У цей
час за тісними запилюженими лаштунками розлючена провидиця–ясновидиця
лихоманно виплутувалась із білих риз та перевдягалася у чорний широкий
балахон (для конспірації), встигаючи шпетити Родіона:
– Що це таке – я тебе питаю? За що я вас, скажи мені, годую,
за що гроші плачу? За цю ганьбу! Ще один такий сюрприз і в мене –
інфаркт! Чорти б вашу душу дерли! Ідіоти! Де той сучий Митрофан?! Ладно,
я з вами ще розберусь! А тепер – геть звідси! Хоч у ліс!.. Відвезіть
мене в ліс!
– Який у цих степах ліс, Мацю?!
– Тоді на лиман! Ти ж обіцяв лиман!
– Який лиман, Мацю, коли у нас ще два сеанси: в сусідніх
райцентрах?! – жахався Марсалиним вередам роботящий імпресаріо.
– Після того, що я пережила?! Ти що – здурів?! А дзуськи!
Ні за які гроші! Ясно?! – і, запнувшись сяк-так (теж для конспірації)
косинкою та начепивши чорні окуляри, провидиця заквапилася до «чорного
ходу». За нею кинувся розгублений Родіон. Уже при виході їх наздогнав
охоронець:
– Верніться! Там якусь жінку принесли! Вся закривавлена!
– Якого чорта! Хай кличуть лікаря, при чому тут я?!! – визвірилася спасителька-цілителька.
Охоронець щось шепнув Родіону і той, сполотнівши, наказав преподобній:
– Так... Мацю, стій тут і ні руш! А я... треба вияснити обстановку.
– Що таке? Яку обстановку? Блін! Я так і знала: це вони, ті
суки, щось уже підстроїли, щоб вони здохли! Вже! На очах моїх! – шипіла
Марсалія, дослухаючись із жахом до рокотання зали, над яким
підстреленим птахом побивалося жіноче голосіння. – Так і є: Філька
чортова! Заткніть їй рота! Ви чуєте, заткніть цій суці рот! Та не мене
тримайте, уррроди! Вашу муть, для чого ви тут?! Щоб поря-ядок тримати!
Поррррядок! Нє! Ви мене діссс-стали!
Марсалія страхала почет розправою радше з переляку, бо всі
давно знали, що вона вже давно у цьому балагані нічого не вирішує. Та
найкраще це розуміла сама цілителька. Ще з того самого дня, як вона
перейшла від Учителя до Боса. І не могла простити собі цю фатальну
помилку. Боже, як вона, ідіотка, могла поміняти «казенний» дах на...
м-мм... кримінальний? Але все це він, цей покидьок Родіон, їй підставив!
А вона втішилась, що – буде ві-і-і-ільна! Самостійна! Незалежна від
усіляких цеерушників! От тобі й вільна! Дресирована мавпа у
цирку-шапіто! Це жах! І крах! І треба кігті дерти звідси і то вже!
– Радіон! Де той клятий Радіон?! – починала шаленіти
Марсалія, намагаючись прорватися на сцену поміж охоронців, де справді
творилося щось несусвітне. Крізь щілину у завісі Марсалія бачила, як
вузьким коридором у натовпі до сцени пробирається охоронець, несучи на
руках дівчину у вишитій сорочці. Голова, руки дівчини безживно звисали,
зачіплюючись за людей. Слідом за ними, звісно, протискалася, ридаючи,
Теофіля.
– От сука! Це ж вона на збитки мені знайшла якусь
припадочну навіжену... – не тямилась від злості, запанікувала Марсалія,
уже насправді шкодуючи, що не володіє бісівською силою, аби знищити,
спопелити на золу кляту колишню колежанку по вчительській праці. Але
найбільше велику Марсалію тривожило те, що вона... почала боятися не
тільки переповнених людьми залів, а й взагалі людних місць. Людські
натовпи навіть крізь вікно броньованого лімузину викликали в неї
панічний страх, в якому вона боялася зізнатися навіть собі.
— Мені треба лікуватися самій... са-а-амій... Або хоч би спочити... – затужила в душі, і враз стрепенулася:
– А це ще що?!
Погляд віщунки впав на скуйовдженого Митрофана, якого чомусь
теж вели попід руки два міліціонери у супроводі хлопців з її охоронців.
Митрофан виривався, ревом ревів, кликав Марсалію, як недоумок який або й
справді біснуватий. Із огидою дивлячись на його брудне, залите
сльозами, спаскуджене гримасами обличчя, Марсалія починала вже
сумніватися в його нормальності й клялася в душі, що більше цього
виродка в ліжко до себе не впустить.
«Треба шукати заміну, – думала, – а довготелесому
покидьку Родіонові й поготів. Збридив так, що бачити не годна!
Імпресаріо, блін!.. Ні на що не здатна тупа бичара! Ні до роботи, ні до
любові! Прокол за проколом! Ні, цю банду нахлібників треба розігнати! А
Боса послати к чорту, і самій, самій крутити... А то роз’ївся, а мене в
чорнім тілі тримає, як Ізауру яку... Я вам, вашу мммуть, не Ізаура!»
Хотілося до темені в очах рвати й метати, лаятись і
матюкатися. Але боялася, щоб не почули «стражденні, сірі й убогі», які
уже скрізь, навіть в її ліжку... як цей придурок Митрофан! Та де – в
ліжку?! Вони вже керують, поганяють нею, мов якоюсь кониною
безсловесною! Що Родіон, що Бос... Сіріші за найсірішу мокрицю покидьки!
І це тоді, коли по ній ридали генерали спецслужб! Від Америки до Росії!
І це тоді, коли вона могла б уже стати відомішою за саму Вангу, і
багатшою за... Далай ламу і Кондолізу Райс... Легендарнішою за саму Мату
Харі... А не ховатися за кулісами розвалених сільських клубів...Тьху!
Тричі тьху, не при мені будь сказано, та не Богові у вуха! Йди на пущі,
на дебрі, ламай ведмедям ребра, до снігів, до води, від Марсалії
відведи... Чого це вона про ту нещасну Мату Харі згадала? Тьху-тьху!
Тричі через ліве плече, най з мене біда, як вода стече, і горе мене, як
гора, обмине...
