НЕ ВВЕДИ У СПОКУСУ...
У селі її прозивали "Порох серця”, або – "Слаба”. Казали: "Ну ота, що слаба на порох серця”...
Казали
– без насміху чи зла, лиш із легкою досадою, в якій вчувався легкий
страх. Язикаті, охочі до пліток сільські жінки навіть у балачках
обминали її десятою дорогою: гріха боялися. З одного боку, може й
справді "слаба”, образиш недовірою, а Бог – усе бачить і чує, не
встигнеш пельку стулити, як прикладе до ліжка хворобою, як камінчиком:
лежи! А робити, Господи, хто буде? Та ж городу 60 соток, корова, свині,
кури-гуси... А 12 гектарів бураків! Про дітей з чоловіком годі й
говорити... А Бог дивиться й каже: "Лежи і мучся, знай як завидувати на
чужу слабість!” Господи, спаси і вбережи від такої кари!
Але ж з другого боку...
· – Може б її в селі й понімали і
навіть сочуствували, – сердилися мої тітка Веруся, переживаючи, як за
себе, – якби ж воно не спокушало! А то тільки сапка починається,
мамочко, бурани пруть, як татари, а її вже везуть бричкою
присідательською до больниці! Як графиню! Усі з сапами удосвіта на поле
біжать, а її одну – у район у бричці везуть, бо в неї порох серця! А в
нас, тих, хто дивиться на таку неправду, серце не розсиплеться на
порох?! А через якийсь тиждень: жінки з поля при місяці вертаються
поморені, а її з больниці тою ж бричкою везуть, але вже з групою! І не
встидається! Бо ж чи то люди не знають, яка то група? Знаємо ми ту
групу... Ні совісті, ні стиду! Жара, а воно в якусь гуньку замоталося,
слабу представляє. Та вже хоч би поза городи везли її, чи поночі, а то –
при місяці! Бричка брязкотить – за три версти чути! Як насмішка над
людьми! Але, Господочку, ще й ти матір Божа, простіть мене грішну, якщо
вона по правді слабує.
При цих словах мої тітка Вера били себе дрібно-дрібно долонею по
губах, шепочучи: "Не доведи Господи, не привиди Господи!”, – зітхали
тяженько, робили паузу і ще більше переживаючи, вигукували:
· –
Але – де? Здорова ж, як корова! Сементалка! А твар, щоб на слабу бути
схожою, припудрить мукою вальцьованою... І в паход! Куди йде – стежечка
біла слідом! Тої ж муки, кажуть люди, вже так накрав, так накрав, що
замість дерті свиням корм замішує. О! Тож і вона, напудриться,
замотається, як лахманка, та й суне до гамбаламторії. На укол. І не
стидається!
Найбільшим доказом і ознакою людської порядності для моїх тітки був
сором. Мої тітка й самі встидалися, як дівчина. Хоча... чому – як, коли
вони й були дівчиною. І не тому, що їх не сватали, а тому, що не було
кому. На той час, коли мої тітка виросли на дівку, в селі не зосталося
жодного їхнього ровесника – усіх на Донбас забрали, на шахти. А старших
війна вибила. Отож тітка лишилися дівкою. Правда, у зрілі роки та й під
старість до них приходили свататись – то вдівці, то розвідники. Але
тітка не проміняли своє вдовине дівування на сімейне щастя з удівцем.
Причин було чимало, бо й смерті без них не буває, але найбільша – тітка
стидалися, як це вони будуть лежати з удівцем на подушках, а його діти
будуть усе те бачити.
Але найбільше у світі мої тітка соромилися... авжеж, слабості. Так
їх мама, мої баба Наталка, навчили. Про що мої тітка Вера завжди охоче
хвалилися:
– Ото, бувало, малою, як голова заболить чи в животі,
біжу до мами скаржитись. А мама й нагримають: – Стидайся! Слабу дівку
заміж не візьмуть! – Ото й по сьогодні стидаюсь... А воно, – переходять
тітка на головну тему сільських дискусій, – не встидається! Ще й наче
гонориться, наче задається тою болячкою, носиться з нею! Та носись собі,
як курка з яйцем, але ж... якби ж не спокушала! А то, Господочку, саме
копка! Бурак зародив, як голови кінські! За погоди треба вспіти – це ж в
кожної норма – по 12 гектарів! Кожна вдосвіта з копачем на норми
біжить, а її знову на бричці присідатєльській у больницю везуть – групу
підтвердити! О, а я що казала! Вже й брички нема, нема вже й присідателя
Сивухи, царство йому небесне, а її ще возять за тою групою.
