ДАРУНЕЧКА
Лиш
тепер Хазяйка помічає за кілька кроків від себе аж зелену на виду
перестрашену Даруню. Дівчинка стоїть, як скам’яніла на соляний стовп
Лотова жінка, і ніяк не може второпати, кому мама кричить, майже
ридаючи:
– Ні, тільки не її!.. вона й так нещасна... Мені її дав Бог...
– Авжеж, – каже пекельна мармиза, – лиш той, що Чорнобиль пустив димом…
– Замовкни, бо я роздеру тебе!
Даруня
з жахом дивиться, як обезуміла мама кидається сходами вниз, перетинає
неозору вітальню і, підбігши до зачинених дверей кімнати для прислуги,
за якими щез Кібчик, починає гамселити кулаками по одвірку.
– Кібчику, Кібчику, мама збожеволіла, мамі погано! – верещить
Даруня, збігає сходами, чіпляється за маму; та, схаменувшись, обнімає
дитину, і так, обнявшись, вони ридають, довго, надривно і нудно.
–
Чорт з вами, – спріснілий враз Гаспид із досадою махає хвостиськом і
йде собі трохи розважитися – пополохати цесарок у саду екс-міністра
економіки чи курей на подвір’ї колишнього класика рідної літератури, а
тепер просто письменника Х.
– Мамо, що з тобою? Заспокойся, прошу тебе…
Справді,
що це зі мною діється? Якесь помутніння свідомості, огидна маячня
впереміш з диким чортовинням… Бідна дитина… Вона так і не звикла до
наших із Кирилом брутальних сварок, істеричного вияснення стосунків.
– Нічого, доцю, нічого… Вже все о’кей! Все нормально…Не бери так до
серця… У кожній сім’ї сваряться… Таке життя… Іди поспи… Ще рано… Іди. А я
пройдуся… Мені треба трохи заспокоїтись… і подумати… Іди.
Дочка
слухняно піднімається сходами до своєї спаленьки. По-старечому
неповоротка, якась загальмована, згорблена…Боже мій, чого вона така
нещасна, ця моя дитина? Чого така затюкана, до всього байдужа? Чого її
не тішить ні ця шикарна, для неї збудована, казкова вілла, ані авта, ні
рахунки в банках? Якби мені в її роки та її можливості, я б світ
перевернула, я б уже не знати де і ким була… Принаймні, з нічних клубів
не вилазила б, та видивляла б пильненько у табунцях золотої молоді
принца з батечком-олігархом та дванадцятизначними рахунками у банку. А
вона!.. Ніби я за неї і відгуляла, і віджила, – лиш світом нудить! Їй
байдуже, скільки задля того всього, що вона має, мені довелося
дряпатись, принижуватись, а потім – брехати, лукавити, видирати з пащек,
штовхати в урвище, і при тому самій балансувати, мов на канаті над
прірвою… Скільки разів могла зірватись і полетіти сторч головою, як та
нещасна Ярка? Як подумаю – жити не хочеться!
ЯРОСЛАВА
Згадка про
Ярославу витісняє з голови гризоту про долю Дари, сповнює душу мульким
сум’яттям: а й справді, як на здоровий глузд, то не могла ж непитуща,
здорова дівка ні з того ні з сього випасти з балкона своєї квартири
просто на клумбу чорнобривців! Маловірогідно й те, що популярні й везучі
телеведучі просто так, ні сіло ні впало шандарахаються об асфальт,
повернувшись із урядового прийому, де їм цілують ручки власть імущі і
роблять багатообіцяючі пропозиції елітарні мужі і володарі цього світу.
Потьмарення від сварки з Кирилом ніби й не було. В голові чітко і
ясно сплітались у логічний ланцюг події недалекого минулого. Все
почалося з мимоволі підслуханих Кирилових телефонних розмов:
–
Згоден, ця пташка забула, з чиєї руки золоте пшінце ще недавно
клювала... Варто б натякнути... злегка... Або відправити... в Чечню...
Хай дрочить по гарячих точка...
Тоді в нас виник невеличкий конфлікт.
– Не чіпай Ярки, – дала зрозуміти чоловікові, що все знаю і не погоджуюсь на жодні радикальні дії проти неї.
–
Гаразд, – легко, без звичних для нього еківоків, згодився добрий Кирик.
– Але, коли твоя подружка насмілиться оприлюднити своє так зване
журналістське розслідування, нам, дорогенька, прийдеться розпрощатись не
тільки з нашим першим мільйоном, а й з єдиним, першим і останнім своїм
життям. Отож, вибирай.
– А до чого тут я? Чому завжди, при будь-яких ситуаціях, маю вибирати я?
–
А тому, що ти хочеш золоту рибку зловити і сраки не замочити. А так,
дорогенька, не буває. Пора змиритись і зарубати собі на носі, що великих
і водночас чесних грошей не існує в природі. Отож або змирись, або йди в
монастир.
Кирило явно ставив мене на місце, натякаючи, що, коли не перестану
грати вар’ятку, відправить мене або в подружню відставку, або ще далі,
наприклад, в монастир, психлікарню, чи просто відстріляє і оком не
моргне. І я причинила піддувало, не тому, що боялася стати жертвою
репресій, які влаштовували на початку Незалежності осоружним старим
жонам новоспечені, незалежні від совісті, провідники нації. Мені іноді
задля розваги хотілося помилуватися самодурством і наївним самочванством
свого чоловіка. Дивись, дивись, як красується-малюється, хвіст і пальці
віялом, воло роздув, мов пелікан... Якби ж я не жила в цій дикій
країні, серед цих примітивних гуманоїдів з їх середньовічною пристрастю
до перманентних полювань на відьом, а, наприклад, в З’єднаних Стейтах,
то давно була б сенатором... В Америці точно вже була б світовою
знаменитість. Там соціально активні жінки круто стоять. А головне –
затребувані. Тому й порядок у державі. Хоча – ненавиджу феміністок,
звісно, доморослих, із їхніми гендерами і паритетами. З істеричним
лементом про рівні можливості... З їхньою позою незалежної жінки... А
коли розібратись, то все це лиш гормональні рефлексії, викликані тугою
за двома суто жіночими позами – на спині і на колінах. Отакий маленький
парадокс моєї, перепрошую, ментальності. І большая правда малєнькой
жізні... Бо поки ті недотіпані амазонки по гуртожитках та запльованих
малосімейках утинають собі цицьки, аби стріляти з лука по хлопах було
зручніше, ті хлопи преспокійно діляться благами, славою, преміями і
владними кріслами із податливими, згідливими, веселенькими-м’якенькими
молодичками. Звісно, з природи я не була подібною зручною підстилкою,
але вдавати таку доводилось не раз. Допоки не накидала на шию
жеребчикові чи старому волові збрую та не брала міцно в руки шовкові
віжки... і гарапника.
