» Меню сайта

» Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 4018

» Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

» Форма входа

Главная » 2011 » Октябрь » 30 »
17:41


СПОКУСА

Вони понуро сиділи, обхопивши голови руками, на порозі церковці і мовчали, вражені тим, що сталося.

– Боже, в переддень такого величного празника!.. Такого свята! І – така біда... – бубонів сам до себе отець Георгій. – Але, слава Тобі, Господи, що Ти не допустив гріха... І Тобі, Царице небесна, Славо дів і матерів, чесніша за Херувимів, світліша незрівнянно за Серафимів, що заховала під своїм покровом від Сатани цю нещасну, нещасну душу...

А нещасна душа, що сиділа пліч-о-пліч з настоятелем, теж не могла второпати, що ж трапилось? Уривки думок, спогадів, якихось планів, ідей так за цей день переколотилися в Юрієвій бідній голові, що ледь в’язалися в логічний ряд...



… Виходить, що думка тихцем винести з церкви чудотворну ікону закралася в його голову ще біля лікарняної койки батька. Неймовірна, жалісна любов до цього... майже незнайо­мого, немічного, причинного чоловіка, як блис­кавка, висвітлила в пам’яті Юрія темні травнево-чорнобильські ночі у малесенькій церковці на Кривавому Болоті, величезні очі Богородиці і тонкі вуста, до яких тато прикладав чолом його, шести­літнього хлопчика, щоб вони гасили пекельний атомний вогонь у його враже­ному радіацією тільці. А заодно – викресала й божевільну ідею... Але спочатку було бажання взяти батька на руки, пригорнути до грудей і понести лісом, нічним, весняним лісом, через вільшаники і багна, до спасенного острівця з маленькою, дитинно-іграшковою церковцею, до Матері Божої, впасти, як тато колись, перед нею на коліна і повторити майже дослівно те, про що він колись благав:

– Мати Боже, зціли цього безпомічного і невинного, як дитина чоловіка, мого батька, як Ти колись зцілила мене.

І все. Більше нічого у світі не казати і не просити... Ніколи і нічого. Бо нема нічого біль­шого, вищого, дорожчого, як щастя – мати тата. Бо врятований Тобою, Діво Пречиста, хлопчик після тих чорнобильських ночей під Твоїм Покровом, батька втратив. І думав, що назавжди. Тому й ріс обра­же­ним на цілий світ сиротою, бо мама, щоб не ранити синову душу, казала, нібито тато поїхав на заробітки… Мама не хотіла, щоб син знав те, чого не знали навіть люди. Вважала: хай син ліпше думає, що батько – безвідповідальний заволока, аніж знає, що він – безпорадний каліка, божевільний, пацієнт лікарні для душевнохворих... Так думала мама, бо не могла пробачити татові те незрозуміле, неспо­діване викрадення його, малого Юрчика, і переховування у хижі на острові посеред маля­рійного болота. А поговорити батькам про це не дала міліція, завданням якої, звісно, було правдами й неправдами виманити з трясовини, зараженої радіацією, божевільного чоловіка з малолітнім хлопчиком.



...Бог бачить, що Юрій хотів того ж таки дня забрати батька з богодільні, але батько, ніби прочитавши в очах свого дорослого хлопчика це бажання, сказав, звичайно, маючи на увазі ікону Богородиці:

– Не треба Її турбувати заради такого нікчемного черва земного, як я... А тим більше, я й так перед Нею в боргу. Бо наобіцяв багато... Поклявся довіку бути в обороні Її слави, в охороні Її храму. А не зміг... Не зумів дотримати слова. А Вона ж... Вона ж таки випросила в Бога і Свого Сина життя для мого сина, мого хлопчика...

І тато опустив голову, аби ЙОГО ХЛОПЧИК не бачив, як він плаче. Але хлопчик бачив, як непро­хані батькові сльози котилися росою по його сивій бороді, скапували на запрану лікарняну сорочку.

Жаль до батька, біль, гнів на свою безпомічність потрясали душу Юрка. Щоб не розридатися, він невміло обняв батька і вибіг з лікарні. Зупинився аж за брамою богодільні, прихилився до дерева, і бив-гатив по стовбурі кулаком, ніби хотів достукатись до глухого, здерев’янілого світу...



Повертаючись після відвідин батька разом з мамою в село переповненим автобусом, Юрко мовчав. Думав. Коли ж проїжджали через Козячий, чи то Козачий ліс, сказав мамі:

– Я тут вийду! Трохи пройдусь.

Юрій вийшов. Маршрутка із стривоженою мамою від’їхала. Дорога і ліс знову стали безлюдними. Знову ожило, защебетало сполохане гуркотом автобуса, птаство, зашуміли у верховітті лагідні літні леготи.

