької твердині – всього-на-всього 4 тисячі козаків та місцевих жителів.

Успішна оборона Конотопа, що тривала понад місяць, допомогли гетьману Виговському виграти час і зібрати майже 60-тисячне військо.

29 червня (за старим стилем) 1659 року полки Виговського підійшли до річки Соснівки, що омиває Конотоп, і, переправившись через міст, почали громити московітів. Коли ж на підмогу тим прийшов з полками князь Пожарський, гетьман Виговський умисно став відступати, щоб заманити противника в пастку. Тож лиш тільки вороги кинулися за відступаючими козаками, як упав міст, підпори якого козаки встигли підрубати загодя, і московіти рясно посипались у річку, яку козаки теж встигли попередньо загатити. Так важка московська кіннота по шию застряла в болотистих берегах річки. Саме в цей час українське військо і перейшло у свою знамениту контратаку, здобуваючи славну перемогу над численнішою у шість разів армією загребущого сусіда.

Отець Георгій зробив паузу, засумнівавшись, чи вірно він чинить, проповідуючи у храмі Божому про подвиги не святих ченців, а… лицарів бойової звитяги?

«Але ж ти – в козацькій церкві, чоловіче, самою Матірбожою благословенною!» –промайнула думка, а за нею друга: «Поглянь на цих людей, спраглих правди про себе! Чи не гріх повергати лукавим святенництвом їх розум у темінь невідання?».

Отець Георгій глянув на горстку своїх парафіян, що з інтересом чекали продовження казання, і камінь сумніву скотився з душі, і він продовжив:

– Однак, на жаль, браття і сестри, як часто траплялося в нашій історії, та грандіозна перемога під славним містом Конотопом не стала вирішальною у війні за незалежність України… І основною причиною цього знову ж таки була наша традиційна біда – розкол українського суспільства, радше його верхівки на різні групи, які по-різному бачили ту ж таки нашу вистраждану незалежність.

– Достеменно, далася взнаки столітня бездержавність, що значною мірою сприяла розгулу анархії, появи всіляких опозицій, які легко ставали знаряддям у руках іноземних сил. Що й нині спостерігаємо в сьогочасній незалежній Україні, – зітхнув отець Георгій. – Але жаль, що отак трагічно понад триста років тому ми втратили шанс збудувати власну державу. Хай би навіть входила вона в той троїстий союз… Та, на жаль, певно, таке вже українцям випробування від Бога, що з правіку вистачало снаги перемагати, та бракувало розуму – втримати перемогу. Заздрість і зрада, боротьба за булаву і маєтності, одвічне метання між двох корон – польською і російською – збивало вітром корону із власної голови, а змагання до свободи – заперечувало ідею державності...



Роздуми про минувшину так захопили отця Георгія, що на якийсь мент забув, де він. Ніби перемістився в часі на кілька століть назад: так зримо перед його внутрішнім зором одна за одною поставали батальні сцени під Берестечком, обсада Конотопа і переможна битва козаків з московітами. Навіть чувся гул січі, брязкіт шабель, іржання коней, людські збудженні голоси… Але це вже не були ті виснажливі нічні кошмари, які мучили його донедавна… Це була натхненна мить пробудження історичної пам’яті, пам’яті роду і народу, яка в ньому то спала-дрімала, то ліниво позіхала, а то «викидала коники», а бувало, що й наривала, як чиряк, кров’ю і гноєм. А в даний момент – вона, схоже, торжествувала!

Раптом священик мов прокинувся: побачив уважного, як ніколи, діда Поліщука, вражену Ольгу Михайлівну, здивованих Катерину, Явдоху та бабу Синиченьку… Ти ба! не лиш старі, а й молодь – Юрко і Леся – слухали! Напружене зацікавлення побачив (чи здалося?) навіть в дзеркальних оченятах Оксаниного «інопланетянина»…

Реакція парафіян водночас приголомшила і підбадьорила настоятеля, однак, боячись утомити їх чималим обсягом інформацією, вирішив завершити проповідь:

– Чимало полягло в цих болотах наших земляків у роки визвольних змагів за незалежну Україну в роки громадянської війни, а надто в часи Другої світової. Хоч для мене та війна залишилась таки Великою Вітчизняною… Адже ж не за сталінський союз пригноблених народів-братів гинули партизани у цих болотах, а за рідну хату, рідний поліський край, врешті, за ці самі рідні і щедрі для нас болота і пущі. Кажуть, немало партизанів і солдат радянських врятувала наша козацька церква. А це знак нам від Богородиці, щоб ми спом’янули вдячно і тих представників інших народів, котрі стали на захист української землі, як своєї.

Тож, дорогі брати і сестри, пам’ятаючи уроки минувшини, будьмо мудрими. Будьмо достойними і своєї землі, і своєї вистражданої держави, до якої ми перейшли з кривавого болота суцільних воєн, геноцидів, неволі, тоталітаризму, людиноненависності, але, слава Богу, не по трупах братів чи сусідів, а простеленим перед нами Омофором Пресвятої Богородиці. Тож научаймо дітей своїх і внуків, браття і сестри, бути гідними слави дідів і отців своїх, любити одне одного, шанувати одне одного, як частину свого роду і народу, любити цю землю, як вони любили, і не повторювати їхніх помилок... Молімо Бога за пращурів наших, згадавши усіх поіменно. Бо того бажає від нас наша покровительки Матір Божа. Це вона залишила на спомин про ті події церкву Свого Імені, щоби пам’ятали нащадки: з тим сили небесні – з ким правда. А правда, писав Тарас Шевченко, як і сила та воля – тільки у своїй хаті буває. Бережімо ж свою хату – Україну, дорогі браття і сестри, і молімо Господа за тих, хто зберіг її для нас…

– ... Як багряницею і дорогою одежею прикрасилась Церква Твоя, Господи, кровію мучеників Твоїх з цілого світу, задля яких благаємо Тебе, Христе Боже: спаси нас! Вислухай нас і помилуй!..

… Помолимось за упокій душ померлих... Подай, Господи вічний спокій померлим слугам Твоїм і сотвори їм вічную пам’ять!..

– Вічна пам’ять! Амінь… – луною тричі повторила паства вслід за отцем Георгієм.



Малиновим дзвоном­­-благовістом відлетіла молитва до неба і стало тихо, як перед сотворінням світу.

Отець Георгій стояв, оглушений тишею, що запановувала його душею після Священної Літургії, перед престолом Свято-Покровського Храму, дивився крізь розчинені двері на рідну вже йому пущу-драговину, і бачив, як у промінні призахідного сонця поволі червоніють, ніби обливаються кров’ю, спочатку верхівки дерев, потім попелясті тогорічні бунчуки-мітелочки очеретів, далі – густо здиблені в гору зелені шаблюки татарського зілля, а за ними – брунатно-смарагдове ряденце трясовини. Драматична гра кольорів, світла і тіней, що відбувалася в якійсь... сакральній тиші, наповнювала єство отця Георгія божественним трепетом… разом з тим якимсь… незбагненним первозданним, глибинно-нутряним, майже язичницьким захватом перед Природою. Тепер він розумів, наскільки сильно древні поганські племена праукраїнців ідентифікували себе із природним середовищем, що назвались – полянами, древлянами, навіть – драговичами! Не богами-господарями, а частиною, лиш часткою своїх полів, дерев, драговини… Так! Навіть драговини. А ми й досі їх так зверхньо, по-вченому прозиваємо поганами. Це ми – погани, «славних прадідів великих правнуки погані». Величаємо себе «цивілізацією», гадаючи, що вона – в прогресі науки і техніки, і не здогадуємось, мудрі-друковані, що все – навпаки! Цивілізація – в Любові – у Вищому, Божественному визначенні цього слова спочатку – до ближнього і близького, а потім – до світу і всесвіту…

Раптом отець Георгій зловив себе на тому, що… переступив межу, дозволену його саном! Став на захист предків-язичників, яких поганами вперше назвали… перші на Русі християни. За всіма догматами і постулатами Церкви, можливо, він як священик і не мав права того робити. Але як син цієї благословенної Небом землі, вітав мудрість перших хрестителів Русі і перших отців її Церкви, які благословили злиття народних обрядів, звичаїв з християнськими.

На жаль чи на щастя, не всьому, що відбувалося й відбувається у безмежному Божому світі, як і тому, що творилося в його власній маленькій душі, Георгій Бунчужний міг дати пояснення – ані як колишній фізик-ядерник, ані як теперішній церковно­служитель… Тай чи треба?

ПІД ОМОФОРОМ

Якби хто того суботнього вечора на передодні Зелених свят прибився до Кривавого Болота, то побачив би ідилічну картину. На острівці посеред трясовини світилася зсередини золотавим сяєвом свічок церковця, а біля неї просто неба на траві сиділи й гомоніли люди. Трохи оддалік високий чоловік у чорній довгій одежі чаклував біля невеличкого багаття...

...Отець Георгій розпалив невеличке багаття, щоб заварити чай у солдатському котелку, що його бозна-звідки приніс Юрій, Ольга Михайлівна розстелила на траві скатерку, розіклала, припрошуючи вгощатися, своє фірмове печиво. Одне подала Оксаниному хлопчикові. Той, взявши печенинку, довго і уважно розглядав її.

«Наче вперше бачить, – зажурилася Оксаниними злиднями Ольга Михайлівна. – Таке ж худесеньке, біднятко, що аж світиться...».

Хлопчик справді світився в лілових нічних сутінках, мов світлячок. Але на те ніхто не звертав уваги, бо лице отця Георгій теж світилося при молодому серпику місяця, як і кожного, хто сидів при багатті, а чи просто під рясними зорями.

– Гарно як! Начіє у раю, усе цві-і-єте... – цвірінькнула синичкою баба Настя Синиченко і знічено вмовкла.

– Як під омофором Богородиці... – шелеснула Поліна – скромна жіночка з найдальшого хутора Сосниця.

– А я Бога прошу, щоб так було гарно там, де зараз мій Женя, – зітхнула Ольга Михайлівна.

– А як прізвище вашого чоловіка? – неспо­ді­ва­но запитав отець Георгій, не відриваючи зачаро­ва­ного погляду від вогнища, що весело потріску­вало, розсипаючи на всі боки рожеві іскри. – Він, ви казали, працював на ЧАЕС?

– Так, працював… Женя Ходись… Так звали його… Наше прізвище Ходись, правда, Лесю? – відповіла, як видихнула Ольга Михайлівна і пригорнула до себе внучку.

– Ходись? Ви сказали Ходись?! – в голосі отця Георгія почулися тривожні нотки, а обличчя у відсвітах багаття взялося червоними плямами.

– Авжеж – Ходись… Чудне прізвище, правда, і рідкісне. Казав Женя, нібито так прозивали його прадіда за те, що мав звичку казати: «Ходись ту, маю щось казати».

– Будьте певні, там, де зараз... наш Женя Ходись, набагато краще, ніж тут, бо то – коло Бога... – сказав тихо отець Георгій по якійсь хвилі.

– Слава Богу, – теж ледь чутно озвалася Ольга Михайлівна, не звернувши увагу на прийменник «наш», бо саме в цю мить, ніби артисти, що зачекалися за кулісами, у нічну тишу увірвалося зі співами-переливами лісове птаство, защебетало-затьохкало, засвистіло на всі голоси, лади й регістри. Мовби перекривлюючи пернатих співаків, дружно й весело заквакали, задеркотіли на болоті жаби, заплескала по воді, скидаючись, риба.

– Оце то концерт! – захоплено вигукнула внучка Ольги Михайлівни. – Ви чуєте, бабусю? А я… я ще ніколи такого не чула! Супер!

– Під таку музику і спати шкода, – позіхнув, підмощуючи під голову кашкета, старий Поліщук.

– Діду, не спіть, будемо вечеряти, чай пити, – заклопоталися своїм єдиним дідом жінки, розливаючи по кружках запахущий, заварений з цілющого зілля отцем Георгієм, чай.



Та вже за півгодини зморені за день прочани спали покотом у теплій траві, вкрив­шись ліловою ковдрою літньої ночі. Не міг заснути тільки отець Георгій: тривоги не давали. Вже й молитви всі по третьому разу прочитав, а сон не йшов. Мимоволі пошукав очима те місце у високій траві, де лежав Юрко: спить сном праведника, хоч так і не признався, якими шляхами прибився на острів через трясовину… А може, тими самими, що й він, Георгій Бунчужний, змій повзучий, якому згодом судилося поповнити воїнство Георгія-змієборця? Ох, справді, «не суди й тебе не осудять».

І раптом отець Георгій аж сахнувся. Виявляється, не один він цієї ночі не спав: над темною травою світляною кулькою «зависла» непорушно голівка Оксаниного хлопчика, а очі… очі – блискучо-темні, як люстерка в пітьмі, дивилися в небо, всіяне міріадами різно­барв­них зір, з такою зосередженістю, ніби хотіли щось там розгледіти, або когось побачити.

Отець Георгій перехрестився: свят-свят, що це йому, грішному, таке погане мерещиться?! Дивиться собі дитя на небо, то й дивиться… А йому, схимникові, який тих дітей і близько не бачив, мерещиться казна-що!

Сердитий на себе, священик перевів очі на болото. Відсвіти самоцвітних небесних розсипів відби­валися у його темних водах, зливалися із роями блукаючих світлячків, творячи феєричне і прекрасне світ­ляне видовище. Пахло аїром, дикою гвозди­кою, вереском, чебрецем, м’ятою... У цьому медово-пряному коктейлі приємно гірчив запах полину. У верховітті дерев солодко зітхали натомлені за день пустощами молоденькі вітерці-леготи, здували з листя росу і вона, перламутрово подзвонюючи, осипалась у сонні трави...

Велично і розкішно сходили на сонну землю Зелені свята.
Категория: 48 | Просмотров: 669 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011



БИТВА

Мимоволі отець Георгій зіщулився – з болота різко війнуло холодною запліснявілою вільгістю. Ніби раптовий протяг зненацька відчинив заржавілу браму в потойбіччя, погасивши і зорі у вишині, і світлячки на болоті. Стало темно й глухо, як погребі. Отець Георгій глянув угору і не побачив неба. Глянув униз і не побачив землі і людей на ній. Одна темінь. І тиша. Та за якусь мить цю глуху, мов залізобетонну, тьму розколола з тріском і ляскотом сліпуча блискавка. Ударив грім, рвонув вітер, затріщала земля, захиталося болото, розпліскуючи по берегах брезклу віковічну твань. Закричали перелякано невидимі в пітьмі парафіяни.

Отець Георгій, злякавшись, щоб вони в паніці, не дай Боже, не втопились у трясовині, схопився і, перекрикуючи бурю, заволав, рвучи голосниці:

– До церкви! Усі – до церкви! Негайно! Тримайтесь за руки!... За мною! Де дитина?! Хто бачив дитину?

І вражено вмовк: на рівні власних очей побачив... дзеркальні очища Оксаниного хлопчика. Дитина... (ні, це йому не ввижалося!) дитина мовби висіла в повітрі! І... просилася на руки! Але дивуватися не було коли, тож отець Георгій підхопив маля, прихилив до грудей, і рушив до храму. Острів, залитий каламутною дощівкою, гойдався, як дірявий човен. Сильний ураганний вітер з дощем і градом буквально збивав із ніг, виривав з рук дитя, яке, на диво, не плакало, а тільки міцніше чіплялося ручками за шию настоятеля, який все намагався перекричати бурю:

– До церкви! Усі – до церкви!

І перелякані на смерть люди, заскочені зненацька дикою стихією, почувши крізь ревіння бурі голос отця Георгія, отямилися й собі вслід за ним стали виборсуватися з водяного варива і гребти щосили на рятівний вогник єдиної свічечки, що одиноко догоряла на свічнику біля престолу.

Благополучно діставшись до церкви, отець Георгій переніс хлопчика через поріг, посадив на встелену зіллям долівку, а сам кинувся назад у темне ревище негоди – рятувати старших жінок. І зіткнувся з Юрієм, обвішаним знесиленими пенсіонерками. Десь поряд у буряній темені метався розпачливий лемент сердешної Оксани:

– Де дитина?!.. Боже, де дитина?!

– Дитина у храмі! Жива-здорова! Дайте руку! – прокричав панотець, намагаючись допомогти жінці вибратись із водяного виру. – А де Ольга Михайлівна з внучкою? Де Поліщук?

Але мокра з голови до ніг Оксана не знала, де вони, ридаючи, але вже від щастя, що дитина знайшлась і жива. І тут отець Георгій побачив, як у глибині темряви мутна злива ніби полоще білу сукенку дівчини Лесі. Почув приглушений буревієм крик-стогін:

– О-о-ой!.. Бо-о-оже... О-о-ой, лю-ю-юди... Хто живи-ий, ряту-у-уйте! Оо-ой... спаса-а-айте!

І тут спалах блискавки вихопив з буремної водоверті страшну картину: вчепившись за кущі однією рукою, Ольга Михайлівна намагалася другою втримати за руку внучку, яку каламутний потік затягував у трясовину, що теж вирувала-клекотала розбурханим морем. Допомогти їм намагався старий Поліщук, що теж невідомо яким чудом зачепився за кущ верболозу над самим болотом.

Мокре волосся на голові панотця заворушилося. Не питаючи броду, кинувся у вир і в ту саму хвилину, коли всіх трьох нещасних мала поглинути безодня, висмикнув дівчину за поділ сукні із водяної пастки, а з нею – й Ольгу Михайлівну з Поліщуком. І тут гримонуло з такою силою, що панотець оглух. Бачив тільки, як за крок від нього ввійшла у воду блискавка, мов палаюча стріла, тільки задиміло і... І стало тихо! Буря так же нагло вщухла, як і почалася! Спішно, мов перелякане гаддя, стекли-сповзли у болото з острова каламутні ручаї дощової води. З неба махом спала чорна пелена грозової тучі, і знову весело заяскріли, наче вмиті, чисті і високі зорі.

Отець Георгій зітхнув з такою полегкістю, ніби йому три гори спало з пліч. Звів очі до неба, шукаючи архангелів. Бо якби йому хтось розказав про те, що тільки-но відбулося, він не повірив би. Не повірив би й самому собі, якби не свідки.

Мокрі, настрашені, ще не вірячи, що живі, не кажучи ні слова, пішли вони всі четверо на вогник свічечки, де їх під Омофором Богородиці чекали решта парафіян, слава Богу, живих і неушкод­жених. Не змовляючись, без команди отця Георгія, усі впали на коліна перед чудотворним образом Богородиці і вперше побачили на піднятих вгору її руках – Покрову. Вона сяяла, як різдвяний сніг!



За дверима церкви починало сіріти, а небо над ще темним лісом – рожевіти. На болоті теж розвиднялося. Густий білий туман клубочився, як небесні оболонки. На тиху після бурі землю сходило з небес величне свято Трійці.

Треба було готуватися до Священної Літургії.

НЕОПАЛИМА КУПИНА

Священна Літургія почалася з величальної молитви: «Величаємо Тебе, Життядавче Христе, і шануємо святого Духа Твого, що Його від Отця послав Ти божественним ученикам Твоїм...», – і завершилась словом отця Георгія до пастви:

– Дорогі брати і сестри! Ви знаєте, що підчас тайної вечері обіцяв Ісус Христос Апостолам, що після Вознесіння Свого на небо зішле на них Пресвятого Духа, який навчить їх всякої правди і додасть їм відваги йти проповідувати святе Євангеліє. Чи не пережили ми з вами цієї ночі щось подібне: коли вже втратили були й надію зостатися живими, десниця Господа нашого вгамувала бурю, спинила зливу, і витягла нас із пащі Звіра, а Богородиця молитвами до Сина Божого простелила перед нами свій Покров білий, як перед тими козаками, про яких ми вчора згадували на Літії, а народ їх у пісні увічнив: «тут їх триста, як скло, товариства, лягло»…А Святий Дух додав нам сили і мужності в нерівній битві з негодою, і зміцнив в одностайному бажанні допомогти один одному в біді. Так явив нам Всевишній Свою Триєдність: Бога-отця, Бога-Сина, Бога-Духа Святого! Тож хай дасть нам Трійця Свята сміливості чесно розказати про пережите Чудо Господнє іншим, не боячись бути осміяними чи зневаженими...

– Во ім’я отця і сина, і святого Духа, амінь! – повторили дружним хором парафіяни, тільки Юрій, почервонівши, опустив очі.

Нещасний парубок боявся, що хтось іще, крім нього, бачив, як казився, скакав-реготав у нічній веремії вчорашній його «поплічник» – отой чорний браток з «майбаха». То дробився-ділився на тисячі чорних рогатих чоловічків, то виростав у стоголового велетня, то клубочився чорним шипучим гаддям, то розлітався воронням, та все норовив заволокти Юрія у круговерть бурі… І тільки один Бог знає, як того не сталося…

– Вузькі й крем’янисті стежки до Тебе, Господи, – зітхнув отець Георгій, помітивши замішання хлопця.



Завершивши Священну Троїцьку Літургію отець Георгій святив на подвір’ї зілля, за яким не треба було далеко ходити: крок наліво, крок направо – і до твоїх послуг розкішні, вмиті росою (ніби й бурі не було) зарості розквітлого аїру, м’яти, папороті, кущі вільшини та верболозів, молоді клени та берези з осиками...

Парафіяни, як діти, підставляли під бризки святої води зелені оберемки і ще бліді від пережитого обличчя. Потім один за одним поверталися в церкву, по черзі прихиляли чола до чудотворної ікони. Останньою піднесла до вуст Матері Божої своє дитя сердешна Оксана.

«Так точнісінько колись батько підіймав мене, малого, до Чудотворної», – згадав Юрій і боязко підняв очі на Богородицю. По лагідному блиску ЇЇ очей, зрозумів: цього разу ВОНА впізнала його... І, може, й простила... Але чому в кутиках її очей зблиснули сльози? Чи здалося?..



Пора було розходитись по домівках. Попро­щав­шись із парафіянами, отець Георгій підійшов до Юрія. Був схвильований, навіть розчулений.

– Дякую Божому промислу, що привів, вас, сину мій, сюди. Ваша з’ява і все те, що ми пережили, просвітлила мою пам’ять, висвітлила гріхи, які мучили мене... А головне, що ми всі разом перемогли зло, яке не давало нам жити по-християнськи… Можливо, ви теж, сину мій, причетні до того, що Бог відпустив мої гріхи і послав Благодать відпускати іншим. Тож я і відпускаю вам всі ваші гріхи, хоч ви й не прийняли сьогодні таїнство євхаристії. Зате перед цим ми з вами в щирій бесіді один одному висповідались. Чи не так? Так. Спасибі вам і за те, що разом з громадою соборно молили Господа, аби жодна стражденна душа християнська – чи козацька, чи батрацька, чи вояцька – не блукала більше неприкаєно цими болотами, а приєднувалась до небесного воїнства, що там, на Небі, стоїть в обороні України…

І хоч Юрій мало що зрозумів із одкровення чудного попа, зате відчув серцем, що після того, що вони разом пережили, вони, нарешті, врятують і батька. А може, вже врятували? Може, Богородиця і перед ним простелила свій білосніжний Омофор і вивела з лікарні страшної і з недуги ще страшнішої? Бо на душі було незвично легко і світло.

– Отче Георгію, він хоче щось вам сказати, – до них підійшла сердешна Оксана з дитиною на руках.

– Я слухаю тебе, дитя моє, – лагідно звернувся до німого хлопчика отець Георгій, теж уже нічому не дивуючись.

Однак хлопчик мовчав. На його личку не ворухнулася жодна рисочка, не розтулився міцно стиснутий ротик. Тільки в глибині «дзеркальних» очей ніби іскорки проскочили, і в гулкій, аж ніби космічній тиші, що враз запанувала над болотом, чітко прозвучали два слова:

– Спаси Бог.

– Він дякує вам, – зашарілася сердешна Оксана від гордості за своє незвичайне мудре дитя.

«І заселять землю інші, духовні істоти, не залежні від ненаситної і гріховної своєї матеріальної оболонки, які насищатимуться Духом Божим», – чомусь пригадалися отцю Георгію останні слова, почуті від Волхва біля КПП ЧАЕС за тиждень до аварії 26 квітня 1986 року.

– Хай Бог береже тебе, дитино, і матір твою! – поблагословив отець Георгій.

– Отче! Отче, допоможіть нам переправитись! – покликали парафіяни з південного краю острівця, де починалася стежка через болото. Але отець Георгій не ступив, як бувало, з берега у багну, а, пропустивши наперед сердешну Оксану з хлопчиком, сказав:

– Ідіть самі. На що я вас і благословляю. Тепер ви краще мене знаєте стежку, яку стелить перед нами щодень над цією безоднею Богородиця.

… А потім стояв і дивився, як його паства спокійно, як битим путівцем, переходить трясовину: попереду процесії – Оксана з дитям, а позаду всіх – внучка вчительки на пенсії – Леся.

– А ви чого ще тут? – здивовано спитав Юрія, котрий нерішуче тупав на березі. – Доганяйте! Дивіться, як озирається на вас ота юна Мавка лісова. Та й батько зачекався: його сьогодні виписали з лікарні. Ідіть! Передавайте вітання від… його доброго знайомого – Георгія Бунчужного і… повертайтеся сюди. Я чекатиму вас. Обох.

Юрко аж рота роззявив від здивування, хотів щось спитати, але чудний піп суворо наказав:

– Ідіть! Батько чекає вас уже три години!

І збентежений Юрко не ступив – скочив у болото. Кілька хвилин отець Георгій для певності «тримав» поглядом постать парубка, але, побачивши, як той впевнено кинувся доганяти вервечку прочан, перехрестив і пішов до церкви. Кликало його туди щось схоже на відчуття дискомфорту, вини… чи сорому за невиконаний обов’язок. Тривожний туск в душі не минав, навпаки, переростав у гостре передчуття небезпеки... Так, він ясно бачив, як, поцілувавши Оксанину дитину в чоло, Богородиця заплакала. Але – чому? Невже та буряна, грозова ніч була тільки черговим випробуванням, а не остаточною перемогою над силами зла, що терзали цю землю і його душу? Невже, Господи?

В сум’ятті глянув на північний схід, туди, звідки прийшов і куди ось уже двадцять років поглядав з тривогою: у ясно-голубому небі над тим місцем, де за лісами мав бути Чорнобиль, висіла зловісна сизо-лілова хмара... І все зрозумів: битва триває!

З тривогою переступив поріг і скам’янів: Богородиця плакала кривавими сльозами!.. Хотів упасти на коліна, але почув тихий, наче мамин голос:

– Мерщій вставай і йди! Там, куди прийдеш, спитай кожного з царів людських:

«Ви що, не відаєте, що трапиться завтра, яким стане ваше життя?»

Скажи:

– Дихає сіркою пекло і не за горами день, коли буде відкинутий навіть від гробу свого кожен, хто землю свою руйнував і свій народ убивав! І прийде цей день, і понижиться гордість людини, і високість людей, і буде високим Сам тільки Господь того дня, і божки срібні, й божки золоті і божища – усі минуться!

– Вони не повірять, Мати Божа! Подумають, що я божевільний! Гірше! Вони не пустять мене й на поріг!

– Не говори про всіх. Кажи про себе і свою віру. Хіба ти не знаєш, що кожному буде по вірі його?

– Але ж я молився... Я за всіх них молився, але вони не вважали за потрібне пізнати Бога, то чи захочуть почути мене! І що я скажу їм таке, чого вони ще не чули?!

– І сказав Ісус: «Коли до царів і правителів поведуть вас за мене, не журіться, як або що говорити – тієї ж години буде вам дане, як маєте говорити, бо не ви промовлятимете, але Дух Отця вашого у вас промовлятиме».



Від цих слів отець Георгій заспокоївся: якщо це було Об’явлення, що Бог відкриває йому Знання, до цього закриті, то він готовий сповняти Його Волю. Піднявся з колін, підійшов до чудотворного образу Богородиці, зняв його, загорнув у вишитий Ольгою Михайлівною рушник, пригорнув до грудей, замкнув церкву і пішов через трясовину не питаючи броду туди, де за лісами-болотами сяяв невидимими золотими церковними банями Київ.

«Повертаються вітри на кола свої», – подумав, згадавши середину квітня 1986 року, контрольно-пропускний пост ЧАЕС і бліде обличчя Божого посланця, якого прийняв за божевільного... А що чекає його, раба Божого Георгія, у тому світі, з якого він втік?



Тим часом, на протилежному боці болота, миряни, нарешті, діставшись живими-здоровими берега, збуджено обговорювали нічні події-чудесії. Нікому не вірилося, що таке пережили, але те, що допіру, ось-ось, тільки-но перейшли самостійно трясовину, і ніхто не втопився, а деякі навіть ніг не забруднили (!), свідчило, що минула горобина ніч не приснилась, а була насправді!

Юрій останнім ступив із хисткої купини у м’яку лугову траву, і з полегкістю зітхнув, відчувши під ногами надійну твердь. Мимоволі глянув туди, де ще недавно мерехтів зловісним пульсуючим світлом бандитський «майбах» і… помітив (чи привиділось?) як упала на те місце в гущавині густа тінь, далі різко зірвався вихор, сколихнув підлісок, шугнув у верховіття старезних осик і хляпнув разом із збитим воронячим гніздом у багну!

«Так, значить, мені не примарилось! Он хто буянив цілу ніч на острові!.. Да-а-а, не з простими хлопцями я мав справу!», – подумав Юрій і озирнувся, сподіваючись побачити на тім боці трясовини одиноку постать отця Георгія. І... не повірив власним очам: там, де ще мить тому було Криваве болото – зеленів невисокий пагорб, а на вершині його сяяв маківками та хрестами золотими старовинний, дивної краси, дерев’яний храм.

– Неопалима купина. Кажуть, її бачать тільки посвячені, – сказав хтось зовсім поряд. Юрій озирнувся: дівчина на ймення Леся.

– Ви теж її бачите?! – спитав пошепки, ніби боявся пробудитися зі сну чи сполохати міраж.

– Бачу! – луною озвалася дівчина.
Категория: 48 | Просмотров: 655 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011



ЛЕГЕНДИ КРИВАВОГО БОЛОТА

– Сьогодні, як я вже казав, Троїцька поминальна субота... А вчора, в п’ятницю, за давнім ще дохристиянським звичаєм, як ви знаєте, бо ж місцевий, у цих краях поминали Дієдів... Себто, дідів, пращурів. Може, й зараз поминають там, де є кому... – першим озвався отець Георгій. – Тож мусимо відслужити Всеношну і Літію по убієнних у всіх битвах і війнах, і по тих трьохстах козаках, які при такій страшній поразці війська Богдана Хмельницького під Берестечком, ось тут, у цім болоті все-таки здобули перемогу над завойовниками. На спомин про ту перемогу і зведений наш храм Покрови Пресвятої Богородиці, який в народі ще зветься козацькою церквою. Ви ж бо з уроків історії в школі знаєте про ту битву, тай читали, певно, книжку Ліни Костенко «Берестечко»? Навіть трохи дивно, що відбувалися ті історичні події хоч і давно, але зовсім поряд, чи не так? Якби моя воля, я б зобов’язав людей бодай раз в житті побувати на місці Полтавської битви, під Пилявою, Берестечком, Конотопом, Хотином, врешті, під Крутами…. відвідати Батурин, Чигирин, Холодний Яр, та й Гуляйполе не завадило б… А ви бували десь з того, що я перерахував? Нічого, ви молодий – ще побуваєте… А от я… навряд чи надолужу прогаяне… – отець Георгій скрушно зітхнув, посмутнів, задумався.

Юрко, щоб вивести попа з печальної задуми, кашлянув. І той справді пробудився, спохватився, винувато усміхаючись:

– Правду кажучи, я радий, що, дякувати Богові, перед Службою Божою маємо час поговорити про давнє і новочасне... Признатися, я скучив за таким молодим і уважним співбе­сідником, як ви. Правда-правда, не заперечуйте! Знаєте, я завжди мріяв про сина... Але, на жаль, не збулося... Мені здається, він мав би бути чимось схожий на вас, Юрію... Але... я не про те хотів... Вибачте! А про цей клапоть землі, на якому ми з вами стоїмо... Чи, може, ви не цікавитесь історією?

– Я ж казав, що цікавлюсь... – почервонів Юрій, згадавши, що назвався настоятелю краєзнавцем, і осікся: з того боку лісу, де причаївся бандитський «майбах», почулося тихе вовче виття, а відтак – гарчання.

Отець Георгій теж насторожився, але нічого не сказавши, мовчки перехрестився і перехрестив пущу, і гарчання стихло, і він продовжив, походжаючи подвір’ям і запрошуючи до погулянки Юрія:

– Тоді ви маєте знати, що цей болотистий закутень Полісся справіку звався Кровним, себто, рідним, а пуща довкола – Волхвиною, але у сімнад­цятому столітті, після битви під Берестечком ліс був перейменований місцевим людом на Козачий, а болото – на Криваве. Та мінялися часи, пролітали над лісом вогненними смерчами війни, гриміли на поліських млаках-багнах битви, одна біда іншу заступала, одна перемога іншу затіняла. А бездонна пащека трясовини все ковтала і ковтала нові жертви, не розбираючи: переможці вони чи переможені, герої чи зрадники. Авжеж, юначе, ми з вами стоїмо на тисячодавній братській могилі, на некрополі-пантеоні, а точніше сказати, на самопохованні. Тож не дивно, що поліщуки десятою дорогою обходили це пропаще місце, цю ненаситну трясовицю. А згодом, взагалі забувши про золотий благовіст слави, пам’ятаючи тільки тужливі голосіння свої від неслави та горя, перелицювали назву лісу з Козачого – на Козячий, а Криваве Болото – на Криве. Така природа виродження: пониження героїчного, поглум святинь…Та все-таки, ніби на перекір цьому самознищенню справжні, пращурівські назви не зітерлися з пам’яті народної, а просто заховалися у казки, легенди та перекази, які передавалися з покоління в покоління, від діда до внука, і дійшли аж до нас… понівечені, вихолощені, майже забуті і ледь живі, як і ці, скалічені людьми, хащі і болота…

Авжеж, якою б довгою не була ніч безпам’ят­ства, якими затяжними і нещадними – епідемії і людомори, кривавими та нищівними – війни і революції, вони минали, народ оживав, приходив до пам’яті, знову згадував про ДЕРЕВО РОДУ, про своє КОРІННЯ і КРОНУ, побиту громами, обпалену блискавицями, пошарпану буревіями… Знову вишпортував із генної пам’яті казку, висотував пісню, в яких сурми та литаври грали та величалася слава. І знову всі згадували, нібито колись тут, на цім місті, що нині позначене на карті України як Полісся, квітувала легендарна – Атлантида. Нібито серед вічнозелених лісів красувалися пишні, розкішні міста з білого мармуру, в яких жили атланти – люди-велети, такі мудрі, талановиті, все можні й самовпевнені, що не бажали визнавати самого Творця. А одного разу, коли вожді атлантів, зібравшись на таємну раду, вирішили убити Того, Хто спородив їх і самим заволодіти Світом, потемніло завжди погідне Небо, спалахнуло гнівним вогнем, а земна твердь, задвигтівши, розверзлася і поглинула райські сади і пишні міста, і замість раю розкішного – проступила з глибин земних прірва, наповнена по вінця чорною тванню.

У другому варіанті легенди розповідається, нібито атланти з невідомих причин сіли в космічні кораблі і полетіли у космос, а міста свої опустили під землю до пори, до часу, і от-от мали повернутися, та завадила їм аварія на ЧАЕС.

Інша, пізніша легенда повістує не менш романтичну історію, начебто за часів Київської Русі в цих лісах жило плем’я волхвів. Жило мирно, просто, за своїми дивними законами, в гармонії з природою, у дерев’яних хижах, ані городів кам’яних не будуючи, ані племен інших не воюючи. Єдиною пишною спорудою було в них дивної краси капище, в якому волхви воздавали хвалу своєму доброму, веселому і щедрому Богові, виспівуючи та пританцьовуючи. Та не сподобалось це веселе і мирне плем’я лісове котромусь із київських князів. І не тільки безтурботним норовом, а більше тим, що збирачам податей не було чим в них поживитися. На позір були волхви нібито багатими, а здерти не було чого: хіба останню сорочку лляну чи шубу з горностая. Пояснювали таку безпечну вбогість і байдужість багатства земного волхви тим, що відають наперед судьбу свою, тому й не копичать тлінного.

Тож розгніваний князь свиснув свою дружину варязьку, дочекався ночі і рушив на непокірних, аби заскочити їх зненацька. Та волхви тому й відунами звалися, що про все наперед відали і чекали на князя. Нічний ліс, яким він продирався до осідку волхвів, зустрів його сяючим від смолоскипів капищем, веселим полум’ям кострищ та радісними співами щасливих красивих людей, одягнених у білі строї та пишні вінки з лугового різноквіття. Однак не зрозумів розгніваний князь такої гостинності. Думав, що то так волхви перед ним величаються, незалежністю своєю й силою похваляються. Розлютився ще дужче, махнув рукою, до брані лютої закликаючи. Натягнули дружинники тятиву на своїх луках, та не встигли стріли випустити, як волхвине плем’я, від старого до малого, пере­кинулося на стадо оленів і зникло у пущі. А розлючена княжа дружина – кинулася слідом. Невідомо, скільки тривала та жорстока погоня, але завершилась вона там, звідки й почалась. Вражені дружинники раптом побачили, що тупцюють вони на одному місці, притім так завзято, що вже застрягли по коліна в землю. Кинулися рятуватися, та було пізно: земля провалилася земля і брудна хвиля твані накрила і князя і дружину його. А стадо оленів спурхнуло в небо ключем журавлиним і полетіло у свій Ірій.

З тих пір і називають люди це болото – погоня... А церкву нібито спорудила жона князя, яка після страшної смерті мужа і дружини прийняла християнську віру.

Є й іще одна версія легенди: нібито цю капличку спорудила княгиня Ольга на тому самому місці, де був убитий древлянами князь Ігор... Але це вигадка, бо всі історичні джерела стверджують, що князь загинув під Коростенем. До речі, Ігорю, ви бували в Коростені – історичному Іскоростені?

Юрій, що вже й звик до причуд попа-самітника, який сам плутав грішне з праведним, і все ніяк не годен був запам’ятати його імені, приречено зітхнув:

– Якщо Ігор, до якого ви звертаєтесь, це я, то не був…

– Перепрошую, сину мій, перепрошую, Юрію… Хоча я не збирався вас ображати, просто імена – Ігор, Єгор – транслітеровано з Георгія. Чи, може, вам надокучили мої казки?

– Та ні, мені справді цікаво… Розказуйте, будь-ласка…. Мені справді дуже цікаво…

– Чудово! Бог свідок, вам мої оповідки ще стануть колись в пригоді… як краєзнавцеві. Отож, знову стали обминати це пропаще болото і свої, і чужі. Хоча розказують, що все ж деякі сміливці спеціально пробиралися до болота в ніч на Івана Купала, щоб побачити, як опівночі посеред болота спалахує вогнями ясними щось схоже і на капище язичеське і на церковцю православну… Не знаю, щодо капища, але думаю, що то церква Покрови Пресвятої Богородиці звістувала чудом про себе місцевому людові. Тож даремно сільські вчителі, ці атеїсти з принуки, спростовували вигадку, показуючи з-поміж десятків різновидів папороті – так звану страусову, молоді спорофіли якої темної ночі фосфорують голубуватим сяйвом. Народ, особ­ливо молодь, не хотіли прощатися з прекрасною легендою. І таємницями – теж, бо без них ці тінисті пущі і багви-погоні, мохи-вільшаники, мочарі­-гала, млаки-трясовиці були би просто нудними піщаними лісами і зловісними комарино-жабуриними болотами.

Так, Юрію, людям хочеться таємниць… Отож одним привиджувалися у досвіткових туманах над трясовиною білі розкішні палаци, з вікон яких, осяяних рівним спокійним світлом, лилася ледь чутна небесна музика. Другі клялись, що бачили ціле місто, населене людьми-велетами. А третім… Вірніше, третьому ввижається страшний відгомін козацького бою… Хоч було їх тут, тих боїв кривавих, і в Другу світову: і радянських регулярних військ – з німцями, і партизан ­– з оунівцями, і оунівців з партизанами – з німцями...

– А де правда, де вигадка? – й собі задумався Юрій. – Але якби не було, ви праві, усе треба знати про свій край…

– Де правда, а де – вигадка? То лиш один Бог знає. Але те, що Криве чи Криваве болото захищене якоюсь невіданою надприродною силою, засвідчував цілком реальний факт недавнього «матеріалістичного» життя народу, зокрема, і нашого з вами, Юрію, – усміхнувся отець Георгій. – Овіяна легендами трясовина уціліла навіть перед нашестям радянських меліораторів, що заповзялися перетворювати по всьому Поліссі вічнозелені торф’яники на сірі пустелі, якими тепер гуляють справжні пилові бурі... Не підпустило болото до себе, але перед тим, як мені розказували, проковтнувши кілька бульдо­зерів і «бобик» головного меліоратора Української Радянської Соціалістичної Респуб­ліки разом із планом його осушення.

– Я теж це чув. Від батька... – підтвердив Юрій.

– Може й справді таке було... Та попри все – болото собі жило і творило про себе легенди, дуже схожі на історичну правду, якою, здавалося, ХТОСЬ нетутешній, вищий за нас, минущих і тлінних, нагадує нам ЩОСЬ дуже важливе... про нас самих, – продовжував замріяно отець Георгій. – Бо інакше, як і звідки могла постати в самісінькому серці болота посивіла від давності дерев’яна козацька рублена церковця? І яким чудом-дивом тримається досі на притрушеній зіллям хисткій купині над безоднею? І коли вона постала?! У часи княжі, чи козацькі? А може, як наразі мала впасти на ці ліси і води гірка і чорна зоря Полин? І чому до чорнобильської трагедії ніхто її не помічав, окрім хіба що вашого, Юрію, батька?

– Може тому, що не всім дано бачити й чути? – згадав Юрій батькові слова.

– Саме про це говорив мені і ваш, Юрію, батько... Коли приходив під КаПеПе в день запуску того лиховісного експерименту…

Знову запала мовчанка. Кожен з чоловіків думав про своє, водночас майже про одне і теж, зокрема згадуючи, що дехто з тутешніх старих людей і місцевих краєзнавців, стверджували, що церковця здавен бовваніла собі на болоті, але всі думали, що то мисливська хижка чи курінь дивакуватого лісника, прозваного за похмуру відлюдькуватість Вовком.

– Отож ще одна, вже наших часів легенда – про вашого батька, – по хвилі озвучив роздуми священик. – Працюючи лісником, він у розмовах із грибниками та мисливцями місцевими, називав себе, як я зрозумів, насправді Волхвом, а ті, такого слова зроду не чуючи, перекрутили на Вовка. Так принаймні я уявляю собі цю історію тепер, з вами, Юрію, познайомившись, – провадив отець Георгій, радий, що є кому його слухати. – Та все ж згадували того лісника-самітника, що проміняв жінку, сина і родинний затишок на ліс і болото, добрим словом. Казали, що не простим був чоловіком, знався на травах, переказував біблійне пророцтво про зорю Полин, що має от-от упасти на ці ліси, пояснював, що насправді назва тої міфічної зорі не Полин, а Чорнобиль... Є такий бур’ян – різновид полину, в якого листя якого зверху темно-зелене, а зі споду – біле…

– Та ж он він – на міцному патикові, і корінь має довгий – не просто вирвати… – показав Юрій очима на високу лапату рослину. – У нас ще його називають – «підбіл». А є ще полин з дуже різким і духмяним запахом. Він росте в гарячих південних степах і в Криму – «євшан» зветься. Тато казав, що це той самий євшан, запах якого змусив якогось князя руського, здається, Ігоря, тікати з полону…

– Так, було таке… Розумний чоловік – ваш батько, Юрію… Наговорив я вам багато, та ще не всі легенди розказав, – засміявся отець Георгій. – Є ще у цій неписаній книзі – козацька сторінка. Але її ми прочитаємо потім, якщо, звичайно, ви, Юрію, захочете. А тепер, пробачте, мені треба до Вечірнього Богослужіння готуватися, оскільки за грішними ділами ми з вами Утреню пропустили.

Втомлений пережитим, Юрій лиш знічено крекнув. Сів у траві, задивився на осяяний сонцем ліс і намагався ні про що не думати. І так бідна його голова мало не тріскала від почутої інформації.



Отець Георгій, притуливши дашком до чола долоню, теж задивився на болото, яке у промінні полуденного сонця, здавалося багряним, наче кров’ю залитим. Хоча знав, що тої кривавості тря­со­вині надають водорості-хамелеони, які під дією сонячного проміння змінюють зелену барву на калинову, а під вечір – і на темно-багряну, та все ж на серці ставало тривожно, бо тільки один Бог знав, чому ті водорості червоніють тільки у Крива­вому болоті... Потім, провів долонею по очах, ніби сти­рав з них червоний відсвіт історії, і щось згадавши, вигукнув з досадою:

– Отакої! За розмовами ми знову забули про лілії для Богородиці! А скоро ж парафіяни прибудуть. А ось і вони!

Наразі з правого берега болота долинули людські голоси, здалося, ніби хтось когось кликав. Отець Георгій спішно вхопив якусь лозину чи вудлище і заспішив на клич. Але з півдороги повернувся, підійшов до дзвінички з п’ятьма дзвіночками, яку Юрій в суєті і не завважив, взявся за мотузочки і... сонна лісова околиця ожила, задзвеніла радісним благовістом. Ожила і возрадувалася піднесеною любов’ю до світу білого та всього на нім сущого і душа отця Георгій. Він засміявся, зізнаючись собі, що найбільше в церковному богослужінні любив передзвін благовісту. Отож, виконавши таку милу серцю частину Служби Божої, щасливий, мов би дитина, знову вхопивши свій «посох», заспішив до своєї пастви.

ЯНГОЛ-МУТАНТ

Хоча сонце вже краєчком ока визирнуло з-за лісу, пускаючи світляні зайчики по дрібних озерцях західної частини болота, на затіненій пущею східній стороні його, по якій пролягала невидима поміж купинами стежка до берега, ще клубочився туманець. Отець Георгій глянув у той бік, де на березі уже чекала його паства, перехрестився і, як святий Петро у бурхливі хвилі моря, ступив відважно в рідке і хитке моховиння трясовини. Правду кажучи, для настоятеля Свято-Покровського храму кожен перехід через болото по ледь видимих купинах був серйозним випробуванням, адже він ніколи напевно не знав, чи саме тут, де наразі ступила його нога, починається стежка. Так що, вела отця не мужність, а віра, що Господь не дасть йому оступитися. І Господь не дозволив йому жодного разу оступитися. Та все ж часом настоятелю здавалося, ніби вся нечиста сила сповзлася до стежки через бездну, обсіла кожен горбочок земної тверді. Аби не дати йому ступити, пручалась під ногами, хапала за під­ряс­ник, за палицю, спокушала страхом посковзну­тися на слизькій купині, рахувала кожен його крок – від першого до останнього – тисяча двісті двадцять сьомого, коли він, нарешті, з Божою поміччю, ступав на берег. Тому мусив отець Георгій пильнувати не так стежки, як віри в те, що вона є, що проведе його з паствою крізь найгустіший туман і найчорнішу темінь, за будь-якої погоди – до Храму. І щоразу собі на підмогу моральну згадував притчу про апостола Петра, який зневірившись у могутності Христа, ледь не втонув у морі Галилейському, і – о диво! – одразу ж міцнішав у вірі, і міцнішала хода його, і твердішала під ногами стезя.

Ближче до берега туман рідшав, і в густій осоці проступала рівненько, як проділ у волоссі, протоптана стежечка. Уздрівши в білястих оболонках туману тонку і високу постать свого пан­отця, парафіяни поштиво закивали головами, стрима­но заус­міхалися, шикуючись один за одним у живу вервечку, щоб за хвилину й собі відважно ступити услід за пастором у підступну багну.

Отець Георгій з правдивою радістю привітався, тим часом з прихованою тривогою оглядаючи свою нечисленну паству. Слава Богу, ніби всі дванадцятеро. Авжеж, як учеників... Прости, Господи, зухвале порів­няння, але для цих людей добиратися щонеділі і щосвята десять-двад­цять кілометрів по лісовому бездоріжжю до Храму Покрови Пресвятої Богородиці було не меншим вчинком, аніж для перших християн ПОЧУТИ Христа і ПІТИ вслід за ним іудейською пустелею.

Здалеку гурт людей, озброєних довгими палицями скидався на казкове допотопне військо, що вийшло на прю, не приведи Господи, з якоюсь бідою. А ближче – на подорожніх, що, блукаючи пущею, вийшли на берег моря, за яким має бути земля обітована, і не знають, як до неї дістатися. Підсилювали враження вузлики та кошики, які кожен мав при собі. Скромні панахидки, якими прочани прийшли пом’янути своїх небіжчиків.

Однак придивившись пильніше, отець Георгій помі­тив, що сьогодні пастви його побільшало аж на... так, на дві душі. Поряд із вчителькою на пенсії Ольгою Михайлівною, тієї самої, що поста­ча­ла йому книжки з історії України і новини зі всього світу, стояла незнайома юнка у білій сукен­ці. Струнка постава і світле, розпущене по плечах волосся, робили її схожою на тоненьку берізку.

– А це моя внучка Леся, – зашарівшись від гордості, сповістила вчителька. – З Києва приїхала бабуню провідати. Леся в нас розумниця, студентка фізико-математичного факультету. А вірші пише, як Леся Українка!

Дівчина теж зашарілася від бабиної похвали, але не поту­пилася сором’язливо, а, навпаки, подивилася на отця Георгія з такою шляхетною гідністю, що отець Георгій аж здивувався: за роки свого свяще­ничого служіння у Храмі на болоті він не стрічався очима з таким чистим, відкритим і... «свобідним» поглядом. Тай у його власної юності, вихо­ва­ної радянським режимом, був інший по­гляд, у пря­мо­му і в пере­носному значенні цього слова… Так ось вони які, діти Незалежності! Покоління, яке виросло… Боже мій! Так… виросло з тих немовлят, з тих нещасних діточок, над життям і долею яких заніс свій убивчий меч, виплеканий такими, як він, Георгій Бунчужний, хвалений «мирний» атом! Радше, безвідповідальне безголов’я таких як він, безбожників! Але ж, дивлячись на це чисте досконале створіння, не скажеш, що виросло в обіймах монстра… Що ж воно виходить?! Невже, справді, не такий страшний чорт… чи то пак, Чорнобиль, як його малюють у своїй уяві схожі на Георгія Бунчужного люди? Але, Господи, що він плете? Що ти плетеш, грішнику, забувши, що крапля Божого милосердя сильніша за вселенську ненависть Сатани! Вседержителю, Чоловіколюбне, Слава Тобі, Боже Всемогутній, що бережеш дітей людський… яких ми, батьки, не бережемо…

Перед очима священика постав нерозгаданий трагічний образ нежданого гостя нічного – Юрка, в очах якого було стільки… образи й недовіри… І болю – майже синівського – як до непутящого батька. І знову серце попа-затворника пронизав різкий біль за ненародженим сином… Жаль, не встигли вони до Чорно­бильської трагедії стати батьками: Таня – зайнята партійною роботою, а він – кар’єрою і дисертацією про безмежні можливості мирного атому.

Згадка про дружину, про минуле, потрачене на несусвітні ідеї і неварті доброго слова ідеали, тільки поглибила печаль: чому він так бездарно промарно­тратив, розтринькав свою молодість? Своє життя?! О-о, як йому хотілося, щоб діти, народжені Незалежністю, не повторили помилки своїх батьків? Дай Боже, щоби було так... Та вже є! Як би там не було, а розкрилений погляд цієї дівчинки-берізки звістує, що у тому білому світі, який він, Георгій Бунчужний, покинув понад двадцять років тому, не все так і погано. Головне, що Господь Милостивий вберіг популяцію від генетичних мутацій і духов­них деформацій!

Принишкла паства з благоговінням спостерігала, з якою любов’ю пастор вітає кожного з них. Тим часом отець Георгій з трепетом душевним перевів погляд на другу, незнайому ще йому душечку. І – тільки глянув, як хитнувся під ним берег, а душа обімліла і заволала до Неба:

«Господи, Отче, Творче і Заступнику наш, усе з волі Твоєї і в руках Твоїх! Не покидай дітей людських, не покидай!».

Але на обличчі священика, осяяному усмішкою, навіть тінь не промайнула. Приязно усміхаючись, отець Георгій підійшов до «сердешної Оксани», як він називав подумки наймолодшу свою мирянку – багатодітну маму, що жила на глухому лісовому хуторі Бобрик разом з гризотами, злиднями та своїм численним виводком, який поповнювала бозна від кого в цій глухомані ледь не щороку, спитав:

– А що це за янголятко до нас прилетіло, сестро?

Скорботне обличчя «сердешної Оксани» перекосила вимучена усмішка.

– Це мій найменшенький… – видавила з себе. – Я ж вам розказувала, що він народився… якийсь… не такий, як усі діти.

Дитя справді було, Господи, спаси й помилуй, мало схоже на людське: одні кості та шкіра. Яйцеподібна, рахітична голова, до якої ніби… приклеєне бліденьке, аж зеленкувате личко з розкосими, якимись світло-темними, ніби дзеркальними, очищами...

І знову трепет Страху Господнього пронизав усе єство священика: Господи, спаси й помилуй, маля нагадувало... інопланетянина... чи то пак – тих зелененьких головатих гуманоїдів, відзнятих радянськими спецслужбами на кіноплівки, які їм, фізикам-ядерникам, працівникам засекречених об’єктів, спеціально показували ще в 70–8-х роках минулого вже століття для загального розвитку. Але передовсім – «ради бдительности», про той випадок, якщо інопланетянам «стукне» у їхні гостроверхі голови розпочати свої «зоряні війни» проти Радянського Союзу. Адже ж, як попереджав за кадром сталевий голос диктора, «першими об’єктами агресії позаземних цивілізацій найімовірніше стануть радянські військові бази, космодроми та атомні станції».

«Та певно! Тим інопланетянам нічого більше робити, як лиш підривати наші станції, поїзди і космодроми, – думав тоді з досадою. – От кручкотворці! Уже в космосі шукають ворогів, щоб на них сперти власні «недоработки» та головотяпство!».

Так і вийшло, як він передбачав: винних у чорнобильській трагедії теж шукали на небі... хоч і не в Господніх чертогах. Але він сам, провідний спеціаліст і науковець Георгій Бунчужний, і на Страшнім суді засвідчить, що тоді, в ту страшну апокаліп­тичну ніч, у квітневому небі над четвертим блоком висіли тільки великі, як волоські горіхи, рідні українські зорі... Як і те, що без втручання Вищих Сил, пожежу на четвертому блоці ЧАЕС не вдалося б погасити… І це підтвердять усі, хто там був тієї квітневої ночі, – і живі, і мертві…



Зусиллям волі отець Георгій вгамував бурю почуттів, думок, спогадів, що звихрились у його душі, погладив хлопчика по голівці, попросив маму:

– Давайте, Оксано, синочка – я понесу. Так буде безпечніше... І ходімо! Ставайте один за одним і – крок у крок – ступайте за мною, підстраховуючись палицями. Але – не бійтесь: стежка надійна, ви її бачите перед собою, тож нею й рушаймо.

Взяв на руки покірну дитину і розгубився – не відчув її ваги! Здавалося, несе на зігнутій в лікті лівиці один дух безтілесний... Стало не по собі. Згадалися пророцтва японських вчених, які першими прибули на зруйновану ЧАЕС. Тоді він обурився, почувши, що через 20 років на територіях, уражених радіацією, жінки народжу­ватимуть мутантів. Він не хотів вірити цим... бридням. І не тому, що й досі вірив у безпечність мирного атому, а тому, що вже… якоюсь частиною душі чи центрами в мозку… повірив у милість Божу і Його любов до людини… У те, що Господь (чи Вищий Розум) не допустить виродження тих, кого створив по власному образу і подобі.

І от – дожив: він тримає на руках дитину-мутанта, яка нічого не споживає, як скаржилась Окса­на, крім підсолодженої цукром води, лісових ягід та грибів. Почувши про такий «раціон» малюка, він навіть обурився:

– Як? Ви годуєте малу дитину радіоактивними грибами? Оксано, хай врозумить вас Господь, бо тільки Він один знає, скільки рентген у тих ягодах і грибах, що ростуть у наших пущах!

– Та він нічого більше не хоче! – виправдо­вувалася перелякана жінка.

По цій розмові отець Георгій тяжко катувався, не міг простити собі недозволену його саном глухоту, неувагу до життя своїх парафіян. Адже ж по сердешній Оксані було видно, які в неї статки, як тяжко жінці виживати зі своїми дітьми серед злиднів і безробіття! Може в них тільки й того на столі, що гриби лісові та ягоди, що аж світяться тими мільйонами кюрі, які виригнув зі свого черева четвертий блок Чорнобильської атомної десятки років тому і – продовжує вивергати!.. В тому ж то увесь жах, що потривожена преісподня продовжує дихати нам в обличчя смертоносною сіркою! А слуги її нахабно брешуть, нібито розлюченого Змія приборкано! Що все в порядку! Що саркофаг – надійно захищає народ України від подиху атомного монстра! Але це дитя... воно – сама правда, страшна, трагічна... І від неї – нема ради!

Та все ж… та все ж сьогодні, сповідаючи Оксану, він скаже те, що давно збирався сказати як... ну, можливо, не як духівник, а просто як людина, обізнана з можливими наслідками планетарної катастрофи:

– Сестро, не народжуйте більше!

Так! Хай простить йому Господь, але він, отець Георгій, скаже ці слова…

І раптом… нога настоятеля послизнулася на купині і він ледве втратив рівновагу! Зляканий, міцніше пригорнув до грудей Оксанине дитя, звів очі до Неба, попросив подумки:

«Господи, прости грішного, бо чи маю право давати ці недостойні поради нещасній матері, якби навіть була вона найбільшою блудницею на землі? Чи маю право, знаючи, що всі, навіть у гріху зачаті діти, народжуються янголами! А може, Господи мій, я одного із них несу? Янгола-мутанта? Чи мутанта-дитину? Все одно… Але, Творче Милосердний, Твій раб Божий, ще не готовий осягнути цю Твою таємницю».

Наразі відчув легке поколю­вання в руку, якою притискав до грудей дитину. Ніби від елек­тричного струму низької напруги... Скосив погляд на хлопчика: маля майже впритул дивилося на нього уважними дзеркальними очищами, в гли­би­ні яких, здавалося, проскакували голубуваті іскорки.

І тої ж миті отець Георгій згадав жалібну скаргу Оксани:

– Отче, він світиться вночі!

Здалося, в очах дитини промайнуло щось схоже на іронічний усміх, але на блідому, аж зеленому личку не тріпнулася жодна рисочка. Не здригнувся і міцно стиснутий у ниточку ротик.

– Отче, ця дитина така розумна, що я часом її боюся. Він знає все наперед і розраює мене, коли плачу. Каже, що забере мене на... Небо... Певно, панотче, ми скоро обоє помремо! То ж прошу вас, отче, потурбуватися про решту моїх дітей, – лебеділа сердешна Оксана минулої неділі. Тоді він, заспокоївши жінку, здивувався:

– Але ж ти казала, дочко, що дитя не говорить?!

– Він, отче, не говорить словами чи ротиком, як люди, а лиш самими очима! Дивиться на мене мовчки, а я чую, що говорить... І все розумію.

Тоді він, грішний, подумав, що свідомість бідної жінки не витримує випробувань, посланих Богом, і цілу ніч молився, просив Його змилостивитись над нею, зберегти їй розум задля тих дрібнесеньких діточок... Однак… щойно сам переконався, що жінка не вигадувала – дитина справді роз­мов­ляє очима! Чи то пак, подумки… А ще точніше, встановивши так званий… телепатичний зв’язок... О! От і зараз...

Отець Георгій знітився, відчувши якимсь сьомим чуттям, що дитина… ніби читає його думки і реагує на емоції, але… не наважується заговорити. Бережи, Господи, і це створіння Своє...

Жалість до Оксани, до її дитяти – перейшла у тиху ніжність до горстки людей, які мовчки, крок у крок, йшли слідом за ним, пастором своїм. Та все ж – не ним покликані до Бога, а – Богородицею. Матір’ю Божою, яка одна може зараяти і цій дитині… Ось, у день ЇЇ величного свята він покаже Матері це дитя і спитає: «Як нам бути, Мамо? Як нам жити далі, Всеблагая?».



Обережно, наче коштовну тендітну іграшку, притискав отець Георгій до грудей невагоме тілечко дитини, і воно у відповідь ледь поколювало його в руку теплом, схожим на те, яким колись його лікували... електро...

От тобі й маєш! Він забув, як зветься той популярний пристрій, яким лікували в радянські часи всі хвороби й недуги!!

– Електрофорез, – підказало хлопченя, не розтуливши вуст.

Отець Георгій вдячно усміхнувся, і знову від­чув легке, як від батарейки, поколювання в руку. Очевидно, дитя в такий спосіб засвідчувало своє вдоволення бесідою. Але, Господи, звідки воно, народжене навіть не в пологовому будинку, а на копиці сіна, чи, в кращому випадку, на полу в якоїсь баби-повитухи, знає такі терміни, якщо на їхньому хуторі, скаржилась Оксана, і світла нема?!

Ох, ще одна Оксанина біда: якийсь заблудлий зек, з тих короткочасних розрадників, які бозна-якими вов­чи­ми стежками, приплутувався час від часу до воріт цієї лиходолиці, вже років зо два, як відрізав дроти електромережі, що вели до її хати, і разом із трансформатором відволік у найближчий пункт прийому металевого брухту…

Отець Георгій зітхнув і… Чи це йому причулося? Та ні, хлопчик теж зітхнув, мовби співчуваючи отцю Георгію, і зазирнув йому в очі своїми печальними світанково-присмерковими очима-свічадами. Настоятель спаленів від сорому, ніби допіру брутально облаяв, обізвав жінку при її дитині, яка сама страждає від сорому за свою матір, але навіть під страхом смерті не віддасть її на поталу людському осуду…



Над болотом стояла тиша, тільки час від часу почавкувала під ногами парафіян драговина. Уся увага людей була зосереджена на стежці. Страхуючи себе довгими палицями, люди намагалися ступати слід у слід за своїм поводирем. Не менш зосеред­же­ним і уважним був і сам пастор, відпові­даль­ний перед Богом за життя цих людей, яким він потрібний, і які потрібні йому, з якими він поєднаний цією стежкою, і поріднений Храмом, до якого вона веде.

Уже котрий десяток літ триває ця нелегка дорога, цей Хресний путь... Досить часу, аби пізнати кожного, хто ступав за ним, краще, аніж самого себе. Так, він знав кожного з них – до найпотаємнішого закамарка душі... Може тому, коли вони сповідалися йому у своїх нехитрих, майже безгрішних гріхах, душа його корчилася від сорому – і за себе, і за всіх тих, всеможних і маєтних, власть імущих, але похряслих у таких гріхах, що на них нема де хреста класти, а він, священик, мусить просити Бога за їхнє здравіє...

Грішний, він не міг піднятися до заповідано Богом у Його заповідях! Ця незрівнянна ні з чим доброта Всевишнього до кожної тварі своєї… Ця сувора настанова – вимолювати для кожного черва земного право на помилування, на благодать Божу…

Раніше, ЦЕ якось... муляло душу грішного папа, а гризти почало, коли сердешна Оксана раптом посеред Богослужіння вийшла з церкви і простояла за дверима аж до сповіді. А на сповіді зізналася, що не може чути, коли отець Георгій починає просити Бога за тих, що при владі. Бо їм Бог і так помагає з усіх боків, замість того, щоб помагати таким, як вона, котрі гниють у цьому радіаційному болоті разом з дітьми, забуті і Богом, і тими, про кого він дбає. Жінка ридала від страху перед Божою карою, а ще більше – від обиди, від гніву, що не покидав, палив її душу навіть під час сповіді.

– Не за їхнє благоденствіє я Господа прошу, – сказав тоді отець Георгій, – а за те, щоб Всевишній давав їм совість і розум бути добрими керівниками, дбати про державу і нас, народ... І щоб вони, керівники наші, поміняли господаря свого – на Світлого посланника Божого.

– То чого Бог не робить так? А я знаю чому! Бо вони, ті олігархи з депутатами, обікравши нас, церкви йому строять?!! – Захлинулася жінка риданням. І він нічого не зміг їй відповісти, окрім того, що відпустити гріх справедливого гніву.

І ось тепер Оксана принесла свою хвору дитину, щоб прикласти її чолом до чудотворної ікони Матері Божої, яка від Різдва несподівано для самого настоятеля оновилася фарбами, а за тим і замироточила. Якби він не був сам тому свідком, то не повірив би. Матеріалістичний світогляд, виявляється, сидить в ньому набряклим фурункулом... як і казки про волхвів, і байки про інопланетян, посланців позаземних цивілізацій, як оце нещасне пост-чорнобильське дитя, що дивиться на нього очима старого мудреця... чи святого мученика... А, може, й справді – посланця Божого, який розуміє і знає більше про людей, аніж вони самі...

Але це вже думав не отець Георгій, а інженер-атомник Георгій Павлович Бунчужний…Тож коли під ними знову хитнулася купина, і хлопчик тісніше притулився до грудей, отець Георгій поспішив їх захистив від посягань преісподні хресним знаменням.
Категория: 48 | Просмотров: 680 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011


ЛІЛІЇ ДЛЯ БОГОРОДИЦІ

Не встиг Юрій провести тоскним поглядом покликаного паствою отця Георгія, який за мить розчинився в молоці туману, як перед ним став, мов з-під землі вискочив, «чорний браток». Не м’ятий – не клятий, чисто виголений, у виглад­женому «похоронному» костюмчику, в тих же сонцезахисних окулярах та шкіряних рукавичках.

– Ти чого стоїш, парєнь! Дорога відкрита. Іди і винось. Пора їхати – нас чекає замовник. Між іншим, це дуже поважна і дуже впливова людина, тому я б не радив тобі випробовувати її терпіння... І моє також! – накинувся крутелик на Юрія, не вітаючись.

Нахабний, зверхній тон випадкового попутника, який, якогось дідька, вчепився в душу кліщем, неприємно покоробив юнака. Після одвертої і щирої бесіди з настоятелем, він уже жалкував, що зв’язався з невідомими бандитами, піддався на явну, авжеж, явну провокацію цього явно кримінального авторитета! І то тільки тому, що цей… «щезник» чортів невідомо як і звідки дізнався про його, невезучого Юрка, плани будь-якою ціною винести чудотворну ікону з цього болота, де її ніхто, крім божевільного попа не бачить, принести потайки до тата в лікарню, щоб він притулився чолом до її вуст, І от тепер катувався: навіщо? Навіщо він згодився стати спільником цих, по всьому видно, «злодіїв у законі», добровільно піти на злочин? Адже одна справа «позичити» образ Богородиці на деякий час задля святої справи – зцілення нещасних, Богом забутих, душевнохворих людей, і зовсім інша – вкрасти її для якогось багатого покидька, якому, бачите, закортіло до всього – ще й чудес? Звичайно, той багатій думає, що за його погані гроші можна купити все, навіть самого Господа Бога з Богородицею! Щоб вони його стерегли та ще гостей розважали!

– Ты, че, парень, збрендил? – приступився браток ближче, підозріло, якось по-звіриному, принюхуючись та прислухаючись до гнівного клекоту, що підіймався в душі юнака. – Ты че там замышляеш – клятву нарушаеш? А? Смотри мне! А то...

– Слухай, відчепись! По-перше, я ніякої клятви тобі не давав, по-друге, не лякай – лякані... – обурився Юрій. – По-третє, я ще добре подумаю, чи влазити мені у ваші темні дєлішки.

Крутелик, видно було, не чекав такого спро­ти­ву, тож на секунду навіть розгубився. Стояв, з дива онімілий, ніби язика проковтнув. Реакція братка, досі напористо-нахабного, підба­дьорила Юрія. Правду кажуть, що з ворогом треба боротися його зброєю. Нахабство побивати нахабством, підступність – хитрістю. Ну, що отримав по мордах, хамула? Тепер будеш знати, як і на кого рот роззявляти! Так, ще вчора, заскочений зненацька бандюгами, він, Юрій, був готовий на все... Тепер же зовсім інша ситуація – вони з попом порозумілись, і він сподівається, що все можна буде залагодити без криміналу. Так, Юрій відчуває це... Він все чесно розповість батюшці і проситиме, щоб той сам поніс чудотворну ікону в лікарню, туди, де зцілення від неї чекають сотні нещасних, покинутих, таких, як тато, скалі­чених колишнім життям і режимом, людей. А, може, й самим Богом покара­них... Хтозна, але не йому, Юркові, про це судити… Тим більше, що такі акції, він бачив по телевізору, часто проводять настоятелі тих церков і монастирів, де з’являються чудотворні ікони, авжеж, спеціально возять по містах і селах, щоб люди зцілювалися.

– І ти в це віриш, у цей брєд сівой кобили, придумані попами байки тіпа про чудотворне зцілення? – роблено здивувався хазяїн «майбаха», прийшовши до тями. – Пхе! Ти ж мужик! Соврє­мєн­ний! А віриш, як сільська баба, у попівські казки!

– А ти що, думки читаєш? – зневажливо, в тон чортовому щезнику, спитав Юрій, не відчуваючи більше ні страху, ні сум’яття, які переживав ще годину тому, усвідомивши, що йде на порушення законів, і не тільки людський, а й інших – вищих. Тепер він тверезо мислив і чітко усвідомлював, що, хай і заради святої справи, але так по-дурному, через свою телячу простоту, потрапив у руки кримінального угруповання. Але даремно ці бандити намагаються його контролю­вати! Точніше – зомбувати і керувати при допомозі гіпнозу чи ще якихось психотропних засобів. Він бо не зовсім дурень! Щось теж знає, на чомусь теж розуміється!

По обличчю братка, що стояв спиною до сонця, пролетіла зловісна тінь. Чорні окуляри червоно зблиснули і згасли, і крутелик перейшов із бандитського «базарного» сленгу на «общепонятный русский язык»

– Слушай, урод, я не собираюсь вот здесь, в этой грязи, стоять и слушать твои дурацкие шутки. Ты обещал достать эту штуковину? То бишь – медальон? Обещал! Так иди и работай! Или ты боишься, что тебя кинут? Так вот тебе – поощрительный приз! Аванс! Сто тысяч баксов. Остальные четыреста получишь тогда, когда передашь медальон лично мне в руки. Ясно? А теперь – иди! Если, конечно, хочешь по земле топать, а не пиявок кормить в этой западне...

Браток не кричав, навпаки, вимовляв слова чітко, розмірено, ніби вбивав у голову Юрія дерев’яні цвяшки. Юрій зрозумів: «чорний» не жартує. Тим паче, що раптом відчув, як покидає його сміливість і рішучість, натомість покора і страх паралізують свідомість. Ще мить – і він готовий буде виконати будь-яку команду цього бандитського пахана.

«Боже! Поможи!» – заволав Юрко подумки і тої ж миті до нього знову повернулася притомність. Сам подивувався, коли раптом спокійно і миролюбно запропонував бандюзі:

– Тоді ходімо разом! Допоможеш. А то... та ікона ніби приросла до стіни.

– Не вимовляй при мені цього слова! – аж підскочив браток, мов ошпарений.

– А то чо’? – здивувався Юрій, вже одверто кепкуючи. – Нормальне слово. Це ж не «міліція» чи там… «тюряга, зона»…

– Не мели дурниць, придурку! Бо лиш загуде за тобою! І не бреши! «ВОНА» тримається на кількох гнилих дерев’яних цвяшках! Всього-на-всього на кількох гнилих цвяшшшшках! – уже зашипів гадом, втрачаючи терпіння, браток.

Пропозиція Юрія допомогти, схоже, роздратувала і настрашила цього… щезника–пострибунчика: то він тут, то – чортзна-де... Он як поблід! Як дідько від ладану! Чого б то? Невже не хоче залишати слідів, кримінальна морда? Авжеж, не хоче... Досвідчений мародер! І, по всьому видно, тут не раз вже бував, он як все знає, навіть про цвяшки! Але що ж йому завадило самому віддерти ікону? І чого це він боїться навіть в церкву зайти? Ходить же ось по подвір’ю не криючись, а в церкву боїться?..

– А-а! То ти вже пробував... винести її... – похмуро зіронізував Юрій вголос. – І, мабуть, теж не зміг її відірвати? Ну тоді знаєш, що я не брешу: вона навсправжки ніби приростає до стіни, а потім взагалі – зливається з нею.

– Так! Давай рухайся! Це твій останній шанс! Якщо ти цього не зробиш до приходу сюди богомольців, он, чуєш, голоси? То тобі – не жити. Ясно?

«Боже, що мені робити? І що взагалі тут відбувається, на цьому болоті?» – затужила-заридала Юркова душа, лякаючись знову впасти в залежність від цього кримінального слуги самого Сатани.



Сонце поволі піднялося над лісом, і в його промінні трясовина здавалася червоною, мов кров’ю залитою. Відчуваючи все зростаючий гніт нахабного братка, що чорнів навпроти грозовою тучею, Юрій швидко, мов рятуючись від гріха, пішов у церкву. Авжеж – від гріха подалі... Доки спокуса не зламала його, наївного хлопчака, цілком…

За порогом трохи полегшало. Але муляла цікавість. Тож сторожко підійшов до ікони, обдивився: справді, бандюга не брехав – тримається на кількох цвяшках. Дерев’яних, але ще міцних.

Однак замість того, щоб спробувати знову зняти образ зі стіни, Юрій став обзиратися, гарячково нипати по церкві, щось, сам не відаючи, що, шукаючи. Нарешті під столиком з іконками і хрестиками знайшов... Серп!

– Слава Богу, знайшов! – зрадів, не даючи собі відчиту, задля чого, власне, шукав, і що має ро­бити з цим серпом.

Взагалі, парубок мало розумів, що з ним відбувалося нині. На цьому болоті ним кидало з боку в бік, як на палубі вутлої шхуни, а голова йшла обертом від невмотивованих перепадів настрою, намірів і бажань... Іноді здавався собі дитячою електрон­ною іграшкою, якою управляють з різних пультів...

– Мати Божа, дай мені розум... – заблагав до чудо­творної, яку тільки що терзав, накручений «чорним крутеликом», тупо оглядаючи серп, яким панотець жав рогозу і татарське зілля. І… пригадав слова отця Георгія:

– За чварами і сварами забули ми про лілії для Богородиці...

– Авжеж! Як він міг забути, чого сюди прийшов! – зрадів Юрій і вискочив на церковне подвір’я – ледь не в обійми братка, який нетерпляче дочікувався його, знервовано позиркуючи в той бік, де гомонів, чутно було, зі своєю паствою болотяний піп. Та уздрівши Юрія, озброєного серпом, що виблискував на сонці, мов крива козацька шаблюка, чорний чванько, щойно самовпевнений і нахабний, перелякано сахнувся, зібгався, скрутився і луснув, як мильна бульбашка. Щез! У кліп ока!

Юрій остовпів. Оце то... фінт! Те, що бандит здимів від одного вигляду серпа, геть чисто збило його з пантелику. Але й втішило, бо, виявляється, справді, не такий чорт страшний, як його малюють. Це – раз. А по-друге, виходить на те, що навіть такі чорти рогаті, як цей кримінальний виродок, не такі вже й відважні, і цілком можуть з переляку в штани надзюрити, варто лиш їм показати кулака.

Наразі Юрієві подумалось, що вся ця божевільна колотнеча, цей абсурд з бандитами і попом йому просто сниться, тому що те, що з ним відбувається, нормальній людині могло тільки присни­тися. І то – на п’яну голову. Авжеж! Але, нарешті, до нього прийшло прозріння. Він згадав, що сьогодні велике християнське свято – Трійця, або зелена неділя, і він хоче принести квіти Тій, Яка була йому другою мамою, вдруге народивши його на світ. Шкода, що він і першій своїм мамі ніколи не дарував квіти… Не привчений був… тай соромився… А по правді, просто не знав, яка це радість – дарувати МАМІ квіти.

Тепер Юрко ніби збоку дивився на себе, бачив, як, забувши про осточортілого братка, виблискуючи серпом, простує до болота, як упевнено ступає по хистких і слизьких, мов крижинки на річці під час льодоходу, купинах, і йде по них так впевнено, ніби під ним не бездонна трясовиця, а бита лісова дорога. А от нарешті серед купиння-моховиння-жабуриння – озеречко чистої води, як скельце-люстерце, по краях прикрашене густим мереживом з листя і квітів сніжно-білих лілій, ніжно-жовтого латаття, кремово-рожевих глечичків. І він нахиляється і серпом притягує до себе ті розкішні вінки та гірлянди…

«Лілії для Богородиці», – чує перед собою втішений голос отця Георгія, а позаду... за спиною – скрадливі звірині кроки. Але Юркові вистачає однієї миті, щоб, уже з повним оберемком лілій, стрімко розігнутися, озирнутися і побачити, як, буквально за кілька кроків від нього, опадає, розсотується по трясовині чорними гадюками, велетенськими п’явками щойно цілком реальна постать братка. Ті гади болотні повзуть попереду, скручуються слизькими кублами на купинах, хапають за ноги! Але їм не спинити Юрія. Хода його тверда, як і віра в те, що він донесе і обов’язково принесе лілії Матері над всіма матерями…

Нарешті – берег! На острівці ще безлюдно, але з протилежного боку болота долітають людські голоси. Прихожани! Треба встигнути!

Якась незвична, радше призабута дитинна радість охоплює світлим полум’ям душу парубка, що поспішає з оберемком водяних лілій і латаття до відчинених навстіж дверей крихітної дерев’яної церковці. Але тільки зайшовши у храм, у його прохолодний затінок, Юрій помічає, що він справді... світиться! Чи то пак, це мерехтливе світіння, що німбом осяює його, насправді випромінюють водяні лілії та латаття, які він приніс Богородиці.



– Слава Господу, що дійшли! – перехрестився отець Георгій, ступивши на твердь. Парафіяни теж з полегкістю зітхнули, дякуючи Богові і Матері Божій, що перевели їх через безодню. Бо, нема де правди діти, щоразу перехід через болото був для них, не таких вже й молодих і ловких, неабияким випробуванням. Особливо, після того, як вони помітили, що стежка… рухається! Авжеж, вона щоразу пересувається то вліво, то вправо від куща калини, який служив їм поміткою з того дня, як вони вперше пішли через багну услід за козацьким попом. Тож один Бог відає, як отець Георгій непомильно знаходить стежку, і, взагалі, як їм усім вдається пройти по ній, не забруднивши, ба навіть не замочивши ніг?! Чудо та й годі! Присутність дива трохи лякала, але щораз все більше радувала людей. Отож схвильованим, веселим гуртом прихожани рушили до храму. Попереду йшов отець Георгій з Оксаниним хлопчиком на руках.

У церкві парафіян чекало ще одне чудо: переступивши поріг, вони не впізнавши свого храму, заквітчаного вінками водяних лілій, які, здавалося, випромінювали різнобарвне, як ялинкові гірлянди, сяйво.

Та найбільше вражений був настоятель. Попервах отець Георгій нічого не зрозумів, і був ладний сприймати все, що відбувається у храмі і поза ним, як видіння, послані йому Небом. Та роззирнувшись по церкві, побачив у самому кутку, біля столика з хрестиками, молитовниками і свічками того, на кого і сподівався… Юрій дивився на отця Георгія розгублено, ніби сам був здивований чи то власним вчинком, чи тим ефектом, який він справив на настоятеля і віруючих.

Отець Георгій вдячно усміхнувся юнакові і пішов готуватися до Служби Божої.

ДІДІВСЬКА П’ЯТНИЦЯ І ТРОЇЦЬКА СУБОТА

Тим часом, доки панотець, зачинившись у вівтарі, одягав ризи, жінки поставили справа коло престолу широкий ослін, застелили його вишитим рушником і почали викладати свої панахидки: хто хлібину, хто вузлик з крупами, хто баночку півлітрову цукру, а дід Петро Поліщук – куплену купно всією церковною громадою пляшку кагору для причастя. Усе, як наказував отець Георгій. Знаючи вельми скромні статки своїх парафіян, настоятель забороняв їм приносити в поминальні дні дорогі продукти та різні лакоминки, але найбагатша з них, вчителька на достроковій пенсії, позаяк в її селі зоста­лося більше вчителів, аніж учнів, Ольга Михайлівна, все одно приносила «на помин» то печиво домашнє, то горнятко з коливом, яке в довколишніх селах називають – «канун».

Ольга Михайлівна шанувала свого «козаць­кого» попа, як називала проміж себе паства настоя­теля Свято­-Покровського храму. Але, певно, більше – жаліла... Як людину, котрій, якщо люди не брешуть, теж довелося, як і її покійному мужу, побува­ти в самісінькому кратері чорно­бильського пекла. Ользі Михайлівні часом кортіло заговорити про це з панотцем, запитати, чи не знав він Євгена Ходися, але щось стримувало... Може, страх розтроюдити душу і свого, і його спомином про пережите? Бо аж страшно стає, коли згадаєш, скільки ж то їм усім довелося натерпітися! Вистраж­дати! Витримати такого, що й не всі витримували. От і Женя... не витримав... Не пережив...

Хоча, як часом думає Ольга Михайлівна, якби не його чесність, жив би Женя при здоров’ї й досі. Ніхто ж його не примушував кидатися у те пекло... Хоча... він теж, мабуть, передчував, що погано для нього закінчиться той експеримент. Був проти: боявся, що не витримають якісь системи. Конфлік­тував з начальством, особливо з одним... якого вважав порядним і знаючим спеціа­лістом з ядерної фізики, і який, на думку Жені, не мав права легковажити долею стількох людей ради черго­вого «авралу» на честь пролетарського свята. Чи ювілею, будь він не ладний! Певно, того чоло­віка, як і Жені, вже давно нема... І за що, ради чого вони – такі ще молоді, красиві, такі мудрі і вчені, поклали голови, життям пожертвували?! Будь вона прок­лята та страшна система, в якій людина була нічим, ні ким, тільки гвинтиком і засобом для здійснення якоїсь... чергової високої мети заради світлого кому­ністичного завтра. А те «завтра» і «після­­завтра» впало на голову, як сніг, тільки – чорний, радіо­актив­ний, смертоносний, нежданий у квітні – сніг...

Часом жінці здавалося, що отцю Георгію теж хотілося поговорити про чорнобильські події двадцятирічної давності, розпитати детальніше про її чоловіка-небіжчика, можливо, вони були знайомі, авжеж, на ЧАЕС майже всі були знайомі, але певно теж не смів тривожити важких споминів... Адже кожен з них розумів: є печалі, які носиш в собі, мов іржаві смертоносні міни, і боїшся до них доторкнутися... Тим більше, що знав: вчителька й без того карається своїм атеїстично-комуні­стич­ним минулим. Був такий гріх... був. Усвідомлений. Бо ж ніхто її, рядову вчительку рядової середньої школи з міста Прип’ять не примушував ще «до Чорнобиля», вбивати вперто в голови дітям, що Бога – нема. Що справжній бог природи і творець світу – людина, яка сягнула у своєму розвитку такої висоти, що розщепила атом! І примусила його служити на благо усьому людству!

Як та людина розчепила той атом, вчителька історії Ольга Михайлівна не знала, але була щиро вдячна всім, хто той атом розчепив, і побу­ду­вав Чорнобильську атомну станцію, бо тепер вона живе не в якомусь селі, а в сучасному місті енер­гетиків, в комфортабельній квартирі, має високо­опла­чуваного чоловіка енергетика, і виховує сина – теж майбутнього енергетика, впевнена, що її про­­стому людському щастю не буде кінця. І раптом – та жахлива аварія... мов кара Божа. І смерть Жені... І це вічне, не минуще почуття вини...



Поховавши через місяць після аварії на ЧАЕС чоловіка в його рідному селі Піщаному, що опини­лося майже на межі 30-кілометрової Чорно­бильської зони, Ольга Михайлівна відвезла сина-студента до своєї матері в Луцьк, а сама вирішила не шукати щастя-долі переселенської в чужих краях, не тинятися по приймах-комірних, а зостатися тут, в порожній хаті чоловікових батьків, тим паче, що й робота траплялася – у місцевій школі не вистачало вчителів. Однак не тільки страх перед переселенськими поневі­ряннями прив’язав її до Піщаного, а щось інше, в чому боялася зізнатися сама собі… Можливо, більша за горе –потреба покути? Так, потреба покути. І тому вона тут, у цій церковці...

За мирськими думками Ольга Михайлівна не забувала про свої церковні обов’язки регента і читця Святого Письма. Що поробиш, кожному у їхній невеличкій громаді доводилося виступати в кількох ролях, тільки дід Поліщук займав одну посаду, зате найголовнішу, – церковного старости. Отож, доки жінки, розкладали панахидки, ставили свічі на підсвічниках і квіти у вази на престолі, Ольга Михайлівна відкрила молитовник на розділі «Зелені свята. Троїцька Поминальна Субота». Гляну­ла на царські врата: за ними отець Георгій молився, готуючи душу до розмови з Богом і людьми. І на душу жінки зійшла тиха світла благодать…



Про отця Георгія, тоді ще «дивного чоловіка з хижки на болоті», Ольга Михайлівна прочула першою. Від школярів. Бігаючи по лісу, дітваки запримітили посеред трясовини якусь хатку і людину біля неї і подумали, що то вернувся бозна-звідки до свого куреня відлюдку­ватий лісник Вовк, котрий пропав одразу «після Чорнобиля». Але ті, хто знали Вовка, заперечили, мовляв, чули від жінки його, що жила в сусідньому селі Корчувате, ніби він давно, десь за місяць «після Чорнобиля», помер. Тож, зрозуміло, що всі ці плітки і факти тільки розпалили цікавість місцевих до Робінзона з трясовини. А одного разу, коли Ольга Михайлівна із товаришками пішла не так по гриби, як прогулятися пущею, той Робінзон сам вийшов їм навстріч і назвався священиком Козацької церкви, якою насправді виявилася хижа серед неприступних мочарів.

Ольга Михайлівна, як єдиний у цих багнах дипломований історик, зацікавилась несподіваною зустріччю і підбила жінок піти слідом за попом лиш йому одному відомою і видимою стежкою через болото, щоб на власні очі побачити ту (уявити ж тільки!) трьохсотлітню, а може, й давнішу, церкву. Так почалося їхнє знайомство, а з ним і спільна дорога до замулених джерел рідної історії, які виявилися, з погляду християнського священика... теж гріхов­ними, бо язичеськими.

Звичайно, з огляду на свій сан, отець Георгій у цих історичних бесідах не йшов далі за роки правління княгині Ольги та князя Володимира, зупинявся на часовій межі між Руссю язичеською і Руссю християнською, але вони часто говорили про тяглість і тривкість тисячолітніх прадідівських обрядів, звичаїв і символів, що переплелися з християнсь­кою вірою, мов коріння тремтливого сріблястого осокора і могутнього тінистого дуба.

Ольга ж Михайлівна з такою насолодою і пристрастю заглиблювалась у тисячолітню поліську пущу, населену русалками-мавками, вовками-вовкулаками, чортами–упирями, що забувала про неприязнь християнства до язичників, а згадавши, дивувалась, бо ж хіба наші пращури винні, що жили задовго до народження Сина Божого і поклонялися не Єдиному Вседержителю, а просто Небу, Сонцю і Рідній Землі, називаючи їх різними, але такими прекрасними поетичними іменами, що аскетична християнська віра не змогла відмовитись від духотворного дохри­стиянсь­кого багатства русичів. Всевишній Розум того не бажав. І це ще одне підтвердження того, що Бог – один і єдиний. Багато тільки в нього імен і ликів.

Але, Боже, який жаль, що тисячоліття пере­живши, зникає ця краса, як ранкова роса. Помирає, відходить у безвість разом з останніми жителями колись благословенних, а нині зганьбле­них людиною, країв, співуча говірка, в якій збереглися перлини давньоукраїнської мови – мелодійні дифтонги, якими предки поліщуків імітували звуки довколишнього світу. Сьогод­нішнім та ще й нетутешнім людям їх і вимовити важко, а баба Настя Синиченко, не бає, а начіє тая синичієнька спієває про давніє времіє, коли ще нашіє дієди жилі, то в ції пущі русалки уодилися да на берьозах гуойдалися, а вуовкалакі бієгали, начіє куоні. А сієчас чрез Чорнобиль нієма й людіє, тольки дієди з далієких світів приходют троєшної п’ятниці і сердютьса: што ви наробілі, шо не чутно тута смієху дієток? Хаді, Оля, дєідов памінати, а то бєда буде...



Ото ж вони всім селом і хуторами довколишніми і поминали Дідів учора. Щоб ті не сердились... А є за що сердитись, ой є! Такого правнуки наробили, що й самі не раді!..

Розкладаючи на клиросі аркушики із словами пісноспівів (ще один обов’язок: розписувати для кожного півчого, які молитви і після яких тропарів і кондаків, виголошених священиком, треба співати під час відправи), Ольга Михайлівна поглядала на церковну громаду: ось вони, останні скарбівничі незлічених, потоптаних у цих багнах, прадідами настараних статків: старий Петро Поліщук, Катерина Маткобожик, баба Настя Синиченко... Синичка, як любовно її всі вони називають... І що ж виходить? А те, що їм, забутим дітьми і внуками, нікому передати ключів від цих розкошів-самоцвітів, розсипаних по рясту і рясці. Одна тільки сердешна Оксана, як грибничка, облипла дітьми. Ото дякуючи Оксані та її дітям, ще є з ким «куста водити», і учту по «Дієдах справляти», і є ще кого в школі вчити сільським вчителям, котрі молодші. Бо старші, як-от вона, Ольга Михайлівна, змушені йти на дострокову пенсію... Вимирає село... Висихають джерела... Гаснуть самоцвіти... Тому-то Ольга Михайлівна і викликала з Луцька внучку, аби та бодай раз побачила, які вони, ті давні, прадідівські звичаї. Отож учора, в п’ятницю, кількоро їх, старих бабів разом з Оксаниними школярами, вбравши Лесю у вінок з листя, «водила куста», а підвечір справляла «Дієди»: учту-трапезу по всіх померлих родичах. Ольга Михайлівна, сама недавно навчена, намага­лася поминати "Дідів”, як було колись: приго­ту­вала дев’ять страв, насипала по три ложки з кожної в тарілку та поклала на порозі, застеленому обрусом, аби «діди» вечеряли. А тоді скликала сусідів, всі разом наплели вінків з листя, сіли повечеряли та й пішли, одягнувши на голови ті вінки та свічі запаливши, на цвинтар: звітувати родичам, як жили і що зробили за цілий рік. Гарний, добрий звичай, на жаль, зберігся він тільки у поліських пущах-болотах, хоча й тут сприймається людом просто – як гарний давній звичай, а не як звіт перед померлими праотцями про свої діла і вчинки. Але трепет був... Ой був, душечка, здавалося, тріпо­тить, як пташечка, запитуючи себе: «А що, як справді... раптом вийдуть і скажуть: відповідайте!»

І, мабуть, не в одного покоління душа тремтіла від страху перед іспитом? Тому й розкладали поліщуки в цей день поминальний з обох боків цвинтарних воріт високі багаття… Бо й справді, як впевнилась сама Ольга Михайлівна, пройшовши між костри­щами, не так було страшно поночі йти на рідні могили, голосячи та співаючи русальних пісень.

Вчора вона теж голосила і розказувала Жені про своє невеселе пенсіонерське життя-буття, про отця Георгія, показувала внучку, котра не відходила від баби ні на крок, вражена усім цим древнім язичеським дійством. А наговорившись-наплакав­шись, почепила на хрест вінок, і пішли вони з Лесею додому готуватися до Троїцької Поминальної суботи. Удосвіта мали вийти, аби встигнути на Літію.
Категория: 48 | Просмотров: 656 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011


ЛІТІЯ

Ще рано бити в тулумбас

й скликати ворогів на тризну,

бо сходить Божа благодать на мій народ,

і на Вітчизну...



«Де він чув ці слова? І чому вони так запам’ятались йому? Він бо навіть у школі не міг вивчити на пам’ять жодного вірша, навіть, здавалось би такого простого і доступного Шевченка... А тут... цілий стовпчик!» – дивувався сам собі Юрій, повторюючи, мов зачарований, здавалось би недоречні у церкві рядки. Бо в церкві доречні молитви, яких він теж, як і віршів, не знав, бо теж ніколи не вчив. І не було кому його вчити. Коли він ріс, тата, який усе знав, уже не було. А мама за роботою не мала часу. У школі, де він вчився, хоч на той час, особливо після Незалежності, вчителі і почали згадувати про Бога, але якось ніяково, з оглядкою. Отож всі його молитви: «Боже, поможи» та «Господи, помилуй!»

Щоправда, з того їхнього з татом короткого пере­бу­вання у церковці після Чорнобильської аварії, зоста­лися у пам’яті незвичні урочисті слова, навіть згадуючи які, хотілося встати: престол, олтар, аналой, царські врата, іконостас, образи, клирос...



Поволі суєта у церкві вщухла, притихли урочисто на клиросі півчі – семеро жінок з дідом на чолі. Інші ж баби, жінка з рахітичною дитинкою, міська дівчина та він, Юрко, які представляли простих парафіян, побожно схилили голови. Раптом в глибині вівтаря високий тенор отця Георгія проспівав першу хвалу Богові і літня жінка, схожа на сільську вчительку, урочисто почала читати святе письмо, а решта мирян їй підспі­ву­вати. Юрій нашорошив вуха, намагаючись запам’ятати текс, але вчителька читала так швидко, що він мало що зрозумів. Тому приступив ближче і опинився перед самим престолом.

Коли ж царські врата розчинилися і вийшов отець Георгій, вбраний у святочні ризи, співаючи та обкурюючи кадилом право­славних, Юрій попервах навіть не впізнав у цьому величному священикові буденного, затриво­женого пригодами з ним, Юрієм, настоятеля Храму на болоті. Навіть погляд, який панотець іноді зупиняв на Юрієві, був зовсім інший… Так дивляться хіба що маленькі діти та святі з ікон…



...Тричі славили вони Триєдиного Бога, тричі молили Отця Небесного за здоров’я земних святих отців, за благополуччя України, її влади ї народу, кожного тут присутнього. Жінки, підспівуючи, втирали сльози, єдиний дід молився із заплющеними очима, а відсторонено-байдужий хлопчик на руках у худенької замученої жіночки, здавалося, усміхався...

– Нині, брати і сестри, – голос отця Георгія злегка тремтів, – ми маємо день скорботний, але й світлий і Богом благословенний, Троїцьку Поминальну Суботу. У цей день справіку, ще з часів християнської Русі, в нашого народу заведено поминати своїх пращурів, своїх праотців, тих, що були корінням, з якого постав на цій, дарованій нам Богом, украєній від раю землі, український народ. Тобто ми з вами, нині сущі. Тож не відступимо від настанов церкви, християнського звичаю і покону батьків, і помолимося за кожну рідну душу, що ходила по цій землі, обробляла цю землю, квітчала її злаком і квітом, шанувала ці ліси, ріки й озера, захищала їх від наруги і винищення. Помолимося за полеглих у всіх війнах, січах і боях, і за тих, хто життям своїм заступив нас із вами в останній, будемо просити про це Бога, битві Розуму з Безумом, Світла з Темрявою, Творця Небесного з князем преісподні. Ми всі пережили ті страшні дні і ночі, ті жахливі години, коли наша земля, увесь світ здригнувся від Чорнобильської трагедії. Багато з нас були безпосередніми учасниками тих подій, не задумуючись, не усвідомлюючи, на чийому вони боці: Творця Вседержителя і Чоловіколюбця, чи – на боці руйнівника і людиноненависника Сатани, того самого поверженого Господом янгола, що вибрав собі шлях темряви і смертоносної духовної чорноти, і досі розсіває той безум серед людей і народів, провокуючи братовбивство, війни, геноциди, ненависть і ненасить, підриваючи віру в Господа. Це він спокушає нас розкошами надмірними, негідним багатством, лукавою славою і незаслуженими почестями і посадами запродатися йому душу, щоб потім, вселившись у наші безбожні, осліплені гординею і самовпевненістю душі, нашими ж руками творити зло! І ми піддаємося! І творимо самі собі зло. Собі і своїм дітям! Зло за злом! Чорнобиль – за Чорнобилем... Чорний біль. Гіркий біль. І не чуємо Бога, не чуємо його засторог і пророцтв його апостолів про Звізду Полин, яка впаде на землю і згіркнуть води у ріках… згіркне солодка кров нашої землі. І не каємось… не робимо висновків для себе. Тверезих, розумних висновків. Адже, брати мої і сестри, Чорнобиль – це не лиш горе, і наука тим, хто забув, що світло не там, де горить електрична лампочка, а де жевріє лампадка любові до Бога, а отже до того, що Він сотворив, оживив і нам заповідав. А заповідав Господь нам – цю землю і щастя жити на ній – багатство, яке ми так підступно занапащаємо, забувши уроки Чорнобиля, і сьогодні. Усі: від великих світу цього – до малих, таких, як ми з вами, переступаючи щохвилі закони Божі.

