ПОХОРОН
– Ідіот! – лайнулася бомжиха і рвонула на себе дубові
вхідні двері. Старий вусатий консьєрж здивовано озирнувся на скрип,
полупав очима і знову заснув на своєму стільці. Жінка хотіла його
построїти, але тут саме зі сходів, мало не збивши її, скотився зав.
оргвідділом "Народної ідеї” Кость Поливаха.
– Тобі що – повилазило? Чи я – невидимка? – скрикнула жінка, але, не
почувши власного голосу, вжахнулася: – Невже вмерла? О-о, так і є:
мене... не видно?! Значить –нема!.. Я вмерла, і тільки душа ще
побивається на цім світі! Чортів Вельзевуле, як ти посмів порушити
угоду? Я ще не хочу ТУДИ! Я ще хочу жити! О, п’яні б чорти б тебе дерли,
клятий Князю! Як ти міг?!. А це ще що: на столі – мої книжечки, видані
"Народним видавництвом” (як їх мало і які вони тоненькі!), опертий на
стіну мій портрет, перев’язаний навскіс чорною биндою (могли б і кращий
знайти). Віялом останні примірники часопису "Народне слово”, теж із моїм
портретом і некрологом...
Що-що?!! Ме-не... в-би-ли?! Скинули з мосту Метро? Автомобільна
катастрофа? І з якої причини? Що вони тут пишуть? У "Народному слові”,
ясно, одні дифірамби! Йо-ма-йо! А це хто припер сюди цю паршиву жовту
газетку?! Ну й сучий син... "Дружина відомого політичного діяча,
народного депутата України всіх скликань Кирила Тулумбаса була знайдена
позавчора мертвою під мостом Метро. За даними судмедекспертизи, її
зґвалтували, а потім задушили. Такий кінець важко назвати несподіваним,
оскільки покійна відзначалася, м’яко кажучи, буйним норовом, схильністю
до ризикованих пригод і звичкою носити при собі чималі суми готівкою. Де
вона їх брала, встановить слідство. У наближених до цієї сімейки колах
подейкують, що леді Марґо мала тісні зв’язки з міжнародною наркомафією,
торговцями живим товаром, володіла нічними клубами і будинками розпусти,
які іменувала "салонами краси”, це окрім видавництва, газет, які
працювали під "дахом” громадської організації "Народна ідея”.
О дракулє!.. Сто чортів тобі в бік, триклятий брехуне!
Не тямлячись, жінка біжить на другий поверх. І не розуміє: вона вмерла
чи ні? Чи це просто чиясь невдала містифікація, підлий розіграш? Куди не
глянь – веселі, майже щасливі обличчя наймитів. Мало в карти не грають
на животі в покійниці.
– До речі, де ж я? Невже ще в морзі? Бр-р-р! Двері в кабінет Кирика –
президента ліги "Народна ідея” – зачинені. Видно, тужить. В приймальні –
три кумасі: секретарка чоловіка і дві моїх заступниці – з газети і
видавництва. Шепочуться, мов три зміюки шелепають у торішньому листі.
– Кажуть, вона була п’яна в дим...
– А я чула, що вона часто платила зекам... покидькам всіляким, щоб її... той...
– Я знала, що вона добром не закінчить... Ви ж бачили, як вона казилася останнім часом, як біснувалася... Мов перед смертю...
– Ой, не згадуй! Що ми тоді пережили! Все їй – не так, не те, не туди!.. Слава Богу, що прибрав...
– Ти що? Як і прибрав хтось, то не... Той, що ти кажеш... Богові такої відьми не
тра... А вдівець що поробляють?
– Як у тому анекдоті... самі не знають, що з горя виробляють уже другу добу з Наталкою...
І заляскали злостивим сміхом, як долонями по голій дупі.
Жінці хочеться повбивати кумась, але нетерпіння пересвідчитись у почутому, пхне її у двері кабінету.
– Протяг, – хихочуть кумасі, і аж лобами б’ються, так хочуть зазирнути у щілину.
Розпашіла Наталка відскакує від бурячкового Кирила, у два скоки опиняється біля дверей і, хряпнувши ними, сичить:
– Ссуки, у дірку замка підглядають... Кажу тобі, чим скоріше відбудемо похорон, тим скоріше перестануть балакати...
– Ти права! Не хотілося б, щоб дитина чула весь цей бруд... про свою маму-шизофренічку...
–
Нехай чує, менше рота буде відкривати... і на спадщину теж... До речі,
найкраще для нас усіх буде, якщо ти відправиш Дарку зразу ж після
похорону десь за кордон. Що їй тут робити? Хай світа побачить... А то
сидить маком на дачі, наче...
