ЗОЛОТНИК
Але моїм бабі теж не все вдавалося, як, наприклад, із бабиним Секлетиним золотником...
Отож-бо й воно, що мої баба Тетяна знались не тільки на нечистій силі, а й на цілющій. Знахаркою були та костоправкою.
· – Якщо в Бога не віриш, не надієшся на Нього, то, звісно, маєш сам
викручуватись, – пояснювала знахарські таланти свекрухи моя мама, яка
завжди надіялась тільки на Бога.
Однак мені здавалося, що баба
Тетяна не на Бога не надіялись, а на Юстика, єдиного в селі дохтора, і
то самозванця. Оскільки Юстик, повернувшись із війни, сам себе фельшаром
призначив, на тих підставах, що буцімто напрактикувався в медицині ще
як у воєнному шпиталі санітаром служив.
"Клізми ставив”, – уточнювали мої баба Тетяна, незадоволені тим, що
Юстик від усіх болєзнів приписував нашатир нюхати та гас пити натощак.
Остаточно ж Юстик упав у бабиних очах після того, як він мене у чотири
тижні від народження ледь на той світ не відправив: порадив моїй мами
рятувати мене від запалення легенів, обмотавши щільно гірчичним
компресом, поїти натощак молоком, накрапавши спершу туди п’ять крапель
гасу, та нашатир давати нюхати...
Нічого й казати: вельми радикальні методи лікування немовлят під
девізом: або пан або пропав! Зате – помічні! Від летального результату
мене врятувала, як згодом зізналася мама, секунда… Тобто, якби вона
вчасно не подивилася до мене в колиску, то через секунду від того ліку
мені б вилізли очі в буквальному розумінні цього слова, а так – тільки
шкура з мене злізла. Теж – в буквальному значенні…
Особисто я до Юстика не мала претензій, навпаки, вдячно була, бо ж
то напевно після його радикальних методів лікування жодне запалення,
тьху-тьху, мене не брало. Однак мої баба Тетяна Юстика з того часу – ані
на очі! На поріг більше не пустили! А оскільки були до всього завзяті,
то взялися й за медицину, зокрема й народну. І доконечно вгробили б
конкуренцією нещасного Юстика та заслужили собі славу і звання
Баби-шептухи, як в ті часи називали знахарок та народних цілительок,
якби не Секлетин золотник...
Але й так, слава Богу, встигли багатьох вилічити. Головно лікували
баба від давлєнія – п’явками. Бувало, коли не зайдеш у хату: сидить – по
три-по чотири слабих, обвішані п’явками. Ве! Бридкими, товстими!
Спочатку я тими п’явками гидувала і страх як боялася їх.
– Що то за дівка, яка п’явок боїться? – встидали баба, міряючи мене
по собі. Тож мусила звикати, а далі і в процес включилася – стала
поставщиком лічебних п’явок, які водилися на долинах в мілких, теплих,
зарічках, вкритих рясною дрібною ряскою. Але це була наша маленька
таємниця, оскільки всім слабим на давлєніє баба для авторитету казали,
буцім за тими кровопивцями тато їздить аж у Теплицьку гаптику.
Як би там не було, а, дякуючи бабиному знахарству, ми трохи
віджили. І підлаталися. Бо відколи тато з тюрми вернувся, його ніде не
брали на добру роботу, а оскільки він боявся красти, щоб не попасти знов
у каталажку, а мама Бога боялася красти, а я красти ще мала була, а
баба Тетяна – вже старі, то ми дуже бідували, так бідували, що навіть я,
мала, це розуміла. А тут така лахва: самі люди в хату несуть.
На жаль, бабу п’явки не врятували... Правду кажучи, забули мої баба,
людей рятуючи, про себе. А коли стало їм погано з головою, забули про
п’явок своїх, хоч вони вигравали, як коні, у трьохлітрових банках на
причільному вікні. Тоді їх і параліч розбив...
Але це горе трапиться пізніше, а поки що ми з бабою робимо святу
справу. Баба – одну, а я аж цілих три зразу: ряску – качкам, п’явки –
бабі, а собі – науку. Я вже тоді твердо поставила, що буду дохтором. Та
всі мої плани-мрії мати поважну хлібну роботу полетіли шкереберть через
той Секлетин золотник, про який уже пора й розказати.
Як я зараз розумію, у всіх моїх односельців, худих, вимучених важкою
роботою, була одна серйозна проблема: обірвані нутрощі. Усі поспіль
жалілися на опущеніє жолудка, блуждающі почки, гоморой, а жінки ще й на
випадєніє матки – особливо на старість.
Пригадую, сапаємо ми з мамою буряки на полі. Усі попереду – тітка
Стася, тітка Келя, баба Степаня. А я ззаду волочуся – крижі ломить, руки
болять сапою махати. Спека. Парко. Жінки поскидали спідниці,
попідтикали підтички сорочок – щоб вітром обдувало, біліють білими, не
торканими засмагою литками... А в баби Степані коло стегна (на білій
підтичці видно) якась ганчірка брудна прилипла.
· – Степаню, – каже котрась із молодиць, – вам до підтички якась ганчірка вчепилася.
· – Га? Де?! – Степаня рукою – під підтичку. – Вже нема. Назад запхала! – гірко жартує.
