І я терплю, і не збираюсь перевиховувати. А тим часом мій
Каліґула аж зажохався коло тої голопупої. Видать, сьогодні, старий
котюга, затримається на роботі. Нехай! Бог із ним... А я піду собі
подалі від гріха, до дітей своїх та до внуків навідаюсь. Тож тихо
вислизаю з ложі і навшпиньки, щоб не цокати в порожньому лункому фойє,
виходжу на парку вулицю. Ху, аж легше дихати стало!
Спека трохи спала, і на Театральну площу повиповзали люди,
гуляють, сидять на лавочках в затінку дерев, під зонтами за столиками
морозиво їдять, милуються розквітлими трояндами. Це б і мені посидіти,
бо ноги аж гудуть, розпухли від цілоденного стояння в палатці, а язик
теж спух від того остогидлого, принизливого припрошення:
– Жіночко, купіть! Купіть, пані, в мене найдешевше, а який товар, такого не знайдете на всім ринку...
Хоч сьогодні на безлюдному базарі я й рота не роззявила, але язик молотив за зціпленими зубами своєї...
А вони, ті покупці, лиш ходять, дивляться та мацають. Злість бере, хоч
розумію: звідки в них гроші, в тих, прости Господи, пань? Ото, бідне,
теж десь щось продавши, ходить та вишукує, аби подешевше та не дуже
марке, щоб тіло прикрити. Бо ті, що мають гроші, на базар за турецьким,
китайським та польським дрантям не ходять. Для них он магазини
повідкривали з такими цінами, що простим смертним страшно заходити, бо
зразу відчуєш свою упослідженість, ніби на тобі написано, що за зарплату
свою місячну можеш купити хіба що ліфчик і пару панчіх. А прикрити
крижі вже не буде за що.
Це я на важке економічне становище народу думки переводжу,
щоб не думати про те, що побачила на сцені. Я зверху козирюся, а
всередині – образа поїдом їсть. Та все через той скандаль на рівному
місці, ні з того ні з сього. Але тепер вже знаю, що було з чого...
Удосвіта ні світ ні зоря я собі тихо встала, аби його,
опівнічного шелехвоста, не збудити, та й чепурюся у ванній до праці. А
він (і коли тільки підкрався?!) як закричить:
– Що це за
зачіска?! Що за колір волосся? Як в старої жидівки! Що за шмантя на
тобі? – І аж труситься від злості та єхидної іронії. – В тебе смаку
нема! Мені соромно... Я все-таки якийсь риже... режи... – Бачу:
спровокував люттю сам собі напад ядухи. Посинів, очі вилізли на лоба...
Кинулась за інгалятором – ледь врятувала.
Ввечері повернулася з базару зумисне опівночі. Він знову у
крик, вже – де була? Словом, шукає ґудза. Тоді я підійшла до нього
впритул і кажу тихо, як аксакалові на базарі:
– Не кричи більше
на мене ніколи, бо задушу. Або викину за вікно інгалятор... І ґудза не
шукай. Я тобі не актриса голодна. Я собі без тебе на хліб заробляю. Ще й
тебе годую. А щось не подобається, двері – навстіж і доріженька –
рушником.
Це було, здається, позавчора, і ми ще не встигли помиритися. Воно, може, вже й не треба з огляду на ту сцену на сцені?..
Першою
по дорозі мені – квартира моєї старшої і єдиної доньки Мирослави. Ще
років з десять тому нас приймали за сестер – так я добре виглядала. Та й
різниця між нами невелика – сімнадцять років. Атож, привела я її в
сімнадцять...
І де він взявся на мою голову, той Любко, той вар’ят?! Жила
собі на околиці міста (батьки й досі там живуть), ходила в школу, як
порядна дитина, на золоту медаль тягнула, в художню студію мама за ручку
водила, мріяла вступати в художній інститут, бути маляркою. І все було б
так, як мріяла, якби у наш старий перекособочений клуб та не прийшов
новий кіномеханік...
Як би мене нині зло не брало на того вар’ята, але був він
тоді фист файний. Високий, ставний, чорнявий, а запаленний!.. Хай Бог
милує і відвертає! Не було такого кіносеансу, аби він з кимсь не бився
коло клубу. І все перший задирався, видно, знав, що його верхнє буде.
Сам битий був рідко, хіба тоді, коли місцеві леґіники гуртом
підстерігали його десь поночі та молотили, помщаючись за свою ганьбу.
Ох, як же ж він мені в душу запав, той Любко! А я ж була
така чемна, тягнула на золоту медаль, ходила в художню школу, збиралася
поступати в художній інститут...
А, стрівши його, як здуріла.
Бігла до клубу, лиш зачую музику, аби побачити Любомира, свого Любчика. І
він мене примітив, старий батяр. Видно, що до мене не одно серце дівоче
розбив, та й жінку з дитиною, казали, десь мав. Але – що мені було до
того?! Про мене, хоч гарем, а я все одно його люблю!
