КАЗКА ПРО БРАВОГО СОЛДАТА І КОЗИР-ДІВКУ
Роль
баби Тетяни у трагікомедії мого дитинства, та, мабуть, взагалі в житті –
друга головна після тата, а заслуги переді мною – ще більші: баба
Тетяна не тільки навчили мене всіляких житейських секретів, а ще й
хвалили мене, а головне – жаліли. Ніхто так мене не жалів, як мої баба
Тетяни. Хвалити – хвалили, а от пожаліти... ніхто не здогадувався.
"А чого тебе жаліти? – строго здивувалася мама, коли я, підрісши,
поцікавилась причинами свого спартанського виховання. – Жаліють тих, хто
не може собі ради дати. А ти – раду собі даєш”.
Отак!.. Але ж
бувало всіляко мені... тим паче, в дитячі роки... Та, очевидно, про те
тільки мої баба Тетяна здогадалися. Вони взагалі були моїм
адукатом-защітніком. Захищали перед усіма й нікому, ні чужому ні свому,
не давали в обиду. Мабуть, їх теж, як кожну козир-дівку, ніхто не
жалів... Певно, така вже доля усіх козир-дівок. А щоб мене морально
підготувати до моєї нелегкої козирної долі, розказували про свою. Тільки
чогось обминали своє дівування, надолужуючи небилицями про чуже. Отож
саме від баби Тетяни знаю про багато дечого, що творилося ще до мене і в
родині нашій, і в селі, і навіть ще раніше, а точніше – відколи світ та
Умань.
...Батьки мого діда по батькові Омелька рано померли. Розділивши
невелику спадщину між трьома сестрами, яким треба було виходити заміж, і
зоставшись ні з чим, Омелько пішов служити царю й отечеству,
бозна-скільки служив, воював з японцями в Манджурії, а після програної
війни демобілізувався і під марш "На сопках Манджурії” – в душі, з
калиткою тютюну, кресалом та кількома рублями у вєщмєшку, повернувся,
пройшовши всю Росію, у рідне село, де його, бувалого солдата і старого
парубка, ніхто, не чекав, окрім старої (23-річної!) козир-дівки –
Рябкової Тетяни.
Тетяна сивіла в дівках не тому, що була бридка чи крива, а через свій гострий язик та козацько-гайдамацьку вдачу.
Коротше,
по-сучасному, мої баба Тетяна були чи не першою феміністкою, хоч
достеменно про суфражисток і всіляких інших революціонерок-емансипаток,
не чули й не здогадувались. То вони пізніше, зачаровані революційною
символікою і чужоземними прізвищами вождів світового пролетаріату,
назвуть Кларою першу сільську комсомолку і трактористку Мотрю Минову, а
Мину, її чоловіка, теж тракториста першого, Цеткіном. Казатимуть:
– О! Кудись Клара з Цеткіном поторохкали!
– Хоч давно ті Клара з Цеткіном на своєму тракторі своє відторохкали...
Але
вернімося у бабину Тетянину молодість, драматично-іронічні історії про
яку в родині розповідали пошепки, озираючись, чи баба не чують. Йшлося ж
– не аби про що, а про їхнє багатостраждальне дівування, що дуже
нагадувало затяжну війну між моїми бабою і сільськими парубками.
Ото, бувало, розказували, вийде сільська молодіж на степок (вигін)
коло церкви лелю-полелю (веснянок) поспівати, "вербової дощечки”
(хороводи) поводити, та в пекара пограти, постає, а веселощів катма –
нема Тетяни Рябкової. Посилають за моїми бабою. А баба маніжаться: і
ніколи їм, і роботи по горло, і не хочеться їм... Товаришки ж у ноги
кланяються, на забаву просять.
– Добре! – кажуть нарешті мої баба, – Але за це мені смокви у Берка маєте три кіла купити.
–Добре! – на все згодні товаришки.
– Але цур вам – сама з’їм! – попереджають мої баба.
–
Добре! – згоджуються дівки, добре знаючи, що то Тетяна тільки лякає, бо
за компанію, і це всі знають, не лиш смокви – останню сорочку віддасть!
По руках! Одні біжать до Берка по смокви, другі – Тетяну ведуть А Тетяна йде та виспівує голосом дрожащим дяка Маркіяна:
Іде Ганна ще й Тетяна,
Ведуть дяка Маркіяна.
Маркіян іде-е-е-е, щось воно буде-е-е-е!
Дівчата аж падають зо сміху, люди з хат вибігають, дяка Маркіяна
очима шукають, дивуються, чого це він серед білого дня парастас по
вулиці виспівує.
Так що недарма моїх бабу Тетяну з дідом Омельком дяк у церкву не пускав, а піп вінчати не хотів. Ледве вмолили...
Либонь тому, що моїм бабі так важко далось те вінчання, будуть вони
все життя усі до них претензії побивати єдиним аргументом: "ми з вами,
Іване (Степане, Пилипе, Свириде) не вінчані!”
А на степку –
дівкам радість: Тетяна йде – забава буде! А парубкам гризота: Перебендя
йде – перебендювати буде. Того перекривить, того на кпини візьме, тих –
на сміх підійме...
Були мої баба Тетяна велик-к-кі артистка! Шкода лише, що в ті часи
не вміли цінувати їхній талант, а точніше буде сказати, оцінювали
по-своєму. Свідченням цього поцінування був бабин горбатий ніс, який, за
переказами, парубки, осміяні ними, перебили, вискочивши підло з-під
греблі, коли баба мої з танців додому верталися опівночі.
А було й таке, що мої баба через усе село голі за парубками бігли.
