Після того я вже базару не боялася. І гріха не боялася. Тож
з підскоком пішла продавати перетриманий на складах гуманітарний
шоколад. Отой самий, що його добрі люди з-за кордонів для наших сиріт
пташили, а наші патріоти високодостойні, не змігши весь перетравити, у
продаж пустили!.. А потім – китайські капці, що розлазились на другий
день...
Але Бог мене вчасно зупинив: на рівній дорозі впала і руку зламала.
Ту, якою гроші нечесні брала. Звісно, що наплакалась. Але Бог,
провчивши, не лишив мене, звів із чесною торговкою, колишньою лікаркою,
спасибі Йому, милосердному... Лиш думаю собі, чого Він спинити не годен
більших за мене злодіїв? Та кожного разу каюся – хрещуся та б’ю себе по
варґах, щоб не думав, що пискую до Нього.
Ой-йой, а там далі – виставили на продаж свої картини та
сувеніри мої рідні художники. А жінки їхні збоку стоять – стежать, аби
благовірні копійку не приховали на пиятику. Але, Боже мій, хто то
купляти буде? Кому треба те малярство? Я вже сказала, де ходять ті, що
гроші мають. По Парижах, Лондонах та Майямах різних. А по святкових
майданах рідного міста – одна злидота вештається. Так що понесете,
дорогі мої колишні колеги, свої шедеври додому.
Я б підійшла. Я не злопам’ятна, хоч і все пам’ятаю, особливо,
зло... Але не хочу – почнеться розпитування-допитування: де Гриць, як
Гриць? Ніби самі не знають... Самі ж його і відвернули від мене, і в яму
штовхнули, з якої він вже ніколи не вибереться. А самим – хоч би й що! І
совість не мучить...
І що вони мене тулять до того Григора, коли ми вже двадцять
років як розбіглися в різні боки? Проте жаль все одно маю... Могла б і я
щось зробити, якби не ті чоловічки. Геть закопала свій талант з ними.
Заховала сама від себе, а він, як шило, все лізе і лізе з торби за
плечима, коле в серце. Думала, хоч Мирослава буде розумніша, не стратить
себе так, як я. А вона виродилась ще дурнішою... Біда, думаю собі, не в
тому, що діти не виправдовують наші надії, біда в тому, що ми хочемо,
аби вони були кращі за нас... Чи бодай хоч внуки. Ой, заболіла душечка
за Алінкою... Що мені робити?! Що мені, нещасній, робити?
Пригадую, як принесла її з роддому. Тиждень було всього. Жменька
тілечка і повний дім крику. Вихукала, виняньчила, в дупку дула. Таке
дитятко, мов янголятко... Не треба було її віддавати Мирославі. У мамів і
дочок, якщо вони хочуть мати своє особисте життя, а не ходити шкапами,
за руки взявшись, завше війна. З Алінкою – було б навпаки. Нащо мені був
здався цей Каліґула?! Господи, чого це я все Каліґула на нього та
Каліґула? До чого той Каліґула?.. Все ж добре. Чоловік як чоловік.
Правда, нетерплячий та гоноровий, як усі творчі. І не творчі – теж.
Нема різниці, по турках та циганах базарних бачу... А на душі мулько, як
скіпку загнала, щось шкрябає та болем набрякає...
Мамочко, так тут іще виставка квітів і котів! Все мріяла
завести якесь кошеня (на пса часу не стачало), та за тими чоловіками,
тими дітьми-внуками не до котів було. Мамо рідна, яке ж воно пухнасте,
м’якеньке і таке поважне! Сіамський? А це – зовсім голе. Єгипетське...
Але ще цікавіші ті, що цих котів приволокли сюди... Старі одинокі діви.
Бездітні вдови... Половину знаю. Ні, не треба мені котів. Хай вже без
них...
Квіти – інша річ. Замолоду я розчарувалась у чоловіках, а в зрілому
віці – в жінках, коли почала шукати розради по жіночих організаціях, що
десять років тому виростали в нашому місті, як гриби після дощу. Я
шукала там спокою і взаєморозуміння. А знайшла чвари-свари за
гуманітарку, плітки і наговори. Тож розчарувалась і в жінках. Хоча, що
там ділити: жінки, чоловіки. Всі люди, і всі однакі... Залишилось лиш
пса завести або квіти розвести. Вибрала останнє. Носилася з тими
горшками, з тими вазонами, тішилася, як йойлик китичкою... І мала
спокій, і так мені було гарно, аж доки не з’явився цей Каліґула. Як-то
кажуть, не мала баба клопоту...
