Не встиг Юрій провести тоскним поглядом
покликаного паствою отця Георгія, який за мить розчинився в молоці
туману, як перед ним став, мов з-під землі вискочив, «чорний браток».
Не м’ятий – не клятий, чисто виголений, у вигладженому «похоронному»
костюмчику, в тих же сонцезахисних окулярах та шкіряних рукавичках.
– Ти чого стоїш, парєнь! Дорога відкрита. Іди і винось. Пора їхати –
нас чекає замовник. Між іншим, це дуже поважна і дуже впливова людина,
тому я б не радив тобі випробовувати її терпіння... І моє також! –
накинувся крутелик на Юрія, не вітаючись.
Нахабний, зверхній тон випадкового попутника, який, якогось дідька,
вчепився в душу кліщем, неприємно покоробив юнака. Після одвертої і
щирої бесіди з настоятелем, він уже жалкував, що зв’язався з невідомими
бандитами, піддався на явну, авжеж, явну провокацію цього явно
кримінального авторитета! І то тільки тому, що цей… «щезник» чортів
невідомо як і звідки дізнався про його, невезучого Юрка, плани будь-якою
ціною винести чудотворну ікону з цього болота, де її ніхто, крім
божевільного попа не бачить, принести потайки до тата в лікарню, щоб він
притулився чолом до її вуст, І от тепер катувався: навіщо? Навіщо він
згодився стати спільником цих, по всьому видно, «злодіїв у законі»,
добровільно піти на злочин? Адже одна справа «позичити» образ Богородиці
на деякий час задля святої справи – зцілення нещасних, Богом забутих,
душевнохворих людей, і зовсім інша – вкрасти її для якогось багатого
покидька, якому, бачите, закортіло до всього – ще й чудес? Звичайно, той
багатій думає, що за його погані гроші можна купити все, навіть самого
Господа Бога з Богородицею! Щоб вони його стерегли та ще гостей
розважали!
– Ты, че, парень, збрендил? – приступився браток ближче, підозріло,
якось по-звіриному, принюхуючись та прислухаючись до гнівного клекоту,
що підіймався в душі юнака. – Ты че там замышляеш – клятву нарушаеш? А?
Смотри мне! А то...
– Слухай, відчепись! По-перше, я ніякої клятви тобі не давав,
по-друге, не лякай – лякані... – обурився Юрій. – По-третє, я ще добре
подумаю, чи влазити мені у ваші темні дєлішки.
Крутелик, видно
було, не чекав такого спротиву, тож на секунду навіть розгубився.
Стояв, з дива онімілий, ніби язика проковтнув. Реакція братка, досі
напористо-нахабного, підбадьорила Юрія. Правду кажуть, що з ворогом
треба боротися його зброєю. Нахабство побивати нахабством, підступність –
хитрістю. Ну, що отримав по мордах, хамула? Тепер будеш знати, як і на
кого рот роззявляти! Так, ще вчора, заскочений зненацька бандюгами, він,
Юрій, був готовий на все... Тепер же зовсім інша ситуація – вони з
попом порозумілись, і він сподівається, що все можна буде залагодити без
криміналу. Так, Юрій відчуває це... Він все чесно розповість батюшці і
проситиме, щоб той сам поніс чудотворну ікону в лікарню, туди, де
зцілення від неї чекають сотні нещасних, покинутих, таких, як тато,
скалічених колишнім життям і режимом, людей. А, може, й самим Богом
покараних... Хтозна, але не йому, Юркові, про це судити… Тим більше,
що такі акції, він бачив по телевізору, часто проводять настоятелі тих
церков і монастирів, де з’являються чудотворні ікони, авжеж, спеціально
возять по містах і селах, щоб люди зцілювалися.
– І ти в це віриш, у цей брєд сівой кобили, придумані попами байки
тіпа про чудотворне зцілення? – роблено здивувався хазяїн «майбаха»,
прийшовши до тями. – Пхе! Ти ж мужик! Соврємєнний! А віриш, як
сільська баба, у попівські казки!
