***
Із двору виїхали, коли на містечко впали густі бузкові сутінки. Вулиці
були безлюдні, ще темні. От-от мали спалахнути ліхтарі. Синя,
підтоптана, як і її ґаздиня, "дачія”, легко злившись із сутінками,
набрала швидкість і вилетіла з центральної вулиці райцентру на трасу, що
вела до міста.
Жінки мовчали, хоч Віорелії хотілося бодай щось сказати, аби
розрядити напругу. Ну хоча б похвалити Жоржетту за те, що так хвацько
водить машину, чи застерегти, щоб їхала повільніше, а то ще чого
доброго… Зараз ніхто, надто крута базарна молодь, не дотримується
правил. Женуть, як подурілі, навіть на червоне світло. Але слова колом
стояли в горлі, зцементовані образою на Тодоріку і на цілий білий світ. І
Віорелія лиш слину ковтала, смішно витягуючи шию, мов курка, що
вдавилась кукурудзинкою.
Голосне кавкання Віорелії і це її куряче шарпання шиєю дратували
Жоржетту, але вона мусила, мусила все стерпіти ради благородної мети. І
дівчина міцніше стискала кермо, заціплювала зуби і дивилася вперед, щоб
лиш бачити дорогу, дорогу, дорогу, і більше нічого, крім дороги, що
наближала їх до міста.
За якусь годину вони добрались до околиці обласного центру, якраз в
тому районі, де розбудували місцеві "круті” своє власне "царське село”.
Віорелія давно не була в місті, тож із цікавістю обзирала залиті світлом
потужних ліхтарів дивоглядні вілли, розфарбовані в різні кольори,
вибудувані за такими фантастичними проектами, що ні в казці сказати, ні
пером описати. "Не те що мій похмурий, як танк, дім”, – подумала.
Жоржетта викрутила різко кермо, і машина звернула вліво, і в’їхала в
ледь помітний проїзд у посадці, що відділяла "село” від траси, і
поїхала вулицею в глибину масиву. Зупинилися в тіні мурованої огорожі,
за якою височів рожевий, як мрія Попелюшки, палац із колонами, баштами і
башточками, сяючий, мов ялинкова іграшка.
– Це той палац, який він... – Віорелії здалось, що в Жоржетти від
гніву перехопило подих, – подарував своїй коханці, Сніжані, так її
звати, в той день, коли ця… народила йому сина. Ублюдка такого ж, як
він.
Лайливий тон покоївки покоробив Віорелію: – Жоржетто, зважай
на слова, – зашипіла гнівно. – Як-не-як, а він…Тодор Йонович – мій
чоловік!
– Авжеж! Ваш і тільки ваш вірний чоловік! – зневажливо пхикнула
Жоржетта. – І зараз ми в цьому переконаємось! І за яким він кордоном,
побачимо... Ви таки справді або свята, або… Але мовчіть. Бо він вже їде,
ваш дорогий чоловічок. – Жоржетта перейшла на шепіт: – Він повертається
рівно о дванадцятій ночі, і вона, ця корова, його чекає, вибігає на
терасу, як принцеса з фільму: пусі-мусі, ах яка любов, яка любов-ф-ф!
І справді рівно опівночі від траси до воріт котеджу під’їхала машина
з приглушеними фарами і зупинилась, ніби для того, щоб Віорелія
впізнала і Тодорів джип, і чоловіка свого дорогого, який вийшов із
машини відчиняти ворота. Далі Віорелії стемніло в очах, і прийшла вона
до тями від того, що хтось її термосив:
– Дивіться, та дивіться ж! Он вона, королева, мать..., та он же, на терасі другого поверху!
Віоріка
дивилася на жінку на терасі другого поверху казкового рожевого палацу,
мов крізь рожевий туман. А коли в цей рожевий туман заплив її Тодоріка,
знову знепритомніла.
***
На другий день Віорелія Віорелівна
злягла. Жоржетта задзвонила секретарці Стефі і, прикривши мембрану
слухавки рукою, прогугнявила прохання нібито від сусідки Наді повідомити
про лихо її чоловіка, бо вся прислуга кудись порозбігалась, в домі
нікогісінько і нікому бідній Віоріці води подати і лікаря викликати.
