Хижачка
Сентиментальний роман
А на Великдень...
– Слухай, ти, якщо ти й далі будеш мовчати, я
тебе згною. Ясно? – задихаючись від досади, спитав той, що сидів через
стіл навпроти. Майже її ровесник, молодий і гарний, зовсім красень, як
артист Домагаров, але дуже недобрий. Як фашист. Він аж зубами скреготів
від пасії, готовий убити її, але вона не розуміла, що він від неї хоче.
– Ти чуєш? Давай, розказуй! Не тягни резину. Попереджаю, моє
терпіння може лопнути! Так що давай... шуруй! Усе, як було. По
порядку. Ну? Як тебе сюди занесло? Якими вітрами? Я слухаю... Давай,
давай, виколупай із себе! Ну і чого ти мовчиш? Ти що – глухоніма? Тобі
ж гірше буде, дура! – починав скаженіти красень, зриваючись на крик. –
Ну, говори! Я слухаю! Як – усе– було?!
– Що – було?—хотіла запитати. Їй шкода було, що
красунчик так побивається, аж трясеться весь, але нічим не могла
зарадити. Щось давке, як грушка-дичка, застряло поперек горла, не давало
говорити. І вона мовчала, зіщулившись у тому мовчанні, як равлик у
своїй хатці, маленька, безпомічна перед нежданою бідою, що здоровенним
чоботом нависла над нею, готова з хрустом розчавити.
А на Великдень приїхала в село "столична”
шалапутна Алла, побачила Ясочку, яка маком одиноким цвіла біля церкви у
колі тіток і бабів, що зійшлися паску святити, і – все. І перевернула з
ніг на голову все життя Ясочки, котра маком сиділа після школи біля тата
з мамою. Так думала мама. Що шалапутна Алла (яку в селі звали, як
горілку, "столичною” через те, що першою виїхала до столиці і тепер дуже
гордилася тим) наговорила Ясочці, на що настренчила, мама не знала, але
на другий день Великодня Ясочка заявила, що їде в Київ шукати роботи,
бо, як вона бачить, вони ніколи не назбирають грошей на інститут, а як і
назбирають, то це буде через сто років, а вона не збирається посивіти у
цій глушині, а тому їде з Аллою сама собі дорогу пробивати. Почувши
таке від тихої, смирної Ясочки, мама вжахнулася, взялася за голову, а
тоді – в боки, бо чувала, якою "дорогою вибивається в люди” шалапутна
Алла, але Ясочка раптом розлилася сльозами, приказуючи, що через тупість
мами ( "Тупість! Тупість!” – ридала Ясочка, маючи на увазі мамину
любов), вона світа білого не бачить, тоді як її ровесниці давно всі по
закордонах і столицях, а вона тут, у цьому болоті, пропадає. Тож мамі не
зоставалося нічого іншого, як і собі заголосити, а на третій день по
Великодню, рукою махнувши, відпустити свою єдиначку разом із шалапутною
Аллою у білий світ, тобто, до Києва.
Не сподіваючись, що мама так легко погодиться, Ясочка
злякалася – і омріяних перемін, і Києва, який бачила всього кілька
разів, коли їх, сільських школярів, возили на екскурсію. Але від Алли
так гарно пахло розкішним столичним життям, так вилискував на сонці її
розмальований довжелезний, як у відьми, манікюр... Ясочка глянула на
свої обрізані при самих пучках нігті і... І страх перед невідомим білим
світом, якого вона не бачила, в селі сидячи, як рукою зняло.
Проводжаючи Ясочку до київського автобуса, який двічі на
тиждень заїжджав у їхнє село і вивозив із нього у світи все молоде й
здорове, а тепер-от ще й Ясочку, мама раз по раз приповідала:
– Боже ж мій, луче б устроїлась десь ближче: у Теплику чи
Війниці... Що ж ти там робити будеш, дочечко, у тому Києві?
На що замість Ясочки відповідала шалапутна Алла:
– Ой, тітко, які ви старорежимні! Наче телевізора не
дивитесь! Та в тому Києві, тітко, роботи – завались! Захоче – піде на
стройку: там таке строїтільство, як показилися! Людей треба – море! А
захоче – домработніцою устроїться, або собак у багатих вигулювати. Теж
добрі гроші.
