ЛІТІЯ
Ще рано бити в тулумбас
й скликати ворогів на тризну,
бо сходить Божа благодать на мій народ,
і на Вітчизну...
«Де
він чув ці слова? І чому вони так запам’ятались йому? Він бо навіть у
школі не міг вивчити на пам’ять жодного вірша, навіть, здавалось би
такого простого і доступного Шевченка... А тут... цілий стовпчик!» –
дивувався сам собі Юрій, повторюючи, мов зачарований, здавалось би
недоречні у церкві рядки. Бо в церкві доречні молитви, яких він теж, як і
віршів, не знав, бо теж ніколи не вчив. І не було кому його вчити. Коли
він ріс, тата, який усе знав, уже не було. А мама за роботою не мала
часу. У школі, де він вчився, хоч на той час, особливо після
Незалежності, вчителі і почали згадувати про Бога, але якось ніяково, з
оглядкою. Отож всі його молитви: «Боже, поможи» та «Господи, помилуй!»
Щоправда, з того їхнього з татом короткого перебування у церковці
після Чорнобильської аварії, зосталися у пам’яті незвичні урочисті
слова, навіть згадуючи які, хотілося встати: престол, олтар, аналой,
царські врата, іконостас, образи, клирос...
Поволі суєта у церкві вщухла, притихли урочисто на клиросі
півчі – семеро жінок з дідом на чолі. Інші ж баби, жінка з рахітичною
дитинкою, міська дівчина та він, Юрко, які представляли простих
парафіян, побожно схилили голови. Раптом в глибині вівтаря високий тенор
отця Георгія проспівав першу хвалу Богові і літня жінка, схожа на
сільську вчительку, урочисто почала читати святе письмо, а решта мирян
їй підспівувати. Юрій нашорошив вуха, намагаючись запам’ятати текс,
але вчителька читала так швидко, що він мало що зрозумів. Тому приступив
ближче і опинився перед самим престолом.
Коли ж царські врата розчинилися і вийшов отець Георгій, вбраний у
святочні ризи, співаючи та обкурюючи кадилом православних, Юрій
попервах навіть не впізнав у цьому величному священикові буденного,
затривоженого пригодами з ним, Юрієм, настоятеля Храму на болоті.
Навіть погляд, який панотець іноді зупиняв на Юрієві, був зовсім інший…
Так дивляться хіба що маленькі діти та святі з ікон…
...Тричі славили вони Триєдиного Бога, тричі молили Отця
Небесного за здоров’я земних святих отців, за благополуччя України, її
влади ї народу, кожного тут присутнього. Жінки, підспівуючи, втирали
сльози, єдиний дід молився із заплющеними очима, а відсторонено-байдужий
хлопчик на руках у худенької замученої жіночки, здавалося, усміхався...
– Нині, брати і сестри, – голос отця Георгія злегка тремтів, – ми
маємо день скорботний, але й світлий і Богом благословенний, Троїцьку
Поминальну Суботу. У цей день справіку, ще з часів християнської Русі, в
нашого народу заведено поминати своїх пращурів, своїх праотців, тих, що
були корінням, з якого постав на цій, дарованій нам Богом, украєній
від раю землі, український народ. Тобто ми з вами, нині сущі. Тож не
відступимо від настанов церкви, християнського звичаю і покону батьків, і
помолимося за кожну рідну душу, що ходила по цій землі, обробляла цю
землю, квітчала її злаком і квітом, шанувала ці ліси, ріки й озера,
захищала їх від наруги і винищення. Помолимося за полеглих у всіх
війнах, січах і боях, і за тих, хто життям своїм заступив нас із вами в
останній, будемо просити про це Бога, битві Розуму з Безумом, Світла з
Темрявою, Творця Небесного з князем преісподні. Ми всі пережили ті
страшні дні і ночі, ті жахливі години, коли наша земля, увесь світ
здригнувся від Чорнобильської трагедії. Багато з нас були безпосередніми
учасниками тих подій, не задумуючись, не усвідомлюючи, на чийому вони
боці: Творця Вседержителя і Чоловіколюбця, чи – на боці руйнівника і
людиноненависника Сатани, того самого поверженого Господом янгола, що
вибрав собі шлях темряви і смертоносної духовної чорноти, і досі
розсіває той безум серед людей і народів, провокуючи братовбивство,
війни, геноциди, ненависть і ненасить, підриваючи віру в Господа. Це він
спокушає нас розкошами надмірними, негідним багатством, лукавою славою і
незаслуженими почестями і посадами запродатися йому душу, щоб потім,
вселившись у наші безбожні, осліплені гординею і самовпевненістю душі,
нашими ж руками творити зло! І ми піддаємося! І творимо самі собі зло.