Раптом з боку болота вітерець доніс приглу­шене вовче виття. Юрій здригнувся: він уже колись чув це тривожне виття. І тихий срібний передзвін – за ним... Такий знайомий з дитинства, тихий передзвін, наче подзвін лісових дзвіночків чи брязкіт шабель... Благовіст покотився лісом гучніше, і Юрій пригадав мамину розповідь дорогою з лікарні до автобусної станції, ніби в тій хижці, де вони з татом «ховалися від Чорнобиля», зараз церква, і править у ній якийсь чудний піп – такий же відлюдник, як колись був його тато... Люди подейкують, що то не простий піп, а якийсь великий колишній начальник, з вини якого ота велика біда й приключилася в Чорнобилі, що нібито його мали судити, та він утік у це баговиння непролазне і тепер ось уже двадцять років гріхи спокутує. Інші ж кажуть навпаки, нібито він ні в чому не винен, а, як і всі ліквідатори аварії, дуже постраждав, і мав померти, але чудом втік з лікарні, чудом прибився у наші болотисті ліси, оселився на Кривавому болоті і – вижив. А як той бідний піп вижив, коли всі ліквідатори вже давно повмирали, ніхто, навіть він сам – не відає. Розказували, нібито спочатку, ще за радянської влади, він був самозваним попом, але коли прийшла Незалежність, начебто сам патріарх з Києва приїздив його висвячувати на священика, бо нібито так захотіла сама Матір Божа, чудотворний образ якої, кажуть, є в церкві на болоті, і сотворила диво. Казали ще, нібито у перший же рік Незалежності в ніч перед Покровою церковця, про яку думали, що то проста хижа, яку нібито злабудав Юрків тато-лісник, раптом запалала таким високим і ясним сяйвом, така стояла над лісом у небі заграва, що було видно аж до Житомира, Луцька і навіть до Києва. Народ сполошився, злякався, думав, що то знову вибухнув Чорнобиль. Зняли тривогу. Літаки в небі літали, танки лісами шугали. Пожежні машини вили. Коли ж дісталися болота, світло довкіл церковці спалахнуло з новою силою, а потім померехтіло-померехтіло й опало на трясовину, як цвіт водяної лілії...

І тоді з церковці вийшов чоловік і заговорив до тих, хто там був, а були не лиш прості люди, а й велике начальство, так складно і мудро, що після того всі говорили, і газети писали, що, якби у нас такі люди державою керували, як той піп, то був би толк... Розказували, нібито попові пропонували високу посаду, але він відмовився, і зостався простим настоятелем ХРАМУ НА БОЛОТІ. А ще казали, чого тільки люди не накажуть, начебто піп так, бідний, каявся та гріхи спокутував, що став святим. Про це, як розповідали жінки із сусіднього села, які ходять до церкви на болоті, звістувала парафіянам ікона Пресвятої Богородиці, несподівано на їхніх очах замиро­точивши. Тож тепер нібито за ліком до чудотворного образу Матері Божої з’їжджаються люди з цілого світу. І всі кажуть – нібито помагає Вона усім, уздоровлює нібито від усіх слабостей і немочі.

Признатися, Юрія неприємно покоробила мамина недовіра до чудотворності ікони Богородиці, особливо, оте її «нібито». Хотів сказати: «Ось він, мамо, перед тобою – один із тих, кому Вона повернула життя…», – але щось стримувало. Певно, той самий намір, який виник сам собою біля татової лікарняної койки, і план, який зрів у Юрковій голові, і, здається, під впливом маминої розповіді, визрів… Тим паче, що з маминого переказу людських пліток про попа вимальо­вувався приємний образ людини, яка сама багато пережила, тому здатна іншого зрозуміти, а, може, й зарадити... Допомогти. Так, допомогти.

Тож зробивши такий висновок, Юрій вирішив, що не відкладаючи, по дорозі додому зійде з автобуса, піде до того чудного попа на болоті і попросить чудотворну ікону на кілька днів. І, якщо той піп, справді, Божий чоловік, то він сам віднесе образ у ту страшну богодільню і сам проситиме Матір Божу зцілити усіх в ній ув’язнених...



Передзвін стих раптово, як і почався. І знову вітер доніс вовче виття, але вже зблизька. По спині Юрка пробігли холодні мурашки. Оглянувся – ніде нікого. Лісова дорога безлюдна. Чомусь пригадалися загадкові слова батька: «Той, з чиєї вини я тут, зайняв моє місце біля Богородиці. Він тепер там, де ми з тобою були, а я тут, де він мав би бути...».

– Про кого... ви… ти… та…ту? – не зрозумів батька Юрій, стурбований не так таємничими натяками батька, як тим, як звертатися до цього... діда у запраній лікарняній піжамі, схожій на тюремну уніформу. Таке дороге, вимріяне, майже священне слово «тато» застряло в горлі, як давкий глевтяк... І тато, було видно по очах скорботних, як у святих на іконах, усе розумів, та лиш скрушно зітхнув, продовжуючи перервану оповідь про свого кривдника:

– Великий начальник був... на ЧАЕС. Один з тих, хто затіяв той дослід… експеримент. МАТІР казала… Плакала кривавими слізьми і казала: «Іди, застережи його!» І я пішов і сказав, як вона просила. А він стояв і сміявся, як з... божевільного… «По тобі, чоловіче, Глеваха плаче», – сказав. І з того дня я тут. А він – там…

– Невже батько говорив про того самого священика, що й мати? Тоді, чи варто взагалі усе це затівати? – подумав тоді Юрій, і тут почувся зловісний шерхіт автомобільних шин… І злякано відскочивши на узбіччя, побачив просто перед собою – «майбах»! Такий несподіваний і недо­речний у цій лісовій глушині, як космічний корабель чи підводний човен…



Це було, здається, вчора. Так, вчора. А Юркові здається, що вічність тому – стільки він пережив! Але й сьогодні, постарілий на цілу вічність, він не знає, що йому робити? Як бути далі?

