Ігорьок – сильніший характером, певно, в мене, не дуже
горнувся до вічно п’яного, прокуреного вітця, що приходив під школу
після запою, брудний, неголений, і лив над синами свої крокодилячі
сльози. А от Ромчик, ніжний, м’який хлопчик, видно було, жалів пияцюгу.
Не мене, в каторжній праці, втомлену, злу, як вовчиця, що гарувала на
них трьох, а того лайдака, того пияка, ту пропиту мармизу!
Пригадую, як мої хлопчики комплексували від свого
безбатьківства. Пригадую, як вони просили мене вийти заміж за сусіду
Миколу Петровича, щоб мати батька, як Сашко, його син і їхній друг. Мені
ледве вдалося їм пояснити, що так не буває, що я не можу вийти заміж за
чужого чоловіка, в якого є сім’я.
"То шукай без сім’ї”, – казали слушно. Але не так то просто було
мені, жінці з двома бахурами, знайти чоловіка. "Для кавалєрки” –
будь-ласка. Полк. Дивізія! А одружуватись – ні. Мої поклонники і не
приховували цього, натякаючи фігурально чи прямо вказуючи на обтяжливі
обставини. Один, Господи, досі не йде з гадки, сам метр із кепкою і
табуреткою, що песиком бігав слідом, так і відреагував на мої скарги на
тяжке життя жіноче одиноке:
– От хлопці підростуть – буде тобі легше.
По цій розраді я так врізала його по миршавій пиці, що він відковбасив від мене на всю оставшуюся жизнь.
Пригадую,
як десь у п’ятому класі мої хлопці перестали дружити з однолітками, що
мали татів, і стали гратися лиш з такими, як самі, напівсиротами.
Тоді-то Ромчик і почав вчащати до батька в майстерню, нібито вчитися
різьбі по дереву. А я й рада була, як-не-як все-таки батько, а
по-друге, ремеслу якомусь навчиться. Де мені було знати, чого він там
вчиться... Хоч могла б і передбачити... Не маючи прикладу життя
нормального чоловіка, Ромчик перейняв схему житейську свого
безвідповідального і безхарактерного татка.
Ромчика я любила більше за всіх дітей. До сьомого десь
класу він був мені, як бальзам на душу. Рятував і захищав від вибриків
Мирослави, що раптово з веселого кмітливого дівчатка переросла у
капосну, підступну піддівку. Один спротив – ось що була у своїх
п’ятнадцять Мирослава. Спротив мені. Здавалося, в неї одне на умі: як
насолити мені, довести до сліз та істерики. І, хочу сказати, це їй
вдавалося. Це вже зараз я звиклася, та й перед очима не маю її. А тоді,
Господи, як вона духопелила хлопчаків, намовляла їх проти мене,
приходила за північ, зі школи приносила одні двійки, перетворювала моє
життя в пекло...
"Не дай Боже зведенюків”, – казала моя мама і після кожного
побоїща в хаті забирала Мирославу до себе. Але та скоро з’являлась. Їй
було, бачте, нудно і не цікаво з дідом і бабою. Не було кого
тероризувати. Слава Богу, Мирослава скоро вискочила заміж і оселилась з
першим чоловіком у тих же діда з бабою. Мені стало трохи легше. Але
ненадовго. За скандалами з Мирославою я проґавила Ромчика.
Чого мені так важко на душі? Стою, дивлюсь на чужі сподні
на чужому балконі і не знаю, що робити. Може, зайти до Григора в
майстерню? Звідси – рукою подати. Спитати, де Ромчик?
Ромчик
пішов з дому того ж таки дня, як у хату зайшов Каліґула. І спитай: чого?
Дорослий парубок, сам мені ще недавно чоловіка шукав, батька хотів, а
привела – з дому пішов. От і вгадай, чого вони хочуть, ті діти, і
спробуй догодити... Мені кажуть жінки: а ти не годи! Роби, як тобі
добре. Ти цілий вік робила, аби дітям було добре. І що маєш? Так мене
вчать, а самі? Ой, в кожній хаті – по букаті! Тобто, по шматку добрячому
лиха. Біди! І ніхто не навчить, як жити, навіть саме життя. А буде так,
як має воно бути. І конем не об’їдеш долю свою...
