ПАТРІОТИ
То був тільки початок. Далі
добро само попливло до нашого дому, радше, притупало під сюртучками
заможних представників діаспори другої, політичної хвилі, колись
ображених тяжко радянською владою. У кожного з цих чистеньких,
рожевощоких і білозубих дідків були свої нездійсненні мрії і плани.
Воїни ОУН-УПА вимагали реабілітації і визнання їх воюючою за Україну
стороною у Другій світовій. Хтось марив українським громадянством, хтось
мріяв придбати квартиру в центрі Києва, або на тій вулиці, де
народився, щоб згодом, як прийде пора, вмерти на рідній землі, хтось
горів бажанням критикою та порадами навести, нарешті, порядок на своїй
стражденній історичній батьківщині. Комусь бездітному не було на кого
зоставити маєток десь в Саскатуні чи штаті Юта і він жадав української
сироти, а хтось і по жінку приїхав…
Але цих благ вони не сподівалися задарма. Вишколені світом, де все
вирішують гроші, ці несхожі на українців українці готові були віддати
всі свої прижиттєві заощадження тому, хто запоміг би здійсненню їхніх
заповітних мрій. Найбільш підходящими для цих оборудок, звісно, на їхню
думку, були народні обранці.
Наївність діаспори була вражаюче безмежна. Адже в ті далекі
дев’яності ці переважно дуже чесні і порядні люди у благих своїх
намірах навіть подумати грішним ділом не могли, що довірливістю своєю
розбещують сьогоднішнього "незалежника”, себто вчорашнього голодного
"совка”, який в очі ніколи не бачив "зелених”, ніколи по-людськи не жив і
не міг за печально короткий строк свого депутатства стати тим, ким
уявляли його наївняки з діаспори. Наш патріотизм завше був голодний,
агресивний, збудований на тотальних злиднях соціалістичної уравніловкі,
вигодуваний люмпенським дворушництвом.
Звичайно, патріоти місцеві все-таки щось робили для патріотів з
екзилю. Не без того. Але головно підпасалися, ініціюючи за гроші
діаспори вселенські асамблеї українського пробудження, конгреси
національного відродження взагалі і реанімацію громадських організацій
сторічної давності зокрема, розвій сучасного жіночого руху, незалежну
пресу, видавничу справу, будівництво храмів… Тільки лінивий не намив
собі торбу золотого піску на тих, здавалося, невичерпних благодійних
клондайках. А дехто й досі відмиває... Отож-бо й виходило, що грубі
гроші роздували приватні капшуки, а дрібні центи йшли на галас довкола
суспільних потреб, святих ідей та розбудови держави, що все бідніла й
бідніла разом із наївним електоратом, перетворюючись на скирту прілої
полови, на вершечку якої красуються та давляться багатством народним
різні пелікани.
Що поробиш – така діалектика… Виживає сильніший…
– Мамусько,
з тебе будуть люди! – трубить лосем над самим моїм вухом оглашенний
Гаспид. От почвара пекельна, хвилини побути на самоті не дасть!
–
Авжеж, не дам, – тішиться Гаспид, мов йойлик китичкою. – Од тебе лиш
одвернись – не знатимеш, на якім світі шукати! В паралельному чи
пер-пер-пердикулярному! Але, мамусько, який прогрес! Нарешті ти
зрозуміла, що одвертий цинізм – благородніший, аніж хитродупе лукавство і
всіляка словесна мімікрія. Віват! Браво! Ур-ра! Будемо тебе просувати
на президента. Завтра ж таки, не відкладаючи, дзенькну Жлобі, аби у
своїх жлобальних прогнозах на всіх телеканалах і у всіх газетах пустив
чутку про майбутню жінку-президента. І гіпотетичний портрет накидав, ну,
типу, середнього віку, брюнетка... Чи перефарбуємо тебе на платинову
білявку? Ні, краще вже на помірковану шатенку. Ще й русу косу причепимо
до твоєї стриженої солдатської потилиці і викладемо на маківці царською
короною. Не треба?! Вау? Чому се? – не дає рота відкрити Гаспид. –
Правда твоя: не будемо повторюватись. Придумаємо щось оригінальне. Ну,
таку собі пазухату-ротату Одарку Карасиху... Або цнотливу роботягу
Наталку Полтавку... Або меланхолійну таємничу чарівницю Марусину
Чураївну, від якої не знати чого чекати: трути в борщ чи пісні в
скарбницю духовності... Ні... Жоден образ не підходить... То що робити
накажеш? На мудру Роксолану ти не тягнеш, хіба що хитрістю, але цього
мало, сама розумієш... А на Марусю Богуславку – мужності не стачає...