Собі і своїм дітям! Зло за злом! Чорнобиль – за Чорнобилем... Чорний
біль. Гіркий біль. І не чуємо Бога, не чуємо його засторог і пророцтв
його апостолів про Звізду Полин, яка впаде на землю і згіркнуть води у
ріках… згіркне солодка кров нашої землі. І не каємось… не робимо
висновків для себе. Тверезих, розумних висновків. Адже, брати мої і
сестри, Чорнобиль – це не лиш горе, і наука тим, хто забув, що світло
не там, де горить електрична лампочка, а де жевріє лампадка любові до
Бога, а отже до того, що Він сотворив, оживив і нам заповідав. А
заповідав Господь нам – цю землю і щастя жити на ній – багатство, яке ми
так підступно занапащаємо, забувши уроки Чорнобиля, і сьогодні. Усі:
від великих світу цього – до малих, таких, як ми з вами, переступаючи
щохвилі закони Божі.
Але дні поминальні не лише для скорботи, а й во славу тих мучнів і
лицарів, яких було більше серед українського народу, і чий дух
незборимий досі тримає цю землю і небо над нею. Тож нині настала найвища
пора згадати і вознести соборно до Бога і Богородиці, Пресвятої Діви,
молитву і за тих героїв, що полягли за нас з вами ще понад триста літ
тому, у ці дні, у цих болотах. Мужніх оборонців України, на честь яких
зведений Божою милістю наш Свято-Покровський Храм. Молімося, брати і
сестри, благаймо Бога відпустити їм, витязям, лицарям нашим, свідомі й
мимовільні прогрішення та відкрити їм врата до царства Божого, і
прийняти їх до воїнства небесного.
Та перед тим, як звершити Літію по убієнних героях, послухайте цю
славну, хоч і трагічну історію про прадідів наших – козаків і ополченців
війська гетьмана Богдана Хмельницького.
Отець Георгій враз міцно заплющив очі, ніби боявся осліпнути від блискавки небесної, і безгучно спитав:
– Господи, невже Ти простив мені, Господи, гріхи мої тяжкі? Невже
послав мені Благодать говорити людям істини Твої?! Невже дав мені дозвіл
на відпущення чужих гріхів? Спасибі Тобі, Господи…
Миряни,
завваживши, що їхній священник раптово замовк, стривожено принишкли. Але
отець Георгій тої ж миті розплющив очі, і, заспокоївши паству своїм
«тихим» усміхом, почав казання:
– Ви, всі присутні у Храмі, вчилися в школі, і знаєте, що недалеко
від нас, під печально знаменитим селом Берестечком, саме у цю пору понад
триста літ тому сталася велика битва українського народу за свою
свободу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. У кривавій, не
вкритій славою війні загинули сотні, тисячі козаків, та не згинула
Україна... І не згинула тому, що на оборону її стали триста українських
спартанців. Стали ось тут, у цих болотах, на цьому місці, де стоїть
Храм Покрови Пресвятої Богородиці...Тож, дорогі мої браття і сестри,
прошу вас оглянутися разом зі мною у ті далекі часи і пригадати собі і
дітям своїм, як це було і як це записано в нашу історію.