Не раз питаю себе: чому я вийшла заміж за Григора? Не було
за кого? Таж ні – було. Після смерті Любомира я закінчила бухгалтерські
курси і пішла працювати у художній фонд. Думала: хоч бухгалтером, але
буду при художниках. Як я їм заздрила і боготворила їх! Бачите, згадала,
як сама марила малярством. Тож хотіла, біля них повештавшись, і собі
щось там почати мурзати. В художній школі я подавала неабиякі надії.
Мені пророчили велике майбутнє, славу Тетяни Яблонської. А я...
гоцим-поцим-первертоцим зі своїм Любчиком... Ой, де мій розум був?!
Десь грає музика. Мабуть, на Центральній майдані.
Мало мене з ніг не збивши, погналася туди і зграйка дівчат: ноги по
сіднички – голі, пупи голі, груденятка світяться крізь прозорі блузочки.
Все на виду. Не треба хлопові роздягати та щось там шукати – все на
виду. Що час настав, що дівки пішли... Мами давно їх за коси не
волочать, лиш кладуть в торбинки контрацептиви... від головного болю...
Стою, дивлюся вслід дівкам, своє згадую. Аж бачу – не одна дивлюсь і
згадую. Ади, шматою драною повис на паркані церковному ще один
святий та божий... на дідька лисого схожий: поїдом їсть очима сикух,
слина – по бороді тече, й бубонить... Агій! Матюкається, старе рам’я!
Йо-о-ой! Не годна витримати!
– Пане Митре, – кажу, приступивши ближче та впізнавши колишнього
обласного начальника від культури і першого курваря перестройки Дмитра
Харитоновича, прізвище забула. – А чого це ви злоститесь, обслинившись,
як старий лис на виноград? Лапи короткі? Та й зубів катма вже...
Встидалися б!
Та й, засміявшись, пішла собі. Бо чого мені з ним до
бесіди ставати, гріховодником старим? Хіба що нагадати, як викликав мене
на ковйор у відділ культури... Слина так само текла, лиш не
матюкався... Тьху! Як згадаю... А я ще дівок теперішніх обсуджую! Наче
забула, який він короткий – вік дівочий! Як роса вранішня. До обіду. Та
й вже. Далі – мрак і сумерки, як моя кума Вікторця каже. І кожне
норовить об тебе ноги витерти. Може, того та дівка і впадає у сказ, лиш з
колиски випавши, що чує шкурою: не довго, ой не довго музика їй на
толоці гратиме?
Ні, дівка – то страшна стихія. Спустошлива,
непередбачувана, як тайфун, отой, що Америку непорушну трощить щоліта.
Це вже потім, побита, поламана життям, вона стає мамою, стає доброю,
милосердною, порядною. А спершу – це біда! Часом мені хотілося вбити
Мирославу. Роздерти, як жабу. Але рятувалась від гріха, згадуючи себе в
її віці. Що то вже я за сучисько була, страшно згадати... Чого тільки
моя мама зі мною не натерпілася! Тож, сердешна, була щаслива, що я
нарешті взялась за розум, стала бухгалтером і пішла на роботу.
Пригадую, була чемною з рік чи півтора. По Любчикові жалобу
носила, нікого видіти не хотіла. Але молодість брала своє. Скоро я
ввиклась і вжилася у веселу козацьку вольницю художників – і
по-ча-ло-ся! Як тепер кажуть, тусовки по майстернях, легковажні романи,
а в результаті – тяжке похмілля...
При світлі сонця все те життя мистецьке, якого я прагнула, втрачало
свої принади, спадали чари і з майстрів пензля та різця. Одне було
добре, що я таки не марнувала час геть зовсім, а потроху чогось
навчилася: коло одного – малювати, коло другого – ліпити, коло третього –
сувеніри робити. Дійшло до того, що на виставках із нагоди різних там
свят з’являлися і мої твори, якщо можна ту мазанину так назвати. Мене
навіть хвалили. Двічі про мене як про талант, що надії подає, в газеті
писали. І хтозна, може, врешті і вийшло б із мене якесь пуття, якби...
Атож, вгадали: якби не Григір. Він прийшов у Худфонд (була
така колись організація – художній фонд) після художнього інституту,
був неодруженим і безквартирним. Йому треба було прописки. Мені –
чоловіка. Отож нас і подружили вічно п’яні колеги. І весілля справили,
тут таки, в найбільшій майстерні, і столи накрили, і гуляли три дні.
