- 30 Октября 2011 - Блог - Zn0
» Меню сайта

» Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 3981

» Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

» Форма входа

Главная » 2011 » Октябрь » 30 »
17:36





ЛАБІРИНТ



Бісова личина кривиться, спадає з лиця і тіла і всідається поряд невинним білим-пухнастим котеням: – Няв!

Мимоволі хочеться взяти те пухнасте біле чудо на руки, але воно, знаючи мою вдачу, з шипінням відскакує, і я даю дідькові спокій.

Дачна вуличка здається безконечною, як витягнуті в нитку ходи міфічного Лабіринту. Доки пан Український чи то пак – Отто Брех, чи то сам Князь в особі Гаспида розводить антимонії про наші з Кирилом "злочини” перед рідним народом, помічаю, що на місці старого приземкуватого будиночка давно забутого радянського кінорежисера, де в останні роки проживала його шоста вдова із сином-парубком, просто-таки як із води виріс модерний котедж у п’яти рівнях: якийсь бідний слуга народу хатинку собі злабудав, та таку, проти якої моя фортеця – собача халабуда. А ти, вишкварку з пательні пекельної, ще смієш пельку на мене відкривати та звинувачувати у всіх смертних гріхах! Ой-йо-йой! "Ярослава не вписувалась у жодний крутий віраж рідної студії! Єдиним її шансом став проект телерепортажів про самоселів у Чорнобильській зоні!.. Вона вхопилася за цю тему, як потопельник за соломинку. І – випливла!”

– Знаю! Без тебе знаю: босам студії проект сподобався. Їй дали "добро” і відрядження в зону. Разом з тим її дружком-оператором. Він, до речі, теж десь пропав. А він, бува, не...

– Ти, мамусю, добре знаєш, що – "не”: не вбивав, не тручав, не замішаний. І що його "випадково” збила машина біля під’їзду студії. Інформація про це промелькнула тільки на одному з приватних телеканалів.

– Журналісти самі провокують свій відстріл. Я теж ризикую. Щодня, коли підписую до друку якусь гостру статтю. Теж мені геройство! Буденна робота, та й годі... А щодо Ярослави, то вона теж із власної волі стала сталкером. І прибилася до покинутого села, населення якого складалося з молодої сім’ї біженців із Чечні з трьома дітьми, баби Палажки та причинного її мужа Федора, з однією метою – зняти фільм, який би її реабілітував в очах начальства. От і весь героїзм.

– Воно то так, мамусько, але біда в тому, що ти на цей примітивний, звісно, на твою думку, героїзм не здатна...

– Не твого розуму діло, дідьку, – відмахуюсь від осоружного Гаспида, як від мухи –та він і справді дзижчить круг мене огидною зеленою мухою! – але спогади вже затягують мене назад у минуле.







ЗЛОЧИН



Ярослава стільки разів переповідала цю детективну історію, що мені здається, ніби все відбувалося зі мною.

...Приютила Ярославу баба Палажка, щаслива, що буде з ким бодай словом перемовитись. Від балакучої баби і дізналась Ярослава про свєтопреставлєніє, що останнім часом почало творитися у нічних чорнобильських нетрях. Палажчина чортівня не забарилася. Десь на третю ніч свого побиту в зоні, намагаючись прилаштувати звикле до м’яких диванів тіло до твердого бабиного тапчана, Ярослава почула знадвору приглушений жіночий зойк: ”Облава! Ховайся!”

Ярослава, в чім була, кинулася з хати, мало не збивши з ніг у темних сінях перелякану Палажку. Тільки за тином, де починалися чорнобильські джунглі, схаменулась: "Господи, та ж не війна! Хай вже баба облави боїться, а мені чого страхатися з посвідкою телерепортера одного з найпрестижніших каналів?”

Оговтавшись, прислухалась: віддалений гул наростав, заповнюючи темний безмір здичавілої тиші глухою тривогою. Скоро між деревами замиготіло пригашене світло фар. Машини були, либонь, важкі, бо заледве повзли по зарослій травостоєм лісовій дорозі. Вантажівки їхали в напрямку Чорнобильської АЕС… Чого вони туди їхали під покровом ночі? Чуття мисливця за сенсаціями підказувало: тут щось нечисто. І Ярослава, перемагаючи страх, побігла назирці, намагаючись бути невидимою і нечутною у темені лісу. Бігти довелося недовго. Фури – закриті рефрижератори, зупинилися зразу ж за селом. З них вискочили темні тіні, мовчки почали вивантажувати контейнери і тут таки прикопувати у готових шанцях. Чувся тільки скрегіт лопат і шурхіт землі.

Через тиждень Ярослава повернеться сюди з оператором, а ще через тиждень її репортаж із Чорнобильської зони про незаконні захоронення там радіоактивних відходів атомних електростанцій Європи, санкціоновані невідомо ким із державних зверхників, дивом з’явиться в ефірі і потрясе всю країну. А за кілька днів усі опозиційні газети заволають: ”Україна – світове радіоактивне сміттєзвалище!”, "Нас усіх хочуть поховати в Чорнобильській зоні!”, ”Хто заробляє на знищенні українців?”

Ім’я Ярослави знову на вустах народу. Але щаслива зоря її як зблисла миттєво, так і згасла. На цей раз – назавжди. Газети покричали-покричали і переключилися на нові події нашого стражденного, щедрого на підлість життя, народ поремствував–поремствував та й забув, депутати та прокурори пововтузились і, не знайшовши винних, благополучно заспокоїлись. А Ярославі тихо порадили шукати собі роботу деінде.

Отака казочка про мужню журналістку, що не продалася ні владі, ні олігархам і поповнила список мучнів свободи слова. Як на мене ж, бідна Ярка просто не знала, кому якнайдорожче продати свою політичну цноту. Купця тоді просто не знаходилось. Та й кого, в якій такій Америці цікавить наш Мозамбік? Хіба що як ринок збуту промислового та культурного непотребу, смертоносних ліків та ядерних відходів... і з цим треба змиритися. І мати з цього зиск. Вірніше, бодай з цього, як не годні дати собі іншу раду.

Гаспид, очевидячки, стомився від політичної дискусії, як стомився б кожен аматор, бо, не прощаючись, щез, залишивши мене одну на півдорозі до Озера. Певно, пекельний кедебешник полетів збирати солодкий пилок інформації із медоточивих уст якогось серомудрого Фекалюка. Князь нє дрємлєт! Пильно відстежує блуд на політичному Олімпі! Нічим не гидує! Понатикував своїх чортів по кабінетах та сесійних залах, часом котрийсь як глипне з-під митри чи кокарди, або як заверещить із трибуни відьмою конотопською – аж моторош бере – така преісподня! А мене Гаспидом, стукачем персональним, вимордовує, ніби я чорт знає яка акула або праведниця!







МАРГАРИТА



Сонце от-от викотиться на верхівки лісів. Скоро й олімпійці прокинуться, завештаються, зашмигають автами. Треба змиватися...