Але... про що це я? Чого понесла на феміністок, навіжених від
гормонального отруєння? Наскільки мені відомо, Ярослава до них не
належала. Хто-хто, а вона добре знала, з ким спати. Однак часом любила
вдавати із себе таку собі Діву Орлеанську – слава жити не давала. Отож
при тій розмові з мудрим Кириком мене і розібрала справедлива злість: а
й справді, чому це я маю жертвувати власним добробутом ради примх та
забаганок голодної на славу, нарваної дурепи? Скільки того життя, щоб
його жбурляти під колеса боротьби за якусь там вигадану схибнутими на
голову ідею? Тим паче, коли можна цю ідею перетворити в бездонне корито.
ГАСПИД
– І хлебтати,
хлебтати, хлебтати з нього, жерти, як не в себе, в три горла, щоб аж
через вуха перло, з очей бризкало, і щоб нікому крихти не дісталося,
отак-о – отак-о... – Гаспидська личина, роздувшись, як жаба на болоті,
огидними жестами ілюструє мої думки, запихаючись моєю шиншиловою шубою,
Кириловими мокасинами (і де воно лиш діп’яло їх?), при тому бридко
гикаючи та пукаючи.
– Воня в ґачах, – кажу незлобливо, зневажливо
спостерігаючи за кривлянням цього смороду сірчаного у штанях, – глянув
би ти на свою гидко-капосну мармизу...
– А так
естетичніше? – питає мармиза, перевтілюючись, як Ступка в гетьманів, то в
Кирила з виряченими очима, то в мене – з набитим доларами писком. До
компанії не вистачало ще несамовитої фізії Петра Першого та мумії
Мазепи, прип’ятої до коня, або ще чогось із вбивчого арсеналу "естетики
патріотичного відродження”. Однак на чортяче мавпування я реагую
спокійно-саркастично, як українська публіка на жалюгідне збоченство
вітчизняного кіномистецтва.
– Браво! Ґеніально! Якби всі наші мистці були такими талановитими, як ти, дідьчий сину, Голівуд від заздрості перевішався б.
Дивно,
але часом цей бісівський недоносок розважає мене, як блазень французьку
королеву. Радше, як колись у дитинстві, заспокоює дурноверхими
вибриками мою розтривожену душу. Отож якомога величніше розвертаю свою
царствену парсуну і прямую до дверей, що ведуть у позолочений першим
сонячним промінням сад. Уже в порозі різко озираюсь і – сто чортів! –
бачу, як пекельний виродок, смішно викаблучуючись та підстрибуючи на
кривеньких ніжках, крадеться сходами за Дарусенькою.
– О сссуте дрррач! – ричу ледь чутно улюблену лайку моєї улюбленої дорогесенької бабці.
– Ти кого маєш на увазі? – кокетує Гаспид, наче гей-телеведучий.
– Я маю на увазі тих сто чортів, які тебе, клятий вилупку,
клянусь бабою Арехтою, сьогодні ж, на очах у Князя, поріжуть, як
макулатуру, на дрібні смужечки або підсмажать на сніданок для
політичних повій...
Гаспид кам’яніє, а далі починає дрібно тремтіти, мов Кібчик при одвірку, блазнюючи та півкаючи: "Йой боюсь, йой страшно!..”
Але вкліп ока розтає в повітрі, наче мильна бульбашка. Я ж переможно
сміюся, злегка вальсуючи, виходжу просто під зливу сонячного сяйва і
вклякаю, осліплена красою ранкового світу.
РАЙ!
Рай... Мій
земний рукотворний рай... Як я марила ним! Як мріяла про власну
манюпуню латочку з хатинкою ось тут, саме тут, на недосяжній для
простого смертного території багатих і вибраних! Боже, як я мріяла... Як
заздрила жонам партійних бонз і придворних класиків, особливо посеред
тих безсонних, незатишних, тих крадених ночей на чужій дачі, під боком
якогось сановитого старпера, котрий тим часом давав хропака, попукуючи
від щастя, що збагрив свою законну в санаторій на Кавказ і може вволю
покобеляжить.
Як це було давно! У зовсім іншому житті, яке хочеться зітерти з
пам’яті, а найбільше, з чужої – злої, ох і зло-о-ої!.. Все пам’ятають,
покидьки! Надто друзі і подруги, що так і зосталися навіки у тому
злиденному, давно мною забутому, творчому горінні-животінні. І там їх,
невдах, чорти деруть від заздрості, як і давно струпішалих партжон і
письменницьких вдів... Не згасав би вічний вогонь під тими котлами у
пеклі, в яких, сподіваюся, шкваряться їхні мужі...
Тьху! Чого це я лютую серед такої неземної краси? Бо й справді зло
бере, ніби вони не знають, що одними молитвами у Бога можна випросити
хіба що рай на тім світі. А на цім, на жаль, дорогесенькі, треба самому
рукави закотити... Отак, як ми з Кирилом... Аби втерти носа Фекалюку, на
городі якого горбатилась уся столична ”ботанічка”, премудрий Кирик сам
себе переплюнув: не поскупився – спеціально виписав із Англії
королівського садівника, а з Голландії модного квітникаря, під
керівництвом яких (через перекладача) вітчизняні "ботаніки” та
муніципальні "озеленювачі” перетворили "дебр-пустиню неполитую” у
квітучий Едем. І от я стою серед цього раю, милуюся розкішним буянням
природи, вдихаю запаморочливі пахощі розвеснених кущів і квітів... Важкі
кетяги бузку, ажурні грона гліцинії, золоті фонтани традесканції...
