Мій третій і останій шлюб
Народний роман
Дякую Ганні М. за сповідь, в якій не одна впізнала і своє.
.
А втор.
Я
знаю всіх його жінок. Всіх до одної. Від тої манірної білоокої Броні чи
Слави Шикульської чи Микульської, в яку він був закоханий у десятому
класі, аж до того старого стервиська, тої бабери, Марії чи Христі, котра
дзвонить йому на всі врочисті свята з якоїсь там Іспанії чи Греції,
куди він відрядив її заробляти гроші на квартиру, на їхнє кубельце,
звісно, пообіцявши одружитися. От вона там і гарує п’ятий рік,
горбатиться з дурної голови, а він тим часом мене дурить, чи думає, що
дурить, бо мене не так легко водити за носа – не така я вже проста, як
вони собі гадають, маю на оці усіх чоловіків. Але я вдаю, що нічого не
бачу, нічого не чую. Що – щаслива. А надто коли він починає стогнати: і
там його болить, і тут йому коле. У такі хвилини, а вони повторюються чи
не щотижня, я перетворююсь на янгола, на сестру милосердя, на
мамцю-вдупудуйку. Я сокочу, мов та квочка коло єдиного свого курєтка,
запарюю чаї та настої, розтираю, розминаю, хукаю. Від такого догляду мій
бідолашний чоловічок лиш у смак входить, так уже крекче, так вистогнує,
що я, трьох народивши, так не вівкала. Тож, коли бачу, що хвороба
затяжна, як той осінній дощ, бо чоловічку моєму хочеться покапризувати, а
мене, стожильну терпеливицю, от-от покинуть сили і терпець мені
врветься, бо маю ще купу дітей та онуків, та дві роботи, та ливарний
свій цех – розтрипрокляту кухню, тоді я витягаю з таємного сховку
товстенний його записник, дрібно і акуратно змережаний номерами
телефонів його колишніх розрадниць, розгортаю на першій-ліпшій сторінці і
зачитую цифри. "Пригадуєш? – питаю лагідно. – Ото набери і стогни, бо
ти не коло мене, а коло них стратив своє здоров’я.”
Спочатку він ображався, кричав, багряніючи лицем, але –
помагало. Стогін стихав, і чоловік мій брався лаятись із телевізором, бо
йому там нічого не подобалось. А далі зовсім оживав і висотувався,
слава Богу, на роботу, сповнений сил і бажання творити. Правда, опівночі
в хаті мало місця було від його справедливого гніву і гірких
розчарувань, та й справді, що ти натвориш з тими старцями та каліками,
які ще зостались у нашому обласному, колись славному, театрі? Бо ж усе,
що могло рухатись, давно розбіглось по закордонах посуд мити, а те, що
ще й говорити могло, втекло у столицю, знайшло там свою мацюню нішку,
опірилось і вже, дивись, то якесь спорт-лото веде по телевізору, то
диктором в нічний час на якомусь каналі пристроїлось, а один так взагалі
відомим шоуменом став, кажуть, бабки чималі заробляє, хатчинку нібито
на самому Хрещатику прикупив. А тут... Пригадую, Господи, ходило ненза
нензою, та ще з якимись романтично-голубими, вічно голодне, бо ні ролей,
ні категорій не мало. А тепер – "звізда”! І це бісить не лишень мого
чоловіка, а й мене. Тому кажу йому:
– Чого ти сюди приперся, з провінції у провінцію? Ти ж проїжджав через столицю. Не міг зачепитись за неї хоч мізинцем?
Питаю,
хоч відповідь сама знаю: надто чесний він і... старорежимний, себто
совковорежимний: не вміє крутитися-вертітись, як ті, мною згадані, мухи
театральні у столичнім окропі. Він – гордий. Він – мистець. Він творить –
на віки. Він не здатен халтурити. Я за це його шаную. Але тут же,
пошанувавши, питаю:
– На які віки і для кого? Для тих трьох засушених залишків колишніх
інтелігентів, отих театралів, які пам’ятають ще Паторжинського і Бучму і
досі захоплюються грою Ужвій, ніби вона й нині ходить Хрещатиком? Чи
для того лошачого табуна петеушників, які іржуть там, де треба плакати?
Чи для обкурених гімназистів, що дрімають, заткнувши вуха навушниками,
під пісеньки якоїсь нечесаної Zемфіри чи того штанькатого Децла?
– Звідки ти їх усіх знаєш? – питає підозріло, замість того, щоб задуматись.
– З базару, – відповідаю не моргнувши. – Там всі про всіх знають.