Почувши про собак, мама, як риба у хватці, хапнула ротом повітря, на що шалапутна Алла перелякано замахала руками:
– Та не бійтеся, тітко, це ж, як вона схоче! А не схоче –
піде на базарі торгувати, чи ще луче – в барі десь офіціанткою... Чи в
"макдональді”. Ой, тітко, там тої роботи, як жуків на вашій бараболі!
Від такого вибору робіт мама вже й не знала, що казати. А
уявивши Ясочку в барі офіціанткою, втерла сльози, та шалапутна Алла й
далі розраювала бідну:
– Ви, тітко, тіштесь, що ваша
Ядя їде в Київ, а не за кордон. Бо то вобще – пиши пропало! Хоч я,
например, не знаю, чого це пертися у якусь Італію чи Португалію, коли
можна гроші заробити, недалеко від дому відбігши?! І вобще: чого це ви,
тітко, як затуркана якась сільська баба? Нічого з вашою Ядьою не
случиться в тому Києві, лиш те, що людиною стане. Заробить гроші, а,
може, і в інститут поступить, їх там теж, як собак нерізаних. Лиш,
конєшно, грошей тра! А може, заміж вийде. От із тих дівчат, з якими я
живу, вже добра половина познаходили собі молодиків і повіддавалися.
Сільські дівчата просто нарозхват у Києві. От побачите, ще та-ко-го вам
зятя привезе – з моб-біл-лою, на м-мерсссед-десі! А тут що? В цьому
селі? Одні діди повдовілі та Шківа-уголовнік!
Ясочці було жаль маму, але при згадці про вар’ята Шківу
стало шкода себе за те, що пропадала пропадом у цьому болоті. І
пропала б, якби не Алла... Отож затято не піддавалася на мамині сльози.
– З твою красою, – нашіптувала зубатенька й носатенька Алла,
– ти ще моделькою станеш. Там цих конкурсів усяких: твій шанс, цицьки
місяця, срака року – завались! А в тебе з усім цим усьо супер!..
Ясочка спершу не дуже вірила шалапутній Аллі, бо
перевірити свої чари в селі справді не було на кому, а єдиного парубка
Геника Шківу, який недавно повернувся з тюрми, де відсидів за те, що
крав по городах маковиння і перепродував циганам, вона боялася. Але
уважніше придивившись до себе у дзеркалі, справді побачила, що Алла не
бреше, що вона не гірша, а то й краща за тих дівчат, котрі усміхаються з
реклами телевізора та лискучих журналів на вітринах кіосків у Теплику.
То чого справді має пропадати у цьому болоті, коли такий великий світ і в
ньому стільки можливостей для гарної дівчини?
– Слухай, давай по-доброму.
Ти ж нормальна дівка, симпатична, не глупа... Молода. Тобі треба
виплутуватись із цього дєрьма. Ти понімаєш? Ну давай, розказуй, хто
тебе підставив? Спільники – хто? Ти ж, бичка сільська, лоханка немита,
сама ж не могла додуматись! Де ті, кого ти навела, га? Давай, згадуй!
Колись, сучко!
Але вона й далі не знала, що згадувати. Не розуміла й
половини слів, якими красунчик кидався в неї, наче грудками мерзлого
гною. Від них смерділо, як з нужника.
І вона затуляла обличчя
долонями, щоб не чути того смороду, але красунчик відривав її руки і,
бризкаючи слиною в обличчя, волав: – Кажи, хто вони! – і чекав із
перекошеним лицем, що вона скаже.
На зупинці край села чекало автобуса, окрім
них, ще кількоро сільських студентів, обліплених родичами, та кілька
чоловіків, які, погостивши на Великдень у сім’ях, поверталися до своїх
міських заробітків. Мама, побачивши їхні зацікавлені позирки,
демонстративно стала оддалік від гурту (стидалася, що її Ясочка
вибирається з дому разом із шалапутною Аллою) і тихо наказала:
– Менше говоріть та розказуйте... Чим менше знати будуть, тим луче... Вони з нами не діляться...
