Минала
третя година ночі, а сон не йшов. Пам’ять повернулася, та не вернувся
спокій... Він, мабуть, блукав лісами-пущами в парі зі сном, або тупав
попід церквою, лякаючи отця Георгія нічними татями. Але отець уже не
боявся ані гостей непроханих, ні, тим паче, безсоння. Він боявся –
себе... Лежав на розкладайці у лівому куті церкви, біля столика зі
свічками, висвяченими іконками, хрестиками та іншими атрибутами віри
християнської і думав про те, що часом людині потрібне горе, аби
очиститися від скверни, стати людиною, прийти до Бога. Хоч яким би це
здавалося святотатством, але схоже на те, що вибух на ЧАЕС, до якої з
Кривавого Болота по прямій – рукою подати, Господи прости, просвітлив
тутешній народ, ніби блискавкою розпанахавши оспалу, байдужу,
напівпорожню матрицю генетичної пам’яті.
І його власної – теж. Жителі поліських районів, які потрапили в зону
відчуження або опинилися на грані з нею, несподівано для себе почали
виявляти таку любов до рідних лісів і боліт, якої не відали ці краї з
часів древлянських. Проти виселення повставали цілі села, до речі, ті
самі села, з яких у роки радянської влади за комсомольськими путівками
на будови віку і в пошуках кращого життя тікало покоління за поколінням,
безпечно осідаючи по інших республіках Союзу, безболісно русифікуючись
та обживаючись на просторах від Москви – до Сибіру, Казахстану та
Далекого Сходу...
І раптом – як КАТАРСИС – цей несамовитий патріотизм – аж до бажання
вмерти на оскверненій, опаленій атомним вогнем Чорнобиля материзні, в
убогій отчій хаті! Водночас, здавалося, що пекельне полум’я Чорнобиля
спалило всі табу, всі невидимі, до кісток прирослі, пута і кайдани. Люди
буквально руками чіплялися не тільки за свою малу батьківщину, за своє,
давно втоптане в землю родове коріння, ба навіть найтемніші,
найбайдужіші з них заговорили про славну історію, згадували пісні,
повір’я, звичаї, перекази... Надто легенди, які їм було заборонено
генетичним страхом згадувати, бо вони таїли в собі святу правду про
славне минуле, в якому тутешні ліси звалися Козачими, а не Козячими, а
болото – не Кривим, а Кривавим. І люди, звільнені вперше заговорили про
це і заговорили на повний голос, вперше почуваючись вільними від усіх
страхів, окрім одного – страху зникнути, щезнути, розчинитися без сліду
і згадки…
Саме тоді, задушливого спекотного пост-чорнобильського літа 1986
року воскресла на людських вустах дивовижна історія-легенда про Храм на
Болоті. Раптом усім миром і кожен окремо згадали про крихітну церковцю
на острівці серед бездонної трясовини, яку, як розповідали покійні діди
і батьки, нібито сама Матір Божа зняла з неба і своєю святою рукою
поклала на купину посеред трясовини – на спомин про мужніх козаків,
отих трьохсот відчайдухів, що загинули в цих болотах, прикриваючи
відступ з-під Берестечка полків Богдана Хмельницького. Згадали, що про
цей неймовірний історичний факт розповідав ще «до Чорнобиля» тутешній
лісник, колишній вчитель фізики, прозваний Вовком за те, що жив перед
самою аварією у тій самій церковці на болоті. Але раніше, «до
Чорнобиля», ніхто в те чудо не вірив. Як не повірили, що церковця –
віщий знак Неба й оберіг Богородиці. А жаль, ой жаль, бо якби вірили,
якби ж то вірили, та пішли до тієї церковці, та впали перед Богом на
коліна, та молитви згадали, та... Може, тоді й цього горя б не було
чорного-пречорного, чорнобильного...
Один Бог лиш знає, вкотре (в тисячний чи двісті тисячний
раз?!) отець Георгій передумував свою пекучу тривожну думу, відлякуючи
сон. Врешті, втративши надію бодай задрімати, встав, сів на порозі і
дивився, як над купинням-мочарами виграють світлячки, то збиваючись у
веселий рій, то розсипаючись летючими сузір’ями... І йому здавалося, що
то душі усіх тих невідспіваних, невідмолених, хто загинув упродовж
тисячоліть, виборюючи у ворогів цю драговину, це «гало», поросле мохом,
цю долину-«погоню», тільки тому, що вона – п’ядь отчої землі, шматок
материзни, рідніший за чужі райські сади...
Авжеж, «після Чорнобиля» місцеві люди згадали, що земля, на якій
живуть, не просто – село, ліс, болото, а й – Батьківщина. Згадали й про
храм, та, на жаль, забули дорогу до нього. Як виявилося, жителі
навколишніх сіл і хуторів уже й не пам’ятав, де те болото з диво-церквою
посередині? Споминали тільки казки та перекази бабусь про міражі
фантастичних міст, привиди велетів і високих красунь у вінках, які
раптово виникали в пущі перед очима заблудлого грибника чи мисливця,
фантоми бородатих волхвів і юних відунок, які в ніч на Івана Купала
виходили з лісу гуртами і водили разом з сільськими дівками й парубками
хороводи довкола морени, про відчайдухів-козаків, душі яких рік у рік
уже котре століття на річницю Берестецької битви виступали з мочарів
Кривавого болота і продовжували свою нескінченну січу з душами
польських драгунів. Казали, що тоді дзенькіт шаблюк було чути аж до
Запоріжжя. Згадували і війни недавні, в яких ішли брат на брата оунівці,
партизани і солдати радянської армії… Поіменно згадували святих і
грішних…
Отець Георгій зітхнув: так у цих краях, спалених на золу за
гріхи наші гіркою зорею Полин, починалася епоха Відродження. Гріх
казати, але чи стала б Україна незалежною, якби не та апокаліптична
атомна блискавка, що пронизала від крони до кореня націю манкуртів,
змусивши її прозріти? Хтозна, чи дозріли б до свободи, якби не та
жахлива трагедія, в якій усі одностайно винили компартію і керівництво
СРСР?