Згодом жартували, що страх як випити їм усім хотілось, а до зарплати
далеко було, от і повінчали нас із Григором. Але ми ті жарти сприйняли
серйозно. Принаймні я. Інакше чи ризикнула б дітей народжувати?
Ризикнула. Народила. Зразу двох. І все – пішло-поїхало
навскосяка. Я так спочатку тішилася Григором – тихим, спокійним,
затишним, зовсім несхожим на вар’ята Любчика. І кохання з ним було інше –
тихе, млосне. Я вже не палала, як та сосна, що в пісні, не кидалась на
нього несамовито, а танула вся, як сніг березневий коло тихого солодкого
багаття. Я була найщасливіша з усіх щасливих. І намагалася з огидою
забілити на полотні життя усі свої попередні шури-мури, викреслити з
пам’яті всі випадкові залицяння і затискання серед запилених старих
полотен, слоїків із фарбами і мішків із гіпсом. І думала, що й мої
залицяльники викреслили мене зі своїх списків... Мало в кого з ким що
було?! Аж ні!.. Коли приходила до Григора в майстерню, поповніла,
розквітла після пологів, вони як показилися: перепиняли мене та тягнули
кожен у свій закамарок, ображаючись на моє цілком справедливе обурення.
А коли я не витримала і, втративши від люті обережність,
садонула гнилозубого гівнюка Гущу тим, що під руку попало (а потрапив
під руку уламок якогось гіпсового чудовиська, що його скульптор Гуща
власноруч по п’янці і розтовк), Григір більше додому не прийшов. У
майстерні жив, пив, щось там робив. І грошей на дітей не давав. Ні
копійки. Якби не мама з татом, поздихали б...
Даремно я, забувши про гордість, вривалась до його майстерні,
плакала-просила, погрожувала... Григір не реагував. Сидить, мовчить, на
морді – скорбь мировая. Як пороблено...
Пригадую ті
деньочки. О, тоді я зрозуміла, що то таке – чоловіча підлість! А ще: чим
чоловік вдає із себе більшого пуриса, себто – велике цабе, генія, не
дай Боже, тим він підступніший і мерзенніший... А коли ще й при
грошах... Але – що робити? Просто треба це знати, бо врятуватись від
цього не можливо.
Чоловік може простити жінці все, крім відмови, самі
розумієте в чому... Отакі вони всі падлючі. Здихати буде, але не
простить тобі, що не віддалася йому сто років тому. Жах! Кошмар
суцільний мого життя! От і стає ясно, чим вони всі думають, яким
органом. Дідько з ними, звичайно, але ж вони до всього ще й пімстливі.
Як згадаю!.. Чого я тільки не натерпілася через них та через свою
дурну голову! Я дітей колишу вдома, а вони за чаркою вповідають
Григорові небилиці. Звісно, що прибріхували дай Боже, бо що з тими
пияками могло бути доброго?! Встидалися б згадувати! Одне ганебище...
От, нарешті, до Григора добралася! Двері в майстерню
прочинені, за немитими вікнами – темно. Так і є: сплять. І Григір, і
Ромчик. Набралися ще з досвітку, мабуть. І такий мені жаль стиснув
горло, що ні ввійти, ні вийти. Падло! Що ти за падло таке, Григоре?! Як
ти міг проміняти сім’ю на чарку? Через якихось покидьків так зруйнувати
наше життя, і от ще тобі мало – дитяче руйнуєш? Чого ж ти, коли такий
чесний та цнотливий, на Афон тоді не подався, в келії не зачинився хрін
свій поганий сушити, а пропив з дружбанами і мене, і дім, і синів? І що
доброго знайшов? Яку таку святу та божу під вінець повів? Не знайшов. Не
було. Що ж ти з мене, сучий сину, воду вариш – не наваришся?! Залило би
тебе вже тою горілякою!
– Ромчику, Ромчику, – торсаю за плечі дитя своє напівживе, –
прокидайся, ходімо з мамою, я геть кібеніматері вижену з хати того
лайдака, того Каліґулу, і будемо жити як родина, як колись жили, і буде
нам добре, синочку мій...
