Уже другий місяць райцентр Безводне терзали гнітюча спека і
радісний ажіотаж. Щоранку місцеве радіомовлення починало свої новини з
повідомлення про приїзд великої Марсалії, таємничо-іконний образ якої
осявав забуту Богом і загублену владою степову провінцію з глянцевих
плакатів, розвішаних на всіх стовпах і стендах для оголошень. Але велика
Марсалія не їхала. І тоді, коли Безводне і всі довколишні села втратили
надію, радіо сповістило, що зустріч із довгожданою гостею відбудеться
завтра в районному будинку культури. Благу вість підхопило радіо народне
і донесло туди, куди не доходили ані хвилі, ані проводи жодних інших
радіостанцій.
Тож іще з вечора в суботу до Безводного з усіх усюд
потекли спочатку людські ручаї, які під ранок, перетворюючись у бурхливі
ріки, зливалися на майдані перед будинком культури в рокітливе,
розхвильоване море. Здавалося, цього дня обезлюдніли херсонські степи,
спорожніли не лиш села, лікарні, старечі сиротинці, а й реанімації і
морги. Люди йшли, їхали автобусами, автами, возами, мопедами і
велосипедами. Сидячих котили на візках, лежачих несли на носилках.
Втомлені дорогою і бідою, осідали де бачили: на кількох поламаних
лавочках, просто на газонах, бордюрах і сходах, і, заклопотані,
зосереджені на своїх проблемах, чекали, прикипівши поглядами до
парадних дверей, заклеєних величезним портретом жінки у білій тозі і
позі Оранти, з такою вірою і надією, ніби то були ворота до раю, на яких
стояла сама Богородиця. Сміливіші приступали ближче, торкалися
благоговійно плаката, як чудодійної ікони – хто чолом, хто рукою,
хрестилися і відходили, даючи дорогу іншим.
Гаряче степове сонце піднімалося все вище і вище,
немилосердно припікаючи. Однак від спеки і тривоги приморочених
паломників рятували дивовижні перекази про чудотворні діяння великої
Марсалії, що свіжим вітерцем шелестіли від гурту до гурту. А від деяких
чуток, зокрема про те, що спасителька не лиш болящих зцілює, а й
мертвих воскрешає, взагалі морозом обсипало.
Нарешті, рівно о дев’ятій ранку, з-за рогу вулиці
Червоноармійської, на площу Нестора Махна нечутно виїхав кортеж із
трьох чорних авто – двох джипів і мерседесу посередині – і поповз крізь
багатотисячний людський натовп до під’їзду "вогнища культури”,
збудованого, судячи з радянського герба на фронтоні і помпезної
колонади, ще по війні, в часи освоєння південних степів. Народ
стрепенувся, але замість розступитися, ошалілим дев’ятим валом накотився
на кортеж, намагаючись крізь затемнені вікна розгледіти ту єдину, що
могла втамувати його печалі і загоїти рани. В ту ж мить нагло
звереснули-завили сирени, змітаючи народ із капотів, із джипів вискочили
екіпіровані у камуфляжі і чорні маски охоронці і, потрясаючи над
головами натовпу автоматами, грізно закричали: "Розступись! Розійдись!” І
юрба, сахнувшись, відкотила і слухняно розступилася, як води
біблійного моря, пропускаючи кортеж преподобної. Під’їхавши під самі
колони, кортеж зупинився, автоматники повискакували, тісними шпалерами
відгородили від народу мерседес, з якого спішно вийшла жінка в чорнім
балахоні з мережаним каптуром, що таємниче прикривав її лице, і під
завивання клаксонів, в оточені зовсім голомозих і щедро зарослих
волоссям чоловіків, заспішила до дверей, які тут таки проковтнули її
разом із почтом. Одначе за мить на ґанок, як чортик з табакерки,
вискочив один із голомозих і, назвавшись продюсером, наказав усім
ставати в чергу, не товпитися, не душити один одного, а спокійно
заходити у фойє, а далі – через двоє дверей – до зали.
Допіру втихомирене клаксонами і автоматниками людське
море знову завирувало, зарокотало й ринулося розбурханою гарячою лавою у
фойє, змітаючи охорону разом зі зброєю, калічачи та проклинаючи одне
одного і все на світі.
– Стій! Стріляти буду!.. В чергу!.. Усі – в чергу! –
надривався Продюсер, але його ніхто не чув. Натовп з натугою
просочувався до зали крізь двері, на яких кількоро волосатих і голомозих
справно впихали в руки кожному "цілющий набір”: заряджене фото
цілительки і товстенну книгу, наказуючи:
– Двісті! Сто – за сеанс. Сто – за фото і книжку Великої Марсалії "Зціли душу”.
Деякі з убогих, не сподіваючись на такі витрати, починали
капарно шукати гроші, інші благали, створюючи мимовільні затори:
– Боже, та де ж я візьму такі гроші, синочки! Та я й на лікарство не маю! А можна лиш послухати?
– Не можна! Без книжки преподобної Марсалії молитва не діє!
– Ой Боже! Та де ж я... – бідкались убогі, але помічники з учениками були невмолимі:
– Назад! Дайте людям пройти!
– Та ми ж добиралися через усю Україну!
– Я сказав: на-зад!
– Нате! Нате! На білет відклала... Але ж, Господочку, за що ж ми тепер додому доїдемо...
– Пішки підете, зцілившись! – обіцяли волосаті ученики, ховали
в торбу гроші, а помічники з охоронцями тим часом проштовхували до зали
черговий візок з інвалідом. Але він застрягав у натовпі, як відкривачка
в консервній банці, навсібіч волаючи:
– Пропустіть! Ради усього святого, люди добрі, пропустіть нещасного каліку!
Але люди добрі не зважали на лемент нещасного, бо самі душилися у
проходах, між рядами, перевисали гронами через балюстради натоптаних
вщерть балконів, які трималися хіба що на молитві директора будинку
культури, що спостерігав крізь дірку в кулісі за тим вавілонським
стовпотворіння, проклинаючи той день і час, коли дав згоду на сеанс
знаменитої цілительки, спокусившись нечуваним для їхньої глушини
заробітком.
Зайнятий власними переживаннями, директор не помічав, що за
кілька кроків від нього за вавілонським стовпотворінням спостерігає і
преподобна Марсалія.
***
Марсалія стояла і дивилася крізь щілину важкої і сірої від
півстолітньої пилюки оксамитової завіси, як вогнище культури заповнює
каламутна людська повінь. За лічені хвилини у чималій залі стало тісно й
парко, як у лазні, і важко від людської біди, як у пеклі. А у двері з
обох кінців усе сунули й сунули розпеченою лавою стражденні й нужденні.
«Відпрацьований людський матеріал, живе сміття, традиційний
для кожної країни і нації відсоток аномальних відхилень... – казав
Учитель. – Вибухонебезпечна і непередбачувана маса для найгуманнішої
держави, маса, яку може розкочегарити до критичної межі будь-який
навіжений із задатками лідера... І жодна армія, жодна поліція не вгамує.
Тим паче, що жодній, навіть найгуманнішій державі ніколи цим займатися.
Тому в кожному суспільстві задля його ж безпеки існують своєрідні
гамівні сорочки – гальмівні сили... спеціально підготовлені касти
посвячених, які... – Учитель пошукав точне визначення, – власне і
займаються розрідженням і розрядженням можливих соціальних...