А записано так: 28-30 червня 1651 року під Берестечком відбувся
генеральний бій козацького війська Богдана Хмельницького з поляками,
який скінчився перемогою польської армії. Про перебіг битви збереглося
багато свідчень, але всі вони настільки розбіжні, стільки в них
дивовижного і легендарного, що тяжко скласти собі ясну картину тих
жорстоких триденних боїв. Панує думка, що саме в час битви, як і перед
тим під містечком Зборовом, зрадив козаків татарський хан. Він не тільки
сам кинувся тікати, відкривши ворогові лівий фланг козацького фронту,
але ще й захопив силоміць із собою самого гетьмана Богдана Хмельницького
у той час, коли той кинувся було його перепиняти. Однак тепер історики
доводять, що причиною польської перемоги над козаками під Берестечком
була не зрада хана, а перевага польської артилерії, значна підмога
двадцятитисячної німецької піхоти, добре вишколеної в Тридцятилітній
війні, високі бойові прикмети польської кінноти, а головно — перевага
польського плану бою, виробленого німецькими генералами. В результаті
чого татари справді не витримали згубного гарматного вогню,
сконцентрованого проти їх позицій, і почали в паніці відступати. Цим
вони відкрили козацькі позиції з флангу. Та все ж козацький табір устиг
«замкнутися», і цілих десять днів відбивав завзяті штурми й витримував
облогу. І це тоді, коли самого Хмельницького в таборі вже не було, бо
він, визволившись нарешті з ганебного полону зрадливого татарського
хана, кинувся збирати нові сили на оборону краю, а команду над табором
передав вінницькому полковнику Іванові Богунові.
Тим часом 10 липня Богун, змучений облогою, почав уночі потихеньку
виводити своє військо з табору і вже вивів був значну частину артилерії й
кінноти, але тут зчинилася тривога: поляки, побачивши відступ,
вдарили по табору. Під натиском вимуштруваного війська неприятеля чимало
українських вояків, переважно обозної челяді і повстанців-селян,
загинуло в болотистих заплавах річки Стир, що прикривала козацький табір
з тилу, багато полягло під шаблями ворога. Загинув і митрополит Йосаф,
який старався вгамувати паніку й зупинити втікачів. На жаль, у руки
поляків потрапила похідна канцелярія гетьмана Хмельницького з усіма
дипломатичними документами та клейнодами, 28 гармат і багато всякої
зброї. Одначе більша частина розбитого козацького війська встигла
відступити в напрямку Києва. Але війна – є війна. Нелегко далася
перемога над козаками й польській армії. Поляки, ослаблені через нестачу
провіанту і хвороби, теж понесла великі втрати.
Очевидець битви під Берестечком француз П’єр Шевальє так описував
завершення цієї справді доленосної для України битви: «В одному місці
серед болота скупчилося триста козаків і хоробро боронилися проти
великого числа атакуючих поляків, які натискали на них звідусіль.
Повністю оточені, вони загинули. Залишився один, який боровся протягом
трьох годин»...
Отець Георгій зробив паузу. Обвів поглядом свою нечисленну
паству. Люди були трохи здивовані проповіддю, незвичною навіть для
незвичного попа козацької церкви, який зазвичай після Служби говорив з
ними про звичайні речі з їхнього буденного життя, лиш часом нагадуючи,
що живуть вони у краях «кровію политих, і славою повитих». Але сьогодні
він говорив про ту давню битву на болоті так, ніби сам був її учасником.
– Так пише історія, – помовчавши, продовжував настоятель, – але в
ній багато таємниць, зокрема, й темних, не розгаданих досі. Але
сьогодні, браття і сестри, ми будемо говорити про високу таємницю нашого
українського духу, нашої слави, якої ми не мали б ніколи без волі
Всевишнього і молитов Матері Божої – заступниці нашого народу. Себто про
те, про що не говорить історія. Про чудо Господнє.
Тож на мить повернімося подумки більш як на триста років назад на це
саме місце, де стоїть наш храм, і ми нині стоїмо. Уявімо собі картину
того кривавого світанку...
Схід сонця застав козаків по коліна в
болоті, хоч насправді вони стояли на колінах у вранішній молитві
Богородиці. А, помилившись, поклялися хором у триста голосів: «Мамо,
згинемо, але не дамо Тебе в обиду». Але ми не знаємо, до кого були
звернені ці останні слова, ця клятва передсмертна? До вбитих горем
рідних матерів, що чекали їх по селах степових і хуторах лісових? До
розтерзаної неньки України? Чи до Матері Божої – Покровительки
українського козацтва?
І за мить по клятві козацькій забахкали пістолі, задиміли,
задзвеніли шаблюки, заревіло ревом побоїще… І раптом посеред бою – не
смерть прийшла по них, а явилася Мати Божа. Зійшла з неба по райдузі,
стала на краю трясовини та й простелила по кривавому баговинні свою
покрову білосніжну, і доки осліплені нападники очі протирали, триста
відчайдухів перебралися по ній на берег, щоб з новими силами стати на
оборону землі отчої і не раз ще здобути перемогу, зокрема, й найславнішу
– рівно через вісім років, 1659 року, теж 28-29 червня (за старим
стилем), під Конотопом над військами російського царя.
