ЛІЛІЇ ДЛЯ БОГОРОДИЦІ
Не встиг Юрій провести тоскним поглядом
покликаного паствою отця Георгія, який за мить розчинився в молоці
туману, як перед ним став, мов з-під землі вискочив, «чорний браток».
Не м’ятий – не клятий, чисто виголений, у вигладженому «похоронному»
костюмчику, в тих же сонцезахисних окулярах та шкіряних рукавичках.
– Ти чого стоїш, парєнь! Дорога відкрита. Іди і винось. Пора їхати –
нас чекає замовник. Між іншим, це дуже поважна і дуже впливова людина,
тому я б не радив тобі випробовувати її терпіння... І моє також! –
накинувся крутелик на Юрія, не вітаючись.
Нахабний, зверхній тон випадкового попутника, який, якогось дідька,
вчепився в душу кліщем, неприємно покоробив юнака. Після одвертої і
щирої бесіди з настоятелем, він уже жалкував, що зв’язався з невідомими
бандитами, піддався на явну, авжеж, явну провокацію цього явно
кримінального авторитета! І то тільки тому, що цей… «щезник» чортів
невідомо як і звідки дізнався про його, невезучого Юрка, плани будь-якою
ціною винести чудотворну ікону з цього болота, де її ніхто, крім
божевільного попа не бачить, принести потайки до тата в лікарню, щоб він
притулився чолом до її вуст, І от тепер катувався: навіщо? Навіщо він
згодився стати спільником цих, по всьому видно, «злодіїв у законі»,
добровільно піти на злочин? Адже одна справа «позичити» образ Богородиці
на деякий час задля святої справи – зцілення нещасних, Богом забутих,
душевнохворих людей, і зовсім інша – вкрасти її для якогось багатого
покидька, якому, бачите, закортіло до всього – ще й чудес? Звичайно, той
багатій думає, що за його погані гроші можна купити все, навіть самого
Господа Бога з Богородицею! Щоб вони його стерегли та ще гостей
розважали!
– Ты, че, парень, збрендил? – приступився браток ближче, підозріло,
якось по-звіриному, принюхуючись та прислухаючись до гнівного клекоту,
що підіймався в душі юнака. – Ты че там замышляеш – клятву нарушаеш? А?
Смотри мне! А то...
– Слухай, відчепись! По-перше, я ніякої клятви тобі не давав,
по-друге, не лякай – лякані... – обурився Юрій. – По-третє, я ще добре
подумаю, чи влазити мені у ваші темні дєлішки.
Крутелик, видно
було, не чекав такого спротиву, тож на секунду навіть розгубився.
Стояв, з дива онімілий, ніби язика проковтнув. Реакція братка, досі
напористо-нахабного, підбадьорила Юрія. Правду кажуть, що з ворогом
треба боротися його зброєю. Нахабство побивати нахабством, підступність –
хитрістю. Ну, що отримав по мордах, хамула? Тепер будеш знати, як і на
кого рот роззявляти! Так, ще вчора, заскочений зненацька бандюгами, він,
Юрій, був готовий на все... Тепер же зовсім інша ситуація – вони з
попом порозумілись, і він сподівається, що все можна буде залагодити без
криміналу. Так, Юрій відчуває це... Він все чесно розповість батюшці і
проситиме, щоб той сам поніс чудотворну ікону в лікарню, туди, де
зцілення від неї чекають сотні нещасних, покинутих, таких, як тато,
скалічених колишнім життям і режимом, людей. А, може, й самим Богом
покараних... Хтозна, але не йому, Юркові, про це судити… Тим більше,
що такі акції, він бачив по телевізору, часто проводять настоятелі тих
церков і монастирів, де з’являються чудотворні ікони, авжеж, спеціально
возять по містах і селах, щоб люди зцілювалися.
– І ти в це віриш, у цей брєд сівой кобили, придумані попами байки
тіпа про чудотворне зцілення? – роблено здивувався хазяїн «майбаха»,
прийшовши до тями. – Пхе! Ти ж мужик! Соврємєнний! А віриш, як
сільська баба, у попівські казки!
– А ти що, думки читаєш? – зневажливо, в тон чортовому щезнику,
спитав Юрій, не відчуваючи більше ні страху, ні сум’яття, які переживав
ще годину тому, усвідомивши, що йде на порушення законів, і не тільки
людський, а й інших – вищих. Тепер він тверезо мислив і чітко
усвідомлював, що, хай і заради святої справи, але так по-дурному, через
свою телячу простоту, потрапив у руки кримінального угруповання. Але
даремно ці бандити намагаються його контролювати! Точніше – зомбувати і
керувати при допомозі гіпнозу чи ще якихось психотропних засобів. Він
бо не зовсім дурень! Щось теж знає, на чомусь теж розуміється!
По обличчю братка, що стояв спиною до сонця, пролетіла зловісна
тінь. Чорні окуляри червоно зблиснули і згасли, і крутелик перейшов із
бандитського «базарного» сленгу на «общепонятный русский язык»
–
Слушай, урод, я не собираюсь вот здесь, в этой грязи, стоять и слушать
твои дурацкие шутки. Ты обещал достать эту штуковину? То бишь –
медальон? Обещал! Так иди и работай! Или ты боишься, что тебя кинут? Так
вот тебе – поощрительный приз! Аванс! Сто тысяч баксов. Остальные
четыреста получишь тогда, когда передашь медальон лично мне в руки.
Ясно? А теперь – иди! Если, конечно, хочешь по земле топать, а не пиявок
кормить в этой западне...
Браток не кричав, навпаки, вимовляв слова чітко, розмірено, ніби
вбивав у голову Юрія дерев’яні цвяшки. Юрій зрозумів: «чорний» не
жартує. Тим паче, що раптом відчув, як покидає його сміливість і
рішучість, натомість покора і страх паралізують свідомість. Ще мить – і
він готовий буде виконати будь-яку команду цього бандитського пахана.
«Боже! Поможи!» – заволав Юрко подумки і тої ж миті до нього знову
повернулася притомність. Сам подивувався, коли раптом спокійно і
миролюбно запропонував бандюзі:
– Тоді ходімо разом! Допоможеш. А то... та ікона ніби приросла до стіни.
– Не вимовляй при мені цього слова! – аж підскочив браток, мов ошпарений.
