» Меню сайта

» Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 4020

» Статистика

Онлайн всего: 5
Гостей: 5
Пользователей: 0

» Форма входа

Главная » 2011 » Октябрь » 30 »
17:37
Гаспид і Маргарита


Віртуальний роман



НАРОД



В О Н И знову прийшли. Ті самі, що й учора і позавчора. І три, і чотири роки тому назад. Ті самі, хіба що ще більше вихудлі, виморені, неначе вимочені у воді. Одна шкіра та кості. Замість очей – налиті ненавистю темні впадини. Беззубі, розтерзані криком чорні роти... Вони насувались. Як морок, як Божа кара – лавиною. Сунули від озера, змітаючи дорогою білосніжні вілли, казкові дачі-замки, прикрашені середньовічними бійницями... Вони наближались усе ближче і ближче, невблаганні, як стихія, і, як стихія, безумні.

От уже впала і захрустіла під їхніми ногами, мов шкаралупа яйця, броньована брама. От уже їхні перекошені люттю обличчя поповзли, як зелені мухи, по тонованому склі веранди... Страшні людські тіні, що, здається, виповзли з давно забутих більшовицьких братських могильників, фашистських газових камер, жахітливих утроб усіх геноцидів.

З гучним дзвоном і тріском розлітаються бризками шиби, і людська хвиля, як смердюча каналізаційна вода, валом валить через пороги, заливаючи брудом лискучий паркет, пухнасті смарагдово-вишневі килими. Озвіріла повінь піднімається все вище і вище сходами, ламаючи ажурні, різьблені найкращими гуцульськими майстрами, поруччя. Ще мить – і цей смердючий людський паводок, від якого за кілометр тхне гниллю, тваринною злобою, захлисне другий поверх, Кирилів кабінет, спальню, дитячу! Боже мій, Боже мій, там же ж дитина... Дариночка... Де ти, Кири...?! Клич! Клич міліцію... Охорону... Де ж та, в біса, охорона?! Охххррр...

Безумний жах перехопив, лещатами стиснув горлянку, ще трохи, і я задихнуся давким передсмертним хрипом... Боже, спаси... Але крижана, поросла густою шорсткою шерстю лапа ще міцніше чавить крихку дихавку, а лукавий, єхидний смішок колючими остючками набивається у вуха, лоскоче мозок... Очі от-от вилізуть з орбіт... Смішок наростає, переростає в огидний ляскіт... Чорний, бридкий писок скаче м’ячиком перед самим носом... Чорррт забирай! Відпусти, сучий сину... "Отак би й давно!” – знущається пекельна личина, але шорстка лапа розтискається, відпускаючи горло, і я катапультую з ліжка.

Кири!.. Але Кирила немає. Тільки розпатлана зеленовида жінка з божевільними від жаху очима біжить поряд зі мною до дверей. Нічна сорочка мішком висить на її брезклому тлустому тілі... Чорт забирай, в о н и вже тут! Ця жінка, ця страшна розпатлана відьма, чого їй треба, цій безумній? Кири... Кири-лееее!..

Двері – навстіж. На порозі – Кирило: чупер – дибом, борода – сторч, краватка теліпається на плечі, як... петля! Петля... Нелюди! Що вони з тобою зробили, Кириле?!

Ридаючи, кидаюсь, мов дівка, Кирилові на шию. Але він, осатаніло відштовхнувши мене, кричить, бризкаючи слиною:

– І-ді-о-тка! Ти вже дістала мене своєю маячнею! Тобі, твою мать, лікуватися треба! І то негайно! В дурці!

Кирилова лють, мов крижана вода, приводить мене до тями. У золочених дзеркалах спальні зніченою юрбою збожеволілих від жаху жінок застигло моє розмножене віддзеркалення. І тут до мене доходить: сто чортів, знову цей сон! Знову цей сон... Але слава Богу, що це був тільки с о н... Я полегшено зітхаю, кладу руку на серце, готове вискочити з грудей, і винувато витискаю із себе майже по складах:

– Про-бач... цей сон... цей жах-ли...

