Знову
зайшла Маріка і повела коридором, але в інший бік. Як виявилося, до
виходу. Лиш-но вона стала на поріг, як сліпуче літнє сонце різонуло по
очах. На мить вона зупинилася, і Маріка щосили штовхнула її у спину, а
два чоловіки у формі і кашкетах підхопили під руки і вкинули у
заґратовану і гарячу, як розпечена духовка, машину. Від чоловіків пахло
потом, розпареною одежею, асфальтом, загазованою вулицею – тим, що було
життям, звичайним, простим, але, на жаль, уже – не її життям...
Вона підійшла до маленького заґратованого віконця і припала до
нього лицем. Машина рушила. Перед очима замиготіли будинки, дерева,
вивіски, вітрини магазинів. Коли дивилася вниз, то бачила людей. Вони
йшли, бігли собі кудись без великої радості, заклопотані, не відаючи,
яке це щастя – просто йти вулицею, вільно йти вулицею!..
Згодом машина в’їхала у ворота і зупинилася перед схожим на лікарню
будинком. Двері відчинилися і двоє тих самих спітнілих чоловіків знову
взяли її попід руки і повели в будинок, повезли ліфтом і завели в
кабінет, який чимось нагадував лікарняну палату, тільки тут стояли
м’які крісла довкола скляного столика, росли крислаті фікуси і пальми.
Але трохи далі, за квадратним столом, справді сидів лікар. Коли вони всі
троє зайшли, він, кивнувши на привітання головою, подзвонив по телефону
і покликав якусь Інгу Модестівну.
Зайшла Інга Модестівна, схожа на лікарку з районної лікарні, яка їй
колись гланди рвала. Хоч це було дуже давно, але вона лікарку добре
запам’ятала: така сама білява, ясноока і лагідна... Тоді вона дуже
боялася операції, хапала лікарку за руки, а та замість того, щоб
сердитись, вговоряла:
– Ну-ну, лялечко, сонечко, кицунько, не бійся – це не боляче... Лиш кольне – і все...
І
раптом їй захотілося, щоб сталося чудо і невідома Інга Модестівна
повторила ті далекі, давно забуті ласкаві слова: "не бійся... лялечко,
кицуню, сонечко...”
Інга Модестівна ніби прочитала її думки і, посадивши у м’яке крісло і навпроти сівши, співчутливо спитала:
– Дівчинко моя, що вас болить?
І від цих слів, лагідного співчутливого погляду, вона судорожно
ковтнула, відчуваючи, як посунулася вниз по гортані, мов корок, давка
грушка-дичка, і весь її біль, розпач, відчай, страх ринули назовні...
Вона плакала, захлинаючись сльозами, які текли, здавалося, навіть із
брів, заслоняючи білий світ, кімнату і добру лікарку. І не могла
зупинитися. Єдине, що долетіло до її спустошеної свідомості крізь плач,
мов крізь шум дощу, слова лікарки:
– Добре, що плаче. Для такої надто субтильної психічної організації
це вихід із важкої депресії, яка ще трохи і перейшла б у реактивний
психоз. Слава Богу, гнійник прорвало! Але я одного не розумію: вони що
там, ті доморослі "коломбо”, людей не бачать?! До чого довели!
Подивіться на неї: її вина – невинність... Це ж видно і
неспеціалістові...
– І що будемо робити? – спитав лікар з-за столу.
– Не знаю... Але, якщо чесно, я б констатувала... неосудність. Адже ж пропаде дівка, ні за цапову душу пропаде...
–
Та все-таки – давайте не поспішати з висновками... Поки що залишимо на
обстеження... Покличте сестричку, хай зробить укольчик і – в палатку...
А тоді знову був вечір і вечеря при свічках. І все було б
романтично, як любив повторювати Микита Платонович, якби їхнє хистке
полум’я та не псувало вигляду Микити Платоновича...
"Ну дались
йому ті свічки!”, – з досадою думала Ясочка, дивлячись через стіл на
жовтого, як з воску, Микиту Платоновича. – Вже луче поночі...”