– Господи, невже такою дорогою ціною треба платити людині за
повернення до своєї Божої суті?! – спитав тихо, відчуваючи як втома
лагідно прихиляє його голову до одвірка церковних дверей, і він
провалюється, як у діжку з медом, як в живлюще джерело, у солодку
млість-дрімоту, яка за мить поверне йому втрачені сили, наллє тіло
молодою снагою, а душу – зміцнілим духом. І справді, по якійсь хвилині
він пробуджується, вилітає, виштовхнутий із медової нірвани пружиною
власних нервів, – бадьорий, оновлений, ніби спав безпробудно три
тижні...
Так сплять звірі і птахи... Так, певно, спали перші поселенці цих
країв – атланти, котрі, як свідчать легенди, злетіли в небо, міста ж
їхні пішли під землю, а натомість виступили непролазні болота, вкриті
пущами. Минав час і прийшло в ці дикі краї плем’я волхвів, посланців
Божих, яке жило в повній гармонії з Творцем і Природою. Тож небавом
болота і пущі перетворилися на райські сади, а плем’я на великий, знаний
далеко, мужній народ. Але скоро по тому скапцанів волхвиний люд,
погнався за багатством, забув про свою земну місію,
перебився-пересварився, і врешті – став, як усі довкола, темний, злим і
захланним. Перестав розуміти й шанувати і Отця Творці, і Матінку
Природу. Усе забув, що знав, що вмів, навіть ім’я своє. Тільки зрідка
поміж нього народжувалися діти з високими чолами, золотими руками і
даром всевідання., Але отупілий, теменний і злобний народ з жахом тикав
у них пальцями, обзивав волхвами та відунками, вигонив із сіл у пущі, а
бувало, що й топив і на вогнищах палив. Тож скоро дійшло до того, що
мудрі і прозірливі люди вже й народжуватися боялися, а народившись
випадково, змушені були сидіти, як усі, маком, тамуючи в собі пророцтва,
таланти і мрії, бо кому охота на вогні горіти... Так і дійшли поволі
рік за роком ті колись Богом відмічені люди до суцільного глупства...
Бо, як сказано, святе місце порожнім не буває… Тільки вряди годи, може,
раз на сто років зажурені пращури зі свого Ирію просили Бога, аби
послав до темного народу свого архангела – волхва-відуна, щоб той
повернув йому пам’ять, розповідаючи усю правду: звідки він, якого
роду, для чого живе і що йому далі робити?
Ото таким був і лісник, якого називали то Вовком, то Волхвом, хоч,
насправді, він був нормальним чоловіком, сільським вчителем фізики, і,
певно, розумним, бо, прочитавши в газетах про будівництво
Чорнобильської атомної станції, почав їздити з протестами у ЦеКа, до
самого Щербицького, до вчених в інститути й академії, просити, аби не
починали таке страшне будівництво на торф’яниках, бо біда буде. Але хто
його, простого вчителя фізики, слухав?! Кажуть, до воріт не пускали. А
коли почав він ще й по редакціях газет ходити та люд на площах
пророцтвами своїми тривожити, то нібито міліція схопила його, зв’язала і
відправила у психлікарню – лікувати голову. Заразом його і з школи
вигнали, щоб дітей проти радянської влади не настроював. Мовляв, хто він
такий, щоб віщувати правду та людей лякати, коли всі газети, радіо і
телебачення розказують про «мирний атом», поети вірші пишуть про те, як
оженився той хвацький парубок Атом та на красуні-полісянці Прип’яті, а
композитори про це пісні складають... Тому
Цю байку, в якій перемішалися язичеські символи віри з
християнськими, реальне життя з вигадкою, як то кажуть, грішне з
праведним, розповів отцю Георгію єдиний чоловік з його пастви – дід
Поліщук. Казав, нібито чув легенду малим від свого діда. Але
найімовірніше – сам придумав, начитавшись на своєму дідівському
одинокому безсонні різних мудрих сьогочасних книжок про зниклу таємничу
Атлантиду, Київську Русь, язичництво та ранніх християн. Проте навіть з
огляду на сумнівне авторство цієї билиці-небилиці, отець Георгій
перейнявся нею до глибини душі.
Особливо, долею її героя – отого лісника чи вчителя Волхва чи Вовка.
Панотцю здавалося, що він уже десь чув або читав про сільського
вчителя фізики, який неймовірними зусиллями (бо тоді політичних
пацієнтів дуже охороняли) втік у ліс, обріс бородою, обібрався лісником і
став зватися Вовком чи Волхвом. І чув про це набагато раніше, ніж став
настоятелем Святопокровського храму. І часто про це думав, особливо у
безконечно довгі години безсоння, часом крізь ніч, намагаючись
пригадати, чи не було серед його однокашників – студентів фізичного
факультету Московського університету хлопця з замашками майбутнього
бунтівника проти засилля «мирного атома»? Бодай поновити у матриці
пам’яті образ, здається, такий знайомий… І прізвище… Як же ж його
прізвище? Чи не Вовкун? Ні, здається, Вовчук? Або Волхвенко?