На чоловікові лиця нема. Знаю, що це значить, хочу стриматися, змовчати, перепросити, але... не годна. Бридка мармиза пекельного Гаспида вже зависла, як павук на ниточці, під різьбленим сволоком еркера. Я ще хапаю ротом повітря, нутро моє вже клекотить, як чан із розпеченою смолою, досадою на саму себе, злістю на цілий світ, і не-на-виссс–тю, не-на-ви-стю до цього розпатланого виродка з петлею на шиї... Ненависть скручує мене, як перевесло, аж хребет тріщить, і від болю я хриплю низьким, не своїм голосом:

– Ти... жжживолупе... це – не со-о-н! Не може одне і те ж снитися роками... Це – попередження...

Бридка гаспидська мармиза чорним німбом осідлала Кирилову голову і аж заходиться дрібненьким остючковим сміхом. Поволі Кирило теж починає сатаніти. Голос його зривається, і він верещить, мов базарна перекупка:

– Яке ще попередження, вар’ятко?! Яке ще по-пе-ред-же-ння?..

– Кири.., ВОНИ вже йдуть! І не сьогодні-завтра ВОНИ прийдуть і сюди і візьмуть нас на вила... Кириле, прокинься, бо спиш ти, а не я. Оглянься, що діється... Народ озвірів. Це попередження, знак...

Я хочу сказати: "Боже провидіння”, але слова стають колом у горлі, і страшний біль знову перекошує мене, як розсохлу віконну раму.

Сіра Кирилова борода трясеться, зуби цокотять:

– Ти права. Це... це – по-по-передження, що тебе давно треба було спровадити в психарню, ще сім років тому!







СІМ’Я



Від цих слів, від задавненої образи я втрачаю рештки самовладання. Лють закипає, бурлить в мені, як магма:

– Ах ти ж мерзотник! Ах ти ж гад повзучий! Он чого ти хочеш: в "дурку” мене! А може, в монастир?! Як відпровадив свою законну, але, на жаль, підстаркувату жону твій поплічник парламентський Петько Кряк? Щоб не заважала з молодими масажистками!.. І це – за моє добро?! За те, що я, я тебе ось цими руками зробила... З лайна кулю виліпила! Тебе ж ніхто ні за що ніколи не мав! Я, я тебе в політику привела! І депутатом зробила – теж я. І це всі знають. Всі!

Мене аж трясе від бажання спопелити словами це вічно непричесане створіння... І тоді, коли я вергаю на його голову розпечене каміння зневажливих, нищівних звинувачень, Кирило несподівано заспокоюється. Лице його зливається з бридкою мармизою пекельного Гаспида, єхидна усмішечка розтинає щілинкою зарослу фізіономію, крізь яку сиплеться сухе сичання:

– Сссука... Зззате тебе вже ма-а-ли! Ото мали – кому не лінь було... А я, дурень, підібрав... Ссстріпав, як сстолочену підссстилку, відмив, шлюбною жінкою зробив таке сссобі просссти Господи...

Від такої чорної брехні мені перехоплює подих, а гаспидська мармиза аж розсипається підленьким сміхом, і від тих чортячих веселощів лайка пре з мене, як чорна кров горлом:

– Ах ти ж невдячна тварюко! Хто кого підібрав?! А ти забув, як по вокзалах спав?! Як заробляв вечерю у самотніх столичних курвів? Жиґоло! Сутенер! Сибарит! Тоді ти торгував своїм... обмилком, тепер – совістю!

Єхидна усмішечка злущується з Кирилового писка разом зі здивованою гаспидською мармизою, як штукатурка зі старої повії. Він ошаліло смикає краватку – погана ознака. І юрба розпатланих жінок у дзеркалах запопадливо хапає по китайській вазі і стає в позу метальника ядра. Осліплий від люті Кирило шкірою відчуває небезпеку, але ненависть ніби пришпилила його до порога.

– Ні, ти не просто хвора! Ти – підла! Це я совість продаю? А ти – непорочна! А чи не твоя ненажерливість змушує мене кривити душею? Чи не тому я душу чортові продав, щоб ти, хвойдо світова, жила в шикарній квартирі, мала дачу, машину, смажила свій товстий зад на дорогих курортах? Щоб мала своє видавництво, газети, підприємства! Думаєш, не знаю, що навіть цю дачу ти змусила мене збудувати отут, щоб бути ближче до свого колишнього х...? Він викинув тебе, як ганчірку, а ти... що ти хочеш йому довести? Що знайшовся йолоп, який тебе, сучку, зробив порядною жінкою?!.