ексцесів. Це такі люди, як ви... провісниці, провидиці, пророчиці,
народні цілительки, екстрасенси, контактери, масотерапевти чи посланці
космосу ... Називайте себе як завгодно, головне, аби ваші діяння
відповідали покладеній на вас архіважливій суспільній місії...»
Учитель, подовгу затримуючи погляд на кожному слухачеві, говорив без
пафосу, спокійно-ритмічно, ніби забивав їм у голову невидимі цвяшки.
Тук: ви посвячені. Тук: ви володарі умів і душ. Тук: країна в небезпеці.
Тук: ви прийшли зцілити хворе суспільство. Тук: ви йдете в народ, щоб
зцілити кожного. Тук: щоб сказати йому – ти сам коваль свого щастя. Тук:
не шукай винних – шукай вину. Тук: ти сам собі винен у вбогості і
немочі своїй... Тук: покайся! Тук: рятуйся покутою!
Спочатку слова Учителя у чесній комсомольській душі
Марсалії (тоді ще просто Марини, молоденької вчительки Марини Василівни)
викликали хвилю обурення: як це – покайся?! Перед ким? Чому народ має
каятись, а не начальники? Хіба не вони винні, що вибухнув Чорнобиль? Що
вмирають дорослі і лисіють діти?
Хоча після аварії на Чорнобильській АЕС минуло два роки, і
влада й далі робила вигляд, ніби нічого не трапилось, зовсім нічого не
трапилось, усе, як було – по-радянськи надійно, по-комуністичному –
щасливо, але тривога серед людей бухкотіла, як магма у приспаному
вулкані. Чутки, плітки, домисли отруювали життя, роз’їдали іржею
залізобетонний моноліт віри у щасливе майбуття. А тут ще алопеція в
Чернівцях. І знову чутки: колона військових машин, проїжджаючи містом,
розлила радіоактивне паливо... У горах на військових базах вибухає
ядерна зброя... балістичні ракети... Ми в полоні у атомного монстра!..
Кінець Радянському Союзу, кінець світу!
Але з кожним заняттям буря в душі стихала, спротив
меншав, а голова тупіла. І не тільки в Марини. Тепер кожне слово Учителя
аудиторія сприймала зі сльозами захоплення, мов проповідь панотця на
Великдень. На очах Марсалії звичайні жінки, яких на курси екстрасенсів,
як їй здавалося, загнав привид грядущих змін, що споконвіків
асоціювалися в народі з голодом, і надія мати в руках "хлібну
професію”, всі ці комсомолки і партійні, що потроху підробляли в запіллі
ворожінням на картах, зналися на приворотах кавалерів і цілющім зіллі,
перетворювалися ... у зомбі! Ще якийсь місць тому мудрі настанови
Учителя слабо доходили до них, лякали не лиш високими матеріями,
відповідальністю перед людством і космосом, а й соромом перед знайомими.
На перервах між заняттями усі журилися одним: як це вони, порядні, з
вищою освітою і доброю славою, нормальні жінки привселюдно заявлять,
що... на всілякій чортівні та чарівництві знаються? Деякі зізнавалися,
що давно б розпрощалися з курсами, але заплачених грошей шкода, тому й
далі товкли химерну науку екстрасенсорику, тупо конспектували лекції
Учителя, завчали напам’ять брошурки "Как стать екстрасенсом”, "НЛОнавты и
контактери – кто они?”, "Посланцы Высшего Разума”, які він видавав під
псевдонімом Авессалом Адепт, та рецепти цілющих настоянок переписували. І
наразі... такі зміни! Кожен справді уявив себе бозна-чим!
Але, як народ підмітив, з лайна кулі не виліпиш. Для
більшості курсанток кар’єра цілителя-екстрасенса завершилася на рівні
рідного хутора. Принаймні Марсалія про їхню діяльність знахарську нічого
не чула. Правда, деякі приходили на її сеанси, хвалили, заздрили
успіхам і грошам, зітхали, що в них самих не вийшло, але без жалю, з
полегшенням, ніби раді були, що збулися чогось зайвого. Швиденько
прощалися і щезали. Та найбільше Марсалію вразило те, що одна «подруга»,
одвернувшись, перехрестилася, як від чорта відхрестилася...
Та Бог із тими невдахами! Тим паче, що Учитель
попереджав: «Не всі витримаєте випробування на обраність. Але навіть
тим, кому вдасться відкрити свої чакри, вивільнити і розвинути
екстрасенсорну енергетику, навчитися володіти душами народних мас, як
Вольф Мессінг, чи умами інтелігентів і аристократів, як Блаватська,
навіть тим сакральна місія месіанства часто буде скидатися на трепанацію
гнійників, або просто бабрання в лайні».
Марсалія здригнулася: ось він, перед
нею, цей гнійник! Здається, з усіх безмежних гарячих південних степів
тече-стікається у цю халупу людська біда, увесь біль і гній суспільства.
Лиш крок ступи необачний – і поглине, проковтне ця клоака! Яка
Блаватська? Які уми? Яка місія сакральна здатна втамувати печалі цих
нещасних, хто – чесний-совісний, підлий-безсовісний наважиться кинути у
їхні душі голодні бодай іскорку надії?.. Ніхто! Бо всім – до красивої
фені їхні проблеми, навіть милосердному Червоному Хресту. І тільки вона,
Марcалія, за хвилину безстрашно вийде до цих сірих і убогих, кому
незатишно під захистом Господа Бога, осінить хресним знаменням і скаже:
«Моліться і буде вам по вірі вашій!» І най заховаються у безвість усі
магістри і їхні блавацькі!
Ім’я Блаватської у ті
часи нічого не говорило сільській учительці Марині Василівні. І ще менше
цікавило. Це вже потім, увійшовши в роль пророчиці, вона спробує щось
зрозуміти у замудрому вченні тої... А от Вольфа Мессінґа, на відміну від
Блаватської, Марсалія знала особисто, як, здається, і Вчителя... Радше,
знала того, хто зараз ховався під личиною Білого Мага і Великого
Магістра.
***
– Що сталося? Чому ти ще не
готова? Давай-давай-давай! Одягай свою хламидо-монаду,
скоренько-швиденько відпрацюємо і – на лиман! А то від духоти ще
поздихаємо тут...
Перед Марсалією стояв Родіон, тримаючи на витягнутих руках її «білі ризи».
Зазвичай вона огризалася на його дурні репліки, але наразі
змовчала: самій хотілося швидше вирватися з цього пекла. Якби її воля,
то взагалі б на сцену не виходила... Або розважала публіку, як той самий
Вольф Мессінг... А й справді, хіба не краще відвертати увагу людей від
насущних проблем фокусами?
Перевдягаючись, згадувала далекий 1968 рік. Тоді саме в
Радянському Союзі настало, як зараз пишуть, «потепління» і на холодне
сонечко зрадливої свободи несміливо витикалося із підпілля усе
потойбічне, тобто те, що було потойбіч наукового матеріалізму. Точніше,
його витикали...
О, ця ілюзія свободи і демократії! Якби хто знав, у яких
серйозних секретних кабінетах і ким пишуться її сценарії, і якою
психотропною зброєю її контролюють! У 1968-му пустили в народ
розсекреченого Мессінга. У 1988-му, очевидно, ситуація була набагато
серйозніша, коли не гребували і такою дрібнотою, як баби-знахарки,
сільські ворожки, люди із сильним біополем і екстрасенсорними
здібностями, як вона, Марсалія.