Пригадую, як вперше побачила його. Мене привела на його
першу виставу давня приятелька, велика шанувальниця (як усі одинокі)
мистецьких заходів та велелюддя. Однак того вечора був тільки захід,
себто спектакль, а людей – три-чотири душі. В театрі було сумно, ніби
звідси щойно винесли покійника. Вистава затримувалась. Завіса на сцені
коливалася: то артисти виглядали, чи не прибуло глядачів. Але глядачі не
прибували. Отож ми з Тамарою Максимівною, подругою моєю, і дефілювали
по фойє теж сумні і мовчазні. Тут на нас і наскочив Каліґула. Весь
піднесений, вишуканий такий: картатий піджачок, кольорова хусточка на
шиї. Чисто тобі цей... як же його... Віктюк! Одно слово, чарівний, аж
світиться пристрастю весь... Не те, що муриґи базарні. Так і хочеться на
груди широкі впасти, як каже кума Вікторця, або точніше, одна баба на
базарі. Як згодом вияснилось, Каліґула недаремно сяяв: саме тоді у
нього розпочався сезон полювання на самотніх інтелігентних жінок
середнього віку і достатку. Ми з Тамарою були якраз такими. Але
сподобалась я. Бо мовчала. А Тамара кинулась на мисливця, як здичавіла
лань, з криком: що це робиться, що людей нема, а де влада, де
школярі-студенти?! – і т.д., і в тому ж дусі.
Спочатку Каліґула розгубився, однак, зрозумівши, що перед
ним дві одержимі театралки і його фанки, почав бідкатись, на народ
бездуховний та державу антинародну нарікати, та так, що довелось його
запросити на вечерю, звісно, до Тамари. Тоді в мене ще Ромчик жив.
Звісно, після вечері Каліґула змушений був мене проводжати, на чорну
заздрість приятельки. По дорозі, розбалакавшись, ми й зрозуміли, що
створені одне для одного. Каліґулу не збентежило навіть те, що я працюю
на ринку. Проте мене його розуміння соціально-економічної ситуації в
країні зворушило настільки, що я дала йому свій номер телефону...
І почалось... О незабутній телефонний роман! Він дзвонив
мені з темного свого кабінету, а я слухала його на своїй темній кухні
часом до світанку. Я знала, що дзвонить він не одній мені, але що було
робити? Зоставалось лиш чекати... Я нікому не признавалась, навіть
Тамарі, підозрюючи, що він і їй надзвонює, інакше чого б то вона ходила з
таким замріяно-загадковим виразом на лиці? Але ця підозра лиш
розпалювала мене, заохочуючи до рішучих дій. Та все-таки я вичікувала,
вислуховуючи плітки про його амури з іншими жінками. Але прощала. Що
вдієш, коли так мало нормальних самотніх чоловіків, і так багато
самотніх спраглих любові жінок?
Нарешті я знайшла вільне місце в імпровізованому кафе
просто неба на Театральному майдані і замовила собі морозиво з
шоколадом. Біля мене, як показилися, лижуть морозиво та лижуться, як
песята, підлітки. Одно слово – тінейджери! Це ж треба так дітей назвати!
Мало не ротвейлери... То що ви хочете? Назвеш його песям, то воно ним і
буде... Нє, такої розпусти на цій землі ще не було! Три вершка від
горшка, а воно... А що дивуватись: надивляться заморських фільмів,
наколяться та надихаються рідного трійла від тарганів та й самі
тарганіють... Боже, Боже, що ж це буде з цим народом нашим, коли
молодь його – як не наркомани, то на СНІД слабі?! А де ж воно нормальне
візьметься, коли всі берега пустилися?.. Я часом ловлю себе на страшній
думці – що це комусь треба... Треба, щоб цей народ до решти звироднів,
ловив разом з тарганами кайф (чи торчав-стирчав), надихавшись дихлофосу
та клею, і не заважав жити тим, хто над нами з нашими грішми в
кишенях...
Роззираюся стривожено, слава Богу, Алінки серед них нема. Що та
Мирослава собі думає, дитина ж гине... А їй лиш би гроші та мужики! Пора
вже прийти до голови по розум, не дівчинка ж, що вперше чоловіка
побачила...
Я знаю всіх його жінок. Всіх. До одної. Якось по
телевізору, неждано для нього, крутили старий фільм, в якому він ще
студентом зіграв свою єдину маленьку роль солдата, що повернувся після
дембеля у рідний колгосп. Не дивлячись на нього, живого, я зразу ж
вичислила, з котрою із зайнятих у фільмі актрис він тоді крутив. Така
собі маленька, чорнявенька і вертка, як вивірка. Комсорг. Він любив
усіляких, але найбільше – ініціативних і активних, себто тих жінок, які
першими кидаються під танки. Але згодом йому такі набридли, бо такі
хотіли женити його на собі.