Час від часу намагаюся бути об’єктивною. І коли в мене це виходить, уїдлива бісота дає мені чистий спокій. От і зараз – залишив мене дідько сам-на-сам зі своїми муками совісті, лиш-но зачув мою благородну здравицю на честь покійної колеги. Втішився, гад яблучний, і, достеменно, забіг на радощах, козел безмозкий, аж на Банкову – п’яти владі лоскотати, або, як та бджілка-трудівниця, попер у саме Пекло взяток інформаційний! Хоч навряд... дуже вже воно розбестилось коло мене: знає, лукавий, що не побіжу наввипередки з ним Князеві жалітися... І взагалі, щось мені підказує, а чи не служить Гаспид ще парі-трійці таких, як я... Бо чого б то таке нахабне було та веселе?! А! Най біситься! Доки не напореться на якогось дебелого агента служби безпеки самого Князя... А САМ, як мені відомо, вольностей чортячих не полюбляє, хвости відкручує враз і то при самій сраці.

Але – повернемось до Ярослави. Отже, попри все, її репортаж "До смерті і назад”, звичайно, потрясав. Але він був побудований не стільки на фактах, як на здогадках, припущеннях і святому гніві. Я ж знала все про цю, не скажу, що гуманну, але, що поробиш, безвихідну справу, яка заварювалося на моїх очах і варилася на моїй кухні з моєї мовчазної згоди. А що робити? Ми, як придумав один сатирик – Мозамбік. Країна третього сорту. Наші зверхники нічого не вирішують на світовому рівні. Вони тільки слухають, вухами мовчки хлапають і слухняно виконують дружні поради. Часом – просять. Народ теж поки що німує... попереджений планетарною кампанією боротьби проти тероризму. А що? Спробуй-но тепер підняти свій національно-визвольний хвіст, як тобі його одним махом відрубають американським "томагавком”... Американці не дурні – знають, як тримати світову злидоту на віддалі. Але ця страшилка – не для нас. В нас – ніколи нічого не вгадаєш: тут воно тобі зад лиже, а тут – горло ріже. Країна вічних експропріаторів, перманентної революції і безкінечної громадянської війни...

Тому кажу мудрому своєму Кирикові: треба міняти політику "Народної ідеї”. І то – негайно! Як казав Володимир Ілліч: зволікання – смерті рівня. На що нам, кажу, це відродження довбане, однаково з нього ніякого толку. Певно, ці хохли відродяться тоді, коли й мамонти заморожені. Тож давай... перероджуватися. З націоналістів – у глобалісти. Ту народну ідею підтримували бідні українці, а за цю схопляться – багаті американці.

Лозунги хоч сьогодні вивішуй на фасаді офісу: "Ганьба терористам!”, або "Слава Америці – колисці демократії!”, або "Українці й американці – народи-брати!”. З такими гаслами, дивись, ще й до Стейтів приєднаємося, коли Європа в хату не впустить...

За цими планетарними думками незчулася, як майже вибралась із дачного лабіринту: зліва починався ліс, праворуч – щойно зведені вілло-палаццо чергуються з огородженими ділянками під нові забудови: зрубані дерева, купи свіжого яскраво-жовтого суглинку. Як на цвинтарі…Тьху! Аж ніби морозом за комір сипнуло… Справді, розростається наш владно-дачний лабіринт зі швидкістю сучасного міського цвинтаря – невблаганно. "«Царські села» і громадські кладовища – дві ударних будови епохи Незалежності.” Щось приблизно таке зовсім недавно написала юна послідовниця Ярослави Бойчук у статті до моєї газети "Народне слово”. Фразу я залишила: імідж опозиційної газети треба підтримувати, але тонко, щоб не переступити дозволену грань...





СТОМЕТРІВКА



…Ах, який пречистий, пресвітлий ранок! Але треба чим скоріше подолати царствену "стометрівку”, доки не повиповзала на світ Божий вся ця, пардон, еліта: міністр давно здохлого якогось там господарства – пса прогулювати, який, як хвастав недавно, ще древнішої за піраміди єгипетські породи, вирощеної спеціально, щоб рабів-утікачів ловити; голова сто-якоїсь-там екологічної партії – кривуляти на подарованому "Грін пісом” ровері, а "друг-паскуда” Фекалюк у сімейних трусах – розтрушувати попідтинню наїджені за кошти міжнародних фондів українського розвитку зайві кілограми... От якраз найбільше не хотілося б бачити цього слизького гада-спокусника та його скуйовджену половину, панунцю Мартуньку, що викручувала слова в бесіді вже так на манір галичанський, що годі було щось второпати...

Із Фекалюка, власне, все й почалось... Радше, на цього Лиса Фарбованого, професора шарової академії і вийшли спочатку впливові чини однієї з європейських країн із пропозицією таємно лобіювати ідею перетворення Чорнобильської зони на кладовище радіоактивних відходів. Звісно, за великі, дуже великі винагороди, які просто-таки могли спокусити святого. І Кирило, якого щойно випхали на голову комітету Верховної Ради з питань екології і Чорнобиля, хоч і родився в день мудрих книжників, під тиском таких грошей здався. Або, як потім дорікне Ярка, продався. І я не перечила. Навпаки! Переживала, аби не передумав, не злякався… Що поробиш, дуже, дуже вже були великі гроші… А ми були поки що найчеснішими, а тому найбіднішими серед народних обранців. Випадкові винагороди олігархів за лобіювання їхніх інтересів були принизливо мізерними копійками супроти тих мільярдів, якими забиті закордонні банківські рахунки колег.

Господи, прости мене грішну, але перспектива мати солідний рахунок у швейцарському банку чи в якійсь офшорній зоні затьмарила мені розум. Не те, щоб я не відала, ЩО стоїть за цим бізнесом: остаточна екологічна катастрофа, повільне вимирання населення, з’ява мутантів… Усвідомлювала, що від біди не убезпечена ні сама, ані моя дитина… Але… вже надто привабливою була солідна сума! Вона мене спокушала, як змій Єву… Цілу ніч, перевертаючись з боку на бік у своїй "не м’ятій-не клятій” "дівоцькій” постелі (Кирило давно спав окремо, як істинний державний муж), прикидала, що можна придбати доброго за ці гроші. Звичайно, віллу на якихось Канарах або гарний будиночок у центрі Відня (ніколи там не була, але завжди мріяла жити у цьому дивовижному місті, либонь ще з тих часів, як по сільських клубах мого дитинства крутили кіно про Штрауса, його віденський вальс і віденське кохання). Або десь у Каліфорнії…Тільки не в Канаді, бо там, чого доброго, бабці-дрипці з діаспори вистежать і рознесуть по цілому світу здивування про несподівані статки такого-то народного обранця. Або ще ліпше – старовинний замок десь у Англії, для Даруні. Не тримати ж дитину в цій запаскудженій дірі, на цій світовій сміттярці!!! Не скніти ж їй у цьому Києві, чорному від заздрості вчорашніх друзів! Їй треба жити, як усі нормальні люди. Жити, поки є час! Поки є час!







ГАСПИД



– Ну-ну, розкажи, розкажи, як ти мучилась, як страждала твоя душа... Брехуха! Стара брехуха! Ти ж мордувала того бевзя Кирика вашими злиднями до того, що він готовий був маму рідну продати, аби нарешті запхати твою чорну пельку грішми. А ти все поміж нардепівок та міністерш винюхувала, та випитувала, та любов-дружбу зав’язувала, та на порядність чоловіка скаржилась... Аж доки не клюнула на твій гачок Фекалючка, ота правдива патріотка, що готова маму рідну була продати, аби зайвий крейцер у панчоху, чи то пак власний банк "Мартіфек”(ну й бренд!) упхати...