– Чи варто було усе це затівати?.. І взагалі, що варто... що не варто? Та й чи варто взагалі жити, так як ми живемо? – з мукою запитав Юрко, але отець Георгій цього разу не знав, що відповісти. Тільки по довгім мовчанні, перегорнувши густо списані чорним по білому, а часом і чорним по чорному сторінки власного життя, зрозумів, що прийшла пора для сповіді. Перед людьми.

ПРОРОЦТВО ВОЛХВА

– Як щоразу на сповіді перед Богом, кажу: я давно чекав суду людського, і тепер щасливий, що він, нарешті, прийшов... поки що у вашій особі, Юрію. Повірте, я не брешу, я справді багато чого не пам’ятаю і не розумію у своєму житті. Наприклад, не пригадую, як опинився тут і чому саме – ТУТ. Бачу, що над цією загадкою мені ще треба буде довго мучитись… А може, таємниця відкриється раптово, від якогось поштовху, події, слова, одного слова? Як з вашим батьком…

Отцю Георгію раптом перехопило подих. В горлі запекло, ніби ковтнув гарячого, важкого від радіонуклідів чорнобильського повітря. Помов­чав, далі заговорив через силу:

– Це було за тиждень до початку експери­менту. Пригадую, що до мене підійшов Дятлов, звично грубувато пожартував:

– Чего это ты, товарищ член парткома, с кликушами водишся, как твой друг Ходысь?
Как это: с какими?! А вот ребята с охраны говорят, что уже третий день на КаПеПе какой-то поп к тебе рвется... Говорят, угрожает богом, всеми святыми, даже самосожжением. Вот дурак! Иди, спроси, чего он хочет, этот сумасшедший? Хотя и так ясно: пациент «Глевахи»... Но надо успокоить, пока приедет милиция...



Авжеж, слова Дятлова отець Георгій запам’ятав добре. Ще б пак! Це й чоловічок дивним чином знав усе, що відбувалося на станції, і, схоже, знав про кожного навіть те, про що той сам не здогадувався. На жаль, в голомозій гостроносій головешці Дятлова, забитій «ценными сведениями» про чуже життя, не виста­чало місця для елементарної інформації про те, що відбувається за «щитовою», у тих самих атомних реакторах… Одно слово: «дятел», тобто – стукач, як зневажливо, підморгуючи один одному та гидливо кривля­чись, кидали в його бік колеги. Звичайно, пошепки, оскільки майже кожен встиг відчути результати «бдительности» Дятла на власній шкурі.

Заступник головного енергетика ЧАЕС, він же кандидат фізико-математичних наук, член парткому, а по-простому – Жора Бунчужний теж не залишився непоміченим пильним «Дятлом». Тож тепер, слухаючи поради невтомного «інформатора», як вгамувати якогось божевільного, був упевнений, що той обов’язково проведе його потайки до КПП, послухає і «доложит куда надо». А могло бути, що Дятлова хлопці з управління безпеки спеціально прислали, аби перевірити Бунчужного «на вшивость». Але вияснювати, що й до чого, Бунчужний не став, натомість вирішив якомога швидше «снять напряжение» з тим попом-камікадзе, що невідомо чого кидався грудьми на атомну амбразуру. Вислухати, поговорити і відправити з Богом подалі від біди.

Того камікадзе (бо інакше людину, яка насмі­лилася втручатися у таємні справи самої держави, і не назвеш) Бунчужний «вирахував» одразу ж, переступивши через поріг КПП. По-перше, по «сільській» екіпіровці, по-друге, як би точніше сказати, по... одухотвореному, осяяному світлом благородної місії блідому, зарослому русявою борідкою, ще не старому виду.

«Ну от і він, ще один спаситель людства! – подумав не зло Бунчужний, придивляючись до бородатого, чи, бува, не колишній однокашник, якийсь невдаха – сільський вчитель фізики, приплутався вчити його, успішного Жору Бунчужного, уму-розуму? Напозір вони були приблизно одного віку з цим дивним... візитером... Але, здається, не знайомі…

Візитер теж зразу вирахував Бунчужного. Рі­шу­че підійшов і без «добридня» та преамбул сказав:

– Дякую, що наважились. У нас дуже мало часу на розмову. Буквально кілька хвилин. Тож прошу мене уважно вислухати. Мене прислали сюди знайти вас і сказати, що той експеримент, який ви запланували, не треба проводити. Реактор може не витримати… Може статися непоправне.

