КОРОНАЦІЯ
Жінка ніби пробудилася, стріпнула головою,
глянула на годинник на лівім зап’ясті: о пів на сьому вечора...
Проминула якась мить, а здалося – половина життя...
Призахідне
сонце червонило стовбури старих сосон, грало світлотінями в молодому
підліску. Гостро пахло розігрітою сосновою смолою. У прибережних вербах
оживало потомлене спекою птаство. Як у тому далекому сні, що наснився їй
після смерті Ярослави, коли до неї прийшла сірою жовтоокою вовчицею
баба Арехта і сказала:
– Не бійся, моя квіточко, пекло не таке страшне, як його малюють...
Наразі розтроюдженій ворохобними спогадами циганкуватій жінці до
скрежету зубовного захотілося бути доброю, лагідною, приязною до цілого
світу, навіть до цієї набридливої пекельної личини, що свинячим
хвостиком теліпається за нею з тих пір, як вона востаннє бачила бабу
Арехту живою...
...Баба кликала її. Кликала не один день. Вона лежала на
широкому дерев’яному тапчані, застеленому прив’ялим зіллям і старим
облізлим ліжником. Лежала чорна та темна, бо вже котрий день не могла
переставитись за невидиму грань між тим і цим світом. Лежала баба
одинока і всіма покинута. Сусіди боялися приступитися, бо вже котрий
день круг бабиної хати коїлося щось несусвітне – то в комині крізь ніч
вовком вило, то ревло худобою, то гупотіло невидимим кінським табуном,
то підіймало дранковий верх, як гуцул крисаню для добридня. А коли
сільська фельдшерка наважилась поріг переступити, то так турнуло її в
груди, що бідна ногами вкрилася. Не помагали ні молитви, ні служба Божа,
яку панотець Валерій правив третю добу поспіль у старенькій сільській
церковці. Князь бушував. Князь люто боровся за бабину запропащу душу:
каламутив, ворохобив буревіями оболоки, ламав ліси, збивав хвилю на
Черемоші, трусив горами, як торбами. Небеса на те сатанинство
відповідали громом і блискавкою, панотець Валерій – церковним
передзвоном.
Третій день над селом бушувала гроза, під селом двигтіла земля, а
радіо передавало про шестибальні циклічні землетруси у румунських
Карпатах.
Під вечір на третій день, коли приїхала Маргарита,
стихія несподівано вгамувалася. Перелякані сусіди здалеку спостерігали,
чи впустить її в хату нечиста сила. Нечиста сила впустила Маргариту.
Сусіди полегшено зітхнули, а баба Арехта, втомлена, ніби вона щойно косу
з рук випустила, сказала, світячи з темного смертного одра жовтими
очима:
– Зачекалась я тебе, Маргаритко. Вже й жаль мала, але бачу, що
даремно... Сідай і слухай, бо час мій стікає... А твій – сили набирає.
Тож – слухай бабу: не журися, що самотня, що невезуча. Все будеш мати,
чого душа запрагне. Чоловіка будеш мати і не мати. І не одного... Але то
– пусте... Зате будуть статки і маєтки, слава і власть, та мус будеш за
те все платити здоров’ям. Не раз за те все буде виймати з тебе душу
Князь та мордувати тіло. Але – терпи. Бо все втратиш. Будеш мати дитину –
дівку, несхожу на тебе, а через те досада і туск обсядуть тебе. Любити
будеш, але, як прийде пора найвища, віддай її Князеві, як я тебе
віддала. Така доля жінок нашого роду... А тепер – або верх здіймай, або
те, що відаю – знаття відьомське переймай...
Маргарита, хоч і чекала цієї миті, здрейфила. Боялася Князя, але найбільше лякали віщування про дочку.
"Але
ж чому... Князеві, коли Бог дає дітей?!” – хотіла заперечити, та слова
кулешею пісною збилися в горлі. Тож стояла слупом і дивилася на чорну
худу бабину руку, що тягнулася до неї, здавалося, з темної трясовини
лісової багни-трясовини, аби потягнути за собою, і з жахом розуміла:
пізно противитись, вороття назад нема. Відчувала шкурою – за спиною
провалля пекла, на смердючих задвірках якого вона й зогниє. І...
стиснула холодну, як смерть, бабину долоню...
І в цю мить у комині заухкала, зареготала упирем сова.
– А
тепер, – зітхнула полегшено баба Арехта, – я можу йти. І ти йди. Не
тривож християнськими погребальними обрядами моє тлінне тіло, бо воно
належить не цій земля. За поконом мого племені мала би збудувати мені
усипальню золоту, але я сама, межу переступивши, про себе поклопочусь.
Іди. І не оглядайся. Віддайся на волю того, в чиїй власті від нині.
