СОДОМ
Слова Гаспида приводять
Маргариту до тями. Нарешті до неї доходить, що – жива! Що тут, на цьому
світі! У своєму земному раю! І рай на місці! І ніхто нічого не
експропріював! Навіть Кібчик, ця тля ксьонжкова, смажить свої
шедеврвальні шашлики, хазяйки дочікуючись! О, Князю, мій
теменний-солоденний, прости мені дурні чесноти мої!
Маргарита схоплюється на рівні. Струшує головою: а й справді, що
сталося? Ніц нічого! А могло! Від згадки про вошиве кишло під мостом чи
власний похорон жінку починають бити дрижаки. Зате душа спокійна. Їй
байдуже, що дияволу продана, навпаки, було б гірше, якби ніхто не
поласився... А це ж – САМ! Що поробиш, коли світ цей, і той, і поза-той –
торжище, де все продається і все купується. І не ти це, Маргарито,
придумала! Тож не скній, як злиденна інтелігентка, не гний, як бомжиха
з-під мосту, а – живи, на повну силу, бо ніч минає і життя минає!
– Гассспи-де, де ти, де? – розкинувши руки, Маргарита починає
напівзабутий відьомський танець-ритуал, палко пришіптуючи: – Любчику
мій, скуботунчику, дідьчику-поцілуйчику, поверни-нагадай мені рай, щоб
шумів-тріскотів темний гай!
– Маргаритко, моя Маргаритко! Та невже нарешті й до Гаспида черга
дійшла?! Хвала і дяка щедрому Князеві, що поділився! – не йме віри
лукавий, міняючи щохвилини подобу чортячу, мов Кирик повій, та
гоголем-гоголем бокаса вслід за Маргаритою – лиш прах з-під копит!
... Справді, на радощах Гаспид зняв таку веремію, що
населення дачного лабіринту, прокинувшись серед ночі, подумало, що то
буревій ліс трощить.
А зголодніла, спрагла Маргарита, розохотившись, із чорта душу виймала новими забаганками:
– А чи можеш ти, дідьчику солоденький, та перекинутись моїм дівоцьким захопленням…
– Майстром у квадраті?
– Та ні, – реготала Маргарита, – Аленом Делоном…
– Запросто…
–
Які в тебе сині-сині очі, яка ніжна шкіра, який ти палкий і
нетерплячий, мій Делончику, – шаленіла безсоромно, як бісиця, то
охаючи, то завмираючи, то задихаючись солодким стогоном…
В унісон їхнім любощам содоміцьким ухкала совами, ахкала-квахкала жабурами, підвивала-стогнала вся нечисть лісова.
На дачі у Майстра буревій обірвав електричні проводи саме в ту мить,
коли він дописував останню дію останньої, як він передчував, у його
житті, але першої в його творчості історичної, а тому правдивої драми –
"Іуда Іскаріот”.
Коли кабінет поглинула непроглядна темінь, Майстер відклав ручку і
перевів погляд на вікно, спокійно спостерігаючи, як по темних шибах
періщить дощ і шмагають віттям збожеволілі кущі бузку, повзають,
скалячись, страхопудні чортячі рила і звірині морди. На мить серед шуму і
виття горобиної ночі йому вчувся спокусливий жіночий сміх. Майстер
чомусь згадав Маргариту. Вперше за останні сто років – згадав і гірко
всміхнувся: було... та загуло... Тепер його серед ночі горобиної з хати
не те що сміхом коханки – гаками не витягнеш.
Маргарита лежала на м’язистій волохатій руці, пестила
волохаті гарячі груди, чорну шорстку чуприну Гаспида і час від часу
просила:
– А давай, як Наполеон… як Дон-Жуан… як… ги-ги-ги... Клин-тон!
Вона ставала все вигадливішою і ненаситнішою, вередливо нарікаючи, що після чортячих любощів, ще більше хочеться…
Гаспид,
граючи у кварцовому місячному промінні м’язами Аполлона
Бельведерського, лиш реготав, безсоромно демонструючи свою чоловічу силу
і красу.