Але Чорнобиль ніби стер на матриця пам’яті навіть такі дрібниці-дещиці…
Хоча
міг він, отець Георгій, і помилятися, нафантазувавши, як старий
Поліщук, на безлюдді образ людини, якої, може, ніколи й не було... Одна
втіха, що якраз розповіді парафіян про лісового борця за правду
розбудили в нього самого цікавість до минулого, оповитого забутими
легендами. Оскільки він не міг покинути церкву напризволяще, то
попросив найосвіченішу з них – вчительку на пенсії Ольгу Михайлівну
принести йому усі, які може дістати, книги з історії України. І Ольга
Михайлівна принесла йому спочатку «Історію України» Дмитра Дорошенка,
перевидану у Львові на початку 90-х минулого століття, брошурку
«Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького», а відтак усе, що в
перші роки Незалежності виходило в Україні про Україну. Ці джерела він
уважно перечитував, сидячи на паперті в погожі дні, а в негоду – при
свічках у храмі. Не признаючись навіть самому собі, що шукає у далекому
минулому серед відомих імен чоловіка на прізвище чи прізвисько –
Бунчужний…
Отець Георгій зітхнув. Тільки недавно він знайшов того чоловіка,
можливо, одного з ним кореня: бунчужного запорозького війська Григорія
чи Георгія родом з Чорнобиля… І тільки в одному історичному джерелі
писалося, що цей бунчужний, за яким, певно, й питали, козаки на своїй
раді у Церкві на болоті, «у критичну хвилину поразки військ Богдана
Хмельницького 1651 року під Берестечком, вихопив гетьманські клейноди з
рук поляків і передав їх вінницькому полковникові Богуну, а сам
повернувся на болото, і бився там до останньої краплі крові». Друге
джерело повідомляло, що «Гринь Бунчужний по смерті Богдана
Хмельницького став правою рукою гетьмана Івана Виговського, а отже одним
з ініціаторів Гадяцької унії та Великого Князівства Руського, і
натхненником переможної битви під Конотопом проти Москви 1659 року. Але
був зраджений промосковськими старшинами, і підступно вбитий на
Кривавому болоті». Але, певно, десь недалеко Конотопа...
Може це дух того лицаря чести і чину привів його, Георгія
Бунчужного, спекотного чорнобильського літа до храму Покрови Пресвятої
Богородиці?
Хотів сподіватися, що саме він, а не безум, не
безпам’ятство, яким покарало його, призвідцю горя планетарного, Небо, і
не диявол, який спокушав, отруював його кволий розум зухвалою
самовпевненістю.
Але бували хвилини, коли Георгій Бунчужний брав гору над отцем
Георгієм і починав шкодувати, що повернулася до нього пам’ять, і заздрив
щасливим безумцям, для яких не існує ні минулого, ні теперішнього, ні
майбутнього... За ним же його минуле йшло назирці, як вовкулака,
відлякуючи від нього і сьогочасне, і прийдешнє. Та й він сам не жив, а
задкував, втупившись очима у квітневу ніч 1986 року. То була мука, якої
він боявся, проти якої протестувало усе його єство, вимикало пам’ять,
але хтось сильніший знову вмикав її, мордуючи спогадами і почуттям вини,
яке з роками тільки посилювалось.
...Спочатку було здивування. Він дивився на далеку палаючу
сірникову коробку і не міг повірити, що то четвертий блок. Повірити
примусив дзвінок і хриплий голос Дятлова у слухавці:
– Кажись,
взлетели... Все полетело к черту! Реакторное отделение, деаэраторная
этажерка, машинный зал, барьеры защиты и системы безопасности! Все – к
черту!
Далі йшов суцільний страшний мат. І раптом заступника головного
енергетика ЧАЕС прошив кулеметною чергою звіриний страх: тюрма! На
станції, в Міністерстві, в академії наук усі знали, що це він був
найбільшим апологетом стовідсоткової безпеки «мирного атома» й
ініціатором експерименту, який мав довести, що потужності електричного
струму, виробленого по інерції турбінами після погашення реактора,
досить для роботи насосів охолодження аж до ввімкнення дизельних
генераторів. І раптом ця аварія! І брутальна, богохульна лайка
Дятлова... Дятлов! Хамула! Самовпевнений кар’єрист! Отець Георгій досі
не міг собі простити, що довірив справу своєї честі цьому тупому...
Дятлу...
– Боже! – шепотів. – Прости гріхи тяжкі рабу Твоєму Гергієві... Боже, про яку честь я говорю?! Коли... коли...
…
Так! Потім був шок! Від усвідомлення того, що трапилося: зруйноване
реакторне відділення... система безпеки... А в реакторі – 140 тонн
ядерного палива, опроміненого, нафаршированого плутонієм, цезієм! А це
мільйони кюрі... Хіросіма! Десять Хіросім! І мільйони років розпаду...
Загинула не тільки Україна... Сваіт загинув! Це... планетарна
катастрофа! Планетарна! З його вини! З його... Бо-о-оже, з його!...
«Не бери на себе так багато! Ти що, перший чи крайній у цій країні
пуганих ідіотів, якими правлять маразматичні старці, компартійні парвеню
та дятлоголові кар’єристи?! Ти –тільки маленький гвинтик у цьому
безумному маховикові... Один із тисяч... мільйонів...» – розраював
чийсь підколодний голос. Певно, вмикалися системи на рівні інстинкту
самозбереження.
«Ти! Безмозгий шурупе! Гвинтоголовий дурню! Ти думав, що станеться з
цим світом, коли хоч в одного з вас «полетить різьба»? От це й
сталося!» – роздирала душу й тіло совість.
«Причім тут совість?!
Звідки ця паніка?! Ти ж розумний чоловік, добре інформований! Трапилось
те, що траплялось до цього уже не на одній атомній, і не тільки в
Радянському Союзі, а й у тій же хваленій Америці! Невеличка поломка.
«Нестиковка». Локальний вибух, врешті решт!».
