ЖИТІЄ ВОСКРЕСЛОГО ЛАЗАРЯ
Якби
хтось запитав отця Георгія, як він, Жора Бунчужний, опинився у Храмі на
болоті, він не відповів би, не відповів би й на Страшному Суді перед
Богом. Бо поки що це зоставалося таємницею і для нього самого.
Таємницею, покритою пеленою безуму.
...Біль опаленого радіацією тіла був такий нестерпний, що він іноді
годинами лежав непритомний, аж доки не впав зовсім у безпам’ятство,
схоже на величезний, підвішений до неба і наповнений рваними жмутами
жовтуватої скловати, мішок. Скловата огидно прилипла до шкіри,
запорошувала очі, набивалася до рота, від чого усе його тіло, навіть
нутрощі, навіть кістки – пекли і свербіли. І від тої пекельної фізичної
муки не було спасіння, не було ради. Здавалось, він перетворився на
колючий жмут використаної брудної скловати, глухий і сліпий. Лише часом
крізь сіру мішковину страждань мерещились білі халати лікарів і
заплакане обличчя Тані. Чув її обурений голос:
– Чому ви його не відправите літаком у Москву, як інших? В опіковий центр? Ви що, хочете, щоб я дзвонила самому...
–
Дзвоніть хоч самому Богові. А не відправили, бо він не долетить. Він
помре від больового шоку раніше, аніж ми його донесемо в простирадлі до
дверей палати. Хіба ви не бачите, в якому він стані?! – відповідав Тані
терпляче один і той же чоловічий голос.
А одного разу, коли не було біля нього ні дружини, ні лікарів,
зайшли в палату двоє молодих, схожих на студентів-практикантів, юнаків.
Нахилилися над мішком, виловили Жору Бунчужного з пекучого хаосу, взяли
попід руки і... майже понесли – спочатку коридором, лунким, довгим і
ніби дзеркальним, що плавно переходив у сонячну алеєю розкішного саду,
сповненого пахощами квітів і щебетом пташок та обнесеного високою білою
стіною. Спершу він побачив стіну, а потім хвірточку в ній, таку вузеньку
і маленьку, що крізь неї міг протиснутися хіба що людський палець. Та
не встиг здивуватися цим, як відчув, що сам вільно проходить крізь неї,
мов нитка крізь вушко голки. І… скрикнув, провалившись по шию у
смердючу, як вигрібна яма, темряву! Та в ту ж мить хтось знову нахилився
над ним, але не рятував, лиш промовив лагідним голосом:
– Он бачиш – світло? Йди туди. Там – благодать.
– Боже,
спаси! – заридав–заборсався в темному болоті Георгій Бунчужний,
зрозумівши, ЧИЙ то Голос. Але відповіддю йому було безпросвітне
безмов’я.
Скільки він брьохався, борсався, брів і плив по тій
трясовині, провалюючись із головою, захлинаючись огидною тванню? Рік?
десять? Століття? Втомлений, знищений, смертельно знесилений… Та коли,
здавалось, останні сили покидали його і жадібна бездонна драговина
ось-ось мала проковтнути його, перед очима спливала
соломинка-очеретинка, купина або корч, і він хапався за них, виповзав,
щоб глитнути ковток свіжого повітря. Однак за мить бридкі болотяні
тварюки стручували його з рятівної купини, виривали з рук спасенну
соломинку, і, втелющившись смердючими задами на голову, запихали назад у
багно, а бувало, що й тягнули за ноги на дно. І так – до
безкінечності... Але, мабуть, усьому людському, доброму і злому, колись
настає кінець, бо, нарешті, скінчились і Жорині страждання. Неждано.
Раптово. В той самий момент, коли вирішив змиритися із долею і
розчинитись у своїх брудних бридких муках, щось зблиснуло в його
закаляній душі, в осліплих очах, і той самий лагідний Голос сказав:
– Це тільки половина дороги. Другу мусиш пройти по землі...
Коли
Григорій Бунчужний прийшов до тями, то побачив себе розпростертого на
підлозі якоїсь майже порожньої, якщо не рахувати високого столика
посередині, дерев’яної хатки, або радше старої сільської церковці з
потемнілою від часу єдиною дерев’яною іконою над вівтарем. Хотів
пригадати, що було перед цим, але нічого, окрім болю, страждань, мішка
зі скловатою і смердючого болота, не міг пригадати. Тому здивувався, що
зараз, саме в цю мить його нічого не болить! Навпаки! Відчував таку
полегкість, таку невагомість в душі і тілі, ніби щойно випав із вікна
палаючого будинку у чисту прохолодну річку.
«Мабуть, я вмер і потрапив у чистилище… Чи куди там ще потрапляють
душі грішників? – подумав. – Цікаво, як виглядає безтілесна душа?».
Боячись
поворухнутися, щоб, бува, не розсипатись, почав з жадібною цікавістю
обдивлятися себе. Спочатку побачив руки в рукавах брудно-сірої сорочки,
тіло, прикрите якимсь дрантям. Значить: живий і тілесний! Спробував
піднятися, встати на ноги, але тіло не підкорялося, мов паралізоване. І
цей факт стривожив воскреслого Лазаря, як подумав про себе Бунчужний,
але не приголомшив. Навпаки, відчув пристрасне бажання – вижити, жити!
Тож, зібравшись на силі, поповз до відчинених дверей, перекинув
неслухняне, обважніле, як мішок з піском, тіло через поріжок і скотився з
невисокого дощатого ганочку (чи то паперті?) в густу траву. Довго
лежав, перевертаючись то горілиць, то долічерева, водив очима по
голубому небу, по білому світу, по деревах і кущах, що росли на ньому.
Зупинився на хижці, з якої щойно викотився. Вона справді була схожа на
капличку, або на мініатюрну старовинну церковцю, які ще де-не-де
зустрічаються у глухих селах Полісся... Злегка піднявся на лікоть, далі
сів, і здивувався, побачивши, що стоїть вона... на теж крихітному
острівці серед, здавалося, безмежного болота! Але не смердючого,
страшного, через яке він брьохався, а порослого зеленими кущами
верболозів, вільшини, куртинами лепехи, осоки-рогози і ще якогось
незнаного квітучого зілля. Згадався Робінзон Крузо... Відкриття
засмутило, однак згадка про Робінзона втішила – значить, він не зовсім
втратив пам’ять, якщо згадав улюбленого літературного героя зі свого
дитинства. Дасть Бог, пригадає, як він сюди потрапив... І зрозуміє –
куди? Де він? Та не це важливо! Важливо, що він, Жора Бунчужний, живий! І
при розумі! Що бачить таке синє, таке дороге небо над головою, чує шум
лісу, відчуває прісний запах трави, тонкі пахощі дрібненьких квіточок,
і... втому, від якої хочеться просто спати.
Невідомо, скільки він спав… Чи марив, час від часу прокидаючись: у
гарну погоду – просто неба на траві, в негоду – в церкві на підлозі,
крізь щілини якої теж пробивалася молоденька травичка. Потім знову
провалювався в небуття, переконаний, що таки вмер, однак те, куди він
потрапив після смерті, і не рай, і не пекло, а інший, якийсь
паралельний, матеріальний чи віртуальний, але дуже схожий на земний –
світ. Проте – для чого він сюди потрапив і дякуючи кому – знову ж таки
не міг ані пригадати, ані уявити.
І тут раптом він прокинувся від гострого відчуття голоду! Так! Саме
– голоду. Майже звірячого голоду! Він хотів їсти! Жерти! Як звичайний
живий чоловік! Значить… Він, Жора Бунчужний, таки живий! Матеріальний! У
звичному своєму фізичному тілі! А не просто душа, прикрита фантомною
оболонкою і недотлілим лікарняним лахміттям!
Трохи дико звучить, але якраз голод примусив Бунчужного остаточно
ожити. А згодом у дурній від голоду його голові з хаосу думок, з
плутанини химерних уявлень, нарешті, виплуталася перша розумна думка:
«єдиний вихід не вмерти остаточно – почати… пастися. Так, пастися! Слава
Богу, що трави на острові, грибів та ягід у ній – їж не хочу».