Але дні поминальні не лише для скорботи, а й во славу тих мучнів і лицарів, яких було більше серед українського народу, і чий дух незборимий досі тримає цю землю і небо над нею. Тож нині настала найвища пора згадати і вознести соборно до Бога і Богородиці, Пресвятої Діви, молитву і за тих героїв, що полягли за нас з вами ще понад триста літ тому, у ці дні, у цих болотах. Мужніх оборонців України, на честь яких зведений Божою милістю наш Свято-Покровський Храм. Молімося, брати і сестри, благаймо Бога відпустити їм, витязям, лицарям нашим, свідомі й мимовільні прогрішення та відкрити їм врата до царства Божого, і прийняти їх до воїнства небесного.

Та перед тим, як звершити Літію по убієнних героях, послухайте цю славну, хоч і трагічну історію про прадідів наших – козаків і ополченців війська гетьмана Богдана Хмельницького.

Отець Георгій враз міцно заплющив очі, ніби боявся осліпнути від блискавки небесної, і безгучно спитав:

– Господи, невже Ти простив мені, Господи, гріхи мої тяжкі? Невже послав мені Благодать говорити людям істини Твої?! Невже дав мені дозвіл на відпущення чужих гріхів? Спасибі Тобі, Господи…

Миряни, завваживши, що їхній священник раптово замовк, стривожено принишкли. Але отець Георгій тої ж миті розплющив очі, і, заспокоївши паству своїм «тихим» усміхом, почав казання:

– Ви, всі присутні у Храмі, вчилися в школі, і знаєте, що недалеко від нас, під печально знаменитим селом Берестечком, саме у цю пору понад триста літ тому сталася велика битва українського народу за свою свободу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. У кривавій, не вкритій славою війні загинули сотні, тисячі козаків, та не згинула Україна... І не згинула тому, що на оборону її стали триста українських спартанців. Стали ось тут, у цих болотах, на цьому місці, де стоїть Храм Покрови Пресвятої Богородиці...Тож, дорогі мої браття і сестри, прошу вас оглянутися разом зі мною у ті далекі часи і пригадати собі і дітям своїм, як це було і як це записано в нашу історію.

А записано так: 28-30 червня 1651 року під Берестечком відбувся генеральний бій козацького війська Богдана Хмельницького з поляками, який скінчився перемогою польської армії. Про перебіг битви збереглося багато свідчень, але всі вони настільки розбіжні, стільки в них дивовижного і легендарного, що тяжко скласти собі ясну картину тих жорстоких триденних боїв. Панує думка, що саме в час битви, як і перед тим під містечком Зборовом, зрадив козаків татарський хан. Він не тільки сам кинувся тікати, відкривши ворогові лівий фланг козацького фронту, але ще й захопив силоміць із собою самого гетьмана Богдана Хмельницького у той час, коли той кинувся було його перепиняти. Однак тепер історики доводять, що причиною польської перемоги над козаками під Берестечком була не зрада хана, а перевага польської артилерії, значна підмога двадцятитисячної німецької піхоти, добре вишколеної в Тридцятилітній війні, високі бойові прикмети польської кінноти, а головно — перевага польського плану бою, виробленого німецькими генералами. В результаті чого татари справді не витримали згубного гарматного вогню, сконцентрованого проти їх позицій, і почали в паніці відступати. Цим вони відкрили козацькі позиції з флангу. Та все ж козацький табір устиг «замкнутися», і цілих десять днів відбивав завзяті штурми й витримував облогу. І це тоді, коли самого Хмельницького в таборі вже не було, бо він, визволившись нарешті з ганебного полону зрадливого татарського хана, кинувся збирати нові сили на оборону краю, а команду над табором передав вінницькому полковнику Іванові Богунові.

Тим часом 10 липня Богун, змучений облогою, почав уночі потихеньку виводити своє військо з табору і вже вивів був значну частину артилерії й кінноти, але тут зчинилася тривога: поляки, побачивши відступ, вдарили по табору. Під натиском вимуштруваного війська неприятеля чимало українських вояків, переважно обозної челяді і повстанців-селян, загинуло в болотистих заплавах річки Стир, що прикривала козацький табір з тилу, багато полягло під шаблями ворога. Загинув і митрополит Йосаф, який старався вгамувати паніку й зупинити втікачів. На жаль, у руки поляків потрапила похідна канцелярія гетьмана Хмельницького з усіма дипломатичними документами та клейнодами, 28 гармат і багато всякої зброї. Одначе більша частина розбитого козацького війська встигла відступити в напрямку Києва. Але війна – є війна. Нелегко далася перемога над козаками й польській армії. Поляки, ослаблені через нестачу провіанту і хвороби, теж понесла великі втрати.

Очевидець битви під Берестечком француз П’єр Шевальє так описував завершення цієї справді доленосної для України битви: «В одному місці серед болота скупчилося триста козаків і хоробро боронилися проти великого числа атакуючих поляків, які натискали на них звідусіль. Повністю оточені, вони загинули. Залишився один, який боровся протягом трьох годин»...



Отець Георгій зробив паузу. Обвів поглядом свою нечисленну паству. Люди були трохи здивовані проповіддю, незвичною навіть для незвичного попа козацької церкви, який зазвичай після Служби говорив з ними про звичайні речі з їхнього буденного життя, лиш часом нагадуючи, що живуть вони у краях «кровію политих, і славою повитих». Але сьогодні він говорив про ту давню битву на болоті так, ніби сам був її учасником.

– Так пише історія, – помовчавши, продов­жував настоятель, – але в ній багато таємниць, зокрема, й темних, не розгаданих досі. Але сьогодні, браття і сестри, ми будемо говорити про високу таємницю нашого українського духу, нашої слави, якої ми не мали б ніколи без волі Всевишнього і молитов Матері Божої – заступниці нашого народу. Себто про те, про що не говорить історія. Про чудо Господнє.

Тож на мить повернімося подумки більш як на триста років назад на це саме місце, де стоїть наш храм, і ми нині стоїмо. Уявімо собі картину того кривавого світанку...

Схід сонця застав козаків по коліна в болоті, хоч насправді вони стояли на колінах у вранішній молитві Богородиці. А, помилившись, поклялися хором у триста голосів: «Мамо, згинемо, але не дамо Тебе в обиду». Але ми не знаємо, до кого були звернені ці останні слова, ця клятва передсмертна? До вбитих горем рідних матерів, що чекали їх по селах степових і хуторах лісових? До розтерзаної неньки України? Чи до Матері Божої – Покровительки українського козацтва?

І за мить по клятві козацькій забахкали пістолі, задиміли, задзвеніли шаблюки, заревіло ревом побоїще… І раптом посеред бою – не смерть прийшла по них, а явилася Мати Божа. Зійшла з неба по райдузі, стала на краю трясовини та й простелила по кривавому баговинні свою покрову білосніжну, і доки осліплені нападники очі протирали, триста відчайдухів перебралися по ній на берег, щоб з новими силами стати на оборону землі отчої і не раз ще здобути перемогу, зокрема, й найславнішу – рівно через вісім років, 1659 року, теж 28-29 червня (за старим стилем), під Конотопом над військами російського царя.

Але перш, як пом’янути героїв Конотопської битви, варто згадати історичні умови, які її викликали, і політичні причини, головною з яких була, як завше, підступна зрада російського царя, а саме: порушення Москвою угод рівноправного військово-політичного союзу, який уклав був з нею Богдан Хмельницький у розпал Національно-визвольної війни 1654 року. Особливо тиск із боку Московської держави на тогочасну незалежну Україну посилився після смерті гетьмана Хмельницького. Москва відкрито стала підтримувати за спиною законного українського гетьмана опозицію, яку очолювали авантюристи та політичні демагоги, не будемо згадувати їхні імена, щоб не прославляти знічев’я зрадників. В той же час московські воєводи, що засіли у Києві зі своїм гарнізоном, все нахабніше втручалися у внутрішньо-українські справи, порушуючи волю нового гетьмана Івана Виговського. Бажання Росії поневолити Україну було таким великим, що врешті російські війська розпочали збройний наступ на Україну. Щоб захистити незалежність України, гетьман Виговський змушений був повернути голову до Польщі і 18 вересня 1658 року підписати Гадяцький трактат з Річчю Посполитою, який в перспективі мав привести до «держави трьох народів», тобто до Корони Польської та Великого князівства Литовського мала приєднатися ще й Україна під назвою – «Велике Князівства Руське».

Зрозуміло, що з’ява на мапі Європи такого могутнього військового і політичного союзу, злякала Північного сусіда. Не бажаючи цього, Москва посилює репресії щодо України.
А 16 квітня 1959 360-тисячна російська армія обступає славне місто Конотоп, не очікуючи на ту героїчну відсіч, яку дали відважні оборонці козацької твердині – всього-на-всього 4 тисячі козаків та місцевих жителів.

Успішна оборона Конотопа, що тривала понад місяць, допомогли гетьману Виговському виграти час і зібрати майже 60-тисячне військо.

29 червня (за старим стилем) 1659 року полки Виговського підійшли до річки Соснівки, що омиває Конотоп, і, переправившись через міст, почали громити московітів. Коли ж на підмогу тим прийшов з полками князь Пожарський, гетьман Виговський умисно став відступати, щоб заманити противника в пастку. Тож лиш тільки вороги кинулися за відступаючими козаками, як упав міст, підпори якого козаки встигли підрубати загодя, і московіти рясно посипались у річку, яку козаки теж встигли попередньо загатити. Так важка московська кіннота по шию застряла в болотистих берегах річки. Саме в цей час українське військо і перейшло у свою знамениту контратаку, здобуваючи славну перемогу над численнішою у шість разів армією загребущого сусіда.

Отець Георгій зробив паузу, засумнівавшись, чи вірно він чинить, проповідуючи у храмі Божому про подвиги не святих ченців, а… лицарів бойової звитяги?

«Але ж ти – в козацькій церкві, чоловіче, самою Матірбожою благословенною!» –промайнула думка, а за нею друга: «Поглянь на цих людей, спраглих правди про себе! Чи не гріх повергати лукавим святенництвом їх розум у темінь невідання?».

Отець Георгій глянув на горстку своїх парафіян, що з інтересом чекали продовження казання, і камінь сумніву скотився з душі, і він продовжив:

– Однак, на жаль, браття і сестри, як часто траплялося в нашій історії, та грандіозна перемога під славним містом Конотопом не стала вирішальною у війні за незалежність України… І основною причиною цього знову ж таки була наша традиційна біда – розкол українського суспільства, радше його верхівки на різні групи, які по-різному бачили ту ж таки нашу вистраждану незалежність.

– Достеменно, далася взнаки столітня бездержавність, що значною мірою сприяла розгулу анархії, появи всіляких опозицій, які легко ставали знаряддям у руках іноземних сил. Що й нині спостерігаємо в сьогочасній незалежній Україні, – зітхнув отець Георгій. – Але жаль, що отак трагічно понад триста років тому ми втратили шанс збудувати власну державу. Хай би навіть входила вона в той троїстий союз… Та, на жаль, певно, таке вже українцям випробування від Бога, що з правіку вистачало снаги перемагати, та бракувало розуму – втримати перемогу. Заздрість і зрада, боротьба за булаву і маєтності, одвічне метання між двох корон – польською і російською – збивало вітром корону із власної голови, а змагання до свободи – заперечувало ідею державності...



Роздуми про минувшину так захопили отця Георгія, що на якийсь мент забув, де він. Ніби перемістився в часі на кілька століть назад: так зримо перед його внутрішнім зором одна за одною поставали батальні сцени під Берестечком, обсада Конотопа і переможна битва козаків з московітами. Навіть чувся гул січі, брязкіт шабель, іржання коней, людські збудженні голоси… Але це вже не були ті виснажливі нічні кошмари, які мучили його донедавна… Це була натхненна мить пробудження історичної пам’яті, пам’яті роду і народу, яка в ньому то спала-дрімала, то ліниво позіхала, а то «викидала коники», а бувало, що й наривала, як чиряк, кров’ю і гноєм. А в даний момент – вона, схоже, торжествувала!

Раптом священик мов прокинувся: побачив уважного, як ніколи, діда Поліщука, вражену Ольгу Михайлівну, здивованих Катерину, Явдоху та бабу Синиченьку… Ти ба! не лиш старі, а й молодь – Юрко і Леся – слухали! Напружене зацікавлення побачив (чи здалося?) навіть в дзеркальних оченятах Оксаниного «інопланетянина»…

Реакція парафіян водночас приголомшила і підбадьорила настоятеля, однак, боячись утомити їх чималим обсягом інформацією, вирішив завершити проповідь:

– Чимало полягло в цих болотах наших земляків у роки визвольних змагів за незалежну Україну в роки громадянської війни, а надто в часи Другої світової. Хоч для мене та війна залишилась таки Великою Вітчизняною… Адже ж не за сталінський союз пригноблених народів-братів гинули партизани у цих болотах, а за рідну хату, рідний поліський край, врешті, за ці самі рідні і щедрі для нас болота і пущі. Кажуть, немало партизанів і солдат радянських врятувала наша козацька церква. А це знак нам від Богородиці, щоб ми спом’янули вдячно і тих представників інших народів, котрі стали на захист української землі, як своєї.

Тож, дорогі брати і сестри, пам’ятаючи уроки минувшини, будьмо мудрими. Будьмо достойними і своєї землі, і своєї вистражданої держави, до якої ми перейшли з кривавого болота суцільних воєн, геноцидів, неволі, тоталітаризму, людиноненависності, але, слава Богу, не по трупах братів чи сусідів, а простеленим перед нами Омофором Пресвятої Богородиці. Тож научаймо дітей своїх і внуків, браття і сестри, бути гідними слави дідів і отців своїх, любити одне одного, шанувати одне одного, як частину свого роду і народу, любити цю землю, як вони любили, і не повторювати їхніх помилок... Молімо Бога за пращурів наших, згадавши усіх поіменно. Бо того бажає від нас наша покровительки Матір Божа. Це вона залишила на спомин про ті події церкву Свого Імені, щоби пам’ятали нащадки: з тим сили небесні – з ким правда. А правда, писав Тарас Шевченко, як і сила та воля – тільки у своїй хаті буває. Бережімо ж свою хату – Україну, дорогі браття і сестри, і молімо Господа за тих, хто зберіг її для нас…

– ... Як багряницею і дорогою одежею прикрасилась Церква Твоя, Господи, кровію мучеників Твоїх з цілого світу, задля яких благаємо Тебе, Христе Боже: спаси нас! Вислухай нас і помилуй!..

… Помолимось за упокій душ померлих... Подай, Господи вічний спокій померлим слугам Твоїм і сотвори їм вічную пам’ять!..

– Вічна пам’ять! Амінь… – луною тричі повторила паства вслід за отцем Георгієм.



Малиновим дзвоном­­-благовістом відлетіла молитва до неба і стало тихо, як перед сотворінням світу.

Отець Георгій стояв, оглушений тишею, що запановувала його душею після Священної Літургії, перед престолом Свято-Покровського Храму, дивився крізь розчинені двері на рідну вже йому пущу-драговину, і бачив, як у промінні призахідного сонця поволі червоніють, ніби обливаються кров’ю, спочатку верхівки дерев, потім попелясті тогорічні бунчуки-мітелочки очеретів, далі – густо здиблені в гору зелені шаблюки татарського зілля, а за ними – брунатно-смарагдове ряденце трясовини. Драматична гра кольорів, світла і тіней, що відбувалася в якійсь... сакральній тиші, наповнювала єство отця Георгія божественним трепетом… разом з тим якимсь… незбагненним первозданним, глибинно-нутряним, майже язичницьким захватом перед Природою. Тепер він розумів, наскільки сильно древні поганські племена праукраїнців ідентифікували себе із природним середовищем, що назвались – полянами, древлянами, навіть – драговичами! Не богами-господарями, а частиною, лиш часткою своїх полів, дерев, драговини… Так! Навіть драговини. А ми й досі їх так зверхньо, по-вченому прозиваємо поганами. Це ми – погани, «славних прадідів великих правнуки погані». Величаємо себе «цивілізацією», гадаючи, що вона – в прогресі науки і техніки, і не здогадуємось, мудрі-друковані, що все – навпаки! Цивілізація – в Любові – у Вищому, Божественному визначенні цього слова спочатку – до ближнього і близького, а потім – до світу і всесвіту…

Раптом отець Георгій зловив себе на тому, що… переступив межу, дозволену його саном! Став на захист предків-язичників, яких поганами вперше назвали… перші на Русі християни. За всіма догматами і постулатами Церкви, можливо, він як священик і не мав права того робити. Але як син цієї благословенної Небом землі, вітав мудрість перших хрестителів Русі і перших отців її Церкви, які благословили злиття народних обрядів, звичаїв з християнськими.

На жаль чи на щастя, не всьому, що відбувалося й відбувається у безмежному Божому світі, як і тому, що творилося в його власній маленькій душі, Георгій Бунчужний міг дати пояснення – ані як колишній фізик-ядерник, ані як теперішній церковно­служитель… Тай чи треба?

ПІД ОМОФОРОМ

Якби хто того суботнього вечора на передодні Зелених свят прибився до Кривавого Болота, то побачив би ідилічну картину. На острівці посеред трясовини світилася зсередини золотавим сяєвом свічок церковця, а біля неї просто неба на траві сиділи й гомоніли люди. Трохи оддалік високий чоловік у чорній довгій одежі чаклував біля невеличкого багаття...

...Отець Георгій розпалив невеличке багаття, щоб заварити чай у солдатському котелку, що його бозна-звідки приніс Юрій, Ольга Михайлівна розстелила на траві скатерку, розіклала, припрошуючи вгощатися, своє фірмове печиво. Одне подала Оксаниному хлопчикові. Той, взявши печенинку, довго і уважно розглядав її.

«Наче вперше бачить, – зажурилася Оксаниними злиднями Ольга Михайлівна. – Таке ж худесеньке, біднятко, що аж світиться...».

Хлопчик справді світився в лілових нічних сутінках, мов світлячок. Але на те ніхто не звертав уваги, бо лице отця Георгій теж світилося при молодому серпику місяця, як і кожного, хто сидів при багатті, а чи просто під рясними зорями.

– Гарно як! Начіє у раю, усе цві-і-єте... – цвірінькнула синичкою баба Настя Синиченко і знічено вмовкла.

– Як під омофором Богородиці... – шелеснула Поліна – скромна жіночка з найдальшого хутора Сосниця.

– А я Бога прошу, щоб так було гарно там, де зараз мій Женя, – зітхнула Ольга Михайлівна.

– А як прізвище вашого чоловіка? – неспо­ді­ва­но запитав отець Георгій, не відриваючи зачаро­ва­ного погляду від вогнища, що весело потріску­вало, розсипаючи на всі боки рожеві іскри. – Він, ви казали, працював на ЧАЕС?

– Так, працював… Женя Ходись… Так звали його… Наше прізвище Ходись, правда, Лесю? – відповіла, як видихнула Ольга Михайлівна і пригорнула до себе внучку.

– Ходись? Ви сказали Ходись?! – в голосі отця Георгія почулися тривожні нотки, а обличчя у відсвітах багаття взялося червоними плямами.

– Авжеж – Ходись… Чудне прізвище, правда, і рідкісне. Казав Женя, нібито так прозивали його прадіда за те, що мав звичку казати: «Ходись ту, маю щось казати».

– Будьте певні, там, де зараз... наш Женя Ходись, набагато краще, ніж тут, бо то – коло Бога... – сказав тихо отець Георгій по якійсь хвилі.

– Слава Богу, – теж ледь чутно озвалася Ольга Михайлівна, не звернувши увагу на прийменник «наш», бо саме в цю мить, ніби артисти, що зачекалися за кулісами, у нічну тишу увірвалося зі співами-переливами лісове птаство, защебетало-затьохкало, засвистіло на всі голоси, лади й регістри. Мовби перекривлюючи пернатих співаків, дружно й весело заквакали, задеркотіли на болоті жаби, заплескала по воді, скидаючись, риба.

– Оце то концерт! – захоплено вигукнула внучка Ольги Михайлівни. – Ви чуєте, бабусю? А я… я ще ніколи такого не чула! Супер!

– Під таку музику і спати шкода, – позіхнув, підмощуючи під голову кашкета, старий Поліщук.

– Діду, не спіть, будемо вечеряти, чай пити, – заклопоталися своїм єдиним дідом жінки, розливаючи по кружках запахущий, заварений з цілющого зілля отцем Георгієм, чай.



Та вже за півгодини зморені за день прочани спали покотом у теплій траві, вкрив­шись ліловою ковдрою літньої ночі. Не міг заснути тільки отець Георгій: тривоги не давали. Вже й молитви всі по третьому разу прочитав, а сон не йшов. Мимоволі пошукав очима те місце у високій траві, де лежав Юрко: спить сном праведника, хоч так і не признався, якими шляхами прибився на острів через трясовину… А може, тими самими, що й він, Георгій Бунчужний, змій повзучий, якому згодом судилося поповнити воїнство Георгія-змієборця? Ох, справді, «не суди й тебе не осудять».

І раптом отець Георгій аж сахнувся. Виявляється, не один він цієї ночі не спав: над темною травою світляною кулькою «зависла» непорушно голівка Оксаниного хлопчика, а очі… очі – блискучо-темні, як люстерка в пітьмі, дивилися в небо, всіяне міріадами різно­барв­них зір, з такою зосередженістю, ніби хотіли щось там розгледіти, або когось побачити.

Отець Георгій перехрестився: свят-свят, що це йому, грішному, таке погане мерещиться?! Дивиться собі дитя на небо, то й дивиться… А йому, схимникові, який тих дітей і близько не бачив, мерещиться казна-що!

Сердитий на себе, священик перевів очі на болото. Відсвіти самоцвітних небесних розсипів відби­валися у його темних водах, зливалися із роями блукаючих світлячків, творячи феєричне і прекрасне світ­ляне видовище. Пахло аїром, дикою гвозди­кою, вереском, чебрецем, м’ятою... У цьому медово-пряному коктейлі приємно гірчив запах полину. У верховітті дерев солодко зітхали натомлені за день пустощами молоденькі вітерці-леготи, здували з листя росу і вона, перламутрово подзвонюючи, осипалась у сонні трави...

Велично і розкішно сходили на сонну землю Зелені свята.

БИТВА

Мимоволі отець Георгій зіщулився – з болота різко війнуло холодною запліснявілою вільгістю. Ніби раптовий протяг зненацька відчинив заржавілу браму в потойбіччя, погасивши і зорі у вишині, і світлячки на болоті. Стало темно й глухо, як погребі. Отець Георгій глянув угору і не побачив неба. Глянув униз і не побачив землі і людей на ній. Одна темінь. І тиша. Та за якусь мить цю глуху, мов залізобетонну, тьму розколола з тріском і ляскотом сліпуча блискавка. Ударив грім, рвонув вітер, затріщала земля, захиталося болото, розпліскуючи по берегах брезклу віковічну твань. Закричали перелякано невидимі в пітьмі парафіяни.

Отець Георгій, злякавшись, щоб вони в паніці, не дай Боже, не втопились у трясовині, схопився і, перекрикуючи бурю, заволав, рвучи голосниці:

– До церкви! Усі – до церкви! Негайно! Тримайтесь за руки!... За мною! Де дитина?! Хто бачив дитину?

І вражено вмовк: на рівні власних очей побачив... дзеркальні очища Оксаниного хлопчика. Дитина... (ні, це йому не ввижалося!) дитина мовби висіла в повітрі! І... просилася на руки! Але дивуватися не було коли, тож отець Георгій підхопив маля, прихилив до грудей, і рушив до храму. Острів, залитий каламутною дощівкою, гойдався, як дірявий човен. Сильний ураганний вітер з дощем і градом буквально збивав із ніг, виривав з рук дитя, яке, на диво, не плакало, а тільки міцніше чіплялося ручками за шию настоятеля, який все намагався перекричати бурю:

– До церкви! Усі – до церкви!

І перелякані на смерть люди, заскочені зненацька дикою стихією, почувши крізь ревіння бурі голос отця Георгія, отямилися й собі вслід за ним стали виборсуватися з водяного варива і гребти щосили на рятівний вогник єдиної свічечки, що одиноко догоряла на свічнику біля престолу.

Благополучно діставшись до церкви, отець Георгій переніс хлопчика через поріг, посадив на встелену зіллям долівку, а сам кинувся назад у темне ревище негоди – рятувати старших жінок. І зіткнувся з Юрієм, обвішаним знесиленими пенсіонерками. Десь поряд у буряній темені метався розпачливий лемент сердешної Оксани:

– Де дитина?!.. Боже, де дитина?!

– Дитина у храмі! Жива-здорова! Дайте руку! – прокричав панотець, намагаючись допомогти жінці вибратись із водяного виру. – А де Ольга Михайлівна з внучкою? Де Поліщук?

Але мокра з голови до ніг Оксана не знала, де вони, ридаючи, але вже від щастя, що дитина знайшлась і жива. І тут отець Георгій побачив, як у глибині темряви мутна злива ніби полоще білу сукенку дівчини Лесі. Почув приглушений буревієм крик-стогін:

– О-о-ой!.. Бо-о-оже... О-о-ой, лю-ю-юди... Хто живи-ий, ряту-у-уйте! Оо-ой... спаса-а-айте!

І тут спалах блискавки вихопив з буремної водоверті страшну картину: вчепившись за кущі однією рукою, Ольга Михайлівна намагалася другою втримати за руку внучку, яку каламутний потік затягував у трясовину, що теж вирувала-клекотала розбурханим морем. Допомогти їм намагався старий Поліщук, що теж невідомо яким чудом зачепився за кущ верболозу над самим болотом.

Мокре волосся на голові панотця заворушилося. Не питаючи броду, кинувся у вир і в ту саму хвилину, коли всіх трьох нещасних мала поглинути безодня, висмикнув дівчину за поділ сукні із водяної пастки, а з нею – й Ольгу Михайлівну з Поліщуком. І тут гримонуло з такою силою, що панотець оглух. Бачив тільки, як за крок від нього ввійшла у воду блискавка, мов палаюча стріла, тільки задиміло і... І стало тихо! Буря так же нагло вщухла, як і почалася! Спішно, мов перелякане гаддя, стекли-сповзли у болото з острова каламутні ручаї дощової води. З неба махом спала чорна пелена грозової тучі, і знову весело заяскріли, наче вмиті, чисті і високі зорі.

Отець Георгій зітхнув з такою полегкістю, ніби йому три гори спало з пліч. Звів очі до неба, шукаючи архангелів. Бо якби йому хтось розказав про те, що тільки-но відбулося, він не повірив би. Не повірив би й самому собі, якби не свідки.

Мокрі, настрашені, ще не вірячи, що живі, не кажучи ні слова, пішли вони всі четверо на вогник свічечки, де їх під Омофором Богородиці чекали решта парафіян, слава Богу, живих і неушкод­жених. Не змовляючись, без команди отця Георгія, усі впали на коліна перед чудотворним образом Богородиці і вперше побачили на піднятих вгору її руках – Покрову. Вона сяяла, як різдвяний сніг!



За дверима церкви починало сіріти, а небо над ще темним лісом – рожевіти. На болоті теж розвиднялося. Густий білий туман клубочився, як небесні оболонки. На тиху після бурі землю сходило з небес величне свято Трійці.

Треба було готуватися до Священної Літургії.

НЕОПАЛИМА КУПИНА

Священна Літургія почалася з величальної молитви: «Величаємо Тебе, Життядавче Христе, і шануємо святого Духа Твого, що Його від Отця послав Ти божественним ученикам Твоїм...», – і завершилась словом отця Георгія до пастви:

– Дорогі брати і сестри! Ви знаєте, що підчас тайної вечері обіцяв Ісус Христос Апостолам, що після Вознесіння Свого на небо зішле на них Пресвятого Духа, який навчить їх всякої правди і додасть їм відваги йти проповідувати святе Євангеліє. Чи не пережили ми з вами цієї ночі щось подібне: коли вже втратили були й надію зостатися живими, десниця Господа нашого вгамувала бурю, спинила зливу, і витягла нас із пащі Звіра, а Богородиця молитвами до Сина Божого простелила перед нами свій Покров білий, як перед тими козаками, про яких ми вчора згадували на Літії, а народ їх у пісні увічнив: «тут їх триста, як скло, товариства, лягло»…А Святий Дух додав нам сили і мужності в нерівній битві з негодою, і зміцнив в одностайному бажанні допомогти один одному в біді. Так явив нам Всевишній Свою Триєдність: Бога-отця, Бога-Сина, Бога-Духа Святого! Тож хай дасть нам Трійця Свята сміливості чесно розказати про пережите Чудо Господнє іншим, не боячись бути осміяними чи зневаженими...

– Во ім’я отця і сина, і святого Духа, амінь! – повторили дружним хором парафіяни, тільки Юрій, почервонівши, опустив очі.

Нещасний парубок боявся, що хтось іще, крім нього, бачив, як казився, скакав-реготав у нічній веремії вчорашній його «поплічник» – отой чорний браток з «майбаха». То дробився-ділився на тисячі чорних рогатих чоловічків, то виростав у стоголового велетня, то клубочився чорним шипучим гаддям, то розлітався воронням, та все норовив заволокти Юрія у круговерть бурі… І тільки один Бог знає, як того не сталося…

– Вузькі й крем’янисті стежки до Тебе, Господи, – зітхнув отець Георгій, помітивши замішання хлопця.



Завершивши Священну Троїцьку Літургію отець Георгій святив на подвір’ї зілля, за яким не треба було далеко ходити: крок наліво, крок направо – і до твоїх послуг розкішні, вмиті росою (ніби й бурі не було) зарості розквітлого аїру, м’яти, папороті, кущі вільшини та верболозів, молоді клени та берези з осиками...

Парафіяни, як діти, підставляли під бризки святої води зелені оберемки і ще бліді від пережитого обличчя. Потім один за одним поверталися в церкву, по черзі прихиляли чола до чудотворної ікони. Останньою піднесла до вуст Матері Божої своє дитя сердешна Оксана.

«Так точнісінько колись батько підіймав мене, малого, до Чудотворної», – згадав Юрій і боязко підняв очі на Богородицю. По лагідному блиску ЇЇ очей, зрозумів: цього разу ВОНА впізнала його... І, може, й простила... Але чому в кутиках її очей зблиснули сльози? Чи здалося?..



Пора було розходитись по домівках. Попро­щав­шись із парафіянами, отець Георгій підійшов до Юрія. Був схвильований, навіть розчулений.

– Дякую Божому промислу, що привів, вас, сину мій, сюди. Ваша з’ява і все те, що ми пережили, просвітлила мою пам’ять, висвітлила гріхи, які мучили мене... А головне, що ми всі разом перемогли зло, яке не давало нам жити по-християнськи… Можливо, ви теж, сину мій, причетні до того, що Бог відпустив мої гріхи і послав Благодать відпускати іншим. Тож я і відпускаю вам всі ваші гріхи, хоч ви й не прийняли сьогодні таїнство євхаристії. Зате перед цим ми з вами в щирій бесіді один одному висповідались. Чи не так? Так. Спасибі вам і за те, що разом з громадою соборно молили Господа, аби жодна стражденна душа християнська – чи козацька, чи батрацька, чи вояцька – не блукала більше неприкаєно цими болотами, а приєднувалась до небесного воїнства, що там, на Небі, стоїть в обороні України…

І хоч Юрій мало що зрозумів із одкровення чудного попа, зате відчув серцем, що після того, що вони разом пережили, вони, нарешті, врятують і батька. А може, вже врятували? Може, Богородиця і перед ним простелила свій білосніжний Омофор і вивела з лікарні страшної і з недуги ще страшнішої? Бо на душі було незвично легко і світло.

– Отче Георгію, він хоче щось вам сказати, – до них підійшла сердешна Оксана з дитиною на руках.

– Я слухаю тебе, дитя моє, – лагідно звернувся до німого хлопчика отець Георгій, теж уже нічому не дивуючись.

Однак хлопчик мовчав. На його личку не ворухнулася жодна рисочка, не розтулився міцно стиснутий ротик. Тільки в глибині «дзеркальних» очей ніби іскорки проскочили, і в гулкій, аж ніби космічній тиші, що враз запанувала над болотом, чітко прозвучали два слова:

– Спаси Бог.

– Він дякує вам, – зашарілася сердешна Оксана від гордості за своє незвичайне мудре дитя.

«І заселять землю інші, духовні істоти, не залежні від ненаситної і гріховної своєї матеріальної оболонки, які насищатимуться Духом Божим», – чомусь пригадалися отцю Георгію останні слова, почуті від Волхва біля КПП ЧАЕС за тиждень до аварії 26 квітня 1986 року.

– Хай Бог береже тебе, дитино, і матір твою! – поблагословив отець Георгій.

– Отче! Отче, допоможіть нам переправитись! – покликали парафіяни з південного краю острівця, де починалася стежка через болото. Але отець Георгій не ступив, як бувало, з берега у багну, а, пропустивши наперед сердешну Оксану з хлопчиком, сказав:

– Ідіть самі. На що я вас і благословляю. Тепер ви краще мене знаєте стежку, яку стелить перед нами щодень над цією безоднею Богородиця.

… А потім стояв і дивився, як його паства спокійно, як битим путівцем, переходить трясовину: попереду процесії – Оксана з дитям, а позаду всіх – внучка вчительки на пенсії – Леся.

– А ви чого ще тут? – здивовано спитав Юрія, котрий нерішуче тупав на березі. – Доганяйте! Дивіться, як озирається на вас ота юна Мавка лісова. Та й батько зачекався: його сьогодні виписали з лікарні. Ідіть! Передавайте вітання від… його доброго знайомого – Георгія Бунчужного і… повертайтеся сюди. Я чекатиму вас. Обох.

Юрко аж рота роззявив від здивування, хотів щось спитати, але чудний піп суворо наказав:

– Ідіть! Батько чекає вас уже три години!

І збентежений Юрко не ступив – скочив у болото. Кілька хвилин отець Георгій для певності «тримав» поглядом постать парубка, але, побачивши, як той впевнено кинувся доганяти вервечку прочан, перехрестив і пішов до церкви. Кликало його туди щось схоже на відчуття дискомфорту, вини… чи сорому за невиконаний обов’язок. Тривожний туск в душі не минав, навпаки, переростав у гостре передчуття небезпеки... Так, він ясно бачив, як, поцілувавши Оксанину дитину в чоло, Богородиця заплакала. Але – чому? Невже та буряна, грозова ніч була тільки черговим випробуванням, а не остаточною перемогою над силами зла, що терзали цю землю і його душу? Невже, Господи?

В сум’ятті глянув на північний схід, туди, звідки прийшов і куди ось уже двадцять років поглядав з тривогою: у ясно-голубому небі над тим місцем, де за лісами мав бути Чорнобиль, висіла зловісна сизо-лілова хмара... І все зрозумів: битва триває!

З тривогою переступив поріг і скам’янів: Богородиця плакала кривавими сльозами!.. Хотів упасти на коліна, але почув тихий, наче мамин голос:

– Мерщій вставай і йди! Там, куди прийдеш, спитай кожного з царів людських:

«Ви що, не відаєте, що трапиться завтра, яким стане ваше життя?»

Скажи:

– Дихає сіркою пекло і не за горами день, коли буде відкинутий навіть від гробу свого кожен, хто землю свою руйнував і свій народ убивав! І прийде цей день, і понижиться гордість людини, і високість людей, і буде високим Сам тільки Господь того дня, і божки срібні, й божки золоті і божища – усі минуться!

– Вони не повірять, Мати Божа! Подумають, що я божевільний! Гірше! Вони не пустять мене й на поріг!

– Не говори про всіх. Кажи про себе і свою віру. Хіба ти не знаєш, що кожному буде по вірі його?

– Але ж я молився... Я за всіх них молився, але вони не вважали за потрібне пізнати Бога, то чи захочуть почути мене! І що я скажу їм таке, чого вони ще не чули?!

– І сказав Ісус: «Коли до царів і правителів поведуть вас за мене, не журіться, як або що говорити – тієї ж години буде вам дане, як маєте говорити, бо не ви промовлятимете, але Дух Отця вашого у вас промовлятиме».



Від цих слів отець Георгій заспокоївся: якщо це було Об’явлення, що Бог відкриває йому Знання, до цього закриті, то він готовий сповняти Його Волю. Піднявся з колін, підійшов до чудотворного образу Богородиці, зняв його, загорнув у вишитий Ольгою Михайлівною рушник, пригорнув до грудей, замкнув церкву і пішов через трясовину не питаючи броду туди, де за лісами-болотами сяяв невидимими золотими церковними банями Київ.

«Повертаються вітри на кола свої», – подумав, згадавши середину квітня 1986 року, контрольно-пропускний пост ЧАЕС і бліде обличчя Божого посланця, якого прийняв за божевільного... А що чекає його, раба Божого Георгія, у тому світі, з якого він втік?



Тим часом, на протилежному боці болота, миряни, нарешті, діставшись живими-здоровими берега, збуджено обговорювали нічні події-чудесії. Нікому не вірилося, що таке пережили, але те, що допіру, ось-ось, тільки-но перейшли самостійно трясовину, і ніхто не втопився, а деякі навіть ніг не забруднили (!), свідчило, що минула горобина ніч не приснилась, а була насправді!

Юрій останнім ступив із хисткої купини у м’яку лугову траву, і з полегкістю зітхнув, відчувши під ногами надійну твердь. Мимоволі глянув туди, де ще недавно мерехтів зловісним пульсуючим світлом бандитський «майбах» і… помітив (чи привиділось?) як упала на те місце в гущавині густа тінь, далі різко зірвався вихор, сколихнув підлісок, шугнув у верховіття старезних осик і хляпнув разом із збитим воронячим гніздом у багну!

«Так, значить, мені не примарилось! Он хто буянив цілу ніч на острові!.. Да-а-а, не з простими хлопцями я мав справу!», – подумав Юрій і озирнувся, сподіваючись побачити на тім боці трясовини одиноку постать отця Георгія. І... не повірив власним очам: там, де ще мить тому було Криваве болото – зеленів невисокий пагорб, а на вершині його сяяв маківками та хрестами золотими старовинний, дивної краси, дерев’яний храм.

– Неопалима купина. Кажуть, її бачать тільки посвячені, – сказав хтось зовсім поряд. Юрій озирнувся: дівчина на ймення Леся.

– Ви теж її бачите?! – спитав пошепки, ніби боявся пробудитися зі сну чи сполохати міраж.

– Бачу! – луною озвалася дівчина.
Категория: 48 | Просмотров: 592 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011



СПОКУСА

Вони понуро сиділи, обхопивши голови руками, на порозі церковці і мовчали, вражені тим, що сталося.

– Боже, в переддень такого величного празника!.. Такого свята! І – така біда... – бубонів сам до себе отець Георгій. – Але, слава Тобі, Господи, що Ти не допустив гріха... І Тобі, Царице небесна, Славо дів і матерів, чесніша за Херувимів, світліша незрівнянно за Серафимів, що заховала під своїм покровом від Сатани цю нещасну, нещасну душу...

А нещасна душа, що сиділа пліч-о-пліч з настоятелем, теж не могла второпати, що ж трапилось? Уривки думок, спогадів, якихось планів, ідей так за цей день переколотилися в Юрієвій бідній голові, що ледь в’язалися в логічний ряд...



… Виходить, що думка тихцем винести з церкви чудотворну ікону закралася в його голову ще біля лікарняної койки батька. Неймовірна, жалісна любов до цього... майже незнайо­мого, немічного, причинного чоловіка, як блис­кавка, висвітлила в пам’яті Юрія темні травнево-чорнобильські ночі у малесенькій церковці на Кривавому Болоті, величезні очі Богородиці і тонкі вуста, до яких тато прикладав чолом його, шести­літнього хлопчика, щоб вони гасили пекельний атомний вогонь у його враже­ному радіацією тільці. А заодно – викресала й божевільну ідею... Але спочатку було бажання взяти батька на руки, пригорнути до грудей і понести лісом, нічним, весняним лісом, через вільшаники і багна, до спасенного острівця з маленькою, дитинно-іграшковою церковцею, до Матері Божої, впасти, як тато колись, перед нею на коліна і повторити майже дослівно те, про що він колись благав:

– Мати Боже, зціли цього безпомічного і невинного, як дитина чоловіка, мого батька, як Ти колись зцілила мене.

І все. Більше нічого у світі не казати і не просити... Ніколи і нічого. Бо нема нічого біль­шого, вищого, дорожчого, як щастя – мати тата. Бо врятований Тобою, Діво Пречиста, хлопчик після тих чорнобильських ночей під Твоїм Покровом, батька втратив. І думав, що назавжди. Тому й ріс обра­же­ним на цілий світ сиротою, бо мама, щоб не ранити синову душу, казала, нібито тато поїхав на заробітки… Мама не хотіла, щоб син знав те, чого не знали навіть люди. Вважала: хай син ліпше думає, що батько – безвідповідальний заволока, аніж знає, що він – безпорадний каліка, божевільний, пацієнт лікарні для душевнохворих... Так думала мама, бо не могла пробачити татові те незрозуміле, неспо­діване викрадення його, малого Юрчика, і переховування у хижі на острові посеред маля­рійного болота. А поговорити батькам про це не дала міліція, завданням якої, звісно, було правдами й неправдами виманити з трясовини, зараженої радіацією, божевільного чоловіка з малолітнім хлопчиком.



...Бог бачить, що Юрій хотів того ж таки дня забрати батька з богодільні, але батько, ніби прочитавши в очах свого дорослого хлопчика це бажання, сказав, звичайно, маючи на увазі ікону Богородиці:

– Не треба Її турбувати заради такого нікчемного черва земного, як я... А тим більше, я й так перед Нею в боргу. Бо наобіцяв багато... Поклявся довіку бути в обороні Її слави, в охороні Її храму. А не зміг... Не зумів дотримати слова. А Вона ж... Вона ж таки випросила в Бога і Свого Сина життя для мого сина, мого хлопчика...

І тато опустив голову, аби ЙОГО ХЛОПЧИК не бачив, як він плаче. Але хлопчик бачив, як непро­хані батькові сльози котилися росою по його сивій бороді, скапували на запрану лікарняну сорочку.

Жаль до батька, біль, гнів на свою безпомічність потрясали душу Юрка. Щоб не розридатися, він невміло обняв батька і вибіг з лікарні. Зупинився аж за брамою богодільні, прихилився до дерева, і бив-гатив по стовбурі кулаком, ніби хотів достукатись до глухого, здерев’янілого світу...



Повертаючись після відвідин батька разом з мамою в село переповненим автобусом, Юрко мовчав. Думав. Коли ж проїжджали через Козячий, чи то Козачий ліс, сказав мамі:

– Я тут вийду! Трохи пройдусь.

Юрій вийшов. Маршрутка із стривоженою мамою від’їхала. Дорога і ліс знову стали безлюдними. Знову ожило, защебетало сполохане гуркотом автобуса, птаство, зашуміли у верховітті лагідні літні леготи.

Раптом з боку болота вітерець доніс приглу­шене вовче виття. Юрій здригнувся: він уже колись чув це тривожне виття. І тихий срібний передзвін – за ним... Такий знайомий з дитинства, тихий передзвін, наче подзвін лісових дзвіночків чи брязкіт шабель... Благовіст покотився лісом гучніше, і Юрій пригадав мамину розповідь дорогою з лікарні до автобусної станції, ніби в тій хижці, де вони з татом «ховалися від Чорнобиля», зараз церква, і править у ній якийсь чудний піп – такий же відлюдник, як колись був його тато... Люди подейкують, що то не простий піп, а якийсь великий колишній начальник, з вини якого ота велика біда й приключилася в Чорнобилі, що нібито його мали судити, та він утік у це баговиння непролазне і тепер ось уже двадцять років гріхи спокутує. Інші ж кажуть навпаки, нібито він ні в чому не винен, а, як і всі ліквідатори аварії, дуже постраждав, і мав померти, але чудом втік з лікарні, чудом прибився у наші болотисті ліси, оселився на Кривавому болоті і – вижив. А як той бідний піп вижив, коли всі ліквідатори вже давно повмирали, ніхто, навіть він сам – не відає. Розказували, нібито спочатку, ще за радянської влади, він був самозваним попом, але коли прийшла Незалежність, начебто сам патріарх з Києва приїздив його висвячувати на священика, бо нібито так захотіла сама Матір Божа, чудотворний образ якої, кажуть, є в церкві на болоті, і сотворила диво. Казали ще, нібито у перший же рік Незалежності в ніч перед Покровою церковця, про яку думали, що то проста хижа, яку нібито злабудав Юрків тато-лісник, раптом запалала таким високим і ясним сяйвом, така стояла над лісом у небі заграва, що було видно аж до Житомира, Луцька і навіть до Києва. Народ сполошився, злякався, думав, що то знову вибухнув Чорнобиль. Зняли тривогу. Літаки в небі літали, танки лісами шугали. Пожежні машини вили. Коли ж дісталися болота, світло довкіл церковці спалахнуло з новою силою, а потім померехтіло-померехтіло й опало на трясовину, як цвіт водяної лілії...

І тоді з церковці вийшов чоловік і заговорив до тих, хто там був, а були не лиш прості люди, а й велике начальство, так складно і мудро, що після того всі говорили, і газети писали, що, якби у нас такі люди державою керували, як той піп, то був би толк... Розказували, нібито попові пропонували високу посаду, але він відмовився, і зостався простим настоятелем ХРАМУ НА БОЛОТІ. А ще казали, чого тільки люди не накажуть, начебто піп так, бідний, каявся та гріхи спокутував, що став святим. Про це, як розповідали жінки із сусіднього села, які ходять до церкви на болоті, звістувала парафіянам ікона Пресвятої Богородиці, несподівано на їхніх очах замиро­точивши. Тож тепер нібито за ліком до чудотворного образу Матері Божої з’їжджаються люди з цілого світу. І всі кажуть – нібито помагає Вона усім, уздоровлює нібито від усіх слабостей і немочі.

Признатися, Юрія неприємно покоробила мамина недовіра до чудотворності ікони Богородиці, особливо, оте її «нібито». Хотів сказати: «Ось він, мамо, перед тобою – один із тих, кому Вона повернула життя…», – але щось стримувало. Певно, той самий намір, який виник сам собою біля татової лікарняної койки, і план, який зрів у Юрковій голові, і, здається, під впливом маминої розповіді, визрів… Тим паче, що з маминого переказу людських пліток про попа вимальо­вувався приємний образ людини, яка сама багато пережила, тому здатна іншого зрозуміти, а, може, й зарадити... Допомогти. Так, допомогти.

Тож зробивши такий висновок, Юрій вирішив, що не відкладаючи, по дорозі додому зійде з автобуса, піде до того чудного попа на болоті і попросить чудотворну ікону на кілька днів. І, якщо той піп, справді, Божий чоловік, то він сам віднесе образ у ту страшну богодільню і сам проситиме Матір Божу зцілити усіх в ній ув’язнених...



Передзвін стих раптово, як і почався. І знову вітер доніс вовче виття, але вже зблизька. По спині Юрка пробігли холодні мурашки. Оглянувся – ніде нікого. Лісова дорога безлюдна. Чомусь пригадалися загадкові слова батька: «Той, з чиєї вини я тут, зайняв моє місце біля Богородиці. Він тепер там, де ми з тобою були, а я тут, де він мав би бути...».

– Про кого... ви… ти… та…ту? – не зрозумів батька Юрій, стурбований не так таємничими натяками батька, як тим, як звертатися до цього... діда у запраній лікарняній піжамі, схожій на тюремну уніформу. Таке дороге, вимріяне, майже священне слово «тато» застряло в горлі, як давкий глевтяк... І тато, було видно по очах скорботних, як у святих на іконах, усе розумів, та лиш скрушно зітхнув, продовжуючи перервану оповідь про свого кривдника:

– Великий начальник був... на ЧАЕС. Один з тих, хто затіяв той дослід… експеримент. МАТІР казала… Плакала кривавими слізьми і казала: «Іди, застережи його!» І я пішов і сказав, як вона просила. А він стояв і сміявся, як з... божевільного… «По тобі, чоловіче, Глеваха плаче», – сказав. І з того дня я тут. А він – там…

– Невже батько говорив про того самого священика, що й мати? Тоді, чи варто взагалі усе це затівати? – подумав тоді Юрій, і тут почувся зловісний шерхіт автомобільних шин… І злякано відскочивши на узбіччя, побачив просто перед собою – «майбах»! Такий несподіваний і недо­речний у цій лісовій глушині, як космічний корабель чи підводний човен…



Це було, здається, вчора. Так, вчора. А Юркові здається, що вічність тому – стільки він пережив! Але й сьогодні, постарілий на цілу вічність, він не знає, що йому робити? Як бути далі?

– Чи варто було усе це затівати?.. І взагалі, що варто... що не варто? Та й чи варто взагалі жити, так як ми живемо? – з мукою запитав Юрко, але отець Георгій цього разу не знав, що відповісти. Тільки по довгім мовчанні, перегорнувши густо списані чорним по білому, а часом і чорним по чорному сторінки власного життя, зрозумів, що прийшла пора для сповіді. Перед людьми.

ПРОРОЦТВО ВОЛХВА

– Як щоразу на сповіді перед Богом, кажу: я давно чекав суду людського, і тепер щасливий, що він, нарешті, прийшов... поки що у вашій особі, Юрію. Повірте, я не брешу, я справді багато чого не пам’ятаю і не розумію у своєму житті. Наприклад, не пригадую, як опинився тут і чому саме – ТУТ. Бачу, що над цією загадкою мені ще треба буде довго мучитись… А може, таємниця відкриється раптово, від якогось поштовху, події, слова, одного слова? Як з вашим батьком…

Отцю Георгію раптом перехопило подих. В горлі запекло, ніби ковтнув гарячого, важкого від радіонуклідів чорнобильського повітря. Помов­чав, далі заговорив через силу:

– Це було за тиждень до початку експери­менту. Пригадую, що до мене підійшов Дятлов, звично грубувато пожартував:

– Чего это ты, товарищ член парткома, с кликушами водишся, как твой друг Ходысь?
Как это: с какими?! А вот ребята с охраны говорят, что уже третий день на КаПеПе какой-то поп к тебе рвется... Говорят, угрожает богом, всеми святыми, даже самосожжением. Вот дурак! Иди, спроси, чего он хочет, этот сумасшедший? Хотя и так ясно: пациент «Глевахи»... Но надо успокоить, пока приедет милиция...



Авжеж, слова Дятлова отець Георгій запам’ятав добре. Ще б пак! Це й чоловічок дивним чином знав усе, що відбувалося на станції, і, схоже, знав про кожного навіть те, про що той сам не здогадувався. На жаль, в голомозій гостроносій головешці Дятлова, забитій «ценными сведениями» про чуже життя, не виста­чало місця для елементарної інформації про те, що відбувається за «щитовою», у тих самих атомних реакторах… Одно слово: «дятел», тобто – стукач, як зневажливо, підморгуючи один одному та гидливо кривля­чись, кидали в його бік колеги. Звичайно, пошепки, оскільки майже кожен встиг відчути результати «бдительности» Дятла на власній шкурі.

Заступник головного енергетика ЧАЕС, він же кандидат фізико-математичних наук, член парткому, а по-простому – Жора Бунчужний теж не залишився непоміченим пильним «Дятлом». Тож тепер, слухаючи поради невтомного «інформатора», як вгамувати якогось божевільного, був упевнений, що той обов’язково проведе його потайки до КПП, послухає і «доложит куда надо». А могло бути, що Дятлова хлопці з управління безпеки спеціально прислали, аби перевірити Бунчужного «на вшивость». Але вияснювати, що й до чого, Бунчужний не став, натомість вирішив якомога швидше «снять напряжение» з тим попом-камікадзе, що невідомо чого кидався грудьми на атомну амбразуру. Вислухати, поговорити і відправити з Богом подалі від біди.

Того камікадзе (бо інакше людину, яка насмі­лилася втручатися у таємні справи самої держави, і не назвеш) Бунчужний «вирахував» одразу ж, переступивши через поріг КПП. По-перше, по «сільській» екіпіровці, по-друге, як би точніше сказати, по... одухотвореному, осяяному світлом благородної місії блідому, зарослому русявою борідкою, ще не старому виду.

«Ну от і він, ще один спаситель людства! – подумав не зло Бунчужний, придивляючись до бородатого, чи, бува, не колишній однокашник, якийсь невдаха – сільський вчитель фізики, приплутався вчити його, успішного Жору Бунчужного, уму-розуму? Напозір вони були приблизно одного віку з цим дивним... візитером... Але, здається, не знайомі…

Візитер теж зразу вирахував Бунчужного. Рі­шу­че підійшов і без «добридня» та преамбул сказав:

– Дякую, що наважились. У нас дуже мало часу на розмову. Буквально кілька хвилин. Тож прошу мене уважно вислухати. Мене прислали сюди знайти вас і сказати, що той експеримент, який ви запланували, не треба проводити. Реактор може не витримати… Може статися непоправне.

Бунчужний отетерів. Перше, що подумав: «Божевільний!». Друге: «Ні! Агент ЦРУ!». Третє: «Провокатор! Сучий провокатор! Його точно підіслали!.. Але – навіщо?! Невже Дятел підстроїв?! Але ж я – ні з ким ні про що і ніколи! Що робити? Що казати? Чорт забери!.. Що робити?!»

Мимоволі озирнувся: здалося, за «пропускною» майнула по-пташиному переломлена в попереку фігура Дятлова.

– Не бійтеся, я не божевільний, не шпіон і не провокатор! Я просто – посланець, посланий попередити вас... – притишив голос чоловік, певно, відчувши сум’яття душевні Бунчужного.

– А! Посланець! – відітхнув з полегкістю Бунчужний. – І від кого? Від тих? – очима показав на небо, маючи на увазі інопланетян.

– Так! – не зрозумів чи не хотів розуміти іронії «посланець». – Мене послала Мати! Сказала: «Його звати Георгій Бунчужний! Іди, знайди і передай: «Гординя незрілого розуму – погибель для світу. Треба спинити зухвальство. Інакше – вогонь вирветься з пекельного черева – на ШОСТИЙ день і позначений буде числом ЧОТИРИ».

– Н-да... дела... Тяжелый случай... – зітхнув, Бунчужний, маючи на увазі, звичайно, «посланця» та метикуючи, як би то швидше позбутися його, з виду наче нормального, та й взагалі, симпатичного чоловіка, але, на жаль, шизофренія не питає... – Гаразд, щось будемо робити... Дякую за... попередження. І до побачення. Побіг передавати послання ще вищому начальству.

– Не блазнюйте! – раптом гнівно блиснув очима посланець і, майже впритул наблизившись до Бунчужного, міцно, як лещатами, стиснув рукою його лікоть. – Зробіть, як вас просять, щоб потім не каялись! Не доливайте останньої краплі у чашу терпіння Творця! Не примножуйте Його розчарування родом людським, не прискорюйте кінця світу і цієї, третьої уже, цивілізації, власним безумством, гординею і недосконалістю!

– Відпустіть руку! – теж пошепки наказав Бунчужний. – А то покличу охорону.

– Вибачте... і не бійтеся, я прийшов з миром... – знітився чоловік так щиро, що Бунчужному стало навіть шкода цього, хоч і не зовсім сповна розуму, але, з усього видно, чесного бідаку. Водночас, розбирала цікавість: хто ж він насправді, цей чоловік, цілком нормальний з виду? Тож вирішив, оскільки його й так його «засікли», все ж таки поговорити з цим посланцем Божим, тим більше, що він знав про експеримент.

І тут Бунчужного, як струмом прошило: чорт забирай! А й справді, звідки цей сільський дядько знає про майбутній експери­мент?! Про «утечку информации», звичайно, не могла бути й мови. А якщо його підіслали, то, принаймні, треба вияснити – хто?

– Між іншим, звідки ви знаєте про якийсь нібито... як ви сказали, експеримент?

– А хіба я казав про... експеримент? – м’яко заперечив чоловік. – Я сказав, що мене послали попередити про можливу біду. І про гнів Творця. Богородиця молить Бога за нас, хоч і недосконалих, свавільних, але Вона любить людину, в тлінній оболонці якої ходив по землі Син Божий. Вона молить Бога дати нам, людям, останній шанс. І тримає над нами свій омофор... Але безумне свавілля людини виходить з-під контролю... – чоловік перейшов на зловісний шепіт, – так само, як вийде з-під вашого контролю створений вами пекельний механізм. Та поки що біду можна відвернути. І це – у ваших можливостях.

– Зачекайте, не лякайте мене Страшним Судом... Мене цікавить: хто вас послав?!

– Я ж сказав: Мати Божа!

– Отак просто прийшла до вас і... вибачайте, послала?..

– Як би це вам пояснити... – замислився посланець, знову не завваживши у словах Бунчужного одвертого глуму.

– Та вже якось... поясніть мені, темному... і недосконалому, – зіронізував, діткнутий за гонор Бунчужний.

– Та не в тому річ... А в тому, що ви все одно не повірите. Мене послала до вас... ікона Пресвятої Богородиці. Давня... Ще козацька. На дереві написана. На самий Великдень вона заплакала... тобто, замироточила... кривавими сльозами. А відтак я почув ЇЇ голос...

– А чому вона вас послала саме до мене? А не, приміром, до найвищого начальства – директора ЧАЕС? А коли брати по великому рахунку, то чому не до самого Щербицького чи навіть Горбачова? Атож, чому не до Горбачова? Він – як істинний демократ-реформатор – повірив би і відмінив всі експерименти, чи що вам там примарилось!

– ВОНА не пояснила, чому саме до вас, але я думаю тому, що розум тих, про кого ви кажете, вражений непомірною гординею, і не просто глухий, а й не готовий до сприйняття такої інформації.

«Чорт задери цього ненормально! Мені ще не вистачало оголосити ідіотами усе Політбюро», – подумав, не на жарт стривожившись, Бунчужний, але вголос іронічно уточнив:

– А мій, значся, готовий!

– Так! І не покрився лепрою зарозумілості. Потім, хоч це й прикро, ви чи не єдиний справді порядний і висококласний спеціаліст, який здатний тверезо оцінити ситуацію. До всього – ще й мужня людина...

– Гаразд, – подобрів від дещо завищених оцінок його фахового рівня Бунчужний, – Тоді чому... ну, скажімо, Богородиця явилася, чи як там відбувалося, не мені особисто, коли я такий мудрий, а вам, людині, далекій не тільки від науки, а й... якби це сказати, не образивши вас... людині, як то кажуть, не вхожій у високі владні двері? Ви над цим не задумувалися?

– Чому ж? І не тільки думав, а й точно знаю: тому, що я ще здатний чути голос Бога, або як ви... припускаєте – Вищого Розуму, й адекватно сприймати Його сигнали. Ви ж бо, перепрошую, уже – ні, не здатні. Нігілізм, щоб не сказати – цинізм і безвір’я заблокували вам усі канали зв’язку з Творцем. Ви ж… не вірите в Бога? Ні. Тоді зрозуміло, чому не чуєте Його?

– Резонно! – усміхнувся Бунчужний, пильно придивляючись до співрозмовника. Авжеж, обра­жене самолюбство, вражена гординя Бунчужного, шукали в цьому... божевільному крамольникові, що посмів учити йо-го (!) одного із творців,
зодчих (!) вітчизняної атомної енергетики уму-розуму, м’яко кажучи, підтвер­джен­ня його неадекватності. Почувався прикро, але мусив виплутуватися з цієї халепи. Тож, поки не прийшла міліція, спробував завершити цю нікому не потрібну дискусію:

– Дуже слушно... як кажуть: даремно стукати у наглухо забиті двері... Гаразд! Припустимо, що ви – достукались... Тоді конкретніше – що маю робити?

– Зупинити, те, що ви назвали, експериментом!

– Я?!! – правдиво обурився Бунчужний. – Та я нічого вам не називав!

– Гаразд! Не називали! Але зупинити мусите. Негай­но! Бо Мати сказала: «І станеться все з вини Сатани». До речі, про вовка річ, а він навстріч! Точніше, його вірні слуги, – посланець показав очима в напрямку прохідної. Бунчужний швидко оглянувся, в надії врешті побачи­ти зловісну постать головного «злочинця сього світу» і – щиро роз­реготався, побачивши пташину фігуру Дятлова.

– Та ви що, чоловіче?! То просто гівнюк і дрібний паскудник! Хоч ви, в якійсь мірі, вгадали! Але до Вельзевула він точно не дотягує. Ладно, спасибі за попередження, мені – пора.

– Зачекайте. Ще одне: Творець направду розчарований в людині. В нього вже готовий проект нової земної цивілізації: це будуть істоти, позбавлені грубої матеріальної залежності, ненасит­ності, якої перетворює нас, людей, на вічно голодного звіра. Їх живитиме Божий дух та енергія Божественного Космосу… хоч і будуть вони народжені людьми, себто земними жінками.

– Добре, добре, я вас зрозумів! Я сам це десь читав… Цікава гіпотеза! Але, думаю, то буде не скоро… А зі свого боку обіцяю вам, що все буде добре, – намагався якнайшвидше спекатися «контактера з космосом» Бунчужний. Правду ка­жу­чи, йому було щиро жаль цього дивака, певно, колишнього невдаху аспіранта, звередже­ного на високих ідеалах, та ще більше на різних псевдо­наукових теоріях про космічний розум, бідаху, якому просто забракло олії в голові, щоб видертися на вершини науки. Але прощатися треба було, якщо, звичайно, він, Бунчужний, не хотів мати неприємності від «чортів» «покруче» Дятлова. Авжеж, тих самих, котрі засіли в парткомі та в службі безпеки. Тож, глянувши заклопотано на годинник, по-приятельськи поплескав місіонера по плечу і... несподівано для самого себе сердито порадив:

– А вам, чоловіче, не завадило б усе-таки підлікувати нерви. Наприклад, у… «Глевасі», чи у «Павлівці», – і з діловим виглядом закрокував до «пропускної». За «вертушкою» наткнувся на голос Дятлова. Той саме в каптерці чергового щось комусь нака­зував по телефону. Бунчужний, ще перебуваючи під враженням від спілку­вання з «божим посланником», підколов:

– Що? Чортів із пекла викликаєш?

– Их самых, – з неприхованою погрозою парирував Дятлов. – А вот и они!

Бунчужний оглянувся: за двадцять кроків від КПП стояла патрульна машина і двоє дебелих ментів вели до неї попід руки… посланця! Той не противився. Йшов спокійно, з гідністю, як людина, яка з честю виконала свою місію.

– Зачем же ты его так?! Сразу – в каталажку? – обурився Бунчужний, відчуваючи вину перед чудним чоловіком. – Он же... просто немного того... не в себе.

– То-то же и оно, что не в себе! Ану, подожди.... А ты откуда знаешь: в себе – не в себе? А может, он диверсант? И задание у него – взорвать объект. А? То-то же! А ты с ним якшаешся! Разговоры разговариваеш! Защищаеш: «не в себе»… Не волнуйся, разбе­рутся: в себе – не в себе? А если действи­тельно он – больной, пусть лечится. В «Глевахе»! Или ты уже с ним... того... снюхался? Смотри мне, сердобольный, – єхидно втішаючись безсилою люттю Бунчужного і «собственной бдитель­ностью», «втер носа» вічному своєму супернику Дятлов.

Тож Бунчужному, присоромленому цілком слуш­ни­ми аргументами зразкового комуніста Дятлова, нічого не зоставалась, як похвалити його:

– Вы, дорогой коллега, как всегда – правы!

– То-то же… бери пример! – порадив Дятлов, задоволений спочатку вдало ініційованою, а відтак і проведеною операцією під кодовою назвою – «смерть шпионам».

АРМАГЕДДОН

– Значить, той дивний посланець був Вашим батьком... – зітхнув отець Георгій. – Мені соромно, мені, повірте, дуже прикро за себе колишнього... І прошу прощення.... хоча – яке прощення! Нема мені прощення! Та все-таки не надивуюся мудрос­ті Учителя... Воістину путі Господні несповідимі... Чи ж думав той черствий, уражений гординею чорнобильський інженер, той Хома Недовірливий, той фізик – богохульник, що піде слідами зрадженого ним істинно Божого посланника? Ви чуєте мене, Юрію?

Юрій не відповів. Ходив у задумі цер­ковним подвір’ям, не знаючи, що... думати. Почу­те про батька не те щоби здивувало – прибило його, перемішало в душі почуття, в голові – думки. З одного боку, хлопець був радий, що батько його виявився не божевільним, однак з іншого – лякала його справді, як виявилось, вибра­ність... Вищими Силами... Бо, коли сьогодні уважно поглянути на минулі події, то виникає цілком слушне запитання: звідки батькові, простому чоловікові, хай навіть з головою на плечах, було відомо про засекречений експеримент, тим паче – про ймовір­ність аварії? Невже тато справді був... контактером із Космосом. У що він, Юрій, теж не дуже вірить. Разом з тим – цей містичний поворот подій і... обмін долями чи ролями цих двох таких різних і таких однаково нещасних через свою совісність, людську порядність – чоловіків: батька і колиш­нього, хай і не головного керівника, та все ж начальничка ЧАЕС. За логікою речей, він, Юрій, мав би ненавидіти цього попа, який зробив його сиротою при живому батько­ві, однак в тій же мірі завинив перед ним, Юрком, і його рідний батько, якому вистачило розуму у ті тоталітарні часи лізти на рожен зі своїми пророцтвами, І, врешті, сам Бог, чи Мати Божа, звичайно, якщо вони, звичайно, є і насправді посилали батька на ЧАЕС з попередження про можливу трагедію, замість того, щоб втокмачити цю інформацію в голови її головних керівників… Де правда, де вигадка, а де й справжня брехня – бідний Юрій не міг розібратися. Врешті, зовсім заплутавшись, згадав про попа, запитав похмуро:

– А це правда, що Чорнобиль могли зірвати інопланетяни? Чи, як виходить із того, що ви розказали, Бог покарав?

– Були такі версії – про інопланетян. Але це – абсурд. Цю плітку пустили ті, хто насправді був винний. Бо це ж найлегше – сперти вину за власну халатність, безвідповідальність і безграмотність – на космічні сили, тим паче на Бога.... Хоча... у ті часи комуністичні відкрито звинувачувати у всіх своїх бідах Господа, нарікати на Того, Кого ми всі, атеїсти, заперечували, ба навіть висміювали, було би великим ідеологічним ляпом. Нонсенсом! Погодьтеся! Однак… Однак, якась інформація все-таки просочувалась у мозок… Приміром, мені, тогочасному, здалося дивним, що першим словом, яке промайнуло в голові після сповіщення про трагедію було: Армагеддон! А я тоді, признатися, навіть не знав, що воно точно означає. Тільки потому прочитав у словнику, що означає воно назву місцевості, де в час, коли настане кінець світу, відбудеться остання битва Господа із Сатаною. Але, не думаю, що чорнобильська трагедія – це остання битва...



Отець Георгій раптом знітившись, замовк. Лице його спалахнуло від сорому, а йому здавалося, що горіла навіть земля, на якій він сидів, навіть трава – зеленим полум’ям: він збрехав! Мимоволі, забувшись, мимохіть… байдуже чому, але збрехав, бо насправді першою реакцією на жахливе повідомлення Дятлова про аварію на четвертому енергоблоці, було слово: КІНЕЦЬ! І... десятиповерховий мат...



…Перед очима знову «вибухнула» зловісна картина трагічної ночі... Із спальні, розбуджена його богохульними прокляттями, вибігла пере­лякана дружина. Він рідко лаявся, дуже рідко, тільки в екстремальних ситуаціях, і це Таня знала.

– Що таке?! Що сталося?! – зіпала побілілими вустами. – Мама?!! Щось з мамою?!

– Яка мама в чорта!! Аварія на станції! Пожежа у четвертому блоці!

– А-а... А я думала – щось із мамою... – дружина позіхнула, заспокоїла:

– Та не нервуй так... Що це – з твоєї вини та аварія? Ні. Так чого ти психуєш?

Він очмарів, вражений олімпійським спокоєм Тані. Не здивувався б такій реакції дружини, якби вона була звичайною собі касиркою чи офіціанткою. Але ж вона – сек-ре-тар з і-де-о-ло-гі-ї райкому партії!

– Таню, ти що?! При чому тут я? Ти розумієш, що ти говориш?.. Там же, – кивнув головою на зловісну чорно-вогненну хмару за вікном, що клубочилася над станцією, розповзаючись по світанковому небу, – заховано тисячі Хіросім! Ти розумієш? Там – Армагеддон...

– Гаразд, заспокойся, – підняла Таня руки у білих крилах ажурних рукавів нічної сорочки і стала схожа водночас на білого янгола і голуба миру. Дружина не любила сваритися, а ще більше – коли її намагалися повчати. Таня любила вчити сама. Усіх. Така була її партійна місія.

– Але якби там справді був... цей твій… – як істинний комуніст-атеїст, дружина принципово пропустила «антирадянське» слово «Арма­гед­дон», – то мені б уже давно подзвонили.

І демон­стративно спокійно пішла додивля­тися свої райдужні сни.

Згодом, ридаючи біля нього, напівживого трупа, Таня буде гірко каятись, і дивуватися, якою вона була «забитою, затовченою, зашореною... тією… тією…», не наважуючись вимовити, як колись – «Армагеддон», слово – «ідеологія», а може, «партія»...

– Як ми вірили тим... тому… – буде хлипати ще вчора незворушний секретар з ідеології райкому партії, закочуючи очі на стелю, звичайно, маючи на увазі не Господа Бога, а Політбюро і великого демократа-реформатора Михайла Горбачова.

Де вона зараз, його «твердокаменная» Таня? Про долю дружини після того, як колишній інженер-енергетик ЧАЕС Георгій Бунчужний покинув ТОЙ СВІТ, новоявлений отець Георгій нічого не знав. І не виясняв. Адже був переконаний: Таня з її пристрастю до лідерства не пропаде. Сьогодні вона, напевно, що в якійсь партії, в парламенті, а може й радником самого президента чи прем’єра прилаштувалась. Отож бо… Саме з огляду на ту вдачу «лідерсько­–вождистську», на її непохитну переконаність у власній правоті, він і не турбував Таню. Їм і тоді, у вісімдесяті минулого століття, не зовсім було затишно удвох... Але тепер не було такого дня, аби він не молився за здоров’я і благополуччя жінки, яку колись кохав...



Вогонь сорому згас, стало холодно... Отця Георгія завжди при спогадах про перші дні трагедії на ЧАЕС кидало то в жар, то в холод... Бо хіба одна Таня була зомбована впевненістю, що доля держави і народу – в надійних руках комуністичної партії і радянського уряду? Таж йому самому, теоретикові і практикові, не могла прийти в голову навіть думка про можливість аварії, як і всім іншим: і «світилам науки», і сотням дрібнішої вченої челяді разом із проектантами електростанції, зодчими і тисячам рядових будівельників, які з бадьорими піснями і лозунгами радісно й дружно копали могилу, чи то пак – зводили самі собі... саркофаг…

Інша справа, що сьогодні, як довідався отець Георгій з тих газет, що час від часу приносила йому Ольга Михайлівна, тай з розмов з іншими парафіянами, багато хто з поважних людей відкрито заявляє, що споруджувати атомного монстра під самим Києвом, майже у центрі Європи та ще й у животворящому серці України, звідки почи­наються усі її ріки – наземні й підземні, усі її млаки земні і води небесні, – було не просто безумством, а злочином проти власного народу і людства взагалі. Але чому ж тоді вони, нові господарі життя, патріоти і керівники держави заявляють, ніби спорудження могильників для відходів ядерного палива з усієї Європи в Чорнобильській зоні, у самозаймистих торф’яниках, які стоять на плавунах і підземних водних запасах України, розрахованих на тисячоліття, – безпечне і вигідне? Кому – вигідне?! Господи, врозуми! Помилуй нас, Господи, бо жодного оправдання не змігши дати, ми, грішні, приносимо Тобі, Милосердний, цю молитву: «Спаси нас і помилуй, Господи!».

– Щось трапилось? Вам погано? – стриво­жився Юрій, помітивши, що з попом справді щось коїться: то він білів на лиці, то багровів, то завмирав у позі комахи-богомола, то починав марширувати, як солдат на плацу, бурмочучи молитви.

– Ні-ні! Нічого не сталося... Просто згадалася... Згадалася ніч з 25-го на 26-е квітня... Почувши від Дятлова про аварію, я зрозумів, що це... не жарт, і не розіграш... Дятлов не вмів жартувати... В нього взагалі було відсутнє почуття гумору. Не пам’ятаю, як вибіг з квартири, як сів у машину. Пригадую тільки, що до станції добрався буквально за лічені хвилини: гнав машину, як боже­вільний. Насторо­жи­­ло безлюддя на тери­то­рії. І тиша. Як після смертельного нічного бою. Тільки біля четвертого, охопленого вогнем і димом, блоку – метушня-біготня. Яка здавалася радше кадрами якогось фантастичного фільму часів німого кіно. Без­звучно під’їжджали пожежні машини, беззвуч­но віддавали команди військові, беззвучно дерлися на стіни пожежники, беззвучно били по стінах зі шлангів тугі водяні струмені, сол­дати, яких невідомо хто невідь-звідки вже встиг пригна­ти на місце аварії, беззвучно згрібали руками розки­дані вибухом уламки залізобетону й арматури... І я вжахнувся! Точніше, я з жахом дивився на молоденьких солдатиків, які згрібали голими руками уламки, і… розумів, що це… ще не Армагеддон, але вже… Апокаліпсис…



Отець Георгій зупинився, прихилився до стіни храму. З-перед очей не йшла та безумна картина… той злочин… Так, тоді його, Бунчужного, просто убило те, що усі рятувальники, крім пожежників, працювали, як потім писатимуть газети, без індивідуальних засобів захисту. Але він тоді не міг подумати, що жоден із цих хлоп’ят, які знали про атомну енергію хіба що зі шкільного підручника фізики, жоден із цих мимовільних героїв, котрі в ту ніч першими «взяли на себе вогонь» пекельного реактора, не виживе...

Але, як і всі свідки тієї ночі, надіявся, що мине страшна ніч, а з нею і страшні кошмари, і настане знову день, як і раніше, мирний, звичайний білий день…

І день настав – і перший, і другий, і третій і шостий, але як один – схожий на останній день Помпеїв, а чи світу, коли перед кожним розкриється Книга Буття на тій сторінці, що під грифом – «секретно»...

– Ви знаєте, що мене в ті трагічні дні най­більше шокувало? – ніби опам’ятавшись, спитав Юрія отець Георгій. – А те, що за межею атомної станції, чи то пак за кілька кроків від «розверзлої преісподні» йшло звичне життя! Люди пили, їли, йшли заквітчаними колонами на першотравневих демонстрація, вітаючи керівників партії і держави усіх рівнів, не відаючи, що буквально завтра їх зжене із цієї землі, з міст і сіл, як птахів з насиджених гнізд, невидима, нечутна, і тим жахлива атомна війна... Навіть тоді, коли, нарешті, оголосили примусову евакуацію, люди не розуміли масштабів катастрофи...

Отець Георгій зітхнув. Усвідомлюючи не тільки масштаби, а й наслідки аварії, особливо на генетичному рівні, він просив дружину ради їхніх ще ненароджених дітей поїхати до мами на Черкащину. Але Таня не посміла порушити наказ «свыше»: усім партійним і радянським праців­никам не панікувати і до останнього залишатися на зараженій території, демонструючи народові цілко­виту безпеку оскаженілого «мирного атома».

Безумці... Бунчужний по своїй наївності думав, що після цього страшного атомного суду, почнеться суд людський. Чекав трибуналів. Але, як звично, усе зам’яли, загладили, затемнили... Винних не знайшлось...

– Але ви не відповіли на моє запитання...– нагадав про себе знову забутий настоятелем Юрій.

– Ах так... звичайно! Але, вибачте, про що… запитання?

– Чи могли підірвати четвертий енергоблок інопланетяни?

– Авжеж! Спробували було списати усе на ворогів народу чи то пак, перепрошую, комунізму, навіть на інопланетян, але й на це не вистачило розуму... Не знаю про інопланетян... Що ж стосується колись мудрого і вченого інженера, бун­дючного фізика-атомника Георгія Бунчуж­ного, а нині смиренного ченця-схимника, то він все ж таки вірить, як і вірив, що Чорнобильська трагедія не обійшлася без втручання вищих сил, інакше... інакше не зосталося б на землі ні цього лісу, ні цього болота, а ні храму Божого на ньому. А нас із вами, Юрію, й поготів... Того страшного чорного дня Господь врятував світ від Диявола, що сидить у нас...

І обидва чоловіки, не змовляючись, важко зітхнули.
Категория: 48 | Просмотров: 683 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011


ЖИТІЄ ВОСКРЕСЛОГО ЛАЗАРЯ

Якби хтось запитав отця Георгія, як він, Жора Бунчужний, опинився у Храмі на болоті, він не відповів би, не відповів би й на Страшному Суді перед Богом. Бо поки що це зоставалося таємни­цею і для нього самого. Таємницею, покритою пеленою безуму.

...Біль опаленого радіацією тіла був такий нестерпний, що він іноді годинами лежав непритомний, аж доки не впав зовсім у безпам’ятство, схоже на величезний, підвішений до неба і наповнений рваними жмутами жовту­ватої скловати, мішок. Скловата огидно прилипла до шкіри, запорошувала очі, набивалася до рота, від чого усе його тіло, навіть нутрощі, навіть кістки – пекли і свербіли. І від тої пекельної фізичної муки не було спасіння, не було ради. Здавалось, він перетворився на колючий жмут використаної брудної скловати, глухий і сліпий. Лише часом крізь сіру мішковину страждань мерещились білі халати лікарів і заплакане обличчя Тані. Чув її обурений голос:

– Чому ви його не відправите літаком у Москву, як інших? В опіковий центр? Ви що, хочете, щоб я дзвонила самому...

– Дзвоніть хоч самому Богові. А не відправили, бо він не долетить. Він помре від больового шоку раніше, аніж ми його донесемо в простирадлі до дверей палати. Хіба ви не бачите, в якому він стані?! – відповідав Тані терпляче один і той же чоловічий голос.

А одного разу, коли не було біля нього ні дружини, ні лікарів, зайшли в палату двоє моло­дих, схожих на студентів-практикантів, юнаків. Нахилилися над мішком, виловили Жору Бунчужного з пекучого хаосу, взяли попід руки і... майже понесли – спочатку коридором, лунким, довгим і ніби дзеркальним, що плавно переходив у сонячну алеєю розкішного саду, сповненого пахощами квітів і щебетом пташок та обнесеного високою білою стіною. Спершу він побачив стіну, а потім хвірточку в ній, таку вузеньку і маленьку, що крізь неї міг протиснутися хіба що людський палець. Та не встиг здивуватися цим, як відчув, що сам вільно проходить крізь неї, мов нитка крізь вушко голки. І… скрикнув, провалившись по шию у смердючу, як вигрібна яма, темряву! Та в ту ж мить хтось знову нахилився над ним, але не рятував, лиш промовив лагідним голосом:

– Он бачиш – світло? Йди туди. Там – благодать.

– Боже, спаси! – заридав–заборсався в темному болоті Георгій Бунчужний, зрозумівши, ЧИЙ то Голос. Але відповіддю йому було безпросвітне безмов’я.

Скільки він брьохався, борсався, брів і плив по тій трясовині, провалюючись із головою, захлинаючись огидною тванню? Рік? десять? Століття? Втомлений, знищений, смертельно знесилений… Та коли, здавалось, останні сили покидали його і жадібна бездонна драговина ось-ось мала проковтнути його, перед очима спливала соломинка-очеретинка, купина або корч, і він хапався за них, виповзав, щоб глитнути ковток свіжого повітря. Однак за мить бридкі болотяні тварюки стручували його з рятівної купини, виривали з рук спасенну соломинку, і, втелющившись смердючими задами на голову, запихали назад у багно, а бувало, що й тягнули за ноги на дно. І так – до безкінечності... Але, мабуть, усьому людському, доброму і злому, колись настає кінець, бо, нарешті, скінчились і Жорині страждання. Неждано. Раптово. В той самий момент, коли вирішив змиритися із долею і розчинитись у своїх брудних бридких муках, щось зблиснуло в його закаляній душі, в осліплих очах, і той самий лагідний Голос сказав:

– Це тільки половина дороги. Другу мусиш пройти по землі...



Коли Григорій Бунчужний прийшов до тями, то побачив себе розпростертого на підлозі якоїсь майже порож­ньої, якщо не рахувати високого столика посередині, дерев’яної хатки, або радше старої сільської церковці з потемнілою від часу єдиною дерев’яною іконою над вівтарем. Хотів пригадати, що було перед цим, але нічого, окрім болю, страждань, мішка зі скловатою і смердючого болота, не міг пригадати. Тому здивувався, що зараз, саме в цю мить його нічого не болить! Навпаки! Відчував таку полегкість, таку невагомість в душі і тілі, ніби щойно випав із вікна палаючого будинку у чисту прохолодну річку.

«Мабуть, я вмер і потрапив у чистилище… Чи куди там ще потрапляють душі грішників? – подумав. – Цікаво, як виглядає безтілесна душа?».

Боячись поворухнутися, щоб, бува, не розсипатись, почав з жадібною цікавістю обдивлятися себе. Спочатку побачив руки в рукавах брудно-сірої сорочки, тіло, прикрите якимсь дрантям. Значить: живий і тілесний! Спробував піднятися, встати на ноги, але тіло не підкорялося, мов паралізоване. І цей факт стривожив воскреслого Лазаря, як подумав про себе Бунчужний, але не приголомшив. Навпаки, відчув пристрасне бажання – вижити, жити! Тож, зібравшись на силі, поповз до відчинених дверей, перекинув неслухняне, обважніле, як мішок з піском, тіло через поріжок і скотився з невисокого дощатого ганочку (чи то паперті?) в густу траву. Довго лежав, перевертаючись то горілиць, то долічерева, водив очима по голубому небу, по білому світу, по деревах і кущах, що росли на ньому. Зупинився на хижці, з якої щойно викотився. Вона справді була схожа на капличку, або на мініатюрну старовинну церковцю, які ще де-не-де зустрічаються у глухих селах Полісся... Злегка піднявся на лікоть, далі сів, і здивувався, побачивши, що стоїть вона... на теж крихітному острівці серед, здавалося, безмежного болота! Але не смердючого, страшного, через яке він брьохався, а порослого зеленими кущами верболозів, вільшини, куртинами лепехи, осоки-рогози і ще якогось незнаного квітучого зілля. Згадався Робінзон Крузо... Відкриття засмутило, однак згадка про Робінзона втішила – значить, він не зовсім втратив пам’ять, якщо згадав улюбленого літературного героя зі свого дитинства. Дасть Бог, пригадає, як він сюди потрапив... І зрозуміє – куди? Де він? Та не це важливо! Важливо, що він, Жора Бунчужний, живий! І при розумі! Що бачить таке синє, таке дороге небо над головою, чує шум лісу, відчуває прісний запах трави, тонкі пахощі дрібненьких квіточок, і... втому, від якої хочеться просто спати.

Невідомо, скільки він спав… Чи марив, час від часу прокидаючись: у гарну погоду – просто неба на траві, в негоду – в церкві на підлозі, крізь щілини якої теж пробивалася молоденька травичка. Потім знову провалювався в небуття, переконаний, що таки вмер, однак те, куди він потрапив після смерті, і не рай, і не пекло, а інший, якийсь паралельний, матеріальний чи віртуальний, але дуже схожий на земний – світ. Проте – для чого він сюди потрапив і дякуючи кому – знову ж таки не міг ані пригадати, ані уявити.

І тут раптом він прокинувся від гострого відчуття голоду! Так! Саме – голоду. Майже звірячого голоду! Він хотів їсти! Жерти! Як звичайний живий чоловік! Значить… Він, Жора Бунчужний, таки живий! Матеріальний! У звичному своєму фізичному тілі! А не просто душа, прикрита фантомною оболонкою і недотлілим лікарняним лахміттям!

Трохи дико звучить, але якраз голод примусив Бунчужного остаточно ожити. А згодом у дурній від голоду його голові з хаосу думок, з плутанини химерних уявлень, нарешті, виплуталася перша розумна думка: «єдиний вихід не вмерти остаточно – почати… пастися. Так, пастися! Слава Богу, що трави на острові, грибів та ягід у ній – їж не хочу».



Так Бунчужний почав повертатися до «людського життя»: скубав листя трави, шпортав корін­чики, дзьобав суниці-чорниці. Спрагу тамував росою та соком м’ясистих стебел, які смоктав, мов льодяники. Але його шлунок люто вимагав м’яса. У такі хвилини в лісах за болотом чулося голодне вовче виття, і чоловік лякався, і ховався в церкву. На ноги ще не міг стати, але по-пластунськи і на чотирьох пересувався спритно.

А якось вночі його розбудив страшний кошмар – приснилося, що став вовком, чи то пак перекинувся у вовкулаку, і тепер бігає пущею, спраглий людської крові. Непогамований рослинним їдлом голод, що зжирав його із середини, тільки посилив страх перед імовірністю різних генетичних мутацій та духовних деформацій від здичавіння. Тільки тепер Бунчужний зрозумів, як легко перетворитися у звіра, якщо нічого в тобі не зосталося людського, крім плоті.

І тоді його охопив відчай... На щастя, не страх, а – відчай. Бо саме відчай шукає дорогу до... Бога. Отож відчай нагадав Жорі Бунчужному про Бога, Голос якого чув, але не розумів, а сам – відступив. І душа чоловіка наповнилась торжествуючою радістю, ніби він допіру стрибонув на високе дерево, рятуючись від зграї вовків, і тепер переможно дивився на них згори. Охоплений цим щастям, почав молитися, як вмів, простими словами просити Бога, в якого раніше вперто принципово не вірив, аби повернув йому пам’ять, здоров’я, допоміг знову стати людиною і повернутися до людей.

Стомившись волати до Неба, затих, припавши чолом до прохолодних старих мостин церковної підлоги. І раптом відчув на собі, майже фізично відчув чийсь... погляд! Так! На нього хтось дивився, пильно, пронизливо, ніби зазирав у саму душу. Але це не лякало... Радий був стріти навіть убивцю, злодія, каторжника, аби лише – людину!

Георгій Павлович Бунчужний ніколи раніше, живучи серед людей, усіляких людей, яких іноді зневажав, а часом і ненавидів, не думав, що можна так смертельно тужити за ними. Так солодко марити зустріччю з ними. Отож, не знайшовши того, хто на нього так... пильно дивився, виповз на подвір’я, облазив кущі, позаглядав у зарості аїру, за край трясовини, та не примітив навіть слідів людських. Тільки в намулі при березі побачив відбитки величезних вовчих лап...

Розчарований, повернувся в церкву, аби спитати Бога, де той, хто дивився на нього. Та тільки відкрив рота, як... побачив... очі! Він упізнав їх. Бо не міг не впізнати добрі, скорботні очі своєї матері... Вони сяяли до нього зі стіни над царськими вратами вівтаря і плакали, уздрівши його, безвісти пропалого і пропащого, живим, але таким одиноким, нещасним, здичавілим і всіма забутим калікою.

– Не плачте, мамо! Все буде добре. Я виживу, обов’язково виживу і обов’язково приїду до вас на борщ. Ми ще побачимося, мамо! – заспокоював маму з такою щирістю, що вона повірила і заусміхалася до нього золотими своїми очима. І він теж усміхнувся і прийшов до пам’яті: Господи! З іконостасу дивилася на нього очима його матері – Матір Божа! І він все зрозумів, і подякував Богові за все, а найбільше за те, що тепер уже не самотній...

А вночі йому було видіння: Богородиця зійшла зі стіни, поклала йому руку на чоло і сказала, просто, як би сказала небіжка мама:

– Будеш, Георгію, першим священиком цього храму, першим настоятелем його і пастором пастви, яка скоро сама прийде до тебе. Ти ж бо чекаєш людей? Чекай. Вони вже в дорозі.



...Коли відцвів вереск, багно та іван-чай на болотах, пожовкло на осокорах, побагровіло на вільхах і посивіло на верболозах листя, у довколишніх лісах, окрім вовчого виття, почулися, нарешті, й людські голоси. Він вийшов їм навстріч і побачив, що то сільські жінки прийшли з козубцями по гриби та ягоди. Щоб їх не злякати своєю появою, назвався батюшкою Храму на Болоті, оскільки не відав сам, ані як церковця називається, ані як називається піп, який би мав у ній службу правити.

Оскільки то була свята правда, жінки радо по­ві­рили, не звернувши уваги, що батюшка обла­чений не в ризи золоті, а у вицвілий, запраний лікарняний халат, пішли слідом за ним помоли­тися у церкві, яку мали досі за звичайну хижку, бо в ній колись, не дуже давно, жив лісник на прізвисько Вовк, але той лісник «після Чорнобиля» десь пропав, може і вмер від радіації, якої тут повно, бо зона, а може евакуювався разом з іншими чорнобильцями в інші області, і там прижився, бо вони теж виїжд­жали в інші краї, хто в Херсон, хто на Полтавщину, хто під Вінницю, але там не прижилися, бо там – степ, а вони виросли в лісі, звикли до своїх пісків, мохів і мочарів, і вже не можуть без них жити, бо так воно й має бути: хто де родився, охрестився, оженився – там і віка мусить доживати...

Жінки, помолившись та перехрестившись на єдину ікону на іконостасі, вгостили священика, який чи то з неба впав, чи з-під земля виріс, грибами і ягодами, і рушили додому, статечно та врочисто, як колись, бозна ще коли, верталися додому після служби Божої їхні баби. Бо вже мами церкви обминали, такі часи були, але тепер часи інші, але от церков мало, тож слава Богу, що ця з’явилася, чи з неба впала, чи з-під землі виросла, в тепер вони всім розкажуть, хто ще зостався по селах і хуторах, і будуть щонеділі приходити, бо в будень нема часу з тими городами та господарством...

Так за приязною балачкою незчулися жіночки, як перейшли вслід за дивним попом підступну багву-мокву, і тільки, ступивши на берег, злякалися не на жарт: як же ж це вони... двічі перейшли Криваве болото, те саме, про яке всі у цих краях говорять, що воно... непрохідне?! І з подивом видивилися на дивного попа, на якому й підрясника не було, лише халат якийсь, мов тюремний! Та й сам піп, втямивши, ЩО тільки-но вичворив, стояв перед ними скам’янілий, блідий, наче блискавкою вражений.

Правду кажучи, Георгій Бунчужний був не просто вражений, а – шокований тим подвійним, ба! потрійним чудом, яке сьогодні з ним сталося. Адже ж він не тільки став на ноги, а й невідомо як – двічі! – перевів через бездонну трясовину людей! Двічі!

І в колись самовпевненій, а нині надломленій каліцтвом душі фізика-атомника завирувала буря почуттів: подиву, страху і щастя! Але й цікавості: як це сталося, як відбувалося, адже ж іще вчора не мав снаги кроку ступити! Повзав, мов полоз, пасся у траві, як скалічений браконьєрами дикий вепр! А тепер – от! Стоїть! Як людина – стоїть! І стоїть перед людьми, і… і негоден пригадати, як же ж УСЕ ЦЕ сталося? Пам’ятав тільки, що почув людські голоси і пішов їм навстріч. І тепер от стоїть перед теж наляканими дивом жінками, його паствою, і не знає, що казати?! Але – мусить щось сказати, інакше втратить цих довгожданих людей назавше! Перелякані, вони обминатимуть «Храм на болоті» десятою дорогою й іншим заказуватимуть, аж доки не зітреться у їхній душі останній спогад про Козацьку церкву і не заросте чортополохом, чи то пак, не розчиниться в багнюці єдина до неї стежка...

І відчай від припущення, що він, Георгій Бунчужний, знову може стати мимовільним призвідцею ще однієї руїни-пустелі, опустив його на коліна, звів його руки до неба і промовив його голосом:

– Господи, спаси і помилуй! Бо душа моя убога не готова прийняти велич Твого чуда, Господи! Поможи, Господи! Не покинь нас посеред дороги до Тебе!

Чудна молитва ново-об’явленого пастора, здавалося, ще більше розтривожили жінок, котрі, збившись у зграйку, ніби чекали слушної нагоди, аби порснути в різні боки – від цього болота, на якому бозна-що водиться, а тепер ще й завівся боже­віль­ний піп, який спочатку водить їх по непролазній драговині, а відтак сам дивується, і просить Бога напоумити його!

Але саме в ту хвилину, коли жінки шарпну­лися тікати, самозваний піп піднявся з колін, і як нор­маль­ний розповів жінкам, не вдаючись у подробиці, усю правду: що давно чекав, коли Храм на болоті нарешті наповниться людьми. І от настав той час. Вони прийшли. І він дякує за це Всевишньому. І сподівається, що вони тепер щонеділі приходи­тимуть на Службу Божу.

Жінки дружно зітхнули, заспокоїлися, заус­мі­ха­лись і, дрібно перехрестившись на церковцю, зникли у хащах. А на третій чи на сьомий день на болото приїхав білою «Волгою» протоієрей Євстахій, перейшов відважно – слід у слід за само­званим священиком – багну, зачудовано обди­вив­ся церкву, впав на коліна і довго молився. А потім повіз раба Божого Георгія на руко­покла­дення у Київ, як той зрозумів, до самого Патріарха. Якраз на той час у митрополичих апартаментах, куди його було запро­шено, з якоїсь нагоди зібрався весь священ­ний клір на чолі із Владикою. Відвиклого від мирського життя Бунчужного вразила не стільки велична урочистість прийому, я те, що його, само­зва­ного «козацького» попа, зустріли привітно, як рівного, хоча не відали, хто перед ними: здичавілий наркоман, втеклий із сибірських таборів «зек», чимало з яких тоді, після розвалу СРСР, ставало послуш­ни­ками у відроджених монасти­рях, чи нахабний авантюрист, сучасний Гришка Распутін. Але коли Бунчужний представився «колиш­нім заступником головного енергетика сумно­звісної Чорнобильської атомної електро­станції», в митрополичих покоях запала тиша. Не з меншою, хоч і настороженою, як здалося Георгію Бунчужному, цікавістю, слухали отці церкви неймовірне «житіє грішного енер­гетика» на острові посеред радіоактивного болота, та ще й у старовинній козацькій Свято-Покровській церкві, про яку мало хто і що відав дотепер, а якщо і знав щось, то думав, що її давно нема, що зосталася вона тільки в народних легендах та апокрифах. Була мить, коли в сторожкій увазі священного кліру Бунчужному причувалося... щось схоже на здивування і зчудування водночас. Що було цілком зрозумілим: справді диво­вижна, як на наші часи, історія Георгія Бунчужного нагадувала і біблійну притчу про воскреслого Лазаря, і новочасну – про грішника, врятованого від смертельної променевої хвороби, від якої, як відомо, та й сам грішник знав це з історії ядерної фізики, просто не виживають.

– Без Господнього чуда, – делікатно уточнив Його Святість, заохочуючи гостя до щирої і довірливої розмови.

– Так ви мені… вірите? – спитав Бунчужний, уже без сум’яття звівши на патріарха очі. Правду кажучи, колишній атеїст почувався в незвичній для нього ролі не зовсім впевнено. Можливо, цим і викликав деяку настороженість високого духовенства. Тому одразу ж відчув, як доброзичлива репліка патріарха розрядила обстановку, посіяла приязнь і довіру до нього, а, головне, що тепер він без «ложної скромності» і страху бути не зрозумілим, може розповісти про найсокровенніше чудо – почутий ним жіночий голос, який сповістив, що віднині він, Георгій Бунчужний, буде настоятелем Свято-Покровського храму, і скоро сюди прийде його паства, що й сталося – прийшли жінки і він, один лиш Бог відає чому, назвався священиком ХРАМУ НА БОЛОТІ... Ось і вся його історія, точніше – те, що він пам’ятає, а як насправді було, то один Бог знає.



Церковні ієрархи, уважно дослухавши сповідь, попросили Бунчужного вийти за двері і побути під куполами собору наодинці з Богом, бо їм треба про щось порадитись.

Зоставшись на одинці з Богом у малолюдному о цій пообідній порі Соборі, Бунчужний, паленіючи від сорому, згадав, що був тут років тридцять тому один єдиний раз і то випадково, коли якимсь високим московським гостям замандюрилося подивитися на знамениті фрески великого російського художника Васнецова...

На жаль тоді ця унікальна перлина українського культового зодчества не справила на атеїста-фізика жодного враження: церква – як церква, фрески – як фрески. Мимохідь, мимохіть пробіг очима по шедеврах, більше перейнятий тим, що в ресторані готелю «Москва» їх чекала замовлена вечеря.

Воістину несповідимі шляхи Господні! Чи міг тоді уявити собі успішний кар’єрист Георгій Бунчуж­ний, що прийде такий день і час, коли йому триликому Янусу (призвідці, ліквідатору і жертві аварії на ЧАЕС) доведеться в цій святій храмині горбитися під вагою власних гріхів і тримати іспит перед суворими поглядами святих мучеників і князів-державників, чекаючи, коли його покличуть?..

Але отці української церкви самі вийшли до нього, самозваного попа Храму на болоті. Обряд посвячення раба Божого Георгія у священицький сан був про­стим і скромним. Здійснював таїнство сам Патріарх.