«Який локальний вибух?! Чоловіче, схаменися – на атомній станції
локальний вибух??! Ти ж фізик! Ядерник! А-а-томник! Ти ж чесний,
розумний чоловік! Хай вони там, угорі, брешуть, а ти? Ти? Навіщо сам
собі брешеш? Атомний реактор – не «керогаз» у бабки в кухні! Його не
погасиш мокрою ганчіркою! Розпад одного тільки радіоактивного цезію –
сотні років... Це смерть... виродження! Пустеля!».
– Боже, покарай мене! Зроби так, щоб я розпався у цю мить на шматки
мертвої плоті, як розпадалися ті безневинні пожежники і солдатики, які
руками згрібали смертоносні уламки реактора... – застогнав отець
Георгій. – Або – помилуй, бо випробування, які ти послав мені, понад мої
сили.
... Господь почув: буря в душі почала стихати. Отець
Георгій повернувся на своє ложе, притих, сподіваючись задрімати. Та
знову здалося, що хтось підійшов під самі двері. І зупинився. Точніше,
їх було двоє. Бо одні кроки були важкуваті, людські, а інші – легкі,
скрадливі, як у звіра. Настоятель прислухався: здалося, кроки лякливо
віддалялися від церкви на північний край острівця. За якусь мить стихли.
Отець Георгій звів очі на образ Богородиці над царськими вратами
олтаря, благаючи відвести від нього страхи разом з чужими гріховними
помислами, бо чого б та людина нипала вночі довкіл Храму Божого і не
наважилася переступила поріг відчинених навстіж дверей? Зазвичай отець
Георгій за доброї погоди з весни до пізньої осені церковної брами ніколи
не замикав. Не страшився, що налізе гадина, або звір увірветься. Сон
його був чутливий, це раз, а по-друге, не боявся нічого, що було Божою
твар’ю, а по-третє, не мав страху за своє життя, яке давно вже віддав у
руки Господа. Хоча, ніде правди діти, часом моторош брала від вовчого
виття на болоті після опівночі...
А може, то його власні гріхи минулі товпляться довкіл храму,
нагадуючи про час покути... Нескінченний час покути? Але Бог милостивий –
все ж таки залишив йому притомність духу і здатність розрізняти, де
страсті Господні, а де – спокуси від лукавого… Проте ці сквапні,
скрадливі кроки – людські і звірині – були із земної реальності, тої,
яка починалася за якихось шістсот метрів від обителі Пресвятої
Богородиці, на протилежному березі трясовини.
За довгі роки свого побуту на лісовому болоті, отець Георгій
навчився розрізняти і нечутну ходу звіра, і майже безшелесний шерхіт
птичого крила, і тихий плюскіт води під плавниками риб, і чавкання
драговини під лапкою жабки…
Кроки стихли зовсім поряд – людина і звір причаїлися на причілку
церкви. Отець ступив до дверей, дощаті мостини заскрипіла, і кроки
нічних татів сполохано потупали у бік вільхових чагарів. Неприємний
холодок водяною гадючкою прослизнув коло серця, і панотець, картаючи
себе, що на мить засумнівався у Божій обороні, схопився зі свого ложа і
впав лицем на рипучі мостини перед вівтарем...
Скоро й зовсім розвиднилось, радше, розсоталося, бо туман
над болотом стояв густий, мов куделя, в той час, як над острівцем і
церковцею, як завжди, снувалися тільки легкі прозорі пасемця. Панотець
обійшов храм, роззирнувся, придивився до вільшини, провів поглядом по
верболозах – ніде нікого. Значить, причулося... Від одинокості,
очевидно... Але він – не один. З ним завжди Господь і Пресвята
Богородиця. А може це підкрадається старість?
НІЧНИЙ ТАТЬ
І тут його ніби хтось торкнув за плече. Отець
сахнувся, блискавично вивертаючись, як від удару в потилицю. От коли
знадобився вишкіл у військах спеціального призначення, в яких йому
довелося відслужити до вступу в університет... Реакція настоятеля була
настільки нежданою, що той, хто нечутно підійшов іззаду, не встиг навіть
опустити руку. Так і стояв – з піднятою рукою, з якої повільно, падало
у траву щось схоже на камінь.
Отець Георгій провів очима чималу каменюку, що безгучно пірнула у
траву, і... сахнувся: поряд з молодиком стояв здоровезний чорний вовк.
«Мутант!
– перше, що подумав, вражений «не вовчим» виглядом і розмірами звіра.
– Господи милостивий, Вседержителю... Які страшні мутації відбуваються в
цих лісах-болотах, опалених «мирним атомом»!»
Висолоплений язик і безумні від люті очі звірюки були однієї барви –
рубінового вогню. Здавалося, що й дихає він вогнем. Якусь мить вони
дивилися незмигно в очі один одному – звір і священик, мов паралізовані
чимось, дуже схожим на взаємну ненависть.
– Стережіться! – мимоволі вигукнув священик, осіняючи незнайомця
хресним знаменням. – Біля вас... – хотів крикнути: «вовк-людожер!» – і
вмовк.
Здоровенний вовчисько... щез! Раптово, ніби розчинився,
розтанув в повітрі! Але – ні! Це були не галюцинації... Тепер отець
Георгій зрозумів, сліди якого звіра він бачив на болоті! Чиї кроки
скрадливі чув за стінами церкви… Чиє виття будило його ночами!
– Вибачте, – сказав знічено незнайомець, – я не хотів вас лякати. – І
підняв із трави те, що впало там, де... щойно стояв вовк-мутант. То був
звичайний солдатський котелок, яких чимало зосталося в тутешніх
болотах ще з часів Другої світової війни.
– Ось, знайшов на погоні, – сказав приблудець, називаючи болото
по-місцевому – «погоня». – Партизанський. У цих болотах, розказував
тато, у війну була крута «партизанка». Тут стільки німців втопилось...
