ВОЗНЕСІННЯ
Взагалі,
у твоєму маленькому, зовсім крихітному життя вже відбулося дуже багато
всього і всякого – і веселого, й доброго і страшного... Стільки всього,
що воно не вміщається у твоїй голові. І ти не знаєш, де те, що було, а
де те, що снилося, а де те, що й науявлялося та старшими
наказкувалося...
Мені не вірили, що я пам’ятаю себе із двох років. Може й
так. Може й не пам’ятаю те, що відбувалося у світі довкола мене, але я
пам’ятаю те, що відбувалося в мені, і чого ніхто, крім мене не пережив,
тому не може ані ствердити, ані заперечити те, що півторарічна дитина
насправді пам’ятає – ПЕРШЕ ВІДЧУТТЯ СЕБЕ НА ЗЕМЛІ, і той крик тріумфу,
яким дзвеніла до неба кожна клітинка мого єства:
– Я – є! Я існую! Я стою на землі!
Я СТОЮ на
високій, але пологій горі, порослій ріденькими гострими списиками
молоденької травички. У самім низу, в підніжжі гори – хвіртка. Хвіртка –
відчинена просто на дорогу. Дороги не пам’ятаю, чи не хочу пам’ятати у
цей великий для мене день – першого відчуття СЕБЕ НА ЗЕМЛІ. І це добре,
що тоді спрацював інстинкт самозбереження, інакше сам вигляд розгаслої
на весні сільської вулиці, розбитої возами і тракторами, відбив би у
мене бажання кидатися зі своєї янгольської гори на дорогу, що вела у
грішний людський світ.
– Боже! Розіб’ється! Розіллється! – чую над собою, але десь далеко
позаду, мамин переляканий голос і різко пригальмовую перед самісіньким
просвітом хвіртки, мов на краю безодні. Але мене щось ніби штовхає
вперед, розгойдує маятником, і тільки страх з усього розгону полетіти
сторч головою в болото, в калюжу, на гострі, тверді грудомахи,
захлинутись багном, розбити носа і лоба, втримує на ногах!
Отже, мій перший осмислений земний досвід: СТРАХ ПЕРЕД БОЛЕМ І
ПОРАЗКОЮ ТЕЖ ТРИМАЄ НА НОГАХ! Трагічний досвід, бо земля вперто,
невблаганно, хоч і повільно, вислизає, тікає з-під ніг, готова кожної
миті розверзтися безоднею. Ще темно. Ще не видно неба, і нічого невідомо
про Бога, хоча звідкись згори тихим мерехтливим світлом сіється на тебе
тепло й рідні голоси. Та все одно – ще так одиноко і страшно віч-на-віч
зі світом. І так високо падати! Хоча... навіщо падати? Коли, як
підказує попередній неосмислений досвід, можна тихенько підігнути ніжки і
м’яко гепнути на пухкеньку гепу. І земля знову стане близькою, твердою і
надійною, її можна буде помацати, погладити, понюхати, лизнути і навіть
з’їсти... Це заспокоює. А заспокоївшись, тихенько розвертаєшся і –
бігом-бігом на чотирьох – від прірви, геть! Геть – від незнайомого, а
тому чужого світу, щоб радісно вткнутися писочком у рідні ноги,
вчепитись у рідну спідницю, вилізти на рідні руки... Бігом-бігом, подалі
від небезпек і випробувань.
СТРАХ РУХУ, СТРАХ ПАДІННЯ МИНЕ, ОДНАК... МИНЕ З НИМ І ГОСТРА ПРОНИЗЛИВА РАДІСТЬ ПЕРЕМОГИ. А так не хочеться!...
Тому
другий мій осмислений життєвий досвід: мусиш вчепитися щосили ногами за
землю, пальчиками, п’ятами – і втриматись... Доти, доки прийде підмога.
А ось і вона, рідна!
– Який відчайдух! Справжній козак! –
хвалить підмога щасливим від гордості татовим голосом, підхоплює мене з
холодної землі на теплі руки і підкидає вгору. Ух! Ух! Ух! Як страшно і
гарно злітати, літати, летіти! Виявляється, крім землі є ще щось
неосяжне, сліпуче, радісне, у якому можна літати. Небо!
