***
Тодор Йонович вечеряв печенею на кухні,
і крізь відчинені двері Віоріка бачила, що їв зі смаком, видно, молода
не дуже дбає про нього. Та й не дивно. Молодим жінкам не до хукання – їм
кохання подавай. І то щоночі. Он як змарнів, мішки під очима. Певно,
"віаґру” ковтає жменями... Бо звідки б то у його роки тій дитинці
взятися, як не від "віаґри”? Часто такі чоловіки, що лигаються з
молодими, вмирають від інфаркту, або їх інсульт розбиває... Їй навіть
жаль стало Тодоріку. Це вчора, переконавшись на власні очі в його тяжкій
зраді, вона проклинала і ненавиділа його. Хотіла вбити, на шматки
порізати... І зробила б це, не здригнувшись, якби він потрапив під руку.
Але зараз їй жаль його, старого, втомленого гонитвою за грішми і
жінками.
Відчуваючи на собі уважний погляд дружини, Тодор Йонович раз по раз
здвигав плечима, ніби хотів скинути з себе вагу вини перед нею. Наразі
він позіхнув, відсунув горщечок і сказав, ні до кого не звертаючись:
– Щось мене на сон клонить. Піду подрімаю...
І, ледь ногами переставляючи, побрів у кабінет і зачинився. За хвилю
щось там глухо гупнуло, а із саду через чорний хід ввійшла у вітальню
Жоржетта.
– Пора, – сказала, звертаючись до враз посірілої
Віорелії. І та покірно встала під суворим поглядом покоївки, і обидві
жінки зайшли у кабінет. Тодор Йонович лежав на зеленій килимовій
долівці, розкинувшись та похропуючи, як молодий гайдук на галяві
весняних кодрів*. Жінки деякий час мовчки дивились на нього, мов
зважуючись на щось чи споминаючи щось. Потім схрестили, як шпаги, і
розвели погляди, побачивши в них тільки сірий сталевий блиск запеклої
рішучості.
Жоржетта присіла навпочіпки, розгорнула пакет із міцного поліетилену
і спритно одягла його на голову Тодора Йоновича, тісно скрутивши краї
під підборіддям... Той зашарпався, заклекотів, як лелека, замахав
руками, мов крильми, задихаючись та з усіх сил намагаючись зірвати з
голови пакет.
– Тримайте його за руки! Чуєте? Сядьте на нього і тримайте за руки! –
зашипіла люто Жоржетта, відбиваючись від дужих Тодорових п’ястуків. Але
побачивши, що Віоріка стоїть скам’янівши, закричала. – Не стій! Не смій
його жаліти! Він тебе не жалів, він не думав про тебе, коли ґвалтував
мене під самим твоїм носом, ось на цьому дивані, на цьому килимі! А ти
знаходила мої шпильки, мої сережки і не вірила! На ось, подивись! – І
покоївка рвонула на собі куценький, до пупця, топик, оголюючи груденята у
фіолетових покусах і засосах. – Може, хоч тепер повіриш, що твій
чоловік – чудовисько, яке має здохнути! Бо я... я тебе сама вб’ю!
"Он воно що! – сахнулась Віорелія від страшного зізнання Жоржетти. –
От звідки ця ненависть! А я... А він... як він міг... у неї, дружини,
під боком...”
Чорна кров ненависті залила її розум, солод помсти
розіллявся тілом, і вона сліпою лютою совою кинулась на свого ворога, на
свого тирана, на свого кривдника...
Але Тодор Йонович виявився дужчим, аніж думали жінки. Треноване,
плекане тіло не здавалось. З усіх сил напружилось, рвонулось і вирвалось
із трясовини паралізуючого снодійного та "обіймів” дружини. Від
несподіванки Віорелія заверещала і, підхопившись, кинулась до дверей.
Тодор Йонович, побагровівши від натуги, перевернувся долічерева, став
навколішки, а далі – ривком – схопився на рівні. Похитуючись на
розкарячених неслухняних ногах, обвів налитими кров’ю очима кімнату,
якусь мить з тупим нерозумінням розглядав перестрашену Віорелію, що
обезуміло билася у зачинені у двері, і лише тоді побачив Жоржетту.
Блискавичний здогад прошив пана Чепрагу з голови до ніг... Розчепіривши
руки, він пішов на покоївку, як зомбі, повільно, нахиливши по-бичачому
вперед широколобу голову...
