» Меню сайта

» Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 4016

» Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

» Форма входа

Главная » 2011 » Октябрь » 30 »
17:56

* * *

Віорелія Віорелівна не плакала. Здається, після сьогоднішньої ночі вона остаточно отупіла. Чи збожеволіла? Адже ж на власні очі бачила, що в кабінет до Тодора ніхто не заходив. Звідки ж ця сережка? Ці жіночі прикраси... Звідки вони? Про те, що в Тодора хтось є, неважко було здогадатись. Жінки липнуть до багатих чоловіків. До Тодора завжди липли. Завжди він гуляв, але ж і її мав за жінку. Але тепер... невже якась молода, дуже молода розлучниця намовляє його на вбивство?..

Вона йому ніколи не дорікала зрадами. Прощала лиш тому, що чоловіків ідеальних не буває. Той – п’є, той – б’є, той – нероба, а той – скупий... Тодорів недолік видавався їй найневиннішим. Бо хіба він винен був у тому, що його, статечного, розумного, багатого голову колгоспу, жінки любили? Але тепер...

Хтось тихо відчинив двері і став за спиною. Віоріка хутко сховала сережку до кишені і злякано оберталась: їй так хотілося, щоб це був Тодор, щоб він повернувся, загризений совістю... Щоб признався... або... або показав їй, що то не його кроками ходила по дому вночі її смерть. Однак перед нею стояла Жоржетта.

– Чому ви дозволяєте йому знущатись над собою? – тихо запитала покоївка. – Ви ж така красива, достойна, добра... Як ви можете терпіти його зради, його зневагу, його хамство, врешті-решт, садизм цього страшного чоловіка, який сьогодні вночі лиш тому вас не прикінчив, що йому завадили?!

В голосі Жоржетти бриніло співчуття, але Віоріка не вірила йому. Вона не вірила цій всюдисущій, схожій на молоду чортицю, дівці. А тому закричала, задихаючись обуренням, готова роздерти це нахабне дівчисько, що так нагло ввірвалося в її тихе, затишне, благополучне життя і зробило з нього криваву руїну:

– Хто ти така? Як ти смієш?! Таку... таку брехню зводити на мого чоловіка!

Але та, замість того, щоб знітитись, покаятись, підібгати хвіст, раптом зблиснула люто очима і пішло грудьми на хазяйку, карбуючи слова:

– Смію! Ще й як смію! Бо мені вас жаль. Мені соромно, що всі сміються над вашою терпеливістю, що всі знають, як він вас принижує. Що хоче вас позбутися, збути, як ... як ... якусь непотріб!

– А тобі що до того?!

– Бо сама таке пережила...

– Ти?

– Я! Дивлячись на свою нещасну матір. Так мій батько знущався над нею, топтав, нищив, доки... доки не знищив. Ви були вчора в нас? Ви бачили? Ви все бачили. Хочете бути схожою на тих двох нещасних? Але ви не доживете до їхніх літ. Він уб’є вас! Не сьогодні-завтра! А я не хочу, не хочу, щоб він знищив вас!

– Твоя мама – та нещасна, прикута до ліжка жінка?

– Яке це має значення?! Вона чи не вона! Ви всі – нещасні, прикуті до його ліжка

ідіотки!

– Як ти смієш! Що ти мелеш?!

– Смію! Ще й як! Бо мені осточортіло дивитися на це... скотство!

– Жоржетто, вибач... Мені дуже жаль твою маму, але це не привід втручатись у моє... у наше з Тодором Йоновичем життя.

– А я й не втручаюсь. Я бувала за кордоном – там жінки знають собі ціну. Тому вони й живуть, як люди, а не як... скотина! Як моя мама прожила! Її я не встигла врятувати... то хочу бодай вам допомогти.

– Як? Чим допомогти? Плітками?

– Не плітками – фактами!

– Невже? Теж мені адвокат знайшовся!

– Не смійтеся. Бо ви не знаєте, що давно не маєте ані чоловіка, ані цього дому, ані гроша за душею. Що ви давно така ж бідна, як і я. Він відправив за кордон ваших дітей, щоб йому не заважали і не претендували на його заводи і фабрики, а тепер хоче відправити вас, але ще далі – на той світ. А у вас розуму не вистачає зрозуміти це!