От і третій, здобутий за цей день і осмислений земний досвід: РУХ
УПЕРЕД – НЕ ЗАВЖДИ ПРИКРЕ ПАДІННЯ ВНИЗ, ЦЕ ЩЕ Й РАДІСНИЙ ЗЛЕТ УГОРУ.
І четвертий: ПЕРЕМОЖЦІВ ХВАЛЯТЬ І ПІДКИДАЮТЬ У НЕБО.
–
Дай-но-ся й баба тебе похвалить! От молодця! От козир-дівка! – тішаться
десь за межею мого зорового поля невидимі баба Тетяна. Я їх не бачу, як
і тата з мамою. Я тільки чую їхнє тепло... Хмаринка мерехтливого
лагідного світла долучається до маминого й татового тепла, і я пливу у
м’яких, затишних, рідних оболоках, засинаючи, втомлена відкриттями і
перемогами.
МІЙ БРАТ ЯНГОЛ
Другий момент осмислення
СЕБЕ НА ЗЕМЛІ: стара наша хата. Широкий піл. Над полом – колиска. У
колисці – ляля. Вона зветься – мій брат Андрушка. Біля колиски я і не я,
а щось таке, чим ніколи в житті більше не буду, – одна янгольська
любов, якою може любити тільки янгол янгола.
Андрушка був янголом і дуже скоро покинув свою колиску над широким
полом у старій нашій хаті і полетів у небо до Бозі. Хто цей БОЗЯ, ніхто
не каже. Але, мабуть, хтось ще більший і сильніший за тата, і маму, і
діда, і бабу. І за всіх добріший, якщо до нього полетів мій брат
Андрушка. Сталося це тоді, коли захворіла мама і її відвезли в больницю в
Гайсин. Покинутий мамою Андрушка засумував і теж захворів, але до
Гайсина його не довезли: спурхнув із воза янголом і – полетів,
осиротивши маму з татом і мене.
Більше я себе в той час не можу пригадати. Ніби я теж кудись
відлетіла була. Ніби мене теж не стало. І це було справді так, бо ми
ЖИВЕМО лише тоді, коли по-справжньому любимо...
Так у моє
маленьке, як горошинка, життя одночасно зайшли Любов і Смерть – білим
янголом. І посіяли в моїй бідній маленькій душечці таку смертну тугу,
від якої міг врятувати, певно, тільки мій дитячий БОЗЯ. Але він не хотів
мене забирати на небо...
...Я повернулася до себе і на землю, коли приїхала з больниці мама.
Вона взяла мене на руки, притулила до теплих грудей, і ми пішли...
кудись ми пішли, до якихось людей, яким мама розказувала (пам’ятаю до
слова):
· – Зробили мені операцію, наче все добре, мами приїжджають обидві,
кажуть: усе добре... А душа – ниє, так тяженько ниє, так додому
рветься... Не можу місця знайти! Лиш розрішили після операції вставати,
вийшла в садочок, а там вишні порожевіли коло огорожі. Стою, скубаю ті
вишні, а йде, бачу через огорожу, Савка Вальовський (це ім’я
переслідуватиме мене все дитинство, як фатум, і все життя – як символ
усіх людських зол і пороків), теж у больницю йде, побачив мене, став,
дивиться, питає: чи це ти, Ксеню, чи не ти? Така марненька стала, наче
не ти... Та що дивувати, коли таке горе спостигло: і сама слаба, ще й на
таку страшну болєзнь, і дитина вмерла. Бідна, ти, душко, бідна.
Як почула я ці слова – так і сіла хрящем.
· – А ти що, не
знала? – дивується Савка. – Ой дурний же ж я, дурний! Ой бідна ти
бідна... – та й побіг. А я сидю хрящем і знаю, що то Андрушки мого нема.
·
– Ба-а-чиш, душа все чує, все зн-а-а-а-є... – каже скрушно хтось, а хто
– не пригадую. – Ти б поплакала, Ксенько... Горе треба виплакати...