– На себе подивись! Думаєш, мені невідомо, як ви... обранці народні... паритесь по саунах з доларовими повіями?!

– Защепи свою брудну пельку, істеричко: дитина слухає!

Кирило люто затягує на шиї вузол краватки і кидається сходами униз. Краєм ока помічаю у дверях дитячої перелякане личко Даруні. Але злість затьмарює розум, і я щосили жбурляю услід чоловікові дорогу посудину. Пречудова порцелянова ваза тонкої ручної роботи, подарована китайським послом, розлітається з божественним дзвоном хмаркою барвистих метеликів перед самим Кириловим носом.







КИРИЛО



Кирило нагло сахається і, затуливши долонями рожеве безволосе тім’ячко, дріботить лискучим паркетом передпокою, як переляканий щур. Ні, радше, карлик! Із висоти другого поверху Кирило здається коротконогим горбатим карликом, увінчаним величезною сивою головою. Карлик навіжено б’ється у двері, вискакує на терасу, далі – на залите вранішнім сонцем подвір’я.

– Карлик Кирик – он ти хто, покидьку! – кричу услід і заливаюся дурнуватим реготом, як циган сироваткою.

Знаю: за мить ранкову тишу розірве на клапті ревище двигуна, і новісінький вороний "мерс” понесе цього покидька у чорторию блуду. Але мені байдуже. Як мені все остогидло! І як хочеться – до судоми у щелепах – отак з усього розмаху кинутися сторч головою у пухнасту смарагдово-вишневу клумбу килима або просто в лискучий лід паркету, всипаного райдужними скалками китайської порцеляни. Врізатись і – все. Як врізалась у клумбу чорнобривців зі свого десятого поверху бідолашна Ярка – моя університетська товаришка... Але – чорта з два!!!

Пекельна гаспидська мармиза, натішившись черговою "битвою під Ватерлоо”, як укопана завмерла у дверях кімнати для прислуги. І коли я вже була готова швиргонути в неї індіанським томагавком, привезеним Кирилом із чергової поїздки до Латинської Америки, чи гетьманською булавою, чи ще якоюсь алебардою сувенірною, якими завішані всі стіни дачі, дідько півкнув переляканим голосом причинного Кібчика:

– Ви мене кликали, пані?







ІДЕЯ



Причинний Кібчик тремтів при одвірку, як осиковий лист на вітрі, такий самий сіренький, від сивої стриженої під їжака головешки до безбарвних старих кросівок, і такий самий дрібний і незахищений перед убивчим позирком розпаленої сваркою Хазяйки, яку він водночас боготворив і боявся, як вогню. Три роки тому Кібчика, тоді ще безпробудного п’яничку, до офісу Міжнародної ліги "Народна ідея” прибила біда і надія знайти хоч якусь роботу. Вийшовши з чергового запою голим, як гордий степовий сокіл, нещасний Кібчик виявився за бортом сімейного життя і без копійки в кишені. До болю у шлунку хотілося їсти і стати людиною. Назва контори, витиснута золотом на голубому тлі і прибита справа біля входу, сподобалася безнадійно безідейному Кібчику. Алкогольна душа його стрепенулась і затужила за чимось високим і патріотичним. Окрилений неждано цією світлою тугою, Кібчик переступив поріг і опинився в темнуватому холі, заставленому столами і стелажами з книгами. Через ці книги і старого вусатого і тим дуже схожого на козака консьєржа, який перепинив йому дорогу, Кібчик зразу заповажав "Народну ідею”. Суворий і неприступний козак-консьєрж, дізнавшись про причину Кібчикового візиту, пом’якшав, сказавши, що Хазяїна нема на роботі, але й не треба його, бо вирішує все Хазяйка, яка сидить у кабінеті на другому поверсі, по сходах угору.

На відміну від "Народної ідеї”, її Хазяйка не дуже сподобалась Кібчику. "Відьма, як пить дать, відьма, ще й до того крепко зла”, – думав, плутано пояснюючи жовтоокій, як змія, жінці невизначеного віку, чого він сюди забрів. Витягнувши, мов на допиті, з охлялого Кібчика всі зізнання про його нехитре життя-буття, жінка сказала, що бере його на роботу помічником завгоспа, але поки що з іспитовим строком, отож робити і жити він буде на дачі. Звісно, жити скромно і тихо. Не пити і не лінуватися. А не дай Боже що... І так промовисто подивилася на Кібчика, що спаралізувала його своїм жовтим зміїним поглядом навіки.

