Прийом у «начальника Чукотки» короткий, бо їм
нема про що говорити. Все давно обговорено: Марсалії обов’язково треба
згадати на сеансі добрим словом владу. Президента і його посадників.
Місцевого теж. Тобто, закодувати народ... Що ж, нема питань... Треба –
то треба... Тим більше, коли за добрі слова ще й добре платять. Вона
усміхається і все-таки питає, помітивши в круглих очках Кільки–Хамси
перелякану цікавість:
– Хочу тільки попередити: на вас (вона наголосом виділила
це слово, натякаючи і на тих, хто – за ним) чекає велике випробування.
Але таких людей, як ви, важко вибити із сідла, тому все закінчиться
(вона зробила паузу, поринувши у тільки їй видиме)... благополучно...
Хамса, віднісши її пророцтва на рахунок майбутніх
президентських виборів аж засяяв. Вона теж усміхнулась, адже була
впевнена, що за будь-яких обставин цей начальник не пропаде. З такими
«небесними патронами» і такими грішми – не пропадають.
– Молодця! – похвалив її Новоявлений,
коли вони спішно (народ чекав!) покидали непривабливе зовні, зате
розкішне всередині приміщення районного уряду. – Вважай, що ворогів
наших зменшилось наполовину, а рахунки удвічі зросли...
Рахунки... гроші... Шкура продажна! Тої зимової
проклятої ночі наївно думала, що через зеленого змія в нещасного Радіона
почалася біла гарячка... Тоді вона ще не здогадувалася, які страшні,
диявольські, розтлінні, руйнівні закони жорстокої конкуренції панують у
світі тих, котрі, здавалося б, самим Богом покликані зцілювати і
рятувати пропащі душі! Тепер вона вже бита в голову, тепер вона впевнена
на всі сто, що його не раз купляли, під’юджували проти неї сильні,
підступні, невидимі вороги. І він нею підторговував, як турок-сутенер
нашими роксоланами на ринках Стамбулу. Доки вона сама не продалася.
Навіки...
А тоді... Марсалія аж зубами скреготнула з досади і
сорому за ту ніч... Доблесна міліція, дай їй Боже здоров’я, не покинула
її в горі великому. Прикривши наготу її засмальцьованим бушлатом та
взувши у розтоптані шкари, відвезла до автобуса, наказавши водіям
«передати женщину в цілості і сохранності законному мужу»... Пасажири
дивились на неї, як на божевільну, а вона, дурка сліпа, вивертала перед
ними душу... Не встигла додому доїхати, як усі вже все знали. Михайло –
теж. Приїхав на автобусну станцію старим своїм драндулєтом-запорожцем
зустрічати. Як побачив у тому бушлаті, в черевиках розтоптаних,
розкошлану, як старчиха яка, заплакав.
– Чоловіче, що з тобою?!! Та я б таку куррррву і на поріг
не пустив!.. Убив би, паскуду! Як жабу, роздер!.. А він... ...об твою
мать! Та плюнь ти на неї, якщо вбити не можеш! – кричали з усіх боків
Михайлові. А той, як потому розповідали очевидці, «ведучи свою курву до
машини, як крулєву яку», відказував смирно на всі боки, наче йому
пороблено:
– Та добрий господар зимою собаку не вижене з хати, а вона – мама моїх дітей...
– Та яка вона мама, курва мама її була, чоловіче? Отямся!.. Та
він сам винен... Розпустив бабу... Бо щоб вибив раз-другий – коло дітей
сиділа б!.. – мало не плювали на неї зусібіч... Такої ганьби вона ще не
знала у своєму житті.
Марсалія, спіткнувшись об поріг, глухо застогнала...
Радіон стривожено підхопив її під руку, зазирнув у лице. Вона
скривилася, вдаючи, що забила ногу. Насправді того страшного зимового
дня убили її душу...
– Швидко до клубу! Нічого, нічого... до
весілля заживе, – вуркотів, всідаючись поряд з нею, Родіон. Мав чудовий
настрій і вона здогадувалася, чому... певно, пообіцяв гонорар
передвиборний Хамса.
– Ти, той... вже не поскупись на хвалу... Начальника звати Леонтій Леонтійович... Не забудь лиш...
Ну от, а вона що казала?! Не підводить Марсалію інтуїція,
бачить третім оком наскрізь і далеко, а тому зітхає миролюбно:
– Мені не шкода... Але шкода свого доброго імені:
непрохідний наш дорогий Леонтій Леонтійович. Карта моя каже, що його
карта бита... Але... заради грошей... і збрехати не шкода. Та хіба нам
уперше?..
– Добре, добре, не хандри... – примирливо
мурмотить Радіон, інтимно погладжуючи її коліно. Гівнюк! Потрібен їй
його інтим слинявий!.. Та варто їй тільки моргнути, коли засвербить, як
сто Митрофанів устане!.. Будь він проклятий!.. Як і це все прокляте,
продане, просране життя!