...Повернувся Георгій Бунчужний зі столиці через два тижні повноправним священиком, обдарованим при­хиль­ністю Владики, священицьким одягом, церковними книгами, начинням та іншими, потрібними пастирю і пастві речами, та найго­ловніше – незабутніми враженнями про невідоме досі, недоступне простому смертному церковне життя. Коли він зізнався, що не знає ані обряду, ані молитов, і готовий піти в науку до будь-якого сільського попа, чи стати послушником при монастирі, сам Патріарх сказав, що в нього, ново посвяченого, «є Учитель і Наставник – сам Творець», але практика не завадить, і дозволив протоієрею Георгію пожити в одному з київських монастирів, повчитися, поспілкуватися з братією.

Отже, через два тижні отець Євстахій відвіз отця Георгія на його храмовий острів, поблагословив і просив звертатися, коли виникнуть проблеми чи якісь потреби. Оскільки потреб нагальних в отця Георгія не могло бути, а проблеми свої він звик вирішувати сам, то й більше своїх наставників не турбував, а вони – його. Люди ж місцеві, бозна-як і звідки прочувши про офіційне висвячення самозваного «козацького попа» на справж­нього священика, вже без страху і сумніву стали приходити до церкви щонеділі, а згодом і на великі свята.

Церковна громада спочатку нараховувала сорок парафіян, переважно людей літнього, а отой похилого віку. Та, на жаль, з роками стала танути, як жменя свічок на вогні. Уже двадцять вісім рідних душ отець Георгій відспівав і провів за християнським звичаєм в останню путь. Зосталося дванадцятеро. Як апостолів... хоча майже всі його апостоли, крім старого Петра Поліщука, жінки...

Отець Григорій так захопився спогаданням свого «житія», що забув про Юрія, який, навпаки, не зводив з попа очей, з великою увагою слухаючи його розповідь, що час від часу переривалася задумливими паузами, довгим мовчанням, або тривожним шепотом. Часом піп імітував голоси чи вимову своїх парафіян, журячись над їхніми долями. Як от зараз…

– Дуже люди нашіє стали мерти, – журилася перед Різдвом Ліда Іванівна з хутора Ведмежий, а після Великодня і її провели за вічну межу...

– Нещаслівіє ці місця, ніби проклятіє... Ой, казали ж мої баба покойниє, що таке буде, що люди будуть боятися воду з криниці пити, овоч із зіємлі їсти... І будуть мерти, як мухи. А лісами будуть бігати двоголові вуовкі, шестиногі луосі, і діти-уроди... От були старіє люди начіє неграмотніє, а знали наперед, що буде Чорнобиль, – вторила Ліді Іванівні Явдоха Сіножацька з хутора Лосівка, слава Богу, ще жива...

Отець Георгій знову замовкав, думаючи про те, що ці люди – не тільки і не просто його паства. Вони – його родина, його журба і радість. Він знав їхні помисли, потаємні бажання, помилки й прогрішення, жив їхнім життям, намагаючись словом Божим захистити їх від світу. Часто, відслуживши Службу Божу, вони подовгу гомоніли, розповідаючи йому те, чого не встигли повідати на сповіді.

Він сповідав, причащав і мирив цих старих самотніх дітей із їхніми дорослими дітьми, які не хотіли навіть у гості приїздити у рідні села та на хутори, що опинилися на межі зони відчуження. Писав листи внукам своїх парафіян, які росли без них по тісних міських квартирах, де, звісно, було місця вредним бабам і дідам, що вперто не бажали уриватися рідного кореня. Вічні проблеми і клопоти цих людей пере­тво­рили його з ченця-відлюдника на, Господи прости, на громадського діяча, їхнього оборонця-охоронця. Так виходило, що він захищав їхні інтереси перед місцевими посадни­ка­ми, писав запити і звернення в різні інстанції, управління і міністерства, і таки добився, щоб їм орали безплатно городи і привозили під ворота свіжий хліб, а Оксаниних дітей відвозили автобусом у школу в сусіднє село, правда, тільки взимку, бо за тепла вони самі собі давали раду.

– О-о, той вічний клопіт – Оксанин виводок... Майже щороку маю радість хрестити новонароджену Оксанину дитину, і мрію дожити до тої неділі, коли обвінчаю котрусь із них... На жаль, у цих краях так давно, принаймні років із двадцять уже не гуляли весіль, а вінчалися... хіба що зразу після Другої світової війни... Отож мрію про вінчання, веселе, урочисте, бо втомився від скорботи, втомився відспівувати тих, хто, як писала Леся Українка, теж «втомившись життям щоденним», поспішив до Бога на спочинок. Молюся за упокій їхніх душ, а сам прошу Господа не забирати їх дочасно з цих, хоч і стражденних, але й благословенних Ним, глухих, болотистих пущ, – зітхнув отець Георгій, завершивши притчу про самого себе.

Юрій мовчав, вражений незвичайними перипетіями непростої судьби козацького попа. Та ще більше тим, що цей, справді, Божий чоловік так безоглядно відкрив перед ним, хлопчаком, свою стражденну душу. Таке з Юрком сталося вперше, і тому він не знав, як повестися, що казати, щоб не поранити і так зраненого життям отця Георгія.

ЛЕГЕНДИ КРИВАВОГО БОЛОТА

– Сьогодні, як я вже казав, Троїцька поминальна субота... А вчора, в п’ятницю, за давнім ще дохристиянським звичаєм, як ви знаєте, бо ж місцевий, у цих краях поминали Дієдів... Себто, дідів, пращурів. Може, й зараз поминають там, де є кому... – першим озвався отець Георгій. – Тож мусимо відслужити Всеношну і Літію по убієнних у всіх битвах і війнах, і по тих трьохстах козаках, які при такій страшній поразці війська Богдана Хмельницького під Берестечком, ось тут, у цім болоті все-таки здобули перемогу над завойовниками. На спомин про ту перемогу і зведений наш храм Покрови Пресвятої Богородиці, який в народі ще зветься козацькою церквою. Ви ж бо з уроків історії в школі знаєте про ту битву, тай читали, певно, книжку Ліни Костенко «Берестечко»? Навіть трохи дивно, що відбувалися ті історичні події хоч і давно, але зовсім поряд, чи не так? Якби моя воля, я б зобов’язав людей бодай раз в житті побувати на місці Полтавської битви, під Пилявою, Берестечком, Конотопом, Хотином, врешті, під Крутами…. відвідати Батурин, Чигирин, Холодний Яр, та й Гуляйполе не завадило б… А ви бували десь з того, що я перерахував? Нічого, ви молодий – ще побуваєте… А от я… навряд чи надолужу прогаяне… – отець Георгій скрушно зітхнув, посмутнів, задумався.

Юрко, щоб вивести попа з печальної задуми, кашлянув. І той справді пробудився, спохватився, винувато усміхаючись:

– Правду кажучи, я радий, що, дякувати Богові, перед Службою Божою маємо час поговорити про давнє і новочасне... Признатися, я скучив за таким молодим і уважним співбе­сідником, як ви. Правда-правда, не заперечуйте! Знаєте, я завжди мріяв про сина... Але, на жаль, не збулося... Мені здається, він мав би бути чимось схожий на вас, Юрію... Але... я не про те хотів... Вибачте! А про цей клапоть землі, на якому ми з вами стоїмо... Чи, може, ви не цікавитесь історією?

– Я ж казав, що цікавлюсь... – почервонів Юрій, згадавши, що назвався настоятелю краєзнавцем, і осікся: з того боку лісу, де причаївся бандитський «майбах», почулося тихе вовче виття, а відтак – гарчання.

Отець Георгій теж насторожився, але нічого не сказавши, мовчки перехрестився і перехрестив пущу, і гарчання стихло, і він продовжив, походжаючи подвір’ям і запрошуючи до погулянки Юрія:

– Тоді ви маєте знати, що цей болотистий закутень Полісся справіку звався Кровним, себто, рідним, а пуща довкола – Волхвиною, але у сімнад­цятому столітті, після битви під Берестечком ліс був перейменований місцевим людом на Козачий, а болото – на Криваве. Та мінялися часи, пролітали над лісом вогненними смерчами війни, гриміли на поліських млаках-багнах битви, одна біда іншу заступала, одна перемога іншу затіняла. А бездонна пащека трясовини все ковтала і ковтала нові жертви, не розбираючи: переможці вони чи переможені, герої чи зрадники. Авжеж, юначе, ми з вами стоїмо на тисячодавній братській могилі, на некрополі-пантеоні, а точніше сказати, на самопохованні. Тож не дивно, що поліщуки десятою дорогою обходили це пропаще місце, цю ненаситну трясовицю. А згодом, взагалі забувши про золотий благовіст слави, пам’ятаючи тільки тужливі голосіння свої від неслави та горя, перелицювали назву лісу з Козачого – на Козячий, а Криваве Болото – на Криве. Така природа виродження: пониження героїчного, поглум святинь…Та все-таки, ніби на перекір цьому самознищенню справжні, пращурівські назви не зітерлися з пам’яті народної, а просто заховалися у казки, легенди та перекази, які передавалися з покоління в покоління, від діда до внука, і дійшли аж до нас… понівечені, вихолощені, майже забуті і ледь живі, як і ці, скалічені людьми, хащі і болота…

Авжеж, якою б довгою не була ніч безпам’ят­ства, якими затяжними і нещадними – епідемії і людомори, кривавими та нищівними – війни і революції, вони минали, народ оживав, приходив до пам’яті, знову згадував про ДЕРЕВО РОДУ, про своє КОРІННЯ і КРОНУ, побиту громами, обпалену блискавицями, пошарпану буревіями… Знову вишпортував із генної пам’яті казку, висотував пісню, в яких сурми та литаври грали та величалася слава. І знову всі згадували, нібито колись тут, на цім місті, що нині позначене на карті України як Полісся, квітувала легендарна – Атлантида. Нібито серед вічнозелених лісів красувалися пишні, розкішні міста з білого мармуру, в яких жили атланти – люди-велети, такі мудрі, талановиті, все можні й самовпевнені, що не бажали визнавати самого Творця. А одного разу, коли вожді атлантів, зібравшись на таємну раду, вирішили убити Того, Хто спородив їх і самим заволодіти Світом, потемніло завжди погідне Небо, спалахнуло гнівним вогнем, а земна твердь, задвигтівши, розверзлася і поглинула райські сади і пишні міста, і замість раю розкішного – проступила з глибин земних прірва, наповнена по вінця чорною тванню.

У другому варіанті легенди розповідається, нібито атланти з невідомих причин сіли в космічні кораблі і полетіли у космос, а міста свої опустили під землю до пори, до часу, і от-от мали повернутися, та завадила їм аварія на ЧАЕС.

Інша, пізніша легенда повістує не менш романтичну історію, начебто за часів Київської Русі в цих лісах жило плем’я волхвів. Жило мирно, просто, за своїми дивними законами, в гармонії з природою, у дерев’яних хижах, ані городів кам’яних не будуючи, ані племен інших не воюючи. Єдиною пишною спорудою було в них дивної краси капище, в якому волхви воздавали хвалу своєму доброму, веселому і щедрому Богові, виспівуючи та пританцьовуючи. Та не сподобалось це веселе і мирне плем’я лісове котромусь із київських князів. І не тільки безтурботним норовом, а більше тим, що збирачам податей не було чим в них поживитися. На позір були волхви нібито багатими, а здерти не було чого: хіба останню сорочку лляну чи шубу з горностая. Пояснювали таку безпечну вбогість і байдужість багатства земного волхви тим, що відають наперед судьбу свою, тому й не копичать тлінного.

Тож розгніваний князь свиснув свою дружину варязьку, дочекався ночі і рушив на непокірних, аби заскочити їх зненацька. Та волхви тому й відунами звалися, що про все наперед відали і чекали на князя. Нічний ліс, яким він продирався до осідку волхвів, зустрів його сяючим від смолоскипів капищем, веселим полум’ям кострищ та радісними співами щасливих красивих людей, одягнених у білі строї та пишні вінки з лугового різноквіття. Однак не зрозумів розгніваний князь такої гостинності. Думав, що то так волхви перед ним величаються, незалежністю своєю й силою похваляються. Розлютився ще дужче, махнув рукою, до брані лютої закликаючи. Натягнули дружинники тятиву на своїх луках, та не встигли стріли випустити, як волхвине плем’я, від старого до малого, пере­кинулося на стадо оленів і зникло у пущі. А розлючена княжа дружина – кинулася слідом. Невідомо, скільки тривала та жорстока погоня, але завершилась вона там, звідки й почалась. Вражені дружинники раптом побачили, що тупцюють вони на одному місці, притім так завзято, що вже застрягли по коліна в землю. Кинулися рятуватися, та було пізно: земля провалилася земля і брудна хвиля твані накрила і князя і дружину його. А стадо оленів спурхнуло в небо ключем журавлиним і полетіло у свій Ірій.

З тих пір і називають люди це болото – погоня... А церкву нібито спорудила жона князя, яка після страшної смерті мужа і дружини прийняла християнську віру.

Є й іще одна версія легенди: нібито цю капличку спорудила княгиня Ольга на тому самому місці, де був убитий древлянами князь Ігор... Але це вигадка, бо всі історичні джерела стверджують, що князь загинув під Коростенем. До речі, Ігорю, ви бували в Коростені – історичному Іскоростені?

Юрій, що вже й звик до причуд попа-самітника, який сам плутав грішне з праведним, і все ніяк не годен був запам’ятати його імені, приречено зітхнув:

– Якщо Ігор, до якого ви звертаєтесь, це я, то не був…

– Перепрошую, сину мій, перепрошую, Юрію… Хоча я не збирався вас ображати, просто імена – Ігор, Єгор – транслітеровано з Георгія. Чи, може, вам надокучили мої казки?

– Та ні, мені справді цікаво… Розказуйте, будь-ласка…. Мені справді дуже цікаво…

– Чудово! Бог свідок, вам мої оповідки ще стануть колись в пригоді… як краєзнавцеві. Отож, знову стали обминати це пропаще болото і свої, і чужі. Хоча розказують, що все ж деякі сміливці спеціально пробиралися до болота в ніч на Івана Купала, щоб побачити, як опівночі посеред болота спалахує вогнями ясними щось схоже і на капище язичеське і на церковцю православну… Не знаю, щодо капища, але думаю, що то церква Покрови Пресвятої Богородиці звістувала чудом про себе місцевому людові. Тож даремно сільські вчителі, ці атеїсти з принуки, спростовували вигадку, показуючи з-поміж десятків різновидів папороті – так звану страусову, молоді спорофіли якої темної ночі фосфорують голубуватим сяйвом. Народ, особ­ливо молодь, не хотіли прощатися з прекрасною легендою. І таємницями – теж, бо без них ці тінисті пущі і багви-погоні, мохи-вільшаники, мочарі­-гала, млаки-трясовиці були би просто нудними піщаними лісами і зловісними комарино-жабуриними болотами.

Так, Юрію, людям хочеться таємниць… Отож одним привиджувалися у досвіткових туманах над трясовиною білі розкішні палаци, з вікон яких, осяяних рівним спокійним світлом, лилася ледь чутна небесна музика. Другі клялись, що бачили ціле місто, населене людьми-велетами. А третім… Вірніше, третьому ввижається страшний відгомін козацького бою… Хоч було їх тут, тих боїв кривавих, і в Другу світову: і радянських регулярних військ – з німцями, і партизан ­– з оунівцями, і оунівців з партизанами – з німцями...

– А де правда, де вигадка? – й собі задумався Юрій. – Але якби не було, ви праві, усе треба знати про свій край…

– Де правда, а де – вигадка? То лиш один Бог знає. Але те, що Криве чи Криваве болото захищене якоюсь невіданою надприродною силою, засвідчував цілком реальний факт недавнього «матеріалістичного» життя народу, зокрема, і нашого з вами, Юрію, – усміхнувся отець Георгій. – Овіяна легендами трясовина уціліла навіть перед нашестям радянських меліораторів, що заповзялися перетворювати по всьому Поліссі вічнозелені торф’яники на сірі пустелі, якими тепер гуляють справжні пилові бурі... Не підпустило болото до себе, але перед тим, як мені розказували, проковтнувши кілька бульдо­зерів і «бобик» головного меліоратора Української Радянської Соціалістичної Респуб­ліки разом із планом його осушення.

– Я теж це чув. Від батька... – підтвердив Юрій.

– Може й справді таке було... Та попри все – болото собі жило і творило про себе легенди, дуже схожі на історичну правду, якою, здавалося, ХТОСЬ нетутешній, вищий за нас, минущих і тлінних, нагадує нам ЩОСЬ дуже важливе... про нас самих, – продовжував замріяно отець Георгій. – Бо інакше, як і звідки могла постати в самісінькому серці болота посивіла від давності дерев’яна козацька рублена церковця? І яким чудом-дивом тримається досі на притрушеній зіллям хисткій купині над безоднею? І коли вона постала?! У часи княжі, чи козацькі? А може, як наразі мала впасти на ці ліси і води гірка і чорна зоря Полин? І чому до чорнобильської трагедії ніхто її не помічав, окрім хіба що вашого, Юрію, батька?

– Може тому, що не всім дано бачити й чути? – згадав Юрій батькові слова.

– Саме про це говорив мені і ваш, Юрію, батько... Коли приходив під КаПеПе в день запуску того лиховісного експерименту…

Знову запала мовчанка. Кожен з чоловіків думав про своє, водночас майже про одне і теж, зокрема згадуючи, що дехто з тутешніх старих людей і місцевих краєзнавців, стверджували, що церковця здавен бовваніла собі на болоті, але всі думали, що то мисливська хижка чи курінь дивакуватого лісника, прозваного за похмуру відлюдькуватість Вовком.

– Отож ще одна, вже наших часів легенда – про вашого батька, – по хвилі озвучив роздуми священик. – Працюючи лісником, він у розмовах із грибниками та мисливцями місцевими, називав себе, як я зрозумів, насправді Волхвом, а ті, такого слова зроду не чуючи, перекрутили на Вовка. Так принаймні я уявляю собі цю історію тепер, з вами, Юрію, познайомившись, – провадив отець Георгій, радий, що є кому його слухати. – Та все ж згадували того лісника-самітника, що проміняв жінку, сина і родинний затишок на ліс і болото, добрим словом. Казали, що не простим був чоловіком, знався на травах, переказував біблійне пророцтво про зорю Полин, що має от-от упасти на ці ліси, пояснював, що насправді назва тої міфічної зорі не Полин, а Чорнобиль... Є такий бур’ян – різновид полину, в якого листя якого зверху темно-зелене, а зі споду – біле…

– Та ж он він – на міцному патикові, і корінь має довгий – не просто вирвати… – показав Юрій очима на високу лапату рослину. – У нас ще його називають – «підбіл». А є ще полин з дуже різким і духмяним запахом. Він росте в гарячих південних степах і в Криму – «євшан» зветься. Тато казав, що це той самий євшан, запах якого змусив якогось князя руського, здається, Ігоря, тікати з полону…

– Так, було таке… Розумний чоловік – ваш батько, Юрію… Наговорив я вам багато, та ще не всі легенди розказав, – засміявся отець Георгій. – Є ще у цій неписаній книзі – козацька сторінка. Але її ми прочитаємо потім, якщо, звичайно, ви, Юрію, захочете. А тепер, пробачте, мені треба до Вечірнього Богослужіння готуватися, оскільки за грішними ділами ми з вами Утреню пропустили.

Втомлений пережитим, Юрій лиш знічено крекнув. Сів у траві, задивився на осяяний сонцем ліс і намагався ні про що не думати. І так бідна його голова мало не тріскала від почутої інформації.



Отець Георгій, притуливши дашком до чола долоню, теж задивився на болото, яке у промінні полуденного сонця, здавалося багряним, наче кров’ю залитим. Хоча знав, що тої кривавості тря­со­вині надають водорості-хамелеони, які під дією сонячного проміння змінюють зелену барву на калинову, а під вечір – і на темно-багряну, та все ж на серці ставало тривожно, бо тільки один Бог знав, чому ті водорості червоніють тільки у Крива­вому болоті... Потім, провів долонею по очах, ніби сти­рав з них червоний відсвіт історії, і щось згадавши, вигукнув з досадою:

– Отакої! За розмовами ми знову забули про лілії для Богородиці! А скоро ж парафіяни прибудуть. А ось і вони!

Наразі з правого берега болота долинули людські голоси, здалося, ніби хтось когось кликав. Отець Георгій спішно вхопив якусь лозину чи вудлище і заспішив на клич. Але з півдороги повернувся, підійшов до дзвінички з п’ятьма дзвіночками, яку Юрій в суєті і не завважив, взявся за мотузочки і... сонна лісова околиця ожила, задзвеніла радісним благовістом. Ожила і возрадувалася піднесеною любов’ю до світу білого та всього на нім сущого і душа отця Георгій. Він засміявся, зізнаючись собі, що найбільше в церковному богослужінні любив передзвін благовісту. Отож, виконавши таку милу серцю частину Служби Божої, щасливий, мов би дитина, знову вхопивши свій «посох», заспішив до своєї пастви.

ЯНГОЛ-МУТАНТ

Хоча сонце вже краєчком ока визирнуло з-за лісу, пускаючи світляні зайчики по дрібних озерцях західної частини болота, на затіненій пущею східній стороні його, по якій пролягала невидима поміж купинами стежка до берега, ще клубочився туманець. Отець Георгій глянув у той бік, де на березі уже чекала його паства, перехрестився і, як святий Петро у бурхливі хвилі моря, ступив відважно в рідке і хитке моховиння трясовини. Правду кажучи, для настоятеля Свято-Покровського храму кожен перехід через болото по ледь видимих купинах був серйозним випробуванням, адже він ніколи напевно не знав, чи саме тут, де наразі ступила його нога, починається стежка. Так що, вела отця не мужність, а віра, що Господь не дасть йому оступитися. І Господь не дозволив йому жодного разу оступитися. Та все ж часом настоятелю здавалося, ніби вся нечиста сила сповзлася до стежки через бездну, обсіла кожен горбочок земної тверді. Аби не дати йому ступити, пручалась під ногами, хапала за під­ряс­ник, за палицю, спокушала страхом посковзну­тися на слизькій купині, рахувала кожен його крок – від першого до останнього – тисяча двісті двадцять сьомого, коли він, нарешті, з Божою поміччю, ступав на берег. Тому мусив отець Георгій пильнувати не так стежки, як віри в те, що вона є, що проведе його з паствою крізь найгустіший туман і найчорнішу темінь, за будь-якої погоди – до Храму. І щоразу собі на підмогу моральну згадував притчу про апостола Петра, який зневірившись у могутності Христа, ледь не втонув у морі Галилейському, і – о диво! – одразу ж міцнішав у вірі, і міцнішала хода його, і твердішала під ногами стезя.

Ближче до берега туман рідшав, і в густій осоці проступала рівненько, як проділ у волоссі, протоптана стежечка. Уздрівши в білястих оболонках туману тонку і високу постать свого пан­отця, парафіяни поштиво закивали головами, стрима­но заус­міхалися, шикуючись один за одним у живу вервечку, щоб за хвилину й собі відважно ступити услід за пастором у підступну багну.

Отець Георгій з правдивою радістю привітався, тим часом з прихованою тривогою оглядаючи свою нечисленну паству. Слава Богу, ніби всі дванадцятеро. Авжеж, як учеників... Прости, Господи, зухвале порів­няння, але для цих людей добиратися щонеділі і щосвята десять-двад­цять кілометрів по лісовому бездоріжжю до Храму Покрови Пресвятої Богородиці було не меншим вчинком, аніж для перших християн ПОЧУТИ Христа і ПІТИ вслід за ним іудейською пустелею.

Здалеку гурт людей, озброєних довгими палицями скидався на казкове допотопне військо, що вийшло на прю, не приведи Господи, з якоюсь бідою. А ближче – на подорожніх, що, блукаючи пущею, вийшли на берег моря, за яким має бути земля обітована, і не знають, як до неї дістатися. Підсилювали враження вузлики та кошики, які кожен мав при собі. Скромні панахидки, якими прочани прийшли пом’янути своїх небіжчиків.

Однак придивившись пильніше, отець Георгій помі­тив, що сьогодні пастви його побільшало аж на... так, на дві душі. Поряд із вчителькою на пенсії Ольгою Михайлівною, тієї самої, що поста­ча­ла йому книжки з історії України і новини зі всього світу, стояла незнайома юнка у білій сукен­ці. Струнка постава і світле, розпущене по плечах волосся, робили її схожою на тоненьку берізку.

– А це моя внучка Леся, – зашарівшись від гордості, сповістила вчителька. – З Києва приїхала бабуню провідати. Леся в нас розумниця, студентка фізико-математичного факультету. А вірші пише, як Леся Українка!

Дівчина теж зашарілася від бабиної похвали, але не поту­пилася сором’язливо, а, навпаки, подивилася на отця Георгія з такою шляхетною гідністю, що отець Георгій аж здивувався: за роки свого свяще­ничого служіння у Храмі на болоті він не стрічався очима з таким чистим, відкритим і... «свобідним» поглядом. Тай у його власної юності, вихо­ва­ної радянським режимом, був інший по­гляд, у пря­мо­му і в пере­носному значенні цього слова… Так ось вони які, діти Незалежності! Покоління, яке виросло… Боже мій! Так… виросло з тих немовлят, з тих нещасних діточок, над життям і долею яких заніс свій убивчий меч, виплеканий такими, як він, Георгій Бунчужний, хвалений «мирний» атом! Радше, безвідповідальне безголов’я таких як він, безбожників! Але ж, дивлячись на це чисте досконале створіння, не скажеш, що виросло в обіймах монстра… Що ж воно виходить?! Невже, справді, не такий страшний чорт… чи то пак, Чорнобиль, як його малюють у своїй уяві схожі на Георгія Бунчужного люди? Але, Господи, що він плете? Що ти плетеш, грішнику, забувши, що крапля Божого милосердя сильніша за вселенську ненависть Сатани! Вседержителю, Чоловіколюбне, Слава Тобі, Боже Всемогутній, що бережеш дітей людський… яких ми, батьки, не бережемо…

Перед очима священика постав нерозгаданий трагічний образ нежданого гостя нічного – Юрка, в очах якого було стільки… образи й недовіри… І болю – майже синівського – як до непутящого батька. І знову серце попа-затворника пронизав різкий біль за ненародженим сином… Жаль, не встигли вони до Чорно­бильської трагедії стати батьками: Таня – зайнята партійною роботою, а він – кар’єрою і дисертацією про безмежні можливості мирного атому.

Згадка про дружину, про минуле, потрачене на несусвітні ідеї і неварті доброго слова ідеали, тільки поглибила печаль: чому він так бездарно промарно­тратив, розтринькав свою молодість? Своє життя?! О-о, як йому хотілося, щоб діти, народжені Незалежністю, не повторили помилки своїх батьків? Дай Боже, щоби було так... Та вже є! Як би там не було, а розкрилений погляд цієї дівчинки-берізки звістує, що у тому білому світі, який він, Георгій Бунчужний, покинув понад двадцять років тому, не все так і погано. Головне, що Господь Милостивий вберіг популяцію від генетичних мутацій і духов­них деформацій!

Принишкла паства з благоговінням спостерігала, з якою любов’ю пастор вітає кожного з них. Тим часом отець Георгій з трепетом душевним перевів погляд на другу, незнайому ще йому душечку. І – тільки глянув, як хитнувся під ним берег, а душа обімліла і заволала до Неба:

«Господи, Отче, Творче і Заступнику наш, усе з волі Твоєї і в руках Твоїх! Не покидай дітей людських, не покидай!».

Але на обличчі священика, осяяному усмішкою, навіть тінь не промайнула. Приязно усміхаючись, отець Георгій підійшов до «сердешної Оксани», як він називав подумки наймолодшу свою мирянку – багатодітну маму, що жила на глухому лісовому хуторі Бобрик разом з гризотами, злиднями та своїм численним виводком, який поповнювала бозна від кого в цій глухомані ледь не щороку, спитав:

– А що це за янголятко до нас прилетіло, сестро?

Скорботне обличчя «сердешної Оксани» перекосила вимучена усмішка.

– Це мій найменшенький… – видавила з себе. – Я ж вам розказувала, що він народився… якийсь… не такий, як усі діти.

Дитя справді було, Господи, спаси й помилуй, мало схоже на людське: одні кості та шкіра. Яйцеподібна, рахітична голова, до якої ніби… приклеєне бліденьке, аж зеленкувате личко з розкосими, якимись світло-темними, ніби дзеркальними, очищами...

І знову трепет Страху Господнього пронизав усе єство священика: Господи, спаси й помилуй, маля нагадувало... інопланетянина... чи то пак – тих зелененьких головатих гуманоїдів, відзнятих радянськими спецслужбами на кіноплівки, які їм, фізикам-ядерникам, працівникам засекречених об’єктів, спеціально показували ще в 70–8-х роках минулого вже століття для загального розвитку. Але передовсім – «ради бдительности», про той випадок, якщо інопланетянам «стукне» у їхні гостроверхі голови розпочати свої «зоряні війни» проти Радянського Союзу. Адже ж, як попереджав за кадром сталевий голос диктора, «першими об’єктами агресії позаземних цивілізацій найімовірніше стануть радянські військові бази, космодроми та атомні станції».

«Та певно! Тим інопланетянам нічого більше робити, як лиш підривати наші станції, поїзди і космодроми, – думав тоді з досадою. – От кручкотворці! Уже в космосі шукають ворогів, щоб на них сперти власні «недоработки» та головотяпство!».

Так і вийшло, як він передбачав: винних у чорнобильській трагедії теж шукали на небі... хоч і не в Господніх чертогах. Але він сам, провідний спеціаліст і науковець Георгій Бунчужний, і на Страшнім суді засвідчить, що тоді, в ту страшну апокаліп­тичну ніч, у квітневому небі над четвертим блоком висіли тільки великі, як волоські горіхи, рідні українські зорі... Як і те, що без втручання Вищих Сил, пожежу на четвертому блоці ЧАЕС не вдалося б погасити… І це підтвердять усі, хто там був тієї квітневої ночі, – і живі, і мертві…



Зусиллям волі отець Георгій вгамував бурю почуттів, думок, спогадів, що звихрились у його душі, погладив хлопчика по голівці, попросив маму:

– Давайте, Оксано, синочка – я понесу. Так буде безпечніше... І ходімо! Ставайте один за одним і – крок у крок – ступайте за мною, підстраховуючись палицями. Але – не бійтесь: стежка надійна, ви її бачите перед собою, тож нею й рушаймо.

Взяв на руки покірну дитину і розгубився – не відчув її ваги! Здавалося, несе на зігнутій в лікті лівиці один дух безтілесний... Стало не по собі. Згадалися пророцтва японських вчених, які першими прибули на зруйновану ЧАЕС. Тоді він обурився, почувши, що через 20 років на територіях, уражених радіацією, жінки народжу­ватимуть мутантів. Він не хотів вірити цим... бридням. І не тому, що й досі вірив у безпечність мирного атому, а тому, що вже… якоюсь частиною душі чи центрами в мозку… повірив у милість Божу і Його любов до людини… У те, що Господь (чи Вищий Розум) не допустить виродження тих, кого створив по власному образу і подобі.

І от – дожив: він тримає на руках дитину-мутанта, яка нічого не споживає, як скаржилась Окса­на, крім підсолодженої цукром води, лісових ягід та грибів. Почувши про такий «раціон» малюка, він навіть обурився:

– Як? Ви годуєте малу дитину радіоактивними грибами? Оксано, хай врозумить вас Господь, бо тільки Він один знає, скільки рентген у тих ягодах і грибах, що ростуть у наших пущах!

– Та він нічого більше не хоче! – виправдо­вувалася перелякана жінка.

По цій розмові отець Георгій тяжко катувався, не міг простити собі недозволену його саном глухоту, неувагу до життя своїх парафіян. Адже ж по сердешній Оксані було видно, які в неї статки, як тяжко жінці виживати зі своїми дітьми серед злиднів і безробіття! Може в них тільки й того на столі, що гриби лісові та ягоди, що аж світяться тими мільйонами кюрі, які виригнув зі свого черева четвертий блок Чорнобильської атомної десятки років тому і – продовжує вивергати!.. В тому ж то увесь жах, що потривожена преісподня продовжує дихати нам в обличчя смертоносною сіркою! А слуги її нахабно брешуть, нібито розлюченого Змія приборкано! Що все в порядку! Що саркофаг – надійно захищає народ України від подиху атомного монстра! Але це дитя... воно – сама правда, страшна, трагічна... І від неї – нема ради!

Та все ж… та все ж сьогодні, сповідаючи Оксану, він скаже те, що давно збирався сказати як... ну, можливо, не як духівник, а просто як людина, обізнана з можливими наслідками планетарної катастрофи:

– Сестро, не народжуйте більше!

Так! Хай простить йому Господь, але він, отець Георгій, скаже ці слова…

І раптом… нога настоятеля послизнулася на купині і він ледве втратив рівновагу! Зляканий, міцніше пригорнув до грудей Оксанине дитя, звів очі до Неба, попросив подумки:

«Господи, прости грішного, бо чи маю право давати ці недостойні поради нещасній матері, якби навіть була вона найбільшою блудницею на землі? Чи маю право, знаючи, що всі, навіть у гріху зачаті діти, народжуються янголами! А може, Господи мій, я одного із них несу? Янгола-мутанта? Чи мутанта-дитину? Все одно… Але, Творче Милосердний, Твій раб Божий, ще не готовий осягнути цю Твою таємницю».

Наразі відчув легке поколю­вання в руку, якою притискав до грудей дитину. Ніби від елек­тричного струму низької напруги... Скосив погляд на хлопчика: маля майже впритул дивилося на нього уважними дзеркальними очищами, в гли­би­ні яких, здавалося, проскакували голубуваті іскорки.

І тої ж миті отець Георгій згадав жалібну скаргу Оксани:

– Отче, він світиться вночі!

Здалося, в очах дитини промайнуло щось схоже на іронічний усміх, але на блідому, аж зеленому личку не тріпнулася жодна рисочка. Не здригнувся і міцно стиснутий у ниточку ротик.

– Отче, ця дитина така розумна, що я часом її боюся. Він знає все наперед і розраює мене, коли плачу. Каже, що забере мене на... Небо... Певно, панотче, ми скоро обоє помремо! То ж прошу вас, отче, потурбуватися про решту моїх дітей, – лебеділа сердешна Оксана минулої неділі. Тоді він, заспокоївши жінку, здивувався:

– Але ж ти казала, дочко, що дитя не говорить?!

– Він, отче, не говорить словами чи ротиком, як люди, а лиш самими очима! Дивиться на мене мовчки, а я чую, що говорить... І все розумію.

Тоді він, грішний, подумав, що свідомість бідної жінки не витримує випробувань, посланих Богом, і цілу ніч молився, просив Його змилостивитись над нею, зберегти їй розум задля тих дрібнесеньких діточок... Однак… щойно сам переконався, що жінка не вигадувала – дитина справді роз­мов­ляє очима! Чи то пак, подумки… А ще точніше, встановивши так званий… телепатичний зв’язок... О! От і зараз...

Отець Георгій знітився, відчувши якимсь сьомим чуттям, що дитина… ніби читає його думки і реагує на емоції, але… не наважується заговорити. Бережи, Господи, і це створіння Своє...

Жалість до Оксани, до її дитяти – перейшла у тиху ніжність до горстки людей, які мовчки, крок у крок, йшли слідом за ним, пастором своїм. Та все ж – не ним покликані до Бога, а – Богородицею. Матір’ю Божою, яка одна може зараяти і цій дитині… Ось, у день ЇЇ величного свята він покаже Матері це дитя і спитає: «Як нам бути, Мамо? Як нам жити далі, Всеблагая?».



Обережно, наче коштовну тендітну іграшку, притискав отець Георгій до грудей невагоме тілечко дитини, і воно у відповідь ледь поколювало його в руку теплом, схожим на те, яким колись його лікували... електро...

От тобі й маєш! Він забув, як зветься той популярний пристрій, яким лікували в радянські часи всі хвороби й недуги!!

– Електрофорез, – підказало хлопченя, не розтуливши вуст.

Отець Георгій вдячно усміхнувся, і знову від­чув легке, як від батарейки, поколювання в руку. Очевидно, дитя в такий спосіб засвідчувало своє вдоволення бесідою. Але, Господи, звідки воно, народжене навіть не в пологовому будинку, а на копиці сіна, чи, в кращому випадку, на полу в якоїсь баби-повитухи, знає такі терміни, якщо на їхньому хуторі, скаржилась Оксана, і світла нема?!

Ох, ще одна Оксанина біда: якийсь заблудлий зек, з тих короткочасних розрадників, які бозна-якими вов­чи­ми стежками, приплутувався час від часу до воріт цієї лиходолиці, вже років зо два, як відрізав дроти електромережі, що вели до її хати, і разом із трансформатором відволік у найближчий пункт прийому металевого брухту…

Отець Георгій зітхнув і… Чи це йому причулося? Та ні, хлопчик теж зітхнув, мовби співчуваючи отцю Георгію, і зазирнув йому в очі своїми печальними світанково-присмерковими очима-свічадами. Настоятель спаленів від сорому, ніби допіру брутально облаяв, обізвав жінку при її дитині, яка сама страждає від сорому за свою матір, але навіть під страхом смерті не віддасть її на поталу людському осуду…



Над болотом стояла тиша, тільки час від часу почавкувала під ногами парафіян драговина. Уся увага людей була зосереджена на стежці. Страхуючи себе довгими палицями, люди намагалися ступати слід у слід за своїм поводирем. Не менш зосеред­же­ним і уважним був і сам пастор, відпові­даль­ний перед Богом за життя цих людей, яким він потрібний, і які потрібні йому, з якими він поєднаний цією стежкою, і поріднений Храмом, до якого вона веде.

Уже котрий десяток літ триває ця нелегка дорога, цей Хресний путь... Досить часу, аби пізнати кожного, хто ступав за ним, краще, аніж самого себе. Так, він знав кожного з них – до найпотаємнішого закамарка душі... Може тому, коли вони сповідалися йому у своїх нехитрих, майже безгрішних гріхах, душа його корчилася від сорому – і за себе, і за всіх тих, всеможних і маєтних, власть імущих, але похряслих у таких гріхах, що на них нема де хреста класти, а він, священик, мусить просити Бога за їхнє здравіє...

Грішний, він не міг піднятися до заповідано Богом у Його заповідях! Ця незрівнянна ні з чим доброта Всевишнього до кожної тварі своєї… Ця сувора настанова – вимолювати для кожного черва земного право на помилування, на благодать Божу…

Раніше, ЦЕ якось... муляло душу грішного папа, а гризти почало, коли сердешна Оксана раптом посеред Богослужіння вийшла з церкви і простояла за дверима аж до сповіді. А на сповіді зізналася, що не може чути, коли отець Георгій починає просити Бога за тих, що при владі. Бо їм Бог і так помагає з усіх боків, замість того, щоб помагати таким, як вона, котрі гниють у цьому радіаційному болоті разом з дітьми, забуті і Богом, і тими, про кого він дбає. Жінка ридала від страху перед Божою карою, а ще більше – від обиди, від гніву, що не покидав, палив її душу навіть під час сповіді.

– Не за їхнє благоденствіє я Господа прошу, – сказав тоді отець Георгій, – а за те, щоб Всевишній давав їм совість і розум бути добрими керівниками, дбати про державу і нас, народ... І щоб вони, керівники наші, поміняли господаря свого – на Світлого посланника Божого.

– То чого Бог не робить так? А я знаю чому! Бо вони, ті олігархи з депутатами, обікравши нас, церкви йому строять?!! – Захлинулася жінка риданням. І він нічого не зміг їй відповісти, окрім того, що відпустити гріх справедливого гніву.

І ось тепер Оксана принесла свою хвору дитину, щоб прикласти її чолом до чудотворної ікони Матері Божої, яка від Різдва несподівано для самого настоятеля оновилася фарбами, а за тим і замироточила. Якби він не був сам тому свідком, то не повірив би. Матеріалістичний світогляд, виявляється, сидить в ньому набряклим фурункулом... як і казки про волхвів, і байки про інопланетян, посланців позаземних цивілізацій, як оце нещасне пост-чорнобильське дитя, що дивиться на нього очима старого мудреця... чи святого мученика... А, може, й справді – посланця Божого, який розуміє і знає більше про людей, аніж вони самі...

Але це вже думав не отець Георгій, а інженер-атомник Георгій Павлович Бунчужний…Тож коли під ними знову хитнулася купина, і хлопчик тісніше притулився до грудей, отець Георгій поспішив їх захистив від посягань преісподні хресним знаменням.
Категория: 48 | Просмотров: 687 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011



ЛІЛІЇ ДЛЯ БОГОРОДИЦІ

Не встиг Юрій провести тоскним поглядом покликаного паствою отця Георгія, який за мить розчинився в молоці туману, як перед ним став, мов з-під землі вискочив, «чорний браток». Не м’ятий – не клятий, чисто виголений, у виглад­женому «похоронному» костюмчику, в тих же сонцезахисних окулярах та шкіряних рукавичках.

– Ти чого стоїш, парєнь! Дорога відкрита. Іди і винось. Пора їхати – нас чекає замовник. Між іншим, це дуже поважна і дуже впливова людина, тому я б не радив тобі випробовувати її терпіння... І моє також! – накинувся крутелик на Юрія, не вітаючись.

Нахабний, зверхній тон випадкового попутника, який, якогось дідька, вчепився в душу кліщем, неприємно покоробив юнака. Після одвертої і щирої бесіди з настоятелем, він уже жалкував, що зв’язався з невідомими бандитами, піддався на явну, авжеж, явну провокацію цього явно кримінального авторитета! І то тільки тому, що цей… «щезник» чортів невідомо як і звідки дізнався про його, невезучого Юрка, плани будь-якою ціною винести чудотворну ікону з цього болота, де її ніхто, крім божевільного попа не бачить, принести потайки до тата в лікарню, щоб він притулився чолом до її вуст, І от тепер катувався: навіщо? Навіщо він згодився стати спільником цих, по всьому видно, «злодіїв у законі», добровільно піти на злочин? Адже одна справа «позичити» образ Богородиці на деякий час задля святої справи – зцілення нещасних, Богом забутих, душевнохворих людей, і зовсім інша – вкрасти її для якогось багатого покидька, якому, бачите, закортіло до всього – ще й чудес? Звичайно, той багатій думає, що за його погані гроші можна купити все, навіть самого Господа Бога з Богородицею! Щоб вони його стерегли та ще гостей розважали!

– Ты, че, парень, збрендил? – приступився браток ближче, підозріло, якось по-звіриному, принюхуючись та прислухаючись до гнівного клекоту, що підіймався в душі юнака. – Ты че там замышляеш – клятву нарушаеш? А? Смотри мне! А то...

– Слухай, відчепись! По-перше, я ніякої клятви тобі не давав, по-друге, не лякай – лякані... – обурився Юрій. – По-третє, я ще добре подумаю, чи влазити мені у ваші темні дєлішки.

Крутелик, видно було, не чекав такого спро­ти­ву, тож на секунду навіть розгубився. Стояв, з дива онімілий, ніби язика проковтнув. Реакція братка, досі напористо-нахабного, підба­дьорила Юрія. Правду кажуть, що з ворогом треба боротися його зброєю. Нахабство побивати нахабством, підступність – хитрістю. Ну, що отримав по мордах, хамула? Тепер будеш знати, як і на кого рот роззявляти! Так, ще вчора, заскочений зненацька бандюгами, він, Юрій, був готовий на все... Тепер же зовсім інша ситуація – вони з попом порозумілись, і він сподівається, що все можна буде залагодити без криміналу. Так, Юрій відчуває це... Він все чесно розповість батюшці і проситиме, щоб той сам поніс чудотворну ікону в лікарню, туди, де зцілення від неї чекають сотні нещасних, покинутих, таких, як тато, скалі­чених колишнім життям і режимом, людей. А, може, й самим Богом покара­них... Хтозна, але не йому, Юркові, про це судити… Тим більше, що такі акції, він бачив по телевізору, часто проводять настоятелі тих церков і монастирів, де з’являються чудотворні ікони, авжеж, спеціально возять по містах і селах, щоб люди зцілювалися.

– І ти в це віриш, у цей брєд сівой кобили, придумані попами байки тіпа про чудотворне зцілення? – роблено здивувався хазяїн «майбаха», прийшовши до тями. – Пхе! Ти ж мужик! Соврє­мєн­ний! А віриш, як сільська баба, у попівські казки!

– А ти що, думки читаєш? – зневажливо, в тон чортовому щезнику, спитав Юрій, не відчуваючи більше ні страху, ні сум’яття, які переживав ще годину тому, усвідомивши, що йде на порушення законів, і не тільки людський, а й інших – вищих. Тепер він тверезо мислив і чітко усвідомлював, що, хай і заради святої справи, але так по-дурному, через свою телячу простоту, потрапив у руки кримінального угруповання. Але даремно ці бандити намагаються його контролю­вати! Точніше – зомбувати і керувати при допомозі гіпнозу чи ще якихось психотропних засобів. Він бо не зовсім дурень! Щось теж знає, на чомусь теж розуміється!

По обличчю братка, що стояв спиною до сонця, пролетіла зловісна тінь. Чорні окуляри червоно зблиснули і згасли, і крутелик перейшов із бандитського «базарного» сленгу на «общепонятный русский язык»

– Слушай, урод, я не собираюсь вот здесь, в этой грязи, стоять и слушать твои дурацкие шутки. Ты обещал достать эту штуковину? То бишь – медальон? Обещал! Так иди и работай! Или ты боишься, что тебя кинут? Так вот тебе – поощрительный приз! Аванс! Сто тысяч баксов. Остальные четыреста получишь тогда, когда передашь медальон лично мне в руки. Ясно? А теперь – иди! Если, конечно, хочешь по земле топать, а не пиявок кормить в этой западне...

Браток не кричав, навпаки, вимовляв слова чітко, розмірено, ніби вбивав у голову Юрія дерев’яні цвяшки. Юрій зрозумів: «чорний» не жартує. Тим паче, що раптом відчув, як покидає його сміливість і рішучість, натомість покора і страх паралізують свідомість. Ще мить – і він готовий буде виконати будь-яку команду цього бандитського пахана.

«Боже! Поможи!» – заволав Юрко подумки і тої ж миті до нього знову повернулася притомність. Сам подивувався, коли раптом спокійно і миролюбно запропонував бандюзі:

– Тоді ходімо разом! Допоможеш. А то... та ікона ніби приросла до стіни.

– Не вимовляй при мені цього слова! – аж підскочив браток, мов ошпарений.

– А то чо’? – здивувався Юрій, вже одверто кепкуючи. – Нормальне слово. Це ж не «міліція» чи там… «тюряга, зона»…

– Не мели дурниць, придурку! Бо лиш загуде за тобою! І не бреши! «ВОНА» тримається на кількох гнилих дерев’яних цвяшках! Всього-на-всього на кількох гнилих цвяшшшшках! – уже зашипів гадом, втрачаючи терпіння, браток.

Пропозиція Юрія допомогти, схоже, роздратувала і настрашила цього… щезника–пострибунчика: то він тут, то – чортзна-де... Он як поблід! Як дідько від ладану! Чого б то? Невже не хоче залишати слідів, кримінальна морда? Авжеж, не хоче... Досвідчений мародер! І, по всьому видно, тут не раз вже бував, он як все знає, навіть про цвяшки! Але що ж йому завадило самому віддерти ікону? І чого це він боїться навіть в церкву зайти? Ходить же ось по подвір’ю не криючись, а в церкву боїться?..

– А-а! То ти вже пробував... винести її... – похмуро зіронізував Юрій вголос. – І, мабуть, теж не зміг її відірвати? Ну тоді знаєш, що я не брешу: вона навсправжки ніби приростає до стіни, а потім взагалі – зливається з нею.

– Так! Давай рухайся! Це твій останній шанс! Якщо ти цього не зробиш до приходу сюди богомольців, он, чуєш, голоси? То тобі – не жити. Ясно?

«Боже, що мені робити? І що взагалі тут відбувається, на цьому болоті?» – затужила-заридала Юркова душа, лякаючись знову впасти в залежність від цього кримінального слуги самого Сатани.



Сонце поволі піднялося над лісом, і в його промінні трясовина здавалася червоною, мов кров’ю залитою. Відчуваючи все зростаючий гніт нахабного братка, що чорнів навпроти грозовою тучею, Юрій швидко, мов рятуючись від гріха, пішов у церкву. Авжеж – від гріха подалі... Доки спокуса не зламала його, наївного хлопчака, цілком…

За порогом трохи полегшало. Але муляла цікавість. Тож сторожко підійшов до ікони, обдивився: справді, бандюга не брехав – тримається на кількох цвяшках. Дерев’яних, але ще міцних.

Однак замість того, щоб спробувати знову зняти образ зі стіни, Юрій став обзиратися, гарячково нипати по церкві, щось, сам не відаючи, що, шукаючи. Нарешті під столиком з іконками і хрестиками знайшов... Серп!

– Слава Богу, знайшов! – зрадів, не даючи собі відчиту, задля чого, власне, шукав, і що має ро­бити з цим серпом.

Взагалі, парубок мало розумів, що з ним відбувалося нині. На цьому болоті ним кидало з боку в бік, як на палубі вутлої шхуни, а голова йшла обертом від невмотивованих перепадів настрою, намірів і бажань... Іноді здавався собі дитячою електрон­ною іграшкою, якою управляють з різних пультів...

– Мати Божа, дай мені розум... – заблагав до чудо­творної, яку тільки що терзав, накручений «чорним крутеликом», тупо оглядаючи серп, яким панотець жав рогозу і татарське зілля. І… пригадав слова отця Георгія:

– За чварами і сварами забули ми про лілії для Богородиці...

– Авжеж! Як він міг забути, чого сюди прийшов! – зрадів Юрій і вискочив на церковне подвір’я – ледь не в обійми братка, який нетерпляче дочікувався його, знервовано позиркуючи в той бік, де гомонів, чутно було, зі своєю паствою болотяний піп. Та уздрівши Юрія, озброєного серпом, що виблискував на сонці, мов крива козацька шаблюка, чорний чванько, щойно самовпевнений і нахабний, перелякано сахнувся, зібгався, скрутився і луснув, як мильна бульбашка. Щез! У кліп ока!

Юрій остовпів. Оце то... фінт! Те, що бандит здимів від одного вигляду серпа, геть чисто збило його з пантелику. Але й втішило, бо, виявляється, справді, не такий чорт страшний, як його малюють. Це – раз. А по-друге, виходить на те, що навіть такі чорти рогаті, як цей кримінальний виродок, не такі вже й відважні, і цілком можуть з переляку в штани надзюрити, варто лиш їм показати кулака.

Наразі Юрієві подумалось, що вся ця божевільна колотнеча, цей абсурд з бандитами і попом йому просто сниться, тому що те, що з ним відбувається, нормальній людині могло тільки присни­тися. І то – на п’яну голову. Авжеж! Але, нарешті, до нього прийшло прозріння. Він згадав, що сьогодні велике християнське свято – Трійця, або зелена неділя, і він хоче принести квіти Тій, Яка була йому другою мамою, вдруге народивши його на світ. Шкода, що він і першій своїм мамі ніколи не дарував квіти… Не привчений був… тай соромився… А по правді, просто не знав, яка це радість – дарувати МАМІ квіти.

Тепер Юрко ніби збоку дивився на себе, бачив, як, забувши про осточортілого братка, виблискуючи серпом, простує до болота, як упевнено ступає по хистких і слизьких, мов крижинки на річці під час льодоходу, купинах, і йде по них так впевнено, ніби під ним не бездонна трясовиця, а бита лісова дорога. А от нарешті серед купиння-моховиння-жабуриння – озеречко чистої води, як скельце-люстерце, по краях прикрашене густим мереживом з листя і квітів сніжно-білих лілій, ніжно-жовтого латаття, кремово-рожевих глечичків. І він нахиляється і серпом притягує до себе ті розкішні вінки та гірлянди…

«Лілії для Богородиці», – чує перед собою втішений голос отця Георгія, а позаду... за спиною – скрадливі звірині кроки. Але Юркові вистачає однієї миті, щоб, уже з повним оберемком лілій, стрімко розігнутися, озирнутися і побачити, як, буквально за кілька кроків від нього, опадає, розсотується по трясовині чорними гадюками, велетенськими п’явками щойно цілком реальна постать братка. Ті гади болотні повзуть попереду, скручуються слизькими кублами на купинах, хапають за ноги! Але їм не спинити Юрія. Хода його тверда, як і віра в те, що він донесе і обов’язково принесе лілії Матері над всіма матерями…

Нарешті – берег! На острівці ще безлюдно, але з протилежного боку болота долітають людські голоси. Прихожани! Треба встигнути!

Якась незвична, радше призабута дитинна радість охоплює світлим полум’ям душу парубка, що поспішає з оберемком водяних лілій і латаття до відчинених навстіж дверей крихітної дерев’яної церковці. Але тільки зайшовши у храм, у його прохолодний затінок, Юрій помічає, що він справді... світиться! Чи то пак, це мерехтливе світіння, що німбом осяює його, насправді випромінюють водяні лілії та латаття, які він приніс Богородиці.



– Слава Господу, що дійшли! – перехрестився отець Георгій, ступивши на твердь. Парафіяни теж з полегкістю зітхнули, дякуючи Богові і Матері Божій, що перевели їх через безодню. Бо, нема де правди діти, щоразу перехід через болото був для них, не таких вже й молодих і ловких, неабияким випробуванням. Особливо, після того, як вони помітили, що стежка… рухається! Авжеж, вона щоразу пересувається то вліво, то вправо від куща калини, який служив їм поміткою з того дня, як вони вперше пішли через багну услід за козацьким попом. Тож один Бог відає, як отець Георгій непомильно знаходить стежку, і, взагалі, як їм усім вдається пройти по ній, не забруднивши, ба навіть не замочивши ніг?! Чудо та й годі! Присутність дива трохи лякала, але щораз все більше радувала людей. Отож схвильованим, веселим гуртом прихожани рушили до храму. Попереду йшов отець Георгій з Оксаниним хлопчиком на руках.

У церкві парафіян чекало ще одне чудо: переступивши поріг, вони не впізнавши свого храму, заквітчаного вінками водяних лілій, які, здавалося, випромінювали різнобарвне, як ялинкові гірлянди, сяйво.

Та найбільше вражений був настоятель. Попервах отець Георгій нічого не зрозумів, і був ладний сприймати все, що відбувається у храмі і поза ним, як видіння, послані йому Небом. Та роззирнувшись по церкві, побачив у самому кутку, біля столика з хрестиками, молитовниками і свічками того, на кого і сподівався… Юрій дивився на отця Георгія розгублено, ніби сам був здивований чи то власним вчинком, чи тим ефектом, який він справив на настоятеля і віруючих.

Отець Георгій вдячно усміхнувся юнакові і пішов готуватися до Служби Божої.

ДІДІВСЬКА П’ЯТНИЦЯ І ТРОЇЦЬКА СУБОТА

Тим часом, доки панотець, зачинившись у вівтарі, одягав ризи, жінки поставили справа коло престолу широкий ослін, застелили його вишитим рушником і почали викладати свої панахидки: хто хлібину, хто вузлик з крупами, хто баночку півлітрову цукру, а дід Петро Поліщук – куплену купно всією церковною громадою пляшку кагору для причастя. Усе, як наказував отець Георгій. Знаючи вельми скромні статки своїх парафіян, настоятель забороняв їм приносити в поминальні дні дорогі продукти та різні лакоминки, але найбагатша з них, вчителька на достроковій пенсії, позаяк в її селі зоста­лося більше вчителів, аніж учнів, Ольга Михайлівна, все одно приносила «на помин» то печиво домашнє, то горнятко з коливом, яке в довколишніх селах називають – «канун».

Ольга Михайлівна шанувала свого «козаць­кого» попа, як називала проміж себе паства настоя­теля Свято­-Покровського храму. Але, певно, більше – жаліла... Як людину, котрій, якщо люди не брешуть, теж довелося, як і її покійному мужу, побува­ти в самісінькому кратері чорно­бильського пекла. Ользі Михайлівні часом кортіло заговорити про це з панотцем, запитати, чи не знав він Євгена Ходися, але щось стримувало... Може, страх розтроюдити душу і свого, і його спомином про пережите? Бо аж страшно стає, коли згадаєш, скільки ж то їм усім довелося натерпітися! Вистраж­дати! Витримати такого, що й не всі витримували. От і Женя... не витримав... Не пережив...

Хоча, як часом думає Ольга Михайлівна, якби не його чесність, жив би Женя при здоров’ї й досі. Ніхто ж його не примушував кидатися у те пекло... Хоча... він теж, мабуть, передчував, що погано для нього закінчиться той експеримент. Був проти: боявся, що не витримають якісь системи. Конфлік­тував з начальством, особливо з одним... якого вважав порядним і знаючим спеціа­лістом з ядерної фізики, і який, на думку Жені, не мав права легковажити долею стількох людей ради черго­вого «авралу» на честь пролетарського свята. Чи ювілею, будь він не ладний! Певно, того чоло­віка, як і Жені, вже давно нема... І за що, ради чого вони – такі ще молоді, красиві, такі мудрі і вчені, поклали голови, життям пожертвували?! Будь вона прок­лята та страшна система, в якій людина була нічим, ні ким, тільки гвинтиком і засобом для здійснення якоїсь... чергової високої мети заради світлого кому­ністичного завтра. А те «завтра» і «після­­завтра» впало на голову, як сніг, тільки – чорний, радіо­актив­ний, смертоносний, нежданий у квітні – сніг...

Часом жінці здавалося, що отцю Георгію теж хотілося поговорити про чорнобильські події двадцятирічної давності, розпитати детальніше про її чоловіка-небіжчика, можливо, вони були знайомі, авжеж, на ЧАЕС майже всі були знайомі, але певно теж не смів тривожити важких споминів... Адже кожен з них розумів: є печалі, які носиш в собі, мов іржаві смертоносні міни, і боїшся до них доторкнутися... Тим більше, що знав: вчителька й без того карається своїм атеїстично-комуні­стич­ним минулим. Був такий гріх... був. Усвідомлений. Бо ж ніхто її, рядову вчительку рядової середньої школи з міста Прип’ять не примушував ще «до Чорнобиля», вбивати вперто в голови дітям, що Бога – нема. Що справжній бог природи і творець світу – людина, яка сягнула у своєму розвитку такої висоти, що розщепила атом! І примусила його служити на благо усьому людству!

Як та людина розчепила той атом, вчителька історії Ольга Михайлівна не знала, але була щиро вдячна всім, хто той атом розчепив, і побу­ду­вав Чорнобильську атомну станцію, бо тепер вона живе не в якомусь селі, а в сучасному місті енер­гетиків, в комфортабельній квартирі, має високо­опла­чуваного чоловіка енергетика, і виховує сина – теж майбутнього енергетика, впевнена, що її про­­стому людському щастю не буде кінця. І раптом – та жахлива аварія... мов кара Божа. І смерть Жені... І це вічне, не минуще почуття вини...



Поховавши через місяць після аварії на ЧАЕС чоловіка в його рідному селі Піщаному, що опини­лося майже на межі 30-кілометрової Чорно­бильської зони, Ольга Михайлівна відвезла сина-студента до своєї матері в Луцьк, а сама вирішила не шукати щастя-долі переселенської в чужих краях, не тинятися по приймах-комірних, а зостатися тут, в порожній хаті чоловікових батьків, тим паче, що й робота траплялася – у місцевій школі не вистачало вчителів. Однак не тільки страх перед переселенськими поневі­ряннями прив’язав її до Піщаного, а щось інше, в чому боялася зізнатися сама собі… Можливо, більша за горе –потреба покути? Так, потреба покути. І тому вона тут, у цій церковці...

За мирськими думками Ольга Михайлівна не забувала про свої церковні обов’язки регента і читця Святого Письма. Що поробиш, кожному у їхній невеличкій громаді доводилося виступати в кількох ролях, тільки дід Поліщук займав одну посаду, зате найголовнішу, – церковного старости. Отож, доки жінки, розкладали панахидки, ставили свічі на підсвічниках і квіти у вази на престолі, Ольга Михайлівна відкрила молитовник на розділі «Зелені свята. Троїцька Поминальна Субота». Гляну­ла на царські врата: за ними отець Георгій молився, готуючи душу до розмови з Богом і людьми. І на душу жінки зійшла тиха світла благодать…



Про отця Георгія, тоді ще «дивного чоловіка з хижки на болоті», Ольга Михайлівна прочула першою. Від школярів. Бігаючи по лісу, дітваки запримітили посеред трясовини якусь хатку і людину біля неї і подумали, що то вернувся бозна-звідки до свого куреня відлюдку­ватий лісник Вовк, котрий пропав одразу «після Чорнобиля». Але ті, хто знали Вовка, заперечили, мовляв, чули від жінки його, що жила в сусідньому селі Корчувате, ніби він давно, десь за місяць «після Чорнобиля», помер. Тож, зрозуміло, що всі ці плітки і факти тільки розпалили цікавість місцевих до Робінзона з трясовини. А одного разу, коли Ольга Михайлівна із товаришками пішла не так по гриби, як прогулятися пущею, той Робінзон сам вийшов їм навстріч і назвався священиком Козацької церкви, якою насправді виявилася хижа серед неприступних мочарів.

Ольга Михайлівна, як єдиний у цих багнах дипломований історик, зацікавилась несподіваною зустріччю і підбила жінок піти слідом за попом лиш йому одному відомою і видимою стежкою через болото, щоб на власні очі побачити ту (уявити ж тільки!) трьохсотлітню, а може, й давнішу, церкву. Так почалося їхнє знайомство, а з ним і спільна дорога до замулених джерел рідної історії, які виявилися, з погляду християнського священика... теж гріхов­ними, бо язичеськими.

Звичайно, з огляду на свій сан, отець Георгій у цих історичних бесідах не йшов далі за роки правління княгині Ольги та князя Володимира, зупинявся на часовій межі між Руссю язичеською і Руссю християнською, але вони часто говорили про тяглість і тривкість тисячолітніх прадідівських обрядів, звичаїв і символів, що переплелися з християнсь­кою вірою, мов коріння тремтливого сріблястого осокора і могутнього тінистого дуба.

Ольга ж Михайлівна з такою насолодою і пристрастю заглиблювалась у тисячолітню поліську пущу, населену русалками-мавками, вовками-вовкулаками, чортами–упирями, що забувала про неприязнь християнства до язичників, а згадавши, дивувалась, бо ж хіба наші пращури винні, що жили задовго до народження Сина Божого і поклонялися не Єдиному Вседержителю, а просто Небу, Сонцю і Рідній Землі, називаючи їх різними, але такими прекрасними поетичними іменами, що аскетична християнська віра не змогла відмовитись від духотворного дохри­стиянсь­кого багатства русичів. Всевишній Розум того не бажав. І це ще одне підтвердження того, що Бог – один і єдиний. Багато тільки в нього імен і ликів.

Але, Боже, який жаль, що тисячоліття пере­живши, зникає ця краса, як ранкова роса. Помирає, відходить у безвість разом з останніми жителями колись благословенних, а нині зганьбле­них людиною, країв, співуча говірка, в якій збереглися перлини давньоукраїнської мови – мелодійні дифтонги, якими предки поліщуків імітували звуки довколишнього світу. Сьогод­нішнім та ще й нетутешнім людям їх і вимовити важко, а баба Настя Синиченко, не бає, а начіє тая синичієнька спієває про давніє времіє, коли ще нашіє дієди жилі, то в ції пущі русалки уодилися да на берьозах гуойдалися, а вуовкалакі бієгали, начіє куоні. А сієчас чрез Чорнобиль нієма й людіє, тольки дієди з далієких світів приходют троєшної п’ятниці і сердютьса: што ви наробілі, шо не чутно тута смієху дієток? Хаді, Оля, дєідов памінати, а то бєда буде...



Ото ж вони всім селом і хуторами довколишніми і поминали Дідів учора. Щоб ті не сердились... А є за що сердитись, ой є! Такого правнуки наробили, що й самі не раді!..

Розкладаючи на клиросі аркушики із словами пісноспівів (ще один обов’язок: розписувати для кожного півчого, які молитви і після яких тропарів і кондаків, виголошених священиком, треба співати під час відправи), Ольга Михайлівна поглядала на церковну громаду: ось вони, останні скарбівничі незлічених, потоптаних у цих багнах, прадідами настараних статків: старий Петро Поліщук, Катерина Маткобожик, баба Настя Синиченко... Синичка, як любовно її всі вони називають... І що ж виходить? А те, що їм, забутим дітьми і внуками, нікому передати ключів від цих розкошів-самоцвітів, розсипаних по рясту і рясці. Одна тільки сердешна Оксана, як грибничка, облипла дітьми. Ото дякуючи Оксані та її дітям, ще є з ким «куста водити», і учту по «Дієдах справляти», і є ще кого в школі вчити сільським вчителям, котрі молодші. Бо старші, як-от вона, Ольга Михайлівна, змушені йти на дострокову пенсію... Вимирає село... Висихають джерела... Гаснуть самоцвіти... Тому-то Ольга Михайлівна і викликала з Луцька внучку, аби та бодай раз побачила, які вони, ті давні, прадідівські звичаї. Отож учора, в п’ятницю, кількоро їх, старих бабів разом з Оксаниними школярами, вбравши Лесю у вінок з листя, «водила куста», а підвечір справляла «Дієди»: учту-трапезу по всіх померлих родичах. Ольга Михайлівна, сама недавно навчена, намага­лася поминати "Дідів”, як було колись: приго­ту­вала дев’ять страв, насипала по три ложки з кожної в тарілку та поклала на порозі, застеленому обрусом, аби «діди» вечеряли. А тоді скликала сусідів, всі разом наплели вінків з листя, сіли повечеряли та й пішли, одягнувши на голови ті вінки та свічі запаливши, на цвинтар: звітувати родичам, як жили і що зробили за цілий рік. Гарний, добрий звичай, на жаль, зберігся він тільки у поліських пущах-болотах, хоча й тут сприймається людом просто – як гарний давній звичай, а не як звіт перед померлими праотцями про свої діла і вчинки. Але трепет був... Ой був, душечка, здавалося, тріпо­тить, як пташечка, запитуючи себе: «А що, як справді... раптом вийдуть і скажуть: відповідайте!»

І, мабуть, не в одного покоління душа тремтіла від страху перед іспитом? Тому й розкладали поліщуки в цей день поминальний з обох боків цвинтарних воріт високі багаття… Бо й справді, як впевнилась сама Ольга Михайлівна, пройшовши між костри­щами, не так було страшно поночі йти на рідні могили, голосячи та співаючи русальних пісень.

Вчора вона теж голосила і розказувала Жені про своє невеселе пенсіонерське життя-буття, про отця Георгія, показувала внучку, котра не відходила від баби ні на крок, вражена усім цим древнім язичеським дійством. А наговорившись-наплакав­шись, почепила на хрест вінок, і пішли вони з Лесею додому готуватися до Троїцької Поминальної суботи. Удосвіта мали вийти, аби встигнути на Літію.

ЛІТІЯ

Ще рано бити в тулумбас

й скликати ворогів на тризну,

бо сходить Божа благодать на мій народ,

і на Вітчизну...



«Де він чув ці слова? І чому вони так запам’ятались йому? Він бо навіть у школі не міг вивчити на пам’ять жодного вірша, навіть, здавалось би такого простого і доступного Шевченка... А тут... цілий стовпчик!» – дивувався сам собі Юрій, повторюючи, мов зачарований, здавалось би недоречні у церкві рядки. Бо в церкві доречні молитви, яких він теж, як і віршів, не знав, бо теж ніколи не вчив. І не було кому його вчити. Коли він ріс, тата, який усе знав, уже не було. А мама за роботою не мала часу. У школі, де він вчився, хоч на той час, особливо після Незалежності, вчителі і почали згадувати про Бога, але якось ніяково, з оглядкою. Отож всі його молитви: «Боже, поможи» та «Господи, помилуй!»

Щоправда, з того їхнього з татом короткого пере­бу­вання у церковці після Чорнобильської аварії, зоста­лися у пам’яті незвичні урочисті слова, навіть згадуючи які, хотілося встати: престол, олтар, аналой, царські врата, іконостас, образи, клирос...



Поволі суєта у церкві вщухла, притихли урочисто на клиросі півчі – семеро жінок з дідом на чолі. Інші ж баби, жінка з рахітичною дитинкою, міська дівчина та він, Юрко, які представляли простих парафіян, побожно схилили голови. Раптом в глибині вівтаря високий тенор отця Георгія проспівав першу хвалу Богові і літня жінка, схожа на сільську вчительку, урочисто почала читати святе письмо, а решта мирян їй підспі­ву­вати. Юрій нашорошив вуха, намагаючись запам’ятати текс, але вчителька читала так швидко, що він мало що зрозумів. Тому приступив ближче і опинився перед самим престолом.

Коли ж царські врата розчинилися і вийшов отець Георгій, вбраний у святочні ризи, співаючи та обкурюючи кадилом право­славних, Юрій попервах навіть не впізнав у цьому величному священикові буденного, затриво­женого пригодами з ним, Юрієм, настоятеля Храму на болоті. Навіть погляд, який панотець іноді зупиняв на Юрієві, був зовсім інший… Так дивляться хіба що маленькі діти та святі з ікон…



...Тричі славили вони Триєдиного Бога, тричі молили Отця Небесного за здоров’я земних святих отців, за благополуччя України, її влади ї народу, кожного тут присутнього. Жінки, підспівуючи, втирали сльози, єдиний дід молився із заплющеними очима, а відсторонено-байдужий хлопчик на руках у худенької замученої жіночки, здавалося, усміхався...

– Нині, брати і сестри, – голос отця Георгія злегка тремтів, – ми маємо день скорботний, але й світлий і Богом благословенний, Троїцьку Поминальну Суботу. У цей день справіку, ще з часів християнської Русі, в нашого народу заведено поминати своїх пращурів, своїх праотців, тих, що були корінням, з якого постав на цій, дарованій нам Богом, украєній від раю землі, український народ. Тобто ми з вами, нині сущі. Тож не відступимо від настанов церкви, християнського звичаю і покону батьків, і помолимося за кожну рідну душу, що ходила по цій землі, обробляла цю землю, квітчала її злаком і квітом, шанувала ці ліси, ріки й озера, захищала їх від наруги і винищення. Помолимося за полеглих у всіх війнах, січах і боях, і за тих, хто життям своїм заступив нас із вами в останній, будемо просити про це Бога, битві Розуму з Безумом, Світла з Темрявою, Творця Небесного з князем преісподні. Ми всі пережили ті страшні дні і ночі, ті жахливі години, коли наша земля, увесь світ здригнувся від Чорнобильської трагедії. Багато з нас були безпосередніми учасниками тих подій, не задумуючись, не усвідомлюючи, на чийому вони боці: Творця Вседержителя і Чоловіколюбця, чи – на боці руйнівника і людиноненависника Сатани, того самого поверженого Господом янгола, що вибрав собі шлях темряви і смертоносної духовної чорноти, і досі розсіває той безум серед людей і народів, провокуючи братовбивство, війни, геноциди, ненависть і ненасить, підриваючи віру в Господа. Це він спокушає нас розкошами надмірними, негідним багатством, лукавою славою і незаслуженими почестями і посадами запродатися йому душу, щоб потім, вселившись у наші безбожні, осліплені гординею і самовпевненістю душі, нашими ж руками творити зло! І ми піддаємося! І творимо самі собі зло. Собі і своїм дітям! Зло за злом! Чорнобиль – за Чорнобилем... Чорний біль. Гіркий біль. І не чуємо Бога, не чуємо його засторог і пророцтв його апостолів про Звізду Полин, яка впаде на землю і згіркнуть води у ріках… згіркне солодка кров нашої землі. І не каємось… не робимо висновків для себе. Тверезих, розумних висновків. Адже, брати мої і сестри, Чорнобиль – це не лиш горе, і наука тим, хто забув, що світло не там, де горить електрична лампочка, а де жевріє лампадка любові до Бога, а отже до того, що Він сотворив, оживив і нам заповідав. А заповідав Господь нам – цю землю і щастя жити на ній – багатство, яке ми так підступно занапащаємо, забувши уроки Чорнобиля, і сьогодні. Усі: від великих світу цього – до малих, таких, як ми з вами, переступаючи щохвилі закони Божі.

Але дні поминальні не лише для скорботи, а й во славу тих мучнів і лицарів, яких було більше серед українського народу, і чий дух незборимий досі тримає цю землю і небо над нею. Тож нині настала найвища пора згадати і вознести соборно до Бога і Богородиці, Пресвятої Діви, молитву і за тих героїв, що полягли за нас з вами ще понад триста літ тому, у ці дні, у цих болотах. Мужніх оборонців України, на честь яких зведений Божою милістю наш Свято-Покровський Храм. Молімося, брати і сестри, благаймо Бога відпустити їм, витязям, лицарям нашим, свідомі й мимовільні прогрішення та відкрити їм врата до царства Божого, і прийняти їх до воїнства небесного.

Та перед тим, як звершити Літію по убієнних героях, послухайте цю славну, хоч і трагічну історію про прадідів наших – козаків і ополченців війська гетьмана Богдана Хмельницького.

Отець Георгій враз міцно заплющив очі, ніби боявся осліпнути від блискавки небесної, і безгучно спитав:

– Господи, невже Ти простив мені, Господи, гріхи мої тяжкі? Невже послав мені Благодать говорити людям істини Твої?! Невже дав мені дозвіл на відпущення чужих гріхів? Спасибі Тобі, Господи…

Миряни, завваживши, що їхній священник раптово замовк, стривожено принишкли. Але отець Георгій тої ж миті розплющив очі, і, заспокоївши паству своїм «тихим» усміхом, почав казання:

– Ви, всі присутні у Храмі, вчилися в школі, і знаєте, що недалеко від нас, під печально знаменитим селом Берестечком, саме у цю пору понад триста літ тому сталася велика битва українського народу за свою свободу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. У кривавій, не вкритій славою війні загинули сотні, тисячі козаків, та не згинула Україна... І не згинула тому, що на оборону її стали триста українських спартанців. Стали ось тут, у цих болотах, на цьому місці, де стоїть Храм Покрови Пресвятої Богородиці...Тож, дорогі мої браття і сестри, прошу вас оглянутися разом зі мною у ті далекі часи і пригадати собі і дітям своїм, як це було і як це записано в нашу історію.

А записано так: 28-30 червня 1651 року під Берестечком відбувся генеральний бій козацького війська Богдана Хмельницького з поляками, який скінчився перемогою польської армії. Про перебіг битви збереглося багато свідчень, але всі вони настільки розбіжні, стільки в них дивовижного і легендарного, що тяжко скласти собі ясну картину тих жорстоких триденних боїв. Панує думка, що саме в час битви, як і перед тим під містечком Зборовом, зрадив козаків татарський хан. Він не тільки сам кинувся тікати, відкривши ворогові лівий фланг козацького фронту, але ще й захопив силоміць із собою самого гетьмана Богдана Хмельницького у той час, коли той кинувся було його перепиняти. Однак тепер історики доводять, що причиною польської перемоги над козаками під Берестечком була не зрада хана, а перевага польської артилерії, значна підмога двадцятитисячної німецької піхоти, добре вишколеної в Тридцятилітній війні, високі бойові прикмети польської кінноти, а головно — перевага польського плану бою, виробленого німецькими генералами. В результаті чого татари справді не витримали згубного гарматного вогню, сконцентрованого проти їх позицій, і почали в паніці відступати. Цим вони відкрили козацькі позиції з флангу. Та все ж козацький табір устиг «замкнутися», і цілих десять днів відбивав завзяті штурми й витримував облогу. І це тоді, коли самого Хмельницького в таборі вже не було, бо він, визволившись нарешті з ганебного полону зрадливого татарського хана, кинувся збирати нові сили на оборону краю, а команду над табором передав вінницькому полковнику Іванові Богунові.

Тим часом 10 липня Богун, змучений облогою, почав уночі потихеньку виводити своє військо з табору і вже вивів був значну частину артилерії й кінноти, але тут зчинилася тривога: поляки, побачивши відступ, вдарили по табору. Під натиском вимуштруваного війська неприятеля чимало українських вояків, переважно обозної челяді і повстанців-селян, загинуло в болотистих заплавах річки Стир, що прикривала козацький табір з тилу, багато полягло під шаблями ворога. Загинув і митрополит Йосаф, який старався вгамувати паніку й зупинити втікачів. На жаль, у руки поляків потрапила похідна канцелярія гетьмана Хмельницького з усіма дипломатичними документами та клейнодами, 28 гармат і багато всякої зброї. Одначе більша частина розбитого козацького війська встигла відступити в напрямку Києва. Але війна – є війна. Нелегко далася перемога над козаками й польській армії. Поляки, ослаблені через нестачу провіанту і хвороби, теж понесла великі втрати.

Очевидець битви під Берестечком француз П’єр Шевальє так описував завершення цієї справді доленосної для України битви: «В одному місці серед болота скупчилося триста козаків і хоробро боронилися проти великого числа атакуючих поляків, які натискали на них звідусіль. Повністю оточені, вони загинули. Залишився один, який боровся протягом трьох годин»...



Отець Георгій зробив паузу. Обвів поглядом свою нечисленну паству. Люди були трохи здивовані проповіддю, незвичною навіть для незвичного попа козацької церкви, який зазвичай після Служби говорив з ними про звичайні речі з їхнього буденного життя, лиш часом нагадуючи, що живуть вони у краях «кровію политих, і славою повитих». Але сьогодні він говорив про ту давню битву на болоті так, ніби сам був її учасником.

– Так пише історія, – помовчавши, продов­жував настоятель, – але в ній багато таємниць, зокрема, й темних, не розгаданих досі. Але сьогодні, браття і сестри, ми будемо говорити про високу таємницю нашого українського духу, нашої слави, якої ми не мали б ніколи без волі Всевишнього і молитов Матері Божої – заступниці нашого народу. Себто про те, про що не говорить історія. Про чудо Господнє.

Тож на мить повернімося подумки більш як на триста років назад на це саме місце, де стоїть наш храм, і ми нині стоїмо. Уявімо собі картину того кривавого світанку...

Схід сонця застав козаків по коліна в болоті, хоч насправді вони стояли на колінах у вранішній молитві Богородиці. А, помилившись, поклялися хором у триста голосів: «Мамо, згинемо, але не дамо Тебе в обиду». Але ми не знаємо, до кого були звернені ці останні слова, ця клятва передсмертна? До вбитих горем рідних матерів, що чекали їх по селах степових і хуторах лісових? До розтерзаної неньки України? Чи до Матері Божої – Покровительки українського козацтва?

І за мить по клятві козацькій забахкали пістолі, задиміли, задзвеніли шаблюки, заревіло ревом побоїще… І раптом посеред бою – не смерть прийшла по них, а явилася Мати Божа. Зійшла з неба по райдузі, стала на краю трясовини та й простелила по кривавому баговинні свою покрову білосніжну, і доки осліплені нападники очі протирали, триста відчайдухів перебралися по ній на берег, щоб з новими силами стати на оборону землі отчої і не раз ще здобути перемогу, зокрема, й найславнішу – рівно через вісім років, 1659 року, теж 28-29 червня (за старим стилем), під Конотопом над військами російського царя.

Але перш, як пом’янути героїв Конотопської битви, варто згадати історичні умови, які її викликали, і політичні причини, головною з яких була, як завше, підступна зрада російського царя, а саме: порушення Москвою угод рівноправного військово-політичного союзу, який уклав був з нею Богдан Хмельницький у розпал Національно-визвольної війни 1654 року. Особливо тиск із боку Московської держави на тогочасну незалежну Україну посилився після смерті гетьмана Хмельницького. Москва відкрито стала підтримувати за спиною законного українського гетьмана опозицію, яку очолювали авантюристи та політичні демагоги, не будемо згадувати їхні імена, щоб не прославляти знічев’я зрадників. В той же час московські воєводи, що засіли у Києві зі своїм гарнізоном, все нахабніше втручалися у внутрішньо-українські справи, порушуючи волю нового гетьмана Івана Виговського. Бажання Росії поневолити Україну було таким великим, що врешті російські війська розпочали збройний наступ на Україну. Щоб захистити незалежність України, гетьман Виговський змушений був повернути голову до Польщі і 18 вересня 1658 року підписати Гадяцький трактат з Річчю Посполитою, який в перспективі мав привести до «держави трьох народів», тобто до Корони Польської та Великого князівства Литовського мала приєднатися ще й Україна під назвою – «Велике Князівства Руське».

Зрозуміло, що з’ява на мапі Європи такого могутнього військового і політичного союзу, злякала Північного сусіда. Не бажаючи цього, Москва посилює репресії щодо України.
А 16 квітня 1959 360-тисячна російська армія обступає славне місто Конотоп, не очікуючи на ту героїчну відсіч, яку дали відважні оборонці козацької твердині – всього-на-всього 4 тисячі козаків та місцевих жителів.

Успішна оборона Конотопа, що тривала понад місяць, допомогли гетьману Виговському виграти час і зібрати майже 60-тисячне військо.

29 червня (за старим стилем) 1659 року полки Виговського підійшли до річки Соснівки, що омиває Конотоп, і, переправившись через міст, почали громити московітів. Коли ж на підмогу тим прийшов з полками князь Пожарський, гетьман Виговський умисно став відступати, щоб заманити противника в пастку. Тож лиш тільки вороги кинулися за відступаючими козаками, як упав міст, підпори якого козаки встигли підрубати загодя, і московіти рясно посипались у річку, яку козаки теж встигли попередньо загатити. Так важка московська кіннота по шию застряла в болотистих берегах річки. Саме в цей час українське військо і перейшло у свою знамениту контратаку, здобуваючи славну перемогу над численнішою у шість разів армією загребущого сусіда.

Отець Георгій зробив паузу, засумнівавшись, чи вірно він чинить, проповідуючи у храмі Божому про подвиги не святих ченців, а… лицарів бойової звитяги?

«Але ж ти – в козацькій церкві, чоловіче, самою Матірбожою благословенною!» –промайнула думка, а за нею друга: «Поглянь на цих людей, спраглих правди про себе! Чи не гріх повергати лукавим святенництвом їх розум у темінь невідання?».

Отець Георгій глянув на горстку своїх парафіян, що з інтересом чекали продовження казання, і камінь сумніву скотився з душі, і він продовжив:

– Однак, на жаль, браття і сестри, як часто траплялося в нашій історії, та грандіозна перемога під славним містом Конотопом не стала вирішальною у війні за незалежність України… І основною причиною цього знову ж таки була наша традиційна біда – розкол українського суспільства, радше його верхівки на різні групи, які по-різному бачили ту ж таки нашу вистраждану незалежність.

– Достеменно, далася взнаки столітня бездержавність, що значною мірою сприяла розгулу анархії, появи всіляких опозицій, які легко ставали знаряддям у руках іноземних сил. Що й нині спостерігаємо в сьогочасній незалежній Україні, – зітхнув отець Георгій. – Але жаль, що отак трагічно понад триста років тому ми втратили шанс збудувати власну державу. Хай би навіть входила вона в той троїстий союз… Та, на жаль, певно, таке вже українцям випробування від Бога, що з правіку вистачало снаги перемагати, та бракувало розуму – втримати перемогу. Заздрість і зрада, боротьба за булаву і маєтності, одвічне метання між двох корон – польською і російською – збивало вітром корону із власної голови, а змагання до свободи – заперечувало ідею державності...



Роздуми про минувшину так захопили отця Георгія, що на якийсь мент забув, де він. Ніби перемістився в часі на кілька століть назад: так зримо перед його внутрішнім зором одна за одною поставали батальні сцени під Берестечком, обсада Конотопа і переможна битва козаків з московітами. Навіть чувся гул січі, брязкіт шабель, іржання коней, людські збудженні голоси… Але це вже не були ті виснажливі нічні кошмари, які мучили його донедавна… Це була натхненна мить пробудження історичної пам’яті, пам’яті роду і народу, яка в ньому то спала-дрімала, то ліниво позіхала, а то «викидала коники», а бувало, що й наривала, як чиряк, кров’ю і гноєм. А в даний момент – вона, схоже, торжествувала!

Раптом священик мов прокинувся: побачив уважного, як ніколи, діда Поліщука, вражену Ольгу Михайлівну, здивованих Катерину, Явдоху та бабу Синиченьку… Ти ба! не лиш старі, а й молодь – Юрко і Леся – слухали! Напружене зацікавлення побачив (чи здалося?) навіть в дзеркальних оченятах Оксаниного «інопланетянина»…

Реакція парафіян водночас приголомшила і підбадьорила настоятеля, однак, боячись утомити їх чималим обсягом інформацією, вирішив завершити проповідь:

– Чимало полягло в цих болотах наших земляків у роки визвольних змагів за незалежну Україну в роки громадянської війни, а надто в часи Другої світової. Хоч для мене та війна залишилась таки Великою Вітчизняною… Адже ж не за сталінський союз пригноблених народів-братів гинули партизани у цих болотах, а за рідну хату, рідний поліський край, врешті, за ці самі рідні і щедрі для нас болота і пущі. Кажуть, немало партизанів і солдат радянських врятувала наша козацька церква. А це знак нам від Богородиці, щоб ми спом’янули вдячно і тих представників інших народів, котрі стали на захист української землі, як своєї.

Тож, дорогі брати і сестри, пам’ятаючи уроки минувшини, будьмо мудрими. Будьмо достойними і своєї землі, і своєї вистражданої держави, до якої ми перейшли з кривавого болота суцільних воєн, геноцидів, неволі, тоталітаризму, людиноненависності, але, слава Богу, не по трупах братів чи сусідів, а простеленим перед нами Омофором Пресвятої Богородиці. Тож научаймо дітей своїх і внуків, браття і сестри, бути гідними слави дідів і отців своїх, любити одне одного, шанувати одне одного, як частину свого роду і народу, любити цю землю, як вони любили, і не повторювати їхніх помилок... Молімо Бога за пращурів наших, згадавши усіх поіменно. Бо того бажає від нас наша покровительки Матір Божа. Це вона залишила на спомин про ті події церкву Свого Імені, щоби пам’ятали нащадки: з тим сили небесні – з ким правда. А правда, писав Тарас Шевченко, як і сила та воля – тільки у своїй хаті буває. Бережімо ж свою хату – Україну, дорогі браття і сестри, і молімо Господа за тих, хто зберіг її для нас…

– ... Як багряницею і дорогою одежею прикрасилась Церква Твоя, Господи, кровію мучеників Твоїх з цілого світу, задля яких благаємо Тебе, Христе Боже: спаси нас! Вислухай нас і помилуй!..

… Помолимось за упокій душ померлих... Подай, Господи вічний спокій померлим слугам Твоїм і сотвори їм вічную пам’ять!..

– Вічна пам’ять! Амінь… – луною тричі повторила паства вслід за отцем Георгієм.



Малиновим дзвоном­­-благовістом відлетіла молитва до неба і стало тихо, як перед сотворінням світу.

Отець Георгій стояв, оглушений тишею, що запановувала його душею після Священної Літургії, перед престолом Свято-Покровського Храму, дивився крізь розчинені двері на рідну вже йому пущу-драговину, і бачив, як у промінні призахідного сонця поволі червоніють, ніби обливаються кров’ю, спочатку верхівки дерев, потім попелясті тогорічні бунчуки-мітелочки очеретів, далі – густо здиблені в гору зелені шаблюки татарського зілля, а за ними – брунатно-смарагдове ряденце трясовини. Драматична гра кольорів, світла і тіней, що відбувалася в якійсь... сакральній тиші, наповнювала єство отця Георгія божественним трепетом… разом з тим якимсь… незбагненним первозданним, глибинно-нутряним, майже язичницьким захватом перед Природою. Тепер він розумів, наскільки сильно древні поганські племена праукраїнців ідентифікували себе із природним середовищем, що назвались – полянами, древлянами, навіть – драговичами! Не богами-господарями, а частиною, лиш часткою своїх полів, дерев, драговини… Так! Навіть драговини. А ми й досі їх так зверхньо, по-вченому прозиваємо поганами. Це ми – погани, «славних прадідів великих правнуки погані». Величаємо себе «цивілізацією», гадаючи, що вона – в прогресі науки і техніки, і не здогадуємось, мудрі-друковані, що все – навпаки! Цивілізація – в Любові – у Вищому, Божественному визначенні цього слова спочатку – до ближнього і близького, а потім – до світу і всесвіту…

Раптом отець Георгій зловив себе на тому, що… переступив межу, дозволену його саном! Став на захист предків-язичників, яких поганами вперше назвали… перші на Русі християни. За всіма догматами і постулатами Церкви, можливо, він як священик і не мав права того робити. Але як син цієї благословенної Небом землі, вітав мудрість перших хрестителів Русі і перших отців її Церкви, які благословили злиття народних обрядів, звичаїв з християнськими.

На жаль чи на щастя, не всьому, що відбувалося й відбувається у безмежному Божому світі, як і тому, що творилося в його власній маленькій душі, Георгій Бунчужний міг дати пояснення – ані як колишній фізик-ядерник, ані як теперішній церковно­служитель… Тай чи треба?
Категория: 48 | Просмотров: 725 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011



ПІД ОМОФОРОМ

Якби хто того суботнього вечора на передодні Зелених свят прибився до Кривавого Болота, то побачив би ідилічну картину. На острівці посеред трясовини світилася зсередини золотавим сяєвом свічок церковця, а біля неї просто неба на траві сиділи й гомоніли люди. Трохи оддалік високий чоловік у чорній довгій одежі чаклував біля невеличкого багаття...

...Отець Георгій розпалив невеличке багаття, щоб заварити чай у солдатському котелку, що його бозна-звідки приніс Юрій, Ольга Михайлівна розстелила на траві скатерку, розіклала, припрошуючи вгощатися, своє фірмове печиво. Одне подала Оксаниному хлопчикові. Той, взявши печенинку, довго і уважно розглядав її.

«Наче вперше бачить, – зажурилася Оксаниними злиднями Ольга Михайлівна. – Таке ж худесеньке, біднятко, що аж світиться...».

Хлопчик справді світився в лілових нічних сутінках, мов світлячок. Але на те ніхто не звертав уваги, бо лице отця Георгій теж світилося при молодому серпику місяця, як і кожного, хто сидів при багатті, а чи просто під рясними зорями.

– Гарно як! Начіє у раю, усе цві-і-єте... – цвірінькнула синичкою баба Настя Синиченко і знічено вмовкла.

– Як під омофором Богородиці... – шелеснула Поліна – скромна жіночка з найдальшого хутора Сосниця.

– А я Бога прошу, щоб так було гарно там, де зараз мій Женя, – зітхнула Ольга Михайлівна.

– А як прізвище вашого чоловіка? – неспо­ді­ва­но запитав отець Георгій, не відриваючи зачаро­ва­ного погляду від вогнища, що весело потріску­вало, розсипаючи на всі боки рожеві іскри. – Він, ви казали, працював на ЧАЕС?

– Так, працював… Женя Ходись… Так звали його… Наше прізвище Ходись, правда, Лесю? – відповіла, як видихнула Ольга Михайлівна і пригорнула до себе внучку.

– Ходись? Ви сказали Ходись?! – в голосі отця Георгія почулися тривожні нотки, а обличчя у відсвітах багаття взялося червоними плямами.

– Авжеж – Ходись… Чудне прізвище, правда, і рідкісне. Казав Женя, нібито так прозивали його прадіда за те, що мав звичку казати: «Ходись ту, маю щось казати».

– Будьте певні, там, де зараз... наш Женя Ходись, набагато краще, ніж тут, бо то – коло Бога... – сказав тихо отець Георгій по якійсь хвилі.

– Слава Богу, – теж ледь чутно озвалася Ольга Михайлівна, не звернувши увагу на прийменник «наш», бо саме в цю мить, ніби артисти, що зачекалися за кулісами, у нічну тишу увірвалося зі співами-переливами лісове птаство, защебетало-затьохкало, засвистіло на всі голоси, лади й регістри. Мовби перекривлюючи пернатих співаків, дружно й весело заквакали, задеркотіли на болоті жаби, заплескала по воді, скидаючись, риба.

– Оце то концерт! – захоплено вигукнула внучка Ольги Михайлівни. – Ви чуєте, бабусю? А я… я ще ніколи такого не чула! Супер!

– Під таку музику і спати шкода, – позіхнув, підмощуючи під голову кашкета, старий Поліщук.

– Діду, не спіть, будемо вечеряти, чай пити, – заклопоталися своїм єдиним дідом жінки, розливаючи по кружках запахущий, заварений з цілющого зілля отцем Георгієм, чай.



Та вже за півгодини зморені за день прочани спали покотом у теплій траві, вкрив­шись ліловою ковдрою літньої ночі. Не міг заснути тільки отець Георгій: тривоги не давали. Вже й молитви всі по третьому разу прочитав, а сон не йшов. Мимоволі пошукав очима те місце у високій траві, де лежав Юрко: спить сном праведника, хоч так і не признався, якими шляхами прибився на острів через трясовину… А може, тими самими, що й він, Георгій Бунчужний, змій повзучий, якому згодом судилося поповнити воїнство Георгія-змієборця? Ох, справді, «не суди й тебе не осудять».

І раптом отець Георгій аж сахнувся. Виявляється, не один він цієї ночі не спав: над темною травою світляною кулькою «зависла» непорушно голівка Оксаниного хлопчика, а очі… очі – блискучо-темні, як люстерка в пітьмі, дивилися в небо, всіяне міріадами різно­барв­них зір, з такою зосередженістю, ніби хотіли щось там розгледіти, або когось побачити.

Отець Георгій перехрестився: свят-свят, що це йому, грішному, таке погане мерещиться?! Дивиться собі дитя на небо, то й дивиться… А йому, схимникові, який тих дітей і близько не бачив, мерещиться казна-що!

Сердитий на себе, священик перевів очі на болото. Відсвіти самоцвітних небесних розсипів відби­валися у його темних водах, зливалися із роями блукаючих світлячків, творячи феєричне і прекрасне світ­ляне видовище. Пахло аїром, дикою гвозди­кою, вереском, чебрецем, м’ятою... У цьому медово-пряному коктейлі приємно гірчив запах полину. У верховітті дерев солодко зітхали натомлені за день пустощами молоденькі вітерці-леготи, здували з листя росу і вона, перламутрово подзвонюючи, осипалась у сонні трави...

Велично і розкішно сходили на сонну землю Зелені свята.

БИТВА

Мимоволі отець Георгій зіщулився – з болота різко війнуло холодною запліснявілою вільгістю. Ніби раптовий протяг зненацька відчинив заржавілу браму в потойбіччя, погасивши і зорі у вишині, і світлячки на болоті. Стало темно й глухо, як погребі. Отець Георгій глянув угору і не побачив неба. Глянув униз і не побачив землі і людей на ній. Одна темінь. І тиша. Та за якусь мить цю глуху, мов залізобетонну, тьму розколола з тріском і ляскотом сліпуча блискавка. Ударив грім, рвонув вітер, затріщала земля, захиталося болото, розпліскуючи по берегах брезклу віковічну твань. Закричали перелякано невидимі в пітьмі парафіяни.

Отець Георгій, злякавшись, щоб вони в паніці, не дай Боже, не втопились у трясовині, схопився і, перекрикуючи бурю, заволав, рвучи голосниці:

– До церкви! Усі – до церкви! Негайно! Тримайтесь за руки!... За мною! Де дитина?! Хто бачив дитину?

І вражено вмовк: на рівні власних очей побачив... дзеркальні очища Оксаниного хлопчика. Дитина... (ні, це йому не ввижалося!) дитина мовби висіла в повітрі! І... просилася на руки! Але дивуватися не було коли, тож отець Георгій підхопив маля, прихилив до грудей, і рушив до храму. Острів, залитий каламутною дощівкою, гойдався, як дірявий човен. Сильний ураганний вітер з дощем і градом буквально збивав із ніг, виривав з рук дитя, яке, на диво, не плакало, а тільки міцніше чіплялося ручками за шию настоятеля, який все намагався перекричати бурю:

– До церкви! Усі – до церкви!

І перелякані на смерть люди, заскочені зненацька дикою стихією, почувши крізь ревіння бурі голос отця Георгія, отямилися й собі вслід за ним стали виборсуватися з водяного варива і гребти щосили на рятівний вогник єдиної свічечки, що одиноко догоряла на свічнику біля престолу.

Благополучно діставшись до церкви, отець Георгій переніс хлопчика через поріг, посадив на встелену зіллям долівку, а сам кинувся назад у темне ревище негоди – рятувати старших жінок. І зіткнувся з Юрієм, обвішаним знесиленими пенсіонерками. Десь поряд у буряній темені метався розпачливий лемент сердешної Оксани:

– Де дитина?!.. Боже, де дитина?!

– Дитина у храмі! Жива-здорова! Дайте руку! – прокричав панотець, намагаючись допомогти жінці вибратись із водяного виру. – А де Ольга Михайлівна з внучкою? Де Поліщук?

