Вночі
снилася мама. Стояла на горі, на яку вона дряпалась, і не хотіла подати
руку. Аж коли вона зовсім вибилась із сил і от-от мала зірватися в
прірву, мама кинула їй кінець великої чорної, ще бабиної, хустки. Вона
вчепилася з усіх сил обома руками за хустку, відчуваючи, як тріщить під
її вагою перетлілий турецький шовк.
Розбудило неприємне виття. Та, що раніше спала, тепер качалася по ліжку, скиглячи:
– Ну пожалуста, ну пожалуста... мнє плохо... очень плохо... я уміраю...
– Наркоманка! -- тривожним шепотом сповістила відьма,
тереблячи свою русу косу. – Бачиш, як ломить її? Це ще гірше, як
горілка!.. Мій, коли випити хотів – то ставав, як скажений, а цю – ще й
болить! О-о, тепер я вірю, як отак-о скрутить – про все забудеш... Але
ж... все одно – не про дитину. Дитина – вона ж іще більше болить, ніж
рана в серці... Он в мене – п’ятеро, як пальців на руці, і кожен
болить... А вона... Чи це є такі жінки, чи Бог розум відбирає?.. Може й
так... Але ж діти – це діти! Ти ж знаєш, що в неї дитина чи то з голоду
вмерла, чи від передозіровки?.. Воно, сучисько, дитя своє замість молока
маком поїло, щоб те не плакало...
Тут рипнули двері і відьма, маючи косою, стрибонула
під свою ковдру. Зайшла медсестра зі шприцом – до наркоманки і несхожа
на лікарку жінка – до неї. Поклала на тумбочку целофановий мішечок з
абрикосами. Зразу запахло ранковим садом, білим світом і дитинством.
Правда, у селі такі великі жовтогарячі абрикоси не росли. Росли морелі,
дрібненькі, волокнисті – по лісосмугах, і трошки більші – коло хат. Біля
їхньої теж цвіла щовесни рожевою хмаркою мореля. Першою зацвітала. Але
ніколи не дозрівала. Сусідські діти, доки ще були на кутку, зеленцем
обносили. А тепер – не знати...
– Ну як настрій? –Запитала жінка привітно, присівши
обережно поряд на синю ковдру. – Бачу, непоганий. Думаю, скоро вас
випишуть. Поїдете додому... Так я щось не зрозуміла: в той день ви
повернулися додому одна? Пізно увечері... Десь біля дванадцятої? І що?
Що ви побачили, коли зайшли у квартиру?
І враз свіжі пахощі ранкового саду поглинув важкий дух біди і... смерті.
– Вам не хочеться про це згадувати? – здогадалась жінка, втупившись в неї враз скрижанілими очима.
Жінка вгадала. Найбільше у світі їй не хотілося
згадувати той вечір. І жінка не наполягала. Залишивши в поліетиленовому
кульку абрикоси, пішла. І знову запахло, але вже ранньою осінню,
фруктами, впереміж із ліками...
Після прощання з Аллою легка тривога трохи
зіпсувала Ясочці гарний настрій. Невже Алла знову збирається щезнути? –
журилася. Бо все-таки, якою б Алла не була шалапутною, а таки єдиною
близькою людиною Ясочці в цьому величезному, чужому, а тому безлюдному
місті. То тільки звіддалеки, із села, здається, що в цьому Києві рай. А
насправді, гірше, як у лісі. Нікому до тебе діла нема. Можна впасти на
вулиці, вмерти – ніхто не підійде. Будуть іти собі, як попри того дідка,
що раптом зів’яв і сів хрящем просто під ноги перехожим... Кількоро
навіть перечепилися через діда, і – хоч би що... як через колоду. А
дідок же акуратненький, видно, що не п’яниця і не бомж. Якби це в селі
сталося, Ясочка зняла б крик. Але тут... як у лісі... Кричи не кричи,
хіба поглядом ковзнуть. Як дерев’яні, одна різниця, що рухаються. І хоч
би тобі міліціонер якийсь завалящий... Лиш охорона в магазинах. Ясочка
кинулась до тих бевків, але вони лиш тупо бовкнули: "ето нє наша
тіріторія”, і відвернулись. Одна добра душа знайшлася – молодичка, що
морозивом недалечко торгувала: викликала по мобільнику "швидку”, і, доки
та приїхала, Ясочка трусилася злякано коло діда і просила Бога, щоб
дід не вмер.