Радше шкурою відчула, аніж
зрозуміла, що не все просто в її новому житті цілительки-провидиці, коли
неждано зателефонував Учитель. Як він знайшов її у селі, лиш ті служби,
яким він служив, знають. Сказав, що з-за кордону дзвонить, а здавалось,
із сільради. Збрехав (а може, й справді не знав про її ганебне
повернення додому), що шокований її успіхами. Приємно вражений: не
сподівався. Але гордиться. Пожартував, що вона «затьмарила усіх
пророків» і забрала хліб у всіх придворних іміджмейкерів і політ
технологів. Застеріг від заздрісників, яких надто багато розвелося,
особливо серед «нашого пророчого брата». І запропонував... дружбу. Не
така була тупа, щоб не зрозуміти, що на мові ветеранів спецслужб означає
та дружба. Але вдячна була за підтримку, за пересторогу і, одинока,
принижена, ославлена, готова хоч на дружбу із самим дияволом. У
результаті, так воно й вийшло...
– Мар-са-лія! Мар-са-лі-я! – шаленіє народ,
обліпивши мерседес. Людські обличчя, очі, розчепірені долоні повзають
по тонованому склі, як сліпі мухи, силяться розгледіти її у присмерку
розкішного салону.
– Гоп-ца-дріца-гоп-ца-ца, – регоче вдоволений Родіон. –
Все хорошо, прекрасная маркиза, все хорошо, все хо-ро-шо. До речі,
маленький сюрприз: Льончик Леонтійович хоче представити тебе своєму
чукотському народові.
– Е, ні! – дратується Марсалія. – Ми так не домовлялися. І
взагалі, пішов він до біса, цей латифундист! Йому мало грабувати цих
нещасних, так він ще хоче в’їхати на моїй спині у Верховну раду чи куди
там він преться! І, як на те вже пішло, то чому б мені самій не в’їхати
на білому коні у ту саму Раду? Чим я гірша чи дурніша за тих
обсссранців?
– Овва-а-а! Якась нова муха залетіла в ніс нашій пані ..
Слухай, Мацю, не дурій, давай скоренько вискакуймо і на сцену...
– А я не хочу – скоренько та крадьки. Сьогодні я хочу не з висоти сцени, а очі в очі, на рівних поговорити з ними.
– Ні, ти божевільна! Та вони ж роздеруть тебе, ці чукчі біснуваті. Тут же жодної нормальної людини!..
– А хто їх зробив такими?
– Я – ні.
– А я – так! Разом із усіма... З усіма цими... начальниками нашої Чукотки.
– Так! Вилазь і їм розказуй! Не дури голови, а розкажи все, як є – всю правду. Іди!
– Іду! – І Марсалія вийшла. Відсторонила янголів-охоронців,
відслонила з чола каптур. Вперше без страху подивилася людям в очі і
побачила перед собою нормальні очі, нормальних людей, що дивилися на неї
з привітною цікавістю. Марсалія привіталася, закивала на всі боки
головою, помахала рукою і вони притихли і розступилися перед нею аж до
самих дверей. А потому потекли слідом, без ажіотажу, ґвалту і крику
заповнювали залу, як тиха вода.
Учитель казав:
"Народ – це натовп. А
натовп чинить так і те, на що його провокують лідери. Але ви – не просто
лідери, ви ще й пастори. Ваша головна задача – гамувати натовп.
Відводити його в бік від соціальних вибухів, витравлювати страхом
генетичне прагнення протесту, переконувати, що ми самі – ковалі свого
щастя, і винуватці своїх бід. А не влада, не держава. Влада не буває ні
доброю, ні поганою. Вона така, як кожен механізм. Причини наших недуг –
у нас самих. Корінь зла – у нашій гріховності, захланстві, підлості,
зрадливості, заздрості, лінивстві. Шлях до щастя – очищення молитвою,
страхом перед Богом, покутою, смиренством, виконанням християнських
заповідей. Нема спасіння тому, хто бачить колоду в чужому оці, а у
власному – скалки не бачить.
Ви – пасторі. Сійте страх серед овець. Страх – батіг, що прижене їх у царство Боже.
Ви – сторожі влади. Рятівники держави... Розсіюйте ворогів їхніх страхом.
Страх – перед Богом, перед судьбою. Тільки думаючи про це – він
вдосконалює свою душу. Страх – найбільший лік. Страх – спасіння. Страх –
ваша велич. Ваша слава. Ваша сила. Світ – належить вам.
Назавжди забудь, що ти жінка. Ти ловець людський душ. Ти Великий Маг!”
Марсалія стоїть за сценою і чекає, доки народ всядеться,
налаштується. Цього разу вона не буде одягати на себе претензійні білі
ризи. Не буде чіпляти на лице маску ані грізної пророчиці, ані
милосердної цілительки. Вийде до людей просто і заговорить просто.