– Ой тітко, нада ми їм!.. – відмахнулась Алла з досадою.
– Нада, ще й як нада! – перейшла на голосний шепіт мама. – Якби ти знала, що кажуть...
Але, слава Богу, в ту мить, коли мама збиралася
повідати Аллі, щ-о-о про неї кажуть у селі, підійшов автобус і,
підхопивши торби, вони ринулись займати зручні місця, бо ж до Києва
півдня їхати.
Коли від’їжджали, Ясочка глянула крізь вікно
переповненого автобуса на заплакану маму і теж розплакалася – від жалю
за мамою і страху перед великим світом, що починався для неї зразу ж за
рідним селом.
– Ти, що, справді не в’їжджаєш, а
може, під недієздатну косиш? Слухай, марухо, через тебе у мене планка
падає. Прошу тебе, не іспитуй моє терпіння! Вишак, блін, зафугую, як
пить дать, або – у вічний культпохід на зону...
Тепер вже вона точно нічого не розуміла. Дивилася на
нього і думала, якими негарними, Боже, якими гидкими робить злість
начебто й вродливих людей. Невже він цього не розуміє?
– Заберіть її! – крикнув у двері, втрачаючи терпіння, Домагаров, а їй
прошипів: -- Колись, мала клізмо, а то я тобі твій тупий гарбуз надвоє
розколю. Ти вже мене дістала... Косиш під дурку? Даремно! Віддам на
експертизу і загудеш на довічне... Ти чула? До смерті у клітці будеш
сидити.
Зайшла Маріка, точніше, схожа на Горбатюкову Маріку з Бережків, тільки ще похмуріша, жінка, і сказала:
– Руки за спину! Виходь!
– Вона мене дістала! – пожалівся Домагаров Маріці.
– Дай пару п...лєй по-під ребра, – вживши погане
слово, гугняво порадила та, що була схожа на Маріку з Бережків. –
Спомнит враз... Це вони значала целок корчат, а як припреш – розкажут і
те, чого не було.
– Ладно... Не зараз... Забери її...
– Давай впірьод, покорітєльніца століци! – гигикнула Маріка і садонула важким, як у чоловіка, кулаком попід ребра.
Великий світ, чи то стольний Київ, зустрів Ясочку дощем,
людським стовпотворінням і всенародною байдужістю. Навіть важке,
загазоване повітря пахло безпросвітною байдужістю. З годину вони
добиралися до Аллиної, як вона казала, Солом’янки, переповненим метро,
тролейбусом та пішодрала, обриваючи руки наталованими провіантом
торбами.
– От і наш гадючник, – нарешті видихнула Алла перед
облупленою багатоповерхівкою. І вони з останніх сил поволоклися брудними
сходами на п’ятий поверх, бо не працював ліфт.
"Гадючник”, чи
то трикімнатна квартира, яку винаймала Алла разом із ще десятьма
дівчатами, що приїхали із різних областей шукати роботи і щастя у
столиці, скидалася водночас на палату в запущеній старій сільській
лікарні і безлюдну солдатську казарму: одні тапчани й розкладайки. Ще з
порога Ясочці вдарило в ніс мішаниною чужих запахів, дешевих
дезодорантів і ще дешевших супів "мівіна”, якими вже торгують і в
їхньому селі. Про те, що тут живуть жінки, нагадувала хіба що розвішена
на шворках по балконах і у ванні різнобарвна білизна. Та ще квітучі
фуксії-калачики на підвіконнях зігрівали цю нічліжку, цей табір
циганський пломінцями розгублених по провінціях домашніх вогнищ.
– Поки що будеш зі мною спати, – Алла показала на обдертий диван у
найменшій кімнаті. – А там видно буде... Тож будь як у дома,
розшнуровуйся, віддихай, а я красоту наведу – не можу ж я в такім виді
на люди вийти! – і зачинилася у ванній.
Не встигла Ясочка на диван сісти, як Алла стала перед нею у всій
своїй красі – вся в блискітках і "закльопках”, ще й у пупі сережка, а у
вухах – по чотири... Ясочка лиш очі витріщила, а задоволена реакцією
Алла гордо сказала:
– Учись, доки я жива!