Подумала і бовкнула:
– А давайте погасимо свічки! Он як місячно...
Микита
Платонович зчудовано глянув на Ясочку і вмить задув усі три. Тепер
вони розмовляли в темряві. Тобто говорив один Микита Платонович. Про що
лиш не говорив... Про те, як пішки прийшов у Київ зі свого села, щоб
поступити в художній інститут, як таємно з благословення владики
малював ікони, за що його мало не вигнали з інституту, як спочатку
поїхав у Париж, до своїх імпресіоністів, а потім об’їздив увесь світ,
навіть в Африці побував, звідки он понавозив зразків
художньо-прикладного мистецтва різних племен...
Ясочка слухала молодий у темряві голос Микити Платоновича, уявляла
його молодим, ще молодшим, як той, яким бачила нині за мольбертом, і
десь у глибині душі жаліла, що Микита Платонович старий і що вони лиш
тепер зустрілися... Бо й так ясно, що нікуди вони не поїдуть з ним, ані в
який Париж...
– Жаль, що ми так пізно зустрілися, – раптом сказав Микита
Платонович, ніби читаючи її думки, і закашлявся. Ясочка теж зніяковіла і
не знала, що казати, а тому сказала перше, що в голову прийшло: що їй
пора спати, бо завтра зранку на роботу.
– Та що ви, панно Ядзуню? Та гріх великий спати у таку місячну міч,
таку чарівну ніч. У ніч таку літати треба... Дайте мені вашу руку... Та
не бійтеся... просто політаємо довкола місяця... Або, радше, заглянемо у
сад до старого Мане. Кажу ж: не бійтеся, то зовсім інший сад і він вам
сподобається, – засміявся невидимий у темряві Микита Платонович і Ясочка
слухняно простягнула руку, передчуваючи політ...
Вона й справді ніколи ще не бачила такого раю... Не те, що
той, за вікном. Заґратований... Сад-невільник, обчухраний, убогий, як і
ці люди, що байдуже спостерігають із вікон, як він в’яне, жухне і
облітає останнім листом... Печальний сад, як старе, почорніле,
потріскане дзеркало, в якому люди бачать себе, обчухраних, поточених
короїдами зла, подовбаних дятлами сумління, дуплавих, як мертві
дерева...
Але то був інший сад. Веселий, як мамин городчик весною. І квіти тут цвіли і пахли по-сільському – ясно і радісно...
–
Он він, найгеніальніший колорист позаминулого століття, квітникар із
Жіверні – великий і ніжний Клод Моне... – тихо сказав Микита Платонович,
і вона побачила в далині квітучої алеї на тлі золотистого панікадила
в’юнкої троянди напівпрозорі тіні бородатого чоловіка і жінки у білій
довгій сукні. – Основоположник імпресіонізму, парижанин, він знайшов
свій ідеал краси у тому, що інші вважали банальним – у квітах і
сільських пейзажах.
– Певно, він був багатим, що розводив одні тільки квіти... Бо в нас
по селах не дуже кохаються у квітах, все бараболю садять та буряки...
Все про свиней думають... Чогось людям не до краси...
– Я теж
мріяв про такий сад, але... але так і не спромігся... через вічну
сльоту у душі... Бо ж у нас, як жартували ще в часи моєї молодості,
навіть слово художник походить від "худо жить” та "идет дождик”...
Печальний сміх розбудив її. Елеонора стояла над нею, як гріх над душею, як завжди заспана, непричесана і страх здивована.
–
Ти так сміялася вві сні, шо з прокуратури позбігалися... Ти шо,
правда, того?.. Бідна-бідна... Хоч, може, це твоє щастя. Ну шо ж, спи
далі...
Вночі Ясочці снилася мама. Ясочка не дзвонила і не писала
їй відколи зникла Алла. Боялася казати, та й дівчата не дозволяли,
мовляв, знайдеться Алла, не вперше. І от мама сама приїхала. Ясочка
думала, що буде сварити, але мама не сварила. Вона була такою доброю,
ласкавою, гладила Ясочку по голові, приказуючи: "Моя Ясочко, моя
Ясочко...” І Ясочка, на бідну голівку якої впало стільки переживань: і
пропажа Алли, і Микита Платонович – солодко тулилася до мами, ніби та
могла її захистити від усього горя.