Але мокра з голови до ніг Оксана не знала, де вони, ридаючи, але вже від щастя, що дитина знайшлась і жива. І тут отець Георгій побачив, як у глибині темряви мутна злива ніби полоще білу сукенку дівчини Лесі. Почув приглушений буревієм крик-стогін:

– О-о-ой!.. Бо-о-оже... О-о-ой, лю-ю-юди... Хто живи-ий, ряту-у-уйте! Оо-ой... спаса-а-айте!

І тут спалах блискавки вихопив з буремної водоверті страшну картину: вчепившись за кущі однією рукою, Ольга Михайлівна намагалася другою втримати за руку внучку, яку каламутний потік затягував у трясовину, що теж вирувала-клекотала розбурханим морем. Допомогти їм намагався старий Поліщук, що теж невідомо яким чудом зачепився за кущ верболозу над самим болотом.

Мокре волосся на голові панотця заворушилося. Не питаючи броду, кинувся у вир і в ту саму хвилину, коли всіх трьох нещасних мала поглинути безодня, висмикнув дівчину за поділ сукні із водяної пастки, а з нею – й Ольгу Михайлівну з Поліщуком. І тут гримонуло з такою силою, що панотець оглух. Бачив тільки, як за крок від нього ввійшла у воду блискавка, мов палаюча стріла, тільки задиміло і... І стало тихо! Буря так же нагло вщухла, як і почалася! Спішно, мов перелякане гаддя, стекли-сповзли у болото з острова каламутні ручаї дощової води. З неба махом спала чорна пелена грозової тучі, і знову весело заяскріли, наче вмиті, чисті і високі зорі.

Отець Георгій зітхнув з такою полегкістю, ніби йому три гори спало з пліч. Звів очі до неба, шукаючи архангелів. Бо якби йому хтось розказав про те, що тільки-но відбулося, він не повірив би. Не повірив би й самому собі, якби не свідки.

Мокрі, настрашені, ще не вірячи, що живі, не кажучи ні слова, пішли вони всі четверо на вогник свічечки, де їх під Омофором Богородиці чекали решта парафіян, слава Богу, живих і неушкод­жених. Не змовляючись, без команди отця Георгія, усі впали на коліна перед чудотворним образом Богородиці і вперше побачили на піднятих вгору її руках – Покрову. Вона сяяла, як різдвяний сніг!



За дверима церкви починало сіріти, а небо над ще темним лісом – рожевіти. На болоті теж розвиднялося. Густий білий туман клубочився, як небесні оболонки. На тиху після бурі землю сходило з небес величне свято Трійці.

Треба було готуватися до Священної Літургії.

НЕОПАЛИМА КУПИНА

Священна Літургія почалася з величальної молитви: «Величаємо Тебе, Життядавче Христе, і шануємо святого Духа Твого, що Його від Отця послав Ти божественним ученикам Твоїм...», – і завершилась словом отця Георгія до пастви:

– Дорогі брати і сестри! Ви знаєте, що підчас тайної вечері обіцяв Ісус Христос Апостолам, що після Вознесіння Свого на небо зішле на них Пресвятого Духа, який навчить їх всякої правди і додасть їм відваги йти проповідувати святе Євангеліє. Чи не пережили ми з вами цієї ночі щось подібне: коли вже втратили були й надію зостатися живими, десниця Господа нашого вгамувала бурю, спинила зливу, і витягла нас із пащі Звіра, а Богородиця молитвами до Сина Божого простелила перед нами свій Покров білий, як перед тими козаками, про яких ми вчора згадували на Літії, а народ їх у пісні увічнив: «тут їх триста, як скло, товариства, лягло»…А Святий Дух додав нам сили і мужності в нерівній битві з негодою, і зміцнив в одностайному бажанні допомогти один одному в біді. Так явив нам Всевишній Свою Триєдність: Бога-отця, Бога-Сина, Бога-Духа Святого! Тож хай дасть нам Трійця Свята сміливості чесно розказати про пережите Чудо Господнє іншим, не боячись бути осміяними чи зневаженими...

– Во ім’я отця і сина, і святого Духа, амінь! – повторили дружним хором парафіяни, тільки Юрій, почервонівши, опустив очі.

Нещасний парубок боявся, що хтось іще, крім нього, бачив, як казився, скакав-реготав у нічній веремії вчорашній його «поплічник» – отой чорний браток з «майбаха». То дробився-ділився на тисячі чорних рогатих чоловічків, то виростав у стоголового велетня, то клубочився чорним шипучим гаддям, то розлітався воронням, та все норовив заволокти Юрія у круговерть бурі… І тільки один Бог знає, як того не сталося…

– Вузькі й крем’янисті стежки до Тебе, Господи, – зітхнув отець Георгій, помітивши замішання хлопця.



Завершивши Священну Троїцьку Літургію отець Георгій святив на подвір’ї зілля, за яким не треба було далеко ходити: крок наліво, крок направо – і до твоїх послуг розкішні, вмиті росою (ніби й бурі не було) зарості розквітлого аїру, м’яти, папороті, кущі вільшини та верболозів, молоді клени та берези з осиками...

Парафіяни, як діти, підставляли під бризки святої води зелені оберемки і ще бліді від пережитого обличчя. Потім один за одним поверталися в церкву, по черзі прихиляли чола до чудотворної ікони. Останньою піднесла до вуст Матері Божої своє дитя сердешна Оксана.

«Так точнісінько колись батько підіймав мене, малого, до Чудотворної», – згадав Юрій і боязко підняв очі на Богородицю. По лагідному блиску ЇЇ очей, зрозумів: цього разу ВОНА впізнала його... І, може, й простила... Але чому в кутиках її очей зблиснули сльози? Чи здалося?..



Пора було розходитись по домівках. Попро­щав­шись із парафіянами, отець Георгій підійшов до Юрія. Був схвильований, навіть розчулений.

– Дякую Божому промислу, що привів, вас, сину мій, сюди. Ваша з’ява і все те, що ми пережили, просвітлила мою пам’ять, висвітлила гріхи, які мучили мене... А головне, що ми всі разом перемогли зло, яке не давало нам жити по-християнськи… Можливо, ви теж, сину мій, причетні до того, що Бог відпустив мої гріхи і послав Благодать відпускати іншим. Тож я і відпускаю вам всі ваші гріхи, хоч ви й не прийняли сьогодні таїнство євхаристії. Зате перед цим ми з вами в щирій бесіді один одному висповідались. Чи не так? Так. Спасибі вам і за те, що разом з громадою соборно молили Господа, аби жодна стражденна душа християнська – чи козацька, чи батрацька, чи вояцька – не блукала більше неприкаєно цими болотами, а приєднувалась до небесного воїнства, що там, на Небі, стоїть в обороні України…

І хоч Юрій мало що зрозумів із одкровення чудного попа, зате відчув серцем, що після того, що вони разом пережили, вони, нарешті, врятують і батька. А може, вже врятували? Може, Богородиця і перед ним простелила свій білосніжний Омофор і вивела з лікарні страшної і з недуги ще страшнішої? Бо на душі було незвично легко і світло.

– Отче Георгію, він хоче щось вам сказати, – до них підійшла сердешна Оксана з дитиною на руках.

– Я слухаю тебе, дитя моє, – лагідно звернувся до німого хлопчика отець Георгій, теж уже нічому не дивуючись.

Однак хлопчик мовчав. На його личку не ворухнулася жодна рисочка, не розтулився міцно стиснутий ротик. Тільки в глибині «дзеркальних» очей ніби іскорки проскочили, і в гулкій, аж ніби космічній тиші, що враз запанувала над болотом, чітко прозвучали два слова:

– Спаси Бог.

– Він дякує вам, – зашарілася сердешна Оксана від гордості за своє незвичайне мудре дитя.

«І заселять землю інші, духовні істоти, не залежні від ненаситної і гріховної своєї матеріальної оболонки, які насищатимуться Духом Божим», – чомусь пригадалися отцю Георгію останні слова, почуті від Волхва біля КПП ЧАЕС за тиждень до аварії 26 квітня 1986 року.

– Хай Бог береже тебе, дитино, і матір твою! – поблагословив отець Георгій.

– Отче! Отче, допоможіть нам переправитись! – покликали парафіяни з південного краю острівця, де починалася стежка через болото. Але отець Георгій не ступив, як бувало, з берега у багну, а, пропустивши наперед сердешну Оксану з хлопчиком, сказав:

– Ідіть самі. На що я вас і благословляю. Тепер ви краще мене знаєте стежку, яку стелить перед нами щодень над цією безоднею Богородиця.

… А потім стояв і дивився, як його паства спокійно, як битим путівцем, переходить трясовину: попереду процесії – Оксана з дитям, а позаду всіх – внучка вчительки на пенсії – Леся.

– А ви чого ще тут? – здивовано спитав Юрія, котрий нерішуче тупав на березі. – Доганяйте! Дивіться, як озирається на вас ота юна Мавка лісова. Та й батько зачекався: його сьогодні виписали з лікарні. Ідіть! Передавайте вітання від… його доброго знайомого – Георгія Бунчужного і… повертайтеся сюди. Я чекатиму вас. Обох.

Юрко аж рота роззявив від здивування, хотів щось спитати, але чудний піп суворо наказав:

– Ідіть! Батько чекає вас уже три години!

І збентежений Юрко не ступив – скочив у болото. Кілька хвилин отець Георгій для певності «тримав» поглядом постать парубка, але, побачивши, як той впевнено кинувся доганяти вервечку прочан, перехрестив і пішов до церкви. Кликало його туди щось схоже на відчуття дискомфорту, вини… чи сорому за невиконаний обов’язок. Тривожний туск в душі не минав, навпаки, переростав у гостре передчуття небезпеки... Так, він ясно бачив, як, поцілувавши Оксанину дитину в чоло, Богородиця заплакала. Але – чому? Невже та буряна, грозова ніч була тільки черговим випробуванням, а не остаточною перемогою над силами зла, що терзали цю землю і його душу? Невже, Господи?

В сум’ятті глянув на північний схід, туди, звідки прийшов і куди ось уже двадцять років поглядав з тривогою: у ясно-голубому небі над тим місцем, де за лісами мав бути Чорнобиль, висіла зловісна сизо-лілова хмара... І все зрозумів: битва триває!

З тривогою переступив поріг і скам’янів: Богородиця плакала кривавими сльозами!.. Хотів упасти на коліна, але почув тихий, наче мамин голос:

– Мерщій вставай і йди! Там, куди прийдеш, спитай кожного з царів людських:

«Ви що, не відаєте, що трапиться завтра, яким стане ваше життя?»

Скажи:

– Дихає сіркою пекло і не за горами день, коли буде відкинутий навіть від гробу свого кожен, хто землю свою руйнував і свій народ убивав! І прийде цей день, і понижиться гордість людини, і високість людей, і буде високим Сам тільки Господь того дня, і божки срібні, й божки золоті і божища – усі минуться!

– Вони не повірять, Мати Божа! Подумають, що я божевільний! Гірше! Вони не пустять мене й на поріг!

– Не говори про всіх. Кажи про себе і свою віру. Хіба ти не знаєш, що кожному буде по вірі його?

– Але ж я молився... Я за всіх них молився, але вони не вважали за потрібне пізнати Бога, то чи захочуть почути мене! І що я скажу їм таке, чого вони ще не чули?!

– І сказав Ісус: «Коли до царів і правителів поведуть вас за мене, не журіться, як або що говорити – тієї ж години буде вам дане, як маєте говорити, бо не ви промовлятимете, але Дух Отця вашого у вас промовлятиме».



Від цих слів отець Георгій заспокоївся: якщо це було Об’явлення, що Бог відкриває йому Знання, до цього закриті, то він готовий сповняти Його Волю. Піднявся з колін, підійшов до чудотворного образу Богородиці, зняв його, загорнув у вишитий Ольгою Михайлівною рушник, пригорнув до грудей, замкнув церкву і пішов через трясовину не питаючи броду туди, де за лісами-болотами сяяв невидимими золотими церковними банями Київ.

«Повертаються вітри на кола свої», – подумав, згадавши середину квітня 1986 року, контрольно-пропускний пост ЧАЕС і бліде обличчя Божого посланця, якого прийняв за божевільного... А що чекає його, раба Божого Георгія, у тому світі, з якого він втік?



Тим часом, на протилежному боці болота, миряни, нарешті, діставшись живими-здоровими берега, збуджено обговорювали нічні події-чудесії. Нікому не вірилося, що таке пережили, але те, що допіру, ось-ось, тільки-но перейшли самостійно трясовину, і ніхто не втопився, а деякі навіть ніг не забруднили (!), свідчило, що минула горобина ніч не приснилась, а була насправді!

Юрій останнім ступив із хисткої купини у м’яку лугову траву, і з полегкістю зітхнув, відчувши під ногами надійну твердь. Мимоволі глянув туди, де ще недавно мерехтів зловісним пульсуючим світлом бандитський «майбах» і… помітив (чи привиділось?) як упала на те місце в гущавині густа тінь, далі різко зірвався вихор, сколихнув підлісок, шугнув у верховіття старезних осик і хляпнув разом із збитим воронячим гніздом у багну!

«Так, значить, мені не примарилось! Он хто буянив цілу ніч на острові!.. Да-а-а, не з простими хлопцями я мав справу!», – подумав Юрій і озирнувся, сподіваючись побачити на тім боці трясовини одиноку постать отця Георгія. І... не повірив власним очам: там, де ще мить тому було Криваве болото – зеленів невисокий пагорб, а на вершині його сяяв маківками та хрестами золотими старовинний, дивної краси, дерев’яний храм.

– Неопалима купина. Кажуть, її бачать тільки посвячені, – сказав хтось зовсім поряд. Юрій озирнувся: дівчина на ймення Леся.

– Ви теж її бачите?! – спитав пошепки, ніби боявся пробудитися зі сну чи сполохати міраж.

– Бачу! – луною озвалася дівчина.
Категория: 48 | Просмотров: 682 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011

Гаспид і Маргарита


Віртуальний роман



НАРОД



В О Н И знову прийшли. Ті самі, що й учора і позавчора. І три, і чотири роки тому назад. Ті самі, хіба що ще більше вихудлі, виморені, неначе вимочені у воді. Одна шкіра та кості. Замість очей – налиті ненавистю темні впадини. Беззубі, розтерзані криком чорні роти... Вони насувались. Як морок, як Божа кара – лавиною. Сунули від озера, змітаючи дорогою білосніжні вілли, казкові дачі-замки, прикрашені середньовічними бійницями... Вони наближались усе ближче і ближче, невблаганні, як стихія, і, як стихія, безумні.

От уже впала і захрустіла під їхніми ногами, мов шкаралупа яйця, броньована брама. От уже їхні перекошені люттю обличчя поповзли, як зелені мухи, по тонованому склі веранди... Страшні людські тіні, що, здається, виповзли з давно забутих більшовицьких братських могильників, фашистських газових камер, жахітливих утроб усіх геноцидів.

З гучним дзвоном і тріском розлітаються бризками шиби, і людська хвиля, як смердюча каналізаційна вода, валом валить через пороги, заливаючи брудом лискучий паркет, пухнасті смарагдово-вишневі килими. Озвіріла повінь піднімається все вище і вище сходами, ламаючи ажурні, різьблені найкращими гуцульськими майстрами, поруччя. Ще мить – і цей смердючий людський паводок, від якого за кілометр тхне гниллю, тваринною злобою, захлисне другий поверх, Кирилів кабінет, спальню, дитячу! Боже мій, Боже мій, там же ж дитина... Дариночка... Де ти, Кири...?! Клич! Клич міліцію... Охорону... Де ж та, в біса, охорона?! Охххррр...

Безумний жах перехопив, лещатами стиснув горлянку, ще трохи, і я задихнуся давким передсмертним хрипом... Боже, спаси... Але крижана, поросла густою шорсткою шерстю лапа ще міцніше чавить крихку дихавку, а лукавий, єхидний смішок колючими остючками набивається у вуха, лоскоче мозок... Очі от-от вилізуть з орбіт... Смішок наростає, переростає в огидний ляскіт... Чорний, бридкий писок скаче м’ячиком перед самим носом... Чорррт забирай! Відпусти, сучий сину... "Отак би й давно!” – знущається пекельна личина, але шорстка лапа розтискається, відпускаючи горло, і я катапультую з ліжка.

Кири!.. Але Кирила немає. Тільки розпатлана зеленовида жінка з божевільними від жаху очима біжить поряд зі мною до дверей. Нічна сорочка мішком висить на її брезклому тлустому тілі... Чорт забирай, в о н и вже тут! Ця жінка, ця страшна розпатлана відьма, чого їй треба, цій безумній? Кири... Кири-лееее!..

Двері – навстіж. На порозі – Кирило: чупер – дибом, борода – сторч, краватка теліпається на плечі, як... петля! Петля... Нелюди! Що вони з тобою зробили, Кириле?!

Ридаючи, кидаюсь, мов дівка, Кирилові на шию. Але він, осатаніло відштовхнувши мене, кричить, бризкаючи слиною:

– І-ді-о-тка! Ти вже дістала мене своєю маячнею! Тобі, твою мать, лікуватися треба! І то негайно! В дурці!

Кирилова лють, мов крижана вода, приводить мене до тями. У золочених дзеркалах спальні зніченою юрбою збожеволілих від жаху жінок застигло моє розмножене віддзеркалення. І тут до мене доходить: сто чортів, знову цей сон! Знову цей сон... Але слава Богу, що це був тільки с о н... Я полегшено зітхаю, кладу руку на серце, готове вискочити з грудей, і винувато витискаю із себе майже по складах:

– Про-бач... цей сон... цей жах-ли...

На чоловікові лиця нема. Знаю, що це значить, хочу стриматися, змовчати, перепросити, але... не годна. Бридка мармиза пекельного Гаспида вже зависла, як павук на ниточці, під різьбленим сволоком еркера. Я ще хапаю ротом повітря, нутро моє вже клекотить, як чан із розпеченою смолою, досадою на саму себе, злістю на цілий світ, і не-на-виссс–тю, не-на-ви-стю до цього розпатланого виродка з петлею на шиї... Ненависть скручує мене, як перевесло, аж хребет тріщить, і від болю я хриплю низьким, не своїм голосом:

– Ти... жжживолупе... це – не со-о-н! Не може одне і те ж снитися роками... Це – попередження...

Бридка гаспидська мармиза чорним німбом осідлала Кирилову голову і аж заходиться дрібненьким остючковим сміхом. Поволі Кирило теж починає сатаніти. Голос його зривається, і він верещить, мов базарна перекупка:

– Яке ще попередження, вар’ятко?! Яке ще по-пе-ред-же-ння?..

– Кири.., ВОНИ вже йдуть! І не сьогодні-завтра ВОНИ прийдуть і сюди і візьмуть нас на вила... Кириле, прокинься, бо спиш ти, а не я. Оглянься, що діється... Народ озвірів. Це попередження, знак...

Я хочу сказати: "Боже провидіння”, але слова стають колом у горлі, і страшний біль знову перекошує мене, як розсохлу віконну раму.

Сіра Кирилова борода трясеться, зуби цокотять:

– Ти права. Це... це – по-по-передження, що тебе давно треба було спровадити в психарню, ще сім років тому!







СІМ’Я



Від цих слів, від задавненої образи я втрачаю рештки самовладання. Лють закипає, бурлить в мені, як магма:

– Ах ти ж мерзотник! Ах ти ж гад повзучий! Он чого ти хочеш: в "дурку” мене! А може, в монастир?! Як відпровадив свою законну, але, на жаль, підстаркувату жону твій поплічник парламентський Петько Кряк? Щоб не заважала з молодими масажистками!.. І це – за моє добро?! За те, що я, я тебе ось цими руками зробила... З лайна кулю виліпила! Тебе ж ніхто ні за що ніколи не мав! Я, я тебе в політику привела! І депутатом зробила – теж я. І це всі знають. Всі!

Мене аж трясе від бажання спопелити словами це вічно непричесане створіння... І тоді, коли я вергаю на його голову розпечене каміння зневажливих, нищівних звинувачень, Кирило несподівано заспокоюється. Лице його зливається з бридкою мармизою пекельного Гаспида, єхидна усмішечка розтинає щілинкою зарослу фізіономію, крізь яку сиплеться сухе сичання:

– Сссука... Зззате тебе вже ма-а-ли! Ото мали – кому не лінь було... А я, дурень, підібрав... Ссстріпав, як сстолочену підссстилку, відмив, шлюбною жінкою зробив таке сссобі просссти Господи...

Від такої чорної брехні мені перехоплює подих, а гаспидська мармиза аж розсипається підленьким сміхом, і від тих чортячих веселощів лайка пре з мене, як чорна кров горлом:

– Ах ти ж невдячна тварюко! Хто кого підібрав?! А ти забув, як по вокзалах спав?! Як заробляв вечерю у самотніх столичних курвів? Жиґоло! Сутенер! Сибарит! Тоді ти торгував своїм... обмилком, тепер – совістю!

Єхидна усмішечка злущується з Кирилового писка разом зі здивованою гаспидською мармизою, як штукатурка зі старої повії. Він ошаліло смикає краватку – погана ознака. І юрба розпатланих жінок у дзеркалах запопадливо хапає по китайській вазі і стає в позу метальника ядра. Осліплий від люті Кирило шкірою відчуває небезпеку, але ненависть ніби пришпилила його до порога.

– Ні, ти не просто хвора! Ти – підла! Це я совість продаю? А ти – непорочна! А чи не твоя ненажерливість змушує мене кривити душею? Чи не тому я душу чортові продав, щоб ти, хвойдо світова, жила в шикарній квартирі, мала дачу, машину, смажила свій товстий зад на дорогих курортах? Щоб мала своє видавництво, газети, підприємства! Думаєш, не знаю, що навіть цю дачу ти змусила мене збудувати отут, щоб бути ближче до свого колишнього х...? Він викинув тебе, як ганчірку, а ти... що ти хочеш йому довести? Що знайшовся йолоп, який тебе, сучку, зробив порядною жінкою?!.

– На себе подивись! Думаєш, мені невідомо, як ви... обранці народні... паритесь по саунах з доларовими повіями?!

– Защепи свою брудну пельку, істеричко: дитина слухає!

Кирило люто затягує на шиї вузол краватки і кидається сходами униз. Краєм ока помічаю у дверях дитячої перелякане личко Даруні. Але злість затьмарює розум, і я щосили жбурляю услід чоловікові дорогу посудину. Пречудова порцелянова ваза тонкої ручної роботи, подарована китайським послом, розлітається з божественним дзвоном хмаркою барвистих метеликів перед самим Кириловим носом.







КИРИЛО



Кирило нагло сахається і, затуливши долонями рожеве безволосе тім’ячко, дріботить лискучим паркетом передпокою, як переляканий щур. Ні, радше, карлик! Із висоти другого поверху Кирило здається коротконогим горбатим карликом, увінчаним величезною сивою головою. Карлик навіжено б’ється у двері, вискакує на терасу, далі – на залите вранішнім сонцем подвір’я.

– Карлик Кирик – он ти хто, покидьку! – кричу услід і заливаюся дурнуватим реготом, як циган сироваткою.

Знаю: за мить ранкову тишу розірве на клапті ревище двигуна, і новісінький вороний "мерс” понесе цього покидька у чорторию блуду. Але мені байдуже. Як мені все остогидло! І як хочеться – до судоми у щелепах – отак з усього розмаху кинутися сторч головою у пухнасту смарагдово-вишневу клумбу килима або просто в лискучий лід паркету, всипаного райдужними скалками китайської порцеляни. Врізатись і – все. Як врізалась у клумбу чорнобривців зі свого десятого поверху бідолашна Ярка – моя університетська товаришка... Але – чорта з два!!!

Пекельна гаспидська мармиза, натішившись черговою "битвою під Ватерлоо”, як укопана завмерла у дверях кімнати для прислуги. І коли я вже була готова швиргонути в неї індіанським томагавком, привезеним Кирилом із чергової поїздки до Латинської Америки, чи гетьманською булавою, чи ще якоюсь алебардою сувенірною, якими завішані всі стіни дачі, дідько півкнув переляканим голосом причинного Кібчика:

– Ви мене кликали, пані?







ІДЕЯ



Причинний Кібчик тремтів при одвірку, як осиковий лист на вітрі, такий самий сіренький, від сивої стриженої під їжака головешки до безбарвних старих кросівок, і такий самий дрібний і незахищений перед убивчим позирком розпаленої сваркою Хазяйки, яку він водночас боготворив і боявся, як вогню. Три роки тому Кібчика, тоді ще безпробудного п’яничку, до офісу Міжнародної ліги "Народна ідея” прибила біда і надія знайти хоч якусь роботу. Вийшовши з чергового запою голим, як гордий степовий сокіл, нещасний Кібчик виявився за бортом сімейного життя і без копійки в кишені. До болю у шлунку хотілося їсти і стати людиною. Назва контори, витиснута золотом на голубому тлі і прибита справа біля входу, сподобалася безнадійно безідейному Кібчику. Алкогольна душа його стрепенулась і затужила за чимось високим і патріотичним. Окрилений неждано цією світлою тугою, Кібчик переступив поріг і опинився в темнуватому холі, заставленому столами і стелажами з книгами. Через ці книги і старого вусатого і тим дуже схожого на козака консьєржа, який перепинив йому дорогу, Кібчик зразу заповажав "Народну ідею”. Суворий і неприступний козак-консьєрж, дізнавшись про причину Кібчикового візиту, пом’якшав, сказавши, що Хазяїна нема на роботі, але й не треба його, бо вирішує все Хазяйка, яка сидить у кабінеті на другому поверсі, по сходах угору.

На відміну від "Народної ідеї”, її Хазяйка не дуже сподобалась Кібчику. "Відьма, як пить дать, відьма, ще й до того крепко зла”, – думав, плутано пояснюючи жовтоокій, як змія, жінці невизначеного віку, чого він сюди забрів. Витягнувши, мов на допиті, з охлялого Кібчика всі зізнання про його нехитре життя-буття, жінка сказала, що бере його на роботу помічником завгоспа, але поки що з іспитовим строком, отож робити і жити він буде на дачі. Звісно, жити скромно і тихо. Не пити і не лінуватися. А не дай Боже що... І так промовисто подивилася на Кібчика, що спаралізувала його своїм жовтим зміїним поглядом навіки.

Назавтра бездомного Кібчика відвезли старенькою "газелькою” "Народної ідеї” в краї, про які він чув краєм вуха, але ніколи не бачив, бо туди таких бомжів, як бездомний Кібчик, не пускала охорона при шлагбаумі. Бідному Кібчикові спочатку здалося, що він спить або вже в раю: така розкіш і порядок панували в дачному містечку. Йому, змужнілому в трущобах Борщагівки потомственому пролетаріату, здавалося, що рай тим-то й рай, що там усі живуть по одному у казкових персональних дачах-теремах, у яких десять кімнат і в кожній по здоровенному білому холодильнику, напханому всякою смакотою, у тім числі – на три чверті горілкою.





РАЙ



Але в тому раю, куди привезли голодного Кібчика, призначеної йому персональної дачі ще не було. Її тільки будували. Дуже спішно, навіть поночі, при світлі ліхтаря, і дуже завзяті хлопці, видно, палкі патріоти, і, видно, гуцули, бо розмовляли лиш українською мовою і співали, повечерявши, таких пісень, яких російськомовний житель столичної околиці Кібчик ніколи не чув. Але холодильник, який Хазяйка раз на тиждень напихала продуктами для робітників, був. У гаражі. І хоч Кібчик до нього не мав персонального доступу, оскільки не був начальником, а лиш "підсобачником” у гуцулів, тобто підсобним робочим, однак не бідував. Їв з горянами кулешу з одного котла, спав разом з ними покотом у гаражі, слухав їхні патріотичні бесіди, підспівував і переймався народною ідеєю. Коли ж гуцули, добудувавши дачу, від’їхали у свої гори, подзенькуючи символічними копійками у святкових тайстрах, але щасливі, що прислужилися народній ідеї, вирізьбивши для її Провідника затишну хатинку-колибу, Кібчик готовий був умерти не лиш за ідею, а й за своїх нових хазяїв. Тож скоро він перетворився на вірного і пильного сторожового пса, покоївку, садівника, вантажника, головного спеца у справах шашличних, сантехніка, а головне – на святого Петра, в якого ключі від брами до раю. Точніше, до воріт, які гуцули теж хотіли робити сосновими-смерековими, різьбленими та з дашком, як у їхній Гуцулії, але Хазяйка не піддалася на вмовляння, забоялася, що "підпалять, гади”, і замовила у патріотичних ковалів заводу "Запоріжсталь” броньовану браму, глуху, без національних орнаментів, зате надійну і з трьома замками.

Ключі від брами Кібчик носив на поясі при боці, подзенькуючи ними з великою гордістю. Через ті ключі Кібчик споважнів, обріс самоповагою і сальцем. Навіть ходив помістям не так, як колись, пролетаріатом, вічно згорбленим і "під мухою”, а – розправивши плечі та випнувши живіт. Але, звісно, як нікого не було поблизу. Коли ж Кібчикова душечка вчувала за верству безшумний хід хазяйчиної "хонди”, то миттю забивалася в п’яти, тягнучи за собою у штиблети і скарлюченого, тремтячого Кібчика.





ХАЗЯЙКА



...Хазяйка дивилася на тремтячого Кібчика, мов кібець на курча. Згори вниз. Останнім часом Кібчик її дратував. Останнім часом її пильне око в цій безсловесній покірній тварині завважило... внутрішній спротив. І то – кому?! Їй, його рятівниці. Тій, що на свій страх і ризик прихистила його, дала шмат хліба і до хліба, дах над головою! Її не проведеш. Вона чітко бачила, як на її різкий окрик зігнута вутла спина наймита конвульсивно вирівнювалась, як від удару, і в полохких пташиних очах зблискували вовчі вогники. І цей покидьок її ненавидить! І цей... Заздрить, певно, пияцька морда, на її статки, на її становище... І підленько-тихенько втішається-насміхається над їхніми з Кирилом скандалами, ще й підслуховує, черва болотна... Спостерігає за нею, вистежує... Знає її всі секрети, чекає, щоб вирватися на свободу і рознести сморід по всій околиці... Підлий раб!

І це ж треба, щоб вона, та, що теж горло дерла за демократію і свободу, на десятому році цієї демократії і свободи, нарешті зрозуміла, що все це – бридня, бо ніякої рівності не може бути, бо один народжується паном, а другий – наймитом, і не пан робить наймита наймитом, а навпаки, наймит пана – паном.

Яка рівність?! Рівні тільки дурні, яким не вистачає розуму вирватися з рівних уперед. А мудрі – кожен сам по собі вищий і ще вищий. Зрівнює – бідність. Багатство – вивищує. Робить недосяжним для плебсу... ось для таких кібчиків, запрограмованих природою на роль рабів, прислуги, черні! Та ти йому хоч сто демократій дай, тисячу свобод, посади за один стіл із самим... президентом Америки, а воно – раб рабом.

– Ви мене кликали, пані? – перепитує переляканий раб на прізвисько Кібчик розпалену сімейним скандалом Хазяйку, що дивиться на нього з-за балюстради другого поверху, як тигриця з відчиненої клітки, з такою ненавистю, ніби от-от стрибне!

Хазяйка й справді аж гине зігнати злість на мимовільному свідкові її постійних принижень... методичного знищення її... як жінки, врешті, як людини – саме так! – підлим Кириком! Лють бухкотить у ній, як смола кипляча, як запечена кров, але стримує підсвідомий страх... убити Кібчика, і вона, зціпивши зуби, натискає на гальма, з такою силою, що зуби кришаться й іскри з очей сипляться.

"Господи, нащо мені таке горе?” – волає до Неба затюканий раб на прізвисько Кібчик і чує, як чиясь волохата лапа стискає йому горлянку.





БАБА АРЕХТА



– Зззамовкни... тварь дрожащая! Холоп! Смерд! – зневажливо цідить жовч Хазяйка, спускаючись царствено сходами. Під склепінням черепа відлунює ударами батога наука баби Арехти:

"Не хочеш бути наймитом – будь паном! будь паном! будь паном!..”

Цілющі, як гірське повітря, спогади напливають хвилями, заспокоюють роз’ятрену душу, відвертають думки від... огидної реальності. Хазяйка згадує, як у п’ятирічному віці відвезли її батьки, яким було по молодості літ не до неї, у глухе пригірське село до баби по татові і забули до повноліття. Пригадує, як, побачивши вперше внучку, баба Арехта довго вдивлялася в неї жовтими недобрими очима, а далі спитала:

– Кум те кяме?

– Мамо, вона не знає ні по-волоськи, ні по-ромському, – сказав бабі тато. – Говори з нею як усі. А звати її – Людмила.

Коли тато з мамою поїхали у свій город, баба Арехта сказала по-людськи:

– Що за ім’я таке – Людмила? На сім світі сам собі не милий, не те що людям… Проте… звися собі як хочеш, а для баби Арехти будеш Маргариткою. Є така дрібонька квіточка із золотим очком… Росте вона на циганських толоках, о-о-он на тих горбах, за селом, де цигани табором стають…

При цих словах чорне, пооране зморшками бабине лице на мить посвітліло, ніби на нього впали відсвіти вогню, що гуготів у печі, і знову потемніло. За все їхнє спільне життя бабине лице ясніло тільки тричі: вдруге, коли стара Арехта вела Маргаритку до Князя, і втретє – в останню свою ніч...

Хазяйка зітхає, задумливо і безцільно тиняючись широкою вітальнею, як колись циганськими толоками...

Придумане бабою ім’я дівчинці сподобалось. Мар-га-рит-ка... Марга-ритка... Дівчинка повторювала і повторювала чудне слово, перекочуючи в роті дзвінкі склади, мов солодкі камінчики "лампас’є”, що їх баба купувала їй часто в лавці, яку теж називала незвично й страшнувато – склепом. Але іноді від її нового імені в роті ставало солоно, як після вирваного зуба. Дівчинка спльовувала на долоньку червону слину, відчуваючи спиною холодний протяг, ніби з підземелля. Здавалося, нове ім’я відчиняло перед нею браму до чогось незвіданого, грізно-таємничого, перед яким вона ставала чужа сама собі, зовсім іншою дівчинкою, не схожою на ту, що звалася Людця.

З переляку дівчинка бігла за село шукати золотооку біло-рожеву квіточку, що всипала кожної весни дрібним цвітом зелені толоки. Коли ж на толоках осідали табором цигани, баба зачиняла її в хаті й не підпускала до циганських каруц, як називала їхні вози із шатрами, і на гарматний постріл. Людця бабу слухала, бо дуже боялася. А Маргаритка – не слухала і не боялася бабиного крутого норову, важкої руки, відлюдькуватості. Усе село бабу боялося, а Маргаритка – ні. Відчувала, що баба Арехта її любить, усе прощає, крім цікавості до циган. Отож, видершись на черешню, здалеку спостерігала вільне життя цих диких людей просто неба, ловила спрагло ніздрями солодкий дим багать, вухами – гортанні голоси, мріючи до сліз про барвисту рясну спідницю, в яких збивали пил селом молоді циганки.

Поволі баба з Маргариткою стали забувати про Людцю, доки зовсім не забули. І ніколи більше про неї не згадували. Тепер, коли вони йшли вулицею, велика й маленька, обидві чорні, похмурі, від їхніх зірких жовтих очей всі кидалися врозтіч, а ті, хто не встигав заховатися за тином чи рогом хати, застигали з привітно-переляканою усмішечкою на фацах (писках – по-місцевому).

Боялося бабу село, але, коли яка біда – до неї бігло, озираючись встидливо навсібіч, із вузликами круп, ворочками будзу чи бринзи, горнятком молока чи шматком вудженини.

І все тому, що баба зналася на приворотах, відворотах, вроках і пристрітах, викачувала яйцем перепуд-переляк, відвертала хвороби, кидала на картах, наворожувала судьбу.

Взимку Маргаритка стежила за тим бабиним відьмуванням з печі, з-за комина, а з настанням тепла – з-за гори подушок та перин на широкому ліжку, якими на ніч вони з бабою вимощували собі лігво просто на чорній, як битий шлях, дощатій долівці. Там, за тими зачовганими подушками, Маргаритка зрозуміла дрібним своїм розумом, що люди – слабкі, тупі і беззахисні. Вони, як діти, бояться всього (крім Бога): судьби, завтрашнього дня, злих людей, поганих очей, життя і смерті. Хочуть знати, що з ними буде, і бояться цього знаття. А найбільше вони бояться тих, від кого нібито залежить їхня доля.

Хазяйка згадує про Кібчика. Нещасний, ніби приклеївся до одвірка: боїться ворухнутися, зруйнувати свою долю... раб... точніше – народжений рабом.









ТАЄМНИЦЯ



Хазяйка добрішає до Кібчика, як до приреченого на каліцтво, бо й справді, проти долі не попреш. Вона теж росла у злиднях, в глухому селі коло, здавалося б, темної, вдурілої від мракобісся, старої відьми, а стала – культурною самодостатньою особистістю, більше того – сильною і мудрою!

Ще б пак! Якраз у закуреній селянській хаті їй, безвинній дитині, відкрилося знання всіх тиранів і узурпаторів: людина – істота примітивна, легковірна, безвільна. Її можна тримати, як козу на цуґундері (по-простому – на мотузку), "доїти”, поганяти і всіляко користати собі на втіху. А крім того, скоро дівчинка взнала всі секрети сільського дорослого життя-буття: хто до кого ходить, з ким хто спить, хто кого любить. Але найдужче її дивувало те, що причиною всіх людських трагедій і комедій були не якісь там казкові богатирі чи недосяжні красені-лицарі, а прості, як правда, неохайні, часто п’яні сільські вуйки і парубки, які, певно, і вмираючи, не здогадувались, скільки з’їли на своєму віку бабиного приворотного зілля, чарівних настоянок та порошків із сушених жаб, котячих кісток, паленого пір’я, власного лайна і ще казна-якої чортівні!.. Часом "малу циганичку”, як її поза очі обзивало село, від одного погляду на якогось хлопа проймав такий сміх, що той з дива не знав, у який бік кігті дерти.

Маргаритка швидко засвоїла всі рецепти та освоїла технології приготування чарів, на льоту ловила молитви та замовляння. Наблизившись до таємниці, дівчинка перестала її боятися, ба часто навіть розважалася, додаючи в пійло чи порошок таємно від баби дрібку кізяка чи курячка... І з задоволенням уявляла собі, як те все поїдає з борщем якийсь зашмуляний, вічно п’яний їздовий чи тракторист. Згодом, дівчуром, зловтішалася, перевіряючи ефективність тих відьомських бовтанок на прищавих однокласниках, котрі, хоч і боялися баби Арехти, як вогню, за її онукою ходили лошачими табунами.

Бабу називали в селі циганкою, казали, що дід привів її з табору, але сама вона про це мовчала, а коли в селі з’являлися цигани, не пускала їх на поріг, сичала до них незрозумілими чужими словами, від яких заброди тікали, мов ошпарені.

Баба панувала над селом чорною зловісною хмарою, і Маргаритці це починало подобатись. Усе більше прихилялася вона своєю неприголубленою напівсирітською душею до баби, з цікавістю зазираючи в руки та очі, жовтий віск яких теплів-теплів, аж доки не засвітився до онуки таємничим циганським сонцем. А однієї ночі, коли наставав молоденький місяць, баба Арехта розбудила Маргаритку і, світячи з темряви жовтими вовчими очима, спитала:

– Хочеш панувати?

Жоден м’яз не сіпнувся на блідому личку дитини. Тільки жовті очі зблиснули по-вовчи хижо, і з глухої солоної темряви крові пролунало гортанне: "г-ххочу!”







ГАСПИД



Баба поклала їй в долоньку холодну, завбільшки зі сливку-дичку кульку і сказала:

– Маєш курячий зносок. Мус виносити його під пахвов шість тижнів, день і ніч, секунда в секунду. Виносиш, будеш Ґаздиня все життя, будеш панувати до смерти. А розчавиш, то й тебе життя розчавить, гейби сей зносок. Ади, вважай, дівче, що меш чинити...

Шість тижнів носила Маргаритка ліву руку на перев’язі. Не стрибала, на толоці не гралася, ходила лиш оборою та городом, оповита, як темною хмаркою, зловісною таємницею. Таємниця робила її дорослою, не по роках розумною, а тому і злою… Маргаритка знала, що тепер їй буде нецікаво бавитися з дітьми. Вона матиме свою – таємничу забавку: вона буде вчитися панувати.

Якось серед ночі дівчинка прокинулася від страшного болю в серці, здавалося, хтось його вирізав, виколупував, виривав із грудей. А далі все її тіло почало корчитися, страшна сила розривала живіт, розпирала задок. Вона закричала, забила руками, шукаючи виходу з тісної безпросвітної темені болю. І наразі просто перед собою побачила вовчі вогники, і лагідний бабин голос проворкотів:

– Не плач... не бійся... така радість... він вилупився... тепер баба може вмирати – її чічка Маргаритка має хранителя-хоронителя, має заступника... На, візьми його...

І, присвічуючи очима, простягнула Маргаритці у жмені щось маленьке, волохате, схоже на павучка.

Дівчинка з острахом взяла павучка, відчуваючи, як виходить з її маленького тільця скажений біль, подивилась на нього і провалилась в нудотну темряву.

Три дні пролежала Маргаритка в гарячці, а павучок висів на ниточці біля сволока і розповідав їй різними людськими голосами усілякі небилиці... Ну чисто радіо! З хвороби Маргаритка вийшла іншою. Ніби її підмінили. Вона більше не волоклася хвостом за бабою, вчепившись у її рясну спідницю та похмуро зиркаючи навсібіч. Тепер Маргаритка ходила горда та незалежна, як старша дівка, зиркаючи зневажливо на дітей та не до речі регочучи та приказуючи щось, а то враз зривалася і з вереском бігла в гори, гейби за нею гналися. Люди, чуючи, як дитина розмовляє сама із собою, лише скрушно зітхали. А дітваки почали побоюватися Людці-циганки, як вони й досі її називали, бо запримітили, що варто лиш їй з’явитися поблизу, як творилося щось несусвітне: або вівці зачинали ґзитися-казитися та кидатися врозтіч, або пастушків якась сила невидима то в урвище штовхала, то насипала їм за ковнір кусючих мурахів, то садовила новими споднями просто на гарячий коров’ячий плєцок...

Тим часом вдоволена циганичка, зловтішно регочучи, зникала у лісі, як щезник, і несподівано з’являлася аж на тому боці Черемоша. Найсміливіші кілька разів збиралися відомстити відьмачці, але щоразу затія закінчувалася для них печально, як от: Цилька Штеф’юкового довелося всім селом здіймати зі старої смереки у зворі, Парасчиного Митра – в зимному Черемоші виловлювати, а Бовгарового Михайла вертати з міліцією аж через місяць і аж із Румунії, куди він невідомо як і чого забрів, перетнувши непомітно державний кордон.





ВЛАДА



...Раптом Кібчик перестає тремтіти при одвірку, мов осиковий лист, і каже зневажливо:

– Ой, над ким панувати?! Над тими кількома нещасними, які разом з тобою вдають, що вергають нагору народну ідею, а насправді – з ненавистю спостерігають, як ти зі своїм Кириком продаєте її, мов цигани крадених коней?

– Що-о-о? – сатаніє Хазяйка. – Ти, вилупку, недоноску паршивий, мерзо світова, ти ще смієш на мене пащеку відкривати? Я тебе виносила, виплодила, щоб ти мені служив вірою-правдою, а ти що робиш, покидьку?

Від цих звинувачень нещасний Кібчик полотніє, а нахабний Гаспид чорніє всім своїм і без того безпросвітним видом, і, затуливши лаписьком Кібчикові рота, щоб не перебивав, каже голосом Кирила в парламенті:

– Високодостойна пані, дозвольте відновити у вашій дівочій пам’яті всі свої скромні заслуги перед вами, невдячною, і вашою ще гіршою родиною. Може, почнемо з першого мільйона, який не без нашої з вами участі заробив ваш коханий чоловік, продавши в перший день свого побиту в кріслі голови екологічної парламентської комісії Чорнобильську зону під звалище європейських радіаційних покидьків, чи то пак... відходів? На відміну від вас, мені таки шкода було рідної багатостраждальної землі, як і вашої подружки, котра палко бажала відвернути біду, але замість того полетіла з балкона стрімголов просто у клумбу з чорнобривцями. Але я, на жаль, не міг не виконати ваш наказ, оскільки я – не що інше, як ваш виплодок, раб ваш, якого ви зробили ще й приватним кілером.

А щодо того нещасного правдоборця Загуменного, який на засіданні Благочинної ради Ліги "Народна ідея” посмів (подумати тільки, яке нахабство!) привселюдно засумніватись у вашій громадянській порядності, себто запитати вас, в які піски йдуть бюджетні гроші, виділені на розвій святої ідеї, то я над ним ридма ридав. Повірте, рука не піднімалася штовхати його під трамвай, а ще більше – висмикнути з крапельниці ту тоню-ю-юсіннь-ку прозору трубочку… А скільки я намучився з тим неповоротким "КАМАЗом”, щоб його розвернути посеред траси якраз в той час, коли нею проїжджав опонент вашого чоловіка на минулих виборах?

– Гаспиде триклятий, анцифире підлий, защепи пельку! Щоб ти провалився в тартарари! Щоб ти в пеклі своєму на вугіль зотлів, ліпше б я тебе була розчавила ще в курячому зноску, недоноску поганий… я через тебе душу запропастила, чого тобі ще треба?!

Переляканий Кібчик хоче втекти, але гаспидська мармиза не пускає його і, ніби дражнячи Хазяйку, починає знову мотляти наймитом, як вітер кущем на белебні, перекривлюючи:

– Чого тобі треба, чого тобі треба? Чого – чого?.. – і наразі, викинувши за двері нещасного Кібчика, строго каже: – Не придурюйся, Маргарито. Сама знаєш, чого! Її!

І тицяє кігтем кудись під стелю.






Категория: 47 | Просмотров: 707 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011


ДАРУНЕЧКА



Лиш тепер Хазяйка помічає за кілька кроків від себе аж зелену на виду перестрашену Даруню. Дівчинка стоїть, як скам’яніла на соляний стовп Лотова жінка, і ніяк не може второпати, кому мама кричить, майже ридаючи:

– Ні, тільки не її!.. вона й так нещасна... Мені її дав Бог...

– Авжеж, – каже пекельна мармиза, – лиш той, що Чорнобиль пустив димом…

– Замовкни, бо я роздеру тебе!

Даруня з жахом дивиться, як обезуміла мама кидається сходами вниз, перетинає неозору вітальню і, підбігши до зачинених дверей кімнати для прислуги, за якими щез Кібчик, починає гамселити кулаками по одвірку.

– Кібчику, Кібчику, мама збожеволіла, мамі погано! – верещить Даруня, збігає сходами, чіпляється за маму; та, схаменувшись, обнімає дитину, і так, обнявшись, вони ридають, довго, надривно і нудно.

– Чорт з вами, – спріснілий враз Гаспид із досадою махає хвостиськом і йде собі трохи розважитися – пополохати цесарок у саду екс-міністра економіки чи курей на подвір’ї колишнього класика рідної літератури, а тепер просто письменника Х.



– Мамо, що з тобою? Заспокойся, прошу тебе…

Справді, що це зі мною діється? Якесь помутніння свідомості, огидна маячня впереміш з диким чортовинням… Бідна дитина… Вона так і не звикла до наших із Кирилом брутальних сварок, істеричного вияснення стосунків.

– Нічого, доцю, нічого… Вже все о’кей! Все нормально…Не бери так до серця… У кожній сім’ї сваряться… Таке життя… Іди поспи… Ще рано… Іди. А я пройдуся… Мені треба трохи заспокоїтись… і подумати… Іди.

Дочка слухняно піднімається сходами до своєї спаленьки. По-старечому неповоротка, якась загальмована, згорблена…Боже мій, чого вона така нещасна, ця моя дитина? Чого така затюкана, до всього байдужа? Чого її не тішить ні ця шикарна, для неї збудована, казкова вілла, ані авта, ні рахунки в банках? Якби мені в її роки та її можливості, я б світ перевернула, я б уже не знати де і ким була… Принаймні, з нічних клубів не вилазила б, та видивляла б пильненько у табунцях золотої молоді принца з батечком-олігархом та дванадцятизначними рахунками у банку. А вона!.. Ніби я за неї і відгуляла, і віджила, – лиш світом нудить! Їй байдуже, скільки задля того всього, що вона має, мені довелося дряпатись, принижуватись, а потім – брехати, лукавити, видирати з пащек, штовхати в урвище, і при тому самій балансувати, мов на канаті над прірвою… Скільки разів могла зірватись і полетіти сторч головою, як та нещасна Ярка? Як подумаю – жити не хочеться!







ЯРОСЛАВА



Згадка про Ярославу витісняє з голови гризоту про долю Дари, сповнює душу мульким сум’яттям: а й справді, як на здоровий глузд, то не могла ж непитуща, здорова дівка ні з того ні з сього випасти з балкона своєї квартири просто на клумбу чорнобривців! Маловірогідно й те, що популярні й везучі телеведучі просто так, ні сіло ні впало шандарахаються об асфальт, повернувшись із урядового прийому, де їм цілують ручки власть імущі і роблять багатообіцяючі пропозиції елітарні мужі і володарі цього світу.

Потьмарення від сварки з Кирилом ніби й не було. В голові чітко і ясно сплітались у логічний ланцюг події недалекого минулого. Все почалося з мимоволі підслуханих Кирилових телефонних розмов:

– Згоден, ця пташка забула, з чиєї руки золоте пшінце ще недавно клювала... Варто б натякнути... злегка... Або відправити... в Чечню... Хай дрочить по гарячих точка...

Тоді в нас виник невеличкий конфлікт.

– Не чіпай Ярки, – дала зрозуміти чоловікові, що все знаю і не погоджуюсь на жодні радикальні дії проти неї.

– Гаразд, – легко, без звичних для нього еківоків, згодився добрий Кирик. – Але, коли твоя подружка насмілиться оприлюднити своє так зване журналістське розслідування, нам, дорогенька, прийдеться розпрощатись не тільки з нашим першим мільйоном, а й з єдиним, першим і останнім своїм життям. Отож, вибирай.

– А до чого тут я? Чому завжди, при будь-яких ситуаціях, маю вибирати я?

– А тому, що ти хочеш золоту рибку зловити і сраки не замочити. А так, дорогенька, не буває. Пора змиритись і зарубати собі на носі, що великих і водночас чесних грошей не існує в природі. Отож або змирись, або йди в монастир.

Кирило явно ставив мене на місце, натякаючи, що, коли не перестану грати вар’ятку, відправить мене або в подружню відставку, або ще далі, наприклад, в монастир, психлікарню, чи просто відстріляє і оком не моргне. І я причинила піддувало, не тому, що боялася стати жертвою репресій, які влаштовували на початку Незалежності осоружним старим жонам новоспечені, незалежні від совісті, провідники нації. Мені іноді задля розваги хотілося помилуватися самодурством і наївним самочванством свого чоловіка. Дивись, дивись, як красується-малюється, хвіст і пальці віялом, воло роздув, мов пелікан... Якби ж я не жила в цій дикій країні, серед цих примітивних гуманоїдів з їх середньовічною пристрастю до перманентних полювань на відьом, а, наприклад, в З’єднаних Стейтах, то давно була б сенатором... В Америці точно вже була б світовою знаменитість. Там соціально активні жінки круто стоять. А головне – затребувані. Тому й порядок у державі. Хоча – ненавиджу феміністок, звісно, доморослих, із їхніми гендерами і паритетами. З істеричним лементом про рівні можливості... З їхньою позою незалежної жінки... А коли розібратись, то все це лиш гормональні рефлексії, викликані тугою за двома суто жіночими позами – на спині і на колінах. Отакий маленький парадокс моєї, перепрошую, ментальності. І большая правда малєнькой жізні... Бо поки ті недотіпані амазонки по гуртожитках та запльованих малосімейках утинають собі цицьки, аби стріляти з лука по хлопах було зручніше, ті хлопи преспокійно діляться благами, славою, преміями і владними кріслами із податливими, згідливими, веселенькими-м’якенькими молодичками. Звісно, з природи я не була подібною зручною підстилкою, але вдавати таку доводилось не раз. Допоки не накидала на шию жеребчикові чи старому волові збрую та не брала міцно в руки шовкові віжки... і гарапника.

Але... про що це я? Чого понесла на феміністок, навіжених від гормонального отруєння? Наскільки мені відомо, Ярослава до них не належала. Хто-хто, а вона добре знала, з ким спати. Однак часом любила вдавати із себе таку собі Діву Орлеанську – слава жити не давала. Отож при тій розмові з мудрим Кириком мене і розібрала справедлива злість: а й справді, чому це я маю жертвувати власним добробутом ради примх та забаганок голодної на славу, нарваної дурепи? Скільки того життя, щоб його жбурляти під колеса боротьби за якусь там вигадану схибнутими на голову ідею? Тим паче, коли можна цю ідею перетворити в бездонне корито.







ГАСПИД



– І хлебтати, хлебтати, хлебтати з нього, жерти, як не в себе, в три горла, щоб аж через вуха перло, з очей бризкало, і щоб нікому крихти не дісталося, отак-о – отак-о... – Гаспидська личина, роздувшись, як жаба на болоті, огидними жестами ілюструє мої думки, запихаючись моєю шиншиловою шубою, Кириловими мокасинами (і де воно лиш діп’яло їх?), при тому бридко гикаючи та пукаючи.

– Воня в ґачах, – кажу незлобливо, зневажливо спостерігаючи за кривлянням цього смороду сірчаного у штанях, – глянув би ти на свою гидко-капосну мармизу...

– А так естетичніше? – питає мармиза, перевтілюючись, як Ступка в гетьманів, то в Кирила з виряченими очима, то в мене – з набитим доларами писком. До компанії не вистачало ще несамовитої фізії Петра Першого та мумії Мазепи, прип’ятої до коня, або ще чогось із вбивчого арсеналу "естетики патріотичного відродження”. Однак на чортяче мавпування я реагую спокійно-саркастично, як українська публіка на жалюгідне збоченство вітчизняного кіномистецтва.

– Браво! Ґеніально! Якби всі наші мистці були такими талановитими, як ти, дідьчий сину, Голівуд від заздрості перевішався б.

Дивно, але часом цей бісівський недоносок розважає мене, як блазень французьку королеву. Радше, як колись у дитинстві, заспокоює дурноверхими вибриками мою розтривожену душу. Отож якомога величніше розвертаю свою царствену парсуну і прямую до дверей, що ведуть у позолочений першим сонячним промінням сад. Уже в порозі різко озираюсь і – сто чортів! – бачу, як пекельний виродок, смішно викаблучуючись та підстрибуючи на кривеньких ніжках, крадеться сходами за Дарусенькою.

– О сссуте дрррач! – ричу ледь чутно улюблену лайку моєї улюбленої дорогесенької бабці.

– Ти кого маєш на увазі? – кокетує Гаспид, наче гей-телеведучий.

– Я маю на увазі тих сто чортів, які тебе, клятий вилупку, клянусь бабою Арехтою, сьогодні ж, на очах у Князя, поріжуть, як макулатуру, на дрібні смужечки або підсмажать на сніданок для політичних повій...

Гаспид кам’яніє, а далі починає дрібно тремтіти, мов Кібчик при одвірку, блазнюючи та півкаючи: "Йой боюсь, йой страшно!..”

Але вкліп ока розтає в повітрі, наче мильна бульбашка. Я ж переможно сміюся, злегка вальсуючи, виходжу просто під зливу сонячного сяйва і вклякаю, осліплена красою ранкового світу.







РАЙ!



Рай... Мій земний рукотворний рай... Як я марила ним! Як мріяла про власну манюпуню латочку з хатинкою ось тут, саме тут, на недосяжній для простого смертного території багатих і вибраних! Боже, як я мріяла... Як заздрила жонам партійних бонз і придворних класиків, особливо посеред тих безсонних, незатишних, тих крадених ночей на чужій дачі, під боком якогось сановитого старпера, котрий тим часом давав хропака, попукуючи від щастя, що збагрив свою законну в санаторій на Кавказ і може вволю покобеляжить.

Як це було давно! У зовсім іншому житті, яке хочеться зітерти з пам’яті, а найбільше, з чужої – злої, ох і зло-о-ої!.. Все пам’ятають, покидьки! Надто друзі і подруги, що так і зосталися навіки у тому злиденному, давно мною забутому, творчому горінні-животінні. І там їх, невдах, чорти деруть від заздрості, як і давно струпішалих партжон і письменницьких вдів... Не згасав би вічний вогонь під тими котлами у пеклі, в яких, сподіваюся, шкваряться їхні мужі...

Тьху! Чого це я лютую серед такої неземної краси? Бо й справді зло бере, ніби вони не знають, що одними молитвами у Бога можна випросити хіба що рай на тім світі. А на цім, на жаль, дорогесенькі, треба самому рукави закотити... Отак, як ми з Кирилом... Аби втерти носа Фекалюку, на городі якого горбатилась уся столична ”ботанічка”, премудрий Кирик сам себе переплюнув: не поскупився – спеціально виписав із Англії королівського садівника, а з Голландії модного квітникаря, під керівництвом яких (через перекладача) вітчизняні "ботаніки” та муніципальні "озеленювачі” перетворили "дебр-пустиню неполитую” у квітучий Едем. І от я стою серед цього раю, милуюся розкішним буянням природи, вдихаю запаморочливі пахощі розвеснених кущів і квітів... Важкі кетяги бузку, ажурні грона гліцинії, золоті фонтани традесканції... Азалії... флокси... тюльпани... нарциси... гіацинти... гігантські фіалки, братки, в’юнки, анемони, матіола... рідні і заморські, презентовані зарубіжними ботанічними садами. Квіти всюди: на клумбах, у вазах, у вазонах, в горщечках... на карнизах, підвіконнях... Навіть у фонтанах і басейні – ніжно-рожеві, кремові, жовті й білі водяні лілії, подаровані німецькими інвесторами. Квіти пнуться, стеляться, в’ються, плавають. І розливають божественні пахощі. Так пахне рай... Добре, що Гаспид десь завіявся, а то б засмердів мій Едем паленою сіркою.

А в молоденькому саду серед рідних яблунь і калин, тропічних екзотів, обсипаних пуп’янками та самоцвітними росами, витьохкують невидимі щасливі соловейки і ще якісь незнанні пташки-щебеташки... Так звучить рай.

Примружую очі і, здається, чую, як шовковою травою шелестять кроки юної голісінької прародительки Єви... Здається, бачу, як, заховавшись за яблунею, стежить за нею закоханий Адам, не відаючись про суперника Змія, що причаївся зовсім поряд, прикинувшись гіллякою, у густій яблуневій кроні... Так невинно ходить солодка, мов гріх, любов. Жаль тільки, що ходить вона чужими стежками, обминаючи мене і мій рай десятою дорогою...

Однак, щось минає, а щось і зостається... Минає химера, мрія-забаганка. Зостається матеріальне – цей дім, цей сад, цей зільник-квітник... Хоч і це не вічне, (а що вічне?!) та принаймні на моє життя вистачить і ще й внукам зостанеться... Сподіваюся, 1917-й більше не повториться...

Ні, хто б там що не балакав про святе і найсвятіше, скільки б чесні м?чні "за Україну, за її волю і народ” не нудили своїми наївними ідеями, я знаю одне: за такий рай варто не лиш ту ідею, а й душу продати...









ЛАБІРИНТ



Гордо, з гідністю людини, яка немарно живе на цім світі, виходжу за браму. Перед очима – безлюдна вуличка дачного селища, схожа на один відтинок-закавулок міфічного лабіринту. Лишень зелені кучері дерев над суцільними сірими огорожами нагадують, що за ними живуть люди... Але все одно – лабіринт. Влади... Найжахливіший, найлюбострасніший, найжаданіший, найомріяніший на землі храм-душогубка, до якого рвуться смертні, а дорвавшись, гинуть під копитами, під золотими копитами кровожерливого Мінотавра брехні, підступів, запроданства. Правдивіше, гинули. Колись. Нині ж наловчились і консенсус із Мінотавром знаходити, і один з одним розминатися, і в лабіринті орієнтуватися ліпше, як у своєму заміському маєтку.

Машинально оглядаюся: над високою металевою огорожею гордо й неприступно височить моя фортеця! Мій Едем! Страшно подумати, яким коштом вона мені далася! Якими героїчними зусиллями!..

– Ой умру! Люди, людоньки, подивіться на цю героїню! Ви вже чували про те, як вона заробила свій перший мільйон, тепер послухайте, як мужньо вона вкрала свою першу тисячу долярів... правда, не зовсім тисячу, а цілих десять!.. Ойо-йой... – У повітрі нагло запахло сіркою. Гаспид! Чорти б його побрали! Очевидячки, бісовій личині обридло курей полохати, тож, заламавши лаписька (з мене збиткується), шкандибає попереду і волає в три горла. І хоч я знаю, що ніхто, крім мене, його не чує і не бачить, перелякано озираюся навсібіч, хапаюся за серце і шукаю оком, чим би це пожбурити в проклятуще ісчадіє.

– Заткнись! А хоча... про мене, кричи, хоч лопни! До речі, дурибале рогатий, супроти оцих, що ще хропуть за броньованими брамами, я – свята! А та якась тисяча, що я, як ти кажеш, украла, ламаний гріш жебрака проти тих мільйонів, на які вони обчистили рідний народ.

– Але ж ті десятки тисяч долярів, які зібрали добрі люди по цілому світу на відродження потоптаної большевиками української культури... Або братні рублики, якими вам дехто щедро платив, аби першого не сталося...

– А ми й відродили... що треба й кого треба... І чесно розподілили...

– Ще б пак! Глянувши на маєтки тих, з ким ви разом відроджувались, жодного сумніву щодо чесного розподілу! – регоче антихрист. – Пригадую цей перший ваш з Кириком благодійний фарс... Всеукраїнська акція на підтримку інтелігенції. Фуршет: дешеве шампанське і вбогий десерт. Патріотичні промови, лукаві фаци благодійників, розгублені фейси мистців... У спітнілих мозольних п’ястуках останніх – конверти з десятьма долярами... На відродження. Цих копійок на сподні секондхендівські не стачить, а на відродження мусить стачити. Бо перед благодійниками-меценатами соромно.
Люди подають, а нам не хватає! Ловко придумано? Авжеж! А хто перевірить? А ніхто. Нема у державі такої перевірки, щоб власть, народом обрану, перевіряла. Не придумали. Тим паче, що жодному з ощасливлених лохів у голову не прийде за пару баксів рейвах зчиняти: скаржитись – совість не дозволить, дякувати – гордість... Не бидло все ж таки.

– Слухай, май совість! Ти ж, люципере поганий, знаєш, що решта грошей пішла на організацію та обладнання фонду "Народна поміч”. На фестивалі творчої молоді "Надія народу”, на сиротинці народні – дитячі та старечі, на...

– Слухай, мамцю, ти теж май совість і не заливай... Я – не КРУ, не податкова, не УБОЗ... Але оскільки нема нам з тобою чим зайнятися, то не гріх з нудьги і подискутувати трохи. Отож, припустимо, що офісну техніку і повні кишені зелених на святе діло ви приволокли після першої своєї візити в Америку... Чи з Москви? Бр-р-р! У ваших блудах з векторами і орієнтаціями патріотичними то на схід, то на захід, голубонько, сам Князь ногу зломить, куди вже там бідному чортові! Та весь пекельний синедріон дивується, як же це ви з Кириком у тих цеерушно-феесбешних патріотичних змагах за вільну Україну раду собі даєте? На останньому засіданні, сам чув, Перший Поплічник Князя відкрито лобіював інтереси Кирика, бр-р-р, пардон, мамцю, за лексику тутешньо-парламентську, коротше, пропонував підвищити його у званні до генерала КПБ (комітету пекельної безпеки) та нагородити почесним тавром Князя "За особливі заслуги”.

– Бля-я-я... Я ж то думаю, часом спостерігаючи, як цей покидьок крадучись вертається зі свого чергового відрядження, що це в нього за пляма багровіє на лобі... А це орден! За особливі заслуги... Нічого собі! А я? Я що – в Князя... вовка з’їла? Чого мене ні за що не мають? Та за одного тебе, мерзо хвостата, мені... не те що орден...

– Мамцю, диявол з тобою, який орден? Та на тобі вже нема де печать ставити! Так, не збивай з мислі. Я не з нагородного комітету, не чіпляйся! Я просто ваш з Кириком скромний біограф і тихий літописець вашого паскудного житія на цій землі.

– У-у-у... гаде підколодний...

– Мамцю, шануйся, бо віддам Мінотавру, – улесливо усміхається ісчадіє, і я з вереском деруся на бетонну стіну лабіринту: просто на мене по тісному коридору вулиці мчить рогате страховисько бичачого вигляду. В мент згадую колгоспного бугая-осімінітєля Онуфрія, розстріляного міліцією за те, що затоптав на смерть свого доглядача дядька Микиту.

Та не тільки бугай з Микитою – усе моє життя в секунду пролітає перед очима, але, Господи, таке чорне, як морда звірини, що мчить на мене! Фу, промчала...

– Ну що, заробила? – регоче Гаспид, знімаючи мене з огорожі лідера аграрно-промислової партії, – Тепер знатимеш, що старших – треба слухати. Навіть тоді, коли вони кажуть не зовсім... як це... а, ліцепріятниє вєщі. Отож, добре знаєш: крім грошей, що ріками текли на відродження "народної ідеї”, презентували вам з Кириком ще й обладнання для друкарні, і для телестудії, і навіть для стоматологічного кабінету, певно, як умільцям заговорювати зуби народові. От лиш хто і з яких країв ті наївні і довірливі, не відаю. Знаю тільки напевно те, дрантя секондхендівське для сиротинців – точно не з Росії... Там добру річ не викинуть у сміття... та й своїх сіротушек хоч гать гати. Але у кожному випадку – вистачило вам із Кириком не лиш на відродження народної ідеї, а й на власний ренесанс...

До речі, за ідею "народної ідеї” мали би-м мені ручки цілювати... ”Народна ідея”... таке кругленьке, хитреньке назвисько хитренької організації... І вашим, і нашим. І очі нікому не коле, бо всі – за народ, і патріотично, бо всі патріоти, і гуманно, бо всі гуманісти, що тим народом денно й нощно в поті чола переймаються, та гризуться ним, та голови мудрі сушать, як його, нещасного, ощасливити, себе не забувши... А як же інакше?

Так отож бо й воно, що це я шепнув декому у вушко волохате, мовляв, хочете уникнути всіляких там громадянських непокор, націоналістичних рухів та протестних акцій, барикад і кровопролиття, благословіть "Народну ідею” на чолі з досвідченим і неперевершеним бійцем невидимого фронту Кириком Стукачевським-Трясогузенком. Цей словоблуд і підлороб так уже затуманить розгорнутою метафорою мізки пробудженим масам, що замість барикад підуть вони строєм рядами монолітними під "Інтернаціонал” чи то пак – "Червону калину” йому барабульку садити, або ж з лементом патріотичним: "Ідею вбивають!” – поженуть розсипом по селах гроші збирати на новий піджачок панові чоловому, бо цей уже засмальцьований та штопаний-перештопаний, або пані чоловій на плахту бірюзову чи сарафан кубовий, залежить, куди вони в цей час дивляться – на схід чи на захід... До речі, мамцю, де це ти так файно-ловко штопати навчилася?

– Не твоє псяче діло! І на Кирила не пащекуй! Іродове поріддя! І закарбуй собі на рийці: якби Кирило був таким мерзотником, його б люди вкотре до парламенту не вибрали.

Звісно, я лукавлю, і вража личина аж підскакує, готова політикувати хоч до вечора. Нахапалося грамоти, свинське рило, гасаючи лискучими паркетами на Банковій та Грушевського, от і вдає з себе профі з політики та чорного піару. Куди тим політологам та політтехнологам! Хай поховаються по шпарах і звідти вчаться, як світом колотити, доки я цього виродка диявольського при собі тримаю. Хоча, щось мені ся здає – після того, як надивилася на інших, особливо на високих прийомах – що не лишень я одна дідька ховаю за пазухою... Нема-нема та й виткнуться ріжки з-під якоїсь депутатської краватки від Драколуччі, або китичка хвоста – з кишені якогось міністерського піджака від де Дьябло чи з декольте вечірньої сукні котроїсь партійної кокотки от кутюр місцевих, в недалекому минулому швачок-мотористок фабрики "Індпошив”. А деякі VIP-women і part-dames не соромляться з чортами не просто піаритись, а й вінчатися! Останній писк моди... І вони праві, бо хоч влада і від Бога, але раду з нею можуть дати тільки чорти Князя.

На цій думці з жахом вклякаю: просто переді мною з асфальту виростає здоровенна кобра і, дивлячись мені в очі своїми мацюнькими очками та майже лоскочучи носа жалом роздвоєним, сичить:

– Сссслухай, мамцю, як ти ще хоч раз погано подумаєш про воїнство Князя, жаба тобі вмент цицьки дасть... Абись знала! А тепер – до політики... – перебиваючи мій внутрішній полум’яний монолог, вставляє своїх п’ять копійок Гаспид-гад і, вмент перекинувшись ручним соколом, сідає мені на плече. – Не люди, дорогенька, твого Кирика вибрали, не люди... А в’їхав наш герой у парламент у партійному списку, як блоха на собаці. А про що це свідчить? А про те, що "питомий патріот” ще не виконав до кінця свою добре оплачувану місію, не вичерпав себе, як інші, не відслужив до кінця рідному народові, не розбудив до решти його невичерпний енергетичний потенціал...

До речі, чи не знаєш, хто йому на місце у тому списку гроші приніс на золотій тарілочці? Ги-ги, вгадала з першого разу: ваш покірний слуга! До речі, справедлива наша, я тебе теж лоскотав щотемненької нічки грандіозними планами. Сама ж бо ти навряд чи дотумкала, хоч ти в нас достобіса серомудра. Особливо там, де грішми пахне.







ГРОШІ



– Гроші, вилупку, не пахнуть. І киш мені! Чуєш: дуте ла дракулє! Як казала бабця моя Арехта. Йди до Диявола і не дряпай мені кігтями душу, дідчий сину! – намагаюся зігнати з плеча клятого Гаспида. Але він ще глибше встромлює в тіло кігті та вороною каркає у самісіньке вухо:

– Не заспокоюй себе намарне, мамусю: пахнуть! Ще й як пахнуть! Лайном і кров’ю. І той запах чують... і знаєш хто? Ті, що до тебе щоночі з вилами приходять. – І щойно ще така серйозна гаспидська почвара аж закашлялася від сміху.

– Так це твоя робота, демоне?! – від несподіваного прозріння мене починає дрібно трусити. Як у пропасниці. – Так це ти мене щоночі кошмарами лякаєш?

– А ти як думала, брільянтова? Що я тільки на паскудства твої здатний, і ні на що добре? Між іншим, я не лякаю, а, як ти сама щойно верещала Кирикові з переляку, попереджаю. Ти ж бо добре знаєш, що нам нічого не коштує зворохобити народ, а повести на палаци й поготів... Тим паче, що дехто, а серед них і й ти, мамусю, зажерся, а це не дуже подобається декому в пеклі...

– По-перше, бісова личино, я тобі не мамуся...

– Невже? А хто ж тоді мене вилупив із того світу? Хто виколупав із рідного теплого і веселого пекла і пожбурив, мов непотріб яку, у брехливий, злий, мстивий людський світ? Чи ж не ти, моя мамусько? Коли б не ти, я б собі там жив-поживав, лою на пупі наживав, аж доти, доки б мене, вгодованого, плечистого, красивого до якогось порядного президента або прем’єра, або канцлера сік’юрітом не приставили! Щоб я собі при поважних людях людиною почувався, достойником, а нє – з дурною бабою воловодився та вислуховував дурню різну! Ой, як ти мені остогидла, мамцю, якби ти знала! День і ніч Князя теменного прошу не допрошуся, абись забрав мене до всіх чортів від тебе, як же ж ти мені оприкріла, мамцю, коби лиш ти зна-а-а-га-ла-а-а-га-гала...

– Заклямч ротяку, шляк ті трафит! Люди чують!

– От! Ще один доказ твоєї, мамцю, м’яко кажучи, непрофесійності! Дискваліфікую, стара відьмо, вкліп ока: які люди?! Де ти їх бачиш?! Це раз! По-друге, якби я луснув кричав, ніхто не почує, бо я, моя люба, тільки з тобою бесіду веду. Я твій... ги-ги... внутрішній голос. Твоє еgo diablо, чортяча сутність, по-нашому! А по-третє, прийшла пора твої карби-грішки рахувати. І, як ти здогадуєшся, мамцю, в цім – фе! – гівні бабратися татко Князь, як на біду, мені доручили. Так що...

– Курва мама твоя була, демоне, то ти мені погрожуєш?! – ляскаю щосили себе по плечу, аж в очах темніє, а Гаспиду хоч би й що: уже всівся на моїй голові, як на пам’ятникові, і в тім’я подзьобує:

– Не згадуй всує Тата нашого, бо... накличеш на свою біду! І я – не погрожую! Я вам, шановна курво мамцю моя, рахунки пред’являю і попереджаю, що час розплати не за горами. Борги ростуть, ціни підвищуються... Та вже й золотце для відплати підросло, як нагадували Тато наші, от-от шістнадцять стукне. Так що – готуйтеся, мамусю!

– Але я ж сказала, що не віддам її вам! І Князю перекажи, недоноску поганий!

– Даремно базар розводиш, а ще даремніше по церквах бігаєш, прощення у того, що вгорі, просиш... Чого очі вирячила, мамусько? Ми все знаємо, все бачимо, ми – скрізь і всюди – таємні агенти Пекла... Тож дарма попів за ризи шарпаєш та в руки цілуєш... Хтозна, може, той, що в оболоках, і простить тебе, грішну, але той, що у бездні – ніколи! Дворушництво, дорогенька, у наших краях пекельних не прощається.







СУСІДИ



Мені темніє в очах від диявольських одкровень Гаспида, який до того ще й мавпується переді мною: то вдає знахабнілого Кібчика, то кривить щосили бандитську морду Фекалюка, то виписує кренделі, випнувши груди, червонохвостим півнем з Кириловою головою.

Гаспид веселиться, а мені кров крижаніє... Вони все знають. Ці пекельні агенти, ці жорстокі воїни Князя... Вони контролюють кожен мій крок, кожен прокол, кожен грішок... Гаспид правий: виходу немає... Але я не здамся... Я заподію собі смерть... Я... я ж просила бабу Арехту, я ж заклинала Князя, я ж – ду-у-ушу запродала, аби лиш вона, дитина моя, прожила в мирі з собою, під Богом, як більшість людей...

– Я... я... я уб’ю тебе, сатанинський недоноску, донощику диявольський!.. Я переверну догори дном ваше кляте пекло, але не віддам, не віддам її!... Не-е-ві-і-дд-а-а-ам!..

– Бідна жінка, не витримала випробування достатком... Н-да, не просто: з болота та – до злота... – Співчутливо-зневажливі слова долітають із вотчини розбухлого на розпродажі карпатського лісу вождя однієї з тих дрібненьких партійок, які прикривають свою голу злодійську суть поетично-гуманістичними назвами. Звісно, вони – про мене, божевільну, що репетує вдосвіта під чужими ворітьми та чесним людям спати не дає. І хоч достеменно я не знаю чи то справді так, чи то в мене слухові галюцинації, чи наслання Гаспида, про всяк випадок імітую кашель і прискорюю крок. Швидше б до озера! У ліс!!! Подалі від цих пластикових мішків, під зав’язку натоптаних грішми, від цих силіконових душ, напханих гріхами, від самої себе, наскрізь фальшивої... і нещасної, такої нещасної і самотньої... Жаль мій такий великий, що навіть Гаспид не сміє над ним збиткуватися. І лиш хекає здивовано при нозі, як вірний псяюра.





ЯРОСЛАВА



До озера й назад... До озера й назад... "До смерті й назад” – так, здається, називався останній телерепортаж Ярослави Бойчук на каналі незалежної телекомпанії "Ренесанс”, президентом якої вона збиралась незабаром стати? Про це призначення говорили всі. По-різному, але одностайні в одному: це крісло – Ярославине. На початку 90-х Ярослава прийшла на ще державне телебачення просто з мітингів і барикад нашої так званої оксамитової революції. Гарна, запальна і, як вона говорила про себе, національно віруюча, Ярослава, певно, впала в око тодішньому міністру інформації, теж націонал-демократу, оскільки в ті роки належати до національно свідомих було престижно і дуже вигідно. Ще б пак! Зріла сорокарічна красуня з важким вузлом вороного волосся над високою шиєю, з палаючими карими очима на блідому лиці відповідала всім уявленням про ідеальний образ українки і повинна була стати символом пробудженої і вже вільної неньки України. Міністр був романтиком, але знав що робить. У той ворохобний, революційний час ошалілий від свободи народ спраглий був героїв і героїнь, харизматичних особистостей, за якими можна було кинутись у вогонь і воду. Народ, в пам’яті якого зі шкільної лави ясно сяяв легендарний образ Ярославни, всім серцем прикипів до колоритного, такого телегенічного образу Ярослави. Столицею шелестіли чутки, нібито телепередачі Ярослави побили популярністю навіть латиноамериканське "мило”, нібито по цілій Україні, а надто по селах і надто жінки кидали роботу в полі, забували про негодовану худобу і дітей і вклякали перед телевізорами. Правдоподібно, кожне її слово падало в онімілі маси, як краплі довгожданого дощу в суху землю, пробуджували в них приспану або залякану національну свідомість, а з нею і надію на кращу долю.

Що ж до мене, то я не дуже заздрила Ярославі. На той час, коли всі, наслухавшись Ярослави, бігли синьо-жовті прапори піднімати на ґанках сільрад і фронтонах обкомів компартії, я реалізовувалась у не менш почесному, але прибутковішому бізнесі – на благодатній благодійній ниві національного відродження.







БІГ



Я майже біжу дачною вуличкою, мов крізь стрій і свист шпіцрутенів. Поряд хекає і гупотить старою чорно-рябою коровою (от чортисько невгамовний!) невидимий простими смертними Гаспид, але курява за ним здіймається цілком видима і така густа, нібито ми біжимо не асфальтом, а степовою дорогою. Я стишую ходу, і вдячна тварина набирає приємні обриси приємного моєму єству вождя приємної партії центристського ухилу з приємно-національним ПІПом (прізвище, ім’я, по батькові) Богдана Тарасовича Українського, знаного серед стукачів і ґебістів як майор Отто Брех. Ходять легенди, що сам шеф кеґебе придумав Українському таке псевдо. Почувши інформацію Богдана Тарасовича про націоналістичну загрозу СРСР з боку працівників ЖЕКу № І3, де той уже півроку ніяк не міг знайти сантехніка, вигукнув: – Ото брех! Так і підписуйся, щоб я знав, звідки ноги ростуть і згарячу не пересадив увесь народ!

Отож бісова чортяка, отілившись образом Отто Бреха, продовжує мої думки таким тоном, ніби ми не женемо алюром у хмарі пилу, а виступаємо співдоповідачами на міжнародній конференції з питань українського національного відродження, що відбувається десь у братній Канаді чи дружніх Штатах:

– Але пора відродження, радісної ейфорії виявилась короткою, як сон, або як весела дружна весна, що перейшла небавом у понуру літню засуху. В духовний затяжний, задушливий мор. На арену життя виповзали з тіні великі гроші і дрібні душі. Серед них і перелякана ще змінами партійна та комсомольська номенклатура, яка під шумок пробудженого плебсу прихопила спритно партійно-комсомольські гроші, не цураючись і людських заощаджень.

Розбагатівши за одну ніч, нові герої зачали активно виконувати закон президента "Про приватизацію”. Кому не вистачало готівки, ті розбирали на кредити банки.

– Ось вона вся тут, нова знать, всі ці комсомольсько-олігархічні принци і принцеси, яких ні совість не мучить, ні чорти не деруть! – з пафосом вигукує майор Отто Брех, сиріч Гаспид, описуючи десницею у повітрі досконалий еліпс.

– Бездарно і надто поверхово!.. – кажу зневажливо: вражий покидьок, він таки зведе мене з розуму. – Хоча зачекай, диявольський вишкребку, відповідай, за що це мене розплата жде? Може, за те, що не гасала з тим ошалілим плебсом, що знай втішався свободою і незалежністю, дефілював вулицями під синьо-жовтими знаменами, не відаючи, що вже голий-голісінький, до нитки обібраний вчорашніми вождями і вождиками? А торувала доріжечку до парламенту? Звісно, Кирикові... Бо самій мені як жінці не світили жодні світлі перспективи. Я ж тоді не мала за плечима ані партії (з комуністичної тихо вислизнула, ніби й не була), ні зелених діаспори, як деякі, щоб щедро віддячувати виборцям. Я просто знала, що мушу мати багатого чоловіка, чином не нижче міністра, що мушу жити в престижному районі столиці, мати дачку і тачку, наймитів... Одно слово, не бідувати, а нормально жити, чи то пак, панувати, як намріяла собі бідна моя бабця Арехта з благословення Самого. Чим же ж я провинилась перед Князем? Чим не вгодила?

На якийсь мент Гаспид шлангується. Видно, вже й сам Диявол не відає, на що здалася була вся ця колотнеча з референдумами, роз’єднаннями та відродженнями? Правдоподібно, розігнав Князь "Імперію зла” (читай СРСР) просто тому, що йому остобісіли комуністи-безбожники, які після своєї сімдесятилітньої дияволіади ні з того ні з сього, а найшвидше, з бодуна, взялися було хреститися та гратися у святенників, праведників, а врешті затіяли "перестройку”. Або ж Князя скучняк у пеклі дістав від вселенського гріхопадіння та планетарного сатанинства, і захотілося злегка розважитись і подискутувати з Богом на вічні теми людської роздвоєності та дворушництва?.. Отже, Сам усе сам затіяв, наколобродив із воїнством своїм чорним, а прості смертні винні. А тепер – ще й розплачуйся. За що?!





НАРОД



Але майор Отто Брех виручає Гаспида, як старший молодшого колегу:

– За що? А за те, що запороли свою роль. Ви переграєте! Ви гендлюєте народною ідеєю! Народною довірою! Вам перестають вірити! А скоро і зневажати почнуть, як тих самих комуняк, а точніше, як зрадників-христопродавців. Вловлюєш хід думок? Авжеж, дивлячись на вас, народ все частіше піднімає очі до неба і щось там шукає. А кого народ шукає в тому небі? Звісно ж, Бога! Народ шукає Бога, щоб спитати: чому ми все боремось і боремось, а пуття нема? Чому ті, яких ми вважали поводирями і пророками, насправді виявилися крадіями і дурисвітами! Чому янголи стали чортами лиш тільки дорвалися до влади і грошей? Чому ти це допустив, Господи? Ми ж на тебе уповали! А Бог каже: вперше чую! Але я розберуся. І починає розбиратися, що й до чого! І починає робити такий шмон, що непереливки не лиш нам, чорним воїнам пекла, а й самому Князю! Вже починає! Пригадуєш Марту Усату?

Ще б пак не пам’ятати! Це з після візиту цієї суперактивної (в плані національного відродження) галичанки, в ніч із четверга на п’ятницю мені повторився той нічний кошмар... Радше, після її презенту, який трохи розчарував, адже замість узвичаєного дарунка сільськогосподарською продукцією від вдячної провінції президенту Ліги "Народна ідея”, чільному національно-визвольних змагів, себто Кирилові, патріотка приволокла шовкографічну репродукцію "Тайної вечері”. І просто в мій кабінет. Коли ж я сахнулася, вдала, підступна, що розглядає розвішані на стінах картини, подаровані периферійними малярами в надії, що їм колись за це воздасться сторицею.

– Авжеж, пригадуєш... Народ починає поволеньки прозрівати і питати, а чи не дякуючи таким, як ви з Кириком, чільним боротьби за національне відродження непомітно закрило рот оплот демократії – радіо, поміняло теми разом з ідеалами – телебачення. Ідеї національного відродження і розбудови держави витіснилися матюччям, як виявилося, більш "актуальними” проблемами розгнузданої похоті, мужеложства та іншого збоченства. З телеекранів не вилазать пахани, мафіозі, прослизлі в нардепи бандюги та вчорашні номенклатурні повійки, недорікуваті злодюжки і крадії в законі... Здавалося, що в цій країні ніколи не було ні письменників, ні філософів, одні тільки озвірілі від влади і вседозволеності параноїки... Яких уже й з парламенту відкликати не можна, бо вони не тільки там, а – скрізь... Так думає народ. А це дуже і дуже симптоматично і погано, як думає мудрий Кирик, але сказати вголос боїться, аби Режим, як ви фігурально називаєте той бедлам, який самі ж сотворили, за одне місце не підвішав до сволока і не витрусив з нього банківські рахунки разом із рештками клепок, тих, що в голові.

Дідчий син Гаспид! Усе він бачить, усе знає! Виплодила на свою голову персонального стукача! Та ще якого ідейного та морального! Спасибі вам, бабцю мої солоденькі Арехто, за турботу! Але коби ви були такі добрі та виповзли зі свого запічка в Пеклі, та відкликали мого дідька-охоронця назад в преісподню , най би там повій випасав по багнах смолистих, а не точив крівцю з мене праведними прокламаціями... А мені прислали-бим щось мудріше і не таке пискате і смердюче!

А Гаспид на ті мої німі волання лишень задоволено похихикує та посіпує хвостом, під костюмчиком імпортним захованим: нема-нема та й вигляне китичка пухнаста з-під штанини та ще натхненніше товче, чисто, як з амвона:

– Тим часом ті, на кого ми надіялись, – думає собі народ, – кого висували, посіли собі хлібні посади, жирують по закордонах, приймають антинародні закони, відчинили ворота перед нарко- і порнобізнесом, лукаво виправдовуючись, що від світу не відгородишся, проповідують свободу вибору одним жити задля свого задоволення, іншим – задоволення від свободи вибору вмерти на голці у підворітні. До речі, скільки ваш чоловік – нардеп отримав за лобіювання отієї поправочки майже непомітної до закону про ввіз на територію України закордонної кіно- і телепродукції, яка, себто поправочка, перетворила бідних емігрантів братів Маркшейдерів у багатих Крезів, а український телепростір – у сміттєзвалище морально-естетичних відходів іноземної субкультури? Чи не ту, укомплектовану за останнім словом техніки, телестудію, яку він обачно притримує до ліпших часів, як мародер-любитель здерті з мертвого вояка чоботи – до перемир’я? А тим часом ви, шановна маркітантко, пишете всілякі відозви, в яких нібито шпетите москальсько-жидівські канали за неповагу до нашої ідеї, вдаючи із себе чесних і бідних, як той пес, що виперся на копицю сіна... Замість того, щоб просто відкрити свій канал і просвіщати непросвіщенних. Ан нєт, пока што нє вєлєно, пока што вєлєно дурака Ваньку валять, покєдова не отупєєт проклятий хохол до состоянія сібірского валєнка....

– Чого ти колупаєш мене, Гаспиде підлий? Я що – найголовніша в цій державі? Іди до президента! А, ти вже там був?.. Я ж бачу, що ціни підскочили... Я все, Гаспиде, бачу і знаю. Без тебе. Але справді – такий світ! До речі, це ж ви, ангели падші, його таким зробили! Ви ж перепаскудили усе на цій землі і нас своїм паскудством заразили! Скупили наші душі, а тепер ще й знущаєтесь і дорікаєте нам нашою непорядністю, захланністю і продажністю... Ну даєш! От чесне піонерське, піду до преподобного Авакума, ти ж знаєш цього алкоголіка, щоб вигнав з мене бісів, себто тебе. От як не заткнешся, чесне піонерське, піду – най обкурить тебе ладаном і воску гарячого накапає під хвіст, бо ти вже мене дістав! От завтра ж поїду...





ГЕРОЇ



Як сказав колись один старий єврей: давно вже ніхто нікуди не їде і не йде. Давно сиджу в реп’яхах під китайською стіною чиєїсь вілли (здається, якогось прокурора) і слухаю полум’яні інвективи ошалілого Гаспида, що вже вимахує перед моїм носом білими рукавами вишиванки, як буревісник крилами...

– Не лякай ладаном – ляканий. А от чи ти знаєш, що ми не чіпаємо тих, хто нас не потребує? Такий закон неписаний Самого: тягти в пекло тих, хто туди шукає дорогу. Та знаєш напевно, як і те, що повіями стають не лиш від біди, а й з охоти до цієї нелегкої роботи, мамусько.

– Що я чую, Гаспиде? Чи це світ перевернувся і пекло вже на небі? Чи ти в попа висвятився? Чи мітиш у безсмертний мартиролог м?чнів за неньку Україну? Вона ж, здається, була під покровом Богородиці, а не полою Князя? Чи він знов щось затіває? Невже революцію?! Та ми ж іще від Жовтневої не відійшли... От чорт! Дай хоч зорієнтуватися... А то я тут варнякаю з тобою, нелюдом, а там, може, вже бідота "Телеком” і банки взяла?.. – жартую, а на душі – насрано...

Та Гаспид так ввійшов у роль обличителя, що не чує нічого, крім голосу Отто Бреха чи то пак Богдана Тарасовича Українського – вже й не втямлю, кого мавпує пекельний виплодок.

– Чи ж не ваша заслуга в тому, що народ поволі звикав до нав’язаної йому віртуальної реальності і скоро "вишитий червоними та чорними нитками” образ Ярослави разом з її культурно-мистецько-літературними передачами збляк і розтанув печально за відгодованими спинами "рятівників” України. Телесимвол відродженої неньки України пережив себе. В умовах політично-економічної кризи він уже не збуджував у голодного, враз збайдужілого народу жодних патріотичних імпульсів. І в цьому найбільша заслуга такої шароварно-калинової, такої освітницько-просвітницької балди-шараги, як очолювана вами Ліга "Народна ідея”. І твоя теж, мамусю...

– Так думає Князь, чи ти гониш відсебеньку, підло перебріхуючи його? Кажи, мені це важливо.

– Будь певна, що він думає саме так. Інакше – чи тратив би я час на тебе, солоденька? Але повернемося до Ярослави. Тож, дякуючи націонал-мовчунам, мало хто з громадян помітив, як зник з телеекранів чорнобривий символ незалежної України. Сама ж учорашня сліпуча телезірка ще відчайдушно борсалась у комерційній трясовині телеефіру, намагаючись пристосуватися до нових вимог нових господарів. Але ці потуги були жалюгідними. І не без вашого сприяння-мовчання всі її проекти зазнавали нищівного остракізму, как нєсостоятєльниє. Чужорідним богам українського ефіру до фені був народ з усіма його клопотами. Яка біда, які проблеми?! Купи прокладки і будеш захищений аж до вечора! – глумились із голодних пенсіонерок телеекранні дівулі. А молодики з перфектно розвиненими хліборізками щодень переконували беззубих шахтарів, що головна загроза для них – це карієс.

– Боже, який ти розумний! Який патріот! Куди тим усім верховнорадівським

злотовустам-краснобаям!

– Тьху! Тьху! Пипоть тобі на язик, дурна курко! – заскакав-завертівся, мов кнурячий шкварок на пательні, Гаспид. – Не згадуй Його при мені!

– Будеш діставати проповідями – буду! Бо що ж це виходить – що я страшніша за самого чорта?! Коли чорт мене виховувати на добре взявся?!
Категория: 47 | Просмотров: 719 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011






ЛАБІРИНТ



Бісова личина кривиться, спадає з лиця і тіла і всідається поряд невинним білим-пухнастим котеням: – Няв!

Мимоволі хочеться взяти те пухнасте біле чудо на руки, але воно, знаючи мою вдачу, з шипінням відскакує, і я даю дідькові спокій.

Дачна вуличка здається безконечною, як витягнуті в нитку ходи міфічного Лабіринту. Доки пан Український чи то пак – Отто Брех, чи то сам Князь в особі Гаспида розводить антимонії про наші з Кирилом "злочини” перед рідним народом, помічаю, що на місці старого приземкуватого будиночка давно забутого радянського кінорежисера, де в останні роки проживала його шоста вдова із сином-парубком, просто-таки як із води виріс модерний котедж у п’яти рівнях: якийсь бідний слуга народу хатинку собі злабудав, та таку, проти якої моя фортеця – собача халабуда. А ти, вишкварку з пательні пекельної, ще смієш пельку на мене відкривати та звинувачувати у всіх смертних гріхах! Ой-йо-йой! "Ярослава не вписувалась у жодний крутий віраж рідної студії! Єдиним її шансом став проект телерепортажів про самоселів у Чорнобильській зоні!.. Вона вхопилася за цю тему, як потопельник за соломинку. І – випливла!”

– Знаю! Без тебе знаю: босам студії проект сподобався. Їй дали "добро” і відрядження в зону. Разом з тим її дружком-оператором. Він, до речі, теж десь пропав. А він, бува, не...

– Ти, мамусю, добре знаєш, що – "не”: не вбивав, не тручав, не замішаний. І що його "випадково” збила машина біля під’їзду студії. Інформація про це промелькнула тільки на одному з приватних телеканалів.

– Журналісти самі провокують свій відстріл. Я теж ризикую. Щодня, коли підписую до друку якусь гостру статтю. Теж мені геройство! Буденна робота, та й годі... А щодо Ярослави, то вона теж із власної волі стала сталкером. І прибилася до покинутого села, населення якого складалося з молодої сім’ї біженців із Чечні з трьома дітьми, баби Палажки та причинного її мужа Федора, з однією метою – зняти фільм, який би її реабілітував в очах начальства. От і весь героїзм.

– Воно то так, мамусько, але біда в тому, що ти на цей примітивний, звісно, на твою думку, героїзм не здатна...

– Не твого розуму діло, дідьку, – відмахуюсь від осоружного Гаспида, як від мухи –та він і справді дзижчить круг мене огидною зеленою мухою! – але спогади вже затягують мене назад у минуле.







ЗЛОЧИН



Ярослава стільки разів переповідала цю детективну історію, що мені здається, ніби все відбувалося зі мною.

...Приютила Ярославу баба Палажка, щаслива, що буде з ким бодай словом перемовитись. Від балакучої баби і дізналась Ярослава про свєтопреставлєніє, що останнім часом почало творитися у нічних чорнобильських нетрях. Палажчина чортівня не забарилася. Десь на третю ніч свого побиту в зоні, намагаючись прилаштувати звикле до м’яких диванів тіло до твердого бабиного тапчана, Ярослава почула знадвору приглушений жіночий зойк: ”Облава! Ховайся!”

Ярослава, в чім була, кинулася з хати, мало не збивши з ніг у темних сінях перелякану Палажку. Тільки за тином, де починалися чорнобильські джунглі, схаменулась: "Господи, та ж не війна! Хай вже баба облави боїться, а мені чого страхатися з посвідкою телерепортера одного з найпрестижніших каналів?”

Оговтавшись, прислухалась: віддалений гул наростав, заповнюючи темний безмір здичавілої тиші глухою тривогою. Скоро між деревами замиготіло пригашене світло фар. Машини були, либонь, важкі, бо заледве повзли по зарослій травостоєм лісовій дорозі. Вантажівки їхали в напрямку Чорнобильської АЕС… Чого вони туди їхали під покровом ночі? Чуття мисливця за сенсаціями підказувало: тут щось нечисто. І Ярослава, перемагаючи страх, побігла назирці, намагаючись бути невидимою і нечутною у темені лісу. Бігти довелося недовго. Фури – закриті рефрижератори, зупинилися зразу ж за селом. З них вискочили темні тіні, мовчки почали вивантажувати контейнери і тут таки прикопувати у готових шанцях. Чувся тільки скрегіт лопат і шурхіт землі.

Через тиждень Ярослава повернеться сюди з оператором, а ще через тиждень її репортаж із Чорнобильської зони про незаконні захоронення там радіоактивних відходів атомних електростанцій Європи, санкціоновані невідомо ким із державних зверхників, дивом з’явиться в ефірі і потрясе всю країну. А за кілька днів усі опозиційні газети заволають: ”Україна – світове радіоактивне сміттєзвалище!”, "Нас усіх хочуть поховати в Чорнобильській зоні!”, ”Хто заробляє на знищенні українців?”

Ім’я Ярослави знову на вустах народу. Але щаслива зоря її як зблисла миттєво, так і згасла. На цей раз – назавжди. Газети покричали-покричали і переключилися на нові події нашого стражденного, щедрого на підлість життя, народ поремствував–поремствував та й забув, депутати та прокурори пововтузились і, не знайшовши винних, благополучно заспокоїлись. А Ярославі тихо порадили шукати собі роботу деінде.

Отака казочка про мужню журналістку, що не продалася ні владі, ні олігархам і поповнила список мучнів свободи слова. Як на мене ж, бідна Ярка просто не знала, кому якнайдорожче продати свою політичну цноту. Купця тоді просто не знаходилось. Та й кого, в якій такій Америці цікавить наш Мозамбік? Хіба що як ринок збуту промислового та культурного непотребу, смертоносних ліків та ядерних відходів... і з цим треба змиритися. І мати з цього зиск. Вірніше, бодай з цього, як не годні дати собі іншу раду.