Жоржетта ще кудись бігала, ще комусь дзвонила, а потому радісно
сповістила Віорелію, що є ще шанс, оскільки Тодор Йонович тільки-но
збирається записати будинок і всю іншу нерухомість на коханку і малого. І
заповіт він ще теж не склав... Так що є ще шанс. Але чекати не треба.
Треба кликати Тодора Йоновича. І вона ще раз зателефонувала Стефі і
гугнявила про нещасну Віоріку і кляту прислугу, що її покинула.
Віорелія Віорелівна вже не питала покоївку, звідки та все знає.
Навіть про заповіт. Те, що вона вчора побачила в рожевому теремі, зняло з
Жоржетти будь-які підозри. Тепер Віорелії Віорелівні навіть совісно
було перед покоївкою, що так довго не йняла тій віри. Що взагалі була
така сліпа... Але від страху залишитись під тином прозріла. О, тепер
вона прозріла! Аж самій страшно! Тепер її не здурити, не збити з пуття,
не звернути з дороги! Тепер вона знає, що мусить робити! Не задля себе,
ні... Задля своїх дітей! Бо вона – мати! І Бог бачить це, і простить
їй!..
І чим більше Віорелія переконувала себе у власній правоті, тим чорніше, лютіше ставало на душі, тим більше вона прагла помсти.
Увечері
приїхав Тодор Йонович. Він застав дружину на дивані у вітальні, хвору і
всіма покинуту, навіть Жоржеттою. Звістка, що Жоржетта повіялась
невідомо куди, втішила Тодора Йоновича. Він повеселів, подобрів і
вирішив залишитися на ніч.
Хоч насправді Тодор Йонович вирішив залишитися на ніч, аби вияснити,
що тут відбувається. Бо з недавніх пір, власне, з того дня як покинула
дім Міля, у звичному спокійному плинові їхніх із Ритою подружньо-дружніх
стосунків почалися перебої. Рита, спокійна, врівноважена, ніколи не
втручалась у його чоловіче життя. І він шанував її за цю просту жіночу
мудрість, якої бракувало багатьом, може, й кращим і пристрастнішим
жінкам. А тому й не розлучався з нею, кожен раз повертаючись у дім після
чергового захоплення, як побитий пес зализувати рани. Рита ніколи його
ні про ще не питала, нічого не підозрювала, була звично затишна, мов
тиха заводь. Він так і досі не збагнув, прикидалася дружина чи й справді
жила в якомусь іншому, власноруч стуленому, світі, до якого не долітали
плітки про його походеньки. Але хай би там що, та це їх обох
влаштовувало.
Одначе зараз... Кілька днів тому застав у сльозах Сніжану, молоду
свою дружину, з якою жив, як кажуть, на віру. Та ридала, що вже
збиралася в міліцію дзвонити, казала, що вранці зателефонувала якась
жінка і сказала, що її полюбовника старого, себто Тодора Йоновича, вбила
власна дружина, порізала на кавалки і закопала в городі, під калиною. І
тепер її, Сніжану, з малим виблядком діти Тодора виженуть із будинку і
викинуть на смітник.
А вчора гугнявий (певно, що змінений) жіночий голос перелякав Стефу,
повідомивши, що джип Тодора Йоновича злетів з моста через річку і
поплив до Чорного моря. Отож треба негайно повідомляти міліцію і
водолазів, щоб виловили його.
І от сьогодні нібито якась сусідка подзвонила, що Рита занедужала, лежить мало що не при смерті всіма забута.
Грізно
наказавши Сніжані і Стефі не вірити жіночим голосам, не повідомляти в
міліцію і не шукати його, Тодор Йонович поїхав до старої дружини. І
застав її справді хворою. Але, достеменно, з нервів. Чи, бува, не
тероризувала і її та невідома телефонна хуліганка? Тодор Йонович
збирався серйозно поговорити з Ритою про нову покоївку, хоч вже й
натякнув їй, що не подобається йому Мілина родичка, дуже вже вона
агресивна і терта, що ліпше було б Риті знайти собі в помічниці жінку
свого віку. Чомусь йому здавалося, що всі ті дзвінки телефонні про його
смерть, то робота Ритиної служниці і потерпав, чи нова покоївка ще не
встигла накоїти більшого лиха.