– Замовкни! Бо я викличу міліцію! – такого зухвальства Віорелія Віорелівна не чекала. Хоч слова Жоржетти діткнули її за живе, злили крижаною водою (Боже мій, невже це правда?), але вона не могла йти проти своїх власних правил, хоч би там що. А правила її були прості, як правда: хочеш мати чоловіка, зберегти сім’ю, ніколи не слухай ані пліток, ані порад. Бо ж недарма кажуть: не так тії вороги, як добрії люди.

Замолоду в неї була тисяча причин розлучитись із Тодором, але що б це дало? Осиротила б дітей, зосталася б без кола і двора, та й, врешті, що ліпшого знайшла б серед цих чоловіків? Якогось п’яничку, чи лайдака? Тому мовчала і терпіла. Тому й зараз вибухнула невластивим їй гнівом:

– Геть з мого дому! Щоб твоєї ноги тут не було, паршивко! Порадниця... молоко обітри на губах! Тепер я впевнена, на всі сто відсотків впевнена, що це ти все придумала, що ти все це спеціально затіяла! Ти шантажуєш мене, падлюко! Але скажи, скажи чому? Навіщо? Що хочеш з того мати? Гроші?!

Жоржетта теж, певно, не сподівалась такої реакції від добросердої, примороченої нічною пригодою Віо-Віо-Віорелі, бо, здавалось, подавилася словами, аж гикати почала. А тоді задки-задки і – за двері. І вже за порогом з лютим розпачем вилаялася:

– Та йдіть ви всі до дракули! Подавіться своїми грішми, нещасні!

І тут якась сила протверезила Віорелію. Гнів як рукою зняло, натомість з’явилась холодна і зла цікавість: а що ж то за факти такі знає це підле дівчисько? І чому це я бідна? Земля, кажуть, чутками повниться, і не на порожнім місці... І вона кинулась за Жоржеттою, що тим часом сердито добігала хвіртки.

– Стій! Я кому сказала: стій! Ти живою звідси не вийдеш, доки мені все не розкажеш, як на духу!

Жоржетта зупинилась, зло і спокійно спостерігаючи, як насувається на неї озвіріла господиня. Підійшовши майже впритул, Віорелія раптом зів’яла і втомлено сказала:

– Я хочу все знати. Все. Я більше не годна так жити... Якщо ти знаєш правду, залишайся. Я тобі файно віддячу. А за... вибач. Ти мене дуже, дуже вранила... Якщо це правда... Боже, яка я нещасна!..

– Вибачте, коли так... я не хотіла, – силувано усміхнулась Жоржетта, ховаючи в очах, як здалося Віорелії, холодну зловтіху.



***



Жоржетта зосталася. Але розмови того дня не вийшло. Віорелія, зачинившись у спальні, знову дзвонила дочці, синові, але їх не було.

Жоржетта теж не лізла в очі, добряче настрахана вибухом гніву. Сиділа у своїй кімнатці тихо, ніби відчуваючи, що... треба чекати. І дочекалася.

Господиня покликала її під вечір. Наближалася ніч, і Віорелія потерпала, що візит нічного вбивці повториться.

Але покоївка заспокоїла її:

–Не бійтеся! Цієї ночі він не прийде. Він робить собі алібі, чекає, доки ви заспокоїтесь, забудете, втратите пильність, і тоді він... Кажуть, що вбивці обов’язково повертаються за жертвою, яку проґавили за першим разом. Але ваш чоловік помилки не повторить більше. Він вас замовить. Кілеру з колишніх афганців або збіглих чеченців. Знаєте, скільки коштує вбивство на замовлення в нашому райцентрі?

– Господь з тобою! Звідки мені знати! – знесамовитіла від такої інформації ґаздиня.

– Ну, такої пані, як ви – доларів двісті.

– Так мало?! – Не то здивувалась, не то обурилась Віорелія.

– Як для кого, – продовжувала покоївка із завидним знанням справи: – Для вас і Тодора Йоновича – мало, для безробітного колишнього воїна-інтернаціоналіста – навіть забагато... А от, наприклад, за мене... нічого не дадуть. Бо я – ніхто. Муха-цокотуха, яку можна безкарно затрахати до смерті, а тоді пристрілити, щоб не псувала братві настрій розтовченою мордою...