Маргарита хотіла заперечити, але бабин лагідний погляд виштовхав її в
груди із хати, освітленої тільки блідим місяцем, що царював над
втихомиреними сонними горами. Востаннє окинувши оком рідне подвір’я,
Маргарита пішла, майже побігла за дорогою, що вела до залізничної
станції. Крадьки. Майже тікала, намагаючись не думати про бабу Арехту,
що бездиханно спочивала після мук пекельних на битій, як циганські
дороги, долівці. За селом її розпалене бігом тіло раптом підхопив
зимний, як протяг із підземелля, вихор, і підкорившись йому, як течії
Черемоша, вона забулася, загойдалася у солодкій напівдрімоті.
Коли ж на маленькій станції в райцентрі сідала у вагон
вузькоколійки, оглянулась: нічне небо над горбами враз спалахнуло і
згасло. То згоріла і згасла суха, як тріска, рублена хата баби Арехти
разом з їхнім минулим. І сліду не лишилося. У пам’яті односельців – теж.
Ніхто ніколи більше не згадав ні стару відьмачку циганку, ні молоденьку
відьмочку. Ніби їх ніколи й на світі не було.
Може й не було. Бо через ніч на столичний перон замість Маргарити ступила прекрасна незнайомка з іконними золотими очима.
МАРГАРИТА
Жінка
сиділа на ріденькому крихкому лісовому зіллі і спостерігала, як по руці
– від долоні до ліктя – повзе, залишаючи пекучий слід, ясно-зелена
волохата гусениця. Жінка думала: якщо дивитися на гусеницю з точки зору
Божеської любові до цілого світу, то й цей гофрований згусток живої
матерії здається вершиною досконалості і краси. Коли ж із ненавистю чи
образою, то один вигляд цієї безневинної стружки з-під рубанка Творця
може викликати стрес від огиди.
Так і ближні. То любиш, то ненавидиш, то захоплюєшся, то проклинаєш.
Жінка
заплющує очі, зосереджується, подумки вертається у свій маєток. Кирила
нема. На подвір’ї пахне смаженою картоплею і шашликами. Біля мангалу –
зосереджений Кібчик зглитує просто з шампура золотисті кавалки м’яса.
Твар ненаситна!.. Замість того, щоб посуд на кухні помити. На другому
поверсі у своїй спальні на зім’ятих простирадлах валяється Дара. Жінка
пильно роззирається: на щастя, Гаспида не видно. Певно, накручує
Майстра, лукавий. Жінка підозрює, що останнім часом чортисько часто
зазирає до Майстра погалакати на політичні теми, але не розуміє – з якою
метою. Невже Князеві бракує ще одного вірного пса в особі цього
геніального циніка? Та й узагалі цікаво: на які подвиги гуртує Сатана
своє воїнство? Десь читала вона, що у невизначеному і неоглядному
майбутньому Україна має стати полем останньої битви Добра зі Злом...
Невже це майбутнє уже настало?!
Жінка зосереджує всі свої сили, сконцентровує увагу, аби зазирнути в лісову барлогу Майстра, але в очах – непроглядна темінь.
"Дракуле!
– шаленіє жінка, збагнувши, що Князь не бажає відкривати перед нею,
нікчемною, свої карти. Тьма з ним! Стільки б горя було у неї! А тому
вертається у вітальню, вмощується у м’якому кріслі, вмикає телевізор.
Поклапавши пультом дистанційного управління, погулявши телеканалами, з
огидою вимикає. Жах, ні на чім око зупинити: одна стрілянина, вбивства,
смерть. Схоже, Україна за роки так званої незалежності перетворилася на
звалище не тільки радіоактивних відходів, а й отруйного сміття чужої
маскультури. І на цьому теж не один патріот нагрів брудні руці. А
мовчать! А не бачать! Як повилазило! Не знають!
Зате вона знає всіх поіменно. Але не буде начитувати, бо як в одній
мудрій книзі сказано: не судіть, та й вас не зачеплять... Це – раз. А
по-друге, смішно гордитися цнотою в борделі. А по-третє, чорт з ними!
– Я тут, мамусько! Не відходжу від тебе ні на крок. Ти сьогодні така красива й одинока... Може, пустиш до середини...
–
На тебе, нахабо бісова, вже й злости не стачає... Чого ти трешся, чого в
очі прешся? Пішов би ліпше полоскотав яку зачамрілу феміністку, дивись,
розродиться еротичним шедевром на кшталт:
Я полощу в гірському потічку,
як у пінних, у білих молоках,
свою чорну зів’ялу чічку,
що чекає сто років на хлопа.
– Овва! Так ти, мамусько, ця, як її... Ахматова!
– Я – Шекспір, ідіоте!
– А... Вибач, то ця гормональна драма... автобіографічна?
– Як тобі відомо, мармизо гаспидська, я хлопа – маю.
– Авжеж, маєш…А хочеш побачити, хто ще має твого хлопа?
– Що-що?
– А те, що чуєш. А коли заплющиш вирли свої ясні, то ще й побачиш.
– Ну-ну, давай, – вдаючи, що їй байдуже, жінка грайливо примружує очі і враз зривається криком:
– Неправда! Цього не може бути! Вона моя подруга…
– І не тільки! Ще й посестра... Точніше, кхи-кхи...