Так Бунчужний почав повертатися до «людського життя»:
скубав листя трави, шпортав корінчики, дзьобав суниці-чорниці. Спрагу
тамував росою та соком м’ясистих стебел, які смоктав, мов льодяники. Але
його шлунок люто вимагав м’яса. У такі хвилини в лісах за болотом
чулося голодне вовче виття, і чоловік лякався, і ховався в церкву. На
ноги ще не міг стати, але по-пластунськи і на чотирьох пересувався
спритно.
А якось вночі його розбудив страшний кошмар – приснилося, що став
вовком, чи то пак перекинувся у вовкулаку, і тепер бігає пущею, спраглий
людської крові. Непогамований рослинним їдлом голод, що зжирав його із
середини, тільки посилив страх перед імовірністю різних генетичних
мутацій та духовних деформацій від здичавіння. Тільки тепер Бунчужний
зрозумів, як легко перетворитися у звіра, якщо нічого в тобі не
зосталося людського, крім плоті.
І тоді його охопив відчай... На щастя, не страх, а – відчай. Бо саме
відчай шукає дорогу до... Бога. Отож відчай нагадав Жорі Бунчужному
про Бога, Голос якого чув, але не розумів, а сам – відступив. І душа
чоловіка наповнилась торжествуючою радістю, ніби він допіру стрибонув на
високе дерево, рятуючись від зграї вовків, і тепер переможно дивився на
них згори. Охоплений цим щастям, почав молитися, як вмів, простими
словами просити Бога, в якого раніше вперто принципово не вірив, аби
повернув йому пам’ять, здоров’я, допоміг знову стати людиною і
повернутися до людей.
Стомившись волати до Неба, затих, припавши чолом до прохолодних
старих мостин церковної підлоги. І раптом відчув на собі, майже фізично
відчув чийсь... погляд! Так! На нього хтось дивився, пильно, пронизливо,
ніби зазирав у саму душу. Але це не лякало... Радий був стріти навіть
убивцю, злодія, каторжника, аби лише – людину!
Георгій Павлович Бунчужний ніколи раніше, живучи серед людей,
усіляких людей, яких іноді зневажав, а часом і ненавидів, не думав, що
можна так смертельно тужити за ними. Так солодко марити зустріччю з
ними. Отож, не знайшовши того, хто на нього так... пильно дивився,
виповз на подвір’я, облазив кущі, позаглядав у зарості аїру, за край
трясовини, та не примітив навіть слідів людських. Тільки в намулі при
березі побачив відбитки величезних вовчих лап...
Розчарований, повернувся в церкву, аби спитати Бога, де той, хто
дивився на нього. Та тільки відкрив рота, як... побачив... очі! Він
упізнав їх. Бо не міг не впізнати добрі, скорботні очі своєї матері...
Вони сяяли до нього зі стіни над царськими вратами вівтаря і плакали,
уздрівши його, безвісти пропалого і пропащого, живим, але таким
одиноким, нещасним, здичавілим і всіма забутим калікою.
– Не плачте, мамо! Все буде добре. Я виживу, обов’язково виживу і
обов’язково приїду до вас на борщ. Ми ще побачимося, мамо! – заспокоював
маму з такою щирістю, що вона повірила і заусміхалася до нього золотими
своїми очима. І він теж усміхнувся і прийшов до пам’яті: Господи! З
іконостасу дивилася на нього очима його матері – Матір Божа! І він все
зрозумів, і подякував Богові за все, а найбільше за те, що тепер уже не
самотній...
А вночі йому було видіння: Богородиця зійшла зі стіни, поклала йому руку на чоло і сказала, просто, як би сказала небіжка мама:
–
Будеш, Георгію, першим священиком цього храму, першим настоятелем його і
пастором пастви, яка скоро сама прийде до тебе. Ти ж бо чекаєш людей?
Чекай. Вони вже в дорозі.
...Коли відцвів вереск, багно та іван-чай на болотах,
пожовкло на осокорах, побагровіло на вільхах і посивіло на верболозах
листя, у довколишніх лісах, окрім вовчого виття, почулися, нарешті, й
людські голоси. Він вийшов їм навстріч і побачив, що то сільські жінки
прийшли з козубцями по гриби та ягоди. Щоб їх не злякати своєю появою,
назвався батюшкою Храму на Болоті, оскільки не відав сам, ані як
церковця називається, ані як називається піп, який би мав у ній службу
правити.
Оскільки то була свята правда, жінки радо повірили, не звернувши
уваги, що батюшка облачений не в ризи золоті, а у вицвілий, запраний
лікарняний халат, пішли слідом за ним помолитися у церкві, яку мали
досі за звичайну хижку, бо в ній колись, не дуже давно, жив лісник на
прізвисько Вовк, але той лісник «після Чорнобиля» десь пропав, може і
вмер від радіації, якої тут повно, бо зона, а може евакуювався разом з
іншими чорнобильцями в інші області, і там прижився, бо вони теж
виїжджали в інші краї, хто в Херсон, хто на Полтавщину, хто під
Вінницю, але там не прижилися, бо там – степ, а вони виросли в лісі,
звикли до своїх пісків, мохів і мочарів, і вже не можуть без них жити,
бо так воно й має бути: хто де родився, охрестився, оженився – там і
віка мусить доживати...
Жінки, помолившись та перехрестившись на єдину ікону на іконостасі,
вгостили священика, який чи то з неба впав, чи з-під земля виріс,
грибами і ягодами, і рушили додому, статечно та врочисто, як колись,
бозна ще коли, верталися додому після служби Божої їхні баби. Бо вже
мами церкви обминали, такі часи були, але тепер часи інші, але от церков
мало, тож слава Богу, що ця з’явилася, чи з неба впала, чи з-під землі
виросла, в тепер вони всім розкажуть, хто ще зостався по селах і
хуторах, і будуть щонеділі приходити, бо в будень нема часу з тими
городами та господарством...
Так за приязною балачкою незчулися жіночки, як перейшли вслід за
дивним попом підступну багву-мокву, і тільки, ступивши на берег,
злякалися не на жарт: як же ж це вони... двічі перейшли Криваве болото,
те саме, про яке всі у цих краях говорять, що воно... непрохідне?! І з
подивом видивилися на дивного попа, на якому й підрясника не було, лише
халат якийсь, мов тюремний! Та й сам піп, втямивши, ЩО тільки-но
вичворив, стояв перед ними скам’янілий, блідий, наче блискавкою
вражений.
Правду кажучи, Георгій Бунчужний був не просто вражений, а –
шокований тим подвійним, ба! потрійним чудом, яке сьогодні з ним
сталося. Адже ж він не тільки став на ноги, а й невідомо як – двічі! –
перевів через бездонну трясовину людей! Двічі!
І в колись самовпевненій, а нині надломленій каліцтвом душі
фізика-атомника завирувала буря почуттів: подиву, страху і щастя! Але й
цікавості: як це сталося, як відбувалося, адже ж іще вчора не мав снаги
кроку ступити! Повзав, мов полоз, пасся у траві, як скалічений
браконьєрами дикий вепр! А тепер – от! Стоїть! Як людина – стоїть! І
стоїть перед людьми, і… і негоден пригадати, як же ж УСЕ ЦЕ сталося?
Пам’ятав тільки, що почув людські голоси і пішов їм навстріч. І тепер от
стоїть перед теж наляканими дивом жінками, його паствою, і не знає, що
казати?! Але – мусить щось сказати, інакше втратить цих довгожданих
людей назавше! Перелякані, вони обминатимуть «Храм на болоті» десятою
дорогою й іншим заказуватимуть, аж доки не зітреться у їхній душі
останній спогад про Козацьку церкву і не заросте чортополохом, чи то
пак, не розчиниться в багнюці єдина до неї стежка...