– Клятий Гаспидисько! Ти знову тут, всюдисуща підла тварюко?! Приклеївся, як тінь моя, і волочешся слідом?.. Чортове поріддя, ти таки справді зібрався зі світу мене зігнати! – роззираюся за каменюкою чи дрючком, аби пожбурити в Гаспида у ту мить, коли він, забувши про обачність, зматеріалізується під самим моїм носом. Але під руки нічого не потрапляє, а віддалений гул авто лякає мене і я шугаю в придорожні кущі. Пругке гілля цьвохкає по обличчю, обліпленому павутинням, чіпка трава хапається спідниці, а… шляк ті трафить! Чого це я останнім часом усього сахаюся? Що за манія переслідування, манія постійного страху?! Звідки ці фобії?!!

Не встигаю додумати останнє слово, а Гаспид – тут як тут! Радше, його мерзкий, манірний та тягучий, як мій голос по радіо, нявкіт:

– Безлична дівка, вона ще питає?! До речі, коротке повідомлення не для слабонєрвних: син загиблого на передвиборчих перегонах під колесами неповороткого КАМАЗу Кирикового опонента у вчорашньому інтерв’ю незалежному телеканалу "3 х 3” натякнув на вірогідну причетність до вбивства його батенька безпосередньо зацікавлених осіб... Вловлюєш?..

– А до чого тут Кирило?

– Ну от! Сама сказала – я тебе за язик не тягнув... Отож-бо! На злодієві...

– Що ти мелеш! Що ти, гаде яблучний, нам шиєш? Та Кирилового духу там не було!

– Духу не було, а от рукавицю його я нехотячи впустив на місці аварії.

– Мерзотник! Який же ж ти... покидьок, і чого ти мене терзаєш? Чого тобі треба?

– Не мені треба, а Князеві! І ти знаєш – що!









СУДНИЙ ДЕНЬ





І раптом стало тихо, тихо, як перед бурею.

Так тихо, ніби це олімпійське поселення вимерло. Така сама тиша стояла тут, коли захворіла Дара. Така мертва тиша, що крізь неї не міг пробитися мій крик пораненого звіра. Все почалось несподівано: дитина раптом зблідла і почала падати. Моя дитина вмирала, і нікого не було поруч. Не було ні рятунку, ні рятівників. Ніби світ і люди в цю мить відвернулися від нас. У відчаї водила очима, шукаючи запропалий кудись телефон, і бачила круг себе суцільну чорну стіну людських спин, непробивних, як бронежилети "Беркута”. І тоді... ніби блискавкою мене шибануло-розчахнуло навпіл, і я згадала все: і змову на моїй кухні, і репортаж Ярослави "До смерті і назад”… Яка все-таки легковажна здуру людина! Коли все добре, важко уявити, що сам живеш за кілька кроків від смерті; варто лише комусь (вгорі чи внизу) ворухнути всеможним пальцем – і ти зависнеш над бездонною прірвою трагічної безповоротності.

У той судний день до смерті було кілька кроків… Я майже бачила її, відчувала холод і несамовиту жорстоку байдужість. Невже так швидко прийшла розплата?! Так непритомніють, так бліднуть діти, хворі на лейкемію. Я бачила їх, тих нещасних, коли, аби продемонструвати бурхливу доброчинність "Народної ідеї”, возила гуманітарку до шпиталю, де лікувалися діти-чорнобильці, хворі на лейкемію. До речі, до мене тоді вперше дійшов весь кошмар сподіяного Кирилом под моїм чуткім руководством... Тим безневинним лобіюванням... Але – чи ж ми з Кирилом одні такі?.. Та й не знала, не відала я про справжні масштаби цієї спецоперації з похованням радіоактивних відходів. Думала: пара оцинкованих, безпечних контейнерів... Європа ж браку не робить. Там усе надійно, добротно, на віки… Навряд чи, упаковані за останнім передовим слово екобезпеки, вони додадуть рентгенів у пересичену радіонуклідами землю Чорнобиля...

Тоді я виправдовувалася перед Богом і людьми, як на Страшнім суді. Каялась, проклинала Князя і просила в Бога помилування, а дитині – порятунку…

О, що я тільки не пережила в той жахливий судний день! Але, слава Богу, все обійшлося. Просто того дня моя дівчинка стала дорослою. А я з переляку такий рейвах здійняла! Отож, виходить, що наша провина з Кирилом не така вже й велика, а страх має великі очі і ще більші вуха. Хоч іноді й закрадалась думка: ой, Марго, бережись, бо може бути, що Бог попервах просто налякав тебе, або ж попередив, що востаннє повірив… Ой, Боже-Боже, помилуй мя грішну…Ти ж сам бачиш, що не з добра-жиру я підбила Кирила на ту… досить таки ризиковану справу… Бо ж, як згодом виявили світила вітчизняної імунології, у Даруні знижений, як у всіх її київських ровесників, імунітет, і гемоглобін низький, і щитовидна залоза збільшена. Ясно, що дитину треба лікувати, і то – вже! І то не тут, не в цій державі, розкраденій, пограбованій, де медицина знищена, а лікарі від безхліб’я або озвіріли, або перекваліфікувалися на базарних лоточників… Господи, та й Ти… Не такий уже... щоб мені, бідній, дорікати... Чи не з Твоєї ласки пішов димами гіркими Чорнобиль? А коли ні, то принаймні – чому ж Ти не зупинив, не відвернув цю трагедію, якщо такий всеможний?! А міг. Але, видно, не бажав, або карав… Але за що вже карати цей недобитий, недочавлений народ? Вже ж прополов його так, що одна мерва і мерза зосталася! То ж, вибачай, чи така вже й велика моя провина перед цими людьми, вартими ще й не таких чорнобилів?!

Боже милий, що це я варнякаю! З ким дискусію розвожу! Свят, свят, свят! Господи, не карай безумну!.. А поможи, поможи моїй дитині покинути цю державу, вона хвора… І дитина, і держава хвора… Ми так довго шукали клініку, так довго вибирали тихе містечко у Каліфорнії, де можна було б прикупити будиночок… Господи, не карай, грішну…

Зіщулившись, вклякаю на місці, чекаю кари Того, про Кого згадує у хвилини тривоги запропаща моя душа. Але замість спопелити мене гнівом своїм, Він... прощає, певно, співчуває болісній роздвоєності, що ріже навпіл мою душу, ділить на чорну й білу половинки, на цих лютих ворогів, що не вміщаються в одному тілі, виштурхують одна одну з моєї шкіри, спливаючи чорною кров’ю непримиренності...

От і цього разу не розкололося блискавкою небо, не провалилася піді мною, грішною, земля...

Земля-то не провалилася... Але дачна вуличка, бля! враз стала диба і лупонула мене межи очі... О-о-й... їй... їй...й!