Отож, коли я тремтіла, мов осиковий лист, дивлячись, як він квитки
продає на дверях та все притискає, батярище, до одвірка дівку за дівкою,
не минаючи й молодиць, він і запримітив мене. Тож коли, квитка купивши,
проходила й собі вся гаряча повз нього, той лайдак так мене притиснув,
що аж вівкнула і... Авжеж, вгадали – зомліла! Ото була сміхота! Дівка
зомліла, приперта коліном!
Очумалась я в будці кіномеханіка. Було темно, по стінах
гуляли відблиски фільму, що демонструвався у залі, тріщав апарат, і
пахло густо й гостро жаданим чоловіком. Любчик, помітивши, що оклигала,
накинувся на мене шулікою та так почав цілувати мене, неціловану, що я
вже й не знала, чи жива, чи мертва. Там він мене, у тій тісній халабуді,
під шум фільму про війну і...
На жаль, жодне слово не підходить до того, що відбулося
тоді між нами. Ґвалтувати не ґвалтував, бо я вся відкрилася йому з таким
палом, що він, діткнувшись моєї цноти дівочої, здивувався так, що мало
сам не зомлів, але за мить аж розридався від щастя і того дикого
почуття, яке спостигло нас обох у тій тісній будці і не покидало мене
довгі роки... навіть тепер, коли його вже ніде немає.
Того вечора і зачалась моя найстарша, Мирослава. Така ж нестримна,
запальна, як і батько. І вся в нього – висока, чорнява і до любові
охоча. Вже третього поміняла. Але вдало. Моїй дочці щастить – чим
більше, тим кращий і багатший. У мене ж – навпаки. Четвертий, якщо не
дай Боже доведеться, точно бомжем буде. Але я вже того не допущу. Ліпше
самій самотою доживати віка, аніж зі злиднем чи пияком яким.
Оце я так собі йду, та думаю, та згадую, тим часом не
забуваючи позирати на себе у вітрини магазинів та у вікна будинків. Ще
нічогенька молодичка. Повнява в міру, в міру доглянута. Хоч тільки я
знаю, який то догляд! Але, видно, я з тих жінок українських, кому чим
гірше, тим ліпше. Така вже в нас історія була складна і доля нелегка
віками, що ми загартувались, як сталь дамаська, на лютім вогні життя.
Отож і я з тих, загартованих. Ноги попухли, ниють, аж вити хочеться, а я
ще усміхаюсь до перехожих і помічаю зацікавленість в очах стрічних
чоловіків. Правда, то вже такі кавалери, що вже одною ногою перед
дверима раю стоять, але все-таки приємно. Та бодай і молоді були б, але
ніхто, а ніхто з них ніколи не зрівняється з моїм Любком. (Це я так
тугою за Любомиром Каліґулі невірному помщаюсь).
Пригадую, я в дитинстві була тиха, боязка, замість того,
щоб з дітьми гасати, дріботіла в церкву, як стара, і дуже любила там
свічки гасити. Ходила хвостиком за черницями та богомолками... Треба ж
таке! Мама боялась, щоб в монастир не пішла, як виросту. А я й вирости
не встигла, як з мене не черниця – чортиця вискочила, і то так неждано,
що батьки мої мало зі світу не пішли.
Мамко моя, мамко золотенька, що ми з ним, з тим Любком,
тільки не витворяли! Батьки плачуть наді мною, як над мертвою, а я стид
згубила, як і цноту, виґуцую з Любком попід кущі та в його будці, аж
клуб хилитається. Батько розмовляти перестав зі мною, стидався в мій бік
дивитися, мама за коси волочила, а я – водно: Любко та Любко. А він,
батяр безсоромний, мене осідлав, як лошицю, а сватати не збирається! Аж
доки не прийшли під будку тато з мамою, міліціонером та свідком –
стрийком Іваном, що вернув допіру звідтам, до сонце Кармелюку сходило,
та вибили двері, та вздріли мене розкошлану, та поставили хлопа перед
фактом: або весілля, або вісім років за зґвалтування неповнолітньої.
Звісно, я, мала, дурна, кричала і дряпалась, протестуючи
насильству такому, але тепер вдячна, бо зосталася б покриткою по сей
день, а Мирослава – байстрючкою. І то була б ганьба. Для нашої родини.
Колись так було. Власне, зовсім недавно. А здається, триста років тому,
так все перемінилось за цих кілька років. Все перевернулось з ніг на
голову.