І відчай від припущення, що він, Георгій Бунчужний, знову може стати
мимовільним призвідцею ще однієї руїни-пустелі, опустив його на коліна,
звів його руки до неба і промовив його голосом:
– Господи, спаси
і помилуй! Бо душа моя убога не готова прийняти велич Твого чуда,
Господи! Поможи, Господи! Не покинь нас посеред дороги до Тебе!
Чудна молитва ново-об’явленого пастора, здавалося, ще більше
розтривожили жінок, котрі, збившись у зграйку, ніби чекали слушної
нагоди, аби порснути в різні боки – від цього болота, на якому бозна-що
водиться, а тепер ще й завівся божевільний піп, який спочатку водить
їх по непролазній драговині, а відтак сам дивується, і просить Бога
напоумити його!
Але саме в ту хвилину, коли жінки шарпнулися тікати, самозваний піп
піднявся з колін, і як нормальний розповів жінкам, не вдаючись у
подробиці, усю правду: що давно чекав, коли Храм на болоті нарешті
наповниться людьми. І от настав той час. Вони прийшли. І він дякує за це
Всевишньому. І сподівається, що вони тепер щонеділі приходитимуть на
Службу Божу.
Жінки дружно зітхнули, заспокоїлися, заусміхались і, дрібно
перехрестившись на церковцю, зникли у хащах. А на третій чи на сьомий
день на болото приїхав білою «Волгою» протоієрей Євстахій, перейшов
відважно – слід у слід за самозваним священиком – багну, зачудовано
обдивився церкву, впав на коліна і довго молився. А потім повіз раба
Божого Георгія на рукопокладення у Київ, як той зрозумів, до самого
Патріарха. Якраз на той час у митрополичих апартаментах, куди його було
запрошено, з якоїсь нагоди зібрався весь священний клір на чолі із
Владикою. Відвиклого від мирського життя Бунчужного вразила не стільки
велична урочистість прийому, я те, що його, самозваного «козацького»
попа, зустріли привітно, як рівного, хоча не відали, хто перед ними:
здичавілий наркоман, втеклий із сибірських таборів «зек», чимало з яких
тоді, після розвалу СРСР, ставало послушниками у відроджених
монастирях, чи нахабний авантюрист, сучасний Гришка Распутін. Але коли
Бунчужний представився «колишнім заступником головного енергетика
сумнозвісної Чорнобильської атомної електростанції», в митрополичих
покоях запала тиша. Не з меншою, хоч і настороженою, як здалося Георгію
Бунчужному, цікавістю, слухали отці церкви неймовірне «житіє грішного
енергетика» на острові посеред радіоактивного болота, та ще й у
старовинній козацькій Свято-Покровській церкві, про яку мало хто і що
відав дотепер, а якщо і знав щось, то думав, що її давно нема, що
зосталася вона тільки в народних легендах та апокрифах. Була мить, коли в
сторожкій увазі священного кліру Бунчужному причувалося... щось схоже
на здивування і зчудування водночас. Що було цілком зрозумілим: справді
дивовижна, як на наші часи, історія Георгія Бунчужного нагадувала і
біблійну притчу про воскреслого Лазаря, і новочасну – про грішника,
врятованого від смертельної променевої хвороби, від якої, як відомо, та
й сам грішник знав це з історії ядерної фізики, просто не виживають.
– Без Господнього чуда, – делікатно уточнив Його Святість, заохочуючи гостя до щирої і довірливої розмови.
–
Так ви мені… вірите? – спитав Бунчужний, уже без сум’яття звівши на
патріарха очі. Правду кажучи, колишній атеїст почувався в незвичній для
нього ролі не зовсім впевнено. Можливо, цим і викликав деяку
настороженість високого духовенства. Тому одразу ж відчув, як
доброзичлива репліка патріарха розрядила обстановку, посіяла приязнь і
довіру до нього, а, головне, що тепер він без «ложної скромності» і
страху бути не зрозумілим, може розповісти про найсокровенніше чудо –
почутий ним жіночий голос, який сповістив, що віднині він, Георгій
Бунчужний, буде настоятелем Свято-Покровського храму, і скоро сюди
прийде його паства, що й сталося – прийшли жінки і він, один лиш Бог
відає чому, назвався священиком ХРАМУ НА БОЛОТІ... Ось і вся його
історія, точніше – те, що він пам’ятає, а як насправді було, то один Бог
знає.
Церковні ієрархи, уважно дослухавши сповідь, попросили
Бунчужного вийти за двері і побути під куполами собору наодинці з Богом,
бо їм треба про щось порадитись.
Зоставшись на одинці з Богом у
малолюдному о цій пообідній порі Соборі, Бунчужний, паленіючи від
сорому, згадав, що був тут років тридцять тому один єдиний раз і то
випадково, коли якимсь високим московським гостям замандюрилося
подивитися на знамениті фрески великого російського художника
Васнецова...
На жаль тоді ця унікальна перлина українського культового зодчества
не справила на атеїста-фізика жодного враження: церква – як церква,
фрески – як фрески. Мимохідь, мимохіть пробіг очима по шедеврах, більше
перейнятий тим, що в ресторані готелю «Москва» їх чекала замовлена
вечеря.
Воістину несповідимі шляхи Господні! Чи міг тоді уявити собі
успішний кар’єрист Георгій Бунчужний, що прийде такий день і час, коли
йому триликому Янусу (призвідці, ліквідатору і жертві аварії на ЧАЕС)
доведеться в цій святій храмині горбитися під вагою власних гріхів і
тримати іспит перед суворими поглядами святих мучеників і
князів-державників, чекаючи, коли його покличуть?..
Але отці української церкви самі вийшли до нього, самозваного попа
Храму на болоті. Обряд посвячення раба Божого Георгія у священицький
сан був простим і скромним. Здійснював таїнство сам Патріарх.
...Повернувся
Георгій Бунчужний зі столиці через два тижні повноправним священиком,
обдарованим прихильністю Владики, священицьким одягом, церковними
книгами, начинням та іншими, потрібними пастирю і пастві речами, та
найголовніше – незабутніми враженнями про невідоме досі, недоступне
простому смертному церковне життя. Коли він зізнався, що не знає ані
обряду, ані молитов, і готовий піти в науку до будь-якого сільського
попа, чи стати послушником при монастирі, сам Патріарх сказав, що в
нього, ново посвяченого, «є Учитель і Наставник – сам Творець», але
практика не завадить, і дозволив протоієрею Георгію пожити в одному з
київських монастирів, повчитися, поспілкуватися з братією.
Отже, через два тижні отець Євстахій відвіз отця Георгія на його
храмовий острів, поблагословив і просив звертатися, коли виникнуть
проблеми чи якісь потреби. Оскільки потреб нагальних в отця Георгія не
могло бути, а проблеми свої він звик вирішувати сам, то й більше своїх
наставників не турбував, а вони – його. Люди ж місцеві, бозна-як і
звідки прочувши про офіційне висвячення самозваного «козацького попа» на
справжнього священика, вже без страху і сумніву стали приходити до
церкви щонеділі, а згодом і на великі свята.
Церковна громада спочатку нараховувала сорок парафіян, переважно
людей літнього, а отой похилого віку. Та, на жаль, з роками стала
танути, як жменя свічок на вогні. Уже двадцять вісім рідних душ отець
Георгій відспівав і провів за християнським звичаєм в останню путь.
Зосталося дванадцятеро. Як апостолів... хоча майже всі його апостоли,
крім старого Петра Поліщука, жінки...
Отець Григорій так захопився спогаданням свого «житія», що забув про
Юрія, який, навпаки, не зводив з попа очей, з великою увагою слухаючи
його розповідь, що час від часу переривалася задумливими паузами,
довгим мовчанням, або тривожним шепотом. Часом піп імітував голоси чи
вимову своїх парафіян, журячись над їхніми долями. Як от зараз…
– Дуже люди нашіє стали мерти, – журилася перед Різдвом Ліда
Іванівна з хутора Ведмежий, а після Великодня і її провели за вічну
межу...