Маргарита й собі реготала, як навіжена, і вони знову спліталися і
котилися по траві гарячим молодим клубком, полохаючи хтивими криками
беззахисних дрібних лісових звірів і всесильних дачників. І тільки під
досвіток, коли вдоволена і втомлена любощами спочивала, зарившись лицем у
теплий смушок на Гаспидових грудях, ніяковіючи, як дівчинка, зізналася:
– А з тобою справжнім, Гаспиде, набагато солодше, аніж із твоїми… героями...
У відповідь чортисько вдоволено реготав і лоскотав її ніздрі щетиною і
крутим чоловічим потом. Маргарита лиш муркала і довірливо питала:
– Ти справді все можеш, мій рогатий медусику? А...гм... наприклад,
зробити так, щоб я написала геніальну книжку, чи картину, чи хоча б
пісню, щоб народною зразу ж стала?
Гаспид зітхнув, почухав груди, і з жалем зізнався:
– Чого не можу, мамусю, того не можу...
– А Князь? До речі, він мені заборгував! Я віддала йому найдорожче, а він мені лиш те, що й так мала...
– Не згадуй всує! – не на жарт злякався Гаспид. – А то ще почує і... відбере тебе в мене. Я його знаю...
– Не відбере, любчику... Тож скажи, чи може...
– Щось не помічав за ним таких талантів... От президентом зробити,
прем’єром, царьком якоїсь Намібії, навіть королем Англії – може.
Подарувати свердловину з нафтою в Ірані – може. Банк, повний чужих
грошей, курорт на Мальдівах, казино в Монте-Карло, цілу гору в Карпатах
– може... А от книжку написати чи музику, чи картину – то хіба
бездарно-графоманську... І то не сам. На власні очі бачив, як Татко
часом, коли остобісить політика, війни і конфлікти, розважається тим,
що збирає на якімсь безлюднім острові в океані чи у велелюдному Парижі
призвідців світового колоту – олігархів та урядників з президентами й
королями, і влаштовує їм майстер-класи з мистецтва та літератури, якими,
не повіриш, керують... ги-ги... – слони та мавпи! А нас, воїнство своє
чортяче, скликає, аби ми ту ганьбу бачили та всіх захланних грішників
научали, що за гроші і владу таланту не купиш. Щоб не чіплялися і знали,
що від чогось треба відмовлятися: або від багатства, або від таланту.
Знаєш, Маргусино-серце, як не крути і не шануй Князя, а можливості його
не безмежні, і роздача талантів – не таткова парафія. Талант, на жаль,
від Того, – і показав очима на небо.
– Тоді йди к чорту, – незлобливо огризнулась Маргарита і вперше за
останнє десятиліття заснула щасливим праведним сном, кінцівку якого
зіпсувала поява Ярослави. І все знову повторилось. Як у поганому сні.
ЯРОСЛАВА
Снилося, що дзвонить Ярослава... Точнісінько, як тоді...
Ярослава
подзвонила відразу ж після того, як по одному з незалежних телеканалів
показали її репортаж "До смерті і назад”. Голос її звучав у слухавці
різко, з викликом:
– Ну як?
Наївна! Що вона хотіла почути, крім лукаво-ввічливого:
– Чудово! Ти – молодець!
І тоді Ярославу понесло:
– Я знала, я вірила, що в цьому багні продажному ти єдина думаєш так,
як я! (Та-та-та...) і я хочу, я прошу тебе вплинути на Кирила, щоб він
на сесії Верховної Ради порушив питання про злочинне захоронення
радіоактивних відходів у Чорнобильській зоні. Це ж злочин! (Та-та-та...)
Злочин проти всього народу! Треба конче порушувати кримінальну справу!
Винні мають бути покарані. Негайно… ( Та. Та. Та. – Як кулеметна черга!)