Шум у залі наростав, ніби наближався
цунамі. Хоч ситуацію контролювали охоронці, Родіон усе одно нервував. Та
й було чого: хандрила Марсалія, барахлила підсвітка.
– Де Кузьма? Де той в біса дизайнер?! Де ти ходиш? Тут замикання
коротке! – кричав Родіон. І доки дизайнер, за сумісництвом електрик,
шарудів у неї під спідницею дротами, чіпляв до пояса батарейки, Марсалія
згадувала скромний, без жодних спецефектів, виступ знаменитого
Мессінга...
Він заїхав до їхньої Новосілки, певно, гастролюючи по
Україні. Дивитися на радянське чудо-юдо, прославленого віщуна, який
(газети писали) нібито самому Гітлеру скору погибель накаркав, вони
ходили всім класом. І були спочатку вельми розчаровані, побачивши на
сцені замість таємничого чарівника у чорній масці і блискучій хламиді,
маленького старого єврея, схожого на місцевого шевця Йосю Портного. Але
коли Мессінг став розважати народ телепатією, телячим радощам юних
телепнів не було меж. Спочатку Мессінг загадував усім заховати кудись
якусь річ, далі ходив залою, набитою по саму стелю спраглим видовищ
містечковим людом, брав якогось щасливого роззяву за руку і наказував
думати про те, що і де той заховав. І доки один думав, а другий читав
його думки, публіка радісно завмирала в чеканні дива. І несамовито
вибухала оваціями, коли Мессінг показував їй знайдений десь у рукаві
гребінець, або у черевикові – годинник.
Та коли чарівник-телепат запросив десять чоловік
взяти участь у сеансі гіпнозу, ніхто з нормальних людей, окрім неї,
старшокласниці Бурковської Марини, на сцену не вийшов: не знали-бо, що
то має з ними чинити той Вольф та ще на очах рядових працівників райкому
партії, які вдавали, ніби прийшли сюди задля порядку, а не з цікавості.
Вищого начальства не було, народ шептався, що воно вже із Мессінгом
бачилось, і навіть питало в нього судьбу свою, і навіть зосталося
вдоволене пророцтвом.
Щоб не зірвати сеанс, райкомівські комсомольці вигнали
на сцену кількох тупих петеушників і причинного Данька, яким не було що
втрачати, а для солідності ще директора будинку культури, котрий,
навпаки, боявся роботу втратити, якщо, не дай Боже, проваляться
гастролі столичної знаменитості.
Мессінгу, після пильних оглядин добровольців,
петеушники з Даньком сподобались. Він розсадив їх на стільцях, що стояли
рядком на сцені. А от завклубом, незважаючи на посаду і благородний
порив, забракував і відпустив за лаштунки. До неї теж підозріло
приглядався, але, певно тому, що була єдиною дівчиною, залишив.
...Вона досі пам’ятає, як ті механізатори
відключилися при першім наказі: «Спати!» Сама ж напружила всі сили, і
гіпноз її не взяв, точніше, лиш трохи приморочив. Але вона повністю
контролювала свої дії та ще й крізь примружені повіки спостерігала за
тим, що діється на сцені і як на те реагує зала. Отож, коли Мессінг
роздав загіпнотизованим піддослідним по цибулині і наказав їсти, бо ніби
то – солодкий апельсин, усі, крім неї, жерли ту цибулю, аж за вухами
тріщало, хоч, вона була певна, ніхто з тих селюків, а Данько й поготів –
не те що смаку не знали, а й в очі не бачили заморського, недоступного в
ті часи для простого радянського народу фрукта.
Старий, достеменно, розкусив її, бо після сеансу, проводжаючи зі сцени, притримав за лікоть і тихо сказав:
– После сеанса останься... Я хочу поговорить с твоїми родителями...
Марина стривожилась. Навіщо йому її родітєлі? Про що
збирається говорити з її вічно затурканою мамою і вічно п’яним татом
цей недосяжний знаменитий чоловік? Їй уперше в житті стало соромно за
своїх бідних, непоказних батьків... Старий, певно, прочитавши її думки,
відповів, що все зрозумів, що батьків не треба, але її він просить
залишитись. Так вони перемовлялись буквально кілька секунд, не кажучи ні
слова. І тільки тепер дівчина злякалась: хоч у залі було повно людей,
їй на мить здалося, що вони з гіпнотизером тільки удвох посеред
безмежної сліпучої пустелі і їх поволі втягує у себе, як в лійку, жовтий
і гарячий пісок. Вона хотіла закричати, але прочитала в чорних
жорстоких очах чоловічка наказ мовчати і подавилась власним голосом.
Тим часом Мессінг галантно взяв її за лікоть і повів зі
сцени під заздрісними поглядами не тільки школярів, а й дорослих, аж до
її місця у дванадцятім ряду, наказуючи:
– Вище голову! Будь мужня! Гордися собою! Ти краща, ти вища за них!
Хоч сухий рот знаменитого телепата був міцно стулений,
ці ніколи раніше не чувані Мариною слова громом гриміли у її вухах,
наливаючи тіло зухвалою силою, розправляючи спину сміливою впевненістю.
Та й з головою в неї від цих слів відбувалися дивні зміни: вона раптом
так чітко і ясно, мов у кіно, побачила усіх і кожного зокрема,
прочитала написаний на кожному лобі переляк впереміш із чорною
заздрістю, що мусила б злякатися, але натомість гордо скинула голову і
опустилася на скрипучий стілець, як на трон королівський. Старий, що
мовчки спостерігав за нею, схвально кивнув головою і, мов нічого не
сталося, продовжив свій «концерт». Але Марині здавалося, що гіпнотизер
веде свою гру тільки з нею однією.
Після сеансу, перечекавши поки Мессінгу подякує за
цікавий «концерт» райкомівський начальник, вона сама піднялася на
сцену. І Мессінг, уклонившись залу, повів її за куліси, а далі у фойє,
де на нього чекала сяюча від захвату свита. Але гіпнотизер підійшов до
двох невиразних молодих хлопців у сірих костюмах, що, стоячи осторонь,
вдавано байдуже блудили поглядами по білих стінах і вже темних вікнах, і
сказав їм:
– Знакомтесь, эта девочка – неограненный алмаз. Она –
чудо. Берегите ее. – І, повернувшись до Марини, зворушено додав: – Ты
сама не ведаешь, какой ты талант. Если пойдешь этим путем, станешь
великим человеком. Но я не могу тебе ничего советовать. Ты еще ребенок.
Вырастешь – сама выберешь путь…
Вона нічого не зрозуміла про путь і куди ним має йти, але
питати не було в кого: свита, до якої долучилось і містечкове
начальство, уже виводила московського чарівника з будинку культури.
Молодики в сірому запитали, як її звати, і теж заспішили
слідом. Більше вона їх не бачила. Але якби й бачила, то навряд чи
впізнала: жодної прикмети, крім сірих костюмів, вона не запам’ятала.