Доведеться шукати копил для твого президентського іміджу десь за
готарем, себто кордоном, у чужих краях-країнах, коли тутешній народ за
всю історію не спромігся бодай на одну королеву. Н-да, мамусько,
доведеться попотіти над твоїм іміджем добряче, щоб його народ прийняв і
полюбив, і пішов за ним у вогонь і воду...
– Ти був там? – обриваю дідькову бовтологію. – Бачив?..
– Бачив! Чорти його не взяли!
– Я питаю про неї...
– Відходить після переляку.
–
Любий мій дідичку, більше так не роби. Гаразд? Та жінка справді
ні в чому не винна... Винні радше наші преславні майстри... Але ходімо
ближче до озера...
ЗРАДНИКИ
Гаспид, часом
трапляється, буває сповна розуму, і тоді йому навіть можна подумки
висповідатись, і поговорити душевно, і пофілософствувати, і пожалітися,
ба, навіть пофліртувати... Що поробиш: на безлюдді і чорт чоловік. От і
зараз, прочитавши мої світлі думи, вмент перевтілюється в бородатого
пана в окулярах і піджачку-анцуґу початку минулого століття.
– Давайте знайомитись, – підігрую дідькові.
– Грушевський, – відповідає з гідністю Гаспид. – Перший державець,
учений, поступовець-популіст... Той, на чиїй вулиці майже вся ваша
власть незалежна (розуміється – від народу) товчеться...
– Що поробиш: що заслужили, те й маємо. Хай мені вибачать усі
пани популісти, але що поробиш, коли, як довели численні наукові
спостереження, дослідження та уроки історії, у переважній більшості
своїй наш рідний народ – це народ-люмпен-чорнороб, хлоп-холоп,
смерд-робучич, не спроможний ані владу собі вибрати, ані народити свою
патріотичну аристократію, свою національну еліту. Усе поспіль, що
народжувалося в його надрах і вискакувало нагору – було зрадливе,
ненажерливе, недалеке, з колиски – зденаціоналізоване і продажне. Ото
лиш на ноги зіпнеться, лиш в колодочки вб’ється – об’їсть народ, як коза
липку, обкраде, капшук – в зуби і у табір ворожий: з порога виблядок
турчиться, польщиться, волощиться, какає-штокає, прізвище батькове міняє
на сусідське. А народу, що здивовано дивиться тій еліті сраній услід,
псячий перекинчик з-за чужого тину кричить: зрадник, запроданець,
мазепинець, бандерівець!..
– Та що дивуватися, пані, – зітхає пан Грушевський, – коли суть
зрадництва проста, як правда: зраджують тільки себе... От і виходить, що
всю свою історію чільні українці зраджували тільки себе, залишаючи
народ без голови, без еліти, без ідеї.
– То, перепрошую, якщо ті батькопродавці – голова, то виходить, що народ, вибачайте, язик не повертається вимовити?!
Лже-Грушевський аж зашпортався від сміху: окуляри в траві шукає, із анцуґа-піджачка випадає...
ЕЛІТА
– Ой мамусю, до чого ти ведеш, лукава, ой лукава?! –питає.
– До озера, – сміюся. – А паралельно – до істини, себто до того, що, як
не крути, а в певній мірі саме незалежність дала шанс українцям нарешті
сформувати свою національну еліту. Свою проукраїнську аристократію.
Слава Богу, вчасно підоспіли гроші діаспори, хоч комусь та помогли
вискочити нагору. А нам із Кирилом – зорганізувати Ліґу "Народна ідея”,
обзавестися газетою, видавництвом із друкарнею, парою магазинів, акціями
кількох підприємств.