– Треба подумати...
– Думати треба, як присвоєні твоєю покійною... гроші повернути...
Ах
ти ж мародерка! Стерв’ятниця підла! Теж мені ще возомніла себя
престолонаслєдніцей, кінська голова, твою мать! Власне, мій удівець міг
би захомутати і молодшу мені на заміну, і достойнішу, як ця стара
шльондра! Хоч би в постелі шлюбній не жаль було програвати...
Але жінку більше ці двоє не цікавлять. Тьху і ще тричі тьху на них,
покидьків! Та й на весь цей диявольський спектакль. Її пече інше: завіщо
її позбавлено... можливості насолоджуватися тим, що вона з таким трудом
напташила? Чому так рано... так безглуздо?..
Доконав жінку убогий сосновий, оббитий синьо-жовтою тканиною гріб,
що сумно самував у залі засідань, і купка дешевих паперових вінків: до
речі, якщо вірити газетам, минає третій день, пора б і... а тут ще й кіт
не валявся. Чи не збираються вони мене поночі загребти на якомусь
цвинтарі на околиці, як останню...?! От бля..! А вигляд у мене! Вай!
Морда синя... як в алкоголічки... Ганебище! Хоч би підмалювали! От
злочинці! І що робити? З кого питати? Якби була жива, чи бодай
воскресла, повбивала б! А Кирика поганого б... за яйця до люстри
підвішала... Але нічого, як не вдасться випросити в Князя відстрочку,
то в пеклі Кирика почекаю...
– Багатому легко жити, та важко вмирати: з собою ж нічого не візьмеш
на той світ, доводиться на цьому все залишати... А це, певно, таки дуже
нелегко... – покійниця аж перечепилася через ту філософію, що долинала з
коректорської. Зазирнула у прочинені двері: хто ж там такий мудрий? Ти
ба! Розверзлась словом безсловесна Галина Карпівна... Ну, дають!
І раптом жінку охопив такий розпач, така мука, такий жаль за
втраченим земним раєм, за такою, здавалось би, нікчемною дурничкою, як
просто... перекинутися слівцем із бідною коректоркою, дати ляпаса
Кирикові, звільнити з роботи підступну заступницю-подругу, врешті – не
бачити себе в цій убогій труні... що вона завила совою, лякаючи
розслаблену її наглою кончиною челядь.
Гаспид, певно, добряче настраханий жорстоким вчинком Князя –
передчасною відправкою Маргарити в тартарари, вискочив радісно зі щілини
в підлозі, підхопив її виття, заохочуючи до шабашу всю місцеву
чортівню. Наразі "Народна ідея” заходила ходором, із зали засідань
вилетіла, як торпеда, домовина, але чомусь уже оббита червоним
оксамитом, і пішла – колами-колами! – по управі, а за нею – барвистою
зграйкою – дешеві паперові віночки, а за ними залопотіли некрологами, як
гуси-лебеді крильми, газети. Обезуміла челядь кинулася врозтіч,
хрестячись та волаючи до Бога...
Та враз усе стихло. Трунва з покійною загуркотіла додолу з-під
самої стелі. Із дверей кабінету випав з вінком на шиї посірілий Кирило.
–
Лікаря! Попа! – зарепетувала сука-подруга Наталка. На першому поверсі
запахло ладаном – привезли панотця. На другому – повіяло сіркою, і
глухий утробний голос сказав, звертаючись до видимої лиш йому душі
Маргарити:
– Я можу повернути тобі твій рай нечестивий, але в обмін... сама знаєш на що...
І бліда, як сама смерть, Маргарита відповіла:
– Я згодна.
ПОЛІТ
Саме
в цей час, коли бліда, як мертвецький місяць, душа Маргарити сказала
Князеві, що згодна, панотець Юрій вийшов за двері ліги "Народна ідея”,
дивуючись, що він тут робить о такій пізній порі та ще на Купала. Але ще
більшим було його здивування, коли побачив, як тої ж миті з вікна
другого поверху вилетіла стоячи у здоровенних ночвах (чи то, Господи
прости, в домовині) розпатлана мара з місяцем замість обличчя і, круто
набравши висоту, полетіла в напрямку Святошина. На плечі у жінки сидів
не то ворон, не то... свят-свят!.. чорт рогатий...
Панотець, осіняючи себе хресним знаменням, кинувся бігти нічним
Києвом, і біг доти, доки не розвиднілось йому перед вратами
Михайлівського Собору.