Гаспид, очевидячки, стомився від політичної дискусії, як стомився б кожен аматор, бо, не прощаючись, щез, залишивши мене одну на півдорозі до Озера. Певно, пекельний кедебешник полетів збирати солодкий пилок інформації із медоточивих уст якогось серомудрого Фекалюка. Князь нє дрємлєт! Пильно відстежує блуд на політичному Олімпі! Нічим не гидує! Понатикував своїх чортів по кабінетах та сесійних залах, часом котрийсь як глипне з-під митри чи кокарди, або як заверещить із трибуни відьмою конотопською – аж моторош бере – така преісподня! А мене Гаспидом, стукачем персональним, вимордовує, ніби я чорт знає яка акула або праведниця!







МАРГАРИТА



Сонце от-от викотиться на верхівки лісів. Скоро й олімпійці прокинуться, завештаються, зашмигають автами. Треба змиватися...

Час від часу намагаюся бути об’єктивною. І коли в мене це виходить, уїдлива бісота дає мені чистий спокій. От і зараз – залишив мене дідько сам-на-сам зі своїми муками совісті, лиш-но зачув мою благородну здравицю на честь покійної колеги. Втішився, гад яблучний, і, достеменно, забіг на радощах, козел безмозкий, аж на Банкову – п’яти владі лоскотати, або, як та бджілка-трудівниця, попер у саме Пекло взяток інформаційний! Хоч навряд... дуже вже воно розбестилось коло мене: знає, лукавий, що не побіжу наввипередки з ним Князеві жалітися... І взагалі, щось мені підказує, а чи не служить Гаспид ще парі-трійці таких, як я... Бо чого б то таке нахабне було та веселе?! А! Най біситься! Доки не напореться на якогось дебелого агента служби безпеки самого Князя... А САМ, як мені відомо, вольностей чортячих не полюбляє, хвости відкручує враз і то при самій сраці.

Але – повернемось до Ярослави. Отже, попри все, її репортаж "До смерті і назад”, звичайно, потрясав. Але він був побудований не стільки на фактах, як на здогадках, припущеннях і святому гніві. Я ж знала все про цю, не скажу, що гуманну, але, що поробиш, безвихідну справу, яка заварювалося на моїх очах і варилася на моїй кухні з моєї мовчазної згоди. А що робити? Ми, як придумав один сатирик – Мозамбік. Країна третього сорту. Наші зверхники нічого не вирішують на світовому рівні. Вони тільки слухають, вухами мовчки хлапають і слухняно виконують дружні поради. Часом – просять. Народ теж поки що німує... попереджений планетарною кампанією боротьби проти тероризму. А що? Спробуй-но тепер підняти свій національно-визвольний хвіст, як тобі його одним махом відрубають американським "томагавком”... Американці не дурні – знають, як тримати світову злидоту на віддалі. Але ця страшилка – не для нас. В нас – ніколи нічого не вгадаєш: тут воно тобі зад лиже, а тут – горло ріже. Країна вічних експропріаторів, перманентної революції і безкінечної громадянської війни...

Тому кажу мудрому своєму Кирикові: треба міняти політику "Народної ідеї”. І то – негайно! Як казав Володимир Ілліч: зволікання – смерті рівня. На що нам, кажу, це відродження довбане, однаково з нього ніякого толку. Певно, ці хохли відродяться тоді, коли й мамонти заморожені. Тож давай... перероджуватися. З націоналістів – у глобалісти. Ту народну ідею підтримували бідні українці, а за цю схопляться – багаті американці.

Лозунги хоч сьогодні вивішуй на фасаді офісу: "Ганьба терористам!”, або "Слава Америці – колисці демократії!”, або "Українці й американці – народи-брати!”. З такими гаслами, дивись, ще й до Стейтів приєднаємося, коли Європа в хату не впустить...

За цими планетарними думками незчулася, як майже вибралась із дачного лабіринту: зліва починався ліс, праворуч – щойно зведені вілло-палаццо чергуються з огородженими ділянками під нові забудови: зрубані дерева, купи свіжого яскраво-жовтого суглинку. Як на цвинтарі…Тьху! Аж ніби морозом за комір сипнуло… Справді, розростається наш владно-дачний лабіринт зі швидкістю сучасного міського цвинтаря – невблаганно. "«Царські села» і громадські кладовища – дві ударних будови епохи Незалежності.” Щось приблизно таке зовсім недавно написала юна послідовниця Ярослави Бойчук у статті до моєї газети "Народне слово”. Фразу я залишила: імідж опозиційної газети треба підтримувати, але тонко, щоб не переступити дозволену грань...





СТОМЕТРІВКА



…Ах, який пречистий, пресвітлий ранок! Але треба чим скоріше подолати царствену "стометрівку”, доки не повиповзала на світ Божий вся ця, пардон, еліта: міністр давно здохлого якогось там господарства – пса прогулювати, який, як хвастав недавно, ще древнішої за піраміди єгипетські породи, вирощеної спеціально, щоб рабів-утікачів ловити; голова сто-якоїсь-там екологічної партії – кривуляти на подарованому "Грін пісом” ровері, а "друг-паскуда” Фекалюк у сімейних трусах – розтрушувати попідтинню наїджені за кошти міжнародних фондів українського розвитку зайві кілограми... От якраз найбільше не хотілося б бачити цього слизького гада-спокусника та його скуйовджену половину, панунцю Мартуньку, що викручувала слова в бесіді вже так на манір галичанський, що годі було щось второпати...

Із Фекалюка, власне, все й почалось... Радше, на цього Лиса Фарбованого, професора шарової академії і вийшли спочатку впливові чини однієї з європейських країн із пропозицією таємно лобіювати ідею перетворення Чорнобильської зони на кладовище радіоактивних відходів. Звісно, за великі, дуже великі винагороди, які просто-таки могли спокусити святого. І Кирило, якого щойно випхали на голову комітету Верховної Ради з питань екології і Чорнобиля, хоч і родився в день мудрих книжників, під тиском таких грошей здався. Або, як потім дорікне Ярка, продався. І я не перечила. Навпаки! Переживала, аби не передумав, не злякався… Що поробиш, дуже, дуже вже були великі гроші… А ми були поки що найчеснішими, а тому найбіднішими серед народних обранців. Випадкові винагороди олігархів за лобіювання їхніх інтересів були принизливо мізерними копійками супроти тих мільярдів, якими забиті закордонні банківські рахунки колег.

Господи, прости мене грішну, але перспектива мати солідний рахунок у швейцарському банку чи в якійсь офшорній зоні затьмарила мені розум. Не те, щоб я не відала, ЩО стоїть за цим бізнесом: остаточна екологічна катастрофа, повільне вимирання населення, з’ява мутантів… Усвідомлювала, що від біди не убезпечена ні сама, ані моя дитина… Але… вже надто привабливою була солідна сума! Вона мене спокушала, як змій Єву… Цілу ніч, перевертаючись з боку на бік у своїй "не м’ятій-не клятій” "дівоцькій” постелі (Кирило давно спав окремо, як істинний державний муж), прикидала, що можна придбати доброго за ці гроші. Звичайно, віллу на якихось Канарах або гарний будиночок у центрі Відня (ніколи там не була, але завжди мріяла жити у цьому дивовижному місті, либонь ще з тих часів, як по сільських клубах мого дитинства крутили кіно про Штрауса, його віденський вальс і віденське кохання). Або десь у Каліфорнії…Тільки не в Канаді, бо там, чого доброго, бабці-дрипці з діаспори вистежать і рознесуть по цілому світу здивування про несподівані статки такого-то народного обранця. Або ще ліпше – старовинний замок десь у Англії, для Даруні. Не тримати ж дитину в цій запаскудженій дірі, на цій світовій сміттярці!!! Не скніти ж їй у цьому Києві, чорному від заздрості вчорашніх друзів! Їй треба жити, як усі нормальні люди. Жити, поки є час! Поки є час!







ГАСПИД



– Ну-ну, розкажи, розкажи, як ти мучилась, як страждала твоя душа... Брехуха! Стара брехуха! Ти ж мордувала того бевзя Кирика вашими злиднями до того, що він готовий був маму рідну продати, аби нарешті запхати твою чорну пельку грішми. А ти все поміж нардепівок та міністерш винюхувала, та випитувала, та любов-дружбу зав’язувала, та на порядність чоловіка скаржилась... Аж доки не клюнула на твій гачок Фекалючка, ота правдива патріотка, що готова маму рідну була продати, аби зайвий крейцер у панчоху, чи то пак власний банк "Мартіфек”(ну й бренд!) упхати...

– Клятий Гаспидисько! Ти знову тут, всюдисуща підла тварюко?! Приклеївся, як тінь моя, і волочешся слідом?.. Чортове поріддя, ти таки справді зібрався зі світу мене зігнати! – роззираюся за каменюкою чи дрючком, аби пожбурити в Гаспида у ту мить, коли він, забувши про обачність, зматеріалізується під самим моїм носом. Але під руки нічого не потрапляє, а віддалений гул авто лякає мене і я шугаю в придорожні кущі. Пругке гілля цьвохкає по обличчю, обліпленому павутинням, чіпка трава хапається спідниці, а… шляк ті трафить! Чого це я останнім часом усього сахаюся? Що за манія переслідування, манія постійного страху?! Звідки ці фобії?!!

Не встигаю додумати останнє слово, а Гаспид – тут як тут! Радше, його мерзкий, манірний та тягучий, як мій голос по радіо, нявкіт:

– Безлична дівка, вона ще питає?! До речі, коротке повідомлення не для слабонєрвних: син загиблого на передвиборчих перегонах під колесами неповороткого КАМАЗу Кирикового опонента у вчорашньому інтерв’ю незалежному телеканалу "3 х 3” натякнув на вірогідну причетність до вбивства його батенька безпосередньо зацікавлених осіб... Вловлюєш?..

– А до чого тут Кирило?

– Ну от! Сама сказала – я тебе за язик не тягнув... Отож-бо! На злодієві...

– Що ти мелеш! Що ти, гаде яблучний, нам шиєш? Та Кирилового духу там не було!

– Духу не було, а от рукавицю його я нехотячи впустив на місці аварії.

– Мерзотник! Який же ж ти... покидьок, і чого ти мене терзаєш? Чого тобі треба?

– Не мені треба, а Князеві! І ти знаєш – що!









СУДНИЙ ДЕНЬ





І раптом стало тихо, тихо, як перед бурею.

Так тихо, ніби це олімпійське поселення вимерло. Така сама тиша стояла тут, коли захворіла Дара. Така мертва тиша, що крізь неї не міг пробитися мій крик пораненого звіра. Все почалось несподівано: дитина раптом зблідла і почала падати. Моя дитина вмирала, і нікого не було поруч. Не було ні рятунку, ні рятівників. Ніби світ і люди в цю мить відвернулися від нас. У відчаї водила очима, шукаючи запропалий кудись телефон, і бачила круг себе суцільну чорну стіну людських спин, непробивних, як бронежилети "Беркута”. І тоді... ніби блискавкою мене шибануло-розчахнуло навпіл, і я згадала все: і змову на моїй кухні, і репортаж Ярослави "До смерті і назад”… Яка все-таки легковажна здуру людина! Коли все добре, важко уявити, що сам живеш за кілька кроків від смерті; варто лише комусь (вгорі чи внизу) ворухнути всеможним пальцем – і ти зависнеш над бездонною прірвою трагічної безповоротності.

У той судний день до смерті було кілька кроків… Я майже бачила її, відчувала холод і несамовиту жорстоку байдужість. Невже так швидко прийшла розплата?! Так непритомніють, так бліднуть діти, хворі на лейкемію. Я бачила їх, тих нещасних, коли, аби продемонструвати бурхливу доброчинність "Народної ідеї”, возила гуманітарку до шпиталю, де лікувалися діти-чорнобильці, хворі на лейкемію. До речі, до мене тоді вперше дійшов весь кошмар сподіяного Кирилом под моїм чуткім руководством... Тим безневинним лобіюванням... Але – чи ж ми з Кирилом одні такі?.. Та й не знала, не відала я про справжні масштаби цієї спецоперації з похованням радіоактивних відходів. Думала: пара оцинкованих, безпечних контейнерів... Європа ж браку не робить. Там усе надійно, добротно, на віки… Навряд чи, упаковані за останнім передовим слово екобезпеки, вони додадуть рентгенів у пересичену радіонуклідами землю Чорнобиля...

Тоді я виправдовувалася перед Богом і людьми, як на Страшнім суді. Каялась, проклинала Князя і просила в Бога помилування, а дитині – порятунку…

О, що я тільки не пережила в той жахливий судний день! Але, слава Богу, все обійшлося. Просто того дня моя дівчинка стала дорослою. А я з переляку такий рейвах здійняла! Отож, виходить, що наша провина з Кирилом не така вже й велика, а страх має великі очі і ще більші вуха. Хоч іноді й закрадалась думка: ой, Марго, бережись, бо може бути, що Бог попервах просто налякав тебе, або ж попередив, що востаннє повірив… Ой, Боже-Боже, помилуй мя грішну…Ти ж сам бачиш, що не з добра-жиру я підбила Кирила на ту… досить таки ризиковану справу… Бо ж, як згодом виявили світила вітчизняної імунології, у Даруні знижений, як у всіх її київських ровесників, імунітет, і гемоглобін низький, і щитовидна залоза збільшена. Ясно, що дитину треба лікувати, і то – вже! І то не тут, не в цій державі, розкраденій, пограбованій, де медицина знищена, а лікарі від безхліб’я або озвіріли, або перекваліфікувалися на базарних лоточників… Господи, та й Ти… Не такий уже... щоб мені, бідній, дорікати... Чи не з Твоєї ласки пішов димами гіркими Чорнобиль? А коли ні, то принаймні – чому ж Ти не зупинив, не відвернув цю трагедію, якщо такий всеможний?! А міг. Але, видно, не бажав, або карав… Але за що вже карати цей недобитий, недочавлений народ? Вже ж прополов його так, що одна мерва і мерза зосталася! То ж, вибачай, чи така вже й велика моя провина перед цими людьми, вартими ще й не таких чорнобилів?!

Боже милий, що це я варнякаю! З ким дискусію розвожу! Свят, свят, свят! Господи, не карай безумну!.. А поможи, поможи моїй дитині покинути цю державу, вона хвора… І дитина, і держава хвора… Ми так довго шукали клініку, так довго вибирали тихе містечко у Каліфорнії, де можна було б прикупити будиночок… Господи, не карай, грішну…

Зіщулившись, вклякаю на місці, чекаю кари Того, про Кого згадує у хвилини тривоги запропаща моя душа. Але замість спопелити мене гнівом своїм, Він... прощає, певно, співчуває болісній роздвоєності, що ріже навпіл мою душу, ділить на чорну й білу половинки, на цих лютих ворогів, що не вміщаються в одному тілі, виштурхують одна одну з моєї шкіри, спливаючи чорною кров’ю непримиренності...

От і цього разу не розкололося блискавкою небо, не провалилася піді мною, грішною, земля...

Земля-то не провалилася... Але дачна вуличка, бля! враз стала диба і лупонула мене межи очі... О-о-й... їй... їй...й!







СПОКУСА



– Я ж просив, мамусько, не спокушай! І не згадуй всує ім’я мого ворога небесного! Про це ж і книжка пише, дівчино-комсомолко! І я прошу на кожнім кроці: не ріж ножем ніжний слух Князя світу цього, Татка нашого дорогого! Бо біда буде! Скільки тобі втовкмачувати у твою серомудру головешку, що, коли прощає той, що десь там в оболонках витає, то не прощає той, що з пекла за ноги тримає! Га? Ну що ти за стерво таке: вранці – Чортові кочергу, а ввечері – богові свічку? Може, хочеш, щоб із тебе Сам зробив дві одноногих шолудивих старих циганки, і щоб вони билися костурами перед Володимирським чи Михайлівським... брр!... соборами? І верещали твоїм гидким голосом: – "Уже вкотре я переконалась, що Бог – добрий, всепрощаючий! Але люди… Ці заздрісні, злі, вічно неситі істоти не прощають ближньому ані слави, ані багатства, ані… торби жебрацької. Чує моя душечка: це бидло інфіковане бацилою рівності і скоро, ой скоро, візьметься за експропріацію. Забере в мене парапет і торбу!” Що, не бажаєш такого світлого майбутнього? По квасному писку видно, що не до шмиґи перспектива. Тож вставай, обтрушуйся, а то розляглася, як корова! А ще хоч раз почую, що на Татка клевещиш перед... сама-знаєш-ким, пришелемоню!

– Ну, бісове поріддя, клянуся Пеклом, що здам тебе Самому... Яке ти маєш право збиткуватися... підслуховувати, стукачу сучий? – сичу, зводячись, як змія на гримучий хвіст, обтрушуюсь та обзираюся крадьки чи, бува, не зорять крізь жалюзі цікаві очі сусідів по Лабіринту.

Ніби – ні. Тиша, як на безлюдному острові. Сплять!

"Коли грішники сплять сном праведників, знай, Князя світу цього царствіє настало”, – казала баба Арехта.

Тоді чого ж нема мені спокою?! Чого радості нема?! Тільки ненависть, ненависть, ненависть...

– Облиш, мене, Хрис... – хочу сказати: "Христом Богом молю”, – але вчасно прикушую язик.

Гаспид вдоволено регоче.

– Дай зібратися з думками, – прошу теменного і лукавого під милий бік, на що той примирливо згоджується:

– Отак би давно! А то... розвела тут... Добре-добре – зникаю!

І, насмердівши сіркою, щезає.







МАЙСТЕР



... До траси метрів п’ятсот рівненькою заасфальтованою вуличкою, обабіч якої за високими глухими огорожами ховаються розкішні дачі сильних світу цього. Ці відзіґорні, збудовані за індивідуальними проектами вілли – радше, символи, аніж помешкання. Символи влади і розкоші. Як матеріалізовані рахунки в закордонних банках, якими не заведено поки що хвалитись на нашім "дикім Заході” у благословенний час первісного накопичення капіталів.

"Символи недосяжної для простого смертного висоти”... Так вона думала раніше, коли ще була бідною, як церковна миша, коли їхала цими дорогами попри чужі дачі у чужій "Волзі” з чужим чоловіком на чужу віллу... Молоденька актрисочка, солоденька красунечка, яка, на диво всім, замість того, щоб читати чужі тексти, почала шкрябати власні. О, ті її невправні, багатослівні драми про кохання в радянському суспільстві, пісне і прісне, аж глевке. Адже про нормальні, чи то пак реальні, стосунки між людьми в усій їхній багатогранності розказувати, а тим більше показувати на сцені було просто непристойно. Та й чи мали будівники комунізму моральне право гаяти час на якусь там дурню, вздохи на скамейке, якщо головним у їхньому житті було виконання і перевиконання п’ятирічних планів?! Зате... Що робилося за лаштунками-кулісами! По темних задвірках, куди подвійна партійна мораль цинічно загонила людські пристрасті! Содом і Гоморра! Але про ті узаконені неписаними законами кабінетно-катакомбні вакханалії, які процвітали, слава богу, на всіх рівнях, зась було говорити, не те що в книжках писати. Ото ж бо цнотливі інженери людських душ, які в гульбищах не відставали від своїх розпусних вождів-узурпаторів Неронів та Каліґул, годували народ виробничими романами механічних трудоголіків та платонічними любвами виписаних під копірку ідейних героїв-кастратів на чолі із сімейним союзом двох безстатевих соратників-більшовиків Леніна і Крупської. Звичайно, народ ті приклади святі мав на увазі, пив-гуляв та розмножався собі на втіху, та все ж, коли у роки Перестройки відкрилися секретні матеріали про інтимне життя канонізованої пари, бідний люд пережив шок... Почути таке про Ілліча?!. Та це навіть для безпартійних галушок було страшніше, аніж нині запідозрити Ісуса Христа у перелюбі!..

Але це було згодом, через "сто” років після тих щасливих днів юності, коли вона ще вірила наївно у свій талант... і талан. Отож, коли вона все-таки спробувала щось там нашкрябати, як на неї, правдиве і зворушливе на тему кохання, Майстер, пробігши очима наївну нєтлєнку, сказав ніжно:

– Ти, моя ягідко, моя небесна оленичко, не Шекспір – тож не драматизуй. А пиши, як пишуть усі радянські письменники: про виробничі процеси, про передовиків праці. І пиши просто, без емоцій та викрутасів: от вам чорне, а ось – біле. Цей – цяця, а той – кака, а любити палко радянська людина, тим паче – наш сучасник, може тільки партію і Батьківщину.

"Але ж – чому?” – в душі вона противилась і заперечувала. Душа її клекотіла циганськими пристрастями, сподіванням великого, спопеляючого кохання, можливо, і до нього, такого... недосяжного. Його повчання здавалися їй блюзнірством, навіть цинізмом, адже, якщо він не визнає кохання, то чого везе її на ту розкішну дачу, де з-під кожного куща, з кожного кутка віє на неї ворожістю і ... присутністю іншої, законної, жінки? Але молоденька актрисочка вдавала із себе слухняну ученицю: за місяць закінчувалась її дипломна практика в столичному театрі, за півроку – навчання в театральному інституті. І дівчинка з жахом думала про провінційні театри, в одному з яких їй доведеться вікувати, граючи передових доярок та ланкових у вбогих спектаклях за п’єсами місцевих класиків. І дівчинці страшенно хотілося зачепитися бодай нігтиком у золотоверхій столиці. І дівчинка хапалася за кожну соломинку, за будь-який шанс і з цього відчаю вчепилася за Майстра. Однак поки що не відала, як йому признатись, як розповісти про свої проблеми. Від розпачу дівчинка ставала меланхолійною, а її іконні, із золотавинкою очиці – такими трагічно-знадливими, що Майстер шаленів від нежданої юної пристрасті, розпалюючи цей чортів вогонь цинічним моралізаторством і лукавим святенництвом.

Дівчинка сиділа, скулившись (аби менше хто бачив її) на заднім сидінні білої "Волги”, що мчала вечірнім шосе попри високочиновні дачі, дивилася в широку спину Майстра з тупою нудьгою, адже знала все наперед. І чим закінчиться ця подорож – теж знала: порожнечею, глухою відразою до себе, цього підлого життя і немолодого вже, чужого, розбещеного чоловіка.

Але дівчинка не знала тоді, причаївшись на задку "Волги”, що навіть найогидніша і наймерзенніша сука-судьба іноді робить людині маленькі дарунки.

Майстер не заливав її дешевим коньяком, не ліз до неї з ніжностями і не ґвалтував, замкнувши двері. Вони мирно сиділи в затишній вітальні розкішної, але запущеної дачі, на шкіряному дивані і розмовляли про життя-буття. Було тихо і гарно від зеленкуватого абажура, темно-лілового присмерку за відчиненим вікном і шемроту старого саду. Темним бордо переливалося в келихах чудове густе вино, і легкий хміль блудив кров’ю, віддаляючи їх одне від одного передчуттям чогось зовсім неочікуваного. Непередбаченого… І дівчинку не покидало відчуття, ніби вони тихо перемовляються з протилежних берегів тихої лісової річечки.

Але це ще більше гнітило. Вона ще тоді не розуміла, що Майстрові, розбещеному увагою жінок, непотрібне було її тіло, тим паче душа, перепуджена, принижена, як спіймана пташина. Майстер спраглий був натхнення, цього давно забутого шалу крові, цього божевілля давно зужитої уяви, несамовитої працездатності втомленого мозку. І він говорив про натхнення, тихо, зі смаком, як голодний про хліб, як загнаний у кут бідою говорить про Бога. Тільки згодом, прочитавши всі його п’єси і романи, вона здогадалась, що в той бузково-зеленавий вечір він збуджував у своїй вичавленій душі її присутністю шаленство натхнення, він насильно закохувався в неї, надіючись на крилах нового почуття злетіти над трясовиною життя, що засмоктувало його, мов ситого селезня, у теплу, затишну, сановиту твань. Як це не цинічно звучить, але тоді Майстер демонстрував один з різновидів збочення, притаманного творчим людям – вампіричний еґоцентризм.

Тепер вона розуміє, чому за десять років, які Майстер мордував її своїм витонченим садо-мазохізмом, його дружина, що, безсумнівно, знала все про їхній зв’язок, не влаштувала бодай раз скандалу. Дружини респектних чоловіків воліють терпіти бозна-які приниження заради добробуту, квартири на Хрещатику і решти привілеїв, якими відплачувала держава своєму співцеві.

Точнісінько так сьогодні вона терпить зальоти Кирила, його "відрядження” до виборців, одверту іґнорацію її як жінки. А де дінешся? Вона, звісно, могла б розлучитися. І що? Як жити і за що? П’єси її, видані й перевидані тисячними накладами у "Видавничому домі” Ліги "Народна ідея”, давно ніхто не ставить, бо нема кому, бо давно захиріли всі театри, а якби й поставив якийсь погорілий, то самому ще треба доплачувати до спектаклю, принаймні фуршетом для голодних артистів. А нові – не пишуться. Немає... стимулу до писання. Жодного. Бо й без цієї каторжної муки вона має все, чого прагла її душа: і гроші, і славу, і почесті. Весь політичний і мистецько-літературний бомонд перед нею капелюхи, кепки і шапки-вушанки скидає, а дорога встелена прохачами, готовими за копійку, кинуту на видання якоїсь задрипаної поеми чи симфонії, ноги цілувати. Правда, була в неї думка створити при "Народній ідеї” театр, який би, нарешті, оприлюднив її нечитані п’єси, але той дрантивий режисерчик із українським прізвищем і семітським профілем, що виманював у неї гроші на якісь там химерні конгеніальні супер-проекти, прочитавши запропоноване, скваснів і щез у невідомому напрямку. Однак у його вибалушених від втрачених мрій очах вона ще встигла прочитати рядок із живого класика, адресований, безперечно, їй: "Душа наїлася та й бреше...” Проте їй було наплювати на його враження... І на славу ефемерну наплювати! І на творчість. Бісило інше: усвідомлення того, що талант і гроші – поняття несумісні і... різного походження. Кому Бог дає талант, тому Сатана шкодує грошей... І навспак... І запопасти одночасно і сповна ці багатства ще нікому не вдалося, бо за кожне з них треба віддати надто високу ціну – неподільну душу.

Смішно, але майже надцять років тому дівчинка з іконними очима, не відаючи того, була впевнена, що з обома Деміургами можна фліртувати, як із підтоптаними класиками, паралельно і безкарно експлуатуючи їхню прихильність собі на користь. Отаке мале сучисько! Про колосальний потенціал ділових можливостей Майстра вона чувала від людей, а от як перетворити його на чарівну паличку-виручалочку – сама здогадалася. Хитре жіноче нутро підказало, що він хоче від неї не вірності, не чистоти стосунків, а цинічної зради, хтивості, диявольських пристрастей, які б розворушили його ожирілу душу. Він бажав жінки, яку треба щохвилини завойовувати, повертати, купляти за царство-государство. Він волів цариці і повії водночас, жадав продажного кохання – і він його отримав. Вона як з цепу зірвалася. Вона кинулася сторч головою у вир розпусти спочатку лиш для того, щоб утримати Майстра біля себе на цуґундері, але згодом увійшла у смак і азарт. Вона знущалася над ним: то зникала, то падала, як сніг на голову, то освідчувалася в коханні, то в ненависті. Майстер шаленів, казився, але писав роман за романом, експлуатуючи тугу за нею, люту ревність, у перервах осипаючи свою Маргариту царськими дарунками. Вона ті дари згортала у ковані скрині і гуляла-буяла далі. Передихнула від своїх витівок, своїх штучок-дрючок, аж коли стала ведучою на державному телеканалі і отримала як перспективний драматург квартиру на Березняках. Звісно, з волохатої руки Майстра. Але він так ніколи і не переступив порогу гніздечка, яке сам подарував їй. Продовжував її возити зимою на дачу, а влітку, коли там оселялося його сімейство, на свою ж квартиру, кайфуючи не стільки від любові, як від адреналіну, який

шугав їм обом у кров від однієї думки, що їх можуть побачити сусіди, або застати в постелі хтось із домашніх. Маргарита лютилася на Майстра за цей екстрим, бо над усе любила шалені любощі місячної ночі у київських парках, у травах похилих, як жартував Майстер, на Дніпрових пагорбах, біля коліс його "Волги”. Бо тоді, у магічному сяєві голубого місяця ошалілий від похоті Майстер їй нагадував Князя... купальської ночі у Карпатах...







ПОМСТА



В обличчя повіяло прохолодою – від озера, ще схованого за густим переліском. Десь тут скоро має відгалужуватися від дачної вулиці неширока доріжка. Біжить вона спочатку крізь прозорий сосновий ліс, далі – густим листяником просто до воріт ЙОГО дачі, що довго була її другим домом, а вона – його другою господинею. Довгі роки вони з його дружиною приїздили сюди порізно. І обидві знали про це…

Як давно це було! Але чого так занило, затріпалося серце? Не від страху, як би хто не побачив, ні… Хоч і було, було це паскудне, принизливе відчуття. А було! І вона божеволіла від нього і… нічого не могла вдіяти із собою. Вона любила цього чоловіка, цього геніального збоченця, цього цинічного ката, цього всенародного улюбленця, цього затюканого власною працездатністю раба… Може, єдиного у світі й у своєму житті – любила. Коли вони врешті розійшлися, коли вийшла заміж за Кирила, навіть тоді, коли, здавалося, забула Майстра, теж любила, тужила дикою тугою за ним. Вона і Кирила підбила придбати саме тут, біля озера, шмат землі для дачі. Навіщо? Щоб довести йому, Майстрові, що не пропала без нього, що тепер сама їде у власній іномарці на власну дачу як порядна шлюбна, забезпечена жінка, а не вічна жебрачка на паперті храму його святості? А може, може, просто надіялась бодай випадково, краєм ока час від часу бачити його ще кремезну по-молодечому підтягнуту постать… Кажуть, тепер Майстрові не з медом, нібито здає київську квартиру під якийсь офіс і за ці гроші живе з дружиною на дачі. А ще – на пенсію. Книги його давно не друкують, вони тепер нікому не потрібні, вони, як тодішні дешеві плакати про щасливе радянське життя, зосталися у тій, минулій епосі, як і його слава… "СЬОГОДНІ” належить іншим, молодшим, таким, як вона, котрі примусили час працювати на себе... Певно, Майстер постарів, певно… Отак би взяти і просто піти лісовою, добре знайомою доріжкою, відчинити хвіртку, зайти. Що було – то було…

Вже ніхто нікому нічого давно не винен. Час усіх розсудив, і вилікував, і зробив трагічно самотніми. І його, і її… і...







СУПЕРНИЦІ



Зліва, в хащах, тріснула гілочка. Господи, кого це носить нечиста сила лісом у таку рань! Легкий шелест, і на узбіччя вийшла висока літня жінка, ще ставна і вродлива. Вороне, фарбоване волосся гладенько зачесане, темні очі з моложавого лиця дивляться привітно і ніби трішки насмішкувато. Мадам... Так юна Марґо подумки називала суперницю, завидуючи на її статус доброчесної забезпеченої дружини класика. У ті далекі часи жони заслужених діячів літератури і мистецтва, надто спілчанських функціонерів, за звичай не працювали, займаючись головно домашнім затишком та плітками про "молоденьких сучок”, які намагалися пролізти до слави через ліжка їх благовірних. Ох і не одну таку Маргариту розтерли на порох їхні щелепи...

Якусь мить, заскочені нежданою зустріччю, жінки мовчки вивчали одна одну і, очевидно, залишилися задоволені своїми враженнями, бо старша царствено, але миролюбно сказала:

– Я, здається, вас упізнала… Гуляєте? Чула, недалеко побудувалися?

Бліде, невиспане обличчя молодшої спалахнуло марнославним вдоволенням (ага, "побудувалися... недалеко” – цікавиться!), а в жовтих похмурих очах зблисло сяйво нелегкої перемоги і згасло. І вся її розповніла важкувата постать враз ніби зів’яла, осіла лантухом. Голос теж був млявий, наче в’ялений:

– Я вас, здається, теж упізнала. Так, ми живемо недалеко, і я – гуляю.

Прикидатися було смішно. Вони обидві це розуміли: не той вік у них, не той час та й місце непідходяще для влаштування спектаклів. А потім… все давно зосталося в минулому, такому далекому, мов сон. Як би ти не ворушив його, а воно давно – потеруха...

– Може, зайдете? Він радий буде вас бачити. До нас тепер рідко хто заходить, і ми майже не буваємо на людях. Сидимо в лісі, як пара старих вовків… Не те що ви – в епіцентрі життя. При владі, при славі… Ми лиш по телевізору милуємося вами і вашим чоловіком…

Обличчя молодшої знову порожевіло і, щоб перервати небажану розмову, жінка вдавано безтурботно пролепетала:

– Та так, як уже є… Дякую… Вітайте… колись загляну… А наразі мушу йти, вже, певно, дочка прокинулась…

І рушила спроквола в бік озера. По напруженій потилиці молодшої видно, скільки їй сил коштує, аби не зірватися, не побігти геть, або… не обернутися і не ляснути з розмаху по ненависному обличчі тієї, яка не віддала їй, молодшій і зухвалішій, можливо, єдине в житті велике кохання… І старша спостерігала це з великим задоволенням. Тож, коли за молодшою от-от мали зійтися лісові хащі, несподівано спитала:

– Перепрошую, а ваша дочка?..

І задихнулась: із густих кущів, у яких щойно розчинилася барвиста сукня молодшої, зі страшним риком вирвалася жовтоока сіра вовчиця і вихором пролетіла за п’ядь від її обличчя.

– Ссссука! Дай спокій моїй дочці! Вона – не вашого сучого роду, – почула Мадам, від жаху осідаючи хрящем на прілу торішню хвою.







МАРГАРИТА



Що за день, як ворог лютий! Напасть за напастю! Спочатку нічний жах, потому огидний скандал із дурним Кириком і, на тобі, ще й ця зустріч! Чого це мадам бродить вдосвіта лісом? Хмиз для сімейного вогнища збирає, гриби на вбогу юшку чи стереже благовірного? Дарма. Він тепер нікому й за гроші не потрібен. Хіба що… ритуальному бюро… А ця…с-с-сука! Нахабна стара сука! Видно, її досі пече... Стільки років проминуло, а пече, пече… "А ваша дочка?” Її пече моя дочка! Кляті пліткарі, вони таки донесли до вух цієї нещасної брехні, нібито Даруня не Кирилова, а Майстрова дочка!.. Падлюки! Невже вона думає, що я, молода, гарна, бажана, могла б опустилася до... долі чи ролі покритки Катерини? Ридати чи шантажувати бідною дочкою Майстра? Та ніколи! Принаймні, мала вибір біологічного батька і серед молодших... Але не могла навіть ради найбільшого кохання допустити, аби моя дитина росла сиротою-безбатченком! А ця швабра ще сміє сумніаватися! Топтати мою гідність! Я що – заволока яка, щоб не спромоглась на законного чоловіка?! А я, ненормальна, мало не розквасилася перед нею, мало не цілувалися… Тьху!

Сто чортів, як мені зле, як гидко! Жах перед плітками (а раніше вони майже не обходили мене), неприємний осад від зустрічі з мадам знову збудили в душі передчуття тривоги, гнали додому. Прокляття! Ніде, ніде немає спокою. Навіть у лісі. Це карма. Розплата. І сон – в руку. Бо не треба, щоб ВОНИ приходили… Тебе підніме на вила власний страх, земля горітиме під ногами від колишніх гріхів і грішків… Ти думала, що за плечима в тебе торба з грішми, а виявилось – із грішками, як з пекельною рінню, розжареним вугіллям…

Де той чортів Гаспид запропастився! Знов курей класикових ганяє, придурок?! Поганяв би ліпше лісом обчухрану мадам та полякав добряче, абись знала, як пащеку роззявляти до поважних пань, луб’я старе!

Спрага помсти, негайної, аж клекотить у мені, як смола в пекельнім казані, але якась сила стримує люте поривання, як вузда оскаженілу кобилу... якась сила... Може, сила божественної лісової краси? Може, влада ранкової тиші? Може, притлумлене бажання спокою і рівноваги? А натомість – натомість дискомфорт, від якого хочеться вити, як вовчиця на повний місяць...

Полівуруч крізь дерева заблискотіло сонячними зайчиками озеро. Але що мені до нього! Мені хоч океан, хоч калюжа – на душі, як на смітнику: один сморід!

Куди ж це я лечу? Жінко добра, зупинися, передихни, озирнися на дивну красу довкіл!.. Ах, яке повітря цілюще, які прекрасні зарошені лісові дзвіночки! Нахились до цього дива…

Нарешті дерева розступаються, і зір мій тоне у сяєві води, сонця і молодої зелені. Сідаю просто біля зграйки лісових дзвіночків. Отак би сидіти, дивитись на лілові дрібненькі квіточки і думати тільки про них… Але, на жаль превеликий, у голову лізе чортзна-що…







ВИБІР



Ти знову і знову згадуєш, як після чергового збайдужіння Майстра, що засів за нову п’єсу чи повість, нудила світом, комплексувала і, радше, від невлаштованості, аніж з любові спровокувала ще виснажливіший затяжний зв’язок із Кирилом. Свіжак не тягнув не лише на Майстра, а й на підмайстра чи майстерчука. Але був молодий і неодружений, і це інтригувало. А потім ти завагітніла. Несподівано. Неждано. Ти розгубилася, бо, коли чесно, то палко бажала дитини від Майстра... А не від цього хамуватого сибарита Тулумбаса-Баляндраса, від якого половина київських актрис і чверть поетес аборти робили. Але все одно ти вирішила народжувати, принаймні, після того, як, вислухавши радісну звістку, цей хам запитав, не моргнувши:

– А ти певна, що то моя дитина? Брешуть, ніби в тебе не я один – друг сердечний. Отож добре вирахуй, хто з нас тобі вигідніший в ролі татуся майбутньої крихітки?

І вийшов з хати. Повернувся перед народженням Даруні. Але батьківської радості не проявляв. Жив, як ворон – на краю гнізда, час від часу відлітаючи в невідомому напрямку у своїх таємничих козлячих справах.

Хамство цього бидлюка почало тебе добряче діставати. І тоді ти, рятуючись від депресії, відвезла Дарочку до батьків, як вони колись тебе до баби Арехти, і забігла аж на барикади оксамитової революції. Тоді, коли теперішні провідники нації м’яли по норах свої партквитки, винюхуючи, куди подме вітер, ти знімала внесення синьо-жовтого прапора до Верховної Ради, грудневий Референдум, ланцюг Злуки і "масолівське” студентське голодування на Хрещатику. Знайомилася з незнаною досі діаспорою, що наводнила столичні вулиці, і почувалася на гребені часу, інтуїтивно відчуваючи: крига скресла, вороття назад не буде. Після поразки ҐКЧП це зрозуміли й обережні. І почали виповзати, випурхувати з комуністичних коконів розпрекрасними націонал-демократичними метеликами. Ти знала, що то одноденки, але й знала, що день їх може бути дуже довгим. Так і сталося.

Революція котиться землею хвилями. Друга хвиля змиває першу. Так змили разом з барикадами опритомнілі компартійці романтиків Відродження. Викинули геть, на узбіччя життя. Що ж, вони мали досвід бути зверху, при будь-якій владі… А ще ти зрозуміла, що прорватися до верхів тобі заважає твоя трагічна приналежність до жіночого роду. І тоді тебе осінило, і ти негайно взялася підбирати гідного соратника у боротьбі за виживання. Та, на жаль, на цю посаду не підходили ні старпери, які слинили услід, зачаровані твоїми розкішними формами, ні самозакоханий молодняк, готовий їхати на тобі за півлітру на край світу. І тоді ти розшукала в якоїсь... леді Бе Кирила, виклала йому свій наполеонівський план і стала чекати. На його щастя, Кирило виявився мудрішим, аніж вважала, і твій сумний висновок моменту: чия влада, того й гроші – прудко зробив своїм кредо. Першим його кроком у велику політику був уступ у ряди (ще ріденькі) Демократичного руху. Другим – балотування до першого українського парламенту.

Вільний художник, анархіст і вічний сибарит, Кирило поняття зеленого не мав про ситуацію в Україні. Революція його не обходила. Його цікавила тільки власна особа, якій хотілося єдиного: не перенапружуючись, котитись світом, як перекотиполе, час від часу зачіплюючись за якусь спідницю, щоб від’їстися і вгамувати свою жереб’ячу хіть. Отож, застовпивши невловимого громадського бугая, мусила днями, тижнями, втовкмачувати в його лису голову своє бачення моменту. До честі Кирила, він швидко зорієнтувався: можливість вискочити на поверхню суспільно-політичної піни, утвердитися безглуздо-легким способом активізувала його ліниву натуру любителя дармівщини.

Отож, на початок ви вибрали округ у західному регіоні, де легше можна було пройти, експлуатуючи національну ідею, що, як виявилося, дрімала всі ці роки в анархічній душі відомого вузькому колу шанувальників вільного художника Кирила Тулумбаса. І не помилились. Кирило виграв вибори, залишивши позаду зо два десятки скомпрометованих партійним минулим претендентів на депутатський мандат. Попервах ти їздила в його обозі, зачаровуючи електорат читанням маловідомих поезій Стуса, Маланюка, Руденка... Та згодом збагнула, що твоя присутність у виборчій кампанії, м’яко кажучи, зайва. Кирило відшліфував свій дар словоблуда-жінколюба в таке довершене ораторське мистецтво, що жіноцтво – ця суперактивна більшість пробудженого електорату – просто-таки конала, пісяючи від захвату кип’ятком та вишіптуючи, закотивши очі, учора ще бидляче, а сьогодні – таке неповторно національно-колоритне прізвище: Ту­-лум-бас! Тулум-бас!

Оскільки твоя персона в образі жони могла запросто збити цей шал довір’я до майбутнього народного обранця, ти намагалася керувати процесом із запілля: через колег-журналістів організовувала зустрічі на місцях і рекламу на всю Україну на всіх тодішніх телеканалах. Про нікому невідомого кандидата у народні депутати з чудним, неаристократичним прізвищем Тулумбас ще не зіпсована корупцією пострадянська преса писала охоче, але, переважно, як про дивака, що й близько не складав конкуренції полум’яним націонал-патріотам, "червоним директорам” і поважним професорам, які тісними лавами сунули до першого демократичного Парламенту. І це було їхньою помилкою, а Кириловим щастям: він переміг! О! То був нелегкий, але вельми романтичний час. Та й ви були молоді, самовпевнені і йшли напролом...







ГАСПИД



– Як же красиво ти навчилася все перебріхувати: молоді, самовпевнені, йшли напролом...

– Слухай, чортяко, замість того, щоб мене перебаранчати, ти б ліпше стерігся, бо лісом бродять старі вовчиці: загризти не загризуть, але обслинять...

– Не переймайся – вже не бродять. Вже лежать, як дрова.

– Ти що?!.

– Та не бійся – налякав трохи, он чуєш – пошкутильгала. Буде знати, як нашою княжною цікавитись.

– Гассспиде!

– Та я жартую! Але ти, мамусько, все одно встидайся, або будь, нарешті, чесна бодай сама з собою. І признайся, що рвалася до влади, як дурний до мила. Готова була душу продати... І тут ти згадала про рідну бабу і про її відьомську ворожбу, і Князя, якого ти забула разом із бабою у своєму первісному гірському світі. Забула – як маячню, як дитячий жах нічний, навіяний бабиною страшною казкою про всіляку чортівню, яка не вписувалася у столичну сувору реальність, у твоє інтелектуально-богемне життя. Тим паче, що на той час з усіх шпарин зачала виповзати на світ білий теменна бісівщина в образах різномастих екстрасенсів, ясновидющих, контактерів із космосом, медіумів з потойбіччя. Тобі було смішно те все бачити і чути, бо знала і вміла колись більше... Але поголовний ажіотаж, усенародне захоплення раніше забороненою містикою вразило тебе настільки, що ти, мамцю, згадала і виплодка свого дідчого, свого Гаспида нещасного, свого домовичка-лицаря, друга у дитячих забавках, розрадника й порадника, що сиротою ріс у сільській глушині, на печі у баби Арехти... Шістнадцять років я квасився, як забута гуслянка в бербеничці, доки ти тут собі по столиці гуляла, як рибка по Дунаю... З майстрами всякими старими та кириками дурними.

– Ти що, Гаспиде, ревнуєш мене? Чи завидки беруть? Чого б то я мала нидіти, як ті неписьменні відьми, по безлюдних горах та ще з дідьком лабонатим на пару?! Не сміши мене! Правду кажуть: коня кують, а чорт ногу підставляє... Я самому Князю відмовила! Кня-зю! Ти чуєш, смороде сірчаний: Кня-зю!

– Не згадуй Князя всує, мамусько, бо він не такий всепрощаючий, добрий та милосердний, як Той, що на небі. Може й розгніватись, що тривожиш даремно та ще так нахабно: відмо-о-о-вила! Дуже ти йому треба, стара клячо! Он скільки юних оленичок штрикає по кучерах та полонинах! І-і-йой, який цимес! Отож зашпиль ґембу, а то до старих відунок Татко не дуже добрі...

– Сам ти старий пень! І брехун! Насправді покликала мене тоді баба Арехта сама, як лиш зачула свій час останній. Наказала: їдь! Бо вже кличе мене Князь, душу вириває, а вона до сволока прилипла, не одірвати, і нема кому стелю зірвати! Ти ж був при тім, Гаспиде! Ти ж бачив ті муки! І ще смієш перекручувати факти?! От чесне відьмацьке, поскаржуся Князеві! Тож не бреши во ім’я моєї бабці, що викохала тебе в запічку з отакенької блохи на отакенного бицюру! Бо біда буде! Затям собі це до кінця світу, або закарбуй на рилі немитому, коли не годен запам’ятати!







ВЛАДА



– І-і-ій-йой! Як страшно! Але більше нудно! Піду-но я подивлюся, що там твій Майстер поробляє, Маргарито. Чи, може, удвох підемо?

– Іди, не псуй сіркою це повітря цілюще, але й не лякай більше мадам. Мені її шкода. Бідна жінка... І ні в чому не винна... Як і я.

Гаспида аж скрутило від бажання... скаламбурити, але я демонстративно затулила вуха, і він, перекинувшись зайцем, весело пострибав світ за очі, залишивши мене на одинці зі спогадами про Оксамитову революцію дев’яностих.

...Перемога на виборах змінила Кирила до невпізнанності. За лічені дні зі спритністю Гаспида він перелицювався з бурлаки-альфонса, пустобреха і гультіпаки на сповненого гідності державного мужа і добропорядного сім’янина. На той час я зовсім охолола до Майстра і з причин фізіологічних, і політичних: як продукт здихаючої радянської епохи і гвинтик комуністичного пропагандистського "брехунця” – він не сприймав суспільно-політичних перемін. Вони його лякали апокаліпсичними катаклізмами і перспективою розправи...

Я так думаю... Був у нього цей страх: розправи за... розправи. І небезпідставно. Тільки згодом із випадкових публікацій дізнаюся, скільки мимовільної підлості він заподіяв людям у часи сталінізму і брєжнєвізму своєю непохитною вірою у справедливість рішень компартії і любов’ю до кар’єри. Особливо непереливки йому стало, коли почали повертатися із заслання дисиденти – м?чні сумління. І хоч ніхто з реабілітованих не мав до Майстра особистих претензій, він нервував, відчував небезпеку та приниження. Часом по старій пам’яті дзвонив мені на роботу, не підозрюючи про Кирила і Даруню, кликав проїхатись, де трави похилі, і я, по старій пам’яті, радше, з обов’язку, їхала, покинувши лоском роботу, наражаючись на небезпеку людських пліток і сімейних скандалів. Можливо, і знав, але вперто не визнавав мого права на особисте життя... А може, старий збоченець просто вимагав зустрічей, бо присутність у моєму житті Кирила його заводила, збуджувала до творчості, як колись невидима присутність дружини? Не знаю. І так ніколи і не дізналася, бо ніколи не говорив на цю тему, зайнятий тільки собою, своєю тривогою і страхом перед тим, що відбувалося. І зневагою до тих, хто це робив, весь цей бедлам, дурдом, руїну! Говорив про це дорогою до якогось найближчого за містом ліска, говорив, метаючись лісовою галявинкою, як тигр кліткою, говорив дорогою назад, говорив, не дивлячись на мене, так, ніби я була манекеном або якоюсь торбою бездиханною. Але я не ображалася – розуміла, що йому треба виговоритися близькій людині, яка його не зрадить, не продасть. І навіть трохи пишалася його довірою, але все одно ці зустрічі були обтяжливими, надто ризикованими... А я не бажала більше ризикувати намарне, тому одного разу, коли він приїхав і чекав мене біля брами телецентру, не криючись, як завжди, сердитий, я не втрималась і розповіла про Кирила, і дитину, і своє нове життя. Майстер слухав уважно, дивлячись попереду себе крізь вітрове скло, спокійний, надто спокійний, а коли я висповідалась, узяв мою руку, поцілував, і дивлячись в очі сумно-сумно, спитав:

– А дочка... чия?

– Не твоя, – сказала я і, не прощаючись, вийшла з машини. А він, не прощаючись, тихо від’їхав. Назавжди.

Так із почуттям звільненого в’язня сумління, повернулася на свою кухню, де разом з борщем готувалися Кирилові виступи перед народом, у парламенті, а згодом і всі поправки до законів, що були першою статтею доходів до нашого бюджету. Перші свої купони (на щастя, не Кравчуком надруковані) ми постригли після того, як я зрозуміла, що бути нардепом – це не лише грати вар’ята перед електоратом, зображуючи такого собі народолюбця-популіста, а передовсім заробляти великі гроші. І заробляти дуже просто – через лобіювання інтересів грошовитих співвітчизників та закордонних симпатиків нашої незалежності. Тож коли в Донбасі почалися заворушення гірників, зорганізовані лівими, а найбільше – "червоним директором” однієї з найбільших шахт, порадила Кирилові потрясаючий карт-бланш: запропонувати парламенту призначити того ж таки бунтівного комуняку міністром економіки і таким чином пригасити заворушення. Це був на той час порятунок для правих, які переважали у Верховній Раді і не знали, що з цією перевагою робити. Та найбільше виграли ми. Новий міністр виявився не лише заможним, але й вдячним. Тож щойно отримана нардепівська квартира на Хрещатику була відремонтована за останнім європейським писком моди і обставлена шикарними італійськими меблями, зробленими з карпатського лісу. Зосталося ще й на іномарку, і на земельну ділянку у Кончі та на будівництво і облаштування на ній заміського маєтку...

Нарешті, здавалося, всі мої мрії сирітські здійснилася. Устократ. Збулося навіть те, про що й не наважувалася мріяти – про свій маленький Едем, свій райочок на цій грішній землі... А серце ниє, ниє... як у дитинстві, за такою дрібничкою, як надійне чоловіче плече, незрадлива віддана душа. Та, либонь, серед людей такі наївні дурнички людські дав-а-авно перевелися... Доводиться серед нечисті шукати.

... Сонце припікає. Пахне гостро смолою. Сосновою, на щастя. І хочеться думати про щастя, бодай про його сурогат, чи замінник... Коротше, про сяку-таку втіху від цього життя.
Категория: 47 | Просмотров: 779 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011






ПАТРІОТИ





То був тільки початок. Далі добро само попливло до нашого дому, радше, притупало під сюртучками заможних представників діаспори другої, політичної хвилі, колись ображених тяжко радянською владою. У кожного з цих чистеньких, рожевощоких і білозубих дідків були свої нездійсненні мрії і плани. Воїни ОУН-УПА вимагали реабілітації і визнання їх воюючою за Україну стороною у Другій світовій. Хтось марив українським громадянством, хтось мріяв придбати квартиру в центрі Києва, або на тій вулиці, де народився, щоб згодом, як прийде пора, вмерти на рідній землі, хтось горів бажанням критикою та порадами навести, нарешті, порядок на своїй стражденній історичній батьківщині. Комусь бездітному не було на кого зоставити маєток десь в Саскатуні чи штаті Юта і він жадав української сироти, а хтось і по жінку приїхав…

Але цих благ вони не сподівалися задарма. Вишколені світом, де все вирішують гроші, ці несхожі на українців українці готові були віддати всі свої прижиттєві заощадження тому, хто запоміг би здійсненню їхніх заповітних мрій. Найбільш підходящими для цих оборудок, звісно, на їхню думку, були народні обранці.

Наївність діаспори була вражаюче безмежна. Адже в ті далекі дев’яності ці переважно дуже чесні і порядні люди у благих своїх намірах навіть подумати грішним ділом не могли, що довірливістю своєю розбещують сьогоднішнього "незалежника”, себто вчорашнього голодного "совка”, який в очі ніколи не бачив "зелених”, ніколи по-людськи не жив і не міг за печально короткий строк свого депутатства стати тим, ким уявляли його наївняки з діаспори. Наш патріотизм завше був голодний, агресивний, збудований на тотальних злиднях соціалістичної уравніловкі, вигодуваний люмпенським дворушництвом.

Звичайно, патріоти місцеві все-таки щось робили для патріотів з екзилю. Не без того. Але головно підпасалися, ініціюючи за гроші діаспори вселенські асамблеї українського пробудження, конгреси національного відродження взагалі і реанімацію громадських організацій сторічної давності зокрема, розвій сучасного жіночого руху, незалежну пресу, видавничу справу, будівництво храмів… Тільки лінивий не намив собі торбу золотого піску на тих, здавалося, невичерпних благодійних клондайках. А дехто й досі відмиває... Отож-бо й виходило, що грубі гроші роздували приватні капшуки, а дрібні центи йшли на галас довкола суспільних потреб, святих ідей та розбудови держави, що все бідніла й бідніла разом із наївним електоратом, перетворюючись на скирту прілої полови, на вершечку якої красуються та давляться багатством народним різні пелікани.

Що поробиш – така діалектика… Виживає сильніший…

– Мамусько, з тебе будуть люди! – трубить лосем над самим моїм вухом оглашенний Гаспид. От почвара пекельна, хвилини побути на самоті не дасть!

– Авжеж, не дам, – тішиться Гаспид, мов йойлик китичкою. – Од тебе лиш одвернись – не знатимеш, на якім світі шукати! В паралельному чи пер-пер-пердикулярному! Але, мамусько, який прогрес! Нарешті ти зрозуміла, що одвертий цинізм – благородніший, аніж хитродупе лукавство і всіляка словесна мімікрія. Віват! Браво! Ур-ра! Будемо тебе просувати на президента. Завтра ж таки, не відкладаючи, дзенькну Жлобі, аби у своїх жлобальних прогнозах на всіх телеканалах і у всіх газетах пустив чутку про майбутню жінку-президента. І гіпотетичний портрет накидав, ну, типу, середнього віку, брюнетка... Чи перефарбуємо тебе на платинову білявку? Ні, краще вже на помірковану шатенку. Ще й русу косу причепимо до твоєї стриженої солдатської потилиці і викладемо на маківці царською короною. Не треба?! Вау? Чому се? – не дає рота відкрити Гаспид. – Правда твоя: не будемо повторюватись. Придумаємо щось оригінальне. Ну, таку собі пазухату-ротату Одарку Карасиху... Або цнотливу роботягу Наталку Полтавку... Або меланхолійну таємничу чарівницю Марусину Чураївну, від якої не знати чого чекати: трути в борщ чи пісні в скарбницю духовності... Ні... Жоден образ не підходить... То що робити накажеш? На мудру Роксолану ти не тягнеш, хіба що хитрістю, але цього мало, сама розумієш... А на Марусю Богуславку – мужності не стачає... Доведеться шукати копил для твого президентського іміджу десь за готарем, себто кордоном, у чужих краях-країнах, коли тутешній народ за всю історію не спромігся бодай на одну королеву. Н-да, мамусько, доведеться попотіти над твоїм іміджем добряче, щоб його народ прийняв і полюбив, і пішов за ним у вогонь і воду...

– Ти був там? – обриваю дідькову бовтологію. – Бачив?..

– Бачив! Чорти його не взяли!

– Я питаю про неї...

– Відходить після переляку.

– Любий мій дідичку, більше так не роби. Гаразд? Та жінка справді ні в чому не винна... Винні радше наші преславні майстри... Але ходімо ближче до озера...







ЗРАДНИКИ



Гаспид, часом трапляється, буває сповна розуму, і тоді йому навіть можна подумки висповідатись, і поговорити душевно, і пофілософствувати, і пожалітися, ба, навіть пофліртувати... Що поробиш: на безлюдді і чорт чоловік. От і зараз, прочитавши мої світлі думи, вмент перевтілюється в бородатого пана в окулярах і піджачку-анцуґу початку минулого століття.

– Давайте знайомитись, – підігрую дідькові.

– Грушевський, – відповідає з гідністю Гаспид. – Перший державець, учений, поступовець-популіст... Той, на чиїй вулиці майже вся ваша власть незалежна (розуміється – від народу) товчеться...

– Що поробиш: що заслужили, те й маємо. Хай мені вибачать усі пани популісти, але що поробиш, коли, як довели численні наукові спостереження, дослідження та уроки історії, у переважній більшості своїй наш рідний народ – це народ-люмпен-чорнороб, хлоп-холоп, смерд-робучич, не спроможний ані владу собі вибрати, ані народити свою патріотичну аристократію, свою національну еліту. Усе поспіль, що народжувалося в його надрах і вискакувало нагору – було зрадливе, ненажерливе, недалеке, з колиски – зденаціоналізоване і продажне. Ото лиш на ноги зіпнеться, лиш в колодочки вб’ється – об’їсть народ, як коза липку, обкраде, капшук – в зуби і у табір ворожий: з порога виблядок турчиться, польщиться, волощиться, какає-штокає, прізвище батькове міняє на сусідське. А народу, що здивовано дивиться тій еліті сраній услід, псячий перекинчик з-за чужого тину кричить: зрадник, запроданець, мазепинець, бандерівець!..

– Та що дивуватися, пані, – зітхає пан Грушевський, – коли суть зрадництва проста, як правда: зраджують тільки себе... От і виходить, що всю свою історію чільні українці зраджували тільки себе, залишаючи народ без голови, без еліти, без ідеї.

– То, перепрошую, якщо ті батькопродавці – голова, то виходить, що народ, вибачайте, язик не повертається вимовити?!

Лже-Грушевський аж зашпортався від сміху: окуляри в траві шукає, із анцуґа-піджачка випадає...





ЕЛІТА



– Ой мамусю, до чого ти ведеш, лукава, ой лукава?! –питає.

– До озера, – сміюся. – А паралельно – до істини, себто до того, що, як не крути, а в певній мірі саме незалежність дала шанс українцям нарешті сформувати свою національну еліту. Свою проукраїнську аристократію. Слава Богу, вчасно підоспіли гроші діаспори, хоч комусь та помогли вискочити нагору. А нам із Кирилом – зорганізувати Ліґу "Народна ідея”, обзавестися газетою, видавництвом із друкарнею, парою магазинів, акціями кількох підприємств.

– А! – розчаровано квасніє антихрист. – Ти знову своєї... Ти, мамцю, як та стара повія, що після смерті у рай преться... Але нічого – говори, а я тим часом в озеро беркицьнусь, рибки наловлю або раків і пришпилю тобі до...

– Щезни, маро! Тьху! Перебив на самому злеті мислі!

Дідок в окулярах підскакує і, перетворившись у кульбіті на золоту рибку, летить метрів двісті в повітрі і з плюскотом пірнає у небесну воду, що сліпить очі густими білими іскрами.

Я зітхаю услід капризному слухачеві і сумно повертаюся до свого внутрішнього монологу:

– Зрозуміло, що мене дивують, ба навіть ображають оті плачі з-за океану: "Ми збирали свої криваві центи на розбудову України, а вони збудували собі хороми...”

Але, дорогі панове, що ж то за держава буде, коли її депутати чи там міністри перебиватимуться з хліба на воду по клопівниках та їздитимуть у метро на службу! Самі ж то ви, хоч не видно серед вас ні сенатора, ні міністра, з карів не вилазите і квартири собі на Хрещатику прикупили...

Та й чи не ви нас вчили жити? Чи не ви провокували захланність своєю житейською філософією: коли він мешкає в такій псячій халабуді, не має штанів про свято, то він того вартий. Водночас декому в капіталістичнім екзилі так хотілося, аби совіти нас тут усіх видушили, аби було за ким плакати та ганьбити режими. А чи самі бодай погляд спинили на якомусь неімущому, злиденному, рядовому, а тому безправному правдоборцеві? Ай-я! Бажали справу мати лише з відомими, чільними, посадовими. Закриваючи очі на те, що всі ті колишні чільні та посадові виростали не лиш під зорею радянської влади, а ще й під полою шинелі Дзержинського... Ви ж бо про те знали! Але ж кажу: прощали, бо з чесними дурнями нічого не збудуєш. Ви хотіли руками таких, як Кирило, збудувати прихильну до себе Україну, і разом з тим – аби той Кирило нічого за те не мав! Ну, вибачайте...

Але – все те ще можна пережити. Гірше, що під нас, себто національну еліту, почали косити й інші... антиподи... Особливо перед виборами. Той, дивись, заговорив українською. Той розказує небилиці про козацьке коріння своє, що веде від самого Хмельницького. А інший, приватизувавши всі енергосистеми, прихопив заодно у родичі славного гетьмана Полуботка разом із його англійським золотом, третій "вдідовив” великого страдника Івана Сірка, змінивши йому... національність. Тож по всьому виходить на те, що на Січі одні греки, московіти та гебреї тусувалися! Агій, безличні, – як казали мої бабця солодкі Арехта. Було, правда, поміж них ще пару волохів і татарська кіннота... І хто це, скажіть, таке може витерпіти?! Коли б не ми з Кириком, то й України давно б уже не було, не те що ідеї української! А вам цента щербатого шкода!..

Он уже всі міністри та депутати через одного б’ються за право на славнозвісного предка... Всі "рідною” балакають. Коли треба, звісно... А партії? Що лиш не витворяють... Порозбирали собі в духовні поводирі письменників-класиків, поприкривалися ними, щасливі, що великі покійники не годні встати та до суду подати, або по писку надавати. А живі майстри слова, сіль землі, цвіт нації, совість епохи і т.д. – мовчать!.. Хоча, де ви їх бачили?.. Де стрічали? Хіба що на фуршетах з нагоди презентації якоїсь або в приймальній Ліги "Народна ідея” – у черзі за фінансовою підтримкою! Дайте! Видайте мій опус вєка! Авжеж! Розбіглася! Біжу, аж зашпортаюсь, розтицяти свою кривавицю по простягнутих липких долонях! Беріть, видавайте свої недолугі шедеври та обпльовуйте мене, безталанну! А дзуськи! От без книжок доведіть, що ви талановиті. Не вийде. Бо без книжок вас – нема. А я є! І скоро, дуже скоро можу залишитись єдиною драматургесою України, національною гордістю, як Кирило Тулумбас – народним заступником. Хоча... я добра! І мені не шкода ламаного цента для істинної еліти, для правдивих митців...

А ось і озеро! А де істина? Де істина, пане Грушевський? – роззираюся за співбесідником навсібіч і бачу, як іде він по сліпучій воді у свою історію, весь осяяний сонцем, і не тоне...

– Камо грядеши? – тихенько гукаю услід, та він не озирається і не відповідає. Але мені байдуже. Лягаю горілиць на теплий, густо зазеленений зіллям, пісок, під розлогою вільхою і заплющую очі.







ГРІХ



– От і вір жінці! Не встигнеш відійти, тіло освіжити, як вона вже з іншим грішить, за іншим тужить, лукава...

Над жінкою загусає темна кошлата тінь, схожа на тінь від стіжка сіна на двох тоненьких жердинках.

Але жінка, що звільна розкинулась на прим’ятих, приємно прохолодних пачісках лугової трави, не реагує. Вона спить на правому боку, тихо і солодко, підклавши під чорняву голову повну білу руку, і в цьому молодому безжурному сні здається теж молодою. Гола нога звабливо біліє з-під подолу барвистого сарафана, біліє, викотившись із пазухи, біла пишна грудь. Жінка спить і не чує, як чорна волохата рука гладить її шию, руки, груди, лоскоче під сарафаном стегно. Жінка не ворушиться, лиш солодко зітхає, заохочуючи до любовної гри.

– Мамусю, – каже невидимий спокусник, – ти така гарна сьогодні, що мене аж чорти деруть… І де тільки очі в того йолопа? Ігнорувати таку жінку… Слухай, чого це ми з тобою все сваримось, чи не пора нам і молодість згадати? Га, мамусю?

– А чого це ти мене мамусею кличеш? – ліниво крізь сон питає жінка, солодко зітхаючи.

– Бо ти мене виносила під лівою рукою зовсім молоденькою.

– Тоді я тебе буду звати татуськом, – розніжено лепече жінка.

– Ах ти ж збоченка стара! Знову захотілось побавитися в Едіпів комплекс? Знаю, знаю, як була ти закохана у свого батька, як ревнувала до матері і бажала їй смерті. Аж доки не запримітила те баба Арехта. Отоді вона, щоб вилікувати тебе від пристрасті нездорової, і почала підсилати у твою дівоцьку постелю нібито сільських хлопів, а відробляти мені доводилось… Аж доки ти не виїхала в місто і не покинула мене пасти бабиних курей…

– То це ти був, мармизо гаспидська?!

– А ніби ти не знала?

– Та здогадувалась, – усміхається жінка. – А тобі не здається, що як на поганого дідька ти став замудрим дуже? Фройда читаєш, Юнга, носа пхнеш куди тобі не слід... Пора вже вбивати... – Солона хвиля не відплаченої дитячої образи накриває її по самі очі, затуманює світ... Що знає той Гаспид дурноверхий із своїм Фройдом?! Який там комплекс, якого Едіпа?! Комплексом сироти страждало її не приголублене, забуте в горах єство. За всі ті десять років, коли вона вільготно дичавіла у своїх і бабиних горах, мама провідувала її зо два рази. Разом із батьком, звичайно. За першим разом вона привезла Людці голубу в білий горошок городську сукенку, яку щаслива Людя того ж дня благополучно подерла у зрубі на ожині, довівши маму до істерики. За другим разом втопила в потічку новенькі, привезені мамою, босоніжки... Істерика знову повторилася... Спостерігаючи з колючого малинника, як гірко, ніби за покійником, побивається за нещасними босоніжками мама, дівчинка відчула, яка чужа їй ця капризна, розніжена, білява і світлоока, зовсім не схожа на них з бабою і татом, жінка. В душечці зародилась підозра, що її справжня рідна і добра мама вмерла, а тато привіз їй злу мачуху. Підозра зміцніла, коли мама, народивши братика, взагалі перестала приїздити. Але тато навідувався: красивий, чорнобровий, чорновусий, з торбою подарунків. Людця тата обожнювала, чекала-виглядала, а дочекавшись, зависала на шиї, не зводячи з батька закоханих очей. З роками вдячна дівоча любов до тата переростала в її сирітському серці на палку жіночу пристрасть. Баба Арехта з тривогою спостерігала, як онука чепуриться і кокетує до тата, як загоряються недитячою жагою її блискучі ясно-жовті, наче цвіт курячої сліпоти, очиська, але по-справжньому злякалася, коли дівчисько, провівши батька до станції, впало їй в ноги і, палко стискаючи руки, зашепотіло:

– Бабо, прошу тебе, зроби так, щоб ВОНА і її та дитина вмерли, аби її не стало, аби тато був тільки мій.

Баба Арехта Фройда не читала, як не читала і трагедій Софокла, але баба знала, як клекотить і палає дика циганська кров, як казиться молодою кобилицею неприборкана плоть, волаючи любові. Надивилася стара відьма, і на що здатні дозрілі на бідних на доброго хлопа горбах п’ятнадцятки, та й хлопам не йняла віри, рідний він чи чужий...

Після цієї розмови батько раптом перестав навідуватися. Даремно чекала його Маргаритка всю весну і шмат літа. "Поїхав на заробітки”, – відказувала баба на її німі запитання. А впередвечір Івана Купала скупала її баба у діжці з дощівкою, настояною на любистку, наказала одягнути святкову, цятками бісерними вишиту сорочку і повела високо в гори на дику полонину зілля збирати...







ШАБАШ



Жінка на прим’ятому луговому зіллі зітхнула глибоко й солодко, провалюючись чи то в сон, чи то у транс. Так було щоразу, коли вона подумки поверталась у ту свою далеку першу відунську ніч. Знову перед її зором постали таємничо-суворі в тонкому серпанковому сяйві молодого місяця Карпати, а над ними низька темно-фіалкова баня неба, всипана величезними мерехтливими діамантами зір, яких, здавалося, можна було дістати рукою. І запахуще веселкове сіяння розквітлого зілля у високій по груди темній траві, і збудливо-п’янкі шерехи, зітхання та ледь чутні пристрасно-хтиві стогони купальської ночі, від яких шаленіла уява і п’янко закипала кров...

– Маргарито, – хтось покликав її глухим і низьким, ніби з підземелля, голосом. Маргарита здригнулася, лячно озираючись, і лиш тепер помітила, що вони на полонині не самі. У траві з легким шелестом снували, гасали і літали, переплітаючись, збиваючись у біло-молочні клубки, майже прозорі силуети нагих людських тіл. Але того, хто її кликав, поблизу не було. Лиш очі баби Арехти світилися до неї підбадьорливо двома жовтими світлячками.

– Не бійся, – самими губами сказала баба, – йди і – прийдеш...

І вона пішла, як сомнамбула, мов по воді, по глибокій траві, і стала перед тим, хто кликав. Він був високий і красивий, як тато. Але ще кращий і незвично, до запаморочення, до безуму – жаданий. Не розуміючи сама, що говорить, Маргарита прошепотіла так палко, що аж вогнем попалило вуста:

– Князю, бери мене! Візьми мене, Князю претемний...

І в цю мить потемніло небо, і чорний палючий вихор відірвав її від землі, і тисяча ножів уп’ялись в її тіло, і вона закричала диким звіром, і враз біль і страх розтанули, і все її тіло забилось, як рибонька, у срібній купелі незнаної насолоди і такої буйної торжествуючої радості, що душа її в тому вогні згоріла на вугіль...

Після купальської ночі Маргарита не впізнала себе: скупане у відьомській росі її темне циганкувате тіло ніби засвітилося рожевим спокусливим сяйвом, жовті очі позолотіли, шорстке волосся потекло по плечах вороним шовком, каламутячи місцевим парубкам і чоловікам розум. Але вона йшла лишень на поклик ОДНОГО ЄДИНОГО ГОЛОСУ.





ВІДЬМА



Коли прийшла пора покидати рідне село і їхати до міста вступати в інститут, баба знову повела з нею сувору розмову.

– Тебе чекає інше життя, не схоже на життя в горбах, – казала баба. – Нелегке, непросте життя серед людей, заздрісних, злих, захланних. Але бабина наука поможе тобі бути скрізь і всюди ґаздинею, ворогів перетворювати на щирих друзів, грізних начальників – на улесливих слуг, чоловіків – на вірних підданих... Май діло лише з хлопами, чаруй їх, прив’язуй до себе любощами. Хлоп забуває все, крім солодких любощів... Лиш за них він вдячний буває. А клятому, заздрому жіноцтву, що тобі, квіточко моя, ой як дозоляти буде, намагайся бути повірницею, аби знати, що воно думає... Будь мудра, як змія гірська, хитра, як лисиця, обережна, наче ящірка, вертка, як вивірка, солодка начальству, як мід, а на ворогів – гостра і замашна, як бартка. Сповняй, дівче, бабині накази і давай у тому світі сама собі раду. А як вже буде зовсім непереливки – клич стару Арехту, а в найтяжчу годину – Князя... Він любить тебе, Маргаритко!

Вона давала собі раду. Лиш за село виїхала, поміняла, як тепер кажуть, імідж: розправила плечі, розпустила по них чорну косу, а в жовті очі напустила золотого туманцю, крізь який час від часу зіниці її зблискували гостро, у рисі на полюванні. Хоч у паспорті була записана Людмилою, усім чоловікам представлялася Маргаритою. Спостерігаючи, яке невідпорне враження на незнайомців справляє її романтичне ім’я, була вдячна бабі Арешті, тим більше, що з кожною хвилиною відчувала, як їй стає з ним затишно і зручно, ба! навіть... безкарно і привільно, як у циганському таборі.

Маргаритою зійшла з поїзда на київському вокзалі, Маргаритою зайшла до театрального інституту, Маргаритою почала нове своє життя в столиці. Від старого, темного сільського прихопила тільки тайстру відьомських чарунків: шнурок, яким були зв’язані у трунві ноги покійного діда, недопалок свічки-громівниці, пір’я чорної курки, жаб’ячі кісточки, сушені котячі мізки і ще цілу купу всілякої чортівні про всі випадки життя; а також звичку носити зашите зліва у ліфчику приворотне зілля – для хлопів, сіль – ворогам в очі, цукор та мак, висвячені бабою в глухій карпатській церковці – на всіх решту, кому Маргаритка хотіла бути солодкою та милою. Аби таланило у всіх намірах і оборудках, за порадою баби Арехти переступала високі столичні пороги лише правою ногою, подумки наказуючи:

– Усі вороги в кут, бо я ґаздиня тут!

І вороги тушувалися, задкували, перетворюючись на поклонників її вроди, розуму, молодості. Але щойно виходили з поля впливу відунських чар, як знову перекидалися, мов ті вовкулаки, у лютих ворогів, надто жінки. І тоді кабінети й курилки аж шкваркотіли їхньою ненавистю: "Ти бачила цю смердючку? Цю проблядь табірну? Що вона витворяє з нашим начальством! Воно аж дуріє! А вона, шльондра бездарна, не те що написати свого – чужого тексту не може прочитати! – А нащо? Як вона, вибачайте, п...звєзда! А ето в нашей жізні, дєушка, главноє! Так що переймай, доки не пізно, передовий досвід! – Ти права! Головне – передок! – То хай ті козли і показують його по телевізору! І не питають: де інтелектуальні державно значимі передачі! – Е! Та що ти хочеш: у нашій професії часом і голови потрібні, не лиш... пз...пз.. звізди!”

І дружне – ги-ги-ги...

А в коридорах!.. Зміїне сичання... Гаддя, як весною в горах, – кублами-кублами! Бр-р-р! Заходиш – а вони врозтіч з-під ніг! А яке не встигло випорснути – чавиш, чавиш, чавиш... Ф-фе! Але ж усіх не перечавиш! А спокійно споглядати цей тераріум, якого й дуст не брав, терпіння не напасешся?! Отже, хоч-не хоч, а мус було маком-самосієм морити та зіллям приворотним хмелити, аби вони, усі ці курви незатребувані, як вівці до потічка, знову бігли до любої Марґусі зі своїми таємницями потаємними та печалями невтоленними, а хлопи – за матні хапалися та водно начальство злодійське шпетили за розбазарювання державних коштів. Тьху! Але ґав не ловила, а складала все те "у досьє” – про всяк випадок, а тих випадків, як ми знаємо, в житті – ого! І скоро, дуже скоро вже тримала кого треба у своєму чіпкому кулачку так міцно, що їм нічого не зоставалось, як, ненавидячи, дружити з нею і всупереч власній волі творити довкола її гівничності, як вони, прочумавшись, лаялись, дружну челядь.

Організаторські здібності Марґо вперше були гідно поціновані в інституті (обранням незмінним комсоргом курсу), вдруге – на телестудії (призначенням її, зелепухи, редактором літературно-мистецьких передач), а пристрасть до чужих таємниць – в одній секретній установі (визнанням неперевершеним бійцем невидимого фронту – пожиттєво). О, це була ще одна гріховна грань її щедро талановитої душі! Що не кажіть, а немає більшого морального задоволення, як служити батьківщині, розправляючись зі своїми недругами – доносами на них, та ще підписуючи ці доленосні інформації незвичним, ба, навіть дикуватим для комуністичної доби символічним псевдо – Княгиня!

Тож баба Арехта могла спокійно й далі колотити своє відьомське трійло та обпоювати ним перелюбників усього підгір’я: її Маргаритка у далеких світах давала собі раду. Аж до того дня, коли її приставили освєдомітєлєм до Майстра. Вона злякалася: така людина... та як... та він...

Щоб зняти її переляк, куратор інституту, якому вона щотижня здавала доповідні на студентів і викладачів, завів її у потаємну кімнату в підвалі головного корпусу, де такий самий сірокостюмний, але старший роками і чином ґебіст проінструктував Маргариту детально, як узяти голими руками недоступного Майстра. О! Той сіроштанний був великий спец, або, як тепер кажуть, профі! Радив не цуратися жодних засобів, особливо... інтимних. Навіть проілюстрував інструктаж яскравими картинками із власного досвіду, коли йому доводилося ради державної безпеки, скромно кажучи, трахати жон високих партійців, сановників та воєначальників, аби вивідати, чи не затівають у цей час їхні муж’я заколотів.

– Незабутні враження! – цинічно скалився, обмацуючи масним поглядом принади Маргарити. – Так що – вперьод грудью! І нікакой осєчкі! Тим більше, що один із найуславленіших літературних небожителів насправді людина слабка, ласа до молоденьких творчих дівчаток, яких йому постачає час від часу на дачу директор кабінету молодого автора Боря П’янчук. Тобі, дорогенька Марґусю (від цього звертання, схожого на "дурненька Марусю”, її покоробило), тільки й труду, що одягнути міні-спідничку, розпустити косу і явитись із власними віршами до Борі, а за Борею затримки не буде... Але дивись мені, на цього покидька не розмінюйся, бо він частенько любить дорогою на дачу першим знімати пробу... Хай вдовольняється тими, на кому вже нема де ставити клейма! І– грай! Більше грай! Ти ж – актриса!

Що ж, це вона любила – грати! Подобалось уживатися в нові ролі, які придумували для неї сценаристи та режисери з органів. О, це була не просто гра... Це було диявольське ловіння душ!


Категория: 47 | Просмотров: 746 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011






КОРОНАЦІЯ



Жінка ніби пробудилася, стріпнула головою, глянула на годинник на лівім зап’ясті: о пів на сьому вечора... Проминула якась мить, а здалося – половина життя...

Призахідне сонце червонило стовбури старих сосон, грало світлотінями в молодому підліску. Гостро пахло розігрітою сосновою смолою. У прибережних вербах оживало потомлене спекою птаство. Як у тому далекому сні, що наснився їй після смерті Ярослави, коли до неї прийшла сірою жовтоокою вовчицею баба Арехта і сказала:

– Не бійся, моя квіточко, пекло не таке страшне, як його малюють...

Наразі розтроюдженій ворохобними спогадами циганкуватій жінці до скрежету зубовного захотілося бути доброю, лагідною, приязною до цілого світу, навіть до цієї набридливої пекельної личини, що свинячим хвостиком теліпається за нею з тих пір, як вона востаннє бачила бабу Арехту живою...



...Баба кликала її. Кликала не один день. Вона лежала на широкому дерев’яному тапчані, застеленому прив’ялим зіллям і старим облізлим ліжником. Лежала чорна та темна, бо вже котрий день не могла переставитись за невидиму грань між тим і цим світом. Лежала баба одинока і всіма покинута. Сусіди боялися приступитися, бо вже котрий день круг бабиної хати коїлося щось несусвітне – то в комині крізь ніч вовком вило, то ревло худобою, то гупотіло невидимим кінським табуном, то підіймало дранковий верх, як гуцул крисаню для добридня. А коли сільська фельдшерка наважилась поріг переступити, то так турнуло її в груди, що бідна ногами вкрилася. Не помагали ні молитви, ні служба Божа, яку панотець Валерій правив третю добу поспіль у старенькій сільській церковці. Князь бушував. Князь люто боровся за бабину запропащу душу: каламутив, ворохобив буревіями оболоки, ламав ліси, збивав хвилю на Черемоші, трусив горами, як торбами. Небеса на те сатанинство відповідали громом і блискавкою, панотець Валерій – церковним передзвоном.

Третій день над селом бушувала гроза, під селом двигтіла земля, а радіо передавало про шестибальні циклічні землетруси у румунських Карпатах.

Під вечір на третій день, коли приїхала Маргарита, стихія несподівано вгамувалася. Перелякані сусіди здалеку спостерігали, чи впустить її в хату нечиста сила. Нечиста сила впустила Маргариту. Сусіди полегшено зітхнули, а баба Арехта, втомлена, ніби вона щойно косу з рук випустила, сказала, світячи з темного смертного одра жовтими очима:

– Зачекалась я тебе, Маргаритко. Вже й жаль мала, але бачу, що даремно... Сідай і слухай, бо час мій стікає... А твій – сили набирає. Тож – слухай бабу: не журися, що самотня, що невезуча. Все будеш мати, чого душа запрагне. Чоловіка будеш мати і не мати. І не одного... Але то – пусте... Зате будуть статки і маєтки, слава і власть, та мус будеш за те все платити здоров’ям. Не раз за те все буде виймати з тебе душу Князь та мордувати тіло. Але – терпи. Бо все втратиш. Будеш мати дитину – дівку, несхожу на тебе, а через те досада і туск обсядуть тебе. Любити будеш, але, як прийде пора найвища, віддай її Князеві, як я тебе віддала. Така доля жінок нашого роду... А тепер – або верх здіймай, або те, що відаю – знаття відьомське переймай...

Маргарита, хоч і чекала цієї миті, здрейфила. Боялася Князя, але найбільше лякали віщування про дочку.



"Але ж чому... Князеві, коли Бог дає дітей?!” – хотіла заперечити, та слова кулешею пісною збилися в горлі. Тож стояла слупом і дивилася на чорну худу бабину руку, що тягнулася до неї, здавалося, з темної трясовини лісової багни-трясовини, аби потягнути за собою, і з жахом розуміла: пізно противитись, вороття назад нема. Відчувала шкурою – за спиною провалля пекла, на смердючих задвірках якого вона й зогниє. І... стиснула холодну, як смерть, бабину долоню...

І в цю мить у комині заухкала, зареготала упирем сова.

– А тепер, – зітхнула полегшено баба Арехта, – я можу йти. І ти йди. Не тривож християнськими погребальними обрядами моє тлінне тіло, бо воно належить не цій земля. За поконом мого племені мала би збудувати мені усипальню золоту, але я сама, межу переступивши, про себе поклопочусь. Іди. І не оглядайся. Віддайся на волю того, в чиїй власті від нині.

Маргарита хотіла заперечити, але бабин лагідний погляд виштовхав її в груди із хати, освітленої тільки блідим місяцем, що царював над втихомиреними сонними горами. Востаннє окинувши оком рідне подвір’я, Маргарита пішла, майже побігла за дорогою, що вела до залізничної станції. Крадьки. Майже тікала, намагаючись не думати про бабу Арехту, що бездиханно спочивала після мук пекельних на битій, як циганські дороги, долівці. За селом її розпалене бігом тіло раптом підхопив зимний, як протяг із підземелля, вихор, і підкорившись йому, як течії Черемоша, вона забулася, загойдалася у солодкій напівдрімоті.

Коли ж на маленькій станції в райцентрі сідала у вагон вузькоколійки, оглянулась: нічне небо над горбами враз спалахнуло і згасло. То згоріла і згасла суха, як тріска, рублена хата баби Арехти разом з їхнім минулим. І сліду не лишилося. У пам’яті односельців – теж. Ніхто ніколи більше не згадав ні стару відьмачку циганку, ні молоденьку відьмочку. Ніби їх ніколи й на світі не було.

Може й не було. Бо через ніч на столичний перон замість Маргарити ступила прекрасна незнайомка з іконними золотими очима.







МАРГАРИТА



Жінка сиділа на ріденькому крихкому лісовому зіллі і спостерігала, як по руці – від долоні до ліктя – повзе, залишаючи пекучий слід, ясно-зелена волохата гусениця. Жінка думала: якщо дивитися на гусеницю з точки зору Божеської любові до цілого світу, то й цей гофрований згусток живої матерії здається вершиною досконалості і краси. Коли ж із ненавистю чи образою, то один вигляд цієї безневинної стружки з-під рубанка Творця може викликати стрес від огиди.

Так і ближні. То любиш, то ненавидиш, то захоплюєшся, то проклинаєш.

Жінка заплющує очі, зосереджується, подумки вертається у свій маєток. Кирила нема. На подвір’ї пахне смаженою картоплею і шашликами. Біля мангалу – зосереджений Кібчик зглитує просто з шампура золотисті кавалки м’яса. Твар ненаситна!.. Замість того, щоб посуд на кухні помити. На другому поверсі у своїй спальні на зім’ятих простирадлах валяється Дара. Жінка пильно роззирається: на щастя, Гаспида не видно. Певно, накручує Майстра, лукавий. Жінка підозрює, що останнім часом чортисько часто зазирає до Майстра погалакати на політичні теми, але не розуміє – з якою метою. Невже Князеві бракує ще одного вірного пса в особі цього геніального циніка? Та й узагалі цікаво: на які подвиги гуртує Сатана своє воїнство? Десь читала вона, що у невизначеному і неоглядному майбутньому Україна має стати полем останньої битви Добра зі Злом... Невже це майбутнє уже настало?!

Жінка зосереджує всі свої сили, сконцентровує увагу, аби зазирнути в лісову барлогу Майстра, але в очах – непроглядна темінь.

"Дракуле! – шаленіє жінка, збагнувши, що Князь не бажає відкривати перед нею, нікчемною, свої карти. Тьма з ним! Стільки б горя було у неї! А тому вертається у вітальню, вмощується у м’якому кріслі, вмикає телевізор. Поклапавши пультом дистанційного управління, погулявши телеканалами, з огидою вимикає. Жах, ні на чім око зупинити: одна стрілянина, вбивства, смерть. Схоже, Україна за роки так званої незалежності перетворилася на звалище не тільки радіоактивних відходів, а й отруйного сміття чужої маскультури. І на цьому теж не один патріот нагрів брудні руці. А мовчать! А не бачать! Як повилазило! Не знають!

Зате вона знає всіх поіменно. Але не буде начитувати, бо як в одній мудрій книзі сказано: не судіть, та й вас не зачеплять... Це – раз. А по-друге, смішно гордитися цнотою в борделі. А по-третє, чорт з ними!

– Я тут, мамусько! Не відходжу від тебе ні на крок. Ти сьогодні така красива й одинока... Може, пустиш до середини...

– На тебе, нахабо бісова, вже й злости не стачає... Чого ти трешся, чого в очі прешся? Пішов би ліпше полоскотав яку зачамрілу феміністку, дивись, розродиться еротичним шедевром на кшталт:



Я полощу в гірському потічку,

як у пінних, у білих молоках,

свою чорну зів’ялу чічку,

що чекає сто років на хлопа.



– Овва! Так ти, мамусько, ця, як її... Ахматова!

– Я – Шекспір, ідіоте!

– А... Вибач, то ця гормональна драма... автобіографічна?

– Як тобі відомо, мармизо гаспидська, я хлопа – маю.

– Авжеж, маєш…А хочеш побачити, хто ще має твого хлопа?

– Що-що?

– А те, що чуєш. А коли заплющиш вирли свої ясні, то ще й побачиш.

– Ну-ну, давай, – вдаючи, що їй байдуже, жінка грайливо примружує очі і враз зривається криком:

– Неправда! Цього не може бути! Вона моя подруга…

– І не тільки! Ще й посестра... Точніше, кхи-кхи... двійник-замінник... Ади, як ввихається коло Кирика, справді, як коло рідного...

– Сука, я ж їх уб’ю! Де вони? Кажи, рогатий, де зараз цей упиряка і ця...сука?!

– Та ж в управі! Народну ідею вергають на верховини сонячні!

Жінка зривається на ноги, зла і чорна лицем, як голодна пантера. Люті ревнощі, образа, прагнення негайної розправи стрясають нею, як землетрус Говерлою.

– Я хочу, щоб була п’ятниця, тринадцяте! – кричить жінка. – Чуєш, Князю вічної темені, пане гієни огненної, володарю душі моєї. Я хочу помсти! Хочу пити, пити її кров, насолоджуватись її приниженням. Чуєш?! – в лютій сліпоті топче землю, дряпає її пещеними пальцями, трощить зілля, ніби хоче продертися в самі тартарари.







ПАДІННЯ



І раптом... світ темніє. Просто перед жінкою з-під землі чорною рухливою лійкою виривається піщаний смерч. Він росте, розростається увись, розтікається лісом, ламає, вириває з корінням кущі і дерева, і хтось питає її утробним, здавленим голосом:

– Безумна, чи знаєш ти, якою дорогою ціною заплатиш за свої жіночі забаганки?

– СССатано, безчесний Сатано, і це ти мене питаєш про ціну? Мене, яка заздрить найостаннішій бомжисі, яку гріє під мостом послідущий п’яниця? Чи є більша ціна, ніж самотність, непотрібність, зневаженість людиною, в яку вклала життя?! Кажи, гаде теменний!

– Прикуси язик, відьмо! Доки я не розізлився і ще чую тебе, замовкни! Ненаситна, то ти хочеш мати все, а для бідної бомжихи шкодуєш навіть теплого боку немитого п’яниці? Гірше – ще й заздриш?! Маргарито, я не впізнаю тебе! Невже щастя – не в багатстві, не в спокусах і розкошах цього світу? Але мені нічого не коштує ощасливити тебе!

Жінка не встигає заперечити, як уже летить сторч головою кудись вниз, залишаючи високо вгорі осяяне неонами місто, дорогу з автами, схожу на довжелезні разки ялинкових гірлянд, сміх людей, переривчастий гул електропотягів. Невже – в тартарари?! Жінці світ паморочиться від страшного здогаду, але – пізно: вона вже сидить, ніби нічого не сталося, ніби вік так сиділа, прихилившись до "бика”, що підпирає міст "Метро”, і замріяно дивиться на дрібні хвильки, що дружною зграйкою періодично набігають на піщаний берег. Жінці навдивовижу гарно. Вона трішки п’яненька і трішки щаслива. Поряд... О, кого вона бачить! Невловимий бабій і волоцюга – Кирик! Термоядерний самогон, яким розрахувався за видраєну яхту нардеп Фекалюк, приємно гріє порожній відучора шлунок. Млосне тепло з живота розтікається тілом, веселить душу. Жінці хочеться погомоніти, але бідний Кирик, збитий із ніг сивухою, одуріло хропе, поклавши їй на коліна нечесану і немиту голову. У збитому, як лямець, липкому, всіяному гнидами, пушку весело побрикують жирні блощиці. Жінка, вловивши котрусь на льоту, зі смаком потріскує чорними нігтями. Від води тягне вечірнім холодком, але жінці тепло і затишно під Кириковим ребристим боком, тягне на сон, повіки злипаються-злипаються... Але – наче хтось гукає її. Жінка лупає закислими очима і розтягує в усмішці чорний беззубий рот. Так і є: Даруня! По-теперішньому – Даша! Дочка стоїть на палубі білої, щойно видраєної Кириком яхти нардепа Фекалюка. Вона така струнка, гарна й бадьора, що жінка аж плаче від радості за успіхи дочки: ще недавно воно, біднятко, мусило заробляти собі на хліб, супроводжуючи дорогами країн СНД тих неотес-далекобійників. А нині, як порядна панна у кіно, шле повітряні поцілунки татові з мамою із білої яхти, всім своїм респектабельним виглядом демонструючи предкам під мостом, що Фекалюк платить за рейс більше, ніж оті смердючі перевізники.

Дашуня посилає останній повітряний поцілунок і зникає в каюті білосніжної яхти, а жінка вдоволено облягається на ніч, але якась сила струшує її, мов кошеня, і здавлений утробний голос каже:

– Е ні, ти цього щастя сіросвитного ще не заслужила, ще помучся, потіпай свою прокляту душу. Що хотіла – те й маєш. Іди і слухай.

Чорний піщаний вихор грубо вириває її з обіймів з-під боку ще, слава Богу, теплого Кирика і хряпає об асфальт перед офісом "Народної ідеї”, над ґанком якого розвівався синьо-жовтий прапор.
Категория: 47 | Просмотров: 676 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011






ПОХОРОН



– Ідіот! – лайнулася бомжиха і рвонула на себе дубові вхідні двері. Старий вусатий консьєрж здивовано озирнувся на скрип, полупав очима і знову заснув на своєму стільці. Жінка хотіла його построїти, але тут саме зі сходів, мало не збивши її, скотився зав. оргвідділом "Народної ідеї” Кость Поливаха.

– Тобі що – повилазило? Чи я – невидимка? – скрикнула жінка, але, не почувши власного голосу, вжахнулася: – Невже вмерла? О-о, так і є: мене... не видно?! Значить –нема!.. Я вмерла, і тільки душа ще побивається на цім світі! Чортів Вельзевуле, як ти посмів порушити угоду? Я ще не хочу ТУДИ! Я ще хочу жити! О, п’яні б чорти б тебе дерли, клятий Князю! Як ти міг?!. А це ще що: на столі – мої книжечки, видані "Народним видавництвом” (як їх мало і які вони тоненькі!), опертий на стіну мій портрет, перев’язаний навскіс чорною биндою (могли б і кращий знайти). Віялом останні примірники часопису "Народне слово”, теж із моїм портретом і некрологом...

Що-що?!! Ме-не... в-би-ли?! Скинули з мосту Метро? Автомобільна катастрофа? І з якої причини? Що вони тут пишуть? У "Народному слові”, ясно, одні дифірамби! Йо-ма-йо! А це хто припер сюди цю паршиву жовту газетку?! Ну й сучий син... "Дружина відомого політичного діяча, народного депутата України всіх скликань Кирила Тулумбаса була знайдена позавчора мертвою під мостом Метро. За даними судмедекспертизи, її зґвалтували, а потім задушили. Такий кінець важко назвати несподіваним, оскільки покійна відзначалася, м’яко кажучи, буйним норовом, схильністю до ризикованих пригод і звичкою носити при собі чималі суми готівкою. Де вона їх брала, встановить слідство. У наближених до цієї сімейки колах подейкують, що леді Марґо мала тісні зв’язки з міжнародною наркомафією, торговцями живим товаром, володіла нічними клубами і будинками розпусти, які іменувала "салонами краси”, це окрім видавництва, газет, які працювали під "дахом” громадської організації "Народна ідея”.

О дракулє!.. Сто чортів тобі в бік, триклятий брехуне!



Не тямлячись, жінка біжить на другий поверх. І не розуміє: вона вмерла чи ні? Чи це просто чиясь невдала містифікація, підлий розіграш? Куди не глянь – веселі, майже щасливі обличчя наймитів. Мало в карти не грають на животі в покійниці.

– До речі, де ж я? Невже ще в морзі? Бр-р-р! Двері в кабінет Кирика – президента ліги "Народна ідея” – зачинені. Видно, тужить. В приймальні – три кумасі: секретарка чоловіка і дві моїх заступниці – з газети і видавництва. Шепочуться, мов три зміюки шелепають у торішньому листі.

– Кажуть, вона була п’яна в дим...

– А я чула, що вона часто платила зекам... покидькам всіляким, щоб її... той...

– Я знала, що вона добром не закінчить... Ви ж бачили, як вона казилася останнім часом, як біснувалася... Мов перед смертю...

– Ой, не згадуй! Що ми тоді пережили! Все їй – не так, не те, не туди!.. Слава Богу, що прибрав...

– Ти що? Як і прибрав хтось, то не... Той, що ти кажеш... Богові такої відьми не

тра... А вдівець що поробляють?

– Як у тому анекдоті... самі не знають, що з горя виробляють уже другу добу з Наталкою...

І заляскали злостивим сміхом, як долонями по голій дупі.

Жінці хочеться повбивати кумась, але нетерпіння пересвідчитись у почутому, пхне її у двері кабінету.

– Протяг, – хихочуть кумасі, і аж лобами б’ються, так хочуть зазирнути у щілину.

Розпашіла Наталка відскакує від бурячкового Кирила, у два скоки опиняється біля дверей і, хряпнувши ними, сичить:

– Ссуки, у дірку замка підглядають... Кажу тобі, чим скоріше відбудемо похорон, тим скоріше перестануть балакати...

– Ти права! Не хотілося б, щоб дитина чула весь цей бруд... про свою маму-шизофренічку...

– Нехай чує, менше рота буде відкривати... і на спадщину теж... До речі, найкраще для нас усіх буде, якщо ти відправиш Дарку зразу ж після похорону десь за кордон. Що їй тут робити? Хай світа побачить... А то сидить маком на дачі, наче...

– Треба подумати...

– Думати треба, як присвоєні твоєю покійною... гроші повернути...

Ах ти ж мародерка! Стерв’ятниця підла! Теж мені ще возомніла себя престолонаслєдніцей, кінська голова, твою мать! Власне, мій удівець міг би захомутати і молодшу мені на заміну, і достойнішу, як ця стара шльондра! Хоч би в постелі шлюбній не жаль було програвати...

Але жінку більше ці двоє не цікавлять. Тьху і ще тричі тьху на них, покидьків! Та й на весь цей диявольський спектакль. Її пече інше: завіщо її позбавлено... можливості насолоджуватися тим, що вона з таким трудом напташила? Чому так рано... так безглуздо?..

Доконав жінку убогий сосновий, оббитий синьо-жовтою тканиною гріб, що сумно самував у залі засідань, і купка дешевих паперових вінків: до речі, якщо вірити газетам, минає третій день, пора б і... а тут ще й кіт не валявся. Чи не збираються вони мене поночі загребти на якомусь цвинтарі на околиці, як останню...?! От бля..! А вигляд у мене! Вай! Морда синя... як в алкоголічки... Ганебище! Хоч би підмалювали! От злочинці! І що робити? З кого питати? Якби була жива, чи бодай воскресла, повбивала б! А Кирика поганого б... за яйця до люстри підвішала... Але нічого, як не вдасться випросити в Князя відстрочку, то в пеклі Кирика почекаю...