– А! – розчаровано квасніє антихрист. – Ти знову своєї... Ти, мамцю,
як та стара повія, що після смерті у рай преться... Але нічого –
говори, а я тим часом в озеро беркицьнусь, рибки наловлю або раків і
пришпилю тобі до...
– Щезни, маро! Тьху! Перебив на самому злеті мислі!
Дідок в
окулярах підскакує і, перетворившись у кульбіті на золоту рибку, летить
метрів двісті в повітрі і з плюскотом пірнає у небесну воду, що
сліпить очі густими білими іскрами.
Я зітхаю услід капризному слухачеві і сумно повертаюся до свого внутрішнього монологу:
–
Зрозуміло, що мене дивують, ба навіть ображають оті плачі з-за океану:
"Ми збирали свої криваві центи на розбудову України, а вони збудували
собі хороми...”
Але, дорогі панове, що ж то за держава буде, коли її депутати чи
там міністри перебиватимуться з хліба на воду по клопівниках та
їздитимуть у метро на службу! Самі ж то ви, хоч не видно серед вас ні
сенатора, ні міністра, з карів не вилазите і квартири собі на Хрещатику
прикупили...
Та й чи не ви нас вчили жити? Чи не ви провокували захланність своєю
житейською філософією: коли він мешкає в такій псячій халабуді, не має
штанів про свято, то він того вартий. Водночас декому в капіталістичнім
екзилі так хотілося, аби совіти нас тут усіх видушили, аби було за ким
плакати та ганьбити режими. А чи самі бодай погляд спинили на якомусь
неімущому, злиденному, рядовому, а тому безправному правдоборцеві? Ай-я!
Бажали справу мати лише з відомими, чільними, посадовими. Закриваючи
очі на те, що всі ті колишні чільні та посадові виростали не лиш під
зорею радянської влади, а ще й під полою шинелі Дзержинського... Ви ж
бо про те знали! Але ж кажу: прощали, бо з чесними дурнями нічого не
збудуєш. Ви хотіли руками таких, як Кирило, збудувати прихильну до себе
Україну, і разом з тим – аби той Кирило нічого за те не мав! Ну,
вибачайте...
Але – все те ще можна пережити. Гірше, що під нас, себто
національну еліту, почали косити й інші... антиподи... Особливо перед
виборами. Той, дивись, заговорив українською. Той розказує небилиці про
козацьке коріння своє, що веде від самого Хмельницького. А інший,
приватизувавши всі енергосистеми, прихопив заодно у родичі славного
гетьмана Полуботка разом із його англійським золотом, третій "вдідовив”
великого страдника Івана Сірка, змінивши йому... національність. Тож по
всьому виходить на те, що на Січі одні греки, московіти та гебреї
тусувалися! Агій, безличні, – як казали мої бабця солодкі Арехта. Було,
правда, поміж них ще пару волохів і татарська кіннота... І хто це,
скажіть, таке може витерпіти?! Коли б не ми з Кириком, то й України
давно б уже не було, не те що ідеї української! А вам цента щербатого
шкода!..
Он уже всі міністри та депутати через одного б’ються за право на
славнозвісного предка... Всі "рідною” балакають. Коли треба, звісно... А
партії? Що лиш не витворяють... Порозбирали собі в духовні поводирі
письменників-класиків, поприкривалися ними, щасливі, що великі
покійники не годні встати та до суду подати, або по писку надавати. А
живі майстри слова, сіль землі, цвіт нації, совість епохи і т.д. –
мовчать!.. Хоча, де ви їх бачили?.. Де стрічали? Хіба що на фуршетах з
нагоди презентації якоїсь або в приймальній Ліги "Народна ідея” – у
черзі за фінансовою підтримкою! Дайте! Видайте мій опус вєка! Авжеж!