Азалії... флокси... тюльпани... нарциси... гіацинти... гігантські
фіалки, братки, в’юнки, анемони, матіола... рідні і заморські,
презентовані зарубіжними ботанічними садами. Квіти всюди: на клумбах, у
вазах, у вазонах, в горщечках... на карнизах, підвіконнях... Навіть у
фонтанах і басейні – ніжно-рожеві, кремові, жовті й білі водяні лілії,
подаровані німецькими інвесторами. Квіти пнуться, стеляться, в’ються,
плавають. І розливають божественні пахощі. Так пахне рай... Добре, що
Гаспид десь завіявся, а то б засмердів мій Едем паленою сіркою.
А в молоденькому саду серед рідних яблунь і калин, тропічних
екзотів, обсипаних пуп’янками та самоцвітними росами, витьохкують
невидимі щасливі соловейки і ще якісь незнанні пташки-щебеташки... Так
звучить рай.
Примружую очі і, здається, чую, як шовковою травою шелестять кроки юної
голісінької прародительки Єви... Здається, бачу, як, заховавшись за
яблунею, стежить за нею закоханий Адам, не відаючись про суперника Змія,
що причаївся зовсім поряд, прикинувшись гіллякою, у густій яблуневій
кроні... Так невинно ходить солодка, мов гріх, любов. Жаль тільки, що
ходить вона чужими стежками, обминаючи мене і мій рай десятою
дорогою...
Однак, щось минає, а щось і зостається... Минає химера,
мрія-забаганка. Зостається матеріальне – цей дім, цей сад, цей
зільник-квітник... Хоч і це не вічне, (а що вічне?!) та принаймні на моє
життя вистачить і ще й внукам зостанеться... Сподіваюся, 1917-й більше
не повториться...
Ні, хто б там що не балакав про святе і найсвятіше, скільки б чесні
м?чні "за Україну, за її волю і народ” не нудили своїми наївними ідеями,
я знаю одне: за такий рай варто не лиш ту ідею, а й душу продати...
ЛАБІРИНТ
Гордо, з
гідністю людини, яка немарно живе на цім світі, виходжу за браму. Перед
очима – безлюдна вуличка дачного селища, схожа на один
відтинок-закавулок міфічного лабіринту. Лишень зелені кучері дерев над
суцільними сірими огорожами нагадують, що за ними живуть люди... Але все
одно – лабіринт. Влади... Найжахливіший, найлюбострасніший,
найжаданіший, найомріяніший на землі храм-душогубка, до якого рвуться
смертні, а дорвавшись, гинуть під копитами, під золотими копитами
кровожерливого Мінотавра брехні, підступів, запроданства. Правдивіше,
гинули. Колись. Нині ж наловчились і консенсус із Мінотавром знаходити, і
один з одним розминатися, і в лабіринті орієнтуватися ліпше, як у
своєму заміському маєтку.
Машинально оглядаюся: над високою металевою огорожею гордо й
неприступно височить моя фортеця! Мій Едем! Страшно подумати, яким
коштом вона мені далася! Якими героїчними зусиллями!..
– Ой умру!
Люди, людоньки, подивіться на цю героїню! Ви вже чували про те, як вона
заробила свій перший мільйон, тепер послухайте, як мужньо вона вкрала
свою першу тисячу долярів... правда, не зовсім тисячу, а цілих десять!..
Ойо-йой... – У повітрі нагло запахло сіркою. Гаспид! Чорти б його
побрали! Очевидячки, бісовій личині обридло курей полохати, тож,
заламавши лаписька (з мене збиткується), шкандибає попереду і волає в
три горла. І хоч я знаю, що ніхто, крім мене, його не чує і не бачить,
перелякано озираюся навсібіч, хапаюся за серце і шукаю оком, чим би це
пожбурити в проклятуще ісчадіє.
– Заткнись! А хоча... про мене, кричи, хоч лопни! До
речі, дурибале рогатий, супроти оцих, що ще хропуть за броньованими
брамами, я – свята! А та якась тисяча, що я, як ти кажеш, украла,
ламаний гріш жебрака проти тих мільйонів, на які вони обчистили рідний
народ.
– Але ж ті десятки тисяч долярів, які зібрали добрі люди
по цілому світу на відродження потоптаної большевиками української
культури... Або братні рублики, якими вам дехто щедро платив, аби
першого не сталося...
– А ми й відродили... що треба й кого треба... І чесно розподілили...
–
Ще б пак! Глянувши на маєтки тих, з ким ви разом
відроджувались, жодного сумніву щодо чесного розподілу! – регоче
антихрист. – Пригадую цей перший ваш з Кириком благодійний фарс...
Всеукраїнська акція на підтримку інтелігенції. Фуршет: дешеве шампанське
і вбогий десерт. Патріотичні промови, лукаві фаци благодійників,
розгублені фейси мистців... У спітнілих мозольних п’ястуках останніх –
конверти з десятьма долярами... На відродження. Цих копійок на сподні
секондхендівські не стачить, а на відродження мусить стачити. Бо перед
благодійниками-меценатами соромно.
Люди подають, а нам не хватає! Ловко придумано? Авжеж! А хто
перевірить? А ніхто. Нема у державі такої перевірки, щоб власть, народом
обрану, перевіряла. Не придумали. Тим паче, що жодному з ощасливлених
лохів у голову не прийде за пару баксів рейвах зчиняти: скаржитись –
совість не дозволить, дякувати – гордість... Не бидло все ж таки.
– Слухай, май совість! Ти ж, люципере поганий, знаєш,
що решта грошей пішла на організацію та обладнання фонду "Народна
поміч”. На фестивалі творчої молоді "Надія народу”, на сиротинці
народні – дитячі та старечі, на...