СПОКУСА



– Я ж просив, мамусько, не спокушай! І не згадуй всує ім’я мого ворога небесного! Про це ж і книжка пише, дівчино-комсомолко! І я прошу на кожнім кроці: не ріж ножем ніжний слух Князя світу цього, Татка нашого дорогого! Бо біда буде! Скільки тобі втовкмачувати у твою серомудру головешку, що, коли прощає той, що десь там в оболонках витає, то не прощає той, що з пекла за ноги тримає! Га? Ну що ти за стерво таке: вранці – Чортові кочергу, а ввечері – богові свічку? Може, хочеш, щоб із тебе Сам зробив дві одноногих шолудивих старих циганки, і щоб вони билися костурами перед Володимирським чи Михайлівським... брр!... соборами? І верещали твоїм гидким голосом: – "Уже вкотре я переконалась, що Бог – добрий, всепрощаючий! Але люди… Ці заздрісні, злі, вічно неситі істоти не прощають ближньому ані слави, ані багатства, ані… торби жебрацької. Чує моя душечка: це бидло інфіковане бацилою рівності і скоро, ой скоро, візьметься за експропріацію. Забере в мене парапет і торбу!” Що, не бажаєш такого світлого майбутнього? По квасному писку видно, що не до шмиґи перспектива. Тож вставай, обтрушуйся, а то розляглася, як корова! А ще хоч раз почую, що на Татка клевещиш перед... сама-знаєш-ким, пришелемоню!

– Ну, бісове поріддя, клянуся Пеклом, що здам тебе Самому... Яке ти маєш право збиткуватися... підслуховувати, стукачу сучий? – сичу, зводячись, як змія на гримучий хвіст, обтрушуюсь та обзираюся крадьки чи, бува, не зорять крізь жалюзі цікаві очі сусідів по Лабіринту.

Ніби – ні. Тиша, як на безлюдному острові. Сплять!

"Коли грішники сплять сном праведників, знай, Князя світу цього царствіє настало”, – казала баба Арехта.

Тоді чого ж нема мені спокою?! Чого радості нема?! Тільки ненависть, ненависть, ненависть...

– Облиш, мене, Хрис... – хочу сказати: "Христом Богом молю”, – але вчасно прикушую язик.

Гаспид вдоволено регоче.

– Дай зібратися з думками, – прошу теменного і лукавого під милий бік, на що той примирливо згоджується:

– Отак би давно! А то... розвела тут... Добре-добре – зникаю!

І, насмердівши сіркою, щезає.







МАЙСТЕР



... До траси метрів п’ятсот рівненькою заасфальтованою вуличкою, обабіч якої за високими глухими огорожами ховаються розкішні дачі сильних світу цього. Ці відзіґорні, збудовані за індивідуальними проектами вілли – радше, символи, аніж помешкання. Символи влади і розкоші. Як матеріалізовані рахунки в закордонних банках, якими не заведено поки що хвалитись на нашім "дикім Заході” у благословенний час первісного накопичення капіталів.

"Символи недосяжної для простого смертного висоти”... Так вона думала раніше, коли ще була бідною, як церковна миша, коли їхала цими дорогами попри чужі дачі у чужій "Волзі” з чужим чоловіком на чужу віллу... Молоденька актрисочка, солоденька красунечка, яка, на диво всім, замість того, щоб читати чужі тексти, почала шкрябати власні. О, ті її невправні, багатослівні драми про кохання в радянському суспільстві, пісне і прісне, аж глевке. Адже про нормальні, чи то пак реальні, стосунки між людьми в усій їхній багатогранності розказувати, а тим більше показувати на сцені було просто непристойно. Та й чи мали будівники комунізму моральне право гаяти час на якусь там дурню, вздохи на скамейке, якщо головним у їхньому житті було виконання і перевиконання п’ятирічних планів?! Зате... Що робилося за лаштунками-кулісами! По темних задвірках, куди подвійна партійна мораль цинічно загонила людські пристрасті! Содом і Гоморра! Але про ті узаконені неписаними законами кабінетно-катакомбні вакханалії, які процвітали, слава богу, на всіх рівнях, зась було говорити, не те що в книжках писати. Ото ж бо цнотливі інженери людських душ, які в гульбищах не відставали від своїх розпусних вождів-узурпаторів Неронів та Каліґул, годували народ виробничими романами механічних трудоголіків та платонічними любвами виписаних під копірку ідейних героїв-кастратів на чолі із сімейним союзом двох безстатевих соратників-більшовиків Леніна і Крупської. Звичайно, народ ті приклади святі мав на увазі, пив-гуляв та розмножався собі на втіху, та все ж, коли у роки Перестройки відкрилися секретні матеріали про інтимне життя канонізованої пари, бідний люд пережив шок... Почути таке про Ілліча?!. Та це навіть для безпартійних галушок було страшніше, аніж нині запідозрити Ісуса Христа у перелюбі!..

Але це було згодом, через "сто” років після тих щасливих днів юності, коли вона ще вірила наївно у свій талант... і талан. Отож, коли вона все-таки спробувала щось там нашкрябати, як на неї, правдиве і зворушливе на тему кохання, Майстер, пробігши очима наївну нєтлєнку, сказав ніжно:

– Ти, моя ягідко, моя небесна оленичко, не Шекспір – тож не драматизуй. А пиши, як пишуть усі радянські письменники: про виробничі процеси, про передовиків праці. І пиши просто, без емоцій та викрутасів: от вам чорне, а ось – біле. Цей – цяця, а той – кака, а любити палко радянська людина, тим паче – наш сучасник, може тільки партію і Батьківщину.

"Але ж – чому?” – в душі вона противилась і заперечувала. Душа її клекотіла циганськими пристрастями, сподіванням великого, спопеляючого кохання, можливо, і до нього, такого... недосяжного. Його повчання здавалися їй блюзнірством, навіть цинізмом, адже, якщо він не визнає кохання, то чого везе її на ту розкішну дачу, де з-під кожного куща, з кожного кутка віє на неї ворожістю і ... присутністю іншої, законної, жінки? Але молоденька актрисочка вдавала із себе слухняну ученицю: за місяць закінчувалась її дипломна практика в столичному театрі, за півроку – навчання в театральному інституті. І дівчинка з жахом думала про провінційні театри, в одному з яких їй доведеться вікувати, граючи передових доярок та ланкових у вбогих спектаклях за п’єсами місцевих класиків. І дівчинці страшенно хотілося зачепитися бодай нігтиком у золотоверхій столиці. І дівчинка хапалася за кожну соломинку, за будь-який шанс і з цього відчаю вчепилася за Майстра. Однак поки що не відала, як йому признатись, як розповісти про свої проблеми. Від розпачу дівчинка ставала меланхолійною, а її іконні, із золотавинкою очиці – такими трагічно-знадливими, що Майстер шаленів від нежданої юної пристрасті, розпалюючи цей чортів вогонь цинічним моралізаторством і лукавим святенництвом.

Дівчинка сиділа, скулившись (аби менше хто бачив її) на заднім сидінні білої "Волги”, що мчала вечірнім шосе попри високочиновні дачі, дивилася в широку спину Майстра з тупою нудьгою, адже знала все наперед. І чим закінчиться ця подорож – теж знала: порожнечею, глухою відразою до себе, цього підлого життя і немолодого вже, чужого, розбещеного чоловіка.

Але дівчинка не знала тоді, причаївшись на задку "Волги”, що навіть найогидніша і наймерзенніша сука-судьба іноді робить людині маленькі дарунки.

Майстер не заливав її дешевим коньяком, не ліз до неї з ніжностями і не ґвалтував, замкнувши двері. Вони мирно сиділи в затишній вітальні розкішної, але запущеної дачі, на шкіряному дивані і розмовляли про життя-буття. Було тихо і гарно від зеленкуватого абажура, темно-лілового присмерку за відчиненим вікном і шемроту старого саду. Темним бордо переливалося в келихах чудове густе вино, і легкий хміль блудив кров’ю, віддаляючи їх одне від одного передчуттям чогось зовсім неочікуваного. Непередбаченого… І дівчинку не покидало відчуття, ніби вони тихо перемовляються з протилежних берегів тихої лісової річечки.