Розбіглася! Біжу, аж зашпортаюсь, розтицяти свою кривавицю по
простягнутих липких долонях! Беріть, видавайте свої недолугі шедеври та
обпльовуйте мене, безталанну! А дзуськи! От без книжок доведіть, що ви
талановиті. Не вийде. Бо без книжок вас – нема. А я є! І скоро, дуже
скоро можу залишитись єдиною драматургесою України, національною
гордістю, як Кирило Тулумбас – народним заступником. Хоча... я добра! І
мені не шкода ламаного цента для істинної еліти, для правдивих
митців...
А ось і озеро! А де істина? Де істина, пане Грушевський? –
роззираюся за співбесідником навсібіч і бачу, як іде він по сліпучій
воді у свою історію, весь осяяний сонцем, і не тоне...
– Камо
грядеши? – тихенько гукаю услід, та він не озирається і не відповідає.
Але мені байдуже. Лягаю горілиць на теплий, густо зазеленений зіллям,
пісок, під розлогою вільхою і заплющую очі.
ГРІХ
– От і вір жінці! Не встигнеш відійти, тіло освіжити, як вона вже з іншим грішить, за іншим тужить, лукава...
Над жінкою загусає темна кошлата тінь, схожа на тінь від стіжка сіна на двох тоненьких жердинках.
Але жінка, що звільна розкинулась на прим’ятих, приємно прохолодних
пачісках лугової трави, не реагує. Вона спить на правому боку, тихо і
солодко, підклавши під чорняву голову повну білу руку, і в цьому
молодому безжурному сні здається теж молодою. Гола нога звабливо біліє
з-під подолу барвистого сарафана, біліє, викотившись із пазухи, біла
пишна грудь. Жінка спить і не чує, як чорна волохата рука гладить її
шию, руки, груди, лоскоче під сарафаном стегно. Жінка не ворушиться, лиш
солодко зітхає, заохочуючи до любовної гри.
– Мамусю, – каже невидимий спокусник, – ти така гарна сьогодні, що
мене аж чорти деруть… І де тільки очі в того йолопа? Ігнорувати таку
жінку… Слухай, чого це ми з тобою все сваримось, чи не пора нам і
молодість згадати? Га, мамусю?
– А чого це ти мене мамусею кличеш? – ліниво крізь сон питає жінка, солодко зітхаючи.
– Бо ти мене виносила під лівою рукою зовсім молоденькою.
– Тоді я тебе буду звати татуськом, – розніжено лепече жінка.
– Ах ти ж збоченка стара! Знову захотілось побавитися в Едіпів
комплекс? Знаю, знаю, як була ти закохана у свого батька, як ревнувала
до матері і бажала їй смерті. Аж доки не запримітила те баба Арехта.
Отоді вона, щоб вилікувати тебе від пристрасті нездорової, і почала
підсилати у твою дівоцьку постелю нібито сільських хлопів, а відробляти
мені доводилось… Аж доки ти не виїхала в місто і не покинула мене пасти
бабиних курей…
– То це ти був, мармизо гаспидська?!
– А ніби ти не знала?
–
Та здогадувалась, – усміхається жінка. – А тобі не здається, що як на
поганого дідька ти став замудрим дуже? Фройда читаєш, Юнга, носа пхнеш
куди тобі не слід... Пора вже вбивати... – Солона хвиля не відплаченої
дитячої образи накриває її по самі очі, затуманює світ... Що знає той
Гаспид дурноверхий із своїм Фройдом?! Який там комплекс, якого Едіпа?!
Комплексом сироти страждало її не приголублене, забуте в горах єство. За
всі ті десять років, коли вона вільготно дичавіла у своїх і бабиних
горах, мама провідувала її зо два рази. Разом із батьком, звичайно. За
першим разом вона привезла Людці голубу в білий горошок городську
сукенку, яку щаслива Людя того ж дня благополучно подерла у зрубі на
ожині, довівши маму до істерики. За другим разом втопила в потічку
новенькі, привезені мамою, босоніжки... Істерика знову повторилася...