Маргарита уві сні, як кілька років тому наяву, похолола. Звісно,
Ярослава не могла знати про… її причетність до захоронення. Могла дати
руку на відсіч, що інформація не могла проникнути крізь герметичну броню
дверей і брами її фортеці. Лякало інше – нюх Ярослави, журналістська
інтуїція, нишпірська здогадливість, врешті. Хватка вовча, яка й привела
колишню її колегу з дикторського м’якого крісла на розбійну стежку
телерепортера. Ох, недаремно вона дзеленчала тоді в телефон! Нюхом чула,
куди слід веде!
І знову, як колись наяву, уві сні Маргарита шукала по вертушці Кирила і казала тільки одну фразу:
– Вона дзвонила, хоче, щоб ти допоміг.
І знову Кирило хижо хихотів:
– Що ж, коли просить, треба допомогти…
Ярослава дзвонила ще і ще. І кожного разу Маргарита запевняла її:
Кирило все зробить, що тільки зможе… Але ж вона, Ярослава, знає, як
ніхто, знає, як важко, навіть ризиковано тепер щось робити… Отож, Кирило
в розпачі… Він давно плюнув би на той бедлам верховний, але – що це
дасть?! На його місце зразу ж пролізе якийсь покидьок, що взмиг ока
спродає не лиш Україну, а й маму рідну!
Розмови відбувалися у травні… Все розпачливіші й розпачливіші…
Ярослава билася, як муха об шибку: її вигнали з роботи, її переслідують,
їй погрожують… вона не може ні до кого достукатись… її покинули... її
кидонули…
У червні дзвінки раптово обірвалися. Нарешті, подумала Маргарита,
наївна Ярослава зрозуміла, що зосталася із своєю правдою сам-на-сам і що
ніхто більше не збирається ризикувати своїм становищем заради порятунку
нації від радіаційного геноциду. Але одного разу, певно, смертельно
вражена власним відкриттям, Ярослава таки не втрималась і подзвонила.
Бесіда була коротка, хоч і не без традиційних Ярославиних понтів.
– Знаєш, подруго, – сказала Ярослава примирливо і майже ніжно. – Як
людина з потойбіччя (так і сказала – з потойбіччя), я відкрила цікаву
закономірність: мене знищують морально, а вас, використавши,
відстріляють, як скажених собак. Але це я побачу, на жаль, уже з небес. –
І поклала слухавку.
А в липні Ярославу знайшли на клумбі чорнобривців під балконом її квартири...
РАЙ НЕЧЕСТИВИЙ
І
знову Ярослава летіла крізь сон Маргарити і падала-падала у клумбу
чорнобривців, як птаха-самовбивця. І, Бог бачить, Маргарита нічим не
могла їй зарадити… Бо тільки сьогодні, в солодкому забутті плоті, в
запаморочливих, диявольських розкошах любощів з усіма чоловіками світу
зрозуміла, що цей останній політ мав бути спільний для них обох, але
доля вибрала Ярославу…
– Стережись! – раптом зойкнула Ярослава-птиця, і Маргарита побачила,
як ВОНИ йдуть, голодні, вихудлі... Кирилові виборці... насуваються від
озера суцільною лавиною, змітаючи депутатські, міністерські вілли,
царські села...
Маргарита скрикнула і прокинулась. Світанкову тишу біля озера
розітнув голосний жіночий сміх, але як грубо, як вульгарно звучав він
серед лісового супокою! Як недоречно, ніби в церкві… Йому відповів
чоловічий… далі сплеск води, радісні зойки. Жінка зовсім роздрухалась,
із острахом роззираючись, але відчувши, що не одна, з полегкістю й собі
засміялася.
