Празникові пахощі водяного зілля, золотаві
пломінці свічечок у м’якій оксамитовій темряві – усе творило гармонію
затишного, водночас урочистого сподівання чогось доброго і світлого.
Тільки суворі очі Богородиці, освітлені полум’ям свіч, як живі, пильно
дивилися просто в душу...
– Георгію, а ви не нагадаєте мені, старому, де ми з вами стрічалися?
– раптом ніби між іншим спитав священик, натхненно клечаючи зіллям
розвішані по стінах дешеві іконки у вишитих рушничках
– Але я –
не Георгій! – здригнувся нічний гість, ніби його вдарило струмом. У
нервових пальцях хруснула кленова гілочка, якою щойно збирався заклечати
ікону Богородиці.
– Знаю: ви – Юрій! Але це те ж саме, що Георгій! І означає –
хлібороб, плугатар. Це ім’я прийшло на Русь із християнською вірою двома
шляхами: з півдня, з православної Греції, і з католицького північного
заходу, трансформоване у Юрген... Але в обох варіантах уже в іншому
значенні, сповненому світлої переможної християнської символіки, себто
в образі святого Георгія-змієборця. Ви ж знаєте, напевно, про його
подвиг християнський? Адже він міг жити у великій шанобі і розкошах,
коли б відрікся від Христа. Однак він сам безбоязно оголошує себе
християнином, терпить муки і знущання, переборює спокуси князя світу
сього, Сатани, нарешті, вражений мечем, віддає своє життя за Христа...
Так що ми з вами, дорогий Юрію, власним ім’ям покликані до боротьби зі
змієм, і найперше тим, що ховається, як у дуплі, у наших власних
душах... – роздумував уголос настоятель, розтрушуючи по долівці татарник
і потайки спостерігаючи за реакцією приблудця. – Ви ж бо знаєте притчу
про Змія, який спокусив прабатьків наших Адама і Єву на первородний
гріх?
– Та знаю... – понуро буркнув ново-об’явлений Юрій, демонструючи
попові свою нехіть вступати в балачку: боявся проговоритися. А то –
слово за словом – і не зчуєшся, як сам себе видав. А схимник –
чорноризець, як навмисно, заохочував його до благочестивої бесіди.
– Я й не сумнівався, бо про цю давню, але гірко повчальну й досі для
нас, грішних, подію знає кожен християнин, – й далі «читав моралі», як
подумав нічний тать, священик. – Як не сумніваюсь, що все-таки ми уже
десь із вами бачились... Хоча – де, коли я вже понад двадцять літ не
виходив за межі святої обителі?..
– А мені двадцять шість, – несподівано різко відповів юнак,
повертаючи до панотця зблідле лице. – І я можу поклястися, що ми з вами
не те що ніколи не стрічалися, а навіть не знали про існування один
одного. Але ви вгадали: мене справді звати Юрієм. І вгадали тому, що… ви
теж – не сповна розуму… Так, ви божевільний, який вдає із себе пророка,
а тепер вже й якогось... змієборця! Боже, як я втомився від цих
бббожев-і-ільних… змієборців! Один – в психушці зі зміями бореться!
Другий – в цьому болоті! І що з того? З вашої боротьби?! Ті змії, як
були зверху, так і є! Їх вже стільки розплодилось, що ступити ногою
ніде. Вони скрізь, куди не глянь! Вони світом правлять, а не ви,
змієборці!
Молодий чоловік сказав це з таким правдивим розпачем, з таким
відчаєм, ніби сам щойно втік, не приведи Господи, з тераріуму, або
психоневрологічного диспансеру. Очі його, повні болю, гніву і
безпомічних сліз, палали, руки дрібно тремтіли. Певно, щоб не
розридатися, юнак не тямлячись кинув на долівку клечання, рвучко
повернувся і вийшов із церкви.
Стривожений несподіваним «вибухом» гостя, настоятель пожалкував, що
нехотячи поранив його, однак… він справді десь бачив цього чоловіка. І
підтвердженням є те, що ім’я вгадав…
– Зачекайте, – примирливо
сказав услід. – Я не хотів вас образити… Так, я – не пророк… Цей дар у
мене зі студентських років: вгадувати імена. Ви ж знаєте, що діти уже
народжуються з іменами, як і з визначеною Богом долею, от тільки батьки
не завжди вгадують…
– Я знаю... Пробачте... – погаслим голосом озвався Юрій знадвору.
Він стояв на парапеті, взявшись у боки, спиною до отця Георгія, і на тлі
погожого болота здавався богатирем на розпутті. По хвилі продовжив з
легкою досадою, вдивляючись кудись у багну:
– Про мене вам розказали ваші прихожани – сільські баби, в яких, до
речі, я теж отримав про вас повну і досить цікаву інформацію...
–
Та ви що, пане Юрію, це не в моїх... правилах... розпитувати...
випитувати... І взагалі, як я міг знати, що ви сюди заявитесь?.. –
зчудувався настоятель. – Господь з вами, сину!
– По-перше, я вам не син... – знову занервував Юрій.
– Вибачте, але так прийнято... так завжди священики зверталися до молодих парафіян, – розгубився панотець.
–
І не прихожанин ваш, чи як там прийнято казати... не парафіянин! – далі
ставав дибки приблудець. – Коротше, не з тих наївних селюків, які
вважають вас святим... Який... ну, дають! нібито теж, як колись церква,
впав із неба. Зразу ж після Чорнобильської аварії. Але ж це – страшна
брехня! І ви, отче, знаєте, що тієї чорної ночі тут був… зовсім інший
чоловік! Точніше, чоловік з хлопчиком! Зовсім інші люди... А ви… ви…
Тільки один Бог знає, де ви тоді були... коли всі ваші колеги горіли в
полум’ї реактора!
Стало тихо. Так тихо, що було чути, як поскрипуючи, влягаються на
церковній долівці шаблі татарського зілля. Джинсова куртка на спині
Юрія злегка заворушилась, ніби він остерігався удару.
«За такі
натяки – убивають!» – подумав Юрій, пригадавши серп у році попа, і
демонстративно завмер, чекаючи на удар. Та почув... зітхання, схоже на
хриплий стогін.
– Нарешті, – зітхнув отець Георгій, зупинившись за кілька кроків у
порозі храму. – Я довго чекав цього запитання, чекав хвилини, коли
зможу на нього відповісти. І от ця хвилина настала. І я... я не знаю, ЩО
відповісти. Бо всі мої відповіді, які давав сам собі на це... запитання
впродовж довгих двох десятків літ, всі думи вистраждані, пережиті –
нічого не скажуть... і не пояснять. Бо навіть найсвятіша, найправдивіше
правда через двадцять років здається... вигадкою. І взагалі, це довга і
трагічна історія поверженої гордині. Яка почалася мільйони років тому
падінням у темряву Янгола світла... Ви ж напевно знаєте цю біблійну
історію про Янгола світла, якого Всевишній сотворив собі у помічники,
натомість той, охоплений гординею, уявив себе вищим і достойнішим
свого Творцяі замірився на Його велич, збунтував небесне воїнство, щоб
посісти самому місце Вседержителя Всесвіту?