Назавтра бездомного Кібчика відвезли старенькою "газелькою” "Народної ідеї” в краї, про які він чув краєм вуха, але ніколи не бачив, бо туди таких бомжів, як бездомний Кібчик, не пускала охорона при шлагбаумі. Бідному Кібчикові спочатку здалося, що він спить або вже в раю: така розкіш і порядок панували в дачному містечку. Йому, змужнілому в трущобах Борщагівки потомственому пролетаріату, здавалося, що рай тим-то й рай, що там усі живуть по одному у казкових персональних дачах-теремах, у яких десять кімнат і в кожній по здоровенному білому холодильнику, напханому всякою смакотою, у тім числі – на три чверті горілкою.





РАЙ



Але в тому раю, куди привезли голодного Кібчика, призначеної йому персональної дачі ще не було. Її тільки будували. Дуже спішно, навіть поночі, при світлі ліхтаря, і дуже завзяті хлопці, видно, палкі патріоти, і, видно, гуцули, бо розмовляли лиш українською мовою і співали, повечерявши, таких пісень, яких російськомовний житель столичної околиці Кібчик ніколи не чув. Але холодильник, який Хазяйка раз на тиждень напихала продуктами для робітників, був. У гаражі. І хоч Кібчик до нього не мав персонального доступу, оскільки не був начальником, а лиш "підсобачником” у гуцулів, тобто підсобним робочим, однак не бідував. Їв з горянами кулешу з одного котла, спав разом з ними покотом у гаражі, слухав їхні патріотичні бесіди, підспівував і переймався народною ідеєю. Коли ж гуцули, добудувавши дачу, від’їхали у свої гори, подзенькуючи символічними копійками у святкових тайстрах, але щасливі, що прислужилися народній ідеї, вирізьбивши для її Провідника затишну хатинку-колибу, Кібчик готовий був умерти не лиш за ідею, а й за своїх нових хазяїв. Тож скоро він перетворився на вірного і пильного сторожового пса, покоївку, садівника, вантажника, головного спеца у справах шашличних, сантехніка, а головне – на святого Петра, в якого ключі від брами до раю. Точніше, до воріт, які гуцули теж хотіли робити сосновими-смерековими, різьбленими та з дашком, як у їхній Гуцулії, але Хазяйка не піддалася на вмовляння, забоялася, що "підпалять, гади”, і замовила у патріотичних ковалів заводу "Запоріжсталь” броньовану браму, глуху, без національних орнаментів, зате надійну і з трьома замками.

Ключі від брами Кібчик носив на поясі при боці, подзенькуючи ними з великою гордістю. Через ті ключі Кібчик споважнів, обріс самоповагою і сальцем. Навіть ходив помістям не так, як колись, пролетаріатом, вічно згорбленим і "під мухою”, а – розправивши плечі та випнувши живіт. Але, звісно, як нікого не було поблизу. Коли ж Кібчикова душечка вчувала за верству безшумний хід хазяйчиної "хонди”, то миттю забивалася в п’яти, тягнучи за собою у штиблети і скарлюченого, тремтячого Кібчика.





ХАЗЯЙКА



...Хазяйка дивилася на тремтячого Кібчика, мов кібець на курча. Згори вниз. Останнім часом Кібчик її дратував. Останнім часом її пильне око в цій безсловесній покірній тварині завважило... внутрішній спротив. І то – кому?! Їй, його рятівниці. Тій, що на свій страх і ризик прихистила його, дала шмат хліба і до хліба, дах над головою! Її не проведеш. Вона чітко бачила, як на її різкий окрик зігнута вутла спина наймита конвульсивно вирівнювалась, як від удару, і в полохких пташиних очах зблискували вовчі вогники. І цей покидьок її ненавидить! І цей... Заздрить, певно, пияцька морда, на її статки, на її становище... І підленько-тихенько втішається-насміхається над їхніми з Кирилом скандалами, ще й підслуховує, черва болотна... Спостерігає за нею, вистежує... Знає її всі секрети, чекає, щоб вирватися на свободу і рознести сморід по всій околиці... Підлий раб!