Мусили! Що мали робити, якщо в дівчат, коли вони у Громадському ставку
собі під вечір купалися, геть усю одежу вкрали?! Усім голими селом
маршувати? Чи до ночі кваситись у ставку? Тож мої баба Тетяна і взяли на
себе удар. Кинулись у чім мама народила за збитошниками і таки догнали.
Посеред села. Віддубасили крадіїв палюгою, видерли одежу та й почали
одягати сорочку, а далі запаскою обгортатися, так, наче цілий свій
дівоцький вік посеред села вбиралися. А вбравшись, взяли на оберемок
одежу товаришок та й пішли в береги, гамувати вереск і плачі дівочі...
Отакі були мої баба. Не дівка, а вражеська кавалерія. Вражений
бойовим духом і генеральською вдачею Рябкової Тетяни, доблесний солдат
царської армії Омелян син Сергія Тарасюка-Жили полонив козир-дівку без
бою, за що від її батьків – Павла і Марти отримав контрибуцію у вигляді
семи овець з бараном, амуніцію у вигляді нового кожуха, смушкової шапки,
двох пар чобіт (ялових і хромових), а на додачу – жорна, три корці
пашні і ткацький верстат. Верстат молодята продали кутянину Дмитрові
Білику, який зі своїми п’ятьма парубками, обнадієний Столипінською
реформою, взявся за ткацтво. Цей верстат я ще застану у хаті
наймолодшого з Біликових синів – мого діда Кирила. І діда за верстатом
ще застану. Але запам’ятаю тільки дідів силует проти залитого сонцем
вікна і шурхотіння човника між нитяними струнами основи... Та ще дідом
Кирилом виткані рядна, налавники, скатерки і рушники, що так тепло
прикрашали наш убогий сільський побут...
Омелько ж з Тетяною виручені за ткацький верстат гроші доклали до
рекрутських рублів і викупили в Омелькових сестер частину батьківщини –
обійстя на горбі над Салиповим Яром. Колишній солдат теж згадав своє
родове ремесло, відремонтував старий столярний верстат і став робити
людям вікна-двері, ліжка з фігурними спинками, різьблені рами для
дзеркал. Таке царське ліжко стояло і в нашій холодній хаті, а на стіні
висіло дзеркало у розкішній вишневій рамі, обвитій хмелем і дивними
трояндами. І хоч дзеркало було здоровенне, висіло воно так, що мені
важко було в нього потрапити. Навіть коли я ставала на табурет, то
бачила тільки свою задерту догори голову з двома колосочками кісочок і
роззявленим від здивування ротом. Ліжко й рама, поїдені шашелю,
струпішалі, розсипались, коли ми, після смерті діда Омелька, переїжджали
в нову хату. Золотавим, легким, як димок, пилом розпорошились...
Отак молодята й жили, і трьох старших дітей нажили: Олексу, Ганну й
Тимофія. А в 1914 діда знову забрили в солдати, але тепер вже – на Першу
світову з австріяками та німцями воювати. Але цього разу вже не одного,
а з дюжиною сільських чоловіків, серед яких був і другий мій дід –
Кирило. Повернулися з фронту у 19-му році, отруєні німецькими газами,
розтривожені революційними подіями – у розорене, поруйноване революцією
село. Дід Омелько як сільський пролетарій – більшовиком, а дід Кирило як
заможний господар – прихильником гетьманату. В усьому іншому вони були,
як від однієї мами: обидва тихі, поступливі, мовчазні. Ніхто ніколи не
чув їхніх голосів, хіба лиш, коли підтакували кожен своїй жінці, яких
називали – присягою. Та коли, підпивши, дід Омелько заводив пісню, а дід
Кирило, помолившись, – бесіду, тоді вже підтакували їм присяги, теж
дуже схожі між собою крутим, непоступливим норовом...
ДЯКОВА ПОМСТА
Із двома Тимофіями у нас
також ціла комедія вийшла і знову ж через моїх бабу Тетяну: вони були
такі гострі на язик, що й батюшки не проминули. Що там між духовною
особою і моїми грішними бабою було, про це родинні легенди мовчать. Не
вдавалися до подробиць і мої баба, охочі попліткувати навіть про себе,
лиш казали, буцім приказку "дурний тебе піп хрестив” вони придумали.
Авжеж, після того, як мого тата батюшка охрестив Тимофієм, хоч уже один
Тимофій у хаті був. Тато казав (він і сам по святцях перевіряв, і
очевидців розпитував), так співпало, що у день хрестин серед інших
святих був і Тимофій, але не осінній, на якого народився його брат, а
весняний. Куми розказували, нібито вони зауважили батюшці, що в хаті вже
є один Тимофій, на що благочинний знову заглянув у святці і сказав:
– Тоді хай буде Пуд!
Почувши таке, мої баба Тетяна, яких за
християнським звичаєм у церкву на обряд хрещення власного сина не
пустили, хотіли спалити церкву, та куми не дали. Вмовили не брати на
душу такого страшного гріха, за який уготована на тому світі гієна
огняна, а на цьому – каїнова печать антихриста. І хоча мої баба нічого
ні на цьому, ні на тому світі не боялися, відступились, змирилися, але
всім у селі розказували, що то попа дяк намовив. Казали, що самі, стоячи
за церковною брамою, підгледіли, як той батюшці щось нашіптував. Та й
чуло їхнє серце материнське, що з церкви їм якогось Гав-ще-й-рила
принесуть. Тож добре, що пішла слідом за кумами, хоч і гріх великий,
зате Пуда – не принесли.