Про Мату Харі їй єхидно і з пікантними
подробицями нагадав Учитель після того, як вона повідомила, що її
запрошують в Америку.
"Горвард Лі? – засміявся
Учитель. – Старий хитрий китайоза, він і до тебе добрався? Йому мало
кашпорів різних, що вже й до бабів узявся? Цікаво, що вони там
збираються робити з усіма нашими біснуватими? Солити чи психотронку
випробовувати на вас? Мови ви не знаєте... Хіба дрочити Брайтон-Біч...
Покидьок, він її збив саме в ту мить, коли вона вже
подумки перелітала океан... Кількома словами, нагадавши їй лиш їм двом
відомі факти її біографії – безневинну співпрацю з деякими органами в
ролі екскурсовода Інтуристу...
– Ну й що? – з викликом запитала вона.
–
А нічо, лиш те, що Горвард Лі, цей безневинний американський пенсіонер і
шанувальник нетрадиційної медицини і всякої чортівні, насправді ветеран
американської розвідки і добре знає, хто довгий час ховався під псевдо
Мата Харі...
– Не треба мене лякати... Бо він напевно знає, що воловодилась я з тупими туристами з якоїсь Оклохоми...
Нарешті
процесія дісталася сцени і охоронець обережно опустив дівчину у
вишиванці на кін обличчям до залу, а до Марсалії – худенькою спиною, на
якій... Марсалія здивувалася: розквітала, розпукалася велика червона
півонія! Та, пильніше придивившись, побачила, що на дівчині не
вишиванка, а закривавлена біла блузка. І... Ні, це їй привиділось... Ні,
не може того бути... Провидиці почало темніти в очу: вона впізнала
блузку... Точно таку вона купила торік Даночці у київському ЦУМі...
Тепер Марсалія впізнала і розкішне смоляне волосся, і рідні, вугласті
плічки... Зрозуміла, чого ридає-голосить Теофіля... Відчула, як
обриваються нутрощі, як підступає під серце страшна холодна пустка...
Сука, що вона зробила з її дитиною?!.
Молячи Бога, щоб це був сон, або просто дурний розіграш, ступила на сцену ватними ногами.
– Назад! Ти що?! – як з-під землі виріс, заступивши їй дорогу Родіон.
– Що ця сука зробила з моєю дитиною? – спитала, божеволіючи від
страшного здогаду. І вже набрала повні груди повітря, щоб закричати на
цілий світ, але Родіон брутально затулив їй долонею рота:
– Тихо... ти!.. Це не вона...
– Хто?!. Хто-о-о-о... Я питаю – хто?!
– Митрофан... тільки тихо... заскок у нього чи... чорт його
знає що?! Але не бійся... Нічого страшного... він тільки черкнув...
– Чер...к...нув? – перепитала Марсалія з жахом.
Відсторонивши Родіона, що намагався заступити її від людей, знайшла
поглядом Митрофана і заціпеніла: на неї незмигно дивився... ЗВІР... І
прийде звір і буде число йому 666. Згадала і запитала ЗВІРА:
– Навіщо ти це зробив?
– Це не я... це...
Бос! Клянусь! Це він, звірюка... – белькотів переляканий Митрофан. Але
ЗВІР мовчав, виймаючи сатанинським поглядом, як ножем, із неї душу. І
раптом тріснула і пирснула навсібіч скалками скляними тиша.
Натовп, вийшовши з-під її контролю, ревів, реготав,
біснувався, плював їй в обличчя, тикав пальцями у самісіньке серце, як у
рвану криваву рану. Марсалію охопив жах... звергнутого ідола! Здалося,
вона уже летить зі своєї високої сцени, ці свого п’єдесталу просто у
знавіснілу юрбу, яка роздере її на клапті! Але ще був шанс на льоту, у
падінні коршаком впасти на зловорожу силу, яка нагло втрутилась у її
володіння, вчепитися кігтями у шию клятого підступного ворога!
– Пусти! Я уб’ю і його, і її... суку Фільку...
Пу-гу-гусссти-и-и!! – заридала спасителька, намагаючись вирватись із
цупких рук Родіона.
– Ти що? В тюрму захотіла?.. Чи нас
посадити? Ти що забула, що Митрофан – твій, твою мать... наложник!
Імператриця ти наша йо... Назад! У машину! Бос розбереться без тебе!
Ну от, я що казав?! «Швидка» приїхала! Можемо змиватися...
Повз них пробігли люди в білому. Нахилилися над Даною, заступивши її від Марсалії.
– Пусти-и-и! С-с-волоч!.. гах!
Легкий хук правою під дих переламав її навпіл, забив подих.
Спробувала розігнутися, з ненавистю пропікаючи невидющими очима обвислу
матню Родіона Новоявленого, як сама нарекла недавно цього покидька,
заточилася і... просто перед собою побачила зів’ялу дитячу ручку, що
звисала безживно з лікарняних нош, що кудись бігли на чотирьох парах
ніг попри неї. Схопила ту ручечку, встигла тільки торкнутися губами
пальчиків, як її грубо відштовхнули, наче непотріб, і, падаючи,
побачила, як з білого рукава доньчиної блузки осипаються багряні, аж
чорні ружі... Ружі сипалися довго, дуже довго, аж доки не засипали
сцену, і залу з людьми, і весь білий світ. Від преісподні – до небес.
***
Авто мчало з такою
швидкістю, що придорожні виноградники обабіч зливалися в суцільні
зелені шпалери. Від цього мигтіння і від тихого зміїного шипіння шин
Марсалію злегка млоїло. Голова була важка, мов казанок з кулешею.
Роззирнувшись, побачила, що напівлежить на заднім сидінні між двома
янголами-охоронцями. Тупі фізіономій робили колишніх спецназівців і
спортсменів схожими на близнюків. Подивилася вперед, але перспективу
дороги заступала сутула спина Новоявленого, що незворушно сидів поряд із
водієм, та широкий зад джипа з охороною, що мчав на чолі ескорту. Точно
такісінький катафалк з помічниками-учениками, вона знала й не
оглядаючись, висів на хвості їхнього мерседеса. Усе так, як поспіль усі
ці роки: дорога, сеанси, одні і ті ж давно обридлі морди... Крім хіба
що недавно наверненого у віру Митрофана...