Але – мамочко, що це?.. Неждано замість мами Ясочка побачила просто
перед собою у темряві худе незнайоме лице із темними западинами очниць,
почула запах старечого тіла, і їй здалося, що вона в гробу з якимось
мерцем, і від жаху смертного Ясочка скинулась і заверещала так, наче її
різали. А тоді кинулась бігти, але хтось схопив її за ногу, затулив
рота, благаючи:
– Тихо... тихо... ради Бога, тихо...
– На
очну ставку! – прогугнявила перебутлілим голосом Маріка і замість
палати штовхнула її у тісну сіру комірчину. Слідом зайшла невідома,
ніколи не бачена жінка, і сказала, що вона – сусідка.
Красунчик спитав сусідку:
– Ви знаєте цю молоду особу?
– Раз чи два бачила, але чула, як вона співала...
– Співала?!!
– А може, то радіо, не знаю...
– А ще що ви чули?
– Крики. Якось серед ночі кричала якась жінка... Ніби її різали. А хто, не знаю...
Ясочка впізнала Микиту Платоновича. І ще більше злякалася.
Дрімучий жіночий інстинкт підказав її невинній душі, що сталося! Чому
тут, поряд з нею в ліжку, Микита Платонович! І від цього страшного
здогаду Ясочку знудило...
...Її рвало просто на простирадла, на ковдру, і Микита Платонович,
ввімкнувши світло, з перекошеним від болю обличчям мовчки дивився на неї
нещасними, як у побитого собаки, повними сліз очима.
Сусідка
зникла разом із комірчиною і красунчиком, а в палату зайшла Інга
Модестівна і ще одна жінка, теж у білому халаті, тільки не схожа на
лікарку. Перша примостилася на краю ліжка, друга – стала навпроти.
– Не хвилюйтеся, – лагідно сказала Інга Модестівна, – ми – ваші друзі. Прийшли просто поговорити. Ви не проти? Прекрасно!
–
Скажіть, у вас є тато-мама? – облесливо втрутилася в розмову друга. –
Є. Живуть у селі? Прекрасно... Ви любите свого тата? Любите. Ніколи він
вас не ображав, не чинив вам зла?.. Ні. Але ви сердились, що він...
Любить випити? Ага! А коли він випивав, він не... нічого собі такого не
дозволяв... ну, вам неприємного? Ні. Він – спав? Ага. А чоловік, у якого
ви жили, не пропонував вам, ну, наприклад, спати... з ним? Не
соромтеся. Ради Бога, ми ж дорослі жінки... і розуміємо, що це цілком
нормально, коли ми подобаємося чоловікам, навіть не дуже молодим. Тут
нічого нема... крамольного чи кримінального. Навпаки, часто молоді жінки
влаштовують своє життя... ну, дякуючи поважним поклонникам. От ви,
мабуть, бачили по телевізору весілля поп-зірки Каміли і її продюсера?..
досить таки... нну, не першої молодості Жаком Табакеркіним... Ні?
Добре. Тобто, ваш хазяїн нічого вам не пропонував? Не ліз, наприклад, із
поцілунками?.. Чого ж ви тоді пішли від нього серед ночі?.. І куди ж ви
пішли?..
– Не хочете розказувати – не треба...— заступилася Інга Модестівна. – Головне, заспокойтеся...