Але Рита сказала, що Жоржетта пішла від неї ще позавчора, і Тодор
Йонович не став затівати бесіду на тему прислуги. Та й по привітному,
хоч і кислому, виду дружини зрозумів, що Жоржетта ще не встигла
наколобродити. І добре, інакше йому довелося б виловлювати ту кляту
сучку (де вона тільки взялось на його голову?!) і затуляти рота, але
так, щоб їй ніколи не свербіло його розтулити. Він не любив аферисток і
шантажисток. Із такими пройдами хіба що в ліжку було цікаво. О, там вони
вже давали перцю! Але поза ліжком з ними було марудно. Все норовили
урвати чим побільше і ні перед чим не зупинялись.
Жоржетту він упізнав з першого погляду. І це було не вельми приємно:
в нього в хаті оселилося те скажене дівчисько, яке так подряпало йому
фацу14, що мусив місяць переховуватись від людей. От сучка! Але тепер,
коли він почув, що вона ще й непота Мілі!.. Ну, твою мать, в нього
кендюх опустився! Він уперше не знав, що робити з жінкою! Небезпечною,
агресивною, ще й родичкою Мілі... У цих курваріях дійсно не знаєш, де
тебе що чекає! Звісно, він міг покоївку вигнати вже, однак побоювався,
що вона відомстить йому, розповівши все дружині...
В пам’яті Тодора Йоновича знову промайнули дикі сцени в сауні.
Драгош, масажист, який постачав хлопцям його віку і становища
молоденьких сосок, цього разу явно перестарався. Дві тьолки, що припали
Тодору Йоновичу, білява й чорнява, виявились надто цнотливими. Видно,
тільки-но ступили на слизьку дорогу. Тож, освіжившись в басейні після
парної і чарки, тільки-но став розмотувати на дівках простирадла, як
чорна кинулась на нього, мов пантера, а білявка заплакала, щоб її додому
відпустили. Чорняву охоронці викинули просто у сніг в чім мама
народила. А біляву, заспокоївшись і хильнувши для бадьорості, він відвіз
додому, але до свого, новозбудованого на околиці обласного центру. А
коли виявив, що вона ще й цнотлива, на радощах (за останні років з
двадцять на його кавалєрці такого ще не було: чи то цих дівок псують ще в
колисці, чи вони родяться надщербленими?) залишив назавжди.
Вкусивши розкошів, сільське дівча прив’язалось до нього, безтямно
закохавшись... Після житейського бруду, ненависті, кровожерливості і
блуду йому було приємно повертатись до чистої наївної жінки-дитини, що
чимось нагадувала юну Віорелію. Вони були навіть трішки схожі, Сніжана і
Рита, обидві біляві, тихі і ласкаві. Як мати й дочка. І обидві глухі до
поговорів світу. І його це найбільше влаштовувало. Аж раптом ця чорна
бісиця-дракулиця! Вона буквально стала переслідувати його! Вривалася в
дім до Сніжани, каламутила тій душу... Він помічав зміни в настроях
коханки, але, заклопотаний, не надавав значення. Аж доки...
Він повернувся із закордонної поїздки на день раніше, ніж
запланував. Отож мав цілий день, аби спочити по марудних рахубах коло
молодої дружини, як він подумки почав називати коханку. А чому б ні?
Якось в одній, м’яко кажучи, нецензурній московській телепередачі почув
думку запрошеного на неї Жириновського, що для багатих людей не гріх
було б узаконити многожонство. А чого ж, подумав, як чоловік може і
хоче, то чому б ні? Тим більше що й жінки деякі, особливо юні й охочі до
дармівщини, не проти...
Та коли підійти серйозно, то що поганого в полігамії? Приміром,
іслам теж благословляє гареми. Тому в мусульманських країнах і порядку
більше, і жінки з дому не тікають по закордонах, як наші, і народ не
вимирає... Он їх скільки наплодилось! Вже Америку всю заполонили, і
Європу, і крізь наші кордони просочуються, як вода...