А потім вони подалися на найближчий
речовий ринок, де реалізатором "секонд хенду” працювали Аллині знайомі і
їм нібито треба було продавщиць-напарниць. По дорозі Алла аж
захлиналась, "розписуючи”, яка то вигідна робота – продавати "секонд
хенд”.
– Платять не багато, зате ти всігда будеш одіта. Там такі-і-і
вє-єщі бувають, фірмові, новісінькі, які десь завалялись-залежалися по
складах паризьких супермаркетів, не відлічиш від тих, що по київських
бутіках пиляться. Сама провіряла. Всі дєвочки з нашого "гадючника”
одіваються з гуманітарки. От подивись на мене – чим не модель? І ти така
будеш!
Ясочка глянула на сяючо-оголену Аллу, але як не старалась, уявити себе такою не могла.
Привівши під двері, Маріка вперла її лицем у сіру стіну, і скрегочучи ключем у замку, прогугнявила над вухом:
– Ти, дєвочка секин-хенд, ти мені, канєшно, ні при чом, але послухай пораду: не зли його. Хуже буде!
І штовхнула через поріг. У спертий, важкий дух погреба і
громадських туалетів. На якусь мить вона затримала подих, заплющила очі,
намагаючись порятуватися від дійсності спогадами про той світ, що
зостався за стіною і тепер здавався таким святковим, яскравим і
веселим, як у дитинстві великодній ярмарок у сусідній Соболівці.
Поплутавши трохи поміж продуктових рядів та речових
палаток, вони випірнули серед копиць барвистого дрантя, в якому
енергійно порпалися люди, заохочувані веселими криками продавців:
– Налітай! Свіжий товар! По три штуки на гривню! Налітай!
Алла зареготала, і, на всі боки розкидаючи "прівєт-прівєт!”, шпарко,
як риба в річку, ринулась у глибину базару, поміж палаток, що
нагадували Ясочці завішаний шматтям критий тік у рідному селі. Тільки
там пахло устояним духом пашні, який не вивітрився навіть за останні
роки, відколи в селі перестали сіяти пашню всяку, а з даху порожнього
"піднавісу” навіть гнилу толь здерли. А тут тхнуло... наче дустом чи
дезинфекцією. Їдучі запахи хмарами піднімалися над розворушеними
кучугурами лахміття, лоскотали в носі і дерли в горлі. Ясочка
закашлялась. На що повеселіла Алла гукнувши: – Привикай до європейських
ароматів! – різко пригальмувала біля двох дівчат, що навперебій
закликали покупців:
– Джинси, куртки, футболки, юбки, блузки, купальники... На всі вкуси
і возрасти! Зі складів Європи. Сам Версаче від заздрості плаче! Дєшиво!
Не минайте – вибирайте!
– Дєвочки, прівєт! От я
Тані, як і домовлялися, знайшла тобі заміну. Подругу. – сказала Алла і
почала мотляти розвішане по брезентових стінах і вішалках шмаття, однак
нічого не знайшовши "новенького”, погнала з базару, кинувши на прощання:
– Не обіжайте дитину!
Дівчата, Таня і
Катя, теж з Вінниччини, тільки з інших районів, Ясочку не обижали, а
навпаки, оскільки в пообідню пору покупців мало було, стали дружно
уму-розуму научати та до звичаїв і порядків базарних привчати.
– Робота не важка, на свіжому повітрі, – заохочувала
Таня. – Головне, аби не крали і більше купляли. І сама нічого не бери,
бо на щот цього в хазяїв строго. А як щось понаравиться, то краще скажи,
що хочеш купити, і віддай ті нещасні копійки без скандалу.
– Да, з хазяями луче діла не мати, – додавала Катя. –
Наші пани ще нічого, головне, не мелочаться. Вони в нас – "круті”,
машинами торгують, і "секонд хенд” у них так, попутний бізнес. А он
дівчатам, – метнула очима на палатку навпроти, – не повезло. Їхня
павучиха слідкує за кожною ганчіркою.
– Та й наша добра, – не втерпіла Таня, яка, певно,
недаремно збиралася роботу покидати. Але тут же спохватилася: – Та ти не
бійся, головне тобі обтертися в Києві, а там і ти знайдеш роботу і
кращу, і дорожчу. Так усі роблять. Або кавалера...