· – Да, – усе збагнувши, ще гіркіше віджартовують молодиці. – Незчулися, як та, що медом була мащена, вже ганчіркою стала...
· А бабі Степані було тоді ледь за п’ятдесят...
·
·
Бабі Секлеті теж було не більше, але мучилась вона не випадєнієм матки,
хоч народила десятеро, а опущенієм жолудка, що ще гірше, хоч нічого
важчого за борщ із кашею не кинула мати-героїня у шлунок за все своє
життя.
Не помагало й ліченіє Юстика. Стільки гасу натощак випила, що коло
печі боялася стояти, а болєзнь не минає. Не поміг і нашатир з гасом. На
той час (так збіглося!) мої баба Тетяна саме освоювали унікальний
стародавній метод лікування обірваної середини, яким, якщо вірити моїм
бабі Тетяні, український народ рятувався, відколи світ та Умань, та й
вони не раз лікувалися – ще в покійної шептухи Варивонихи, прозваної
Чорною через її чорну, як в циганки, твар. Звався той метод, століттями
перевірений, – вправляти золотник.
Оскільки добра слава летить селом ще швидше, як недобра, то скоро нашу хвіртку вже відчиняла баба Секлета зі своїм золотником.
Що
там далі було, Бог його знає, бо мене в змиг ока з хати випровадили і
наказали не заходити, доки не покличуть, а поки що гусей пасти
попідтинню та пильнувати, щоб Віхрук не подушив, маючи на увазі дядька
Віхрука, який з гонору гасав по селу на єдиній у колгоспі полуторці так,
що міг кого хоч задушити.
Однак мене швидко покликали. "Біжи за татом!” – наказали.
Але
те, що я побачила, прицвяшкувало мене до порога. На лаві, обхопивши
руками здоровенний горщик, з-під якого визирали тільки величезні
вирячені очі та маленькі, як у дитини, ніжки, вмирала баба Секлета.
· – Біжи за татом, хай рятує, бо я сама її з того горщика не витягну! – вперше в житті я побачила бабу Тетяну зляканими.
· – А ви – молотком! – порадила я, боячись, що баба Секлета помре раніше, ніж я добіжу до конюшні, де тато конюхом робив.
· – Та ще вб’ю, скільки тої Секлети! – бідкалися мої баба. – Гон подивись: в трилітровий горщик усю втягнуло!
· – То давайте витягати. Я – за ноги, ви – за голову.
·
– Пробувала: кричить! І я боюсь тягнути дужче, бо ще позвонишник
вломлю... Скільки тої Секлети... пучка духу! – журилися баба Тетяна, але
вже трохи до пам’яті приходячи:
· – А ну, Секлето, отак-о робіть, наче тягніть живіт назад з горшка,
в себе втягайте! А ну пробуйте, а я горщик буду тимчасом розхилитувати,
щоб у нього воздух попадав. Як попаде, тоді легше буде розчепити вас...
Ану тужтеся, ви ж десятеро, слава Богу, родили, тілько не з себе, а
наче в себе! А ну ж бо! Ворушіться!
Тим часом Секлета бідна вже й очі закотила. Баба Тетяна як звомплять:
·
– Неси воду свячену! – та з пляшки – та на конаючу, та по хаті. – Бач,
аж пирснуло в різні боки! – кажуть грізно, маючи на увазі нечисту силу,
без якої тут точно не обійшлося...
Що вже намучилися ми з тим горщиком, від Секлетиного золотника
відриваючи, не приведи Господи! Нарешті поволі, потихеньку таки
визволили її, але моїми молитвами. Бо доки баба Тетяна того горщика
розхитували та Секлету відливали, я до Божечка лементувала таким
лементом (куди моїй мамі!), що якби Він і кам’яним був, то почув би:
· – Ой, Божечку, визволи Секлету, спаси нас від горя, а моїх бабу –
ще й від тюрми, бо хватить нам татової тюрми, і Савки Вальовського, що
на тата прокуророві пише, і Теклички, що Сивусі на нас клепле, а в нас
же діти малі, і хата три рази горіла! Ой, Божечку, зглянься, та визволи з
горщика Секлету, та спаси нас, бо нема нам і так спасу від горя
всілякого!
І Бог почув, зглянувся, напоумив моїх бабу Тетяну, а ті – як
вхоплять макогін та як гарахнуть ним той горщик попід боки!.. Горщик –
череп’ям по хаті, а визволена Секлета – з хати, прикривши літником свій,
хоч і посинілий, зате вправлений золотник.
Отакі-то придибенції різні і всілякі приключини з нами
траплялися! Не знаю навіть, як за тими вічними гризотами з нечистою
силою і клопотами з цілющою, мої баба Тетяна викроїли час і навчили мене
"Отче наш”?! І за це їм, покійниці, дяка велика, як і за те, що
привчили мене нікого й нічого не боятися, окрім Господа Бога....
Хоча в тому є заслуга і моїх баби по матері – Наталки.
ПРЕОБРАЖЕННЯ ГОСПОДНЄ
А бабу Наталку я боялася. Точніше, я боялася Бога, яким вони мене постійно лякали:
· – Не скачи! Не смійся! Не ґзись! Не кажи так, бо Бог усе чує, і бачить, і язика тобі відріже!