Слово група тітка вимовляли якось особливо... якось так, ніби самі вони про ту групу мріють...
О,
та вічна – трагічна своєю нездійсненністю мрія кожної колгоспниці про
"групу”... Хіба що у часи Шевченка так іще кріпаки про "вольну” мріяли,
як мої тітка – про групу. Але той папірець, та медична довідка, що
звільняла від колгоспної поденщини, не лише дуже дорого коштувала, але
майже неможливо було добитися простому люду до тих, хто її видавав. Ті,
хто видавав її, були, як підозрювали мої тітка, для звичайного трудящого
за сімома мурами.
Слухаючи тітку, я уявляла собі тих сім мурів і думала: "Скільки ж то
років треба було ті мури всемеро мурувати, скільком людям і скільки
грошей вгахкати, якщо ми вже третій рік хати не можемо змурувати: лиш
відгодуємо свині, телятко, продамо, складемо гроші і віддамо
заготовітєлю на шифер чи ліс, як заготовітєль... пропав! Разом з
грішми”.
Не знаю, як та слаба на "порох серця”, а от ті заготовітєлі, таки
встиду не мали. Ці шахраюги, що зграями ходили і їздили по селах,
збираючи у довірливих і безпорадних (бо безпаспортних!) колгоспників
криваві копійки на бляху, шифер, дерево та інші будматеріали, потоптали
усе моє дитинство. Ми з тіткою, не розгинаючись, працювали на них.
Звичайно, тато з мамою теж працювали, але все одно не так. В основному
гарували на шахраїв ми з тіткою. Тітка виписували в конторі вибракуваних
поросят, здохляків, як вони казали, і зносили їх у мішку до нашого
хліва, бо тітка після смерті діда Кирила, хоч і жили окремо з бабаю
Наталкою, але з нами однією сім’єю, або, як вони казали, помагали нам.
Отож тітка зносили навесні до нашої хати ті страшні, як з
Бухенвальду, поросята, а я мала їх відпоювати тепленьким молочком,
запихати кулешиком доти, доки вони не починали рожевіти і кувікати, як
справжні поросята. А далі у меню свинтусів йшли, як казали тітка,
лічебні бурани: дрібненько січена кропива, живокіст, щавель, присмачені
кулішем. А коли під осінь підсвинки виростали на добрих свиней, у хід
ішла вже бурякова гичка, яку я тоннами переносила поночі з колгоспних
бурякових гонів у наш хлів.
Тітка мої мене любили за те, що я "така сама дурна до роботи, як і вони, і крепка”.
Заради
такої похвали я була готова хоч цілу ферму свинячу годувати, лише душа
боліла за невезучого тата, бо ж чула: знов віддав першому попавшому
заготовітєлю так тяжко зароблені нами з тіткою гроші. Та, нарешті, Бог
зглянувся, ми долабудали хату, вкрили бляхою дах і на Октябрські
справили новосілля.
Отже, у моїх тітки Вери тепер залишилась тільки одна мрія – про
групу. Не-здій-с-не-нна! Бо за звичай групу давали тільки жінкам
сільського начальства. Головисі першій – за давлєніє. Тому-то моїх тітку
і кликав бригадир частенько сапати на городі в головихи.
· – А норми? – резонно запитували мої тітка. – Хто буде сапати моїх
12 гектарів бураків, три – соняшника, п’ять – кукурудзи, баштан в
Чагарах і поминдори коло Жолубка?
– Не переживай, я тобі запишу по два трудодні за день.
Тітка цього лиш чекали і згоджувались. А на ранок заходили за мною, і
ми йшли сапати слабій головисі. Але коли вже й комірник став тітці
загадувати сапати на своєму городі замість своєї слабої на порох серця
жінки, тітка не витримали і сказали комірникові, все що думали про все
"темне, безграмотне, що з кріпаків випасалась, а в пани не вписалось”.
Мої тітка теж мали тільки три класи, але знали все. Про що не
спитай, тітка знають. А найбільше, як мій тато, про людську
несправедливість, через яку один панує, а другий – бідує. І хоч би
здихав, а групи йому не бачити!