До вечора Ясочка старанно "обтиралася”, а
ввечері, коли пакували у величезні торби лахміття, з’явилася хазяйка,
розмальована-розцяцькована дама середніх літ, розрахувала Таню, обмацала
Ясочку, як корову на ярмарку, оцінюючим пронизливо-принизливим поглядом
і, кинувши: "Что ж, работай!”, повихляла туди, звідки прийшла, – у той
сяючий, розкішний і багатий Київ, який ще вчора здавався Ясочці таким
привітним і близьким, а в цю мить так безжально віддалявся від неї
разом із лискучим задком хазяйки.
– Скотина, – просичала услід Таня, – вона мені недоплатила двісті гривень!
І Ясочці стало страшно, і захотілось додому, та ще страшніше
було від того, що і дома її нічого, крім нудьги, болота, важкої роботи і
зека Шківи, не чекало.
У палаті, як вона в думках називала
своє несподіване помешкання, на неї чекала нова подруга по нещастю. За
весь час, відколи її сюди привезли, їх було три і всі кудись дівалися.
Дівчата зникали саме тоді, коли її викликали до красеня, або возили на
колишню квартиру показувати, як усе було. Вона не знала, що показувати.
Стояла серед руїни свого колишнього раю, заціпенівши від жаху і горя...
Приходили якісь сусіди, колишні співмешканки... Але вона не дивилась на
них. Тепер ось нова з’явилась. Взагалі-то їй було байдуже: говорити все
одно ні з ким не хотілось, а думалось однаково, як з ними, так і без
них. От тільки Він не приходив тоді, коли в палаті хтось був. "Я не
хочу, щоб про тебе негарно говорили ", казав... А що б Він сказав, якби
послухав красунчика?.. Що б Він тоді сказав?!!
Микиту Платоновича Ясочка зустріла, з
роботи вертаючись. Стояв, зіпершись на ковіньку, біля під’їзду,
дивився на торбу з продуктами і наче не відав, що з нею робити. Але
Ясочка тоді ще не знала, що це Микита Платонович. Стоїть собі дідок
біля під’їзду – та й стоїть, маленький, щупленький, важко дихає, торби
не годний донести... Жаль Ясочці стало дідка, може тому, що в неї самої
ніколи не було діда. Всі діди, тати – мамин і татів, чогось рано
повмирали. Чогось!.. У селі чоловіки мруть, як мухи. І старіють скоро. А
от жінки живуть довше, видко, щоб коло землі було кому робити. Тож не
дивно, що Микита Платонович видався Ясочці старим, як світ, дідом. І
тому вона, як кожна сільська дитина, привчена шанувати старших, пожаліла
його: – Давайте, я вам поможу, дідусю, – а далі підхопила сумку,
понесла до ліфта і чекала, доки він, задихаючись та шкутильгаючи,
дожене її. Бачачи, що старий зовсім непотрібний, три чисниці до смерті,
добра Ясочка вирішила піднести сумку з продуктами аж до дверей його
квартири, що була поверхом вище, якраз над тією, в якій вона поселилася.
– Заходьте, – запросив зворушений до сліз Микита Платонович, і
Ясочка, на лихо, зайшла. І стала як укопана. Бо замість трикімнатного
гуртожитку з тапчанами, вазонами на вікнах і колготами-ліфчиками,
розвішеними на шворках, побачила таке, яке бачила лиш у кіно та раз у
музеї. Та де! Стільки картин, старовинних меблів, ваз, статуй і різних
інших фігур вона не бачила навіть в обласному музеї, куди їх возили ще в
школі. Ясочці здалося, що вона потрапила на триста років назад, бо й
запахи тут витали несьогоднішні, важкі від пилу, як темно-сині гардини
на вікнах, і сутінки стояли, як у музеї, якісь... підземельно- холодні,
хоч за вікном буяла весна.