– Нещаслівіє ці місця, ніби проклятіє... Ой, казали ж мої
баба покойниє, що таке буде, що люди будуть боятися воду з криниці
пити, овоч із зіємлі їсти... І будуть мерти, як мухи. А лісами будуть
бігати двоголові вуовкі, шестиногі луосі, і діти-уроди... От були старіє
люди начіє неграмотніє, а знали наперед, що буде Чорнобиль, – вторила
Ліді Іванівні Явдоха Сіножацька з хутора Лосівка, слава Богу, ще жива...
Отець Георгій знову замовкав, думаючи про те, що ці люди – не
тільки і не просто його паства. Вони – його родина, його журба і
радість. Він знав їхні помисли, потаємні бажання, помилки й
прогрішення, жив їхнім життям, намагаючись словом Божим захистити їх від
світу. Часто, відслуживши Службу Божу, вони подовгу гомоніли,
розповідаючи йому те, чого не встигли повідати на сповіді.
Він сповідав, причащав і мирив цих старих самотніх дітей із їхніми
дорослими дітьми, які не хотіли навіть у гості приїздити у рідні села та
на хутори, що опинилися на межі зони відчуження. Писав листи внукам
своїх парафіян, які росли без них по тісних міських квартирах, де,
звісно, було місця вредним бабам і дідам, що вперто не бажали уриватися
рідного кореня. Вічні проблеми і клопоти цих людей перетворили його з
ченця-відлюдника на, Господи прости, на громадського діяча, їхнього
оборонця-охоронця. Так виходило, що він захищав їхні інтереси перед
місцевими посадниками, писав запити і звернення в різні інстанції,
управління і міністерства, і таки добився, щоб їм орали безплатно городи
і привозили під ворота свіжий хліб, а Оксаниних дітей відвозили
автобусом у школу в сусіднє село, правда, тільки взимку, бо за тепла
вони самі собі давали раду.
– О-о, той вічний клопіт – Оксанин виводок... Майже щороку маю
радість хрестити новонароджену Оксанину дитину, і мрію дожити до тої
неділі, коли обвінчаю котрусь із них... На жаль, у цих краях так давно,
принаймні років із двадцять уже не гуляли весіль, а вінчалися... хіба що
зразу після Другої світової війни... Отож мрію про вінчання, веселе,
урочисте, бо втомився від скорботи, втомився відспівувати тих, хто, як
писала Леся Українка, теж «втомившись життям щоденним», поспішив до Бога
на спочинок. Молюся за упокій їхніх душ, а сам прошу Господа не
забирати їх дочасно з цих, хоч і стражденних, але й благословенних Ним,
глухих, болотистих пущ, – зітхнув отець Георгій, завершивши притчу про
самого себе.
Юрій мовчав, вражений незвичайними перипетіями непростої судьби
козацького попа. Та ще більше тим, що цей, справді, Божий чоловік так
безоглядно відкрив перед ним, хлопчаком, свою стражденну душу. Таке з
Юрком сталося вперше, і тому він не знав, як повестися, що казати, щоб
не поранити і так зраненого життям отця Георгія.
ЛЕГЕНДИ КРИВАВОГО БОЛОТА
– Сьогодні, як я вже казав, Троїцька
поминальна субота... А вчора, в п’ятницю, за давнім ще дохристиянським
звичаєм, як ви знаєте, бо ж місцевий, у цих краях поминали Дієдів...
Себто, дідів, пращурів. Може, й зараз поминають там, де є кому... –
першим озвався отець Георгій. – Тож мусимо відслужити Всеношну і Літію
по убієнних у всіх битвах і війнах, і по тих трьохстах козаках, які при
такій страшній поразці війська Богдана Хмельницького під Берестечком,
ось тут, у цім болоті все-таки здобули перемогу над завойовниками. На
спомин про ту перемогу і зведений наш храм Покрови Пресвятої Богородиці,
який в народі ще зветься козацькою церквою. Ви ж бо з уроків історії в
школі знаєте про ту битву, тай читали, певно, книжку Ліни Костенко
«Берестечко»? Навіть трохи дивно, що відбувалися ті історичні події хоч і
давно, але зовсім поряд, чи не так? Якби моя воля, я б зобов’язав людей
бодай раз в житті побувати на місці Полтавської битви, під Пилявою,
Берестечком, Конотопом, Хотином, врешті, під Крутами…. відвідати
Батурин, Чигирин, Холодний Яр, та й Гуляйполе не завадило б… А ви
бували десь з того, що я перерахував? Нічого, ви молодий – ще побуваєте…
А от я… навряд чи надолужу прогаяне… – отець Георгій скрушно зітхнув,
посмутнів, задумався.
Юрко, щоб вивести попа з печальної задуми, кашлянув. І той справді пробудився, спохватився, винувато усміхаючись:
–
Правду кажучи, я радий, що, дякувати Богові, перед Службою Божою маємо
час поговорити про давнє і новочасне... Признатися, я скучив за таким
молодим і уважним співбесідником, як ви. Правда-правда, не заперечуйте!
Знаєте, я завжди мріяв про сина... Але, на жаль, не збулося... Мені
здається, він мав би бути чимось схожий на вас, Юрію... Але... я не про
те хотів... Вибачте! А про цей клапоть землі, на якому ми з вами
стоїмо... Чи, може, ви не цікавитесь історією?
– Я ж казав, що цікавлюсь... – почервонів Юрій, згадавши, що
назвався настоятелю краєзнавцем, і осікся: з того боку лісу, де
причаївся бандитський «майбах», почулося тихе вовче виття, а відтак –
гарчання.
Отець Георгій теж насторожився, але нічого не сказавши,
мовчки перехрестився і перехрестив пущу, і гарчання стихло, і він
продовжив, походжаючи подвір’ям і запрошуючи до погулянки Юрія:
– Тоді ви маєте знати, що цей болотистий закутень Полісся справіку
звався Кровним, себто, рідним, а пуща довкола – Волхвиною, але у
сімнадцятому столітті, після битви під Берестечком ліс був
перейменований місцевим людом на Козачий, а болото – на Криваве. Та
мінялися часи, пролітали над лісом вогненними смерчами війни, гриміли на
поліських млаках-багнах битви, одна біда іншу заступала, одна перемога
іншу затіняла. А бездонна пащека трясовини все ковтала і ковтала нові
жертви, не розбираючи: переможці вони чи переможені, герої чи зрадники.
Авжеж, юначе, ми з вами стоїмо на тисячодавній братській могилі, на
некрополі-пантеоні, а точніше сказати, на самопохованні. Тож не дивно,
що поліщуки десятою дорогою обходили це пропаще місце, цю ненаситну
трясовицю. А згодом, взагалі забувши про золотий благовіст слави,
пам’ятаючи тільки тужливі голосіння свої від неслави та горя,
перелицювали назву лісу з Козачого – на Козячий, а Криваве Болото – на
Криве. Така природа виродження: пониження героїчного, поглум святинь…Та
все-таки, ніби на перекір цьому самознищенню справжні, пращурівські
назви не зітерлися з пам’яті народної, а просто заховалися у казки,
легенди та перекази, які передавалися з покоління в покоління, від діда
до внука, і дійшли аж до нас… понівечені, вихолощені, майже забуті і
ледь живі, як і ці, скалічені людьми, хащі і болота…
Авжеж, якою б довгою не була ніч безпам’ятства, якими затяжними і
нещадними – епідемії і людомори, кривавими та нищівними – війни і
революції, вони минали, народ оживав, приходив до пам’яті, знову
згадував про ДЕРЕВО РОДУ, про своє КОРІННЯ і КРОНУ, побиту громами,
обпалену блискавицями, пошарпану буревіями… Знову вишпортував із генної
пам’яті казку, висотував пісню, в яких сурми та литаври грали та
величалася слава. І знову всі згадували, нібито колись тут, на цім
місті, що нині позначене на карті України як Полісся, квітувала
легендарна – Атлантида. Нібито серед вічнозелених лісів красувалися
пишні, розкішні міста з білого мармуру, в яких жили атланти –
люди-велети, такі мудрі, талановиті, все можні й самовпевнені, що не
бажали визнавати самого Творця. А одного разу, коли вожді атлантів,
зібравшись на таємну раду, вирішили убити Того, Хто спородив їх і самим
заволодіти Світом, потемніло завжди погідне Небо, спалахнуло гнівним
вогнем, а земна твердь, задвигтівши, розверзлася і поглинула райські
сади і пишні міста, і замість раю розкішного – проступила з глибин
земних прірва, наповнена по вінця чорною тванню.