О, це грізне, невмолиме нічим почуття соціальної несправедливості!
Це воно зробило мене робсількором районної газети "Трибуна праці”. Першу
свою замітку я написала про симулянток і про те, як несправедливо їм
дають групи. І дала прочитати замітку татові.
· – Ніколи не пиши більше пасквілів на людей. Тим паче, наших, сільських, – сказав тато замість того, щоб похвалити.
Я тепер думаю, що така різка критика могла убити в мені взагалі бажання братися за перо. Але тато знав, що робив.
· – А що писати? – ощирилась до тата моя вражена людська гідність.
·
– Вірші, оповідання... мало що можна писати... – кинув тато відчепно та
й пішов собі. Ображена, я побігла з дописом до тітки. Тітка довго
дивувалися, не могли повірити, що то я сама все те написала, а в кінці
сказали, що тато правду каже: отих паскалів на людей не треба ніколи
писати.
·
Отак я отримала перший урок журналістської етики, ще не
відаючи, що стану журналістом і все життя віддам цій каторжній праці.
Жаль, тільки, що не могла зарадити, в газеті працюючи, моїм тітці з
групою: тітка позоритись перед людьми не захотіли.
СВЯТО РИБИ Й КОНОПЛІ
Але бувало й на моїй
вулиці свято. Часом мені здається, що я прожила кілька століть, кілька
епох. Від середньовіччя починаючи. Адже, коли я пішла в перший клас, у
нашому селі не було ще електрики. Я вчила уроки при гасовій лампі, при
якій мій тато читав книжки, а мама пряла. І я, вивчивши уроки, бралася
до кужеля. Веретено так і фуркотіло у моїй маленькій долоньці. Так я
заробляла у колгоспі свої перші трудодні. На той час вже й Сивуху зняли,
і ніби жити стало легше і заможніше, і техніки побільшало, а жінки все
одно ще косили косами горох, а пшеницю обжинали серпами, а пізньої осені
по-давньому, як ще з діда-прадіда, у річці мочили коноплі, або
прядиво... Матірку – на мотуззя, плоскінь – на полотно домоткане, рядна
та кропив’яні мішки.
Це була друга велика осіння громадська подія. А перша, коли спускали
перед празником, храмовим святом, громадський ставок. О-о-о! Ото була
подія. Тоді до ставка сходився весь народ. Жінки з дітьми з греблі
спостерігали, як чоловіки, у високих рибальських чоботях, бродили по
коліна у масному намулі і згортали у відра, мішки, сітки величезних,
вигуляних за літо королівських та дзеркальних коропів, окунів,
здоровенних крапчастих щук, вусатих сомів та в’юнів, яких інші чоловіки,
ті, що на березі, зсипала у високі діжки з водою і відвозили возами у
колгоспну комору. Але люди на греблі з нетерпінням чекали кульмінації
рибальського свята.
Тож, коли, нарешті, від’їздила остання підвода з великою рибою у
величезних діжками, завгосп Плясун, татів кум, махав рукою і з греблі в
намул, що аж сяяв від дрібнішого риб’ячого срібла, кидалися з відрами,
мішками і кошиками усі, хто хотів не так на дурняк поживитися, як взяти
участь у цій безпрограшній болотяній риболовлі. За звичай то були
чоловіки й парубки, жінки, дівчата і діти підбадьорювали вигуками,
порадами та жартами своїх годувальників із берега. Регіт стояв над
ставком – аж луна йшла.
За годину завгосп Плясун, який теж весело спостерігав за змаганнями –
хто більше хапне – давав команду вилазити і риболови, перемащенні
намулом, як чорти смолою, вилазили на берег зі щедрим уловом. Коли
вилазив останній, Плясун опускав на лотоках заставки, і вода, що
поступала річечкою від Кирилячого ставка, потиху покривала масний намул,
обіцяючи на завтра наповнити громадський ставок по самі вінця.
Тато у такі дні теж виносив на берег відро риби і відро скойок. Ніс у
гурті таких, як сам, замурзаних дядьків додому, а ми з Іваном, що вже
тоді підріс, бігли слідом, веселі і щасливі, підбираючи рибу, що
вискакувала із повного з верхом відра, та скидаючи її у зелений
(воєнний) татів кашкет. А вдома висипали рибу у приготовлені мамою
дерев’яні ночви та цинкові балії – і ще мали три дні риб’ячої радості. А
на храмове свято – холодець з коропів, юшка з карасів і пліточок, в’юни
в’ялені, соми смажені, щуки печені, раки тушковані. Ото був празник!