Простими і чесними словами...
О! Учитель знав, яка страшна сила –
Слово! Але Слово без Віри – порожній звук! «Ти мусиш сама повірити – до
істерії, до божевілля – у свою силу над цими людьми!» Вона винна – винна
перед Учителем. Якби не він, Велику Марсалію спостигла б доля сільської
знахарки, що ворожачи на картах, знімаючи зурочення та вінець
безшлюбності, приторговувала б ще й сплетеними з рогози оберегами. Але
Учитель знав, куди зерно вкинути... Жодний посібник з психоаналізу,
народної медицини, жодний підручник з Білої і Чорної магії, жоден
збоченець не зміг би придумати такі витончені інструкції із залякування
страхом, як її незіпсований великою книжною мудрістю розум. Придумані
нею ритуали спокутування гріхів навіть бувалого Вчителя вразили
неперевершеним садизмом. А що було їй робити? Країну лихоманило від
перемін і нестабільності. Тривога, надія і страх перед майбутнім
бродила-колобродила суспільством. І чи була певність, що саме той пастух
і саме тим гарапником і в ті кошари пожене стадо...
Ось воно – це Стадо! Перед нею. Але –
внизу, там, де його місце! Вічно спрагле пастухів і вовків, перебите
одними, перегризене іншими, здивовано пасе її очима. Що думає ця
біологічна маса, сто раз розчарована і обманута, звівши очі на Велику
Марсалію? Спасителька? Перевтілення земне Богородиці? Чи: «Ще одна
брехуха, ще одна дурисвітка. І, певно, справді неперевершена, коли з
таким почтом возять і на таких машинах дорогих...» Думає стадо, але
йде, готове вкотре бути обманутим...
Чому? Що робиться з нашим народом? Що з ним роблять? І
такі, як вона, Марсалія? Навіщо? Навіщо вона, Марсалія, теж його дурить?
Їй часом совісно, часом вона хоче покинути своє брехливе ремесло.
Але... Святе місце, як сказано, не буває порожнім. За цей час, доки
вона зализувала в родинному колі душевні рани, нанесені підступним
Радіоном, наплодилось стільки екстрасенсів й іншої різної наволочі, що
їй страшно стало.
– Не переймайся тим, – сказав Учитель. – Ти спроможна
освітити і не лиш столицю, а всю Україну. Ти ж сама бачиш, що кількість
не переходить у якість. Людям зараз потрібна яскрава харизматична
постать із месіанським шармом: Пророка, Провісника, Рятівника... На
жаль, жоден із представників вашого чортячого племені, – Учитель тихо
засміявся, – чоловічої статі не тягне на всенародного месію. Ані
відомий нам усім Кашпор, ані Чудак... Коротше, вони не вписуються в
історичний момент – бракує національного шарму. Потрібний образ
богородиці. Спасительки України. На цю роль ви найбільше підходите і
внутрішньо, і зовнішньо: жінка з народу, але освячена, з глибинки, із
Західної України, де ще збереглися національні традиції, народні звичаї,
віра в Бога і в інші сили; жінка з привабливою, романтично-таємничою
зовнішністю, в якій приємно поєднані аскетизм і сексуальність, мудрість і
наївність, стриманість і пристрасть ... Кілька бесід із психологами,
кілька штрихів стилістів – і образ, якого чекає розтривожений,
розгублений народ, готовий... Так що не баріться... І почніть своє
повернення з якоїсь піар-акції, щоб здригнулася вся Україна. І пішла за
тобою. Сама придумай...
– Чому ти не переодягаєшся? Ти ж ризикуєш загубити свій
імідж... ореол новоявленої Богородиці... Ти ж розумна жінка... І знаєш
добре: нема пророка у ріднім селі... Рівних собі не шанують... не
поважають... не святкують... Ти цього добиваєшся?.. – шипів змієм на
вухо їй зажоханий Родіон.
– Пшов геть, покидьок... – відказувала Марсалія, осліплюючи усмішкою
Леонтія Леонідович (чи навпаки), що вже чекав її за сценою. Зайшов із
чорного ходу, певно, боявся людей, збуджених перед грядущими виборами.
Інших версій не було, оскільки джентльменством чи скромністю й не пахло
від пропахлого великими грішми начальника тутешньої Чукотки.
– Слава Богу, часи вертаються. Не проґав... – прошипів полегшено Новоявлений, запихаючи у торбу її білі, розшиті золотом ризи.
– Та вже постараюся, – засміялась вперше за цей день триклятий, Марсалія...
Вона вже готова була вийти на авансцену, але народ
ще прибував. «Ідуть – значить пам’ятають», – тішила зболене самолюбство.