У другому варіанті легенди розповідається, нібито атланти з
невідомих причин сіли в космічні кораблі і полетіли у космос, а міста
свої опустили під землю до пори, до часу, і от-от мали повернутися, та
завадила їм аварія на ЧАЕС.
Інша, пізніша легенда повістує не менш романтичну історію, начебто
за часів Київської Русі в цих лісах жило плем’я волхвів. Жило мирно,
просто, за своїми дивними законами, в гармонії з природою, у дерев’яних
хижах, ані городів кам’яних не будуючи, ані племен інших не воюючи.
Єдиною пишною спорудою було в них дивної краси капище, в якому волхви
воздавали хвалу своєму доброму, веселому і щедрому Богові, виспівуючи та
пританцьовуючи. Та не сподобалось це веселе і мирне плем’я лісове
котромусь із київських князів. І не тільки безтурботним норовом, а
більше тим, що збирачам податей не було чим в них поживитися. На позір
були волхви нібито багатими, а здерти не було чого: хіба останню сорочку
лляну чи шубу з горностая. Пояснювали таку безпечну вбогість і
байдужість багатства земного волхви тим, що відають наперед судьбу
свою, тому й не копичать тлінного.
Тож розгніваний князь свиснув свою дружину варязьку, дочекався ночі
і рушив на непокірних, аби заскочити їх зненацька. Та волхви тому й
відунами звалися, що про все наперед відали і чекали на князя. Нічний
ліс, яким він продирався до осідку волхвів, зустрів його сяючим від
смолоскипів капищем, веселим полум’ям кострищ та радісними співами
щасливих красивих людей, одягнених у білі строї та пишні вінки з
лугового різноквіття. Однак не зрозумів розгніваний князь такої
гостинності. Думав, що то так волхви перед ним величаються, незалежністю
своєю й силою похваляються. Розлютився ще дужче, махнув рукою, до брані
лютої закликаючи. Натягнули дружинники тятиву на своїх луках, та не
встигли стріли випустити, як волхвине плем’я, від старого до малого,
перекинулося на стадо оленів і зникло у пущі. А розлючена княжа дружина
– кинулася слідом. Невідомо, скільки тривала та жорстока погоня, але
завершилась вона там, звідки й почалась. Вражені дружинники раптом
побачили, що тупцюють вони на одному місці, притім так завзято, що вже
застрягли по коліна в землю. Кинулися рятуватися, та було пізно: земля
провалилася земля і брудна хвиля твані накрила і князя і дружину його. А
стадо оленів спурхнуло в небо ключем журавлиним і полетіло у свій Ірій.
З тих пір і називають люди це болото – погоня... А церкву нібито
спорудила жона князя, яка після страшної смерті мужа і дружини прийняла
християнську віру.
Є й іще одна версія легенди: нібито цю
капличку спорудила княгиня Ольга на тому самому місці, де був убитий
древлянами князь Ігор... Але це вигадка, бо всі історичні джерела
стверджують, що князь загинув під Коростенем. До речі, Ігорю, ви бували в
Коростені – історичному Іскоростені?
Юрій, що вже й звик до причуд попа-самітника, який сам плутав грішне
з праведним, і все ніяк не годен був запам’ятати його імені, приречено
зітхнув:
– Якщо Ігор, до якого ви звертаєтесь, це я, то не був…
– Перепрошую, сину мій, перепрошую, Юрію… Хоча я не збирався вас
ображати, просто імена – Ігор, Єгор – транслітеровано з Георгія. Чи,
може, вам надокучили мої казки?
– Та ні, мені справді цікаво… Розказуйте, будь-ласка…. Мені справді дуже цікаво…
– Чудово! Бог свідок, вам мої оповідки ще стануть колись в пригоді…
як краєзнавцеві. Отож, знову стали обминати це пропаще болото і свої, і
чужі. Хоча розказують, що все ж деякі сміливці спеціально пробиралися до
болота в ніч на Івана Купала, щоб побачити, як опівночі посеред болота
спалахує вогнями ясними щось схоже і на капище язичеське і на церковцю
православну… Не знаю, щодо капища, але думаю, що то церква Покрови
Пресвятої Богородиці звістувала чудом про себе місцевому людові. Тож
даремно сільські вчителі, ці атеїсти з принуки, спростовували вигадку,
показуючи з-поміж десятків різновидів папороті – так звану страусову,
молоді спорофіли якої темної ночі фосфорують голубуватим сяйвом. Народ,
особливо молодь, не хотіли прощатися з прекрасною легендою. І
таємницями – теж, бо без них ці тінисті пущі і багви-погоні,
мохи-вільшаники, мочарі-гала, млаки-трясовиці були би просто нудними
піщаними лісами і зловісними комарино-жабуриними болотами.
Так, Юрію, людям хочеться таємниць… Отож одним привиджувалися у
досвіткових туманах над трясовиною білі розкішні палаци, з вікон яких,
осяяних рівним спокійним світлом, лилася ледь чутна небесна музика.
Другі клялись, що бачили ціле місто, населене людьми-велетами. А третім…
Вірніше, третьому ввижається страшний відгомін козацького бою… Хоч було
їх тут, тих боїв кривавих, і в Другу світову: і радянських регулярних
військ – з німцями, і партизан – з оунівцями, і оунівців з партизанами
– з німцями...
– А де правда, де вигадка? – й собі задумався Юрій. – Але якби не було, ви праві, усе треба знати про свій край…
–
Де правда, а де – вигадка? То лиш один Бог знає. Але те, що Криве чи
Криваве болото захищене якоюсь невіданою надприродною силою, засвідчував
цілком реальний факт недавнього «матеріалістичного» життя народу,
зокрема, і нашого з вами, Юрію, – усміхнувся отець Георгій. – Овіяна
легендами трясовина уціліла навіть перед нашестям радянських
меліораторів, що заповзялися перетворювати по всьому Поліссі вічнозелені
торф’яники на сірі пустелі, якими тепер гуляють справжні пилові бурі...
Не підпустило болото до себе, але перед тим, як мені розказували,
проковтнувши кілька бульдозерів і «бобик» головного меліоратора
Української Радянської Соціалістичної Республіки разом із планом його
осушення.
– Я теж це чув. Від батька... – підтвердив Юрій.
– Може й
справді таке було... Та попри все – болото собі жило і творило про себе
легенди, дуже схожі на історичну правду, якою, здавалося, ХТОСЬ
нетутешній, вищий за нас, минущих і тлінних, нагадує нам ЩОСЬ дуже
важливе... про нас самих, – продовжував замріяно отець Георгій. – Бо
інакше, як і звідки могла постати в самісінькому серці болота посивіла
від давності дерев’яна козацька рублена церковця? І яким чудом-дивом
тримається досі на притрушеній зіллям хисткій купині над безоднею? І
коли вона постала?! У часи княжі, чи козацькі? А може, як наразі мала
впасти на ці ліси і води гірка і чорна зоря Полин? І чому до
чорнобильської трагедії ніхто її не помічав, окрім хіба що вашого, Юрію,
батька?
– Може тому, що не всім дано бачити й чути? – згадав Юрій батькові слова.
– Саме про це говорив мені і ваш, Юрію, батько... Коли приходив під КаПеПе в день запуску того лиховісного експерименту…
Знову
запала мовчанка. Кожен з чоловіків думав про своє, водночас майже про
одне і теж, зокрема згадуючи, що дехто з тутешніх старих людей і
місцевих краєзнавців, стверджували, що церковця здавен бовваніла собі на
болоті, але всі думали, що то мисливська хижка чи курінь дивакуватого
лісника, прозваного за похмуру відлюдькуватість Вовком.