–
Так, ще одна сторінка трагічної історії, – відказав стримано отець
Георгій, намагаючись показати незнайомцеві, що не здрейфив ані перед
його несподіваною з’явою, ні тим більше – перед його... псяюрою...
Себто, що він при здоровому розумі й силі, і готовий дати відсіч
будь-якому нахабі, хоча смиренний його сан і не передбачає самооборони в
рукопашну, а сам він непохитний в переконанні, що без волі Божої не
впаде навіть волос з людської голови… Авжеж, страху не було. Було
печальне передчуття ще одного випробування, посланого йому з цією
приблудною душею у переддень Святої Трійці.
«Господи, все у волі твоїй», – звернувся отець Георгій до Бога подумки, а до незнайомця – вголос:
–
Ви, певно, вперше в наших краях? Або родом звідси, а живете деінде? Я
вгадав? Бачите, парафія в нас невелика, мирян мало. Кожного в лице
знаєш... А вас ніби вперше бачу. Яка ж потреба привела вас, добра
людино, до храму Покрови Пресвятої Богородиці?
Питав, а сам пильно придивлявся до нічного гостя. Чоловік років
тридцяти. Не високий, але міцно збитий. Обличчя – просте, навіть
простакувате. От тільки погляд... ніби зляканий, полохливий... Власне,
що теж цілком нормально при такій дивній стрічі... Взагалі-то – нічого
підозрілого... Звичайний сучасний молодий чоловік. Одягнений
по-міському, точніше, по-сучасному – у джинсовий костюм. На голові –
бейсболка, чи як там цю кепку називають...
Мимоволі перевів погляд вниз, на ноги прибульця: Слава Богу, звіра
біля них не було! Але вразило священика інше – кремові кросівки
незнайомця були... чисті, ніби він прийшов сюди заасфальтованою алеєю,
або... на крилах перелетів... Тим більше дивно, що піщану стежку,
порослу купинням, оту саму, яку прослала Богородиця, знявши з голови
свою Покрову, перед козаками через трясовину триста років тому, не могли
знайти навіть жителі довколишніх сіл, які щонеділі і по великих святах
приходили до церкви на службу Божу, ніби вона ховалася в трясовину від
чужого ока, і тому отець Георгій щоразу мусив виходив їм навстріч, аби
перевести безпечно через підступне драговиння, що, певно, не одну вже
душечку проковтнуло.
Помітивши здивований погляд попа, незнайомець, зненацька заскочений
невинною його цікавістю, розгубився, зашарпав раменами у джинсовій
куртці, закашляв, зам’явся:
– Та так... з цікавості... Я... можна
сказати, краєзнавець-аматор... цікавлюсь історією... Чув багато... і
читав десь, в якійсь газеті, що є такий «Храм на болоті», якому вже
тисячу років... Нібито ще якась княгиня в пам’ять про вбитого князя
збудувала, одні пишуть, а інші, що – козаки після Берестечка...
Отець Георгій хоч і не дуже вірив плутаним поясненням незнайомця,
але від серця відлягло: з простої бесіди молодика було видно, що він не
зовсім пропащий. Історією цікавиться, навіть дещо знає, що нині, як
розказує вчителька на пенсії Ольга Михайлівна, велика рідкість серед
зіпсованої телебаченням молоді. Хоча, благочинний це відчував, усе-таки
якийсь гріховний намір ховався за нібито щирими словами хлопця, як...
як допіру за його ногами ховався той фантомний мутант-людожер... Але,
Мати Божа, коли цей чоловік тут, біля Твого Храму, то значить – на те
воля Твоя, як і на все, що має статися...
– Що ж, радий, що Бог прислав добру й розумну людину у наші, хоч і
забуті людьми, та благословенні Господом, краї і саме в переддень
величного свята – Трийці. Будемо знайомі – мене звати отець Георгій, я
настоятель цього справді преславного храму – Покрови Пресвятої
Богородиці, – сказав священик, уже справді радіючи юнакові, хай би які
клопоти і випробування той приніс із собою. – Тож сподіваюся, не
відмовитеся разом зі мною, помолившись, розділити скромну трапезу, а
коли ваша ласка, і приготувати обитель святу до празника. Чи, може, у
вас інші наміри?
– Та ні... Та як скажете... Хоч я – не спеціально прийшов, а так...
випадково. Я ж не зовсім чужий... Я тут народився... Ну, в селі...
недалеко звідси... У цьому лісі, як то кажуть, виріс... Але то було
давно... Тоді, коли ще ніхто про церкву не знав. Усі думали, що то
просто хижа на Кривавій багні. Я… вірніше, мій тато знав сюди стежку... І
ось... згадав… і прийшов... – знову зачав плутатись у словах, ніби
виправдовуючись, молодий чоловік, знічений прискіпливими оглядинами
священика.
– То сама Мати Божа простелила перед вами свою Покрову, сину мій, –
заспокоїв гостя настоятель, своєю чергою намагаючись розвіяти неприємне
враження від власної підозрілості... – Якщо ви тут народилися, то,
певно, знаєте, що довкіл цього острівця, на якім стоїть храм, страшна
бездонна трясовина, яка могла б вас поглинути що кроку необережного і…
необачного... Отож, кажу вам, що тільки небесна патронеса храму цього
Пресвята Діва Марія могла вас живим і неушкодженим провести болотами до
Свого Дому.
Зачувши, що сама Богородиця привела його до свого Храму, прибулець,
схоже, зовсім розгубився. І замість того, щоб зрадіти благій звістці,
зблід.
«Таке буває з людьми, які відчувають за собою якусь
провину… – подумав отець Георгій. – О, знову! Цей мимовільний
специфічний порух – втягнувши голову в плечі, притьмом кинутися
навтьоки».