– Слухай, мамцю, ти теж май совість і не заливай... Я – не КРУ, не
податкова, не УБОЗ... Але оскільки нема нам з тобою чим зайнятися, то не
гріх з нудьги і подискутувати трохи. Отож, припустимо, що офісну
техніку і повні кишені зелених на святе діло ви приволокли після першої
своєї візити в Америку... Чи з Москви? Бр-р-р! У ваших блудах з
векторами і орієнтаціями патріотичними то на схід, то на захід,
голубонько, сам Князь ногу зломить, куди вже там бідному чортові! Та
весь пекельний синедріон дивується, як же це ви з Кириком у тих
цеерушно-феесбешних патріотичних змагах за вільну Україну раду собі
даєте? На останньому засіданні, сам чув, Перший Поплічник Князя відкрито
лобіював інтереси Кирика, бр-р-р, пардон, мамцю, за лексику
тутешньо-парламентську, коротше, пропонував підвищити його у званні до
генерала КПБ (комітету пекельної безпеки) та нагородити почесним тавром
Князя "За особливі заслуги”.
– Бля-я-я... Я ж то думаю, часом спостерігаючи, як цей покидьок
крадучись вертається зі свого чергового відрядження, що це в нього за
пляма багровіє на лобі... А це орден! За особливі заслуги... Нічого
собі! А я? Я що – в Князя... вовка з’їла? Чого мене ні за що не мають?
Та за одного тебе, мерзо хвостата, мені... не те що орден...
– Мамцю, диявол з тобою, який орден? Та на тобі вже нема де печать
ставити! Так, не збивай з мислі. Я не з нагородного комітету, не
чіпляйся! Я просто ваш з Кириком скромний біограф і тихий літописець
вашого паскудного житія на цій землі.
– У-у-у... гаде підколодний...
– Мамцю,
шануйся, бо віддам Мінотавру, – улесливо усміхається ісчадіє, і я з
вереском деруся на бетонну стіну лабіринту: просто на мене по тісному
коридору вулиці мчить рогате страховисько бичачого вигляду. В мент
згадую колгоспного бугая-осімінітєля Онуфрія, розстріляного міліцією за
те, що затоптав на смерть свого доглядача дядька Микиту.
Та не тільки бугай з Микитою – усе моє життя в секунду
пролітає перед очима, але, Господи, таке чорне, як морда звірини, що
мчить на мене! Фу, промчала...
– Ну що, заробила? –
регоче Гаспид, знімаючи мене з огорожі лідера аграрно-промислової
партії, – Тепер знатимеш, що старших – треба слухати. Навіть тоді, коли
вони кажуть не зовсім... як це... а, ліцепріятниє вєщі. Отож, добре
знаєш: крім грошей, що ріками текли на відродження "народної ідеї”,
презентували вам з Кириком ще й обладнання для друкарні, і для
телестудії, і навіть для стоматологічного кабінету, певно, як умільцям
заговорювати зуби народові. От лиш хто і з яких країв ті наївні і
довірливі, не відаю. Знаю тільки напевно те, дрантя секондхендівське для
сиротинців – точно не з Росії... Там добру річ не викинуть у сміття...
та й своїх сіротушек хоч гать гати. Але у кожному випадку – вистачило
вам із Кириком не лиш на відродження народної ідеї, а й на власний
ренесанс...
До речі, за ідею "народної ідеї” мали би-м мені ручки цілювати...
”Народна ідея”... таке кругленьке, хитреньке назвисько хитренької
організації... І вашим, і нашим. І очі нікому не коле, бо всі – за
народ, і патріотично, бо всі патріоти, і гуманно, бо всі гуманісти, що
тим народом денно й нощно в поті чола переймаються, та гризуться ним,
та голови мудрі сушать, як його, нещасного, ощасливити, себе не
забувши... А як же інакше?
Так отож бо й воно, що це я шепнув декому у вушко волохате, мовляв,
хочете уникнути всіляких там громадянських непокор, націоналістичних
рухів та протестних акцій, барикад і кровопролиття, благословіть
"Народну ідею” на чолі з досвідченим і неперевершеним бійцем невидимого
фронту Кириком Стукачевським-Трясогузенком. Цей словоблуд і підлороб так
уже затуманить розгорнутою метафорою мізки пробудженим масам, що
замість барикад підуть вони строєм рядами монолітними під
"Інтернаціонал” чи то пак – "Червону калину” йому барабульку садити, або
ж з лементом патріотичним: "Ідею вбивають!” – поженуть розсипом по
селах гроші збирати на новий піджачок панові чоловому, бо цей уже
засмальцьований та штопаний-перештопаний, або пані чоловій на плахту
бірюзову чи сарафан кубовий, залежить, куди вони в цей час дивляться –
на схід чи на захід... До речі, мамцю, де це ти так файно-ловко штопати
навчилася?
– Не твоє псяче діло! І на Кирила не пащекуй! Іродове поріддя! І
закарбуй собі на рийці: якби Кирило був таким мерзотником, його б люди
вкотре до парламенту не вибрали.
Звісно, я лукавлю, і
вража личина аж підскакує, готова політикувати хоч до вечора.
Нахапалося грамоти, свинське рило, гасаючи лискучими паркетами на
Банковій та Грушевського, от і вдає з себе профі з політики та чорного
піару. Куди тим політологам та політтехнологам! Хай поховаються по
шпарах і звідти вчаться, як світом колотити, доки я цього виродка
диявольського при собі тримаю. Хоча, щось мені ся здає – після того, як
надивилася на інших, особливо на високих прийомах – що не лишень я одна
дідька ховаю за пазухою... Нема-нема та й виткнуться ріжки з-під якоїсь
депутатської краватки від Драколуччі, або китичка хвоста – з кишені
якогось міністерського піджака від де Дьябло чи з декольте вечірньої
сукні котроїсь партійної кокотки от кутюр місцевих, в недалекому
минулому швачок-мотористок фабрики "Індпошив”. А деякі VIP-women і
part-dames не соромляться з чортами не просто піаритись, а й вінчатися!
Останній писк моди... І вони праві, бо хоч влада і від Бога, але раду з
нею можуть дати тільки чорти Князя.