– Боже, які ти речі страшні говориш, дитино...

– Більше не буду, а то у вас ще дах поїде... Я й так дивуюсь, як ви не чокнулися з переляку за тою шафою. А ви мені дивуєтесь... А нема чому дивуватись – жінка все витерпить, стряхнеться, як побита кішка, і – вперед! Але я не про це. А про те, що ми можемо тепер спокійнісінько зайнятися нашим дорогим Тодором Йоновичем і його подлой жизнью – чемоданом с двойным дном... Та це буде завтра, а сьогодні – відпочивайте. Поводьтеся так, ніби нічого не трапилось, або ви цілком дурна. Повідчиняйте вікна, вилазьте на свій балкон, можете навіть співати... Тодор Йонович чоловік хитрий і лукавий. Зате ми – мудріші, бо ми – жінки. Тож побачимо, хто кого перехитрить.

Дивно, але інструктаж покоївки пролився бальзамом на душу здичавілої за останні роки самотності і вдурілої за останні години життя Віорелії Віорелівни. Вона навіть розвеселилась, водночас жалкуючи, що нема поряд дітей та онуків. Як би то їм усім разом було весело! Чому, чому Тодоріка не збере їх докупи, не прилучить до свого бізнесу? Діти ж розумні, кмітливі, виховані. Не якісь п’яниці чи шелихвости... Вона не розуміла, як можна бути ворогом власним дітям?! Добре, нехай вона йому не мила, але ж діти – рідна кров... Боже, що це робиться з людьми? Що зробилося з Тодором? Може йому... пороблено? Стільки нині тої чортівні повилазило зі шпар... Бо не міг же, не міг озвіріти звиклий до грошей Тодор від нового багатства, і то так, щоб ради нього аж занапащати душу свою тяжким гріхом убивства... Ой щось тут не те... Щось не так... І голова її розколювалась від пекельних думок, а душа, сховавшись у серці, тенькала жалібно, як підстрелена пташка.

Тривожний тупіт Віорелії у темній спальні глухо відлунював у порожньому домі, як у бочці, дратуючи і без того знервовану покоївку.



Ніч минула, як на вокзалі. Віорелія Віорелівна то засинала, ніби в темну яму провалювалась, то враз схоплювалась, пронизана наскрізь тривогою. І хоч по-людськи й години не спала, а сни бачила. Радше, було їй видіння: нібито Великдень і вони всією сім’єю йдуть до церкви паску святити. І так гарно довкіл, такий світанок золотий, а людей із свічечками – море світляне. І всі вони такі щасливі, такі веселі. Аж раптом знявся смерч, як ніби торнадо, закрутив у чорну лійку Тодоріку і вже від землі відриває, а той руку простягає до неї, а вона стоїть як укопана і не хоче руки подати, лиш так спокійно дивиться, як смерч підіймає Тодоріку над землею і несе-несе ще темним небом аж за обрій.



Вранці невиспана, змучена господиня покликала служницю на кухню, аби, як колись Мілі, розказати дивний сон. І була вражена, коли Жоржетта точнісінько, як Міля, вислухала її і сказала, що сон – не дуже добрий: церква – до тюрми, а смерч... той смерч давно відірвав Тодора Йоновича від сім’ї, так що журитися не варто...

Віорелія Віорелівна погодилась і по якійсь паузі наказала покоївці:

– А тепер – ти розказуй все що знаєш. Як обіцяла. Тільки... правду.

І знову холодний зблиск ненависті спалахнув і згас у гарячих очах Жоржетти. Дівчина смирно опустила очі і холодно сказала:

– Знаю те, що ваш чоловік давно має іншу сім’ю, молоду, двадцятилітню коханку і восьмимісячного сина, на яких записані всі ваші будинки, заводи і фабрики, всі його банківські рахунки... Знаю, що він присягнувся любасці в тім, що вашого Даника чекають жданики. Дочку – теж. Їх навіть в заповіті не згадано.

– Жоржетто, звідки тобі це відомо? – все ще не йняла віри Віорелія.