– А то чо’? – здивувався Юрій, вже одверто кепкуючи. – Нормальне слово. Це ж не «міліція» чи там… «тюряга, зона»…
–
Не мели дурниць, придурку! Бо лиш загуде за тобою! І не бреши! «ВОНА»
тримається на кількох гнилих дерев’яних цвяшках! Всього-на-всього на
кількох гнилих цвяшшшшках! – уже зашипів гадом, втрачаючи терпіння,
браток.
Пропозиція Юрія допомогти, схоже, роздратувала і настрашила цього…
щезника–пострибунчика: то він тут, то – чортзна-де... Он як поблід! Як
дідько від ладану! Чого б то? Невже не хоче залишати слідів, кримінальна
морда? Авжеж, не хоче... Досвідчений мародер! І, по всьому видно, тут
не раз вже бував, он як все знає, навіть про цвяшки! Але що ж йому
завадило самому віддерти ікону? І чого це він боїться навіть в церкву
зайти? Ходить же ось по подвір’ю не криючись, а в церкву боїться?..
– А-а! То ти вже пробував... винести її... – похмуро зіронізував
Юрій вголос. – І, мабуть, теж не зміг її відірвати? Ну тоді знаєш, що я
не брешу: вона навсправжки ніби приростає до стіни, а потім взагалі –
зливається з нею.
– Так! Давай рухайся! Це твій останній шанс! Якщо ти цього не зробиш
до приходу сюди богомольців, он, чуєш, голоси? То тобі – не жити. Ясно?
«Боже,
що мені робити? І що взагалі тут відбувається, на цьому болоті?» –
затужила-заридала Юркова душа, лякаючись знову впасти в залежність від
цього кримінального слуги самого Сатани.
Сонце поволі піднялося над лісом, і в його промінні
трясовина здавалася червоною, мов кров’ю залитою. Відчуваючи все
зростаючий гніт нахабного братка, що чорнів навпроти грозовою тучею,
Юрій швидко, мов рятуючись від гріха, пішов у церкву. Авжеж – від гріха
подалі... Доки спокуса не зламала його, наївного хлопчака, цілком…
За порогом трохи полегшало. Але муляла цікавість. Тож сторожко
підійшов до ікони, обдивився: справді, бандюга не брехав – тримається на
кількох цвяшках. Дерев’яних, але ще міцних.
Однак замість того,
щоб спробувати знову зняти образ зі стіни, Юрій став обзиратися,
гарячково нипати по церкві, щось, сам не відаючи, що, шукаючи. Нарешті
під столиком з іконками і хрестиками знайшов... Серп!
– Слава Богу, знайшов! – зрадів, не даючи собі відчиту, задля чого, власне, шукав, і що має робити з цим серпом.
Взагалі,
парубок мало розумів, що з ним відбувалося нині. На цьому болоті ним
кидало з боку в бік, як на палубі вутлої шхуни, а голова йшла обертом
від невмотивованих перепадів настрою, намірів і бажань... Іноді здавався
собі дитячою електронною іграшкою, якою управляють з різних пультів...
– Мати Божа, дай мені розум... – заблагав до чудотворної, яку
тільки що терзав, накручений «чорним крутеликом», тупо оглядаючи серп,
яким панотець жав рогозу і татарське зілля. І… пригадав слова отця
Георгія:
– За чварами і сварами забули ми про лілії для Богородиці...
–
Авжеж! Як він міг забути, чого сюди прийшов! – зрадів Юрій і вискочив на
церковне подвір’я – ледь не в обійми братка, який нетерпляче
дочікувався його, знервовано позиркуючи в той бік, де гомонів, чутно
було, зі своєю паствою болотяний піп. Та уздрівши Юрія, озброєного
серпом, що виблискував на сонці, мов крива козацька шаблюка, чорний
чванько, щойно самовпевнений і нахабний, перелякано сахнувся, зібгався,
скрутився і луснув, як мильна бульбашка. Щез! У кліп ока!
Юрій остовпів. Оце то... фінт! Те, що бандит здимів від одного
вигляду серпа, геть чисто збило його з пантелику. Але й втішило, бо,
виявляється, справді, не такий чорт страшний, як його малюють. Це – раз.
А по-друге, виходить на те, що навіть такі чорти рогаті, як цей
кримінальний виродок, не такі вже й відважні, і цілком можуть з переляку
в штани надзюрити, варто лиш їм показати кулака.
Наразі Юрієві подумалось, що вся ця божевільна колотнеча, цей абсурд
з бандитами і попом йому просто сниться, тому що те, що з ним
відбувається, нормальній людині могло тільки приснитися. І то – на
п’яну голову. Авжеж! Але, нарешті, до нього прийшло прозріння. Він
згадав, що сьогодні велике християнське свято – Трійця, або зелена
неділя, і він хоче принести квіти Тій, Яка була йому другою мамою,
вдруге народивши його на світ. Шкода, що він і першій своїм мамі ніколи
не дарував квіти… Не привчений був… тай соромився… А по правді, просто
не знав, яка це радість – дарувати МАМІ квіти.
Тепер Юрко ніби збоку дивився на себе, бачив, як, забувши про
осточортілого братка, виблискуючи серпом, простує до болота, як упевнено
ступає по хистких і слизьких, мов крижинки на річці під час льодоходу,
купинах, і йде по них так впевнено, ніби під ним не бездонна трясовиця, а
бита лісова дорога. А от нарешті серед купиння-моховиння-жабуриння –
озеречко чистої води, як скельце-люстерце, по краях прикрашене густим
мереживом з листя і квітів сніжно-білих лілій, ніжно-жовтого латаття,
кремово-рожевих глечичків. І він нахиляється і серпом притягує до себе
ті розкішні вінки та гірлянди…
«Лілії для Богородиці», – чує перед собою втішений голос отця
Георгія, а позаду... за спиною – скрадливі звірині кроки. Але Юркові
вистачає однієї миті, щоб, уже з повним оберемком лілій, стрімко
розігнутися, озирнутися і побачити, як, буквально за кілька кроків від
нього, опадає, розсотується по трясовині чорними гадюками, велетенськими
п’явками щойно цілком реальна постать братка. Ті гади болотні повзуть
попереду, скручуються слизькими кублами на купинах, хапають за ноги! Але
їм не спинити Юрія. Хода його тверда, як і віра в те, що він донесе і
обов’язково принесе лілії Матері над всіма матерями…
Нарешті – берег! На острівці ще безлюдно, але з протилежного боку болота долітають людські голоси. Прихожани! Треба встигнути!