На цій думці з жахом вклякаю: просто переді мною з асфальту виростає
здоровенна кобра і, дивлячись мені в очі своїми мацюнькими очками та
майже лоскочучи носа жалом роздвоєним, сичить:
– Сссслухай,
мамцю, як ти ще хоч раз погано подумаєш про воїнство Князя, жаба тобі
вмент цицьки дасть... Абись знала! А тепер – до політики... –
перебиваючи мій внутрішній полум’яний монолог, вставляє своїх п’ять
копійок Гаспид-гад і, вмент перекинувшись ручним соколом, сідає мені на
плече. – Не люди, дорогенька, твого Кирика вибрали, не люди... А в’їхав
наш герой у парламент у партійному списку, як блоха на собаці. А про що
це свідчить? А про те, що "питомий патріот” ще не виконав до кінця свою
добре оплачувану місію, не вичерпав себе, як інші, не відслужив до кінця
рідному народові, не розбудив до решти його невичерпний енергетичний
потенціал...
До речі, чи не знаєш, хто йому на місце у тому списку гроші
приніс на золотій тарілочці? Ги-ги, вгадала з першого разу: ваш покірний
слуга! До речі, справедлива наша, я тебе теж лоскотав щотемненької
нічки грандіозними планами. Сама ж бо ти навряд чи дотумкала, хоч ти в
нас достобіса серомудра. Особливо там, де грішми пахне.
ГРОШІ
– Гроші, вилупку,
не пахнуть. І киш мені! Чуєш: дуте ла дракулє! Як казала бабця моя
Арехта. Йди до Диявола і не дряпай мені кігтями душу, дідчий сину! –
намагаюся зігнати з плеча клятого Гаспида. Але він ще глибше встромлює в
тіло кігті та вороною каркає у самісіньке вухо:
– Не заспокоюй себе намарне, мамусю: пахнуть! Ще й як пахнуть!
Лайном і кров’ю. І той запах чують... і знаєш хто? Ті, що до тебе щоночі
з вилами приходять. – І щойно ще така серйозна гаспидська почвара аж
закашлялася від сміху.
– Так це твоя робота, демоне?! – від несподіваного прозріння мене
починає дрібно трусити. Як у пропасниці. – Так це ти мене щоночі
кошмарами лякаєш?
– А ти як думала, брільянтова? Що я тільки на
паскудства твої здатний, і ні на що добре? Між іншим, я не лякаю, а, як
ти сама щойно верещала Кирикові з переляку, попереджаю. Ти ж бо добре
знаєш, що нам нічого не коштує зворохобити народ, а повести на палаци й
поготів... Тим паче, що дехто, а серед них і й ти, мамусю, зажерся, а
це не дуже подобається декому в пеклі...
– По-перше, бісова личино, я тобі не мамуся...
– Невже? А хто
ж тоді мене вилупив із того світу? Хто виколупав із рідного теплого і
веселого пекла і пожбурив, мов непотріб яку, у брехливий, злий, мстивий
людський світ? Чи ж не ти, моя мамусько? Коли б не ти, я б собі там
жив-поживав, лою на пупі наживав, аж доти, доки б мене, вгодованого,
плечистого, красивого до якогось порядного президента або прем’єра, або
канцлера сік’юрітом не приставили! Щоб я собі при поважних людях людиною
почувався, достойником, а нє – з дурною бабою воловодився та
вислуховував дурню різну! Ой, як ти мені остогидла, мамцю, якби ти
знала! День і ніч Князя теменного прошу не допрошуся, абись забрав мене
до всіх чортів від тебе, як же ж ти мені оприкріла, мамцю, коби лиш ти
зна-а-а-га-ла-а-а-га-гала...
– Заклямч ротяку, шляк ті трафит! Люди чують!
– От! Ще один доказ твоєї, мамцю, м’яко кажучи, непрофесійності!
Дискваліфікую, стара відьмо, вкліп ока: які люди?! Де ти їх бачиш?! Це
раз! По-друге, якби я луснув кричав, ніхто не почує, бо я, моя люба,
тільки з тобою бесіду веду. Я твій... ги-ги... внутрішній голос. Твоє
еgo diablо, чортяча сутність, по-нашому! А по-третє, прийшла пора твої
карби-грішки рахувати. І, як ти здогадуєшся, мамцю, в цім – фе! – гівні
бабратися татко Князь, як на біду, мені доручили. Так що...
– Курва мама твоя була, демоне, то ти мені погрожуєш?! – ляскаю
щосили себе по плечу, аж в очах темніє, а Гаспиду хоч би й що: уже
всівся на моїй голові, як на пам’ятникові, і в тім’я подзьобує:
–
Не згадуй всує Тата нашого, бо... накличеш на свою біду! І я – не
погрожую! Я вам, шановна курво мамцю моя, рахунки пред’являю і
попереджаю, що час розплати не за горами. Борги ростуть, ціни
підвищуються... Та вже й золотце для відплати підросло, як нагадували
Тато наші, от-от шістнадцять стукне. Так що – готуйтеся, мамусю!
– Але я ж сказала, що не віддам її вам! І Князю перекажи, недоноску поганий!
– Даремно базар розводиш, а ще даремніше по церквах бігаєш, прощення у
того, що вгорі, просиш... Чого очі вирячила, мамусько? Ми все знаємо,
все бачимо, ми – скрізь і всюди – таємні агенти Пекла... Тож дарма попів
за ризи шарпаєш та в руки цілуєш... Хтозна, може, той, що в оболоках, і
простить тебе, грішну, але той, що у бездні – ніколи! Дворушництво,
дорогенька, у наших краях пекельних не прощається.
СУСІДИ
Мені темніє в очах
від диявольських одкровень Гаспида, який до того ще й мавпується переді
мною: то вдає знахабнілого Кібчика, то кривить щосили бандитську морду
Фекалюка, то виписує кренделі, випнувши груди, червонохвостим півнем з
Кириловою головою.