Микита Платонович ввімкнув у коридорі тьмяне світло і запросив
ошелешену Ясочку "до майстерні”. У майстерні, як він величав найбільшу
кімнату, біля наполовину заштореного вікна стояла на ніжках перекидна,
як у школі, дошка з недомальованою картиною, а біля неї – столик із
фарбами у слоїках і тюбиках.
– Ой, – сплеснула руками Ясочка, – то ви художник?! – І
засоромилася, бо вперше бачила живого художника, і видко, знаменитого,
бо ж у Києві живуть тільки знамениті. А невідомі – живуть по селах, як
Микола Безкоровайний із сусідньої Петрашівки, про якого часом пише
їхня районна газета.
– Виходить, що так, – Микита Платонович від Ясиного наївного
захоплення зашарівся і аж помолодів. Почав метушитися, ґоґошитись, як
парубок, припрошуючи Ясочку то сісти, то встати, а врешті, йти за ним на
кухню кавою вгощатися.
То лиш одне звання було, що кухня. Бо тут теж всі стіни були
завішені, але тарілками – полив’яними і різьбленими з дерева,
розмальованими ложками та іншим святочним кухонним причандаллям, а в
сервантах та на полицях височіли гори небачених сервізів, стародавніх
глечиків-збаночків, горщечків-банячків, пляшечок і вазочок. Серед цього
розмаїття всілякого посуду Ясочка впізнала "близнята”, точнісінько
такі, як у баби Васьки у миснику колись стояли: два зліплені до купи
горщечки з ручкою, в яких давно колись сільські люди обід в поле
косарям чи полільникам носили. В одному горнятку – борщ, а в другому –
кашу.
– Такі, як у моєї бабусі, – показала Ясочка на "близнята”.
– Ці теж – від моєї бабусі... Єдина спадщина... – зітхнув Микита Платонович.
І Ясочка ахнула: – Такі старі?!
Микита Платонович знову зашарівся, знічено заусміхався:
– Такі старі... що поробиш... До речі, ми ще ж не познайомились... Як вас... величати? Бо мене – Микита Платонович.
– А мене – Ядвіга, – сказала Ясочка і подала Микиті Платоновичу руку, як це в кіно по телевізору бачила.
– Звідки, перепрошую за неделікатне запитання, таке... ім’я? –
здивувався Микита Платонович, поривно схопив її руку і припав до неї
сухими вустами. Він був зовсім близько і від нього теж пахло давністю,
дуже старою давністю.
– Від моєї прапрабабусі по мамі. Вона була польська пані і звалася
Ядвіга, але коли вийшла заміж за мого прапрадідуся – сільського коваля,
то стала... Явдохою. От що любов робить, каже мама... – відповіла
Ясочка, і собі здивувавшись перипетіям свого родоводу. – І всі забули,
що вона була пані. А моя мама нагадала і назвала мене Ядвігою. Хотіла,
щоб я теж була пані. Але в нас у селі будеш... Аякже! Коло свиней! –
Ясочка засміялася, не шкодуючи за тим, чого не могло бути. – Тому й
називають мене – хто як: молодші – Ядьою, старші – Явдонькою, а мама
часом Донькою, але більше – Ясочкою. А коли хто, не приведи Боже, назве
мене Явдохою, то стає люта, як меч. А мені – хоч і горщиком, аби лиш у
піч не засували...
Ясочка знов засміялася, але вже ніяковіючи від занадто довгого ручкоцілуваннячка цього дивно дідуся.
– Ви – чудо! – захоплено вигукнув Микита Платонович, відриваючись
нарешті від ручки Ясочки. – Ясочка... Прекрасне ім’я! Але я називатиму
вас – Ядзуня... Панна Ядзуня! Це так романтично... Так, певно, називали в
юності вашу бабуню-панну її шляхетні родичі. Ви не проти? – Микита
Платонович, розправивши плечі, гордо скинув сухеньку, ледь притрушену
сивим пушком голову, і зразу помолодів, і став схожий на... на якогось
знайомого, дуже поважного чоловіка...
– Микита Платонович? – перепитала вражена Ясочка.– А ви часом не поет? Так наче звався якийсь поет...
– Того поета, панно Ядзуню, звали Микола Платонович Бажан. А я художник – Микита Платонович Джамалія...