Якась
незвична, радше призабута дитинна радість охоплює світлим полум’ям душу
парубка, що поспішає з оберемком водяних лілій і латаття до відчинених
навстіж дверей крихітної дерев’яної церковці. Але тільки зайшовши у
храм, у його прохолодний затінок, Юрій помічає, що він справді...
світиться! Чи то пак, це мерехтливе світіння, що німбом осяює його,
насправді випромінюють водяні лілії та латаття, які він приніс
Богородиці.
– Слава Господу, що дійшли! – перехрестився отець Георгій,
ступивши на твердь. Парафіяни теж з полегкістю зітхнули, дякуючи Богові
і Матері Божій, що перевели їх через безодню. Бо, нема де правди діти,
щоразу перехід через болото був для них, не таких вже й молодих і
ловких, неабияким випробуванням. Особливо, після того, як вони помітили,
що стежка… рухається! Авжеж, вона щоразу пересувається то вліво, то
вправо від куща калини, який служив їм поміткою з того дня, як вони
вперше пішли через багну услід за козацьким попом. Тож один Бог відає,
як отець Георгій непомильно знаходить стежку, і, взагалі, як їм усім
вдається пройти по ній, не забруднивши, ба навіть не замочивши ніг?!
Чудо та й годі! Присутність дива трохи лякала, але щораз все більше
радувала людей. Отож схвильованим, веселим гуртом прихожани рушили до
храму. Попереду йшов отець Георгій з Оксаниним хлопчиком на руках.
У церкві парафіян чекало ще одне чудо: переступивши поріг, вони не
впізнавши свого храму, заквітчаного вінками водяних лілій, які,
здавалося, випромінювали різнобарвне, як ялинкові гірлянди, сяйво.
Та
найбільше вражений був настоятель. Попервах отець Георгій нічого не
зрозумів, і був ладний сприймати все, що відбувається у храмі і поза
ним, як видіння, послані йому Небом. Та роззирнувшись по церкві, побачив
у самому кутку, біля столика з хрестиками, молитовниками і свічками
того, на кого і сподівався… Юрій дивився на отця Георгія розгублено,
ніби сам був здивований чи то власним вчинком, чи тим ефектом, який він
справив на настоятеля і віруючих.
Отець Георгій вдячно усміхнувся юнакові і пішов готуватися до Служби Божої.
ДІДІВСЬКА П’ЯТНИЦЯ І ТРОЇЦЬКА СУБОТА
Тим
часом, доки панотець, зачинившись у вівтарі, одягав ризи, жінки
поставили справа коло престолу широкий ослін, застелили його вишитим
рушником і почали викладати свої панахидки: хто хлібину, хто вузлик з
крупами, хто баночку півлітрову цукру, а дід Петро Поліщук – куплену
купно всією церковною громадою пляшку кагору для причастя. Усе, як
наказував отець Георгій. Знаючи вельми скромні статки своїх парафіян,
настоятель забороняв їм приносити в поминальні дні дорогі продукти та
різні лакоминки, але найбагатша з них, вчителька на достроковій пенсії,
позаяк в її селі зосталося більше вчителів, аніж учнів, Ольга
Михайлівна, все одно приносила «на помин» то печиво домашнє, то горнятко
з коливом, яке в довколишніх селах називають – «канун».
Ольга Михайлівна шанувала свого «козацького» попа, як називала
проміж себе паства настоятеля Свято-Покровського храму. Але, певно,
більше – жаліла... Як людину, котрій, якщо люди не брешуть, теж
довелося, як і її покійному мужу, побувати в самісінькому кратері
чорнобильського пекла. Ользі Михайлівні часом кортіло заговорити про це
з панотцем, запитати, чи не знав він Євгена Ходися, але щось
стримувало... Може, страх розтроюдити душу і свого, і його спомином про
пережите? Бо аж страшно стає, коли згадаєш, скільки ж то їм усім
довелося натерпітися! Вистраждати! Витримати такого, що й не всі
витримували. От і Женя... не витримав... Не пережив...
Хоча, як часом думає Ольга Михайлівна, якби не його чесність, жив
би Женя при здоров’ї й досі. Ніхто ж його не примушував кидатися у те
пекло... Хоча... він теж, мабуть, передчував, що погано для нього
закінчиться той експеримент. Був проти: боявся, що не витримають якісь
системи. Конфліктував з начальством, особливо з одним... якого вважав
порядним і знаючим спеціалістом з ядерної фізики, і який, на думку
Жені, не мав права легковажити долею стількох людей ради чергового
«авралу» на честь пролетарського свята. Чи ювілею, будь він не ладний!
Певно, того чоловіка, як і Жені, вже давно нема... І за що, ради чого
вони – такі ще молоді, красиві, такі мудрі і вчені, поклали голови,
життям пожертвували?! Будь вона проклята та страшна система, в якій
людина була нічим, ні ким, тільки гвинтиком і засобом для здійснення
якоїсь... чергової високої мети заради світлого комуністичного завтра. А
те «завтра» і «післязавтра» впало на голову, як сніг, тільки –
чорний, радіоактивний, смертоносний, нежданий у квітні – сніг...
Часом жінці здавалося, що отцю Георгію теж хотілося поговорити про
чорнобильські події двадцятирічної давності, розпитати детальніше про її
чоловіка-небіжчика, можливо, вони були знайомі, авжеж, на ЧАЕС майже
всі були знайомі, але певно теж не смів тривожити важких споминів...
Адже кожен з них розумів: є печалі, які носиш в собі, мов іржаві
смертоносні міни, і боїшся до них доторкнутися... Тим більше, що знав:
вчителька й без того карається своїм атеїстично-комуністичним минулим.
Був такий гріх... був. Усвідомлений. Бо ж ніхто її, рядову вчительку
рядової середньої школи з міста Прип’ять не примушував ще «до
Чорнобиля», вбивати вперто в голови дітям, що Бога – нема. Що справжній
бог природи і творець світу – людина, яка сягнула у своєму розвитку
такої висоти, що розщепила атом! І примусила його служити на благо
усьому людству!
Як та людина розчепила той атом, вчителька історії Ольга Михайлівна
не знала, але була щиро вдячна всім, хто той атом розчепив, і
побудував Чорнобильську атомну станцію, бо тепер вона живе не в
якомусь селі, а в сучасному місті енергетиків, в комфортабельній
квартирі, має високооплачуваного чоловіка енергетика, і виховує сина –
теж майбутнього енергетика, впевнена, що її простому людському щастю
не буде кінця. І раптом – та жахлива аварія... мов кара Божа. І смерть
Жені... І це вічне, не минуще почуття вини...