Гаспид веселиться, а мені кров крижаніє... Вони все знають. Ці
пекельні агенти, ці жорстокі воїни Князя... Вони контролюють кожен мій
крок, кожен прокол, кожен грішок... Гаспид правий: виходу немає... Але я
не здамся... Я заподію собі смерть... Я... я ж просила бабу Арехту, я ж
заклинала Князя, я ж – ду-у-ушу запродала, аби лиш вона, дитина моя,
прожила в мирі з собою, під Богом, як більшість людей...
– Я... я... я уб’ю тебе, сатанинський недоноску, донощику
диявольський!.. Я переверну догори дном ваше кляте пекло, але не віддам,
не віддам її!... Не-е-ві-і-дд-а-а-ам!..
– Бідна жінка, не
витримала випробування достатком... Н-да, не просто: з болота та – до
злота... – Співчутливо-зневажливі слова долітають із вотчини розбухлого
на розпродажі карпатського лісу вождя однієї з тих дрібненьких партійок,
які прикривають свою голу злодійську суть поетично-гуманістичними
назвами. Звісно, вони – про мене, божевільну, що репетує вдосвіта під
чужими ворітьми та чесним людям спати не дає. І хоч достеменно я не знаю
чи то справді так, чи то в мене слухові галюцинації, чи наслання
Гаспида, про всяк випадок імітую кашель і прискорюю крок. Швидше б до
озера! У ліс!!! Подалі від цих пластикових мішків, під зав’язку
натоптаних грішми, від цих силіконових душ, напханих гріхами, від самої
себе, наскрізь фальшивої... і нещасної, такої нещасної і самотньої...
Жаль мій такий великий, що навіть Гаспид не сміє над ним збиткуватися. І
лиш хекає здивовано при нозі, як вірний псяюра.
ЯРОСЛАВА
До озера й назад... До
озера й назад... "До смерті й назад” – так, здається, називався останній
телерепортаж Ярослави Бойчук на каналі незалежної телекомпанії
"Ренесанс”, президентом якої вона збиралась незабаром стати? Про це
призначення говорили всі. По-різному, але одностайні в одному: це крісло
– Ярославине. На початку 90-х Ярослава прийшла на ще державне
телебачення просто з мітингів і барикад нашої так званої оксамитової
революції. Гарна, запальна і, як вона говорила про себе, національно
віруюча, Ярослава, певно, впала в око тодішньому міністру інформації,
теж націонал-демократу, оскільки в ті роки належати до національно
свідомих було престижно і дуже вигідно. Ще б пак! Зріла сорокарічна
красуня з важким вузлом вороного волосся над високою шиєю, з палаючими
карими очима на блідому лиці відповідала всім уявленням про ідеальний
образ українки і повинна була стати символом пробудженої і вже вільної
неньки України. Міністр був романтиком, але знав що робить. У той
ворохобний, революційний час ошалілий від свободи народ спраглий був
героїв і героїнь, харизматичних особистостей, за якими можна було
кинутись у вогонь і воду. Народ, в пам’яті якого зі шкільної лави ясно
сяяв легендарний образ Ярославни, всім серцем прикипів до колоритного,
такого телегенічного образу Ярослави. Столицею шелестіли чутки, нібито
телепередачі Ярослави побили популярністю навіть латиноамериканське
"мило”, нібито по цілій Україні, а надто по селах і надто жінки кидали
роботу в полі, забували про негодовану худобу і дітей і вклякали перед
телевізорами. Правдоподібно, кожне її слово падало в онімілі маси, як
краплі довгожданого дощу в суху землю, пробуджували в них приспану або
залякану національну свідомість, а з нею і надію на кращу долю.
Що ж до мене, то я не дуже заздрила Ярославі. На той час, коли всі,
наслухавшись Ярослави, бігли синьо-жовті прапори піднімати на ґанках
сільрад і фронтонах обкомів компартії, я реалізовувалась у не менш
почесному, але прибутковішому бізнесі – на благодатній благодійній ниві
національного відродження.
БІГ
Я майже
біжу дачною вуличкою, мов крізь стрій і свист шпіцрутенів. Поряд хекає і
гупотить старою чорно-рябою коровою (от чортисько невгамовний!)
невидимий простими смертними Гаспид, але курява за ним здіймається
цілком видима і така густа, нібито ми біжимо не асфальтом, а степовою
дорогою. Я стишую ходу, і вдячна тварина набирає приємні обриси
приємного моєму єству вождя приємної партії центристського ухилу з
приємно-національним ПІПом (прізвище, ім’я, по батькові) Богдана
Тарасовича Українського, знаного серед стукачів і ґебістів як майор
Отто Брех. Ходять легенди, що сам шеф кеґебе придумав Українському таке
псевдо. Почувши інформацію Богдана Тарасовича про націоналістичну
загрозу СРСР з боку працівників ЖЕКу № І3, де той уже півроку ніяк не
міг знайти сантехніка, вигукнув: – Ото брех! Так і підписуйся, щоб я
знав, звідки ноги ростуть і згарячу не пересадив увесь народ!
Отож бісова чортяка, отілившись образом Отто Бреха, продовжує мої
думки таким тоном, ніби ми не женемо алюром у хмарі пилу, а виступаємо
співдоповідачами на міжнародній конференції з питань українського
національного відродження, що відбувається десь у братній Канаді чи
дружніх Штатах:
– Але пора відродження, радісної ейфорії виявилась короткою, як сон,
або як весела дружна весна, що перейшла небавом у понуру літню засуху. В
духовний затяжний, задушливий мор. На арену життя виповзали з тіні
великі гроші і дрібні душі. Серед них і перелякана ще змінами партійна
та комсомольська номенклатура, яка під шумок пробудженого плебсу
прихопила спритно партійно-комсомольські гроші, не цураючись і людських
заощаджень.
Розбагатівши за одну ніч, нові герої зачали активно виконувати
закон президента "Про приватизацію”. Кому не вистачало готівки, ті
розбирали на кредити банки.
– Ось вона вся тут, нова знать, всі
ці комсомольсько-олігархічні принци і принцеси, яких ні совість не
мучить, ні чорти не деруть! – з пафосом вигукує майор Отто Брех, сиріч
Гаспид, описуючи десницею у повітрі досконалий еліпс.