Відтоді мого тата і почали називати Тьома Молодший, а дядька – Тьома
Старший. Або: Тимофій Перший і Тимофій Другий – як у царських
династіях. А мої баба Тетяна стали не те щоб у Бога не віруючою, а, як
вони казали, – не-дуже-то-попам-віручою. Боронь Боже, баба мої церкву
після Октябрської революції не палили (хоч, як вже було сказано,
грозились), і не валили, і батюшку не вигонили (було й без них
охочих)... А от святу Варвару з села вигнали.
ОТАМАН ЗЕЛЕНИЙ І СВЯТА ВАРВАРА.
Мій тато
народився не лише на Пуда, а й у самісінький розпал Громадянської війни,
як, до слова, і моя мама. Вийшло так, що тільки-но дід Омелько з дідом
Кирилом прийшли з фронту, як знову треба було йти. Або – ховатися. Бо що
не день – летять селом ескадрони: то білі, то червоні, то
сіро-буро-малинові! То Центральна рада, то Директорія, то гайдамаки, то
козаки, то денікінці, то петлюрівці, то монархісти, то анархісти, а далі
й чекісти... І кожен – зі своєю правдою, зі своїм універсалом,
маніфестом, указом і навіть грішми. Заїжджав батько Махно, шукаючи
петлюрівців, а Котовський – шукаючи батька Махна. Мої дід Омелько, які
сочуствували більшовикам, хотіли влитися у червоні ескадрони. Але коня
не було, тому й не противились, коли баба Тетяна, у яких на руках було
вже четверо дітей, з яких одне немовля – мій тато, заховали їх на
горище. Бо вночі приходили ще й чорні... Присвічуючи пожежами, коней зі
стайні виводили та останнє з комор вигрібали...
А якось на Зелені свята залетів у село й отаман Зелений. Гуляючи
степами зі своїми хлопцями, нехотячи наскочив на нашу Орлівку, що
безневинно причаїлася собі у глибокій балці. Злякана тиша отаману
Зеленому не сподобалась, і він розстріляв її разом із воронами, що
замість орлів обліпили старого дуба на степку коло церви, ще цілої на
той час. А потім дзвоном церковним скликав на сходку сільську громаду,
оголосив їй, що почалася народна війна за землю, волю і славу України,
зачитав універсал до народу, прихопив моїх діда Кирила, котрі, як міцний
господар, співчуваючий усім тим, хто за землю і волю, ще кількох
сільських парубків разом з кіньми, полетів, як і прилетів, вихором у
степи.
Через тиждень дід Кирило повернулися – із сідлом за плечима, хоч і
сідлати не було вже кого і кому. Не зосталося в селі ні коней, ні
чоловіків. Армія УНР відступала, більшовики наступали, білі тікали...
Смерть косила Україною свої покоси криваві, а війна Громадянська
громадила в одну купу буйні українські голови... Закрадався голод,
розруха... А де розруха починається, там всіляка нечисть появляється,
казали мої баба Тетяна. І наврочили...
Ото стоять мої баба якось надвечір у неділю святу на воротах, по
вулиці роззираються – прислухаються, чи не скачуть татари з монголами,
за одно чекають, з ким би це про творящеєся беззаконіє, війну і свободу
поговорити, як бачать – згори від Бандури на місток спускається...
Мокрина – не Мокрина, але теж уся в чорному – попереду, а за нею всі,
Господи прости, відьми сільські, і в їх числі поганому й Мокрина
теліпається. А від Палажок – крик:
– Ой, свята Варвара йде! Ой, свята великомученице, помилуй нас!
На той крик Улита Пиндичка з хати вибігла, на коліна впала:
– Свята Варваро, заступнице, заступи нас від гієни вогненної і всячеських содомів і гоморів нечестивих!
Баба мої, таке бачачи, й собі в радісну благодать впали, руки до
Варвари святої простягають, за власяницю-спідницю хапають, відвернути
від хати отаманів разом з командармами благають.
І раптом... А Боже ж мій! Що мої баба Тетяна чують?!
– Відступись від мене, грішнице окаянна, блуднице юдейська, дочко
іродова! – як гаркне на них басюрою свята Варвара, та як штурхне в груди
кулачищем – бідні баба мої аж ногами вкрилися. Лежать, грішні, на
землі, святою Варварою повержені, та очима примруженими стежать, що ж
воно далі буде, яка ще кара Божа впаде на їхню нещасну голову. А
натомість... Що ж вони бачать натомість?! Ой, таки не даремно народились
мої баба Тетяна вишкрібком-мізинчиком, ой неспроста! Отож, дивляться
мої баба на святу Варвару при самій землі і бачать під власяницею
чоботища солдатські, а піднявши очі трохи вище, бачать мої баба
повержені, як трясеться від сміху, затуливши пику хусткою аж по самі очі
лукаві, клята відьма Мокрина! Мої баба Тетяна тієї ж секунди воскресли
та на рівні схопилися, обтрусилися та в кліп ока затесалися у почет
відьомським: що ж то воно далі буде? – думають.
Тим часом святу мученицю Варвару попри Пиндиків до Хаврони Когутихи
ведуть, за стіл садовлять, сала з долоню завтовшки нарізають... Хаврона з
комірчини пляшку вишняку, качаном кукурудзяним закорковану, несе, але
не наважується на стіл перед святою класти, до грудей тулить, фартухом
прикриваючи.
– А що ти там ховаєш, благословенна Хавроно? – усе бачить зіркоока
великомучениця. – Став на стіл і не мучся, бо всякий харч – від Бога! А
найпаче вино, бо сказано: пийте вино – це кров моя...