Поховавши через місяць після аварії на ЧАЕС чоловіка в його
рідному селі Піщаному, що опинилося майже на межі 30-кілометрової
Чорнобильської зони, Ольга Михайлівна відвезла сина-студента до своєї
матері в Луцьк, а сама вирішила не шукати щастя-долі переселенської в
чужих краях, не тинятися по приймах-комірних, а зостатися тут, в
порожній хаті чоловікових батьків, тим паче, що й робота траплялася – у
місцевій школі не вистачало вчителів. Однак не тільки страх перед
переселенськими поневіряннями прив’язав її до Піщаного, а щось інше, в
чому боялася зізнатися сама собі… Можливо, більша за горе –потреба
покути? Так, потреба покути. І тому вона тут, у цій церковці...
За мирськими думками Ольга Михайлівна не забувала про свої церковні
обов’язки регента і читця Святого Письма. Що поробиш, кожному у їхній
невеличкій громаді доводилося виступати в кількох ролях, тільки дід
Поліщук займав одну посаду, зате найголовнішу, – церковного старости.
Отож, доки жінки, розкладали панахидки, ставили свічі на підсвічниках і
квіти у вази на престолі, Ольга Михайлівна відкрила молитовник на
розділі «Зелені свята. Троїцька Поминальна Субота». Глянула на царські
врата: за ними отець Георгій молився, готуючи душу до розмови з Богом і
людьми. І на душу жінки зійшла тиха світла благодать…
Про отця Георгія, тоді ще «дивного чоловіка з хижки на
болоті», Ольга Михайлівна прочула першою. Від школярів. Бігаючи по лісу,
дітваки запримітили посеред трясовини якусь хатку і людину біля неї і
подумали, що то вернувся бозна-звідки до свого куреня відлюдкуватий
лісник Вовк, котрий пропав одразу «після Чорнобиля». Але ті, хто знали
Вовка, заперечили, мовляв, чули від жінки його, що жила в сусідньому
селі Корчувате, ніби він давно, десь за місяць «після Чорнобиля», помер.
Тож, зрозуміло, що всі ці плітки і факти тільки розпалили цікавість
місцевих до Робінзона з трясовини. А одного разу, коли Ольга Михайлівна
із товаришками пішла не так по гриби, як прогулятися пущею, той Робінзон
сам вийшов їм навстріч і назвався священиком Козацької церкви, якою
насправді виявилася хижа серед неприступних мочарів.
Ольга Михайлівна, як єдиний у цих багнах дипломований історик,
зацікавилась несподіваною зустріччю і підбила жінок піти слідом за попом
лиш йому одному відомою і видимою стежкою через болото, щоб на власні
очі побачити ту (уявити ж тільки!) трьохсотлітню, а може, й давнішу,
церкву. Так почалося їхнє знайомство, а з ним і спільна дорога до
замулених джерел рідної історії, які виявилися, з погляду християнського
священика... теж гріховними, бо язичеськими.
Звичайно, з огляду на свій сан, отець Георгій у цих історичних
бесідах не йшов далі за роки правління княгині Ольги та князя
Володимира, зупинявся на часовій межі між Руссю язичеською і Руссю
християнською, але вони часто говорили про тяглість і тривкість
тисячолітніх прадідівських обрядів, звичаїв і символів, що переплелися з
християнською вірою, мов коріння тремтливого сріблястого осокора і
могутнього тінистого дуба.
Ольга ж Михайлівна з такою насолодою і пристрастю заглиблювалась у
тисячолітню поліську пущу, населену русалками-мавками,
вовками-вовкулаками, чортами–упирями, що забувала про неприязнь
християнства до язичників, а згадавши, дивувалась, бо ж хіба наші
пращури винні, що жили задовго до народження Сина Божого і поклонялися
не Єдиному Вседержителю, а просто Небу, Сонцю і Рідній Землі, називаючи
їх різними, але такими прекрасними поетичними іменами, що аскетична
християнська віра не змогла відмовитись від духотворного
дохристиянського багатства русичів. Всевишній Розум того не бажав. І
це ще одне підтвердження того, що Бог – один і єдиний. Багато тільки в
нього імен і ликів.
Але, Боже, який жаль, що тисячоліття переживши, зникає ця краса, як
ранкова роса. Помирає, відходить у безвість разом з останніми жителями
колись благословенних, а нині зганьблених людиною, країв, співуча
говірка, в якій збереглися перлини давньоукраїнської мови – мелодійні
дифтонги, якими предки поліщуків імітували звуки довколишнього світу.
Сьогоднішнім та ще й нетутешнім людям їх і вимовити важко, а баба Настя
Синиченко, не бає, а начіє тая синичієнька спієває про давніє времіє,
коли ще нашіє дієди жилі, то в ції пущі русалки уодилися да на берьозах
гуойдалися, а вуовкалакі бієгали, начіє куоні. А сієчас чрез Чорнобиль
нієма й людіє, тольки дієди з далієких світів приходют троєшної п’ятниці
і сердютьса: што ви наробілі, шо не чутно тута смієху дієток? Хаді,
Оля, дєідов памінати, а то бєда буде...
Ото ж вони всім селом і хуторами довколишніми і поминали
Дідів учора. Щоб ті не сердились... А є за що сердитись, ой є! Такого
правнуки наробили, що й самі не раді!..
Розкладаючи на клиросі
аркушики із словами пісноспівів (ще один обов’язок: розписувати для
кожного півчого, які молитви і після яких тропарів і кондаків,
виголошених священиком, треба співати під час відправи), Ольга
Михайлівна поглядала на церковну громаду: ось вони, останні скарбівничі
незлічених, потоптаних у цих багнах, прадідами настараних статків:
старий Петро Поліщук, Катерина Маткобожик, баба Настя Синиченко...
Синичка, як любовно її всі вони називають... І що ж виходить? А те, що
їм, забутим дітьми і внуками, нікому передати ключів від цих
розкошів-самоцвітів, розсипаних по рясту і рясці. Одна тільки сердешна
Оксана, як грибничка, облипла дітьми. Ото дякуючи Оксані та її дітям, ще
є з ким «куста водити», і учту по «Дієдах справляти», і є ще кого в
школі вчити сільським вчителям, котрі молодші. Бо старші, як-от вона,
Ольга Михайлівна, змушені йти на дострокову пенсію... Вимирає село...