Але чого це вона про того старого згадала? А того, що
скоро по тому занедужав тяжко Микита Платонович. Це було вранці.
Прокинувшись, Ясочка здивувалася, що він не озивається до неї зі своєї
кімнати і тихенько зазирнула у відчинені двері. На неї війнуло запахом
ліків, хвороби і старості. Микита Платонович лежав на своєму плюшевому
дивані і ледве зіпав. Він знову здавався старим, як світ, і смертельно
хворим. Побачивши Ясочку, якось аж наче винувато сказав:
– Ну, от – розклеївся... Та – то пусте, мине... Не
лякайтеся – не вмру... Принаймні, сьогодні, – намагався жартувати, щоб
розвеселити перелякану Ясочку. – А вас би просив викликати лікаря, – і
начитав по пам’яті номер. – І ще... чи не могли б ви, панно Ядзуню,
сьогодні відпроситися з роботи – маємо обговорити з вами одну важливу
справу...
– Як скажете... – І Ясочка кинулась викликати лікаря,
просячи Бога, щоб Микита Платонович не вмер. А потім хотіла заварити
чай, але Микита Платонович попросив сісти біля нього. Ясочка слухняно
сіла, задихаючись від важкого духу ліків, хвороби і старості. Її знову
лякав цей чужий старий чоловік. Хотілося схопитися, втекти... геть з
цього музею, з його антикваріатом, з експонатами і схожого на музейний
експонат чудного господаря!
Але його очі, чисті, небесно-безневинні, величезні на
худенькому восковому личку... очі покинутої дитини – не пускали Ясочку.
Вона знову відчула, цей благальний, сирітський погляд пробуджував у її
дитячій душі щось сильне, зворушливо милосердне, наче материнське... Їй
хотілося захистити цього безпомічного хворого чоловіка, але не так, як
дідка на Хрещатику, а наче свою власну дитину. Ясочка не розуміла, що з
нею діється, але коли Микита Платонович раптом жалібно попросив,
зазираючи їй у самісіньку душу невинними дитячими очима: – Погладь мене,
Ясочко, – і підставив голову, обтягнуту туго жовтою шкірою, порослою
ріденьким сивим пушком, вона без огиди провела долонькою по маківці,
мало не плачучи від щемного жалю і нежданої ніжності до Микити
Платоновича.
– Королево моя... – вдячно прошепотів Микита Платонович.
– Тебе стережуть, як королеву... – наче зверхньо, а
насправді заздро сказала Елеонора. – Видать, сподіваються на сарма,
ну, коли тебе виколупувати з трюму родня твоя завалить... Ілі хахаль...
Ілі он в бєґах? Нєвменяємость, дорогая, здєсь стоїт бабкі... І вобше,
мнє кажеться, к нам скоро шестьору подсадять. Так што – гоні дальше
туфту.
Вона мало що зрозуміла з цеї балачки, хіба те, що до
них у палату ще когось підселять. І справді, того ж дня привели дебелу
жінку середніх років, яка говорила, наче радіо. Ставала біля вікна як
укопана, стовпом, і говорила, наче репродуктор біля сільради.
Безперестанку, про все на світі і наче й до толку. Спочатку були новини
з Верховної Ради. Там не хотіли приймати якусь реформу і закон про
підвищення пенсії в другому читані. Прокоментувавши досить дошкульно
бездіяльність брехунів-живолупів, обранців-бусурманців, жінка з великим
піднесенням переключилася на тему президентських виборів.
–Гражданє слов’янє! – з почуттям звернулася до ворон, що
діловито порпалися на смітнику в кінці двору, наче городяни на секонд
хенді, – только в союзє трьох братскіх народов ми достігнєм росцвєта
нашіх государств. – І враз посуворівши, відкарбувала, як з трибуни: –
Наш вибір – Янукович! Тому що – діловий, надійний, працьовитий,
красивий, симпатичний, крепкий, тому що -- патріот! І все може!