– Знаєте, що... не розказуйте мені байки! Чи як там називаються ваші
притчі! Я вам не тупа сільська баба, – сердито перебив священика Юрій. –
І не вдавайте із себе... таке безневинне ягнятко! Святого мученика...
Пророка чи ще когось, кого ви там перед своєю паствою розігруєте! Не
прикидайтеся чесною людиною! Мені батько розповідав, якою ви були...
сволотою!
І завмер, зляканий власною брутальністю. Але слово – вилетіло! І...
просвистівши чорною болотяною гадюкою, впало між ними, слизьке, бридке
слово... Зашипіло і поповзло по нозі, по спині, і скрутилось тугою
петлею на шиї! Юрій рвонув комір сорочки, фізично відчуваючи на горлі
слизьку холодну петлю. Шарпнувся бігти, але його зупинив лагідний голос
настоятеля храму:
– Зачекайте, юначе! Ви сказали – батько?! Вам розповів про це –
батько?! – з несподіваною цікавістю перепитав отець Георгій, ніби не
чуючи страшних звинувачень хлопця.
У тривожній задумі закрокував
подвір’ям, раз по раз поглядаючи на знервованого юнака, що поривався
кудись іти. Тепер отець Георгій був майже впевнений, що бачив цього
хлопця чи подібного до нього чоловіка з ніби розчахнутим з горя чи
відчаю поглядом. Але – де, коли? І про якого батька говорить ця нещасна,
сирітська, але все-таки, відчував, правдива душа?!
– Як – який батько?! Мій батько! – знову починав закипати праведним
гнівом Юрій. – Той самий, що приходив до вас за тиждень до аварії. Що
попереджав! Просив мало не на колінах не робити того, що ви намірилися
робити! Казав, що йому був знак, що ікона Богородиці плаче кривавими
слізьми, віщуючи страшне горе! А ви – що? Ви – сміялися! Проклятий
комуняка! Сучий кар’єрист! А тепер граєте святого?! Я би сам, без того
вовка, що вам скрізь ввижається, вас роздер, убив, задушив своїми
руками... урррода!
Юрко насправді аж трясся від спокуси убити попа.
– Молодець!
Так його! Так! Хапай за шию і души! Придуши його, щоб знав! –
під’юджував Юрія з шаливи болотної невидимий крутий поплічник. – А доки
піп буде відходити, хапай «медальйон» і жени до «майбаха»!
Розтроюджений власною бідою, роздраконений братком хлопець підскочив
до священика, але той, ошелешений інформацією про батька, який нібито
передбачав аварію на Чорнобильській АЕС, не зважав на розлюченого
юнака. То нервово ходив, схопившись за голову, то враз зупинявся, щось
бурмочучи, як божевільний. По зосередженому виразу обличчя було видно,
що настоятель нелюдськими зусиллями намагається відновити в пам’яті
образ того, кого хлопець називає батьком, і події, з ним пов’язані. Але
не може... Пам’ять, яка тільки-но повернула йому спогади про ніч
чорнобильської трагедії, відмовлялася відновити образ батька цього
юнака, готового в цю секунду убити його, Георгія Бунчужного – людину з
подвійною суттю, подвійною мораллю, подвійним життям! А може, і вб’є...
Бідний хлопець! Тільки життя собі скалічить! Але хіба це така кара,
якої заслуговує він, проклятий атеїст-комуніст, фізик-безбожник, вчений
безумець, котрий, не мало не багато, уявив собі, що може керувати
силою, яка йому непідвладна, експериментувати в тому, природи чого до
кінця не знав, як і можливостей, а головне – наслідків! Наслідків!
Нас-лід-ків!
Раптом піп, ніби щось згадавши важливе, рвучко підійшов до Юрія, з тривогою зазирнув в обличчя, заговорив з мольбою:
–
Сину мій, смерть від ваших рук – замала для мене кара. Точніше – навіть
почесна винагорода. Але я прошу Бога врозумити вас не через страх за
себе, а за вас – щоб ви не каралися згодом усе життя гріхом
кровопролиття, яким вас спокушає... ЗВІР... Так, це він вчепився у вашу
невинну душу! Я чую: він! Він ходить за вами назирці, штовхає у спину,
провокує і вимагає... Скажіть: це правда?
В цю мить із пущі донеслося ледь чутне ричання.
– О, чуєте?
Звір?! – стривожено вигукнув піп. – А може, це той самий вовк-мутант,
сліди якого я бачив на болоті?! А сьогодні... ось тут, поряд з вами?!
Так, він був тут! стояв біля вас!... Фантомний вовк...
Враз, забувши про Юрія, заговорив сам до себе:
– Вовк...
вовк... Його звали – Вовк! Вашого тата звали – Вовк?! Я пригадав! Я
пригадав, слава Тобі, Господи, що повернув мені розум!
– Який –
вовк?! – обурився Юрій, хапаючи попа за барки. – Його звали – Волхв!
Волхв! Ти хоч знаєш, що це таке – В-О-Л-Х-В?! І він не щез, не втопився в
болоті і на небо не вознісся! Він помирає у психушці! Через тебе
помирає. Бо це ти, ти, уррррод проклятий, його туди запроторив! А він...
він з добром до тебе прийшов, повірив, понадіявся, що ти – людина. А
ти – звірюка! Болотяна звірюка! Це ти – вовк! Вовкулака-мутант!
– Боже! – вжахнувся піп, теліпаючись мішком у руках розлюченого
месника. – Невже ця дитина каже правду? Невже блукаючий по твані земній
звір-мутант – це я?! Коли так, тоді, прошу тебе, Господи мій, убий мене
його руками!
– Пішов ти..! – несподівано отямився Юрій і гидливо відштовхнув від
себе попа. – Придурок! Розстрига! Здався ти мені! Живи! Я не по твою
душу сюди прийшов, ублюдок! А помогти своєму нещасному, тобою
скаліченому, хворому батькові! І я це зроблю! Я врятую його, як він
колись мене врятував. І ти... чуєш, ти – не перешкодиш мені!
У ЛАПАХ ЗВІРА
«Боже, воля твоя, але… що тут відбувається… що
зі мною… В переддень такого великого… величного свята?! – заточуючись,
як п’яний, шепотів отець Георгій, не тямлячись. – Вже он де сонце… Скоро
парафіяни прийдуть, а храм не готовий… і я не готовий сповняти свій
довг священичий… Господи, врозуми мене, напоум, помилуй мя, Господи!”
Відчай попа, його блукаючий невидющий погляд налякали Юрія.