Висихають джерела... Гаснуть самоцвіти... Тому-то Ольга Михайлівна і
викликала з Луцька внучку, аби та бодай раз побачила, які вони, ті
давні, прадідівські звичаї. Отож учора, в п’ятницю, кількоро їх, старих
бабів разом з Оксаниними школярами, вбравши Лесю у вінок з листя,
«водила куста», а підвечір справляла «Дієди»: учту-трапезу по всіх
померлих родичах. Ольга Михайлівна, сама недавно навчена, намагалася
поминати "Дідів”, як було колись: приготувала дев’ять страв, насипала
по три ложки з кожної в тарілку та поклала на порозі, застеленому
обрусом, аби «діди» вечеряли. А тоді скликала сусідів, всі разом наплели
вінків з листя, сіли повечеряли та й пішли, одягнувши на голови ті
вінки та свічі запаливши, на цвинтар: звітувати родичам, як жили і що
зробили за цілий рік. Гарний, добрий звичай, на жаль, зберігся він
тільки у поліських пущах-болотах, хоча й тут сприймається людом просто –
як гарний давній звичай, а не як звіт перед померлими праотцями про
свої діла і вчинки. Але трепет був... Ой був, душечка, здавалося,
тріпотить, як пташечка, запитуючи себе: «А що, як справді... раптом
вийдуть і скажуть: відповідайте!»
І, мабуть, не в одного покоління душа тремтіла від страху перед
іспитом? Тому й розкладали поліщуки в цей день поминальний з обох боків
цвинтарних воріт високі багаття… Бо й справді, як впевнилась сама Ольга
Михайлівна, пройшовши між кострищами, не так було страшно поночі йти на
рідні могили, голосячи та співаючи русальних пісень.
Вчора вона теж голосила і розказувала Жені про своє невеселе
пенсіонерське життя-буття, про отця Георгія, показувала внучку, котра не
відходила від баби ні на крок, вражена усім цим древнім язичеським
дійством. А наговорившись-наплакавшись, почепила на хрест вінок, і
пішли вони з Лесею додому готуватися до Троїцької Поминальної суботи.
Удосвіта мали вийти, аби встигнути на Літію.
ЛІТІЯ
Ще рано бити в тулумбас
й скликати ворогів на тризну,
бо сходить Божа благодать на мій народ,
і на Вітчизну...
«Де
він чув ці слова? І чому вони так запам’ятались йому? Він бо навіть у
школі не міг вивчити на пам’ять жодного вірша, навіть, здавалось би
такого простого і доступного Шевченка... А тут... цілий стовпчик!» –
дивувався сам собі Юрій, повторюючи, мов зачарований, здавалось би
недоречні у церкві рядки. Бо в церкві доречні молитви, яких він теж, як і
віршів, не знав, бо теж ніколи не вчив. І не було кому його вчити. Коли
він ріс, тата, який усе знав, уже не було. А мама за роботою не мала
часу. У школі, де він вчився, хоч на той час, особливо після
Незалежності, вчителі і почали згадувати про Бога, але якось ніяково, з
оглядкою. Отож всі його молитви: «Боже, поможи» та «Господи, помилуй!»
Щоправда, з того їхнього з татом короткого перебування у церковці
після Чорнобильської аварії, зосталися у пам’яті незвичні урочисті
слова, навіть згадуючи які, хотілося встати: престол, олтар, аналой,
царські врата, іконостас, образи, клирос...
Поволі суєта у церкві вщухла, притихли урочисто на клиросі
півчі – семеро жінок з дідом на чолі. Інші ж баби, жінка з рахітичною
дитинкою, міська дівчина та він, Юрко, які представляли простих
парафіян, побожно схилили голови. Раптом в глибині вівтаря високий тенор
отця Георгія проспівав першу хвалу Богові і літня жінка, схожа на
сільську вчительку, урочисто почала читати святе письмо, а решта мирян
їй підспівувати. Юрій нашорошив вуха, намагаючись запам’ятати текс,
але вчителька читала так швидко, що він мало що зрозумів. Тому приступив
ближче і опинився перед самим престолом.
Коли ж царські врата розчинилися і вийшов отець Георгій, вбраний у
святочні ризи, співаючи та обкурюючи кадилом православних, Юрій
попервах навіть не впізнав у цьому величному священикові буденного,
затривоженого пригодами з ним, Юрієм, настоятеля Храму на болоті.
Навіть погляд, який панотець іноді зупиняв на Юрієві, був зовсім інший…
Так дивляться хіба що маленькі діти та святі з ікон…
...Тричі славили вони Триєдиного Бога, тричі молили Отця
Небесного за здоров’я земних святих отців, за благополуччя України, її
влади ї народу, кожного тут присутнього. Жінки, підспівуючи, втирали
сльози, єдиний дід молився із заплющеними очима, а відсторонено-байдужий
хлопчик на руках у худенької замученої жіночки, здавалося, усміхався...
– Нині, брати і сестри, – голос отця Георгія злегка тремтів, – ми
маємо день скорботний, але й світлий і Богом благословенний, Троїцьку
Поминальну Суботу. У цей день справіку, ще з часів християнської Русі, в
нашого народу заведено поминати своїх пращурів, своїх праотців, тих, що
були корінням, з якого постав на цій, дарованій нам Богом, украєній
від раю землі, український народ. Тобто ми з вами, нині сущі. Тож не
відступимо від настанов церкви, християнського звичаю і покону батьків, і
помолимося за кожну рідну душу, що ходила по цій землі, обробляла цю
землю, квітчала її злаком і квітом, шанувала ці ліси, ріки й озера,
захищала їх від наруги і винищення. Помолимося за полеглих у всіх
війнах, січах і боях, і за тих, хто життям своїм заступив нас із вами в
останній, будемо просити про це Бога, битві Розуму з Безумом, Світла з
Темрявою, Творця Небесного з князем преісподні. Ми всі пережили ті
страшні дні і ночі, ті жахливі години, коли наша земля, увесь світ
здригнувся від Чорнобильської трагедії. Багато з нас були безпосередніми
учасниками тих подій, не задумуючись, не усвідомлюючи, на чийому вони
боці: Творця Вседержителя і Чоловіколюбця, чи – на боці руйнівника і
людиноненависника Сатани, того самого поверженого Господом янгола, що
вибрав собі шлях темряви і смертоносної духовної чорноти, і досі
розсіває той безум серед людей і народів, провокуючи братовбивство,
війни, геноциди, ненависть і ненасить, підриваючи віру в Господа. Це він
спокушає нас розкошами надмірними, негідним багатством, лукавою славою і
незаслуженими почестями і посадами запродатися йому душу, щоб потім,
вселившись у наші безбожні, осліплені гординею і самовпевненістю душі,
нашими ж руками творити зло! І ми піддаємося! І творимо самі собі зло.