Він
надувається, хоч це свята правда. Він думає, що на базарі – одні бариги
і ті, в котрих пальці віялом. Одне рогате бидло. А тут, коли копнути,
сіль і цвіт інтелігенції, правда, уже доволі-таки попсутий, але зранку в
будень або по обіді, коли настає затишшя, тут таке почуєш, що не треба
"Останкіно”. Кожен демонструє, який він мудрий та інтелігентний був у
минулому житті, себто до того, як потрапив на ринок. Я не годна те
слухати: таке враження, ніби я десь, бозна-де, серед емігрантів, які
тужать по батьківщині і мріють туди ще вернутися.
Я сама тужу. Але не за радянською владою. Бо чого
за нею тужити, коли вся та влада і нині при владі. Тільки вже не
соромиться і лозунгами високими не прикривається. А робить так, як їй
хочеться...
Я сама тужу. За своїм заводом, коли вдосвіта чимчикую на базар попри
його велетенську руїну. Як по війні – з вибитих вікон зграями ворони
шугають. П’ять років нам мізки пудрили, що замість танків трактори
будемо випускати. Тепер мовчать. Що могли прихватизували, продали, а в
приміщенні парткому ресторан "Лас-Веґас” відкрили. Ті ж самі. От вам і
конверсія військово-промислового комплексу.
А він "Каліґулу” зібрався ставити! Калікам з каліками про
каліку! Він шукає історичні паралелі. Він хоче показати, як жорстокі
бездарні правителі доводять могутню цивілізацію до загибелі. Він митець і
має право на самовираження. На протест проти деградації.
Провал я передбачила ще тоді, коли він приніс мені текст почитати.
Тоді він ще рахувався зі мною. Я вжахнулась: та же вони, ті твої
заслужені та народні ще з дореволюційних часів, себто з радянських, не
те що не вивчать його напам’ять, а й не вимовлять! Що ти собі думаєш,
чоловіче?! І де ти того Каліґулу візьмеш у нашому місті, хоч калік тут
ходить чимало, але ж треба, щоб на голову був здоровий!
Це я так навмисне, щоб не ображати його найсвятіших
поривань. Він і сам знає, що людям, в яких дах їде від нестабільності і
невпевненості у завтрашнім дні, паралельні всі паралелі, в тому числі й
історичні.
Сьогодні ніхто нікому не вірить. Сьогодні людина людині – шакал. Але
й шакали, щоб не пропасти, у зграї купчаться... Звісно, коли приходять
до голови по розум. Та, схоже, дрібнота ще цього не усікла. Але – я про
мистецтво...
Пригадую, як він розгнівався. Я вразила його самолюбство,
вранила якесь його еґо, зрунтала мрію, обпалила крила... Знову скандал,
знову докори, що я така, як всі, себто тупа, дурна, не розбираюся в
мистецтві і ненавиджу його.
Це його залізний аргумент – всі його ненавидять. І я в тім числі.
Що
ж, нічого іншого не зоставалось, як знову витягти з тайничка свій
аргумент – його товстий записник, розгорнути і дивитись запитливо,
натякаючи, що коли так, то прошу, дзвони, хоч усім своїм колишнім, хай
зустрічають. А мені пора на роботу. Бо я, як ти голубе здогадуєшся,
гарую, щоб тебе, геніального, прогодувати, та ще якісь мешти купити, та
вдягачку, щоб ти не світив голим задом на своїй високій сцені. І що ж?
Як рукою знімає: стуляє писок і вимітається з хати. Сам добрий...
Каліґула!
Ну й день видався нині! Спекотище! Ні вітеречка!
Не продихнути! Таке відчуття, ніби в уголовину, де розкинувся наш ринок,
як у миску, хтось налив окропу і поволі відварює нас разом з нашим
ганчір’ям. Покупців – ні лялечки. Тиша. Навіть цигани примовкли, сидять
маком по своїх палатках, стікають чорним потом. Як то кажуть, нема лиха
без добра...
Ополудні – крик, гам. Стало недобре Тані з п’ятнадцятого ряду. Доки
доволокли до медпункту, віддала Богові душу. Сорок сім років. Вдома –
стара мама, безробітний чоловік і син-студент. Валя з десятого ряду
збирає гроші на похорон. Цигани принишкли, видно, потерпають, бо ж іще
вчора вигонили Таню з палатки, кричали:
– Іді в школу, дєтєй учі, там твойо мєсто, єслі такая умная і воспітанная, а нас нє учі – учьониє!..
І
ніхто з наших не захистив сердешну Таню бодай словом. Як зайці,
налякані зграєю вовків. Поховались кожен під своїм лопухом і ні пари з
вуст. Отакий ми народ, як каже по радіо один депутат.