Скидалося на те, що від його стусанини у попа справді «дах поїхав».
Точно! Спочатку цей дивний схимник кинувся в церкву, потім – за церкву,
щось там шукав, врешті з’явився, озброєний серпом і довгою лозиною,
схожою на вудлище, і майже побіг у той бік, де за вільшиною голубіло
дзеркальце чистої води.
– Тікає... Але від кари не втечеш, брехуне, хоч яким святим не
прикидайся... – буркнув Юрій, трохи жалкуючи, що затіяв з попом таку…
«гостру дискусію».
– Авжеж! Не втече пописько! Зараз ми його...
Ага! Втопимо! – зареготав фантомний браток, вискочивши, мов дідько з
болота, але цього разу не в личині панка позаминулого століття, котрий
щойно, півгодини тому здіймав перед Юрком капелюха, проходжаючись
церковним подвір’ям, а в образі… ну й бісова личина – міліціянта!
– Що за жарти, блін?! – лайнувся Юрій, правдиво наляканий
міліцейською формою, наставивши на братка свій газовий балончик. –
Тьху, урррод! Ти звідки... такий?
– З болота! – пожартував
крутелик. – Я ж той чорт, який у тихому болоті водиться! А ти свого
пістоля сховай! Бо не беруть мене ваші пукалки, землячки-земляни...
– Та я вже бачу! А для чого, чорти б тебе, чорте, взяли, цей
маскарад? Ця комедія? То ти хочеш не відомо чого, то цей піп вар’яцький
нічого згадати не може! Ви що, всі подуріли на цьому болоті? Люди
правду кажуть, що тут якісь випари отруйні... Одним голова паморочиться і
видива всякі ввижаються, інші – голоси чують, на третіх блуд нападає, а
на вас із попом, бачу, сказ!
– Ззззараз ми його, зззаразу... ссскупаємо... – не слухаючи Юрія,
уже без жартів, зловісно засичав фальшивий міліціонер, на очах знову
перевтілюючись на допотопного панка.
Правду кажучи, від цих
чортячих перетворень у Юрка голова пішла обертом. Хотів перехреститися
про всяк випадок, може, мара щезне, але панок-браток так спритно
хвицнув ногою по Юрковій правиці, що він аж зойкнув від болю та страху,
помітивши між модним черевиком і штаниною щось схоже на волохате…
свят-свят… копито!
– Ще раз підіграєш пописькові, получиш по пискові, – зримував
нахаба, потішаючись Юрковим приниженим виглядом. – Для чого я тебе сюди
на хребті власному переніс? І не втопив у цій багнюці, і вовкові зжерти
не віддав… Дивись мені, а то передумаю!
І зареготав так голосно, що Юрко, хукаючи на правиці, сахнувся, а священик стривожено вискочив із-за корчів.
Наразі
щось схоже на грубий гавкіт примусило отця Георгія перед тим, як
ступити на тільки йому видиму купину в заростях лепехи, озирнутися.
Побачене потрясло: на враз споночілому церковному подвір’ї стяв Юрій, а
поряд з ним люто скалився здоровенний чорний вовк-мутант! У цю ж мить
земля під ногами отця Георгія провалилася, вивергаючи в небо фонтан
намулу разом з водоростями і зіллям.
– Гах-гах-гах! – засміявся задоволено, спостерігаючи цю сцену, Юрків
попутник. – Ото шубовснув! Був піп – і нема попа! Гоп-па-па!
–
Ти що, мокрушник, підірвав попа на повнім серйозі?! Та ти знаєш, що за
це...? Та ну тебе! Я у ваші ігри, пацани, не граю! – захвилювався Юрій, з
жахом спостерігаючи, як на тому місці, де провалився в болото піп,
опадає триметровий чорний та густий фонтан тванюки. І раптом парубка
охопив такий жах, що він знетямлено крутнувся і кинувся бігти. Але тої ж
миті браток зупинив його грізним «конвойним» окриком:
– Ти куди?! Ану назад! Тобі, хлопче, не в той бік! А он туди – в ті
двері! Іди! І не бійся! Дорога відкрита. Бери, що мав брати! Швидше!
Давай-давай, ворушись! Бо скоро люди сюди прийдуть!
– Не поганяй,
бо ще не запряг! – огризнувся Юрій. – Сам іди! А справді! Чого ти сам
не йдеш і не береш? Що – тюрми боїшся? А мене, як під монастир, під
статтю підводиш! Знайшов дурних!
– Чому я сам не йду? – синіючи від злості, спитав браток. – А тому,
мій розумнику, що я – пла-чу! Тобі! Поняв? Так у багатих людей заведено –
наймати на роботу таких, як ти! Наймитів! Щоб вони робили чорну роботу.
От я й найняв тебе! Підрядив! Поняв разніцу? Чудово! Тоді виконуй: ти
мені – «медальйон», я тобі – бабло!
– А я тим твоїм баблом відкуплюся від ментів, якщо мене спіймають?
–
Хто?! Хто тебе у цьому болоті спіймає? Піп? Його вже нема. На дні! Це –
по-перше! По-друге, не спіймають! Даю гарантію. По-третє, якщо вже
станеться, то МИ усіх тих разом взятих слідчих з прокурорами – або
купимо, або продамо, або втопимо в цьому болоті, як щенят. А ще краще
– пришиємо кулями золотими до їх пурпурових крісел.
– Може й мене... пришиєш... після всього? Щоб на мертвого почепити всіх собак?!
–
Звичайно! Якщо будеш брикатися і варнякати черті-що! Але – не бійся: у
нас з тобою угода. А я угод не порушую. Так що – заспокойся і йди –
заробляй гроші. А ти як думав? Багатим і гламурним легко бути? Великі
гроші на життя кучеряве, хлопче, треба заробити і – відробити! 500 тисяч
єврів не валяються на тих дорогах, по яких ти, дурню, до сьогодні
ходив! Так що, вперед, доки є шанс! Добром прошу – йди! І звалюємо! А то
мені це болото вже у вухах стоїть, а піп – у печінках... Зануда й
покидьок! А дивись, як… задєлався, грішник! Святим! Та ще й при церкві
пристроївся! На його совісті – сотні заживо спалених, а він – у цій
живлющій драговині оклигав собі і розкошує тишком-нишком! Людей місцевих
з пуття збиває! Чаї попиває! – копнув чайничок копитом в дорогому
мокасині з такою злістю, що бідна посудина булькнула в болото аж десь
під лісом. – Нічого, попиську, твій реактор тебе ще чекає.
Посма-а-ажишся ти в мене ще на пекельнім вогні!
Браток обіцяв попові майбутні пекельні розваги з таким садистським
задоволення, що Юрію недобре стало: «Куди я потрапив?! Точно бандюк! Та ж
йому совість не завадить і мене по всьому прикокнути чи... кулькою до
верби прикнопити... Да, оце влип! І тата не врятую, і сам, як піп,
згину!».