Тим часом постаріла на тринадцять життів
Маргарита летіла в темному небі над Києвом, і душа її грішна замерзала
від холодного північного вітру і важкого передчуття. Ніби з чимось чи
кимсь прощаючись, домовина зробила коло над Дніпром, далі – над
безлюдним Хрещатиком, пролетіла повз темні вікна порожньої квартири.
Коли підлітали до Пущі-Водиці, Маргарита побачила, як долоні, свою дачу,
темну хмару над нею, і серце її болісно стислося. Вона хотіла
заплакати, але не посміла. Хотіла кинутися вниз головою, але мов
приросла до свого летючого човна. Над нею і під нею була безодня. Чорна
бездна зяяла у душі Маргарити.
Гаспид сидів на її плечі, як на краю безодні, і боявся поворухнутися. Але те, що їх чекало попереду, було страшніше за безодню.
Вони
летіли все далі й далі на захід. Позаду залишилось неонове сяєво
столиці, внизу проминали дрібні розсипи нічних вогнів Фастова, Вінниці,
Жмеринки, Хмельницького... Осяяні місячною повнею поля, ліси та
переліски, кучеряві села, рухливі стрічки залізниць та автошляхів,
тьмяні свічада ставків, лискучі змійки річок... Маргарита і не уявляла
собі, яка красива нічна Україна. В небі над Чернівцями летюча домовина
взяла злегка на північ, піднімаючись усе вище і вище, аж доки не
причалили до вершини безлісої гори, над якою легенько погойдувався
здоровенною повітряною кулею блідий, як мрець, місяць. Все було, як і
колись: у високій темній траві роїлись світлячки і снували
голубувато-молочні тіні. Торкнувшись землі, Маргарита теж стала тінню і,
як сомнамбула, пішла туди, де в потойбічнім сяєві місяця чекав на неї
Князь.
КНЯЗЬ
Князь, зодягнений у чорну з
голубою іскрою опанчу, в чорному капелюсі, широченні лискучі криси якого
затіняли його обличчя, височів, як на сизій хмарі, на троні з
переплетених у сороміцькій похоті людських тіл, що двигтіли і
колихалися, як човен в нічному морі, в оточені сильних світу цього,
схожих у своїх чорних смокінгах, накинутих на голе тіло, на пузатих
пінгвінів, і похмуро чекав, коли Маргарита підійде ближче.
Завдовжки у три життя здалася Маргариті та коротка дорога до Князя.
Бридке холодне гаддя цупким мотуззям в’язало ноги, сплутувало крок,
волохаті лаписька хапали за голі груди і стегна, огидні мармизи тикалися
в обличчя, намагаючись збити її з ніг, повалити у високу, холодну, як
повінь весняна, траву. Навсібіч відбиваючись від п’яної нечисті,
Маргарита шукала очима порятунку, ковзаючи поглядом по знаних із газет і
телебачення обличчях перших людей планети, впізнаючи серед них і декого
зі своїх знайомих – наших – вождів та урядників, але всі вони холодно
відводили очі, або похітливо обзирали її, почухуючись у сороміцьких
місцях.
Нарешті Маргарита підійшла і, звівши на Князя очі, стала – як
скам’яніла. Чи то Князь був уже не той, чи вона була вже не та, що
колись, бо в її змертвілому серці не ворухнулася жодна жилка, не
спалахнула жодна іскра.
Чорна крисаня над нею ледь хилитнулася, і глухий, підземний голос строго сказав:
–
Маргарито, ти надто довго випробовувала моє терпіння. Занадто довго,
щоб я тобі простив. А от чоловік твій виявився набагато розумнішим і
зговірливішим (тут Маргарита здригнулася, їй здалося, що зовсім поряд
лякливо прошмигнула схожа на Кирилову бліда гола тінь). До речі, попри
твої слізні прохання... Але ти ще не виконала сповна свою маленьку
задачу у моїй грандіозній супермісії, тому я вирішив поки що залишити
тебе у твоїм нечестивім земнім раю, однак... ти знаєш, за яку плату.
– Знаю, Князю, і готова, – прошепотіла Маргарита, і їй знову
привиділось, що зовсім поряд, але вже праворуч, прошмигнула підлим Іудою
Кирилова перелякана тінь.
– Приведіть її, – наказав Князь.
Маргарита
щосили склепила повіки, але все одно бачила крізь них, як два дебелі,
фіолетові, як нігерійці, чорти підвели попід руки напівсонну Даруню.
Однак, уздрівши Князя, дівчина враз стрепенулася, залементувала,
пристрасно палаючи очима, як обкурена наркоманка, та ридаючи від
пристрасті, мов... колись вона, юна Маргаритка:
– О Князю, бери мене! Візьми моє тіло і душу! Прошу тебе, прошу, прошу...