– Звідки? Коханка вашого чоловіка – моя подруга. Вона мені все й розповіла. Як на духу.

Схоже, покоївка казала правду, принаймні витримала грізний погляд хазяйки, не поблідла і не почервоніла, і голос не здригнувся. Але Віорелія не давалася на віру. Надто серйозним було те, про що говорила служниця. Таким серйозним, що ламало все її узвичаєне життя. Якщо ця дівка думає, що вона марновірна якась стара дурка, то гірко помиляється. В неї досить, задосить глузду, аби самій в усьому розібратися, – думала Віорелія, відвернувшись до вікна, аби покоївка не могла прочитати на її лиці вагання. А потому спокійно підійшла до прислуги і спокійно спитала:

– Жоржетто, що б ти там не говорила, та все-таки признайся: навіщо тобі було втручатися в наше з Тодором Йоновичем життя? Чого ти добиваєшся? Чого ти хочеш? Може, грошей? Може...

– Може, й грошей... Але якщо вам байдуже, що вас із вашими дітьми обікрав власний чоловік, то нічого. Нічого не хочу. Ані-чо-гі-сінь-ко! Моя справа вам... повідомити... А ви вже робіть, як знаєте. А про гроші... що з того, що хтось їх має... Чи він від того щасливіший, що сидить на модних дорогих меблях, їсть балики та ікру, ходить в костюмах з Парижа? Я рік жила з циганами, бродила по Молдові, Румунії, в Криму була і в Середній Азії... Літо й зиму. В мороз і спеку. Але мені було добре. Я була щаслива серед щасливих людей.

"Господи, – вжахнулась Віорелія, – ця пройда таки хлебнула горя, і від неї можна всього сподіватися... Та з усього видно, вона не ликом шита, хоч і бандитка, коли каже, певно, щось-таки знає”.

Але вголос сказала: - Я не вірю пліткам, за яку б правду вони не видавались. Я волію доказів. Фактів, як ти сказала. Отож, Жоржетто, я хочу від тебе фактів.

На разі прислуга аж повеселіла:

– Будуть вам "факти” і "кієвскіє вєдомості”! Хоч всі сто. Але попервах скажіть мені, пані, що то за машина у вашім гаражі?

– Моя. Але я не воджу, хоч і маю права. Боюсь. Та й реакція в мене вже не та. А що?

– А те, що нам машина дуже знадобилася б... До речі, в мене теж є права. – І, помітивши подив Віорелії, уточнила. – Мусила закінчувати курси водіїв. У Німеччині прислуга має вміти водити авто.

– То ти і в Німеччині була?

– Не доїхала. Але зате права маю. Тож із радістю відвезу вас сьогодні вночі куди треба, щоб ви на власні очі переконались... А за машину не переживайте – я нікуди від вас не втечу. Буду доти, доки... не восторжествує справедливість...

– Жоржетто, ти така віддана мені чи...?

– Не бійтеся, пані, зі мною все о’кей. Просто я буду останньою мерзотою, якщо вам не допоможу... Бодай ради моєї нещасної матері, – і дівчина враз схлипнула, втираючи рясні щирі сльози.

Ці сльози ніби змили підозру з душі Віорелії. Розчулившись, вона несподівано для себе пригорнула прислугу. Відчуваючи, як на її спонтанну приязнь тіло дівчини стиснулося в пружину, знову подумала, що, певно, тій довелося сьорбнути гіркого в житті по самі вуха...



***



З тієї хвилини життя в просторому домі Віорелії Віорелівни змінилося. Та й вона вже не ходила як сновида по дому, не трусилася від страху. Тепер вона знала, що робити. Вірніше, вони обидві знали, що робити.

Дізнавшись по телефону від секретарки Стефи, що чоловік знову у відрядженні, Віорелія повеселіла, одягла свою найкращу сукню, причепурилась і пішла до приватного нотаріуса завірити довіреність Жоржетті на право користування машиною.

Потім, мов нічого не трапилось, ходила по магазинах, по базару, розмовляла зі знайомими, пильно вдивляючись в їхні обличчя і шукаючи підтвердження тому, про що розповіла їй покоївка. І справді (чи то їй вже починало привиджуватись?) знайомі поводились якось дивно: то очі ховали, то розмовляли обережно, ніби з дружиною важкохворої людини, але всі до одного вдавали, що страшенно поспішають.