І враз Марсалію, як струмом прошило – згадавши Митрофана,
вона згадала сеанс, закривавлену Даночку! Чи це був сон? Може, весь цей
кошмар їй приснився? Чи глюки? О тттриклятий Родіон, вона ж не відає,
чим він її нашпиговує щоразу... Але... ця тривога! Ця тривога... ой, як
вона душу рве... мов кішка дика! Нею, здається, налита навіть потилиця
Родіона... Янголи-охоронці відвертають перелякані писки... Ой, ні... не
приснилося їй, не приснилося. І Марсалія не те що закричала, а
завила-заридала, ламаючи нігті до задубілої від поту сорочки
Новоявленого:
– Куди ти мене везеш, гад?! Повертай назад! Чуєш, іроде,
повертай назад! Ой, Бо-о-о-оже... Там моя дитина!.. Що з моєю
дити-и-иночкою?! Що ви з нею зробили, і-і-іроди! Я ж не знаю, я ж не
ві-і-ідаю?..
Бичача шия Родіона від болю і люті налилася темною кров’ю,
шкіра під сорочкою заворушилась. Янголи-охоронці лагідно заламали
матінці Марсалії білі руки, і так стиснули боки гарячими молодими
тілами, що дух перехопило.
– Заспокойся, яка дитина?! В тебе, що, знову глюки?! Твоя
дитиночка уже – тю-тю, до Києва доїжджає, разом із подружкою твоєю...
Фількою чи як ти там ти її прозиваєш? Ну й клички у вас – на тверезу
голову не придумаєш: Теофілія, Марсалія... До речі, Бос вашим, пані,
здоров’ячком цікавився, – не повертаючи голови, гнав туфту Родіон, а це
було першою ознакою того, що він забрехався, що з усіх сил намагається
викрутитись.
– Та пішшшовв він... і ти з ним! – уклала в матюк усю
свою ненависть, лють і горе, і затихла, благаючи подумки усі сили, щоб
це було так, щоб ВОНА, її дочечка була жива, хай навіть із Фількою,
тільки б не в руках Боса і його покидьків... Не дай Боже! Господи,
відверни! Списи й помилуй бідну, невинну дитину!.. Господи, покрути тим
звірюкам руки, щоб тільки не кололи її... О, вони це вміють... Щоб на
голку посадили, на голку! Як її... Тварюка Новоявлений, певно, за
наказом Боса, час від часу штрикає їй щось у руку... І штрикає! Каже:
заспокійливе. Вона ж підозрює, що її посадили на голку, давно, та Родіон
клянеться, що то звичайний демидрол. Але вона відчуває, що бреше... Він
постійно бреше... І про Дану бреше. Чує її серце: дитя в їхніх руках...
Від цього здогаду Марсалії темніє в очах, і звіриний страх
за дитину, лють і гнів на кривдників виштовхує з грудей крик, наче
перегріте шампанське корок із пляшки. Вчепившись, як дика рись, кігтями у
горлянку Родіона, вона кричить:
– Дай мені Боса, падло! Бо рішу і тебе, і себе! Я хочу знати, де моя дитина!
Даремно охорона намагається відірвати її від Родіона. Марсалія
брикається, хвицає ногами, все міцніше вгризаючись нігтями у шию
Новоявленого.
– Зупини...– хрипить Родіон.
– Я не можу! – з жахом кричить водій. – На такій швидкості... Васька в мене вріжеться...
– Зійди з траси, твою мать! – задихається Родіон...
–
Куди?! У рів?! – панікує шофер, міцніше стискаючи кермо і весь
стискаючись, щоб його, не дай Боже, не зачепили в розпалі боротьби
дебелі дебіли, як він подумки обзиває охоронців.
– Дай, сука, Боса, – не здається Марсалія. І Родіон наказує водієві ввімкнути радіозв’язок.
– Шо случилось? – голос Боса не віщує нічого доброго.
– Де моя дитина?! Я хочу знати, де моя дитина?!! Кажи, катюго, бо я зараз задушу цього покидька! – кричить Марсалія.
– Бос, – шипить Родіон, – ана с ума сошла...
– Маця,
ти шо? Успокойся, дєвочка здорова, всьо в порядкє, єдєм с бабушкой
домой... – під вдавано безтурботним тоном Боса клекотить лють. Але
Марсалії плювати на нього. Вона сама люта.
– Якою бабушкою? – жахається.
– Ну... с женщіной какой-то... Вот подсказивают: с учітєльніцей... Уже на станцію отвєзлі. Успокойся, всьо харашо...
–
Доки ви будете долю моя вирішувати, покидьки? – ридає Марсалія,
відпускаючи нарешті шию Родіона і осідаючи мішком на руки охоронців.
– А доти, доки ти будеш вирішувати долі інших, дорогесенька, – єхидно парирує Бос і кричить на весь салон:
– Успокойтє єйо, придуркі, а то я с вас шкуру сніму!
* * *
Зв’язок обривається.
– Прости…тутка... –
здвигає плечима Родіон, розтираючи шию. – Вона про дитину згадала...
Тепер їй усі винні... Тепер вона з усіх питає... А ти питала, кккрррвво,
коли волокла з якогось... смітника у постіль цього бомжа шизонутого
Митрофана? Ти ж не думаєш головою, а своєю .. .бєшєною...бль...
ззвєздою! А тепер, блль... їй усі винні! Трахніть її по мозгах, хай
спочине, кррррва...
Янголи-охоронці, ніжно завернувши за спину Марсалії її
ліву руку, закочують рукав на правій... Легкий укол... Мить – і солодка
млявість вимкне спроквола, як старий, рипучий радіоприймач, емоції. Але –
не свідомість... Не пам’ять... Пам’ять вони їй не вимкнуть! Він їй
дорікає... А сам... О, її пам’ять до найменших подробиць береже кожну
хвилину, проведену з цим... пропахлим смердючим потом покидьком
Новоявленим. Тільки тоді він був тоненьким, прищавим від надлишку
нерозтрачених гормонів, вічно голодним і спраглим, і взагалі –
неприкаяним кореспондентом республіканського радіо Дімою Радьком,
прозваним колегами за надмірну балакучість, як вона згодом дізналася,
Радіоном. Його пригнали до їхнього містечка пошуки новочасних героїв.