Коли він став режисером обласного театру, захопився
героїнями, жінками високими, ставними, красивими і недосяжними на сцені.
Але в житті вони виявилися нещасними і легкодоступними і теж хотіли
заміж, тим більше за режисера, щоб мати ролі. І він переключився на
завлітів, дівчат начитаних і строгих, які носили окуляри і вчилися
заочно в ГІТІСі. Та виявилось, що і в таких мудрих дурне в голові. Далі
пішли продавщиці, завмаги і директорки ресторанів, і на одній він
одружився, але скоро застав її в порожньому банкетному залі із зальотним
грузином і відтоді ненавидить усіх, хто на них, тобто грузинів, схожий.
Він мені цього ніколи не розповідав. І ніхто не нашептав.
Він тоді був далеко, в іншому місті, але я все про нього знаю, бо що там
знати? Скрізь – однакове життя, однакові люди, і всі жінки, хоч і
діляться на якісь там типи, схожі, і видно їх наскрізь.
Неважко уявити собі, чим скінчився другий шлюб мого
Каліґули з молоденькою танцівницею, що паралельно жила з директором
макаронної фабрики, який мав огрядну дружину і комплекс неповноцінності,
і від обох лих рятувався тим, що спав лише з худими, як висушені
макаронини, і дуже молодими дівками. Такі директори є скрізь, в нашому
місті – теж. І танцівниці такі є. Отож, ясно, що після криків і
мордобоїв вони розбіглись в різні боки: танцівниця – в ансамбль
Вірського, а Каліґула – в черговий обласний драматичний театр черговим
режисером. Тепер, крім кавказців, він ненавидить усіх директорів, тобто
всіх розбещених начальників – від гори до долини, аж до директора, чи як
його там, майстерні на розі, де він ремонтує черевики. Ніби решта,
себто рядові – святі. Господи, як все в чужому житті просто й нецікаво!
Сиджу, смакую морозивом і щось гірчить воно мені: уявляю,
як мій Каліґула страждав від подружньої зради. Звісно, що по всьому він
дістав комплекс, став зневажати жінок, всіх поспіль, а тому почав
дружити з хлопцями з кордебалету. І то були найкращі його часи, однак
псувала голубу гармонію маленька дрібничка, тільки те, що їм по черзі
доводилося прати та готувати їжу. А чоловіки, як відомо, всі до одного,
нє взірая на цвєт і національність, як каже моя всевідаюча кума
Вікторця, того не люблять і уникають всіма способами.
Тож, як я собі думаю, скоро він розчарувався у своїх партнерах.
Потребував наймички, та й обласні центри зазвичай тісні: все видно в
них, як на долоні. І один про одного знає все, навіть те, чим снідав.
Тому-то він вирішив, допоки ще не пізно, різко поміняти орієнтацію і
місце проживання.
Так Каліґула приземлився в нашому забутому всіма і всіма покинутому
театрі, готовий розпочати нове життя з простою жінкою-трудівницею,
зрілою, при дітях і внуках, яка вдень пахне дешевими дезодорантами, а
вночі борщами і печенею з часником. Себто, як казала одна баба на
базарі, а точніше кума Вікторця, запраглося простого людського щастя...
Тепер його, схоже, потягнуло на малоліток... Вікторця,
каже, що це в нього вікове, мовбито у чоловіків буває криз тоді, коли
вони передчувають ранній клімакс. Дзвонила ж недавно. Видно, не дає їй
спокою чергова трагедія мого життя... От пліткарисько невгамовне! Все
вона тобі знає, геть і про клімакс хлопський! А я би вмерла й не відала,
що й вони, ті жеребиська, мають на старість щось до чинення з тими
функціями.
– Оце в мене завелась клієнтка, сексолог, така вся крута, така вся
із себе, так я їй, звичайно, імен не називаючи, нібито родичка моя, ну,
сама розумієш, має з чоловіком проблеми, так та й каже, що це нормально,
що це скрізь і всюди і нічого в тому страшного, перебіситься, це їх
тягне на німфеток (так вони, сексологи, малоліток звуть) від страху
перед старістю, вони думають, що молоді їх... їхні, ну, сама розумієш,
здохлі бобики з могил підіймуть.
І Вікторця залилася таким незлобливим щирим сміхом, що я простила їй
пліткування про мене з так званим сексологом (точно, з котроюсь із
старих знайомих, та й не одною) і сама засміялась. І теж щиро, бо на всі
сто відсотків згодна була із Вікторцею, що кричала в слухавку, аж у
вусі лящало:
– Дівко, пожалій його! Пожалій його, сердешного, бо він того вартий!