У середині пріснопам’ятних 90-х вона мала не тільки шалену
популярність, а й шалені гроші. Свій офіс у центрі Києва, видавництво,
рахунки у банку, гривневий і валютний, куди надходили кошти від
прихильників її вчення, якому Радіон, вправний у заголовках, лозунгах і
салоганах, дав назву «Народне християнство», в якому, як стверджували
авторитетні вчені, Велика Марсалія нарешті поєднала язичеські
протослов’янські народні вірування із християнськими догмами... Вона не
заперечувала, бо у своїх популярних статтях і наукових трактатах писала
усе, що на душу ляже, точніше, що знала і читала: від перефразованих
сентенцій «Живої етики» і «Заратустри» – до легенд, секретів сільських
ворожок, як причарувати чоловіка, зняти навроки та рецептів з газети
«Порадниця», як спекти до Великодня паску.
На той час, коли інша «екстра потеруха», зади відсиджувала
на прийомах громадян по обдертих клубах столичної околиці, тремтіла
перед ревізорами «відьмацьких баронів», вона вела конфіденційні бесіди з
дружинами нової політичної еліти, провідників і поводирів нації,
класиків літератури і різних мистецтв. Сильні світу цього запрошували
її, шикуючись у черги, як душпастора, замовляли, як дорогі ліки з
Тібету. Її везли у шикарних кабріолетах у розкішні квартири і заміскі
палаци, як возили сто років по розтривоженому передчуттям революції
Санкт-Петербургу Григорія Распутіна. На цих, колись недосяжних для неї,
простої сільської жінки, емпіреях, її навіть називали «Распутін у
спідниці», але це порівняння її не ображало. Навпаки, гірше було б, якби
порівнювали з якимось сучасним дурисвітом Кошмаровським-Мудаковським.
Про все зростаючу славу свою дізнавалася по змінах, які відбувалися із
Радіоном. Від усвідомлення її значимості і добрих харчів його роздувало,
як дирижабль. Скоро від прищавого хирляка і сліду не зосталося. Угоди
про візит Великої Марсалії укладав нахабний натоптаний мордоворот із
замашками піарщика. Бувало, вони місяцями жили на дачі в котроїсь із
високопоставлених дам, розважаючи пані страшнуватими байками про
потойбіччя, прокляття і карму, реінкарнацію, інопланетян та різну іншу
нечисть, якої понатикувано за кожним кущем і стільцем, і яка так і
чигає, так і чигає на кожного державного мужа, так і чекає слушної
нагоди, аби з ніг збити і забрати владу та гроші...
Марсалію вражали дві біди поважних дам: глуха, як у танку,
самотність (і це з такими можливостями!) і безпросвітна лінь, адже всю
цю дурню, якою вона їх страхала за чашкою кави, вони самі могли
прочитати в тоненьких брошурках і товстих фоліантах, якими були завалені
усі книгарні і кіоски... Але... вони потребували водночас приватного
психоаналітика, Шахерезади, кишенькової відьми-чарівниці, цікавої
компаньйонки і цебра, в яке можна було злити весь свій житейський
негатив, не боячись, що він спливе масним лайном десь колись на якусь
поверхню. Марсалія усі ці рідкісні якості щасливо поєднувала у своїй
скромній особі, доповнюючи «джентельменський набір» чернечою
відстороненністю від мирських спокус, нечуваним у їхніх колах аскетизмом
і здатністю зоставатися непомітною, майже невидимою при всій своїй
енергетичній могутності.
Авжеж Марсалія вміла бути невидимою... Бо ніколи не була
поважною панею, як усі ці сотничихи, гетьманші–отаманші ніколи не були
простими сільськими вчительками, або ж навіки стерли з пам’яті згадку
про це.
Оздоровчі сеанси починалися невимушено, з довірчих
високодуховних бесід (за філіжанкою кави в альтанці, на бережку голубого
басейну, під час прогулянок парком), які плавно переходили у звичайні
світські плітки. Скоро Марсалія знала усе про столичних небожителів до
найменших дрібничок. Її базі даних позаздрила б не одна спецслужба...
Але... хто міг би подумати погано про святу жінку, далеку від мирської
суєти, яка категорично відмовлялася навіть від такої невинної розваги як
супровід дружин скоробагатьків у їхніх шопінгах по дорогих бутіках і
магазинах? Мовляв: не Боже це заняття в ганчір’ї бабратись, мудріше
буде, коли вона ці години проведе у молитвах та спілкуванні із
Всевишнім. Насправді, Марсалія мусила відпочити від котроїсь багатої
«Триндичихи», проаналізувати почуте, порадитись із Учителем і винести
гостинній сімейці вердикт...