Якби в мене були такі криві та вигнуті ноги, я б
повісилась. А вони, ці дівки нинішні, надивляться по телевізору парадів
мод з Парижів, де снують по сцені моделі виснажені, чисто як по цвинтарю
вночі шкарлєти, ганчір’ям обмотані, та й собі голодовки влаштовують та
обтягують стрейчами свої костомахи... Страх господній, ніби з Майданека
їх тільки-но випустили... І як в тих чоловіків, вибачайте, тонус на той
добровільний геноцид піднімається?.. Але по дитячих візочках, що
вряди-годи здибаються на вулиці, видно, що не дуже...
Але то все пусте, маю на оці моду на худих та довгих. Що з того, що я
була фігуриста, як лялька, та квітуча, як та писанка? А мусила Любка до
шлюбу на цуґундері вести...
То я все про лиху жіночу
долю. Так вже ведеться в ній: не віддасися зранку – не посватають до
смерканку, яка б ти порядна та маєтна не була. Рідко хто покритку чи
дівку-перестарку сватає. Такі вже ці чоловіки. Все серединки золотої
шукають. Або дідько маму їх знає чого! А ще вони щосили намагаються
уникнути закону, хоч від жінок вимагають законослухняності та страху
перед Богом...
Та все ж довелося моєму Любкові, що плював на закони всі, як той
опришок, шукати десь по світах свою останню дружину, розлучатися та
вести до загсу мене. Рік ми з ним були щасливі. Де в нас тільки сили
бралися на ту любов, або, як зараз кажуть, секс. А що вже Любко був
охочий до нього, то жах, хіба ще так до бійки тягнуло його!
Пригадую, батьки мої боялися по подвір’ї та городі ходити,
бо де б не ступили: в літню кухню, комору, гараж, за хату, в садок – а
там уже ми з Любком любимося. Мені зараз лице лупиться від стиду, а тоді
– як вдуріла, рештки розуму втратила... Та що там казати! В мене вже
перейми почались, а Любко з хати не випускає, припер мене до підвіконня і
вгамуватися не годен... Батьки, що на "швидку” чекали на подвір’ї,
голови повідвертали, щоб того всього не бачити...
Отаке було жеребище, той Любко. Але тільки до народження Мирослави.
Лиш дитина з’явилась – як відрубало! Не любив Любко дітей, лиш любив
робити їх... Та який чоловік їх любить, тих дітей?! Вони згоджуються на
дітей, щоб не страждати ще одним комплексом неповноцінності, себто аби
не подумали, що він євнух якийсь.
Тож і Любко, пискля побачивши, зразу ж знудився, посмутнів,
від хати відбився, як той кіт марцьовий, почав пропадати у клубі, а
далі й зовсім пропав. Повіявся десь аж у Крим, там його під час бійки і
зарізали. Так казали одні. А другі – нібито через якусь чергову
полюбовницю порішили. І те, й інше скидалось на правду. Мене як дружину
небіжчика повідомили вже після того, як котрась із його коханок поховала
мого Любка на цвинтарі аж десь у Джанкої. Тим і завершився мій перший
шлюб.
Зостався лиш спомин – Мирослава. От вона вже й
двері мені відчиняє, напахчена, розфуфирена, як топ-модель із модного
журналу, що рекламує сучасні меблі та євроремонт у квартирах. Шик і
блиск! Ух і круто стоїть моя Мирослава! Але втіхи від того не маю, вже
дуже якесь кручене-покручене життя в неї... Чоловіка вдома нема – десь,
певно, в Китаї чи в Туреччині. Чи в Німеччину за машинами поїхав... Але –
не питаю, бо почнеться сварка. Мирослава, як і її татусь, не терпить,
коли втручаються в її життя. Навіть розпитуванням. Поїхав, та й годі.
Приїде. А їй треба летіти на базар, позакривати контейнери, бо
уроди-реалізатори вчора понапивалися і трахались на товарі цілу ніч.
Падли! Ти їм шматок хліба даєш і до хліба, а воно, бидло, сере тобі в
душу!
Мирослава слів не підбирає. Їй ніколи гратися в інтелігентного лоха.
Їй треба крутити копійку. Он уже дівка вища за неї, закінчує школу,
треба купляти місце в якомусь вузі. А де, куди? Чорт знає, тільки не це
дівчисько. Їй би тільки жерти, спати, качати з мами гроші і трахатись у
кущах попід вікнами!
Це моя дочка – про мою внучку Алінку. Жах!
Мирослава лається, як моя сусідка по ринку циганка Аніца. Далі кричить, маючи на увазі Алінку:
–
Чьо мовчиш?! Спиш, дрянь поганая?! Вдосвіта приволоклася, сволоч малая!
Виходь, баба прийшла! Розкажи, де шляєшся?! – і, махнувши мені рукою на
прощання, хряпає дверима.
Лиш по тому з дитячої висувається заспаний писок внучки Алінки. Мені
не подобається її брезкле бліде личко, каламутний погляд, і я кажу
строго:
– Покажи руки! Негайно покажи руки! – і жахаюся, схопивши одну. – Так і є! Колешся!