Але це ще більше гнітило. Вона ще тоді не розуміла, що Майстрові, розбещеному увагою жінок, непотрібне було її тіло, тим паче душа, перепуджена, принижена, як спіймана пташина. Майстер спраглий був натхнення, цього давно забутого шалу крові, цього божевілля давно зужитої уяви, несамовитої працездатності втомленого мозку. І він говорив про натхнення, тихо, зі смаком, як голодний про хліб, як загнаний у кут бідою говорить про Бога. Тільки згодом, прочитавши всі його п’єси і романи, вона здогадалась, що в той бузково-зеленавий вечір він збуджував у своїй вичавленій душі її присутністю шаленство натхнення, він насильно закохувався в неї, надіючись на крилах нового почуття злетіти над трясовиною життя, що засмоктувало його, мов ситого селезня, у теплу, затишну, сановиту твань. Як це не цинічно звучить, але тоді Майстер демонстрував один з різновидів збочення, притаманного творчим людям – вампіричний еґоцентризм.

Тепер вона розуміє, чому за десять років, які Майстер мордував її своїм витонченим садо-мазохізмом, його дружина, що, безсумнівно, знала все про їхній зв’язок, не влаштувала бодай раз скандалу. Дружини респектних чоловіків воліють терпіти бозна-які приниження заради добробуту, квартири на Хрещатику і решти привілеїв, якими відплачувала держава своєму співцеві.

Точнісінько так сьогодні вона терпить зальоти Кирила, його "відрядження” до виборців, одверту іґнорацію її як жінки. А де дінешся? Вона, звісно, могла б розлучитися. І що? Як жити і за що? П’єси її, видані й перевидані тисячними накладами у "Видавничому домі” Ліги "Народна ідея”, давно ніхто не ставить, бо нема кому, бо давно захиріли всі театри, а якби й поставив якийсь погорілий, то самому ще треба доплачувати до спектаклю, принаймні фуршетом для голодних артистів. А нові – не пишуться. Немає... стимулу до писання. Жодного. Бо й без цієї каторжної муки вона має все, чого прагла її душа: і гроші, і славу, і почесті. Весь політичний і мистецько-літературний бомонд перед нею капелюхи, кепки і шапки-вушанки скидає, а дорога встелена прохачами, готовими за копійку, кинуту на видання якоїсь задрипаної поеми чи симфонії, ноги цілувати. Правда, була в неї думка створити при "Народній ідеї” театр, який би, нарешті, оприлюднив її нечитані п’єси, але той дрантивий режисерчик із українським прізвищем і семітським профілем, що виманював у неї гроші на якісь там химерні конгеніальні супер-проекти, прочитавши запропоноване, скваснів і щез у невідомому напрямку. Однак у його вибалушених від втрачених мрій очах вона ще встигла прочитати рядок із живого класика, адресований, безперечно, їй: "Душа наїлася та й бреше...” Проте їй було наплювати на його враження... І на славу ефемерну наплювати! І на творчість. Бісило інше: усвідомлення того, що талант і гроші – поняття несумісні і... різного походження. Кому Бог дає талант, тому Сатана шкодує грошей... І навспак... І запопасти одночасно і сповна ці багатства ще нікому не вдалося, бо за кожне з них треба віддати надто високу ціну – неподільну душу.

Смішно, але майже надцять років тому дівчинка з іконними очима, не відаючи того, була впевнена, що з обома Деміургами можна фліртувати, як із підтоптаними класиками, паралельно і безкарно експлуатуючи їхню прихильність собі на користь. Отаке мале сучисько! Про колосальний потенціал ділових можливостей Майстра вона чувала від людей, а от як перетворити його на чарівну паличку-виручалочку – сама здогадалася. Хитре жіноче нутро підказало, що він хоче від неї не вірності, не чистоти стосунків, а цинічної зради, хтивості, диявольських пристрастей, які б розворушили його ожирілу душу. Він бажав жінки, яку треба щохвилини завойовувати, повертати, купляти за царство-государство. Він волів цариці і повії водночас, жадав продажного кохання – і він його отримав. Вона як з цепу зірвалася. Вона кинулася сторч головою у вир розпусти спочатку лиш для того, щоб утримати Майстра біля себе на цуґундері, але згодом увійшла у смак і азарт. Вона знущалася над ним: то зникала, то падала, як сніг на голову, то освідчувалася в коханні, то в ненависті. Майстер шаленів, казився, але писав роман за романом, експлуатуючи тугу за нею, люту ревність, у перервах осипаючи свою Маргариту царськими дарунками. Вона ті дари згортала у ковані скрині і гуляла-буяла далі. Передихнула від своїх витівок, своїх штучок-дрючок, аж коли стала ведучою на державному телеканалі і отримала як перспективний драматург квартиру на Березняках. Звісно, з волохатої руки Майстра. Але він так ніколи і не переступив порогу гніздечка, яке сам подарував їй. Продовжував її возити зимою на дачу, а влітку, коли там оселялося його сімейство, на свою ж квартиру, кайфуючи не стільки від любові, як від адреналіну, який

шугав їм обом у кров від однієї думки, що їх можуть побачити сусіди, або застати в постелі хтось із домашніх. Маргарита лютилася на Майстра за цей екстрим, бо над усе любила шалені любощі місячної ночі у київських парках, у травах похилих, як жартував Майстер, на Дніпрових пагорбах, біля коліс його "Волги”. Бо тоді, у магічному сяєві голубого місяця ошалілий від похоті Майстер їй нагадував Князя... купальської ночі у Карпатах...







ПОМСТА



В обличчя повіяло прохолодою – від озера, ще схованого за густим переліском. Десь тут скоро має відгалужуватися від дачної вулиці неширока доріжка. Біжить вона спочатку крізь прозорий сосновий ліс, далі – густим листяником просто до воріт ЙОГО дачі, що довго була її другим домом, а вона – його другою господинею. Довгі роки вони з його дружиною приїздили сюди порізно. І обидві знали про це…

Як давно це було! Але чого так занило, затріпалося серце? Не від страху, як би хто не побачив, ні… Хоч і було, було це паскудне, принизливе відчуття. А було! І вона божеволіла від нього і… нічого не могла вдіяти із собою. Вона любила цього чоловіка, цього геніального збоченця, цього цинічного ката, цього всенародного улюбленця, цього затюканого власною працездатністю раба… Може, єдиного у світі й у своєму житті – любила. Коли вони врешті розійшлися, коли вийшла заміж за Кирила, навіть тоді, коли, здавалося, забула Майстра, теж любила, тужила дикою тугою за ним. Вона і Кирила підбила придбати саме тут, біля озера, шмат землі для дачі. Навіщо? Щоб довести йому, Майстрові, що не пропала без нього, що тепер сама їде у власній іномарці на власну дачу як порядна шлюбна, забезпечена жінка, а не вічна жебрачка на паперті храму його святості? А може, може, просто надіялась бодай випадково, краєм ока час від часу бачити його ще кремезну по-молодечому підтягнуту постать… Кажуть, тепер Майстрові не з медом, нібито здає київську квартиру під якийсь офіс і за ці гроші живе з дружиною на дачі. А ще – на пенсію. Книги його давно не друкують, вони тепер нікому не потрібні, вони, як тодішні дешеві плакати про щасливе радянське життя, зосталися у тій, минулій епосі, як і його слава… "СЬОГОДНІ” належить іншим, молодшим, таким, як вона, котрі примусили час працювати на себе... Певно, Майстер постарів, певно… Отак би взяти і просто піти лісовою, добре знайомою доріжкою, відчинити хвіртку, зайти. Що було – то було…

Вже ніхто нікому нічого давно не винен. Час усіх розсудив, і вилікував, і зробив трагічно самотніми. І його, і її… і...