Бунчужний отетерів. Перше, що подумав: «Божевільний!». Друге: «Ні! Агент ЦРУ!». Третє: «Провокатор! Сучий провокатор! Його точно підіслали!.. Але – навіщо?! Невже Дятел підстроїв?! Але ж я – ні з ким ні про що і ніколи! Що робити? Що казати? Чорт забери!.. Що робити?!»

Мимоволі озирнувся: здалося, за «пропускною» майнула по-пташиному переломлена в попереку фігура Дятлова.

– Не бійтеся, я не божевільний, не шпіон і не провокатор! Я просто – посланець, посланий попередити вас... – притишив голос чоловік, певно, відчувши сум’яття душевні Бунчужного.

– А! Посланець! – відітхнув з полегкістю Бунчужний. – І від кого? Від тих? – очима показав на небо, маючи на увазі інопланетян.

– Так! – не зрозумів чи не хотів розуміти іронії «посланець». – Мене послала Мати! Сказала: «Його звати Георгій Бунчужний! Іди, знайди і передай: «Гординя незрілого розуму – погибель для світу. Треба спинити зухвальство. Інакше – вогонь вирветься з пекельного черева – на ШОСТИЙ день і позначений буде числом ЧОТИРИ».

– Н-да... дела... Тяжелый случай... – зітхнув, Бунчужний, маючи на увазі, звичайно, «посланця» та метикуючи, як би то швидше позбутися його, з виду наче нормального, та й взагалі, симпатичного чоловіка, але, на жаль, шизофренія не питає... – Гаразд, щось будемо робити... Дякую за... попередження. І до побачення. Побіг передавати послання ще вищому начальству.

– Не блазнюйте! – раптом гнівно блиснув очима посланець і, майже впритул наблизившись до Бунчужного, міцно, як лещатами, стиснув рукою його лікоть. – Зробіть, як вас просять, щоб потім не каялись! Не доливайте останньої краплі у чашу терпіння Творця! Не примножуйте Його розчарування родом людським, не прискорюйте кінця світу і цієї, третьої уже, цивілізації, власним безумством, гординею і недосконалістю!

– Відпустіть руку! – теж пошепки наказав Бунчужний. – А то покличу охорону.

– Вибачте... і не бійтеся, я прийшов з миром... – знітився чоловік так щиро, що Бунчужному стало навіть шкода цього, хоч і не зовсім сповна розуму, але, з усього видно, чесного бідаку. Водночас, розбирала цікавість: хто ж він насправді, цей чоловік, цілком нормальний з виду? Тож вирішив, оскільки його й так його «засікли», все ж таки поговорити з цим посланцем Божим, тим більше, що він знав про експеримент.

І тут Бунчужного, як струмом прошило: чорт забирай! А й справді, звідки цей сільський дядько знає про майбутній експери­мент?! Про «утечку информации», звичайно, не могла бути й мови. А якщо його підіслали, то, принаймні, треба вияснити – хто?

– Між іншим, звідки ви знаєте про якийсь нібито... як ви сказали, експеримент?

– А хіба я казав про... експеримент? – м’яко заперечив чоловік. – Я сказав, що мене послали попередити про можливу біду. І про гнів Творця. Богородиця молить Бога за нас, хоч і недосконалих, свавільних, але Вона любить людину, в тлінній оболонці якої ходив по землі Син Божий. Вона молить Бога дати нам, людям, останній шанс. І тримає над нами свій омофор... Але безумне свавілля людини виходить з-під контролю... – чоловік перейшов на зловісний шепіт, – так само, як вийде з-під вашого контролю створений вами пекельний механізм. Та поки що біду можна відвернути. І це – у ваших можливостях.

– Зачекайте, не лякайте мене Страшним Судом... Мене цікавить: хто вас послав?!

– Я ж сказав: Мати Божа!

– Отак просто прийшла до вас і... вибачайте, послала?..

– Як би це вам пояснити... – замислився посланець, знову не завваживши у словах Бунчужного одвертого глуму.

– Та вже якось... поясніть мені, темному... і недосконалому, – зіронізував, діткнутий за гонор Бунчужний.

– Та не в тому річ... А в тому, що ви все одно не повірите. Мене послала до вас... ікона Пресвятої Богородиці. Давня... Ще козацька. На дереві написана. На самий Великдень вона заплакала... тобто, замироточила... кривавими сльозами. А відтак я почув ЇЇ голос...

– А чому вона вас послала саме до мене? А не, приміром, до найвищого начальства – директора ЧАЕС? А коли брати по великому рахунку, то чому не до самого Щербицького чи навіть Горбачова? Атож, чому не до Горбачова? Він – як істинний демократ-реформатор – повірив би і відмінив всі експерименти, чи що вам там примарилось!

– ВОНА не пояснила, чому саме до вас, але я думаю тому, що розум тих, про кого ви кажете, вражений непомірною гординею, і не просто глухий, а й не готовий до сприйняття такої інформації.