– Багатому легко жити, та важко вмирати: з собою ж нічого не візьмеш на той світ, доводиться на цьому все залишати... А це, певно, таки дуже нелегко... – покійниця аж перечепилася через ту філософію, що долинала з коректорської. Зазирнула у прочинені двері: хто ж там такий мудрий? Ти ба! Розверзлась словом безсловесна Галина Карпівна... Ну, дають!

І раптом жінку охопив такий розпач, така мука, такий жаль за втраченим земним раєм, за такою, здавалось би, нікчемною дурничкою, як просто... перекинутися слівцем із бідною коректоркою, дати ляпаса Кирикові, звільнити з роботи підступну заступницю-подругу, врешті – не бачити себе в цій убогій труні... що вона завила совою, лякаючи розслаблену її наглою кончиною челядь.

Гаспид, певно, добряче настраханий жорстоким вчинком Князя – передчасною відправкою Маргарити в тартарари, вискочив радісно зі щілини в підлозі, підхопив її виття, заохочуючи до шабашу всю місцеву чортівню. Наразі "Народна ідея” заходила ходором, із зали засідань вилетіла, як торпеда, домовина, але чомусь уже оббита червоним оксамитом, і пішла – колами-колами! – по управі, а за нею – барвистою зграйкою – дешеві паперові віночки, а за ними залопотіли некрологами, як гуси-лебеді крильми, газети. Обезуміла челядь кинулася врозтіч, хрестячись та волаючи до Бога...

Та враз усе стихло. Трунва з покійною загуркотіла додолу з-під самої стелі. Із дверей кабінету випав з вінком на шиї посірілий Кирило.

– Лікаря! Попа! – зарепетувала сука-подруга Наталка. На першому поверсі запахло ладаном – привезли панотця. На другому – повіяло сіркою, і глухий утробний голос сказав, звертаючись до видимої лиш йому душі Маргарити:

– Я можу повернути тобі твій рай нечестивий, але в обмін... сама знаєш на що...

І бліда, як сама смерть, Маргарита відповіла:

– Я згодна.





ПОЛІТ



Саме в цей час, коли бліда, як мертвецький місяць, душа Маргарити сказала Князеві, що згодна, панотець Юрій вийшов за двері ліги "Народна ідея”, дивуючись, що він тут робить о такій пізній порі та ще на Купала. Але ще більшим було його здивування, коли побачив, як тої ж миті з вікна другого поверху вилетіла стоячи у здоровенних ночвах (чи то, Господи прости, в домовині) розпатлана мара з місяцем замість обличчя і, круто набравши висоту, полетіла в напрямку Святошина. На плечі у жінки сидів не то ворон, не то... свят-свят!.. чорт рогатий...

Панотець, осіняючи себе хресним знаменням, кинувся бігти нічним Києвом, і біг доти, доки не розвиднілось йому перед вратами Михайлівського Собору.

Тим часом постаріла на тринадцять життів Маргарита летіла в темному небі над Києвом, і душа її грішна замерзала від холодного північного вітру і важкого передчуття. Ніби з чимось чи кимсь прощаючись, домовина зробила коло над Дніпром, далі – над безлюдним Хрещатиком, пролетіла повз темні вікна порожньої квартири. Коли підлітали до Пущі-Водиці, Маргарита побачила, як долоні, свою дачу, темну хмару над нею, і серце її болісно стислося. Вона хотіла заплакати, але не посміла. Хотіла кинутися вниз головою, але мов приросла до свого летючого човна. Над нею і під нею була безодня. Чорна бездна зяяла у душі Маргарити.

Гаспид сидів на її плечі, як на краю безодні, і боявся поворухнутися. Але те, що їх чекало попереду, було страшніше за безодню.

Вони летіли все далі й далі на захід. Позаду залишилось неонове сяєво столиці, внизу проминали дрібні розсипи нічних вогнів Фастова, Вінниці, Жмеринки, Хмельницького... Осяяні місячною повнею поля, ліси та переліски, кучеряві села, рухливі стрічки залізниць та автошляхів, тьмяні свічада ставків, лискучі змійки річок... Маргарита і не уявляла собі, яка красива нічна Україна. В небі над Чернівцями летюча домовина взяла злегка на північ, піднімаючись усе вище і вище, аж доки не причалили до вершини безлісої гори, над якою легенько погойдувався здоровенною повітряною кулею блідий, як мрець, місяць. Все було, як і колись: у високій темній траві роїлись світлячки і снували голубувато-молочні тіні. Торкнувшись землі, Маргарита теж стала тінню і, як сомнамбула, пішла туди, де в потойбічнім сяєві місяця чекав на неї Князь.





КНЯЗЬ



Князь, зодягнений у чорну з голубою іскрою опанчу, в чорному капелюсі, широченні лискучі криси якого затіняли його обличчя, височів, як на сизій хмарі, на троні з переплетених у сороміцькій похоті людських тіл, що двигтіли і колихалися, як човен в нічному морі, в оточені сильних світу цього, схожих у своїх чорних смокінгах, накинутих на голе тіло, на пузатих пінгвінів, і похмуро чекав, коли Маргарита підійде ближче.

Завдовжки у три життя здалася Маргариті та коротка дорога до Князя. Бридке холодне гаддя цупким мотуззям в’язало ноги, сплутувало крок, волохаті лаписька хапали за голі груди і стегна, огидні мармизи тикалися в обличчя, намагаючись збити її з ніг, повалити у високу, холодну, як повінь весняна, траву. Навсібіч відбиваючись від п’яної нечисті, Маргарита шукала очима порятунку, ковзаючи поглядом по знаних із газет і телебачення обличчях перших людей планети, впізнаючи серед них і декого зі своїх знайомих – наших – вождів та урядників, але всі вони холодно відводили очі, або похітливо обзирали її, почухуючись у сороміцьких місцях.

Нарешті Маргарита підійшла і, звівши на Князя очі, стала – як скам’яніла. Чи то Князь був уже не той, чи вона була вже не та, що колись, бо в її змертвілому серці не ворухнулася жодна жилка, не спалахнула жодна іскра.

Чорна крисаня над нею ледь хилитнулася, і глухий, підземний голос строго сказав:

– Маргарито, ти надто довго випробовувала моє терпіння. Занадто довго, щоб я тобі простив. А от чоловік твій виявився набагато розумнішим і зговірливішим (тут Маргарита здригнулася, їй здалося, що зовсім поряд лякливо прошмигнула схожа на Кирилову бліда гола тінь). До речі, попри твої слізні прохання... Але ти ще не виконала сповна свою маленьку задачу у моїй грандіозній супермісії, тому я вирішив поки що залишити тебе у твоїм нечестивім земнім раю, однак... ти знаєш, за яку плату.

– Знаю, Князю, і готова, – прошепотіла Маргарита, і їй знову привиділось, що зовсім поряд, але вже праворуч, прошмигнула підлим Іудою Кирилова перелякана тінь.

– Приведіть її, – наказав Князь.

Маргарита щосили склепила повіки, але все одно бачила крізь них, як два дебелі, фіолетові, як нігерійці, чорти підвели попід руки напівсонну Даруню. Однак, уздрівши Князя, дівчина враз стрепенулася, залементувала, пристрасно палаючи очима, як обкурена наркоманка, та ридаючи від пристрасті, мов... колись вона, юна Маргаритка:

– О Князю, бери мене! Візьми моє тіло і душу! Прошу тебе, прошу, прошу...

– Дивись, Маргарито, добре дивись, за ЩО ти купила в мене собі рай. – Голос Князя, холодний і жорстокий, різав Маргариту на криваві кавалки: – Дивися, жінко, продажніша за Іуду Іскаріота, пекельніша за пекло, дивись і не плач.

І Маргарита дивилася сухими до різі очима, як Князь брав її невинне дитя, брутально і хтиво, наче Кирило в сауні малолітню київську повію, дуріючи від болю, стиду і гніву, проклинаючи свою захланність, свою ненасить... свою сучу долю.





РОЗПЛАТА



Жінка розплющує очі, довго-довго дивиться в нічне небо, на якому гойдається величеньким зеленим яблуком місяць. Жінка хоче поворухнутися і скрикує від болю: все тіло її ниє і болить, ніби на нім сто чортів горох молотили. Жінка згадує сатанинський шабаш, Князя, а далі питає:

– Гаспиде, де я?

– Там, де й була вчора, – в лісі біля озера.

– Гаспиде, чому я така безнадійно самотня? Чому нехтує мною останній дідько, Гаспиде? – жінка починає тихенько, жалібно скімлити.

– Не скажи, мамусько, перший, може, й нехтує, але останній – далебі що ні. Подивись на мене, чом не козак? Пригадай, як ми з тобою, солодашко моя, забавлялися, як веселі песята, коли Князь у пеклі ковбасив по-чорному, або на конгресах всіляких в Гаазі сидів чи ще в яких пентагонах-вашингтонах. Чого ж зараз гидуєш своїм вірним-незрадливим любчиком?

– Не до дурощів...

– Йой, не кажи! Перепуджена стала задуже... З хлопами заходити – Кирила страшно, з чортами – Князя. От і постиш, як черниця, і казишся від чорної крові... І по лікарях діагнозів шукаєш, коли в тебе, солоденька, казяться гормони.

Але жінка ніби не чує. Вона далеко, там, де вершиться наруга над її дочкою.

– Гаспиде, – схлипує жінка, – як мені жити, коли я, мов остання повія за півлітра, проміняла на багатство власну дочку?

– Слухай, мамусю, тільки не драматизуй. Нічого ж не сталося. Ніц нічого. Всі живі, здорові, відтягнулись, постирчали за рахунок Князя – від пуза... Я давно так не квасив... і не ґзився. Та й Князь, хвала йому, шарпнувся!.. Яку полонину накрив! Хоч – що йому?! Лиш свисне, а олігархи вже тут як тут, і банкіри всіх зон офшорних... і нафтові королі, і газові принцеси! Ти ж бачила, як бігав довкіл Татка та хвостами крутив весь світовий істеблішмент? А спробуй не покрути – вкліп ока алькайду якусь нашле на банки чи нафту від свердловин відведе аж на Північний полюс. Чи газ випустить в океан ­– хай собі булькає там. Кллллас! Я аж лускав від гордості за наше плем’я чортяче! До речі, і Кирик там шастав, але серед дрібноти, заздро позираючи на диявольський почет із голопузих сильних світу цього.

– Не нагадуй, прошу тебе, мені про того покидька. Сама бачила! Замість того, щоб захистити дитину, щоб мене рятувати...

– Чи ти дурна, мамцю? Від кого – захищати-рятувати?! Від єдиного достойного чоловіка на цій загидженій гнидюками чоловічої статі землі? Та якби тебе Князь не пожалів, то уже б красу твою у пеклі упиряки спивали, а душечку п’яні вовкулаки натягали! Згадай-згадай... А дочку твою безневинну того ж дня по колу пустив би якийсь Фекалюк, або той кримінальний авторитет, з яким Кирик ще й досі не розрахувався за прибраного з дороги опонента...

– Але ж ти казав, що то – ти!

– Мало що я казав... Мало що каже твій премудрий Кирик на трибунах... а він все-таки, який не є, а народний обранець чортзна вже якого скликання, а я лиш нікому не відомий чорт... Але про що ми, мамусю?! Минає така ніжна, така солодка відьомська ніч! Страшно подумати, що лиш не витворяють зараз на Лисій горі молодюсінькі відьмочки, соковиті молодиці і навіть старезні відмища з тими упирями та чортиськами! А ти киснеш, та рюмсаєш, та світом нудиш – а життя минає!.. Ну ж бо, кицуню, витри слізоньки та пускай швидше досередини!

Категория: 47 | Просмотров: 816 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011





СОДОМ



Слова Гаспида приводять Маргариту до тями. Нарешті до неї доходить, що – жива! Що тут, на цьому світі! У своєму земному раю! І рай на місці! І ніхто нічого не експропріював! Навіть Кібчик, ця тля ксьонжкова, смажить свої шедеврвальні шашлики, хазяйки дочікуючись! О, Князю, мій теменний-солоденний, прости мені дурні чесноти мої!

Маргарита схоплюється на рівні. Струшує головою: а й справді, що сталося? Ніц нічого! А могло! Від згадки про вошиве кишло під мостом чи власний похорон жінку починають бити дрижаки. Зате душа спокійна. Їй байдуже, що дияволу продана, навпаки, було б гірше, якби ніхто не поласився... А це ж – САМ! Що поробиш, коли світ цей, і той, і поза-той – торжище, де все продається і все купується. І не ти це, Маргарито, придумала! Тож не скній, як злиденна інтелігентка, не гний, як бомжиха з-під мосту, а – живи, на повну силу, бо ніч минає і життя минає!

– Гассспи-де, де ти, де? – розкинувши руки, Маргарита починає напівзабутий відьомський танець-ритуал, палко пришіптуючи: – Любчику мій, скуботунчику, дідьчику-поцілуйчику, поверни-нагадай мені рай, щоб шумів-тріскотів темний гай!

– Маргаритко, моя Маргаритко! Та невже нарешті й до Гаспида черга дійшла?! Хвала і дяка щедрому Князеві, що поділився! – не йме віри лукавий, міняючи щохвилини подобу чортячу, мов Кирик повій, та гоголем-гоголем бокаса вслід за Маргаритою – лиш прах з-під копит!



... Справді, на радощах Гаспид зняв таку веремію, що населення дачного лабіринту, прокинувшись серед ночі, подумало, що то буревій ліс трощить.

А зголодніла, спрагла Маргарита, розохотившись, із чорта душу виймала новими забаганками:

– А чи можеш ти, дідьчику солоденький, та перекинутись моїм дівоцьким захопленням…

– Майстром у квадраті?

– Та ні, – реготала Маргарита, – Аленом Делоном…

– Запросто…

– Які в тебе сині-сині очі, яка ніжна шкіра, який ти палкий і нетерплячий, мій Делончику, – шаленіла безсоромно, як бісиця, то охаючи, то завмираючи, то задихаючись солодким стогоном…

В унісон їхнім любощам содоміцьким ухкала совами, ахкала-квахкала жабурами, підвивала-стогнала вся нечисть лісова.



На дачі у Майстра буревій обірвав електричні проводи саме в ту мить, коли він дописував останню дію останньої, як він передчував, у його житті, але першої в його творчості історичної, а тому правдивої драми – "Іуда Іскаріот”.

Коли кабінет поглинула непроглядна темінь, Майстер відклав ручку і перевів погляд на вікно, спокійно спостерігаючи, як по темних шибах періщить дощ і шмагають віттям збожеволілі кущі бузку, повзають, скалячись, страхопудні чортячі рила і звірині морди. На мить серед шуму і виття горобиної ночі йому вчувся спокусливий жіночий сміх. Майстер чомусь згадав Маргариту. Вперше за останні сто років – згадав і гірко всміхнувся: було... та загуло... Тепер його серед ночі горобиної з хати не те що сміхом коханки – гаками не витягнеш.



Маргарита лежала на м’язистій волохатій руці, пестила волохаті гарячі груди, чорну шорстку чуприну Гаспида і час від часу просила:

– А давай, як Наполеон… як Дон-Жуан… як… ги-ги-ги... Клин-тон!

Вона ставала все вигадливішою і ненаситнішою, вередливо нарікаючи, що після чортячих любощів, ще більше хочеться…

Гаспид, граючи у кварцовому місячному промінні м’язами Аполлона Бельведерського, лиш реготав, безсоромно демонструючи свою чоловічу силу і красу.

Маргарита й собі реготала, як навіжена, і вони знову спліталися і котилися по траві гарячим молодим клубком, полохаючи хтивими криками беззахисних дрібних лісових звірів і всесильних дачників. І тільки під досвіток, коли вдоволена і втомлена любощами спочивала, зарившись лицем у теплий смушок на Гаспидових грудях, ніяковіючи, як дівчинка, зізналася:

– А з тобою справжнім, Гаспиде, набагато солодше, аніж із твоїми… героями...

У відповідь чортисько вдоволено реготав і лоскотав її ніздрі щетиною і крутим чоловічим потом. Маргарита лиш муркала і довірливо питала:

– Ти справді все можеш, мій рогатий медусику? А...гм... наприклад, зробити так, щоб я написала геніальну книжку, чи картину, чи хоча б пісню, щоб народною зразу ж стала?

Гаспид зітхнув, почухав груди, і з жалем зізнався:

– Чого не можу, мамусю, того не можу...

– А Князь? До речі, він мені заборгував! Я віддала йому найдорожче, а він мені лиш те, що й так мала...

– Не згадуй всує! – не на жарт злякався Гаспид. – А то ще почує і... відбере тебе в мене. Я його знаю...

– Не відбере, любчику... Тож скажи, чи може...

– Щось не помічав за ним таких талантів... От президентом зробити, прем’єром, царьком якоїсь Намібії, навіть королем Англії – може. Подарувати свердловину з нафтою в Ірані – може. Банк, повний чужих грошей, курорт на Мальдівах, казино в Монте-Карло, цілу гору в Карпатах – може... А от книжку написати чи музику, чи картину – то хіба бездарно-графоманську... І то не сам. На власні очі бачив, як Татко часом, коли остобісить політика, війни і конфлікти, розважається тим, що збирає на якімсь безлюднім острові в океані чи у велелюдному Парижі призвідців світового колоту – олігархів та урядників з президентами й королями, і влаштовує їм майстер-класи з мистецтва та літератури, якими, не повіриш, керують... ги-ги... – слони та мавпи! А нас, воїнство своє чортяче, скликає, аби ми ту ганьбу бачили та всіх захланних грішників научали, що за гроші і владу таланту не купиш. Щоб не чіплялися і знали, що від чогось треба відмовлятися: або від багатства, або від таланту. Знаєш, Маргусино-серце, як не крути і не шануй Князя, а можливості його не безмежні, і роздача талантів – не таткова парафія. Талант, на жаль, від Того, – і показав очима на небо.

– Тоді йди к чорту, – незлобливо огризнулась Маргарита і вперше за останнє десятиліття заснула щасливим праведним сном, кінцівку якого зіпсувала поява Ярослави. І все знову повторилось. Як у поганому сні.





ЯРОСЛАВА



Снилося, що дзвонить Ярослава... Точнісінько, як тоді...

Ярослава подзвонила відразу ж після того, як по одному з незалежних телеканалів показали її репортаж "До смерті і назад”. Голос її звучав у слухавці різко, з викликом:

– Ну як?

Наївна! Що вона хотіла почути, крім лукаво-ввічливого:

– Чудово! Ти – молодець!

І тоді Ярославу понесло:

– Я знала, я вірила, що в цьому багні продажному ти єдина думаєш так, як я! (Та-та-та...) і я хочу, я прошу тебе вплинути на Кирила, щоб він на сесії Верховної Ради порушив питання про злочинне захоронення радіоактивних відходів у Чорнобильській зоні. Це ж злочин! (Та-та-та...) Злочин проти всього народу! Треба конче порушувати кримінальну справу! Винні мають бути покарані. Негайно… ( Та. Та. Та. – Як кулеметна черга!)

Маргарита уві сні, як кілька років тому наяву, похолола. Звісно, Ярослава не могла знати про… її причетність до захоронення. Могла дати руку на відсіч, що інформація не могла проникнути крізь герметичну броню дверей і брами її фортеці. Лякало інше – нюх Ярослави, журналістська інтуїція, нишпірська здогадливість, врешті. Хватка вовча, яка й привела колишню її колегу з дикторського м’якого крісла на розбійну стежку телерепортера. Ох, недаремно вона дзеленчала тоді в телефон! Нюхом чула, куди слід веде!

І знову, як колись наяву, уві сні Маргарита шукала по вертушці Кирила і казала тільки одну фразу:

– Вона дзвонила, хоче, щоб ти допоміг.

І знову Кирило хижо хихотів:

– Що ж, коли просить, треба допомогти…

Ярослава дзвонила ще і ще. І кожного разу Маргарита запевняла її: Кирило все зробить, що тільки зможе… Але ж вона, Ярослава, знає, як ніхто, знає, як важко, навіть ризиковано тепер щось робити… Отож, Кирило в розпачі… Він давно плюнув би на той бедлам верховний, але – що це дасть?! На його місце зразу ж пролізе якийсь покидьок, що взмиг ока спродає не лиш Україну, а й маму рідну!

Розмови відбувалися у травні… Все розпачливіші й розпачливіші… Ярослава билася, як муха об шибку: її вигнали з роботи, її переслідують, їй погрожують… вона не може ні до кого достукатись… її покинули... її кидонули…

У червні дзвінки раптово обірвалися. Нарешті, подумала Маргарита, наївна Ярослава зрозуміла, що зосталася із своєю правдою сам-на-сам і що ніхто більше не збирається ризикувати своїм становищем заради порятунку нації від радіаційного геноциду. Але одного разу, певно, смертельно вражена власним відкриттям, Ярослава таки не втрималась і подзвонила. Бесіда була коротка, хоч і не без традиційних Ярославиних понтів.

– Знаєш, подруго, – сказала Ярослава примирливо і майже ніжно. – Як людина з потойбіччя (так і сказала – з потойбіччя), я відкрила цікаву закономірність: мене знищують морально, а вас, використавши, відстріляють, як скажених собак. Але це я побачу, на жаль, уже з небес. – І поклала слухавку.



А в липні Ярославу знайшли на клумбі чорнобривців під балконом її квартири...







РАЙ НЕЧЕСТИВИЙ



І знову Ярослава летіла крізь сон Маргарити і падала-падала у клумбу чорнобривців, як птаха-самовбивця. І, Бог бачить, Маргарита нічим не могла їй зарадити… Бо тільки сьогодні, в солодкому забутті плоті, в запаморочливих, диявольських розкошах любощів з усіма чоловіками світу зрозуміла, що цей останній політ мав бути спільний для них обох, але доля вибрала Ярославу…

– Стережись! – раптом зойкнула Ярослава-птиця, і Маргарита побачила, як ВОНИ йдуть, голодні, вихудлі... Кирилові виборці... насуваються від озера суцільною лавиною, змітаючи депутатські, міністерські вілли, царські села...

Маргарита скрикнула і прокинулась. Світанкову тишу біля озера розітнув голосний жіночий сміх, але як грубо, як вульгарно звучав він серед лісового супокою! Як недоречно, ніби в церкві… Йому відповів чоловічий… далі сплеск води, радісні зойки. Жінка зовсім роздрухалась, із острахом роззираючись, але відчувши, що не одна, з полегкістю й собі засміялася.

– Як добре, що ти тут, – сказала вона комусь невидимому, – а то б мені знову снилося, що ВОНИ йдуть на мене з вилами. Я вже чула їхні голоси, їхнє важке дихання, мені вже смерділо їхнім потом… Розжени їх, Гаспиде, щоб не тривожили благословенну тишу ще сонного лісу. А хочеш – потопи. Хоча... не варто, хай живуть, а то ще вночі присняться… Ти ліпше втопи у Дніпрі мою вірну подругу Наталку. До речі, що вони там роблять, під прапором "Народної ідеї”? Нікого під прапором нема? Той – в Карпатах, а та – аж під Черніговом? Закинь ще далі, щоб тиждень добиралася до Києва. І не топи. Хай живе. Хай все буде, як було і як є.

Жінка встає, струшує від цьогорічної трави і торішнього листя сарафан, ховає бережно за пазуху щось волохате і лоскітливе, як ніжний лісовий павучок, і виходить на лискуче від осілого туману шосе…

Раптом – скрегіт гальм, вереск шин… Перекошене обличчя Кирила.

– Чи ти дурна?! Мало не збив…

Кричить, аж рвуться жили на шиї, розлючений Кирило і – замовкає, вражений її незворушним спокоєм, що (а він це добре знає) буває лиш після... бурі...

Чоловік хоче запитати, де я була з самого ранку. І з ким?! З ким?! Але, згадавши, що сам не ночував удома, вискакує з машини, галантно відчиняє перед дружиною двері, сідає сам і, відкинувшись на спинку сидіння, замріяно каже:

– А тепер, старенька, можеш мене привітати. Щойно мені повідомили з управи Самого, що я призначений міністром екології.

– Ура! – кричу я і кидаюсь Кирилові на шию. Волосся і борода його пахнуть прим’ятою травою і сіркою. Схоже, цієї ночі ми з коханим чоловічком побували на одному й тому ж високому прийомі, і обоє – з користю для себе. Ставлю на місце Кирилову голову, вмощуюся зручніше і, лукаво усміхаючись, думаю:

"То хто ж таки править цим світом?.. Але – хто б не правив, він любить мене.

– Сьогодні день обіцяє бути гарним, як золото-поколото, – кажу, замріяно обводячи поглядом видимі і невидимі горизонти.

Кирило переможно сміється, в пазусі лоскочеться Гаспид, у фортеці, що червоніє проти сонця високим дахом, певно, ще спить безневинним сном Даруня, невидимий і нечутний Кібчик розпалює в мангалі дрова, маринує вепрятину на шашлики. Благодать! Рай земний, та й годі. І така тиша, що чути як небесний метроном відраховує його божественну плинність…



– Ти чуєш, як стукає?.. Кириле, ти чуєш цей стукіт… ніби метроном? – хоче запитати Маргарита, але не встигає: в цю мить червоно-чорна пекуча хвиля викидає їх з Кирилом просто у синє погоже небо. І вона кричить, дивлячись, як Кирило, розпростерши поли піджака від Кардена, ширяє між хмарами вогню і диму:

– Ярослава була права: вони-таки нас відстріляли, гади!.. Але ми ще... ми ще побор... Ми ще повер...

І Кирило, здається, встигає її почути. Він простягає руку. І вони виринають із полум’я і, пролетівши двісті метрів, гепаються перед самим носом переляканого Кібчика, який по тому усе своє життя розказуватиме "білим янголам” психоневрологічного диспансеру в Глевасі, нібито звередився не через оковиту, а побачивши обгорілих на вугіль, чорних, як чорти, але живих своїх господарів, що впали перед ним із неба чи з пекла вискочили – до сих пір не второпає.

"Як вугіль... а живі! Вічно живі, як... зло”, – схлипне вкотре причинний Кібчик, злякано озираючись.







POST FAСTUM



Подейкують, нібито якраз у той час, а саме: з п’ятниці 6-го – до п’ятниці 13-го липня року Божого 2001-го над Україною бушували магнітні бурі і йшов метеоритний дощ, від чого начебто в черговий раз "чихнув” Чорнобиль. Тому працівники ліги "Народна ідея” всі як один скаржилися на головний біль, запаморочення, а дехто й на серйозні психічні розлади, що супроводжувалися слуховими та зоровими галюцинаціями: людям ввижалася всіляка чортівня, вони блудили та не впізнавали одне одного, а секретарка Наталка взагалі пропала. Але, очевидно, робилося те щось у ті дні з усім народом, бо щоранку в управу "Народної ідеї” приходила невідомо чого міліція і шукала по кабінетах якусь Маргариту. Схожий на козака консьєрж відповідав з дива дивного, начебто та Маргарита поїхала на ярмарок у Сорочинці продавати якісь... тулумбаси, хоч сам слухом і духом не відав, що то за Маргарита, про яку він свідчить міліції, тим паче – тулумбаси. Тому доблесна міліція й не вірила свідченням і привела на підмогу податкову поліцію і контрольно-ревізійне управління (КРУ). Уздрівши в порозі свого кабінету поважних гостей, президент ліги "Народна ідея” Кирило Тулумбас не пережив такої високої честі, схопився за серце і карета "швидкої допомоги” за лічені хвилини відвезла його до "Феофанії” – елітною лікарні за Києвом..

Переляканий складною ситуацією, зав. оргвідділом Кость Поливаха викликав із засідання Верховної Ради нардепа Кияницю, в минулому панотця Валерія, щоб той висвятив лігу і вигнав до біса з неї чортівню. Та, певно, Бог дискваліфікував колишнього панотця, чи то пак позбавив благодаті за гріхи земні, точніше за махінації із земельними ділянками у Пущі-Водиці та лісовими угіддями на Закарпатті, бо чортівня не вигонилась, як панотець не старався. Натомість повтікали налякані перевіркою працівники, усі, крім консьєржа, що провалився в короткочасний летаргічний сон, викликаним алергією на ладан, яким панотець намагався всує викурити з ліги нечисту силу.

І лише тоді, коли нарешті, з Божою поміччю проминула п’ятниця 13-го липня, все поволі повернулося на свої місця. І в "Народній ідеї”, і, мабуть, у державі, бо КРУ з податковою пішли собі, нічого не знайшовши. А небавом по тому, тобто на восьмий день після зникнення, об’явилася в управі й пропала секретарка. Казала, що їздила провідувати батьків, але по очах було видно, що бреше. І тільки безсловесній Галині Карпівні призналася, що очутилася невідомо як опівночі аж на Окружній трасі та ще (кошмар!) серед повій, що несли там нічну варту, тож назад до столиці добиралася автостопом, однак не уточнила, чого так довго, хоч по вдоволеній пичці і новій помаді можна було й так здогадатися.

Але міліція все одно залишилася. Кількоро ночували на дивані в кабінеті президента ліги. Решта приходили щоранку, як на службу, брали заново в кожного "показанія”, але в основному – чекали, крім уже згаданого президента з "Феофанії, ще якогось свідка на прізвисько Кібчик – з горезвісної "Глевахи”, а з ярмарку Сорочинського – невідому потерпілу на ім’я Маргарита, котра насправді, за свідченнями Наталки-секретарки, робила пластичну операцію і вставляла зубні імплантати, аби вийти заміж за елегантного молодого пана з борідкою клинчиком ( як у модної поп-зірки!), що, лякаючи міліціянтів та інтригуючи ліжне... тьху, лігвівне жіноцтво, час від часу, невідомо звідки з’являючись і чортзна-куди діваючись, печальною тінню бродив коридорами і кабінетами "Народної ідеї”, залишаючи по собі хистке відчуття незбагненної тривоги і стійкий запах паленої сірки.

А як воно насправді було – один гаспид знає!..





Орлівка – Чернівці – Київ, 2002 р.
Категория: 47 | Просмотров: 856 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011

Блудниця вавилонська
Квазі-містичний роман



Уже другий місяць райцентр Безводне терзали гнітюча спека і радісний ажіотаж. Щоранку місцеве радіомовлення починало свої новини з повідомлення про приїзд великої Марсалії, таємничо-іконний образ якої осявав забуту Богом і загублену владою степову провінцію з глянцевих плакатів, розвішаних на всіх стовпах і стендах для оголошень. Але велика Марсалія не їхала. І тоді, коли Безводне і всі довколишні села втратили надію, радіо сповістило, що зустріч із довгожданою гостею відбудеться завтра в районному будинку культури. Благу вість підхопило радіо народне і донесло туди, куди не доходили ані хвилі, ані проводи жодних інших радіостанцій.

Тож іще з вечора в суботу до Безводного з усіх усюд потекли спочатку людські ручаї, які під ранок, перетворюючись у бурхливі ріки, зливалися на майдані перед будинком культури в рокітливе, розхвильоване море. Здавалося, цього дня обезлюдніли херсонські степи, спорожніли не лиш села, лікарні, старечі сиротинці, а й реанімації і морги. Люди йшли, їхали автобусами, автами, возами, мопедами і велосипедами. Сидячих котили на візках, лежачих несли на носилках. Втомлені дорогою і бідою, осідали де бачили: на кількох поламаних лавочках, просто на газонах, бордюрах і сходах, і, заклопотані, зосереджені на своїх проблемах, чекали, прикипівши поглядами до парадних дверей, заклеєних величезним портретом жінки у білій тозі і позі Оранти, з такою вірою і надією, ніби то були ворота до раю, на яких стояла сама Богородиця. Сміливіші приступали ближче, торкалися благоговійно плаката, як чудодійної ікони – хто чолом, хто рукою, хрестилися і відходили, даючи дорогу іншим.

Гаряче степове сонце піднімалося все вище і вище, немилосердно припікаючи. Однак від спеки і тривоги приморочених паломників рятували дивовижні перекази про чудотворні діяння великої Марсалії, що свіжим вітерцем шелестіли від гурту до гурту. А від деяких чуток, зокрема про те, що спасителька не лиш болящих зцілює, а й мертвих воскрешає, взагалі морозом обсипало.

Нарешті, рівно о дев’ятій ранку, з-за рогу вулиці Червоноармійської, на площу Нестора Махна нечутно виїхав кортеж із трьох чорних авто – двох джипів і мерседесу посередині – і поповз крізь багатотисячний людський натовп до під’їзду "вогнища культури”, збудованого, судячи з радянського герба на фронтоні і помпезної колонади, ще по війні, в часи освоєння південних степів. Народ стрепенувся, але замість розступитися, ошалілим дев’ятим валом накотився на кортеж, намагаючись крізь затемнені вікна розгледіти ту єдину, що могла втамувати його печалі і загоїти рани. В ту ж мить нагло звереснули-завили сирени, змітаючи народ із капотів, із джипів вискочили екіпіровані у камуфляжі і чорні маски охоронці і, потрясаючи над головами натовпу автоматами, грізно закричали: "Розступись! Розійдись!” І юрба, сахнувшись, відкотила і слухняно розступилася, як води біблійного моря, пропускаючи кортеж преподобної. Під’їхавши під самі колони, кортеж зупинився, автоматники повискакували, тісними шпалерами відгородили від народу мерседес, з якого спішно вийшла жінка в чорнім балахоні з мережаним каптуром, що таємниче прикривав її лице, і під завивання клаксонів, в оточені зовсім голомозих і щедро зарослих волоссям чоловіків, заспішила до дверей, які тут таки проковтнули її разом із почтом. Одначе за мить на ґанок, як чортик з табакерки, вискочив один із голомозих і, назвавшись продюсером, наказав усім ставати в чергу, не товпитися, не душити один одного, а спокійно заходити у фойє, а далі – через двоє дверей – до зали.

Допіру втихомирене клаксонами і автоматниками людське море знову завирувало, зарокотало й ринулося розбурханою гарячою лавою у фойє, змітаючи охорону разом зі зброєю, калічачи та проклинаючи одне одного і все на світі.

– Стій! Стріляти буду!.. В чергу!.. Усі – в чергу! – надривався Продюсер, але його ніхто не чув. Натовп з натугою просочувався до зали крізь двері, на яких кількоро волосатих і голомозих справно впихали в руки кожному "цілющий набір”: заряджене фото цілительки і товстенну книгу, наказуючи:

– Двісті! Сто – за сеанс. Сто – за фото і книжку Великої Марсалії "Зціли душу”.

Деякі з убогих, не сподіваючись на такі витрати, починали капарно шукати гроші, інші благали, створюючи мимовільні затори:

– Боже, та де ж я візьму такі гроші, синочки! Та я й на лікарство не маю! А можна лиш послухати?

– Не можна! Без книжки преподобної Марсалії молитва не діє!

– Ой Боже! Та де ж я... – бідкались убогі, але помічники з учениками були невмолимі:

– Назад! Дайте людям пройти!

– Та ми ж добиралися через усю Україну!

– Я сказав: на-зад!

– Нате! Нате! На білет відклала... Але ж, Господочку, за що ж ми тепер додому доїдемо...

– Пішки підете, зцілившись! – обіцяли волосаті ученики, ховали в торбу гроші, а помічники з охоронцями тим часом проштовхували до зали черговий візок з інвалідом. Але він застрягав у натовпі, як відкривачка в консервній банці, навсібіч волаючи:

– Пропустіть! Ради усього святого, люди добрі, пропустіть нещасного каліку!

Але люди добрі не зважали на лемент нещасного, бо самі душилися у проходах, між рядами, перевисали гронами через балюстради натоптаних вщерть балконів, які трималися хіба що на молитві директора будинку культури, що спостерігав крізь дірку в кулісі за тим вавілонським стовпотворіння, проклинаючи той день і час, коли дав згоду на сеанс знаменитої цілительки, спокусившись нечуваним для їхньої глушини заробітком.

Зайнятий власними переживаннями, директор не помічав, що за кілька кроків від нього за вавілонським стовпотворінням спостерігає і преподобна Марсалія.



***



Марсалія стояла і дивилася крізь щілину важкої і сірої від півстолітньої пилюки оксамитової завіси, як вогнище культури заповнює каламутна людська повінь. За лічені хвилини у чималій залі стало тісно й парко, як у лазні, і важко від людської біди, як у пеклі. А у двері з обох кінців усе сунули й сунули розпеченою лавою стражденні й нужденні.

«Відпрацьований людський матеріал, живе сміття, традиційний для кожної країни і нації відсоток аномальних відхилень... – казав Учитель. – Вибухонебезпечна і непередбачувана маса для найгуманнішої держави, маса, яку може розкочегарити до критичної межі будь-який навіжений із задатками лідера... І жодна армія, жодна поліція не вгамує. Тим паче, що жодній, навіть найгуманнішій державі ніколи цим займатися. Тому в кожному суспільстві задля його ж безпеки існують своєрідні гамівні сорочки – гальмівні сили... спеціально підготовлені касти посвячених, які... – Учитель пошукав точне визначення, – власне і займаються розрідженням і розрядженням можливих соціальних... ексцесів. Це такі люди, як ви... провісниці, провидиці, пророчиці, народні цілительки, екстрасенси, контактери, масотерапевти чи посланці космосу ... Називайте себе як завгодно, головне, аби ваші діяння відповідали покладеній на вас архіважливій суспільній місії...»

Учитель, подовгу затримуючи погляд на кожному слухачеві, говорив без пафосу, спокійно-ритмічно, ніби забивав їм у голову невидимі цвяшки. Тук: ви посвячені. Тук: ви володарі умів і душ. Тук: країна в небезпеці. Тук: ви прийшли зцілити хворе суспільство. Тук: ви йдете в народ, щоб зцілити кожного. Тук: щоб сказати йому – ти сам коваль свого щастя. Тук: не шукай винних – шукай вину. Тук: ти сам собі винен у вбогості і немочі своїй... Тук: покайся! Тук: рятуйся покутою!

Спочатку слова Учителя у чесній комсомольській душі Марсалії (тоді ще просто Марини, молоденької вчительки Марини Василівни) викликали хвилю обурення: як це – покайся?! Перед ким? Чому народ має каятись, а не начальники? Хіба не вони винні, що вибухнув Чорнобиль? Що вмирають дорослі і лисіють діти?

Хоча після аварії на Чорнобильській АЕС минуло два роки, і влада й далі робила вигляд, ніби нічого не трапилось, зовсім нічого не трапилось, усе, як було – по-радянськи надійно, по-комуністичному – щасливо, але тривога серед людей бухкотіла, як магма у приспаному вулкані. Чутки, плітки, домисли отруювали життя, роз’їдали іржею залізобетонний моноліт віри у щасливе майбуття. А тут ще алопеція в Чернівцях. І знову чутки: колона військових машин, проїжджаючи містом, розлила радіоактивне паливо... У горах на військових базах вибухає ядерна зброя... балістичні ракети... Ми в полоні у атомного монстра!.. Кінець Радянському Союзу, кінець світу!

Але з кожним заняттям буря в душі стихала, спротив меншав, а голова тупіла. І не тільки в Марини. Тепер кожне слово Учителя аудиторія сприймала зі сльозами захоплення, мов проповідь панотця на Великдень. На очах Марсалії звичайні жінки, яких на курси екстрасенсів, як їй здавалося, загнав привид грядущих змін, що споконвіків асоціювалися в народі з голодом, і надія мати в руках "хлібну професію”, всі ці комсомолки і партійні, що потроху підробляли в запіллі ворожінням на картах, зналися на приворотах кавалерів і цілющім зіллі, перетворювалися ... у зомбі! Ще якийсь місць тому мудрі настанови Учителя слабо доходили до них, лякали не лиш високими матеріями, відповідальністю перед людством і космосом, а й соромом перед знайомими. На перервах між заняттями усі журилися одним: як це вони, порядні, з вищою освітою і доброю славою, нормальні жінки привселюдно заявлять, що... на всілякій чортівні та чарівництві знаються? Деякі зізнавалися, що давно б розпрощалися з курсами, але заплачених грошей шкода, тому й далі товкли химерну науку екстрасенсорику, тупо конспектували лекції Учителя, завчали напам’ять брошурки "Как стать екстрасенсом”, "НЛОнавты и контактери – кто они?”, "Посланцы Высшего Разума”, які він видавав під псевдонімом Авессалом Адепт, та рецепти цілющих настоянок переписували. І наразі... такі зміни! Кожен справді уявив себе бозна-чим!

Але, як народ підмітив, з лайна кулі не виліпиш. Для більшості курсанток кар’єра цілителя-екстрасенса завершилася на рівні рідного хутора. Принаймні Марсалія про їхню діяльність знахарську нічого не чула. Правда, деякі приходили на її сеанси, хвалили, заздрили успіхам і грошам, зітхали, що в них самих не вийшло, але без жалю, з полегшенням, ніби раді були, що збулися чогось зайвого. Швиденько прощалися і щезали. Та найбільше Марсалію вразило те, що одна «подруга», одвернувшись, перехрестилася, як від чорта відхрестилася...

Та Бог із тими невдахами! Тим паче, що Учитель попереджав: «Не всі витримаєте випробування на обраність. Але навіть тим, кому вдасться відкрити свої чакри, вивільнити і розвинути екстрасенсорну енергетику, навчитися володіти душами народних мас, як Вольф Мессінг, чи умами інтелігентів і аристократів, як Блаватська, навіть тим сакральна місія месіанства часто буде скидатися на трепанацію гнійників, або просто бабрання в лайні».



Марсалія здригнулася: ось він, перед нею, цей гнійник! Здається, з усіх безмежних гарячих південних степів тече-стікається у цю халупу людська біда, увесь біль і гній суспільства. Лиш крок ступи необачний – і поглине, проковтне ця клоака! Яка Блаватська? Які уми? Яка місія сакральна здатна втамувати печалі цих нещасних, хто – чесний-совісний, підлий-безсовісний наважиться кинути у їхні душі голодні бодай іскорку надії?.. Ніхто! Бо всім – до красивої фені їхні проблеми, навіть милосердному Червоному Хресту. І тільки вона, Марcалія, за хвилину безстрашно вийде до цих сірих і убогих, кому незатишно під захистом Господа Бога, осінить хресним знаменням і скаже: «Моліться і буде вам по вірі вашій!» І най заховаються у безвість усі магістри і їхні блавацькі!



Ім’я Блаватської у ті часи нічого не говорило сільській учительці Марині Василівні. І ще менше цікавило. Це вже потім, увійшовши в роль пророчиці, вона спробує щось зрозуміти у замудрому вченні тої... А от Вольфа Мессінґа, на відміну від Блаватської, Марсалія знала особисто, як, здається, і Вчителя... Радше, знала того, хто зараз ховався під личиною Білого Мага і Великого Магістра.



***



– Що сталося? Чому ти ще не готова? Давай-давай-давай! Одягай свою хламидо-монаду, скоренько-швиденько відпрацюємо і – на лиман! А то від духоти ще поздихаємо тут...

Перед Марсалією стояв Родіон, тримаючи на витягнутих руках її «білі ризи».

Зазвичай вона огризалася на його дурні репліки, але наразі змовчала: самій хотілося швидше вирватися з цього пекла. Якби її воля, то взагалі б на сцену не виходила... Або розважала публіку, як той самий Вольф Мессінг... А й справді, хіба не краще відвертати увагу людей від насущних проблем фокусами?

Перевдягаючись, згадувала далекий 1968 рік. Тоді саме в Радянському Союзі настало, як зараз пишуть, «потепління» і на холодне сонечко зрадливої свободи несміливо витикалося із підпілля усе потойбічне, тобто те, що було потойбіч наукового матеріалізму. Точніше, його витикали...

О, ця ілюзія свободи і демократії! Якби хто знав, у яких серйозних секретних кабінетах і ким пишуться її сценарії, і якою психотропною зброєю її контролюють! У 1968-му пустили в народ розсекреченого Мессінга. У 1988-му, очевидно, ситуація була набагато серйозніша, коли не гребували і такою дрібнотою, як баби-знахарки, сільські ворожки, люди із сильним біополем і екстрасенсорними здібностями, як вона, Марсалія.



Шум у залі наростав, ніби наближався цунамі. Хоч ситуацію контролювали охоронці, Родіон усе одно нервував. Та й було чого: хандрила Марсалія, барахлила підсвітка.

– Де Кузьма? Де той в біса дизайнер?! Де ти ходиш? Тут замикання коротке! – кричав Родіон. І доки дизайнер, за сумісництвом електрик, шарудів у неї під спідницею дротами, чіпляв до пояса батарейки, Марсалія згадувала скромний, без жодних спецефектів, виступ знаменитого Мессінга...

Він заїхав до їхньої Новосілки, певно, гастролюючи по Україні. Дивитися на радянське чудо-юдо, прославленого віщуна, який (газети писали) нібито самому Гітлеру скору погибель накаркав, вони ходили всім класом. І були спочатку вельми розчаровані, побачивши на сцені замість таємничого чарівника у чорній масці і блискучій хламиді, маленького старого єврея, схожого на місцевого шевця Йосю Портного. Але коли Мессінг став розважати народ телепатією, телячим радощам юних телепнів не було меж. Спочатку Мессінг загадував усім заховати кудись якусь річ, далі ходив залою, набитою по саму стелю спраглим видовищ містечковим людом, брав якогось щасливого роззяву за руку і наказував думати про те, що і де той заховав. І доки один думав, а другий читав його думки, публіка радісно завмирала в чеканні дива. І несамовито вибухала оваціями, коли Мессінг показував їй знайдений десь у рукаві гребінець, або у черевикові – годинник.

Та коли чарівник-телепат запросив десять чоловік взяти участь у сеансі гіпнозу, ніхто з нормальних людей, окрім неї, старшокласниці Бурковської Марини, на сцену не вийшов: не знали-бо, що то має з ними чинити той Вольф та ще на очах рядових працівників райкому партії, які вдавали, ніби прийшли сюди задля порядку, а не з цікавості. Вищого начальства не було, народ шептався, що воно вже із Мессінгом бачилось, і навіть питало в нього судьбу свою, і навіть зосталося вдоволене пророцтвом.

Щоб не зірвати сеанс, райкомівські комсомольці вигнали на сцену кількох тупих петеушників і причинного Данька, яким не було що втрачати, а для солідності ще директора будинку культури, котрий, навпаки, боявся роботу втратити, якщо, не дай Боже, проваляться гастролі столичної знаменитості.

Мессінгу, після пильних оглядин добровольців, петеушники з Даньком сподобались. Він розсадив їх на стільцях, що стояли рядком на сцені. А от завклубом, незважаючи на посаду і благородний порив, забракував і відпустив за лаштунки. До неї теж підозріло приглядався, але, певно тому, що була єдиною дівчиною, залишив.



...Вона досі пам’ятає, як ті механізатори відключилися при першім наказі: «Спати!» Сама ж напружила всі сили, і гіпноз її не взяв, точніше, лиш трохи приморочив. Але вона повністю контролювала свої дії та ще й крізь примружені повіки спостерігала за тим, що діється на сцені і як на те реагує зала. Отож, коли Мессінг роздав загіпнотизованим піддослідним по цибулині і наказав їсти, бо ніби то – солодкий апельсин, усі, крім неї, жерли ту цибулю, аж за вухами тріщало, хоч, вона була певна, ніхто з тих селюків, а Данько й поготів – не те що смаку не знали, а й в очі не бачили заморського, недоступного в ті часи для простого радянського народу фрукта.

Старий, достеменно, розкусив її, бо після сеансу, проводжаючи зі сцени, притримав за лікоть і тихо сказав:

– После сеанса останься... Я хочу поговорить с твоїми родителями...

Марина стривожилась. Навіщо йому її родітєлі? Про що збирається говорити з її вічно затурканою мамою і вічно п’яним татом цей недосяжний знаменитий чоловік? Їй уперше в житті стало соромно за своїх бідних, непоказних батьків... Старий, певно, прочитавши її думки, відповів, що все зрозумів, що батьків не треба, але її він просить залишитись. Так вони перемовлялись буквально кілька секунд, не кажучи ні слова. І тільки тепер дівчина злякалась: хоч у залі було повно людей, їй на мить здалося, що вони з гіпнотизером тільки удвох посеред безмежної сліпучої пустелі і їх поволі втягує у себе, як в лійку, жовтий і гарячий пісок. Вона хотіла закричати, але прочитала в чорних жорстоких очах чоловічка наказ мовчати і подавилась власним голосом.

Тим часом Мессінг галантно взяв її за лікоть і повів зі сцени під заздрісними поглядами не тільки школярів, а й дорослих, аж до її місця у дванадцятім ряду, наказуючи:

– Вище голову! Будь мужня! Гордися собою! Ти краща, ти вища за них!

Хоч сухий рот знаменитого телепата був міцно стулений, ці ніколи раніше не чувані Мариною слова громом гриміли у її вухах, наливаючи тіло зухвалою силою, розправляючи спину сміливою впевненістю. Та й з головою в неї від цих слів відбувалися дивні зміни: вона раптом так чітко і ясно, мов у кіно, побачила усіх і кожного зокрема, прочитала написаний на кожному лобі переляк впереміш із чорною заздрістю, що мусила б злякатися, але натомість гордо скинула голову і опустилася на скрипучий стілець, як на трон королівський. Старий, що мовчки спостерігав за нею, схвально кивнув головою і, мов нічого не сталося, продовжив свій «концерт». Але Марині здавалося, що гіпнотизер веде свою гру тільки з нею однією.

Після сеансу, перечекавши поки Мессінгу подякує за цікавий «концерт» райкомівський начальник, вона сама піднялася на сцену. І Мессінг, уклонившись залу, повів її за куліси, а далі у фойє, де на нього чекала сяюча від захвату свита. Але гіпнотизер підійшов до двох невиразних молодих хлопців у сірих костюмах, що, стоячи осторонь, вдавано байдуже блудили поглядами по білих стінах і вже темних вікнах, і сказав їм:

– Знакомтесь, эта девочка – неограненный алмаз. Она – чудо. Берегите ее. – І, повернувшись до Марини, зворушено додав: – Ты сама не ведаешь, какой ты талант. Если пойдешь этим путем, станешь великим человеком. Но я не могу тебе ничего советовать. Ты еще ребенок. Вырастешь – сама выберешь путь…

Вона нічого не зрозуміла про путь і куди ним має йти, але питати не було в кого: свита, до якої долучилось і містечкове начальство, уже виводила московського чарівника з будинку культури.

Молодики в сірому запитали, як її звати, і теж заспішили слідом. Більше вона їх не бачила. Але якби й бачила, то навряд чи впізнала: жодної прикмети, крім сірих костюмів, вона не запам’ятала.

Не бачила більше і Вольфа Мессінга. Та хіба їй, дівчурові з околиці Чагарі, було тоді до Мессінга! Так само, як Мессінгу до неї. І тільки через п’ять років, коли її викликали у партком університету, де на неї чекав чоловік у сірому костюмі, чимось невловимим схожий на тих, що колись вдавано байдуже чатували Мессінга у фойє їхнього будинку культури, згадала і слова старого ясновидця про путь...





***



– Готово, – сказав Кузьма, вилазячи з-під спідниці, що при цих словах враз замерехтіла місячним сяйвом у сутінках закулісся. – Тільки не підступайтесь до краю сцени і не давайте їм хапати вас за поділ, а то порвуть дроти...



…– Якщо вони дізнаються – вони порвуть мене на шматки! – вжахнулася Марина. – Я боюся... Я не хочу... Я не... Вони уб’ють мене!

– Звідки вони будуть знати?! Звичайно, якщо ти сама не...

– Ні! В мене не вийде...

– Вийде! У тебе все вийде! Ти спокійно, дуже спокійно, дивлячись в очі, вводиш у транс... і тихо, довірливо кажеш: – Так жити більше не можна... Мені прийшов лист від вуйка з Америки, він пише...

– В мене нема вуйка в Америці...

– І не треба. Тоді ти просто скажеш, що тобі прийшов лист з Америки, що твій вуйко помер...

Їй здається, що розмальовані трафаретом стіни парткому зсуваються, зсуваються...



Наразі жіночий зойк стрілою пронизав глухий рокіт переповненої зали. Марсалія здригнулася: спогади–видива розвіялись і вона побачила інше приміщення, і людей, перед якими не прикинешся ні сонним, ні мертвим, бо вони самі забігли сюди, рятуючись від смерті...

Зойк переростав у голосіння. Так професійно голосити уміла колись, ще в її дитинстві, тільки професійна сільська голосільниця баба Савета, яку родичі наймали «ридати покійника». Тоді не те що люди, здавалося, каміння плакало. Бр-р-р! Аж мороз по шкірі... Марсалія завмерла. Зала теж притихла, спостерігаючи, як від дверей у напрямку сцени крізь тісняву пробивалися двоє здорованів, несучи на піднятих руках лікарняні ноші з жінкою у терновій хустці. Лежачи горілиць, нещасна зводила до стелі молитовно руки та приповідала:

– Ой Бо-о-оже! Ой так же ж до Христа йшли, як ідуть до Марса-а-алії! Бо дух Спасителя нашого воплотився у Просві-і-і-тленій! У Провидиці і Пророчиці нашій великій, у спасительці нашій рятівниці, Марсалії дорогі-гі-гій! Алілу-у-уя!

– Алілуя! Алілуя! Благочестива Марсаліє! Зціли нас! Зціли нас! Слава Тобі! – забилась в істериці дівчина в інвалідному візочку біля самої сцени. За нею – вихудла на кістку старенька з останніх рядів. Хтось зойкнув зліва, схлипнув справа, луною заголосив балкон – і раптом заридала-залементувала тисячоголоса зала. Збудження перекинувся у фойє, покотилося палаючим колесом – на вулицю. І ті, що запізнилися, підштовхуванні в спини цікавістю і страхом, що не запопадуть благодаті цілющої, ломанулися з потроєним завзяттям у набитий людом будинок культури. Зала завирувала, забилася хвилею, як штормове море, викидаючи на сцену тих, що пробрались до неї першими. За ними почали дертися, підпираючись милицями і палицями, каліки, і невідомо, чим би все скінчилось, якби з-за лаштунків притьмом не вискочив взвод охоронців у камуфляжах і не почав зіштовхувати стражденних з подіуму. Але ті не здавалися. Почалася штовханина, крики-зойки. Розлючені охоронці не церемонились: зіштовхували зі сцени і сходів тих, хто «прорвався», наступали черевиками на руки тим, хто намагався вилізти. І нещасні вже кричали від болю, образи і відчаю, дехто, втративши розум від люті, гамселив костурами та прокляттями охоронців, що не пускали їх до Великої Марсалії.

Марсалія наслухала, вбирала в себе все наростаючу несамовиту енергетику ошалілого натовпу, заводячись, налаштовуючись на його частоти, на його ритм, на хвилю його відчаю і радісного очікування порятунку. Серце, як метроном, відстукувало ритм ритуального танцю, розхитувало в такт тіло, сповнюючи все єство запаморочливим екстазом лицедійства ради перемоги над чужими і власними страхами, комплексом малості і минущості. Притупуючи, як шаман, коло куліси на очах переляканого директора клубу, Марсалія нагнітала збудження, щоб зробити перший тріумфальний крок на сцену... І тут...

– Де Митрофан? Де цей урод, об твою мать! Уже ж треба починати! – заревів над самим вухом цілительки Родіон, збиваючи її з настрою, як птицю з польоту.

– Де Митрофан?! – понеслося коридорами і відлунило переляканим голосом бритоголового менеджера, що метнувся по фойє – від дверей до дверей, збиваючи ліктями із одурілого народу кепки й окуляри.

– Не знаю! Через наші двері він не проїжджав! – стривожено вертіли головами ученики і помічники при дверях, не забуваючи справно тицяти в натовп книжки, цілющі талісмани-обереги і фото Марсалії та вихоплюючи з його тремтячих, кострубатих і немічних п’ястуків зіжмакані гривні.

– Ну, бллл-ль! – сатанів менеджер. – А Савета? Де ця... бль... Секлета?

– Та ж он же – на сцену виносять! – радісним хором озвалися від дверей ученики-помічники, затрясли, як гноми, пелехатими головами, мокрими від поту бородами.

І справді, в цей саме час двоє качків (з колишніх контужених спортсменів) виносили на ношах ту саму жінку, запнуту селянською терновою хустинкою, котра й далі славила велику Марсалію, але дифірамби її розчинялися у дружному хорі трагічних голосів, достойних сцени давньогрецького театру.

– Ху! Добре, що хоч ця є! А де той придурок, хотів би я знати! Якщо, знову залив сліпи, Маця йому відкусить яйця, – пообіцяв голомозий менеджер, звертаючись до мучеників-помічників на дверях, на що ті, не зважаючи на драматичну ситуацію, весело заіржали. Але людське стовпотворіння нічого не чуло і не бачили, крім сцени, на яку от-от мала вийти...



Але Марсалія не виходила. Не могла зробити першого кроку на сцену. Брутальний крик Родіона вибив її з трансу, і тепер шум у залі лякав її, як шторм на морі, як ошаліла пучина морська. І ще... Марсалія, заплющивши очі і стиснувши кулаки, спробувала ще раз зібрати сили у тугий і вражаючий, як кульова блискавка, енергетичний вузол, і переступити невидиму прірву, але не пускало погане передчуття... чогось недоброго. Те – недобре, дуже недобре, вона бачила третім оком, уже витало зловісною темною хмарою з кривавими патьоками над божевільною залою. Але відступати не було куди. В потилицю дихав Родіон. Попереду дихало безоднею чорною тисячоголове людське горе. А в грудях... В грудях важким каменем загусла ненависть до триклятого Родіона, що збив... збив, покидьок, її з ритму, з... Однак, мусила! Тож, набравши повні груди повітря, рішуче видихнула:

– З Богом! Вперед!

У залі раптово погасло світло. Запала мертва тиша. Народ замовк, з благоговінням вдивляючись у важку смолисту темряву, що раптом розступилася, як води морські перед Месією, і з неї вийшла в сяючій білій одежі жіноча постать. І зал вибухнув шквалом шалених овацій!

Марсалія підняла, мов Оранта, обидві руки і звернулася до народу, що сяяв до неї з темряви очима, пристрасно-таємничим шепотом, підсиленим мікрофоном:

– Люди добрі! Мій роде і народе! Ви хочете зцілення собі і своїм близьким? Ви хочете бути здоровими, дужими і квітучими? Ви бажаєте позбутися мук, які огидними червами точать ваше тіло, натоптане хворобами і недугами, як дрантивий мішок смердючим сміттям? Ви хочете здоров’я і щастя, а самі грішите, прелюбодієте, крадете, гризете одне одного! Он ти, та, що очей з мене не зводиш! Ти спиш із начальником, водночас перелюб чиниш із кумом, а просиш у мене здоров’я для своєї дитини?! Гріховоднице нечистива! Посмітюхо бридка на дорозі до пекла! Покайся! Інакше не бачити тобі здоровою свою дитину! Не чути тобі сміху її! Довіку чути будеш лиш плач і скрегіт зубовий у хаті своїй! Покайся! Отямся! Віддай все, що потратити маєш на перелюб, на гульбища содомитські, убогим і сірим, спраглим і голодним, ученикам моїм, провісникам Пришестя Того, Хто зцілює, і відвертає, і життя дарує – через мене, велику Марсалію, цим святим людям, що стоять при дверях, як при брамі до раю святий Петро!

Запала крижана тиша. Зал, здавалося, одубів. Заціпенів за лаштунками, ошелешений велемудрими пасажами пророчиці, Родіон-менеджер. Але відшліфований за довгі роки прийом спрацював і цього разу. Зал, полегшено зітхнувши, що так дешево можна відкупитися від кари Божої, зашарудів по кишенях останніми гривнями, тим часом як добра сотня соковитих молодиць із дітьми на руках, втягнувши голови в плечі, намагалися зникнути, розтанути, здиміти від всевидющого ока святої Марсалії, цікавих поглядів присутніх та лютих позирків власних чоловіків. Розслаблено заусміхався Родіон, спостерігаючи за сум’яттям у залі з-за важких від степової пилюки лаштунків. Однак у ту мить, коли дехто із привселюдно звинувачених в рогоносності батьків родин уже було простяг руку до очіпка зрадливої супружниці, Марсалія рвучко ступила на край рампи і, тикаючи перстом у розтроюджений натовп, заволала:

– А ти?! Не хвороба пожирає тебе, а чорна заздрість до свого сусіда! На його хороми завірила око ненаситне! Замість того, щоб дбати про власні статки, трудитися в поті чола, ти чужому завидуєш, похряснувши в лінощах?! Один тобі лік від усіх недуг: мусиш три тижні у старечому сиротинці підлоги безплатно мити, воду пити, прислугою стати, і лиш тоді тебе хвороба покине!

При цих словах прив’яло пів-зали, а якась лиходолиця аж зайшлася тихим плачем покаянним.

– А ти... ти, що сидиш на купі грошей, а жалієш купити святу книгу, яка тобі, нечестивцю, відкриває врата небесні! Ти! Ти й досі крадеш комбікорм на заводі та свиней годуєш, та продаєш людям утридорога?!

Помітивши, як втиснулися в крісла кількоро чоловіків, що, певно, привезли сюди хворих дружин, дітей чи батьків, ясновидюща ще з більшим азартом накинулась на гіпотетичних нечестивців:

– А ти аборти блудницям робиш, вишкрібаєш утробу їхню від гріха перелюбного, а за криваві хабарі дітей вчиш по закордонах! А ти? Ти, старче убогий! Замість того, щоб бути доброчесним батьком чесної родини, щоб плекати свій рід, дітей і онуків, ти сіяв по світах сім’я своє, а тепер пожинаєш самотність старечу і немічну, шукаючи прощення за гріхи свої?! Не буде тобі спасіння, доки не заповіси свою хату каліці нещасному, у гріхах, як і ти похряслому, що має прибитися до тебе з далеких світів! Митрофан йому ім’я буде! А ти, жоно недостойна, що сина-наркомана рятувати прийшла, мусиш читати книги мої, благословенні посланцями вищого розуму навпереміну зі Святим письмом, і тільки на тридцятий день благословення зійде на плід гріхів твоїх!

Здавалося, тьма кромешна от-от поглине переповнений окаянними грішниками будинок культури, як пучина океанська "Титаник”... Паралізуючи онімілих людей холодом смертного жаху, сяючим айсбергом на спаралізований зал насувалася сцена з грізною обличителькою, невблаганною, мов кара Божа... Але саме тоді, коли доведений до безумства люд мав або полягти від інфарктів, аби рятуватися від страшного суду святої Марсалії панічною втечею, у потойбічній тиші фойє пролунав розпачливий, але такий живий, такий спасенний-рятівний людський голос:

– Пане вартовий, пане чатовий! Люди, людоньки! Пропустіть мене! Я здалеку!.. З краю світа добирався!..

І людоньки передихнули, ніби побачили просвіток у грозовому небі. Але найбільше втішилися брудному бомжу в інвалідному візку, що намагався продертися через фойє до зали, вартові при дверях. Один з голомозих, аж заіскрився сам до себе тихим ніжним матом:

– Ну урод! Ну я тебе... таки сдєлаю інвалідом! Клянусь!

І, тут же змінивши тональність, закричав грізно й урочисто понад голови туди, звідки уже вигрібав щосили нещасний каліка:

– Пропустіть, стоящі і ще ходящі, бідного інваліда, сироту нещасну, що три роки добирався з Далекого Сходу і таки добрався до великої цілительки матінки нашої преподобної Марсалії!..

– Повз, повз – ось цими руками, – заридав трагічним босом чоловік у візку то показуючи на всі боки брудні ручища, то розмазуючи ними по темній опухлій мармизі рясні сльози. – Наконець я її знайшов! Вона тут! Матінка моя! Спасителька моя! Ге-е-е... ге-ге-е-е...

Лякаючиcь щирого реву, народ у фойє розступився і чоловік енергійно закрутив колесами в напрямку лисого, голова якого виринула неждано над натовпом з бічних дверей фойє.

– Каззззьол! – непомітно мазнувши далекосхідного пілігрима по зарослій потилиці долонею, голомозий розвернув візок і погнав його в бокові двері, а далі коридорчиком до сцени, розганяючи натовп грізними наказами дати дорогу та пломбуючи волохате вухо нещасного добірним матом:

– Слухай, ти, урод! Ти де, бль... твою... ходиш? Я тебе, п’янь дряная, спаралізую навєкі, скільки я тобі казав: будь при нозі?! Ну ти мене, кказзьол на возі, діссстав... скот воючий! Я тттє дам, убогій!

– Пішов... ти... скінхед поганий! – чухаючи потилицю, ощурився убогий з візка.

З-за лаштунків назустріч їм вискочив довготелесий, зарослий, як ковтун золотушний, чоловік, зашипів:

– Де ти шляєшся, сучий сину, вона вже на сцені, а ти ще, мммм... уб’ю!

– Да оп’ять ... мать... нажрался! – лайнувся голомозий і штурхонув сучого сина разом із візком у бокові двері . Той і оком не встиг змигнути, як врізався з усього розмаху коліньми у борт подіуму. Чорні іскри посипались з очей нещасного, а з рота ще чорніші вигуки. Але він вчасно заглитнув їх і правдиво – від болю і страху перед розправою бритоголових, розридався, закотивши очі на сяючу на сцені Марсалію та перекрикуючи її проповідь ще густішим басом:

– Спаси мене, спаси мене, велика Марсаліє, грішника окаянного, покидька підзаборного, змія підколодного! Я три роки до тебе добирався із близького заходу...

– Далекого Сссходу, урод! – засичав скинхед над головою покаянного. – Алкан чортів, з Далекого Сходу!

– ... З дальшого сходу.... Спаси, матінко Марсаліє!

– А це ще хто такий? – перервавши гнівну анафему грішному й розпусному народу, грізно здивувалася зі сцени білосяйна Матінка.

– Митрофан, матінко, Митрофан! – заревів Митрофан.

– Але чого ти тут? – строго спитала зі своєї вишини народна цілителька і спасителька.

– Бо каліка... – ревів Митрофан... – Бог мене покарав, бо грішив я, пив-гуляв...

– Ну? – ще суворіше спитала Марсалія, вимагаючи від інваліда одвертості. – Зізнавайся, як ти грішив, іроде?

– Людей убивав, банк обікрав, аборти робив, дітей топив... немовл-я-яточо-о-к... янголяточок... Помилуй, матінко, – каявся, як на Страшному Суді, протверезілий гріховодник.

Зал затаїв подих від жаху: такого чікотіла ці бідні люди ще не бачили. Тож ті, що сиділи у перших рядах недалеко від маніяка, зачали дрібно-дрібно хрестилися тремтячими десницями, а найближчі з вереском кинулися врозтіч.

– Уби-и-вець! Душогуб! – гріхи покаянного окаянного Митрофана вжахнули навіть провидицю. – І ти хочеш прощення?! – здивувалась вона.

Народ, спостерігаючи цю сцену, не те, що не дихав – скам’янів. Важка, мов непрощенні гріхи наші, тиша зависла над онімілим залом.

– Хочу! Хочу, матінко! Ще й як хочу! – нахабно заволав душогуб, розмазуючи по фізіономії пил далеких доріг.

– А чи ти, враже роду чоловічеського, перед тим, як приповзти сюди, читав книжки преподобної Марцалії, чи сповняв учення її? – допитувалась Просвітлена.

– Авжеж! Авжеж! Сповнив, матінко! У печерах монастирських жив, поклони бив, сиру землю їв! – І душогубець нахабно повернув до зали брудну мармизу земного черва, демонструючи жестами, як він «поклони бив, сиру землю їв».

Зал полегшено перевів подих, але не поспішав співчувати страшному чікотілу. «Гаразд, цей гріхами лютими заслужив кару Божу, думав кожен, а мені за що муки такі? Жив чесно, бідно, не крав, не вбивав...»

Провидиця ніби відчула настрій присутніх, або думки прочитала, бо звернулася до них з гнівною проповіддю, як з амвона:

– Кожен з нас бачить скалку в чужому оці, а у власному колоди не бачить. Чужі прогрішення засуджує, а свої виправдовує тим, що то життя і обставини змушують його грішити-блудити. І тим самим ще більше грішить, нарікаючи, за що на мене хвороби і муки тілесні наслані, коли я не винен у гріхах своїх. А цей нещасний душогуб кається перед усім народом і тим він чесніший за вас усіх!

Покаменувавши заблудлих, велика спасителька наказала маніяку:

– Підійди до мене, грішнику!

– Не можу, – заридав душогуб. – Обезножений я, обезручени-ги—ги-гий...

– Вставай і йди! – наказала строго Марсалія, пропікаючи каліку палаючими очима, і той, підкоряючись її магнетичному погляду, потягнувся вперед, вчепився руками за борт рампи, перекинув важке тіло на сцену і, впираючись ліктями та звиваючись усім тілом, поповз до божественно сяючої у темряві, як статуя американської Свободи, цілительки.

Зал знову заціпенів у чеканні. Тисячі пар очей стежили за пересуванням нещасного Митрофана, що звивався гірше черв’яка, розполовиненого заступом. Нарешті його розколошкана чорна голова торкнулася білосніжного подолу. Марсалія царствено схилилася і торкнулася рукою скуйовдженого тім’я, наказуючи:

– Встань і йди!

– Не можу, матінко, – все ще не вірив у чудо розпростертий долічерева під омофором сяючої Марсалиної підтички важенний і теменний від гріхів Митрофан.

Зал чекав. І тоді Марсалія втретє наказала тремтячим, низьким від напруги нелюдської голосом:

– Устань і йди!

І Митрофан... зачав боязко підійматися спочатку на одне, а потім на друге коліно, далі, ставши рачки, декілька хвилин випробовував терпіння онімілої публіки, і раптом... О Боже! Став на рівні! Ожив, як біблійний Лазар, зцілений Ісусом!

– Ось він, син твій блудний Митрофан, старче всіма покинутий, прийми його! – зі сльозами в голосі звернулася Пророчиця до кількох бомжуватого вигляду дідків у перших рядах, що аж затряслися від радісної перспективи запізнілого батьківства.

Розчулена чужим щастям зала захоплено заридала, застогнала, заплескала в долоні, хитнулася вперед, накочуючись хвилею розбудженої стихії на подіум. Сотні нещасних, спраглих чуда, кинулись до осяяної Марсалії... але тут же, зметені охоронцями, попадали просто на голови друзям по нещастю, причавлюючи їх до підлоги, ламаючи карки і кінцівки. Утворилася «мала купа, давай слупа»...

Решта охоронців, як хорти на прив’язі, сопіли за лаштунками, чекаючи наказу роздерти, розкидати навсібіч той живий безумний клубок. Марсалія, звикла до вибухів масового психозу, повільно й велично звела до стелі очі та руки, і, перекрикуючи «содом і гоморру», закричала:

– Чудо! Чудо звершилося! Велике чудо! Лазар ожив! Ви бачили, грішники?! Цей чоловік зцілився, бо покаявся! Кайтеся, нечестивці, кайтеся! А ти, прощений і зцілений! Ти, що смертю смерть поправ, йди і неси світові благу вість про велику Марсалію, просвітлену силами космічними на спасіння роду людського!

Ажіотаж під сценою, придушений охоронцями, трохи притих, зате тріумфували задні ряди, які не бачили побоїща, і переповнений, наелектризований балкон, якого бійка ще більше розпалила.

Але тільки-но зцілений Митрофан, остерігаючись бути роздертим ошалілою від надії юрбою, став задкувати за сцену, як рокіт зали навпіл розчахнув жіночий зойк:

– Миколо! Бійся Бога, Миколо! Нащо ти так ганьбишся! Душогубом прикидаєшся! Дітей позориш?!!

Митрофан озирнувся і очам не повірив: біля дверей стояла... А Боже! Його Оксана із синочком Ігорьочком на руках. Митрофан остовпів: звідки?! Він же відвіз її за сотні кілометрів звідси, на Волинь аж під Польщу!.. До її мами... і тут щойно зціленого мало знов не спаралізувало: біля дружини... стояла її мама, а його теща триклята!.. Нє, він таки допився до білочки, бо де вони могли взятися у Херсонських степах та ще й з дитиною?! Та ж до цього хутора автобуси не ходять, бо... бо його й на карті нема... райцентру! Але ні, він ясно бачить, як теща гребе натовпом, наче водою, підбираючись все ближче й ближче до сцени. І це була реальність, страшніша від психонаркодиспансеру.

І Митрофан рвонув за сцену, але, не потрапивши у проріху, заплутався-заборсався у важких від пилу синіх оксамитах лаштунків. У залі почулося несміливе хихикання, кахикання. Тим часом теща, побачивши, що зять от-от накиває п’ятами, зарепетувала, як несамовита, звертаючись по черзі до Митрофана і народу:

– Стій, негіднику! Стій, безстиднику! Люди добрі, цей чоловік ніякий не Митрофан, і не каліка! І не душогуб! Це, людоньки добрі, Микола, шлюбний чоловік ось сеї бідної жіночки і батько сеї нещасної дитинки! Украдений отою злодійкою, отою блудницею вавілонською, що он-о стоїть, безсовісна, та безсовісно вам усім тумана в очі пре! Це вона йому поробила, вона його з розуму звела, навчила брехати! Люди, не вірте їй! Та на ній клейма нема де ставити – така свята! Розлучнице клята, віддай батька дитині! Будь ти проклята, брехухо! Доки ти людям голови будеш дурити та залякувати?! Ти сама – гірше блудниці вавілонської! Миколо, схаменися! Покайся, Миколо!

Митрофан-Микола не рухався. Висів мертвим павуком на синій лискучій завісі і з життям прощався, бо саме в цю хвилину його намагалися відчепити від оксамитів розлючені охоронці, але він не відчіплювався, бо зловісне шипіння золотушного ковтуна Родіона по той бік лаштунків: «Остав заневєс, дурак,»– нічого доброго не віщувало.

Народ у залі, вражений нечуваними звинуваченнями Митрофанової тещі, розгубився, втратив орієнтири, а тому глухо, утробно гудів, як розтривожений вулик, вивертаючи шиї, шукав її очима, а знайшовши, і перевів здивований погляд на сцену, де біліла соляним стовпом матінка Марсалія, з таким жахом, ніби вже почався Страшний Суд і не вистачало лиш Саваофа, що от-от мав вийти з-за лаштунків.

Але замість Саваофа звідти вискочив голомозий із криком: — Убєрітє, ідіоти, тьощу! — і охоронці, облишивши Митрофана, прогупотіли через сцену до тещі, що вже підгрібала до сцени.

Тривожний гул наростав. І тоді, коли забилася, заойкала в руках охоронців теща, проклинаючи Марцалію, закричала з балкону ще одна біснувата:

– Марино Василівно, побійтеся Бога! Це я, Теофіля Тадеївна! Осьо я! Тут! Ми тут, на балконі! Тут нас ціла делегація... Ми вас усі любимо і шануємо, як досвідченого педагога, як гарну вчительку, як завуча по виховній роботі, і просимо, отямтеся, вертайтеся додому, до сім’ї, до школи. Ось вас і донечка ваша просить, Даночка...

І жінка на балконі випхала наперед себе дівчинку років п’ятнадцяти. Зал знову онімів, спостерігаючи, як дівчинка на балконі зацьковано шарпалася, кулилась під сотнями поглядів, намагаючись заховатися за вчителькою.

Марсалія мовчала. Їй уперше в житті відібрало мову. Те, що відбувалося в залі, було схоже ... ні, не на кошмарний сон – на божевілля. Це було божевілля... її божевілля!.. Вона зійшла з розуму і їй усе це ввижалося. Бо такого насправді не могло бути... Вони не могли усі разом зібратися тут... знайти її у цих степах... Миколина жінка, і теща, і дурнувата Філька з делегацією і... Даночкою... Господи, спаси й помилуй! Свят­-свят!

Марсалія хотіла перехреститися, але не могла підняти важенну, ніби оловом налиту, руку! І тільки тупо дивилась у притихлу залу, як у прірву, як у вирву водяну. Народ пожирав її голодними очима і мовчав. Навіть теща вже не тріпалась у руках охоронців, а дивилася на Марсалію з таким смертним жахом, як на самого Сатану. Марсалії від того смертного жаху стало ще важче. Вона оглянулась, шукаючи підтримки, але побачила розчепіреного, ніби пришитого до важких темно синіх оксамитів Митрофана, а поряд, у темній прорісі, біле перекошене лице Родіона, що розгублено питав її жестами й мімікою: що робити? Ніби вона знала... Але... мусила щось рятуватися, інакше кінець їй!..

***



Врятувала Марсалію лише здатність умент зосереджуватись і блискавично реагувати на екстремальні ситуації. Отож й цього разу переляканий вигляд завжди нахабно самовпевненого Родіона повернув її до тями: значить, цей абсурд, ці шизофренічні глюки – реальність? Вони всі тут... І Філька тут... Значить, правда... На жаль, ця біснувата може організувати все, навіть третю світову війну. Від заздрості... Ми вас любимо... Знаю, суко, як ви мене любите... Уже бачу! Але нічого вам не вийде з тої любові. Не на ту натрапили.

Марсалія сардонічно усміхнулася, спопеляючи поглядом Фільку на балконі, за спину якої вже встигла заховатися перелякана Дана. Але дурна Теофіля, потрактувавши той усміх як радість Марсалії від зустрічі з ріднею та друзями, й собі втішено верещала:

– Марино Андріївно, ми спускаємось! Ми йдемо до вас! – і попхала попереду себе до виходу всю делегацію разом з Даночкою. Але ще й до дверей не допхала, як Марсалія, відчуваючи, що тиша в залі от-от лусне, мов тонка парусина, і почнеться паніка, викинула вперед руки і закричала так грізно і страшно, що в людей мурашки побігли спинами:

– Грішниці окаянні! Ви ще смієте переступати поріг цього храму, наповненого людськими стражданнями?!! Ви, заблудлі у безсоромності огидній, у гріху содомітському, ви ще смієте смуту сіяти, замість того щоб покаятись і піти слідами цього чоловіка, цього Лазаря ожилого?! Цього каліки нещасного, що шукав мене по цілім світі, щоб душу свою очистити від лепри пороків!!! А ви, лукаві, ті, яких я не знаю і знати не хочу, бо печать ірода на ваших рогатих лобах, ви ще посміли захищати цю блудницю, цю похітливу повію, яка домагається від цього святого чужого чоловіка Митрофана брудної похоті, скотського зляга-а-ання? – і широким жестом показала на Митрофана, пришпиленого до завіси. Почувши свою кличку, Митрофан ожив, важко сповз із оксамитів і спритно пірнув під них, збивши хмару куряви.

– Микольцю, вернись! – залементувала молодиця з дитинкою, а щойно втішена перемогою над Марсалією завучка Теофіля, вчувши замісить каяття таке звинувачення, аж звилася і вузлом зав’язалася від благородного обурення:

– Мари-ино Андрі-іївно, та вони ж молоді й вінчані! І те, що ви засуджуєте, самим Богом велено!

– Мовчи! Біснувата виродко темного клану! Ти ще величаєш себе вчителькою, розтлінна?! Та тобі в пеклі котли мити, а ти ще між людей ходиш?! Падай ниць, біснувата, і проси прощення перед усім миром, що у блуд вводила невинних дітей!

– Та ви що... е-е-е... Андрі... ївно! Та що ви таке кажете, побійтеся Бога! Та спитайте кожного в селі!.. Та я двадцять років вчителькою проробила! Боже! Люди, за що така напасть?! – вжахнулася Теофіля Тадеївна, безпорадно обзираючи навсібіч та шукаючи підтримки. Але від людей віяло мертвим холодом, як від айсбергів у Льодовитому океані. І тоді знову не витримала Митрофанова теща:

– Та ти, ганебнице, заволоко підзаборна, ще смієш чесну жінку публічити?! Сама, дітей лишивши, повіялась по світах із тим чортом зарослим, сама гірше блудниці вавілонської, бо людей дуриш! Людоньки, та ж вона бреше вам, вона така цілителька, як і я! То чо’ ж ви до мене не йдете? Ідіть! Несіть мені гроші, дари дорогі, а я вас буду за носа водити! Ой, Марисько! Ой Мицю-ю... Покайся, доки не пізно, Христом Богом молю!

І лиш-но мали льоди людські скреснути від цього наклепу, як преподобна Марсалія сама вибухнула благородним гнівом:

– Яка я тобі Миця? Блуднице! Я тебе вперше бачу, нечестивице! І не згадуй мені всує Всевишнього, наклепнице! Геть! Виведіть цю божевільну брехню разом з її бандою геть! Геть! Геть! – закричала страшним голосом Марсалія, жестом Нерона спрямовуючи охоронців на ворога.

І охоронці в ту ж мить викинули за двері тещу, а з балкону – Теофілію разом з делегацією і Даночкою. Зала німувала чорною прірвою. Відчувши катастрофу, Марсалія отямилась, упала на коліна, залементувала, звертаючись до одурілого від побаченого і почутого народу:

– Ви бачили цих нещасних жінок? Ви бачили, як відбирає розум грішникам! Як вселяється нечестивий хаос у грішну плоть і сквернословить! Молімося! Вигоньмо молитвою із тіла й душі бісів, силу нечисту, помисли нечестиві, ставаймо чистими! Очищеними!

Зала, мало що розуміючи з того, що відбувалося, поволі переходила з отупіння в екстаз, що наростав, як гул невблаганного цунамі. Раптом не втрималася схлипнула якась лиходолиця в першім ряду, її підтримали ще кілька. І враз зала вибухнула екстазом, заридала, заголосила, забилася в конвульсіях.

Охорона разом із почтом полегшено зітхнула.

– Ай да Маця! Ай да бісова баба, вивернеться й з-під бульдозера! – ахнув захоплено Родіон і загукав охоронцям: – Секлету! Виносьте, тьху, Савету!

Савета, мов принцеса з палантина, з цікавістю спостерігала за дійством із брезентових армійських нош, які ще й досі тримали на плечах невдалі спортсмени. Почувши команду, вйокнула на молодиків і ті, стряхнувши ношами, винесли її на сцену і поклали поряд із вкляклою на колінах Марсалією. Савета заворушилась, застогнала, подаючи про себе знак. Цілителька повільно перевела погляд зі стелі на підлогу і, побачивши ноші із розпростертою горілиць молодицею, сахнулася:

– Заберіть! Заберіть од мене цю нещасну! Я, бачить Бог, не можу їй помогти, бо чорні завкредні змії, дочки Іродові, блудниці нечистиві висмоктали з мене силу цілющу, та й понесли у нетрі і пущі, на пустелі, за моря-океани, о-о-й обезси-и- ли-ли... Молімося!

І зала, й собі звівши до стелі очі, почала просити в неї повернути цілющу силу матінці Марсалії.

Савета терпляче чекала на мульких похідних носилках, мов контужена французька маркитанка під Аустерліцом, теж піднявши догори стулені долоні. Наразі серед монотонного гулу людських голосів забриніла небесна музика. Зал насторожився, заблукав по стелі очима... Довготелесий Родіон залапав по кишенях, шукаючи свій мобільний, але помітивши, з яким побожним зчудуванням прислухається до мелодії дзвінка цей здичілий від злиднів і горя народ, який, точно, мобільника в руках не тримав, не спішив виходити на зв’язок, і собі наслухаючи милозвучну фразу з "Полонезу” Огінського. Лиш коли непереможна Марсалія велично встала з колін, ввімкнув зв’язок.

– Ти чьо не отвєчаєш? Шо случилось? Што ето за баб ребята вибросілі?

– Скандал, Бос! Єлє Мацюня викрутілась! Бллль, тьоща Митрофанова с женой єво і рєбйонком явілась, і какая-то училка с дочкой. Какой? Да с Марсаліной! А чорт іх знаєт! Кричали тут: отдай мужа! Міліцію звалі, – зашепотів у мобільник збуджений Родька.

– А лохі што?

– Лохі нічєво: сначала всполошілісь, уші навострілі, но Мацька іх сразу в чувство привєла, тепер молятся ... чорт єго знаєт за что! Ну, словом, порядок! Нє волнуйтєсь, Бос.

– Ґаваріш – тьоща? Ето плохо... Твой прокол, между прочім! Ну ладно! Родствєннічков ми, конєшно, пріпугньом... Давай сюда Мітрофана! І смотрі мнє в оба! Каби чєво... ну ти знаєш...

Знаючи Боса, Родіон погнав шукати Митрофана, наказавши голомозому пильнувати порядок.

Тим часом процедура зцілення Секлети-Савети дещо затягнулася, звісно, що з вини непроханих скандальних гостей: сили ніяк не поверталися до великої цілительки. П’ять разів Марсалія падала на коліна, закликаючи всі сили й земні й небесні, змилостивитись над бідною жінкою, і тільки за шостим разом Савета, нарешті, сіла, а за сьомим встала на рівні, викликавши бурю оплесків у братів і сестер по нещастю. Обнадієні, вони знову ринулися на сцену, однак виснажена зціленням Марсалія похитнулася, схопилась за високі груди і стала хилитися додолу. На щастя, як завжди вчасно підоспіли охоронці і непритомну цілительку урочисто, як царицю Савську, винесли на руках за сині оксамити. Світло погасло, і в гробовій тиші чоловічий суворий голос пояснив, що сеанс достроково завершений через вторгнення в ауру преподобної Марсалії нечистих сил, які пошкодили її чакру, а відновлення вимагає щонайменше місяцю посту в Почаївській лаврі.

Голос вмовк, світло знову спалахнуло, але виходити ніхто не збирався. Люди зачаровано дивилися на сцену в надії, що велика Марсалія все-таки опритомніє і ввіллє животворящу силу у їхні поточені недугою тіла. Адже за цим вони їхали такою спекою в таку даль, платили останні гроші...

Категория: 46 | Просмотров: 694 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011



***



У цей час за тісними запилюженими лаштунками розлючена провидиця–ясновидиця лихоманно виплутувалась із білих риз та перевдягалася у чорний широкий балахон (для конспірації), встигаючи шпетити Родіона:

– Що це таке – я тебе питаю? За що я вас, скажи мені, годую, за що гроші плачу? За цю ганьбу! Ще один такий сюрприз і в мене – інфаркт! Чорти б вашу душу дерли! Ідіоти! Де той сучий Митрофан?! Ладно, я з вами ще розберусь! А тепер – геть звідси! Хоч у ліс!.. Відвезіть мене в ліс!

– Який у цих степах ліс, Мацю?!

– Тоді на лиман! Ти ж обіцяв лиман!

– Який лиман, Мацю, коли у нас ще два сеанси: в сусідніх райцентрах?! – жахався Марсалиним вередам роботящий імпресаріо.

– Після того, що я пережила?! Ти що – здурів?! А дзуськи! Ні за які гроші! Ясно?! – і, запнувшись сяк-так (теж для конспірації) косинкою та начепивши чорні окуляри, провидиця заквапилася до «чорного ходу». За нею кинувся розгублений Родіон. Уже при виході їх наздогнав охоронець:

– Верніться! Там якусь жінку принесли! Вся закривавлена!

– Якого чорта! Хай кличуть лікаря, при чому тут я?!! – визвірилася спасителька-цілителька.

Охоронець щось шепнув Родіону і той, сполотнівши, наказав преподобній:

– Так... Мацю, стій тут і ні руш! А я... треба вияснити обстановку.

– Що таке? Яку обстановку? Блін! Я так і знала: це вони, ті суки, щось уже підстроїли, щоб вони здохли! Вже! На очах моїх! – шипіла Марсалія, дослухаючись із жахом до рокотання зали, над яким підстреленим птахом побивалося жіноче голосіння. – Так і є: Філька чортова! Заткніть їй рота! Ви чуєте, заткніть цій суці рот! Та не мене тримайте, уррроди! Вашу муть, для чого ви тут?! Щоб поря-ядок тримати! Поррррядок! Нє! Ви мене діссс-стали!

Марсалія страхала почет розправою радше з переляку, бо всі давно знали, що вона вже давно у цьому балагані нічого не вирішує. Та найкраще це розуміла сама цілителька. Ще з того самого дня, як вона перейшла від Учителя до Боса. І не могла простити собі цю фатальну помилку. Боже, як вона, ідіотка, могла поміняти «казенний» дах на... м-мм... кримінальний? Але все це він, цей покидьок Родіон, їй підставив! А вона втішилась, що – буде ві-і-і-ільна! Самостійна! Незалежна від усіляких цеерушників! От тобі й вільна! Дресирована мавпа у цирку-шапіто! Це жах! І крах! І треба кігті дерти звідси і то вже!

– Радіон! Де той клятий Радіон?! – починала шаленіти Марсалія, намагаючись прорватися на сцену поміж охоронців, де справді творилося щось несусвітне. Крізь щілину у завісі Марсалія бачила, як вузьким коридором у натовпі до сцени пробирається охоронець, несучи на руках дівчину у вишитій сорочці. Голова, руки дівчини безживно звисали, зачіплюючись за людей. Слідом за ними, звісно, протискалася, ридаючи, Теофіля.

– От сука! Це ж вона на збитки мені знайшла якусь припадочну навіжену... – не тямилась від злості, запанікувала Марсалія, уже насправді шкодуючи, що не володіє бісівською силою, аби знищити, спопелити на золу кляту колишню колежанку по вчительській праці. Але найбільше велику Марсалію тривожило те, що вона... почала боятися не тільки переповнених людьми залів, а й взагалі людних місць. Людські натовпи навіть крізь вікно броньованого лімузину викликали в неї панічний страх, в якому вона боялася зізнатися навіть собі.

— Мені треба лікуватися самій... са-а-амій... Або хоч би спочити... – затужила в душі, і враз стрепенулася:

– А це ще що?!

Погляд віщунки впав на скуйовдженого Митрофана, якого чомусь теж вели попід руки два міліціонери у супроводі хлопців з її охоронців. Митрофан виривався, ревом ревів, кликав Марсалію, як недоумок який або й справді біснуватий. Із огидою дивлячись на його брудне, залите сльозами, спаскуджене гримасами обличчя, Марсалія починала вже сумніватися в його нормальності й клялася в душі, що більше цього виродка в ліжко до себе не впустить.

«Треба шукати заміну, – думала, – а довготелесому покидьку Родіонові й поготів. Збридив так, що бачити не годна! Імпресаріо, блін!.. Ні на що не здатна тупа бичара! Ні до роботи, ні до любові! Прокол за проколом! Ні, цю банду нахлібників треба розігнати! А Боса послати к чорту, і самій, самій крутити... А то роз’ївся, а мене в чорнім тілі тримає, як Ізауру яку... Я вам, вашу мммуть, не Ізаура!»

Хотілося до темені в очах рвати й метати, лаятись і матюкатися. Але боялася, щоб не почули «стражденні, сірі й убогі», які уже скрізь, навіть в її ліжку... як цей придурок Митрофан! Та де – в ліжку?! Вони вже керують, поганяють нею, мов якоюсь кониною безсловесною! Що Родіон, що Бос... Сіріші за найсірішу мокрицю покидьки! І це тоді, коли по ній ридали генерали спецслужб! Від Америки до Росії! І це тоді, коли вона могла б уже стати відомішою за саму Вангу, і багатшою за... Далай ламу і Кондолізу Райс... Легендарнішою за саму Мату Харі... А не ховатися за кулісами розвалених сільських клубів...Тьху! Тричі тьху, не при мені будь сказано, та не Богові у вуха! Йди на пущі, на дебрі, ламай ведмедям ребра, до снігів, до води, від Марсалії відведи... Чого це вона про ту нещасну Мату Харі згадала? Тьху-тьху! Тричі через ліве плече, най з мене біда, як вода стече, і горе мене, як гора, обмине...



Про Мату Харі їй єхидно і з пікантними подробицями нагадав Учитель після того, як вона повідомила, що її запрошують в Америку.

"Горвард Лі? – засміявся Учитель. – Старий хитрий китайоза, він і до тебе добрався? Йому мало кашпорів різних, що вже й до бабів узявся? Цікаво, що вони там збираються робити з усіма нашими біснуватими? Солити чи психотронку випробовувати на вас? Мови ви не знаєте... Хіба дрочити Брайтон-Біч...

Покидьок, він її збив саме в ту мить, коли вона вже подумки перелітала океан... Кількома словами, нагадавши їй лиш їм двом відомі факти її біографії – безневинну співпрацю з деякими органами в ролі екскурсовода Інтуристу...

­– Ну й що? – з викликом запитала вона.

– А нічо, лиш те, що Горвард Лі, цей безневинний американський пенсіонер і шанувальник нетрадиційної медицини і всякої чортівні, насправді ветеран американської розвідки і добре знає, хто довгий час ховався під псевдо Мата Харі...

– Не треба мене лякати... Бо він напевно знає, що воловодилась я з тупими туристами з якоїсь Оклохоми...



Нарешті процесія дісталася сцени і охоронець обережно опустив дівчину у вишиванці на кін обличчям до залу, а до Марсалії – худенькою спиною, на якій... Марсалія здивувалася: розквітала, розпукалася велика червона півонія! Та, пильніше придивившись, побачила, що на дівчині не вишиванка, а закривавлена біла блузка. І... Ні, це їй привиділось... Ні, не може того бути... Провидиці почало темніти в очу: вона впізнала блузку... Точно таку вона купила торік Даночці у київському ЦУМі... Тепер Марсалія впізнала і розкішне смоляне волосся, і рідні, вугласті плічки... Зрозуміла, чого ридає-голосить Теофіля... Відчула, як обриваються нутрощі, як підступає під серце страшна холодна пустка... Сука, що вона зробила з її дитиною?!.

Молячи Бога, щоб це був сон, або просто дурний розіграш, ступила на сцену ватними ногами.

– Назад! Ти що?! – як з-під землі виріс, заступивши їй дорогу Родіон.

– Що ця сука зробила з моєю дитиною? – спитала, божеволіючи від страшного здогаду. І вже набрала повні груди повітря, щоб закричати на цілий світ, але Родіон брутально затулив їй долонею рота:

– Тихо... ти!.. Це не вона...

– Хто?!. Хто-о-о-о... Я питаю – хто?!

– Митрофан... тільки тихо... заскок у нього чи... чорт його знає що?! Але не бійся... Нічого страшного... він тільки черкнув...

– Чер...к...нув? – перепитала Марсалія з жахом. Відсторонивши Родіона, що намагався заступити її від людей, знайшла поглядом Митрофана і заціпеніла: на неї незмигно дивився... ЗВІР... І прийде звір і буде число йому 666. Згадала і запитала ЗВІРА:

– Навіщо ти це зробив?

– Це не я... це... Бос! Клянусь! Це він, звірюка... – белькотів переляканий Митрофан. Але ЗВІР мовчав, виймаючи сатанинським поглядом, як ножем, із неї душу. І раптом тріснула і пирснула навсібіч скалками скляними тиша.

– Марсаліє! Зціли! Марсаліє! Зціли її! – ревів осатанілий натовп. – Зціли! Зціли! Мар-са-лі-є!

Натовп, вийшовши з-під її контролю, ревів, реготав, біснувався, плював їй в обличчя, тикав пальцями у самісіньке серце, як у рвану криваву рану. Марсалію охопив жах... звергнутого ідола! Здалося, вона уже летить зі своєї високої сцени, ці свого п’єдесталу просто у знавіснілу юрбу, яка роздере її на клапті! Але ще був шанс на льоту, у падінні коршаком впасти на зловорожу силу, яка нагло втрутилась у її володіння, вчепитися кігтями у шию клятого підступного ворога!

– Пусти! Я уб’ю і його, і її... суку Фільку... Пу-гу-гусссти-и-и!! – заридала спасителька, намагаючись вирватись із цупких рук Родіона.

– Ти що? В тюрму захотіла?.. Чи нас посадити? Ти що забула, що Митрофан – твій, твою мать... наложник! Імператриця ти наша йо... Назад! У машину! Бос розбереться без тебе! Ну от, я що казав?! «Швидка» приїхала! Можемо змиватися...

Повз них пробігли люди в білому. Нахилилися над Даною, заступивши її від Марсалії.

– Пусти-и-и! С-с-волоч!.. гах!

Легкий хук правою під дих переламав її навпіл, забив подих. Спробувала розігнутися, з ненавистю пропікаючи невидющими очима обвислу матню Родіона Новоявленого, як сама нарекла недавно цього покидька, заточилася і... просто перед собою побачила зів’ялу дитячу ручку, що звисала безживно з лікарняних нош, що кудись бігли на чотирьох парах ніг попри неї. Схопила ту ручечку, встигла тільки торкнутися губами пальчиків, як її грубо відштовхнули, наче непотріб, і, падаючи, побачила, як з білого рукава доньчиної блузки осипаються багряні, аж чорні ружі... Ружі сипалися довго, дуже довго, аж доки не засипали сцену, і залу з людьми, і весь білий світ. Від преісподні – до небес.