Скойки тато називав делікатесом, який буцімто подають у всіх
панських ресторанах панської Європи, живими. Але сам їх живими не
наважувався їсти, а варив у відрі на багатті, яке спеціально розкладав у
садку. Скойки тріскали, розкривалися і тато вгощав ними мене, сусідів –
бабу Онисю, які розумілись на делікатесах, позаяк давно колись служили
кухаркою в панів, та Юхтима Барана, якому його Баранина рідко борщ
варила, і всіх, хто на той час вулицею йшов. Розказував, що в Європі, у
Франції, ще равликів і жаб їдять. Хоч в них і голоду нема, а їдять.
Чудний народ... Усі дивувалися, і я в тім числі. А тато робив висновки:
тому вони й не вірили, що в нас голод був. Думали, що ми теж, як вони,
викабелюємось, жабами смакуючи...
А на четвертий день після храмового празника (храму не було, а
празник був!) – ми мочили прядиво. Зносили і звозили до річки з усього
кутка пов’язані в сніпки коноплі, перепиняли густо плетеними з верболозу
плотами, мішками з піском течію, клали на дно річки снопи, прибивали їх
кілками, прив’язували перевеслами, щоб вода не знесла, а зверху
придавлювали дерном, і, лише переконавшись, що в’язки добре примоцовані,
залишали, щоб прядиво тліло.
Отака давня-прадавня, ще з Київської Русі, а може й з Трипілля,
технологія підготовки сировини для виробництва домотканого полотна. Але в
нас на той час було інше завдання: радянська країна, зокрема й наш
колгосп, уже перейменований на честь пролетарського письменника Максима
Горького, потребували, як у нас казали, кропив’яних, тобто міцних,
грубих мішків – на щедрі врожаї. І колгоспниці зобов’язані були із тих
вимочених конопель ще й на десять мішків ниток за зиму напрясти.
Якщо свято ловіння риби було святом переважно чоловічим і парубочим,
то мочіння конопель – виключно жіночим і дівочим. Старші жінки, як було
заведено, дівчат у річку не пускали, ще й таких малих, як я, Мальвіна,
Маруся, Стася, Катя і Таня. Досі бачу (і плачу), як наші мами,
пороззувавшись із чобіт, хоч уже стояла глибока осінь, підтикавши за
пояси спідниці й сорочки, лізли, одна одну підтримуючи, ухкуючи від
холоду та підбадьорюючи себе жартами, у річку, вергали лопатами землю,
трамбували босими ногами снопи, які їм з берега подавали дівчата й
молодиці, які ще не народжували... Так жінки одна одну берегли, і словом
не дорікнувши ані державі, ані місцевій владі... Готові були
скалічитись, лиш би було тихо-мирно, тільки б не було війни... А потім
мили на кладці червоні аж сині від холоду білі свої ніженьки, вскакували
в холодні кирзові й гумові чоботи і бігли додому – розтирати їх
перваком чи бодягою. Єдиним помічним ліком від колгоспної кріпаччини.
Викидали вимоклі коноплі з річки уже при заморозках, і вже чоловіки –
вилами. Жінки й дівчата розтягували снопи по долині, щоб прядиво
просохло, а тоді носили ряднами у клуні та на горища витягували, де воно
висихало до того, що аж пирскало з під терниці сухою кострицею,
перетворюючись на м’які, золотаві, як дівочі коси, пачіски і збите на
овечу вовну клоччя.
Тоді кожен колгоспник зобов’язаний був вирощувати коноплі. Пригадую
їх гостро-шорсткуватий запах, що клубочився восени над городами,
екзотичний смак конопляного молочка, яким баба Тетяна затирали гречану
кашу... І не пригадую жодного наркомана...
А коли заходило на зиму, починалися вечорниці... Хто при кужелі, а
ми з мамою – при візку, як у нашому селі називали прядку. Це
прадідівське прядильне обладнання сьогодні можна побачити хіба що в
музеях. А в моїй пам’яті зостався тихо-ніжний конопляний шурхіт сирової
нитки, тихенький посвист колеса, і ледь чутний стукіт педальки... І
запаморочливо рідні пахощі вимерзлого на морозі домотканого полотна...