Раптом
гарнізонний духовий оркестр врізав марш із такою силою, що всіх
пересмикнуло. І позакладало у вухах. От чого-чого, а воєнного в мене не
було. І все тому, що маю алергію на запах людського поту. Чхаю і
шмаркаюсь. Варто проїхатись у тролейбусі поряд з якимось немитим бомжем
чи розгарячілим молодиком, як починаю чхати. Жах! Мені пропотілі онучі
військових за верству крізь кирзу і хром смердять. І чихачка нападає.
Але – про що це я? Та все ж про те, що все життя себе дурю, ніби чим
чоловік інтелігентніший, тим порядніший. Авжеж!
Шлюб у зрілому віці зовсім несхожий на шлюб замолоду. Тоді
ти все чогось від того чоловіка хочеш: то кохання, то грошей, все
чіпляєшся до нього, ревнуєш, як несамовита, допікаєш і хочеш
перевиховати. А на старість – приймаєш все, як є. Жалієш і прощаєш.
Все: його простатит, постійне здуття живота, читання в туалеті, лінощі і
надмірну нервозність. А найбільше – самі здогадуєтесь що. Часом
здається, що ви не чоловік і жінка, а брат і сестра, які чомусь сплять в
одному ліжку, або, ще веселіше, дві приятельки, які поселились разом,
аби на пару бурчати і пліткувати. Коротше, ставишся до чоловіка, як до
друга по нещастю і самотності, з яким хочеш, а дуже таки хочеш в мирі та
злагоді дожити віка, зістарітись і вмерти за компанію. Бо й вмирати за
компанію легше. Гірше, коли сімейне життя схоже на печальний тандем
хворого і няньки... Але мене від того ще Бог милує...
Я все це розумію, всіх жалію, ну, тіпа Мать Тереза всім,
твою мать, як регоче кума моя серомудра, хоч часом питаю себе: а хто
мене пожаліє? Я ж не стожильна конина, я – людина... Жінка, як не є... А
відповіді нема, бо нема поряд нікого доброго і милосердного. І, видно,
вже й не буде...
Не стає моє життя щасливішим ні з роками, ні з черговими чоловіками...
За
сусідній столик вмощуються, повискуючи та хіхікаючи, як прищаві
гімназистки, дві старі шкапи. Товсті зади обтягнуті секондхендівськими
штанами, обвислі пазухи обвішані дешевим намистом. Я їх знаю. Та хто в
нашому місті не знає цю дивоглядну пару?! Скільки себе пам’ятаю, лазять
по місту, за ручки взявшись, обнімаються та лижуться привселюдно.
Подейкують, ніби вони, як це там... лесбіянки. От і зараз, агій, мнуть
одна одній коліна... І не збагнеш, чи це в них любощі такі, чи
новомодний якийсь лікувальний масаж на свіжому повітрі? Може, люди на
ходу лічаться, а мені... секс у голові?.. Фу!
Скажу одверто, дивитись на таке не дуже приємно – каліцтвом
тхне. Але що їм, бідним робити, коли хлоп їх обминає десятою дорогою?
Не вішатися ж! От і паруються одна з одною. Ай, вони нікого не чіпають,
нікому не заважають, тож хай живуть, як знають. Хоч... хай-нехай, а на
закохану химерну парочку он вже повитріщались обмурзані морозивом
школярки, видно, думають, що так воно й треба.
Доїм морозиво і піду, а то ще до мене будуть приставати,
як... те саме... до штанів. От вже одна, молодша, ласо позирає в мій
бік. Не вистачало, аби мене ще в такому товаристві добірному побачили!
Правду кажучи, хоч мені те гидке, але, може, в такій спілці є резон?
Мені часом так не вистачає ще однієї пари жіночих рук! Та й остогидло
горбатитись на тих чоловіків. От мала б таку подругу – горя б не знала.
Удвох би за товаром з’їздили, удвох за лотком стояли б, удвох попрали, і
наварили, і містом погуляли... Удвох – веселіше. А так – все сама, все
сама...
А ті дві Венери ніби мислі мої читають. Вже й старша почала
підморгувати. От-от покличуть до кумпанії. Ні, треба йти. Подалі від
содоміцького гріха. Досить своїх, цілий міх за плечима, встати не
годна... Тим більше що духовий оркестр заграв мій улюблений марш –
"Прощання слов’янки”. Треба прощатись і собі з усіма і йти. Вечеряти
варити. Бо де б і з ким той мій Каліґула не волочився, а додому
приповзе...