Мокрина,
суча відьма, так і треться, так треться коло святої Варвари та все на
вухо їй щось нашіптує, та в бік моїх баби позиркує зизим оком. Видно,
здогадуються мої баба Тетяна, намовляє проти них. Та й, не довго
думаючи, висотались поза плечі людські на подвір’я. А тут уже – а
нещастя! – півсела народу! Всі з подаянієм явилися і тепер явлєнія
святої Варвари чекають.
А от уже й Варвару, аж вишневу на твару, попід руки виводять, на
порозі притримують, власяницю перехняблену поправляють. Молодиці
сільські рядком стали, в ноги солдатські великомучениці падають, а вона
всіх благословляє та подаяніє позад себе в сіни Хавронині кидає. Баба
мої і собі до причастя нечестивого стали, підступаються, хустку на чоло
насунули, зігнулися в три погибелі, щоб Варвара не впізнала та Мокрина
не вмітила. І лиш підступилися до святої – шасть рукою їй під спідницю,
хап за яйця (здоровенні, як у жеребця племінного) та круть ними!..
Мамочко... Як же ж та Варвара свята зареве диким звіром, та як
підскочить, та як цибоне через юрбу в городи! Тільки й бачили її...
Молодиці – в крик, в плач: святу ловіть! А баба Тетяна Мокрину – за
очіпок та ну микати мички, коси рвати – віддячувати і за святу Варвару, і
за блудницю іудейську, і за іродову дочку...
Отакий у моїх баби Тетяни був характер...
ПРОЩА.
Через
свій характер козацький і вдачу-невдачу гайдамацьку мої баба Тетяна не
раз потрапляли в халепу та страждали, а раз мало в Сибір не загриміли,
коли, ще на зорі колективізації, бунт селянський очолили. Куркульську
волинку. І то на другий день після урочистого вступу в більшовицьку
партію... Так вміли тільки мої баба Тетяна!
Але – все по порядку. Спочатку баба влилися в класову боротьбу як
незаможниця і солдатка. Зізнавалися, що в сімнадцятому навіть "громили”
панський маєток. Але тоді, як інші селяни возами везли експропрійоване
поміщицьке добро та худобою віддячували собі за одвічну панщину, баба
принесли з фільварку панікадило – ажурний, ручної роботи, срібний
нічничок, але оскільки не відали, що то воно таке і куди його чіпляти,
то віддали старій панні Аґнежці, сестрі управителя панським маєтком пана
Віця – на згадку про коханого пана, який утік до Парижу, залишивши свою
вірну челядь на поталу повсталому хлопському бидлу. Однак бидло в особі
моїх баби Тетяни Віця з Віцихою, як у селі називали панського
управителя й економку, під ноги не взяло, а навпаки – прихистило
одиноких старих людей... Точніше мої ще молоді тоді баба їх вдідорили, і
доглядали до самої смерті, як рідних батьків.
Така була їхня ПРОЩА. Колись вони аж у Київ ходили на прощу, тепер – через межу – до панства Віців… З великого жалю…
Справа
в тім, що панич Віцьо й панна Аґнежка мало того, що належали до
дрібної, збіднілої шляхти, так ще й осиротіли дрібними дітьми. Над
малими сиротами зглянувся їхній трохи багатший родич – наш сільський пан
і привіз у свій фільварок, де вони росли на правах бідних родичів, доки
не доросли до управляючого й економки, а коли зовсім зістарілись,
збудував Віцям хату через межу з обійстям моїх діда Омелька й баби
Тетяни. Під час революції пан утік до Парижу, а дід Віцьо з бабаю
Віцихою зосталися доживати віку на Україні... під патронатом моїх баби
Тетяни.
Так мої баба стали панським попечителем. Однак це не завадило їм
бути революціонеркою, тим паче, що скоро в село повернувся з фронту
Омелян Сергійович – з вошима й казками в голові про грядущий рай, де все
буде спільне і всі будуть рівні.
Та все-таки, на мою думку, баба повірили більшовикам радше, як
"Мать” Горького, – через своїх старших синів, Олексу й Тимофія, яких
попервах забрали добровольцями в Червону Армію, а далі – аж у Москву, в
школу червоних командирів. А щоб хлопців звідти не вигнали, однією з
перших у колгосп вступили.
А що їм було вступати, сільському пролетарію?! Нести півня під
пахвою до спільного котла – не череду гнати! Як от Наталка Біликова зі
своїм Кирилом: сама худобу жене, а Кирило слідом на возі, запряженому
волами, реманент везе в колгосп здавати. А сам такий печальний, наче їде
здаватися Антанті.
Отак вони й здибалися по дорозі в колгосп, мої майбутні баби, ще не
відаючи що мною породичаються. Одна – з півнем під пахвою – дякувати за
своїх дітей більшовикам. Друга – рятувати своїх дітей від Сибіру –
коровами-волами, що в придане від батька Пократа, хазяїна на все село,
отримала та зі своїм Кирилом Дмитровичем нажила.
На вступ моєї баби Наталки в колгосп зглядався, будуть розказувати
потому мої баба Тетяна, – увесь народ. Бідні – дивувалися, а рівня,
міцні хазяї, плювалися: чого це вони, поперед громади – в пекло?
Але
мої баба Наталка знали, що робили. Мине небагато часу, як у хід підуть
зі скринь кованих-мальованих кожухи, свитки, хустки, чоботи, сувої
полотна – за кухлик муки, за горщик круп, за мірку кукурудзи... Вчорашні
товаришки моєї мами, дочки комнезамівські, ходитимуть у приданому моєї
мами, як пави. Зате в маминій сім’ї, дякуючи бабі Наталці, ніхто не вмре
від голоду, і в Сибір не поїде.