Але Ромчик не ворушиться. Зате Григір розлуплює баньки свої зизі і каже нахабно:
–
З тобою, лярвою, проживеш... Тобі лиш би курварію водити, та горілку
пити, та... – І знову випадає в осад. Жах! Оце він таке синові на мене
каже! Таку неправду! Я світа білого за роботою не бачу, а він таке верзе
на мене дитині! І той слухає. І вірить. І ненавидить мене, ніби я не
маю права на особисте життя. На добре слово?!
Пригадую, якими закоханими очима дивилися мої хлопчики на
мене маленькими. Як вони тулилися до мене, мов мишенята, як цілували
мене своїми мокрими, пропахлими молоком писочками, тицяючись, мов
телятка. Тоді я говорили гордо всім: я найщасливіша на світі жінка – в
мене закохані двоє найкращих у світі чоловіків – мої сини-янголи.
Боже, чому все добре так борзо минає ?! Тепер я плачу, бо
знаю, що один син мене жаліє, а другий – ненавидить, інакше б він не
покотився слизькою стежкою слідом за своїм батечком. Не пив би мені на
зло...
Витягаю з торби шмат ковбаси, сиру, шпроти, овочі, які
прикупила для свого Каліґули, кладу на стіл, завалений тюбиками з
фарбами, різцями, рубанками, причиняю добре за собою двері, щоб бродячі
пси чи коти не покрали харч, і, трохи струсивши каміння з душі, йду
додому.
– Ганно, Ганно, – хтось гукає мене. Роззираюсь. Так і є. Ще
один... поклонник... трясця його матері! Схоже, на старість у мене
більше кавалерів, аніж замолоду було. Атож, тоді вони щастя і чинів
шукали, тепер – няньку, годувальницю, безкоштовну масажистку, жилетку –
поплакатись на предмет радикуліту-простатиту, кольок у лівому боці та
хронічного безсоння. Видно, я якраз підходжу для такої благородної ролі.
Добра, весела, роботяща, при копійчині. Ще й собою нічого. А головне –
діти повиростали. Крім того – чужа наречена. Самий цимес, як-то кажуть,
смак!
Але котрому з них так гіренько жіночого співчуття забракло,
думаю, спостерігаючи, як з обох боків чешуть до мене два лисих красені:
Олег Павлович, викладач економіки, і, здається, Степан Ілліч,
журналіст на пенсії. Вельми поважні і достойні пани і претенденти на
руку й серце, бо дружина першого як поїхала десять років тому на зарібки
в Америку, та й по сей день, а другого – померла перед Різдвом від
раку. На обох написана печальна повість про їхнє нелегке бурлацьке
життя, а з душі рветься волання позбутися чим скоріш нікому вже
непотрібної свободи, бодай за дармову вечерю. Бідні, бідні... Вони або
не знають, що я втретє вийшла заміж, або думають, що то плітки, інакше
чого б це стали так по-молодечому гукати мене та переймати, як дівку на
толоці?
Пригадую, вони шкрябались у мої двері після розлучення з
Григором. Але так собі, задля розваги. Пута Гіменея зв’язували тоді туго
їм руки-ноги. А тепер ось – вільні козаки, хоч зараз до шлюбу. Але,
Боже, що зробило з ними життя! – заледве впізнала. І те, що те життя
нікого не милує і не щадить, а надто чоловіків, мене сьогодні особливо
тішить. Отак втішаючись та лукаво усміхаючись, чекаю, коли ж вони
нарешті доторохкають.
Тепер я рідко на люди показуюсь. Знаю одну дорогу: дім –
базар. І сиджу на тім базарі, як миша в соломі. І трушуся вся з нервів.
Бо на базарі – як на базарі: гризня, мов у псарні. Зятенько мене до
свого бізнесу не залучає. А Мирослава або не здогадується, або теж не
хоче, аби я свого носа пхала до їхнього проса. Тож я собі сама знайшла
підприємця, колишнього педіатра з дитячої лікарні, більш-менш нормальну
жінку, що сама спізнала злидні, та й підрядилась у палатку продавцем.
Але що я маю! Довкола одні цигани та ліца нєздєшнєй національності.
Нахабні, підступні, готові за копійку вдушити. А тої копійки – кіт
наплакав: часто, аби йшов якийсь торг, віддаю товар за ціну хазяйську, а
собі й на хліб не зароблю.