А далі піднесено-проникливо: – Не вірте аморальній владі!
Не слухайте її прихвоснів – московських політтехнологів! Наш президент –
Ющенко. Ющенко – так! Антинародну владу – геть!!! Злодіїв – на нари!
Студентів – на пари! Дітям -- безкоштовну освіту! Молоді – безпроцентні
кредити! Старим і хворим – безплатні ліки!
Раптом голос її неприємно заскрипів: – Пане Ющенко! Будьте
обережні! Ваші жінка і діти – громадяни Америки! Вони...
Під дверима почулися кроки, клацнув замок і жінка злякано вмовкла.
У двері подзвонили: прийшов лікар.
Точніше – лікарка. Стара, сердита, як всі дільничні лікарі, з колючими
чіпкими очками. Побачивши розчервонілу Ясочку, осудливо хмикнула, і,
нюшкуючи на всі боки, як голодна лисиця, що заскочила на чуже обійсті,
почухикала у кімнату до Микити Платоновича.
– Хох-хох, а чого ж це ви так, Платоновичу, розхворілися,
коли коло вас, як я бачу, такі гарні дівчата крутяться? – тикаючи у
вутлі груди Микити Платоновича стетоскопом та позираючи осудливо на
Ясочку, бідкалася лікарка.
– Це моя племінниця, – строго обірвав бідкання хитрої лікарки Микита Платонович.
– Ну що ж, – зібрала лікарка в курячу гузку напомаджені
губи, – та ж історія: серце. Бережіть серце, Платоновичу. Поїдете у
Феофанію чи вдома будемо лікуватися? Але я би радила – в лікарню, бо з
такими... сестричками...
– Раїсо Марківно, я ж уже, здається, вас познайомив: це моя племінниця Ядвіга.
– З Польщі? Чи в нас такі водяться ... панянки? – ущипливо
поцікавилась лікарка, згортаючи своє причандалля та неохоче висотуючись
із квартири. Але в порозі таки встигла ощиритись на знічену Ясочку:
– У! Хіщніци! Так і рискают, так і рискают!..
– Раїсо Марківно, спасибі... і до побачення. Як надумаю
перебиратися до Феофанії, повідомлю, – закрив лікарці чорну пельку
задиханий голос Микити Платоновича.
Коли за лікаркою зачинилися двері, Микита Платонович сумно сказав:
– Від нині і для всіх: ви – моя племінниця. По сестрі
Варварі. Усім так і кажіть. Невинна брехня іноді захищає ліпше зброї. А
тепер – до справи. Відпросіться з роботи на пару днів. Скажіть, що
додому край треба з’їздити. Про мене – нікому ні слова. Ради вашого ж
добра... Тим паче, що я збираюся викликати нотаріуса. Не знаю, коли в
них там виїзні дні... Щоб завірити заповіт... На вас, Ядвіго. Звичайно, я
не поспішаю на той світ, але... путі господні несповідимі, а людина –
смертна. Дещо зі свого скарбу, звичайно, віддам у музеї, галереї, щоб
вам менше клопоту було. А квартиру і все, що для життя необхідне, вам
заповім. З однією умовою... я хочу... хотів би... щоб ви мене провели в
останню дорогу... Якщо вам це не важко буде...
Кинув швидкий погляд на Ясочку, що враз побіліла, як смерть, і замовк, мов задихнувся. А віддихавшись, продовжував:
– Ради Бога, не жахайтесь так... Це тільки пропозиція.
Подумайте... Зважте. Самі. Можете з батьками порадитись... Більше ні з
ким радитись не варто... Світ – страшний. І люди є всілякі. А тепер
ідіть, відпросіться з роботи і вертайтеся.
– Ходімо зі мною, – сказала несхожа
на лікарку лікарка, строго зиркнувши на онімілу враз жінку-радіо. За
вікном сяяло розграфлене у клітинку ніжно-волошкове небо і вона
подумала, що воно, це волошкове небо скоро мине. Все хороше скоро
минає. І чому це так, ніхто не знає. Може, так робить Бог, щоб люди не
дуже задавалися... Як невідомо за що відбирає в одних розум, а в других –
совість людську... Як у цих жінок у палаті...