– А ти що, думки читаєш? – зневажливо, в тон чортовому щезнику,
спитав Юрій, не відчуваючи більше ні страху, ні сум’яття, які переживав
ще годину тому, усвідомивши, що йде на порушення законів, і не тільки
людський, а й інших – вищих. Тепер він тверезо мислив і чітко
усвідомлював, що, хай і заради святої справи, але так по-дурному, через
свою телячу простоту, потрапив у руки кримінального угруповання. Але
даремно ці бандити намагаються його контролювати! Точніше – зомбувати і
керувати при допомозі гіпнозу чи ще якихось психотропних засобів. Він
бо не зовсім дурень! Щось теж знає, на чомусь теж розуміється!
По обличчю братка, що стояв спиною до сонця, пролетіла зловісна
тінь. Чорні окуляри червоно зблиснули і згасли, і крутелик перейшов із
бандитського «базарного» сленгу на «общепонятный русский язык»
–
Слушай, урод, я не собираюсь вот здесь, в этой грязи, стоять и слушать
твои дурацкие шутки. Ты обещал достать эту штуковину? То бишь –
медальон? Обещал! Так иди и работай! Или ты боишься, что тебя кинут? Так
вот тебе – поощрительный приз! Аванс! Сто тысяч баксов. Остальные
четыреста получишь тогда, когда передашь медальон лично мне в руки.
Ясно? А теперь – иди! Если, конечно, хочешь по земле топать, а не пиявок
кормить в этой западне...
Браток не кричав, навпаки, вимовляв слова чітко, розмірено, ніби
вбивав у голову Юрія дерев’яні цвяшки. Юрій зрозумів: «чорний» не
жартує. Тим паче, що раптом відчув, як покидає його сміливість і
рішучість, натомість покора і страх паралізують свідомість. Ще мить – і
він готовий буде виконати будь-яку команду цього бандитського пахана.
«Боже! Поможи!» – заволав Юрко подумки і тої ж миті до нього знову
повернулася притомність. Сам подивувався, коли раптом спокійно і
миролюбно запропонував бандюзі:
– Тоді ходімо разом! Допоможеш. А то... та ікона ніби приросла до стіни.
– Не вимовляй при мені цього слова! – аж підскочив браток, мов ошпарений.
– А то чо’? – здивувався Юрій, вже одверто кепкуючи. – Нормальне слово. Це ж не «міліція» чи там… «тюряга, зона»…
–
Не мели дурниць, придурку! Бо лиш загуде за тобою! І не бреши! «ВОНА»
тримається на кількох гнилих дерев’яних цвяшках! Всього-на-всього на
кількох гнилих цвяшшшшках! – уже зашипів гадом, втрачаючи терпіння,
браток.
Пропозиція Юрія допомогти, схоже, роздратувала і настрашила цього…
щезника–пострибунчика: то він тут, то – чортзна-де... Он як поблід! Як
дідько від ладану! Чого б то? Невже не хоче залишати слідів, кримінальна
морда? Авжеж, не хоче... Досвідчений мародер! І, по всьому видно, тут
не раз вже бував, он як все знає, навіть про цвяшки! Але що ж йому
завадило самому віддерти ікону? І чого це він боїться навіть в церкву
зайти? Ходить же ось по подвір’ю не криючись, а в церкву боїться?..
– А-а! То ти вже пробував... винести її... – похмуро зіронізував
Юрій вголос. – І, мабуть, теж не зміг її відірвати? Ну тоді знаєш, що я
не брешу: вона навсправжки ніби приростає до стіни, а потім взагалі –
зливається з нею.
– Так! Давай рухайся! Це твій останній шанс! Якщо ти цього не зробиш
до приходу сюди богомольців, он, чуєш, голоси? То тобі – не жити. Ясно?
«Боже,
що мені робити? І що взагалі тут відбувається, на цьому болоті?» –
затужила-заридала Юркова душа, лякаючись знову впасти в залежність від
цього кримінального слуги самого Сатани.