Вона не вникала в деталі, хоч саму її розпирала
цікавість, чому саме пана Скоробагатька чекають великі гроші і посади,
якщо він відмовиться від якогось «заліза», а товаришеві Депутату,
навпаки, загрожує авіакатастрофа, якщо він не підтримає поважного пана,
який прагне «заліза», а добродієві Міністрові взагалі поки що на варто
встрявати у непевні справи з тим самим «залізом», якщо йому дорога не
тільки посада, а й свобода, і взагалі, що «ховається» за тим «залізом»:
завод, зброя, танки, літаки, кораблі чи рудники?.. Але то вже було не
її розуму справа. Її справа була проста – не забути, що ключове слово її
віщувань – «залізо», і не сплутати, кого яка чекає через ті залізяки
карма. І – головне: не виходити з образу, ні на мить не забувати, що за
кожним кроком і жестом пильно стежить прислуга і замасковані
телекамери.
Тому Марсалія не ризикувала залишатися на нібито безлюдних
дачах і просила нову свою високопоставлену благодійницю відвезти її до
найближчої церкви, де вона спокійно могла порадитися не лиш з Богом, а й
пошептатися з Учителем по мобільному. Бувало, ситуація змінювалась і
доводилося відповідно міняти вироки або переставляти місцями підсудних і
суддів.
Недаремно, повертаючись із вдалого шопінгу,
мадам Скоробагатько, пані Міністрова чи товаришка Депутатко заставали
Велику Пророчицю у великій задумі, яка, доки вони допроваджувались до
своїх будуарів, переходила поволі у збудження, а далі – в екстаз.
Безумний невидющий погляд, паралітичні жести, піна на вустах Ясновидиці
повергали у транс переляку, адже це був знак, що на Велику Марсалію
зійшла благодать і от-от почнеться пророцтво. І воно починалось...
Марсалія падала на коліна, схрещувала на грудях руки, і, заплющивши очі,
починала віщувати, спочатку повільно і пошепки, а далі все швидше і
голосніше, доки не зривалась на зловісний хрип. Вона не скупилась на
секретні подробиці грішного минулого «святого сімейства», а на прогнози
грядущих сімейних і державних катаклізмів, з авто- і авіакатастрофами,
банкрутством, пожежами, тюрмами і втечами за кордон, і поготів, краєм
ока спостерігаючи за всезростаючим душевним сум’яттям щойно ще
самовпевненої багатої гуски. І тільки тоді, коли помічала, що воно от-от
сягне точки кипіння, за якою – здвиг по фазі, збивала темп, раптово
згасала, скорботно змовкала, непритомно падаючи долілиць у пухкі
ковроліни.
Далі сеанс яснобачення продовжувався навиворіт: у безумство
впадала смертельно настрахана пані, забувши, що ще вчора, сидячи з
Марсалією за філіжанкою кави в альтанці, вона сама довірливо вибовкала
знахарці усі свої і чоловікові секрети і таємниці. Отож, із піною на
губах термосила пророчицею, благаючи захистити її родину від на
пророкованих ударів судьби.
Але виснажена нелюдським своїм даром Марсалія не
ворушилася, обдумуючи для нещасної ритуал покути, жахливіший за саму
кару, адже знала: чим важче буде той безглуздий «ритуал» виконувати
дружині, тим легше буде керувати її чоловіком.
Одній, здається, прем’єрисі, вона взагалі нараяла таку
чортівню, що сама вжахнулася. А та – нічого. Очима лупає, на папір
записує, аби, не дай Боже, не помилитись, та труситься уся, як в
лихоманці. Авжеж, Марсалія сама б трусилася, якби їй загадали рівно
опівночі в одній нічній сорочці та вінку із білих водяних лілій
(символом цноти) з віником (символом чистоти) у руках піти пішки (з
Печерських пагорбів) на Байкове кладовище і замітати головну алею,
вмовляючи мертвих простити її вінчаному чоловікові, не забирати на той
світ, а дати йому можливість спокутувати всі гріхи його свідомі й не
свідомі ще на цьому світі – прийняти постриг і роздати все своє
багатство бідним і нужденним.
Марсалія розреготалась, згадавши, як зморщилась на
грушку-сушаничку підшита і відпрасована у салонах краси фізіономія
другої леді держави. Аж охорона сахнулася, а Родіон схопив за руку,
зазираючи стривожено в обличчя, чи бува, не впала баба у черговий сказ:
– Ти чого?!
– Та нічого, відпусти. Просто – згадала дещо... комічне...
–
Дивись мені, – попередив лагідно, – не здумай здуріти... Це єдиний
шанс повернути колишнє... Учитель... Аввессалом пропонує тобі
повернутися під його дах... Пропонує посаду... уявляєш... радника...
першої леді... Уявляєш?! Це – шанс! Це... все: влада, гроші... А
головне, не треба буде їздити по цих чортових закутках!
– Знаю! Відссстань!..
І Родіон відлип від неї і
прилип до Кільки-Хамси, улесливо шепочучи – певно давав настанови, як
говорити з рідними чукчами. А пошептавши, обережно виштовхнув на сцену.
Очевидно, народ Чукотки не дуже святкував свого начальника, бо мовчав.