– Не можу, – стогне мама. І той стогін віддається в мені такою
страшною розпукою, що я починаю плакати, беззвучно, щоб не розсердити
маму. А то вона розсердиться і піде назад у свою больницю... Плачу і
гладжу пальчиком ніжно-рожеву шовкову пелюсточку-вавку на її білому
лиці, білому, ще білішому, ніж у янгола. Я ніби відчуваю, що від цієї
рожевої пелюсточки, яка навіщось приліпилася до маминої скроні, мама
помре. Зовсім молодою, тяжко намучившись...
СТРАШНИЙ СУД
Це теж про мене. Бо втретє
згадую себе, але не на землі, а НА СТРАШНОМУ СУДІ. Тому самому, яким,
коли підросту, будуть лякати мене мої баба Наталка.
... І той
Страшний Суд – у нас на обійсті. Горить наша хата.
Горить-гоготить-потріскує веселим страшним вогнем. Високе, знизу
криваве, жовтогаряче полум’я лиже темне нічне небо, а довкола видно, як
удень. Бігають з відрами люди, хлюпають водою на вогонь, від чого той
лише люто шипить та знущально гегоче, кидається в різні боки, погрожуючи
перекинутись на хлів, на шопу і клуню.
– Ой Боже, ой Боже, спаси й помилуй! – метається по подвір’ї бліда,
як смерть, моя мама. – Ой, що ми кому зробили? Ой, за що нам така кара
Божа?
– Олексо, нате драбину! Лізьте на хлів! Щоб на хлів не
перекинулось! – командує тато, теж білий, як смерть. – Бийте у відра!
Кличте тачанку! Де вона, в біса, та клята тачанка?!
– Їде! Їде! – кричать люди. Але в ту ж саму мить, коли тачанка із
сільськими вогнеборцями влітає на подвір’я, вихор зриває з даху
величезний оберемок охопленої вогнем соломи і, розкидаючи навсібіч, несе
просто на сусідське обійстя!
– Ой Боже, Страшний суд! – волає Марійчина мама, кричить тітка
Бараниха, а за ними – всі решта сусідів. Крик! Плач! Схарапуджені коні
хропуть, ламають тачанку, рвуться геть з цього пекла. Тачанка тріщить,
пожежники не знають, куди воду лити, що рятувати. Тикають кишкою
сюди-туди, помпують воду та поливають нею вогонь, але від цього тільки й
толку, що пара стовпом...
Я не знаю – де я. Усе і всіх бачу, а саме себе не можу знайти на
тому Страшному суді. Але я десь тут, зовсім близько, якщо так чітко бачу
бліде, спотворене горем мамине лице...
Тож коли баба Наталка
лякали мене Страшним Судом, я вже знала, ЧОГО боятися. Жах перед
всепоглинаючою невблаганною вогняною стихією, гієною огненною – жив у
нашій хаті постійно. Навіть тоді, коли ми, нарешті, збудували на новому
обійсті (нашому ж городі через дорогу) нову хату, уже під бляхою, страх
переселився туди разом з нами. Якийсь час ми спали всі одягнені, біля
ліжок напоготові стояли чоботи, щоб, коли, не приведи Боже, та ще
взимку… не вискакувати з вогню голому-босому. На цей же випадок на наших
підвіконнях ніколи не було вазонів, вікна не заслонялися фіранками,
напохваті на лаві стояло кілька відер з водою, прохід до дверей був
завжди вільний, а ключ – постійно у замку.
ХАТОПАЛИ
Чорний страх перед пожежею
підживлювався у моїй душі трагічними розповідями про дітей – хатопалів,
якими лякали нас із малим моїм братом Іваном усі підряд, наказуючи
грізно, щоб не брали до рук сірників, бо... один уже взяв...
Якби ті історії впорядкувати, класифікувати – вийшов би непоганий
підручник для криміналістів, або посібник для профілактики паліївських
нахилів не лиш у неповнолітніх, а й усіх, хто не сповна розуму...
Ото
ж один такий, розказували, взяв сірники, поліз на горище та й підпалив
клоччя, в якому його мама щороку знаходила малу дитину, бо тому бідному
одному так уже обридли мамині малі діти, що він, бідний, не лише клоччя й
рідну хату спалив, а й півсела заодно...
Другий один такий, коли старші були в полі, під рідною стріхою
розклав багаття і пік яйця собі на полудень. Доки приїхала тачанка з
бочкою, той малий палій усьому кутку яєць напік.