КАБАНІЗМ
Але то вже були пахощі домашніх
свят, найбільшими з яких були дні, коли ми кололи кабана, чи квасили
капусту, чи копали бараболю... О! Солодкі димки багать! І солод
розсипчастий печеної картоплі!
Або – коли наша корова телилася, або ще краще сказати – приводила
телятко... буцімто звідкілясь іздалеку, з поля чи лісу приводила...
Тоді
бувала тривога, біганина, переживання. Переказували до Юстика, який,
коли в село прислали справжніх, а не фальшивих фельдшерів – Юлю і Клаву,
за словами мого тата, переключився на скотину, або став витинаром, як
казали мої баба Тетяна, і тепер чистив баранів колгоспних та кабанчиків –
по людях, і приписував – від усього скотину сироваткою заливати, а за
одно й курей з індиками.
Але Юстик до нас не прийшов, видно, боявся мамі з татом в очі
дивитися, хоча після того, як він мене мало на той світ не відправив,
роки пройшли. Та наша корова й без Юстика справилась. Лиш ревнула й –
стало тихо. А через трохи – тато в хату телятко несе, в ряднину
замотане, ще мокре, ще пара з нього йде. Таке шовковисте, з кучериками
по лобику білому телятко. Воно ще стояти не може – ніжки роз’їжджаються
на соломі і тато силою кладе його на долівку, густо встелену хрусткою
золотою соломою. Ми гладимо свого биця чи теличку і придумуємо ім’я,
чекаючи маму з молозивом. А от і мама. Виливає з дійниці у ринку перше
здоєне молоко, розпалює в печі, і незабаром маємо молозиво, солодке, із
золотавою шкуриночкою. Самий раз на день народження нашого биця Льотчика
чи телички Красавки.
Але починався осінньо-зимовий обрядовий календар усе-таки зі свята
квашеної капусти. Як і годиться перед кожним святом, мама прибирала у
хаті і в льоху, мила стільниці, ночви й балії, випарювала окропом діжки,
які перед тим вимокали коло криниці, налиті водою, змивала кружки та
камінці, якими прикладали капусту. Тато приносив з майстерні шатківницю,
гострив лезо. А відтак ми всі йшли на город – капусту різати. Хрябуст
ішов кролям. Головки, завбільшки з банячеру, несли до хати: тато з мамою
– мішками, ми з Іваном – по одній. І починалось священнодійство. Тато
розрізав навпіл капустину, і мама пускала її по шатківниці, легко, з
тихим дзвоном-посвистом, ніби гладила. Коли ж виростала на столі ажурна
гора тонко нашаткованих капустяних смужечок, мама уступала шатківницю
татові, а сама зсипала білу, ледь зеленкувату локшину у балію, посипала
її крупнозерною сіллю, злегка переминала, додавала перцю чорного й
червоного, лаврового листу, і так – порція за порцією. Уже в льоху
капусту перекладали яблуками, моркви не клали – любили, щоб капуста була
біла, лиш де-не-де пелюсточка макова перчиці. Такої соковитої солодкої
капусти зараз немає. Кажу це як гідна продовжувачка прапрабабських
традицій соління капусти. А качанів і поготів. Чогось тоді салатів із
свіжої капусти не знали робити. Споживали тільки квашену – з цибулею,
олійкою присмачену, або смажену чи варену.
Починали діжку з капустою за звичай на Різдво. Новий рік у нас не
заведено було святкувати – піст соблюдали. На Святий вечір мама
обов’язково варила капусняк і вареники з капустою. А для другого дня
свят – тушкували капусту у великому казані (щоб на всіх стачило)
впереміш із окостом і підчеревиною щойно урочисто заколеного кабана.
Уявляю, як скривляться при останніх словах інтелігентні мої колеги: фе! Який огидний кабанізм! Яка дикість! А ще письменниця!
Жаль,
що не бачили вони цього рудименту справді первісного мисливського
ритуалу, який мій тато і мої дядьки перетворювали на очах із жорстокого
забиття тварини в урочисте жертвоприношення. Не було крику, свинячого
вереску, бойні, крові. Дядько Олекса легенько брали здоровенного
кабанюру за передню коротеньку ніжку і рррраз – догори всі чотири...
Що ж до етично-моральних засад, то сільським дітям, аби уникнути
різних психічних і психологічних травм, дозволялося любити домашніх
тварин, але не забувати про їхнє призначення.