СУПЕРНИЦІ



Зліва, в хащах, тріснула гілочка. Господи, кого це носить нечиста сила лісом у таку рань! Легкий шелест, і на узбіччя вийшла висока літня жінка, ще ставна і вродлива. Вороне, фарбоване волосся гладенько зачесане, темні очі з моложавого лиця дивляться привітно і ніби трішки насмішкувато. Мадам... Так юна Марґо подумки називала суперницю, завидуючи на її статус доброчесної забезпеченої дружини класика. У ті далекі часи жони заслужених діячів літератури і мистецтва, надто спілчанських функціонерів, за звичай не працювали, займаючись головно домашнім затишком та плітками про "молоденьких сучок”, які намагалися пролізти до слави через ліжка їх благовірних. Ох і не одну таку Маргариту розтерли на порох їхні щелепи...

Якусь мить, заскочені нежданою зустріччю, жінки мовчки вивчали одна одну і, очевидно, залишилися задоволені своїми враженнями, бо старша царствено, але миролюбно сказала:

– Я, здається, вас упізнала… Гуляєте? Чула, недалеко побудувалися?

Бліде, невиспане обличчя молодшої спалахнуло марнославним вдоволенням (ага, "побудувалися... недалеко” – цікавиться!), а в жовтих похмурих очах зблисло сяйво нелегкої перемоги і згасло. І вся її розповніла важкувата постать враз ніби зів’яла, осіла лантухом. Голос теж був млявий, наче в’ялений:

– Я вас, здається, теж упізнала. Так, ми живемо недалеко, і я – гуляю.

Прикидатися було смішно. Вони обидві це розуміли: не той вік у них, не той час та й місце непідходяще для влаштування спектаклів. А потім… все давно зосталося в минулому, такому далекому, мов сон. Як би ти не ворушив його, а воно давно – потеруха...

– Може, зайдете? Він радий буде вас бачити. До нас тепер рідко хто заходить, і ми майже не буваємо на людях. Сидимо в лісі, як пара старих вовків… Не те що ви – в епіцентрі життя. При владі, при славі… Ми лиш по телевізору милуємося вами і вашим чоловіком…

Обличчя молодшої знову порожевіло і, щоб перервати небажану розмову, жінка вдавано безтурботно пролепетала:

– Та так, як уже є… Дякую… Вітайте… колись загляну… А наразі мушу йти, вже, певно, дочка прокинулась…

І рушила спроквола в бік озера. По напруженій потилиці молодшої видно, скільки їй сил коштує, аби не зірватися, не побігти геть, або… не обернутися і не ляснути з розмаху по ненависному обличчі тієї, яка не віддала їй, молодшій і зухвалішій, можливо, єдине в житті велике кохання… І старша спостерігала це з великим задоволенням. Тож, коли за молодшою от-от мали зійтися лісові хащі, несподівано спитала:

– Перепрошую, а ваша дочка?..

І задихнулась: із густих кущів, у яких щойно розчинилася барвиста сукня молодшої, зі страшним риком вирвалася жовтоока сіра вовчиця і вихором пролетіла за п’ядь від її обличчя.

– Ссссука! Дай спокій моїй дочці! Вона – не вашого сучого роду, – почула Мадам, від жаху осідаючи хрящем на прілу торішню хвою.







МАРГАРИТА



Що за день, як ворог лютий! Напасть за напастю! Спочатку нічний жах, потому огидний скандал із дурним Кириком і, на тобі, ще й ця зустріч! Чого це мадам бродить вдосвіта лісом? Хмиз для сімейного вогнища збирає, гриби на вбогу юшку чи стереже благовірного? Дарма. Він тепер нікому й за гроші не потрібен. Хіба що… ритуальному бюро… А ця…с-с-сука! Нахабна стара сука! Видно, її досі пече... Стільки років проминуло, а пече, пече… "А ваша дочка?” Її пече моя дочка! Кляті пліткарі, вони таки донесли до вух цієї нещасної брехні, нібито Даруня не Кирилова, а Майстрова дочка!.. Падлюки! Невже вона думає, що я, молода, гарна, бажана, могла б опустилася до... долі чи ролі покритки Катерини? Ридати чи шантажувати бідною дочкою Майстра? Та ніколи! Принаймні, мала вибір біологічного батька і серед молодших... Але не могла навіть ради найбільшого кохання допустити, аби моя дитина росла сиротою-безбатченком! А ця швабра ще сміє сумніаватися! Топтати мою гідність! Я що – заволока яка, щоб не спромоглась на законного чоловіка?! А я, ненормальна, мало не розквасилася перед нею, мало не цілувалися… Тьху!

Сто чортів, як мені зле, як гидко! Жах перед плітками (а раніше вони майже не обходили мене), неприємний осад від зустрічі з мадам знову збудили в душі передчуття тривоги, гнали додому. Прокляття! Ніде, ніде немає спокою. Навіть у лісі. Це карма. Розплата. І сон – в руку. Бо не треба, щоб ВОНИ приходили… Тебе підніме на вила власний страх, земля горітиме під ногами від колишніх гріхів і грішків… Ти думала, що за плечима в тебе торба з грішми, а виявилось – із грішками, як з пекельною рінню, розжареним вугіллям…

Де той чортів Гаспид запропастився! Знов курей класикових ганяє, придурок?! Поганяв би ліпше лісом обчухрану мадам та полякав добряче, абись знала, як пащеку роззявляти до поважних пань, луб’я старе!

Спрага помсти, негайної, аж клекотить у мені, як смола в пекельнім казані, але якась сила стримує люте поривання, як вузда оскаженілу кобилу... якась сила... Може, сила божественної лісової краси? Може, влада ранкової тиші? Може, притлумлене бажання спокою і рівноваги? А натомість – натомість дискомфорт, від якого хочеться вити, як вовчиця на повний місяць...

Полівуруч крізь дерева заблискотіло сонячними зайчиками озеро. Але що мені до нього! Мені хоч океан, хоч калюжа – на душі, як на смітнику: один сморід!

Куди ж це я лечу? Жінко добра, зупинися, передихни, озирнися на дивну красу довкіл!.. Ах, яке повітря цілюще, які прекрасні зарошені лісові дзвіночки! Нахились до цього дива…

Нарешті дерева розступаються, і зір мій тоне у сяєві води, сонця і молодої зелені. Сідаю просто біля зграйки лісових дзвіночків. Отак би сидіти, дивитись на лілові дрібненькі квіточки і думати тільки про них… Але, на жаль превеликий, у голову лізе чортзна-що…







ВИБІР



Ти знову і знову згадуєш, як після чергового збайдужіння Майстра, що засів за нову п’єсу чи повість, нудила світом, комплексувала і, радше, від невлаштованості, аніж з любові спровокувала ще виснажливіший затяжний зв’язок із Кирилом. Свіжак не тягнув не лише на Майстра, а й на підмайстра чи майстерчука. Але був молодий і неодружений, і це інтригувало. А потім ти завагітніла. Несподівано. Неждано. Ти розгубилася, бо, коли чесно, то палко бажала дитини від Майстра... А не від цього хамуватого сибарита Тулумбаса-Баляндраса, від якого половина київських актрис і чверть поетес аборти робили. Але все одно ти вирішила народжувати, принаймні, після того, як, вислухавши радісну звістку, цей хам запитав, не моргнувши:

– А ти певна, що то моя дитина? Брешуть, ніби в тебе не я один – друг сердечний. Отож добре вирахуй, хто з нас тобі вигідніший в ролі татуся майбутньої крихітки?