– Да ну тєбя! Атстань! Ти как мама, єщьо хуже! – видирається Аліна, намагаючись заховати свої сколені вени.
– Господи, дитино, що ти робиш, чого тобі бракує, нащо ти гробиш своє здоров’я?!
Я
у відчаї, я в страшному відчаї! Здається, мені ніколи не було так
погано, як в цю мить. Все моє життя, здається, рушиться, пропадає, все
моє життя – коту під хвіст. Нащо ці роботи, ці гроші, коли гине
безневинне дитя? Невже Мирослава не бачить? Чи їй байдуже? І я біжу
слідом за нею, чеберяю по сходах, ризикуючи покотитись по них до самих
вхідних дверей. Але Мирослави нема. І нема машини. Поїхала зачиняти
контейнери і розгонити реалізаторів. А потім (мені вже донесли добрі
люди з тих самих реалізаторів) вона поїде на цілу ніч на дачу з
компаньйоном по бізнесу Пашою Паханом. Про це знають усі. І Пашуньчина
жінка – теж. І Мирославин чоловік знає. Але тепер таке, вибачайте,
блядство заведене серед крутих. Якимось свинським чи свингаразьким
сексом називається. Тепер вони ним займаються групами. Але часом
Мирослава, щоб зняти напряг у відсутності чоловіка, кличе Пашуню
самого... Жах! Світ перевернувся! Але жаль дитини. І ноги болять
вертатися на другий поверх.
– Алінко! – кричу. – Алінко! Збирайся та ходи до баби!
На балконі майже в чім мати народила виникає Алінка і каже так, що чути на третій вулиці:
– Да ну тєбя! Нє хачу твоєво лоха відєть – он мєня за калєнкі хватаєт.
Ліпше б мені було крізь землю провалитися, ніж таке почути
від дитини! А щоб тебе, сволоцюго, Каліґуло проклятий, та калікою
зробило! Хочу бігти, та як приросла до землі. Здається, весь мир
зглядається та пальцями на мене тиче... Господи, що це робиться?! Мої
тато з мамою вік звікували, як люди, як християни, а я... до чого я
опустилася? А діти мої?!.
Іду додому як обпльована. Нічого не хочеться. Світа білого
не бачу, не те що людей. Оце-то так! Пригріла змію на грудях! Мало йому
студенток культосвітнього... Він ще й до дитини лапи тягне! Ну що це за
доля клята? Що за біда: покидьок на покидькові. Кінець світа, чи що?! А
може, Алінка вигадує? Вони такі нині кручені, непевні якісь,
понадивляються того кіна гидкого по телевізору про всіляких виродків та й
брешуть?.. Боже, що за время люте, вже й крівці власній не ймеш віри?!
Ой, Содом і Гоморра... Ой, горе-горечко...
– Куда лєзєш, дура старая! – Господи, стою перед
самісіньким капотом. Ще мить – і було б по всьому. Дивно, як він
загальмував, отой, що зараз буде мене бити. Але він, матюкаючись,
кричить: – Прахаді! Слишішь, мать твою, прахаді!
І я проходжу і переходжу на той бік вулиці. На ватних
ногах. І сідаю просто на тротуарі. Ніхто до мене не підходить, обминають
і далі спішать, видно, думають, що баба п’яна. Тепер, аби тобі як було
погано, не підійдуть. Здихай на вулиці. І здихають. Але мені ще, певно,
жити і жити. Тож встаю і йду далі. Знайомою до болю вулицею Шевченка.
Тут колись я жила. З Григором. Тут народилися мої хлопчики – Ігорьок і
Ромчик. На цім балконі сушились їхні пелюшки і повзуночки. Тепер висять
чужі сподні. Ігорьок виїхав у Бельгію. Спочатку на заробітки, портовим
вантажником, а потім прижився, знайшов собі жіночку, правда, старшу за
себе, руду, аж кислу, але маєтну. І живе. Дитинку вже прижили. Часом
приїздить в гості. Мене кличе. Але – не їду. Рада, що йому там
нормально. Не зле, не добре, а нормально. Добре, що хоч Ігорьок не
вдався в тата-алкоголіка... А от Ромчик... Де воно, біднятко, зараз?
Десь, певно, спить в дим п’яне або банячить із своїм татом-пияком. Часом
я собі думаю, що неправа була, коли дозволяла після розлучення хлопцям
спілкуватися з Григором. Послухалась, ідіотка, вчителів, оту класну
керівничку, ту стару більшовичку, що вчила мене, як синів виховувати та з
чоловіком жити. Тільки згодом я довідалась, що сама вона все життя
прожила солом’яною вдовою, і дочки в неї розлучені, і внуки непутящі. А
інших вчила, як жити! От я й послухалась, дурепа!
|