У кабінеті, куди вони прийшли, її вразила не блискуча
апаратура, не заґратоване вікно, заслонене білими густими смугами (вона
згадала: жалюзі), а свіжий, як у лісі, сутінковий холодок. Навіть травою
пахло. Кількоро строгих небалакучих чоловіків і жінок у білому зразу ж
взялися за неї: укладали на кушетку, садовили у крісла, обплутували
дротами, підключали до комп’ютерів, міряли тиск, водили пальцем перед
носом, стукали по колінах і задавали дурні запитання, наприклад, чи
вірить вона в інопланетян, чи любить дивитися фільми жахів і детективи?
Чи Гаррі Поттера читала, чи вийшла б заміж за старого мільйонера? Чи
хотіла б жити у Києві і побачити рідних?
На всі запитання вона відповіла одним словом: Ні! – А
найбільше на останнє, бо й справді не хотіла нікого бачити. А якщо
чесно, боялася зустрічі з мамою, бо що вона тій бідній мамі скаже?!!
Мама ж буде тільки плакати і дорікати ганьбою. Краще вже шалапутна
подруга...
Ясочка і не думала переступати наказ Микити
Платоновича і розповідати все Аллі. Але так вийшло. Так вийшло, що
примчавши на свій секонд хенд, геть зовсім заморочена розмовою з Микитою
Платоновичем, Ясочка наткнулася там на Аллу, що якраз перебирала,
фиркаючи, розвішене гуманітарне дрантя з таким виглядом, наче якась пані
у якомусь паризькому будинку моди. Ясно, що не почути, як Ясочка
відпрошується на тиждень, Алла не могла. Отож одразу ж і вчепилася в неї
кліщем: кажи, що сталось, і годі.
І Ясочка розповіла. Все. І про заповіт. Наказавши, правда, нікому-нікому ні слова.
– Да ти шо... Могила... – А далі, трохи оговтавшись від щастя подруги, порадила:
– А ти там теж – не хлапай вухами. Все прочитай. Приміть, де
покладе документи, ну, щоб ... він же ж сам каже, як що... то, щоб
знала де. Ну-ну, не вмлівай, твого діда ще довбнею не доб’єш! Ну,
покєдива!
І пішла собі, хтозна-куди, виписуючи кренделі майже голими
сідницями. А Ясочка повернулася додому, так і не знаючи, журитися їй чи
радіти з усієї тої пригоди.
– Або вона симулює, або це справді катастрофічний стрес... порушення адаптивної поведінки... шоковий стан...
– Однак цей шок міг бути реакцією як на сам факт
убивства, так і на якийсь негідний вчинок убитого. Можливо, він
намагався її... ну... згвалтувати... образив... і в стані афекту вона
і...
– Тетяно Олександрівно! Ми не слідчі. Я не знаю,
чи була вона в стані афекту тоді, але те, в якому вона стані нині –
бачу. І один лиш необачний крок – і ця нещасна залишиться нашою
пацієнткою навіки... Це я вам заявляю як спеціаліст. А я цього не хочу.
Я християнка і боюся гріха.
– Дорога Інго Модестівно! Ваше завдання як спеціаліста –
грамотний діагноз, який і визначить: осудна вона чи ні. Отож – Ваш
вердикт.
– Я тої ж думки, що й шановний Михайло
Іванович: тут явний реактивний психоз депресивного типу, викликаний
трагічною стресовою ситуацією... з галюцинаціями і суїцидними
настроями... Отже, як спеціаліст заявляю: вона не дієздатна і взагалі не
здатна, навіть у стані афекту, на жорстокий вчинок.
– Люди добрі, я вас прошу... при хворій... на ходу... Треба ж порадитись.
Розмова обірвалася. Вона підняла голову: просто перед нею
стояла Інга Модестівна і усміхалася добрими очима. Вона згадала інші
очі, дитинно-чисті, допіру ще сяючі любов’ю очі, які дивилися на неї...