Не бачила більше і Вольфа Мессінга. Та хіба їй,
дівчурові з околиці Чагарі, було тоді до Мессінга! Так само, як Мессінгу
до неї. І тільки через п’ять років, коли її викликали у партком
університету, де на неї чекав чоловік у сірому костюмі, чимось
невловимим схожий на тих, що колись вдавано байдуже чатували Мессінга у
фойє їхнього будинку культури, згадала і слова старого ясновидця про
путь...
***
– Готово, – сказав
Кузьма, вилазячи з-під спідниці, що при цих словах враз замерехтіла
місячним сяйвом у сутінках закулісся. – Тільки не підступайтесь до краю
сцени і не давайте їм хапати вас за поділ, а то порвуть дроти...
…– Якщо вони дізнаються – вони порвуть мене на шматки! – вжахнулася Марина. – Я боюся... Я не хочу... Я не... Вони уб’ють мене!
– Звідки вони будуть знати?! Звичайно, якщо ти сама не...
– Ні! В мене не вийде...
– Вийде! У тебе все вийде!
Ти спокійно, дуже спокійно, дивлячись в очі, вводиш у транс... і тихо,
довірливо кажеш: – Так жити більше не можна... Мені прийшов лист від
вуйка з Америки, він пише...
– В мене нема вуйка в Америці...
– І не треба. Тоді ти просто скажеш, що тобі прийшов лист з Америки, що твій вуйко помер...
Їй здається, що розмальовані трафаретом стіни парткому зсуваються, зсуваються...
Наразі жіночий зойк стрілою пронизав глухий рокіт
переповненої зали. Марсалія здригнулася: спогади–видива розвіялись і
вона побачила інше приміщення, і людей, перед якими не прикинешся ні
сонним, ні мертвим, бо вони самі забігли сюди, рятуючись від смерті...
Зойк переростав у голосіння. Так професійно голосити уміла
колись, ще в її дитинстві, тільки професійна сільська голосільниця баба
Савета, яку родичі наймали «ридати покійника». Тоді не те що люди,
здавалося, каміння плакало. Бр-р-р! Аж мороз по шкірі... Марсалія
завмерла. Зала теж притихла, спостерігаючи, як від дверей у напрямку
сцени крізь тісняву пробивалися двоє здорованів, несучи на піднятих
руках лікарняні ноші з жінкою у терновій хустці. Лежачи горілиць,
нещасна зводила до стелі молитовно руки та приповідала:
– Ой Бо-о-оже! Ой так же ж до Христа йшли, як ідуть до
Марса-а-алії! Бо дух Спасителя нашого воплотився у Просві-і-і-тленій! У
Провидиці і Пророчиці нашій великій, у спасительці нашій рятівниці,
Марсалії дорогі-гі-гій! Алілу-у-уя!
– Алілуя! Алілуя! Благочестива Марсаліє! Зціли нас!
Зціли нас! Слава Тобі! – забилась в істериці дівчина в інвалідному
візочку біля самої сцени. За нею – вихудла на кістку старенька з
останніх рядів. Хтось зойкнув зліва, схлипнув справа, луною заголосив
балкон – і раптом заридала-залементувала тисячоголоса зала. Збудження
перекинувся у фойє, покотилося палаючим колесом – на вулицю. І ті, що
запізнилися, підштовхуванні в спини цікавістю і страхом, що не
запопадуть благодаті цілющої, ломанулися з потроєним завзяттям у набитий
людом будинок культури. Зала завирувала, забилася хвилею, як штормове
море, викидаючи на сцену тих, що пробрались до неї першими. За ними
почали дертися, підпираючись милицями і палицями, каліки, і невідомо,
чим би все скінчилось, якби з-за лаштунків притьмом не вискочив взвод
охоронців у камуфляжах і не почав зіштовхувати стражденних з подіуму.
Але ті не здавалися. Почалася штовханина, крики-зойки. Розлючені
охоронці не церемонились: зіштовхували зі сцени і сходів тих, хто
«прорвався», наступали черевиками на руки тим, хто намагався вилізти. І
нещасні вже кричали від болю, образи і відчаю, дехто, втративши розум
від люті, гамселив костурами та прокляттями охоронців, що не пускали їх
до Великої Марсалії.
Марсалія наслухала, вбирала в себе все наростаючу
несамовиту енергетику ошалілого натовпу, заводячись, налаштовуючись на
його частоти, на його ритм, на хвилю його відчаю і радісного очікування
порятунку. Серце, як метроном, відстукувало ритм ритуального танцю,
розхитувало в такт тіло, сповнюючи все єство запаморочливим екстазом
лицедійства ради перемоги над чужими і власними страхами, комплексом
малості і минущості. Притупуючи, як шаман, коло куліси на очах
переляканого директора клубу, Марсалія нагнітала збудження, щоб зробити
перший тріумфальний крок на сцену... І тут...
– Де Митрофан? Де цей урод, об твою мать! Уже ж треба
починати! – заревів над самим вухом цілительки Родіон, збиваючи її з
настрою, як птицю з польоту.
– Де Митрофан?! –
понеслося коридорами і відлунило переляканим голосом бритоголового
менеджера, що метнувся по фойє – від дверей до дверей, збиваючи ліктями
із одурілого народу кепки й окуляри.
– Не знаю! Через наші двері він не проїжджав! – стривожено
вертіли головами ученики і помічники при дверях, не забуваючи справно
тицяти в натовп книжки, цілющі талісмани-обереги і фото Марсалії та
вихоплюючи з його тремтячих, кострубатих і немічних п’ястуків зіжмакані
гривні.
– Ну, бллл-ль! – сатанів менеджер. – А Савета? Де ця... бль... Секлета?
– Та ж он же – на сцену виносять! – радісним хором озвалися від
дверей ученики-помічники, затрясли, як гноми, пелехатими головами,
мокрими від поту бородами.
І справді, в цей саме час двоє качків (з колишніх
контужених спортсменів) виносили на ношах ту саму жінку, запнуту
селянською терновою хустинкою, котра й далі славила велику Марсалію, але
дифірамби її розчинялися у дружному хорі трагічних голосів, достойних
сцени давньогрецького театру.
– Ху! Добре, що хоч ця є! А де той придурок, хотів би я
знати! Якщо, знову залив сліпи, Маця йому відкусить яйця, – пообіцяв
голомозий менеджер, звертаючись до мучеників-помічників на дверях, на що
ті, не зважаючи на драматичну ситуацію, весело заіржали. Але людське
стовпотворіння нічого не чуло і не бачили, крім сцени, на яку от-от мала
вийти...
Але Марсалія не
виходила. Не могла зробити першого кроку на сцену. Брутальний крик
Родіона вибив її з трансу, і тепер шум у залі лякав її, як шторм на
морі, як ошаліла пучина морська. І ще... Марсалія, заплющивши очі і
стиснувши кулаки, спробувала ще раз зібрати сили у тугий і вражаючий, як
кульова блискавка, енергетичний вузол, і переступити невидиму прірву,
але не пускало погане передчуття... чогось недоброго. Те – недобре, дуже
недобре, вона бачила третім оком, уже витало зловісною темною хмарою з
кривавими патьоками над божевільною залою. Але відступати не було куди. В
потилицю дихав Родіон. Попереду дихало безоднею чорною тисячоголове
людське горе. А в грудях... В грудях важким каменем загусла ненависть до
триклятого Родіона, що збив... збив, покидьок, її з ритму, з... Однак,
мусила! Тож, набравши повні груди повітря, рішуче видихнула:
– З Богом! Вперед!