"Де вона взяла цю ключку для гольфа? Я ж її тільки вчора з Франції
привіз... для Сні...” – було останнє, що встиг подумати Тодор Йонович,
падаючи від пекельного болю у скроні.
І вже не чув, як страшно закричала Віорелія Віорелівна, не бачив, як вона кинулась до телефону, белькочучи:
– "Швидку”, "швидку”... лікаря...
Але тонка, в срібних перстнях рука вихопила в неї слухавку. Перед Віорікою виросла Жоржетта:
–
Не поспішайте, люба пані! Дайте чоловікові спокійно віддати Богові
душу! Йому вже все одно ніхто не допоможе. І заспокойтесь. Ви нічого
поганого не вчинили. Ви лише... захищалися від цього розлюченого звіра!
Так-так, захищали своє потоптане життя, своїх дітей і всіх тих жінок,
кого це страховище знищило.
– Тодоріко! То-до-орі-ко! – не слухаючи Жоржетту, голосила Віорелія,
від жаху б’ючись головою об одвірок. – Мій коханий, мій нещасний
Тодоріко, ради Бога, прокинься... Боже, Боже, що я наробила? Як мені
далі жити?! Що мені діти скажуть?!
–Заткнися, стара ідіотко! Бо я тебе навіки заткну! – зашипіла
Жоржетта, замахнувшись на хазяйку білою ключкою: – І не валуй, як сука в
сливах, бо ще люди почують. А мені б не хотілося відповідати за це
падло, як за щось... порядне. Та й тебе шкода... Як–не-як, а ми
все-таки друзі по нещастю і трохи... родичі.
Віорелія здавлено зойкнула і замовкла, відчуваючи, як земля тікає
з-під неї, як всмоктує її в себе чорна, задушлива лійка смерчу і
несе-несе за обрій...
Очумалась у Тодоровій постелі,
просячи в Бога, щоб це був тільки сон, страшний, та минущий кошмар.
Однак це був не сон. На зеленій підлозі лежав бездиханний, залитий
кров’ю її чоловік, її Тодоріка, а навпроти у кріслі сиділа Жоржетта,
виграючи ключкою та патякаючи, як божевільна маніячка:
– Скоро сюди приїде міліція... Звичайно, вони подумають, що пана
Чепрагу отруїли трутою для пацюків. Як у кіно. Але чого голова пробита
і... кров? Тепер вам, пані, ніхто не повірить, що він вмер від інфаркту
чи інсульту. Я знаю цю судову медекспертизу. Я там місяців три
санітаркою працювала. Ледь не зваріювала серед тих жмуриків. Ви не
уявляєте, як мруть люди! Як мухи. Коли спека – одні жертви
автокатастроф. Відкриття купального сезону – потопельники. Починаються
осінні дощі – самогубці, переважно вішальники… Всі як один – депресивні
інтелігенти. Крутих бачила лиш прострелених... А щоб задушених
целофановим мішком чи вбитих власною дружиною – таке бачу вперше!
– Замовкни, замовкни! – забилась в істериці Віорелія Віорелівна. –
Як ти можеш – він же… мертвий! Боже, він мертвий! Що буде? Що мені діти
скажуть? Що? Що мені робити? Боже, що мені робити?! Що дітям казати?!
–
Кажу вам, не валуйте! І запам’ятайте: всім – і дітям, і сусідам, і на
суді, якщо, звичайно, до цього дійде, кажіть, що ви – оборонялись. Він
на вас напав, хотів убити, а ви захищались, ось цією ключкою. І тоді –
вам нічого не буде. Анічогісінько. Бо ви – жертва... Вас виправдають. Бо
ви, захищаючись, покарали зло – от і все.
– Що ти верзеш?! Який суд?! Ти його вбила, а я маю... а мене
мають... Ти... Ти... катюго! – нарешті до Віорелії дійшов зміст
Жоржеттиних слів. Жінка схопилась на ноги, кинулась у двері і осіла, як
підкошена.
– Не кричіть на мене! – зло зблиснула очима покоївка. –
Мене тут не було і нема. І ніхто мене тут ніколи не бачив. Чуєте? Так
що мовчіть і слухайте. Викликати "швидку” не раджу. Вас запідозрять і
зразу ж посадять. А вам того треба? Думаю, що ні. Отож хай пропадає
безвісти.