Тодор Йонович не мав нічого проти мусульман, вірніше, проти жінок:
він їх любив. Але ще більше любив порядок з ними. Однак, коли він
повернувся на день раніше до свого рожевого палацу, до свого молодого
таємного кохання, порядку там не було. На бережку його гордості –
невеличкого басейну (аж із Іспанії фахівця з діл басейнових привозив, як
колись пічника із села), що голубів латкою неба посеред юного саду,
розквасившись по шезлонгах, засмагали проти сонечка в чім мати народила
його цнотлива Сніжана і та бісиця чорна – Жоржетта, до всього ще й
хлебчучи, як коні, вино з його французько-італійської колекції. Дівки
були такі п’яні, що не завважили, як він у дім зайшов. Знай хлебтали
винце і несли таку нецензурщину, що навіть у бувалого в бувальцях
домнула Чепраги вуха моментально почали в’янути, як обірване листя на
сонці. Отут-то і заграла зелен-вином його оспала кров і розбудила у
втомленім мозку солодку мрію гаремну... А чом би й ні?! У власній
фортеці, за високою кам’яною стіною, подалі від чужого заздрісного ока
він міг собі дозволити розслабон. Тим паче, що дівки самі провокували...
Особливо ця, чорна дракулиця... чогось-то вона лізла йому в очі? А він
все не міг допетрати, чого ж вона хоче від нього?.. Аж ось чого вона
хоче...
Гучний ляскіт опасистого Тодора Йоновича об голубі води басейну
нарешті привернув увагу добряче захмелілих красунь. Впізнавши в голому
чоловікові, що наче з неба впав, домнула Чепрагу, Сніжана з радісним
вереском кинулась і собі у збурунені Тодором Йоновичем хвилі. Але
Жоржетта, та клята Жоржетта не поспішала. Вона навмисно (він це відчув)
стала проти сонця, сяючи золотистим красивим тілом, аби завести його,
аби звести з розуму агресивною непокорою і зухвалою недосяжністю.
– Поклич до гурту подругу, – ніби жартома запропонував Сніжані, пестячи її слизьке ніжно-рожеве тіло.
І здивувався, коли коханка п’яно загорлала:
– Жето! Стрибай! Стрибай до нас!
Але
та й далі сяяла проти сонця і лиш тоді, коли він спопелів від бажання,
стрибнула. Не відаючи, чого від тої дракулиці сподіятись, Тодор Йонович
мимоволі замилувався, як вільно, мов рибка золота, дівчина почувалась у
воді. Вона плавала, бовталась, збиваючи бризки, пірнала і виринала
просто перед ним, майже торкаючись своїм тілом його. Він бачив її чорні
шалені очі, повні вогню і... ненависті. І це його збуджувало ще більше. У
лагідній, ласкавій Сніжані, як і колись у Риті, не вистачало вогню,
отої справжньої жіночої – не родзинки, ні, а скаженинки, що розбуркує
пломінь пристрасті в єстві найледачіщого чоловіка! Ах, якби-то стиснути в
обіймах ніжну білу лілію й колючу палку троянду, – солодко тріпотів у
хитрому нардепові і цинічному бізнесменові щойно народжений поет.
Та тільки-но трепетний лірик, влучивши момент, пригорнув до грудей
грайливу русалку, як отримав... коліном у пах. Зловтішно зареготавши,
Жоржетта вилетіла, як рибка золота, з басейну, підхопила на льоту
барвисту сукенку і розтанула за межею володінь пана Чепраги.
Клята дракулиця! Навіщо вона дражнила його? Чого добивалася? Він не
міг збагнути. Не знала цього й Сніжана, недалекість якої спочатку вабила
його, як несподівана цнота, але тепер почала дратувати. Біда, але
Тодор Йонович все частіше ловив себе, як злодія на гарячому, на думці
про Жоржетту. Що за чортівня!
Лаявся, але це не допомагало: йому потрібна була та чорна вогненна дракулиця!
Скоро
почав помічати, що шукає її... Їдучи містом, обмацував поглядом усіх
перехожих дівчат. Одного разу навіть пригальмував біля стрункої
чорнявки... Серце мало з грудей не вискочило... але то була не вона... І
раптом, коли він вже втратив надію, побачив дівчину... у власному домі!
Але тепер уже ... поряд із його першою, його вірною старою жоною Ритою!