Спостерігаючи з колючого малинника, як гірко, ніби за покійником,
побивається за нещасними босоніжками мама, дівчинка відчула, яка чужа їй
ця капризна, розніжена, білява і світлоока, зовсім не схожа на них з
бабою і татом, жінка. В душечці зародилась підозра, що її справжня рідна
і добра мама вмерла, а тато привіз їй злу мачуху. Підозра зміцніла,
коли мама, народивши братика, взагалі перестала приїздити. Але тато
навідувався: красивий, чорнобровий, чорновусий, з торбою подарунків.
Людця тата обожнювала, чекала-виглядала, а дочекавшись, зависала на шиї,
не зводячи з батька закоханих очей. З роками вдячна дівоча любов до
тата переростала в її сирітському серці на палку жіночу пристрасть. Баба
Арехта з тривогою спостерігала, як онука чепуриться і кокетує до тата,
як загоряються недитячою жагою її блискучі ясно-жовті, наче цвіт курячої
сліпоти, очиська, але по-справжньому злякалася, коли дівчисько,
провівши батька до станції, впало їй в ноги і, палко стискаючи руки,
зашепотіло:
– Бабо, прошу тебе, зроби так, щоб ВОНА і її та дитина вмерли, аби її не стало, аби тато був тільки мій.
Баба
Арехта Фройда не читала, як не читала і трагедій Софокла, але баба
знала, як клекотить і палає дика циганська кров, як казиться молодою
кобилицею неприборкана плоть, волаючи любові. Надивилася стара відьма, і
на що здатні дозрілі на бідних на доброго хлопа горбах п’ятнадцятки, та
й хлопам не йняла віри, рідний він чи чужий...
Після цієї розмови батько раптом перестав навідуватися. Даремно
чекала його Маргаритка всю весну і шмат літа. "Поїхав на заробітки”, –
відказувала баба на її німі запитання. А впередвечір Івана Купала
скупала її баба у діжці з дощівкою, настояною на любистку, наказала
одягнути святкову, цятками бісерними вишиту сорочку і повела високо в
гори на дику полонину зілля збирати...
ШАБАШ
Жінка на прим’ятому
луговому зіллі зітхнула глибоко й солодко, провалюючись чи то в сон,
чи то у транс. Так було щоразу, коли вона подумки поверталась у ту свою
далеку першу відунську ніч. Знову перед її зором постали таємничо-суворі
в тонкому серпанковому сяйві молодого місяця Карпати, а над ними низька
темно-фіалкова баня неба, всипана величезними мерехтливими діамантами
зір, яких, здавалося, можна було дістати рукою. І запахуще веселкове
сіяння розквітлого зілля у високій по груди темній траві, і
збудливо-п’янкі шерехи, зітхання та ледь чутні пристрасно-хтиві стогони
купальської ночі, від яких шаленіла уява і п’янко закипала кров...
– Маргарито, – хтось покликав її глухим і низьким, ніби з
підземелля, голосом. Маргарита здригнулася, лячно озираючись, і лиш
тепер помітила, що вони на полонині не самі. У траві з легким шелестом
снували, гасали і літали, переплітаючись, збиваючись у біло-молочні
клубки, майже прозорі силуети нагих людських тіл. Але того, хто її
кликав, поблизу не було. Лиш очі баби Арехти світилися до неї
підбадьорливо двома жовтими світлячками.
– Не бійся, – самими губами сказала баба, – йди і – прийдеш...
І
вона пішла, як сомнамбула, мов по воді, по глибокій траві, і стала
перед тим, хто кликав. Він був високий і красивий, як тато. Але ще
кращий і незвично, до запаморочення, до безуму – жаданий. Не розуміючи
сама, що говорить, Маргарита прошепотіла так палко, що аж вогнем
попалило вуста:
– Князю, бери мене! Візьми мене, Князю претемний...
І в цю
мить потемніло небо, і чорний палючий вихор відірвав її від землі, і
тисяча ножів уп’ялись в її тіло, і вона закричала диким звіром, і враз
біль і страх розтанули, і все її тіло забилось, як рибонька, у срібній
купелі незнаної насолоди і такої буйної торжествуючої радості, що душа
її в тому вогні згоріла на вугіль...