· – А Боже! – жахалась моя бідна душечка, намалювавши собі Бога
страшним дядьком із ножем, і, скрутившись їжачком, ховалася в п’яти. І
аж звідти (о, безстрашне виховання баби Тетяни!) питала, читаючи на свій
лад "Отче наш”: "Отче наш, якщо ти єси на небесі, і святиться ім’я
твоє, і є в тебе царство твоє, яко на небі так і на землі, і рятуєш ти
нас від лукавого, і прощаєш усі гріхи наші, то чому ти дітям язики ріжеш
лише за те, що вони скачуть чи щось там собі кричать? Що Тобі, Божечку,
нема кому різати ті язики? Чи може ти не чуєш, як матом гне об’єжчик
Котяра? До Соболівки чути, а ти – не чуєш? Або як заходить сваритися за
межу баба Дарка? Ото вже язик – не переслухаєш! Або як зберуться коло
хвіртки Курчиха з Манькою кістки всім перемивати... Ой Боже, є тих
язиків, які варт різати і то при самій сраці!.. Ой, що я кажу? Таке
слово погане, а я кажу... ой-ой-ой-ой... Боже, прости мені й не кажи
бабі Наталці, бо вони мамі скажуть і – піде... і таке буде мені... Тому
прошу Тебе, не слухай баби Наталки, хоч вони й святі та божі та, як
кажуть баба Тетяна, на... ой, свят-свят, Божечку, спаси мене, бо я
грішна...
Так бідкалась моя душечка між двох бабів, як між двох вогнів. А
скоро страх переріс у тихий протест через непорозуміння з Богом, якого я
щиро прагла слухатись і любити, а Він мене і чути не хотів, бо я, як
скаржилась моя мама, вся пішла в бабу Тетяну, і мій "ротяка, аж до вух, –
не зачиняється, язиком меле, як помелом, та сміхом заливається, як
циган сироваткою”, ще й до всього саме скаче, мов навіжене, наче в ньому
щось сидить і в одне місце коле, а то чіпляється до всіх: розкажіть та
розкажіть, а починає саме щось розказувати, ні з того ні з сього
заходиться плачем, замовкає, і тиняється, мов само не своє”...
Отака я була грішна гріховодниця і не знала, що з собою діяти, як
мені ходити-говорити, щоб Бога не гнівити. Взагалі-то, як на мій дурний
малий розум, Бог до мене особисто ніби й нічого не мав, а от те, що горе
з бідою не вилазили з нашої хати... то виходило по-бабиному
Наталчиному, що за мої гріхи...
Але – чому? Чому Бог одну мене на цілий куток не любить? Що я таке
страшне робила, чого не роблять малі діти? А може, й справді я найгірша?
Тоді нащо я, така погана, живу? Чого мене блискавка не вб’є, чи водяник
не втопить? Чого мене Бог не покарає до решти – щоб я мучилася ще
гірше, як мучусь ?..
Ох, ці комплекси: вини за всіх і вся перед Богом і всім білим
світом, недосконалості та невпевненості в собі... Господи, як же ж вони
мене вимордували, дякуючи моїм бабі Наталці Панкаратівні, за все моє
життя – лиш ти, Боже мій милостивий, відаєш... Хочеться вірити, що
недаремно...
Врешті, я повстала. Але пізніше, коли трохи підросла і пішла в
школу. Всупереч заборонам баби Наталки вступила в піонери і почепила
червоний галстук, протестуючи таким робом не проти Бога, а проти баби.
Аби знали! Але кари Божої чекала! Чекала, що після урочистого прийому в
піонери по дорозі додому грім мене вб’є, чи земля піді мною
розверзнеться. Проте... нічого не сталося. Чи то Бог мені простив, чи
просто не звернув увагу, не помітив? Байдуже, але десь углибині моєї
стривоженої душечки спалахнула така невимовна радість, що я зрозуміла:
Бог добрий і Він любить мене! І прецінь хоче, щоб я сама розібралася і в
собі, і в житті, і в тому, що людське, а що Боже...
Зовсім іншими очима подивитися на свою сувору, фанатично віруючу
бабу Наталку змусив мене незвичний, як на ті часи, бабин вчинок, який в
родині ніколи не обговорювали, не хвалили і не гудили. Хоча всі були
вражені тим, що баба Наталка відмовились від пенсії за двох своїх убитих
на війні синів-близнюків – Василя та Ахрема.
– Я за дітей грошей не візьму. Я їх на війну не продавала, – нібито сказали Наталка Пократівна смиренно, але твердо.
Ото
ж бо й мої другі баба – Наталка теж мали вдачу нівроку. Тільки через
роки я зрозуміла, що і цією відмовою, і всім своїм аскетичним, відданим
Богові життям, баба Наталка протестували проти безбожної влади, яка
принижувала таких, як вони, простих людей ні за що й ні про що голодом і
холодом, війнами, злиднями, гоніннями за віру, врешті, забрала двох
синів... Тільки тоді я зрозуміла й тиху злагоду між такими різними бабою
Наталкою і моїм татом, і повагу тата до тещі, бо, схоже, тільки мій
тато-протестант міг оцінити відчайдушний бабин вступ у заборонену
радянською владою секту, причетність до якої загрожувала виселенням у
Сибір... І висилали... Цілими сім’ями. Але навіть тоді мої баба Наталка
не зрадили своїй фанатичній вірі у свого суворого, але й милосердного
Бога, який давав їм снаги усе те гідно пережити...