По набахмурених невдоволених обличчях Марсалія бачила: залу от-от
прорве, як чиряк, і не на радість нам усім... Родіон правий: це єдиний
шанс повернути собі прихильність властьімущих, хоч вони всі кинулися до
Бога – церкви будують, монастирі відроджують... Повиписували
іміджмейкерів і політтехнологів... Бідний Кашпор десь по Америці шарить,
Чудак по Росії блудить, а всі святі Серафими і Степаниди перебиваються
на задвірках рідної держави, видурюючи в нещасних калік останню
копійку. Та й вона, неперевершенп Марсалія, не далеко втекла...
Тож коли роззявився перший беззубий рот, щоб плюнути на
свого столоначальника, Марсалія рвонула вперед з піднятими руками і,
сяючи небесною радістю, закричала:
– Люди мої найдорожчі!
Я з вами! Я з тобою, мій народе! Сьогодні і завжди! У радості і в горі!
Повір мені, зцілися словом моїм, відродися моєю любов’ю! Повір мені: ти
сильний, ти дужий, ти вічний! Ти щасливий, коли такі достойники, як цей
чоловік, мені невідомий, але душа моя бачить, тобою клопочуться, живуть
твоїми болями, твоїми бідами, живуть ради твого добра!
Народ мовчав. Дивився на неї тупими очима і мовчав. І тоді Марсалія просичала у бік ошелешеного Хамси:
– Кажжжи шшшось... Брешшши, а то відпушшшчу і роздеруть...
І той, сучий син зорієнтувався і забрехав, як пес на горобців, обіцяючи золоті гори і молочні ріки в кисільних берегах.
– Він побудує санаторій і водолікарню, солярій і масажні
кабінети, стоматполіклініку і безплатну аптеку... – вторила начальнику
Марсалія, глумлячись водночас над столоначальником і народом, над
Родіоном і собою, але того ніхто, окрім неї, не розумів. Навпаки,
ейфорія радості оповивала принишклу залу, проникаючи хмелем у кожне
розгублене людське тіло. Дивлячись на щасливу Марсалію, що металась по
сцені, зал і собі поволі входив в екстаз, а далі, не слухаючи свого
воєводу, закричав – кожен своє, але радісне, як остання надія...
І коли от-от мав кинутися, щоб стиснути в обіймах Велику
Марсалію і дрібного Хамсу, на сцену вискочили учасники
вокально-інструментального ансамблю церкви «Радість небесна» і народ
возз’єднав свої душі у хвалі Всевишньому.
***
Такого прийому Великій Марсалії давно ніхто не влаштовував.
Вдячний «начальник Чукотки» пригощав їх у ресторані рідної дружини
осетрами, чорним і червоним кав’яром, домашніми м’ясами, вірменськими
коньяками і французькими винами, солодив слух співами райськими
місцевого дівочого тріо «Вербиченька» та чоловічого квартету
«Бересклет». Не відходила від Марсалії і дружина районного начальника, у
тричі більша за нього грудаста молодиця, з талією і усмішечкою
начальниці колишнього радянського «общепіта», зазирала в очі,
намагаючись прочитати там відповідь на питання життя і смерті: чи
поміняється власть угорі на наступних виборах, і чи зостанеться чоловік
при кермі, а коли ні, то що робити? Перша леді районного масштабу
нагадувала своєю тривогою щирою іншу першу леді, дрібнішу статурою, але
вищу набагато рангом...
Застілля гуло. Родіон з учениками-помічниками
запихалися-заливалися за головним столом – у центрі. Охорона трапезувала
за столиками ближче до дверей: ану якогось голодного нелегка принесе.
Марсалія дивилася на ту об’їдалівку і чомусь згадувала вечерю у
підтоптаної жони новоспеченого міністра, яка через загули чоловіка
вкотре зібралася була різала собі вени. Отож, коли Марсалія в черговий
раз врятувала жону від суїциду, вони обидві вирішили це діло обмити. І
тут з’явився Учитель. Грубо наказавши «послати в дупу стару міністерську
ідіотку», посадив у авто і повіз на президентську дачу.
– Що хоч роби, як хоч дури, а мусиш вивести леді, пардон, із
прострації! І постарайся... вона зараз у такому стані... ну, по-своєму,
по жіночому зрозуміти, підтримати, і навіть, як вдасться,
заприятелювати.
Марсалія злякалася:
– Та як... я ... проста... жінка...
– Так! Заспокойся! Бо та, до якої їдемо, ще... пардон, простіша. І потребує простого людського, пардон, слова...
Справді, те, що Марсалія побачила за мурами високими літньої
«царської» резиденції, схвилювало її своєю щирою простотою: височайша
особа бовталась у голубому басейні просто в одежі, нагадуючи білим
костюмом, отороченим лебединим пухом, грайливу лебідку. На березі
знічено топтали смарагдовий моріжок придворні, стривожено чекали команди
від Самого охоронці. Але команда не поступала, бо, очевидно, Самому
було не до Самої.