Таку реакцію на слова про Божий Промисел і про те, що Господь усе
бачить і знає, отець Георгій спостерігав у в’язнів та «вихованців»
виправної колонії, що за кілька кілометрів звідси, куди частенько
навідувався задля спасіння грішних душ. Але прибулець, досить таки
вгодований, доглянутий чоловік, не скидався на зека. Не був схожий він і
на пацієнта психоневрологічного диспансеру або мешканця будинку
соціальної реабілітації, чи іншого якось богоугодного закладу для
порятунку наркоманів та алкоголіків, які відкривають останнім часом по
глухих поліських селах міжнародні благодійні організації. Звичайний собі
парубок, навіть типовий представник покоління епохи перемін, трохи
травмований шаленим ритмом життя, загнаний у глухий кут
політично-економічною нестабільністю, можливо й родинними
проблемами... На жаль, все більше й більше таких пасивних жертв
невдалих експериментів безвідповідальних правителів та їхніх
цинічних смердів, псевдо-політиків і лже-вчених, шукають виходу з того
«глухого кута» через переступ законів – і людських, і Божих...
Після такого детального аналітично-психологічного бліц-аналізу,
отець Георгій із вдячністю Богові відмітив, що певний острах, недовіра і
упередженість до особи незнайомця, смиренно покинули його. Зостався
лиш смуток: дуже вже не хотілось отцю, щоб ця душа заблудла согрішила у
нього на очах, або, ще гірше, ним мимоволі спокушена... Та на все –
воля Божа. І Божий промисел. Тож розправив рамена, поправив на грудях
хрест і, раз по раз осіняючи себе хресним знаменням, урочисто пішов до
храму, усім своїм виглядом запрошуючи незнайомця йти за ним.
І той, сторожко роззираючись, несміливо потупав слідом.
Авжеж,
Юркові, заскоченому священиком на гарячому, нічого не зоставалося, як
потупати слідом за ним у церкву. Зупинився в порозі, машинально
перехрестився, забувши зняти бейсболку. Забігав очима по темних від
давності, складених із колод, стінах. Знову – нічого надзвичайного:
скромні сучасні ікони в окладах із срібної фольги, у вишитих рушничках,
аналой, престол, застелені саморобними серветками, мідні свічники.
Перевів погляд на колінопреклоненого перед вівтарем попа, що пристрасно
шепотів молитви, то опускаючи, то підіймаючи голову на іконостас.
Злодійкувато озирнувся на осяяне сонцем подвір’я і аж струсився: там, у
хмарі сизого туману стояв той самий «браток» з «майбаха», схожий на
панка у своєму чорному похоронному костюмі і елегантному
капелюсі-котелку, яким він, злегка піднявши над головою, гречно
привітався з Юрком. Юнак різко відвернувся і тихцем, навшпиньки став
наближатися до вкляклого на колінах настоятеля, тим часом не зводячи
вирячених від подиву очей з іконостасу, теж, здавалось би, нічим не
примітного, як у кожній сільській церковці. Але то на перший позір.
З-над царських врат, майже з-під стелі, у світлі єдиної свічечки,
дивилася на парубка… Богородиця! У кутиках її трагічно скорботних очей
тремтіли дві великі сльози.
– Вона мироточить! – раптом скрикнув священик із благоговійним
трепетом, прикипівши й собі поглядом до тієї ж, ледь помітної на темних
стінах, старовинної ікони, на якій горіли живим вогнем мудрі і скорботні
мигдалево-карі очі Богородиці
– Чудо! Боже милостивий, сталося чудо – ікона Богородиці оновилася і
мироточить… Це знак… Добрий знак… Достойно є по правді величати Тебе,
Богородицю, завжди блаженну й найнепорочнішу, і Матір Бога нашого –
чеснішу за Херувимів і славнішу незрівнянно за Серафимів, що породила
Бога-Слово непорочною… Правдивую Богородицю – Тебе величаємо… – шепотів в
екстазі настоятель, сміючись і ридаючи від щастя.
І Юрко, дивлячись на те все, несподівано для себе відчув, як… минає
роздратування, злість, переляк перед братками, і… його охоплює якась…
незрозуміла, не пережита ще і невимовна… мука…Чи він…Боже, боже…
воліє?..
ЗНАК НЕБЕС
Це був знак! Мати Божа про щось звістувала! А
може, попереджала? Але – про що?! В сум’ятті духу стояв отець Георгій
перед образом Пресвятої Діви, шукаючи відповіді у своєму серці: кому,
якій грішній, заблудлій чи стражденній душі вона хоче явити свою силу
чудодійну? Кого спасти? На путь істини вивести? А може, застерігає про
біду, що знову нависла над цими лісами-болотами, над Україною, над
світом?! За роки його священичого служіння Богородиця двічі плакала:
коли він, напівмертвий, майже безумний від болю напівживий труп, вперше
переступив поріг Її скромної Обителі, і вдруге, коли «сердешна Оксана»
принесла показати Матері Божій своє дитя, як вона казала, «не від світу
сього».
«Над чиєю душечкою ллєш нині сльози свої безцінні, Мати наша?» –
питав одними вустами, припавши гарячим чолом до ікони Богородиці отець
Георгій, готовий прийняти найважче випробування, навіть смертю. Спиною
відчув, як злякано принишк зовсім поряд незнайомець. Озирнувшись на
хлопця, побачив, як тремтить правиця, якою той намагався
перехреститися, і зрозумів, що біда не минула, і їх обох ще чекають
великі випробування...
Ніби на підтвердження цих осторог з глибини болота долинуло ледь чутне вовче виття, схоже на завивання вітру перед бурею.
Незнайомець
зіщулився, з мольбою підняв очі на святий образ. А отець Георгій щиро
возрадувався і подякував Матері Божій за присутність Страху Божого у
душі приблудця.