Мабуть, такими, як вони, були перші християни. Я бачила серед них
своїх бабу Наталку, коли читала у старших класах "У катакомбах” Лесі
Українки. Я поважала їх, навіть гордилася, дивуючись їхній мужності. Але
водночас мені завжди коло них було тривожно і боязко. І на те не було
ради...
ЦЕРЕМОННА
Зате коло язичниці баби Тетяни
мені завжди було весело і цікаво! Через їхні тіятри я ледь артисткою не
стала, та, слава Богу, не судилося чи не до снаги було... А от моїм бабі
Тетяні до снаги було кожну подію нашого скромного сільського буття
перетворювати у тіятр.
Мої баба Тетяна зі своїми братами-сестрами не дуже родичалися через
давню несправедливість (ключове слово до всіх драм нашої родини) з
приданим. Натякали, нібито їхній тато Павло до овець із бараном ще й три
морги поля обіцяли, але землю старші розхапали, а моїм бабі зосталося
те, що на цідилку. Принаймні, я не пам’ятаю, щоби хтось, крім сестриці
Килинки, до нас навідувався, а ми до них. Тільки коли я підросла
достатньо, аби зі мною, як казав тато, вже можна було про щось говорити,
ми з ним часом заходили в гості до бабиних брата Івана та сестри Марії,
які жили на батьківщині моїх баби Тетяни в межу з моїми дядьком Тьомою.
Але ті двоє уже старих людей на мене враження не справили, хоча й були
привітні, як бувають привітними люди до тих, перед ким відчувають якусь
вину. Так що баба Килина (Никонова) зосталася в моїй уяві єдиною сестрою
моїх баби Тетяни. Навідувала Килина своїх сестрицю Тетяну рідко та
їдко, лиш по великих святах, або коли їх, бувало, припече, за порадою до
мого тата, який вічним правдоборством заслужив собі в селі славу
великого знавця законів і захисника невинних жертв беззаконня.
· – Церемонна йде! – казали мої баба, виглянувши у вікно. І
Церемонна заходила. Як завше – з порожньою кошолкою. Вся в чорному, в
низенько пов’язаній чорній хустці, схожа на черницю, вступивши в хату,
осіняла її хрестом разом зі мною і своєю безбожною сестрицею, церемонно
сідала на краєчок лави, і, примостивши поряд кошолку, стискала пісні
вуста у тоненьку смужечку, чемно чекаючи, коли мої баба почнуть розмову.
Коли ж мої баба бралися розпитувати сестрицю, як там воно, та що там
воно, чи здорові Никон та Івась із Марфинкою, – баба Килина, збираючи
тонкі вуста то в бантик, то в рурочку, починали цідити по краплі свою
біду.
· – З вашою бідою, сестрице, не знати, чи й адукат розбереться, але я
Тьомі доложу, – обіцяли мої баба Тетяна, терпляче вислухавши Килинин
тіятр, і витягали театрально з-під полу бутель із вишняком. Доки дорогі
гості зітхали, стискали вуста ниточкою і закочували очі, мої баба
наливали собі добру чарку, а гостям – наперсток, нарізали тоненькими
скибочками сало, що загодя з комори внесли, а грубими – хліб, що завжди
був напохваті на столі, і починалася – церемонія.
· Сьогодні я думаю, що даремно японці носяться зі своїм чайним
етикетом. Якби вони побачили хоч краєм ока, які вишнякові церемонії
влаштовували мої баба Тетяна, то позачиняли б свої чайні лавочки в кліп
ока і більше не відчиняли.
· Отож із добрих півгодини мої баба кланялися сестриці в ноги низенько, припрошуючи любенько:
·
– Та присувайтесь, Килинко, ближче, та не стидайтесь, та призволяйтесь,
Килинко, та не гордуйте, Килинко, та хоч пригубіть, Килинко...
· На що баба Килина відкланювались та віднікувались:
· – Та на що це ви, сестрице Тетянко, клопочетесь, та гріх же великий.. та ще в піст святий...
· – Піст задер хвіст та й побіг у ліс, як сало зашкварчало, – відказували приказкою мої баба Тетяна.
· – Та бодай вам добро, сестрице Тетянко, та хіба що пригублю... –
присувалися сестриця Килинка ближче до чаювання, чи то пак, чаркування.
· – За ваше здоровля, сестро Килинко!
· – Будьте здорові, сестрице Тетянко!
· – Гай, дай Боже!
· – Щоб живі були...
Та сестринська церемонія нагадувала мені казку про те, як Лисиця пригощала Журавля.
·
– Призволяйтеся, Килинко, до сальця, перед Різдвом кололи, – ластилася
Лисичка, добре знаючи, що після таких дрібних порцій вишняку не до сала
було б і вовкові, не те що журавлю.
· – Спасибі, Тетянко, я обідала, – тримав фасон церемонний Журавель.
Звичайно,
через свою фамільну рису характеру – загострене чуття справедливості, я
була на боці Журавля, хоча знала, що все закінчиться благополучно, як і
має бути між сестрами. Після церемонії баба Килина підуть додому з
пляшкою вишняку та шматюрою сала у кошолці.