І вийшов з хати. Повернувся перед народженням Даруні. Але батьківської радості не проявляв. Жив, як ворон – на краю гнізда, час від часу відлітаючи в невідомому напрямку у своїх таємничих козлячих справах.

Хамство цього бидлюка почало тебе добряче діставати. І тоді ти, рятуючись від депресії, відвезла Дарочку до батьків, як вони колись тебе до баби Арехти, і забігла аж на барикади оксамитової революції. Тоді, коли теперішні провідники нації м’яли по норах свої партквитки, винюхуючи, куди подме вітер, ти знімала внесення синьо-жовтого прапора до Верховної Ради, грудневий Референдум, ланцюг Злуки і "масолівське” студентське голодування на Хрещатику. Знайомилася з незнаною досі діаспорою, що наводнила столичні вулиці, і почувалася на гребені часу, інтуїтивно відчуваючи: крига скресла, вороття назад не буде. Після поразки ҐКЧП це зрозуміли й обережні. І почали виповзати, випурхувати з комуністичних коконів розпрекрасними націонал-демократичними метеликами. Ти знала, що то одноденки, але й знала, що день їх може бути дуже довгим. Так і сталося.

Революція котиться землею хвилями. Друга хвиля змиває першу. Так змили разом з барикадами опритомнілі компартійці романтиків Відродження. Викинули геть, на узбіччя життя. Що ж, вони мали досвід бути зверху, при будь-якій владі… А ще ти зрозуміла, що прорватися до верхів тобі заважає твоя трагічна приналежність до жіночого роду. І тоді тебе осінило, і ти негайно взялася підбирати гідного соратника у боротьбі за виживання. Та, на жаль, на цю посаду не підходили ні старпери, які слинили услід, зачаровані твоїми розкішними формами, ні самозакоханий молодняк, готовий їхати на тобі за півлітру на край світу. І тоді ти розшукала в якоїсь... леді Бе Кирила, виклала йому свій наполеонівський план і стала чекати. На його щастя, Кирило виявився мудрішим, аніж вважала, і твій сумний висновок моменту: чия влада, того й гроші – прудко зробив своїм кредо. Першим його кроком у велику політику був уступ у ряди (ще ріденькі) Демократичного руху. Другим – балотування до першого українського парламенту.

Вільний художник, анархіст і вічний сибарит, Кирило поняття зеленого не мав про ситуацію в Україні. Революція його не обходила. Його цікавила тільки власна особа, якій хотілося єдиного: не перенапружуючись, котитись світом, як перекотиполе, час від часу зачіплюючись за якусь спідницю, щоб від’їстися і вгамувати свою жереб’ячу хіть. Отож, застовпивши невловимого громадського бугая, мусила днями, тижнями, втовкмачувати в його лису голову своє бачення моменту. До честі Кирила, він швидко зорієнтувався: можливість вискочити на поверхню суспільно-політичної піни, утвердитися безглуздо-легким способом активізувала його ліниву натуру любителя дармівщини.

Отож, на початок ви вибрали округ у західному регіоні, де легше можна було пройти, експлуатуючи національну ідею, що, як виявилося, дрімала всі ці роки в анархічній душі відомого вузькому колу шанувальників вільного художника Кирила Тулумбаса. І не помилились. Кирило виграв вибори, залишивши позаду зо два десятки скомпрометованих партійним минулим претендентів на депутатський мандат. Попервах ти їздила в його обозі, зачаровуючи електорат читанням маловідомих поезій Стуса, Маланюка, Руденка... Та згодом збагнула, що твоя присутність у виборчій кампанії, м’яко кажучи, зайва. Кирило відшліфував свій дар словоблуда-жінколюба в таке довершене ораторське мистецтво, що жіноцтво – ця суперактивна більшість пробудженого електорату – просто-таки конала, пісяючи від захвату кип’ятком та вишіптуючи, закотивши очі, учора ще бидляче, а сьогодні – таке неповторно національно-колоритне прізвище: Ту­-лум-бас! Тулум-бас!

Оскільки твоя персона в образі жони могла запросто збити цей шал довір’я до майбутнього народного обранця, ти намагалася керувати процесом із запілля: через колег-журналістів організовувала зустрічі на місцях і рекламу на всю Україну на всіх тодішніх телеканалах. Про нікому невідомого кандидата у народні депутати з чудним, неаристократичним прізвищем Тулумбас ще не зіпсована корупцією пострадянська преса писала охоче, але, переважно, як про дивака, що й близько не складав конкуренції полум’яним націонал-патріотам, "червоним директорам” і поважним професорам, які тісними лавами сунули до першого демократичного Парламенту. І це було їхньою помилкою, а Кириловим щастям: він переміг! О! То був нелегкий, але вельми романтичний час. Та й ви були молоді, самовпевнені і йшли напролом...







ГАСПИД



– Як же красиво ти навчилася все перебріхувати: молоді, самовпевнені, йшли напролом...

– Слухай, чортяко, замість того, щоб мене перебаранчати, ти б ліпше стерігся, бо лісом бродять старі вовчиці: загризти не загризуть, але обслинять...

– Не переймайся – вже не бродять. Вже лежать, як дрова.

– Ти що?!.

– Та не бійся – налякав трохи, он чуєш – пошкутильгала. Буде знати, як нашою княжною цікавитись.

– Гассспиде!

– Та я жартую! Але ти, мамусько, все одно встидайся, або будь, нарешті, чесна бодай сама з собою. І признайся, що рвалася до влади, як дурний до мила. Готова була душу продати... І тут ти згадала про рідну бабу і про її відьомську ворожбу, і Князя, якого ти забула разом із бабою у своєму первісному гірському світі. Забула – як маячню, як дитячий жах нічний, навіяний бабиною страшною казкою про всіляку чортівню, яка не вписувалася у столичну сувору реальність, у твоє інтелектуально-богемне життя. Тим паче, що на той час з усіх шпарин зачала виповзати на світ білий теменна бісівщина в образах різномастих екстрасенсів, ясновидющих, контактерів із космосом, медіумів з потойбіччя. Тобі було смішно те все бачити і чути, бо знала і вміла колись більше... Але поголовний ажіотаж, усенародне захоплення раніше забороненою містикою вразило тебе настільки, що ти, мамцю, згадала і виплодка свого дідчого, свого Гаспида нещасного, свого домовичка-лицаря, друга у дитячих забавках, розрадника й порадника, що сиротою ріс у сільській глушині, на печі у баби Арехти... Шістнадцять років я квасився, як забута гуслянка в бербеничці, доки ти тут собі по столиці гуляла, як рибка по Дунаю... З майстрами всякими старими та кириками дурними.