...З легкою душею і розвеселеним серцем завершив того дня
неспокійного свою вранішню молитву настоятель храму Покрови Пресвятої
Богородиці отець Георгій. Слава Богу, думав, ворохобна ніч позаду.
Попереду Троїцька поминальна субота, світлий, хоч і повитий смутком,
день. От вже й на болоті почало розвиднятися. Щойно непроглядна тьма
повільно, задкуючи, як переможені вражі полки, відходила у глибину хащі,
аж доки не згинула, не розчинилася в гущавині, як ті в історії.
Отець Георгій, задоволений цією світлою поетичною метафорою, що
неждано навідалась до його сивої голови, подякував Господу і всім
святим за те, що стояли в обороні Святого Духа і повернули присутність
духу йому, грішному і кволому, і покликав спантеличеного подіями гостя:
– А тепер ходім–те до трапезної, підживимося, чим Бог послав.
Нічний
тать спішно, аж ніби злякано кинувся слідом за попом з церкви,
озираючись на іконостас, але нічого… дивного там не побачив. Ніби ті
всевидящі очі йому привиділись. Справді, Юрко був трохи шокований...
чудесами, навіть якщо це – майстерно розіграний попом спектакль... Хоча
щось подібне відбувалося з іконою і тоді, коли він був тут... У травні
1986-го... Але він тоді нічого не розумів... Тепер же... він був… ні, не
вражений... не здивований: він був зачарований. Не впізнавав себе і не
розумів, що з ним діється. Що він робить, і чого слухається, як зомбі,
цього дивного попа-самітника, коли він зовсім не за тим сюди прийшов?
Його поведінка, либонь, не сподобалась і братку з «майбаха»,
похоронний костюм якого зловісно промайнув у заростях вільшини.
Священик теж помітив чорну летючу тінь в корчах, ще оповитих прозорим
туманцем.
– О! – вигукнув стривожено, показуючи очима на
чагарник. – Ви бачили? Знову той вовк-мутант! Я боюся, що він може бути
людожером! Розумієте, коли відбуваються під впливом радіації на
клітинному рівні мутаційні процеси, на матриці генетичної пам’яті
тварини стираються застережливі засоби, гальма чи рамки, не знаю як
назвати оті, закладені Богом моральні, так-так, не дивуйтеся, саме
моральні засади, які регламентують закони співжиття, взаємовідносин і
стосунків між людським і тваринним світами! З’ява цього мутанта в наших
краях – це серйозне попередження Небес... Дуже серйозне. Можливо, ми
не те робимо… що мали би робити, переживши такий катаклізм, як
Чорнобильська катастрофа. Себто не хочемо каятись в содіяному, не
бажаємо нічого міняти, а головне, себе змінювати, рівняючи на Бога… Це
велика біда… Але ж чого ми стоїмо, ходім-те до трапезної, –
спохватившись, піп перейшов знову на веселий тон і лад, привітно
поглядаючи на розгубленого юнака.
Трапезною виявилася всіяна первоцвітом латочка землі на
самому березі болота із звичайними триніжками посередині, отими самими,
без яких не обходиться жодна сільська піч. На триніжках величався
закіптюжений чайник, під триніжками сіріла горстка золи. Поряд лежала
в’язка хмизу впереміж із сухим очеретом і качалочками торішнього
татарського зілля, стояв рибальський розкладний стільчик, прикритий
рушником.
Тим часом розвиднялося. Сонце ще було десь за лісами, при самій
траві, але його промені вже весело вигравали у верхів’ях дерев,
лоскотали горлечка сонного птаства, повертали світові білому його
кольори і звуки.
– Люблю таку пору... – замріяно промовив отець Георгій, вдихаючи на
повні груди лісове повітря, настояне на цілющому юному зіллі. Сказав, ні
до кого не звертаючись, але гість схвально закивав головою, теж
мимоволі милуючись земною красою.
І раптом… цю ідилію, цю прекрасну хвилина єднання людини з природою
брутально потьмарила, ба! розтрощила на друзки несподівана з’ява
нахабного бандюги. Вискочив браток, як Пилип з конопель, буквально за
кілька метрів від «трапезної» із густої зарості рогози і татарського
зілля, майнув переполовиненим чорними окулярами, аж синім від люті
лицем, і розтанув, як мильна булька. Все сталося так швидко, миттєво, що
й зіркий піп не помітив.
Однак, замість того, щоб настрахати, комічна ситуація
розсмішила Юрка. При світлі вранішнього сонця вчорашні, особливо, нічні
пригоди в товаристві мисливців за старовиною здавалися йому «глюками з
бодуна». Вивітрилась із душі і тривога. Світ знову ставав реальним,
матеріальним і безпечним. А зловісна тінь нічного братка – хіба що тінню
спогадів про дитячі страхи, які колись давно довелося йому пережити на
цьому зачарованому болоті...
Розпалюючи під чайником крихітне багаття, настоятель час від часу
привітно поглядав на незнайомця, ловив на собі його здивовані позирки.
Обидва чоловіки тихцем придивлялися один до одного. Коли закипіла вода,
піп дістав з-під рушника горнятко, заварив у нім якісь трави і подав
юнакові. Під рушником на рибальському стільчику виявилися ще й сухі
скибочки паски з родзинками, але ними пригощався тільки гість, бо
панотець перед кожним величним святом дотримувався суворого посту. Доки
хлопець стоячи чаював, панотець, вибачившись, відлучився, як він сказав,
до ризниці. Гість провів попа очима, аж доки той не зник у притуленій
до причілка церкви дощаній халупі, допив одним духом чай і знервовано
закружляв довкола вогнища, позиркуючи на всі боки.