– Добро – наживне. Наживемо, як живі будемо, – казали мої баба Наталка, научаючи дітей, як треба душу берегти...
Якось,
приїхавши з дітьми в село на початку 90-х минулого вже століття, коли
почалося разом з демократією наше національне відродження, застала в
хаті тітки Вери сусідку – зав’язану в старовинну ясно-жовту із золотими
пасами і гірляндами предивних квітів по берегах, велику шерстяну хустку.
Небайдужа до аксесуарів традиційного українського одягу, поцікавилась:
– Де ви, тітко, таку гарну хустку взяли?
Сусідка пик-мик – і гайда з хати.
·
– То твоєї мами придане, – гірко всміхнулися мої тітка, – в голодовку
віддали її партєйному татові за ворочок квасолі... він його... хай йому
Бог простить... серед баняків у ванькирі під тапчаном знайшов, як
приходив до нас за продразвйорсткою з іншими партєйними. Ой, та чи одна
така хустка з хати тоді пішла!..
·
Тільки після цих слів я зрозуміла, чому мама з тітками з
такою радістю скуповують, які бачать, хустки, та приміряють їх, та
милуються хмеликами-взориками, та складають барвистими стосиками у шафах
та скринях... То вони так компенсували своє окрадене сусідами-катюгами
простоволосе дівування.
· – І ви товаришуєте?! – обурилася. – Вони вас пограбували, а ви...
· – І сходимось, і сходились, бо що вони винні? То все Сталін...
·
– Який Сталін? Який у біса Сталін?! Він що, ходив слідом за цими...
покидьками, горшки, витрушені ними, перевіряв?! Не Сталін, тітко, а люди
самі один одного грабували, убивали, і досі... одні нищать, а інші
дозволяють себе нищити... І прощають... Як і прощали ще й прощали!.. Як
же ж ви можете?..
· – Ша, не ругайся! От пальона! Ти – як твій тато! Той теж – за
правду боровся! Що було – те пройшло. Бог усіх розсудив. Он Параска
Іванова, що мами твоєї дівоцькі чоботи доношувала, як бідна мучиться...
О-о-ой, як же ж страждає! Гангрена... Одну ногу відрізали, а воно – на
другу перекинулось... А ми ж навіть в думках не кляли її тата, що в
активістах був. Мама наказували: "І не подумайте! Іван не винен! Вони –
бідні, робити не хочуть, а дітей купа, треба годувати, вдягати... А що
чоботи забрав, три кожухи, хустки – пусте, зате – пощадив. А інший і
вбити міг, і за Урал відправити... І не подумайте навіть клясти. Вражда
ні до чого доброго не приводить. А Бог сам усе бачить... І кожному
воздає.
· – А таки бачить... І воздає... – продовжую нашу з тіткою різку
розмову через роки, випадково дізнавшись, що та сусіда у жовтій маминій
хустці померла, царство їй небесне, на початку 90-х від інфляції... чи
то пак від інфаркту, почувши, що гроші, які вона наскладала за все
життя, згоріли на ощадкнижках. Мене з тітками теж обікрали новоявлені
комнезамівці навиворіт – компартійна і комсомольська верхівка, яка під
час Оксамитової революції 90-х дерибанила разом з Союзом народне добро, –
але ми від цього не вмерли... Отаке воно, життя... І отаке воно,
багатство... Думаю, що не за горами той день, коли це зрозуміє не один
скоробагатько...
·
· Але, на жаль, не рятує ця філософія від болю і жалю, і заходиться душа плачем, як осіннім дощем:
–
Бідні, окрадені, всепрощаючі, святі мої баби-мами-тітки... Не зносили
ви, не сходили... Лиш наробилися... Лиш настраждались... Хто й за що вас
так прокляв, що на вашу долю випали три війни, три голодомори і одна
страшна, без начала і конца, революція? Не знаю, хто прокляв, але знаю,
що рятував у цьому кривавому пеклі – один Господь Бог...
ВОЛИНКА
Мої баба Наталка тяжко перенесли
свою добровільну колективізацію, розор, злидні, голод, наругу. В кінці
голодовки, вдячні Богові за врятовану родину, вони повірили: пішли в
штунди (оскільки на той час уже в нашому селі не було ні церкви, ні
Бога, а батюшку на Соловки відправили), стали фанатично віруючою і
останнє, що зробили, аби остаточно порвати з колишнім, на їх думку,
гріховним мирським життям – зібрали на оберемок і втопили у копанці
єдине, що зосталося від родинного статку – дороге намисто, за разок
якого їхні тато Пократ вола віддавали. Утопили на очах у моєї, і так
голої й босої, мами...
Але це буде потім, а поки що обидві мої баби йшли записуватись у
колгосп, несучи на вівтар нового життя усе, що мали. Баба Тетяна з
півнем – попереду. Баба Наталка – з чередою – позаду. Замикав парад
колективізації дід Кирило на возі з реманентом. І лиш-но дійшли вони до
середини Громадської греблі, як тривожно задзвонили церковні дзвони, як
забамкало на сполох залізне било, і побачили вони чорну людську хмару,
що сунула згори на майдан коло церкви. Така ж хмара насувалася з
Громівки, а ще більша – з Ґонтів.. .
– Наталко, – второпавши, що й до чого, гукнули одні мої баба другим, – завертайте худобу! Біда! Волинка! І самі тікайте!
Але завертати назад було пізно: з тилу, згори від Уласів, накочувався, мов бурхлива повінь, ще більший натовп.