Пригадую нашу першу шлюбну ніч. Але спершу вартувало б
вияснити, навіщо ми розписувались. Він наполіг. Не без того, звичайно,
щоб мати право на прописку. І на квартиру, бо ж ніхто йому ніколи в
нашому місті квартири дурно не дасть, аби він був самим Ейнштейном чи
Ейзенштейном. Та про це потім, не хочеться підозрами псувати собі
настрій святковий. Тож повернуся до спогадів про першу шлюбну ніч. Хочу
сказати, що він до неї довго готувався, себто збирався на силі. І
приємно мене здивував, бо, признатись, останнім часом я нічого спільного
з ровесниками чи старшими не бажала мати. Ти так довго чекаєш, так
довго зважуєшся та відважуєшся, а воно – трах-бах і ніякого враження.
Одне розчарування і дикий головний біль по всьому. А з молодими
заводитись соромно. Отак і дівуєш...
Як би там не було, а Каліґула все-таки розбудив мої
приспані інстинкти. В основному – технікою, удосконаленою за довгі роки
донжуанства. І дуже зле, бо через рік все ся скінчило, як каже той
пасталака старий Гунька. Погас вогонь пристрасті. А далі все пішло по...
нисхідній, себто вниз... Все знову повторилося. Як і з Любчиком, як і з
Григором... Тепер ми тільки хропемо по черзі в одному ліжку. І це мене
бісить, бо я ще жінка молода і я не збираюся бути якомусь потріпаному
бабієві безплатною прислугою, тим паче завершувати своє життя у
психушці.
Останні два тижні ходжу люта, як меч. Самій страшно. Мене
почали боятися навіть базарні мої цигани. А все тому, що нагромаджую в
собі злі сили, аби виставити свого Каліґулу за двері разом з його
дірявою валізою.
Побачене сьогодні на репетиції, маю на увазі оте лапання за груденята малолітку, було останньою краплею у чаші мого терпіння...
На
тому й порішила і, сповнена нових сил і пекучої люті, поперла додому,
навіть не попрощавшись із тими двома залицяльницями. Цікаво, як то у них
все те відбувається? Треба подивитися порнуху про тих лесбіянок, що її
показують опівночі московські канали. Хоча... туди їх всіх до біса,
збоченців усіляких! Ще ними голову не сушила!
Вдома, одягнувши свій шовковий бордовий халат (одягаю лиш
на врочисті свята), міряла роздраконеною тигрицею квадратуру квартири.
Але він не прийшов. Невже відчув наближення грози? – дивувалась його
чутливості. Однак не явився він і вранці... Не було й на ніч. А другого
дня місто облетіла страшна і водночас ганебна звістка, в яку я спершу не
повірила. Тому поїхала просто в міліцію. Чутка була правдою, але такою,
що я би воліла замість неї брехні. Чого-чого, а такого я від Каліґули
не чекала. Всього сподівалася, лиш не цього.
Якась патологія, гидота та й решта, інакше не скажеш...
Соромно було містом пройти... Мамко моя, він, той мій Каліґула нещасний,
і вмерти не міг без, Господи прости, спектаклю. Ще й досі лице моє
горить вогнем від згадки та лупиться від стиду, що мого третього і
останнього шлюбного чоловіка застав зі своєю жінкою чи то у власній
постелі, чи то в машині в гаражі полюбовник моєї дочки Паша Пахан, сам
великий любитель отого содоміцького свинського чи свингаразького сексу,
про який пишуть у всіх тих поганих газетках, і яким розважаються на
дозвіллі скоробагатьки. Але застав... Господи прости, як над ним,
Каліґулою моїм, жіночка його ридала... Чи то з переляку, що чоловік у
двері товче, чи з любощів серце не витримало в мого Каліґули? Чи
"віагри” передбрав? А може... Хто його знає, як там було, але хто знає
Пашуню, той ще подумає, чи не було четвертого варіанту... Самі
здогадуєтесь – якого... Атож, у них, цих уродів накручених, як в
енкаведе колись, стрийко Іван розказували, розборки на місці, без суду і
слідства... Це ж бандюги! Їм душу випустити, як чхнути... Є ще й п’ята
версія, моя: "швидка” забарилася. Ви ж знаєте, як вони зараз на виклики
спішать... А він якраз того дня забув інгалятора вдома... Так гнав,
сараку, до лярви молодої... А коли я спохватилася, за ним і слід
схолов... як виявилось, навіки... Та й де мала шукати? Ніби вони
дружинам адреси лишають, як ідуть до коханок!..
Про похорон не хочу згадувати. Гріх так казати, але думаю,
що це був найкращий, найвелелюдніший його спектакль. Вперше за останні
двадцять літ того дня в театрі був переаншлаг: все місто зійшлося, щоб
подивитись на головного героя та режисера-постановника... Хоч, може, я й
не справедлива до нього через образу та ревність... Бо люди таки
плакали. Особливо артисти, які в "Калігулі" грали, та не дограли. А та
малолітка голопупа аж заходилась, як за татом рідним. Аж мені жаль
стало, бо може стільки й людини розумної, яка в неї повірила, вона
бачила у цьому театрі... Все місто зійшлось... Лиш не було тої –
убивці-збоченки, на чужих чоловіках помішаної. Говорили потому, що Паша
Пахан її так припахав круто, що навряд чи вона вийде на люди аж до
власного похорону. Їхня гризота, але я б водно і Пашуню в підвалі до
котла парового ланцами припаяла, абись мені не робив колоту з
Мирославою.