Мене в місті багато хто знає, і знає з гарного боку, тож,
забачивши серед розвішаних лахів, спішать, надіючись, що геть зовсім
лайна якогось не підсуну. Я й стараюся брати під реалізацію добротні
речі, переважно есендівського виробництва, приміром, білоруський
трикотаж, львівське взуття, одеський жіночий верхній одяг. Та варто тій
людині підійти, як цигани кидаються їй навперейми, волочуть до своєї
палатки, тицяють в руки зотліле давно ганчір’я, а на мене кричать, що то
я людей дурю.
Часом до бійки доходить. Було й таке, що палатку
перевернули і товар у болото втоптали. Ходила жалітись у міліцію, в
міську раду – все даремно. А головний їхній аксакал базарний сам
навідався до мене і тихо так почав питати:
– Кто ти такой? Ти – бедний нешасний женшин. Вот і знай свой мєсто. А
я чарку с начальнік міліція п’ю. У меня, панимаєшь, денгі. Много. Как
захачу – магу всьо купіть. І тебя. Но ти мнє не нужен. Ти старий і
бальной. Так што сіді тиха і малчі. Понял?
Я всьо понял. Бо й справді: хто я такий на цій землі, в цій
країні? Ніхто. Та й чи моя це вже земля? Колись моя сусідка тьотя Дора,
виїжджаючи вслід за синами в Ізраїль, сказала мені:
– Нє осуждайтє мєня, Аня. Я нє ізмєнніца. Просто моя родіна там, гдє моі дєті, і гдє моім дєтям харашо.
А де мої діти? І де їм добре? Один – в Бельгії, другий – в чаду. Третя – в блуді. Де мої діти, і де моя батьківщина?
Там,
де й циганів і тих, що від війни та злиднів повтікали, а самі тут війну
роблять, бо вижити хочуть, за будь-яку ціну... як мій Ігорьок у тій
Бельгії. Бо хтозна, чим він там займається. Може, в банді якій? А мені
пише, що все в нього нормально...
Господи праведний, що це діється на білому світі? Яка сила нечиста колотить ним? А вони все – інтеграція та глобалізація...
–
Я жінка милосердна, богобоязлива. Мені однаково, хто ти і який ти, а
хоч би в горошок чи в смужечку, аби людиною був. Будь людиною, бодай
намагайся нею бути, і в мені цю людину поважай. Бо в тебе хоч і гроші,
зате я на своїй землі. Не бери поганого прикладу з тих, хто тебе колись
із рідної хати вигнав, не посягай на моє, не пробуджуй в мені звіра, бо
хоч я стaрий і бальной і чарки з міліцією не п’ю, але я тобі не женшин
Востока, очі видряпаю – не зоглянешся, затям собі, – кажу, нахилившись
до вуха курдюплявого аксакала, тихо-тихо, але щоб чули всі, хто приперся
помилуватись, як я буду від страху в штани дзюрити.
Не чекав аксакал... Не сподівався. Стоїть, перетравлює, очками кліпає, а далі так печально:
– Как хошь... я тєбе предупреділ... Женшин-змєя…
Та й пішов поважно так, мов справді аксакал якийсь.
А я, не розгубившись, услід:
– Я тебе теж... предупреділ. Мушина-удав...
Сто разів правий був то, хто сказав: з вовками жити – по-вовчи вити.
До
вечора в нашому ряду стояла тиша, ніби святі янголи базар перелетіли.
Чи то мені у вухах позакладало з нервів? Але ж ні. Бо добре бачила, як
писки від мене відвертали перестрашено навіть наші, місцеві, навіть ті,
що в думках згодні зі мною були... Що то страх зайців перед вовками!
Дома спробувала пожалітись чоловікові, але той розрепетувався, що не
збирається опускатись на саме суспільне дно, борсатись у багнюці,
заводитись із циганами. І взагалі, що можна зробити, коли скрізь і
поспіль – одне і те ж, одні бандити, один розбій! Словом, він – вище.
Там, де вітер у кишенях свище. От і вся розмова.
Я все мріяла про такого чоловіка, про якого в одній нашій
сільській пісні співається: "Чоловіче мій, ти затyло моя, я тобою
затулюся та й нікого не боюся”. Атож, затулишся... Ті, що вгорі, розбій
чинять та жінок міняють частіше, ніж плавки, а ті, що внизу, – лиш
плачуть та нарікають на тих, що зверху. А жінки винні, що їм руки не
звідти ростуть і мізки не в той бік крутяться, що нема чим по столу
грюкнути та спитати, доки ж це воно буде?!