Саме в той час на просторах необьятной Родины повним ходом ішла
Перебудова, аж тріщали підмурівки й основи монолітного Союзу нерушимых
республик советских, і народ, натхненний змінами партійного курсу,
контужений несподіваною свободою, й собі намагався брати в тому рейваху
найактивнішу участь.
Цього разу її не гойдало, не колихало і
нікуди не несло на солодкій хвилі ейфорії. Відчуття реальності було
світлим і гострим, хоч на душі стояла тупа тиша і благодать. Певно,
впорснули заспокійливе, подумала. Очевидно, наркота скінчилась, або
Родіона сам бавиться , а тому на ній економить...
Вдивляючись у безмежні степові простори за вікном авто,
Марсалія несподівано подумала, що у всіх своїх бідах винна одна вона... І
все тому, що не вміє ходити прямими дорогами, а все по колу, по колу,
як контужений пес... Вона ж могла вибитись у люди ще у студентські роки,
коли стелилася їй пряма доріженька до обкомівського кабінету чи крісла
директора будинку піонерів. А її, безголову, знову понесло по колу, по
колу... Як контужений пес.... А все тому, що вона втомилася бути ....
сукою... Вона була простою доброю дівчиною, далекою від політики, а її
примушували нюшкувати за однокурсниками, читати випрошений у
факультетських поетів передрук якоїсь книжки Дзюби, за яку невідомо чому
студентів гонили, хоч у ній нічого не було, крім віри в партію і
народ... Врешті, їй надоїло брехати Вакару, своєму «куратору», якому
була зобов’язана звітувати про антирадянські акції студентів, бо ніяких
акцій не було, або її на них не просили... Тим часом просили її на
весілля: однокурсниці поспішали вискочити заміж за будь-кого, аби не
повертатися у рідне село вчителькою... А вона повернулась. На зло. І
насамперед Вакару, який осідав її, як ослицю, зі своїми шпіонськими
завданнями. Хоч і несподівано для самої себе. Отако йшла рідним селом,
аж гульк – стоїть коло її рідної хати Михайлик-петеушник, очками синіми
світить, як фарами трактор, і каже, що він інженером у рідне село
направлений після закінчення училища механізації. Такий простий, добрий,
не схожий на городських нахабних дебілів і на зарозумілих студентів. І
так їй захотілося простого людського щастя у рідній Новосілці, на
рідному кутку Корчі, що на другий день після випускного подали вони з
Михайлом заяву до селищної ради. Там їх через тиждень і розписали при
всім чеснім сільськім народі. А ще через тиждень її зарахували у рідну
школу вчителькою української мови та літератури. Теж рідної... І
покотилося життя просте, радянське, як колесо від колгоспної гарби...
Але скоро – трах-бах, Перестройка, Референдум, Незалежність і національне відродження.
Вона, як і належало вчительці української мови та літератури,
теж не відставала від всенародного рушення до відродження. Почувши, що
в моді стають народні звичаї та обряди, створила у школі гурток
народознавства, а до кожного релігійного свята стала розсилати по
редакціях місцевих газет дописи про те, звідки свято взялося і навіщо
воно. Дописи її сподобалися темним журналістам, отим манкуртам-атеїстам,
які лиш знали, як партію хвалити та Бога хулити.
Скоро її стали запрошувати на обласне радіо, навіть на
телебачення. Слава її росла, котилася веселим циганським колесом, аж
доки не докотилася до самого Києва. Отоді й приїхав Радіон, очі б його
не виділи! Бодай би він почепився перед тим у своєму кабінеті!
– Тварюка... – бубонить Марсалія, поринаючи в
легкий сон. – Якби я знала, що ти таке бидло... таке ве-лике гі...
перепрошую, імпо... я б з тобою на однім гектарі не... сссіла до
вітру... Да, між іншим! Це ти винен, що я... приволокла Митрофана... Хоч
він чмо і мурло, але там... в глибині... мужик! Настоящий стоящий
мужик...
– Ну й лярва... – плюється Родіон, а янголи лагідно
«підкручують» розслабленій пророчиці «гайки», стискаючи з обох боків
ліктями, щоб не розквасилась зовсім. Марсалія скаржиться:
– Скажи цим бандюкам, щоб не чіпали мене. Якщо вони ще хоч пальцем
доторкнуться до мене, я вчиню самоспалення просто на сцені... І ви усі,
покидьки, подохнете з голоду...
І, уявивши собі, як Родіон із Босом і всі її товстоморді
ученики-помічники здихають з голоду, цілителька вдоволено хихоче. Тлуста
спина Родіона Новоявленого від цих погроз ходить ходором, як від
лоскотів. Ага! Зачепило! Боїться, гад, що прийдеться назад на радіо
вертатися, на двісті ги-ри-ни... Ні, вона таки дістане цих покидьків!
Сама здохне, але непереливки буде і їм... За все... усе її приниження.
Бо й справді, що це робиться?! Де вона коли думала, що докотиться до
такого на веселім циганськім колесі фортуни? Та й зараз, нікому в голову
не прийде, що велика Марсалія, таємнича і всеможна, танцює, як мавпа на
шворці, довкіл кількох бандитів?.. Під їхню кримінальну дудочку...
Навіть наркотики не могли розвіяти гірку
образу... Зняли тільки гостроту. Тепер Марсалія ніби збоку спостерігала
за своїм життям. Ось воно котиться колесом, але вже циганським, по
степовій дорозі, нікчемне, брехливе, нашпиговане гріхами і покидьками,
як серделька-шпикачка… Фу, яка нудна рівна місцевість… Одні
поля…Марсалія відриває погляд од вікна і втуплюється у квадратну спину
Родіона. Трішки зусиль і на ній, як на екрані телевізора, заскакають
картинки спогадів. Марсалія хихоче. Екран морщиться, але кіно показує...