Собі і своїм дітям! Зло за злом! Чорнобиль – за Чорнобилем... Чорний
біль. Гіркий біль. І не чуємо Бога, не чуємо його засторог і пророцтв
його апостолів про Звізду Полин, яка впаде на землю і згіркнуть води у
ріках… згіркне солодка кров нашої землі. І не каємось… не робимо
висновків для себе. Тверезих, розумних висновків. Адже, брати мої і
сестри, Чорнобиль – це не лиш горе, і наука тим, хто забув, що світло
не там, де горить електрична лампочка, а де жевріє лампадка любові до
Бога, а отже до того, що Він сотворив, оживив і нам заповідав. А
заповідав Господь нам – цю землю і щастя жити на ній – багатство, яке ми
так підступно занапащаємо, забувши уроки Чорнобиля, і сьогодні. Усі:
від великих світу цього – до малих, таких, як ми з вами, переступаючи
щохвилі закони Божі.
Але дні поминальні не лише для скорботи, а й во славу тих мучнів і
лицарів, яких було більше серед українського народу, і чий дух
незборимий досі тримає цю землю і небо над нею. Тож нині настала найвища
пора згадати і вознести соборно до Бога і Богородиці, Пресвятої Діви,
молитву і за тих героїв, що полягли за нас з вами ще понад триста літ
тому, у ці дні, у цих болотах. Мужніх оборонців України, на честь яких
зведений Божою милістю наш Свято-Покровський Храм. Молімося, брати і
сестри, благаймо Бога відпустити їм, витязям, лицарям нашим, свідомі й
мимовільні прогрішення та відкрити їм врата до царства Божого, і
прийняти їх до воїнства небесного.
Та перед тим, як звершити Літію по убієнних героях, послухайте цю
славну, хоч і трагічну історію про прадідів наших – козаків і ополченців
війська гетьмана Богдана Хмельницького.
Отець Георгій враз міцно заплющив очі, ніби боявся осліпнути від блискавки небесної, і безгучно спитав:
– Господи, невже Ти простив мені, Господи, гріхи мої тяжкі? Невже
послав мені Благодать говорити людям істини Твої?! Невже дав мені дозвіл
на відпущення чужих гріхів? Спасибі Тобі, Господи…
Миряни,
завваживши, що їхній священник раптово замовк, стривожено принишкли. Але
отець Георгій тої ж миті розплющив очі, і, заспокоївши паству своїм
«тихим» усміхом, почав казання:
– Ви, всі присутні у Храмі, вчилися в школі, і знаєте, що недалеко
від нас, під печально знаменитим селом Берестечком, саме у цю пору понад
триста літ тому сталася велика битва українського народу за свою
свободу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. У кривавій, не
вкритій славою війні загинули сотні, тисячі козаків, та не згинула
Україна... І не згинула тому, що на оборону її стали триста українських
спартанців. Стали ось тут, у цих болотах, на цьому місці, де стоїть
Храм Покрови Пресвятої Богородиці...Тож, дорогі мої браття і сестри,
прошу вас оглянутися разом зі мною у ті далекі часи і пригадати собі і
дітям своїм, як це було і як це записано в нашу історію.
А записано так: 28-30 червня 1651 року під Берестечком відбувся
генеральний бій козацького війська Богдана Хмельницького з поляками,
який скінчився перемогою польської армії. Про перебіг битви збереглося
багато свідчень, але всі вони настільки розбіжні, стільки в них
дивовижного і легендарного, що тяжко скласти собі ясну картину тих
жорстоких триденних боїв. Панує думка, що саме в час битви, як і перед
тим під містечком Зборовом, зрадив козаків татарський хан. Він не тільки
сам кинувся тікати, відкривши ворогові лівий фланг козацького фронту,
але ще й захопив силоміць із собою самого гетьмана Богдана Хмельницького
у той час, коли той кинувся було його перепиняти. Однак тепер історики
доводять, що причиною польської перемоги над козаками під Берестечком
була не зрада хана, а перевага польської артилерії, значна підмога
двадцятитисячної німецької піхоти, добре вишколеної в Тридцятилітній
війні, високі бойові прикмети польської кінноти, а головно — перевага
польського плану бою, виробленого німецькими генералами. В результаті
чого татари справді не витримали згубного гарматного вогню,
сконцентрованого проти їх позицій, і почали в паніці відступати. Цим
вони відкрили козацькі позиції з флангу. Та все ж козацький табір устиг
«замкнутися», і цілих десять днів відбивав завзяті штурми й витримував
облогу. І це тоді, коли самого Хмельницького в таборі вже не було, бо
він, визволившись нарешті з ганебного полону зрадливого татарського
хана, кинувся збирати нові сили на оборону краю, а команду над табором
передав вінницькому полковнику Іванові Богунові.
Тим часом 10 липня Богун, змучений облогою, почав уночі потихеньку
виводити своє військо з табору і вже вивів був значну частину артилерії й
кінноти, але тут зчинилася тривога: поляки, побачивши відступ,
вдарили по табору. Під натиском вимуштруваного війська неприятеля чимало
українських вояків, переважно обозної челяді і повстанців-селян,
загинуло в болотистих заплавах річки Стир, що прикривала козацький табір
з тилу, багато полягло під шаблями ворога. Загинув і митрополит Йосаф,
який старався вгамувати паніку й зупинити втікачів. На жаль, у руки
поляків потрапила похідна канцелярія гетьмана Хмельницького з усіма
дипломатичними документами та клейнодами, 28 гармат і багато всякої
зброї. Одначе більша частина розбитого козацького війська встигла
відступити в напрямку Києва. Але війна – є війна. Нелегко далася
перемога над козаками й польській армії. Поляки, ослаблені через нестачу
провіанту і хвороби, теж понесла великі втрати.
Очевидець битви під Берестечком француз П’єр Шевальє так описував
завершення цієї справді доленосної для України битви: «В одному місці
серед болота скупчилося триста козаків і хоробро боронилися проти
великого числа атакуючих поляків, які натискали на них звідусіль.