Марсалія розпачливо вчепилася Учителю в рукав, але той
рішуче розігнув її пальці і підштовхнув у плечі, як у воду штовхнув: –
Іди!
І вона пішла... У воду! Отак, як була, у вишитій
білій сукні, у червоних коралях... І, по саму шию у воді, погребла до
цариці, дякуючи Богові, що басейн не глибокий, а то вона плавати не
вміє, та просячи Його, аби врозумив її мокру високість. П’яненькій
цариці витівка незнайомки сподобалась. Отож, ще трохи побовтавшись, вони
обидві далися, аби їх виловили, і радісно на пару повихляли до будуару
переодягатися. З того часу почалася їхня дружба...
Того ж вечора Марсалію поселили в розкішному номері,
неподалік від апартаментів першої леді, і вона, умліваючи, стала чекати
ранку, спостерігаючи з балкона за нічними розвагами високопоставлених
гостей, які нічим не відрізнялися від п’яних гульбищ простого народу, та
нервово роздумуючи, що їй далі робити і який фасон тримати.
І дочекалася. Після довгої тривожної ночі Бог послав
ранок, а з ним і покоївку Зою. Зоя була із сусіднього села, а отже,
потомственою, з прабаби, точніше, з тих часів, коли в цих пущах дачі
цеківські збудували, покоївкою, що вміла з виглядом глухонімої нечутною
тінню снувати царськими покоями, все робити і все чути й знати, але й
тримати язик за зубами...
Марсалія зрозуміла, що її майбутня дружба з першою леді
залежить від її дружби з покоївкою. Але як розговорити цю залякану
інструктажем генетичну служницю? Тільки щирістю і грішми. І Марсалія
ризикнула. Засовуючи у кишеню Зоїної уніформи стодоларову купюру, вона
пристрасним шепотом щиро зізналася, що її привезли сюди масажі леді
робити, але вона на таких верхах уперше, і дуже переживає, як догодити
президентші, і т. д. і т.п.
Щирість подіяла. Зоя купилася. І за якихось десять хвилин вологого
ранкового прибирання перед Марсилією відкрилися всі таємниці двірцевого
лабіринту з ходами і виходами...
Здається, Родіон увійшов у раж: хилить чарку за чаркою, раз по раз
схоплюється, дурноверхі тости проголошує! Чим далі – нахабніє, о, уже
слова не дає вимовити самому начальнику. Дивлячись на свого верховоду,
розперізуються ученики-помічники. Горілка, пляшка за пляшкою, ковбаси,
холодці-голубці щезають у неситих утробах Арамейських, Галілейських,
обливаючи та обсипаючи крихтами їхні дрімучі бороди, звеселяючи ще
дрімучіші душі! Благочестивий почет преподобної Марсалії гигоче, гикає,
як… орда коло смаженої конини! Про неї забули! Таращаться на Родіона,
встигаючи вслід за його викриками чарки підіймати…
Ма-а-амочко! Куди вона потрапила! І що скажуть,
надивившись на цю дикість, офіціантки? Це б їй, Марсалії, встати,
тарахнути по столу кулаком і піти! Світ за очі! Але – втома, втома,
гирями чавунними тримає її за ноги біля цього бидла! І, щоб не
перекинути до біса столи просто на хлібосольних господарів, Марсалія
абстрагується, рятується спогадами.
О, прекрасне, неповторне життя придворної ворожки! Як
солодко їй пилось і їлось за царським столом. Дякуючи Зоїній інформації,
вони з першою леді справді потоваришували. Леді була непогана жінка.
Добра і нещасна. «Він її ні за що не має, грубіян і скупердяга», –
шепотіла Зоя, нарікаючи на малі зарплати прислуги. Але Великій Марсалії
у царських палатах платили сповна!
Спогадаючи ті незабутні часи, не забувала усміхатися
настирним Кількам, а водночас не спускала очей з підступного
Новоявленого. І таки встежила... у ту саму мить, коли «начальник
Чукотки» передав йому під столом товстеньку пачку. По вдоволеному писку
Родіона побачила, що сума чималенька, але й далі вдавала, що нічого не
помітила, не бачила, не знає...
Доки Родіон Новоявлений, впавши на стіл грудьми, ховав під
столом ту пачку, шкірячись віддано їй у вічі, Марсалія напружено
думала, як далі повестися… Головне – вирвати гроші. Вирвати і тікати!
Шукати Даночку!
Саме в цю мить дзенькнув мобільний. Родіон невдоволено
озвався, і вона побачила, як витягнулось його обличчя, як він сполохано
обірвав зв’язок і заховав телефон у кишеню. Марсалії потемніло в очах.
Про що йому сповістили по телефону, їй підказало материнське серце.