Багато дечого говорили про нас на похороні, а ще більше –
по тому. Мили нам з Каліґулою білі кості, аж гай шумів. Так мимоволі
коло відомого небіжчика і я стала знаменитою. Попервах весь базарний
пролетаріат сходився на мене подивитися, а далі й покупці повалили. Моя
хазяйка не встигала обертатися між Туреччиною, Польщею, Китаєм і
Одесою. Волокла у палатку все, що під руку попадало. І все розхапували. І
це тоді, коли на наших базарах лиш мацають та витрішки купують... Я ж
бо теж не дурна: нема чого задарма чужим горем утішатися. Отож
зафрактувала куму Вікторцю, аби за прилавком маячила та з покупцями
торгувалася, а сама доти з-за лахів не покажуся, доки гроші не побачу.
Отож бо: ви безличні, і з вами така сама. І нічо. Але то не довго
тривало. Борзо вдовольнилися. І спокій дали. Я й рада, бо той нежданий
ґешефт, та моя популярність сумнозвісна, мені неабияким прибутком
обернулися. Заробили ми з хазяйкою стільки, що їй на магазин вистарчить,
а мені – на палатку. На тому й порішили: хазяйка мені свою палатку
продала, а сама відкрила в панськім районі магазин "Мода – 3000”. От що
то з чесною гендляркою справу мати!
Чи я плакала? Ще й як! Ніби ви не знаєте, що на похоронах
плачуть не стільки за покійником, як... звісно – за собою, над власним
невдалим життям, долею-недолею... Але я й за ним плакала, не таким уже й
поганим, не найгіршим з чоловіків, а в дечому й ліпшим, якби не та
паскудна судьба його, що таку йому наостанку свиню здоровенну
підсунула... Та найбільше не могла пережити те, що все в нас так добре
починалося – з кохання ніжного, трепетного, красивого, і так зле
закінчилось... Але що поробиш: такий наш із ним сраний льос, як каже
моя кума Вікторця. А я в судьбу вірю.
Сьогодні роковини його смерті. Якраз на День міста. І я
вдруге за цей рік покинула свою ятку на базарі і прийшла пом’янути
порцією морозива свого Каліґулу у цьому імпровізованому кафе на
Театральнім майдані, переповненім колективами художньої самодіяльності і
шелендаючими городянами.
Схоже, що я одна лиш поминаю. Театр мовчить. І влада. І
громадськість. І я їх розумію: якби не така кончина та розголос
публічний через того Пашу Пахана, Каліґулу мого давно б святим зробили. В
нас люблять покійників. Авжеж, я усе розумію, але все одно обидно.
По-перше, тому, що ніхто не знає, де його смерть спіткає. А по-друге,
знайшлися святі та божі!.. По-третє, як казала одна баба на базарі, а
точніше, моя кума Вікторця, він що, той бідний Каліґула, Папа Римський,
щоб не мав права вмерти коло жінки?! А може, йому припис такий судьби?
Ну то й що, що коло чужої? Це наша з ним справа, а не ваша, святенники
лукаві! Так мало бути і – шлюс!
Отож, роздраконивши себе добряче почуттям справедливості, не
витримала і за місяць перед цим зайшла в театр. Боже мій, пустка! Як у
склепі! Аж мороз по спині. А було ж! Бувало, сама просиджувала у темній
ложі спочатку на репетиції, а тоді – на спектаклі. А тепер – нічого
нема. Одна луна. На звук моїх кроків вискакує з тих дверей, що ведуть
до службових приміщень, картатий Віктюк із хусточкою на шиї. Агій! Чи це
вони мені, ці артисти, як китайці, на одне лице, чи пора мені вже
зав’язувати з цим театром, та щось людського починати... Але, як його
почнеш, звідки й де, коли, як каже мудра кума моя Вікторця, весь цей
бля... світ – як не театр, то базар, що одне й те ж.
Оскільки картатий – чоловік незнайомий, то, певно, новий режисер.