Дочекавшись
досвітку, Ясочка спакувала валізу, і хотіла нишком прошмигнути повз
кімнату Микити Платоновича, але він не спав. Сидів на ліжку, обіпершись
на ковіньочку, маленький, згорблений, нещасний. Помітивши Ясочку з
торбою, ще більше зіщулився-зіжмакався, ніби злякався, що вона вдарить
його. Але Ясочка вилетіла у двері, пролопотіла по сходах і вискочила на
вулицю. У дворі було сіро і порожньо, люди ще спали. Ясочка сіла на
лавочку, на якій її підчікував Микита Платонович, і вперше гірко
задумалась над тим, що звалося чоловіками. Ще донедавна Ясочка думала,
що клепки не мають молоді хлопці, як от той самий Шківа, перший парубок у
їхньому опустілому селі. Ясочка здригнулася, згадавши, як Шківа
намагався заволокти її у кущі під клубом. Бо-о-оже... які страшні були в
нього очі, як у божевільного! Вона ледве вирвалась, а вже так тікала,
так тікала... Здається, досі колом дух у грудях стоїть. Але було й
гірше, фу, ще бридкіше в її житті... Ясочка про те рідко згадувала, як
про страшний свій позор. Вона зовсім тоді мала була, як приїхав до бабці
в гості з Умані її двоюрідний брат Віталій. Вітась, як бабця називала
свого городського внука, вчився у якійсь воєнній академії, ходив у
кітелі і дуже Ясочці подобався. Вона бігала за Вітасем хвостиком, аж
доки одного разу, коли нікого не було в хаті, він посадив її собі на
коліна, підсмикнув спідничку і на стегенці вона відчула щось мокре,
слизьке і... огидне. Ясочка глянула на Вітася і, побачивши божевільні
очі, заверещала так, що збіглися сусіди. З тих пір вона десятою дорогою
обминає Вітася, коли той приїжджає в гості уже з жінкою і двома
дівчатками. А от тепер ще й Микита Платонович... Такий розумний...
(Ясочка пошукала слова) благородний... І от... таке горе... така
ганьба... бр-р-р, що вмерти хочеться! Просто втопитися у Дніпрі та й
годі!..
Ясочка чогось дуже важливого не могла зрозуміти в цьому житті. І не
мала кого спитати, чи й справді таке гидке те, що чоловіки роблять із
жінками, і як те можна терпіти – змиритися, чи що?.. Але ж чого жінки
такі щасливі, чого вони теж наче дуріють коло тих придурків? От і з
Аллою... наче щось робиться, як побачить чоловіка: вся аж ходором
ходить, як на шарнірах, та регоче, та бісики пускає на всі боки!
Але не було в кого спитати бідній Ясочці. Мами встидалася... А з
Аллою вони ще не дійшли до таких балачок... А тепер – от, щезла кудись
Алла, нічого не сказавши. Через неї Ясочка мамі не може подзвонити, щоб
зайвого шелесту не наробити, а то ж почне мама і за Аллу розпитувати. А
що вона скаже? Що пропала? Тоді вони всім селом сюди заявляться... А тут
– Микита Платонович!..
Але є таки Бог на світі, бо в ту мить, коли Ясочці дуже крепко дур
голови брався з розпачу, над самою її головою здивований Аллин голос
спитав:
– Ги? Подруга, це ти? Що ти тут робиш серед ночі?!
І Ясочка, побачивши Аллу живою і здоровою, знетямилась від щастя. Забувши про свою біду, радісно питала:
– Боже, Алла! Де ти була?! Де ти була?!
– Там була, де вже
мене нема, – як обрубала безцеремонна Алла. У сірій каламуті досвітку
вона здавалася теж сірою, змученою і якоюсь наче аж постарілою. –
Колись розкажу... Може пригодиться...
Ясочка нічого не второпала з тих слів, але згадала своє і,
захлинаючись сльозами, пошепки повідала Аллі всю правду, як батюшці на
сповіді. Жах і сором пережитого розривали їй серце. Але вона мусила,
мусила все це комусь вилити, бо – хоч у Дніпрі топись!..
– Вау!.. – перебила сповідь Алла. – Яка ж ти, дівко, дурна! Недурно
він тебе Мотрею називає! І де ти лиш така взялася в цьому світі
ідіотка?... Тобі вісімнадцять? Вісімнадцять! У твої роки вже... п’ятсот
чоловіків мають, а ти, як... Як прицюцяна Горбатючка, та, що на
Бережках, так і вмреш дівкою...