– Бездарно і надто поверхово!.. – кажу зневажливо: вражий покидьок,
він таки зведе мене з розуму. – Хоча зачекай, диявольський вишкребку,
відповідай, за що це мене розплата жде? Може, за те, що не гасала з тим
ошалілим плебсом, що знай втішався свободою і незалежністю, дефілював
вулицями під синьо-жовтими знаменами, не відаючи, що вже
голий-голісінький, до нитки обібраний вчорашніми вождями і вождиками? А
торувала доріжечку до парламенту? Звісно, Кирикові... Бо самій мені як
жінці не світили жодні світлі перспективи. Я ж тоді не мала за плечима
ані партії (з комуністичної тихо вислизнула, ніби й не була), ні
зелених діаспори, як деякі, щоб щедро віддячувати виборцям. Я просто
знала, що мушу мати багатого чоловіка, чином не нижче міністра, що мушу
жити в престижному районі столиці, мати дачку і тачку, наймитів... Одно
слово, не бідувати, а нормально жити, чи то пак, панувати, як намріяла
собі бідна моя бабця Арехта з благословення Самого. Чим же ж я
провинилась перед Князем? Чим не вгодила?
На якийсь мент Гаспид шлангується. Видно, вже й сам Диявол не відає,
на що здалася була вся ця колотнеча з референдумами, роз’єднаннями та
відродженнями? Правдоподібно, розігнав Князь "Імперію зла” (читай СРСР)
просто тому, що йому остобісіли комуністи-безбожники, які після своєї
сімдесятилітньої дияволіади ні з того ні з сього, а найшвидше, з бодуна,
взялися було хреститися та гратися у святенників, праведників, а врешті
затіяли "перестройку”. Або ж Князя скучняк у пеклі дістав від
вселенського гріхопадіння та планетарного сатанинства, і захотілося
злегка розважитись і подискутувати з Богом на вічні теми людської
роздвоєності та дворушництва?.. Отже, Сам усе сам затіяв, наколобродив
із воїнством своїм чорним, а прості смертні винні. А тепер – ще й
розплачуйся. За що?!
НАРОД
Але майор Отто Брех виручає Гаспида, як старший молодшого колегу:
–
За що? А за те, що запороли свою роль. Ви переграєте! Ви гендлюєте
народною ідеєю! Народною довірою! Вам перестають вірити! А скоро і
зневажати почнуть, як тих самих комуняк, а точніше, як
зрадників-христопродавців. Вловлюєш хід думок? Авжеж, дивлячись на вас,
народ все частіше піднімає очі до неба і щось там шукає. А кого народ
шукає в тому небі? Звісно ж, Бога! Народ шукає Бога, щоб спитати: чому
ми все боремось і боремось, а пуття нема? Чому ті, яких ми вважали
поводирями і пророками, насправді виявилися крадіями і дурисвітами! Чому
янголи стали чортами лиш тільки дорвалися до влади і грошей? Чому ти це
допустив, Господи? Ми ж на тебе уповали! А Бог каже: вперше чую! Але я
розберуся. І починає розбиратися, що й до чого! І починає робити такий
шмон, що непереливки не лиш нам, чорним воїнам пекла, а й самому
Князю! Вже починає! Пригадуєш Марту Усату?
Ще б пак не пам’ятати! Це з після візиту цієї суперактивної (в плані
національного відродження) галичанки, в ніч із четверга на п’ятницю
мені повторився той нічний кошмар... Радше, після її презенту, який
трохи розчарував, адже замість узвичаєного дарунка сільськогосподарською
продукцією від вдячної провінції президенту Ліги "Народна ідея”,
чільному національно-визвольних змагів, себто Кирилові, патріотка
приволокла шовкографічну репродукцію "Тайної вечері”. І просто в мій
кабінет. Коли ж я сахнулася, вдала, підступна, що розглядає розвішані на
стінах картини, подаровані периферійними малярами в надії, що їм колись
за це воздасться сторицею.
– Авжеж, пригадуєш... Народ починає поволеньки прозрівати і питати, а
чи не дякуючи таким, як ви з Кириком, чільним боротьби за національне
відродження непомітно закрило рот оплот демократії – радіо, поміняло
теми разом з ідеалами – телебачення. Ідеї національного відродження і
розбудови держави витіснилися матюччям, як виявилося, більш
"актуальними” проблемами розгнузданої похоті, мужеложства та іншого
збоченства. З телеекранів не вилазать пахани, мафіозі, прослизлі в
нардепи бандюги та вчорашні номенклатурні повійки, недорікуваті
злодюжки і крадії в законі... Здавалося, що в цій країні ніколи не було
ні письменників, ні філософів, одні тільки озвірілі від влади і
вседозволеності параноїки... Яких уже й з парламенту відкликати не
можна, бо вони не тільки там, а – скрізь... Так думає народ. А це дуже і
дуже симптоматично і погано, як думає мудрий Кирик, але сказати вголос
боїться, аби Режим, як ви фігурально називаєте той бедлам, який самі ж
сотворили, за одне місце не підвішав до сволока і не витрусив з нього
банківські рахунки разом із рештками клепок, тих, що в голові.
Дідчий син Гаспид! Усе він бачить, усе знає! Виплодила на свою
голову персонального стукача! Та ще якого ідейного та морального!
Спасибі вам, бабцю мої солоденькі Арехто, за турботу! Але коби ви були
такі добрі та виповзли зі свого запічка в Пеклі, та відкликали мого
дідька-охоронця назад в преісподню , най би там повій випасав по
багнах смолистих, а не точив крівцю з мене праведними прокламаціями... А
мені прислали-бим щось мудріше і не таке пискате і смердюче!