А мої баба Тетяна ще довго незлобливо будуть перекривляти сестрицю:
пишатися, складати губи бантиком та наперсток до них тулити, а врешті
придумають бабі Килині нове прізвисько – свята Варвара.
ШТУРХАН НА ВІЧНУ ПАМ’ЯТЬ
Що ж до моїх діда Омелька, то через їхню скромну
другоплановість і затіненість надто вже яскравою особистістю баби
Тетяни, я пам’ятаю їх більше з фотографій, а з життя – лише їхній
прокурений, жовтий від тютюну, великий палець. Я ще тоді Гоголя не
читала, тож мої асоціації від дідового пальця виникли незалежно від його
(Гоголя, звичайно) "Носа”, що в свою чергу засвідчує парадоксальність
абстрактного мислення українців, чим вони й виокремлюються серед інших
народів.
...Перед останнім своїм Різдвом дід захворіли на запалення легенів,
лежали на печі і замість того, щоб лікуватися, тихенько покурювали
самокрутки, за що на них сварилися усі родичі. Дід, мабуть, були таки
серйозно хворі, бо лиш вони затихали на печі, як мама мене посилала
подивитися, що дід роблять. Я вилазила на піл, зазирала на піч і
доносила мамі:
– Дід сплять... дід дивляться... дід читають Псалтир...
А одного разу, зазирнувши до діда на піч, зарепетувала на всю хату:
· – Мамо, а дід курять!
Тоді
й отримала незабутнього штурхана у груди великим, вигнутим, як
бумеранг, жовтим від тютюну, дідовим пальцем – донощиця погана. Той
штурхан дідів відбив мені охоту до стукацтва на все життя.
Насправді дід Омелько, як я вже казала, були тихими, добрими, мухи
не обидять, але впертими і, як кожен солдат, ніколи не здавали позицій.
Навіть перед лицем смерті.
Очевидно, в них був жар, бо їм запраглося розсолу з огірків та ще й холодного, з льоху.
· – Не можна вам, тату, – відповіла мама, – пийте оно чай з липою.
Але
дід були впертими. Коли мама вийшла до криниці по воду, а баба – до
воріт, злізли з печі, полізли в льох, напилися розсолу і на ранок
вмерли.
Мама журилася, що не догледіла, на що баба Тетяна відповідали:
·
– Не вини себе. А може, й добре, що ніхто йому не завадив сповнити
перед смертю останнє хотіння: напитися того клятого розсолу, щоб він
скис, збухтів, щоб йому клепки в діжці розсохлися, і він витік до
крапелиночки, і щоб його сира земля не прийняла, і щоб льох над ним
завалився...
· – Мамо, що ви клянете?! Господь з вами, нам до всього горя лиш не
хватало, щоб льох завалився на самий похорон! – складала руки молитовно
на грудях моя бідна мама. – Не грішіть хоч у такий день!
ЗЕЛЕНА НЕДІЛЯ
Мої баба Тетяна пережили діда на три роки і вмерли вдосвіта
на Святу неділю, або Зелені свята, тихо, ніби заснули на своєму полу. Я
спала на ліжку за стіною, у холодній хаті, і прокинулась від чогось
дивного, незбагненного, що творилось довкола. Навіть сьогодні мені важко
словами передати відчуття урочистої крижаної, нетутешньої, якоїсь...
космічної тиші, що полонила наш дім. Ця тиша оглушувала.
· – Вставай, баба померли, – сказала мама, ніби звідкись здалеку,
безшелесно пройшовши повз мене з оберемком білого полотна. Гостро
запахло васильками, татарським зіллям і ще чимось нетутешнім. Я
подивилась услід мамі, побачила, що усі двері відчинені, а за ними –
срібно-голубий просвіт, і зрозуміла: в нашу хату прийшла СМЕРТЬ. І...
торкнулася мене. Раніше, коли вона приходила за Андрушкою і дідом, я
була мала, і не відчувала подібних доторків. А ось зараз... Від цих
думок стає одиноко і дуже незатишно. Поволі починаю осмислювати
нещодавні події. Згадався вчорашній день: ми, всі хатні, стоїмо біля
баби. Баба беруть кожного за руку і тричі кожного просять:
· – Прости мені, Тьомко... Прости мені, Ксеню... Прости мені,
Галю... – вперше називають мене по імені, і кожен з нас відповідає
тричі:
· –Хай Бог простить, прощаємо, і ви простіть, мамо...
· – Прощаю, і хай Бог простить...
Чого баба з нами прощаються, мені ніхто не каже. Може, тітка Ганя їх
забирають до себе, чи дядько Тьома, надіюся, відчуваючи як баба... ніби
даленіють, стають далекими і строгими.
– Покличте Тьому Старшого, Олексу і Ганю... – просять. – А ти, синку, йди грайся, і хай тебе Бог береже...
Значить, баба ще вчора знали, що вмруть. Видно, їх ще вчора хтось попередив... Але – хто? А Боже, хто?
Баба ще лежать на полу. Коло них – кутянські старі баби.
– Будуть споряджати, – каже мама.
І тут хтось невидимий лагідно бере мене за плечі і виводить з хати, з крижаної урочистої тиші і ніби каже:
· – Іди грайся! Іди до Тані! Тут тобі нема що робити! Дивись, як гарно і весело у світі! Іди собі!