І це ж треба, щоб вона, та, що теж горло дерла за демократію і свободу, на десятому році цієї демократії і свободи, нарешті зрозуміла, що все це – бридня, бо ніякої рівності не може бути, бо один народжується паном, а другий – наймитом, і не пан робить наймита наймитом, а навпаки, наймит пана – паном.

Яка рівність?! Рівні тільки дурні, яким не вистачає розуму вирватися з рівних уперед. А мудрі – кожен сам по собі вищий і ще вищий. Зрівнює – бідність. Багатство – вивищує. Робить недосяжним для плебсу... ось для таких кібчиків, запрограмованих природою на роль рабів, прислуги, черні! Та ти йому хоч сто демократій дай, тисячу свобод, посади за один стіл із самим... президентом Америки, а воно – раб рабом.

– Ви мене кликали, пані? – перепитує переляканий раб на прізвисько Кібчик розпалену сімейним скандалом Хазяйку, що дивиться на нього з-за балюстради другого поверху, як тигриця з відчиненої клітки, з такою ненавистю, ніби от-от стрибне!

Хазяйка й справді аж гине зігнати злість на мимовільному свідкові її постійних принижень... методичного знищення її... як жінки, врешті, як людини – саме так! – підлим Кириком! Лють бухкотить у ній, як смола кипляча, як запечена кров, але стримує підсвідомий страх... убити Кібчика, і вона, зціпивши зуби, натискає на гальма, з такою силою, що зуби кришаться й іскри з очей сипляться.

"Господи, нащо мені таке горе?” – волає до Неба затюканий раб на прізвисько Кібчик і чує, як чиясь волохата лапа стискає йому горлянку.





БАБА АРЕХТА



– Зззамовкни... тварь дрожащая! Холоп! Смерд! – зневажливо цідить жовч Хазяйка, спускаючись царствено сходами. Під склепінням черепа відлунює ударами батога наука баби Арехти:

"Не хочеш бути наймитом – будь паном! будь паном! будь паном!..”

Цілющі, як гірське повітря, спогади напливають хвилями, заспокоюють роз’ятрену душу, відвертають думки від... огидної реальності. Хазяйка згадує, як у п’ятирічному віці відвезли її батьки, яким було по молодості літ не до неї, у глухе пригірське село до баби по татові і забули до повноліття. Пригадує, як, побачивши вперше внучку, баба Арехта довго вдивлялася в неї жовтими недобрими очима, а далі спитала:

– Кум те кяме?

– Мамо, вона не знає ні по-волоськи, ні по-ромському, – сказав бабі тато. – Говори з нею як усі. А звати її – Людмила.

Коли тато з мамою поїхали у свій город, баба Арехта сказала по-людськи:

– Що за ім’я таке – Людмила? На сім світі сам собі не милий, не те що людям… Проте… звися собі як хочеш, а для баби Арехти будеш Маргариткою. Є така дрібонька квіточка із золотим очком… Росте вона на циганських толоках, о-о-он на тих горбах, за селом, де цигани табором стають…

При цих словах чорне, пооране зморшками бабине лице на мить посвітліло, ніби на нього впали відсвіти вогню, що гуготів у печі, і знову потемніло. За все їхнє спільне життя бабине лице ясніло тільки тричі: вдруге, коли стара Арехта вела Маргаритку до Князя, і втретє – в останню свою ніч...

Хазяйка зітхає, задумливо і безцільно тиняючись широкою вітальнею, як колись циганськими толоками...

Придумане бабою ім’я дівчинці сподобалось. Мар-га-рит-ка... Марга-ритка... Дівчинка повторювала і повторювала чудне слово, перекочуючи в роті дзвінкі склади, мов солодкі камінчики "лампас’є”, що їх баба купувала їй часто в лавці, яку теж називала незвично й страшнувато – склепом. Але іноді від її нового імені в роті ставало солоно, як після вирваного зуба. Дівчинка спльовувала на долоньку червону слину, відчуваючи спиною холодний протяг, ніби з підземелля. Здавалося, нове ім’я відчиняло перед нею браму до чогось незвіданого, грізно-таємничого, перед яким вона ставала чужа сама собі, зовсім іншою дівчинкою, не схожою на ту, що звалася Людця.