– Як добре, що ти тут, – сказала вона комусь невидимому, – а то б
мені знову снилося, що ВОНИ йдуть на мене з вилами. Я вже чула їхні
голоси, їхнє важке дихання, мені вже смерділо їхнім потом… Розжени їх,
Гаспиде, щоб не тривожили благословенну тишу ще сонного лісу. А хочеш –
потопи. Хоча... не варто, хай живуть, а то ще вночі присняться… Ти ліпше
втопи у Дніпрі мою вірну подругу Наталку. До речі, що вони там роблять,
під прапором "Народної ідеї”? Нікого під прапором нема? Той – в
Карпатах, а та – аж під Черніговом? Закинь ще далі, щоб тиждень
добиралася до Києва. І не топи. Хай живе. Хай все буде, як було і як є.
Жінка встає, струшує від цьогорічної трави і торішнього листя
сарафан, ховає бережно за пазуху щось волохате і лоскітливе, як ніжний
лісовий павучок, і виходить на лискуче від осілого туману шосе…
Раптом – скрегіт гальм, вереск шин… Перекошене обличчя Кирила.
– Чи ти дурна?! Мало не збив…
Кричить, аж рвуться жили на
шиї, розлючений Кирило і – замовкає, вражений її незворушним спокоєм, що
(а він це добре знає) буває лиш після... бурі...
Чоловік хоче
запитати, де я була з самого ранку. І з ким?! З ким?! Але, згадавши, що
сам не ночував удома, вискакує з машини, галантно відчиняє перед
дружиною двері, сідає сам і, відкинувшись на спинку сидіння, замріяно
каже:
– А тепер, старенька, можеш мене привітати. Щойно мені повідомили з управи Самого, що я призначений міністром екології.
–
Ура! – кричу я і кидаюсь Кирилові на шию. Волосся і борода його пахнуть
прим’ятою травою і сіркою. Схоже, цієї ночі ми з коханим чоловічком
побували на одному й тому ж високому прийомі, і обоє – з користю для
себе. Ставлю на місце Кирилову голову, вмощуюся зручніше і, лукаво
усміхаючись, думаю:
"То хто ж таки править цим світом?.. Але – хто б не правив, він любить мене.
– Сьогодні день обіцяє бути гарним, як золото-поколото, – кажу, замріяно обводячи поглядом видимі і невидимі горизонти.
Кирило переможно сміється, в пазусі лоскочеться Гаспид, у фортеці, що
червоніє проти сонця високим дахом, певно, ще спить безневинним сном
Даруня, невидимий і нечутний Кібчик розпалює в мангалі дрова, маринує
вепрятину на шашлики. Благодать! Рай земний, та й годі. І така тиша, що
чути як небесний метроном відраховує його божественну плинність…
– Ти чуєш, як стукає?.. Кириле, ти чуєш цей стукіт… ніби
метроном? – хоче запитати Маргарита, але не встигає: в цю мить
червоно-чорна пекуча хвиля викидає їх з Кирилом просто у синє погоже
небо. І вона кричить, дивлячись, як Кирило, розпростерши поли піджака
від Кардена, ширяє між хмарами вогню і диму:
– Ярослава була права: вони-таки нас відстріляли, гади!.. Але ми ще... ми ще побор... Ми ще повер...
І
Кирило, здається, встигає її почути. Він простягає руку. І вони
виринають із полум’я і, пролетівши двісті метрів, гепаються перед самим
носом переляканого Кібчика, який по тому усе своє життя розказуватиме
"білим янголам” психоневрологічного диспансеру в Глевасі, нібито
звередився не через оковиту, а побачивши обгорілих на вугіль, чорних, як
чорти, але живих своїх господарів, що впали перед ним із неба чи з
пекла вискочили – до сих пір не второпає.
"Як вугіль... а живі! Вічно живі, як... зло”, – схлипне вкотре причинний Кібчик, злякано озираючись.