– В долини! – скомандували мої баба Тетяна, і мої баба Наталка, що
були сама собі командир, послухались. Лишень встигли звернути в долини
череду, діда з возом, і самим збігти, як накотилася розбурхана,
розлючена повінь, підхопила Тетяну з півнем і понесла навстріч волинці.
Ніхто з повстанців не здивувався, побачивши на чолі бунту моїх
козир-бабу Тетяну, а навпаки, вітали їх, як гайдамаки Ґонту в Умані.
– Страх, як не хотіли люди наші в колгоспну неволю, – згадували баба
Тетяна, – така січа була, якої ще люд не знав, відколи світ та Гумань
(Умань). Убивалися! І мене били, і я била ... Кров ріками текла, крик
стояв – до Гадесу (Одеси) було чути.
Для моїх баби Тетяни на цілім світі існувало тільки два города:
Умань і Одеса, в яких вони бозна-коли і бозна-чого бували, але набралися
стільки вражень, що на все життя вистачило ділитися з тими, хто й того
не бачив.
– А далі що було на тій волинці? – питала нетерпляче, боячись, що баба зачнуть про свій Гадес згадувати.
–
А що було? Содом і Гоморра, лиш сірка з неба не сипалась. Комнезамів і
партєйних бунтовщики були б потопили, якби ставок був глибший. Там їх,
бідолаших, і найшла міліція, що саме на той час із Соболівки наскочила.
Тож головних зачинщиків ще гарячими пов’язали і повели на Дуклю, на
станцію, а звідти, видно на Війницю (Вінницю), а там... і очі їм,
нещасним, повилазили... Жодне не вернулося... А були такі хазяї крепкі,
такі люди достойні, куди там! Не минути б і мені було того Сибіру – та
півень спас...
Врятував бабу моїх від каторги, як пояснював тато, якому на час
бунту було десять років, збіг обставин: і те, що була незаможниця, і від
учора ще й член більшовицької партії, і те, що старші сини служили в
Червоній армії, і, звісно ж, півень, як доказ того, що йшли з ним баба в
колгосп вступати, та нехотячи пристали до бунтарів, оскільки такого,
щоб Тетяна Тарасючка з півнями в пазусі без причини по селу ходила, за
нею не водилось і не було помічено іншими.
Однак тільки одні мої баба Тетяна знали, що їх від каторги
врятувало... Авжеж, сала шмат і сулія перваку, яким баба підторговували,
як непман. І все життя жаліли, що Леніна рано вбили, бо якби Ленін жив,
то б і цього вар’ята Сталіна не було, і голодовки з війною не було б, а
був би собі НЕП, а вони б уже ґуральню свою мали...
Так що один Бог знає, що зарадило, але обійшовся селянський бунт
моїм бабі Тетяні надто дешево – ганебним вигнанням з більшовицької
партії і комнезамівської верхівки, яка за сулію оковитої уже готова була
віддати моїм політично неграмотним і нестійким бабі під ґуральню
панську опочивальну. Шкода, що того не сталося, бо, може, тоді б і
маєток панський уцілів.
Другим же моїм бабі Наталці не так поталанило: по-перше,
рятуючись від розправи, довелося на другий день вдосвіта віддавати до
громадської спілки уцілілу вчора худобу і реманент відвозити. По-друге,
через якийсь десяток літ доведеться віддавати своїй рятівниці, отій
безбожниці Тарасюковій Тетяні в невістки улюблену дочку Ксеньку. А це
для моїх баби Наталки з жодним Сибіром не рівнялося.
ПЕРЕБЕНДЯ.
Певно, мої баба Тетяна про той
жаль великий здогадувалися, бо віддячили своїм свасі достойно,
придумавши прізвисько – Превелебна, мабуть, з огляду на їхню побожність.
Взагалі, мої баба Тетяна були великою мастачкою давати всім прізвиська.
Вже пройшло більше, як півстоліття, відколи баби нема, а односельці й
досі один одного бабиними вуличними іменами величають. А старші,
напевно, що бабу моїх згадують не злим тихим словом, бо колись мистецтво
давати прізвиська у нас високо цінувалося. Рідко хто кого на прізвище
називав, частіше – по-вуличному. І люди намагалися догодити сільським
гострословам, аби лиш ті припечатали їм кличку звучну. Подейкували,
буцімто один хазяїн на прізвище Галасюк навмисно ходив по ярмарках і
називався Семеном Розумом, та мої баба, те зачувши, прозвали бідачину
Галабурдою. Так Галабурдою й звікував...
Усі невістки і внуки в баби теж якось звались. Не обійшли вони й діда Омелька. Що б дід не говорили, в баби одна відповідь:
– Меліть, Омельку, лиш помаленьку.
На
мене, коли сердилися, гукали: – Гапко! А зазвичай кликали: – синку! Але
то не від зла, навпаки, то так мене мої баба Тетяна ховали від нечистої
сили, а найперше від Щезника, який, шептали мені на вушко, ото лиш м’я
котроїсь із дівочок почує, враз хапає і щезає... Куди той Щезник із тими
дівочками щезав, баба не уточнювали, але все одно було лячно.
Бувало, як уже слабі лежали, кличуть:
– Синку! А подай-но
бабі води, я тобі отомщу, – і дістають з-під подушки московську
бурульку, завбільшки з добру картоплину. Були такі фабричні цукерки,
білі, круглі, мов кавунчик, і помальовані так само, тільки червоними й
зеленими смужечками. Продавалися вони тільки на базарі в Соболівці. І
були для нас, малих, найдорожчим, звісно, після хліба від зайця,
гостинцем.