Після купальської ночі Маргарита не впізнала себе: скупане у
відьомській росі її темне циганкувате тіло ніби засвітилося рожевим
спокусливим сяйвом, жовті очі позолотіли, шорстке волосся потекло по
плечах вороним шовком, каламутячи місцевим парубкам і чоловікам розум.
Але вона йшла лишень на поклик ОДНОГО ЄДИНОГО ГОЛОСУ.
ВІДЬМА
Коли прийшла пора покидати рідне село і їхати до міста вступати в інститут, баба знову повела з нею сувору розмову.
– Тебе чекає інше життя, не схоже на життя в горбах, – казала баба. –
Нелегке, непросте життя серед людей, заздрісних, злих, захланних. Але
бабина наука поможе тобі бути скрізь і всюди ґаздинею, ворогів
перетворювати на щирих друзів, грізних начальників – на улесливих слуг,
чоловіків – на вірних підданих... Май діло лише з хлопами, чаруй їх,
прив’язуй до себе любощами. Хлоп забуває все, крім солодких любощів...
Лиш за них він вдячний буває. А клятому, заздрому жіноцтву, що тобі,
квіточко моя, ой як дозоляти буде, намагайся бути повірницею, аби знати,
що воно думає... Будь мудра, як змія гірська, хитра, як лисиця,
обережна, наче ящірка, вертка, як вивірка, солодка начальству, як мід, а
на ворогів – гостра і замашна, як бартка. Сповняй, дівче, бабині
накази і давай у тому світі сама собі раду. А як вже буде зовсім
непереливки – клич стару Арехту, а в найтяжчу годину – Князя... Він
любить тебе, Маргаритко!
Вона давала собі раду. Лиш за село виїхала, поміняла, як тепер
кажуть, імідж: розправила плечі, розпустила по них чорну косу, а в жовті
очі напустила золотого туманцю, крізь який час від часу зіниці її
зблискували гостро, у рисі на полюванні. Хоч у паспорті була записана
Людмилою, усім чоловікам представлялася Маргаритою. Спостерігаючи, яке
невідпорне враження на незнайомців справляє її романтичне ім’я, була
вдячна бабі Арешті, тим більше, що з кожною хвилиною відчувала, як їй
стає з ним затишно і зручно, ба! навіть... безкарно і привільно, як у
циганському таборі.
Маргаритою зійшла з поїзда на київському вокзалі, Маргаритою зайшла
до театрального інституту, Маргаритою почала нове своє життя в столиці.
Від старого, темного сільського прихопила тільки тайстру відьомських
чарунків: шнурок, яким були зв’язані у трунві ноги покійного діда,
недопалок свічки-громівниці, пір’я чорної курки, жаб’ячі кісточки,
сушені котячі мізки і ще цілу купу всілякої чортівні про всі випадки
життя; а також звичку носити зашите зліва у ліфчику приворотне зілля –
для хлопів, сіль – ворогам в очі, цукор та мак, висвячені бабою в глухій
карпатській церковці – на всіх решту, кому Маргаритка хотіла бути
солодкою та милою. Аби таланило у всіх намірах і оборудках, за порадою
баби Арехти переступала високі столичні пороги лише правою ногою,
подумки наказуючи:
– Усі вороги в кут, бо я ґаздиня тут!
І
вороги тушувалися, задкували, перетворюючись на поклонників її вроди,
розуму, молодості. Але щойно виходили з поля впливу відунських чар, як
знову перекидалися, мов ті вовкулаки, у лютих ворогів, надто жінки. І
тоді кабінети й курилки аж шкваркотіли їхньою ненавистю: "Ти бачила цю
смердючку? Цю проблядь табірну? Що вона витворяє з нашим начальством!
Воно аж дуріє! А вона, шльондра бездарна, не те що написати свого –
чужого тексту не може прочитати! – А нащо? Як вона, вибачайте,
п...звєзда! А ето в нашей жізні, дєушка, главноє! Так що переймай, доки
не пізно, передовий досвід! – Ти права! Головне – передок! – То хай ті
козли і показують його по телевізору! І не питають: де інтелектуальні
державно значимі передачі! – Е! Та що ти хочеш: у нашій професії часом і
голови потрібні, не лиш... пз...пз.. звізди!”