А ще один... Тих
історій було стільки, що не розказати й не переписати, як казали мої
баба Тетяна, на волячій шкурі. І кожна завершувалася трагічно фразою:
"доки приїхала тачанка, лиш один попіл зостався...”
Усім, хто пам’ятає ту легендарну пожежну тачанку повоєнного села,
зовсім не дивно, що весь хатопальсько-паліївський народний епос
завершувався так трагічно. У мою ж пам’ять навіки вкарбувався
колоритний, гідний оспівування прообраз пожежної машини – гібрид
римської колісниці, присідательської брички-бідки і червоноармійської
тачанки, до якої замість кулемета припасували здоровенну діжку, що
тахтарахкала з тим же вбивчим ефектом. Стояла тачанка на найвищому горбі
– коло дзвіниці, що залишилася після зруйнування комнезамівцями церкви.
Щоправда, із дзвіниці комнезамівці зробили комору, а дзвони, як і мечі,
перекували на орала, то ж тепер били на сполох у рейсу, підвішену до
гіляки старого дуба, лякаючи до смерті ворон, що теж висіли гронами на
дубі.
Запряжена була тачанка парою, списаних, тобто звільнених від важкою
колгоспної роботи, замучених шкап, що не мали сили навіть хвостом чи
вухами мух відігнати – тільки очима печально кліпали... Ніби струшували
сльози за не одною сільською садибою, що дочасно пішла в небо димами.
На ті далекі п’ятдесяті роки хати в нашому селі були під соломою,
стояли тісно, й найменший вітерець міг роздмухати лиху іскру... А зжерши
одну, висушену на перець селянську стріху, вогонь набирався сили і в
кліп ока перескакував, як здичавілий рудий кіт, на другу, а потім на
третю і, заохочений гарячим степовим вітерцем, скакав доти, доки не
перетворював веселу сільську вулицю на сумне попелище...
Я пам’ятаю те попелище. Ту печальну картину пожарища: чорна безверха
хата, обвуглені двері й віконні рами, потріскані шиби, ядучий,
блювотний запах погару й чаду. Адже три рази підряд горіла наша хата.
Три роки підряд жили ми погорільцями...
Розказували пізніше мої тітка Вера, що не встигали тато з дядьками
звести новий верх, вкрити околотом, як він спалахував серед ночі
тріскучим полум’ям. Жах, що тоді робилося в селі: горіли скирти,
ожереди...
У ту ж ніч, коли вперше згоріла наша хата, обікрали колгоспну комору, в якій мій тато був комірником...
ВАРФОЛОМІЇВСЬКА НІЧ.
Із тієї пожежі, схожої
на Страшний Суд, і обкраденої колгоспної комори почалися всі наші біди,
або, як казав тато, суцільна Варфоломіївська ніч... Здавалося, кривава
війна не здохла під фашистським рейхстагом, не сконала на берегах Ельби,
а приповзла зміюкою підколодною слідом за радянськими
солдатами–переможцями і тепер звивалася-шурхотіла по зруйнованих
містах і селах, поміж втомленим, понищеним людом... Гримуча змія
сталінізму...
– Це ж би тішитися, що живі, та радіти одне одному, а воно... ґудза
шукає, а воно навісніє... а воно вбити готове... – журилася моя мама,
переживаючи за тата.
На цю тему в родині не любили говорити. Не тому, що боялися... Радше – щоб душу не ятрити. А коли й згадували, то по-різному.
Дядько Тьома Старший билися об заклад, що те міг зробити тільки
Савка Вальовський з наказу Сивухи... Тітка ж Ганя, що були тихі, як дід
Омелько, але вміли клясти краще за бабу Тетяну, проклинали якусь
Текличку, що нібито нам хату палила і на тата мого присідательові Сивусі
доносила.
На жаль, у ті часи я була ще зовсім лопушком, якого в цій історії
найбільше цікавило, де й чого голова нашого колгоспу присідає, якщо
тітка Ганя чогось так настирливо називають його тільки присідательом. А
вже потім, що вона, та Текличка, могла тому Сивусі доносити на мого
тата? При тих роздумах мені завжди уявлялося, як те бабисько Текличка
щось несе у мішку за плечима Сивусі, що присів у кущах під нашою хатою.