«Так поводяться люди, яким поламалися всі плани», – подумав отець
Георгій, спостерігаючи за чоловіком крізь шпарину в дощатій стіні. –
Боюся, що невипадково він сюди явився. Але – за чим? Чого він шукає у
цьому вбогому, струпівшому від часу пристанищі Божого Духу? Чим так
роз’ятрено катується його грішна душа?”
– А ну притормози, урод! Ты че дурью маешся? Чаевничаешь с попом,
вместо того, чтобы делом заняться? Слушай, не испытывай мое терпение! Я
тебе не господь бог, я с тобой в бирюльки играть не собираюсь: свисну
пацанам – на части порвут!
Перед Юрком знову виріс «у всій своїй красі неземній» розлючений браток-крутелик.
– Та пішов ти! – й собі осатанів нічний тать, замахнувшись кулаком на випадкового поплічника.
–
Обережно! Він може бути скаженим! Пішов геть! Геть! – почувся від
ризниці крик настоятеля. Батюшка, плутаючись в підряснику і в траві та
розмахуючи руками, біг щодуху від церкви до «трапезної». І браток,
вгледівши волаючого попа, аж загарчавши від злості, здимів у кліп ока.
– Ви... ви ... прогнали його... слава Богу... – хекав перестрашений
піп. – Я вже думав, що... що він кинеться рвати вас... О, страшна
звірюка... Він недавно тут з’явився... Треба буде людей попередити... Я
вже казав... він... може... бути... людожером...
На обличчі юнака теж промайнув переляк. Не розуміючи, про що піп
лепече, збагнув одне: він засік братка, а його, Юрка, розкусив. Авжеж! І
от – прибіг з… авжеж… із серпом! Ну, бандит в рясі! Тільки прикидається
святим!
– Не поняв? – зло здивувався хлопець і сильним ударом правою збив попа з ніг.
–
Та ви що?! Я ж рятувати вас від вовка біг! А ви.. – витріщився з трави
на нічного приблудця повержений панотець, прикриваючи руками враз
розпухлу щоку.
– А-а-а... А я думав, що вбивати... –– відітхнув з полегкістю той і нервово засміявся.
–
Ходімо до озера зілля жати, – мов нічого не сталося, запропонував піп,
підводячись та стріпуючи підрясник. Тільки по враз зблідлому виду було
видно, що реакція молодика стривожила його.
– Ну й налякали ви мене! Думаю: оце то так! Прийшов Богу молитися, а
до мене – із серпом... – трохи оговтавшись, белькотів прибулець із
правдивою щирістю. Але правиця його все ще стискала який предмет у
кишені куртки.
– Нічого, буває... Ходім-те лепеху та рогозу жати, Будемо храм
клечати – завтра ж такий празник величний і гарний – Трійця, або, як в
народі кажуть, Зелені свята. У цей день православні християни вшановують
триєдність Господа нашого, що явився нам в трьох іпостасях Бога – Отця,
Сина і Духа Святого... Та ви, напевно, це знаєте, але нагадати – не
зайве, – говорив священик, ведучи гостя до смарагдових заростей
розкішного аїру.
Йти було не далеко. Буквально за десять кроків від церковці із
драговини стрімко витикалися гострі смарагдові шаблюки татарського
зілля, розквітлих ясно-жовтим цвітом ірисів, шемріли темно-зелені
плантації осоки, запахущої водяної м’яти, лілові суцвіття іван-чаю,
полоскали віття тонке у мілкій воді молоденькі берези та плакучі верби.
Отець Георгій, підтикавши чорний підрясник, хвацько, по-селянськи
вправно, зачав жати зілля та в’язати його у сніпки, аби зручніше нести
було, загадавши тим часом прибульцю наламати в чагарнику гілля клену,
вільхи, верболозу, нарвати папороті, розвішаного по кущах хмелю, що
нагадував новорічні гірлянди із зеленими шишечками електричних лампочок.
Заохочений всепрощенністю чудного попа, незнайомець з таким
завзяттям взявся трощити чагарник, що настоятелю довелося гамувати його
заради безпеки довкілля.
За роботою було не до балачок, та все
одно панотець не забував вголос дякувати Богові, що послав йому такого
помічника. На що гість тільки червонів та знічено знизував джинсовими
плечима.
Тим часом сонце підбилося височенько. Туман над болотом розсіявся,
явивши дикувату, таємничо-похмуру красу цього забутого людьми, але не
забутого Богом закутня України. Чоловік з оберемком клечання завмер,
зачаровано вдивляючись туди, де під густим тінистим лісом
закінчувалася заштрихована ріденькими кущами, причепурена
розквітлим лататтям, різнобарвним мохом та водорістю, сліпучо-жовтою
курячою сліпотою та ще якимсь зіллям, здавалося, така привітна,
безпечна трясовина. Ніби щось згадував чи когось там шукав... таким
знайомим розчахнутим поглядом... Панотець аж спинився жати зілля,
вражений вельми характерним поглядом юнака. Авжеж, той погляд когось
нагадував отцю Георгію... Але кого?! От тобі, отче, ще одна загадка!
За зіллям довелася вертатися кілька разів. Нагріте полуденним
сонцем, воно пахло гостро і пряно, навіваючи гірку, але світлу тужбу за
чимось дуже рідним, та проминущим, як усе рідне і світле у цьому світі. В
урочистій, навіть урочій тиші чоловіки спочатку урочисто розстилали по
старій дощатій долівці церкви татарник впереміж з рогозою, розтрусили
прихоплений на осонні біля церкви полин, чебрець, листя вереску та цвіт
багна-багульника, за тим заходилися клечати гіллям та хмелем стіни,
сволоки та одвірки. В весь час із темної стіни на них зболеними очима
дивилася Матір Божа. Але нічному гостеві здавалося, що дивиться
Богородиця тільки на нього...