холодними мутними скельцями. І з жахом охопивши голову рукам,
застогнала, загойдалася, як "іван-покиван”, ніби хотіла
заколисати-приспати пам’ять свою, щоб та нічого не згадувала.
– Ну от бачите, – сказав докірливо чоловічий голос, – тепер буде отак гойдатися
тиждень...
Але тижня в неї не було. На другий день приїхала та сама будка і забрала її туди, звідки привезла.
То були найкращі дні її життя. Майже тиждень.
Правду казала Алла: "Ти ще цього Микиту все життя будеш згадувати”. Хоч
яка подруга шалапутна, а часом скаже, як зав’яже. Щоправда, понеділок не
дуже вдався: заслаб Микита Платонович, зіпсувала настрій колюча баба
лікарка, а потім – нехотячи підслухана суперечка Алли з тим
контуженим... Ясочка й подумати не могла, що Алла може з такими...
страшними бандюганами дружбу водити! І хоч той Муса нічого поганого
Ясочці не зробив, лиш зиркнув скоса, але її душечка відчула: ой не з
тими, не з тими Алла водиться! Та й сама вона добре це знає, он яка люта
була, навіть згадувати про того вурка не хотіла. А про хлопців Алла
полялякати любить... Особливо про те, які вони козли, але добре, що й
такі є, бо як же без них...
Так що понеділок справді був важким. Вівторок теж. Микита
Платонович лежав пластом, пив тільки ліки і чайок, лиш під вечір
пригубив "рідкої бараболі”, як у них в селі кажуть на суп. Скоріше від
вдячності Ясочці, котра той суп скалапуцяла. Хоч Ясочка змалечку була
привчена куховарити, але по-простому, по-сільському. А Микити Платонович
– чоловік городський, до всяких пундиків звик. Як Алла. Вже загодувала
Ясочку своїми "хот-догами” і чіпсами.
У середу, слава Богу, трохи розвиднілося. Микита Платонович
повеселів. Попросив подати йому перше-ліпше томище про художників,
гортав його і, як малій дитині, пояснював Ясочці кожну картину. Ясочка
довго розглядала ті, де були намальовані квіти чи краєвиди, а ті, де
голі жінки, швидко перегортала. Микита Платонович тихенько підсміювався,
казав:
– Та помилуйтесь собою, погляньте, які ви, жінки,
прекрасні! Нічого у світі нема досконалішого, прекраснішого – як жіноче
тіло! Скількох чоловіків воно надихало, скільки геніальних живописців
намагалися відтворити його божественну красу. Розгадати його таємницю...
Кожен по-своєму... Рубенс, конгеніальний Рубенс! Модільяні... Едуар
Мане – його прекрасна "Олімпія”!..
– У нашому селі одна баба теж звалась Олімпія, але про
те ніхто не знав, доки не вмерла, а як вмерла, то виявилось, що вона
ніяка не Лампія, а – Олімпія. Батюшка виявив. На похороні. А я стою і
думаю, яку це він Олімпію замість баби Лампії відспівує? – щоб не
дивитись на голу "Олімпію”, вставила своїх п’ять копійок Ясочка,
міркуючи собі, чи розляглася б отак-о їхня сільська Олімпія, хай навіть і
замолоду, отак-о голою перед художником, як та з Франції, з бантиком на
шиї?.. Навряд...
Бідний Микита Платонович аж закашлявся від сміху. Ясочка
стривожилася: лиш очапувати став, а тут... ще, не дай Боже, погано
стане! І що вона таке смішне сказала? Сказала, як у житті буває. А в
Микити Платоновича аж сльози на очах.
– Панно Ядзуню, Ясочко моя, цвіте рожаний, ви мене на
світі тримаєте! Невже ця спаскуджена, поґвалтована, нещасна земля ще
здатна народжувати такі світлі, такі непорочні, небесні створіння, як
ви? – вхопивши її руку, лепече та обціловує кожен її пальчик сухими з
гарячки вустами.
І все це так несподівано, що Ясочка й руку не встигла
відсмикнути. Отож сидить, як тумак, і не знає, що робити. І встидно, і
дивно Ясочці, бо ще ніхто їй ніколи рук не цілував. Та й хто мав
цілувати? Вар’ят тюремний Шківа?