POST FAСTUM
Подейкують, нібито якраз у той час, а саме: з п’ятниці 6-го – до
п’ятниці 13-го липня року Божого 2001-го над Україною бушували магнітні
бурі і йшов метеоритний дощ, від чого начебто в черговий раз "чихнув”
Чорнобиль. Тому працівники ліги "Народна ідея” всі як один скаржилися на
головний біль, запаморочення, а дехто й на серйозні психічні розлади,
що супроводжувалися слуховими та зоровими галюцинаціями: людям ввижалася
всіляка чортівня, вони блудили та не впізнавали одне одного, а
секретарка Наталка взагалі пропала. Але, очевидно, робилося те щось у
ті дні з усім народом, бо щоранку в управу "Народної ідеї” приходила
невідомо чого міліція і шукала по кабінетах якусь Маргариту. Схожий на
козака консьєрж відповідав з дива дивного, начебто та Маргарита поїхала
на ярмарок у Сорочинці продавати якісь... тулумбаси, хоч сам слухом і
духом не відав, що то за Маргарита, про яку він свідчить міліції, тим
паче – тулумбаси. Тому доблесна міліція й не вірила свідченням і привела
на підмогу податкову поліцію і контрольно-ревізійне управління (КРУ).
Уздрівши в порозі свого кабінету поважних гостей, президент ліги
"Народна ідея” Кирило Тулумбас не пережив такої високої честі, схопився
за серце і карета "швидкої допомоги” за лічені хвилини відвезла його
до "Феофанії” – елітною лікарні за Києвом..
Переляканий складною ситуацією, зав. оргвідділом Кость Поливаха
викликав із засідання Верховної Ради нардепа Кияницю, в минулому панотця
Валерія, щоб той висвятив лігу і вигнав до біса з неї чортівню. Та,
певно, Бог дискваліфікував колишнього панотця, чи то пак позбавив
благодаті за гріхи земні, точніше за махінації із земельними ділянками у
Пущі-Водиці та лісовими угіддями на Закарпатті, бо чортівня не
вигонилась, як панотець не старався. Натомість повтікали налякані
перевіркою працівники, усі, крім консьєржа, що провалився в
короткочасний летаргічний сон, викликаним алергією на ладан, яким
панотець намагався всує викурити з ліги нечисту силу.
І лише тоді, коли нарешті, з Божою поміччю проминула п’ятниця 13-го
липня, все поволі повернулося на свої місця. І в "Народній ідеї”, і,
мабуть, у державі, бо КРУ з податковою пішли собі, нічого не знайшовши.
А небавом по тому, тобто на восьмий день після зникнення, об’явилася в
управі й пропала секретарка. Казала, що їздила провідувати батьків, але
по очах було видно, що бреше. І тільки безсловесній Галині Карпівні
призналася, що очутилася невідомо як опівночі аж на Окружній трасі та ще
(кошмар!) серед повій, що несли там нічну варту, тож назад до столиці
добиралася автостопом, однак не уточнила, чого так довго, хоч по
вдоволеній пичці і новій помаді можна було й так здогадатися.
Але міліція все одно залишилася. Кількоро ночували на дивані в
кабінеті президента ліги. Решта приходили щоранку, як на службу, брали
заново в кожного "показанія”, але в основному – чекали, крім уже
згаданого президента з "Феофанії, ще якогось свідка на прізвисько Кібчик
– з горезвісної "Глевахи”, а з ярмарку Сорочинського – невідому
потерпілу на ім’я Маргарита, котра насправді, за свідченнями
Наталки-секретарки, робила пластичну операцію і вставляла зубні
імплантати, аби вийти заміж за елегантного молодого пана з борідкою
клинчиком ( як у модної поп-зірки!), що, лякаючи міліціянтів та
інтригуючи ліжне... тьху, лігвівне жіноцтво, час від часу, невідомо
звідки з’являючись і чортзна-куди діваючись, печальною тінню бродив
коридорами і кабінетами "Народної ідеї”, залишаючи по собі хистке
відчуття незбагненної тривоги і стійкий запах паленої сірки.
А як воно насправді було – один гаспид знає!..
Орлівка – Чернівці – Київ, 2002 р.
|