Повністю оточені, вони загинули. Залишився один, який боровся протягом
трьох годин»...
Отець Георгій зробив паузу. Обвів поглядом свою нечисленну
паству. Люди були трохи здивовані проповіддю, незвичною навіть для
незвичного попа козацької церкви, який зазвичай після Служби говорив з
ними про звичайні речі з їхнього буденного життя, лиш часом нагадуючи,
що живуть вони у краях «кровію политих, і славою повитих». Але сьогодні
він говорив про ту давню битву на болоті так, ніби сам був її учасником.
– Так пише історія, – помовчавши, продовжував настоятель, – але в
ній багато таємниць, зокрема, й темних, не розгаданих досі. Але
сьогодні, браття і сестри, ми будемо говорити про високу таємницю нашого
українського духу, нашої слави, якої ми не мали б ніколи без волі
Всевишнього і молитов Матері Божої – заступниці нашого народу. Себто про
те, про що не говорить історія. Про чудо Господнє.
Тож на мить повернімося подумки більш як на триста років назад на це
саме місце, де стоїть наш храм, і ми нині стоїмо. Уявімо собі картину
того кривавого світанку...
Схід сонця застав козаків по коліна в
болоті, хоч насправді вони стояли на колінах у вранішній молитві
Богородиці. А, помилившись, поклялися хором у триста голосів: «Мамо,
згинемо, але не дамо Тебе в обиду». Але ми не знаємо, до кого були
звернені ці останні слова, ця клятва передсмертна? До вбитих горем
рідних матерів, що чекали їх по селах степових і хуторах лісових? До
розтерзаної неньки України? Чи до Матері Божої – Покровительки
українського козацтва?
І за мить по клятві козацькій забахкали пістолі, задиміли,
задзвеніли шаблюки, заревіло ревом побоїще… І раптом посеред бою – не
смерть прийшла по них, а явилася Мати Божа. Зійшла з неба по райдузі,
стала на краю трясовини та й простелила по кривавому баговинні свою
покрову білосніжну, і доки осліплені нападники очі протирали, триста
відчайдухів перебралися по ній на берег, щоб з новими силами стати на
оборону землі отчої і не раз ще здобути перемогу, зокрема, й найславнішу
– рівно через вісім років, 1659 року, теж 28-29 червня (за старим
стилем), під Конотопом над військами російського царя.
Але перш, як пом’янути героїв Конотопської битви, варто згадати
історичні умови, які її викликали, і політичні причини, головною з яких
була, як завше, підступна зрада російського царя, а саме: порушення
Москвою угод рівноправного військово-політичного союзу, який уклав був з
нею Богдан Хмельницький у розпал Національно-визвольної війни 1654
року. Особливо тиск із боку Московської держави на тогочасну незалежну
Україну посилився після смерті гетьмана Хмельницького. Москва відкрито
стала підтримувати за спиною законного українського гетьмана опозицію,
яку очолювали авантюристи та політичні демагоги, не будемо згадувати
їхні імена, щоб не прославляти знічев’я зрадників. В той же час
московські воєводи, що засіли у Києві зі своїм гарнізоном, все нахабніше
втручалися у внутрішньо-українські справи, порушуючи волю нового
гетьмана Івана Виговського. Бажання Росії поневолити Україну було таким
великим, що врешті російські війська розпочали збройний наступ на
Україну. Щоб захистити незалежність України, гетьман Виговський змушений
був повернути голову до Польщі і 18 вересня 1658 року підписати
Гадяцький трактат з Річчю Посполитою, який в перспективі мав привести до
«держави трьох народів», тобто до Корони Польської та Великого
князівства Литовського мала приєднатися ще й Україна під назвою –
«Велике Князівства Руське».
Зрозуміло, що з’ява на мапі Європи такого могутнього військового і
політичного союзу, злякала Північного сусіда. Не бажаючи цього, Москва
посилює репресії щодо України.
А 16 квітня 1959 360-тисячна російська
армія обступає славне місто Конотоп, не очікуючи на ту героїчну відсіч,
яку дали відважні оборонці козацької твердині – всього-на-всього 4
тисячі козаків та місцевих жителів.
Успішна оборона Конотопа, що тривала понад місяць, допомогли
гетьману Виговському виграти час і зібрати майже 60-тисячне військо.
29
червня (за старим стилем) 1659 року полки Виговського підійшли до річки
Соснівки, що омиває Конотоп, і, переправившись через міст, почали
громити московітів. Коли ж на підмогу тим прийшов з полками князь
Пожарський, гетьман Виговський умисно став відступати, щоб заманити
противника в пастку. Тож лиш тільки вороги кинулися за відступаючими
козаками, як упав міст, підпори якого козаки встигли підрубати загодя, і
московіти рясно посипались у річку, яку козаки теж встигли попередньо
загатити. Так важка московська кіннота по шию застряла в болотистих
берегах річки. Саме в цей час українське військо і перейшло у свою
знамениту контратаку, здобуваючи славну перемогу над численнішою у шість
разів армією загребущого сусіда.
Отець Георгій зробив паузу, засумнівавшись, чи вірно він чинить,
проповідуючи у храмі Божому про подвиги не святих ченців, а… лицарів
бойової звитяги?
«Але ж ти – в козацькій церкві, чоловіче, самою
Матірбожою благословенною!» –промайнула думка, а за нею друга: «Поглянь
на цих людей, спраглих правди про себе! Чи не гріх повергати лукавим
святенництвом їх розум у темінь невідання?».
Отець Георгій глянув на горстку своїх парафіян, що з інтересом
чекали продовження казання, і камінь сумніву скотився з душі, і він
продовжив:
– Однак, на жаль, браття і сестри, як часто траплялося
в нашій історії, та грандіозна перемога під славним містом Конотопом не
стала вирішальною у війні за незалежність України… І основною причиною
цього знову ж таки була наша традиційна біда – розкол українського
суспільства, радше його верхівки на різні групи, які по-різному бачили
ту ж таки нашу вистраждану незалежність.
– Достеменно, далася взнаки столітня бездержавність, що значною
мірою сприяла розгулу анархії, появи всіляких опозицій, які легко
ставали знаряддям у руках іноземних сил. Що й нині спостерігаємо в
сьогочасній незалежній Україні, – зітхнув отець Георгій. – Але жаль, що
отак трагічно понад триста років тому ми втратили шанс збудувати власну
державу. Хай би навіть входила вона в той троїстий союз… Та, на жаль,
певно, таке вже українцям випробування від Бога, що з правіку
вистачало снаги перемагати, та бракувало розуму – втримати перемогу.