– Який я тобі Микита? Дівко, ти
що збренділа совсєм? – насторожено спитала зі свого тапчана неохайна,
патлата і беззуба жінка, та сама, яку вона застала в "палаті”. Від
жінки кепсько пахло... чимось брудним, ... глупосним...
– Гей, дівко, а ти часом не стратила дитину? Щось ти
дуже змахуєш на тих малолітніх сучок, за якими зразу тічка собацюр
бігає, а тоді міліція. Щось ти мені дуже їх напоминаєш... Надивилася я
на вас, шалав паскудних, хвойд-мокрушниць... Е-е-е, та ти що – зразу й
ласти відкинула?! Гей, начальник, ти шо мене до жмуриков подсажуєш, мнє
єшо етого ґавна не хватало! Я – нєрвная, пугаюсь!
Загрюкало, затупало, двері відчинились і зайшов
Микита Платонович, зовсім молодий, гарно вдягнений, в капелюсі. Вона
спочатку навіть не впізнала його.
Ясочці здалося, що він
от-от, як це у кіно показують, підійде до неї вихилясом, підставить
лікоть і запросить на якийсь... танець. Але Микита Платонович, ніби
отямившись, підступив до одного із сервантів, вибрав серед чудернацького
посуду найкращий – срібний із візерунками рондлик (як він сказав –
кавничок), а в другому – дві крихітних синьо-золотих чашечки з
блюдцями, і аж тоді почав варити каву за якимось там заморським рецептом
на старезній, як усе довкола, газовій плиті. Потім вони пили ту каву з
крихітних чашечок у захаращеній, пропахлій музеєм, старовинною і
старістю великій кімнаті-майстерні, при свічках (отаке замандюрилось
старому: зашторити вікна і свічки запалити серед літнього білого дня!).
Тож Ясочці часом видавалося, що вона кавує із одним із тих бородатих
святих, що дивилися грізно на неї з потемнілих, аж чорних, образів на
стінах. Одна різниця, що святі були грізні і... святі, а Микита
Платонович – добрий і земний, зовсім, як сільський старий вчитель.
Кава пахла гвоздикою і ще якимись прянощами, але вони так тісно
перепліталися з хатніми запахами, як польові квіти у скирті стухлої
соломи, що важко було їх вирізнити. А потім святий Микита, ляснувши себе
по лобі, зі словами "який же я забудько”, дістав із стародавньої
червоної шафи штофчик із золотистим напоєм, і вже по другому разу вони
пили каву з коньяком. Ясочці від незвички зразу ж у голові злегка
замакітрилося, стало весело і затишно серед усього цього старого
мотлоху, як бувало вдома на Великдень чи на Різдво. Тоді мама,
повернувшись із церкви, теж запалювала свічку...
– Все в порядку... жива. Просто нервове і фізичне
виснаження... Здалося б трохи підлікувати... Вивести з депресії. Ну от, і
пульс... слабенький... Анемія. Треба в лікарню.
Від чоловіка, що
це говорив, віяло теплом і ліками. Вона хотіла побачити його, але
заважав густий сивий туман і рої дрібненької мошви.
– Да вона, мнє кажется, нємного того... Бреділа... Микитою мене обзивала, – пожалівся прокурений жіночий голос.
– Засвітіть свічку, – попросила вона. – Тут так темно.
– Ще рано світити свічки, дівчинко, – лагідно сказав чоловік, від якого пахло теплом і ліками.
Микита Платонович про своє життя розповідав мало, і то
таємничими натяками. Усе більше Ясочку розпитував: звідки, де працює і
мешкає?.. А почувши, де живе, засмутився:
– Овва... Як же ж ви там, бідненька, напевно, мучитесь, у тому... кагалі...
– Чого ж? – заперечила повеселіла від кави й коньяку Ясочка. –
Зовсім ні! Нам весело, хоч і тіснувато, звичайно. Але дівчата добрі,
свойські...
Засиджуватись у старого Ясочці не хотілося, та й
балакати не було про що, тож заспішила додому. Микита Платонович,
прощаючись у дверях, сказав ніяково:
– Заходьте...