«Чорт задери цього ненормально! Мені ще не вистачало оголосити ідіотами усе Політбюро», – подумав, не на жарт стривожившись, Бунчужний, але вголос іронічно уточнив:

– А мій, значся, готовий!

– Так! І не покрився лепрою зарозумілості. Потім, хоч це й прикро, ви чи не єдиний справді порядний і висококласний спеціаліст, який здатний тверезо оцінити ситуацію. До всього – ще й мужня людина...

– Гаразд, – подобрів від дещо завищених оцінок його фахового рівня Бунчужний, – Тоді чому... ну, скажімо, Богородиця явилася, чи як там відбувалося, не мені особисто, коли я такий мудрий, а вам, людині, далекій не тільки від науки, а й... якби це сказати, не образивши вас... людині, як то кажуть, не вхожій у високі владні двері? Ви над цим не задумувалися?

– Чому ж? І не тільки думав, а й точно знаю: тому, що я ще здатний чути голос Бога, або як ви... припускаєте – Вищого Розуму, й адекватно сприймати Його сигнали. Ви ж бо, перепрошую, уже – ні, не здатні. Нігілізм, щоб не сказати – цинізм і безвір’я заблокували вам усі канали зв’язку з Творцем. Ви ж… не вірите в Бога? Ні. Тоді зрозуміло, чому не чуєте Його?

– Резонно! – усміхнувся Бунчужний, пильно придивляючись до співрозмовника. Авжеж, обра­жене самолюбство, вражена гординя Бунчужного, шукали в цьому... божевільному крамольникові, що посмів учити йо-го (!) одного із творців,
зодчих (!) вітчизняної атомної енергетики уму-розуму, м’яко кажучи, підтвер­джен­ня його неадекватності. Почувався прикро, але мусив виплутуватися з цієї халепи. Тож, поки не прийшла міліція, спробував завершити цю нікому не потрібну дискусію:

– Дуже слушно... як кажуть: даремно стукати у наглухо забиті двері... Гаразд! Припустимо, що ви – достукались... Тоді конкретніше – що маю робити?

– Зупинити, те, що ви назвали, експериментом!

– Я?!! – правдиво обурився Бунчужний. – Та я нічого вам не називав!

– Гаразд! Не називали! Але зупинити мусите. Негай­но! Бо Мати сказала: «І станеться все з вини Сатани». До речі, про вовка річ, а він навстріч! Точніше, його вірні слуги, – посланець показав очима в напрямку прохідної. Бунчужний швидко оглянувся, в надії врешті побачи­ти зловісну постать головного «злочинця сього світу» і – щиро роз­реготався, побачивши пташину фігуру Дятлова.

– Та ви що, чоловіче?! То просто гівнюк і дрібний паскудник! Хоч ви, в якійсь мірі, вгадали! Але до Вельзевула він точно не дотягує. Ладно, спасибі за попередження, мені – пора.

– Зачекайте. Ще одне: Творець направду розчарований в людині. В нього вже готовий проект нової земної цивілізації: це будуть істоти, позбавлені грубої матеріальної залежності, ненасит­ності, якої перетворює нас, людей, на вічно голодного звіра. Їх живитиме Божий дух та енергія Божественного Космосу… хоч і будуть вони народжені людьми, себто земними жінками.

– Добре, добре, я вас зрозумів! Я сам це десь читав… Цікава гіпотеза! Але, думаю, то буде не скоро… А зі свого боку обіцяю вам, що все буде добре, – намагався якнайшвидше спекатися «контактера з космосом» Бунчужний. Правду ка­жу­чи, йому було щиро жаль цього дивака, певно, колишнього невдаху аспіранта, звередже­ного на високих ідеалах, та ще більше на різних псевдо­наукових теоріях про космічний розум, бідаху, якому просто забракло олії в голові, щоб видертися на вершини науки. Але прощатися треба було, якщо, звичайно, він, Бунчужний, не хотів мати неприємності від «чортів» «покруче» Дятлова. Авжеж, тих самих, котрі засіли в парткомі та в службі безпеки. Тож, глянувши заклопотано на годинник, по-приятельськи поплескав місіонера по плечу і... несподівано для самого себе сердито порадив:

– А вам, чоловіче, не завадило б усе-таки підлікувати нерви. Наприклад, у… «Глевасі», чи у «Павлівці», – і з діловим виглядом закрокував до «пропускної». За «вертушкою» наткнувся на голос Дятлова. Той саме в каптерці чергового щось комусь нака­зував по телефону. Бунчужний, ще перебуваючи під враженням від спілку­вання з «божим посланником», підколов:

– Що? Чортів із пекла викликаєш?

– Их самых, – з неприхованою погрозою парирував Дятлов. – А вот и они!

Бунчужний оглянувся: за двадцять кроків від КПП стояла патрульна машина і двоє дебелих ментів вели до неї попід руки… посланця! Той не противився. Йшов спокійно, з гідністю, як людина, яка з честю виконала свою місію.