Але смішно не було. Було страшно і тривожно...
І, як згодом вияснилося, набагато складніше… І тато це знав. Після
війни у зруйнованій, знищеній державі, що врятувала світ від фашизму,
серед народу-визволителя тихо зріло невдоволення. Особливо серед молодих
рядових фронтовиків, які, визволивши Європу і визволившись від багатьох
ідеологічних шор, повернулися з фронту із твердим наміром почати нове
життя у новій, облагородженій визвольною місією країні. Натомість
застали ту ж саму репресивну сталінську систему, розбухлого від крові,
заіржавілого від сліз велетенського молоха, керованого дрібненькими
людцями, а на місцях, по віддалених від Москви райцентрах і селах, ще й
спротив тиловиків, тих комуністів старої гвардії, які пересиділи війну в
евакуації і трималися старих сталінських порядків, як воша кожуха.
Підсилювалося невдоволення ще й тим, що рядовий визволитель
повертався на рідні руїни в одній шинелі, просякнутій потом і кров’ю ще
не загоєних ран, тоді як привілейовані офіцери з генералами везли за
собою із визволеної Європи вагони контрибуції...
Сталін, певно, теж остерігався прозріння своїх рядових героїв, але
загнати в Сибір цілу армію-визволительку було навіть йому незручно, тим
паче, що ярмо безпаспортного колгоспного рабства і фабрично-заводська
повинність були не гіршим варіантом ніж колимсько – магаданський. Та й
було кого депортувати із приєднаних областей, про що тато здогадувався
безперечно: із газет і радіо, які всіляко ганьбили українських
буржуазних націоналістів, і з розповідей тих, хто їздив після війни у
Західну Україну по хліб. Тож вождь і "батько” народу-визволителя
вичікував підходящу годину, щоби пустити під серп і молот, тих, хто
побував мимоволі "за залізною завісою”. У перший покіс на початку 50-х
поклав таких, як мій тато. Устиг... Перед смертю.
Татова ж війна із Сивухою розпочалася одразу, тільки-но він з фронту
вернувся. І дуже здивувався, що головою колгоспу в нашому селі райком
знову призначив Сивуху, тилову крису, і ще більше обурювався,
дізнавшись, що всю війну Сивуха просидів у евакуації. Нібито десь аж за
Уралом лісопилкою керував.
– Що то за лісопилка, я знаю, – здогадувався мій політично грамотний
тато. – На тому лісоповалі сибірському півсела нашого вимерло...
Тато
був із тих фронтовиків, кому війна, хоч і не мати рідна, але світ
відкрила. Себто відкрила зовсім інший світ. Європу! Найбільше в Європі
його вразили багаті, доглянуті, схожі на містечка, села. Особливо в
Чехії, де він закінчив війну у званні сержанта з двома пораненнями і
п’ятьма медалями.
Татові тоді було тільки двадцять п’ять. Але люди йому вірили, у
правління вибрали, а головне – призначили начальником найважливішого в
селі, стратегічного, але поки що порожнього, об’єкту – колгоспної
комори.
Оце б моєму татові жити, продовжуючи кращі
комнезамівські традиції: з головою чарку пити та ділити крихти
колгоспного добра, що зоставалося від продразвйорстки. А народ хай сам
собі раду дає. Так ні! Справедливість моєму татові жити по-людськи не
давала!
Зрізались вони вперше з головою Сивухою в сорок шостому...
Опалена
війною, полита кров’ю земля, як поґвалтована жінка, відмовлялася
родити. У величезній державі починалося дещо страшніше, як війна –
голод. Тато не заперечував проти продразвйорсток. Він був проти того,
щоб їх перевиконувати за рахунок селян, як це коїлось у тридцять
третьому (згадку про 33-ій татові теж пригадають на суді, як клєвєту на
советскую власть).
Удруге зійшлися врукопашну в 47-му, коли люди, рятуючись від голоду, почали їхати в Западну – міняти останню сорочку на хліб.
Зібрала
й моя мама свої й татові сорочки, вишиті перед війною, пару хусток,
добралася з такими, як сама, до Вінниці, а звідти – крадьки, поночі, в
якомусь товарняку – на Западну.