– Отож ще одна, вже наших часів легенда – про вашого батька, – по
хвилі озвучив роздуми священик. – Працюючи лісником, він у розмовах із
грибниками та мисливцями місцевими, називав себе, як я зрозумів,
насправді Волхвом, а ті, такого слова зроду не чуючи, перекрутили на
Вовка. Так принаймні я уявляю собі цю історію тепер, з вами, Юрію,
познайомившись, – провадив отець Георгій, радий, що є кому його слухати.
– Та все ж згадували того лісника-самітника, що проміняв жінку, сина і
родинний затишок на ліс і болото, добрим словом. Казали, що не простим
був чоловіком, знався на травах, переказував біблійне пророцтво про зорю
Полин, що має от-от упасти на ці ліси, пояснював, що насправді назва
тої міфічної зорі не Полин, а Чорнобиль... Є такий бур’ян – різновид
полину, в якого листя якого зверху темно-зелене, а зі споду – біле…
– Та ж он він – на міцному патикові, і корінь має довгий – не просто
вирвати… – показав Юрій очима на високу лапату рослину. – У нас ще його
називають – «підбіл». А є ще полин з дуже різким і духмяним запахом.
Він росте в гарячих південних степах і в Криму – «євшан» зветься. Тато
казав, що це той самий євшан, запах якого змусив якогось князя руського,
здається, Ігоря, тікати з полону…
– Так, було таке… Розумний чоловік – ваш батько, Юрію… Наговорив я
вам багато, та ще не всі легенди розказав, – засміявся отець Георгій. – Є
ще у цій неписаній книзі – козацька сторінка. Але її ми прочитаємо
потім, якщо, звичайно, ви, Юрію, захочете. А тепер, пробачте, мені треба
до Вечірнього Богослужіння готуватися, оскільки за грішними ділами ми з
вами Утреню пропустили.
Втомлений пережитим, Юрій лиш знічено крекнув. Сів у траві,
задивився на осяяний сонцем ліс і намагався ні про що не думати. І так
бідна його голова мало не тріскала від почутої інформації.
Отець
Георгій, притуливши дашком до чола долоню, теж задивився на болото, яке
у промінні полуденного сонця, здавалося багряним, наче кров’ю залитим.
Хоча знав, що тої кривавості трясовині надають водорості-хамелеони,
які під дією сонячного проміння змінюють зелену барву на калинову, а під
вечір – і на темно-багряну, та все ж на серці ставало тривожно, бо
тільки один Бог знав, чому ті водорості червоніють тільки у Кривавому
болоті... Потім, провів долонею по очах, ніби стирав з них червоний
відсвіт історії, і щось згадавши, вигукнув з досадою:
– Отакої! За розмовами ми знову забули про лілії для Богородиці! А скоро ж парафіяни прибудуть. А ось і вони!
Наразі
з правого берега болота долинули людські голоси, здалося, ніби хтось
когось кликав. Отець Георгій спішно вхопив якусь лозину чи вудлище і
заспішив на клич. Але з півдороги повернувся, підійшов до дзвінички з
п’ятьма дзвіночками, яку Юрій в суєті і не завважив, взявся за мотузочки
і... сонна лісова околиця ожила, задзвеніла радісним благовістом. Ожила
і возрадувалася піднесеною любов’ю до світу білого та всього на нім
сущого і душа отця Георгій. Він засміявся, зізнаючись собі, що найбільше
в церковному богослужінні любив передзвін благовісту. Отож, виконавши
таку милу серцю частину Служби Божої, щасливий, мов би дитина, знову
вхопивши свій «посох», заспішив до своєї пастви.
ЯНГОЛ-МУТАНТ
Хоча сонце вже краєчком ока визирнуло з-за лісу,
пускаючи світляні зайчики по дрібних озерцях західної частини болота,
на затіненій пущею східній стороні його, по якій пролягала невидима
поміж купинами стежка до берега, ще клубочився туманець. Отець Георгій
глянув у той бік, де на березі уже чекала його паства, перехрестився і,
як святий Петро у бурхливі хвилі моря, ступив відважно в рідке і хитке
моховиння трясовини. Правду кажучи, для настоятеля Свято-Покровського
храму кожен перехід через болото по ледь видимих купинах був серйозним
випробуванням, адже він ніколи напевно не знав, чи саме тут, де наразі
ступила його нога, починається стежка. Так що, вела отця не мужність, а
віра, що Господь не дасть йому оступитися. І Господь не дозволив йому
жодного разу оступитися. Та все ж часом настоятелю здавалося, ніби вся
нечиста сила сповзлася до стежки через бездну, обсіла кожен горбочок
земної тверді. Аби не дати йому ступити, пручалась під ногами, хапала
за підрясник, за палицю, спокушала страхом посковзнутися на слизькій
купині, рахувала кожен його крок – від першого до останнього – тисяча
двісті двадцять сьомого, коли він, нарешті, з Божою поміччю, ступав на
берег. Тому мусив отець Георгій пильнувати не так стежки, як віри в те,
що вона є, що проведе його з паствою крізь найгустіший туман і
найчорнішу темінь, за будь-якої погоди – до Храму. І щоразу собі на
підмогу моральну згадував притчу про апостола Петра, який зневірившись у
могутності Христа, ледь не втонув у морі Галилейському, і – о диво! –
одразу ж міцнішав у вірі, і міцнішала хода його, і твердішала під ногами
стезя.
Ближче до берега туман рідшав, і в густій осоці проступала
рівненько, як проділ у волоссі, протоптана стежечка. Уздрівши в білястих
оболонках туману тонку і високу постать свого панотця, парафіяни
поштиво закивали головами, стримано заусміхалися, шикуючись один за
одним у живу вервечку, щоб за хвилину й собі відважно ступити услід за
пастором у підступну багну.
Отець Георгій з правдивою радістю привітався, тим часом з
прихованою тривогою оглядаючи свою нечисленну паству. Слава Богу, ніби
всі дванадцятеро. Авжеж, як учеників... Прости, Господи, зухвале
порівняння, але для цих людей добиратися щонеділі і щосвята
десять-двадцять кілометрів по лісовому бездоріжжю до Храму Покрови
Пресвятої Богородиці було не меншим вчинком, аніж для перших християн
ПОЧУТИ Христа і ПІТИ вслід за ним іудейською пустелею.
Здалеку гурт людей, озброєних довгими палицями скидався на казкове
допотопне військо, що вийшло на прю, не приведи Господи, з якоюсь бідою.
А ближче – на подорожніх, що, блукаючи пущею, вийшли на берег моря, за
яким має бути земля обітована, і не знають, як до неї дістатися.
Підсилювали враження вузлики та кошики, які кожен мав при собі. Скромні
панахидки, якими прочани прийшли пом’янути своїх небіжчиків.
Однак придивившись пильніше, отець Георгій помітив, що сьогодні
пастви його побільшало аж на... так, на дві душі. Поряд із вчителькою на
пенсії Ольгою Михайлівною, тієї самої, що постачала йому книжки з
історії України і новини зі всього світу, стояла незнайома юнка у білій
сукенці. Струнка постава і світле, розпущене по плечах волосся, робили
її схожою на тоненьку берізку.
– А це моя внучка Леся, – зашарівшись від гордості, сповістила
вчителька. – З Києва приїхала бабуню провідати. Леся в нас розумниця,
студентка фізико-математичного факультету. А вірші пише, як Леся
Українка!
Дівчина теж зашарілася від бабиної похвали, але не
потупилася сором’язливо, а, навпаки, подивилася на отця Георгія з такою
шляхетною гідністю, що отець Георгій аж здивувався: за роки свого
священичого служіння у Храмі на болоті він не стрічався очима з таким
чистим, відкритим і... «свобідним» поглядом. Тай у його власної юності,
вихованої радянським режимом, був інший погляд, у прямому і в
переносному значенні цього слова… Так ось вони які, діти Незалежності!
Покоління, яке виросло… Боже мій! Так… виросло з тих немовлят, з тих
нещасних діточок, над життям і долею яких заніс свій убивчий меч,
виплеканий такими, як він, Георгій Бунчужний, хвалений «мирний» атом!