Усе ще тримаючи долоньку Ясочки у своїй руці, Микита
Платонович втомлено відхилився на подушку, блідий, задиханий, заплющив
очі і ніяково попросив:
– Погладь мене по голові, Ясочко...
І Ясочка зовсім не здивувалась і не образилася. Вона
ніжно гладила Микиту Платоновича по голові, думаючи здивовано про те, що
всі у цьому світі хочуть ласки і доброго слова, і що всі чоловіки – то
лиш великі діти...
Вона чекала, коли Микита Платонович скаже: а тепер подай
мені рученьку – та й полетимо. Але Микита Платонович сумно усміхнувся на
її думки:
– Щось сьогодні не літається... У старого лелеченька крилонька зомліли...
І знову, припавши лицем до ґратчастого віконця у машині-будці, поглядом вбирала
таке дороге і таке недосяжне звичайне міське життя. Здивувалася,
побачивши, що на каштанах пожовкло листя, а на стіні якогось старого
будинку побагрянів розкішний плющ чи виноград... Невже осінь? Як швидко
біжить час!.. Хоч, здається, він стоїть, як вода у копанці...
І знову її ведуть майже попід руки у сірий похмурий будинок
і похмура гугнява Маріка заводить у похмуру кімнату, розділену
залізним тином. Вона сідає і чекає, здогадуючись – кого... Однак, ледве
впізнає у зчорнілій на вугіль жінці, що злякано підступає до огорожі,
маму. Вони плачуть. Одночасно.
– Це – неправда! Страшна неправда! Правда, доню? – питає
мама затято. І вона тільки головою киває. Але цього досить, щоб у мами
висохли сльози. – Ми тебе не покинемо. Ми будемо добиватися... А все
вона... вона... ця проститутка... ця сука... чує моє серце... вона
думає, що втече, що сховається... – захлинається прокльонами мама. І
вона здогадується – на кого. Вона хоче заперечити, але її нещасний мозок
прошиває блискавкою спогад! Авжеж! Вона з ним, з тим худющим бандюком,
зіткнулася в під’їзді. Було темно (постійно хтось лампочку викручував),
але вона розгледіла чорне, зле лице і "завірений”, жорстокий позирк.
Наче у вовкулаки... Боже! Що йому було робити того пізнього вечора у
їхньому будинку?! Алла ж була на своїй нічній зміні...
... Мама пішла. Згорбившись, чорна та темна... Зайшла
Маріка і знову кудись повела. Як виявилось – на старе місце. В ту саму
камеру-комірчину з тою самою Елеонорою. Кого ж тоді вона бачила на
експертизі? – думала, але не питала – не могла чути прокуреного голосу
Елеонори, брудних слів, що лились з неї, як помиї з цебра... Однак
Елеонора сама почала.
– Назад наші, – хмикнула. – Ну шо ж, королева секунд
хенд, тепер тобі хана. Прийдеться отвєчать по всім статтям
кримінального кодекса! Кончилась, голубушка, жізнь блядская вольготная,
дєньочкі беззаботниє...
А в четвер... Прокинувшись вранці, Ясочка не
застала Микити Платоновича. Випарувався! Тільки на дивані халат,
розшитий золотими драконами, лежить. Купочкою, ніби й справді Микита
Платонович з нього випарувався...
Ясочка всі кімнати і балкони обійшла, за вікно зазирнула
– нема! А Боже! Лиш цього не вистачало! Аж тут дзвінок у двері, Ясочка –
до дверей відчиняти, а за ними... ой, ґвалт! Микита Платонович із
оберемком білих троянд!
– Ви ж вмирали вчора! – дорікнула Ясочка, і хотіла вже,
як каже мама, "висповідати” неслухняного Микиту Платоновича, але він
затулив їй білий світ ще білішими і такими запахущими трояндами, що й
злість пройшла...
А Микита Платонович уже розкладав на столі у майстерні
"Шампанське”, цукерки, а її з букетом вмощував на диван – то так, то
сяк, придивлявся, відхилявся, відходив до мольберту і звідти оглядав її.