– Та згадавши, що Ясочці нема чого до нього заходити, запропонував:
– Мені незручно вас просити... але чи не могли б ви, панно
Ядзуню, допомагати мені по господарству?.. Ні, ні! Не задурно... Ради
Бога... Я вам платитиму, і непогано... Вам же ж треба... ну, на різні
дівочі дрібнички...
– Не знаю... – розгубилася Ясочка, – я подумаю...
–
Що тут думати! Ти що? Думати! – вирячилася на Ясочку шалапутна Алла,
почувши про Микиту Платоновича, його музей і каву з коньяком. – Чи ти
ненормальна? Думати! Щастя само в руки тобі пливе, а вона – думати!
Ясочка злякалася: яке таке щастя могло плисти їй у руки від
немічного дідка, що доживає віка у захаращеній старизною різною
квартирі?! Господи, та від нього, як у селі кажуть, цвинтарем пахне!
– От... тупа! – починала дратуватися Алла. Вона того
вечора чомусь рано з роботи прийшла. Вся зла така, колюча. Задиралася з
дівчатами, то ковбасу якусь не могла знайти в холодильнику, то ліфчик – у
ванній. Все курила і лютувала, пришіптуючи: "Кляті подонки... підлі
бандюги...”
– Ну подонки, бандюги подлі! Погублят дєвку!
Господі, шо ти, нещасная, такоє натворила, що тебе сюди запакували? Може
ти з тих – юних хіщніц, що божих одуванчіков на тот свєт отправляют,
собірая їх по квартірам городскім? Дідульок-бабульок всякіх…Но шо-то
мнє нє вєрится – нє тяніш ти на етіх подонков, хліпкая очень…Неопитная,
вот і попалась…Да, бандюков оні сюда не сажают... Кілєров усяких – теж.
Тє – на свободє. А ету замухришку мордуют... Ну-у-у дєла... Слушай, ти
би поєла... Баланда баландой, да хоть кишки не злипнуться... Когда кишки
злипнуться, всьо, хана... Нада хоть шо-то пити... Я чуть сама не
окочурилась... За першою ходкою. Не опитна була, как і ти... Да і
переживала – страшно... Как-ні-как – второє ліцо на предпріятії, і при
том – на всю страну предпріятії... І жила, как чєловєк... І вдруг –
ні-чє-го. Даже званія человєческого... Во, полюбуйся, во што
превратілась Е-лє-о-но-ра Едуардовна!
Але їй не хотілося бачити те, у що перетворилась Елеонора
Едуардівна. І заплющивши щосили очі, намагалася вирватися з цієї
смердючої затхлої душогубки – на світ білий.
– Ну шо ти, как риба лєдяная?..
Ясочка сиділа на обдертому дивані в нічній сорочці,
розгублена, і дивилася на люту Аллу круглими і невинними, як у рибоньки,
очима.
– От се-е-ло! Ну село! – пасіювала Алла, наче не було в
неї ворога лютішого за те село. – Та ж в нього квартира, багатство! Він –
одинокий, не знаєш? Розпитай, чи дітей нема. А як нема, тихенько
підлізь під бік... Ой, ой! Не хочеш – під бік, не нада!.. Тоді хай
удочеряє! Ще луче! А чого це ти маєш безплатно доглядати його?!
Інтересно: буде платити!.. Кому його слиняві гроші треба... З пенсії
мінімальної! Та ти, з твоїми прелєстями, не такі бабки можеш заробляти!
Не надриваючись, і з удовольствієм! Так що пошли діда нафіґ, або передай
мені. Я вже з ним знатиму, що робити!
Отака розмова з Аллою вийшла. Негарна, якась... брудна. Що мала на
увазі шалапутна подруга, Ясочка не зовсім втямила, однак геть зовсім
розстроїлась і вирішила викинути Микиту Платоновича з його пропозиціями з
голови, що й не так вже й важко було. Міське життя закрутило Ясочку,
завертіло і понесло-понесло... Щоранку, ні світ ні зоря вона
схоплювалася з дивана, перескакувала сонну Аллу, що відсипалася після
ночі, і бігла першою, доки дівчата не прокинулись, у ванну
вмиватися-збиратися. Далі чепурилася і вискакувала на вулицю не
снідавши.
|