Заздрість і зрада, боротьба за булаву і маєтності, одвічне метання між
двох корон – польською і російською – збивало вітром корону із власної
голови, а змагання до свободи – заперечувало ідею державності...
Роздуми про минувшину так захопили отця Георгія, що на
якийсь мент забув, де він. Ніби перемістився в часі на кілька століть
назад: так зримо перед його внутрішнім зором одна за одною поставали
батальні сцени під Берестечком, обсада Конотопа і переможна битва
козаків з московітами. Навіть чувся гул січі, брязкіт шабель, іржання
коней, людські збудженні голоси… Але це вже не були ті виснажливі нічні
кошмари, які мучили його донедавна… Це була натхненна мить пробудження
історичної пам’яті, пам’яті роду і народу, яка в ньому то
спала-дрімала, то ліниво позіхала, а то «викидала коники», а бувало, що
й наривала, як чиряк, кров’ю і гноєм. А в даний момент – вона, схоже,
торжествувала!
Раптом священик мов прокинувся: побачив уважного, як ніколи, діда
Поліщука, вражену Ольгу Михайлівну, здивованих Катерину, Явдоху та бабу
Синиченьку… Ти ба! не лиш старі, а й молодь – Юрко і Леся – слухали!
Напружене зацікавлення побачив (чи здалося?) навіть в дзеркальних
оченятах Оксаниного «інопланетянина»…
Реакція парафіян водночас приголомшила і підбадьорила настоятеля,
однак, боячись утомити їх чималим обсягом інформацією, вирішив завершити
проповідь:
– Чимало полягло в цих болотах наших земляків у роки
визвольних змагів за незалежну Україну в роки громадянської війни, а
надто в часи Другої світової. Хоч для мене та війна залишилась таки
Великою Вітчизняною… Адже ж не за сталінський союз пригноблених
народів-братів гинули партизани у цих болотах, а за рідну хату, рідний
поліський край, врешті, за ці самі рідні і щедрі для нас болота і пущі.
Кажуть, немало партизанів і солдат радянських врятувала наша козацька
церква. А це знак нам від Богородиці, щоб ми спом’янули вдячно і тих
представників інших народів, котрі стали на захист української землі, як
своєї.
Тож, дорогі брати і сестри, пам’ятаючи уроки минувшини, будьмо
мудрими. Будьмо достойними і своєї землі, і своєї вистражданої держави,
до якої ми перейшли з кривавого болота суцільних воєн, геноцидів,
неволі, тоталітаризму, людиноненависності, але, слава Богу, не по трупах
братів чи сусідів, а простеленим перед нами Омофором Пресвятої
Богородиці. Тож научаймо дітей своїх і внуків, браття і сестри, бути
гідними слави дідів і отців своїх, любити одне одного, шанувати одне
одного, як частину свого роду і народу, любити цю землю, як вони любили,
і не повторювати їхніх помилок... Молімо Бога за пращурів наших,
згадавши усіх поіменно. Бо того бажає від нас наша покровительки Матір
Божа. Це вона залишила на спомин про ті події церкву Свого Імені, щоби
пам’ятали нащадки: з тим сили небесні – з ким правда. А правда, писав
Тарас Шевченко, як і сила та воля – тільки у своїй хаті буває. Бережімо ж
свою хату – Україну, дорогі браття і сестри, і молімо Господа за тих,
хто зберіг її для нас…
– ... Як багряницею і дорогою одежею прикрасилась Церква Твоя,
Господи, кровію мучеників Твоїх з цілого світу, задля яких благаємо
Тебе, Христе Боже: спаси нас! Вислухай нас і помилуй!..
… Помолимось за упокій душ померлих... Подай, Господи вічний спокій померлим слугам Твоїм і сотвори їм вічную пам’ять!..
– Вічна пам’ять! Амінь… – луною тричі повторила паства вслід за отцем Георгієм.
Малиновим дзвоном-благовістом відлетіла молитва до неба і стало тихо, як перед сотворінням світу.
Отець
Георгій стояв, оглушений тишею, що запановувала його душею після
Священної Літургії, перед престолом Свято-Покровського Храму, дивився
крізь розчинені двері на рідну вже йому пущу-драговину, і бачив, як у
промінні призахідного сонця поволі червоніють, ніби обливаються кров’ю,
спочатку верхівки дерев, потім попелясті тогорічні бунчуки-мітелочки
очеретів, далі – густо здиблені в гору зелені шаблюки татарського зілля,
а за ними – брунатно-смарагдове ряденце трясовини. Драматична гра
кольорів, світла і тіней, що відбувалася в якійсь... сакральній тиші,
наповнювала єство отця Георгія божественним трепетом… разом з тим
якимсь… незбагненним первозданним, глибинно-нутряним, майже язичницьким
захватом перед Природою. Тепер він розумів, наскільки сильно древні
поганські племена праукраїнців ідентифікували себе із природним
середовищем, що назвались – полянами, древлянами, навіть – драговичами!
Не богами-господарями, а частиною, лиш часткою своїх полів, дерев,
драговини… Так! Навіть драговини. А ми й досі їх так зверхньо,
по-вченому прозиваємо поганами. Це ми – погани, «славних прадідів
великих правнуки погані». Величаємо себе «цивілізацією», гадаючи, що
вона – в прогресі науки і техніки, і не здогадуємось, мудрі-друковані,
що все – навпаки! Цивілізація – в Любові – у Вищому, Божественному
визначенні цього слова спочатку – до ближнього і близького, а потім – до
світу і всесвіту…
Раптом отець Георгій зловив себе на тому, що… переступив межу,
дозволену його саном! Став на захист предків-язичників, яких поганами
вперше назвали… перші на Русі християни. За всіма догматами і
постулатами Церкви, можливо, він як священик і не мав права того робити.
Але як син цієї благословенної Небом землі, вітав мудрість перших
хрестителів Русі і перших отців її Церкви, які благословили злиття
народних обрядів, звичаїв з християнськими.
На жаль чи на щастя, не всьому, що відбувалося й відбувається у
безмежному Божому світі, як і тому, що творилося в його власній
маленькій душі, Георгій Бунчужний міг дати пояснення – ані як колишній
фізик-ядерник, ані як теперішній церковнослужитель… Тай чи треба?
|