Так і є. Кажу йому, хто я і за чим прийшла. Роковини, кажу. А він
дивиться на мене, як... на нові ворота, і щось таке блеїть, що купи не
тримається. Я слухала-слухала, а тоді й видала тому картатому все, що
думала. І про того сракатого піаніста, з котрим в кабінеті зачиняється,
теж. Сьогодні, кажу, вмерти коло жінки для чоловіка неабияка честь і
доблесть. Як на полі бою. Тож вважайте і шануйтеся. І не ганьбіть рід
чоловічий. Тобто – стать. А я ще загляну. Не хочете роковини, робіть
ювілей – скоро йому кругла дата мала б стукнути... Поставте його
спектакль незавершений – "Калігулу”. Хай хоч щось у цім театрі робиться.
Я йому оце кажу, а він лиш хусточку на шиї поправляє та глазки строїть... Тьху!
Ой
же ж і люди!.. Та Бог їм суддя. Як до серця все брати, та на кожного
зважати, то небавом не буде з ким вітатися. Я й так уже, як у лісі:
кругом люди, а на душі – хоч вовком вий. О! Звідси якраз добре видно і
виставку-продаж творів місцевих художників разом з їхніми дружинами. Але
вже не маю з ними більше нічого спільного, як і з театром, бо скоро по
смерті Каліґули і Григір переставився. Втопився. Чого я від нього теж не
сподівалася. До сих пір не годна збагнути, чого його понесло на ту
річку, він же води боявся, як чорт ладану! Так, відей, мало бути...
Отак я стала ще раз овдовіла. Стала, як каже кума моя
милосердна Вікторця, вдовою за троє. І хто би таке витримав? Від одної
думки можна зваріювати. А тут – кожного відридати довелося... І
відстраждати... І передумати-перебути стільки! А що вже переслухати про
себе!.. Байдуже, що я лиш Богові душу винна...
Та, як кажуть, нема злого, щоб на добре не вийшло.
Поховавши Григора, схопила свого Ромчика, як шуліка курча, відпоїла
травами і відправила в Бельгію до брата. Ігорьок пише, що все в них
нормально. Ромчик працює в порту вантажником, не п’є і збирається
женитися на гувернантці свого хазяїна, нашій-таки дівчині, що поїхала
туди по обміну студентами і залишилась. Слава Богу! Я тішуся, хоч голову
довбе одна думка: де мої діти? Де моя земля? Чого так бездарно пішли з
цього світу всі мої чоловіки? Може, я винна: не так жила, не те робила,
не те говорила, Бога гнівила?.. Що це з нами робиться? Що нам робити? І
як далі жити? У цім театрі абсурду, на цій свинській торговиці, як ще не
давно казав мій дорогий небіжчик. Хіба що піти в покаїти, хоч і там,
як підозрює моя велемудра кума Вікторця, не все так, як ми хочемо.
До сектантів я не пішла, але у церкву стала ходити, та
молитися, та в Бога прощення просити. І спасіння. Собі й дітям своїм
непутящим. Почув мої молитви Бог. Почув... Налякана смертю вітчима і
скандалом у сім’ї полюбовника, Мирослава притихла і взялася за виховання
та лікування Алінки. Навесні возила в приватну наркологічну клініку,
десь під Київ. Допомогло. Каже, що вже не колеться. І вчитися стала
краще. Дай Боже!
Я й далі працюю на базарі. Як уже казала, у своїй палатці.
Сама собі ґаздиня. Сама їду то у Львів, то в Одесу, то в Білорусь,
привожу товар і сама собі реалізовую. Правда, навару ще кіт наплакав,
бо всім треба на лапу дати і податки сплатити, зате – сама собі хазяйка.
Цигани теж мене не чіпають. Бояться. Лиш час від часу перешіптуються
між собою (по-нашому, щоб я чула), нібито я відьма і на все здатна. Одно
слова, чорна вдова. Пострах базару та й годі! Знайшли ще страшнішу від
себе! Та я й рада, що бояться. Часом аж смішно, бо де ви того бачили,
якого б цигани боялися? А мене бояться!
Але добрі люди кажуть, що я погарнішала. Ще б пак! Зачіску
поміняла, зуби відремонтувала, вся в ексклюзиві від Вікторії Чорби
(куми-ясновидиці), а не в дранті з якоїсь там Туреччини. Але це ще не
все...
Жарти жартами, але після смерті обох чоловіків в мене стався
наче зсув по фазі. Накупила дитячих альбомів для малювання, олівців,
фарб і – малюю. Все, що бачу. А бачу я з-за свого прилавка переважно
покупців. І товаришів по генделику. Їх і малюю. Одним подобається. Інші
– сердяться. Але не тому, що не схожі. Навпаки, задуже схожі. Такі
схожі, що аж самим не по собі. А я при чім? Хіба я винна, що крізь
личину напускну голе нутро виджу? Як є. Без лахів і макіяжу. Так що –
перепрошую, кому не вдала з портретом. І минайте, минайте мене десятою
дорогою...