– Зачем же ты его так?! Сразу – в каталажку? – обурився Бунчужний, відчуваючи вину перед чудним чоловіком. – Он же... просто немного того... не в себе.

– То-то же и оно, что не в себе! Ану, подожди.... А ты откуда знаешь: в себе – не в себе? А может, он диверсант? И задание у него – взорвать объект. А? То-то же! А ты с ним якшаешся! Разговоры разговариваеш! Защищаеш: «не в себе»… Не волнуйся, разбе­рутся: в себе – не в себе? А если действи­тельно он – больной, пусть лечится. В «Глевахе»! Или ты уже с ним... того... снюхался? Смотри мне, сердобольный, – єхидно втішаючись безсилою люттю Бунчужного і «собственной бдитель­ностью», «втер носа» вічному своєму супернику Дятлов.

Тож Бунчужному, присоромленому цілком слуш­ни­ми аргументами зразкового комуніста Дятлова, нічого не зоставалась, як похвалити його:

– Вы, дорогой коллега, как всегда – правы!

– То-то же… бери пример! – порадив Дятлов, задоволений спочатку вдало ініційованою, а відтак і проведеною операцією під кодовою назвою – «смерть шпионам».

АРМАГЕДДОН

– Значить, той дивний посланець був Вашим батьком... – зітхнув отець Георгій. – Мені соромно, мені, повірте, дуже прикро за себе колишнього... І прошу прощення.... хоча – яке прощення! Нема мені прощення! Та все-таки не надивуюся мудрос­ті Учителя... Воістину путі Господні несповідимі... Чи ж думав той черствий, уражений гординею чорнобильський інженер, той Хома Недовірливий, той фізик – богохульник, що піде слідами зрадженого ним істинно Божого посланника? Ви чуєте мене, Юрію?

Юрій не відповів. Ходив у задумі цер­ковним подвір’ям, не знаючи, що... думати. Почу­те про батька не те щоби здивувало – прибило його, перемішало в душі почуття, в голові – думки. З одного боку, хлопець був радий, що батько його виявився не божевільним, однак з іншого – лякала його справді, як виявилось, вибра­ність... Вищими Силами... Бо, коли сьогодні уважно поглянути на минулі події, то виникає цілком слушне запитання: звідки батькові, простому чоловікові, хай навіть з головою на плечах, було відомо про засекречений експеримент, тим паче – про ймовір­ність аварії? Невже тато справді був... контактером із Космосом. У що він, Юрій, теж не дуже вірить. Разом з тим – цей містичний поворот подій і... обмін долями чи ролями цих двох таких різних і таких однаково нещасних через свою совісність, людську порядність – чоловіків: батька і колиш­нього, хай і не головного керівника, та все ж начальничка ЧАЕС. За логікою речей, він, Юрій, мав би ненавидіти цього попа, який зробив його сиротою при живому батько­ві, однак в тій же мірі завинив перед ним, Юрком, і його рідний батько, якому вистачило розуму у ті тоталітарні часи лізти на рожен зі своїми пророцтвами, І, врешті, сам Бог, чи Мати Божа, звичайно, якщо вони, звичайно, є і насправді посилали батька на ЧАЕС з попередження про можливу трагедію, замість того, щоб втокмачити цю інформацію в голови її головних керівників… Де правда, де вигадка, а де й справжня брехня – бідний Юрій не міг розібратися. Врешті, зовсім заплутавшись, згадав про попа, запитав похмуро:

– А це правда, що Чорнобиль могли зірвати інопланетяни? Чи, як виходить із того, що ви розказали, Бог покарав?

– Були такі версії – про інопланетян. Але це – абсурд. Цю плітку пустили ті, хто насправді був винний. Бо це ж найлегше – сперти вину за власну халатність, безвідповідальність і безграмотність – на космічні сили, тим паче на Бога.... Хоча... у ті часи комуністичні відкрито звинувачувати у всіх своїх бідах Господа, нарікати на Того, Кого ми всі, атеїсти, заперечували, ба навіть висміювали, було би великим ідеологічним ляпом. Нонсенсом! Погодьтеся! Однак… Однак, якась інформація все-таки просочувалась у мозок… Приміром, мені, тогочасному, здалося дивним, що першим словом, яке промайнуло в голові після сповіщення про трагедію було: Армагеддон! А я тоді, признатися, навіть не знав, що воно точно означає. Тільки потому прочитав у словнику, що означає воно назву місцевості, де в час, коли настане кінець світу, відбудеться остання битва Господа із Сатаною. Але, не думаю, що чорнобильська трагедія – це остання битва...



Отець Георгій раптом знітившись, замовк. Лице його спалахнуло від сорому, а йому здавалося, що горіла навіть земля, на якій він сидів, навіть трава – зеленим полум’ям: він збрехав! Мимоволі, забувшись, мимохіть… байдуже чому, але збрехав, бо насправді першою реакцією на жахливе повідомлення Дятлова про аварію на четвертому енергоблоці, було слово: КІНЕЦЬ! І... десятиповерховий мат...