Не знаю, чи
сьогодні для сільських дітей день кабана свято, але для нас, дітей,
батьки яких вижили наперекір усім голодоморам, геноцидам, етноцидам,
війнам і репресіям, дітей, які самі росли на пісному борщі й каші, і
мали за щастя склянку молока, в країні, де насаджувалась ідеологія
страху перед голодом і війною, де навіть хліб був не звичайним
продуктом, а фетишем і священним символом, дітей, які бачили м’ясо
тільки на Великдень і Різдво, цей день кабана був великим святом. Отакий
дикий кабанізм!
ОДА СІЛЬБУДУ
Сільбуд – ще одне свято моєї душі!
Після
арештів, судів, амністій тато більше не рвався будувати комунізм в
окремо взятім селі. І в начальство не ліз. А повернувся на духовні кола
свої: став завклубом, керівником хорового й драматичного гуртків та
духового оркестру. Навіть сам кіно показував.
О сільбуд! Через тьмяне віконечко твоєї крихітної сцени я зазирнула
сполохано у незнаний білий світ, такий далекий і недосяжний, що про
нього можна було хіба що самому складати казки і легенди...
Але
відчинилося віконечко у кінобудці – і з білої стіни сільбуду зійшов до
мене, світ обійшовши, "Бродяга”, і вискочив із джунглів "Тарзан”...
Тут я вперше на маленькій, з долоньку дитячу сцені, побачила
найкращу, найгеніальнішу постановку "Назара Стодолі” – мого тата. І його
в головній ролі... Тітка Ганя грали наречену Назара Стодолі – Галю,
дядина Ксеня – ключницю Стеху, дядько Олекса – сотника Хому Кичатого, а
дядько Тьома Старший – Гната Карого...
Тут я побачила вперше і "Лимарівну”, і "Сто тисяч”, і "За двома
зайцями”... Чи не всю українську класику... І де що із того втраченого
духовного злету, яке через роки назвуть "розстріляним відродженням”.
Тут
я вперше відчула запах книжок. І дух Слова... Серед дерев’яних
стелажів, збитих моїм татом... І страх, і... щось схоже на гнів,
дізнавшись, що за слово – розстрілюють! Не десь – за морями-океанами, не
в далекому минулому, а – тепер, у країні, де я живу, на рідній мені
землі...
Тут, у сільському маленькому клубі, де, як у чарівній скриньці, жило
справжнє велике нелукаве мистецтво, я зрозуміла, який талановитий
народ, до якого належу...
Низько кланяюсь твоїм збитим порогам,
твоїй небесно високій стелі, і білим стінам, і крихітній сцені, мій
великий Храме, мій сільбуде, за те що ти в мене був!
РОБСІЛЬКОР
Їдучи з татом до станції на
високо намощеному соломою та застеленому новим рядном возі, слухаючи
смішну історію про битву моїх баби за хліб, я раптом зловила себе на
тому, що і тата слухаю якось... не так... якось по-іншому, і дивлюсь на
світ, на поля і лісосмуги, і схід сонця ніби іншими очима... Щось у мені
відбувалося, але не від радості чи пихи, бо те, що я у тринадцять років
стала робсількором, не знімало з мене обов’язку день при дні пасти за
селом нашу корову Муру, бавити маленьку сестричку Надю, годувати свиней,
красти кролям буряки на полі, а курям – сипати кукурудзи, носити з
копанки ряску качкам, сапати, полоти город, сушити сіно і ще й вчитися
добре, бо тато покладав на мене великі надії. А тут ще додалося з тим
робсількором – на наради їздити! І аж бозна-куди – в Гайсин! Це на
перший раз підводу виписали. А вертатися доведеться пішодрала.
І страх перед незвіданим холодить мені душу, але – даремно, бо їхати
поїздом було зовсім не страшно, і Гайсин виявився не таким вже й
великим містом, і з’їзд був звичайною нарадою, а робсількори –
звичайними людьми, тільки старшими за мене.
Закінчилась моя перша подорож за три моря теж добре. Почався з’їзд
робсількорів з того, що редактор районки, який сидів у президії за
столом на сцені, взяв довгий список і почав зачитувати прізвища,
перевіряючи чи всі приїхали. Отож кожен робсількор вставав,
розкланювався, і сідав, червоний, як рак від таких почестей. Коли черга
дійшла до мене, я теж встала, але на те редактор не звернув увагу. Він і
далі водив очима по залу, питаючи:
– Так є чи нема, приїхала чи ні наша шановна ...?