– Але ж… Стефа… люди... Боже, помилуй! Спаси! – Віорелію трясло, як у пропасниці.
–
Стара вусата Стефа? Та вона не пам’ятає, що з нею хвилину тому було.
Тим більше коли це таке бувало, щоб він, оцей, що розвалився тут, –
знущалася Жоржетта, – до вас із першого поклику їхав?! Може, до когось
іншого і біг, лиш не до вас. І Стефа це теж знає. І взагалі, пішла вона
до біса, стара шмата, як вона мені обридла! А ви, пані, давайте
вставайте та ходімте чоловічка вашого запорпаємо, доки я ще тут. Бо
піду! От чесне слово, що піду. І залишу вас наодинці з дорогим трупом.
Ще й міліцію викличу, щоб в тюрягу вас запроторила. То як, встаєте?
Прекрасно. Тоді ходімо.
– Куди? Куди мені йти? – хлипала Віорелія, блудячи по кімнаті божевільним поглядом.
–
Ого, так у вас, пані, схоже, дах їде з переляку? Це мені не
подобається... Чуєте? Перестаньте ревіти! Він вартий того, що сталося!
Байдуже, вбили його ви, чи сам умер.
– Я... вбила?! Я – вбила?! Боже! Я?!– знову впала в транс Віорелія, до якої нарешті дійшов весь жах сподіяного.
–
А хто? Хто підсипав йому снодійного в печеню, бо вже не годен був
терпіти знущання? Хто підкупив покоївку, дурну, наївну дівку, щоб та
помагала душити? А коли придушити не вийшло, спокійнісінько бебехнув по
голові чоловіковій ключкою для гольфа, яку він щойно із самої Франції
привіз для своєї полюбовниці і ще навіть не встиг з машини вийняти?..
Хто? Чи не розлючена стара дружина, яку він збирався залишити
голою-босою? Бо, на жаль, прибрати її тихо з дороги або просто зарізати
не пощастило... Га? Хто? Але, пані, з мене доста! Бо я тепер теж пані.
Тепер я теж – багата. А чого це ви так дивитесь на мене? Ви ж зараз
самі, дорога моя вчителько, заплатите мені за мовчання як свідкові
вашого злочину. Це – по-перше. А по-друге, відстібнете кругленьку суму
за те, що зробила ваших дітей багатими спадкоємцями... Авжеж! І добре
заплатите. Отими доларами, що у вас у сейфі, в тому самому, що в
спальні, у стіні за картиною захований. Я, звісно, і без вас їх вигребла
б, та ключика не маю... І не робіть таких здивованих очей. І не
брешіть, бо мені нема що втрачати... давно нема що втрачати. З колиски.
Отож, люба пані, діставайте ключик... А я за це допоможу ще й вам
виплутатись із прикрої історії...
– Та я…Та ти що, клята дівко? Суко дика! Убивце!
– Ще одна
образа – і я йду, – попередила холодно Жоржетта, – тож вставайте,
діставайте гроші та притьмом замітайте сліди, доки за законом підлості
сюди не заявився "на вогник” з підрозділом ментів ваш кум Петро Олар.
Отож беріть за ноги, а я – за руки та й поїхали... А то скоро
розвиднятися почне...
– Ні, я не можу... – жалібно заскиглила Віорелія Віорелівна, все ще сидячи в порозі: – Не мо-о-ожу...
–
Уб’ю! – спокійно, але переконливо попередила покоївка, замахнувшись
закривавленою ключкою: – Мені свідки непотрібні. Тим більше, невдячні
суки, яких я врятувала від смерті і злиднів, а вони мене за це
збираються під трибунал підвести... Але, матушо, не вийде! Не на ту
напоролись. Тож або вставайте, або... відлетить ваша душечка,
Рито-Дрито, вслід за Тодоріковою...
Те, що було далі, залишилось в пам’яті Віорелії Віорелівни мішаниною
з уривків страшних кошмарів. Мов із потойбіччя. І вона серед тих
кошмарів, у тому пеклі пекельному щось робила, щось несла важке, страшну
якусь ношу, кудись ішла, шпортаючись та падаючи під тягарем, а потім...
потім – ніби поїхала...