Радше, Рити тоді поряд не було. Вона спала у своїй спальні нагорі,
відгородившись від світу важкими шторами. А на ґанку, осяяна місячним
сріблом, зустрічала із далеких мандрів його, свого пана, юна
дракулиця... Спочатку він подумав, що йому привиділось, але вона тихо
розсипалась срібним сміхом, і... Шалене бажання охопила його втомлене
довгими переїздами тіло. Збудження затьмарило розум. Втративши
обачність, він спробував укоськати брикливу лошичку, але всі його
безумні спроби завершились ганебним провалом... Він мусив тікати. Із
власного дому! Але любовний вогонь згас. До цього безумного шалу
долучилась тривога: чого хоче від нього ця дівка? Навіщо вона його
переслідує? (Тепер Тодор Йонович був переконаний, що Жоржетта його
переслідує, але невідомо, з якою метою). І хто вона така, звідки взялася
на його сиву голову? Чисто, мов кара Божа...
Ще більше занепокоїло Тодора Йоновича повідомлення Рити, що Жоржетта
– племінниця Мілі, відданої, німої його довголітньої наложниці Мілі!
Отої чорнявої солоденької молодички, що сама прибилася в його дім, сама
стала рабинею його жінки і дітей, роками перла замість лінивої Рити
хатню роботу, дітей доглядала, і роками, як тінь, безшелесно проникала
опівночі до нього в кабінет і безшелесно покидала його, сонного і
вдоволеного, прикривши оксамитовим коцом. Сараку, сараку*... Бідна
терпелива Міля... Де вона зараз? Чому пішла від Рити? Він ніколи не
питав її, де збирається віка доживати. А могла б вікувати у тому
великому домі, що став уже і її, старітись разом з Ритою, котра, звісно,
ні про що не здогадувалась, а коли й здогадувалась, то не показувала,
боячись втратити і його, і Мілю...
За спогадами, що зненацька нахлинули на нього, Тодор Йонович забув, де він. Кволий голос Рити повернув його до дійсності.
–
Приходила сусідка Надя, – сказала ледь чутно Віоріка, – вечерю
приготувала. У мікрохвилівці… ще тепла печеня. Хоч ти й любиш, щоб з
печі… але вже вибачай. Прошу тебе, повечеряй. А я посиджу. Хоч подивлюсь
на тебе. Ти так рідко став бувати вдома, що я вже й забула, як ти
виглядаєш. Бачу, зовсім посивів. І мішки під очима... Багато працюєш? А
здалося б і про здоров’я подумати: не двадцять уже...
"Завелася, старушенція: сивий, мішки під очима! Та шістнадцятки мене
ще за гайдука молодого мають, а вона... занила-завила, бля. Нема
гіршого, як стара хвора жінка! Сам коло такої одубієш навіки від
тоски-печалі”, – з досадою думав Тодор Йонович, метикуючи, як би це
швидше відправити Віорелію до дітей, бо якщо та суча чорна бісиця вже
протоптала сюди стежку, то добра не сподійся...
Рити він не боявся. Скоріше... хотів мати фацу*, як кажуть у його
колишній вотчині – селі Буківці, і то не стільки перед дружиною, як
перед дітьми, для яких був завше взірцем порядної людини і доброго,
турботливого батька. Не хотілося б, аби вони дізнались від обдуреної й
обуреної матері про його... зальоти. Бо ж хто його знає, коло кого ще
прийдеться голову прихилити на старість... В цьому житті все
скороминуще, а найбільше – гроші. Вони минають і обминають людину, а от
старість і смерть – ті не обминають, навіть царів не обминають.
Щось квилила хвора дружина, але він не чув, зайнятий невеселими
думками, що зненацька нахлинули на його ще браву гайдуцьку душу, і... і
ледь вловимим, як перший укол невиліковної болячки, передчуттям
смертельної небезпеки. Звідки це погане... незатишне... мульке
передчуття? Чи не дівка його та чорна налякала? Мабуть, це вже старість
підкрадається підступна, якщо почав він молодих жінок побоюватись...
– Ходи поїж, а я на тебе подивлюсь. А то вже забула який...
Прокинувшись від невеселих дум, Тодор Йонович якусь мить здивовано
дивився на літню жінку, що, лежачи на дивані, намагалась по-дівочому
кокетувати з ним, але виходило це так жалюгідно, що йому самому було
незручно. Тож мусив послухатись. Поплескавши дружину по крутому пухкому
плечу, встав і пішов на кухню, подалі від її невмілого кокетування,
жалюгідного загравання і... чогось незатишного, тривожного, що наразі
холодним вітерцем повіяло в душу.
|