– Але ж?... – хапнула повітря, як рибонька у ятері, бідна Ясочка.
–
Що – але жжж?.. – починала поволі шаленіти сіра, як досвіток, Алла. А
далі спитала так, ніби от-от мала вбити недоумкувату Ясочку:
–
Ти відєла недавно по "Тіві” ету новою попу-пе... звезду Кармеліту, чи
як там її в біса?.. А мужа її і... пердюсера – бачила? Лєт на
п’ятдесят старше! Да єйо мать єму в дочки годиться! І ні-че-во! Всє
щасліви! І не встидаються. І по телевізору красуються, бляді! Бач, вони
артісти, їм всьо можна, а ти – проститутка з Окружної!..
– Алла! Ти?.. – зойкнула Ясочка, згадавши слова Микити Платоновича
про повію з Окружної. Так он воно що! Значить повія – це проститутка? А
що значить проститутка – Ясочка здогадувалась...
Зрозумівши, що
бовкнула зайве перед Ясочкою, яку ще смажений півень у задницю не
клюнув, Алла страшно, хоч і пошепки, роз’єрепенилась:
– Ідіотка, що – він – тобі – зробив?! Надкусив, з’їв? Що він уже
може? Та ти дівкою коло нього посивієш, як та сама прицюцьовата
Горбатючка з Бережків! Зате хату, ха-ту, дурко сільська, будеш мати у
самому Києві! І лю-ди-ну, людину нормальну коло себе, а не таку, як...
твій прибацаний тато, який лиш горілку жлуктити вміє, чи ще якийсь
урод! Та ти... ти ще, блін, згадувати будеш цього свого Микиту, как
єдінственно-го! Порядочно-го! Мужчину! У своєму паскудному бабському
житті! Ще сльози за ним будеш лити, надивившись на таких, яких я щоно...
щодня, блін, ...бачу!
Ясочка обімліла, слухаючи таке. Та це ще було не все.
– Так!
Нннадоїла! – раптом із досадою обірвала балачку Алла. – Бери чимайдан
свій і хиляй назад до цього святого чоловіка, який тебе, дурку, підібрав
на тротуарі! Якщо не хочеш із ним спати, скажи йому це, він нормальний
старик... Пойме! Тільки, правда, дуже слабий і запущений, давно сам
живе... але він пойме... я знаю. А як нє – то йди к чорту! Мені й без
тебе, блін, хоч... у Дніпрі топись!
Оце так поговорили! Алла, аж червона від люті, шуганула вихором у
під’їзд, а Ясочка зосталася сидіти причмеленим маком на лавочці. А
тоді...
– Я втомилася – сама питати і
відповідати.. – пожалілась не схожа на лікарку жінка. – По реакції
видно, що ліз... Ну от, знов заперечує, а в очах – відчай... Що?
Вірші?.. Які ще вірші? Скажіть, ви можете говорити... нормально?
Ре-че-ння-ми. Члєно-роздєльно, а не... звуками? Він читав вам вірші і
розказував... казки?!! К-ху-кху...
Жінка закашлялась, а прокашлявшись, здивовано запитала:
– А за що ж ви тоді..?
– Гаразд-гаразд, не плачте, ми знаємо, що то не ви... Вона ще не
готова, ще рано... Треба почекати. – заспокоювала усіх Інга Модестівна. І
жінки вийшли, несподівано, як і зайшли.
Микита Платонович не чекав. І, здалося Ясочці, був їй не дуже радий.
– Заходьте, – сказав, як чужій, і пошкутильгав у свою хату-майстерню. Ясочка обидилась.
– Ну от! – подумала гірко, – я ще й винна!
Але не йшла. Стояла в порозі, не знаючи, як повестися, справді, як...
– Чого ж ви не заходите, панно Ядзуню? – почувся колишній,
легкий і добрий, голос Микити Платоновича. І Ясочка зраділа, і їй
здалось, що та ніч кошмарна їй просто примарилась, і вона, кинувши
валізу, заспішила на клич.