І
я пішла. Пішла до своєї товаришки, яку теж, як і мою бабу, звали
Тетяною. Ми разом рушили у садок, плели вінки із кульбаб і сміялися.
Страшно подумати, але мені так гарно, так радісно, як на ті Зелені
свята, ніколи не було...
· Похорон пригадую, як у тумані. Але добре пам’ятаю, як усі, а
найбільше богомільна баба Килина, були дуже подивовані, що вмерли мої
баба Тетяна на самісіньку Святу неділечку. Тільки про це й жебоніли, бо ж
усі знали, що на великі врочисті свята, коли отворені врата небесні
просто в рай, Бог кличе до себе тільки тих, хто заслужив у Нього
Благодаті життям смирним, благочестивим... Тож тепер, дивлячись на
строге, освітлене якимсь нетутешнім світлом, бабине лице, не знали, що
думати.
· – Достойно є по правді величати Тебе, Богородицю, завжди блаженную
і найнепорочнішую, і Матір Бога нашого, Чеснішую Херувимів і славнішую
Серафимів, що породила Бога-Слово непорочною – правдивую Богородицю тебе
величаємо... Під твою милість прибігаємо... – Молив Бога і Богородицю
за моїх грішних бабу Тетяну дід Терень, мамин дядько, підпільний
сільський дяк...
·
ТРИДЦЯТЬ СЬОМИЙ
Коли померли мої баба
Тетяна, я стала ходити, як нитка за голкою, за моїм татом. Усе
чіплялася: що, та як, та чому? Татові теж не вистачало співрозмовника,
адже після тюрми він остерігався говорити з чужими про політику. Так уже
в мого тата виходило: про що б він не говорив, а виходило – про
політику. Отож і радий був, що є зацікавлений слухач, байдуже, що малий –
виросте. Так воно й сталося: я й справді виростала не так під зорею
радянської влади, як під знаком радянської політики. Бо те, що тато мені
розповідав про минуле, кардинально відрізнялося від почутого мною у
школі і проливало світло на замовчуване, наприклад, на події тридцять
сьомого, про які боялися згадувати і за Хрущова.
У 37-му татові сповнилося сімнадцять. Він уже закінчив
семирічку і навіть хотів їхати в Москву до старших братів продовжувати
навчання, але мої баба Тетяна його не відпустили від себе. Такий давній
сільський звичай і патріархальний закон: наймолодші діти мають
залишатися при батьках, щоб доглядати їх на старість. І мій тато, такий
непокірний, такий спраглий до знань, що аж плакав, так хотів учитися, –
підкорився прадідівському закону.
А оскільки на той час у моєму селі, як і по всій Україні, успішно
завершилась не тільки колективізація – голодом 33-го, а й українізація –
створенням невеликої бібліотеки у 34-му, тата як людину грамотну, сина
сільських пролетарів і брата червоноармійців, поставили бібліотекарем.
Дали коника, яким він мав із району за 25 кілометрів у мішках привозити
книжки. Що він і робив час від часу, не відаючи, що не мине й кількох
років, як йому доведеться у тому ж мішку, але не кінно, а пішо відносити
ті книжки назад у район, ще й під наглядом міліції.
Тридцять сьомий почався з того, що забрали Румина. Так у селі
називали директора радгоспу, який недавно організувався на току
колишнього сільського пана, вцілілому тільки тому, що був серед поля. На
жаль, перший директор радгоспу, за національністю нібито румун, не
вцілів. Його забрав, за чутками, серед ночі "чорний ворон” разом з
директором Соболівського цукрозаводу. Подейкували, нібито пішли арешти й
інших великих начальників – і в районі, і вище...
А через якийсь час під бібліотеку, що разом із клубом розташувалася в
панських стайнях, під’їхав вершник у шкірянці й портупеї.
Відрекомендувавшись уповноваженим, довго й пильно розглядав книжки на
полицях, звіряв щось із бомагою, яку витягнув з внутрішньої кишені
кожанки, а по всьому ляснув нею по столу перед татовим носом і наказав:
– Усі вказані у цьому списку книжки завтра на ранок привезти в міліцію.
Бахнув дверима і поскакав, порипуючи сідлом, на Метанівку.
Провівши
очима уповноваженого аж за Чортову греблю, тато глянув на папір. У
списку були Винниченко, Семенко, Зеров, Хвильовий... Татові улюблені
письменники. Він ще нічого не розумів, але відчував, що знову з півночі,
з Москви, насувається щось страшне... вже не проти простого народу, а
проти людей вчених і високопоставлених.
Цілу ніч мій бідний тато перечитував книжки, приречені на екзекуцію,
завчав напам’ять вірші, ніби відчував, що прощається з ними і з їхніми
авторами на все життя.
Коли у 90-х, після Оксамитової
революції і оголошення Незалежності, заговорили відкрито про перше
"Розстріляне відродження” 20-30-х років, це не було для мене відкриттям
страшної таємниці. Про цю диявольсько-сталінську косовицю української
інтелігенції я чула від свого тата малою дитиною ще в середині 50-тих.