Повернулася мама з порожніми руками. Півпуда борошна і стільки ж
круп, які їй вдалося виміняти за останню сорочку, стягнули гаками
вуркагани, коли верталася додому на даху товарняка. А могли б і саму
стягнути...
Отоді вже тато й не витримав і почав вимагати в Сивухи роздати з комори
голодним людям невеликі (стратегічні) запаси борошна, круп, олії.
Фронтовики його підтримали, село – теж. Сивуха здався, розділив між
колгоспниками ті крихти, але татові того не забув... У сорок восьмому,
коли вперше по війні зародила земля, а моя мама народила татові першу
дочку, перед Новим роком нагло згоріла наша хата й обікрали колгоспну
комору. Отакий збіг трагічних обставин... Тата звинуватили у розкраданні
державного майна, судили і присудили (маминими молитвами) рік умовного,
сплатити за нанесені державі і колгоспові збитки, або йти в тюрму. А
чим сплатити, коли голі-босі сиділи на пожарищі з малою дитиною? Проте
люди, згадувала мама, не відвернулися від нас, голих-босих погорільців.
Скинулися, хто по скільки міг, і відкупили мого тата від тюрми. За
першим разом. А за другим – не змогли, бо за другим разом татові пришили
політику…
Тата звинувачували в тому, що нібито він палив колгоспні скирти,
розкидав попід хати прокламації (листівки), в яких закликав колгоспників
до боротьби проти радянської влади і голови колгоспу Сивухи, вів
націоналістичні розмови про самостійну Україну, Грушевського,
Винниченка, Петлюру й Бандеру, засуджував спровоковану Сталіним війну, в
якій народ поніс величезні жертви, співав націоналістичні пісні, в т.ч.
"Ще не вмерла Україна…”
…Врятувала тата від Соловків смерть Сталіна і… безграмотні каракулі
листівок, нашкрябані, як виявили графологи органів державної безпеки,
кривою рукою Савки Вальовського за намовою Сивухи. І хоч Савка сам
зізнався слідчому у своїй підлості, нічого йому за те не було, як і
Сивусі. Та Бог з ними! Головне мого тата звільнили...
От звідки в мене генетична ненависть до всіх стукачів, донощиків,
усі людців, як живуть не працею, і коштом власних талантів, а з продажу
ближніх!
ПОКУТА
Здавалося, я давно про
Сивуху забула, як забула його ім’я, і навряд чи й згадала б, якби не
отримала листа від його дочки Октябрини з проханням допомогти їй
потрапити із хворим на дитячий церебральний параліч внучком до
знаменитої народної цілительки, яка нібито лікує від цієї страшної
хвороби. Хоча лист був підписаний Катериною Степанівною, я одразу
здогадалась, хто це, а заодно й дізналася, що безжального тирана мого
повоєнного села і злого генія моєї сім’ї звали просто і буденно –
Степаном. Хоча світлий образ того, хто перетворив моє дитинство на
суцільний кошмар, безпросвітні злидні, прибивши на чолі ще й тавро дочки
ворога народу, я запам’ятала на все своє життя.
І наринули спогади, як плачі на ріки вавилонські...
Запам’ятала
Сивуху – на бричці. Кучер – в передку, на рисаків буланих понокує, а
позаду, на сідєнії кожаному, як на троні – Сивуха. У сталінському френчі
болотно-бутилочного цвєта (мамине визначення), у такому ж кашкеті, їде,
погойдуючись на ресорах, грізно позиркуючи навсібіч. І горе, ой горе
тому, хто в цю ранню годину, осяяну сонечком, що з-за садків
підіймається, ще не на полі, розказували мої тітка, що були все життя
ударницею від страху перед Сивухою. Бо він і по війні не гребував,
побачивши димок над комином, із брички злізти, зайти в хату і
власноручно вогонь у печі залити. Слава Богу, вода в хаті завжди була – у
відрі на лаві стояла. Найбільше страждали вдови й одинокі молоді жінки,
як мої тітка Вера. Вони зі шкури вилазили, аби лиш не сподобитися такої
честі великої – гналися ще затемна на норми. При місяці з буряків
верталися, при зорях, до схід сонця – назад бігли. Але ні ордена, ні
медалі моїм тітці за доблесний труд не дали, і в газетах про них не
писали, через віруючу маму їхню – моїх бабу Наталку. Та тітка не
ображалися: те, що Сивуха жодного разу не переступив поріг їхньої хати –
було найбільшим для них почотом.