Опівночі з воріт садиби Тодора Йоновича Чепраги виїхав його
джип і помчав у напрямку річки, що огинала районне містечко з
південного боку. За годину слідом за джипом, по-старечому чахкаючи,
виповзла на вулицю ледь освітлена "дачія” і почухикала у протилежний
бік, на далекі вогні обласного центру...
* * *
Позаяк
вільний бізнесмен і недоторканний нардеп Тодор Йонович Чепрага не мав
поганої звички посвячувати співробітників, колег і близьких у свої
справи і плани на майбутнє, то спохопилися за ним нескоро. Як згодом
виявилось, навіть найближча до покійного людина – його секретарка Стефа
думала, що він десь є: або у Верховній Раді, або за кордоном. Підозру в
міліції викликала конфіскована в ужгородських циган темно-синя "дачія”,
яку їм нібито, клялись цигани, віддала без документів, а тому за безцінь
дружина буковинського циганського барона Марія, що навідувалась в
Ужгород до своєї тітки по чоловікові. На цьому б розслідування, певно, і
завершилося б, оскільки баронесу Марію тиждень тому з великим понтом
поховали в розкішному саркофазі на новому цвинтарі в Чернівцях, якби
темно-синю "дачію” не впізнав кум Тодора Йоновича – начальник районного
відділу міліції Ілля Олар. Прояснити ситуацію з подарованою циганам
машиною дружина Тодора Йоновича Віорелія Віорелівна не могла, оскільки,
на думку сусідів, перебувала в даний час у дітей у Букурешті.
Інформація про те, що хазяйки давно немає вдома, змусила
правоохоронні органи почати розслідування за фактом пограбування будинку
народного депутата України Тодора Чепраги. Коли після довгих вагань і
пошуків самого Тодора Йоновича в присутності понятих міліція оглянула
садибу і дім, "дачії” не знайшли, зате знайшли сліди крові на підлозі у
кабінеті Тодора Йоновича. З огляду на свідчення Стефи і Сніжани, які
згадали про телефонні дзвінки якоїсь божевільної, в пошуках пана Чепраги
спочатку перекопали весь його сад і город, а далі почали скородити
річку. Через три дні джип з Тодором Йоновичем знайшли, але за кілька
кілометрів від мосту, що викликало немале здивування, як така важка
машина могла так далеко заплисти. До розшуку пані Чепрагової місцева
міліція збиралася залучити "Інтерпол”. Але не залучила, бо в області в
цей час об’явився серійний вбивця-збоченець, який полював тільки на
старих дружин бізнесменів, якщо зважити на те, що за останній тиждень
щезли невідомо куди аж три найбагатші жони краю. Отож охоронці порядку
всі сили кинули на пошуки озвірілого маніяка, першою жертвою якого,
вірогідно, і стала тиха, безневинна Віорелія Віорелівна.
* * *
Міжнародний потяг "Москва-Софія” безтурботно перетинав
буйно-зелені Карпати. Біля вікна в коридорі майже порожнього вагона
стояли дві жінки і сумно вдивлялися в миготливі гірські краєвиди з
полонинами, лісами й перелісками.
– Перепрошую, ви далеко? – чемно спитала старша.
–Та ні, – чомусь усміхнулась молодша. – Недалеко, лиш до Парижа.
– Певно, на показ мод... Ви така гарна, така вся... певно, топ-моделька?
–
Дякую, пані, за комплімент. Але, на превеликий жаль, їду я до Парижа на
інші заробітки... Чула, що у Франції ще мало наших, тобто
заробітчан-нелегалів, то ж, кажуть, у великій ціні покоївки... Навіть у
більшій, аніж в Італії. А мені так потрібні гроші...
– Мабуть, на посаг? – спробувала вгадати старша.
– Ні, на ліки... Дорогі, закордонні ліки. Для мами. В неї... рак.
– Боже, яке горе! – щиро поспівчувала старша.
– Горе... Але хіба мені одній зараз горе? Всім горе...
– Ваша правда... До речі, – спохопилася старша, – ви чули ту страшну
новину, яку передало українське радіо?! Ні?! Та щойно ж передавали!