Микита Платонович сидів на ліжку, звично обіпершись на свою
різьблену ковіньочку, весь у білому, як на смерть вбраний, і дивився на
Ясочку величезними на худенькому личку світло-сірими очима. Дивився
чисто, ясно, як... дитина. Як покинута напризволяще всіма сирота...
Тепер він був схожий на маленького, ясноокого сільського хлопчика, в
якого... тільки що поховали маму... і від жалю до якого хочеться самому
вмерти... І щось тонюсіньке, незнане досі, ще не пережите, щось
материнське, милосердне і всепрощаюче тихесенько забриніло в душі
Ясочки, все розростаючись і розростаючись...
– Чого ви такі сумні? – спитала збентежено, не знаючи, що казати, і
заплакала від того ще незвіданого, але такого... ой, такого – і важкого,
і легкого – усякого, що розросталося в її душі.
– Не плачте,
Ясочко, не треба, – попросив Микита Платонович. – Усе гаразд. Просто я
допіру попрощався з останньою своєю ілюзією. Зате, здається, зустрів і
останню свою Музу... А це – більше, набагато більше, як усі разом взяті
втрачені ілюзії...
І хоч Ясочка нічого не зрозуміла з тих слів, та серцем відчула, що між ними знову світлий мир і Божа благодать.
Нарешті
вона роздивилася... Це була справжня палата, простора, біла і чиста,
зовсім не схожа на ту, смердючу, сіру комірчину, яку вона вперто
називала "палатою”, ніби хотіла бодай в такий спосіб скрасити своє
існування в ній. А тут навіть вікна були великі, високі, правда,
заґратовані. Але все одно через них вливалося в палату стільки світла,
що сліпнули очі. І хворі скидались на справжніх хворих. Тобто
звичайних жінок. Їх було три. Одна – постійно спала. Правда, друга,
найстарша, ночами схлипувала і кликала якусь Олечку. А якось розбудила
всіх криком: – Не падай, дитиночко, не падай!
На крик прибіг черговий – здоровенний медбрат – і втихомирив жінку
уколом. І коли та, похлипавши трохи, заснула, а здоровенний медбрат
вийшов, вимкнувши світло, третя, з косою до пояса, яку вона то
розплітала, то заплітала, раптом скочила, мов кішка, зі свого ліжка і в
кілька стрибків опинила поряд, голосно шепочучи:
– У неї внучка розбилася... Випала з десятого поверху в неї на
очах... Дочка в суд подала. Вона ж з горя... того... А тобі що шиють? Бо
мені... ніби я... свого... – жінка стривожено оглянулась, – вилами... А
я не помню... Я саме від корови вичищала, як він прийшов – п’яний в
дупель... А тут кум... Слово за словом, а далі й битися поліз. Кум –
розбороняти. За вила і... А на мене звалив... Отак! А в мене діти.
П’ятеро. Як пальців на руках. Мал мала менше... І мама, як оця, виє...
Каже: в’яжіть мене! А Варку... я – Варка... відпустіть до дітей. Як ти
думаєш, вони послухають? Вони б послухали... якби не люди... сільські.
Оббрехали мене з ніг до голови. Ніби я з кумом злигалася... Ти таке
чула?.. Як їм не позаціплює таке брехавши – я не знаю! Але ж ці... –
жінка кивнула на двері, – вірять! Дурним сільським бабам вірять!
При світлі місяця жінка була схожа на відьму: очі горіли, волосся іскрилося...
У коридорі почулися сквапні кроки, сердиті голоси. Жінка злякано відскочила до свого ліжка і пірнула під ковдру.
– Отаке життя! –тихо зойкнула і прикинулася сплячою.
Життя знову потекло звичним плином. Ясочка щоранку бігла до
свого секонд-хендівського ганчір’я, пірнала з головою у базарний
шарварок, а ввечері, вивітривши його дух на дніпровських пляжах,
поверталася, свіжа і чиста, як рибонька, у "свій музей”, де не міг її
дочекатися з вечерею добрий і лагідний, мов святий з ікони, Микита
Платонович.