Погано, дуже погано в спеку. Але ще гірше взимку. Спробуй
вистояти на лютому морозі, на вітрі цілісінький день. Ні шуби, ні
валянки, ні обігрівачі не рятують. Спасає лиш горілка. Хряпнеш гранчак –
і тепло, і весело... І жити хочеться... Не люблю зими. Вже нічого не
люблю і нікого... Немає сил на любов. Стає гірко. Стає гидко так, що вже
не можу дивитися на це вбоге лахміття, на ці деградовані отупілі
обличчя, настрашені смертю бідолашної Тані...
Чого і кого чекати в цьому пеклі? Смерті передчасної? Ото
вже ні-і-і... Тож змотую манатки, спаковуюсь. Усе, лавочка зачинена.
Всім – до побачення.
Аж на трасі, за ринком, відітхнула з
полегкістю. Але й тут – пекло, пече немилосердно, асфальт як розм’яклий
шербет. Скоріше б у тінь. Згадала, як приємно прохолодно зараз у театрі.
Якраз у цей час – репетують "Каліґулу”. Що ж, не погордуємо й ми,
катуляючи мимо, до храму мистецтв зазирнути...
Зайшла тихо, сіла тихо в темній ложі і ся див’ю, як каже
виконавець ролі Каліґули, отой пасталака старий Гунька. І треба було,
щоб так повезло, – муштрували якраз сцену оргії. О Боже! І в страшному
сні таке не присниться! Гунька, що з усіх сил намагався перевтілитись у
п’яного Каліґулу, до болю в серці нагадував мого колишнього знайомого –
колгоспного завфермою, якого доярки заманили у сільську лазню, напоїли,
щоб украсти тим часом трохи комбікорму. А ті весталки чи вакханки?! Не
годна... Чисто доярки, перев’язані запраними простирадлами... Певно,
студентки культосвітнього училища, що ото лиш і вміють, що показувати
голі пупці та розставляти тоненькі ніжки. Але, бачу, до однієї
нічогенької панянки з довгим білявим волоссячком мій благовірний вельми
прихильний. Все вибігає із зали на сцену, та все щось там поправляє їй
на груденятах, та ставить всім у взірець, мовляв, от як треба грати! А
воно таке вже кволе, таке ніяке... Півкає щось там, як мокре курєтко під
дощем – головну путану вдає. Хай тобі грець з такою головною!
А я сиджу в темній ложі та думаю, чого це мене все тягне на
так званих творчих чоловіків? Ні, щоб підчепити якогось багатого турка,
якими хоч гать гати на наших базарах. От хоч би того, що в оптових
рядах шкірою торгує і до мене на каву бігає. Або циганського барона
відбити від його дикого плем’я? Так ні ж, одні Каліґули! Себто не ті, що
схожі на римського тирана умом, а... каліцьким горбом. Мій благовірний
десь читав, що той Каліґула виродком був. Жорстоким, розбещеним
виродком. Це мене не дивує. А чом би й ні, коли все дозволено. Коли –
цар! Коли – бог! Мене здивувало б, якби нормальною людиною був. Але –
менше з тим. Довкруг – не царі, а нормальних в день зі свічкою не
знайдеш.
Тепер я пригадую. Тепер я все розумію. Боже, яка я дурна!
Він
прийшов після репетиції якийсь мов помішаний. Це було з місяць тому. До
цього ходив весь такий піднесений, окрилений, раз по раз хватав мене за
плечі та вигукував патетично, як його Каліґула на сцені:
– Нарешті, нарешті, я знайшов, що шукав! Вона – неперевершена! Це
буде бомба! Вона витягне спектакль! Хто б міг подумати – в цій глухій
провінції, в цих... мочарах... раптом – такий талант! Та-ла-ант!
"Слава
Богу, – думала я, – слава Богу, може, й справді щось у нього вийде
путнє з тим "Каліґулою”. Може, хоч актриси, які вони вже там не є,
витягнуть, як він каже, виставу... Бо того старого пасталаку Гуньку
легше вбити, аніж зробити бодай здалеку схожим на імператора”.
Я аж серцем прихилилася до тієї його героїні. Не питала –
хто, але знала, що хтось із молодих. І добре. Бо вже не годна була
дивитись на його муки. А йому ж треба було конче ствердитись, заявити
про себе якоюсь постановкою, бо вже наші газети нема-нема та й дзьобають
на предмет того, що новий режисер є, а в театрі все по-старому. Стара
гризня, старі вистави – "Дідько в бочці”, "Ой не ходи Грицю”,
"Наймичка”, "За двома зайцями”... Люди добрі, а де ж вони візьмуться,
нові спектаклі, коли, як я вже казала, та жменька пенсіонерів
склеротичних нового тексту не годні запам’ятати, повторюють те, що ще
студентами завчили?!