Знала поіменно усі її жертви, і навіть їхні твори, які мені батько читав
напам’ять. Особливо він любив вірші Зерова, "Сині етюди” Хвильового і
"Сонячну машину” Винниченка. А пам’ять тато мав феноменальну. Принаймні,
десь на початку 60-тих, за "хрущовської відлиги”, коли йому дозволено
було працювати завклубом, він по пам’яті поставив п’єсу Миколи Куліша
"Мина Мазайло”, в якій тьотя Мотя, а насправді перебрана в тьотю-мотю
Палярушка, зізнавалася перед усією громадою, що "лучче бить
ізнасілованой, чем украінізірованой”. По сьогодні у моєму селі
тьотьою-мотьою називають усе, що приндиться, забувши з якої біди
вилізло... А бідою в нас називали ще й те місце, звідки діти вилазять...
Отакі мої перші уроки української мови й літератури та
української історії, яку не можна читати "без брому”. До речі, вперше цю
метафоричну оцінку нашого національного буття я почула не у якомусь
Мюнхені, не в Канаді, не у Львові і не в карпатській криївці, а в
глухому повоєнному селі, в самому центрі України, від простого
сільського інтелігента – свого тата. І це прошу взяти на замітку усім
тим українолюбам, які вже дістали мене балачками, хто більший патріот, і
кому найбільше завинила Україна тим, що й досі ще не вмерла.
ЛИХОДОЛИЦЯ... І СОРОК СВЯТИХ
Малою я страх
як любила ходити в гості, але тільки в одні – до дядька Тьоми й дядини
Ксені. По-перше, тому, що вони вгощали мене горіхами, яких мали навалом:
аж цілих п’ять величезних старих дерев, з яких восени горіхи сипалися
градом, а взимку шурхотіли скрізь: на теплій печі, в мішках у холодній
хаті, на веранді в кошиках. По-друге, тому, що дядько з дядиною любили
гостей, бо жили аж на краю села, на Ґонтах, і були бездітні, якщо не
рахувати дядькову дочку Віру, що, власне, могла вважатися більше дочкою
мого тата, аніж свого власного. Справа в тім, що перша дружина дядька
Тьоми, не дочекавшись, поки чоловік дослужить у Москві, знайшла собі
черевика і втекла з ним у Ленінград, покинувши малу Віру на моїх старих
бабу Тетяну з дідом Омельком та мого сімнадцятирічного тата, теж Тьому.
От мій тато Віру й вирощував... чи виховував, одно слово, був їй за
рідного тата і за рідну маму.
Така історія. Звичайно, сумна, але в ній мене ніщо так не цікавило,
як лиш той черевик, з яким Вірина мама подалася до Ленінграда. Я не
могла собі у голові скласти, чого це нормальній людині та тікати з
якимсь черевиком аж світ-за-очі. Якось, коли моя мама у сто перше
розказувала цю трагічну бувальщину, я не витримала і спитала, що то за
черевик такий.
· – Тобі його треба, того черевика? Ще мала до черевиків! –
нагримала на мене мама, зовсім збивши з пантелику, та ще більше
засмутивши, бо зі сказаного виходило так, що тепер мені не світять
черевики до сивого волосся.
· – В чому ж я ходити буду? – журилася. – Видко, як баба Наталка, в чунях...
Тільки
вже десь у класі третьому, коли трагічну історію Віри, покинутої
напризволяще рідною мамою, моя мама переповідала в тисячу якийсь там
раз, до мене дійшло, чого це мені зась навіть питати про того черевика.
Бо той черевик був насправді зовсім не черевиком, а... жах! полюбовником
Віриної мами на прізвище Черевик! Отакий позор! Моїй мамі встидно було
навіть слово це глупосне вимовити: полюбовник! А я все: що за черевик
та що за черевик?! Але з іншого боку, звідки мала знати, хто той
черевик?!
Дядько з дядиною ніколи про ту історію не розказували, бо на той час
Віра уже виросла і вчилася, дякуючи моєму татові, що вірив дуже в
науку, в зоотехнікумі в Теплику. Там само вчився й Василь, двоюрідний
мій брат по тітці Гані, якого тато мій теж виховував: заким Віру
покинула мама, у Василя вмер тато, і тітка Ганя принесли його дідові з
бабою –до компанії з Вірою. Хоч насправді, моєму татові нежонатому – на
голову.
З Теплика (за 25 кілометрів) у ті часи було важко добиратися,
особливо зимовими заметами і весняним бездоріжжям. Ото й транспорту
було, що якась попутна підвода, яка вряди-годи когось тяжкого (важко
хворого) до лікарні відвозила. Тому наші студенти рідко бували вдома, а
дядько Тьома з дядиною, що жили на своїх далеких Ґонтах самотою, були
раді гостям. А мені – найбільше, бо я була їм родичкою аж задвоє, позаяк
дядько Тьома Старший, після історії з тим Черевиком, теж не зостався
босим, а оженився на двоюрідній сестрі моєї мами, теж Ксені і теж –
красуні.