***
...На ту годину, коли приїхав
під ворота на машині обласної ради столичний прищавий зелепух, у хаті
нікого, крім неї не було: свекруха порпалась на городах, Дана була в
школі, а Михайло, чоловік вінчаний, – на бригаді. Та коли б і був, то би
не зашкодив бесіді... На відміну від свекрухи, яка скрізь пхала свого
гострого носа, чоловіка її вчене життя не цікавило. Знав свій трактор та
й вже. Читав її дописи в газетах лиш тоді, коли під ніс тикала: на,
прочитай, тупаку, яку жінку маєш мудру! Та навряд чи й тоді читав…
радше, вдавав, бо ні хвалив, ні гудив, лиш байдуже відсував газету та й
ішов собі до господарки братися.
Столичний же радіожурналіст аж гинув від захоплення, коли
вона натхненно розповідала йому про давні звичаї та обряди, в яких
перемішалися елементи сакральної культури усіх народів, що колись тут
жили чи панували у цьому краї. Він ретельно записував її розповідь на
магнітофон, запитував, і вона відповідала. Зваживши, який він худий і
зашмуляний, вона нагодувала й напоїла його, ще й із собою харчів дала. А
через тиждень слухала про себе передачу з Києва, про яку Радько
попередив загодя, натякнувши, що за місяць знов завітає за інтерв’ю, але
на іншу тему.
Та заявився раніше, певно, коли геть чисто зголоднів.
Якраз тоді, коли вона уже вчилася на курсах екстрасенсів-цілителів,
організованих Учителем...
А може і його, Радька, прислали? Як Вакара? Чи то радіопередачі Радька нагадали Вакару про її існування?
Марсалія досі не могла розплутати заплутаний клубок
подій, який котився-котився і несподівано прикотив її до...
слави-неслави...
Так, вона заплуталась. Заплуталась
із самого початку... Але чи так уже багато важить сьогодні для неї
хронологія подій та хто першим її вичислив?
Вакар з’явився, як вони вміють, неждано і нечутно. Вона
поралася на кухні, коли зайшов. Без стуку. Спиною відчула присутність
чужого, недоброго... Оглянулась: Вакар ошкірився так «привітно», аж
зарипіла на ньому добре знайома їй шкірянка. Власне, по цій шкурі Марина
Андріївна впізнала свого університетського «куратора».
«Невже по всьому? – подумала, маючи на увазі Перебудову. – Лиш настала якась полегша, як знов!..»
І оніміла: здалося, «куратор» читає її думки, ті самі, які
вона так довго гнала від себе, не пускала в голову, знаючи, що й там
вони їх зчитають. Боже, невже?! Їй не хотілось повернення у минуле.
Хотілося забути все, що було пов’язане з цим ошкіреним шкіряним роботом,
що змушував її... бути сукою! Так, бути сукою!
Робот у шкірянці зловтішно ошкірився: він любив підловлювати стукачів на щирості!
«Он як ти насправді думаєш!» – сказали його єхидні очиці. І
Марина засміялася, закокетувала, входячи у звичну свою роль, зрозумівши,
що від них ніколи не дінешся, бо їхній час не минає.
– А я думала, що про мене вже забули, – завертіла
хвостом, мов лисичка. – Як-не-як – Перебудова, демократія...
дружба-фройндшафт... усі – наші... І жодного ворога!
– Якраз навпаки! Тому я й тут. Справа дуже серйозна: Батьківщина в небезпеці.
Марина здивувалася: чи Вакар такий тупий, чи розігрує її?
В якій небезпеці? Партія взяла курс на оновлення. Горбачов з Райкою по
європах-америках шастають, а повернувшись, демократію сіють на всі боки.
Німці стіну валять. Місцевий поет Козявченко по радіо у віршах ганьбить
Брежнєва, який зійшов із ленінського курсу (в могилу), і славить
Горбачова, який вийшов на той курс. Люди відчули свободу. Плечі
розправили. Дихають на повні груди. А то вже колом у горлі стояв той
брежнєвський застій. Не годен був уже на тих старих маразматиків, трупів
ходячих дивитися!
Але кінська фізіономія Вакара не випромінювала радості від
перемін. Невже вони щось затівають? Невже хочуть воскресити Андропова і
андропівські порядки? – стривожилась Марина, згадуючи, як за Андропова у
їхній Новосілці ловили на вулицях порушників трудової дисципліни. І
вона під ту облаву ганебну попала. У неї було «вікно» між уроками і вона
побігла в кінотеатр фільм подивитися. Біля каси її і впіймали. Свої ж.
Довелося усім придурюватись – їй пояснення писати, їм – читати. Народ
ледь не повмирав зі страху, думав: Берія повернувся. Слава Богу, вмер
сам короткочасний правитель. І що – невже знову все по-старому? Знов
один за одним шпигувати буде? Знов її будуть шарпати – за директором
школи шпигувати, із заврайвно спати, в штани йому лізти лиш ради того,
щоб знати, чи у нього в голові не антирадянщина…
Боже правий, вона сама лиш передихнула і тут – на тобі,
знов по її душу чорт приперся! І вона обурилась, вперше голос підняла:
–А я при чім?! Хіба я це все затіяла, що ви знов знайшли мене? Дайте мені спокій!
Інакше...
– Що – інакше? – роздув ніздрю шкіряний
Вакар з такою певністю у своїй силі, що Марина притихла, бо й справді:
що – інакше? Що може бути інакше в цій країні?
– Ото ж
бо й воно, – підтвердив її думки «куратор». – Тим більше, що кому-кому,
лиш не тобі радіти демократії. Уявляєш, що буде, коли дєрмократи, які
прийдуть до влади, оприлюднять деякі таємні списки? І в них, чорним по
білому, і твоє прізвище? І псевдо – Малина. Так що не тішся... А збирай
торбу, голубонько, і притьмом до Авессалома на курси. Читала
оголошення в газеті? От і прекрасно! Родіна в опасності – Родіна ждьот!
Підвезти, чи сама приїдеш? Сама. Гаразд, тільки не барись і не здумай
ховатися...
Вакар помацав під шкірянкою невидиму портупею і порипів
до свого «чорного ворона», на вигляд — затрапезного «бобика», яким
їздили тоді по рідних полях лиш голови колгоспів та кореспонденти.
– Хто це був? – спитала свекруха, проводжаючи «куратора» прокурорським поглядом.