У залі раптово погасло
світло. Запала мертва тиша. Народ замовк, з благоговінням вдивляючись у
важку смолисту темряву, що раптом розступилася, як води морські перед
Месією, і з неї вийшла в сяючій білій одежі жіноча постать. І зал
вибухнув шквалом шалених овацій!
Марсалія підняла, мов Оранта, обидві руки і звернулася до
народу, що сяяв до неї з темряви очима, пристрасно-таємничим шепотом,
підсиленим мікрофоном:
– Люди добрі! Мій роде і народе!
Ви хочете зцілення собі і своїм близьким? Ви хочете бути здоровими,
дужими і квітучими? Ви бажаєте позбутися мук, які огидними червами
точать ваше тіло, натоптане хворобами і недугами, як дрантивий мішок
смердючим сміттям? Ви хочете здоров’я і щастя, а самі грішите,
прелюбодієте, крадете, гризете одне одного! Он ти, та, що очей з мене не
зводиш! Ти спиш із начальником, водночас перелюб чиниш із кумом, а
просиш у мене здоров’я для своєї дитини?! Гріховоднице нечистива!
Посмітюхо бридка на дорозі до пекла! Покайся! Інакше не бачити тобі
здоровою свою дитину! Не чути тобі сміху її! Довіку чути будеш лиш плач і
скрегіт зубовий у хаті своїй! Покайся! Отямся! Віддай все, що потратити
маєш на перелюб, на гульбища содомитські, убогим і сірим, спраглим і
голодним, ученикам моїм, провісникам Пришестя Того, Хто зцілює, і
відвертає, і життя дарує – через мене, велику Марсалію, цим святим
людям, що стоять при дверях, як при брамі до раю святий Петро!
Запала крижана тиша. Зал, здавалося, одубів. Заціпенів за
лаштунками, ошелешений велемудрими пасажами пророчиці, Родіон-менеджер.
Але відшліфований за довгі роки прийом спрацював і цього разу. Зал,
полегшено зітхнувши, що так дешево можна відкупитися від кари Божої,
зашарудів по кишенях останніми гривнями, тим часом як добра сотня
соковитих молодиць із дітьми на руках, втягнувши голови в плечі,
намагалися зникнути, розтанути, здиміти від всевидющого ока святої
Марсалії, цікавих поглядів присутніх та лютих позирків власних
чоловіків. Розслаблено заусміхався Родіон, спостерігаючи за сум’яттям у
залі з-за важких від степової пилюки лаштунків. Однак у ту мить, коли
дехто із привселюдно звинувачених в рогоносності батьків родин уже було
простяг руку до очіпка зрадливої супружниці, Марсалія рвучко ступила на
край рампи і, тикаючи перстом у розтроюджений натовп, заволала:
– А ти?! Не хвороба пожирає тебе, а чорна заздрість до свого
сусіда! На його хороми завірила око ненаситне! Замість того, щоб дбати
про власні статки, трудитися в поті чола, ти чужому завидуєш,
похряснувши в лінощах?! Один тобі лік від усіх недуг: мусиш три тижні у
старечому сиротинці підлоги безплатно мити, воду пити, прислугою стати,
і лиш тоді тебе хвороба покине!
При цих словах прив’яло пів-зали, а якась лиходолиця аж зайшлася тихим плачем покаянним.
– А ти... ти, що сидиш на купі грошей, а жалієш купити святу
книгу, яка тобі, нечестивцю, відкриває врата небесні! Ти! Ти й досі
крадеш комбікорм на заводі та свиней годуєш, та продаєш людям
утридорога?!
Помітивши, як втиснулися в крісла кількоро чоловіків, що,
певно, привезли сюди хворих дружин, дітей чи батьків, ясновидюща ще з
більшим азартом накинулась на гіпотетичних нечестивців:
– А ти аборти блудницям робиш, вишкрібаєш утробу їхню від гріха
перелюбного, а за криваві хабарі дітей вчиш по закордонах! А ти? Ти,
старче убогий! Замість того, щоб бути доброчесним батьком чесної родини,
щоб плекати свій рід, дітей і онуків, ти сіяв по світах сім’я своє, а
тепер пожинаєш самотність старечу і немічну, шукаючи прощення за гріхи
свої?! Не буде тобі спасіння, доки не заповіси свою хату каліці
нещасному, у гріхах, як і ти похряслому, що має прибитися до тебе з
далеких світів! Митрофан йому ім’я буде! А ти, жоно недостойна, що
сина-наркомана рятувати прийшла, мусиш читати книги мої, благословенні
посланцями вищого розуму навпереміну зі Святим письмом, і тільки на
тридцятий день благословення зійде на плід гріхів твоїх!
Здавалося, тьма кромешна от-от поглине переповнений
окаянними грішниками будинок культури, як пучина океанська "Титаник”...
Паралізуючи онімілих людей холодом смертного жаху, сяючим айсбергом на
спаралізований зал насувалася сцена з грізною обличителькою,
невблаганною, мов кара Божа... Але саме тоді, коли доведений до
безумства люд мав або полягти від інфарктів, аби рятуватися від
страшного суду святої Марсалії панічною втечею, у потойбічній тиші фойє
пролунав розпачливий, але такий живий, такий спасенний-рятівний людський
голос:
– Пане вартовий, пане чатовий! Люди, людоньки! Пропустіть мене! Я здалеку!.. З краю світа добирався!..
І людоньки передихнули, ніби побачили просвіток у грозовому
небі. Але найбільше втішилися брудному бомжу в інвалідному візку, що
намагався продертися через фойє до зали, вартові при дверях. Один з
голомозих, аж заіскрився сам до себе тихим ніжним матом:
– Ну урод! Ну я тебе... таки сдєлаю інвалідом! Клянусь!
І, тут же змінивши тональність, закричав грізно й урочисто
понад голови туди, звідки уже вигрібав щосили нещасний каліка:
– Пропустіть, стоящі і ще ходящі, бідного інваліда, сироту
нещасну, що три роки добирався з Далекого Сходу і таки добрався до
великої цілительки матінки нашої преподобної Марсалії!..
– Повз, повз – ось цими руками, – заридав трагічним босом
чоловік у візку то показуючи на всі боки брудні ручища, то розмазуючи
ними по темній опухлій мармизі рясні сльози. – Наконець я її знайшов!
Вона тут! Матінка моя! Спасителька моя! Ге-е-е... ге-ге-е-е...
Лякаючиcь щирого реву, народ у фойє розступився і чоловік
енергійно закрутив колесами в напрямку лисого, голова якого виринула
неждано над натовпом з бічних дверей фойє.
–
Каззззьол! – непомітно мазнувши далекосхідного пілігрима по зарослій
потилиці долонею, голомозий розвернув візок і погнав його в бокові
двері, а далі коридорчиком до сцени, розганяючи натовп грізними наказами
дати дорогу та пломбуючи волохате вухо нещасного добірним матом:
– Слухай, ти, урод! Ти де, бль... твою... ходиш? Я тебе,
п’янь дряная, спаралізую навєкі, скільки я тобі казав: будь при нозі?!
Ну ти мене, кказзьол на возі, діссстав... скот воючий! Я тттє дам,
убогій!
З-за лаштунків назустріч їм вискочив довготелесий, зарослий, як ковтун золотушний, чоловік, зашипів:
– Де ти шляєшся, сучий сину, вона вже на сцені, а ти ще, мммм... уб’ю!