– Приїхала!
– пікнула я здавленим від хвилювання голосом, намагаючись стати вищою,
але тісні ряди робсількорів все одно заступали мене від редактора своїми
мудрими головами. Тоді я підняла руку і стала нею щосили вимахувати, як
на уроці, коли дуже хотіла заробити п’ятірку.
– Там хтось щось хоче сказати? – поцікавився редактор, шукаючи між
головами того, хто відчайдушно вимахував рукою. Мені нічого не
зоставалось, як вийти до дошки... чи то пак, до президії і признатись,
що це я – шановна Галина Тимофіївна.
– Ти? Ви?! – здивувався редактор, не знаючи, як до мене звертатися. – Оце то робсількор!.. Всім робсількорам робсількор.
І зал гримонув сміхом. А даремно. Бо часом, казали мої баба Тетяна, зі сміху люди бувають...
З районного з’їзду робсількорів я поверталася нічним поїздом, одна.
Діждавшись у залі чекання на станції Дукля сходу сонця, пішла додому ще
безлюдною дорогою поміж ранковими полями. Не сумна й не весела, просто
інша. Бо навряд за одну робсількорівську нараду можна зовсім змінитися, а
за одну добу – подорослішати, але – щось було! Принаймні, я не боялася
йти попри ліс Довжок, щось, правда, наче хапало за плечі, і ногами
хотілося швидше перебирати, але я щосили стримувала себе, щоб не погнати
галопом, намагалася думати про світ, який щойно мені відкрився...
І тут я побачила тата. Він ішов мені на зустріч по лискучій, вкатаній машинами, осяяній вранішнім сонцем ґрунтовій дорозі.
До
села ми дійшли, незчувшись за розмовами – про Гайсин, з’їзд
робсількорів і всіляку іншу всячину. Коло лавки тато завернув до клубу, а
я пішла додому, до школи збиратися.
Назустріч мені по громадській греблі йшли мої майбутні герої –
доярки, їздові – на ферму, механізатори – на тракторну, а за ними –
контора, пошта й лавка...
– Звідки це ти так рано? – дивувалися.
–
Із з’їзду робсількорів, – відповідала знічено, намагаючись швиденько
прошмигнути повз цікавих. Я ще не звикла до популярності, тим паче до
ролі робсількора. Але коло дядька Пилипа, що сидів на камені біля ставка
і дивися у ранкову воду, спинилася.
Відчула, як дядькові нестерпно хочеться знічев’я шубовснути обома
ногами у прохолодну прозору воду, щоб аж бризки полетіли на голову. Але
дядько не міг того зробити, бо не мав ніг. Був безногим. Безногий Пилип –
прозивали його в селі.
"Десь поховані дядькові ноги, – подумала я. – Половина дідька живе, а половина похована. Страшно знати, де твоя могила...”
...Я
обходжу дядькову інвалідську машинку, схожу на консервну банку, і йду.
Спочатку – поволі. А далі – бігом! Я йду ногами! Я біжу ногами! Ногами,
ногами, ногами!
На мене озираються:
– Чого смієшся питають.
– Бо маю ноги, – кажу я.
Але вони не розуміють. Такого простого і не розуміють...
ЕПІЛОГ
Свою
першу новелу "Я маю ноги”, я напишу завтра. І "За сімома замками” – про
німецьких покриток і дітей війни, і про Чинбаря, який чекає синів з
війни, і про те, як згоріло у Сави родове гніздо – теж напишу завтра, у
дорослому житті, залишивши за порогом дитинства цілий світ, який я
потому все життя намагатимусь розгадати, щоб колись, проживши й
переживши, прочинити до свого раю земного тихенько браму, і побачивши
там ще живих тата з мамою, дідів-дядьків, бабів-тіток-дядинів своїх, ще
малих братів і сестер своїх, здивуватися з радісним смутком:
– Боже! Я ж росла на прекрасній землі, в Едемі щасливих ілюзій і
скороминущого смутку. Я росла в театрі великих пристрастей і зростала у
храмі високих чеснот.
Я жила серед грішніших людей, чесніших за херувимів, славніших за серафимів.
|