А Гаспид на ті мої німі волання лишень задоволено похихикує та
посіпує хвостом, під костюмчиком імпортним захованим: нема-нема та й
вигляне китичка пухнаста з-під штанини та ще натхненніше товче, чисто,
як з амвона:
– Тим часом ті, на кого ми надіялись, – думає собі народ, – кого
висували, посіли собі хлібні посади, жирують по закордонах, приймають
антинародні закони, відчинили ворота перед нарко- і порнобізнесом,
лукаво виправдовуючись, що від світу не відгородишся, проповідують
свободу вибору одним жити задля свого задоволення, іншим – задоволення
від свободи вибору вмерти на голці у підворітні. До речі, скільки ваш
чоловік – нардеп отримав за лобіювання отієї поправочки майже непомітної
до закону про ввіз на територію України закордонної кіно- і
телепродукції, яка, себто поправочка, перетворила бідних емігрантів
братів Маркшейдерів у багатих Крезів, а український телепростір – у
сміттєзвалище морально-естетичних відходів іноземної субкультури? Чи не
ту, укомплектовану за останнім словом техніки, телестудію, яку він
обачно притримує до ліпших часів, як мародер-любитель здерті з мертвого
вояка чоботи – до перемир’я? А тим часом ви, шановна маркітантко, пишете
всілякі відозви, в яких нібито шпетите москальсько-жидівські канали за
неповагу до нашої ідеї, вдаючи із себе чесних і бідних, як той пес, що
виперся на копицю сіна... Замість того, щоб просто відкрити свій канал і
просвіщати непросвіщенних. Ан нєт, пока што нє вєлєно, пока што вєлєно
дурака Ваньку валять, покєдова не отупєєт проклятий хохол до состоянія
сібірского валєнка....
– Чого ти колупаєш мене, Гаспиде підлий? Я що – найголовніша в цій
державі? Іди до президента! А, ти вже там був?.. Я ж бачу, що ціни
підскочили... Я все, Гаспиде, бачу і знаю. Без тебе. Але справді – такий
світ! До речі, це ж ви, ангели падші, його таким зробили! Ви ж
перепаскудили усе на цій землі і нас своїм паскудством заразили! Скупили
наші душі, а тепер ще й знущаєтесь і дорікаєте нам нашою непорядністю,
захланністю і продажністю... Ну даєш! От чесне піонерське, піду до
преподобного Авакума, ти ж знаєш цього алкоголіка, щоб вигнав з мене
бісів, себто тебе. От як не заткнешся, чесне піонерське, піду – най
обкурить тебе ладаном і воску гарячого накапає під хвіст, бо ти вже
мене дістав! От завтра ж поїду...
ГЕРОЇ
Як сказав колись один старий єврей: давно вже ніхто нікуди
не їде і не йде. Давно сиджу в реп’яхах під китайською стіною чиєїсь
вілли (здається, якогось прокурора) і слухаю полум’яні інвективи
ошалілого Гаспида, що вже вимахує перед моїм носом білими рукавами
вишиванки, як буревісник крилами...
– Не лякай ладаном – ляканий. А от чи ти знаєш, що ми не
чіпаємо тих, хто нас не потребує? Такий закон неписаний Самого: тягти в
пекло тих, хто туди шукає дорогу. Та знаєш напевно, як і те, що повіями
стають не лиш від біди, а й з охоти до цієї нелегкої роботи, мамусько.
– Що я чую, Гаспиде? Чи це світ перевернувся і пекло вже
на небі? Чи ти в попа висвятився? Чи мітиш у безсмертний мартиролог
м?чнів за неньку Україну? Вона ж, здається, була під покровом
Богородиці, а не полою Князя? Чи він знов щось затіває? Невже
революцію?! Та ми ж іще від Жовтневої не відійшли... От чорт! Дай хоч
зорієнтуватися... А то я тут варнякаю з тобою, нелюдом, а там, може, вже
бідота "Телеком” і банки взяла?.. – жартую, а на душі – насрано...
Та Гаспид так ввійшов у роль обличителя, що не чує
нічого, крім голосу Отто Бреха чи то пак Богдана Тарасовича Українського
– вже й не втямлю, кого мавпує пекельний виплодок.
– Чи ж не
ваша заслуга в тому, що народ поволі звикав до нав’язаної йому
віртуальної реальності і скоро "вишитий червоними та чорними нитками”
образ Ярослави разом з її культурно-мистецько-літературними
передачами збляк і розтанув печально за відгодованими спинами
"рятівників” України. Телесимвол відродженої неньки України пережив
себе. В умовах політично-економічної кризи він уже не збуджував у
голодного, враз збайдужілого народу жодних патріотичних імпульсів. І в
цьому найбільша заслуга такої шароварно-калинової, такої
освітницько-просвітницької балди-шараги, як очолювана вами Ліга "Народна
ідея”. І твоя теж, мамусю...
– Так думає Князь, чи ти гониш відсебеньку, підло перебріхуючи його? Кажи, мені це важливо.
–
Будь певна, що він думає саме так. Інакше – чи тратив би я час на
тебе, солоденька? Але повернемося до Ярослави. Тож, дякуючи
націонал-мовчунам, мало хто з громадян помітив, як зник з телеекранів
чорнобривий символ незалежної України. Сама ж учорашня сліпуча телезірка
ще відчайдушно борсалась у комерційній трясовині телеефіру, намагаючись
пристосуватися до нових вимог нових господарів. Але ці потуги були
жалюгідними. І не без вашого сприяння-мовчання всі її проекти зазнавали
нищівного остракізму, как нєсостоятєльниє. Чужорідним богам українського
ефіру до фені був народ з усіма його клопотами. Яка біда, які
проблеми?! Купи прокладки і будеш захищений аж до вечора! – глумились із
голодних пенсіонерок телеекранні дівулі. А молодики з перфектно
розвиненими хліборізками щодень переконували беззубих шахтарів, що
головна загроза для них – це карієс.
– Боже, який ти розумний! Який патріот! Куди тим усім верховнорадівським
злотовустам-краснобаям!
–
Тьху! Тьху! Пипоть тобі на язик, дурна курко! – заскакав-завертівся,
мов кнурячий шкварок на пательні, Гаспид. – Не згадуй Його при мені!
– Будеш діставати проповідями – буду! Бо що ж це виходить – що я
страшніша за самого чорта?! Коли чорт мене виховувати на добре взявся?!
|