А от на дітей своїх баба не сказали ніколи бодай жартома кривого чи смішного слова. Лиш підпадьомкають:
– Тьомко – Тьомко... Ганько... Гальошко... Тьомко... Тьомко...
І моїй мамі наказували:
– Хвали своїх дітей! Бо як сама не похвалиш, чужі й поготів!
Ще баба мої любили бути у курсі усіх дєл. Ото, бувало, розпалять
вогонь у печі, наставлять баняк з борщем, а самі – на ворота. Хто
йде-їде:
– А що там чувати?
Встають дід до роботи, встає тато мій:
– Мамо, даєте обідати? (у нашому селі на сніданок – обідали, а в обід – полуднали).
Баба до печі, а в печі давним-давно погасло, дрова перегоріли, а борщ і не брався кипіти. Баба – до діда:
· – Омельку, несіть дрова!
Несуть Омелько дрова. Тетяна знову вогонь розпалили, борщ наставили, а самі – на ворота:
– Що чувати?
І так до полудня. Точніше, так було доти, доки моя мама не прийшла невістчити.
Пригадую ті, як казала моя мама, свекрушині вереди...
Жили ми тоді усі разом в одній великій хаті з ванькирем і світлицею,
тож я все бачила і чула, навіть те, чого не треба було чути. А крім
того, вставали ми з мамою рано, до схід сонця, мама – палити, а я – під
ногами плутатись. Отож, бувало, мама вже й попіл загорне, і затулу під
припічком шукає, а баба з полу:
– Щось давно я, Ксеню, косарських вареників не пробувала...
Мама
лиш зітхне гірко і знову розкладає в печі вогонь, ставить баняк з
водою, йде в комору за мукою, відціджує сир, місить тісто і ліпить бабі
на заказ косарські вареники – завбільшки з косарську долоню.
Навряд чи були де ще такі невістки, як моя мама... Але й свекрух таких, як баба мої, теж ще треба було пошукати...
ВІДЬМАЦЬКІ ЗАБАВИ
Рідко
стрічалися, навіть у наших дрімучих краях, такі, як мої баба Тетяна,
невгамовно-буйні фантазерки. Та й ніхто, певно, не знав стільки всього
про чортів, відьом та упирів, як мої баба знали! Мені здається, що в
голові моїх неграмотних баби зібралася була, жила й колобродила вся
українська демонологія. Шкодую, що була надто мала, аби те все
запам’ятати! Шкода також, що часто мама бабі просто забороняла лякати
мене нечистою силою і забивати мені голову безбожними казками. Але мої
баба Тетяна не були, свят-свят, безбожницею. Просто в їхній голові, як
казала їхня сестра богомільна Килина, через те чортовиння не зоставалось
місця для святих та ангелів.
Хоча, зізнавались мої баба, вони на те спеціально не вчилися. Це
чортяче знаття було нібито їм на роду написане, з народження дане, бо ж
до всього лихий поплутав моїх бабу народитися мізинчиком, вишкребком –
останньою, шостою дитиною у своїх мами Марти і тата Павла. А чогось воно
так у світі ведеться, що найстаршим і найменшим дітям у сім’ї завжди
чорти ввижаються.
На жаль, я була ні сим ні тим, тобто другою у своїх тата й мами
дитиною (першим був хлопчик Ваня, який вмер немовлям у війну) і мені
нічого не ввижалося, то мусила вірити бабі на слово. Тим паче, що вся та
нечиста сила жила не в хащах, болотах та інших пропащих місцях, а,
свят-свят, у нашому селі! Часом межа в межу! Як Васька Когутиха! Або
через вулицю! Як Данилко Бовть! А Боже! З бабиних казок-байок виходило,
що кожна друга молодиця в селі з чортами знається, бо як не відьма, то
чаклунка або перелесниця, а кожен третій чоловік – вовкулак, дідько,
упир чи інше бісове поріддя... А Федорка Мартинова, мужикувата
неповоротка молодиця, що самотою жила у вуличці за прогоном, – місяць
жінка, а місяць – чоловік.
· – Не лякайте дитину! – жахалася мама, підслухавши про що ми з бабою жебонимо.
Яке
– лякайте! Усе було набагато серйозніше. Я бабі вірила до того, що під
кожною спідницею мені стало ввижатися помело! А під кожним піджаком –
хвіст, а під шапкою – ріжки... Свят-свят! Мертвіючи від страху, я ходила
опівночі дивитися, як чорти Данилкові город сапають, а Вусті Микитовій –
дітей колишуть, або як Дем’янів Кузьма на свині з колгоспного току у
свою комору пашню перевозить...
Звичайно, нічого того я, темна-невидюща, не бачила, через що мої баба Тетяна дуже засмучувались:
·
– От шкода! Бачиш, не дано тобі... А була б ти перваком або мізинком,
як оце я, то бачила б нечисту силу вночі, як у білий день.
· – Нащо їй ту вашу нечисть бачити! – сердилася мама.
· – Не
кажи! У житті все знадобиться! – заперечували баба Тетяна, таємниче
головою похитуючи, наче їм теж ті чорти на току горох молотили та дітей
колихали.
– Ой, мамо, не грі-і-іші-і-іть! – мало не плакала моя мама, та все
очі до неба зводила, ніби просила Бога змилостивитись і не карати нас
усіх через одних бабу.
· – Не вчи мене! Я міру знаю! – гнівалися
баба Тетяна. І я, що вже теж починала тривожитись за бабину душу,
заспокоювалась, бо кому-кому, а мені було відомо, що баба мої з тими
чортами таки знають міру.