– Ото-то... Ото саме те, що Сивуха так не по-людськи з людьми
обходився, і стало між ним і твоїм татом, – пояснювали згодом мені тітка
Вера, додаючи до татових "злочинів” перед радянською владою ще один. –
Зрізались вони вкінець, коли Сивуха твоїх тітку Ганю, удовицю,
гарапником уперіщив, заставши вдосвіта не в полі, а коло печі. А
скінчилося все тюрмою для твого тата...
Гніву на дочку Сивухи я не мала. У дитинстві ми з Ріною (так усі
звали Октябрину) навіть дружили, але недовго. Однак розвела нас не
ідеологічна війна наших батьків, а соціальна прірва між нами, дітьми.
Відтоді у мене святе переконання, що любові між багатими і бідними –
мало. Але життя, певно, зрівняло нас, коли дочка Сивухи просить у мене
допомоги. Отож, без задніх думок усе влаштувала, домовилась і стала
чекати на гостей, щоб уже разом їхати до цілительки. Вони запізнювались,
і я нервувала, перейнята гіркими їхніми клопотами.
Коли ж Ріна з внучкрм на руках зайшла у дім, я обімліла: переді мною
була маленька янгольська копія сільського тирана – Сивухи! Та ще більш
вражаючим було каліцтво цього янголяти. Не відаю, чому, але мені раптом
так стало невимовно тяжко, як перед Страшним Судом. Я розуміла, що це
негарно, врешті, неетично ятрити душу й так згорьованій землячці, але
нічим не могла зарадити – я так ридала перед бідною Ріною, ніби
оплакувала всіх безневинно покараних Богом на цій грішній землі. Адже
Бог бачив, що я навіть подумки не побажала Сивусі, ані його дітям чи
внукам, зла за те все, що він заподіяв моїй родині.
Не відаю, чи здогадалася Ріна, що і кого я оплакую, чи згадала те
далеке повоєнне село, і чи, взагалі, знала про його трагедії... А може, й
не знала. Не знав же наш перший український Президент про те, що був
голод 33-го... Та й мало хто нині згадує і про культ особи Сталіна...
Проте виясняти цього не хотілося, тим паче, при цьому нещасному
янголяті...
КУЛЬТ
Культ – це коротке неприємне слово
тато приніс із тюрми. І про культ Сталіна я теж вперше почула від тата, а
вже потім про нього заговорило радіо (голосно) і люди в селі (пошепки).
Тато ж вимовляв ці слова завжди голосно і з ненавистю. Казав:
· – Я став жертвою культу Сталіна.
· – А що таке – жертва? – чіплялася за ще одне, незнайоме мені слово, яке тато теж приніс із тюрми.
· – Безневинно постраждалий, – відповідав тато.
Про
те, що тато безневинно постраждалий, я здогадувалась, пам’ятаючи,
скільки ми сліз виплакали, коли він сидів у тюрмі, але однаково не могла
назвати собі свого, такого безстрашного тата цим... жорстким, як
жерсть, водночас якимось пожмаканим, пожертим, як жебраки, словом. Як не
силкувалася, у моїй уяві жертвою культу Сталіна поставав не тато, а
скалічений війною, безрукий сільський листоноша Прокоша, а ще точніше,
дві його культі! Щоразу, коли Прокоша зупинявся коло нашої хвіртки,
рухом плеча скидав на підставлене коліно важку брезентову сумку, і,
притримуючи її рожевими обрубками обох рук, витягав зубами з-поміж купи
газет нашу, я, прикипівши очима до його каліцтва, неприкритого короткими
рукавами теніски, ціпеніла від змішаного почуття страху, огиди і жалю. І
була переконана, що саме Прокопові культі були причиною того, що люди
заговорили про культ Сталіна. Бо й справді, якби не було культу Сталіна,
то не було б війни, а не було б війни, то не відбатало би бідному
Прокопові руки по самі лікті, а дядькові Пилипові ноги по самі коліна, –
згадувала я ще одного інваліда, який щодня рипів своїми протезами
дерев’яними повз нашу хату, і того безногого каліку на коліщатках, що на
греблі коло базару в Соболівці співав під гармошку: "Розлука ти,
розлука, чужая сторона, ніхто нас не розлучить, лиш мать сира земля”.