***

Авто мчало з такою швидкістю, що придорожні виноградники обабіч зливалися в суцільні зелені шпалери. Від цього мигтіння і від тихого зміїного шипіння шин Марсалію злегка млоїло. Голова була важка, мов казанок з кулешею. Роззирнувшись, побачила, що напівлежить на заднім сидінні між двома янголами-охоронцями. Тупі фізіономій робили колишніх спецназівців і спортсменів схожими на близнюків. Подивилася вперед, але перспективу дороги заступала сутула спина Новоявленого, що незворушно сидів поряд із водієм, та широкий зад джипа з охороною, що мчав на чолі ескорту. Точно такісінький катафалк з помічниками-учениками, вона знала й не оглядаючись, висів на хвості їхнього мерседеса. Усе так, як поспіль усі ці роки: дорога, сеанси, одні і ті ж давно обридлі морди... Крім хіба що недавно наверненого у віру Митрофана...

І враз Марсалію, як струмом прошило – згадавши Митрофана, вона згадала сеанс, закривавлену Даночку! Чи це був сон? Може, весь цей кошмар їй приснився? Чи глюки? О тттриклятий Родіон, вона ж не відає, чим він її нашпиговує щоразу... Але... ця тривога! Ця тривога... ой, як вона душу рве... мов кішка дика! Нею, здається, налита навіть потилиця Родіона... Янголи-охоронці відвертають перелякані писки... Ой, ні... не приснилося їй, не приснилося. І Марсалія не те що закричала, а завила-заридала, ламаючи нігті до задубілої від поту сорочки Новоявленого:

– Куди ти мене везеш, гад?! Повертай назад! Чуєш, іроде, повертай назад! Ой, Бо-о-о-оже... Там моя дитина!.. Що з моєю дити-и-иночкою?! Що ви з нею зробили, і-і-іроди! Я ж не знаю, я ж не ві-і-ідаю?..

Бичача шия Родіона від болю і люті налилася темною кров’ю, шкіра під сорочкою заворушилась. Янголи-охоронці лагідно заламали матінці Марсалії білі руки, і так стиснули боки гарячими молодими тілами, що дух перехопило.

– Заспокойся, яка дитина?! В тебе, що, знову глюки?! Твоя дитиночка уже – тю-тю, до Києва доїжджає, разом із подружкою твоєю... Фількою чи як ти там ти її прозиваєш? Ну й клички у вас – на тверезу голову не придумаєш: Теофілія, Марсалія... До речі, Бос вашим, пані, здоров’ячком цікавився, – не повертаючи голови, гнав туфту Родіон, а це було першою ознакою того, що він забрехався, що з усіх сил намагається викрутитись.

– Та пішшшовв він... і ти з ним! – уклала в матюк усю свою ненависть, лють і горе, і затихла, благаючи подумки усі сили, щоб це було так, щоб ВОНА, її дочечка була жива, хай навіть із Фількою, тільки б не в руках Боса і його покидьків... Не дай Боже! Господи, відверни! Списи й помилуй бідну, невинну дитину!.. Господи, покрути тим звірюкам руки, щоб тільки не кололи її... О, вони це вміють... Щоб на голку посадили, на голку! Як її... Тварюка Новоявлений, певно, за наказом Боса, час від часу штрикає їй щось у руку... І штрикає! Каже: заспокійливе. Вона ж підозрює, що її посадили на голку, давно, та Родіон клянеться, що то звичайний демидрол. Але вона відчуває, що бреше... Він постійно бреше... І про Дану бреше. Чує її серце: дитя в їхніх руках...

Від цього здогаду Марсалії темніє в очах, і звіриний страх за дитину, лють і гнів на кривдників виштовхує з грудей крик, наче перегріте шампанське корок із пляшки. Вчепившись, як дика рись, кігтями у горлянку Родіона, вона кричить:

– Дай мені Боса, падло! Бо рішу і тебе, і себе! Я хочу знати, де моя дитина!

Даремно охорона намагається відірвати її від Родіона. Марсалія брикається, хвицає ногами, все міцніше вгризаючись нігтями у шию Новоявленого.

– Зупини...– хрипить Родіон.

– Я не можу! – з жахом кричить водій. – На такій швидкості... Васька в мене вріжеться...

– Зійди з траси, твою мать! – задихається Родіон...

– Куди?! У рів?! – панікує шофер, міцніше стискаючи кермо і весь стискаючись, щоб його, не дай Боже, не зачепили в розпалі боротьби дебелі дебіли, як він подумки обзиває охоронців.

– Дай, сука, Боса, – не здається Марсалія. І Родіон наказує водієві ввімкнути радіозв’язок.

– Шо случилось? – голос Боса не віщує нічого доброго.

– Де моя дитина?! Я хочу знати, де моя дитина?!! Кажи, катюго, бо я зараз задушу цього покидька! – кричить Марсалія.

– Бос, – шипить Родіон, – ана с ума сошла...

– Маця, ти шо? Успокойся, дєвочка здорова, всьо в порядкє, єдєм с бабушкой домой... – під вдавано безтурботним тоном Боса клекотить лють. Але Марсалії плювати на нього. Вона сама люта.

– Якою бабушкою? – жахається.

– Ну... с женщіной какой-то... Вот подсказивают: с учітєльніцей... Уже на станцію отвєзлі. Успокойся, всьо харашо...

– Доки ви будете долю моя вирішувати, покидьки? – ридає Марсалія, відпускаючи нарешті шию Родіона і осідаючи мішком на руки охоронців.

– А доти, доки ти будеш вирішувати долі інших, дорогесенька, – єхидно парирує Бос і кричить на весь салон:

– Успокойтє єйо, придуркі, а то я с вас шкуру сніму!



* * *

Зв’язок обривається.

– Прости…тутка... – здвигає плечима Родіон, розтираючи шию. – Вона про дитину згадала... Тепер їй усі винні... Тепер вона з усіх питає... А ти питала, кккрррвво, коли волокла з якогось... смітника у постіль цього бомжа шизонутого Митрофана? Ти ж не думаєш головою, а своєю .. .бєшєною...бль... ззвєздою! А тепер, блль... їй усі винні! Трахніть її по мозгах, хай спочине, кррррва...

Янголи-охоронці, ніжно завернувши за спину Марсалії її ліву руку, закочують рукав на правій... Легкий укол... Мить – і солодка млявість вимкне спроквола, як старий, рипучий радіоприймач, емоції. Але – не свідомість... Не пам’ять... Пам’ять вони їй не вимкнуть! Він їй дорікає... А сам... О, її пам’ять до найменших подробиць береже кожну хвилину, проведену з цим... пропахлим смердючим потом покидьком Новоявленим. Тільки тоді він був тоненьким, прищавим від надлишку нерозтрачених гормонів, вічно голодним і спраглим, і взагалі – неприкаяним кореспондентом республіканського радіо Дімою Радьком, прозваним колегами за надмірну балакучість, як вона згодом дізналася, Радіоном. Його пригнали до їхнього містечка пошуки новочасних героїв. Саме в той час на просторах необьятной Родины повним ходом ішла Перебудова, аж тріщали підмурівки й основи монолітного Союзу нерушимых республик советских, і народ, натхненний змінами партійного курсу, контужений несподіваною свободою, й собі намагався брати в тому рейваху найактивнішу участь.



Цього разу її не гойдало, не колихало і нікуди не несло на солодкій хвилі ейфорії. Відчуття реальності було світлим і гострим, хоч на душі стояла тупа тиша і благодать. Певно, впорснули заспокійливе, подумала. Очевидно, наркота скінчилась, або Родіона сам бавиться , а тому на ній економить...

Вдивляючись у безмежні степові простори за вікном авто, Марсалія несподівано подумала, що у всіх своїх бідах винна одна вона... І все тому, що не вміє ходити прямими дорогами, а все по колу, по колу, як контужений пес... Вона ж могла вибитись у люди ще у студентські роки, коли стелилася їй пряма доріженька до обкомівського кабінету чи крісла директора будинку піонерів. А її, безголову, знову понесло по колу, по колу... Як контужений пес.... А все тому, що вона втомилася бути .... сукою... Вона була простою доброю дівчиною, далекою від політики, а її примушували нюшкувати за однокурсниками, читати випрошений у факультетських поетів передрук якоїсь книжки Дзюби, за яку невідомо чому студентів гонили, хоч у ній нічого не було, крім віри в партію і народ... Врешті, їй надоїло брехати Вакару, своєму «куратору», якому була зобов’язана звітувати про антирадянські акції студентів, бо ніяких акцій не було, або її на них не просили... Тим часом просили її на весілля: однокурсниці поспішали вискочити заміж за будь-кого, аби не повертатися у рідне село вчителькою... А вона повернулась. На зло. І насамперед Вакару, який осідав її, як ослицю, зі своїми шпіонськими завданнями. Хоч і несподівано для самої себе. Отако йшла рідним селом, аж гульк – стоїть коло її рідної хати Михайлик-петеушник, очками синіми світить, як фарами трактор, і каже, що він інженером у рідне село направлений після закінчення училища механізації. Такий простий, добрий, не схожий на городських нахабних дебілів і на зарозумілих студентів. І так їй захотілося простого людського щастя у рідній Новосілці, на рідному кутку Корчі, що на другий день після випускного подали вони з Михайлом заяву до селищної ради. Там їх через тиждень і розписали при всім чеснім сільськім народі. А ще через тиждень її зарахували у рідну школу вчителькою української мови та літератури. Теж рідної... І покотилося життя просте, радянське, як колесо від колгоспної гарби...

Але скоро – трах-бах, Перестройка, Референдум, Незалежність і національне відродження.

Вона, як і належало вчительці української мови та літератури, теж не відставала від всенародного рушення до відродження. Почувши, що в моді стають народні звичаї та обряди, створила у школі гурток народознавства, а до кожного релігійного свята стала розсилати по редакціях місцевих газет дописи про те, звідки свято взялося і навіщо воно. Дописи її сподобалися темним журналістам, отим манкуртам-атеїстам, які лиш знали, як партію хвалити та Бога хулити.

Скоро її стали запрошувати на обласне радіо, навіть на телебачення. Слава її росла, котилася веселим циганським колесом, аж доки не докотилася до самого Києва. Отоді й приїхав Радіон, очі б його не виділи! Бодай би він почепився перед тим у своєму кабінеті!



– Тварюка... – бубонить Марсалія, поринаючи в легкий сон. – Якби я знала, що ти таке бидло... таке ве-лике гі... перепрошую, імпо... я б з тобою на однім гектарі не... сссіла до вітру... Да, між іншим! Це ти винен, що я... приволокла Митрофана... Хоч він чмо і мурло, але там... в глибині... мужик! Настоящий стоящий мужик...

– Ну й лярва... – плюється Родіон, а янголи лагідно «підкручують» розслабленій пророчиці «гайки», стискаючи з обох боків ліктями, щоб не розквасилась зовсім. Марсалія скаржиться:

– Скажи цим бандюкам, щоб не чіпали мене. Якщо вони ще хоч пальцем доторкнуться до мене, я вчиню самоспалення просто на сцені... І ви усі, покидьки, подохнете з голоду...

І, уявивши собі, як Родіон із Босом і всі її товстоморді ученики-помічники здихають з голоду, цілителька вдоволено хихоче. Тлуста спина Родіона Новоявленого від цих погроз ходить ходором, як від лоскотів. Ага! Зачепило! Боїться, гад, що прийдеться назад на радіо вертатися, на двісті ги-ри-ни... Ні, вона таки дістане цих покидьків! Сама здохне, але непереливки буде і їм... За все... усе її приниження. Бо й справді, що це робиться?! Де вона коли думала, що докотиться до такого на веселім циганськім колесі фортуни? Та й зараз, нікому в голову не прийде, що велика Марсалія, таємнича і всеможна, танцює, як мавпа на шворці, довкіл кількох бандитів?.. Під їхню кримінальну дудочку...



Навіть наркотики не могли розвіяти гірку образу... Зняли тільки гостроту. Тепер Марсалія ніби збоку спостерігала за своїм життям. Ось воно котиться колесом, але вже циганським, по степовій дорозі, нікчемне, брехливе, нашпиговане гріхами і покидьками, як серделька-шпикачка… Фу, яка нудна рівна місцевість… Одні поля…Марсалія відриває погляд од вікна і втуплюється у квадратну спину Родіона. Трішки зусиль і на ній, як на екрані телевізора, заскакають картинки спогадів. Марсалія хихоче. Екран морщиться, але кіно показує...



***



...На ту годину, коли приїхав під ворота на машині обласної ради столичний прищавий зелепух, у хаті нікого, крім неї не було: свекруха порпалась на городах, Дана була в школі, а Михайло, чоловік вінчаний, – на бригаді. Та коли б і був, то би не зашкодив бесіді... На відміну від свекрухи, яка скрізь пхала свого гострого носа, чоловіка її вчене життя не цікавило. Знав свій трактор та й вже. Читав її дописи в газетах лиш тоді, коли під ніс тикала: на, прочитай, тупаку, яку жінку маєш мудру! Та навряд чи й тоді читав… радше, вдавав, бо ні хвалив, ні гудив, лиш байдуже відсував газету та й ішов собі до господарки братися.

Столичний же радіожурналіст аж гинув від захоплення, коли вона натхненно розповідала йому про давні звичаї та обряди, в яких перемішалися елементи сакральної культури усіх народів, що колись тут жили чи панували у цьому краї. Він ретельно записував її розповідь на магнітофон, запитував, і вона відповідала. Зваживши, який він худий і зашмуляний, вона нагодувала й напоїла його, ще й із собою харчів дала. А через тиждень слухала про себе передачу з Києва, про яку Радько попередив загодя, натякнувши, що за місяць знов завітає за інтерв’ю, але на іншу тему.

Та заявився раніше, певно, коли геть чисто зголоднів. Якраз тоді, коли вона уже вчилася на курсах екстрасенсів-цілителів, організованих Учителем...



А може і його, Радька, прислали? Як Вакара? Чи то радіопередачі Радька нагадали Вакару про її існування?

Марсалія досі не могла розплутати заплутаний клубок подій, який котився-котився і несподівано прикотив її до... слави-неслави...

Так, вона заплуталась. Заплуталась із самого початку... Але чи так уже багато важить сьогодні для неї хронологія подій та хто першим її вичислив?

Вакар з’явився, як вони вміють, неждано і нечутно. Вона поралася на кухні, коли зайшов. Без стуку. Спиною відчула присутність чужого, недоброго... Оглянулась: Вакар ошкірився так «привітно», аж зарипіла на ньому добре знайома їй шкірянка. Власне, по цій шкурі Марина Андріївна впізнала свого університетського «куратора».

«Невже по всьому? – подумала, маючи на увазі Перебудову. – Лиш настала якась полегша, як знов!..»

І оніміла: здалося, «куратор» читає її думки, ті самі, які вона так довго гнала від себе, не пускала в голову, знаючи, що й там вони їх зчитають. Боже, невже?! Їй не хотілось повернення у минуле. Хотілося забути все, що було пов’язане з цим ошкіреним шкіряним роботом, що змушував її... бути сукою! Так, бути сукою!

Робот у шкірянці зловтішно ошкірився: він любив підловлювати стукачів на щирості!

«Он як ти насправді думаєш!» – сказали його єхидні очиці. І Марина засміялася, закокетувала, входячи у звичну свою роль, зрозумівши, що від них ніколи не дінешся, бо їхній час не минає.

– А я думала, що про мене вже забули, – завертіла хвостом, мов лисичка. – Як-не-як – Перебудова, демократія... дружба-фройндшафт... усі – наші... І жодного ворога!

– Якраз навпаки! Тому я й тут. Справа дуже серйозна: Батьківщина в небезпеці.

Марина здивувалася: чи Вакар такий тупий, чи розігрує її? В якій небезпеці? Партія взяла курс на оновлення. Горбачов з Райкою по європах-америках шастають, а повернувшись, демократію сіють на всі боки. Німці стіну валять. Місцевий поет Козявченко по радіо у віршах ганьбить Брежнєва, який зійшов із ленінського курсу (в могилу), і славить Горбачова, який вийшов на той курс. Люди відчули свободу. Плечі розправили. Дихають на повні груди. А то вже колом у горлі стояв той брежнєвський застій. Не годен був уже на тих старих маразматиків, трупів ходячих дивитися!

Але кінська фізіономія Вакара не випромінювала радості від перемін. Невже вони щось затівають? Невже хочуть воскресити Андропова і андропівські порядки? – стривожилась Марина, згадуючи, як за Андропова у їхній Новосілці ловили на вулицях порушників трудової дисципліни. І вона під ту облаву ганебну попала. У неї було «вікно» між уроками і вона побігла в кінотеатр фільм подивитися. Біля каси її і впіймали. Свої ж. Довелося усім придурюватись ­ – їй пояснення писати, їм – читати. Народ ледь не повмирав зі страху, думав: Берія повернувся. Слава Богу, вмер сам короткочасний правитель. І що – невже знову все по-старому? Знов один за одним шпигувати буде? Знов її будуть шарпати – за директором школи шпигувати, із заврайвно спати, в штани йому лізти лиш ради того, щоб знати, чи у нього в голові не антирадянщина…

Боже правий, вона сама лиш передихнула і тут – на тобі, знов по її душу чорт приперся! І вона обурилась, вперше голос підняла:

–А я при чім?! Хіба я це все затіяла, що ви знов знайшли мене? Дайте мені спокій!

Інакше...

– Що – інакше? – роздув ніздрю шкіряний Вакар з такою певністю у своїй силі, що Марина притихла, бо й справді: що – інакше? Що може бути інакше в цій країні?

– Ото ж бо й воно, – підтвердив її думки «куратор». – Тим більше, що кому-кому, лиш не тобі радіти демократії. Уявляєш, що буде, коли дєрмократи, які прийдуть до влади, оприлюднять деякі таємні списки? І в них, чорним по білому, і твоє прізвище? І псевдо – Малина. Так що не тішся... А збирай торбу, голубонько, і притьмом до Авессалома на курси. Читала оголошення в газеті? От і прекрасно! Родіна в опасності – Родіна ждьот! Підвезти, чи сама приїдеш? Сама. Гаразд, тільки не барись і не здумай ховатися...

Вакар помацав під шкірянкою невидиму портупею і порипів до свого «чорного ворона», на вигляд — затрапезного «бобика», яким їздили тоді по рідних полях лиш голови колгоспів та кореспонденти.

– Хто це був? – спитала свекруха, проводжаючи «куратора» прокурорським поглядом.

– Кореспондент з обласної газети, – збрехала Марина. – Хоче, щоб я йому щось про... весілля написала...ну, як в нас в Новосілці справляють...

– А про похорони він усе сам знає? Дивись мені дівко з кавалєрами, бо біда буде, – засичала, закипаючи, свекруха, не здогадуючись, що сама штовхає в плечі невістку на той путь, зибучий-сипучий, який пророчив старий Мессінг...

Але що з неї візьмеш, з баби темної, тим паче, що вона не була при тому пророцтві. А от Авессалом, здається, був. Хоч так і не признався... Чимось невловимим він скидався на одного з тих двох молодиків у сірих костюмчиках, які ще гай-гай коли супроводжували Мессінга і питали її прізвище... Однак достеменно вона того могла стверджувати, бо всі, з ким її згодом довелося співпрацювати, були, як штамповані.



Думки скачуть, плутаються в затуманеній голові Марсалії. Герої її романів вискакують із минулих днів, як чортики з табакерки... Учитель... теж гад. Вона стільки потратила на нього сил, а він запропонував... роль асистентки циганкуватій молоденькій шльодрочці Свєтці, якій навіть ім’я сам придумав: Кассссандра, твою мммуть! Хоч того місця більше була варта вона, Марсалія! Так, вона була варта набагато більшого, аніж мала у цій дірі, у своєму райцентрі! Так, Учитель її не-до-оцінював... Що поробиш? Мужик навіть у Гімалаях мужик. І на те нема ради, будь він навіть хоч самим Далай ламою.

– Жінка є жінка, – скрушно зітхав Учитель на Маринині зітхання. – Батьківщина в небезпеці, а їм любов у голові. Талановитий же ж народ, а несерйозний. Марино, дорога, забудь, що ти молода і гарна жінка. Пам’ятай одне: ти – воїн! В руках у тебе зброя масового ураження. Такі, як ти, у всьому світі – на вагу золота. Стратегічний ресурс... Нам треба вже! По заріз кинути першу бомбу у натовп, інакше буде біда! А їй... дурниці в голові...



А їй здавалось, що вона бездарна, нецікава, що Учителю в ній нічого не подобається, навіть придумане нею сценічне ім’я, під яким вона мала починати свій новий шлях масотерапевта-екстрасенса!

­– Чому Марсалія, Мариночко? Звідки – Марсалія, Мариночко?

– Так звали мою прапрапрабабусю, на цілий край знамениту цілительку, – збрехала вона, не зморгнувши, хоч, насправді, Марцалією звали циганку, до якої вона ще дівкою разом з такими, як сама, ворожити їздила аж у Молдавію. Вона лиш букву ц на с змінила – і вийшла Марсалія...

У школі екстрасенсів, куди її рекомендував Вакар, учнів було рівно 13. Так вийшло чи спеціально відібрали із усіх бажаючих чортову дюжину, Марина не знала. Але добре знала, що вона сама була на особливому рахунку в Учителя. Він муштрував її на загальних заняттях і на індивідуальних, які проводилися не з усіма, а тільки з особливо обдарованими, тими, хто володів джентльменським набором масотерапевта: сильним біополем, мав лідерські замашки, ораторський і акторський талант, оригінальну зовнішність, проповідницький голос, не боявся працювати з людьми і прагнув публічності.

Більшості із чортової дюжини першого призову масотерапевтів чогось та не вистачало. Якогось компонента, як зітхав Учитель...



Марсалія перемотала кінострічку спогадів до того дня, коли вона вперше переступила поріг школи Білої магії. Перше, що подумала, оглянувши аудиторію, що давно не бачила разом стільки божевільних. Не змінилось її враження і після знайомства з колегами. Половину з них вона знала заочно, з їхніх статей у місцевих газетах і виступів на радіо: етнографа-народознавця Кузьмодем’янського, костоправа Микиту, дві «баби-шептухи», до яких «знімати порчу» таємно їздила уся область, і кількох ворожок, до яких сама ходила нібито судьбу взнавати, а насправді, досвід переймати. Решта – ­екзальтовані молодиці, готові на контакти з інопланетянами, цікаві студентки, які ні у що не вірячи, хочуть усе перевірити, і одинокі пенсіонерки, яким безсонними ночами привиди привиджуються. Така солянка...

Це було ще до ери Чумака і Кашпіровського, коли про екстрасенсорику й інші паранормальні явища мало хто знав, і ще менше цікавився ними. І з першого погляду непосвяченому ця публіка могла здатися «збираною дружиною», конгломератом випадкових людей. Але інтуїція Марині підказувала, що всіх їх сюди привів якийсь «шкіряний Вакар».

Підтвердила здогад поява на курсах Світлани. Їхні дороги частенько перетиналися в парткомі університету під пильним оком «куратора». Але обидві вони зробили вигляд, що ні про що не здогадуються і прийшли сюди просто з цікавості. Навіть подружилися. Але ненадовго. Скоро розійшлися лютими ворогинями, не поділивши Авессалома. Хоча, що там було ділити... Радше, треба було тікати...

З того часу Марині почав снитися один і той самий сон, чи то пак видіння, яке пережила школяркою на сцені поряд із Вольфом Мессінгом: вони стоять одне навпроти одного у сліпучій пустині, і їх обох, як водяний вир, затягує в себе гарячий пісок...

Марсалія застогнала: їй здалося, що пісок уже підступає під горло, пекучий, пливучий і на сто миль довкіл – ані соломинки, щоб вчепитися...



... А тут якраз Радіона принесло... І вона вчепилася в нього... щоб відомстити Учителю, довівши, що сама може пробити собі дорогу до слави.



* * *



Спогади муляють, як тверда, затовчена подушка. І плутаються, як... собачі стежки. Зручніше вмостившись на плечі янгола у камуфляжі, Марсалія зізнається собі, що була неправа, одно слово, була дурна, і замість того, щоб переконати Авессалома, що вона і тільки вона може бути першою... як Юрій Гагарін. І не міняти Учителя на Радіона – цю кікімору в штанах...

Марсалія усміхається – їй подобається порівняння. Більше, як спогади. Спогади її убивають. Адже ж вона могла запопасти слави Чумака чи Кашпіровського, якби не така дурна. Як-не-як, а Учитель таки її єдину з чортової дюжини відібрав, як він похмуро жартував, у загін космонавтів. Решту пустив «народ пасти» по селах та містечках. Навіть Свєтку кохану... Ет, таких Свєток-кассандреток у нього було – гатку гати! А Марсалія виявилась одна. Але ж якби вона знала про грандіозні наміри Учителя! Тільки через роки вона дізнається, що не Чудака і Кашпора, а її першою збиралися «запускати в космос», тобто «випускати на маси». А їй свербіло слави запопасти...



Вона сама викликала Радька – на зло Учителеві. І він на крилах прилетів зі своєї столиці в обласний центр, де вона завершувала навчання у школі екстрасенсів. Три незабутні дні і ночі проблукали тихими вуличками міста, його парками і скверами. Вона розповідала про те, що сама щойно почула від Учителя, прибріхуючи про різні паранормальні явища, з якими нібито зустрічалася на кожнім кроці, і про своє потужне цілюще біополе, здатне заспокоювати, лікувати, очищати людські душі, яке у неї нібито помічали давно, але тільки Учитель оцінив і направив у благочинне русло на користь людям. В ошелешеного новизною кореспондента щелепа відвисла. Не защібалася навіть тоді, коли вона годувала його по ресторанах, а вночі кохалася з ним у готельному одномісному номері, за який заплатила втридорога з метою конспірації.

Сталося це першої ж ночі, після розкішної вечері в ресторані, пляшки коньяку і танців до впаду. По тому, як Радько сп’янів після першої ж чарчини, вона зрозуміла, що перед нею або непитущий або ж пияк кінчений. Підтвердилось останнє. Вже в номері. Кавалер був ніякий, що в його роки було ще рано... Зловивши кайф від алкоголю, він хотів одного: спати. Але вона, досвідчена, голодна на гріх, і впевнена, що чоловіка можна прив’язати тільки плотськими втіхами, заходилася пробуджувати у нещасному алконавтові щасливого чоловіка. Вона доти ніжила його немічну плоть, доти терлася стегнами й грудьми до його сухих ребер та волохатих гомілок, доки не спровокувала в його утлому тілі гормональний вибух і власне зґвалтування. Був той перелюб не хтозна яким кайфом для неї, але бідного Редька власні подвиги сексуальні настільки вразили, що він закохався в неї до нестями. Згодом Радіон хвалитиметься за чаркою кожному чоловікові, що «Мацюня зробила з нього мужчину». Тьху! Не відаючи, що Мацюні його юний скелет у шафі потрібен був із зовсім іншою метою.



Марсалія скрушно зітхає. Може й справді невдалим був її вибір, Та все-таки Радіон був першим чоловіком, який щось для неї зробив доброго. Ще б пак! Після його передачі про унікальну чарівницю-цілительку по республіканському радіо, її життя і навіть суспільний статус у рідних загумінках різко змінилися: враз її заповажали навіть вороги. А коли листоноша висипала на подвір’ї торбу листів, що надійшли їй від хворих і недужих з усієї України, вона вперше пережила ні з чим незрівнянне солодке запаморочення славою і зрозуміла: назад вороття нема. Тільки вперед. Усіма засобами. Оскільки ж поки що єдиним засобом вирватися з глушини був вільний козак Радько, їй нічого не зоставалося, як зробити на нього ставку.

Сама дивувалася, звідки в неї, затурканої шлюбної жінки, сільської вчительки такі грандіозні потреби самореалізації? Мабуть, справді, як твердив Учитель, відкрилися в неї потаємні канали, розверзлися чакри, притлумлені невіданням і сірою буденщиною... Правда, кілька ночей Великий Магістр сам натхненно трудився над її чакрами у готельному номері... Але... Не знає, як чакрам, але їй те відкривання особливої втіхи не принесло. Певно, відчувши розчарування Марсалії, вранений у саме своє начало, Учитель покарав невдячну тим, що оцінив її екстрасенсорні можливості на «чотири з плюсом», але дав надію, що, «якщо вона буде над собою працювати, він візьме її у свою команду».

Що то за команда, вона дізнається тільки згодом, коли в країні почнеться шалена боротьба за владу...



***



"Дімедрольчик” Родіона починав діяти, розливаючись по тілу солодким маренням, в якому не було місця його квасній, осоружній пиці. Натомість із туману випливла кінська морда Вакара. Портупея під рипучою шкірянкою теж порипувала, як збруя, і заважала при інтимі.

Може Учитель тому й не йшов з нею на тісний контакт, що йому той рип заважав? Та ну їх усіх... Та все-таки упевнившись, що Учитель – журавель у небі, Марсалія ще міцніше стиснула у жмені синичку на прізвисько Радіон, поклявшись собі, що одного сонячного дня вилетить із рідної глухомані, вхопившись за її, чи то пак його, тоненькі ніжки. Тож вирішила з Радіоном не критися ні перед чужими, ні перед рідними.

– Хай звикають до того, що до мене кореспонденти їздять, – думала весело, вертаючись із полюбовником додому, у свої Корчі на околиці своєї Новосілки. Щоправда, трохи муляла совість, і лякало поросяче нахабство Радіона, якого, схоже, взагалі ніщо не муляло при його наглухо затрамбованих лепом і лоєм чакрах.

Вдома на ту пору, коли вони з Радіоном зайшли на подвір’я, нікого не було. Сергій – на тракторній. Свекруха, певно, зазвичай пішла до церкви з Даночкою... Нелегка принесла чоловіка до хати саме тоді, коли Марина Василівна з київським гостем записували на магнітофон інтерв’ю. Щоб не заважати, Михайло вийшов і сів на лавочку чекати, коли вони закінчать бесіду. Але якби він здогадався заглянути у вікно, то здивувався б, побачивши те інтерв’ю. Розпалений присутністю законного чоловіка, шмаркатий коханок озвірів. Він раптом накинувся на неї з такою хіттю, з такою нахабною силою, з таким голодом, що вона радісно здалася на його волю. О-о-о, то був найсолодший перелюб у житті новоявленої цілительки і провидиці Марсалії...

Згодом, уже в столиці, вони продовжували удосконалювати свій сексуальний екстрим, цю насолоду кохатися в гостях, усамітнившись від хазяїв чи товариства на балконі чи у ванній, або в кабінеті на радіо, звідки небавом Радіона через цей самий нестрим було ганебно вигнано... Хтось підгледів і доніс начальству.



Ця невинна хтивість їх тримала при купі чимало років. А ще – гроші. Однак, усьому приходить кінець – і злому, і доброму. А між ними було більше зла, ніж добра. От і зараз... Боже, аби тільки вона залишилась жива, її Дануся, її дорога кровиночка... Вона покине все... кине лоском, на пропаще, доста нею орати, золоті жили розробляти!.. І повернеться до сім’ї, до дитини, до Михайла, котрий, люди переказують, ще й досі чекає на свою блудну жону...



***



Авто стишило хід. По обчухраних п’ятиповерхівках було видно – в’їхали в райцентр.

– Як ти? – поцікавився спиною імпресаріо чи то пак Родіон Новоявлений.

– Пішов ти ..., урод! – огризнулася втомлено Марсалія, неждано затуживши за добрим, затишним, блаженним своїм Михайликом. Він, певно, вже постарівся... Хоч, люди переказували, ще в соку... Не п’є, не гуляє... Її чекає.

– Я серйозно, – перебиває спомини Новоявлений. – Обійдешся чи... ширнути? А може, коньячку?..

– Коньяк... – буркнула, помітивши попереду біля будинку з колонами ще радянських часів юрмище людей, і відчуваючи, як їй блювотно від однієї думки, що треба знову перед цими нещасними, забутими Богом, грати вар’ята...

Новоявлений подав плескату пляшечку і вона сьорбнула гіркої теплої рідини. Не ковтала, тримала в роті доти, доки не вдарило в голову легким хмільком. Тоді сьорбнула вдруге, втретє, і лиш за четвертим разом відчула кволу готовність до чергового акту лицедійства.

У допотопному, як і перший, будинку культури чорний хід виявився забитим дошками. Тож довелося проходити через одурілу від чекання і сподівання багатотисячну юрбу.

Натягнувши на голову глибокий каптур свого широченного чорного балахону, під руку з Новоявленим, в тісному кільці янголів-охоронців у плямистих камуфляжах, Марсалія майже бігом перетнула натовп і вскочила у широко відчинені, оточені міліціянтами парадні двері. У невеличкій залі, як звичайно, був переаншлаг. Люди сиділи і стояли, здавалося, один на одному. Побачивши таємничу постать прославленої цілительки серед почету, народ благоговійно розступився, даючи дорогу, радісно зашумів, заплескав у долоні.

Заштовхнувши Марсалію за якусь тумбу за сценою (будинок культури був іще старішим, аніж попередній), Новоявлений здер із неї чорну хламиду і натреновано облачив у білі, золотом розшиті ризи. Прибіг дизайнер – ученик Василь Арамейський, в минулому гріховному житті – електрик, налагодив під спідницею великої провидиці і світу спасительки підсвітку, кинувся до електрощитка і вирубав світло. Гамір у залі стих. Преподобна Марсалія за звичкою не поспішала виходити: чекала мертвої, гідної її величі і величності – тиші. І тиша настала. Але Велика Марсалія все одно барилася, матюкаючи на чім світ дурка Арамейського, що не міг ради дати із підсвіткою, що кліпала під спідницею, як міліцейська мигалка. Та клялася всіма чортами, що коли вона, Марсалія, після сьогоднішнього божевілля зостанеться жива, то порозгонить усіх до біса, а сама піде в монастир.

Від цих погроз умілі руки Арамейського тряслися та плутались у фалдах підтички, але нарешті дроти були скручені, контакти з’єднані, спідниця засіяла і Велика Марсалія вийшла на кін. Зал ошалів. Велика Марсалія підняла до неба руки і зал онімів. Велика Марсалія розтулила царствені вуста для першої фрази: «Схаменіться, люди! Покайся, народе нечестивий!», як хтось зовсім поряд прокричав ці слова її ж голосом. Як стерео луна. Марсалія вжахнулася: що за біда сьогодні на неї напала?! Чи це вже з нервів? Господи! Спаси й помилуй! І дай сили почати й завершити праведне діло!..

Але голос праворуч повторив:

– Люди, схаменіться! Хіба ви не бачите, що ця жінка – дурисвітка? Та вже ж не рік, не два дурять вони нас, ці лже-святі Марії, Варвари, Магдалини, Катерини, деруть останню шкуру, а ми все віримо й віримо їм! Вона тільки-но із сусіднього райцентру Безводне. Там її дочку її ж банда підрізала, а вона втекла... І це – мама?! Це – жінка?! Та нема, люди добрі, такої тварини, яка б не кинулась рятувати дитя своє, а кинулась у втечу! А ця грішниця, ця блудниця вавілонська, – втекла, навіть не поцікавившись, чи жива її дитина! Люди, женіть її, цю суку скажену, у три шиї! Не піддавайтеся облуді, люди!

Промовець задихнувся, але навіть тоді, коли його виволокли охоронці за лаштунки, Марсалія не глянула в його бік, і не опустила рук, і голос її не тремтів, коли вона стала говорити...

Оскільки невідомий самозванець надщемив її ауру, і поранив чакру, сили і снаги у великої цілительки стачило тільки на зцілення одної лежачої каліки, яка цього разу звалася рабою Божою Валентиною.

Роль Митрофана зосталася не зіграною. Згадавши того ЗВІРА лютого, Марсалія правдиво застогнала, думаючи, що там з її кровиночкою, її Даночкою...

І зал тисячоголосо відповів їй стогоном екстазу...
Категория: 46 | Просмотров: 807 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011




***



Кинувши під сидіння мішок із грішми, Новоявлений заштовхав у салон знесилену Марсалію разом із янголами-охоронціми, і кортеж спішно рушив. Велику цілительку била лихоманка: таке було з нею вперше...

– Це – сплановане переслідування... Сплановане, сплановане... Я знаю, вони готові на все... – повторювала Марсалія, заїкаючись, тремтячим голосом. Тепер вона розуміла, що не дурноверха Філька, і не теща Митрофанова були ініціаторами її каменування... Скоріше – лиш виконавцями чийогось лиховісного плану. Чи не Великого Магістра?! Страшний здогад блискавкою прошив її наскрізь: авжеж! Це були його методи! Що він хоче від неї цього разу? Де вона знов перейшла їм дорогу? Невже ж вона не має права на елементарну свободу, після того, як десять років відгорбатилась на нього і його панів? Чи, може, Учитель не простив їй Боса? Але ж Бос запевняв, що він з Учителем працюють в одній команді! Чи, може, вони знову побили горшки? Хіба вона знає, хто і в якому казино знову розігрує її карту?! Якщо вони посміли підняти руку на її безневинне дитя, то розправитись із нею їм совість не завадить і поготів.



Тваринний жах перед розправою звів судомою тіло, лише зуби дрібно цокотіли і тряслася голова, як у паралітика. Збагнувши, що Марсалія на грані нервового зриву, Новоявлений наказав янголам:

­– Штрикніть!

Марсалія не противилася. Тим більше, що не мала сили виясняти ситуацію з Радіоном, який напевно що у курсі всіх цих ганебних подій, інакше б він теж панікував. А так... спокійнісінько, мов нічого не сталося, передає янголам аптечку... Ні, з неї досить! Треба рятуватися... всі вони покидьки... А поки що... просто перебути... перебути, зібратися із силами... заснути... Сон лікує. Сон повертає сили. І розум. Тож сама закотила рукав балахона, підставляючи вузлувату вену, почула тупий укол, і стала чекати райдужно-сонячного вознесіння на сьоме небо, де нема ні учителів, ні учеників, і взагалі – жодних проблем, жодних будинків культури з натовпами і сеансами, жодної людської морди... І ніякого горя...

О, це запізніле бажання самотності – кара і карма, за те, що їй так хотілося підноситися над цими натовпами, володіти їхніми душами, керувати їхніми помислами! Вона сама не знає, звідки в неї, сільської простої дівки, ще простішої сільської вчительки, ця сатанинська спрага влади і слави? Вона хоче розібратися з собою, розкласти все по шухлядках і поличках темної своєї душі, і не може! Не годна спіймати за хвіст спритну ящірку розгадки. Кожного разу, як вона ловить той хвіст, він залишається в її руках, а ящірка біжить далі, манячи, заманюючи облудою, хитра й підступна, як і вона, Марсалія...

Іноді їй здається, що все почалося з безневинного народознавства. Але то не так. Скоріше, із віршів. Бо дописи про рушники і врочисті свята газети друкували. А вірші – ні. Вона до смерті не забуде, як, відчепно перегортаючи стосик її віршів, місцева літературна зірка – поетеса обласного масштабу, вдавано щиро порадила:

– Люба пані! Нащо вам вірші писати! Вірші пишуть усі! І, як правило, погані. Бо всі кращі вірші уже давно написали класики. Пишіть те, що ви знаєте і що у вас добре виходить: про звичаї, обряди, народні ремесла... Хочете, я вам допоможу навіть книжку видати – народознавство зараз у моді. Тим паче, у школах вивчається! Подивіться лиш, які дурні на тому собі ім’я роблять... Один жах! То чого б вам не спробувати? Ви наче не дуже... той... тобто і розумна, і знаєте багато такого, що ми або не знаємо, або давно забули... забути... усе забути...



Марсалія зітхнула, повернулась на правий бік і, поклавши голову на плече юного, плямистого, як олень, янгола-охоронця свою бідну голову, притихла: чи то сни додивляючись, чи то думи додумуючи...

Тільки уві сні можна заново пережити призабуту, а то й забуту далеку мрію... Чому їй так хотілося стати в однин ряд з тими писаками, до сих пір не второпає. Вони, ті кількоро місцевих письменників, здалися їй небожителями. Навіть тоді, коли закрутила з одним – холостяком-п’яничкою, а потім, обманюючи Михайла, що їде на курси підвищення кваліфікації, місяцями товклася разом із обожнюваним кумиром у кімнатці робітничого гуртожитку, де він мешкав після чергового розлучення, обслуговувала його, терпіла примхи, одверті глузи сусідів-роботяг, аж доки хтось не доніс чоловікові.

Той постукав у двері саме тоді, коли вона... одно слово, надихала поета, як справжня Муза. Залізна койка так тряслась і рипіла, що було чути за кілометр. А бідний Михайло... не чув. Почекав, доки відскрипить, і тоді постукав. Вона відчинила, нічого не підозрюючи. І... стала перед законним в однім халатику, в тому самому, що чоловік подарував на минуле Восьме березня. Не помічаючи Поета, ніби той був скляним чи невидимим, Михайло попросив:

– Мицю, серце, ходи додому, Дана скучила, все питає: де мама?..

Поет свою Музу Маргариту, як він називав Марину, не затримував. Не боровся за неї з чоловіком і не оспівав у безсмертних своїх віршах. Не встиг. Помер від цирозу печінки. Якби вона знала, що він хворий, раніше зайнялася б цілительством. Бодай настоянками та чаями трав’яними напувала б... А так... хай спочиває та в раю душі праведні віршами звеселяє. Їм було добре удвох – і за це спасибі!



Марсалія сумно усміхнулась і переклала просвітлілу голову на плече того янгола, що зліва сидів, наслухаючи, як той, що справа, полегшено зітхнув, задвигав онімілими плечима, завертів шиєю.

Провидиця спостерігала цю розминку крізь примружені повіки, а бачила чомусь Аристарха Миновича. До повноти її жіночого щастя Аристарху Миновичу не вистачало чоловічої снаги. Що вона не робила, якими травами цілющими не травила його, які рецепти молодильні не застосовувала – не помагало. Доводилося вбогість тілесного контакту компенсувати розкішшю інтелектуального спілкування. Потерпаючи від старечого безсоння патріарх провінційної сцени крізь ніч, як Шахрезада з казки, оповідав їй історію українського театру та кіно і своєї безпосередньої участі в тому. До історії зародження вітчизняного телебачення не дійшло – Аристарха Миновича однієї такої безкінечної ночі забрала «швидка допомога» і не повернула Маріурі, як корифей називав її, плутаючи Марину з Маріурою, як вона – Аристарха з патріархом...

Тож Маріурі зосталися тільки спогади, мініатюрний бюст Аристарха Миновича, який патріарх сцени подарував їй разом із чорноперим боа покійної дружини-актриси напередодні від’їзду у кращий світ, і – страшний поголос. Про неї пішли плітки, нібито вона справді чарівниця: з ким тільки переспить, той вмирає. От і Патріарх... чи то – Аристарх Минович переставився вслід за Поетом... А про те, що Аристарху, як і належало патріарху, було вже сто років, наче й забули. Як і те, що Поет не вилазив із чарки... Єдиним спростуванням тої брехні несосвітенної про її рокове чародійство, був Михайло, з яким вона нівроку півжиття прожила, дочку народила, а йому й по сей день нічого не вадить.

Тим більше, що в одній розумній книжці «Вампіри і донори» знайшла пояснення довгого життя і квітучого здоров’я свого блаженного чоловіка. Пліткарі тяжко помилялися, жаліючи святого мученика Михаїла, бо, книжка писала, йому, як донору по життю, якраз і треба було такої стерви-вампірки, як вона, інакше б його залила дурна кров. Отож і виходило, що Марсалія ще й нібито своїми вибриками та аморальною поведінкою (мимоволі вже й сама про себе чортзна що подумаєш, наслухавшись інших) рятувала його від смерті. Але кому що доведеш?

Тим паче, що погана слава для провінції гірше смерті. У провінції, де один одного знає, ліпше вже смерть, аніж неслава. Додав до куті меду ще й Родіон. Пішов поголос, ніби вона зводить малоліток, переважно бідних сиріт (хирлявий, зачуханий Радько справді скидався на інтернатського недоглядка). Її викликав у райвно той самий Макаренко з яким чекісти примушували її час від часу спати задля безпеки батьківщини і порадив написати заяву за власним бажанням.

– Марино Павлівно, – від хвилювання Макаренко забув її батька Андрія, – ваш темперамент вас згубив.

Вона кинулась шукати Вакара, але той мов крізь землю провалився. Вона прийшла до Учителя, і той прицвяшкував її до підлоги жорстоким холодним поглядом:

– Ты сама не ведаешь, какой ты талант. Если пойдешь этим путем, станешь великим человеком. Но я не могу тебе ничего советовать. Ты еще ребенок. Вырастешь – сама выберешь путь…

Їй пересохло в роті. А в очах потемніло від сліпучої пустелі, що поволі всмоктувала її в себе, як піщаний коловорот.

В реальності ці видіння означали, що навчання у школі екстрасенсів в обласному центрі завершується і як перспективного масотерапевта та Магістра окультних наук на ім’я Велика Марсалія Учитель пропонує їй продовжити навчання у Вселенській Академії Білої Магії, яку збирався відкривати у Києві. Тобто – запускати в космос, але дорогу їй перебіг Кашпор.



***



Тиша за спиною, певно, стривожила Родіона. Крізь заплющені повіки Марсалія бачила, як він натужно скрутив бичачу шию, повернув до неї голову і стривожено шарив по обличчі важким поглядом. Марсалія здогадувалася: боявся, щоб вона від передозування не врізала дуба. Авжеж! Бо чого б то обидва урвитлі засовались, мацаючи безпардонно її за руку, чи ще тепла.

Така увага до її особи не тішить Марсалію. Марсалія знає ціну цій лисячій турботі: її бережуть, як курку, що несе золоті яйця. Якби не яйця, давно б з’їли, або собакам викинули.

Раніше наркотик, який Новоявлений вприскував їй, веселив, збуджував на подвиги. Зараз – тільки заспокоює, розгонить, як помелом, хмари в душі. Жаль, що вона, велика Марсалія, яку Великий Магістр і Учитель тренував володіти і керувати людською психікою, не може дати раду власній... Та хіба з цими ідіотами не здурієш?!. Може, їй і справді треба було триматися Учителя? Не чіпатися до нього зі своїми почуттями, а вдовольнитися роллю слухняної асистентки? Але ж він сам учив, що світом править голод, секс і страх. Казав:

– Використовуйте ці важелі. Якомога ефективніше, не соромлячись, не жаліючи нікого, ні на що не оглядаючись. Впевнено, грубо, нахабно, істерично, навіть жорстоко. Без тіні сумніву. Тоді досягнете успіху. Натовп шанує нахаб. Маніакальних нахаб. Світ – це натовп. Використовуйте натовп. Пам’ятайте, що ним теж править голод – на видовища. Раз. По-друге, окремих людей згонить у стадо страх голоду, іншими словами – боротьба за свої права і соціальний гарантії. Використовуйте страх перед цим голодом. Усі світові проблеми виникають і вирішуються на гормональному рівні натовпу. Юрба вибирає президентів, фюрерів, пророків, месій, поп-зірок як – сексуальних партнерів. Будьте сексапильними. Виділяйте гормон сексуальності. Розпилюйте його флюїди на юрбу. Використовуйте всі чари, які заклала в нас Природа, всю потенцію, всі можливості і таланти. І натовп, ця гіперсексуальна потвора, яка страждає на брак любові, вас знайде по запаху. І буде любити. Буде вас трахати на віддалі, шаленіючи оргазмом радості. Не соромтесь, натискайте – словом, жестом, а головне – страхом, на його ерогенні зони. Але не допускайте цю збуджену горилу ближче, аніж на відстань руки – загризе! Затопче! Рампа сцени – священний кордон між вами і натовпом. Велике бачиться на віддалі. Будьте завжди на величній віддалі від юрби. На віддалі популізму. Вчіться у політиків. Рівність урівнює до рівня натовпу. Будьте вище. Будьте недосяжні. Натовп шанує недосяжних. Він їх боїться. Хай вас бояться. Тримайте юрбу страхом. Ерогенна точка натовпу – хіть страху, істерія страху. Доводьте юрбу до істерики – тоді вона керована. Використовуйте істерію людських стад і зборищ.

На початках вам важко буде зібрати тисячолюдні натовпи. Починайте з малого – з індивідуальних прийомів. Працюйте з кожним окремо. Знаходьте стражденних, вас потребуючих, збирайте їх поодинці, розповсюджуючи, як запах, чутки про свої унікальні, надзвичайні можливості, чудеса зцілення. Безсоромно рекламуйте себе. У будь-який спосіб. Придумайте собі незвичне, звучне, яскраве ім’я, яке асоціюється із таємницею, легко запам’ятовується, і звучить, як музика. Нехай ваше ім’я обростає чутками, легендами, домислами... Використовуйте засоби масової інформації. Почніть з них. Почніть із совісті і розуму народу – з інтелігенції, яка у всі часи у всіх народів була, є і буде – голодною і спраглою на чудо, обділеною любов’ю, застрашеною... Владою, режимами... Якби ця так звана совість і розум були мужні, мудріші, непідкупні, плебс був би некерованим... Почніть із творчих людей.



Сумлінна учениця Марсалія завчила настанови Учителя, як молитву.

Але творчі люди не допускали до свого довбаного бомонду її й на гарматний постріл. Вони дивилися на неї, як на тупу сільську бабу, що лізе зі своїм свинським рилом на їхній Парнас.

«Навіщо ви пишете ці... вірші... Пишіть про вишиванки, рушники...» Зневажливо квасна усмішка, жалісний погляд, слова, кинуті ніби між іншим колезі, а насправді — тобі услід: «Як мені жаль цих нещасних графоманів... Хворі люди... Безнадійно хворі... Самі мучаться й іншим жити не дають. Ну просто пошесть якась! Мор!»

Та й сам Учитель, не зрозумівши її поривань, відштовхнув, запропонувавши радше від жалості роль медіума і то, якщо «конкурс пройде». Мабуть тоді він не покладав на неї якихось особливих надій. Вона це відчувала і страждала. Що поробиш, коли для жінки, впевненої у своїх можливостях, чарах і талантах, приниження жалістю – найобразливіше приниження. Почуваєшся недоумком, калікою, третьосортним утиль-непотрібом. Та ще тоді, коли мусиш вертатися в село – до рівних собі. І вертаєшся. І хочеш вішатися від тупості рівних собі. У школі – одні вчительки. Одне «село», замордоване селом: господаркою, городами, п’яними чоловіками. Одна розрада – плітки. Ти даєш їм поживу для цієї єдиної втіхи. Своїми походами до міста і любовними походеньками. Вони пліткують про тебе навіть при тобі, обсераючи з ніг до голови, але так натхненно, що ти прощаєш їм, розуміючи, що то не від злості, а від заздрості.

Удома – хронічно невдоволена свекруха. Але мовчить. Ненавидить тебе тихо, без сварки. Терпляче терпить. Щонеділі і врочистих свят іде до церкви. Молиться за твою пропащу блудливу душу, просить відпущення гріхів за ненависть до тебе. Але це не помагає. Ти й далі «блудиш» із сатанистами-екстрасенсами, а тому свекруха далі тебе терпляче ненавидить. Хоч давно живе у літній кухні, але її ненавистю просякнуті навіть пороги у вашій новій кам’яниці, і ти постійно перечіплюєшся через них, її згадуючи.

У кам’яниці – Михайло. Хронічно всім задоволений. Перекошеною, скрипучою, як стара фіра, мамою, тобою, блудливою і зрадливою, своїм бездарними життям з примітивними радощами і тупими жартами підпилих «колєґ» по тракторній бригаді. Повертаючись із чергових своїх блядок, ти чесно розказуєш про чергового "патріарха”, одинокого, забутого Богом і славою, який потребує твого співчуття і борщу, про невизнаного, як і ти, Поета, якому давно нікому читати свої вірші, крім тебе, про відомого Художника, в якого помер на голці єдиний син-наркоман, і ти бесідами про вічне зцілюєш його напівмертву душу... Ти навіть іноді лягаєш з ним у ліжко, але як сестра, бо він уже давно нічого не годен, тільки плакати тобі в пазуху і малювати твій портрет в образі Оранти. Якби між вами щось нечисте було, він не малював би тебе святою...

Михайло уважно слухає, лупає чистими, як у янгола, очима, і каже:

– Я вірю тобі, але «колєґи» не вірять. Кажуть, що ти курва.

– Не слухай колєґ, – радиш лагідно, береш чоловіка за руку і ведеш до ліжка. Серед білого дня. Але він, біднятко, скучивши за тобою, не боїться, що будь-якої секунди в хату може нагрянути стара, яка й так, побачивши свою блудливу невістку, кола круг кам’яниці намотує та «тонкий голос подає», покрикуючи на безневинних курей, у той час, як ти кохаєшся з чоловіком солодко й ніжно, щедро оплачуючи всі його страждання і приниження п’яними, грубими односельцями, бо сама така – принижена теж приниженими. Упосліджена упослідженими. Затрахана затраханими. Застрахана застрашеними. І не відаєш, як розірвати це зачароване коло. Вічне.

Ти цілуєш Михайла у бивень, розм’яклий від щастя й любові до тебе, як запечатуєш, і кажеш, що завтра їдеш до Києва. Туди, де не знають, що ти проста сільська вчителька, і де ти зможеш зажити слави цілительки і ясновидющої, на яку ти вчилася. І заробиш багато грошей. Так буде. Ти впевнена в цьому, бо ти справді ясновидюща. Провидиця і пророчиця. І ти знає, що все у вас буде добре. Ні, найкраще! Що ти скоро розбагатієш і забереш їх із Даночкою у столицю...

В останніх словах ти брешеш, щоб заспокоїти чоловіка, бо знаєш насправді, що того ніколи не буде. Буде усе: гроші, популярність, підкорена тисячолика юрба, але того, що ти обіцяєш Михайлові – ніколи не буде.

Тобі від цього знаття хочеться плакати. І ти плачеш. Ви плачете удвох. Кожен про своє. Хоча... за одним і тим же, чого між вами нема і ніколи не буде... А могло бути...

Цілий день ти добра, уважна, пестиш Данусю, обдаровуєш подарунками, привезеними з міста. Вариш-шквариш на кухні. Миєш-переш. Хмарний писок свекрухи розпогоджується. Вона, бідна, знає, що безсила перед тобою, безсила перед твоєю силою, і готова на все, аби лиш ти була коло дочки і Михайла, бо знає, що він однолюб, і боїться, щоб він «розумом не звередився» через твою зраду.

Але ти... Ти безсила перед своєю судьбою, а тому завтра тебе вже тут не буде – на цьому подвір’ї, у цім райцентрі, який здається тобі страшною вирвою, трясовиною, що от-от поглине тебе з головою. Ти боїшся Учителя. Бо впізнала того, хто ховався під його личиною. Ти не хочеш бути ані зомбі, ані психотропним апаратом, що зомбує розгублені маси. Бо знаєш, що і хто за цим стоїть. Ти не бажаєш бути вічним рабом системи, бо ще свіжі у пам’яті спогади про Вакара і всіх тих «кураторів», які тобі перепаскудили життя. Ти рада, що вони знайшли Кашпора, однак ти не певна, що тебе лишать у спокої: батьківщина ж у небезпеці. Але ти не можеш повернутися до себе колишньої, бо уже виросла із себе, як із учнівської форми. Ти не можеш повернутися додому, бо твій дім зруйновали плітки, поголос і брехня. І хапаєшся за соломинку... переконана, впевнена, що вирятувати з цього намулу тебе може тільки один чоловік – зелепух Радіон, і ти їдеш шукати його, і знаходиш – у Києві на Хрещатику.



Родіон все ще дивиться, перехнябившись, на її сонне, спокійне обличчя, що він у нім впізнає, чи не ту молоду, соковиту, повну сил і сподівань чарівницю, що перетрощила усе його примітивне життя примата, а його перекопилила... З того нічого путнього не вийшло, звичайно, але принаймні він не здох у наркодиспансері, як мав би...

Іронічно-знущальний усміх кривить рот Марсалії. Родіон спохоплюється й одвертається, ховаючи від провидиці сентиментальну задуму в дрібненьких очках. Вони обоє думали про одне...

Звичайно, побачивши провінційну провидицю і цілительку у фойє республіканського радіо, сяючу, мов ялинкова іграшка, Редько розгубився, бо одна справа шуримуритись із чужою жінкою в лопухах периферійних, і зовсім інша – публічитись із сільською репанкою перед столичними друзями. Однак Марсалію врятувало від Радькової підлості те, що передача про неї як народознавця і народну цілительку не тільки сподобалася начальству, а й викликала шалений ажіотаж серед слухачів. За кілька останніх днів вони засипали редакцію радіопередачі «У світі цікавого» листами, і буквально затероризували дзвінками. Недужі, хворі, розчаровані шукали в неї порятунку, душевного зцілення. Патріотично налаштована інтелігенція – нову провісницю «досвітніх вогнів». Одні вимагали адресу великої Марсалії, інші – продовження радіопередач про неї.

– У мене є проект, – оговтавшись від несподіванки, зашепотів Радіон і заспішив до виходу так прудко, що Марсалія ледве встигала за ним.

– Як це – проект? – не зрозуміла значення терміну, що тільки-но входив у мовний обіг столиці початку незалежних дев’яностих.

– Ну, типу ідея, план...

– В мене теж є ідея і план... Як переплюнути Кашпора з Чудаком.

Радіон оторопів. Наївний зелепух! Він мав її за просту, як слуп, селючку, а виявилося, що вона може фору дати самому Кашпору! І мудріша, і далекоглядніша. І приїхала сюди не ради його прищавої персони, а задля справи, ­ і не лише з проектами, а й зі своїм бізнес-планом.





***



Авто нечутно мчало степами, розпікаючись від швидкості і спеки. Спали, прихилившись головами до вікон, розморені охоронці. Вдавали, що сплять, Родіон і Марцалія, згадуючи, як майже бігли Хрещатиком. Мовчки. Він –попереду, вона – за ним. Як двоє змовників. Вони й справді були змовниками. Біля Парламентської бібліотеки перебігли вулицю і подерлися на гору.

– Тут нас ніхто не побачить і не підслухає, – вибравши безлюдне місце між кущами, сказав засапаний тоді ще Радіон і накинувся на неї, як переляканий горобець на кішку: – Ти уявляєш на що замахнулася? Уявляєш які за ними люди стоять? Які... сили? ЦеКа – не менше! А які гроші! Ти хоч розумієш...

– Розумію, – сказала Марсалія таким тоном, що Радіон осікся. Дивився на неї довго й уважно, ніби вперше бачив. А надивившись, підозріло спитав:

– Звідки?

– Від однієї тітки, яка сама служила у тих службах і силах, як ти кажеш, не ким іншим, як простим «разработчиком–испытателем секретного психотропного оружия». І тітка ця – перед тобою.

– Ну даєш, дівко... – побілів Радіон. – Брешеш!

– Авжеж, брешу! І тільки в тому, що була не «разработчиком-испытателем», а самою психотропною зброєю… Ти не даремно соромишся поряд зі мною дефілювати Хрещатиком... – не проминула вколоти невдячного міщуха.

Та бідний Радько був надто заклопотаний, щоб реагувати на її шпильки. Марсалія справді вразила його. Ця бабенція, що, як йому здавалося, не тямилась від щастя, як він топтав її, наче курку, на очах у чоловіка, виявилась не такою простою... або він нічого не розумів... Нахабний зелепух зів’яв, як скошений лопух. Глянувши на Марсалію, що тишком насолоджувалася реакцією, примирливо розвів руками:

– Ну, тоді я ... не знаю, що робити...

– Зате я знаю: вертатися на радіо і робити зі мною передачу. Про те, про що хочуть чути слухачі... Познайомити із жінками свого колективу, з дружинами письменників, депутатів й інших представників нервових професій. А я вже з ними сама раду дам. І ще – жити разом, думати разом і робити усе разом. Нас чекають великі гроші. Повір мені. Як не як, я ще й оракул-провидиця. – І раптом, схопивши його за ремінь, різко притягнула до себе, обпалюючи безсоромним вогнем пухирчастий писок дурноверхого зеленця:

– Гги-и-ину... Ги-ну за тобою, любчику солоденький...



І вони кинулися сторчма вниз по дніпрових схилах, і котилися заростями доти, доки не зачепилися за непролазні кущі і нарешті не зчепилися в несамовитих обіймах. Радіон – з переляку перед «відьмою нерозгаданою», Марсалія – торжествуючи, що оборудка вдалася. Тільки б Радько не передумав, бо тоді їй каюк. Кінець тоді їй...

– Дорогесенька, з цього дня ти вже собі не належиш... Тепер ти секретний співробітник № 628/826, в миру – Марсалія. Ми на тебе не даремно гроші тратили. Запам’ятай: те, чого ти навчилася, не приватний бізнес, а дуже серйозна справа... Не здумай дурити нас... Під землею знайдемо. На дні моря виловимо, з космосу дістанемо, – чула крізь пристрасний шепіт Радька безпристрасний голос Учителя. – Ми – держава в державі. Царства, імперії, системи, союзи розпадаються, а ми є, і завжди будемо. При всіх формаціях, системах, режимах. Ми – вічні. Ми – основа основ. Ти повинна гордитися, що нам належиш...

Спочатку вона думала, що Учитель жартує, або хвалиться, але глянувши в його жорстокі, холодні очі, зрозуміла: він попереджав. І вони справді ні перед чим не зупиняться. І вона злякалася, дуже злякалася, бо дуже вже не хотіла «належати їм». Досить з неї двадцяти років співпраці... Може, це комусь і подобалось, може, хтось тим і гордився в душі, та лиш не вона... Подумки перечитуючи усі ті «доповідні записки», які їй довелося написати на однокурсників, колег і навіть свекруху – «релігійну фанатку», їй хотілося вити від огиди до самої себе, бити себе по голові, щоб вибити з пам’яті ті доноси до останньої букви. Але знала, що то марна справа, як і даремна мрія позбутися залежності, доки ті акуратно списані аркуші ще пиляться у архівах спецслужб.

Єдиний був порятунок – стати знаменитою, відомою. Відомих і знаменитих важче дістати. Тож нехай вони собі розкручують чудаків і кашпорів, а вона буде – Марсалію славити!

***

– Зупинись! Її треба привести до тями, – наказав водієві Родіон і зачав злегка термосити сплячу пророчицю за барки, гукаючи:

– Вставай! Прочумуйся! Під’їжджаємо!

– Ти раніше чемнішим був, – образилась нібито розбуркана нагло Марсалія.

– Ти теж. Виходь з машини.

– Ще чого! – обурилась цілителька.

– Іди попісяй! Розімни старі кості, приведи себе в порядок – он опухла, як стара алкоголічка...

– А ти сам?! Подивись на себе, чмо нещасне! Ще раз образиш...

– Перестань влаштовувати сімейні сцени! Ніхто тебе не ображає! Просто за кілька кілометрів Виноградне, де запланована ще одна зустріч, а ти...

– Та пішов ти... зі своєю зустріччю! От іди й зустрічайся! Разом зі своїм Босом! Бос! Ще один... лишай стригучий! От скличу прес-конференцію і розкажу журналюгам, з чого купони стриже відомий політик-популіст, голова партії «Благодать», він же кримінальний авторитет і відьмацький сутенер Босяра!..

– Зашпили пасть і не наривайся!

– Ой, злякав! Де мінералка? Хочу вмитись... – І Марсалія вийшла, люто хряснувши дверцятами, у якусь лісосмугу. Охоронці – за нею. Але вона плювала на цих шмаркачів, як і на придурка Новоявленого. Дурень дурнем, а як він її красиво здав Босу! Вона тікала від Учителя, а Радько її здав цьому відьомському барону... як сам себе величає цей дволикий Янус, який не соромиться шпигувати за своїми рабинями – пророчицями і цілительками, переслідуючи їх по п’ятах курними, забитими провінціями, як останній сутенер, а повернувшись до столиці, вдавати із себе великого політика і бізнесмена. Але чому – вдавати?.. Коли усі добре знають, що основний бізнес Юхи(ма) Боса(льського) – народні цілительки, екстрасенси, провидиці, пророчиці, яких наштампував по всій Україні у численних академіях, школах і курсах Учитель, а Бос повиловлював те дике відьомське поріддя, приневолив, розтикав по своїх «точках» і примусив працювати на нього. Гуртом – у різноманітних «центрах» під інтригуючими закрученими назвами. І поодинці. Сотні таких Ванг невтомно «вели прийоми» (та й ведуть!) по спустілих робітничих клубах, кінотеатрах та перенаселених гуртожитках в передмісті і на глухих околицях. Ба! — на кожному розі Хрещатика і чи не в кожній поліклініці. Тож коли її, велику Марсалію, виїла, буквально виштурхала із покоїв першої леді та стара лярва (печатки не було де покласти!) Калєрія Едуардовна, те чудо в пір’ї... в обійми цього... восьминога... тьху! Спрута Босальського...

Калєрія Едуардовна – окрема стаття в кримінальному кодексі Марсалії... Раніше вона думала, що Кавалєрія — прикра випадковість, збіг трагічних обставин у її тоді вже налагодженому житті. Тепер все більше переконується, що без Учителя там не обійшлось. Вигнання з царських покоїв було покарою за те, що вона, Марсалія, порушила обітницю і знову злигалась із Радьком... через рік, як він її зганьбив, мало не вбив і вигнав з Києва... І це після того, як Учитель відігрів її і повернув назад, але не просто у столицю, а в царські палати, компаньйонки першої леді! І тоді, коли з такими муками, з таким трудом Марсалія добилася такої довіри у государині, стала майже подругою – з’являється ця, прости Господи, Кавалерія!

– Милочка! Не знаю, как тут… но в Европе, в приличном обществе… особенно при дворах… эти так называемые экстрасенсы, колдуньи-ведуньи… отнюдь не мувитон…скорее, извините, признак дурного вкуса… Я, конечно, не настаиваю, но… уроки хорошего тона не мешали бы нашим… руководящим дамам. Ну-у-у, о чем речь, конечно, я буду рада, коль мои услуги…на благо отечества… Как любит повторять Ее высочество королева-мать… А любимое изречение принцессы Монако… О, императрица Японии… это чудное божество в образе такой простой земной женщины… А вы знакомы с королевой Испании Софией? Она люби носить черное с красным и только от отечественных кутюрье. Да! Вот такой демонстративный патриотизм первой леди Испании! Ах, Милочка, как бы нам съездить как-то на недельке в Монте-Карло… Ах, милочка, вам надо почаще выезжать у свет!

І «мілочка» все те ковтала, розвісивши вуха, а наковтавшись гачків, вигнала її, Марсалію, в три шиї за ворота! Тепер по пишних царських хоромах ходить стара цеерушниця Кавалерія! Кажуть, що тепер на дачі справді весело: щосуботи звозять усіх чиновниць, яким кавалер-дама Кавалерія дає уроки гарного тону та світського етикету.

А вона, Марсалія, чіпляє локшину на вуха убогих провінціалів та стає до вітру у лісосмугах на очах у покидьків!

Але вони ще пожаліють, що поміняли провидицю на пліткарку. І першою пожаліє перша леді, якій не довго, ой недовго ще бути першою. Так карти кажуть. Кінець віщують і президентові, і його кланові. До осені. Не до добра і сни віщі, вогненні якісь Марсалії сняться. Буде боротьба страшна, але до крові не дійде. Жінка зупинить. Часом Марсалії здається, що тою жінкою буде вона... І їй стає страшно.

Марсалія задихнулася... Останнім часом з нервів у неї починалися приступи ядухи. Хоч вона не певна, що Родька чогось їй не підсипає чи замість тремадолу в рота не пхне, щоб тримати в руках. Хто-хто, а він бо знає, як легко маніпулювати хворою людиною! Часом їй здається, що їх з Босярою аж підмиває отак легенько скалічити її, паралізувати, обезножити і вивозити на сцену на одному з тих закордонних гуманітарних інвалідських візочків, якими так спритно підторговує «Центр нетрадиційної медицини та езотеротерапії» благодійника всіх знедолених Юхима Босальського...

Ядуха стискала трахею залізним п’ястуком. Треба розслабитись... І попустить. Поки що попускає, але вона мусить, нарешті, вирватись і піти до якогось нормального традиційного торакального світила...

Плюнути на всіх і вся – і зайнятися власним здоров’ям. Це важко. Це неймовірно важко – плюнути! Але мусиш, бодай від безнадії всім відомстити... Тим більше, що життя не вистачить на помсту. Але Калєрку-сучку вона б роздерла на клапті і розкидала по президентській дачі, щоб шматки цього старого кожуха висіли на кожнім кущі!



***



Марсалія, ступивши кілька кроків у насадження, заходить за кущ, обсипаний білими бубками, демонстративно присідає, охоронці відвертаються і відступають на кілька кроків до машини. Родіон терпляче чекає. Вона ж сидить навпочіпки доти, аж доки по задерев’янілих ногах не зачинають бігати мурашки. Так вона вся дерев’яніла від ненависті, коли бачила Калєрію-кавалєрію! Це ж придумати собі якесь неіснуюче ніде звання якоїсь... кавалєр-дами, яким нібито нагородила її сама королева Великобританії! І та простота свята, та цариця, яка в душі так і зосталася жінкою директора глиноземного заводу, повірила аферистці! А її, Марсалію, викинула просто... під ноги Боса – цього відьомського сутенера!.. Який прикував її до сцени будинку культури на найдальші околиці Києва і вона три (!) три-и-и ро-оки день у день мусила за полтіннік дурити місцевих калік, алкоголіків та онкохворих, переживаючи, щоб, прозрівши, вони не повідбивали їй печінок. Тож ясно, що, коли, нарешті, Бос відпустив її на волю, тобто дозволив гастролі по Україні, вона готова була йому руки цілувати!

Отаке вони з нею, великою Марсалією, зробили, ці покидьки! Принизили, знищили, а тепер, щоб хвоста не підіймала, вже й за дитину взялися! Жах... Треба... тікати... Але – куди?! Світ тісний, а відьомський – ще тісніший... Ні, спочатку треба серйозно і дуже детально обдумати план своїх подальших дій: як їй викрутитись із цього капкана, не позбувшись голови? Хоча... до біса цю дурну голову! Цей дірявий баняк, що завів її в такі хащі страшні, де й звіру було б лячно...



Марсалія важко підводиться на онімілих ногах, зливаючи собі з пляшки, миє по черзі руки, споліскує підпухле обличчя. І тільки зараз помічає, що зупинилися біля невеличкого, певно, насадженого, акацієвого гайочка, свіжого, густого молоденькою зеленню, дзвінкого пташиним щебетом. Такими ліси бувають тільки на початку літа. Боже, як давно вона не була в лісі! Як їй хочеться зостатися серед цієї краси – самотою, без охорони. І не поквапом, мимохідь, а забувши про все, насолоджуватись кожною травинкою-стеблинкою матінки Природи. Цим найдешевшим і найдорожчим скарбом... Якого ми або не маємо, або не помічаємо... Лиш у такі рідкісні хвилини, коли над усе прагнемо втекти у світ флори і фауни, очиститись від скверни так званої людської цивілізації...

Гидливо скривившись, спостерігає, як із джипів вистрибують охоронці, помічники-ученики, як радісно спішать виплеснути на відкриту душу землі сморід власної утроби. Фу! Гидота... Трутні! Останнім часом Марсалія намагалася не помічати свій почет. Бо хіба це чоловіча справа – корчити святих і мудрих, видурюючи у нещасних калік останню копійку? Та й який нормальний чоловік, скажіть на милість, піде жінці прислужувати, хай навіть вона й сама королева?! Він сам захоче стати королем! Ні, той, хто живе за кошт жінки, – не чоловік! На своїх, тьху, учениках, пересвідчилась: мало що слабоумні, так ще ж і підлі. А як хочуть величатися! Кимсь здаватися! Не бути кимсь, ні, на це в нього розуму не стачає, а от нахабства здаватися – вистачає. Людці! Дрібні людці – і тілом, і душею!

Марсалія з ненавистю дивиться, як вони, малі, бородаті і довговолосі, схожі на гномиків, широко розставивши коротенькі ніжки, виставивши лікті, розминаються, або притьмом біжать в гущину випорожнитись. Фу! А імена! Імена які собі попридумували, вмерти можна: Василій Арамейський, Іоан Афонський, Варфоломій Візантійський, Митрофан Галілейський...

Згадка про Митрофана кидає її в жар: як він міг, покидьок, підняти руку на її дитину? Цей недоумок, гнида, яка потаємно теж мріяла стати кимсь! Дурна баба та теща! Бо не вона, Марсалія, шукала цього покидька, а він сам її знайшов, напросившись спочатку книжки її продавати. Співпрацю пропонувала, бездар тупоумна! Бізнес-план приволокло: як заснувати незалежний від Боса і Родіона «Центр народного цілительства», в якому (сміх і гріх) місце президента собі зафрактувало. А вона, Велика Марсалія, мала горбатитись, як проклята, звиватися, як вуж на пательні, заробляючи гроші для цих трутнів! Хоч, коли по правді, так воно й було...

Звісно, Марсалія на провокацію не купилася: підозрювала, що шпигунів їй підсилають або Родіон, або той же Бос... Розуму пробують... Але на роботу Митрофана взяла через його блядуватий вигляд і блудливий погляд. Най крутиться – коло будуару. Блудливий котюга... Щоб хоч якось відомстити Родіонові, вона впустила коханця у шлюбне ложе, і ловила від того подвійний кайф: фізіологічний і моральний, спостерігаючи, як казиться Родіон від безсилля. Звісно, йому б розум не завадив скалічити її, але – хто тоді його, сутенера, годувати буде?! Тож і вийшло, що ненаситний шлунок Радька засунув його палке серце у самісіньку дупу.

Марсалія сміється: отакі-то муки доводиться терпіти Родіону Новоявленому за те, що він замість служити Марсалії, захотів нею помикати... Хоч знав, що вона своє не попустить і мститиме так люто, як тільки зможе її щира жіноча душа..



Помста… Це солодке слово – помста. І звичайно, життя закоротке, щоб цим словом насолодитися до–не–схо–чу… Знову перед очима стала наштукатурена Кавалерія. Роками вона безперечно старша за королеву-матір, а поведінкою – бандерша. Але де вона взялася? І чому?

Марсалія досі не могла зрозуміти, яку роль виконувала коло першої леді. Компаньйонки, няньки, повірниці, духівниці, масажистки, бабки-шептухи, екстрасенса, провидиці?.. Усього потроху. Вони бачилися майже щодня. Особливо в негоду: леді хандрила, не хотіла виїжджати «у світ», врешті, кликала Марсалію, що була завше напохваті, і вони цілий день розважалися ворожбою на картах, грою в підкидного і розкладали пасьянс. Усьому цьому Її величність навчила Марсалія. Леді тішилась, як дитина, і все дивувалась:

– Я даже не знала, что карты – это так интересно! Я же выросла в семье партийных работников... сама была примерной пионеркой, потом комсомолкой... О всяких там поверьях, гаданьях и речи не могло быть!

Государиня часто плакала, жалілася:

– Ах, Марусенька! Можно я вас буду звать Марусенька – Марсалия – это... ну, чужое, такое... ну вы меня понимаете... Я такая одинокая... С тех пор, как Люлюсик стал... ну, сами понимаете... власть человека портит. И окружение! О-о-о, вы не представляете, что за окружение! Все чего-то хотят! Льстят и врут! Все! Кроме вас, Марусенька!.. О, давайте кинем на этого... интересно, что за человек?

І Марсалія кидала карти то на новопризначеного міністра Зюзька, то на нардепа Кузька, а тоді – по колу – на всіх придворних дам, які й зараз висіли гронами на телефоні, добиваючись у першої леді аудієнції і не відаючи, що доля їхніх високопоставлених чоловіків, синків, та й власна залежить від якоїсь Марсалії...

Не відала й цариця, захоплюючись ясновидіннями домашньої Касcандри (ах, Марусенька, ты их видишь насквозь!), що Марусенька перед цим отримала від свого справді всезнаючого і всевидющого Учителя повний інструктаж: кого принімать-міловать, а кого у шею гнать, а кого, вообще, на граніцу, то єсть на порог не пущать!

Спочатку Марсалії було страшно, що вона з першою леді держави говорить про державні справи так, як про... якусь сільську буденщину! Мало помалу за розмовами відкривалися Марсалії таємниці, про які... Боже, та якби народ знав, що насправді твориться над його бідною головою, він би... Марсалія навіть не уявляла, що зробив би народ, знаючи те, що знає вона: усіх перевішав чи сам перевішався б? Або подивувався – пообурювався та й заспокоївся, як вона, побачивши, що ті високі чиновні мужі і дами недосяжні, насправді навіть нижче рівня сільського фірмана... Згодом вона сама із задоволенням понижувала їх смішними прізвиськами, невинно питаючи царицю:

– То на кого кидати – на пані Лисицю, чи мадам Копицю, чи на пана Носорога, чи на Верґелу-міністра?

Перша леді заливалася дзвіночком, і скоро вони мали клички для всіх придворних, і дуже тим потішались.

Часом Марсалія відпрошувалася в місто, але частіше їхала туди, коли леді не було вдома. Завжди автобусом, щоб почути, що народ говорить. І завжди – на вулицю Тарасівську, де у затишній квартирі її чекав Учитель. Вони обмінювалися інформацією: Марсалія розповідала все, що чула, а Учитель – давав нові завдання.

– Зараз готується візит Баті в Азію, – казав Учитель. – Треба зробити усе, щоб поїхав не Верґела, а Мегера. Леді він подобається. А оскільки вона теж поїде, ти одягай вишиванку і тупай до жінки нардепа Кузька: нам треба знати, в чиї він ворота грає і під чию дудку, а тоді зазирни до Дибуна. Він там намилився в Америку, нібито в діаспору, а куди насправді – дізнайся... І налякай пані Дибку авіакатастрофою. Так і кажи: загине чоловік в автокатастрофі, якщо полетить тоді то й тоді. Ясно? У них малі діти – подіє. А Леді скажи, що від Лисиці йде негативна енергетика, що ходять чутки, нібито в її зятя зв’язок із топ-моделлю, у прем’єра – із націоналістами, в міністра охорони здоров’я – з іранською наркомафією, а в головнокомандуючого – з торговцями зброєю. Леді ж запропонуй полікувати ауру, покусану темними сутностями, і почистити чакри, забиті екстрасенсами опозиції.

Ху! Аж самій стидно... що вона тільки не виробляла з тим... політикумом! Та вона долю країни вершила! І раптом, бллль, ця Калєрія-кавалєрія-халєрія...



Раптом перед з-під ніг спурхує пташина. Марсалія лякається, хапається за серце... Це ж треба до такого дожити, щоб за думками забути, де ти! Стояти серед краси і не бачити її! І тільки тепер вона розуміє, що не очима людина дивиться на світ, а душею. Коли душа сліпа, то й очі нічого не бачать... Як же їй звільнитися від цієї полуди? Як виплутатись? Уже ж виплуталась із глушини, з невідомості, злиднів. Уже ж ніби все більш-менш доступне вибраним Богом – маєш. А щастя нема. Усіх ощасливлюєш, а себе... Та ж біля тебе навіть чоловіка достойного нема. Одні трутні, сутенери, недоумки і курдюпелі.

Хитрий Родіон спеціально підбирає недоростків, щоб самому керувати і вивищуватись над ними! І нею! Останнім часом навіть взявся помикати... З тих пір вона не може дивитися на нього без роздратування. Він же навпаки – дивився на неї, як на порожнє місце, а ще точніше, як сутенер на спрацьовану стару повію.

І раптом страшний здогад забиває їй подих: нарешті до неї доходить, що Митрофан, цей слизень, слимак, не раз потоптаний нею і не тільки в постелі... Цей... штатний лизун... він... він відомстив їй за свою малість, за свою недолугість, за... посаду вірного пса, тимчасового фаворита-полюбовника... Зазираючи їй у кожну дірку, слинячи закохано п’яти, цей пес шолудивий із ненависті плекав помсту! Страшну помсту! Можливо, разом зі своєю тещею?.. Хоча... ні... ця мокриця навряд чи до такого додумалася б, тим паче з тещею! Тут інше... тобто – інші... Невже Учитель? Згадала давню розмову... Коли, почувши по радіо її «Бесіди благочестиві», Учитель зрозумів, що недооцінив пробивну силу і «психотропні» можливості простакуватої селянки, яка неждано для нього і без нього (!) буквально за лічені місяці заволоділа умами й душами мільйонів українців, коротше кажучи, проґавив таку рабиню золотоносну, розшукав її сам. Не погребував...

Чекав у машині коло під’їзду радіокомітету. Спочатку вона не впізнала у самовпевненому ситому панові, що покликав її з вікна іномарки, свого благочестивого, «не від світу цього» Учителя і кинулась навтьоки. Але в цю мить від колон відліпилися командорськими статуями два тупомордих урвитлі, ніжно підхопили її попід руки і посадили поряд з чоловіком, який взмиг ока «перекинувся» на Великого Магістра.

– Я хочу запропонувати тобі співпрацю, – сказав Учитель без зайвих церемоній. – Ти ж розумієш, сподіваюся, що якби не я... Коротше, я тебя вскормил собственной грудью не для того, щоб ти годувала якогось... (не хочу ображати твої святі почуття, але правда – святіша) недоумка.



***



За спиною Марсалії під чиєюсь ногою хрускає гілочка. Не оглядаючись, Марсалія питає:

– До речі, чого це ти мене в ліс гониш обсикати святий храм матінки Природи? Чому досі в машині нема біотуалету?

– А тому, що ти не Алла Пугачова...

– А чому це я – не Алла Пугачова?

– А тому, що ти – звичайна сільська баба, звикла до нужника із соняшничиння, – дурнувато регоче Новоявлений, безсоромно дзюрячи на сусідній кущ.

– А ти... як і Босяра – поганий сутенер...

– Дуже добре. Тоді ти – стара, скандальна шльондра. Іди в ліс, пробз... бо перерва кінчається.

Отака в них бесіда любовна останнім часом виходить... Дожилася... Михайло ніколи не посмів би її так назвати, хоч вона, може, й заслуговує... Тож чого вона терпить, чого стоїть і вислуховує, чого не пошле усіх до біса і не повернеться додому, до... Згадавши про доньку, буйна Марсалія наразі жалібно просить Новоявленого:

– Родику, подзвони в лікарню...

В голосі її стільки болю, що Новоявлений покірно тикає пальцем по мобільному. Йому довго не відповідають, мотаючи Марсалії жили. Нарешті Родіон називає ім’я і прізвище дочки і перетворюється на слух. Вона теж.

– Все нормально. Поправляється, – каже Родіон, ховаючи мобільник і очі...

– А ти ж казав, що то не правда, що мені привидилось? Як ти міг... – скімлить Марсалія з таким відчаєм відчаєним, що янголи-охоронці вражено відступають за кущі..

– Ти ж ясновидюща! Зосередься, вилупи третє око і перевір, – зумисне грубо відповідає Новоявлений. І вона питає з мукою:

– Чому ти постійно злишся? Чому поводишся зі мною так, ніби я... шмата якась... Якщо я тобі надоїла – давай розійдемось... Мені так тяжко... Це ж дитина... Моя дитина...

– Хватить! – кричить Родіон. – Я сказав – з нею усе нормально. Я ж теж людина! І не чужа, якщо ти це пам’ятає! От завершимо гастроль, сама переконаєшся. А зараз – в машину!

І схопивши за руку Марсалію, Радіон брутально жене провидицю поперед себе до машини.



***



З виразу лиця коханого Марсалія бачить, що противитись озвірілому Родіонові небезпечно. Та й сікатись до Новоявленого все одно, що до цих колючих чагарів, загиджених фекаліями подорожніх... Бридкий сутенер... Бо таки сутенер... Воша на її горбі...

Але ненависть до гнобителя бере верх. Марсалія виривається і з криком:

– Відпусти, я ще не ... – заходиться такою істеричної лайкою, що червоніють навіть глухонімі охоронці. Навіть Родіон нітиться. І, скориставшись його розгубленістю, Марсалія переможним кроком Наполеона повертається на свої лісові позиції. Преподобна торжествує: вона поставила Родіона на місце і то на очах у всіх. Хай знають: вона нікого не боїться і ніхто їй не указ! Навіть Учитель! Якщо вона не злякалася його всемогутньої наддержавної структури, то якогось дрібного шахрая Боса, будь він тричі депутат, і його посіпак типу Родіона, не злякається й поготів!



Колючий підлісок дратує Марсалію, але вона люто проривається крізь нього на галявинку, встелену довгокосою степовою травою. Падає горілиць і заплющує, осліплені сонцем, очі. П’ять хвилин контакту із матінкою землею. Всього п’ять хвилин і цілителька встане, повна животворних сил і світлої, добротворної енергії. А поки що ­– глибокий вдих і вона повністю відключається за системою буддійських монахів, яку перейняла в Учителя.



П’ять хвилин короткого, інтенсивного сну і Марсалія знову жива і всеможна. Вона знову оптимістично і відважно дивиться в очі світові. Мислить тверезо і чітко, як комп’ютер. Нема де правди діти, одверте перевтілення Учителя на «цеерушника-мафіозі», таки настрахало її, і вона зопалу дала згоду «працювати в одній команді», тобто в буквальному розумінні – ділитися прибутками. Тоді вона ще не розуміла, що то Учитель пропонує їй надійний «дах». Взагалі, тоді вона мало що ще розуміла. Та й гординя брала верх. Спокушена славою, воліла бути сама собі хазяйкою. Ага! Розкотила ґембу! Даремно вона намагалася перехитрити Учителя... Отримавши інструктаж, з явочної квартири бігла на здибанку до Радіона. Ховалася, маскувалася, міняла перуки й чорні окуляри носила... Цей Берія, прости Господи, взяв її голими руками з іншого боку... Так. Тепер вона певна, що то він спровокував перший їхній скандал з Радьком-Радіоном. Можливо підплатив, підпоїв, або страхом примусив цього покидька вигнати її, голу й босу, серед зими з гуртожитку.

Бр-р-р! Від спогаду про те своє публічне ганебне приниження в Марсалії мурахи побігли по спині.
Категория: 46 | Просмотров: 714 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011




...Буквально через місяць після дивної зустрічі з Учителем і через півроку по прибутті Марсалії до столиці, їхній з Радьком сімейно-діловий тандем розпався. Скінчилося щасливе раювання у його облупленій кімнатці в робітничому гуртожитку на околиці. І з тим і життя її мало не скінчилося, якби вона не встигла вискочити за двері в одній нічній сорочці і капцях на босу ногу.

А все складалося так добре! У неї з’явилися перші клієнти, яких вона називала поважно пацієнтами. Удвох з Радьком вони відбирали їх по дзвінках, що після кожної радіопередачі про українську цілительку, послідовницю великої Ванги, пророчицю Марсалію, буквально блокували усі радійні телефони. Підбирали клієнтуру обережно, поки що тільки киян, до яких можна було б завітати додому, адже один вигляд страхітливого гуртожитку зіпсував би провидиці і репутацію, і перспективу, і клієнтів розігнав би. На жаль, час був непевний. Та й Марсалія тоді ще досконально не пізнала психологію міщуха, не знала, на яку наживку він ловиться, якого гачка ковтає.

Звичайно, враховувала і «важкість» людської біди, і складність проблеми, обминаючи трагічні випадки, які навряд чи вилікуєш замовляннями-примовляннями — від «викачування яйцем» до роздачі рецептів та мішечків із сушеними цілющими травами, зібраними ще свекрухою по ярах та лісах, свяченим зіллям від зелених свят та маковейчиками від медового Спаса...

Була вражена, що цим нещасним треба було одного: вуха, яке б могло їх вислухати, і рота, який би їм пообіцяв, що все в них буде гаразд, що Бог їх почув, і тепер обов’язково зцілить, вирятує, допоможе, пошле спокій, щастя-долю і т.д. і т.п. Але ще більше дивувалася, що після її сеансів народної психотерапії, люди справді зцілювалися. Точніше сказати, просто приходили до пам’яті, виливши на неї зі своєї зболеної душі і затуманеної підкірки – каламутну тривогу, страх і безнадію. А ще точніше: спорожнялися важкими, смердючими шлаками свого вдало-невдалого, хитро-лукавого, тваринно-рослинного життя просто на її бідну голову, розбризкуючи ці міазми по своїх персидських килимах та польських стінках. Після кожного сеансу їй хотілося кинутися під душ і митися доти, доки не змиються навіть спомини про чужі душевні й тілесні хвороби, які, здавалося, просочуються крізь шкіру в її тіло, як черви. Але душ у їхньому обдертому гуртожитку поламався разом з розколом Радянського Союзу, тож доводилося омовіння здійснювати в іржавому тазику на очах у Родіона. Такі вбогі водні процедури доводили її до сказу, бо не змивали, не змивали клятий леп, що наростав на ній, як лепра! Влітку ще було нічого. Влітку можна було і в Дніпрі скупатися, що вона й робила між сеансами. А от взимку...

Крім того, діставали злидні. Адже попервах вона змушена була промишляти по людях незаможних, і брати з них плату помірну, по совісті, тобто, хто скільки міг, той стільки платив, дбаючи передовсім про саморекламу. І справді, низькі ціни і «високі результати рекреаційних послуг», як жартував Радько, принесли їй славу бідняцької Ванги. А оскільки Бог карає недугами тільки не покараних бідністю, то скоро про велику цілительку Марсалію говорив не лиш Київ, а й Україна. І тоді, коли вони з Радьком почали серйозно подумувати про масові сеанси зцілення, вперше відчули небезпеку.

Як виявилось, Марсалія й приблизно не уявляла, наскільки небезпечним був її відьомський бізнес, і тим більше – скільком конкурентам вона наступила своїм копитцем на хвіст. Наївно думала, що вона перша підіймає затоптану цілину народного знахарства. Уже прославлених на той час Кашпора з Чудаком разом з їхніми будильниками і зарядженою водою до уваги не брала, оскільки вони називали себе екстрасенсами, тобто вченими, не займалися язичницькими примовляннями-замовляннями-чаруваннями, хоч, схоже, і в церкву ніколи не заглядали. Та й мудрим екстрасенсам не було що ділити з якоюсь бабою-шептухою, в голові якої вінегрет із забобонів, ворожінь і незрозумілих цитат з незбагненної парапсихології, «Живої етики» та рецептів з посібників по народній медицині, які видавали всі, кому не лінь було.

На жаль, виявилось, що столиця просто-таки напхана відьомською дрібнотою, шептухами та циганськими ворожками. І вся та сила силенна, затребувана враз вчора ще культурним і невіруючим у чортівню народом, поділена на клани, на чолі яких стоять, ні, не чорти рогаті, а добре відомі публічні люди...

Принаймні, так Марсалії пояснив ситуацію переляканий Радько, до якого, якщо не брехав, від одного з тих чортячих мафіозі уже посли приходили, і нібито попереджали або данину платити, або повзти «під дах», або – кранти! По блідому писку Радіона було видно: він не брехав. Гострий страх циганськими голками вступив у п’яти Марсалії, пронизуючи до самого мозку, однак на переляк Радька вона лиш зневажливо хмикнула:

– Та ну їх! До речі, коли ти виходив з кабінету у студію, дзвонила якась пані Басаньська чи Босальська. Кличе в гості. Ось адреса. Здається, живе пані у елітній висотці на Печерську... Як ти на це дивишся?

Радіон зблід ще більше.

– Ти знаєш її? – питала Марсалія, здивована потроєним переляком коханого. Але Радіон замахав руками, плутано повідомляючи, що їй до незнайомих та ще й на Печерськ, де одна можновладна еліта, йти не варто, тим паче, що її просить зайти дружина відомого письменника, в якого колись він, Радько, інтерв’ю брав.

Звичайно, Радіон мав слушність: не варто, ще не ставши на ноги, ризикувати. Багатії – люди капризні і здатні на все. Та й дружина відомого письменника їй була цікавіша, ніж якась нудна міністерша чи тупа жона-моделька якогось скоробагатька. Тож назавтра Марсалія переступала поріг квартири письменника Блященка, якого дружина Стефанія Корніївна хотіла «відчарувати» від молодої полюбовниці.

Гасіння любовної пожежі у серці Костя Блященка забере у Марсалії рік життя. Зате за час вона перезнайомиться з усім столичним Парнасом і Олімпом, стане повірницею секретів не одної творчої особистості і знакової постаті, врятує не однин шлюб від розпаду, а сім’ю від горя, за що матиме персональний стілець в урядових ложах чи не всіх київських театрів, абонемент на всі футбольні матчі, перепустку у найкрутіші нічні клуби та салони краси, запрошення на покази мод і масу ще приємних дрібничок, зокрема рекламу у всіх газетах, жіночих глянцевих журналах і на найпрестижніших каналах, а головне, офіс на затишних задвірках найкрутішої провайдерської компанії, дружина директора якої кохалася в тибетській медицині і обіцяла наступної весни повезти до Далай лами і Марсалію.

На жаль, не збулось... Як і багато чого з намріяного і наобіцяного. Але все одно – вона, Марсалія, була на самому Олімпі. Сама була елітою. Пожила хоч і коротким, але таким яскравим розкішним життям. Казковим життям. І не як приживалка. А як – володарка дум. Її шанували. Її, сільську бабу, слухали, роззявивши роти, сильні світу цього! Їй лестили, її друкували. Друкували усе, що вона встигала нашкрябати. Добірку віршів у «Літературній Україні»... Цілу книжку «Марсалія і цілюща сила її енергетики» за кошти нафтового короля з передмовою Костя Блященка, врятованого для української літератури і сім’ї від руйнівної сили перелюбу. Але це відбулося якось мимохідь. На відкритті виставки столичних художників до річниці голодомору, куди вони забрели із Блященковою Бляшкою під час психотерапевтичного променаду, та ахнула, затулила рота і стала подібна до мальованих персонажів. Простеживши за поглядом письменницької дружини, Марсалія побачила ту, яку законна Бляшка спопеляла очима. Нічого цікавого – молоде дівча, але за ним... за ним, як на шворці, дибуляв сам Блященко, вдаючи, що вражений апокаліптичними картинами рідної історії.

Наказавши законній Бляшці завмерти, Марсалія, ловко лавіруючи поміж зосереджених відвідувачів, притиснула незаконну Бляшку до стіни і прошепотіла, дивлячись у сіренькі, як і вся її невиразна персона, очка розлучниці:

– Люба панно, вас чекає велике і світле кохання молодого чоловіка з горіховими очима. Він не тутешній. Здалеку. Дуже здалеку, куди ви теж поїдете. Але якийсь старший хрестовий чоловік захоче перешкодити вашому щастю. Він не бажає вам добра, хоч і обіцяє золоті гори. Не слухайте його. Шукайте своє щастя з горіховими очима.

– Ви хто? – охнула незаковна Бляшка.

– Ваш друг, – відповіла луною Марсалія, спостерігаючи як незаконна Бляшка, змірявши прозрілими очима куцого Блященка, рвучко рве до виходу, ніби там, за дверима, вже чекає на неї щастя, з горіховими очима. А законна стоїть вражено роззявлена, щоб потому все життя дякувати чарівниці Марсалії і по секрету розповідати про чародійну силу її відвороту.

А потім... як грім з ясного неба – скандал з Радіоном на рівному місці, її ганебна втеча додому, приїзд Учителя, тріумфальне повернення до Києва і несподіване «призначення»... нишпоркою при дружині президента... І знову – вигнання, як падіння в прірву... І це... святотатське висвячення Радіона-Радька на пророка Родіона Новоявленого... І, нарешті, Босяра... І ця поденщина... Можна збожеволіти!



***



Вона, здається, надто далеко зайшла. Вже й не чути голосів, і кущі не шелестять... Отак би взяти й піти. І не вернутися. Вийти з лісу оновленою, безіменною, безгрішною... без минулого... Оселитися десь у горах, чи на дніпровському лимані, забрати з лікарні Даночку – і жити. Як косиці гірські, як лілії польові – Божим духом і Його благодаттю. В покаянні, спокутуючи те, про що знає лиш вона і Він...

Боже, як вона, темна селянка, помилялася, ступаючи на слизьку стезю блуду! Думала – з Його волі. Думала, Він благословляє. А Він... випробовував її! І цим покидьком Новоявленим – теж!

Після вигнання з царських палат Марсалія більше не бачилась з Учителем. Тому й підозрювала, що він її покарав за Радька і Калєрію підсунув. Хоч могло бути й страшніше: її, велику Марсалію вигнали, як шпигунку, і щоб не травмувати ніжну душу першої леді, і нічого не пояснювати, підсунули ту... кавалеристку-енкеведистку... І все вийшло путьом: цариця захопилася придворним і міжнародним світським етикетом, кавалєр-дама – захопила владу, а Марсалія схопила облизня на все відпущене життя!



Отож, опинившись неждано на вулиці, перелякана на смерть несподіваною немилістю, кинулась для Радіона, похваливши себе за те, що простила коханкові його минуле божевілля. Взагалі, на її думку, чоловіків, по-перше, треба мати багато, по-друге, треба вміти їх усіх тримати при собі, а тому й прощати... але вміючи. Треба взагалі вміти достойно йти і повертатися... А їй же треба було повертатися ще й до публічного життя провидиці і цілительки.

По дорозі до Радіона придумала цілий спектакль. По-перше, мус негайно відновити радіопередачу «Зцілення за Марсилією», або ще краще започаткувати нову: «Марсалія повертається», в якій на всю Україну зізнатися, що довге мовчання провидиці було спричинене великим горем... так, але яким? Ну, наприклад, у ведучого радіопередачі Дмитра Радька вселився диявол... А тому він, після постів, покути і вигнання з тіла нечистої сили, прийняв нове хрещення і нове ім’я... Наприклад, Родіон Новоявлений!