Радше, безвідповідальне безголов’я таких як він, безбожників! Але ж,
дивлячись на це чисте досконале створіння, не скажеш, що виросло в
обіймах монстра… Що ж воно виходить?! Невже, справді, не такий страшний
чорт… чи то пак, Чорнобиль, як його малюють у своїй уяві схожі на
Георгія Бунчужного люди? Але, Господи, що він плете? Що ти плетеш,
грішнику, забувши, що крапля Божого милосердя сильніша за вселенську
ненависть Сатани! Вседержителю, Чоловіколюбне, Слава Тобі, Боже
Всемогутній, що бережеш дітей людський… яких ми, батьки, не бережемо…
Перед очима священика постав нерозгаданий трагічний образ нежданого
гостя нічного – Юрка, в очах якого було стільки… образи й недовіри… І
болю – майже синівського – як до непутящого батька. І знову серце
попа-затворника пронизав різкий біль за ненародженим сином… Жаль, не
встигли вони до Чорнобильської трагедії стати батьками: Таня – зайнята
партійною роботою, а він – кар’єрою і дисертацією про безмежні
можливості мирного атому.
Згадка про дружину, про минуле, потрачене на несусвітні ідеї і
неварті доброго слова ідеали, тільки поглибила печаль: чому він так
бездарно промарнотратив, розтринькав свою молодість? Своє життя?! О-о,
як йому хотілося, щоб діти, народжені Незалежністю, не повторили помилки
своїх батьків? Дай Боже, щоби було так... Та вже є! Як би там не було, а
розкрилений погляд цієї дівчинки-берізки звістує, що у тому білому
світі, який він, Георгій Бунчужний, покинув понад двадцять років тому,
не все так і погано. Головне, що Господь Милостивий вберіг популяцію від
генетичних мутацій і духовних деформацій!
Принишкла паства з благоговінням спостерігала, з якою любов’ю
пастор вітає кожного з них. Тим часом отець Георгій з трепетом душевним
перевів погляд на другу, незнайому ще йому душечку. І – тільки глянув,
як хитнувся під ним берег, а душа обімліла і заволала до Неба:
«Господи, Отче, Творче і Заступнику наш, усе з волі Твоєї і в руках Твоїх! Не покидай дітей людських, не покидай!».
Але
на обличчі священика, осяяному усмішкою, навіть тінь не промайнула.
Приязно усміхаючись, отець Георгій підійшов до «сердешної Оксани», як
він називав подумки наймолодшу свою мирянку – багатодітну маму, що жила
на глухому лісовому хуторі Бобрик разом з гризотами, злиднями та своїм
численним виводком, який поповнювала бозна від кого в цій глухомані ледь
не щороку, спитав:
– А що це за янголятко до нас прилетіло, сестро?
Скорботне обличчя «сердешної Оксани» перекосила вимучена усмішка.
– Це мій найменшенький… – видавила з себе. – Я ж вам розказувала, що він народився… якийсь… не такий, як усі діти.
Дитя справді було, Господи, спаси й помилуй, мало схоже на людське:
одні кості та шкіра. Яйцеподібна, рахітична голова, до якої ніби…
приклеєне бліденьке, аж зеленкувате личко з розкосими, якимись
світло-темними, ніби дзеркальними, очищами...
І знову трепет Страху Господнього пронизав усе єство священика:
Господи, спаси й помилуй, маля нагадувало... інопланетянина... чи то
пак – тих зелененьких головатих гуманоїдів, відзнятих радянськими
спецслужбами на кіноплівки, які їм, фізикам-ядерникам, працівникам
засекречених об’єктів, спеціально показували ще в 70–8-х роках минулого
вже століття для загального розвитку. Але передовсім – «ради
бдительности», про той випадок, якщо інопланетянам «стукне» у їхні
гостроверхі голови розпочати свої «зоряні війни» проти Радянського
Союзу. Адже ж, як попереджав за кадром сталевий голос диктора, «першими
об’єктами агресії позаземних цивілізацій найімовірніше стануть
радянські військові бази, космодроми та атомні станції».
«Та певно! Тим інопланетянам нічого більше робити, як лиш підривати
наші станції, поїзди і космодроми, – думав тоді з досадою. – От
кручкотворці! Уже в космосі шукають ворогів, щоб на них сперти власні
«недоработки» та головотяпство!».
Так і вийшло, як він передбачав: винних у чорнобильській трагедії
теж шукали на небі... хоч і не в Господніх чертогах. Але він сам,
провідний спеціаліст і науковець Георгій Бунчужний, і на Страшнім суді
засвідчить, що тоді, в ту страшну апокаліптичну ніч, у квітневому небі
над четвертим блоком висіли тільки великі, як волоські горіхи, рідні
українські зорі... Як і те, що без втручання Вищих Сил, пожежу на
четвертому блоці ЧАЕС не вдалося б погасити… І це підтвердять усі, хто
там був тієї квітневої ночі, – і живі, і мертві…
Зусиллям волі отець Георгій вгамував бурю почуттів, думок,
спогадів, що звихрились у його душі, погладив хлопчика по голівці,
попросив маму:
– Давайте, Оксано, синочка – я понесу. Так буде
безпечніше... І ходімо! Ставайте один за одним і – крок у крок –
ступайте за мною, підстраховуючись палицями. Але – не бійтесь: стежка
надійна, ви її бачите перед собою, тож нею й рушаймо.
Взяв на руки покірну дитину і розгубився – не відчув її ваги!
Здавалося, несе на зігнутій в лікті лівиці один дух безтілесний... Стало
не по собі. Згадалися пророцтва японських вчених, які першими прибули
на зруйновану ЧАЕС. Тоді він обурився, почувши, що через 20 років на
територіях, уражених радіацією, жінки народжуватимуть мутантів. Він не
хотів вірити цим... бридням. І не тому, що й досі вірив у безпечність
мирного атому, а тому, що вже… якоюсь частиною душі чи центрами в мозку…
повірив у милість Божу і Його любов до людини… У те, що Господь (чи
Вищий Розум) не допустить виродження тих, кого створив по власному
образу і подобі.
І от – дожив: він тримає на руках дитину-мутанта, яка нічого не
споживає, як скаржилась Оксана, крім підсолодженої цукром води, лісових
ягід та грибів. Почувши про такий «раціон» малюка, він навіть
обурився:
– Як? Ви годуєте малу дитину радіоактивними грибами? Оксано, хай
врозумить вас Господь, бо тільки Він один знає, скільки рентген у тих
ягодах і грибах, що ростуть у наших пущах!
– Та він нічого більше не хоче! – виправдовувалася перелякана жінка.
По цій розмові отець Георгій тяжко катувався, не міг простити собі
недозволену його саном глухоту, неувагу до життя своїх парафіян. Адже ж
по сердешній Оксані було видно, які в неї статки, як тяжко жінці
виживати зі своїми дітьми серед злиднів і безробіття! Може в них тільки й
того на столі, що гриби лісові та ягоди, що аж світяться тими
мільйонами кюрі, які виригнув зі свого черева четвертий блок
Чорнобильської атомної десятки років тому і – продовжує вивергати!.. В
тому ж то увесь жах, що потривожена преісподня продовжує дихати нам в
обличчя смертоносною сіркою! А слуги її нахабно брешуть, нібито
розлюченого Змія приборкано! Що все в порядку! Що саркофаг – надійно
захищає народ України від подиху атомного монстра! Але це дитя... воно –
сама правда, страшна, трагічна... І від неї – нема ради!
Та все ж… та все ж сьогодні, сповідаючи Оксану, він скаже те, що
давно збирався сказати як... ну, можливо, не як духівник, а просто як
людина, обізнана з можливими наслідками планетарної катастрофи:
– Сестро, не народжуйте більше!