Авжеж, він ще тебе з хати виштурхує, аби йшла та чим могла на хліб
йому заробляла. Скільки знаю жінок, яких отак-о змусили чоловічки власні
їхати до Італії чи Іспанії... А тепер лають та нарікають, ніби ті жінки
там гуляють та від сеньйорів дітей родять. Звісно, що народжують. Сама
таких знаю. А деякі й повертатись не збираються. Знаю таких, що вже й
дітей з України вивезли, доки ті ще не здичавіли коло своїх дурноверхих
татусів. А тих шляк трафляє, а тих жаба душить, бо ж, бачте, вони дружин
своїх не на те посилали. Себто лиш до праці, як скотину робучу. А в
них, бачте, хтось ще й жінку побачив. Ще якомусь панові з тих, що
побриті-помиті, вибачайте, заворушилось у грудях на ту рабиню нещасну!
А ви порядок наведіть у країні, щоб від вас не тікали. Ви ж – чоловіки, як-не-як...
Але
мене з рідної хати не виштурхає за кордони жоден чоловік, ані біда, ні
надія на щастя... Характер не той – не для наймів. Хоч по життю я
роботяща і терпляча, як конина, але люблю, щоб мене все-таки за людину
мали. Як тут, вдома, вже гіренько не є, але хоч писка можеш розтулити
та сама себе захистити. А там?! Кому ти що скажеш, нелегале безправний?!
Тож не їду нікуди за готар, чи то – за кордон, лише з одної причини –
ся бою, що як не потрафлять мені ті зарібки, як попаде нехотячи віжка
під хвіст, то... Ліпше б вам не видіти мене такою!.. От ви можете собі
сміятись, але до наймів теж характер треба мати, або, вже не відаю, який
розпач...
Хоч я тих жінок, що знаходять там своє щастя, розумію. Тут
самій з розпуки часом хочеться до якогось базарного турка в гарем піти. А
всі думають, що я націоналістка... Хоч у душі щось там-таки діється,
щось таке, словом, незбагненне... Наприклад, балакати стала лиш
по-нашому, по-українському. А раніше – як виходило. Значення не
надавала. А тепер прикро стало: всі довкола своєю мовою джерґотять, а я
все што да как, аби мене понімали. Тепер же принципово – лиш
українською, і нічого – понімают...
Отаке-то... Як любив казати стрийко Іван, життя не лиш ламає хребет, а й вирівнює...
Тим
часом кавалери приторохкали. Синхронно. І дуже здивувались, зустрівши
один одного біля мене. Так що інтимної бесіди не вийшло ні в того, ні в
того. І, потупцювавши, розійшлись у різні боки, так і не признавшись
мені, чого доганяли. А може, доки добігли, забули? Склероз – річ
поважна...
Господи, дивлюся вслід тому, дружина котрого в Америці: дідо дідом.
Геть зовсім без жінки зійшов на пси. Дочка скурвилася. Син десь світами
повіявся. А та, дружина його, все заробляє: чоловікові – на ліки, дочці
– на наркоту, сину – на горілку... Ой Боже, Боже, що з нашим народом
діється? Розвіяло його по білім світі, як полову!
Як я вже сказала, я рідко виходжу в місто. Отож, коли
вийшла на Центральний майдан, заповнений святково прибраними людьми,
оркестрами і колективами художньої самодіяльності, дуже здивувалась, що
сьогодні свято. Перепитала яке, і мені сказали, що День міста. Додому не
хотілось іти. Що я там не бачила? Пустку? Сліди свого безталанного
жіночого життя? Або прийти та зразу до кухні – вечерю рихтувати, щоб
задубіла, доки мій чоловік повернеться з нічних репетицій? Або, може,
сісти проти телевізора і думати про той ненависний базар, де я вже
зовсім озвіріла, і зачерствіла, і перетворилась на одну із тих,
чорноротих, диких табірних жінок, зі спідниць яких досі воші сиплються?