– Кореспондент з обласної газети, – збрехала Марина. –
Хоче, щоб я йому щось про... весілля написала...ну, як в нас в Новосілці
справляють...
– А про похорони він усе сам знає? Дивись
мені дівко з кавалєрами, бо біда буде, – засичала, закипаючи, свекруха,
не здогадуючись, що сама штовхає в плечі невістку на той путь,
зибучий-сипучий, який пророчив старий Мессінг...
Але що з неї візьмеш, з баби темної, тим паче, що вона не
була при тому пророцтві. А от Авессалом, здається, був. Хоч так і не
признався... Чимось невловимим він скидався на одного з тих двох
молодиків у сірих костюмчиках, які ще гай-гай коли супроводжували
Мессінга і питали її прізвище... Однак достеменно вона того могла
стверджувати, бо всі, з ким її згодом довелося співпрацювати, були, як
штамповані.
Думки
скачуть, плутаються в затуманеній голові Марсалії. Герої її романів
вискакують із минулих днів, як чортики з табакерки... Учитель... теж
гад. Вона стільки потратила на нього сил, а він запропонував... роль
асистентки циганкуватій молоденькій шльодрочці Свєтці, якій навіть ім’я
сам придумав: Кассссандра, твою мммуть! Хоч того місця більше була варта
вона, Марсалія! Так, вона була варта набагато більшого, аніж мала у цій
дірі, у своєму райцентрі! Так, Учитель її не-до-оцінював... Що поробиш?
Мужик навіть у Гімалаях мужик. І на те нема ради, будь він навіть хоч
самим Далай ламою.
– Жінка є жінка, – скрушно зітхав Учитель на Маринині
зітхання. – Батьківщина в небезпеці, а їм любов у голові. Талановитий же
ж народ, а несерйозний. Марино, дорога, забудь, що ти молода і гарна
жінка. Пам’ятай одне: ти – воїн! В руках у тебе зброя масового
ураження. Такі, як ти, у всьому світі – на вагу золота. Стратегічний
ресурс... Нам треба вже! По заріз кинути першу бомбу у натовп, інакше
буде біда! А їй... дурниці в голові...
А їй здавалось, що вона бездарна, нецікава, що
Учителю в ній нічого не подобається, навіть придумане нею сценічне ім’я,
під яким вона мала починати свій новий шлях масотерапевта-екстрасенса!
– Чому Марсалія, Мариночко? Звідки – Марсалія, Мариночко?
– Так звали мою прапрапрабабусю, на цілий край знамениту
цілительку, – збрехала вона, не зморгнувши, хоч, насправді, Марцалією
звали циганку, до якої вона ще дівкою разом з такими, як сама, ворожити
їздила аж у Молдавію. Вона лиш букву ц на с змінила – і вийшла
Марсалія...
У школі екстрасенсів, куди її рекомендував Вакар, учнів
було рівно 13. Так вийшло чи спеціально відібрали із усіх бажаючих
чортову дюжину, Марина не знала. Але добре знала, що вона сама була на
особливому рахунку в Учителя. Він муштрував її на загальних заняттях і
на індивідуальних, які проводилися не з усіма, а тільки з особливо
обдарованими, тими, хто володів джентльменським набором масотерапевта:
сильним біополем, мав лідерські замашки, ораторський і акторський
талант, оригінальну зовнішність, проповідницький голос, не боявся
працювати з людьми і прагнув публічності.
Більшості із чортової дюжини першого призову
масотерапевтів чогось та не вистачало. Якогось компонента, як зітхав
Учитель...
Марсалія перемотала кінострічку
спогадів до того дня, коли вона вперше переступила поріг школи Білої
магії. Перше, що подумала, оглянувши аудиторію, що давно не бачила разом
стільки божевільних. Не змінилось її враження і після знайомства з
колегами. Половину з них вона знала заочно, з їхніх статей у місцевих
газетах і виступів на радіо: етнографа-народознавця Кузьмодем’янського,
костоправа Микиту, дві «баби-шептухи», до яких «знімати порчу» таємно
їздила уся область, і кількох ворожок, до яких сама ходила нібито
судьбу взнавати, а насправді, досвід переймати. Решта – екзальтовані
молодиці, готові на контакти з інопланетянами, цікаві студентки, які ні у
що не вірячи, хочуть усе перевірити, і одинокі пенсіонерки, яким
безсонними ночами привиди привиджуються. Така солянка...
Це було ще до ери Чумака і Кашпіровського, коли про
екстрасенсорику й інші паранормальні явища мало хто знав, і ще менше
цікавився ними. І з першого погляду непосвяченому ця публіка могла
здатися «збираною дружиною», конгломератом випадкових людей. Але
інтуїція Марині підказувала, що всіх їх сюди привів якийсь «шкіряний
Вакар».
Підтвердила здогад поява на курсах Світлани. Їхні дороги
частенько перетиналися в парткомі університету під пильним оком
«куратора». Але обидві вони зробили вигляд, що ні про що не здогадуються
і прийшли сюди просто з цікавості. Навіть подружилися. Але ненадовго.
Скоро розійшлися лютими ворогинями, не поділивши Авессалома. Хоча, що
там було ділити... Радше, треба було тікати...
З того часу Марині почав снитися один і той самий сон, чи
то пак видіння, яке пережила школяркою на сцені поряд із Вольфом
Мессінгом: вони стоять одне навпроти одного у сліпучій пустині, і їх
обох, як водяний вир, затягує в себе гарячий пісок...
Марсалія застогнала: їй здалося, що пісок уже підступає
під горло, пекучий, пливучий і на сто миль довкіл – ані соломинки, щоб
вчепитися...
... А тут якраз Радіона
принесло... І вона вчепилася в нього... щоб відомстити Учителю, довівши,
що сама може пробити собі дорогу до слави.
* * *
Спогади
муляють, як тверда, затовчена подушка. І плутаються, як... собачі
стежки. Зручніше вмостившись на плечі янгола у камуфляжі, Марсалія
зізнається собі, що була неправа, одно слово, була дурна, і замість
того, щоб переконати Авессалома, що вона і тільки вона може бути
першою... як Юрій Гагарін. І не міняти Учителя на Радіона – цю кікімору
в штанах...