Радько не перечив. Втративши цицьку годувальниці, він так захирів і обносився, що був готовий назватися хоч верблюдом. Хоч спершу, вгледівши її живу і незборену, зібгався в дульку, на синій запойній морді проступив переляк. Чекав самосуду, кари лютої, на що цілком заслуговував, а тут – одна всепрощенна любов, новий проект і нове життя під новим іменем!

Отож одного весняного вечора вся Україна почула сповідь ведучого радіопередачі «Духовні оболоки» Дмитра Радька про те, як зловісні темні сили намагалися знищити сіячку світлої мудрості, цілительку і пророчицю велику Марсалію. Але своїм праведним життям, чистотою помислів вона не давала силам зла жодної надії на перемогу. Тоді вони пішли іншим шляхом – під різними приводами спокусили не окріплу у вірі його, Дмитра Радька, грішну душу, вселивши в неї підколодного підступного Змія у вигляді огидного змія, якого народ називає зеленим. Але в цій битві жорстокій теменних і світлих сил перемогла преподобна Марсалія. Серед ночі боса і простоволоса вона пішла снігами і морозами по Україні, спокутуючи чужі гріхи і проповідуючи добро і милосердя. І перемогла Звіра, молитвою, постом і покаянням. Страшний Звір був повержений святістю цієї великої жінки. Поганьблений, він покинув тіло й душу Дмитра Радька, і щоб змію підколодному не було куди повертатися, він Дмитро Радько, ведучий програми «Духовні оболоки», прийняв хрещення від великої Марсалії, очищав душу і тіло, залишив у минулому минуле і повернувся до життя оновленим, з новим іменем ­– Родіон Новоявлений, для нового, святого життя і великих священних діянь.



Реклама, або, як зараз кажуть, піар був настільки вдалим, що вона сама була вражена. Навіть не сподівалася, що народ її знає, пам’ятає і волає у неї спасіння. Воно й не дивно... На той час десь розтанув за горизонтом Кашпор, розрядився разом зі своєю водою Чудак, заробивши копійчину, повертались у свій відьомський блуд різні народні цілительки, покидали сцену біснуваті кликуші, контактерки з космосом і НЛО...



Народ же не здоровшав, а тому й не розумнішав... І чекав не міг дочекатися великої спасительки своєї Марсалії... добро б йому було!..



Від спогадів її пробудив далекий стривожений крик. Звали її. Голоси розбігалися лісом, то наближалися, то віддалялися.

Марсалія вдоволено засміялася: ага, голубчики, злякалися, що цицьку в лісі загубили... корову дійну... Виссали всю енергію з мене, весь мій талант... залишивши в душі страшну втому інерції і думали, що тримаєте на ній мене, як на воловоді. А дзуськи! Врвалося! Але вам. Не Марсалії. Золоті деньочки Марсалії хоч і поріділи, але не минулися. І слава не минула. Бо тримаються вони на вбогих і сірих, яких, на жаль, не меншає на цій землі. Народу стає менше, а нещасних все більше і більше. Іноді здається, що їхні печалі взагалі нікому не потрібні, крім неї, великої ілюзіоністки... Бо не за чудом вони до неї йдуть, а за ілюзією, за ілюзорною вірою, у те, що мало би за Божим законом милосердя і справедливості статися хоч раз у житті кожного страдника. Їм цього ніхто, навіть панотець у церкві, не обіцяє. Боїться гріха. А вона, велика грішниця, не боїться обіцяти. І тому вони линуть і ринуть до неї, ці забуті, покинуті Богом, душі!

Голоси наближалися. Тріщало гілля, шелестіло листя, але вона не зважала. Як не зважала на те, що здорові, ситі, успішні її зневажають. Газети пишуть, що вона бреше, обманює, показує фокуси, залякує і без того нещасних, прибитих судьбою людей. Але вона не страхає, а стрясає їхніми нещасними душами і тілами, як дрантивими мішками, витрушуючи з них запечене каміння негативної енергії, що колись перетворилася у хворобу – від злості, ненависті, скнарості...Доводить до екстазу катарсису, примушуючи очищатися криком, риком, риданням... Вони цього хочуть, тисячі забутих Богом і його намісниками на землі. От і йдуть, сунуть, повзуть до неї, волаючи: зціли! Спаси! Вирятуй!

І ніхто ніколи не спитає: як їй, маленькій, зухвалій брехусі, стояти перед цією розпеченою лавою людського горя, що от-от поглине, здається, змете зі сцени, перемеле на прах? Тисячу разів вона стояла перед цим дев’ятим валом і кожного разу встигали вивернутись з-під нього в останню мить... Але колись може не встигнути...



***



– Ми не встигаємо! Година до початку, а їхати ще кілометрів сто... А вона... розляглася... спочиває-гуляє! Ти в мене догуляєшся, що посаджу верхи на біотуалет і прикую до машини.

Родіон весь у милі і плямах, як жеребець в яблуках. Побігав, видно, по лісочку, доки надибав її. Стоїть – сапає, подертий колючими акацієвими хащами. Від думки, що хоч трохи дозолила цьому самовпевненому катюзі, легшає на душі. Хай трохи попереживає, буде знати, як їй... у постійній напрузі, як у плузі тій нещасній конині! Все ж на ній! А вони – лиш поганяють, лежачи в холодку на межі...

Боже, як їй зле! Як їй огидно – до ригачки... Як принизливо усвідомлювати, що ти нікому не потрібна, як і твоє благородне шарлатанство...

А раніше... Спробував би він раніше дзявкнути на неї! Тоді, коли кожна її гастроль відбувалася під егідою місцевої влади, починалася з прийому у найпершого чиновника і завершувалася прес-конференцією для місцевих журналістів.



А тепер він жене її поперед себе до машини, як заблудлу вівцю до обори. Тонке гілля цьвохкає її по обличчі, куші обдирають руки, рвуть балахон, але йому байдуже. Йому вона байдуже. Йому головне – її гроші.

Нарешті вони вибираються з лісу. Кортеж уже чекає в повній бойовій. Вона зупиняється і каже Родіонові:

– Це останній концерт у моєму житті.

– О’кей, о’кей! Останній так останній , а поки що – в тачку! – каже він, демонстративно нетерпляче чекаючи, доки вона вмоститься між двома охоронцями.

Вона сідає між двома своїми янголами-хоронителями і думає про те, що, може, ці хлопчаки і справді її янголи-хоронителі, оті, що з Неба, лиш в людській подобі... Часом їй так здається, чи привиджується... І раптом... раптом вона згадує, що саме один із них ніс на руках її Даночку. А другий – вів Митрофана...

Спомин прошиває її струмом електричним. Після болю – ще болючіше просвітлення. Тільки тепер вона усвідомлює всю абсурдність ситуації. Якоїсь.... дикої азіатської сваволі... Вона, що – рабиня? Невільниця? Та що це робиться? Чому вона дозволяє цим покидькам орати собою? У неї біда! У неї дитина в лікарні! Вона має бути там!

– Це останній концерт у моєму житті, – вперто повторює вона.



– Я ж сказав, що – о’кей! А тепер причепурись, напусти на морду ліца глубокомисліє, а во взгляд чорных глаз – проніцатєльності: нас чекає сам «начальник місцевої Чукотки». Щойно дзвонили від Боса, – сповіщає благу вість Родіон Новоявлений. – Отож – вперед! До нових перемог!

Кортеж рушає. Родіон сяє. А вона питає його червону мокру потилицю:

– А не можна обійти...найбільшого чукчу, щоб зразу – до маленьких, слабих і вбогих українців?

Питає на збитки, щоб розізлити Родіона, а заразом розворушити власні охлялі, зачахлі амбіції. Бо й справді – вість блага. Її давно вже ніхто нікуди не запрошує, тобто начальство... І раптом... Однак інтуїція підказувала, що ця увага не з доброго дива і не з великої поваги до великої Марсалії.

– Не можна! – рішуче відрубує Родіон, – це в інтересах нашої компанії і майбутньої виборчої кампанії. Ясно?

Та куди вже ясніше? Родіон, по спітнілій потилиці видно, тішиться: запахло свіжою зеленню. Йому що? Йому все – до фені. Це їй прийдеться відробляти, лукавити-брехати, найбільшого чукчу вихваляти... Хоча... хіба це вперше?.. Просто останнім часом її не використовують... Пішли в хід нові технології! Зараз світом правлять не політики, а політтехнологи і політологи... Цілі інститути! На кожнім кроці – центри якихось там досліджень, результати яких списують зі стелі, дані – висмоктують з пальця! А чом би й ні – за такі гроші... Ой, які тільки грошові потоки туди пливуть з усіх кінців планети! Родіон пережити не може, що ті потоки золоті та їх минають-обминають... Байка з тими центрами! Хай! Але коли впадають ті гроші у бездонні, як океани, кишені продажної безголосої попси, усіляких там рок-груп, за якими нібито молоде покоління йде... Куди воно йде? Тупає ото на майданах, і свистить... Який там електорат! Дітвора! Лише гроші тратять та підлітків травлять, тоді, коли 90% електорату в руках отаких-о Марсалій...

І це розумів Учитель. Очевидно, в мудрих школах чоловік вчився, але Марсалія не пам’ятає, аби він коли бодай словом прохопився про своє минуле. І хоч світ тісний і людські дороги часто-густо перетинаються, і один одного на тих перехрестях впізнає, про Учителя ніхто нічого не знав і не відав. Наче він з Марса звалився. Марсалія, правда, здогадувалася, що то за Марс був... Та й власне, тільки перед нею він прохопився про ту невидиму наддержавну таємну організацію, до якої нібито належав, та про служби особливої місії, які ніколи себе не розсекретять, і передовсім тому, що вони завжди, при всіх системах і режимах затребувані.

Можливо, це й добре, коли є така сила.... Вона згадує, що тільки робилося в державі у 90-х роках! Яка колотнеча! Народ колотився, народом колотили... Одні боролися, другі – боялися... Треті не признавалися, що страх мають... І всі бігли до ворожок... Отоді-то хтось мудрий, чи не Учитель, здогадався пустити в хід гороскопи, а в народ випустити Кашпорів з Чудаками... Але, хіба чоловік годен дати раду світові, та ще й такому розбурханому?! То тільки жінка може залагодити миром і словом усе те, що збурив чоловік...



Тоді, п’ятнадцять років тому, коли Марсалія побачила крізь вікно чорне закордонне авто (тоді таких ще мало було), серце йокнуло: вона здогадалася, хто то приїхав по її душу. Але не знала – радіти чи журитися. Бо хоч така увага їй і лестила, але вона була не така дурна, щоб не знати, що такі авта просто так не приїздять по таких, як вона, Марсальках. Тож, не чекаючи коли високі гості переступлять її низькі пороги, махом навела марафет, вскочила у якесь манаття, решту вигорнула із шафи у валізу, і вийшла з хати...

«Ви повинні переконати людей, що причини їхніх нещасть – не у владі, не в системі, не в економічних умовах, а в них самих, у їхніх гріхах, їхній безбожності, у їхніх пороках», – вчив її дорогою до Києва Учитель, сидячи поряд з нею, як рівний з рівною, на м’яких і просторих сидінням величезного, як на неї, звиклої до сімейного «Запорожця», джипа. Марсалія слухала, а перед очима стояв розгублений, нещасний Михайло, точнісінько так, як стояв нещасний Микола з «Украденого щастя», коли в нього жовнір Анну забирав...

Бідний Михась, він так радів, коли вона повернулася, гола-боса-простоволоса, як побита собака. Колєги його теж наче б раді були: нагулялась, дівка, набрикалась, може вгомониться і, дивись, життя буде. Михайло не обурився, не кричав, ніби йому лиш одного шкода було – що покидає його жінка навесні, коли город треба садити. Лиш свекруха палахкотіла чорним лютезним смолоскипом, не відомо, чи з радості, чи з печалі, приказуючи:

– Тішся синку, що таку жінку поважну маєш: один привозить, другий відвозить...

Марсалію слова свекрушині боляче вкололи. Стало стидно. Вперше. Минаючи Михайла пролепетала:

– Пробач. Кличуть на роботу. Мушу їхати. Скажи Дані, що я скоро приїду.

І сіла а машину, навіть рада, що дочка у школі: менше болю.

– Запам’ятай, радянські часи давно минули. Свобода і демократія. Нам ніхто нічого не винен. Кожен коваль свого щастя. У кожного є вибір. Усі біди – в нас. У наших забруднених чакрах, знищеній душі... Ти добре стартувала. Дуже добре. Але тобі потрібна підтримка на вищому рівні. Я дам тобі той вищий рівень. Я рекомендуватиму тебе вищому світові. Він теж хворий, безнадійно хворий і потребує зцілення. Не переймайся його недоступністю. Він такий самий, як цей, в якому ти досі жила. Але ще... лякливіший, переляканий, бо – публічний. Публічність – страшна річ. І це вже знаєш. Мусиш знати. Слава, відомість – це дракон, який щодня тебе пожирає, і тут же висерає, пожованого, перетравленого, і чекає, коли оклигаєш, щоб знову тебе жувати. І цей світ тебе чекає з нетерпінням. Він надіється, що ти йому допоможеш, тоді, коли йому вже важко чимось помогти. Да! Його... жителі чекають саме тебе, жінку від землі, від тої сили, яка їх давно уже не живить, не зцілює, бо вони вже давно від неї відірвалися, і ніколи не повернуться: коріння обірване, канали – обрубані. Все! Суцільне сирітство! І невігластво! І – зневіра... Вони дають гроші на будівництво храмів, ходять на великі світа до церкви... Але це не рятує, бо – нема віри. Натомість впевненість, що Бога можна купити, як нардепа Пупкіна, чи задобрити милостинею, як жебрака. Але вони не знають, що Бог сам про це не думає. Нема зв’язку. Глухо. Невідомість, яка їх лякає. Вони бояться невідомості, як діти темряви, і готові заплатити величезні гроші, аби тільки хтось... від землі... взявся захищати їх перед цим невідомим... казками... Да! Саме казками! Чи ти чула щось про Грішку Распутіна? Щось чула... Нічого. Почуєш. Ти станеш другим Грішкою, тобто Грішкою у спідниці, якщо... – голос Учителя задзвенів сталлю, – перестанеш волочитися із прищавими недоумками! Ти мене чуєш? Якщо ти хочеш стати людиною, перестань якатись із різними... маргіналами! Якщо тобі так уже треба буде... жеребця, я тобі його буду приводити щовечора, тільки працюй. Пробач, якщо я тебе образив, але ми не діти. Я розумію: ти баба бєшена, наелектризована біоенергетико, ізотерикою потужною, тобі потрібна розрядка, як нашій державі – громадянська злагода. Ти згодна зі мною? Лади! Але попереджаю: крок у бік – і ти опинишся знову на вулиці... Ясно?

Отак з нею говорив Учитель. Вона не ображалася. Після того, що вона пережила з покидьком Радьком, вона вже ні на що не ображалася.

– Я зняв тобі квартиру. Під хазу і офіс. Реклама вже пішла. Поки що будеш приймати на дому. Будеш мати усе, тільки віджени того дурня...

Ага... Так вона його й послухала!.. Лиш віджила, відчула смак грошей і слави, як... зашкребло... Учитель жеребця не приводив. Сам навідувався, привчаючи її буйну селянську плоть до тілесного задоволення через медитацію й інші хитрощі тибетські, придумані велемудрими філософами-імпотентами.



Родіон, по бичачій потилиці видно, замріяно притих, теж, певно, згадував... Може про те, як вигнавши її на вулицю, впав у страшний запій, потрапив до Глевахи, бомжував без хати і роботи, забутий нею і всіма на маргінесах життя, як любив казати Учитель. Два роки вони не бачились. Він думав, що вона ворожить у своїй глушині, а вона, не чуючи його передач на радіо, уявляла, де він, а тому й не шукала, помщаючись за колишню наругу.

Як би Родіон здивувався, якби дізнався, на які верхи вона злетіла...

Вона теж дивувалася. Але не собі, не вбогим і сірим, покараним Богом і залишеним без надії, безправним, упослідженим червам земним, покидьком людським... Її дивували сильні і багаті світу цього. На самому споді їхніх слюдяних очей чаїлося стільки страху, чорного, безпросвітного, перед незвіданим майбутнім, перед тим невідворотнім, що зветься судьбою, долею, роком, стільки... невпевненості і розгубленості, що їй ставало соромно за власне нахабство. І теж – десь на самому споді. Але вона немала права на сумнів, як і на інші жіночі слабкості. А тому вся стискалася, чорніла на виду і люто чавила на дні душі мацюній черв’ячок сумніву, і волохаті павучки страху, і сизі вогкі стоноги доконечного розчарування у тих, хто вершить наші долі.

«Боже, хто нами правує, хто нами керує! – жахалася щоразу. – Страхополохи... примітивні і недалекі, одно слово – люди».

Щойно самовпевнені зверхники зазирали їй, простій сільській бабі, у вічі, дивилися у рот, ловили кожне слово... Вона розуміла: вони бояться підступів судьби, бо їм є що втрачати. Єдине, що вона могла напевне, не брехні, сказати, то це діагноз – типовий для всіх начальників: повзуча стенокардія, наростаюча гіпертонія, хвора, забита загуслою жовчю печінка, порушений обмін речовин, п’яточні шпори, геморой... Не треба було бути цілителькою чи ясновидющою: Цей перелік хвороб вона зчитувала із їхніх облич, і тут же диктувала рецепти, які знає кожна сільська бабка.

Вони шаліли від її проникливості у їхнє нутро і з нетерпінням чекали пророцтв. Але, уточнювали, хороших. Що вона й робила без особливих зусиль, наперед ознайомившись із досьє на кожного з них, роздобутим Родіоном по своїх радійних каналах від колег-журналістів. Та, власне, що страшного чи надзвичайного могло чекати в майбутньому цих тлустих вареників, які ніколи не випадають із державної макітри?!

Звичайно, їх цікавило її вчення про ... як це.. ага... народне християнство. Не без того, звичайно. І тоді сідлав свого «коника» Родіон. Вона тільки злегка корегувала його глибокодумними оцінками сучасної політичної ситуації в Україні та тривогами про катастрофічне падіння моралі, дивуючи провінційних столоначальників неабияким розумом.

І все ж не могла звикнути до свого нового... статусу. Спочатку вона пишалася. А потім... втішалася, як фарсом. А коли звикла, раптом усе обірвалося. З вини цього плямистого від масного поту покидька! Це він, тільки він винен у її ... «простої-застої»! Він! П’янюга!



***



– Я плювати хотіла на твого начальника! На всі ваші зустрічі! Вези мене до дитини! І то – вже! – кричить вона, лякаючи придрімалих янголів і відстороненого, зосередженого, як робот, водія. Не здригнувся тільки Родіон, звиклий до її спонтанних істерик.

– Ще не довго... Відбудеш сеанс і я тебе відвезу в лікарню, щоб ти переконалася, що дочки там нема, що вона в поїзді і вже доїжджає до вашої Новосілки. Але, видно по тобі, тобі самій треба конче в лікарню, і я тобі допоможу, – каже він підкреслено спокійно.

У хвилини, коли Родіон намагався на неї тиснути, Марсалію кожного разу прошивала блискавка ненависного спомину, і вона вибухала, як бомба. Покидьок! Він вже раз мало не завіз її в лікарню, або й на цвинтар...

Вони тільки почали жити, впроваджувати в життя свій проект. Здавалося, все йшло чудово. Родіонову передачу про її чудеса на вимогу начальства було перейменовану з «У світі цікавого» на «Духовність». У неї з’явилася багата клієнтура. Пішли гроші. Великі гроші. Слухачі засипали її листами. Слава її росла... І раптом, ні з того ні з сього Радіон здурів. Вона вже не пригадує, з чого почалось. Але добре пам’ятає, що була зима, погана, сира, з хляпавкою... І що вони обоє понажирались, як свині. До втрати пульсу... Бійка зчинилася вже вдома. Здається, вона приревнувала його до офіціантки, яку він все намагався вщипнути за тугий задок, і обізвала сутенером. Останнє так розлютило взагалі-то смирного Родіона, що він втратив розум. Він і їй би мізки відбив, якби чудом не вивернулася із-під його кістлявих, важких кулаків та не шаснула в двері, на щастя, не замкнуті, в чім була – у нічній сорочці, домашніх капцях на босу ногу. Встигла лише, рятуючись від Звіра лютого, вхопити іконку Божої Матері, подаровану святим старцем Почаївської лаври. Та іконка і врятувала її...

Отак, боса-простоволоса, притиснувши до грудей Матір Божу, бігла вона нічним Києвом, ковзаючись та обдираючи ступні примерзлою сніговою кашею, читаючи молитви та проклинаючи Звіра, Сатану-Диявола Радька. Ясно, що пізні перехожі, уздрівши таке, кидалися врозтіч. Тільки один Божий чоловік, благочестивий путник-подорожній, посадив її в останній тролейбус і відвіз до найближчого міліцейського посту.

Доки вона відігрівала душу чаєм, міліціянти стиха пересміювались, не вірячи її страшним розповідям про Звіра, якого темні сили наслали вбити її, велику пророчицю, благочестиву Марсалію. Зачувши це ім’я, міліціянти спочатку не повірили, та, пильніше придивившись до розкудланої п’яненької молодиці, схоже, впізнали, заметушились і під пильним поглядом Богородиці стали дзвонити Михайлові (бо кому ще було дзвонити, як не рідному чоловікові) і наказали чекати знайдену дружину блудну з першим ранковим автобусом із Києва.





* * *



– Приїхали, – похмуро сповістив Родіон і поліз із машини. Янгол одесную теж вискочив і подав їй руку. Мусила виповзати. Спека спала і широким майданом гуляв свіжий протяг-вітерець. Марцалія стріпнула балахоном, відітхнула, збираючись із силами, але казарменно-похмура сірість адміністративного будинку нагонила смертну нудьгу і ліниве бажання розтягнутися на сірих, гарячих, як пательня плитах майдану і ... хай несуть... чи забудуть...

Одначе Радіон не дав їй домріяти. Підхопив під руку і майже силою поволік до парадного входу.

Зазвичай він грав роль її речника. Роздавав наперед заготовлені прес-релізи і сидів від неї праворуч, доповнюючи її відповіді цінними коментарями. Швидко насобачився коло неї... Дуже скоро, начитавшись рекомендацій, інструкції, посібників по чортівні (першоджерел, – казав), які мішками телющив із Петрівки, поправляв її монологи та вказівки давав. Пробував навіть тексти для неї писати, бо вона, бачте, неграмотна, а він такий мудрий та освічений. Але з того нічого не вийшло. Бо її кожного разу на сцені «проривало» власним «казанням», а почасти, впавши у транс (чи страх перед страшною лавиною людського горя, що от-от мала ринути на неї сніговою лавиною), вона й не пам’ятала жодного сказаного слова. І це Родіона бісило, і він верещав, нібито вона городить казна що, «таку дурку несе, що вуха в’януть і шерсть дибиться», і він дивується, що й досі її ще хтось слухає...

Категория: 46 | Просмотров: 742 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011



***



Господар місцевої Чукотки несподівано виявився зовсім не схожим на чиновного вареника – ні тілом середньої вгодованості, ні виглядом простакуватим. Не тягнув квадратурою мордовороту і на братка чи олігарха. А так собі – дрібна кілька, точніше хамса районного масштабу...



А було колись... Марсалія знову затужила за проминулою славою. Її приймали на рівні керівників держави. Хоч сам президент і не радився з нею, зате перша леді не відпускала з дачі, лікуючи щирими бесідами з Марсилією свою втомлену владою і розкошами душу. Вони були чимось схожі: перша леді і перша пророчиця. Можливо, переляком перед славою, що неждано впала на них, роздягнула і виставила голими перед цілим світом?..



Вона була духівницею, повірницею царственої особи, заступити самого Глобу їй би вистачило державного розуму, якби не Родіон... Точніше, сили зла, які ополчилися на неї, лиш тільки почули її голос по радіо. Вони підло спокусили цього недоумка, використали проти неї....Цей недоумок, покидьок все зробив, щоб збити її на самому злеті... А тепер от підсовує цю хамсу дрібного посолу: жери!

– Будь із ним чемна... він родич правої руки твоєї колишньої благодійниці... – усміхаючись улесливо Хамсі, сичить їй у вухо Родіон. – Той лісок, де ти гуляла, його... і поля його, і села... і Дніпро, і лиман... Усе!



Прийом у «начальника Чукотки» короткий, бо їм нема про що говорити. Все давно обговорено: Марсалії обов’язково треба згадати на сеансі добрим словом владу. Президента і його посадників. Місцевого теж. Тобто, закодувати народ... Що ж, нема питань... Треба – то треба... Тим більше, коли за добрі слова ще й добре платять. Вона усміхається і все-таки питає, помітивши в круглих очках Кільки–Хамси перелякану цікавість:

– Хочу тільки попередити: на вас (вона наголосом виділила це слово, натякаючи і на тих, хто – за ним) чекає велике випробування. Але таких людей, як ви, важко вибити із сідла, тому все закінчиться (вона зробила паузу, поринувши у тільки їй видиме)... благополучно...

Хамса, віднісши її пророцтва на рахунок майбутніх президентських виборів аж засяяв. Вона теж усміхнулась, адже була впевнена, що за будь-яких обставин цей начальник не пропаде. З такими «небесними патронами» і такими грішми – не пропадають.



– Молодця! – похвалив її Новоявлений, коли вони спішно (народ чекав!) покидали непривабливе зовні, зате розкішне всередині приміщення районного уряду. – Вважай, що ворогів наших зменшилось наполовину, а рахунки удвічі зросли...

Рахунки... гроші... Шкура продажна! Тої зимової проклятої ночі наївно думала, що через зеленого змія в нещасного Радіона почалася біла гарячка... Тоді вона ще не здогадувалася, які страшні, диявольські, розтлінні, руйнівні закони жорстокої конкуренції панують у світі тих, котрі, здавалося б, самим Богом покликані зцілювати і рятувати пропащі душі! Тепер вона вже бита в голову, тепер вона впевнена на всі сто, що його не раз купляли, під’юджували проти неї сильні, підступні, невидимі вороги. І він нею підторговував, як турок-сутенер нашими роксоланами на ринках Стамбулу. Доки вона сама не продалася. Навіки...

А тоді... Марсалія аж зубами скреготнула з досади і сорому за ту ніч... Доблесна міліція, дай їй Боже здоров’я, не покинула її в горі великому. Прикривши наготу її засмальцьованим бушлатом та взувши у розтоптані шкари, відвезла до автобуса, наказавши водіям «передати женщину в цілості і сохранності законному мужу»... Пасажири дивились на неї, як на божевільну, а вона, дурка сліпа, вивертала перед ними душу... Не встигла додому доїхати, як усі вже все знали. Михайло – теж. Приїхав на автобусну станцію старим своїм драндулєтом-запорожцем зустрічати. Як побачив у тому бушлаті, в черевиках розтоптаних, розкошлану, як старчиха яка, заплакав.

– Чоловіче, що з тобою?!! Та я б таку куррррву і на поріг не пустив!.. Убив би, паскуду! Як жабу, роздер!.. А він... ...об твою мать! Та плюнь ти на неї, якщо вбити не можеш! – кричали з усіх боків Михайлові. А той, як потому розповідали очевидці, «ведучи свою курву до машини, як крулєву яку», відказував смирно на всі боки, наче йому пороблено:

– Та добрий господар зимою собаку не вижене з хати, а вона – мама моїх дітей...

– Та яка вона мама, курва мама її була, чоловіче? Отямся!.. Та він сам винен... Розпустив бабу... Бо щоб вибив раз-другий – коло дітей сиділа б!.. – мало не плювали на неї зусібіч... Такої ганьби вона ще не знала у своєму житті.

Марсалія, спіткнувшись об поріг, глухо застогнала...



Радіон стривожено підхопив її під руку, зазирнув у лице. Вона скривилася, вдаючи, що забила ногу. Насправді того страшного зимового дня убили її душу...



– Швидко до клубу! Нічого, нічого... до весілля заживе, – вуркотів, всідаючись поряд з нею, Родіон. Мав чудовий настрій і вона здогадувалася, чому... певно, пообіцяв гонорар передвиборний Хамса.

– Ти, той... вже не поскупись на хвалу... Начальника звати Леонтій Леонтійович... Не забудь лиш...

Ну от, а вона що казала?! Не підводить Марсалію інтуїція, бачить третім оком наскрізь і далеко, а тому зітхає миролюбно:

– Мені не шкода... Але шкода свого доброго імені: непрохідний наш дорогий Леонтій Леонтійович. Карта моя каже, що його карта бита... Але... заради грошей... і збрехати не шкода. Та хіба нам уперше?..

– Добре, добре, не хандри... – примирливо мурмотить Радіон, інтимно погладжуючи її коліно. Гівнюк! Потрібен їй його інтим слинявий!.. Та варто їй тільки моргнути, коли засвербить, як сто Митрофанів устане!.. Будь він проклятий!.. Як і це все прокляте, продане, просране життя!



Радше шкурою відчула, аніж зрозуміла, що не все просто в її новому житті цілительки-провидиці, коли неждано зателефонував Учитель. Як він знайшов її у селі, лиш ті служби, яким він служив, знають. Сказав, що з-за кордону дзвонить, а здавалось, із сільради. Збрехав (а може, й справді не знав про її ганебне повернення додому), що шокований її успіхами. Приємно вражений: не сподівався. Але гордиться. Пожартував, що вона «затьмарила усіх пророків» і забрала хліб у всіх придворних іміджмейкерів і політ технологів. Застеріг від заздрісників, яких надто багато розвелося, особливо серед «нашого пророчого брата». І запропонував... дружбу. Не така була тупа, щоб не зрозуміти, що на мові ветеранів спецслужб означає та дружба. Але вдячна була за підтримку, за пересторогу і, одинока, принижена, ославлена, готова хоч на дружбу із самим дияволом. У результаті, так воно й вийшло...



– Мар-са-лія! Мар-са-лі-я! – шаленіє народ, обліпивши мерседес. Людські обличчя, очі, розчепірені долоні повзають по тонованому склі, як сліпі мухи, силяться розгледіти її у присмерку розкішного салону.

– Гоп-ца-дріца-гоп-ца-ца, – регоче вдоволений Родіон. – Все хорошо, прекрасная маркиза, все хорошо, все хо-ро-шо. До речі, маленький сюрприз: Льончик Леонтійович хоче представити тебе своєму чукотському народові.

– Е, ні! – дратується Марсалія. – Ми так не домовлялися. І взагалі, пішов він до біса, цей латифундист! Йому мало грабувати цих нещасних, так він ще хоче в’їхати на моїй спині у Верховну раду чи куди там він преться! І, як на те вже пішло, то чому б мені самій не в’їхати на білому коні у ту саму Раду? Чим я гірша чи дурніша за тих обсссранців?

– Овва-а-а! Якась нова муха залетіла в ніс нашій пані .. Слухай, Мацю, не дурій, давай скоренько вискакуймо і на сцену...

– А я не хочу – скоренько та крадьки. Сьогодні я хочу не з висоти сцени, а очі в очі, на рівних поговорити з ними.

– Ні, ти божевільна! Та вони ж роздеруть тебе, ці чукчі біснуваті. Тут же жодної нормальної людини!..

– А хто їх зробив такими?

– Я – ні.

– А я – так! Разом із усіма... З усіма цими... начальниками нашої Чукотки.

– Так! Вилазь і їм розказуй! Не дури голови, а розкажи все, як є – всю правду. Іди!

– Іду! – І Марсалія вийшла. Відсторонила янголів-охоронців, відслонила з чола каптур. Вперше без страху подивилася людям в очі і побачила перед собою нормальні очі, нормальних людей, що дивилися на неї з привітною цікавістю. Марсалія привіталася, закивала на всі боки головою, помахала рукою і вони притихли і розступилися перед нею аж до самих дверей. А потому потекли слідом, без ажіотажу, ґвалту і крику заповнювали залу, як тиха вода.

Учитель казав:

"Народ – це натовп. А натовп чинить так і те, на що його провокують лідери. Але ви – не просто лідери, ви ще й пастори. Ваша головна задача – гамувати натовп. Відводити його в бік від соціальних вибухів, витравлювати страхом генетичне прагнення протесту, переконувати, що ми самі – ковалі свого щастя, і винуватці своїх бід. А не влада, не держава. Влада не буває ні доброю, ні поганою. Вона така, як кожен механізм. Причини наших недуг – у нас самих. Корінь зла – у нашій гріховності, захланстві, підлості, зрадливості, заздрості, лінивстві. Шлях до щастя – очищення молитвою, страхом перед Богом, покутою, смиренством, виконанням християнських заповідей. Нема спасіння тому, хто бачить колоду в чужому оці, а у власному – скалки не бачить.

Ви – пасторі. Сійте страх серед овець. Страх – батіг, що прижене їх у царство Боже.

Ви – сторожі влади. Рятівники держави... Розсіюйте ворогів їхніх страхом.

Страх – перед Богом, перед судьбою. Тільки думаючи про це – він вдосконалює свою душу. Страх – найбільший лік. Страх – спасіння. Страх – ваша велич. Ваша слава. Ваша сила. Світ – належить вам.

Назавжди забудь, що ти жінка. Ти ловець людський душ. Ти Великий Маг!”



Марсалія стоїть за сценою і чекає, доки народ всядеться, налаштується. Цього разу вона не буде одягати на себе претензійні білі ризи. Не буде чіпляти на лице маску ані грізної пророчиці, ані милосердної цілительки. Вийде до людей просто і заговорить просто. Простими і чесними словами...



О! Учитель знав, яка страшна сила – Слово! Але Слово без Віри – порожній звук! «Ти мусиш сама повірити – до істерії, до божевілля – у свою силу над цими людьми!» Вона винна – винна перед Учителем. Якби не він, Велику Марсалію спостигла б доля сільської знахарки, що ворожачи на картах, знімаючи зурочення та вінець безшлюбності, приторговувала б ще й сплетеними з рогози оберегами. Але Учитель знав, куди зерно вкинути... Жодний посібник з психоаналізу, народної медицини, жодний підручник з Білої і Чорної магії, жоден збоченець не зміг би придумати такі витончені інструкції із залякування страхом, як її незіпсований великою книжною мудрістю розум. Придумані нею ритуали спокутування гріхів навіть бувалого Вчителя вразили неперевершеним садизмом. А що було їй робити? Країну лихоманило від перемін і нестабільності. Тривога, надія і страх перед майбутнім бродила-колобродила суспільством. І чи була певність, що саме той пастух і саме тим гарапником і в ті кошари пожене стадо...



Ось воно – це Стадо! Перед нею. Але – внизу, там, де його місце! Вічно спрагле пастухів і вовків, перебите одними, перегризене іншими, здивовано пасе її очима. Що думає ця біологічна маса, сто раз розчарована і обманута, звівши очі на Велику Марсалію? Спасителька? Перевтілення земне Богородиці? Чи: «Ще одна брехуха, ще одна дурисвітка. І, певно, справді неперевершена, коли з таким почтом возять і на таких машинах дорогих...» Думає стадо, але йде, готове вкотре бути обманутим...

Чому? Що робиться з нашим народом? Що з ним роблять? І такі, як вона, Марсалія? Навіщо? Навіщо вона, Марсалія, теж його дурить? Їй часом совісно, часом вона хоче покинути своє брехливе ремесло. Але... Святе місце, як сказано, не буває порожнім. За цей час, доки вона зализувала в родинному колі душевні рани, нанесені підступним Радіоном, наплодилось стільки екстрасенсів й іншої різної наволочі, що їй страшно стало.

– Не переймайся тим, – сказав Учитель. – Ти спроможна освітити і не лиш столицю, а всю Україну. Ти ж сама бачиш, що кількість не переходить у якість. Людям зараз потрібна яскрава харизматична постать із месіанським шармом: Пророка, Провісника, Рятівника... На жаль, жоден із представників вашого чортячого племені, – Учитель тихо засміявся, – чоловічої статі не тягне на всенародного месію. Ані відомий нам усім Кашпор, ані Чудак... Коротше, вони не вписуються в історичний момент – бракує національного шарму. Потрібний образ богородиці. Спасительки України. На цю роль ви найбільше підходите і внутрішньо, і зовнішньо: жінка з народу, але освячена, з глибинки, із Західної України, де ще збереглися національні традиції, народні звичаї, віра в Бога і в інші сили; жінка з привабливою, романтично-таємничою зовнішністю, в якій приємно поєднані аскетизм і сексуальність, мудрість і наївність, стриманість і пристрасть ... Кілька бесід із психологами, кілька штрихів стилістів – і образ, якого чекає розтривожений, розгублений народ, готовий... Так що не баріться... І почніть своє повернення з якоїсь піар-акції, щоб здригнулася вся Україна. І пішла за тобою. Сама придумай...



– Чому ти не переодягаєшся? Ти ж ризикуєш загубити свій імідж... ореол новоявленої Богородиці... Ти ж розумна жінка... І знаєш добре: нема пророка у ріднім селі... Рівних собі не шанують... не поважають... не святкують... Ти цього добиваєшся?.. – шипів змієм на вухо їй зажоханий Родіон.

– Пшов геть, покидьок... – відказувала Марсалія, осліплюючи усмішкою Леонтія Леонідович (чи навпаки), що вже чекав її за сценою. Зайшов із чорного ходу, певно, боявся людей, збуджених перед грядущими виборами. Інших версій не було, оскільки джентльменством чи скромністю й не пахло від пропахлого великими грішми начальника тутешньої Чукотки.

– Слава Богу, часи вертаються. Не проґав... – прошипів полегшено Новоявлений, запихаючи у торбу її білі, розшиті золотом ризи.

– Та вже постараюся, – засміялась вперше за цей день триклятий, Марсалія...



Вона вже готова була вийти на авансцену, але народ ще прибував. «Ідуть – значить пам’ятають», – тішила зболене самолюбство. У середині пріснопам’ятних 90-х вона мала не тільки шалену популярність, а й шалені гроші. Свій офіс у центрі Києва, видавництво, рахунки у банку, гривневий і валютний, куди надходили кошти від прихильників її вчення, якому Радіон, вправний у заголовках, лозунгах і салоганах, дав назву «Народне християнство», в якому, як стверджували авторитетні вчені, Велика Марсалія нарешті поєднала язичеські протослов’янські народні вірування із християнськими догмами... Вона не заперечувала, бо у своїх популярних статтях і наукових трактатах писала усе, що на душу ляже, точніше, що знала і читала: від перефразованих сентенцій «Живої етики» і «Заратустри» – до легенд, секретів сільських ворожок, як причарувати чоловіка, зняти навроки та рецептів з газети «Порадниця», як спекти до Великодня паску.

На той час, коли інша «екстра потеруха», зади відсиджувала на прийомах громадян по обдертих клубах столичної околиці, тремтіла перед ревізорами «відьмацьких баронів», вона вела конфіденційні бесіди з дружинами нової політичної еліти, провідників і поводирів нації, класиків літератури і різних мистецтв. Сильні світу цього запрошували її, шикуючись у черги, як душпастора, замовляли, як дорогі ліки з Тібету. Її везли у шикарних кабріолетах у розкішні квартири і заміскі палаци, як возили сто років по розтривоженому передчуттям революції Санкт-Петербургу Григорія Распутіна. На цих, колись недосяжних для неї, простої сільської жінки, емпіреях, її навіть називали «Распутін у спідниці», але це порівняння її не ображало. Навпаки, гірше було б, якби порівнювали з якимось сучасним дурисвітом Кошмаровським-Мудаковським. Про все зростаючу славу свою дізнавалася по змінах, які відбувалися із Радіоном. Від усвідомлення її значимості і добрих харчів його роздувало, як дирижабль. Скоро від прищавого хирляка і сліду не зосталося. Угоди про візит Великої Марсалії укладав нахабний натоптаний мордоворот із замашками піарщика. Бувало, вони місяцями жили на дачі в котроїсь із високопоставлених дам, розважаючи пані страшнуватими байками про потойбіччя, прокляття і карму, реінкарнацію, інопланетян та різну іншу нечисть, якої понатикувано за кожним кущем і стільцем, і яка так і чигає, так і чигає на кожного державного мужа, так і чекає слушної нагоди, аби з ніг збити і забрати владу та гроші...

Марсалію вражали дві біди поважних дам: глуха, як у танку, самотність (і це з такими можливостями!) і безпросвітна лінь, адже всю цю дурню, якою вона їх страхала за чашкою кави, вони самі могли прочитати в тоненьких брошурках і товстих фоліантах, якими були завалені усі книгарні і кіоски... Але... вони потребували водночас приватного психоаналітика, Шахерезади, кишенькової відьми-чарівниці, цікавої компаньйонки і цебра, в яке можна було злити весь свій житейський негатив, не боячись, що він спливе масним лайном десь колись на якусь поверхню. Марсалія усі ці рідкісні якості щасливо поєднувала у своїй скромній особі, доповнюючи «джентельменський набір» чернечою відстороненністю від мирських спокус, нечуваним у їхніх колах аскетизмом і здатністю зоставатися непомітною, майже невидимою при всій своїй енергетичній могутності.

Авжеж Марсалія вміла бути невидимою... Бо ніколи не була поважною панею, як усі ці сотничихи, гетьманші–отаманші ніколи не були простими сільськими вчительками, або ж навіки стерли з пам’яті згадку про це.



Оздоровчі сеанси починалися невимушено, з довірчих високодуховних бесід (за філіжанкою кави в альтанці, на бережку голубого басейну, під час прогулянок парком), які плавно переходили у звичайні світські плітки. Скоро Марсалія знала усе про столичних небожителів до найменших дрібничок. Її базі даних позаздрила б не одна спецслужба... Але... хто міг би подумати погано про святу жінку, далеку від мирської суєти, яка категорично відмовлялася навіть від такої невинної розваги як супровід дружин скоробагатьків у їхніх шопінгах по дорогих бутіках і магазинах? Мовляв: не Боже це заняття в ганчір’ї бабратись, мудріше буде, коли вона ці години проведе у молитвах та спілкуванні із Всевишнім. Насправді, Марсалія мусила відпочити від котроїсь багатої «Триндичихи», проаналізувати почуте, порадитись із Учителем і винести гостинній сімейці вердикт...

Вона не вникала в деталі, хоч саму її розпирала цікавість, чому саме пана Скоробагатька чекають великі гроші і посади, якщо він відмовиться від якогось «заліза», а товаришеві Депутату, навпаки, загрожує авіакатастрофа, якщо він не підтримає поважного пана, який прагне «заліза», а добродієві Міністрові взагалі поки що на варто встрявати у непевні справи з тим самим «залізом», якщо йому дорога не тільки посада, а й свобода, і взагалі, що «ховається» за тим «залізом»: завод, зброя, танки, літаки, кораблі чи рудники?.. Але то вже було не її розуму справа. Її справа була проста – не забути, що ключове слово її віщувань – «залізо», і не сплутати, кого яка чекає через ті залізяки карма. І – головне: не виходити з образу, ні на мить не забувати, що за кожним кроком і жестом пильно стежить прислуга і замасковані телекамери.

Тому Марсалія не ризикувала залишатися на нібито безлюдних дачах і просила нову свою високопоставлену благодійницю відвезти її до найближчої церкви, де вона спокійно могла порадитися не лиш з Богом, а й пошептатися з Учителем по мобільному. Бувало, ситуація змінювалась і доводилося відповідно міняти вироки або переставляти місцями підсудних і суддів.



Недаремно, повертаючись із вдалого шопінгу, мадам Скоробагатько, пані Міністрова чи товаришка Депутатко заставали Велику Пророчицю у великій задумі, яка, доки вони допроваджувались до своїх будуарів, переходила поволі у збудження, а далі – в екстаз. Безумний невидющий погляд, паралітичні жести, піна на вустах Ясновидиці повергали у транс переляку, адже це був знак, що на Велику Марсалію зійшла благодать і от-от почнеться пророцтво. І воно починалось... Марсалія падала на коліна, схрещувала на грудях руки, і, заплющивши очі, починала віщувати, спочатку повільно і пошепки, а далі все швидше і голосніше, доки не зривалась на зловісний хрип. Вона не скупилась на секретні подробиці грішного минулого «святого сімейства», а на прогнози грядущих сімейних і державних катаклізмів, з авто- і авіакатастрофами, банкрутством, пожежами, тюрмами і втечами за кордон, і поготів, краєм ока спостерігаючи за всезростаючим душевним сум’яттям щойно ще самовпевненої багатої гуски. І тільки тоді, коли помічала, що воно от-от сягне точки кипіння, за якою – здвиг по фазі, збивала темп, раптово згасала, скорботно змовкала, непритомно падаючи долілиць у пухкі ковроліни.

Далі сеанс яснобачення продовжувався навиворіт: у безумство впадала смертельно настрахана пані, забувши, що ще вчора, сидячи з Марсалією за філіжанкою кави в альтанці, вона сама довірливо вибовкала знахарці усі свої і чоловікові секрети і таємниці. Отож, із піною на губах термосила пророчицею, благаючи захистити її родину від на пророкованих ударів судьби.

Але виснажена нелюдським своїм даром Марсалія не ворушилася, обдумуючи для нещасної ритуал покути, жахливіший за саму кару, адже знала: чим важче буде той безглуздий «ритуал» виконувати дружині, тим легше буде керувати її чоловіком.

Одній, здається, прем’єрисі, вона взагалі нараяла таку чортівню, що сама вжахнулася. А та – нічого. Очима лупає, на папір записує, аби, не дай Боже, не помилитись, та труситься уся, як в лихоманці. Авжеж, Марсалія сама б трусилася, якби їй загадали рівно опівночі в одній нічній сорочці та вінку із білих водяних лілій (символом цноти) з віником (символом чистоти) у руках піти пішки (з Печерських пагорбів) на Байкове кладовище і замітати головну алею, вмовляючи мертвих простити її вінчаному чоловікові, не забирати на той світ, а дати йому можливість спокутувати всі гріхи його свідомі й не свідомі ще на цьому світі – прийняти постриг і роздати все своє багатство бідним і нужденним.



Марсалія розреготалась, згадавши, як зморщилась на грушку-сушаничку підшита і відпрасована у салонах краси фізіономія другої леді держави. Аж охорона сахнулася, а Родіон схопив за руку, зазираючи стривожено в обличчя, чи бува, не впала баба у черговий сказ:

– Ти чого?!

– Та нічого, відпусти. Просто – згадала дещо... комічне...

– Дивись мені, – попередив лагідно, – не здумай здуріти... Це єдиний шанс повернути колишнє... Учитель... Аввессалом пропонує тобі повернутися під його дах... Пропонує посаду... уявляєш... радника... першої леді... Уявляєш?! Це – шанс! Це... все: влада, гроші... А головне, не треба буде їздити по цих чортових закутках!

– Знаю! Відссстань!..

І Родіон відлип від неї і прилип до Кільки-Х­амси, улесливо шепочучи – певно давав настанови, як говорити з рідними чукчами. А пошептавши, обережно виштовхнув на сцену. Очевидно, народ Чукотки не дуже святкував свого начальника, бо мовчав. По набахмурених невдоволених обличчях Марсалія бачила: залу от-от прорве, як чиряк, і не на радість нам усім... Родіон правий: це єдиний шанс повернути собі прихильність властьімущих, хоч вони всі кинулися до Бога – церкви будують, монастирі відроджують... Повиписували іміджмейкерів і політтехнологів... Бідний Кашпор десь по Америці шарить, Чудак по Росії блудить, а всі святі Серафими і Степаниди перебиваються на задвірках рідної держави, видурюючи в нещасних калік останню копійку. Та й вона, неперевершенп Марсалія, не далеко втекла...

Тож коли роззявився перший беззубий рот, щоб плюнути на свого столоначальника, Марсалія рвонула вперед з піднятими руками і, сяючи небесною радістю, закричала:

– Люди мої найдорожчі! Я з вами! Я з тобою, мій народе! Сьогодні і завжди! У радості і в горі! Повір мені, зцілися словом моїм, відродися моєю любов’ю! Повір мені: ти сильний, ти дужий, ти вічний! Ти щасливий, коли такі достойники, як цей чоловік, мені невідомий, але душа моя бачить, тобою клопочуться, живуть твоїми болями, твоїми бідами, живуть ради твого добра!

Народ мовчав. Дивився на неї тупими очима і мовчав. І тоді Марсалія просичала у бік ошелешеного Хамси:

– Кажжжи шшшось... Брешшши, а то відпушшшчу і роздеруть...

І той, сучий син зорієнтувався і забрехав, як пес на горобців, обіцяючи золоті гори і молочні ріки в кисільних берегах.

– Він побудує санаторій і водолікарню, солярій і масажні кабінети, стоматполіклініку і безплатну аптеку... – вторила начальнику Марсалія, глумлячись водночас над столоначальником і народом, над Родіоном і собою, але того ніхто, окрім неї, не розумів. Навпаки, ейфорія радості оповивала принишклу залу, проникаючи хмелем у кожне розгублене людське тіло. Дивлячись на щасливу Марсалію, що металась по сцені, зал і собі поволі входив в екстаз, а далі, не слухаючи свого воєводу, закричав – кожен своє, але радісне, як остання надія...

І коли от-от мав кинутися, щоб стиснути в обіймах Велику Марсалію і дрібного Хамсу, на сцену вискочили учасники вокально-інструментального ансамблю церкви «Радість небесна» і народ возз’єднав свої душі у хвалі Всевишньому.



***



Такого прийому Великій Марсалії давно ніхто не влаштовував. Вдячний «начальник Чукотки» пригощав їх у ресторані рідної дружини осетрами, чорним і червоним кав’яром, домашніми м’ясами, вірменськими коньяками і французькими винами, солодив слух співами райськими місцевого дівочого тріо «Вербиченька» та чоловічого квартету «Бересклет». Не відходила від Марсалії і дружина районного начальника, у тричі більша за нього грудаста молодиця, з талією і усмішечкою начальниці колишнього радянського «общепіта», зазирала в очі, намагаючись прочитати там відповідь на питання життя і смерті: чи поміняється власть угорі на наступних виборах, і чи зостанеться чоловік при кермі, а коли ні, то що робити? Перша леді районного масштабу нагадувала своєю тривогою щирою іншу першу леді, дрібнішу статурою, але вищу набагато рангом...

Застілля гуло. Родіон з учениками-помічниками запихалися-заливалися за головним столом – у центрі. Охорона трапезувала за столиками ближче до дверей: ану якогось голодного нелегка принесе. Марсалія дивилася на ту об’їдалівку і чомусь згадувала вечерю у підтоптаної жони новоспеченого міністра, яка через загули чоловіка вкотре зібралася була різала собі вени. Отож, коли Марсалія в черговий раз врятувала жону від суїциду, вони обидві вирішили це діло обмити. І тут з’явився Учитель. Грубо наказавши «послати в дупу стару міністерську ідіотку», посадив у авто і повіз на президентську дачу.

– Що хоч роби, як хоч дури, а мусиш вивести леді, пардон, із прострації! І постарайся... вона зараз у такому стані... ну, по-своєму, по жіночому зрозуміти, підтримати, і навіть, як вдасться, заприятелювати.

Марсалія злякалася:

– Та як... я ... проста... жінка...

– Так! Заспокойся! Бо та, до якої їдемо, ще... пардон, простіша. І потребує простого людського, пардон, слова...

Справді, те, що Марсалія побачила за мурами високими літньої «царської» резиденції, схвилювало її своєю щирою простотою: височайша особа бовталась у голубому басейні просто в одежі, нагадуючи білим костюмом, отороченим лебединим пухом, грайливу лебідку. На березі знічено топтали смарагдовий моріжок придворні, стривожено чекали команди від Самого охоронці. Але команда не поступала, бо, очевидно, Самому було не до Самої.

Марсалія розпачливо вчепилася Учителю в рукав, але той рішуче розігнув її пальці і підштовхнув у плечі, як у воду штовхнув: – Іди!

І вона пішла... У воду! Отак, як була, у вишитій білій сукні, у червоних коралях... І, по саму шию у воді, погребла до цариці, дякуючи Богові, що басейн не глибокий, а то вона плавати не вміє, та просячи Його, аби врозумив її мокру високість. П’яненькій цариці витівка незнайомки сподобалась. Отож, ще трохи побовтавшись, вони обидві далися, аби їх виловили, і радісно на пару повихляли до будуару переодягатися. З того часу почалася їхня дружба...

Того ж вечора Марсалію поселили в розкішному номері, неподалік від апартаментів першої леді, і вона, умліваючи, стала чекати ранку, спостерігаючи з балкона за нічними розвагами високопоставлених гостей, які нічим не відрізнялися від п’яних гульбищ простого народу, та нервово роздумуючи, що їй далі робити і який фасон тримати.

І дочекалася. Після довгої тривожної ночі Бог послав ранок, а з ним і покоївку Зою. Зоя була із сусіднього села, а отже, потомственою, з прабаби, точніше, з тих часів, коли в цих пущах дачі цеківські збудували, покоївкою, що вміла з виглядом глухонімої нечутною тінню снувати царськими покоями, все робити і все чути й знати, але й тримати язик за зубами...

Марсалія зрозуміла, що її майбутня дружба з першою леді залежить від її дружби з покоївкою. Але як розговорити цю залякану інструктажем генетичну служницю? Тільки щирістю і грішми. І Марсалія ризикнула. Засовуючи у кишеню Зоїної уніформи стодоларову купюру, вона пристрасним шепотом щиро зізналася, що її привезли сюди масажі леді робити, але вона на таких верхах уперше, і дуже переживає, як догодити президентші, і т. д. і т.п.

Щирість подіяла. Зоя купилася. І за якихось десять хвилин вологого ранкового прибирання перед Марсилією відкрилися всі таємниці двірцевого лабіринту з ходами і виходами...



Здається, Родіон увійшов у раж: хилить чарку за чаркою, раз по раз схоплюється, дурноверхі тости проголошує! Чим далі – нахабніє, о, уже слова не дає вимовити самому начальнику. Дивлячись на свого верховоду, розперізуються ученики-помічники. Горілка, пляшка за пляшкою, ковбаси, холодці-голубці щезають у неситих утробах Арамейських, Галілейських, обливаючи та обсипаючи крихтами їхні дрімучі бороди, звеселяючи ще дрімучіші душі! Благочестивий почет преподобної Марсалії гигоче, гикає, як… орда коло смаженої конини! Про неї забули! Таращаться на Родіона, встигаючи вслід за його викриками чарки підіймати…

Ма-а-амочко! Куди вона потрапила! І що скажуть, надивившись на цю дикість, офіціантки? Це б їй, Марсалії, встати, тарахнути по столу кулаком і піти! Світ за очі! Але – втома, втома, гирями чавунними тримає її за ноги біля цього бидла! І, щоб не перекинути до біса столи просто на хлібосольних господарів, Марсалія абстрагується, рятується спогадами.

О, прекрасне, неповторне життя придворної ворожки! Як солодко їй пилось і їлось за царським столом. Дякуючи Зоїній інформації, вони з першою леді справді потоваришували. Леді була непогана жінка. Добра і нещасна. «Він її ні за що не має, грубіян і скупердяга», – шепотіла Зоя, нарікаючи на малі зарплати прислуги. Але Великій Марсалії у царських палатах платили сповна!

Спогадаючи ті незабутні часи, не забувала усміхатися настирним Кількам, а водночас не спускала очей з підступного Новоявленого. І таки встежила... у ту саму мить, коли «начальник Чукотки» передав йому під столом товстеньку пачку. По вдоволеному писку Родіона побачила, що сума чималенька, але й далі вдавала, що нічого не помітила, не бачила, не знає...

Доки Родіон Новоявлений, впавши на стіл грудьми, ховав під столом ту пачку, шкірячись віддано їй у вічі, Марсалія напружено думала, як далі повестися… Головне – вирвати гроші. Вирвати і тікати! Шукати Даночку!

Саме в цю мить дзенькнув мобільний. Родіон невдоволено озвався, і вона побачила, як витягнулось його обличчя, як він сполохано обірвав зв’язок і заховав телефон у кишеню. Марсалії потемніло в очах. Про що йому сповістили по телефону, їй підказало материнське серце. Пославшись на раптовий головний біль, вона попрощалась із гостинними господарями і вийшла з-за столу, навіть не глянувши на притихлий ураз невдоволений почет.

Вечоріло. Над містечком стояла прозора глуха тиша, така, яка буває тільки у провінції. Проминувши наймитів, які завантажували багажники джипи її «експедиції» ящиками з напоями, пакетами, мішками, бочками, стала чекати, коли ж нарешті вивалить з ресторану і її кодло... Першим вибіг невдоволений Родіон. На писку було написано: «могла б і почекати!» Але побачивши її смирною і смиренною, потеплів, тим паче, що зігрівав душу важенький пакет із баксами, захований у бездонній кишені штанів, і відчував вину за ту трагедію, яка саме зараз, у цю хвилину, розігрувалася долею в обласній лікарні за 100 кілометрів звідси. І про яку не здогадувалась, як йому здавалось, знаменита пророчиця... Інакше б уже зняла лемент…

Єдине, що попросила Марсалія, лагідно усміхаючись, то це пересадити янголів-охоронців в іншу машину, бо вона хоче спочити. Родіон не перечив.

– От бачиш, як добре, коли ти мене слухаєш, – сказав, всідаючись за старою звичкою попереду.

– Скільки він тобі дав? – запитала вона пошепки, щоб не чув водій.

– Ти ж бачиш... завантажив усі машини...

– Я про гроші?

– Нічого... поки що... Обіцяв, коли почнуться вибори...

– А-а… Добре... – вдала, що задоволена, – рушаймо... я втомилася.

І авто рушило. Обережно вибиралося темними вуличками райцентру до траси і рвонуло вперед, як розтривожений мустанг, зі швидкістю вітру.

Втомлений важким днем, Родіон моментально захропів. Втупившись у його тупий профіль, Марсалія холодно зважувала, що їй робити. Перед очима стояв інший профіль – ніжний, прозорий профіль Даночки... Вона заплющила очі і навіть не здивувалася: вона бачила те, що відбувалося за сотні кілометрів у реанімації обласної лікарні... Вперше в ній прокинувся дар яснобачення, про який вона так нахабно брехала всі ці роки... Вона чула голоси... Чула невтішні речі... І не могла зрозуміти, як Родіон у цю хвилину, знаючи усе, міг так безжурно, безсовісно хропти... Заснути, не сказавши їй правду? Приховавши гроші... брудні... гидкі гроші... але так їй нині потрібні…

Вона думала, що робити, і нічого не могла придумати. Бо все здавалося безглуздим... безглуздим... до відчаю безглуздим... Її материнське серце підказувало: біда! Ридало і не прощало!

Марсалія перевела погляд за вікно і побачила, що кавалькада машин мчить уздовж високої дамби. Внизу голубіла тиха і широка ріка. Мабуть, Дніпро, подумала. Бо ж які ще ріки можуть текти у цих безводних гарячих степах? А може, це той самий лиман, який обіцяв їй Родіон в нагороду, якщо вона відпрацює усі сеанси і всі гроші…

Дивлячись з ненавистю на сонного Родіона Новоявленого, Марсалія ледь стримувала себе, щоб не обшукати його, або... Отак взяти й задушити! Хай би їй довелося з тюрми не вилізти... Смішно... з тюрми... А вона де? Хіба не в тюрмі? Та вже ліпше – у Днпро сторч головою! Летіти, а потім плисти... аж до Чорного моря, покинувши позаду усі свої проблеми. І гріхи, і печалі... Чує її серце: Даночці вона вже не поможе. Серце бачить, як виходять з реанімації печальні лікарі, залишивши її дитиночку, її кровиночку – голісіньку, саму-самісьньку... Серце божеволіє, рветься-розривається...

– Сонечко, – ніжно лебедить Марсалія у гаряче вухо водія, затуляючи долонями йому очі. – Зараз ми з тобою полетимо... високо-високо, далеко-далеко...

Водій інстинктивно шарпається, намагається відірвати від свого обличчя її долоні... Різкий ривок, удар...

– Ідіотка! – реве Родіон крізь шум у вухах, лякаючи її з густого туману страшними звірячими очима. – Ти ж могла нас убити.

Попереду ридає водій. Погойдується завислий над самою прірвою мерседес. З усіх боків біжать люди і щось кричать.



... Коли контужену Родіоновим кулаком Марсалію янголи-охоронці обережно виносили з машини, народ на узбіччі дороги плакав від щастя, вигукуючи:

– Слава Богу, вона жива! Велика Марсалія жива!

– Авжеж, жива, крррвва... – скреготнув зубами над самим вухом Марсалії Родіон Новоявлений. – Смерть – занадто легка кара Божа для такої великої... блль... блудниці вавілонської.



2005 р.
Категория: 46 | Просмотров: 804 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011




Прийом у «начальника Чукотки» короткий, бо їм нема про що говорити. Все давно обговорено: Марсалії обов’язково треба згадати на сеансі добрим словом владу. Президента і його посадників. Місцевого теж. Тобто, закодувати народ... Що ж, нема питань... Треба – то треба... Тим більше, коли за добрі слова ще й добре платять. Вона усміхається і все-таки питає, помітивши в круглих очках Кільки–Хамси перелякану цікавість:

– Хочу тільки попередити: на вас (вона наголосом виділила це слово, натякаючи і на тих, хто – за ним) чекає велике випробування. Але таких людей, як ви, важко вибити із сідла, тому все закінчиться (вона зробила паузу, поринувши у тільки їй видиме)... благополучно...

Хамса, віднісши її пророцтва на рахунок майбутніх президентських виборів аж засяяв. Вона теж усміхнулась, адже була впевнена, що за будь-яких обставин цей начальник не пропаде. З такими «небесними патронами» і такими грішми – не пропадають.



– Молодця! – похвалив її Новоявлений, коли вони спішно (народ чекав!) покидали непривабливе зовні, зате розкішне всередині приміщення районного уряду. – Вважай, що ворогів наших зменшилось наполовину, а рахунки удвічі зросли...

Рахунки... гроші... Шкура продажна! Тої зимової проклятої ночі наївно думала, що через зеленого змія в нещасного Радіона почалася біла гарячка... Тоді вона ще не здогадувалася, які страшні, диявольські, розтлінні, руйнівні закони жорстокої конкуренції панують у світі тих, котрі, здавалося б, самим Богом покликані зцілювати і рятувати пропащі душі! Тепер вона вже бита в голову, тепер вона впевнена на всі сто, що його не раз купляли, під’юджували проти неї сильні, підступні, невидимі вороги. І він нею підторговував, як турок-сутенер нашими роксоланами на ринках Стамбулу. Доки вона сама не продалася. Навіки...

А тоді... Марсалія аж зубами скреготнула з досади і сорому за ту ніч... Доблесна міліція, дай їй Боже здоров’я, не покинула її в горі великому. Прикривши наготу її засмальцьованим бушлатом та взувши у розтоптані шкари, відвезла до автобуса, наказавши водіям «передати женщину в цілості і сохранності законному мужу»... Пасажири дивились на неї, як на божевільну, а вона, дурка сліпа, вивертала перед ними душу... Не встигла додому доїхати, як усі вже все знали. Михайло – теж. Приїхав на автобусну станцію старим своїм драндулєтом-запорожцем зустрічати. Як побачив у тому бушлаті, в черевиках розтоптаних, розкошлану, як старчиха яка, заплакав.

– Чоловіче, що з тобою?!! Та я б таку куррррву і на поріг не пустив!.. Убив би, паскуду! Як жабу, роздер!.. А він... ...об твою мать! Та плюнь ти на неї, якщо вбити не можеш! – кричали з усіх боків Михайлові. А той, як потому розповідали очевидці, «ведучи свою курву до машини, як крулєву яку», відказував смирно на всі боки, наче йому пороблено:

– Та добрий господар зимою собаку не вижене з хати, а вона – мама моїх дітей...

– Та яка вона мама, курва мама її була, чоловіче? Отямся!.. Та він сам винен... Розпустив бабу... Бо щоб вибив раз-другий – коло дітей сиділа б!.. – мало не плювали на неї зусібіч... Такої ганьби вона ще не знала у своєму житті.

Марсалія, спіткнувшись об поріг, глухо застогнала...



Радіон стривожено підхопив її під руку, зазирнув у лице. Вона скривилася, вдаючи, що забила ногу. Насправді того страшного зимового дня убили її душу...



– Швидко до клубу! Нічого, нічого... до весілля заживе, – вуркотів, всідаючись поряд з нею, Родіон. Мав чудовий настрій і вона здогадувалася, чому... певно, пообіцяв гонорар передвиборний Хамса.

– Ти, той... вже не поскупись на хвалу... Начальника звати Леонтій Леонтійович... Не забудь лиш...

Ну от, а вона що казала?! Не підводить Марсалію інтуїція, бачить третім оком наскрізь і далеко, а тому зітхає миролюбно:

– Мені не шкода... Але шкода свого доброго імені: непрохідний наш дорогий Леонтій Леонтійович. Карта моя каже, що його карта бита... Але... заради грошей... і збрехати не шкода. Та хіба нам уперше?..

– Добре, добре, не хандри... – примирливо мурмотить Радіон, інтимно погладжуючи її коліно. Гівнюк! Потрібен їй його інтим слинявий!.. Та варто їй тільки моргнути, коли засвербить, як сто Митрофанів устане!.. Будь він проклятий!.. Як і це все прокляте, продане, просране життя!



Радше шкурою відчула, аніж зрозуміла, що не все просто в її новому житті цілительки-провидиці, коли неждано зателефонував Учитель. Як він знайшов її у селі, лиш ті служби, яким він служив, знають. Сказав, що з-за кордону дзвонить, а здавалось, із сільради. Збрехав (а може, й справді не знав про її ганебне повернення додому), що шокований її успіхами. Приємно вражений: не сподівався. Але гордиться. Пожартував, що вона «затьмарила усіх пророків» і забрала хліб у всіх придворних іміджмейкерів і політ технологів. Застеріг від заздрісників, яких надто багато розвелося, особливо серед «нашого пророчого брата». І запропонував... дружбу. Не така була тупа, щоб не зрозуміти, що на мові ветеранів спецслужб означає та дружба. Але вдячна була за підтримку, за пересторогу і, одинока, принижена, ославлена, готова хоч на дружбу із самим дияволом. У результаті, так воно й вийшло...



– Мар-са-лія! Мар-са-лі-я! – шаленіє народ, обліпивши мерседес. Людські обличчя, очі, розчепірені долоні повзають по тонованому склі, як сліпі мухи, силяться розгледіти її у присмерку розкішного салону.

– Гоп-ца-дріца-гоп-ца-ца, – регоче вдоволений Родіон. – Все хорошо, прекрасная маркиза, все хорошо, все хо-ро-шо. До речі, маленький сюрприз: Льончик Леонтійович хоче представити тебе своєму чукотському народові.

– Е, ні! – дратується Марсалія. – Ми так не домовлялися. І взагалі, пішов він до біса, цей латифундист! Йому мало грабувати цих нещасних, так він ще хоче в’їхати на моїй спині у Верховну раду чи куди там він преться! І, як на те вже пішло, то чому б мені самій не в’їхати на білому коні у ту саму Раду? Чим я гірша чи дурніша за тих обсссранців?

– Овва-а-а! Якась нова муха залетіла в ніс нашій пані .. Слухай, Мацю, не дурій, давай скоренько вискакуймо і на сцену...

– А я не хочу – скоренько та крадьки. Сьогодні я хочу не з висоти сцени, а очі в очі, на рівних поговорити з ними.

– Ні, ти божевільна! Та вони ж роздеруть тебе, ці чукчі біснуваті. Тут же жодної нормальної людини!..

– А хто їх зробив такими?

– Я – ні.

– А я – так! Разом із усіма... З усіма цими... начальниками нашої Чукотки.

– Так! Вилазь і їм розказуй! Не дури голови, а розкажи все, як є – всю правду. Іди!

– Іду! – І Марсалія вийшла. Відсторонила янголів-охоронців, відслонила з чола каптур. Вперше без страху подивилася людям в очі і побачила перед собою нормальні очі, нормальних людей, що дивилися на неї з привітною цікавістю. Марсалія привіталася, закивала на всі боки головою, помахала рукою і вони притихли і розступилися перед нею аж до самих дверей. А потому потекли слідом, без ажіотажу, ґвалту і крику заповнювали залу, як тиха вода.

Учитель казав:

"Народ – це натовп. А натовп чинить так і те, на що його провокують лідери. Але ви – не просто лідери, ви ще й пастори. Ваша головна задача – гамувати натовп. Відводити його в бік від соціальних вибухів, витравлювати страхом генетичне прагнення протесту, переконувати, що ми самі – ковалі свого щастя, і винуватці своїх бід. А не влада, не держава. Влада не буває ні доброю, ні поганою. Вона така, як кожен механізм. Причини наших недуг – у нас самих. Корінь зла – у нашій гріховності, захланстві, підлості, зрадливості, заздрості, лінивстві. Шлях до щастя – очищення молитвою, страхом перед Богом, покутою, смиренством, виконанням християнських заповідей. Нема спасіння тому, хто бачить колоду в чужому оці, а у власному – скалки не бачить.

Ви – пасторі. Сійте страх серед овець. Страх – батіг, що прижене їх у царство Боже.

Ви – сторожі влади. Рятівники держави... Розсіюйте ворогів їхніх страхом.

Страх – перед Богом, перед судьбою. Тільки думаючи про це – він вдосконалює свою душу. Страх – найбільший лік. Страх – спасіння. Страх – ваша велич. Ваша слава. Ваша сила. Світ – належить вам.

Назавжди забудь, що ти жінка. Ти ловець людський душ. Ти Великий Маг!”



Марсалія стоїть за сценою і чекає, доки народ всядеться, налаштується. Цього разу вона не буде одягати на себе претензійні білі ризи. Не буде чіпляти на лице маску ані грізної пророчиці, ані милосердної цілительки. Вийде до людей просто і заговорить просто. Простими і чесними словами...



О! Учитель знав, яка страшна сила – Слово! Але Слово без Віри – порожній звук! «Ти мусиш сама повірити – до істерії, до божевілля – у свою силу над цими людьми!» Вона винна – винна перед Учителем. Якби не він, Велику Марсалію спостигла б доля сільської знахарки, що ворожачи на картах, знімаючи зурочення та вінець безшлюбності, приторговувала б ще й сплетеними з рогози оберегами. Але Учитель знав, куди зерно вкинути... Жодний посібник з психоаналізу, народної медицини, жодний підручник з Білої і Чорної магії, жоден збоченець не зміг би придумати такі витончені інструкції із залякування страхом, як її незіпсований великою книжною мудрістю розум. Придумані нею ритуали спокутування гріхів навіть бувалого Вчителя вразили неперевершеним садизмом. А що було їй робити? Країну лихоманило від перемін і нестабільності. Тривога, надія і страх перед майбутнім бродила-колобродила суспільством. І чи була певність, що саме той пастух і саме тим гарапником і в ті кошари пожене стадо...



Ось воно – це Стадо! Перед нею. Але – внизу, там, де його місце! Вічно спрагле пастухів і вовків, перебите одними, перегризене іншими, здивовано пасе її очима. Що думає ця біологічна маса, сто раз розчарована і обманута, звівши очі на Велику Марсалію? Спасителька? Перевтілення земне Богородиці? Чи: «Ще одна брехуха, ще одна дурисвітка. І, певно, справді неперевершена, коли з таким почтом возять і на таких машинах дорогих...» Думає стадо, але йде, готове вкотре бути обманутим...

Чому? Що робиться з нашим народом? Що з ним роблять? І такі, як вона, Марсалія? Навіщо? Навіщо вона, Марсалія, теж його дурить? Їй часом совісно, часом вона хоче покинути своє брехливе ремесло. Але... Святе місце, як сказано, не буває порожнім. За цей час, доки вона зализувала в родинному колі душевні рани, нанесені підступним Радіоном, наплодилось стільки екстрасенсів й іншої різної наволочі, що їй страшно стало.

– Не переймайся тим, – сказав Учитель. – Ти спроможна освітити і не лиш столицю, а всю Україну. Ти ж сама бачиш, що кількість не переходить у якість. Людям зараз потрібна яскрава харизматична постать із месіанським шармом: Пророка, Провісника, Рятівника... На жаль, жоден із представників вашого чортячого племені, – Учитель тихо засміявся, – чоловічої статі не тягне на всенародного месію. Ані відомий нам усім Кашпор, ані Чудак... Коротше, вони не вписуються в історичний момент – бракує національного шарму. Потрібний образ богородиці. Спасительки України. На цю роль ви найбільше підходите і внутрішньо, і зовнішньо: жінка з народу, але освячена, з глибинки, із Західної України, де ще збереглися національні традиції, народні звичаї, віра в Бога і в інші сили; жінка з привабливою, романтично-таємничою зовнішністю, в якій приємно поєднані аскетизм і сексуальність, мудрість і наївність, стриманість і пристрасть ... Кілька бесід із психологами, кілька штрихів стилістів – і образ, якого чекає розтривожений, розгублений народ, готовий... Так що не баріться... І почніть своє повернення з якоїсь піар-акції, щоб здригнулася вся Україна. І пішла за тобою. Сама придумай...



– Чому ти не переодягаєшся? Ти ж ризикуєш загубити свій імідж... ореол новоявленої Богородиці... Ти ж розумна жінка... І знаєш добре: нема пророка у ріднім селі... Рівних собі не шанують... не поважають... не святкують... Ти цього добиваєшся?.. – шипів змієм на вухо їй зажоханий Родіон.

– Пшов геть, покидьок... – відказувала Марсалія, осліплюючи усмішкою Леонтія Леонідович (чи навпаки), що вже чекав її за сценою. Зайшов із чорного ходу, певно, боявся людей, збуджених перед грядущими виборами. Інших версій не було, оскільки джентльменством чи скромністю й не пахло від пропахлого великими грішми начальника тутешньої Чукотки.

– Слава Богу, часи вертаються. Не проґав... – прошипів полегшено Новоявлений, запихаючи у торбу її білі, розшиті золотом ризи.

– Та вже постараюся, – засміялась вперше за цей день триклятий, Марсалія...



Вона вже готова була вийти на авансцену, але народ ще прибував. «Ідуть – значить пам’ятають», – тішила зболене самолюбство. У середині пріснопам’ятних 90-х вона мала не тільки шалену популярність, а й шалені гроші. Свій офіс у центрі Києва, видавництво, рахунки у банку, гривневий і валютний, куди надходили кошти від прихильників її вчення, якому Радіон, вправний у заголовках, лозунгах і салоганах, дав назву «Народне християнство», в якому, як стверджували авторитетні вчені, Велика Марсалія нарешті поєднала язичеські протослов’янські народні вірування із християнськими догмами... Вона не заперечувала, бо у своїх популярних статтях і наукових трактатах писала усе, що на душу ляже, точніше, що знала і читала: від перефразованих сентенцій «Живої етики» і «Заратустри» – до легенд, секретів сільських ворожок, як причарувати чоловіка, зняти навроки та рецептів з газети «Порадниця», як спекти до Великодня паску.

На той час, коли інша «екстра потеруха», зади відсиджувала на прийомах громадян по обдертих клубах столичної околиці, тремтіла перед ревізорами «відьмацьких баронів», вона вела конфіденційні бесіди з дружинами нової політичної еліти, провідників і поводирів нації, класиків літератури і різних мистецтв. Сильні світу цього запрошували її, шикуючись у черги, як душпастора, замовляли, як дорогі ліки з Тібету. Її везли у шикарних кабріолетах у розкішні квартири і заміскі палаци, як возили сто років по розтривоженому передчуттям революції Санкт-Петербургу Григорія Распутіна. На цих, колись недосяжних для неї, простої сільської жінки, емпіреях, її навіть називали «Распутін у спідниці», але це порівняння її не ображало. Навпаки, гірше було б, якби порівнювали з якимось сучасним дурисвітом Кошмаровським-Мудаковським. Про все зростаючу славу свою дізнавалася по змінах, які відбувалися із Радіоном. Від усвідомлення її значимості і добрих харчів його роздувало, як дирижабль. Скоро від прищавого хирляка і сліду не зосталося. Угоди про візит Великої Марсалії укладав нахабний натоптаний мордоворот із замашками піарщика. Бувало, вони місяцями жили на дачі в котроїсь із високопоставлених дам, розважаючи пані страшнуватими байками про потойбіччя, прокляття і карму, реінкарнацію, інопланетян та різну іншу нечисть, якої понатикувано за кожним кущем і стільцем, і яка так і чигає, так і чигає на кожного державного мужа, так і чекає слушної нагоди, аби з ніг збити і забрати владу та гроші...

Марсалію вражали дві біди поважних дам: глуха, як у танку, самотність (і це з такими можливостями!) і безпросвітна лінь, адже всю цю дурню, якою вона їх страхала за чашкою кави, вони самі могли прочитати в тоненьких брошурках і товстих фоліантах, якими були завалені усі книгарні і кіоски... Але... вони потребували водночас приватного психоаналітика, Шахерезади, кишенькової відьми-чарівниці, цікавої компаньйонки і цебра, в яке можна було злити весь свій житейський негатив, не боячись, що він спливе масним лайном десь колись на якусь поверхню. Марсалія усі ці рідкісні якості щасливо поєднувала у своїй скромній особі, доповнюючи «джентельменський набір» чернечою відстороненністю від мирських спокус, нечуваним у їхніх колах аскетизмом і здатністю зоставатися непомітною, майже невидимою при всій своїй енергетичній могутності.

Авжеж Марсалія вміла бути невидимою... Бо ніколи не була поважною панею, як усі ці сотничихи, гетьманші–отаманші ніколи не були простими сільськими вчительками, або ж навіки стерли з пам’яті згадку про це.



Оздоровчі сеанси починалися невимушено, з довірчих високодуховних бесід (за філіжанкою кави в альтанці, на бережку голубого басейну, під час прогулянок парком), які плавно переходили у звичайні світські плітки. Скоро Марсалія знала усе про столичних небожителів до найменших дрібничок. Її базі даних позаздрила б не одна спецслужба... Але... хто міг би подумати погано про святу жінку, далеку від мирської суєти, яка категорично відмовлялася навіть від такої невинної розваги як супровід дружин скоробагатьків у їхніх шопінгах по дорогих бутіках і магазинах? Мовляв: не Боже це заняття в ганчір’ї бабратись, мудріше буде, коли вона ці години проведе у молитвах та спілкуванні із Всевишнім. Насправді, Марсалія мусила відпочити від котроїсь багатої «Триндичихи», проаналізувати почуте, порадитись із Учителем і винести гостинній сімейці вердикт...

Вона не вникала в деталі, хоч саму її розпирала цікавість, чому саме пана Скоробагатька чекають великі гроші і посади, якщо він відмовиться від якогось «заліза», а товаришеві Депутату, навпаки, загрожує авіакатастрофа, якщо він не підтримає поважного пана, який прагне «заліза», а добродієві Міністрові взагалі поки що на варто встрявати у непевні справи з тим самим «залізом», якщо йому дорога не тільки посада, а й свобода, і взагалі, що «ховається» за тим «залізом»: завод, зброя, танки, літаки, кораблі чи рудники?.. Але то вже було не її розуму справа. Її справа була проста – не забути, що ключове слово її віщувань – «залізо», і не сплутати, кого яка чекає через ті залізяки карма. І – головне: не виходити з образу, ні на мить не забувати, що за кожним кроком і жестом пильно стежить прислуга і замасковані телекамери.

Тому Марсалія не ризикувала залишатися на нібито безлюдних дачах і просила нову свою високопоставлену благодійницю відвезти її до найближчої церкви, де вона спокійно могла порадитися не лиш з Богом, а й пошептатися з Учителем по мобільному. Бувало, ситуація змінювалась і доводилося відповідно міняти вироки або переставляти місцями підсудних і суддів.



Недаремно, повертаючись із вдалого шопінгу, мадам Скоробагатько, пані Міністрова чи товаришка Депутатко заставали Велику Пророчицю у великій задумі, яка, доки вони допроваджувались до своїх будуарів, переходила поволі у збудження, а далі – в екстаз. Безумний невидющий погляд, паралітичні жести, піна на вустах Ясновидиці повергали у транс переляку, адже це був знак, що на Велику Марсалію зійшла благодать і от-от почнеться пророцтво. І воно починалось... Марсалія падала на коліна, схрещувала на грудях руки, і, заплющивши очі, починала віщувати, спочатку повільно і пошепки, а далі все швидше і голосніше, доки не зривалась на зловісний хрип. Вона не скупилась на секретні подробиці грішного минулого «святого сімейства», а на прогнози грядущих сімейних і державних катаклізмів, з авто- і авіакатастрофами, банкрутством, пожежами, тюрмами і втечами за кордон, і поготів, краєм ока спостерігаючи за всезростаючим душевним сум’яттям щойно ще самовпевненої багатої гуски. І тільки тоді, коли помічала, що воно от-от сягне точки кипіння, за якою – здвиг по фазі, збивала темп, раптово згасала, скорботно змовкала, непритомно падаючи долілиць у пухкі ковроліни.

Далі сеанс яснобачення продовжувався навиворіт: у безумство впадала смертельно настрахана пані, забувши, що ще вчора, сидячи з Марсалією за філіжанкою кави в альтанці, вона сама довірливо вибовкала знахарці усі свої і чоловікові секрети і таємниці. Отож, із піною на губах термосила пророчицею, благаючи захистити її родину від на пророкованих ударів судьби.

Але виснажена нелюдським своїм даром Марсалія не ворушилася, обдумуючи для нещасної ритуал покути, жахливіший за саму кару, адже знала: чим важче буде той безглуздий «ритуал» виконувати дружині, тим легше буде керувати її чоловіком.

Одній, здається, прем’єрисі, вона взагалі нараяла таку чортівню, що сама вжахнулася. А та – нічого. Очима лупає, на папір записує, аби, не дай Боже, не помилитись, та труситься уся, як в лихоманці. Авжеж, Марсалія сама б трусилася, якби їй загадали рівно опівночі в одній нічній сорочці та вінку із білих водяних лілій (символом цноти) з віником (символом чистоти) у руках піти пішки (з Печерських пагорбів) на Байкове кладовище і замітати головну алею, вмовляючи мертвих простити її вінчаному чоловікові, не забирати на той світ, а дати йому можливість спокутувати всі гріхи його свідомі й не свідомі ще на цьому світі – прийняти постриг і роздати все своє багатство бідним і нужденним.



Марсалія розреготалась, згадавши, як зморщилась на грушку-сушаничку підшита і відпрасована у салонах краси фізіономія другої леді держави. Аж охорона сахнулася, а Родіон схопив за руку, зазираючи стривожено в обличчя, чи бува, не впала баба у черговий сказ:

– Ти чого?!

– Та нічого, відпусти. Просто – згадала дещо... комічне...

– Дивись мені, – попередив лагідно, – не здумай здуріти... Це єдиний шанс повернути колишнє... Учитель... Аввессалом пропонує тобі повернутися під його дах... Пропонує посаду... уявляєш... радника... першої леді... Уявляєш?! Це – шанс! Це... все: влада, гроші... А головне, не треба буде їздити по цих чортових закутках!

– Знаю! Відссстань!..

І Родіон відлип від неї і прилип до Кільки-Х­амси, улесливо шепочучи – певно давав настанови, як говорити з рідними чукчами. А пошептавши, обережно виштовхнув на сцену. Очевидно, народ Чукотки не дуже святкував свого начальника, бо мовчав. По набахмурених невдоволених обличчях Марсалія бачила: залу от-от прорве, як чиряк, і не на радість нам усім... Родіон правий: це єдиний шанс повернути собі прихильність властьімущих, хоч вони всі кинулися до Бога – церкви будують, монастирі відроджують... Повиписували іміджмейкерів і політтехнологів... Бідний Кашпор десь по Америці шарить, Чудак по Росії блудить, а всі святі Серафими і Степаниди перебиваються на задвірках рідної держави, видурюючи в нещасних калік останню копійку. Та й вона, неперевершенп Марсалія, не далеко втекла...

Тож коли роззявився перший беззубий рот, щоб плюнути на свого столоначальника, Марсалія рвонула вперед з піднятими руками і, сяючи небесною радістю, закричала:

– Люди мої найдорожчі! Я з вами! Я з тобою, мій народе! Сьогодні і завжди! У радості і в горі! Повір мені, зцілися словом моїм, відродися моєю любов’ю! Повір мені: ти сильний, ти дужий, ти вічний! Ти щасливий, коли такі достойники, як цей чоловік, мені невідомий, але душа моя бачить, тобою клопочуться, живуть твоїми болями, твоїми бідами, живуть ради твого добра!

Народ мовчав. Дивився на неї тупими очима і мовчав. І тоді Марсалія просичала у бік ошелешеного Хамси:

– Кажжжи шшшось... Брешшши, а то відпушшшчу і роздеруть...

І той, сучий син зорієнтувався і забрехав, як пес на горобців, обіцяючи золоті гори і молочні ріки в кисільних берегах.

– Він побудує санаторій і водолікарню, солярій і масажні кабінети, стоматполіклініку і безплатну аптеку... – вторила начальнику Марсалія, глумлячись водночас над столоначальником і народом, над Родіоном і собою, але того ніхто, окрім неї, не розумів. Навпаки, ейфорія радості оповивала принишклу залу, проникаючи хмелем у кожне розгублене людське тіло. Дивлячись на щасливу Марсалію, що металась по сцені, зал і собі поволі входив в екстаз, а далі, не слухаючи свого воєводу, закричав – кожен своє, але радісне, як остання надія...

І коли от-от мав кинутися, щоб стиснути в обіймах Велику Марсалію і дрібного Хамсу, на сцену вискочили учасники вокально-інструментального ансамблю церкви «Радість небесна» і народ возз’єднав свої душі у хвалі Всевишньому.



***



Такого прийому Великій Марсалії давно ніхто не влаштовував. Вдячний «начальник Чукотки» пригощав їх у ресторані рідної дружини осетрами, чорним і червоним кав’яром, домашніми м’ясами, вірменськими коньяками і французькими винами, солодив слух співами райськими місцевого дівочого тріо «Вербиченька» та чоловічого квартету «Бересклет». Не відходила від Марсалії і дружина районного начальника, у тричі більша за нього грудаста молодиця, з талією і усмішечкою начальниці колишнього радянського «общепіта», зазирала в очі, намагаючись прочитати там відповідь на питання життя і смерті: чи поміняється власть угорі на наступних виборах, і чи зостанеться чоловік при кермі, а коли ні, то що робити? Перша леді районного масштабу нагадувала своєю тривогою щирою іншу першу леді, дрібнішу статурою, але вищу набагато рангом...

Застілля гуло. Родіон з учениками-помічниками запихалися-заливалися за головним столом – у центрі. Охорона трапезувала за столиками ближче до дверей: ану якогось голодного нелегка принесе. Марсалія дивилася на ту об’їдалівку і чомусь згадувала вечерю у підтоптаної жони новоспеченого міністра, яка через загули чоловіка вкотре зібралася була різала собі вени. Отож, коли Марсалія в черговий раз врятувала жону від суїциду, вони обидві вирішили це діло обмити. І тут з’явився Учитель. Грубо наказавши «послати в дупу стару міністерську ідіотку», посадив у авто і повіз на президентську дачу.

– Що хоч роби, як хоч дури, а мусиш вивести леді, пардон, із прострації! І постарайся... вона зараз у такому стані... ну, по-своєму, по жіночому зрозуміти, підтримати, і навіть, як вдасться, заприятелювати.

Марсалія злякалася:

– Та як... я ... проста... жінка...

– Так! Заспокойся! Бо та, до якої їдемо, ще... пардон, простіша. І потребує простого людського, пардон, слова...

Справді, те, що Марсалія побачила за мурами високими літньої «царської» резиденції, схвилювало її своєю щирою простотою: височайша особа бовталась у голубому басейні просто в одежі, нагадуючи білим костюмом, отороченим лебединим пухом, грайливу лебідку. На березі знічено топтали смарагдовий моріжок придворні, стривожено чекали команди від Самого охоронці. Але команда не поступала, бо, очевидно, Самому було не до Самої.

Марсалія розпачливо вчепилася Учителю в рукав, але той рішуче розігнув її пальці і підштовхнув у плечі, як у воду штовхнув: – Іди!

І вона пішла... У воду! Отак, як була, у вишитій білій сукні, у червоних коралях... І, по саму шию у воді, погребла до цариці, дякуючи Богові, що басейн не глибокий, а то вона плавати не вміє, та просячи Його, аби врозумив її мокру високість. П’яненькій цариці витівка незнайомки сподобалась. Отож, ще трохи побовтавшись, вони обидві далися, аби їх виловили, і радісно на пару повихляли до будуару переодягатися. З того часу почалася їхня дружба...

Того ж вечора Марсалію поселили в розкішному номері, неподалік від апартаментів першої леді, і вона, умліваючи, стала чекати ранку, спостерігаючи з балкона за нічними розвагами високопоставлених гостей, які нічим не відрізнялися від п’яних гульбищ простого народу, та нервово роздумуючи, що їй далі робити і який фасон тримати.

І дочекалася. Після довгої тривожної ночі Бог послав ранок, а з ним і покоївку Зою. Зоя була із сусіднього села, а отже, потомственою, з прабаби, точніше, з тих часів, коли в цих пущах дачі цеківські збудували, покоївкою, що вміла з виглядом глухонімої нечутною тінню снувати царськими покоями, все робити і все чути й знати, але й тримати язик за зубами...

Марсалія зрозуміла, що її майбутня дружба з першою леді залежить від її дружби з покоївкою. Але як розговорити цю залякану інструктажем генетичну служницю? Тільки щирістю і грішми. І Марсалія ризикнула. Засовуючи у кишеню Зоїної уніформи стодоларову купюру, вона пристрасним шепотом щиро зізналася, що її привезли сюди масажі леді робити, але вона на таких верхах уперше, і дуже переживає, як догодити президентші, і т. д. і т.п.

Щирість подіяла. Зоя купилася. І за якихось десять хвилин вологого ранкового прибирання перед Марсилією відкрилися всі таємниці двірцевого лабіринту з ходами і виходами...



Здається, Родіон увійшов у раж: хилить чарку за чаркою, раз по раз схоплюється, дурноверхі тости проголошує! Чим далі – нахабніє, о, уже слова не дає вимовити самому начальнику. Дивлячись на свого верховоду, розперізуються ученики-помічники. Горілка, пляшка за пляшкою, ковбаси, холодці-голубці щезають у неситих утробах Арамейських, Галілейських, обливаючи та обсипаючи крихтами їхні дрімучі бороди, звеселяючи ще дрімучіші душі! Благочестивий почет преподобної Марсалії гигоче, гикає, як… орда коло смаженої конини! Про неї забули! Таращаться на Родіона, встигаючи вслід за його викриками чарки підіймати…

Ма-а-амочко! Куди вона потрапила! І що скажуть, надивившись на цю дикість, офіціантки? Це б їй, Марсалії, встати, тарахнути по столу кулаком і піти! Світ за очі! Але – втома, втома, гирями чавунними тримає її за ноги біля цього бидла! І, щоб не перекинути до біса столи просто на хлібосольних господарів, Марсалія абстрагується, рятується спогадами.

О, прекрасне, неповторне життя придворної ворожки! Як солодко їй пилось і їлось за царським столом. Дякуючи Зоїній інформації, вони з першою леді справді потоваришували. Леді була непогана жінка. Добра і нещасна. «Він її ні за що не має, грубіян і скупердяга», – шепотіла Зоя, нарікаючи на малі зарплати прислуги. Але Великій Марсалії у царських палатах платили сповна!

Спогадаючи ті незабутні часи, не забувала усміхатися настирним Кількам, а водночас не спускала очей з підступного Новоявленого. І таки встежила... у ту саму мить, коли «начальник Чукотки» передав йому під столом товстеньку пачку. По вдоволеному писку Родіона побачила, що сума чималенька, але й далі вдавала, що нічого не помітила, не бачила, не знає...

Доки Родіон Новоявлений, впавши на стіл грудьми, ховав під столом ту пачку, шкірячись віддано їй у вічі, Марсалія напружено думала, як далі повестися… Головне – вирвати гроші. Вирвати і тікати! Шукати Даночку!

Саме в цю мить дзенькнув мобільний. Родіон невдоволено озвався, і вона побачила, як витягнулось його обличчя, як він сполохано обірвав зв’язок і заховав телефон у кишеню. Марсалії потемніло в очах. Про що йому сповістили по телефону, їй підказало материнське серце. Пославшись на раптовий головний біль, вона попрощалась із гостинними господарями і вийшла з-за столу, навіть не глянувши на притихлий ураз невдоволений почет.

Вечоріло. Над містечком стояла прозора глуха тиша, така, яка буває тільки у провінції. Проминувши наймитів, які завантажували багажники джипи її «експедиції» ящиками з напоями, пакетами, мішками, бочками, стала чекати, коли ж нарешті вивалить з ресторану і її кодло... Першим вибіг невдоволений Родіон. На писку було написано: «могла б і почекати!» Але побачивши її смирною і смиренною, потеплів, тим паче, що зігрівав душу важенький пакет із баксами, захований у бездонній кишені штанів, і відчував вину за ту трагедію, яка саме зараз, у цю хвилину, розігрувалася долею в обласній лікарні за 100 кілометрів звідси. І про яку не здогадувалась, як йому здавалось, знаменита пророчиця... Інакше б уже зняла лемент…

Єдине, що попросила Марсалія, лагідно усміхаючись, то це пересадити янголів-охоронців в іншу машину, бо вона хоче спочити. Родіон не перечив.

– От бачиш, як добре, коли ти мене слухаєш, – сказав, всідаючись за старою звичкою попереду.

– Скільки він тобі дав? – запитала вона пошепки, щоб не чув водій.

– Ти ж бачиш... завантажив усі машини...

– Я про гроші?

– Нічого... поки що... Обіцяв, коли почнуться вибори...

– А-а… Добре... – вдала, що задоволена, – рушаймо... я втомилася.

І авто рушило. Обережно вибиралося темними вуличками райцентру до траси і рвонуло вперед, як розтривожений мустанг, зі швидкістю вітру.

Втомлений важким днем, Родіон моментально захропів. Втупившись у його тупий профіль, Марсалія холодно зважувала, що їй робити. Перед очима стояв інший профіль – ніжний, прозорий профіль Даночки... Вона заплющила очі і навіть не здивувалася: вона бачила те, що відбувалося за сотні кілометрів у реанімації обласної лікарні... Вперше в ній прокинувся дар яснобачення, про який вона так нахабно брехала всі ці роки... Вона чула голоси... Чула невтішні речі... І не могла зрозуміти, як Родіон у цю хвилину, знаючи усе, міг так безжурно, безсовісно хропти... Заснути, не сказавши їй правду? Приховавши гроші... брудні... гидкі гроші... але так їй нині потрібні…

Вона думала, що робити, і нічого не могла придумати. Бо все здавалося безглуздим... безглуздим... до відчаю безглуздим... Її материнське серце підказувало: біда! Ридало і не прощало!

Марсалія перевела погляд за вікно і побачила, що кавалькада машин мчить уздовж високої дамби. Внизу голубіла тиха і широка ріка. Мабуть, Дніпро, подумала. Бо ж які ще ріки можуть текти у цих безводних гарячих степах? А може, це той самий лиман, який обіцяв їй Родіон в нагороду, якщо вона відпрацює усі сеанси і всі гроші…

Дивлячись з ненавистю на сонного Родіона Новоявленого, Марсалія ледь стримувала себе, щоб не обшукати його, або... Отак взяти й задушити! Хай би їй довелося з тюрми не вилізти... Смішно... з тюрми... А вона де? Хіба не в тюрмі? Та вже ліпше – у Днпро сторч головою! Летіти, а потім плисти... аж до Чорного моря, покинувши позаду усі свої проблеми. І гріхи, і печалі... Чує її серце: Даночці вона вже не поможе. Серце бачить, як виходять з реанімації печальні лікарі, залишивши її дитиночку, її кровиночку – голісіньку, саму-самісьньку... Серце божеволіє, рветься-розривається...

– Сонечко, – ніжно лебедить Марсалія у гаряче вухо водія, затуляючи долонями йому очі. – Зараз ми з тобою полетимо... високо-високо, далеко-далеко...

Водій інстинктивно шарпається, намагається відірвати від свого обличчя її долоні... Різкий ривок, удар...

– Ідіотка! – реве Родіон крізь шум у вухах, лякаючи її з густого туману страшними звірячими очима. – Ти ж могла нас убити.

Попереду ридає водій. Погойдується завислий над самою прірвою мерседес. З усіх боків біжать люди і щось кричать.



... Коли контужену Родіоновим кулаком Марсалію янголи-охоронці обережно виносили з машини, народ на узбіччі дороги плакав від щастя, вигукуючи:

– Слава Богу, вона жива! Велика Марсалія жива!

– Авжеж, жива, крррвва... – скреготнув зубами над самим вухом Марсалії Родіон Новоявлений. – Смерть – занадто легка кара Божа для такої великої... блль... блудниці вавілонської.



2005 р.
Категория: 46 | Просмотров: 751 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011

» Поиск

» Календарь

» Архив записей

» Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz

  • » Поиск


    Copyright MyCorp ©