–
Дивись, Маргарито, добре дивись, за ЩО ти купила в мене собі рай. –
Голос Князя, холодний і жорстокий, різав Маргариту на криваві кавалки: –
Дивися, жінко, продажніша за Іуду Іскаріота, пекельніша за пекло,
дивись і не плач.
І Маргарита дивилася сухими до різі очима, як Князь брав її невинне
дитя, брутально і хтиво, наче Кирило в сауні малолітню київську повію,
дуріючи від болю, стиду і гніву, проклинаючи свою захланність, свою
ненасить... свою сучу долю.
РОЗПЛАТА
Жінка розплющує очі,
довго-довго дивиться в нічне небо, на якому гойдається величеньким
зеленим яблуком місяць. Жінка хоче поворухнутися і скрикує від болю: все
тіло її ниє і болить, ніби на нім сто чортів горох молотили. Жінка
згадує сатанинський шабаш, Князя, а далі питає:
– Гаспиде, де я?
– Там, де й була вчора, – в лісі біля озера.
–
Гаспиде, чому я така безнадійно самотня? Чому нехтує мною останній
дідько, Гаспиде? – жінка починає тихенько, жалібно скімлити.
– Не
скажи, мамусько, перший, може, й нехтує, але останній – далебі що ні.
Подивись на мене, чом не козак? Пригадай, як ми з тобою, солодашко моя,
забавлялися, як веселі песята, коли Князь у пеклі ковбасив по-чорному,
або на конгресах всіляких в Гаазі сидів чи ще в яких
пентагонах-вашингтонах. Чого ж зараз гидуєш своїм вірним-незрадливим
любчиком?
– Не до дурощів...
– Йой, не кажи! Перепуджена стала
задуже... З хлопами заходити – Кирила страшно, з чортами – Князя. От і
постиш, як черниця, і казишся від чорної крові... І по лікарях
діагнозів шукаєш, коли в тебе, солоденька, казяться гормони.
Але жінка ніби не чує. Вона далеко, там, де вершиться наруга над її дочкою.
– Гаспиде, – схлипує жінка, – як мені жити, коли я, мов остання повія за півлітра, проміняла на багатство власну дочку?
–
Слухай, мамусю, тільки не драматизуй. Нічого ж не сталося. Ніц нічого.
Всі живі, здорові, відтягнулись, постирчали за рахунок Князя – від
пуза... Я давно так не квасив... і не ґзився. Та й Князь, хвала йому,
шарпнувся!.. Яку полонину накрив! Хоч – що йому?! Лиш свисне, а
олігархи вже тут як тут, і банкіри всіх зон офшорних... і нафтові
королі, і газові принцеси! Ти ж бачила, як бігав довкіл Татка та
хвостами крутив весь світовий істеблішмент? А спробуй не покрути – вкліп
ока алькайду якусь нашле на банки чи нафту від свердловин відведе аж на
Північний полюс. Чи газ випустить в океан – хай собі булькає там.
Кллллас! Я аж лускав від гордості за наше плем’я чортяче! До речі, і
Кирик там шастав, але серед дрібноти, заздро позираючи на диявольський
почет із голопузих сильних світу цього.
– Не нагадуй, прошу тебе, мені про того покидька. Сама бачила! Замість того, щоб захистити дитину, щоб мене рятувати...
–
Чи ти дурна, мамцю? Від кого – захищати-рятувати?! Від єдиного
достойного чоловіка на цій загидженій гнидюками чоловічої статі землі?
Та якби тебе Князь не пожалів, то уже б красу твою у пеклі упиряки
спивали, а душечку п’яні вовкулаки натягали! Згадай-згадай... А дочку
твою безневинну того ж дня по колу пустив би якийсь Фекалюк, або той
кримінальний авторитет, з яким Кирик ще й досі не розрахувався за
прибраного з дороги опонента...
– Але ж ти казав, що то – ти!
– Мало що я казав... Мало що
каже твій премудрий Кирик на трибунах... а він все-таки, який не є, а
народний обранець чортзна вже якого скликання, а я лиш нікому не відомий
чорт... Але про що ми, мамусю?! Минає така ніжна, така солодка
відьомська ніч! Страшно подумати, що лиш не витворяють зараз на Лисій
горі молодюсінькі відьмочки, соковиті молодиці і навіть старезні відмища
з тими упирями та чортиськами! А ти киснеш, та рюмсаєш, та світом нудиш
– а життя минає!.. Ну ж бо, кицуню, витри слізоньки та пускай швидше
досередини!
|