І дружне – ги-ги-ги...
А в
коридорах!.. Зміїне сичання... Гаддя, як весною в горах, –
кублами-кублами! Бр-р-р! Заходиш – а вони врозтіч з-під ніг! А яке не
встигло випорснути – чавиш, чавиш, чавиш... Ф-фе! Але ж усіх не
перечавиш! А спокійно споглядати цей тераріум, якого й дуст не брав,
терпіння не напасешся?! Отже, хоч-не хоч, а мус було маком-самосієм
морити та зіллям приворотним хмелити, аби вони, усі ці курви
незатребувані, як вівці до потічка, знову бігли до любої Марґусі зі
своїми таємницями потаємними та печалями невтоленними, а хлопи – за
матні хапалися та водно начальство злодійське шпетили за розбазарювання
державних коштів. Тьху! Але ґав не ловила, а складала все те "у досьє” –
про всяк випадок, а тих випадків, як ми знаємо, в житті – ого! І скоро,
дуже скоро вже тримала кого треба у своєму чіпкому кулачку так міцно,
що їм нічого не зоставалось, як, ненавидячи, дружити з нею і всупереч
власній волі творити довкола її гівничності, як вони, прочумавшись,
лаялись, дружну челядь.
Організаторські здібності Марґо вперше були гідно
поціновані в інституті (обранням незмінним комсоргом курсу), вдруге – на
телестудії (призначенням її, зелепухи, редактором
літературно-мистецьких передач), а пристрасть до чужих таємниць – в
одній секретній установі (визнанням неперевершеним бійцем невидимого
фронту – пожиттєво). О, це була ще одна гріховна грань її щедро
талановитої душі! Що не кажіть, а немає більшого морального задоволення,
як служити батьківщині, розправляючись зі своїми недругами – доносами
на них, та ще підписуючи ці доленосні інформації незвичним, ба, навіть
дикуватим для комуністичної доби символічним псевдо – Княгиня!
Тож баба Арехта могла спокійно й далі колотити своє відьомське
трійло та обпоювати ним перелюбників усього підгір’я: її Маргаритка у
далеких світах давала собі раду. Аж до того дня, коли її приставили
освєдомітєлєм до Майстра. Вона злякалася: така людина... та як... та
він...
Щоб зняти її переляк, куратор інституту, якому вона щотижня здавала
доповідні на студентів і викладачів, завів її у потаємну кімнату в
підвалі головного корпусу, де такий самий сірокостюмний, але старший
роками і чином ґебіст проінструктував Маргариту детально, як узяти
голими руками недоступного Майстра. О! Той сіроштанний був великий спец,
або, як тепер кажуть, профі! Радив не цуратися жодних засобів,
особливо... інтимних. Навіть проілюстрував інструктаж яскравими
картинками із власного досвіду, коли йому доводилося ради державної
безпеки, скромно кажучи, трахати жон високих партійців, сановників та
воєначальників, аби вивідати, чи не затівають у цей час їхні муж’я
заколотів.
– Незабутні враження! – цинічно скалився, обмацуючи масним поглядом
принади Маргарити. – Так що – вперьод грудью! І нікакой осєчкі! Тим
більше, що один із найуславленіших літературних небожителів насправді
людина слабка, ласа до молоденьких творчих дівчаток, яких йому постачає
час від часу на дачу директор кабінету молодого автора Боря П’янчук.
Тобі, дорогенька Марґусю (від цього звертання, схожого на "дурненька
Марусю”, її покоробило), тільки й труду, що одягнути міні-спідничку,
розпустити косу і явитись із власними віршами до Борі, а за Борею
затримки не буде... Але дивись мені, на цього покидька не розмінюйся,
бо він частенько любить дорогою на дачу першим знімати пробу... Хай
вдовольняється тими, на кому вже нема де ставити клейма! І– грай! Більше
грай! Ти ж – актриса!
Що ж, це вона любила – грати! Подобалось уживатися в нові ролі, які
придумували для неї сценаристи та режисери з органів. О, це була не
просто гра... Це було диявольське ловіння душ!
|