– Да оп’ять ... мать... нажрался! – лайнувся голомозий і
штурхонув сучого сина разом із візком у бокові двері . Той і оком не
встиг змигнути, як врізався з усього розмаху коліньми у борт подіуму.
Чорні іскри посипались з очей нещасного, а з рота ще чорніші вигуки. Але
він вчасно заглитнув їх і правдиво – від болю і страху перед розправою
бритоголових, розридався, закотивши очі на сяючу на сцені Марсалію та
перекрикуючи її проповідь ще густішим басом:
– Спаси мене, спаси мене, велика Марсаліє, грішника
окаянного, покидька підзаборного, змія підколодного! Я три роки до тебе
добирався із близького заходу...
– Далекого Сссходу, урод! – засичав скинхед над головою покаянного. – Алкан чортів, з Далекого Сходу!
– ... З дальшого сходу.... Спаси, матінко Марсаліє!
– А це ще хто такий? – перервавши гнівну анафему грішному й розпусному
народу, грізно здивувалася зі сцени білосяйна Матінка.
– Але чого ти тут? – строго спитала зі своєї вишини народна цілителька і спасителька.
– Бо каліка... – ревів Митрофан... – Бог мене покарав, бо грішив я, пив-гуляв...
– Ну? – ще суворіше спитала Марсалія, вимагаючи від інваліда одвертості. – Зізнавайся, як ти грішив, іроде?
– Людей убивав, банк обікрав, аборти робив, дітей топив...
немовл-я-яточо-о-к... янголяточок... Помилуй, матінко, – каявся, як на
Страшному Суді, протверезілий гріховодник.
Зал затаїв
подих від жаху: такого чікотіла ці бідні люди ще не бачили. Тож ті, що
сиділи у перших рядах недалеко від маніяка, зачали дрібно-дрібно
хрестилися тремтячими десницями, а найближчі з вереском кинулися
врозтіч.
– Уби-и-вець! Душогуб! – гріхи покаянного окаянного
Митрофана вжахнули навіть провидицю. – І ти хочеш прощення?! –
здивувалась вона.
Народ, спостерігаючи цю сцену, не
те, що не дихав – скам’янів. Важка, мов непрощенні гріхи наші, тиша
зависла над онімілим залом.
– Хочу! Хочу, матінко! Ще й як хочу! – нахабно заволав душогуб, розмазуючи по фізіономії пил далеких доріг.
– А чи ти, враже роду чоловічеського, перед тим, як приповзти
сюди, читав книжки преподобної Марцалії, чи сповняв учення її? –
допитувалась Просвітлена.
– Авжеж! Авжеж! Сповнив, матінко! У печерах монастирських
жив, поклони бив, сиру землю їв! – І душогубець нахабно повернув до
зали брудну мармизу земного черва, демонструючи жестами, як він «поклони
бив, сиру землю їв».
Зал полегшено перевів подих, але не поспішав співчувати
страшному чікотілу. «Гаразд, цей гріхами лютими заслужив кару Божу,
думав кожен, а мені за що муки такі? Жив чесно, бідно, не крав, не
вбивав...»
Провидиця ніби відчула настрій присутніх, або думки прочитала, бо звернулася до них з гнівною проповіддю, як з амвона:
– Кожен з нас бачить скалку в чужому оці, а у власному колоди
не бачить. Чужі прогрішення засуджує, а свої виправдовує тим, що то
життя і обставини змушують його грішити-блудити. І тим самим ще більше
грішить, нарікаючи, за що на мене хвороби і муки тілесні наслані, коли я
не винен у гріхах своїх. А цей нещасний душогуб кається перед усім
народом і тим він чесніший за вас усіх!
Покаменувавши заблудлих, велика спасителька наказала маніяку:
– Підійди до мене, грішнику!
– Не можу, – заридав душогуб. – Обезножений я, обезручени-ги—ги-гий...
– Вставай і йди! – наказала строго Марсалія, пропікаючи каліку
палаючими очима, і той, підкоряючись її магнетичному погляду,
потягнувся вперед, вчепився руками за борт рампи, перекинув важке тіло
на сцену і, впираючись ліктями та звиваючись усім тілом, поповз до
божественно сяючої у темряві, як статуя американської Свободи,
цілительки.
Зал знову заціпенів у чеканні. Тисячі пар очей стежили
за пересуванням нещасного Митрофана, що звивався гірше черв’яка,
розполовиненого заступом. Нарешті його розколошкана чорна голова
торкнулася білосніжного подолу. Марсалія царствено схилилася і
торкнулася рукою скуйовдженого тім’я, наказуючи:
– Встань і йди!
– Не можу, матінко, – все ще не вірив
у чудо розпростертий долічерева під омофором сяючої Марсалиної підтички
важенний і теменний від гріхів Митрофан.
Зал чекав. І тоді Марсалія втретє наказала тремтячим, низьким від напруги нелюдської голосом:
– Устань і йди!
І Митрофан... зачав боязко
підійматися спочатку на одне, а потім на друге коліно, далі, ставши
рачки, декілька хвилин випробовував терпіння онімілої публіки, і
раптом... О Боже! Став на рівні! Ожив, як біблійний Лазар, зцілений
Ісусом!
– Ось він, син твій блудний Митрофан, старче всіма
покинутий, прийми його! – зі сльозами в голосі звернулася Пророчиця до
кількох бомжуватого вигляду дідків у перших рядах, що аж затряслися від
радісної перспективи запізнілого батьківства.
Розчулена чужим щастям зала захоплено заридала,
застогнала, заплескала в долоні, хитнулася вперед, накочуючись хвилею
розбудженої стихії на подіум. Сотні нещасних, спраглих чуда, кинулись
до осяяної Марсалії... але тут же, зметені охоронцями, попадали просто
на голови друзям по нещастю, причавлюючи їх до підлоги, ламаючи карки і
кінцівки. Утворилася «мала купа, давай слупа»...
Решта охоронців, як хорти на прив’язі, сопіли за
лаштунками, чекаючи наказу роздерти, розкидати навсібіч той живий
безумний клубок. Марсалія, звикла до вибухів масового психозу, повільно
й велично звела до стелі очі та руки, і, перекрикуючи «содом і
гоморру», закричала:
– Чудо! Чудо звершилося! Велике чудо! Лазар ожив! Ви
бачили, грішники?! Цей чоловік зцілився, бо покаявся! Кайтеся,
нечестивці, кайтеся! А ти, прощений і зцілений! Ти, що смертю смерть
поправ, йди і неси світові благу вість про велику Марсалію, просвітлену
силами космічними на спасіння роду людського!
Ажіотаж під сценою, придушений охоронцями, трохи притих,
зате тріумфували задні ряди, які не бачили побоїща, і переповнений,
наелектризований балкон, якого бійка ще більше розпалила.
Але тільки-но зцілений Митрофан, остерігаючись бути роздертим
ошалілою від надії юрбою, став задкувати за сцену, як рокіт зали навпіл
розчахнув жіночий зойк:
– Миколо! Бійся Бога, Миколо! Нащо ти так ганьбишся! Душогубом прикидаєшся! Дітей позориш?!!