Пославшись на раптовий головний біль, вона попрощалась із гостинними
господарями і вийшла з-за столу, навіть не глянувши на притихлий ураз
невдоволений почет.
Вечоріло. Над містечком стояла прозора глуха тиша, така,
яка буває тільки у провінції. Проминувши наймитів, які завантажували
багажники джипи її «експедиції» ящиками з напоями, пакетами, мішками,
бочками, стала чекати, коли ж нарешті вивалить з ресторану і її кодло...
Першим вибіг невдоволений Родіон. На писку було написано: «могла б і
почекати!» Але побачивши її смирною і смиренною, потеплів, тим паче, що
зігрівав душу важенький пакет із баксами, захований у бездонній кишені
штанів, і відчував вину за ту трагедію, яка саме зараз, у цю хвилину,
розігрувалася долею в обласній лікарні за 100 кілометрів звідси. І про
яку не здогадувалась, як йому здавалось, знаменита пророчиця... Інакше б
уже зняла лемент…
Єдине, що попросила Марсалія, лагідно усміхаючись, то це
пересадити янголів-охоронців в іншу машину, бо вона хоче спочити. Родіон
не перечив.
– От бачиш, як добре, коли ти мене слухаєш, – сказав, всідаючись за старою звичкою попереду.
– Скільки він тобі дав? – запитала вона пошепки, щоб не чув водій.
– Ти ж бачиш... завантажив усі машини...
– Я про гроші?
– Нічого... поки що... Обіцяв, коли почнуться вибори...
– А-а… Добре... – вдала, що задоволена, – рушаймо... я втомилася.
І авто рушило. Обережно вибиралося темними вуличками
райцентру до траси і рвонуло вперед, як розтривожений мустанг, зі
швидкістю вітру.
Втомлений важким днем, Родіон
моментально захропів. Втупившись у його тупий профіль, Марсалія холодно
зважувала, що їй робити. Перед очима стояв інший профіль – ніжний,
прозорий профіль Даночки... Вона заплющила очі і навіть не здивувалася:
вона бачила те, що відбувалося за сотні кілометрів у реанімації обласної
лікарні... Вперше в ній прокинувся дар яснобачення, про який вона так
нахабно брехала всі ці роки... Вона чула голоси... Чула невтішні речі...
І не могла зрозуміти, як Родіон у цю хвилину, знаючи усе, міг так
безжурно, безсовісно хропти... Заснути, не сказавши їй правду?
Приховавши гроші... брудні... гидкі гроші... але так їй нині потрібні…
Вона думала, що робити, і нічого не могла придумати. Бо
все здавалося безглуздим... безглуздим... до відчаю безглуздим... Її
материнське серце підказувало: біда! Ридало і не прощало!
Марсалія перевела погляд за вікно і побачила, що кавалькада машин
мчить уздовж високої дамби. Внизу голубіла тиха і широка ріка. Мабуть,
Дніпро, подумала. Бо ж які ще ріки можуть текти у цих безводних гарячих
степах? А може, це той самий лиман, який обіцяв їй Родіон в нагороду,
якщо вона відпрацює усі сеанси і всі гроші…
Дивлячись з ненавистю на сонного Родіона Новоявленого,
Марсалія ледь стримувала себе, щоб не обшукати його, або... Отак взяти й
задушити! Хай би їй довелося з тюрми не вилізти... Смішно... з тюрми...
А вона де? Хіба не в тюрмі? Та вже ліпше – у Днпро сторч головою!
Летіти, а потім плисти... аж до Чорного моря, покинувши позаду усі свої
проблеми. І гріхи, і печалі... Чує її серце: Даночці вона вже не поможе.
Серце бачить, як виходять з реанімації печальні лікарі, залишивши її
дитиночку, її кровиночку – голісіньку, саму-самісьньку... Серце
божеволіє, рветься-розривається...
– Сонечко, – ніжно лебедить Марсалія у гаряче вухо
водія, затуляючи долонями йому очі. – Зараз ми з тобою полетимо...
високо-високо, далеко-далеко...
Водій інстинктивно шарпається, намагається відірвати від свого обличчя її долоні... Різкий ривок, удар...
– Ідіотка! – реве Родіон крізь шум у вухах, лякаючи її з
густого туману страшними звірячими очима. – Ти ж могла нас убити.
Попереду ридає водій. Погойдується завислий над самою прірвою мерседес. З усіх боків біжать люди і щось кричать.
... Коли контужену Родіоновим кулаком Марсалію
янголи-охоронці обережно виносили з машини, народ на узбіччі дороги
плакав від щастя, вигукуючи:
– Слава Богу, вона жива! Велика Марсалія жива!
–
Авжеж, жива, крррвва... – скреготнув зубами над самим вухом Марсалії
Родіон Новоявлений. – Смерть – занадто легка кара Божа для такої
великої... блль... блудниці вавілонської.
2005 р.
|