"Значить, Жоржетта права. Значить, про те все вже й люди знають”, – думала, відчуваючи, як тривога, образа, страх перед підступністю чоловіка поволі починають точити черв’яком стигле яблуко її душевної рівноваги і впевненості у завтрашньому дні. Але десь на самісінькім споді душі ще теплилась надія, що все це неправда, що це лиш злісні наговори...

І, може, вперше пожаліла Віорелія, що не має подруги. Або хоч би приятельки, з якою можна було б поговорити про життя жіноче, на чоловіків поскаржитись і порадитись. І почути те, чого тобі ніколи ніхто інший, крім подруги, в очі не скаже. Хай і від заздрості. Одруження з Тодором позбавило її розкошів мати подруг, віддаливши її від ровесниць на таку віддаль, матеріальну і станову, що важко було ту прірву подолати навіть при найбільшому бажанні. А такого бажання Віоріка не мала, та й часу замолоду не мала. Зоставалась лиш Міля. Але незаміжня Міля на сімейні теми не любила розбалакувати, та й на Тодора дивилась, як чукча на геолога... з таким рабським захватом і страхом, що Віорелії почасти аж незручно було. А тепер і Міля її покинула. І підсунула (навмисне чи по глупоті своїй?) цю жахливу скандальну дівку... яка переколотила все її життя, і тепер Віоріка не відає, що з ним робити, із життям своїм. І шукає якоїсь правди. І вірить покоївці, і не вірить. І чманіє від передчуття біди.



Жоржетта чекала її біля вже накритого на веранді столу підкреслено уважна, привітна і чемна. Лиш трішечки стривожена. Коли ж Віорелія поклала перед нею на стіл довіреність на машину, полегшено зітхнула.

На обід були квасоляна зупа, мітітей, перець, фарширований бринзою, і плачинда з гарбузом – улюблені страви Віорелії, які зазвичай Міля готувала раз на тиждень, коли хотіла догодити хазяйці. Видно, колишня покоївка добре проінструктувала теперішню. Але їсти Віорелії самій не хотілося. Радше не могла. Від нервів шлунок стискали спазми...

– Жоржетто! – звернулась лагідно до покоївки, що саме принесла з холодильника мінералку. – Візьми прибор і сідай зі мною обідати. Міля зі мною завжди обідала, вірніше, коли не було Тодора.

– Я це знаю. Домнул Чепрага ставився до Мілі як... до собаки, – примружилась на ґаздиню покоївка.

– Як це?.. Не розумію. Тодор Йонович поважав Мілю...

– Авжеж, як поважають вірного пса: то приласкає, то ногою копне...

– Це Міля тобі розказувала? – вражено спитала Віорелія.

– Та ні. Міля ж німа. Ви ж її, до речі, і зробили німою... Просто... я здогадуюсь. По ставленню до себе суджу. Ви ж обоє поводитесь із людьми, як... плантатори з неграми. Бачили кіно по телевізору "Рабиня Ізаура”? То це про Мілю... І про мене було б, якби я у вас залишилася на рік-два. Але я стільки не витримаю. Та й вам мене на так довго не треба. Послужу вам вірою і правдою трохи, а ви мені за це добре заплатите, та й розійдемось. Ви ж бо знаєте, що я заміж виходжу? Пора й мені своє гніздо звити...

– Жоржетто, я ніяк не можу звикнути до твоїх... вибриків і... нетактовності. Але Бог з тобою, коли я вже вплуталась у твої авантюри, то мушу терпіти і миритись. А поки що сідай, бо страви холонуть.

За обідом Віорелія, покликавши на допомогу весь свій недовголітній педагогічний досвід, намагалася знайти з покоївкою спільну мову: розговорити Жоржетту, розпитуючи то про село, то про Італію. Спочатку дівчина відповідала односкладно: так-ні; однак, коли Віорелія почала цікавитись деталями, не церемонячись відрізала, пропалюючи хазяйку гарячими циганськими очима:

– Пані, вибачте, але мені і там, і там було так хріново, що про те не хочеться згадувати. Я була сирота. Сирота при живій матері і виродкові батькові. Зрозумійте це! А що може доброго згадати сирота?! Як її кожен сучий син не проминав ногою копнути?