Знудженого за цілий день в самотині, Микиту Платоновича тягнуло на
балачки, але втомлена базаром і пляжем Ясочка, починала куняти в
кріслі на третім його слові і Микита Платонович милосердно відпускав її
спати. Зате у вихідні, прихиливши Ясочку до розчахнутої віконної рами,
малював із неї портрет, засипаючи байками про художників і їхніх муз.
Тепер Ясочка знала, що музи – це кохані жінки художників, яких вони,
роздягнувши, перемальовували на свої картини, і боялася, щоб Микиті
Платоновичу теж чогось такого не замандюрилось. Але він казав їй одягати
жовту блузочку, бо жовтий колір, казав, вигідно відтінював її засмаглу
золотаву шкіру і карі очі. Портрет мав називатися "Золота дівчина”.
Ясочка хотіла хоч краєм ока глянути на ту дівчину, але Микита Платонович
строго заборонив їй це робити, мовляв у нього такий забобон, а то
нічого не вийде геніального.
Тож отерплій коло вікна Ясочці нічого не залишалося, як годинами
слухати байки, силячись уявити те, про що розказував Микита Платонович.
Та хоч як він не старався, аж голос тремтів від захоплення, нічого
доброго Ясочці не уявлялося. Всі художники були або старі, або навіжені,
а усім голим музам болів поперек і нила спина. Врешті не витримавши
лихої долі музи, Ясочка жалібно питала:
– Ще довго?
Микита Платонович просив:
– Ще секунда,
одна мить! – і продовжував заговорювати їй зуби, здавалося теж уже
отерплі. – А ви знаєте, моя Мотронько, як писав свою Офелію прерафаеліт
Джон Еверетт Міллес? Він наряджав натурницю Ліззі Сіддаль у парчеву
старовинну сукню і примушував годинами непорушно лежати у позі
утоплениці в наповненій водою ванні у його майстерні... Так що мистецтво
вимагає жертв, і не тільки від художників, а передовсім – від їхніх
муз... Зате ця жертовність воздається нікому не відомим красуням –
безсмертям. Тепер, дякуючи художникам, їхня краса не підвладна часові.
Минають століття, а ними захоплюються, їх боготворять... А ви, ви
відчуваєте доторки вічності, панно Ядзуню?
– Ще довго? – відчуваючи тільки ниючий біль у шиї і спині, ще жалібніше питала Ясочка, і Микита Платонович сахався:
–
Ах, уже півтори години!.. Простіть, дитя моє, я й не зогледівся!.. Мені
так радісно працювати з вами, панно Ядзуню, ви навіть не уявляєте!
Перекособочена Ясочка, потягуючись на всі боки, розминала затерпле
тіло, а Микита Платонович, все ще збуджений, помолоділий, ахкав зі свого
стільчика:
– Ах, яка ви божественно граційна! Істинне чудо
природи! Без спортзалів, балетних студій – така грація! Я мушу вас
обезсмертити... мушу ліпити...
Під останні слова Ясочка вилітала з пропахлого безсмертям "музею” на
сонячну літню вулицю, мов камінчик з рогатки. Вскочила в метро і
помчала до Гідропарку, де на центральному пляжі вже смажилась після
нічної зміни воскресла з мертвих Алла.
Не схожа на лікарку жінка зачастила у гості. Але вже одна,
без Інги Модестівни. Тепер вона не церемонилась, як і той красень
Домагаров. Тепер питала про Аллу. Цікаво, звідки вона знає про Аллу? І
про Мусу?
Це насторожувало. Особливо після того, як її перепинила біля туалету
жінка, виглядом і голосом схожа на Елеонору, а може й, сама Елеонора...
Скоріше за все, то була Елеонора, бо нащо зовсім незнайомій людині було
б попереджати її про небезпеку:
– До тебе занадилась одна... прокурорша... под відом врача... Але
ти, дивись, не проболтайся ... будь розумна, коси під дурку і всьо! А
луче всього – мовчи! Хай що хочуть, те думають! А то згниєш у кар’єрах!