З переляку дівчинка бігла за село шукати золотооку біло-рожеву квіточку, що всипала кожної весни дрібним цвітом зелені толоки. Коли ж на толоках осідали табором цигани, баба зачиняла її в хаті й не підпускала до циганських каруц, як називала їхні вози із шатрами, і на гарматний постріл. Людця бабу слухала, бо дуже боялася. А Маргаритка – не слухала і не боялася бабиного крутого норову, важкої руки, відлюдькуватості. Усе село бабу боялося, а Маргаритка – ні. Відчувала, що баба Арехта її любить, усе прощає, крім цікавості до циган. Отож, видершись на черешню, здалеку спостерігала вільне життя цих диких людей просто неба, ловила спрагло ніздрями солодкий дим багать, вухами – гортанні голоси, мріючи до сліз про барвисту рясну спідницю, в яких збивали пил селом молоді циганки.

Поволі баба з Маргариткою стали забувати про Людцю, доки зовсім не забули. І ніколи більше про неї не згадували. Тепер, коли вони йшли вулицею, велика й маленька, обидві чорні, похмурі, від їхніх зірких жовтих очей всі кидалися врозтіч, а ті, хто не встигав заховатися за тином чи рогом хати, застигали з привітно-переляканою усмішечкою на фацах (писках – по-місцевому).

Боялося бабу село, але, коли яка біда – до неї бігло, озираючись встидливо навсібіч, із вузликами круп, ворочками будзу чи бринзи, горнятком молока чи шматком вудженини.

І все тому, що баба зналася на приворотах, відворотах, вроках і пристрітах, викачувала яйцем перепуд-переляк, відвертала хвороби, кидала на картах, наворожувала судьбу.

Взимку Маргаритка стежила за тим бабиним відьмуванням з печі, з-за комина, а з настанням тепла – з-за гори подушок та перин на широкому ліжку, якими на ніч вони з бабою вимощували собі лігво просто на чорній, як битий шлях, дощатій долівці. Там, за тими зачовганими подушками, Маргаритка зрозуміла дрібним своїм розумом, що люди – слабкі, тупі і беззахисні. Вони, як діти, бояться всього (крім Бога): судьби, завтрашнього дня, злих людей, поганих очей, життя і смерті. Хочуть знати, що з ними буде, і бояться цього знаття. А найбільше вони бояться тих, від кого нібито залежить їхня доля.

Хазяйка згадує про Кібчика. Нещасний, ніби приклеївся до одвірка: боїться ворухнутися, зруйнувати свою долю... раб... точніше – народжений рабом.









ТАЄМНИЦЯ



Хазяйка добрішає до Кібчика, як до приреченого на каліцтво, бо й справді, проти долі не попреш. Вона теж росла у злиднях, в глухому селі коло, здавалося б, темної, вдурілої від мракобісся, старої відьми, а стала – культурною самодостатньою особистістю, більше того – сильною і мудрою!

Ще б пак! Якраз у закуреній селянській хаті їй, безвинній дитині, відкрилося знання всіх тиранів і узурпаторів: людина – істота примітивна, легковірна, безвільна. Її можна тримати, як козу на цуґундері (по-простому – на мотузку), "доїти”, поганяти і всіляко користати собі на втіху. А крім того, скоро дівчинка взнала всі секрети сільського дорослого життя-буття: хто до кого ходить, з ким хто спить, хто кого любить. Але найдужче її дивувало те, що причиною всіх людських трагедій і комедій були не якісь там казкові богатирі чи недосяжні красені-лицарі, а прості, як правда, неохайні, часто п’яні сільські вуйки і парубки, які, певно, і вмираючи, не здогадувались, скільки з’їли на своєму віку бабиного приворотного зілля, чарівних настоянок та порошків із сушених жаб, котячих кісток, паленого пір’я, власного лайна і ще казна-якої чортівні!.. Часом "малу циганичку”, як її поза очі обзивало село, від одного погляду на якогось хлопа проймав такий сміх, що той з дива не знав, у який бік кігті дерти.