Бандюган, певно, відчув душевні тривоги та вагання Юрка, бо ще дужче роздраконився:
–
Ну ж недаремно кажуть: тупе воно і в Африці тупе! Чого ти ще думаєш!
Завтра, буквально завтра ти станеш багатим чоловіком! Купиш квартиру в
Києві, особняк – під Києвом, чорний «майбах», не будеш ні чорта робити,
лиш пити-гуляти по нічних клубах з попками-модельками, валятися по
фешенебельних курортах, кіно знімати в самому Голівуді... Ну, що ти ще
думаєш?! А-а-а... Ясно. Тата хочеш зцілити... Не переживай, прикладемо
ми ЇЇ і до твого старого! І до всіх ідіотів, що там тусуються усе життя,
прикладемо, зцілимо і відпустимо на всі чотири сторони – хай брикають
собі при розумі і при пам’яті. Але – ти думаєш, це їм треба? Та ж вони,
очумавшись, нас повбивають, знову здуріють і повернуться у свій дурдом,
щоб лиш нічого не робити і ні про що не думати. Отож – вперед, бо...
мені совість, як ти вже зрозумів у своїй дурній голові, не завадить.
Попереджаю: ти не встигнеш оком моргнути, тим паче бризнути зі своєї
пукалки, як уже соватимеш в передсмертних конвульсіях по траві ногами!
Виходу не було, і Юрій, заховавши в кишеню єдину свою зброю –
газовий балончик, прихоплений з дому про всяк випадок, сердито рушив до
церкви.
Після осяяного сонцем подвір’я у храмі було темно, мов у
льоху, або він... не дай Боже, осліп?! Якусь хвилю напружено кліпав,
щоб звикнути до темряви. Нервував, бо час спливав, і не хотілося більше
воловодитися ані з божевільним попом, ані з оскаженілим рецидивістом, та
й справді, скоро сюди прийдуть богомольці, і, напевно, будуть серед них
і його односельці, які достеменно спитають, чого він тут?
Нарешті з темені проступили стіни, вівтар з іконостасом... Але ікони
Богородиці над царськими вратами не було... Де ж вона?! Хитрюга піп!
Він здогадався і... Атож! Він недаремно так гнав за тими ліліями! То
він, заховавши під своїм підрясником ікону, біг у корчі, щоб її
заховати! І де вона тепер?! Разом з попом на дні болота? Придурок
бандюга, це ж треба так наколотися! А тепер… тепер хай сам, чортяка
болотяна, пірнає в те смердюче драговиння впереміш з п’явками і
дідьками!
У паніці Юрій вискочив на паперть. Церковця стояла на
горбочку, з вишини якого болото проглядалося аж до лісу. Попа справді
ніде не було. Братка – теж! Провалилися! Обидва! З іконою! Твою мммм...
Матюк
кісткою став поперек горла, перехопив подих. Ледве відкашлявшись,
хлопець, скрадливо озирнувшись, кинувся тікати – геть! Геть! Чим скоріш –
з цього треклятого болота! Від гріха подалі!
– Ти куди! Назад! А то прикокну! – пролунав над вухом Юрія знайомий єхидний смішок.
Юрій
зупинився, вдав, що спеціально розігрує братка, нібито, щоб «набити»
собі ціну. Тож повільно, лінькувато, не роззираючись за своїм мучителем,
пішов назад до храму. Інтуїтивно відчував, що церква для нього зараз не
лише пастка, а й порятунок... по-перше, від непроханих поплічників,
цих кінчених рецидивістів, на яких живого місця від гріхів немає, інакше
чого б цей дженджик пихатий, до зубів озброєний, так боявся за
церковний поріг ступити? Доконаний виродок, а страх має! Треба це
врахувати і взяти... на озброєння. Про всяк випадок, хтозна, чим
закінчиться ця авантюра...
Думав Юрій, не забуваючи, правда, і про мету цієї… «авантюри», яку,
коли бути чесним, сам затіяв, та ще й кримінальних злочинців приплутав. І
от... Ні, щось треба робити. Негайно! Може, заховатися у церкві від
бандитів? Так вони її підірвуть або спалять… Теж – не вихід. Що ж
робити? Чекати в церкві, доки прийдуть люди? Так тоді перед ними
прийдеться відповідати, де піп? Бо подумають, що убив! І як він, Юрко,
доведе, що це не так?! Що не він втопив попа, а бандюки з «майбаха». А
тим часом братки, що вміють, як чорти, враз щезати, змиються, а ти,
дурню, відповідай! Але… як тікати? В порожні?! Е ні… Він не може
повернутися до батька без… Матері Божої… Не має права… Однак – де ж
вона?
Знову забігав поглядом по темних стінах, прикрашених дешевими
«фабричними» іконками у рушниках, шукаючи серед них ту, старовинну,
невідомо ким намальовану, ради якої прийшов. І знову не знаходив. Але ж
він Її бачив! Сам! Допіру! На власні очі! Чого ж Вона ховається? Чи
хтось ховає? Він же ж не хоче Їй зла. Він зовсім іншого хотів... А
тепер... Його змушують. Це не гріх, коли ти чиниш його з примусу! Так!
Не гріх. І злочин заради порятунку людини – не злочин... Боже, де Вона?!
Він тільки винесе Її, принесе до тата і… зразу ж побіжить в міліцію
заявити, що Її вкрали. Бандюки в дорогої іномарці. Номер? Так, треба
запам’ятати номер «тачки», і Її – знайдуть! Обов’язково! Зараз легко
знаходять... Але, де ж Вона? Невже піп виніс!? А може тато марив нею?
І раптом Юрію здалося, ніби на нього хтось дивиться. Невже піп
повернувся?!.. Слава Богу, що живий. Принаймні, на один гріх менше...
Озирнувся:
нікого. Глянув на вівтар і... і побачив знайомі очі! Одні тільки очі на
темній стіні над вівтарем! ВОНА! ВОНА тут, Та, яка колись врятувала
смертельно хворого хлопчика, а тепер мусить врятувати його батька!
Мусить... Бо навіщо тоді уся ця віра у справедливого Бога, навіщо надія
на Нього?! І на Неї, чудо творящу?!
Терзаючись цими гріховно-благородними розмислами, підійшов, вчепився
в дерев’яну дошку, намагаючись відірвати її від стіни. Але – не зміг...
Не піддавалася.
– Ну, ради Бога, – просив, намагаючись не
дивитися в очі Богородиці. – Клянусь, я поверну Тебе назад. Він тільки
доторкнеться до Тебе... Ти ж помогла мені, поможи і йому... Я прошу...
Чуєш, я прошшшшу!