Сонце поволі піднялося над лісом, і в його промінні
трясовина здавалася червоною, мов кров’ю залитою. Відчуваючи все
зростаючий гніт нахабного братка, що чорнів навпроти грозовою тучею,
Юрій швидко, мов рятуючись від гріха, пішов у церкву. Авжеж – від гріха
подалі... Доки спокуса не зламала його, наївного хлопчака, цілком…
За порогом трохи полегшало. Але муляла цікавість. Тож сторожко
підійшов до ікони, обдивився: справді, бандюга не брехав – тримається на
кількох цвяшках. Дерев’яних, але ще міцних.
Однак замість того,
щоб спробувати знову зняти образ зі стіни, Юрій став обзиратися,
гарячково нипати по церкві, щось, сам не відаючи, що, шукаючи. Нарешті
під столиком з іконками і хрестиками знайшов... Серп!
– Слава Богу, знайшов! – зрадів, не даючи собі відчиту, задля чого, власне, шукав, і що має робити з цим серпом.
Взагалі,
парубок мало розумів, що з ним відбувалося нині. На цьому болоті ним
кидало з боку в бік, як на палубі вутлої шхуни, а голова йшла обертом
від невмотивованих перепадів настрою, намірів і бажань... Іноді здавався
собі дитячою електронною іграшкою, якою управляють з різних пультів...
– Мати Божа, дай мені розум... – заблагав до чудотворної, яку
тільки що терзав, накручений «чорним крутеликом», тупо оглядаючи серп,
яким панотець жав рогозу і татарське зілля. І… пригадав слова отця
Георгія:
– За чварами і сварами забули ми про лілії для Богородиці...
–
Авжеж! Як він міг забути, чого сюди прийшов! – зрадів Юрій і вискочив на
церковне подвір’я – ледь не в обійми братка, який нетерпляче
дочікувався його, знервовано позиркуючи в той бік, де гомонів, чутно
було, зі своєю паствою болотяний піп. Та уздрівши Юрія, озброєного
серпом, що виблискував на сонці, мов крива козацька шаблюка, чорний
чванько, щойно самовпевнений і нахабний, перелякано сахнувся, зібгався,
скрутився і луснув, як мильна бульбашка. Щез! У кліп ока!
Юрій остовпів. Оце то... фінт! Те, що бандит здимів від одного
вигляду серпа, геть чисто збило його з пантелику. Але й втішило, бо,
виявляється, справді, не такий чорт страшний, як його малюють. Це – раз.
А по-друге, виходить на те, що навіть такі чорти рогаті, як цей
кримінальний виродок, не такі вже й відважні, і цілком можуть з переляку
в штани надзюрити, варто лиш їм показати кулака.
Наразі Юрієві подумалось, що вся ця божевільна колотнеча, цей абсурд
з бандитами і попом йому просто сниться, тому що те, що з ним
відбувається, нормальній людині могло тільки приснитися. І то – на
п’яну голову. Авжеж! Але, нарешті, до нього прийшло прозріння. Він
згадав, що сьогодні велике християнське свято – Трійця, або зелена
неділя, і він хоче принести квіти Тій, Яка була йому другою мамою,
вдруге народивши його на світ. Шкода, що він і першій своїм мамі ніколи
не дарував квіти… Не привчений був… тай соромився… А по правді, просто
не знав, яка це радість – дарувати МАМІ квіти.