Та скоро щось із тим юним талантом сталося. Що саме – не
могла второпати. Бачила лиш, що мій благовірний в істериці. Він – як
звередився! Ходив по квартирі, ламав руки білі, кривив вуста медові і
питав, несамовито блукаючи каламутним божевільним поглядом по стелі:
– Як вона могла? Як вона могла?... Я ж так вірив, так надіявся...
Вночі
я гладила його по голові, а він плакав, уткнувшись носом у мою пазуху.
Як дитя мале... Тож скажіть, хто б витримав на моєму місці? Яку б
дружину не пірвало зарадити горю? Отож, після безсонної ночі (під ранок
він нарешті заснув) замість того, щоб іти до своєї ятки на базарі, я
поторохкала до своєї куми Вікторії, знаменитої на все місто шевкині, що,
з хати не виходячи, все про всіх знає, і знає навіть наперед. Воно й не
дивно: через її хату проходить все наше місто, як через Центральний
майдан.
Вікторця ніби ждала мене. На столі в кухні настоювався чай,
в обмотаному рушником чайнику, і колода карт. Ворожінням кума моя
приманювала клієнток більше, аніж скромним талантом містечкового
кутюр’є. І мала, крім слави, ще й добрий підробіток.
Мене обслуговувала безкоштовно, за щиру бесіду за горнятком чаю на
спомин про нашу молодість. Тож, як кожна циганка чи
дурисвітка-ясновидиця, Вікторця спочатку тумана мені перла з дамами
хрестовими, червовими та бубновими, а далі, відсунувши карти вбік,
розказала все, що знала і як воно було насправді. Себто про те, як мій
благовірний, не посоромившись сивини, закрутив любов палку з тою
героїнею, що насправді була жовторотим дівчиськом, студенткою
культосвітнього, та з такою пристрастю, так безстидно, що батьки змушені
були йому писок бити, а її спішно заміж видавати аж на друге місто.
Отак! То правда, що жінка останньою дізнається про грішки
чоловіка. Спасибі добрим людям, що жаліють! А я, дурна, гладила його по
голівці, колисала-зігрівала на своїх грудях змія повзучого, Каліґулу
підступного!
Господи, Пресвятая Богородице, і чого це так виходить не
по-людськи, що заміж виходиш ніби за найріднішу людину, друга, щоб від
цього світу підлого-вражого легше було боронитися, аж воно виявляється:
найлютіший ворог – в рідній хаті, під боком у ліжку!.. І серце твоє
довірливе відкрите для удару підступного його ножа...
Але – що робити? Я ж уже сказала, що шлюб у зрілі роки не
той, що замолоду. І тільки тому, що вже нічому не дивуєшся і не
намагаєшся перевиховати Каліґулу клятого. Авжеж! Тож я й далі вдавала із
себе дурну, нічогонебачачу-і-нечуючу. А він думав, що так воно й є. І
продовжував руки ламати та жалітися на бездушну малу сучку. А я й далі
гладила ночами його по голівці та шмарки витирала, як мама рідна, живцем
зітліваючи від образи, ревнощів та любовного голоду. Були моменти, що
вже думала, не витримаю, задушу подушкою, як лиш захропе...
Ви чули таке?! І тепер ви скажете, що лихий, отой дідько
лабонатий, не ходить за нами назирці? Я не скажу. Бо таки ходить, все
чує і підсобляє. Не встигла я так подумати, як він, себто лихий, вже й
подушку підсунув. І шепче на вухо:
– Отак-о притисни, спочатку легенько, щоб зіпати почав, а потому – з
усієї сили! Раптово! Всі знають, що в нього ядуха. І лікарі скажуть, що
від астми задихнувся...
Свят, свят! Але й Бог все бачить.
Бачить, коли людина зла бажає від підлості душевної, а коли – з відчаю.
Тож я завжди прошу Бога: Господи, не залишай мене наодинці з відчаєм. І
Він не залишає. Дає мені розум, розраду якусь посилає і все нагадує, що
за терпіння воздасться спасінням... А ще каже: не ти йому життя дала, не
тобі відбирати... Хай живе. Він своє знайде й без тебе...
Вікторця, кума моя, хоч і водиться з чортами, але в одному
зі мною згодна, себто в тому, що горбатого могила виправить. Тож не
варто його за життя до коліна рівняти. І здоров’я дорогоцінне тратити на
пусте. І це стосується не лиш пройдисвітів римських...
|