– Дівчина з білими трояндами... Ні. Банально. Вже було...
Дівчина на червоному дивані... Чудово! – і знову повертав на всі боки
Ясочку, і тулив до неї з усіх боків букет.
– Ви ще ж той не домалювали, – здивувалась Ясочка, показуючи очима на мольберт.
– Він майже завершений... Ще кілька штришків – і портрет моєї Психеї готовий...
– Отакої! Вже – Психея! Ким ви лиш мене не обзивали... – надулася кокетливо Ясочка.
– Не ображайтеся, дитя моє! У моєї Музи – сто імен, і
кожне я хочу оспівати. Увічнити! Я напишу з вас сто портретів, моя
панно! Явлю світові сто граней мого діаманту, мого скарбу безцінного!
Перед вашою красою довершеною, моя Мотронько, оніміє світ...
– Вставай! Розляглась, як корова! Я б таких... душила, як мокриць!
Перед нею стояла Маріка, похмура, з міцно зціпленим ротом.
Вона слухняно встала і побачила, що за ґратчастим віконцем –
уже сіре небо і в ньому пролітає сніжок. Боже, як летить час! Хоча,
хіба це він летить? Це минаємося ми. А він стоїть, як вода в копанці.
Тільки хтось на берегах декорації міняє...
"Тільки хтось на берегах декорації
міняє...” Ці слова Микита Платонович сказав у п’ятницю. Після того, як у
четвер Ясочка цілий день просиділа з букетом на дивані, а Микита
Платонович – навпроти за мольбертом. Ясочка вся затерпла, а йому – хоч
би й що...
– Я мушу поспішати... Мушу змалювати мій квіт рожаной,
мою білу троянду, доки роса не спала! І доки я сам не відлетів, як
лелека, у далекий вирій. І не залишив вас саму наодинці з Часом, що
застиг, як мертве море, тільки хтось на берегах декорації міняє...
Знаєте, панно Ядзуню, я ж колись писав вірші, і от – знову... прорвало...
Моя королево!
Трояндо моя світанна...
Евтерпо прекрасна!
Чому ми зустрілись так пізно?
Чи, може, зарано?
А може...ми стрілись – невчасно,
і ніжно, і грізно –
як серце і рана?..
Отакий песимістичний вийшов вірш...
Зате, які оптимістичні портрети я з вас напишу! Я писатиму вас, панно,
день і ніч...
– А хто на роботу ходитиме? – невинно
поцікавилась Ясочка. Але й на це буденне запитання щасливий Микита
Платонович мав відповідь:
– Якось проживемо! Тобто, не якось, а добре проживемо!
Панно Ядзуню, та ми ж з вами сидимо на купі грошей! Та лиш продавши один
отой кавничок, що ви в нім каву варите, місяць жити можна! А ці
безцінні ікони... живопис... бронза... реліквії і раритети... Рідкісний
антикваріат! Ними не лиш божевільні колекціонери – ними світові музеї
марять, а я... як той скупий рицар чахну на купі злота, а краса ваша
в’яне над купою недоносків європейських на тому триклятому базарі! Хоч,
врешті, ми усі пропадаємо за ні за що на тому пекельному торговиську, в
яке перетворили різні фарисеї і содоміти наше життя! І державу! Але
–досить! Ніяких більше робіт, тільки – творчість. До речі, я вже
домовився зі своїм другом, ректором одного з мистецьких вузів – будете
ходити на лекції, поки що вільною слухачкою, а потім – і на стаціонар...
За навчання я заплачу. Вам, панно Ядзуню, треба вчитися, просто-таки
необхідно вчитися...
– Мама хотіла, щоб я вивчилась на бухгалтера, – закинула
Ясочка, лякаючись неждано напророченого Микитою Платоновичем свого
блискучого мистецького майбутнього.
– Господь з вами,
Ясочко! – вжахнувся запальний Микита Платонович. – Який бухгалтер! З
такою душею і вродою! Та ви ж просто не огранений у діамант алмаз! А
тепер давайте пити шампанське! За ваше майбутнє! А завтра прийде
нотаріус і ви станете повноправною королевою мого маленького
царства-государства...
|