Тепер Юрко ніби збоку дивився на себе, бачив, як, забувши про
осточортілого братка, виблискуючи серпом, простує до болота, як упевнено
ступає по хистких і слизьких, мов крижинки на річці під час льодоходу,
купинах, і йде по них так впевнено, ніби під ним не бездонна трясовиця, а
бита лісова дорога. А от нарешті серед купиння-моховиння-жабуриння –
озеречко чистої води, як скельце-люстерце, по краях прикрашене густим
мереживом з листя і квітів сніжно-білих лілій, ніжно-жовтого латаття,
кремово-рожевих глечичків. І він нахиляється і серпом притягує до себе
ті розкішні вінки та гірлянди…
«Лілії для Богородиці», – чує перед собою втішений голос отця
Георгія, а позаду... за спиною – скрадливі звірині кроки. Але Юркові
вистачає однієї миті, щоб, уже з повним оберемком лілій, стрімко
розігнутися, озирнутися і побачити, як, буквально за кілька кроків від
нього, опадає, розсотується по трясовині чорними гадюками, велетенськими
п’явками щойно цілком реальна постать братка. Ті гади болотні повзуть
попереду, скручуються слизькими кублами на купинах, хапають за ноги! Але
їм не спинити Юрія. Хода його тверда, як і віра в те, що він донесе і
обов’язково принесе лілії Матері над всіма матерями…
Нарешті – берег! На острівці ще безлюдно, але з протилежного боку болота долітають людські голоси. Прихожани! Треба встигнути!
Якась
незвична, радше призабута дитинна радість охоплює світлим полум’ям душу
парубка, що поспішає з оберемком водяних лілій і латаття до відчинених
навстіж дверей крихітної дерев’яної церковці. Але тільки зайшовши у
храм, у його прохолодний затінок, Юрій помічає, що він справді...
світиться! Чи то пак, це мерехтливе світіння, що німбом осяює його,
насправді випромінюють водяні лілії та латаття, які він приніс
Богородиці.
– Слава Господу, що дійшли! – перехрестився отець Георгій,
ступивши на твердь. Парафіяни теж з полегкістю зітхнули, дякуючи Богові
і Матері Божій, що перевели їх через безодню. Бо, нема де правди діти,
щоразу перехід через болото був для них, не таких вже й молодих і
ловких, неабияким випробуванням. Особливо, після того, як вони помітили,
що стежка… рухається! Авжеж, вона щоразу пересувається то вліво, то
вправо від куща калини, який служив їм поміткою з того дня, як вони
вперше пішли через багну услід за козацьким попом. Тож один Бог відає,
як отець Георгій непомильно знаходить стежку, і, взагалі, як їм усім
вдається пройти по ній, не забруднивши, ба навіть не замочивши ніг?!
Чудо та й годі! Присутність дива трохи лякала, але щораз все більше
радувала людей. Отож схвильованим, веселим гуртом прихожани рушили до
храму. Попереду йшов отець Георгій з Оксаниним хлопчиком на руках.
У церкві парафіян чекало ще одне чудо: переступивши поріг, вони не
впізнавши свого храму, заквітчаного вінками водяних лілій, які,
здавалося, випромінювали різнобарвне, як ялинкові гірлянди, сяйво.
Та
найбільше вражений був настоятель. Попервах отець Георгій нічого не
зрозумів, і був ладний сприймати все, що відбувається у храмі і поза
ним, як видіння, послані йому Небом. Та роззирнувшись по церкві, побачив
у самому кутку, біля столика з хрестиками, молитовниками і свічками
того, на кого і сподівався… Юрій дивився на отця Георгія розгублено,
ніби сам був здивований чи то власним вчинком, чи тим ефектом, який він
справив на настоятеля і віруючих.
Отець Георгій вдячно усміхнувся юнакові і пішов готуватися до Служби Божої.
ДІДІВСЬКА П’ЯТНИЦЯ І ТРОЇЦЬКА СУБОТА
Тим
часом, доки панотець, зачинившись у вівтарі, одягав ризи, жінки
поставили справа коло престолу широкий ослін, застелили його вишитим
рушником і почали викладати свої панахидки: хто хлібину, хто вузлик з
крупами, хто баночку півлітрову цукру, а дід Петро Поліщук – куплену
купно всією церковною громадою пляшку кагору для причастя. Усе, як
наказував отець Георгій. Знаючи вельми скромні статки своїх парафіян,
настоятель забороняв їм приносити в поминальні дні дорогі продукти та
різні лакоминки, але найбагатша з них, вчителька на достроковій пенсії,
позаяк в її селі зосталося більше вчителів, аніж учнів, Ольга
Михайлівна, все одно приносила «на помин» то печиво домашнє, то горнятко
з коливом, яке в довколишніх селах називають – «канун».