А недавно приходив до мене власною персоною циганський
барон, як свій до свого по своє. Замовляв сімейний портрет. Сказала, що
не маю часу, але подумаю. Кілька разів проходив повз мою ятку Аксакал,
але зупинитись не наважувався, хоч (я їхні думки на відстані читаю) і
кортіло. Та я не пропонувала. Нецікава мені його масна фізіономія... І
те, що за нею – не цікаве – велика купа замацаних дрібних купюр. За
верству чути, як шелестить. Наче міх із тринням.
Тож нехай шелестить собі з Аллахом не змальований далі
попри мене. Бо у мене й без нього тих портретів назбиралося вже зо три
десятки альбомів. Як буду жива, вкладу їх усі в паспарту, рамці багетові
та й зроблю виставку. Персональну. У виставковій залі Спілки
художників. І фуршет закатаю такий, що й не снився нікому з тих
мордомазів нещасних, тих колишніх моїх друзів-ворогів. І владу закличу, і
журналістів... Все щоб – супер. І за власні гроші, а нє гейби якийсь
сараку інтелігент, як доточує до бесіди кума моя дотепниця Вікторця.
Отакий в мене стався зсув по фазі. І нічого з цим не вдієш. Треба йти до
кінця. Головне, тепер я – мистець. І маю право на самовираження, як
казав мій незабутній, мій коханий і безталанний Каліґула... Хай йому
буде краще там, де він зараз є...
А я от нині сиджу, їм морозиво, обзираю святкових людей і
думаю, який же це мені, як законній дружині, чи то пак удові пам’ятник
звести на могилі свого третього чоловіка – чи не у формі отакої
дорічеської чи... авжеж, фалічеської колони?.. А чого ж, хай хоч одному
мужчині зарахуються його подвиги не на кривавому полі брані, а на вічно
квітучому лузі кохання... Такий собі оптимістичний символ
похереного лицарства... Сама й виліплю, з гіпсу. Або, ще ліпше, з каменю
витешу. Правда, в цьому буде, м’яко кажучи, певна гіперболізація...
Зате – який авангард! Над усі авангарди. А що мені? Тепер я – мистець! І
маю право на самовираження.
Про двох перших чоловіків, Любомира і Григора,
поки що мова не йде... Адже при нинішніх цінах на мармур – життя не
вистачить на одні лиш пам’ятники робити. Хіба що всерйоз
перекваліфікуватися на скульптора – монументаліста?.. А ще ліпше –
влаштуватись на підприємство ритуальних послуг, у цех з виготовлення
надгробків. Каже кума моя Вікторця, що там та-а-кі гроші крутяться! Але ж
– мафія! Не проб’єшся!.. Скрізь, де гроші, там – мафія. Навіть на
цвинтарі! Здавалося б, на останній межі! Щодня ж бачать, не повилазило
ж, що іще жоден, її переступивши, нічого не взяв із собою, крім хіба що
капелюха і тапочок, якщо завбачлива жінка покладе їх у трунву, а
гребуть. І нагрібають! У яких лиш та цвинтарна мафія мерседесах їздить!
Катафалки! Певно, призвичаюється, аби не так було гірко в однім костюмі
на той світ перебиратися. От шкуролупи! А живі пнуться... Самі зі шкури
лізуть, та котять один поперед одного на небіжчиків дорогих ще дорожчі
каменюки, чи то пак пам’ятники мармурові... А про мене, то коли б моя
воля, воліла би над собою – лиш хрест смерековий, або, як Федькович,
живу смереку... Але ж люди не дадуть! От і гризися пам’ятниками ще за
життя!...
Коли б хто ненароком прочитав мої думки, то подумав би, що
я або цинічна така і запропаща, або дах у мене поїхав. Та, на щастя, ні
те, ані друге. А зовсім третє, а точніше: це я так себе гумором лікую,
аби не вдуріти від своєї химерної і підступної долі. І від життя –
цього продажного базару, на якому гріш ціна кожному з нас, бо насправді
цей ярмарок, зовні яскравий-метушливий – не що інше, як вселенський
цвинтар всіх наших надій і сподівань...
І це вже кажу вам я – проста базарна перекупка, на власній шкурі пересвідчившись.
То
може й справді, як каже моя кума-пофіґістка Вікторця, треба ловити
момент і – жити?.. Просто жити і тішитись тим, як йойлик китичкою...
І ще одне, найсмішніше, забула. Приходив до мене свататися
отой турок, що на оптовім шкірою торгує. Доки чекав відповіді, я
малювала його портрет. А змалювавши, подарувала і з хати випровадила.
Господи, мені до повного щастя лиш турків бракувало!
Матерзбург – Чернівці - Київ
2002 –2003 рр.
|