· – У мене хватило б розуму усім сільським відьмам позав’язувати
спідниці вузлом над головою, а упирякам штани спустити – і пустити
парадом по селу – хай світять страмом. Але – нащо?! Як вони Богові не
мішають, то мені й поготів! – казали баба, сміючись, певно, уявляючи
собі той парад. Я теж на мить заплющувала очі, але бачила таке, що було
не до сміху... а до стиду. Ті здоровенні білі відьмачі срачери і всохли
волохаті страмища упирячі мене ще довго переслідували, особливо вночі –
не встигну очі склепити, як вони з усіх сторін пруть... Ве-е-е...Тьху!
Тьху! Тьху! Через ліве плече, через праве плече! Згинь! Пропади! Таке
дитині показувати...Свят! Свят! Свят!
Ага! Так вони, ті гріховодники, й пропадуть! Ага, налякали їх баба
парадом! Вони тільки того й чекали – он як вихиляються–похваляються... А
найбільше наша кутянська чорнорота, або ще – мордата, як мої баба
кажуть, тобто сварлива тітка Домка – перша мастачка за межу битися і
сраку показувати. Не встигне яка бідна курка сусідська забігти по
дурості своїй курячій у її бараболю, або, не дай Боже, хто із сусідів на
межу ступити, як тітка Домка, як труба єрихонська, вже свідків скликає:
· – Ой люди добрі, ой же ж подивіться, як мене сусідоньки зі світу зживають! В межу воралися! Худобу свою в городі випасають!
· – Господь з вами, Домко! Яку худобу! Яку межу! – дивуються сусіди, позбігавшись.
· – А нате вам худобу! А нате вам межу! Ха-зя-ї! – закинувши на
голову спідницю, Домка кланяється голою сракою на всі боки та ще й
попліскує долонями по ситих сідницях – аж відляски йдуть.
· – Рєч
товаріща ... кхи-кхи.. нашої стахановки... товаріща... Домки Круцьової
преривалася бурними аплодісментами, – коментує зі своєї майстерні те
кіно мій тато.
· – І не стидається... – стидалася за Домку моя мама і тікала в хату від чужого страму.
· – А що там за крик, а драки нєт? – побивалися тим часом за новиною, з вікна визираючи, мої баба Тетяна.
· – Та ж Домка... свою... цю... показує... – встидалася мама слово глупосне вимовити.
· Баба ж мої навпаки, як ще були здорові, не пропускали жодного Домчиного кіна, ще й жару піддавали:
·
– Оце ввихається! Оце хазяйка! Любо глянути! А ви, Домко, так і ходіть –
з голою сракою. Вам так набагато краще! І красу не треба наводити –
брови-губи шмарувати, вся краса – на виду!
· Певно, Домці бракувало такого вдячного глядача, як мої баба
Тетяна. Бо увечері вона сама прибилася з нудьги зеленої під нашу хату. З
усім селом пересварена, але нескорена, почепилася пазухою на воротах та
й хвалить себе, аж піднебіння чорне видно:
· – А я ж з вами, Ксенько, ніколи не свари-и-илася...
· – То я з вами, Домко, ніколи не сварилася. Не мала коли, – усміхнулася моя мама та й пішла корову доїти.
· А баба Тетяна з вікна:
·
– Добривчір, Домко! Ой як же ж я вас, голубонько, давно не бачила! Але
нівроку, за цей час чорти вас не вхопили: такі самі гарні на твару.
Проте, як собі хочте, Домко, але з голою сракою ви набагато кращі!
Це вже мої баба Тетяна самі кіно ставлять. О, це вони вміли –
перебендювати: перекривляти голоси та розігрувати в ролях давнє й
сьогочасне. Вони навіть голос Сталіна імітували, лякаючи мою маму, а
часом і ціле радіо, що висіло у них над головою, копіювали і то на всі
голоси. А про Микиту Хрущова з його бюром годі й говорити! Як їх за ті
пародії не посадили, тільки один... чи то пак, одні баба знали.
Взагалі-то, мої баба Тетяна знали все. Навіть найбільший секрет: як
не робити – і все мати. Але тримали свій страшний секрет у ще
страшнішому секреті з двох причин. Щоб геть зовсім не спортити народ –
перша причина. А друга, щоб не вигнати геть зовсім із села віру
християнську, як уже Бога вигнали, розваливши церкву, іроди люті, пилати
прокляті, щоб їх діти з рідної хати на старість вигнали, щоб небо над
ними завалилося, і земля розверзлася...
· – Мамо! Не лайте так страшно! – зойкала моя мама з ванькира.
·
– А що – не правду кажу?! – огризалися баба, і, сердиті на невістку,
кликали мене ближче – на збитки моїй мамі секретом у сто шостий раз
поділитися.
Секрет був простий, як усі бабині секрети, і я його давно знала, але
щораз охоче слухала, бо щоразу баба повідували мені свою таємницю з
новими цікавими подробицями. Я все те уважно слухала, не розуміючи, чому
в житті всі ті чари не діють. Але не питала. Бо якби мої баба почули,
що всі мої товаришки кутянські висиджують під пахвою чортів із курячих
зносків, щоб ті чорти замість них гуси пасли і ложки мили, вони б мене
вбили. А мама б убила, якби хоч один чорт із тих бовтунів проклюнувся.
Але, слава Богу, зноски – або вишкрібки, як у нас називали маленькі
яєчка, що скапували кури, перед тим, як на зиму перестати нестися, – хоч
ми їх обережно примоцовували попід пахвами, тріскалися й чавилися, не
дочекавшись строку.
|