двійник-замінник... Ади, як ввихається коло Кирика, справді, як коло
рідного...
– Сука, я ж їх уб’ю! Де вони? Кажи, рогатий, де зараз цей упиряка і ця...сука?!
– Та ж в управі! Народну ідею вергають на верховини сонячні!
Жінка зривається на ноги, зла і чорна лицем, як голодна
пантера. Люті ревнощі, образа, прагнення негайної розправи стрясають
нею, як землетрус Говерлою.
– Я хочу, щоб була п’ятниця, тринадцяте! – кричить жінка. – Чуєш,
Князю вічної темені, пане гієни огненної, володарю душі моєї. Я хочу
помсти! Хочу пити, пити її кров, насолоджуватись її приниженням. Чуєш?! –
в лютій сліпоті топче землю, дряпає її пещеними пальцями, трощить
зілля, ніби хоче продертися в самі тартарари.
ПАДІННЯ
І раптом... світ
темніє. Просто перед жінкою з-під землі чорною рухливою лійкою
виривається піщаний смерч. Він росте, розростається увись, розтікається
лісом, ламає, вириває з корінням кущі і дерева, і хтось питає її
утробним, здавленим голосом:
– Безумна, чи знаєш ти, якою дорогою ціною заплатиш за свої жіночі забаганки?
–
СССатано, безчесний Сатано, і це ти мене питаєш про ціну? Мене, яка
заздрить найостаннішій бомжисі, яку гріє під мостом послідущий п’яниця?
Чи є більша ціна, ніж самотність, непотрібність, зневаженість людиною, в
яку вклала життя?! Кажи, гаде теменний!
– Прикуси язик, відьмо! Доки я не розізлився і ще чую тебе,
замовкни! Ненаситна, то ти хочеш мати все, а для бідної бомжихи шкодуєш
навіть теплого боку немитого п’яниці? Гірше – ще й заздриш?! Маргарито, я
не впізнаю тебе! Невже щастя – не в багатстві, не в спокусах і розкошах
цього світу? Але мені нічого не коштує ощасливити тебе!
Жінка не встигає заперечити, як уже летить сторч головою кудись
вниз, залишаючи високо вгорі осяяне неонами місто, дорогу з автами,
схожу на довжелезні разки ялинкових гірлянд, сміх людей, переривчастий
гул електропотягів. Невже – в тартарари?! Жінці світ паморочиться від
страшного здогаду, але – пізно: вона вже сидить, ніби нічого не сталося,
ніби вік так сиділа, прихилившись до "бика”, що підпирає міст "Метро”, і
замріяно дивиться на дрібні хвильки, що дружною зграйкою періодично
набігають на піщаний берег. Жінці навдивовижу гарно. Вона трішки
п’яненька і трішки щаслива. Поряд... О, кого вона бачить! Невловимий
бабій і волоцюга – Кирик! Термоядерний самогон, яким розрахувався за
видраєну яхту нардеп Фекалюк, приємно гріє порожній відучора шлунок.
Млосне тепло з живота розтікається тілом, веселить душу. Жінці хочеться
погомоніти, але бідний Кирик, збитий із ніг сивухою, одуріло хропе,
поклавши їй на коліна нечесану і немиту голову. У збитому, як лямець,
липкому, всіяному гнидами, пушку весело побрикують жирні блощиці. Жінка,
вловивши котрусь на льоту, зі смаком потріскує чорними нігтями. Від
води тягне вечірнім холодком, але жінці тепло і затишно під Кириковим
ребристим боком, тягне на сон, повіки злипаються-злипаються... Але –
наче хтось гукає її. Жінка лупає закислими очима і розтягує в усмішці
чорний беззубий рот. Так і є: Даруня! По-теперішньому – Даша! Дочка
стоїть на палубі білої, щойно видраєної Кириком яхти нардепа Фекалюка.
Вона така струнка, гарна й бадьора, що жінка аж плаче від радості за
успіхи дочки: ще недавно воно, біднятко, мусило заробляти собі на хліб,
супроводжуючи дорогами країн СНД тих неотес-далекобійників. А нині, як
порядна панна у кіно, шле повітряні поцілунки татові з мамою із білої
яхти, всім своїм респектабельним виглядом демонструючи предкам під
мостом, що Фекалюк платить за рейс більше, ніж оті смердючі перевізники.
Дашуня посилає останній повітряний поцілунок і зникає в каюті
білосніжної яхти, а жінка вдоволено облягається на ніч, але якась сила
струшує її, мов кошеня, і здавлений утробний голос каже:
– Е ні,
ти цього щастя сіросвитного ще не заслужила, ще помучся, потіпай свою
прокляту душу. Що хотіла – те й маєш. Іди і слухай.
Чорний піщаний вихор грубо вириває її з обіймів з-під боку ще,
слава Богу, теплого Кирика і хряпає об асфальт перед офісом "Народної
ідеї”, над ґанком якого розвівався синьо-жовтий прапор.
|