– Ти що, Гаспиде, ревнуєш мене? Чи завидки беруть? Чого б то я мала нидіти, як ті неписьменні відьми, по безлюдних горах та ще з дідьком лабонатим на пару?! Не сміши мене! Правду кажуть: коня кують, а чорт ногу підставляє... Я самому Князю відмовила! Кня-зю! Ти чуєш, смороде сірчаний: Кня-зю!

– Не згадуй Князя всує, мамусько, бо він не такий всепрощаючий, добрий та милосердний, як Той, що на небі. Може й розгніватись, що тривожиш даремно та ще так нахабно: відмо-о-о-вила! Дуже ти йому треба, стара клячо! Он скільки юних оленичок штрикає по кучерах та полонинах! І-і-йой, який цимес! Отож зашпиль ґембу, а то до старих відунок Татко не дуже добрі...

– Сам ти старий пень! І брехун! Насправді покликала мене тоді баба Арехта сама, як лиш зачула свій час останній. Наказала: їдь! Бо вже кличе мене Князь, душу вириває, а вона до сволока прилипла, не одірвати, і нема кому стелю зірвати! Ти ж був при тім, Гаспиде! Ти ж бачив ті муки! І ще смієш перекручувати факти?! От чесне відьмацьке, поскаржуся Князеві! Тож не бреши во ім’я моєї бабці, що викохала тебе в запічку з отакенької блохи на отакенного бицюру! Бо біда буде! Затям собі це до кінця світу, або закарбуй на рилі немитому, коли не годен запам’ятати!







ВЛАДА



– І-і-ій-йой! Як страшно! Але більше нудно! Піду-но я подивлюся, що там твій Майстер поробляє, Маргарито. Чи, може, удвох підемо?

– Іди, не псуй сіркою це повітря цілюще, але й не лякай більше мадам. Мені її шкода. Бідна жінка... І ні в чому не винна... Як і я.

Гаспида аж скрутило від бажання... скаламбурити, але я демонстративно затулила вуха, і він, перекинувшись зайцем, весело пострибав світ за очі, залишивши мене на одинці зі спогадами про Оксамитову революцію дев’яностих.

...Перемога на виборах змінила Кирила до невпізнанності. За лічені дні зі спритністю Гаспида він перелицювався з бурлаки-альфонса, пустобреха і гультіпаки на сповненого гідності державного мужа і добропорядного сім’янина. На той час я зовсім охолола до Майстра і з причин фізіологічних, і політичних: як продукт здихаючої радянської епохи і гвинтик комуністичного пропагандистського "брехунця” – він не сприймав суспільно-політичних перемін. Вони його лякали апокаліпсичними катаклізмами і перспективою розправи...

Я так думаю... Був у нього цей страх: розправи за... розправи. І небезпідставно. Тільки згодом із випадкових публікацій дізнаюся, скільки мимовільної підлості він заподіяв людям у часи сталінізму і брєжнєвізму своєю непохитною вірою у справедливість рішень компартії і любов’ю до кар’єри. Особливо непереливки йому стало, коли почали повертатися із заслання дисиденти – м?чні сумління. І хоч ніхто з реабілітованих не мав до Майстра особистих претензій, він нервував, відчував небезпеку та приниження. Часом по старій пам’яті дзвонив мені на роботу, не підозрюючи про Кирила і Даруню, кликав проїхатись, де трави похилі, і я, по старій пам’яті, радше, з обов’язку, їхала, покинувши лоском роботу, наражаючись на небезпеку людських пліток і сімейних скандалів. Можливо, і знав, але вперто не визнавав мого права на особисте життя... А може, старий збоченець просто вимагав зустрічей, бо присутність у моєму житті Кирила його заводила, збуджувала до творчості, як колись невидима присутність дружини? Не знаю. І так ніколи і не дізналася, бо ніколи не говорив на цю тему, зайнятий тільки собою, своєю тривогою і страхом перед тим, що відбувалося. І зневагою до тих, хто це робив, весь цей бедлам, дурдом, руїну! Говорив про це дорогою до якогось найближчого за містом ліска, говорив, метаючись лісовою галявинкою, як тигр кліткою, говорив дорогою назад, говорив, не дивлячись на мене, так, ніби я була манекеном або якоюсь торбою бездиханною. Але я не ображалася – розуміла, що йому треба виговоритися близькій людині, яка його не зрадить, не продасть. І навіть трохи пишалася його довірою, але все одно ці зустрічі були обтяжливими, надто ризикованими... А я не бажала більше ризикувати намарне, тому одного разу, коли він приїхав і чекав мене біля брами телецентру, не криючись, як завжди, сердитий, я не втрималась і розповіла про Кирила, і дитину, і своє нове життя. Майстер слухав уважно, дивлячись попереду себе крізь вітрове скло, спокійний, надто спокійний, а коли я висповідалась, узяв мою руку, поцілував, і дивлячись в очі сумно-сумно, спитав:

– А дочка... чия?

– Не твоя, – сказала я і, не прощаючись, вийшла з машини. А він, не прощаючись, тихо від’їхав. Назавжди.

Так із почуттям звільненого в’язня сумління, повернулася на свою кухню, де разом з борщем готувалися Кирилові виступи перед народом, у парламенті, а згодом і всі поправки до законів, що були першою статтею доходів до нашого бюджету. Перші свої купони (на щастя, не Кравчуком надруковані) ми постригли після того, як я зрозуміла, що бути нардепом – це не лише грати вар’ята перед електоратом, зображуючи такого собі народолюбця-популіста, а передовсім заробляти великі гроші. І заробляти дуже просто – через лобіювання інтересів грошовитих співвітчизників та закордонних симпатиків нашої незалежності. Тож коли в Донбасі почалися заворушення гірників, зорганізовані лівими, а найбільше – "червоним директором” однієї з найбільших шахт, порадила Кирилові потрясаючий карт-бланш: запропонувати парламенту призначити того ж таки бунтівного комуняку міністром економіки і таким чином пригасити заворушення. Це був на той час порятунок для правих, які переважали у Верховній Раді і не знали, що з цією перевагою робити. Та найбільше виграли ми. Новий міністр виявився не лише заможним, але й вдячним. Тож щойно отримана нардепівська квартира на Хрещатику була відремонтована за останнім європейським писком моди і обставлена шикарними італійськими меблями, зробленими з карпатського лісу. Зосталося ще й на іномарку, і на земельну ділянку у Кончі та на будівництво і облаштування на ній заміського маєтку...

Нарешті, здавалося, всі мої мрії сирітські здійснилася. Устократ. Збулося навіть те, про що й не наважувалася мріяти – про свій маленький Едем, свій райочок на цій грішній землі... А серце ниє, ниє... як у дитинстві, за такою дрібничкою, як надійне чоловіче плече, незрадлива віддана душа. Та, либонь, серед людей такі наївні дурнички людські дав-а-авно перевелися... Доводиться серед нечисті шукати.

... Сонце припікає. Пахне гостро смолою. Сосновою, на щастя. І хочеться думати про щастя, бодай про його сурогат, чи замінник... Коротше, про сяку-таку втіху від цього життя.
Категория: 47 | Просмотров: 323 | Добавил: admin | Теги: Гаспид і Маргарита, Галина Тимофіївна Тарасюк
» Поиск

» Календарь
«  Октябрь 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31

» Архив записей

» Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz

  • » Поиск


    Copyright MyCorp © 2017
    Сделать бесплатный сайт с uCoz