Маргаритка швидко засвоїла всі рецепти та освоїла технології приготування чарів, на льоту ловила молитви та замовляння. Наблизившись до таємниці, дівчинка перестала її боятися, ба часто навіть розважалася, додаючи в пійло чи порошок таємно від баби дрібку кізяка чи курячка... І з задоволенням уявляла собі, як те все поїдає з борщем якийсь зашмуляний, вічно п’яний їздовий чи тракторист. Згодом, дівчуром, зловтішалася, перевіряючи ефективність тих відьомських бовтанок на прищавих однокласниках, котрі, хоч і боялися баби Арехти, як вогню, за її онукою ходили лошачими табунами.

Бабу називали в селі циганкою, казали, що дід привів її з табору, але сама вона про це мовчала, а коли в селі з’являлися цигани, не пускала їх на поріг, сичала до них незрозумілими чужими словами, від яких заброди тікали, мов ошпарені.

Баба панувала над селом чорною зловісною хмарою, і Маргаритці це починало подобатись. Усе більше прихилялася вона своєю неприголубленою напівсирітською душею до баби, з цікавістю зазираючи в руки та очі, жовтий віск яких теплів-теплів, аж доки не засвітився до онуки таємничим циганським сонцем. А однієї ночі, коли наставав молоденький місяць, баба Арехта розбудила Маргаритку і, світячи з темряви жовтими вовчими очима, спитала:

– Хочеш панувати?

Жоден м’яз не сіпнувся на блідому личку дитини. Тільки жовті очі зблиснули по-вовчи хижо, і з глухої солоної темряви крові пролунало гортанне: "г-ххочу!”







ГАСПИД



Баба поклала їй в долоньку холодну, завбільшки зі сливку-дичку кульку і сказала:

– Маєш курячий зносок. Мус виносити його під пахвов шість тижнів, день і ніч, секунда в секунду. Виносиш, будеш Ґаздиня все життя, будеш панувати до смерти. А розчавиш, то й тебе життя розчавить, гейби сей зносок. Ади, вважай, дівче, що меш чинити...

Шість тижнів носила Маргаритка ліву руку на перев’язі. Не стрибала, на толоці не гралася, ходила лиш оборою та городом, оповита, як темною хмаркою, зловісною таємницею. Таємниця робила її дорослою, не по роках розумною, а тому і злою… Маргаритка знала, що тепер їй буде нецікаво бавитися з дітьми. Вона матиме свою – таємничу забавку: вона буде вчитися панувати.

Якось серед ночі дівчинка прокинулася від страшного болю в серці, здавалося, хтось його вирізав, виколупував, виривав із грудей. А далі все її тіло почало корчитися, страшна сила розривала живіт, розпирала задок. Вона закричала, забила руками, шукаючи виходу з тісної безпросвітної темені болю. І наразі просто перед собою побачила вовчі вогники, і лагідний бабин голос проворкотів:

– Не плач... не бійся... така радість... він вилупився... тепер баба може вмирати – її чічка Маргаритка має хранителя-хоронителя, має заступника... На, візьми його...

І, присвічуючи очима, простягнула Маргаритці у жмені щось маленьке, волохате, схоже на павучка.

Дівчинка з острахом взяла павучка, відчуваючи, як виходить з її маленького тільця скажений біль, подивилась на нього і провалилась в нудотну темряву.

Три дні пролежала Маргаритка в гарячці, а павучок висів на ниточці біля сволока і розповідав їй різними людськими голосами усілякі небилиці... Ну чисто радіо! З хвороби Маргаритка вийшла іншою. Ніби її підмінили. Вона більше не волоклася хвостом за бабою, вчепившись у її рясну спідницю та похмуро зиркаючи навсібіч. Тепер Маргаритка ходила горда та незалежна, як старша дівка, зиркаючи зневажливо на дітей та не до речі регочучи та приказуючи щось, а то враз зривалася і з вереском бігла в гори, гейби за нею гналися. Люди, чуючи, як дитина розмовляє сама із собою, лише скрушно зітхали. А дітваки почали побоюватися Людці-циганки, як вони й досі її називали, бо запримітили, що варто лиш їй з’явитися поблизу, як творилося щось несусвітне: або вівці зачинали ґзитися-казитися та кидатися врозтіч, або пастушків якась сила невидима то в урвище штовхала, то насипала їм за ковнір кусючих мурахів, то садовила новими споднями просто на гарячий коров’ячий плєцок...