…Перед очима знову «вибухнула» зловісна картина трагічної ночі... Із спальні, розбуджена його богохульними прокляттями, вибігла пере­лякана дружина. Він рідко лаявся, дуже рідко, тільки в екстремальних ситуаціях, і це Таня знала.

– Що таке?! Що сталося?! – зіпала побілілими вустами. – Мама?!! Щось з мамою?!

– Яка мама в чорта!! Аварія на станції! Пожежа у четвертому блоці!

– А-а... А я думала – щось із мамою... – дружина позіхнула, заспокоїла:

– Та не нервуй так... Що це – з твоєї вини та аварія? Ні. Так чого ти психуєш?

Він очмарів, вражений олімпійським спокоєм Тані. Не здивувався б такій реакції дружини, якби вона була звичайною собі касиркою чи офіціанткою. Але ж вона – сек-ре-тар з і-де-о-ло-гі-ї райкому партії!

– Таню, ти що?! При чому тут я? Ти розумієш, що ти говориш?.. Там же, – кивнув головою на зловісну чорно-вогненну хмару за вікном, що клубочилася над станцією, розповзаючись по світанковому небу, – заховано тисячі Хіросім! Ти розумієш? Там – Армагеддон...

– Гаразд, заспокойся, – підняла Таня руки у білих крилах ажурних рукавів нічної сорочки і стала схожа водночас на білого янгола і голуба миру. Дружина не любила сваритися, а ще більше – коли її намагалися повчати. Таня любила вчити сама. Усіх. Така була її партійна місія.

– Але якби там справді був... цей твій… – як істинний комуніст-атеїст, дружина принципово пропустила «антирадянське» слово «Арма­гед­дон», – то мені б уже давно подзвонили.

І демон­стративно спокійно пішла додивля­тися свої райдужні сни.

Згодом, ридаючи біля нього, напівживого трупа, Таня буде гірко каятись, і дивуватися, якою вона була «забитою, затовченою, зашореною... тією… тією…», не наважуючись вимовити, як колись – «Армагеддон», слово – «ідеологія», а може, «партія»...

– Як ми вірили тим... тому… – буде хлипати ще вчора незворушний секретар з ідеології райкому партії, закочуючи очі на стелю, звичайно, маючи на увазі не Господа Бога, а Політбюро і великого демократа-реформатора Михайла Горбачова.

Де вона зараз, його «твердокаменная» Таня? Про долю дружини після того, як колишній інженер-енергетик ЧАЕС Георгій Бунчужний покинув ТОЙ СВІТ, новоявлений отець Георгій нічого не знав. І не виясняв. Адже був переконаний: Таня з її пристрастю до лідерства не пропаде. Сьогодні вона, напевно, що в якійсь партії, в парламенті, а може й радником самого президента чи прем’єра прилаштувалась. Отож бо… Саме з огляду на ту вдачу «лідерсько­–вождистську», на її непохитну переконаність у власній правоті, він і не турбував Таню. Їм і тоді, у вісімдесяті минулого століття, не зовсім було затишно удвох... Але тепер не було такого дня, аби він не молився за здоров’я і благополуччя жінки, яку колись кохав...



Вогонь сорому згас, стало холодно... Отця Георгія завжди при спогадах про перші дні трагедії на ЧАЕС кидало то в жар, то в холод... Бо хіба одна Таня була зомбована впевненістю, що доля держави і народу – в надійних руках комуністичної партії і радянського уряду? Таж йому самому, теоретикові і практикові, не могла прийти в голову навіть думка про можливість аварії, як і всім іншим: і «світилам науки», і сотням дрібнішої вченої челяді разом із проектантами електростанції, зодчими і тисячам рядових будівельників, які з бадьорими піснями і лозунгами радісно й дружно копали могилу, чи то пак – зводили самі собі... саркофаг…

Інша справа, що сьогодні, як довідався отець Георгій з тих газет, що час від часу приносила йому Ольга Михайлівна, тай з розмов з іншими парафіянами, багато хто з поважних людей відкрито заявляє, що споруджувати атомного монстра під самим Києвом, майже у центрі Європи та ще й у животворящому серці України, звідки почи­наються усі її ріки – наземні й підземні, усі її млаки земні і води небесні, – було не просто безумством, а злочином проти власного народу і людства взагалі. Але чому ж тоді вони, нові господарі життя, патріоти і керівники держави заявляють, ніби спорудження могильників для відходів ядерного палива з усієї Європи в Чорнобильській зоні, у самозаймистих торф’яниках, які стоять на плавунах і підземних водних запасах України, розрахованих на тисячоліття, – безпечне і вигідне? Кому – вигідне?! Господи, врозуми! Помилуй нас, Господи, бо жодного оправдання не змігши дати, ми, грішні, приносимо Тобі, Милосердний, цю молитву: «Спаси нас і помилуй, Господи!».

– Щось трапилось? Вам погано? – стриво­жився Юрій, помітивши, що з попом справді щось коїться: то він білів на лиці, то багровів, то завмирав у позі комахи-богомола, то починав марширувати, як солдат на плацу, бурмочучи молитви.