Уже шипів з лютим відчаєм, бо ікона, як на зло, не відривалася від
стіни. Далі почав шарпати, але вона мов приросла до почорнілого від часу
зрубу. Від напруження в голові помутилося. І він люто закричав,
бризкаючи слиною в обличчя Богородиці:
– Ну давай, відчіплюйся... Ти нікому не потрібна тут, на цьому
болоті!.. А там, там тебе чекають люди. Сотні нещасних! Іди ж, помагай
їм, лікуй, зцілюй! Ти не маєш права тут даремно висіти!
Наразі
дошка ікони стала… тоншати й тоншати, доки не злилася зі стіною. Хлопець
вражено відступив, не розуміючи, що діється... І взагалі, що він
робить, теж не розумів...
– Що ти робиш, іроде?! – розсік тишу грізний окрик, а голову – різкий біль…
…Прокинувся
Юрій на холодній, встеленій зіллям долівці, в самому порозі церковці.
Над ним стояв піп. Лице його палало праведним гнівом, а з підрясника
стікала брудна вода...
СПОКУСА
Вони понуро сиділи, обхопивши голови руками, на порозі церковці і мовчали, вражені тим, що сталося.
–
Боже, в переддень такого величного празника!.. Такого свята! І – така
біда... – бубонів сам до себе отець Георгій. – Але, слава Тобі, Господи,
що Ти не допустив гріха... І Тобі, Царице небесна, Славо дів і матерів,
чесніша за Херувимів, світліша незрівнянно за Серафимів, що заховала
під своїм покровом від Сатани цю нещасну, нещасну душу...
А нещасна душа, що сиділа пліч-о-пліч з настоятелем, теж не могла
второпати, що ж трапилось? Уривки думок, спогадів, якихось планів, ідей
так за цей день переколотилися в Юрієвій бідній голові, що ледь
в’язалися в логічний ряд...
… Виходить, що думка тихцем винести з церкви чудотворну
ікону закралася в його голову ще біля лікарняної койки батька.
Неймовірна, жалісна любов до цього... майже незнайомого, немічного,
причинного чоловіка, як блискавка, висвітлила в пам’яті Юрія темні
травнево-чорнобильські ночі у малесенькій церковці на Кривавому Болоті,
величезні очі Богородиці і тонкі вуста, до яких тато прикладав чолом
його, шестилітнього хлопчика, щоб вони гасили пекельний атомний вогонь у
його враженому радіацією тільці. А заодно – викресала й божевільну
ідею... Але спочатку було бажання взяти батька на руки, пригорнути до
грудей і понести лісом, нічним, весняним лісом, через вільшаники і
багна, до спасенного острівця з маленькою, дитинно-іграшковою церковцею,
до Матері Божої, впасти, як тато колись, перед нею на коліна і
повторити майже дослівно те, про що він колись благав:
– Мати Боже, зціли цього безпомічного і невинного, як дитина чоловіка, мого батька, як Ти колись зцілила мене.
І
все. Більше нічого у світі не казати і не просити... Ніколи і нічого.
Бо нема нічого більшого, вищого, дорожчого, як щастя – мати тата. Бо
врятований Тобою, Діво Пречиста, хлопчик після тих чорнобильських ночей
під Твоїм Покровом, батька втратив. І думав, що назавжди. Тому й ріс
ображеним на цілий світ сиротою, бо мама, щоб не ранити синову душу,
казала, нібито тато поїхав на заробітки… Мама не хотіла, щоб син знав
те, чого не знали навіть люди. Вважала: хай син ліпше думає, що батько –
безвідповідальний заволока, аніж знає, що він – безпорадний каліка,
божевільний, пацієнт лікарні для душевнохворих... Так думала мама, бо не
могла пробачити татові те незрозуміле, несподіване викрадення його,
малого Юрчика, і переховування у хижі на острові посеред малярійного
болота. А поговорити батькам про це не дала міліція, завданням якої,
звісно, було правдами й неправдами виманити з трясовини, зараженої
радіацією, божевільного чоловіка з малолітнім хлопчиком.
...Бог бачить, що Юрій хотів того ж таки дня забрати батька
з богодільні, але батько, ніби прочитавши в очах свого дорослого
хлопчика це бажання, сказав, звичайно, маючи на увазі ікону Богородиці:
–
Не треба Її турбувати заради такого нікчемного черва земного, як я... А
тим більше, я й так перед Нею в боргу. Бо наобіцяв багато... Поклявся
довіку бути в обороні Її слави, в охороні Її храму. А не зміг... Не
зумів дотримати слова. А Вона ж... Вона ж таки випросила в Бога і Свого
Сина життя для мого сина, мого хлопчика...
І тато опустив голову, аби ЙОГО ХЛОПЧИК не бачив, як він плаче. Але
хлопчик бачив, як непрохані батькові сльози котилися росою по його
сивій бороді, скапували на запрану лікарняну сорочку.
Жаль до
батька, біль, гнів на свою безпомічність потрясали душу Юрка. Щоб не
розридатися, він невміло обняв батька і вибіг з лікарні. Зупинився аж за
брамою богодільні, прихилився до дерева, і бив-гатив по стовбурі
кулаком, ніби хотів достукатись до глухого, здерев’янілого світу...
Повертаючись після відвідин батька разом з мамою в село
переповненим автобусом, Юрко мовчав. Думав. Коли ж проїжджали через
Козячий, чи то Козачий ліс, сказав мамі:
– Я тут вийду! Трохи пройдусь.
Юрій вийшов. Маршрутка із стривоженою мамою від’їхала. Дорога і ліс
знову стали безлюдними. Знову ожило, защебетало сполохане гуркотом
автобуса, птаство, зашуміли у верховітті лагідні літні леготи.
Раптом
з боку болота вітерець доніс приглушене вовче виття. Юрій здригнувся:
він уже колись чув це тривожне виття. І тихий срібний передзвін – за
ним... Такий знайомий з дитинства, тихий передзвін, наче подзвін лісових
дзвіночків чи брязкіт шабель... Благовіст покотився лісом гучніше, і
Юрій пригадав мамину розповідь дорогою з лікарні до автобусної станції,
ніби в тій хижці, де вони з татом «ховалися від Чорнобиля», зараз
церква, і править у ній якийсь чудний піп – такий же відлюдник, як
колись був його тато... Люди подейкують, що то не простий піп, а якийсь
великий колишній начальник, з вини якого ота велика біда й приключилася в
Чорнобилі, що нібито його мали судити, та він утік у це баговиння
непролазне і тепер ось уже двадцять років гріхи спокутує. Інші ж кажуть
навпаки, нібито він ні в чому не винен, а, як і всі ліквідатори аварії,
дуже постраждав, і мав померти, але чудом втік з лікарні, чудом
прибився у наші болотисті ліси, оселився на Кривавому болоті і – вижив. А
як той бідний піп вижив, коли всі ліквідатори вже давно повмирали,
ніхто, навіть він сам – не відає. Розказували, нібито спочатку, ще за
радянської влади, він був самозваним попом, але коли прийшла
Незалежність, начебто сам патріарх з Києва приїздив його висвячувати на
священика, бо нібито так захотіла сама Матір Божа, чудотворний образ
якої, кажуть, є в церкві на болоті, і сотворила диво. Казали ще, нібито у
перший же рік Незалежності в ніч перед Покровою церковця, про яку
думали, що то проста хижа, яку нібито злабудав Юрків тато-лісник, раптом
запалала таким високим і ясним сяйвом, така стояла над лісом у небі
заграва, що було видно аж до Житомира, Луцька і навіть до Києва. Народ
сполошився, злякався, думав, що то знову вибухнув Чорнобиль. Зняли
тривогу. Літаки в небі літали, танки лісами шугали. Пожежні машини вили.