Так! Хай простить йому Господь, але він, отець Георгій, скаже ці слова…
І раптом… нога настоятеля послизнулася на купині і він ледве втратив
рівновагу! Зляканий, міцніше пригорнув до грудей Оксанине дитя, звів очі
до Неба, попросив подумки:
«Господи, прости грішного, бо чи маю право давати ці недостойні
поради нещасній матері, якби навіть була вона найбільшою блудницею на
землі? Чи маю право, знаючи, що всі, навіть у гріху зачаті діти,
народжуються янголами! А може, Господи мій, я одного із них несу?
Янгола-мутанта? Чи мутанта-дитину? Все одно… Але, Творче Милосердний,
Твій раб Божий, ще не готовий осягнути цю Твою таємницю».
Наразі відчув легке поколювання в руку, якою притискав до грудей
дитину. Ніби від електричного струму низької напруги... Скосив погляд
на хлопчика: маля майже впритул дивилося на нього уважними дзеркальними
очищами, в глибині яких, здавалося, проскакували голубуваті іскорки.
І тої ж миті отець Георгій згадав жалібну скаргу Оксани:
– Отче, він світиться вночі!
Здалося,
в очах дитини промайнуло щось схоже на іронічний усміх, але на блідому,
аж зеленому личку не тріпнулася жодна рисочка. Не здригнувся і міцно
стиснутий у ниточку ротик.
– Отче, ця дитина така розумна, що я часом її боюся. Він знає все
наперед і розраює мене, коли плачу. Каже, що забере мене на... Небо...
Певно, панотче, ми скоро обоє помремо! То ж прошу вас, отче,
потурбуватися про решту моїх дітей, – лебеділа сердешна Оксана минулої
неділі. Тоді він, заспокоївши жінку, здивувався:
– Але ж ти казала, дочко, що дитя не говорить?!
– Він, отче,
не говорить словами чи ротиком, як люди, а лиш самими очима! Дивиться на
мене мовчки, а я чую, що говорить... І все розумію.
Тоді він,
грішний, подумав, що свідомість бідної жінки не витримує випробувань,
посланих Богом, і цілу ніч молився, просив Його змилостивитись над нею,
зберегти їй розум задля тих дрібнесеньких діточок... Однак… щойно сам
переконався, що жінка не вигадувала – дитина справді розмовляє очима!
Чи то пак, подумки… А ще точніше, встановивши так званий… телепатичний
зв’язок... О! От і зараз...
Отець Георгій знітився, відчувши якимсь сьомим чуттям, що дитина…
ніби читає його думки і реагує на емоції, але… не наважується
заговорити. Бережи, Господи, і це створіння Своє...
Жалість до
Оксани, до її дитяти – перейшла у тиху ніжність до горстки людей, які
мовчки, крок у крок, йшли слідом за ним, пастором своїм. Та все ж – не
ним покликані до Бога, а – Богородицею. Матір’ю Божою, яка одна може
зараяти і цій дитині… Ось, у день ЇЇ величного свята він покаже Матері
це дитя і спитає: «Як нам бути, Мамо? Як нам жити далі, Всеблагая?».
Обережно, наче коштовну тендітну іграшку, притискав отець
Георгій до грудей невагоме тілечко дитини, і воно у відповідь ледь
поколювало його в руку теплом, схожим на те, яким колись його
лікували... електро...
От тобі й маєш! Він забув, як зветься той популярний пристрій, яким лікували в радянські часи всі хвороби й недуги!!
– Електрофорез, – підказало хлопченя, не розтуливши вуст.
Отець
Георгій вдячно усміхнувся, і знову відчув легке, як від батарейки,
поколювання в руку. Очевидно, дитя в такий спосіб засвідчувало своє
вдоволення бесідою. Але, Господи, звідки воно, народжене навіть не в
пологовому будинку, а на копиці сіна, чи, в кращому випадку, на полу в
якоїсь баби-повитухи, знає такі терміни, якщо на їхньому хуторі,
скаржилась Оксана, і світла нема?!
Ох, ще одна Оксанина біда: якийсь заблудлий зек, з тих короткочасних
розрадників, які бозна-якими вовчими стежками, приплутувався час від
часу до воріт цієї лиходолиці, вже років зо два, як відрізав дроти
електромережі, що вели до її хати, і разом із трансформатором відволік у
найближчий пункт прийому металевого брухту…
Отець Георгій зітхнув і… Чи це йому причулося? Та ні, хлопчик теж
зітхнув, мовби співчуваючи отцю Георгію, і зазирнув йому в очі своїми
печальними світанково-присмерковими очима-свічадами. Настоятель спаленів
від сорому, ніби допіру брутально облаяв, обізвав жінку при її дитині,
яка сама страждає від сорому за свою матір, але навіть під страхом
смерті не віддасть її на поталу людському осуду…
Над болотом стояла тиша, тільки час від часу почавкувала
під ногами парафіян драговина. Уся увага людей була зосереджена на
стежці. Страхуючи себе довгими палицями, люди намагалися ступати слід у
слід за своїм поводирем. Не менш зосередженим і уважним був і сам
пастор, відповідальний перед Богом за життя цих людей, яким він
потрібний, і які потрібні йому, з якими він поєднаний цією стежкою, і
поріднений Храмом, до якого вона веде.
Уже котрий десяток літ триває ця нелегка дорога, цей Хресний путь...
Досить часу, аби пізнати кожного, хто ступав за ним, краще, аніж самого
себе. Так, він знав кожного з них – до найпотаємнішого закамарка
душі... Може тому, коли вони сповідалися йому у своїх нехитрих, майже
безгрішних гріхах, душа його корчилася від сорому – і за себе, і за всіх
тих, всеможних і маєтних, власть імущих, але похряслих у таких
гріхах, що на них нема де хреста класти, а він, священик, мусить
просити Бога за їхнє здравіє...
Грішний, він не міг піднятися до заповідано Богом у Його заповідях!
Ця незрівнянна ні з чим доброта Всевишнього до кожної тварі своєї… Ця
сувора настанова – вимолювати для кожного черва земного право на
помилування, на благодать Божу…
Раніше, ЦЕ якось... муляло душу грішного папа, а гризти почало, коли
сердешна Оксана раптом посеред Богослужіння вийшла з церкви і простояла
за дверима аж до сповіді. А на сповіді зізналася, що не може чути, коли
отець Георгій починає просити Бога за тих, що при владі. Бо їм Бог і
так помагає з усіх боків, замість того, щоб помагати таким, як вона,
котрі гниють у цьому радіаційному болоті разом з дітьми, забуті і Богом,
і тими, про кого він дбає. Жінка ридала від страху перед Божою карою, а
ще більше – від обиди, від гніву, що не покидав, палив її душу навіть
під час сповіді.
– Не за їхнє благоденствіє я Господа прошу, – сказав тоді отець
Георгій, – а за те, щоб Всевишній давав їм совість і розум бути добрими
керівниками, дбати про державу і нас, народ... І щоб вони, керівники
наші, поміняли господаря свого – на Світлого посланника Божого.
– То чого Бог не робить так? А я знаю чому! Бо вони, ті олігархи з
депутатами, обікравши нас, церкви йому строять?!! – Захлинулася жінка
риданням. І він нічого не зміг їй відповісти, окрім того, що відпустити
гріх справедливого гніву.
І ось тепер Оксана принесла свою хвору дитину, щоб прикласти її
чолом до чудотворної ікони Матері Божої, яка від Різдва несподівано для
самого настоятеля оновилася фарбами, а за тим і замироточила. Якби він
не був сам тому свідком, то не повірив би. Матеріалістичний світогляд,
виявляється, сидить в ньому набряклим фурункулом... як і казки про
волхвів, і байки про інопланетян, посланців позаземних цивілізацій, як
оце нещасне пост-чорнобильське дитя, що дивиться на нього очима старого
мудреця... чи святого мученика... А, може, й справді – посланця Божого,
який розуміє і знає більше про людей, аніж вони самі...
Але це вже думав не отець Георгій, а інженер-атомник Георгій
Павлович Бунчужний…Тож коли під ними знову хитнулася купина, і хлопчик
тісніше притулився до грудей, отець Георгій поспішив їх захистив від
посягань преісподні хресним знаменням.
|