Митрофан озирнувся і очам не повірив: біля дверей стояла... А
Боже! Його Оксана із синочком Ігорьочком на руках. Митрофан остовпів:
звідки?! Він же відвіз її за сотні кілометрів звідси, на Волинь аж під
Польщу!.. До її мами... і тут щойно зціленого мало знов не
спаралізувало: біля дружини... стояла її мама, а його теща триклята!..
Нє, він таки допився до білочки, бо де вони могли взятися у Херсонських
степах та ще й з дитиною?! Та ж до цього хутора автобуси не ходять,
бо... бо його й на карті нема... райцентру! Але ні, він ясно бачить, як
теща гребе натовпом, наче водою, підбираючись все ближче й ближче до
сцени. І це була реальність, страшніша від психонаркодиспансеру.
І Митрофан рвонув за сцену, але, не потрапивши у
проріху, заплутався-заборсався у важких від пилу синіх оксамитах
лаштунків. У залі почулося несміливе хихикання, кахикання. Тим часом
теща, побачивши, що зять от-от накиває п’ятами, зарепетувала, як
несамовита, звертаючись по черзі до Митрофана і народу:
– Стій, негіднику! Стій, безстиднику! Люди добрі, цей
чоловік ніякий не Митрофан, і не каліка! І не душогуб! Це, людоньки
добрі, Микола, шлюбний чоловік ось сеї бідної жіночки і батько сеї
нещасної дитинки! Украдений отою злодійкою, отою блудницею вавілонською,
що он-о стоїть, безсовісна, та безсовісно вам усім тумана в очі пре! Це
вона йому поробила, вона його з розуму звела, навчила брехати! Люди, не
вірте їй! Та на ній клейма нема де ставити – така свята! Розлучнице
клята, віддай батька дитині! Будь ти проклята, брехухо! Доки ти людям
голови будеш дурити та залякувати?! Ти сама – гірше блудниці
вавілонської! Миколо, схаменися! Покайся, Миколо!
Митрофан-Микола не рухався. Висів мертвим павуком на синій
лискучій завісі і з життям прощався, бо саме в цю хвилину його
намагалися відчепити від оксамитів розлючені охоронці, але він не
відчіплювався, бо зловісне шипіння золотушного ковтуна Родіона по той
бік лаштунків: «Остав заневєс, дурак,»– нічого доброго не віщувало.
Народ у залі, вражений нечуваними звинуваченнями
Митрофанової тещі, розгубився, втратив орієнтири, а тому глухо, утробно
гудів, як розтривожений вулик, вивертаючи шиї, шукав її очима, а
знайшовши, і перевів здивований погляд на сцену, де біліла соляним
стовпом матінка Марсалія, з таким жахом, ніби вже почався Страшний Суд
і не вистачало лиш Саваофа, що от-от мав вийти з-за лаштунків.
Але замість Саваофа звідти вискочив голомозий із криком: —
Убєрітє, ідіоти, тьощу! — і охоронці, облишивши Митрофана, прогупотіли
через сцену до тещі, що вже підгрібала до сцени.
Тривожний гул наростав. І тоді, коли забилася, заойкала в руках
охоронців теща, проклинаючи Марцалію, закричала з балкону ще одна
біснувата:
– Марино Василівно, побійтеся Бога! Це я, Теофіля
Тадеївна! Осьо я! Тут! Ми тут, на балконі! Тут нас ціла делегація... Ми
вас усі любимо і шануємо, як досвідченого педагога, як гарну вчительку,
як завуча по виховній роботі, і просимо, отямтеся, вертайтеся додому,
до сім’ї, до школи. Ось вас і донечка ваша просить, Даночка...
І жінка на балконі випхала наперед себе дівчинку років
п’ятнадцяти. Зал знову онімів, спостерігаючи, як дівчинка на балконі
зацьковано шарпалася, кулилась під сотнями поглядів, намагаючись
заховатися за вчителькою.
Марсалія мовчала. Їй уперше в житті відібрало мову. Те,
що відбувалося в залі, було схоже ... ні, не на кошмарний сон – на
божевілля. Це було божевілля... її божевілля!.. Вона зійшла з розуму і
їй усе це ввижалося. Бо такого насправді не могло бути... Вони не
могли усі разом зібратися тут... знайти її у цих степах... Миколина
жінка, і теща, і дурнувата Філька з делегацією і... Даночкою... Господи,
спаси й помилуй! Свят-свят!
Марсалія хотіла перехреститися, але не могла підняти
важенну, ніби оловом налиту, руку! І тільки тупо дивилась у притихлу
залу, як у прірву, як у вирву водяну. Народ пожирав її голодними очима і
мовчав. Навіть теща вже не тріпалась у руках охоронців, а дивилася на
Марсалію з таким смертним жахом, як на самого Сатану. Марсалії від того
смертного жаху стало ще важче. Вона оглянулась, шукаючи підтримки, але
побачила розчепіреного, ніби пришитого до важких темно синіх оксамитів
Митрофана, а поряд, у темній прорісі, біле перекошене лице Родіона, що
розгублено питав її жестами й мімікою: що робити? Ніби вона знала...
Але... мусила щось рятуватися, інакше кінець їй!..
***
Врятувала Марсалію лише здатність
умент зосереджуватись і блискавично реагувати на екстремальні ситуації.
Отож й цього разу переляканий вигляд завжди нахабно самовпевненого
Родіона повернув її до тями: значить, цей абсурд, ці шизофренічні глюки –
реальність? Вони всі тут... І Філька тут... Значить, правда... На жаль,
ця біснувата може організувати все, навіть третю світову війну. Від
заздрості... Ми вас любимо... Знаю, суко, як ви мене любите... Уже бачу!
Але нічого вам не вийде з тої любові. Не на ту натрапили.
Марсалія сардонічно усміхнулася, спопеляючи поглядом
Фільку на балконі, за спину якої вже встигла заховатися перелякана
Дана. Але дурна Теофіля, потрактувавши той усміх як радість Марсалії
від зустрічі з ріднею та друзями, й собі втішено верещала:
– Марино Андріївно, ми спускаємось! Ми йдемо до вас! – і
попхала попереду себе до виходу всю делегацію разом з Даночкою. Але ще й
до дверей не допхала, як Марсалія, відчуваючи, що тиша в залі от-от
лусне, мов тонка парусина, і почнеться паніка, викинула вперед руки і
закричала так грізно і страшно, що в людей мурашки побігли спинами:
– Грішниці окаянні! Ви ще смієте переступати поріг цього
храму, наповненого людськими стражданнями?!! Ви, заблудлі у
безсоромності огидній, у гріху содомітському, ви ще смієте смуту сіяти,
замість того щоб покаятись і піти слідами цього чоловіка, цього Лазаря
ожилого?! Цього каліки нещасного, що шукав мене по цілім світі, щоб душу
свою очистити від лепри пороків!!! А ви, лукаві, ті, яких я не знаю і
знати не хочу, бо печать ірода на ваших рогатих лобах, ви ще посміли
захищати цю блудницю, цю похітливу повію, яка домагається від цього
святого чужого чоловіка Митрофана брудної похоті, скотського
зляга-а-ання? – і широким жестом показала на Митрофана, пришпиленого до
завіси. Почувши свою кличку, Митрофан ожив, важко сповз із оксамитів і
спритно пірнув під них, збивши хмару куряви.