Думала, піду на базар ненадовго. Зароблю грошей хлопцям на
інститут, куплю обом квартири, щоб не гибіли по приймах, і сама перебуду
тимчасову розруху. А та розруха виявилась затяжною. І не лиш для мене. Я
жінка проста, малоосвічена, без претензій. Але вже і я не годна
дивитися, як калічить той базар людей. Скільки за ці роки озвіріло,
опустилося, поспивалося колись інтелігентних вчителів, лікарів,
інженерів... І всі вони чекають, що щось в нашій державі зміниться, що
економіка нарешті запрацює, мріють колись вирватись, скласти копійку і
вирватись, але трясовина засмоктує все глибше і глибше. Звісно, ніхто з
голоду не здох, дивись, була палатка, а вже – контейнер, магазин, два
мікроавтобуси, іномарка, діти по казино і нічних барах шастають...
Житуха!
А насправді – багно, глибоке, бездонне багно... Може, тому я
й вчепилася за свого Каліґулу? Щоб не зійшлася над моєю головою
трясовина?
Талант, навіть отакусінький, робить із людини
щасливого придурка. В той час як людина з підприємливою головою, якийсь
тобі крутий, ризикує життям, махлює, ночей недосипляє, щоб заробити
якийсь гріш, вони, голодні, холодні, без зарплат, співають та
витанцьовують...
Я би встидалася рота відкрити, хоч я жінка й не ляклива, не
те що мотиляти по майдану вишитими рукавами. А їм хоч би й що. Мало
того, співають так, ніби щось путнього роблять, ніби без їхнього
мистецтва світ перевернеться. Як мій бідолашний Каліґула (Господи, і
причепилося ж мені до язика це погане назвисько). Але – може, так воно й
є, як вони думають?.. Може, світ і тому не перевертається догори дном,
що хтось іще співає і малює? От і я, щоб не перевернутися сторч головою у
базарне болото, зачинила лавочку і дивлюся, роззявивши рота, на той
вертеп.
Але, коли вже чесною бути до кінця, я така сама. Як мені
часом вити хочеться на тому базарі!.. Здавалося б, скрізь люди, а ти, як
у пустелі. Не твоє – цей гендель проклятий, і бог торгівлі – не твій
бог. Але що поробиш? Калічила і калічиш себе. Як каже справедливо старий
панотець з церкви, куди я дитиною ходила свічки гасити:
– Умерщвляєм душу, щоб плоть наситити...
О-о-о ненаситна плоть! Хоч Бог створив її, однак диявол владарює над нею.
От
які мудрі мислі часом в мою дурну голову навідуються! Пригадую, як
минулими роками, коли не мала на кавалок хліба, бо не мала роботи, а
хлопці ще вчилися, зібралася було в щойно відкритий жіночий монастир
послушницею проситися. Почала туди вчащати (як колись дитиною у церкву
свічки гасити), прибирати, монашкам помагати. Себто зарекомендувати себе
хотіла. Щоб взяли. Але скоро сама звідти врвала. Хай Бог милує!..
Не хочу згадувати, не хочу грішити... Але – чого воно така гризня скрізь? Така брехня, бруд і беззаконня?
Прийшла
якось (ще як без роботи була, але й на базар ще боялась іти) із самого
раночку у монастирську церковцю – так вже душечка мені боліла, – вклякла
в кутику на колінах і розказую Богові про своє гірке життя. Аж тут
матінка ігуменя заходять із сестрою Теодорою, яка мені запам’яталась
тим, що з великим ентузіазмом і знанням справи організовувала поїздки
прочан до Єрусалима, до гробу Господнього. Потому від когось із
богомолок чула, що сестра Теодора до постригу десь у Житомирі
профспілками керувала... Але я про те, що якось уздрівши оголошення на
дверях церковці для спраглих прощі, возрадувалась я, кинулась до сестри,
бо ж так вже хотіла святу землю побачити, але... Де мала взяти вісімсот
доларів, коли в мене за душею ламаного гроша не було?!.
Та менше з тим... Тим паче, що тепер, де не глянь – не
храми Божі, а одні гроби Його. І в душах – теж... Отож я з Богом говорю,
тиха та непомітна в кутику, а вони – до каси.
– Де ще сімсот доларів? – питає матінка.
– Та же тут були, звечора, їй же Боженьку, тут були! – клянеться сестра.
– Орисько! – каже матінка лагідно. – Я тобі ручки повикручую, як далі будеш своєї. Це тобі не комсомольська каса...
А далі я затулила вуха і просила Бога, аби випустив мене звідси живою.
|