Марсалія усміхається – їй подобається порівняння. Більше,
як спогади. Спогади її убивають. Адже ж вона могла запопасти слави
Чумака чи Кашпіровського, якби не така дурна. Як-не-як, а Учитель таки
її єдину з чортової дюжини відібрав, як він похмуро жартував, у загін
космонавтів. Решту пустив «народ пасти» по селах та містечках. Навіть
Свєтку кохану... Ет, таких Свєток-кассандреток у нього було – гатку
гати! А Марсалія виявилась одна.
Але ж якби вона знала про грандіозні наміри Учителя! Тільки через роки
вона дізнається, що не Чудака і Кашпора, а її першою збиралися
«запускати в космос», тобто «випускати на маси». А їй свербіло слави
запопасти...
Вона сама викликала Радька – на зло Учителеві. І
він на крилах прилетів зі своєї столиці в обласний центр, де вона
завершувала навчання у школі екстрасенсів. Три незабутні дні і ночі
проблукали тихими вуличками міста, його парками і скверами. Вона
розповідала про те, що сама щойно почула від Учителя, прибріхуючи про
різні паранормальні явища, з якими нібито зустрічалася на кожнім кроці, і
про своє потужне цілюще біополе, здатне заспокоювати, лікувати, очищати
людські душі, яке у неї нібито помічали давно, але тільки Учитель
оцінив і направив у благочинне русло на користь людям. В ошелешеного
новизною кореспондента щелепа відвисла. Не защібалася навіть тоді, коли
вона годувала його по ресторанах, а вночі кохалася з ним у готельному
одномісному номері, за який заплатила втридорога з метою конспірації.
Сталося це першої ж ночі, після розкішної вечері в
ресторані, пляшки коньяку і танців до впаду. По тому, як Радько сп’янів
після першої ж чарчини, вона зрозуміла, що перед нею або непитущий або ж
пияк кінчений. Підтвердилось останнє. Вже в номері. Кавалер був ніякий,
що в його роки було ще рано... Зловивши кайф від алкоголю, він хотів
одного: спати. Але вона, досвідчена, голодна на гріх, і впевнена, що
чоловіка можна прив’язати тільки плотськими втіхами, заходилася
пробуджувати у нещасному алконавтові щасливого чоловіка. Вона доти
ніжила його немічну плоть, доти терлася стегнами й грудьми до його
сухих ребер та волохатих гомілок, доки не спровокувала в його утлому
тілі гормональний вибух і власне зґвалтування. Був той перелюб не
хтозна яким кайфом для неї, але бідного Редька власні подвиги
сексуальні настільки вразили, що він закохався в неї до нестями. Згодом
Радіон хвалитиметься за чаркою кожному чоловікові, що «Мацюня зробила з
нього мужчину». Тьху! Не відаючи, що Мацюні його юний скелет у шафі
потрібен був із зовсім іншою метою.
Марсалія скрушно зітхає. Може й справді
невдалим був її вибір, Та все-таки Радіон був першим чоловіком, який
щось для неї зробив доброго. Ще б пак! Після його передачі про унікальну
чарівницю-цілительку по республіканському радіо, її життя і навіть
суспільний статус у рідних загумінках різко змінилися: враз її
заповажали навіть вороги. А коли листоноша висипала на подвір’ї торбу
листів, що надійшли їй від хворих і недужих з усієї України, вона вперше
пережила ні з чим незрівнянне солодке запаморочення славою і зрозуміла:
назад вороття нема. Тільки вперед. Усіма засобами. Оскільки ж поки що
єдиним засобом вирватися з глушини був вільний козак Радько, їй нічого
не зоставалося, як зробити на нього ставку.
Сама дивувалася, звідки в неї, затурканої шлюбної жінки,
сільської вчительки такі грандіозні потреби самореалізації? Мабуть,
справді, як твердив Учитель, відкрилися в неї потаємні канали,
розверзлися чакри, притлумлені невіданням і сірою буденщиною... Правда,
кілька ночей Великий Магістр сам натхненно трудився над її чакрами у
готельному номері... Але... Не знає, як чакрам, але їй те відкривання
особливої втіхи не принесло. Певно, відчувши розчарування Марсалії,
вранений у саме своє начало, Учитель покарав невдячну тим, що оцінив її
екстрасенсорні можливості на «чотири з плюсом», але дав надію, що, «якщо
вона буде над собою працювати, він візьме її у свою команду».
Що то за команда, вона дізнається тільки згодом, коли в країні почнеться шалена боротьба за владу...
***
"Дімедрольчик” Родіона починав діяти, розливаючись по тілу
солодким маренням, в якому не було місця його квасній, осоружній пиці.
Натомість із туману випливла кінська морда Вакара. Портупея під рипучою
шкірянкою теж порипувала, як збруя, і заважала при інтимі.
Може Учитель тому й не йшов з нею на тісний контакт, що
йому той рип заважав? Та ну їх усіх... Та все-таки упевнившись, що
Учитель – журавель у небі, Марсалія ще міцніше стиснула у жмені синичку
на прізвисько Радіон, поклявшись собі, що одного сонячного дня вилетить
із рідної глухомані, вхопившись за її, чи то пак його, тоненькі ніжки.
Тож вирішила з Радіоном не критися ні перед чужими, ні перед рідними.
– Хай звикають до того, що до мене кореспонденти їздять, –
думала весело, вертаючись із полюбовником додому, у свої Корчі на
околиці своєї Новосілки. Щоправда, трохи муляла совість, і лякало
поросяче нахабство Радіона, якого, схоже, взагалі ніщо не муляло при
його наглухо затрамбованих лепом і лоєм чакрах.
Вдома на ту пору, коли вони з Радіоном зайшли на подвір’я,
нікого не було. Сергій – на тракторній. Свекруха, певно, зазвичай пішла
до церкви з Даночкою... Нелегка принесла чоловіка до хати саме тоді,
коли Марина Василівна з київським гостем записували на магнітофон
інтерв’ю. Щоб не заважати, Михайло вийшов і сів на лавочку чекати, коли
вони закінчать бесіду. Але якби він здогадався заглянути у вікно, то
здивувався б, побачивши те інтерв’ю. Розпалений присутністю законного
чоловіка, шмаркатий коханок озвірів. Він раптом накинувся на неї з такою
хіттю, з такою нахабною силою, з таким голодом, що вона радісно здалася
на його волю. О-о-о, то був найсолодший перелюб у житті новоявленої
цілительки і провидиці Марсалії...