Коли ж дісталися болота, світло довкіл церковці спалахнуло з новою
силою, а потім померехтіло-померехтіло й опало на трясовину, як цвіт
водяної лілії...
І тоді з церковці вийшов чоловік і заговорив до тих, хто там був, а
були не лиш прості люди, а й велике начальство, так складно і мудро, що
після того всі говорили, і газети писали, що, якби у нас такі люди
державою керували, як той піп, то був би толк... Розказували, нібито
попові пропонували високу посаду, але він відмовився, і зостався простим
настоятелем ХРАМУ НА БОЛОТІ. А ще казали, чого тільки люди не накажуть,
начебто піп так, бідний, каявся та гріхи спокутував, що став святим.
Про це, як розповідали жінки із сусіднього села, які ходять до церкви на
болоті, звістувала парафіянам ікона Пресвятої Богородиці, несподівано
на їхніх очах замироточивши. Тож тепер нібито за ліком до чудотворного
образу Матері Божої з’їжджаються люди з цілого світу. І всі кажуть –
нібито помагає Вона усім, уздоровлює нібито від усіх слабостей і немочі.
Признатися, Юрія неприємно покоробила мамина недовіра до
чудотворності ікони Богородиці, особливо, оте її «нібито». Хотів
сказати: «Ось він, мамо, перед тобою – один із тих, кому Вона повернула
життя…», – але щось стримувало. Певно, той самий намір, який виник сам
собою біля татової лікарняної койки, і план, який зрів у Юрковій голові,
і, здається, під впливом маминої розповіді, визрів… Тим паче, що з
маминого переказу людських пліток про попа вимальовувався приємний
образ людини, яка сама багато пережила, тому здатна іншого зрозуміти, а,
може, й зарадити... Допомогти. Так, допомогти.
Тож зробивши такий висновок, Юрій вирішив, що не відкладаючи, по
дорозі додому зійде з автобуса, піде до того чудного попа на болоті і
попросить чудотворну ікону на кілька днів. І, якщо той піп, справді,
Божий чоловік, то він сам віднесе образ у ту страшну богодільню і сам
проситиме Матір Божу зцілити усіх в ній ув’язнених...
Передзвін стих раптово, як і почався. І знову вітер доніс
вовче виття, але вже зблизька. По спині Юрка пробігли холодні мурашки.
Оглянувся – ніде нікого. Лісова дорога безлюдна. Чомусь пригадалися
загадкові слова батька: «Той, з чиєї вини я тут, зайняв моє місце біля
Богородиці. Він тепер там, де ми з тобою були, а я тут, де він мав би
бути...».
– Про кого... ви… ти… та…ту? – не зрозумів батька Юрій, стурбований
не так таємничими натяками батька, як тим, як звертатися до цього...
діда у запраній лікарняній піжамі, схожій на тюремну уніформу. Таке
дороге, вимріяне, майже священне слово «тато» застряло в горлі, як
давкий глевтяк... І тато, було видно по очах скорботних, як у святих на
іконах, усе розумів, та лиш скрушно зітхнув, продовжуючи перервану
оповідь про свого кривдника:
– Великий начальник був... на ЧАЕС. Один з тих, хто затіяв той
дослід… експеримент. МАТІР казала… Плакала кривавими слізьми і казала:
«Іди, застережи його!» І я пішов і сказав, як вона просила. А він стояв і
сміявся, як з... божевільного… «По тобі, чоловіче, Глеваха плаче», –
сказав. І з того дня я тут. А він – там…
– Невже батько говорив про того самого священика, що й мати? Тоді,
чи варто взагалі усе це затівати? – подумав тоді Юрій, і тут почувся
зловісний шерхіт автомобільних шин… І злякано відскочивши на узбіччя,
побачив просто перед собою – «майбах»! Такий несподіваний і недоречний у
цій лісовій глушині, як космічний корабель чи підводний човен…
Це було, здається, вчора. Так, вчора. А Юркові здається, що
вічність тому – стільки він пережив! Але й сьогодні, постарілий на цілу
вічність, він не знає, що йому робити? Як бути далі?
– Чи варто
було усе це затівати?.. І взагалі, що варто... що не варто? Та й чи
варто взагалі жити, так як ми живемо? – з мукою запитав Юрко, але отець
Георгій цього разу не знав, що відповісти. Тільки по довгім мовчанні,
перегорнувши густо списані чорним по білому, а часом і чорним по чорному
сторінки власного життя, зрозумів, що прийшла пора для сповіді. Перед
людьми.
ПРОРОЦТВО ВОЛХВА
– Як щоразу на сповіді перед Богом, кажу: я
давно чекав суду людського, і тепер щасливий, що він, нарешті,
прийшов... поки що у вашій особі, Юрію. Повірте, я не брешу, я справді
багато чого не пам’ятаю і не розумію у своєму житті. Наприклад, не
пригадую, як опинився тут і чому саме – ТУТ. Бачу, що над цією загадкою
мені ще треба буде довго мучитись… А може, таємниця відкриється раптово,
від якогось поштовху, події, слова, одного слова? Як з вашим батьком…
Отцю Георгію раптом перехопило подих. В горлі запекло, ніби ковтнув
гарячого, важкого від радіонуклідів чорнобильського повітря. Помовчав,
далі заговорив через силу:
– Це було за тиждень до початку експерименту. Пригадую, що до мене підійшов Дятлов, звично грубувато пожартував:
– Чего это ты, товарищ член парткома, с кликушами водишся, как твой друг Ходысь? Как
это: с какими?! А вот ребята с охраны говорят, что уже третий день на
КаПеПе какой-то поп к тебе рвется... Говорят, угрожает богом, всеми
святыми, даже самосожжением. Вот дурак! Иди, спроси, чего он хочет, этот
сумасшедший? Хотя и так ясно: пациент «Глевахи»... Но надо успокоить,
пока приедет милиция...