Ольга Михайлівна шанувала свого «козацького» попа, як називала
проміж себе паства настоятеля Свято-Покровського храму. Але, певно,
більше – жаліла... Як людину, котрій, якщо люди не брешуть, теж
довелося, як і її покійному мужу, побувати в самісінькому кратері
чорнобильського пекла. Ользі Михайлівні часом кортіло заговорити про це
з панотцем, запитати, чи не знав він Євгена Ходися, але щось
стримувало... Може, страх розтроюдити душу і свого, і його спомином про
пережите? Бо аж страшно стає, коли згадаєш, скільки ж то їм усім
довелося натерпітися! Вистраждати! Витримати такого, що й не всі
витримували. От і Женя... не витримав... Не пережив...
Хоча, як часом думає Ольга Михайлівна, якби не його чесність, жив
би Женя при здоров’ї й досі. Ніхто ж його не примушував кидатися у те
пекло... Хоча... він теж, мабуть, передчував, що погано для нього
закінчиться той експеримент. Був проти: боявся, що не витримають якісь
системи. Конфліктував з начальством, особливо з одним... якого вважав
порядним і знаючим спеціалістом з ядерної фізики, і який, на думку
Жені, не мав права легковажити долею стількох людей ради чергового
«авралу» на честь пролетарського свята. Чи ювілею, будь він не ладний!
Певно, того чоловіка, як і Жені, вже давно нема... І за що, ради чого
вони – такі ще молоді, красиві, такі мудрі і вчені, поклали голови,
життям пожертвували?! Будь вона проклята та страшна система, в якій
людина була нічим, ні ким, тільки гвинтиком і засобом для здійснення
якоїсь... чергової високої мети заради світлого комуністичного завтра. А
те «завтра» і «післязавтра» впало на голову, як сніг, тільки –
чорний, радіоактивний, смертоносний, нежданий у квітні – сніг...
Часом жінці здавалося, що отцю Георгію теж хотілося поговорити про
чорнобильські події двадцятирічної давності, розпитати детальніше про її
чоловіка-небіжчика, можливо, вони були знайомі, авжеж, на ЧАЕС майже
всі були знайомі, але певно теж не смів тривожити важких споминів...
Адже кожен з них розумів: є печалі, які носиш в собі, мов іржаві
смертоносні міни, і боїшся до них доторкнутися... Тим більше, що знав:
вчителька й без того карається своїм атеїстично-комуністичним минулим.
Був такий гріх... був. Усвідомлений. Бо ж ніхто її, рядову вчительку
рядової середньої школи з міста Прип’ять не примушував ще «до
Чорнобиля», вбивати вперто в голови дітям, що Бога – нема. Що справжній
бог природи і творець світу – людина, яка сягнула у своєму розвитку
такої висоти, що розщепила атом! І примусила його служити на благо
усьому людству!
Як та людина розчепила той атом, вчителька історії Ольга Михайлівна
не знала, але була щиро вдячна всім, хто той атом розчепив, і
побудував Чорнобильську атомну станцію, бо тепер вона живе не в
якомусь селі, а в сучасному місті енергетиків, в комфортабельній
квартирі, має високооплачуваного чоловіка енергетика, і виховує сина –
теж майбутнього енергетика, впевнена, що її простому людському щастю
не буде кінця. І раптом – та жахлива аварія... мов кара Божа. І смерть
Жені... І це вічне, не минуще почуття вини...
Поховавши через місяць після аварії на ЧАЕС чоловіка в його
рідному селі Піщаному, що опинилося майже на межі 30-кілометрової
Чорнобильської зони, Ольга Михайлівна відвезла сина-студента до своєї
матері в Луцьк, а сама вирішила не шукати щастя-долі переселенської в
чужих краях, не тинятися по приймах-комірних, а зостатися тут, в
порожній хаті чоловікових батьків, тим паче, що й робота траплялася – у
місцевій школі не вистачало вчителів. Однак не тільки страх перед
переселенськими поневіряннями прив’язав її до Піщаного, а щось інше, в
чому боялася зізнатися сама собі… Можливо, більша за горе –потреба
покути? Так, потреба покути. І тому вона тут, у цій церковці...