– Ваша подруга Алла вас не відвідує? Хіба вона не знає, де ви? Того дня
коли... вибачте... ви, здається, бачились з Аллою на пляжі?.. –
допитувалась та, не схожа на лікарку.
Але вона мовчала, налякана кар’єрами. Шківа з тих кар’єрів вар’ятом вернувся...
Алла лежала долічерева на рожевому рушникові в
рожевому купальнику, якщо можна назвати купальником дві тонюні смужечки
на спині і крижах, чорна, як негр, а біля неї сидів ще чорніший,
хирлявий чоловік. Лиця його Ясочка не бачила, бо сидів до неї спиною.
Вони про щось сперечалися і це Ясочку насторожило. Аллиних кавалерів
Ясочка ніколи не бачила, але цей говорив з нею так, наче був їй
чоловіком, із гуком і притиском. Ясочка завмерла з босоніжками в руках,
не знаючи, що їй робити: чи підходити, чи перечекати суперечку.
– Я тобі сказала – не трогай! Вона з мого села – ти
понімаєш?! І це я її сюда приволокла. – Ясочці здалось, що Алла говорила
про неї, бо ж більше нікого вона сюди із села не волокла.
– А мнє нужни бабкі! Много! Іначе – каюк! Ти понімаєш, ... твою ...! – грубо, як вуркаган, матюкався хирлявий.
– Подожді! Муса, нє б... (Алла лайнулась). Я устрою її на другу квартіру – і тоді дєлай, шо хочеш!
– Нєт, тьолка, не получится! Ти что хочеш меня на
пожизненную? Она мне нужна, как Лєніну шалаш, для... отвода глаз... Так
што нє вєрті, шалава, мандоліной... іли гоні бабкі...
– Гдє я тєбє возьму? Ти ж знаєш, как мєня ... еті суки, бандюги... до нітки!
– Тогда не мешай! – вилаявся хирлявий і в ту мить, коли він
мав озирнутися, хтось наче підказав Ясочці гукнути "привіт!” і, ніби
вона нічого не чула, потюпати радісно до дивної парочки.
Хирлявий нечемно відвернув від неї худу злу пику і, не прощаючись, пішов уздовж берега до мосту Метро.
– Хто це? – спитала Ясочка, нічого не второпавши з підслуханої балачки.
– Один урод контужений, – буркнула Алла, не піднімаючи з
рушника голови. Більше вони про хирлявого не згадували, хоч Ясочці
кортіло знати, звідки в такого, видно, що вурка, таке ім’я – Муса...
Однак Алла, зазвичай балакуча, цього дня була мовчазна. І похмура.
Мабуть, на роботі неприємності, думала делікатна Ясочка, і не лізла
подрузі в душу. Тим більше, що день був такий чудовий, вода, як літепло,
люди довкола веселі, що зважати на "фокуси” шалапутної Алли не
хотілося. Тож Ясочка скоро відбилася від неї і сама собі бовталась у
Дніпрі та сушилася на сонечку. Навіть бігала до кіоску по морозиво,
частувала Аллу, але й морозиво не розвеселило подругу. Тільки аж коли
сонце сіло за печерські пагорби, Алла трохи повеселіла, стала зачіпатися
з хлопцями, що грали недалеко у волейбол. А потім вони поїхали на
Хрещатик і ще там гуляли, а повечерявши в "макдоналдсі” смаженою сухою
картоплею з пакетиків, пиріжками з вишнями та запивши колою,
роз’їхались: Ясочка – на свою Солом’янку, Алла ж – на нічну зміну.
Прощаючись, Алла раптом обняла Ясочку із незвичною для
їхнього сільського виховання телячою ніжністю і сказала, ніби навіки
прощалася:
– Ти... того... тримайся. Щоб не було – тримай хвіст морковкою. І всьо буде харашо в нашей жизні проклятой!
І розчинилась у натовпі.
|