Віорелія знітилась і вже більше ні про що не питала. Та, власне, чого вона причепилась до дівчини? Видно ж і так, яке вона прожила собаче життя... Така симпатична, навіть вродлива дівчина, а – суцільні комплекси. Та й, врешті, не для того залишила вона Жоржетту, щоб слухати її сповіді про нелегке сирітське життя. Хоча в кого те життя легке? Коли отак-о роздивитись та попослухати по людях, то ще вийде, що в сироти воно найлегше. Принаймні, не терпиш від родичів, а від чужих – не так обидно. Правду сказав один мудрий єврей: "Мені добре. Я сирота...” І взагалі, прислуга є прислуга, і вона сама про те Жоржетті нагадувала не раз…

Отож, дообідали мовчки. Подякувавши та прибравши зі столу, Жоржетта попросила хазяйку дозволити їй подивитись до машини, бо сьогодні ввечері вони поїдуть у місто.

– Навіщо? – здивувалась Віорелія Віорелівна. – Тодор же у відрядженні…

– Так вам сказала вусата Стефа? – зневажливо запитала Жоржетта. – Та стара верета* бреше, аж гай шумить. І все тому, що він їй добре за це платить!

– А ти звідкіля знаєш Стефу? – насторожилась Віорелія.

– Що ви все: звідки та звідки? – образилась покоївка: – Я ж вам сказала, що коханка вашого чоловіка – моя подруга. І я з нею часто бувала в офісі.

– Так він… Тодор Йонович не криється?! Не приховує своїх… зв’язків?! І Стефа

це знає?!

Жалко було дивитися на бідолашну Віоріку: обличчя побуряковіло, налилося кров’ю, от-от шляк трафить. І Жоржетта злякалась. Ще б пак, це не входило в її благородні плани…

– Та ви що, Віо-Віо-Віорелі? Заспокойтесь. Будьте мужньою, інакше я нікуди вас не повезу. Мені тільки вашого інсульту бракувало! Та ви що! Це він… він, – обличчя служниці аж перекосило від святої ненависті, – він повинен страждати, мучитися, не ви…така благородна, добра, порядна… Ради Бога, сядьте, заспокойтесь.

"Боже, – жахалася в думках Віоріка, вмощуючись при допомозі Жоржетти у фотель, – яке ж він падло, який покидьок остатний, коли навіть ця незнайома дівчина ненавидить його більше, аніж я. Який же він грішник і мерзотник, коли обікрав власних дітей із якоюсь… якоюсь хвойдою? Який він брехун! Він бреше, бреше мені все життя!”

Захлинаючись валер’янкою, якою заливала її завбачлива Жоржетта, Віоріка ледве стримувала злі сльози обиди. Але справді, чого це вона розкисла, як покинута наречена? Жоржетта права: це він, Тодор, має ридати, цілуючи їй ноги, він землю має гризти, щоб вона простила. Він мучитись має... за те все зло, що заподіяв рідним дітям... І так буде. Так буде! Хай Бог її простить, але вона, добра, безобидна Віоріка, все зробить, щоб так було! Врешті, вона має на це моральне право, як та вовчиця, на очах якої божевільний самець хоче пожерти спільних дітей... І Бог чи, Господи прости, хто вже там не є, дасть їй сили. Тільки треба взяти себе в руки...

– Все. Я спокійна. Все гаразд, – Віорелія рішуче відвела руку Жоржетти із склянкою, рвучко, мов не вона, встала, наказавши: - А ти йди до машини. До неї ніхто не дивився з минулого літа, відколи Даник поїхав.

І жінки розійшлись кожна у своїх справах: хазяйка – у спальню зібратись із думками (хляками, – подумала Жоржетта), а покоївка – в гараж (готувати техніку до війни, – подумала Віоріка).

Категория: 50 | Просмотров: 260 | Добавил: admin | Теги: Покоївка, Галина Тимофіївна Тарасюк
» Поиск

» Календарь
«  Октябрь 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31

» Архив записей

» Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz

  • » Поиск


    Copyright MyCorp © 2017
    Сделать бесплатный сайт с uCoz