– Ні-ні! Нічого не сталося... Просто згадалася... Згадалася ніч з 25-го на 26-е квітня... Почувши від Дятлова про аварію, я зрозумів, що це... не жарт, і не розіграш... Дятлов не вмів жартувати... В нього взагалі було відсутнє почуття гумору. Не пам’ятаю, як вибіг з квартири, як сів у машину. Пригадую тільки, що до станції добрався буквально за лічені хвилини: гнав машину, як боже­вільний. Насторо­жи­­ло безлюддя на тери­то­рії. І тиша. Як після смертельного нічного бою. Тільки біля четвертого, охопленого вогнем і димом, блоку – метушня-біготня. Яка здавалася радше кадрами якогось фантастичного фільму часів німого кіно. Без­звучно під’їжджали пожежні машини, беззвуч­но віддавали команди військові, беззвучно дерлися на стіни пожежники, беззвучно били по стінах зі шлангів тугі водяні струмені, сол­дати, яких невідомо хто невідь-звідки вже встиг пригна­ти на місце аварії, беззвучно згрібали руками розки­дані вибухом уламки залізобетону й арматури... І я вжахнувся! Точніше, я з жахом дивився на молоденьких солдатиків, які згрібали голими руками уламки, і… розумів, що це… ще не Армагеддон, але вже… Апокаліпсис…



Отець Георгій зупинився, прихилився до стіни храму. З-перед очей не йшла та безумна картина… той злочин… Так, тоді його, Бунчужного, просто убило те, що усі рятувальники, крім пожежників, працювали, як потім писатимуть газети, без індивідуальних засобів захисту. Але він тоді не міг подумати, що жоден із цих хлоп’ят, які знали про атомну енергію хіба що зі шкільного підручника фізики, жоден із цих мимовільних героїв, котрі в ту ніч першими «взяли на себе вогонь» пекельного реактора, не виживе...

Але, як і всі свідки тієї ночі, надіявся, що мине страшна ніч, а з нею і страшні кошмари, і настане знову день, як і раніше, мирний, звичайний білий день…

І день настав – і перший, і другий, і третій і шостий, але як один – схожий на останній день Помпеїв, а чи світу, коли перед кожним розкриється Книга Буття на тій сторінці, що під грифом – «секретно»...

– Ви знаєте, що мене в ті трагічні дні най­більше шокувало? – ніби опам’ятавшись, спитав Юрія отець Георгій. – А те, що за межею атомної станції, чи то пак за кілька кроків від «розверзлої преісподні» йшло звичне життя! Люди пили, їли, йшли заквітчаними колонами на першотравневих демонстрація, вітаючи керівників партії і держави усіх рівнів, не відаючи, що буквально завтра їх зжене із цієї землі, з міст і сіл, як птахів з насиджених гнізд, невидима, нечутна, і тим жахлива атомна війна... Навіть тоді, коли, нарешті, оголосили примусову евакуацію, люди не розуміли масштабів катастрофи...

Отець Георгій зітхнув. Усвідомлюючи не тільки масштаби, а й наслідки аварії, особливо на генетичному рівні, він просив дружину ради їхніх ще ненароджених дітей поїхати до мами на Черкащину. Але Таня не посміла порушити наказ «свыше»: усім партійним і радянським праців­никам не панікувати і до останнього залишатися на зараженій території, демонструючи народові цілко­виту безпеку оскаженілого «мирного атома».

Безумці... Бунчужний по своїй наївності думав, що після цього страшного атомного суду, почнеться суд людський. Чекав трибуналів. Але, як звично, усе зам’яли, загладили, затемнили... Винних не знайшлось...

– Але ви не відповіли на моє запитання...– нагадав про себе знову забутий настоятелем Юрій.

– Ах так... звичайно! Але, вибачте, про що… запитання?

– Чи могли підірвати четвертий енергоблок інопланетяни?

– Авжеж! Спробували було списати усе на ворогів народу чи то пак, перепрошую, комунізму, навіть на інопланетян, але й на це не вистачило розуму... Не знаю про інопланетян... Що ж стосується колись мудрого і вченого інженера, бун­дючного фізика-атомника Георгія Бунчуж­ного, а нині смиренного ченця-схимника, то він все ж таки вірить, як і вірив, що Чорнобильська трагедія не обійшлася без втручання вищих сил, інакше... інакше не зосталося б на землі ні цього лісу, ні цього болота, а ні храму Божого на ньому. А нас із вами, Юрію, й поготів... Того страшного чорного дня Господь врятував світ від Диявола, що сидить у нас...

І обидва чоловіки, не змовляючись, важко зітхнули.
Категория: 48 | Просмотров: 332 | Добавил: admin | Теги: Галина Тимофіївна Тарасюк, Храм на болоті або таємниця кривава
» Поиск

» Календарь
«  Октябрь 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31

» Архив записей

» Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz

  • » Поиск


    Copyright MyCorp © 2017
    Сделать бесплатный сайт с uCoz