Авжеж, слова Дятлова отець Георгій запам’ятав добре. Ще б
пак! Це й чоловічок дивним чином знав усе, що відбувалося на станції,
і, схоже, знав про кожного навіть те, про що той сам не здогадувався. На
жаль, в голомозій гостроносій головешці Дятлова, забитій «ценными
сведениями» про чуже життя, не вистачало місця для елементарної
інформації про те, що відбувається за «щитовою», у тих самих атомних
реакторах… Одно слово: «дятел», тобто – стукач, як зневажливо,
підморгуючи один одному та гидливо кривлячись, кидали в його бік
колеги. Звичайно, пошепки, оскільки майже кожен встиг відчути результати
«бдительности» Дятла на власній шкурі.
Заступник головного енергетика ЧАЕС, він же кандидат
фізико-математичних наук, член парткому, а по-простому – Жора Бунчужний
теж не залишився непоміченим пильним «Дятлом». Тож тепер, слухаючи
поради невтомного «інформатора», як вгамувати якогось божевільного, був
упевнений, що той обов’язково проведе його потайки до КПП, послухає і
«доложит куда надо». А могло бути, що Дятлова хлопці з управління
безпеки спеціально прислали, аби перевірити Бунчужного «на вшивость».
Але вияснювати, що й до чого, Бунчужний не став, натомість вирішив
якомога швидше «снять напряжение» з тим попом-камікадзе, що невідомо
чого кидався грудьми на атомну амбразуру. Вислухати, поговорити і
відправити з Богом подалі від біди.
Того камікадзе (бо інакше людину, яка насмілилася втручатися у
таємні справи самої держави, і не назвеш) Бунчужний «вирахував» одразу
ж, переступивши через поріг КПП. По-перше, по «сільській» екіпіровці,
по-друге, як би точніше сказати, по... одухотвореному, осяяному світлом
благородної місії блідому, зарослому русявою борідкою, ще не старому
виду.
«Ну от і він, ще один спаситель людства! – подумав не зло Бунчужний,
придивляючись до бородатого, чи, бува, не колишній однокашник, якийсь
невдаха – сільський вчитель фізики, приплутався вчити його, успішного
Жору Бунчужного, уму-розуму? Напозір вони були приблизно одного віку з
цим дивним... візитером... Але, здається, не знайомі…
Візитер теж зразу вирахував Бунчужного. Рішуче підійшов і без «добридня» та преамбул сказав:
–
Дякую, що наважились. У нас дуже мало часу на розмову. Буквально кілька
хвилин. Тож прошу мене уважно вислухати. Мене прислали сюди знайти вас і
сказати, що той експеримент, який ви запланували, не треба проводити.
Реактор може не витримати… Може статися непоправне.
Бунчужний отетерів. Перше, що подумав: «Божевільний!». Друге: «Ні!
Агент ЦРУ!». Третє: «Провокатор! Сучий провокатор! Його точно
підіслали!.. Але – навіщо?! Невже Дятел підстроїв?! Але ж я – ні з ким
ні про що і ніколи! Що робити? Що казати? Чорт забери!.. Що робити?!»
Мимоволі озирнувся: здалося, за «пропускною» майнула по-пташиному переломлена в попереку фігура Дятлова.
–
Не бійтеся, я не божевільний, не шпіон і не провокатор! Я просто –
посланець, посланий попередити вас... – притишив голос чоловік, певно,
відчувши сум’яття душевні Бунчужного.
– А! Посланець! – відітхнув з полегкістю Бунчужний. – І від кого? Від тих? – очима показав на небо, маючи на увазі інопланетян.
–
Так! – не зрозумів чи не хотів розуміти іронії «посланець». – Мене
послала Мати! Сказала: «Його звати Георгій Бунчужний! Іди, знайди і
передай: «Гординя незрілого розуму – погибель для світу. Треба спинити
зухвальство. Інакше – вогонь вирветься з пекельного черева – на ШОСТИЙ
день і позначений буде числом ЧОТИРИ».
– Н-да... дела... Тяжелый случай... – зітхнув, Бунчужний, маючи на
увазі, звичайно, «посланця» та метикуючи, як би то швидше позбутися
його, з виду наче нормального, та й взагалі, симпатичного чоловіка,
але, на жаль, шизофренія не питає... – Гаразд, щось будемо робити...
Дякую за... попередження. І до побачення. Побіг передавати послання ще
вищому начальству.
– Не блазнюйте! – раптом гнівно блиснув очима посланець і, майже
впритул наблизившись до Бунчужного, міцно, як лещатами, стиснув рукою
його лікоть. – Зробіть, як вас просять, щоб потім не каялись! Не
доливайте останньої краплі у чашу терпіння Творця! Не примножуйте Його
розчарування родом людським, не прискорюйте кінця світу і цієї, третьої
уже, цивілізації, власним безумством, гординею і недосконалістю!
– Відпустіть руку! – теж пошепки наказав Бунчужний. – А то покличу охорону.
–
Вибачте... і не бійтеся, я прийшов з миром... – знітився чоловік так
щиро, що Бунчужному стало навіть шкода цього, хоч і не зовсім сповна
розуму, але, з усього видно, чесного бідаку. Водночас, розбирала
цікавість: хто ж він насправді, цей чоловік, цілком нормальний з виду?
Тож вирішив, оскільки його й так його «засікли», все ж таки поговорити з
цим посланцем Божим, тим більше, що він знав про експеримент.
І тут Бунчужного, як струмом прошило: чорт забирай! А й справді,
звідки цей сільський дядько знає про майбутній експеримент?! Про
«утечку информации», звичайно, не могла бути й мови. А якщо його
підіслали, то, принаймні, треба вияснити – хто?
– Між іншим, звідки ви знаєте про якийсь нібито... як ви сказали, експеримент?
–
А хіба я казав про... експеримент? – м’яко заперечив чоловік. – Я
сказав, що мене послали попередити про можливу біду. І про гнів Творця.
Богородиця молить Бога за нас, хоч і недосконалих, свавільних, але Вона
любить людину, в тлінній оболонці якої ходив по землі Син Божий. Вона
молить Бога дати нам, людям, останній шанс. І тримає над нами свій
омофор... Але безумне свавілля людини виходить з-під контролю... –
чоловік перейшов на зловісний шепіт, – так само, як вийде з-під вашого
контролю створений вами пекельний механізм. Та поки що біду можна
відвернути. І це – у ваших можливостях.
– Зачекайте, не лякайте мене Страшним Судом... Мене цікавить: хто вас послав?!
– Я ж сказав: Мати Божа!
– Отак просто прийшла до вас і... вибачайте, послала?..
– Як би це вам пояснити... – замислився посланець, знову не завваживши у словах Бунчужного одвертого глуму.
– Та вже якось... поясніть мені, темному... і недосконалому, – зіронізував, діткнутий за гонор Бунчужний.
–
Та не в тому річ... А в тому, що ви все одно не повірите. Мене послала
до вас... ікона Пресвятої Богородиці. Давня... Ще козацька. На дереві
написана. На самий Великдень вона заплакала... тобто, замироточила...