Тим часом вдоволена циганичка, зловтішно регочучи, зникала у лісі, як щезник, і несподівано з’являлася аж на тому боці Черемоша. Найсміливіші кілька разів збиралися відомстити відьмачці, але щоразу затія закінчувалася для них печально, як от: Цилька Штеф’юкового довелося всім селом здіймати зі старої смереки у зворі, Парасчиного Митра – в зимному Черемоші виловлювати, а Бовгарового Михайла вертати з міліцією аж через місяць і аж із Румунії, куди він невідомо як і чого забрів, перетнувши непомітно державний кордон.





ВЛАДА



...Раптом Кібчик перестає тремтіти при одвірку, мов осиковий лист, і каже зневажливо:

– Ой, над ким панувати?! Над тими кількома нещасними, які разом з тобою вдають, що вергають нагору народну ідею, а насправді – з ненавистю спостерігають, як ти зі своїм Кириком продаєте її, мов цигани крадених коней?

– Що-о-о? – сатаніє Хазяйка. – Ти, вилупку, недоноску паршивий, мерзо світова, ти ще смієш на мене пащеку відкривати? Я тебе виносила, виплодила, щоб ти мені служив вірою-правдою, а ти що робиш, покидьку?

Від цих звинувачень нещасний Кібчик полотніє, а нахабний Гаспид чорніє всім своїм і без того безпросвітним видом, і, затуливши лаписьком Кібчикові рота, щоб не перебивав, каже голосом Кирила в парламенті:

– Високодостойна пані, дозвольте відновити у вашій дівочій пам’яті всі свої скромні заслуги перед вами, невдячною, і вашою ще гіршою родиною. Може, почнемо з першого мільйона, який не без нашої з вами участі заробив ваш коханий чоловік, продавши в перший день свого побиту в кріслі голови екологічної парламентської комісії Чорнобильську зону під звалище європейських радіаційних покидьків, чи то пак... відходів? На відміну від вас, мені таки шкода було рідної багатостраждальної землі, як і вашої подружки, котра палко бажала відвернути біду, але замість того полетіла з балкона стрімголов просто у клумбу з чорнобривцями. Але я, на жаль, не міг не виконати ваш наказ, оскільки я – не що інше, як ваш виплодок, раб ваш, якого ви зробили ще й приватним кілером.

А щодо того нещасного правдоборця Загуменного, який на засіданні Благочинної ради Ліги "Народна ідея” посмів (подумати тільки, яке нахабство!) привселюдно засумніватись у вашій громадянській порядності, себто запитати вас, в які піски йдуть бюджетні гроші, виділені на розвій святої ідеї, то я над ним ридма ридав. Повірте, рука не піднімалася штовхати його під трамвай, а ще більше – висмикнути з крапельниці ту тоню-ю-юсіннь-ку прозору трубочку… А скільки я намучився з тим неповоротким "КАМАЗом”, щоб його розвернути посеред траси якраз в той час, коли нею проїжджав опонент вашого чоловіка на минулих виборах?

– Гаспиде триклятий, анцифире підлий, защепи пельку! Щоб ти провалився в тартарари! Щоб ти в пеклі своєму на вугіль зотлів, ліпше б я тебе була розчавила ще в курячому зноску, недоноску поганий… я через тебе душу запропастила, чого тобі ще треба?!

Переляканий Кібчик хоче втекти, але гаспидська мармиза не пускає його і, ніби дражнячи Хазяйку, починає знову мотляти наймитом, як вітер кущем на белебні, перекривлюючи:

– Чого тобі треба, чого тобі треба? Чого – чого?.. – і наразі, викинувши за двері нещасного Кібчика, строго каже: – Не придурюйся, Маргарито. Сама знаєш, чого! Її!

І тицяє кігтем кудись під стелю.






Категория: 47 | Просмотров: 338 | Добавил: admin | Теги: Гаспид і Маргарита, Галина Тимофіївна Тарасюк
» Поиск

» Календарь
«  Октябрь 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31

» Архив записей

» Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz

  • » Поиск


    Copyright MyCorp © 2017
    Сделать бесплатный сайт с uCoz