За мирськими думками Ольга Михайлівна не забувала про свої церковні
обов’язки регента і читця Святого Письма. Що поробиш, кожному у їхній
невеличкій громаді доводилося виступати в кількох ролях, тільки дід
Поліщук займав одну посаду, зате найголовнішу, – церковного старости.
Отож, доки жінки, розкладали панахидки, ставили свічі на підсвічниках і
квіти у вази на престолі, Ольга Михайлівна відкрила молитовник на
розділі «Зелені свята. Троїцька Поминальна Субота». Глянула на царські
врата: за ними отець Георгій молився, готуючи душу до розмови з Богом і
людьми. І на душу жінки зійшла тиха світла благодать…
Про отця Георгія, тоді ще «дивного чоловіка з хижки на
болоті», Ольга Михайлівна прочула першою. Від школярів. Бігаючи по лісу,
дітваки запримітили посеред трясовини якусь хатку і людину біля неї і
подумали, що то вернувся бозна-звідки до свого куреня відлюдкуватий
лісник Вовк, котрий пропав одразу «після Чорнобиля». Але ті, хто знали
Вовка, заперечили, мовляв, чули від жінки його, що жила в сусідньому
селі Корчувате, ніби він давно, десь за місяць «після Чорнобиля», помер.
Тож, зрозуміло, що всі ці плітки і факти тільки розпалили цікавість
місцевих до Робінзона з трясовини. А одного разу, коли Ольга Михайлівна
із товаришками пішла не так по гриби, як прогулятися пущею, той Робінзон
сам вийшов їм навстріч і назвався священиком Козацької церкви, якою
насправді виявилася хижа серед неприступних мочарів.
Ольга Михайлівна, як єдиний у цих багнах дипломований історик,
зацікавилась несподіваною зустріччю і підбила жінок піти слідом за попом
лиш йому одному відомою і видимою стежкою через болото, щоб на власні
очі побачити ту (уявити ж тільки!) трьохсотлітню, а може, й давнішу,
церкву. Так почалося їхнє знайомство, а з ним і спільна дорога до
замулених джерел рідної історії, які виявилися, з погляду християнського
священика... теж гріховними, бо язичеськими.
Звичайно, з огляду на свій сан, отець Георгій у цих історичних
бесідах не йшов далі за роки правління княгині Ольги та князя
Володимира, зупинявся на часовій межі між Руссю язичеською і Руссю
християнською, але вони часто говорили про тяглість і тривкість
тисячолітніх прадідівських обрядів, звичаїв і символів, що переплелися з
християнською вірою, мов коріння тремтливого сріблястого осокора і
могутнього тінистого дуба.
Ольга ж Михайлівна з такою насолодою і пристрастю заглиблювалась у
тисячолітню поліську пущу, населену русалками-мавками,
вовками-вовкулаками, чортами–упирями, що забувала про неприязнь
християнства до язичників, а згадавши, дивувалась, бо ж хіба наші
пращури винні, що жили задовго до народження Сина Божого і поклонялися
не Єдиному Вседержителю, а просто Небу, Сонцю і Рідній Землі, називаючи
їх різними, але такими прекрасними поетичними іменами, що аскетична
християнська віра не змогла відмовитись від духотворного
дохристиянського багатства русичів. Всевишній Розум того не бажав. І
це ще одне підтвердження того, що Бог – один і єдиний. Багато тільки в
нього імен і ликів.
Але, Боже, який жаль, що тисячоліття переживши, зникає ця краса, як
ранкова роса. Помирає, відходить у безвість разом з останніми жителями
колись благословенних, а нині зганьблених людиною, країв, співуча
говірка, в якій збереглися перлини давньоукраїнської мови – мелодійні
дифтонги, якими предки поліщуків імітували звуки довколишнього світу.