кривавими сльозами. А відтак я почув ЇЇ голос...
– А чому вона вас послала саме до мене? А не, приміром, до найвищого
начальства – директора ЧАЕС? А коли брати по великому рахунку, то чому
не до самого Щербицького чи навіть Горбачова? Атож, чому не до
Горбачова? Він – як істинний демократ-реформатор – повірив би і відмінив
всі експерименти, чи що вам там примарилось!
– ВОНА не пояснила, чому саме до вас, але я думаю тому, що розум
тих, про кого ви кажете, вражений непомірною гординею, і не просто
глухий, а й не готовий до сприйняття такої інформації.
«Чорт
задери цього ненормально! Мені ще не вистачало оголосити ідіотами усе
Політбюро», – подумав, не на жарт стривожившись, Бунчужний, але вголос
іронічно уточнив:
– А мій, значся, готовий!
– Так! І не покрився лепрою
зарозумілості. Потім, хоч це й прикро, ви чи не єдиний справді порядний і
висококласний спеціаліст, який здатний тверезо оцінити ситуацію. До
всього – ще й мужня людина...
– Гаразд, – подобрів від дещо завищених оцінок його фахового рівня
Бунчужний, – Тоді чому... ну, скажімо, Богородиця явилася, чи як там
відбувалося, не мені особисто, коли я такий мудрий, а вам, людині,
далекій не тільки від науки, а й... якби це сказати, не образивши вас...
людині, як то кажуть, не вхожій у високі владні двері? Ви над цим не
задумувалися?
– Чому ж? І не тільки думав, а й точно знаю: тому, що я ще здатний
чути голос Бога, або як ви... припускаєте – Вищого Розуму, й адекватно
сприймати Його сигнали. Ви ж бо, перепрошую, уже – ні, не здатні.
Нігілізм, щоб не сказати – цинізм і безвір’я заблокували вам усі канали
зв’язку з Творцем. Ви ж… не вірите в Бога? Ні. Тоді зрозуміло, чому не
чуєте Його?
– Резонно! – усміхнувся Бунчужний, пильно придивляючись до
співрозмовника. Авжеж, ображене самолюбство, вражена гординя
Бунчужного, шукали в цьому... божевільному крамольникові, що посмів
учити йо-го (!) одного із творців,
зодчих (!) вітчизняної атомної енергетики уму-розуму, м’яко кажучи,
підтвердження його неадекватності. Почувався прикро, але мусив
виплутуватися з цієї халепи. Тож, поки не прийшла міліція, спробував
завершити цю нікому не потрібну дискусію:
– Дуже слушно... як кажуть: даремно стукати у наглухо забиті
двері... Гаразд! Припустимо, що ви – достукались... Тоді конкретніше –
що маю робити?
– Зупинити, те, що ви назвали, експериментом!
– Я?!! – правдиво обурився Бунчужний. – Та я нічого вам не називав!
– Гаразд! Не називали! Але зупинити мусите. Негайно! Бо Мати
сказала: «І станеться все з вини Сатани». До речі, про вовка річ, а він
навстріч! Точніше, його вірні слуги, – посланець показав очима в
напрямку прохідної. Бунчужний швидко оглянувся, в надії врешті побачити
зловісну постать головного «злочинця сього світу» і – щиро
розреготався, побачивши пташину фігуру Дятлова.
– Та ви що, чоловіче?! То просто гівнюк і дрібний паскудник! Хоч ви,
в якійсь мірі, вгадали! Але до Вельзевула він точно не дотягує. Ладно,
спасибі за попередження, мені – пора.
– Зачекайте. Ще одне:
Творець направду розчарований в людині. В нього вже готовий проект нової
земної цивілізації: це будуть істоти, позбавлені грубої матеріальної
залежності, ненаситності, якої перетворює нас, людей, на вічно
голодного звіра. Їх живитиме Божий дух та енергія Божественного Космосу…
хоч і будуть вони народжені людьми, себто земними жінками.
– Добре, добре, я вас зрозумів! Я сам це десь читав… Цікава
гіпотеза! Але, думаю, то буде не скоро… А зі свого боку обіцяю вам, що
все буде добре, – намагався якнайшвидше спекатися «контактера з
космосом» Бунчужний. Правду кажучи, йому було щиро жаль цього дивака,
певно, колишнього невдаху аспіранта, звередженого на високих ідеалах,
та ще більше на різних псевдонаукових теоріях про космічний розум,
бідаху, якому просто забракло олії в голові, щоб видертися на вершини
науки. Але прощатися треба було, якщо, звичайно, він, Бунчужний, не
хотів мати неприємності від «чортів» «покруче» Дятлова. Авжеж, тих
самих, котрі засіли в парткомі та в службі безпеки. Тож, глянувши
заклопотано на годинник, по-приятельськи поплескав місіонера по плечу
і... несподівано для самого себе сердито порадив:
– А вам, чоловіче, не завадило б усе-таки підлікувати нерви.
Наприклад, у… «Глевасі», чи у «Павлівці», – і з діловим виглядом
закрокував до «пропускної». За «вертушкою» наткнувся на голос Дятлова.
Той саме в каптерці чергового щось комусь наказував по телефону.
Бунчужний, ще перебуваючи під враженням від спілкування з «божим
посланником», підколов:
– Що? Чортів із пекла викликаєш?
– Их самых, – з неприхованою погрозою парирував Дятлов. – А вот и они!
Бунчужний
оглянувся: за двадцять кроків від КПП стояла патрульна машина і двоє
дебелих ментів вели до неї попід руки… посланця! Той не противився. Йшов
спокійно, з гідністю, як людина, яка з честю виконала свою місію.
– Зачем же ты его так?! Сразу – в каталажку? – обурився Бунчужний,
відчуваючи вину перед чудним чоловіком. – Он же... просто немного
того... не в себе.
– То-то же и оно, что не в себе! Ану,
подожди.... А ты откуда знаешь: в себе – не в себе? А может, он
диверсант? И задание у него – взорвать объект. А? То-то же! А ты с ним
якшаешся! Разговоры разговариваеш! Защищаеш: «не в себе»… Не волнуйся,
разберутся: в себе – не в себе? А если действительно он – больной,
пусть лечится. В «Глевахе»! Или ты уже с ним... того... снюхался? Смотри
мне, сердобольный, – єхидно втішаючись безсилою люттю Бунчужного і
«собственной бдительностью», «втер носа» вічному своєму супернику
Дятлов.
Тож Бунчужному, присоромленому цілком слушними аргументами
зразкового комуніста Дятлова, нічого не зоставалась, як похвалити його:
– Вы, дорогой коллега, как всегда – правы!
–
То-то же… бери пример! – порадив Дятлов, задоволений спочатку вдало
ініційованою, а відтак і проведеною операцією під кодовою назвою –
«смерть шпионам».