Але, як розказували мої тітка Вера, була в нашому роду по їхній
лінії ще краща дівка, сестра прабаби Зінаїди – Настасія. Така вже
гарнюща, білолиця, синьоока та чорнобрива, що, побачивши її на ярмарку в
Соболівці, куди мій прапрадід Ярмило Драченко вивіз яблука продавати,
красносільський пан буцімто онімів, як перед восьмим чудом світу. А
Настуня сидить собі на возі, в передку, високо сіном вимощеному, ряднами
застеленому, усі в поликах, стрічках, намисті дорогому та в корсетці
шовковій, їсть яблуко й гадки не має, що пан красносільський здалеку за
нею умліває. Аж коли почали з усього базару парубки збігатися Ярмилові
яблука купляти, пан розворушився та й притьмом до воза й каже:
– Господарю, продай мені цю дівчину разом з яблуками, возом і кіньми. Заплачу, скільки запросиш.
–
Як пан хце яблук та ще й коней з возом, то пшепрошам. А дочку не продам
ні за які гроші, якби навіть ви їх із цілого світу згребли.
– А за дружину мені віддаси?
– А то вже дочку питайте. Я силувати не буду, хоч би яким ви паном великим були.
Не встиг Ярмило з дочкою з ярмарку вернутися, як під ворота свати у каретах підкотили...
Мої тітка Вера цим історичним епізодом дуже пишалися, але не
стільки родичанням з панами, як вродою прабаби Настасії та гідністю
прапрадіда Ярмила, що вмів з панами як з рівнею говорити.
А крім
того, було у нашім роду аж п’ять Іванів, три Василі, два Олекси, один
ближчий, другий – дальший, дві Варвари, одною з яких виявилися мої
тітка, що їх усі знали як Верку, чотири Марії: одна – рідна мамина
сестра, друга двоюрідна, а третя – бабина братова, а четверта –
троюрідна татова сестра, прозвана Лиходолицею. Вона жила одна, по дорозі
на Поляки, у старій, ще дідівській хаті, що ховалася у великому
вишневому садку. І ми з татом часом ходили туди вишні рвати. Але тітка
Лиходолиця навідувала нас щотижня, бо мій тато був для неї єдиним у
житті порадником і помічником.
І Марфин у нас було дві. Одна вмерла ще дівчиною, а друга до самої
смерті дівувала і теж часто приходила до тата – просила то город зорати,
то тин загородити... І було в нас дві Ганни, одна Куркова, друга
Мойсова – татова рідна сестра, яку я теж любила, та ще більше її портрет
у хаті над дверима, де вона – молода, у вишитій сорочці, а по сорочці
течуть-не стікають двома Дунаями дві товстелезні чорні коси... Були ще
Зіня, Варвара, Сергій, Пократ, Михтодь, Нестор, Терентій, Лукія, Юхима,
Килина, Ірина, дві Надії і одна Надезя...
Були в нас козаки, гайдамаки і духовні особи, теслі й орачі, багачі й
злидарі, навіть одна поміщиця, довгожителі і на війнах убієнні,
більшовики й петлюрівці, анархісти й націоналісти, були Марта і Дарка,
котрі померли в голодовку, були Омелько й Кирило – не вбиті у Першій
світовій, Григорій – убитий в Громадянську, Ахрем і Василь, які загинули
героїчно-безневинно у Другій світовій...
І ще сорок святих мучеників...
ПІД ЗНАКОМ ГОЛОДУ Й ВІЙНИ
Якою
має бути людина, покоління людей, п’ять, шість поколінь людей, що
народилися і виросли під знаком голоду й війни, що формувалися,
відбувалися як люди – у силовому полі війни й голоду? Що жили в якійсь
сюр-реальній атмосфері постійного страху перед цим монстр-реальним
фатумом навіть у роки перемир’я і сякого-такого достатку, радше –
неголоду? Бо навіть тоді здавалося, що ця двоголова гідра, народжена
хворою уявою божевільний вождів, вигодувана їхньою жовчю, окрилена
сатанинським маніяцтвом, просто відповзла у хащі, яри, болота, і звідти
стежить, доки люд оживе, нагуляє жирок, наллється кров’ю і веселими
соками; чекає слушної хвилини, щоб вилетіти вогненним драконом і знову –
ковтати, ковтати... жерти, замітаючи хвостом криваві сліди...
Якими мали бути ці люди? Якими були? Якими ми є? Ті, що крокували в
майбутнє під звуки мілітарних маршів, готові на все, ладні вмерти і
здохнути, розсипатись пилом під чоботом чергового кремлівського Дракули,
аби тільки не було війни?! Для кого хліб на столі був не звичайним
харчем, а – СВЯТИНЕЮ? Іконою! Ми ж не образу Божому, ми хлібові
поклонялися! Замінивши релігію, що возносить дух, фетишизмом ущербної
страхом голоду плоті... Скидали з церков хрести і, піднявши, цілували з
благоговійним жахом цілушку черствого хліба, що нехотячи впала на
землю... Посіявши мор духовний – пожали голодомор фізичний... Бо
справді, чого заслуговує народ, який на рахманних чорноземах, на золотих
плодоносних землях, у раю, втішав себе своєю народною мудрістю: "Хліб і
вода – нема голода”, "Хліб-вода – козацька їда”, "Той не людина, хто
горя не знає”, "Голод – не тітка, не дасть пиріжка”...
Але досить моралі. Я не картаю цих людей – я їх ридаю... Але досить і
лементу та лементацій буквоїдських. Прийшла пора просто згадати,
пом’янути нас вчорашніх і подивитися в очі нам – сьогоднішнім: що там, в
очах? На дні зіниць, у глибині душі?
|