Нібито в містечку Н. загинув в автокатастрофі один з найбагатших людей
України, мільйонер і депутат парламенту якийсь Тодор… е-е, на жаль, далі
не розчула. Запам’ятала лиш це рідкісне в наш час ім’я. Нібито його
авто зірвалося з мосту в річку. Але ще цікавіше те, що в його кабінеті
знайшли цілу калюжу крові, а в ній – нібито невідому якусь отруту! А ще –
на шиї відбитки пальців дружини, яка нібито була теж в машині... Жах,
яка заплутана історія!.. Але дружини ще не знайшли. Тільки знайшли шарф,
прив’язаний до спинки сидіння... Отака страшна, заплутана історія...
Але я ніяк не збагну, як це таке може бути, щоб отруєний та ще й
задушений та в машині розбився і в річці утопився? Ніби йому, бідному,
одної смерті мало було?!
– Видно, що мало... – подумала вголос молодша. – Є такі люди, що їм
мало однієї жінки, однієї машини, однієї квартири, одного мільйона...
Мабуть, і смерті однієї замало...
– Воно то так, але щось не
віриться, щоб виною катастрофи була дружина... Вперше чую, аби на
старість доходили такого краю... Але чого в житті не буває...
– Боже, як нудно... – вдавано позіхнула молодша. – Нудно і бридко...
Між іншим, ваша правда, його вбила не дружина, а ... дочка. Отак!
– Рідна?!
–
Позашлюбна. За що? Хтозна... Може, за те, що звів її маму, котра робила
в нього покоївкою і так його кохала, так вірно служила, що про нагуляну
з ним дочку йому не призналась, аби... не вигнав з хати... Але, я
думаю, він усе добре знав... Не такий він чоловік був, щоб від нього
могло щось втаїтись чи сховатись... Просто він ту жінку мав за тварину,
за чорну рабиню, зрештою, як усіх людей... А може, тій дочці гірко було,
що ламаного гроша ніколи не дав, що росла, мов той лопух при дорозі,
котрого лиш лінивий не топче? А може, тому, що, коли вона виросла і теж
улаштувалась до нього покоївкою, він... хотів її... збезчестити, а потім
побив і викинув, як погане щеня, голу на сніг-г-х? – останнє слово
прозвучало, як схлип.
– Боже, яке... страховисько! – вжахнулась старша. – Невже таке буває?! Боже, невже таке буває?!
–
Буває ще й не таке, – гірко всміхнувшись, молодша продовжувала. – А
може, тому, що всі свої гроші і маєтки він хотів заповісти молодій
коханці, подрузі тої ж таки позашлюбної дочки?.. Хтозна, що там між ними
було?.. Кажуть, простити можна все, лиш не довічне приречення на злидні
і упослідження сирітством... і не ким-небудь, а рідними людьми... А
може, то був просто самозахист – те вбивство?.. Просто, вона
захищалася... від такого батька і всього свого життя паскудного... Та що
гадати! Смерті без причини не буває. Помсти – теж. Тільки от кому від
того легше?..
– Ви так говорите, ніби все те... бачили? – здивувалася старша.
–
Неважко уявити... Зате важко уявити, як після того, що сталося, їй
жити, тій дочці? Бо від того, що сталося, не втечеш ні за які кордони...
Не хотіла б я опинитись на її місці... Ні за які гроші не хотіла б...
– То правда, – погодилася старша, – хай Бог милує від такого! Але що
поробиш, світ страшний, і на віку – як на довгій ниві... таке може
приключитися, що й у страшному сні не присниться... Але не журіться.
Мені теж часом сниться казна-що...
І, печально зітхнувши, жінки розійшлись по своїх купе: потяг
наближався до кордону і треба було готуватись до перевірки паспортів.
Чернівці – Бухарест – Сіная
2002 р
Словничок діалектизмів:
1. Домнул – пан, господар (рум.)
2. Домна – пані (рум.).
3. Непота – племінниця (рум.).
4. Ґата – все, досить (рум.)
5. Чорба – юшка ( нац. рум. страва)
6. Матуша – тітка (рум.)
7. Пурис – велике цабе (діал.).
8. Шпарґат – плита (діал).
9. Констанца і Сіная – курортні міста Румунії
10. Пацє – порося (діал.).
11. Верета – ряднина (діал.).
12. Банувати – тужити (діал.).
13. Слатина – солоне мінеральне джерело (діал.)
14. За поману – на Боже, милостиня (діал.).
15. Фаца – обличчя (рум.).
|