Згодом, уже в столиці, вони продовжували удосконалювати свій
сексуальний екстрим, цю насолоду кохатися в гостях, усамітнившись від
хазяїв чи товариства на балконі чи у ванній, або в кабінеті на радіо,
звідки небавом Радіона через цей самий нестрим було ганебно вигнано...
Хтось підгледів і доніс начальству.
Ця невинна хтивість їх тримала при купі чимало
років. А ще – гроші. Однак, усьому приходить кінець – і злому, і
доброму. А між ними було більше зла, ніж добра. От і зараз... Боже, аби
тільки вона залишилась жива, її Дануся, її дорога кровиночка... Вона
покине все... кине лоском, на пропаще, доста нею орати, золоті жили
розробляти!.. І повернеться до сім’ї, до дитини, до Михайла, котрий,
люди переказують, ще й досі чекає на свою блудну жону...
***
Авто стишило хід. По обчухраних п’ятиповерхівках було видно – в’їхали в райцентр.
– Як ти? – поцікавився спиною імпресаріо чи то пак Родіон Новоявлений.
– Пішов ти ..., урод! – огризнулася втомлено Марсалія,
неждано затуживши за добрим, затишним, блаженним своїм Михайликом. Він,
певно, вже постарівся... Хоч, люди переказували, ще в соку... Не п’є, не
гуляє... Її чекає.
– Я серйозно, – перебиває спомини Новоявлений. – Обійдешся чи... ширнути? А може, коньячку?..
– Коньяк... – буркнула, помітивши попереду біля будинку з
колонами ще радянських часів юрмище людей, і відчуваючи, як їй блювотно
від однієї думки, що треба знову перед цими нещасними, забутими Богом,
грати вар’ята...
Новоявлений подав плескату пляшечку і вона сьорбнула
гіркої теплої рідини. Не ковтала, тримала в роті доти, доки не вдарило в
голову легким хмільком. Тоді сьорбнула вдруге, втретє, і лиш за
четвертим разом відчула кволу готовність до чергового акту лицедійства.
У допотопному, як і перший, будинку культури чорний хід
виявився забитим дошками. Тож довелося проходити через одурілу від
чекання і сподівання багатотисячну юрбу.
Натягнувши
на голову глибокий каптур свого широченного чорного балахону, під руку з
Новоявленим, в тісному кільці янголів-охоронців у плямистих
камуфляжах, Марсалія майже бігом перетнула натовп і вскочила у широко
відчинені, оточені міліціянтами парадні двері. У невеличкій залі, як
звичайно, був переаншлаг. Люди сиділи і стояли, здавалося, один на
одному. Побачивши таємничу постать прославленої цілительки серед почету,
народ благоговійно розступився, даючи дорогу, радісно зашумів,
заплескав у долоні.
Заштовхнувши Марсалію за якусь тумбу за сценою (будинок
культури був іще старішим, аніж попередній), Новоявлений здер із неї
чорну хламиду і натреновано облачив у білі, золотом розшиті ризи.
Прибіг дизайнер – ученик Василь Арамейський, в минулому гріховному
житті – електрик, налагодив під спідницею великої провидиці і світу
спасительки підсвітку, кинувся до електрощитка і вирубав світло. Гамір у
залі стих. Преподобна Марсалія за звичкою не поспішала виходити: чекала
мертвої, гідної її величі і величності – тиші. І тиша настала. Але
Велика Марсалія все одно барилася, матюкаючи на чім світ дурка
Арамейського, що не міг ради дати із підсвіткою, що кліпала під
спідницею, як міліцейська мигалка. Та клялася всіма чортами, що коли
вона, Марсалія, після сьогоднішнього божевілля зостанеться жива, то
порозгонить усіх до біса, а сама піде в монастир.
Від цих погроз умілі руки Арамейського тряслися та
плутались у фалдах підтички, але нарешті дроти були скручені, контакти
з’єднані, спідниця засіяла і Велика Марсалія вийшла на кін. Зал ошалів.
Велика Марсалія підняла до неба руки і зал онімів. Велика Марсалія
розтулила царствені вуста для першої фрази: «Схаменіться, люди! Покайся,
народе нечестивий!», як хтось зовсім поряд прокричав ці слова її ж
голосом. Як стерео луна. Марсалія вжахнулася: що за біда сьогодні на неї
напала?! Чи це вже з нервів? Господи! Спаси й помилуй! І дай сили
почати й завершити праведне діло!..
Але голос праворуч повторив:
– Люди,
схаменіться! Хіба ви не бачите, що ця жінка – дурисвітка? Та вже ж не
рік, не два дурять вони нас, ці лже-святі Марії, Варвари, Магдалини,
Катерини, деруть останню шкуру, а ми все віримо й віримо їм! Вона
тільки-но із сусіднього райцентру Безводне. Там її дочку її ж банда
підрізала, а вона втекла... І це – мама?! Це – жінка?! Та нема, люди
добрі, такої тварини, яка б не кинулась рятувати дитя своє, а кинулась у
втечу! А ця грішниця, ця блудниця вавілонська, – втекла, навіть не
поцікавившись, чи жива її дитина! Люди, женіть її, цю суку скажену, у
три шиї! Не піддавайтеся облуді, люди!
Промовець задихнувся, але навіть тоді, коли його виволокли
охоронці за лаштунки, Марсалія не глянула в його бік, і не опустила рук,
і голос її не тремтів, коли вона стала говорити...
Оскільки невідомий самозванець надщемив її ауру, і поранив чакру, сили і
снаги у великої цілительки стачило тільки на зцілення одної лежачої
каліки, яка цього разу звалася рабою Божою Валентиною.
Роль Митрофана зосталася не зіграною. Згадавши того ЗВІРА
лютого, Марсалія правдиво застогнала, думаючи, що там з її кровиночкою,
її Даночкою...
І зал тисячоголосо відповів їй стогоном екстазу...