Сьогоднішнім та ще й нетутешнім людям їх і вимовити важко, а баба Настя
Синиченко, не бає, а начіє тая синичієнька спієває про давніє времіє,
коли ще нашіє дієди жилі, то в ції пущі русалки уодилися да на берьозах
гуойдалися, а вуовкалакі бієгали, начіє куоні. А сієчас чрез Чорнобиль
нієма й людіє, тольки дієди з далієких світів приходют троєшної п’ятниці
і сердютьса: што ви наробілі, шо не чутно тута смієху дієток? Хаді,
Оля, дєідов памінати, а то бєда буде...
Ото ж вони всім селом і хуторами довколишніми і поминали
Дідів учора. Щоб ті не сердились... А є за що сердитись, ой є! Такого
правнуки наробили, що й самі не раді!..
Розкладаючи на клиросі
аркушики із словами пісноспівів (ще один обов’язок: розписувати для
кожного півчого, які молитви і після яких тропарів і кондаків,
виголошених священиком, треба співати під час відправи), Ольга
Михайлівна поглядала на церковну громаду: ось вони, останні скарбівничі
незлічених, потоптаних у цих багнах, прадідами настараних статків:
старий Петро Поліщук, Катерина Маткобожик, баба Настя Синиченко...
Синичка, як любовно її всі вони називають... І що ж виходить? А те, що
їм, забутим дітьми і внуками, нікому передати ключів від цих
розкошів-самоцвітів, розсипаних по рясту і рясці. Одна тільки сердешна
Оксана, як грибничка, облипла дітьми. Ото дякуючи Оксані та її дітям, ще
є з ким «куста водити», і учту по «Дієдах справляти», і є ще кого в
школі вчити сільським вчителям, котрі молодші. Бо старші, як-от вона,
Ольга Михайлівна, змушені йти на дострокову пенсію... Вимирає село...
Висихають джерела... Гаснуть самоцвіти... Тому-то Ольга Михайлівна і
викликала з Луцька внучку, аби та бодай раз побачила, які вони, ті
давні, прадідівські звичаї. Отож учора, в п’ятницю, кількоро їх, старих
бабів разом з Оксаниними школярами, вбравши Лесю у вінок з листя,
«водила куста», а підвечір справляла «Дієди»: учту-трапезу по всіх
померлих родичах. Ольга Михайлівна, сама недавно навчена, намагалася
поминати "Дідів”, як було колись: приготувала дев’ять страв, насипала
по три ложки з кожної в тарілку та поклала на порозі, застеленому
обрусом, аби «діди» вечеряли. А тоді скликала сусідів, всі разом наплели
вінків з листя, сіли повечеряли та й пішли, одягнувши на голови ті
вінки та свічі запаливши, на цвинтар: звітувати родичам, як жили і що
зробили за цілий рік. Гарний, добрий звичай, на жаль, зберігся він
тільки у поліських пущах-болотах, хоча й тут сприймається людом просто –
як гарний давній звичай, а не як звіт перед померлими праотцями про
свої діла і вчинки. Але трепет був... Ой був, душечка, здавалося,
тріпотить, як пташечка, запитуючи себе: «А що, як справді... раптом
вийдуть і скажуть: відповідайте!»
І, мабуть, не в одного покоління душа тремтіла від страху перед
іспитом? Тому й розкладали поліщуки в цей день поминальний з обох боків
цвинтарних воріт високі багаття… Бо й справді, як впевнилась сама Ольга
Михайлівна, пройшовши між кострищами, не так було страшно поночі йти на
рідні могили, голосячи та співаючи русальних пісень.
Вчора вона теж голосила і розказувала Жені про своє невеселе
пенсіонерське життя-буття, про отця Георгія, показувала внучку, котра не
відходила від баби ні на крок, вражена усім цим древнім язичеським
дійством. А наговорившись-наплакавшись, почепила на хрест вінок, і
пішли вони з Лесею додому готуватися до Троїцької Поминальної суботи.
Удосвіта мали вийти, аби встигнути на Літію.