Та, либонь, найбільшою жертвою культу Сталіна був мій дядько Олекса,
хоч і повернувся він з війни з руками й ногами і в тюрмі не сидів.
Дядько,
за словами тата, був сталіністом. Тобто, на відміну від тата, який
Сталіна ненавидів, дядько Сталіна любив. І не приховував цього навіть
тоді, коли всі Сталіна ганьбили й засуджували. Ба! Навіть ліз із тою
своєю любов’ю до Сталіна всім у вічі: гупав літо й зиму у чоботях і
розказував, треба й не треба, як в атаку йшов, вигукуючи: ”за Родіну, за
Сталіна!” – чим доводив тата до сказу. Взагалі, через того давно
мертвого Сталіна вони постійно сварилися, а раз мало не побилися, та
мама з дядиною Ликерою розборонили.
Взагалі, ніхто в родині не міг зрозуміти цю дивну дядькову любов до
Сталіна. Бо кому-кому, а дядькові любити того вусатого таргана не було
за що...
Як розказував мій тато, перед самою війною дядько, що
вже дослужилися до офіцерського звання, несподівано для всіх покинули
Москву і разом з дядиною Ликерою, яку називали по-московськи – Люся, і
двома маленькими дітьми, Миколкою і Галинкою, повернувся у квітні 1941
року в село. Поселивши сім’ю у хаті діда Віця, з нами в межу, дядько
пішли працювати в райком партії. А в червні почалася війна. І дядько
десь пропали. Лишень ар війні зізналися, буцім їх із ще кількома
комуністами залишили спеціально на окупованої території для організації
підпілля і партизанського руху. Як воно насправді було, не відомо, але
всі були здивовані, коли одного разу у село наїхало мотоциклами багато
німців. Вони рискали, когось шукали і знайшли на горищі в рідній хаті
пропалого безвісті дядька Олексу. Розказували мої баба Тетяна, що німці
були дуже пасійонні, кричали і погрожували ружами так, наче його й
шукали. А потім всі сіли на мотоцикли і поїхали, наказавши двом
солдатам: пук-пук дядька Олексу! І ті двоє повели дядька розстрілювати
до глинища. Але їх врятували дядина Люся, казали одні, які буцімто
сподобались німцям своєю вродою і панською поведенцією. А інші казали,
що то німці маленького Колю пожаліли, не хотіли сиротити, бо нібито самі
таких дітей вдома лишили.
Отож німці дядька Олексу відпустили, постріляли вгору і поїхали на
Теплик. Але дядько в дім не вернулися, а пішли нібито доганяти радянські
війська. І догнали, за що їх судили трибуналом як того, що був на
окупованій території, і присудили штрафбат. Усю війну дядько Олекса
спокутували свою безневинну вину перед Родіной і Сталіним на передовій
разом із різними заключонними, яких Сталін замість розстріляти, кинув у
саме пекло війни. Мало хто з них вижив. Дядько вижили, і повернулися в
село без жодної подряпини, правда, контужені.
А от дітей їхніх війна не пожаліла. Колю розірвало гранатою, що їх
німці порозкидали на збитки по селу, на очах у дядини, котрі саме брали
воду з криниці, а Галя померла від недоброго ока. Наврочили. Стояла на
воротах, з бантиками, в рожевому платячку з оборочками, така красива
городська лялечка, до людей сміялася, і раптом – побіліла, почорніла і
до вечора вмерла. Мої баба Тетяна, що саме тоді гостили в котрогось
свого брата з братовою, з якими їх війна помирила, не встигли врятувати
внучку від пристріту. І не могли того собі простити до самої смерті.
Тож, вернувшись із фронту, дядько Олекса застали вдома велике горе і
хвору на серце дядину. І хоч у них народилися по війні Петро з Миколою,
все одно дядина слабували і тужили за своїми старшими дітьми. Певно,
тому Петя й назвав мене Галею, щоб його мама не плакала за тою
городською дівчинкою, що назавжди залишились на фотокарточці над столом у
їхній хаті.
|