– Микольцю, вернись! – залементувала молодиця з дитинкою, а
щойно втішена перемогою над Марсалією завучка Теофіля, вчувши
замісить каяття таке звинувачення, аж звилася і вузлом зав’язалася від
благородного обурення:
– Мари-ино Андрі-іївно, та вони ж молоді й вінчані! І те, що ви засуджуєте, самим Богом велено!
– Мовчи! Біснувата виродко темного клану! Ти ще величаєш себе
вчителькою, розтлінна?! Та тобі в пеклі котли мити, а ти ще між людей
ходиш?! Падай ниць, біснувата, і проси прощення перед усім миром, що у
блуд вводила невинних дітей!
– Та ви що... е-е-е... Андрі... ївно! Та що ви таке кажете,
побійтеся Бога! Та спитайте кожного в селі!.. Та я двадцять років
вчителькою проробила! Боже! Люди, за що така напасть?! – вжахнулася
Теофіля Тадеївна, безпорадно обзираючи навсібіч та шукаючи підтримки.
Але від людей віяло мертвим холодом, як від айсбергів у Льодовитому
океані. І тоді знову не витримала Митрофанова теща:
– Та ти, ганебнице, заволоко підзаборна, ще смієш чесну
жінку публічити?! Сама, дітей лишивши, повіялась по світах із тим чортом
зарослим, сама гірше блудниці вавілонської, бо людей дуриш! Людоньки,
та ж вона бреше вам, вона така цілителька, як і я! То чо’ ж ви до мене
не йдете? Ідіть! Несіть мені гроші, дари дорогі, а я вас буду за носа
водити! Ой, Марисько! Ой Мицю-ю... Покайся, доки не пізно, Христом Богом
молю!
І лиш-но мали льоди людські скреснути від цього наклепу, як преподобна Марсалія сама вибухнула благородним гнівом:
– Яка я тобі Миця? Блуднице! Я тебе вперше бачу, нечестивице!
І не згадуй мені всує Всевишнього, наклепнице! Геть! Виведіть цю
божевільну брехню разом з її бандою геть! Геть! Геть! – закричала
страшним голосом Марсалія, жестом Нерона спрямовуючи охоронців на
ворога.
І охоронці в ту ж мить викинули за двері тещу, а з балкону –
Теофілію разом з делегацією і Даночкою. Зала німувала чорною прірвою.
Відчувши катастрофу, Марсалія отямилась, упала на коліна, залементувала,
звертаючись до одурілого від побаченого і почутого народу:
– Ви бачили цих нещасних жінок? Ви бачили, як відбирає
розум грішникам! Як вселяється нечестивий хаос у грішну плоть і
сквернословить! Молімося! Вигоньмо молитвою із тіла й душі бісів, силу
нечисту, помисли нечестиві, ставаймо чистими! Очищеними!
Зала, мало що розуміючи з того, що відбувалося, поволі
переходила з отупіння в екстаз, що наростав, як гул невблаганного
цунамі. Раптом не втрималася схлипнула якась лиходолиця в першім ряду,
її підтримали ще кілька. І враз зала вибухнула екстазом, заридала,
заголосила, забилася в конвульсіях.
Охорона разом із почтом полегшено зітхнула.
–
Ай да Маця! Ай да бісова баба, вивернеться й з-під бульдозера! – ахнув
захоплено Родіон і загукав охоронцям: – Секлету! Виносьте, тьху, Савету!
Савета, мов принцеса з палантина, з цікавістю спостерігала
за дійством із брезентових армійських нош, які ще й досі тримали на
плечах невдалі спортсмени. Почувши команду, вйокнула на молодиків і ті,
стряхнувши ношами, винесли її на сцену і поклали поряд із вкляклою на
колінах Марсалією. Савета заворушилась, застогнала, подаючи про себе
знак. Цілителька повільно перевела погляд зі стелі на підлогу і,
побачивши ноші із розпростертою горілиць молодицею, сахнулася:
– Заберіть! Заберіть од мене цю нещасну! Я, бачить Бог, не
можу їй помогти, бо чорні завкредні змії, дочки Іродові, блудниці
нечистиві висмоктали з мене силу цілющу, та й понесли у нетрі і пущі,
на пустелі, за моря-океани, о-о-й обезси-и- ли-ли... Молімося!
І зала, й собі звівши до стелі очі, почала просити в неї повернути цілющу силу матінці Марсалії.
Савета терпляче чекала на мульких похідних носилках, мов
контужена французька маркитанка під Аустерліцом, теж піднявши догори
стулені долоні. Наразі серед монотонного гулу людських голосів забриніла
небесна музика. Зал насторожився, заблукав по стелі очима...
Довготелесий Родіон залапав по кишенях, шукаючи свій мобільний, але
помітивши, з яким побожним зчудуванням прислухається до мелодії дзвінка
цей здичілий від злиднів і горя народ, який, точно, мобільника в руках
не тримав, не спішив виходити на зв’язок, і собі наслухаючи милозвучну
фразу з "Полонезу” Огінського. Лиш коли непереможна Марсалія велично
встала з колін, ввімкнув зв’язок.
– Ти чьо не отвєчаєш? Шо случилось? Што ето за баб ребята вибросілі?
– Скандал, Бос! Єлє Мацюня викрутілась! Бллль, тьоща
Митрофанова с женой єво і рєбйонком явілась, і какая-то училка с дочкой.
Какой? Да с Марсаліной! А чорт іх знаєт! Кричали тут: отдай мужа!
Міліцію звалі, – зашепотів у мобільник збуджений Родька.
– А лохі што?
– Лохі нічєво: сначала всполошілісь,
уші навострілі, но Мацька іх сразу в чувство привєла, тепер молятся ...
чорт єго знаєт за что! Ну, словом, порядок! Нє волнуйтєсь, Бос.
– Ґаваріш – тьоща? Ето плохо... Твой прокол, между прочім! Ну
ладно! Родствєннічков ми, конєшно, пріпугньом... Давай сюда Мітрофана! І
смотрі мнє в оба! Каби чєво... ну ти знаєш...
Тим часом процедура зцілення Секлети-Савети дещо затягнулася,
звісно, що з вини непроханих скандальних гостей: сили ніяк не
поверталися до великої цілительки. П’ять разів Марсалія падала на
коліна, закликаючи всі сили й земні й небесні, змилостивитись над бідною
жінкою, і тільки за шостим разом Савета, нарешті, сіла, а за сьомим
встала на рівні, викликавши бурю оплесків у братів і сестер по нещастю.
Обнадієні, вони знову ринулися на сцену, однак виснажена зціленням
Марсалія похитнулася, схопилась за високі груди і стала хилитися
додолу. На щастя, як завжди вчасно підоспіли охоронці і непритомну
цілительку урочисто, як царицю Савську, винесли на руках за сині
оксамити. Світло погасло, і в гробовій тиші чоловічий суворий голос
пояснив, що сеанс достроково завершений через вторгнення в ауру
преподобної Марсалії нечистих сил, які пошкодили її чакру, а відновлення
вимагає щонайменше місяцю посту в Почаївській лаврі.
Голос вмовк, світло знову спалахнуло, але виходити ніхто
не збирався. Люди зачаровано дивилися на сцену в надії, що велика
Марсалія все-таки опритомніє і ввіллє животворящу силу у їхні поточені
недугою тіла. Адже за цим вони їхали такою спекою в таку даль, платили
останні гроші...