Але перш, як пом’янути героїв Конотопської битви, варто згадати
історичні умови, які її викликали, і політичні причини, головною з яких
була, як завше, підступна зрада російського царя, а саме: порушення
Москвою угод рівноправного військово-політичного союзу, який уклав був з
нею Богдан Хмельницький у розпал Національно-визвольної війни 1654
року. Особливо тиск із боку Московської держави на тогочасну незалежну
Україну посилився після смерті гетьмана Хмельницького. Москва відкрито
стала підтримувати за спиною законного українського гетьмана опозицію,
яку очолювали авантюристи та політичні демагоги, не будемо згадувати
їхні імена, щоб не прославляти знічев’я зрадників. В той же час
московські воєводи, що засіли у Києві зі своїм гарнізоном, все нахабніше
втручалися у внутрішньо-українські справи, порушуючи волю нового
гетьмана Івана Виговського. Бажання Росії поневолити Україну було таким
великим, що врешті російські війська розпочали збройний наступ на
Україну. Щоб захистити незалежність України, гетьман Виговський змушений
був повернути голову до Польщі і 18 вересня 1658 року підписати
Гадяцький трактат з Річчю Посполитою, який в перспективі мав привести до
«держави трьох народів», тобто до Корони Польської та Великого
князівства Литовського мала приєднатися ще й Україна під назвою –
«Велике Князівства Руське».
Зрозуміло, що з’ява на мапі Європи такого могутнього військового і
політичного союзу, злякала Північного сусіда. Не бажаючи цього, Москва
посилює репресії щодо України.
А 16 квітня 1959 360-тисячна російська
армія обступає славне місто Конотоп, не очікуючи на ту героїчну відсіч,
яку дали відважні оборонці козацької твердині – всього-на-всього 4
тисячі козаків та місцевих жителів.
Успішна оборона Конотопа, що тривала понад місяць, допомогли
гетьману Виговському виграти час і зібрати майже 60-тисячне військо.
29
червня (за старим стилем) 1659 року полки Виговського підійшли до річки
Соснівки, що омиває Конотоп, і, переправившись через міст, почали
громити московітів. Коли ж на підмогу тим прийшов з полками князь
Пожарський, гетьман Виговський умисно став відступати, щоб заманити
противника в пастку. Тож лиш тільки вороги кинулися за відступаючими
козаками, як упав міст, підпори якого козаки встигли підрубати загодя, і
московіти рясно посипались у річку, яку козаки теж встигли попередньо
загатити. Так важка московська кіннота по шию застряла в болотистих
берегах річки. Саме в цей час українське військо і перейшло у свою
знамениту контратаку, здобуваючи славну перемогу над численнішою у шість
разів армією загребущого сусіда.
Отець Георгій зробив паузу, засумнівавшись, чи вірно він чинить,
проповідуючи у храмі Божому про подвиги не святих ченців, а… лицарів
бойової звитяги?
«Але ж ти – в козацькій церкві, чоловіче, самою
Матірбожою благословенною!» –промайнула думка, а за нею друга: «Поглянь
на цих людей, спраглих правди про себе! Чи не гріх повергати лукавим
святенництвом їх розум у темінь невідання?».
Отець Георгій глянув на горстку своїх парафіян, що з інтересом
чекали продовження казання, і камінь сумніву скотився з душі, і він
продовжив:
– Однак, на жаль, браття і сестри, як часто траплялося
в нашій історії, та грандіозна перемога під славним містом Конотопом не
стала вирішальною у війні за незалежність України… І основною причиною
цього знову ж таки була наша традиційна біда – розкол українського
суспільства, радше його верхівки на різні групи, які по-різному бачили
ту ж таки нашу вистраждану незалежність.
– Достеменно, далася взнаки столітня бездержавність, що значною
мірою сприяла розгулу анархії, появи всіляких опозицій, які легко
ставали знаряддям у руках іноземних сил. Що й нині спостерігаємо в
сьогочасній незалежній Україні, – зітхнув отець Георгій. – Але жаль, що
отак трагічно понад триста років тому ми втратили шанс збудувати власну
державу. Хай би навіть входила вона в той троїстий союз… Та, на жаль,
певно, таке вже українцям випробування від Бога, що з правіку
вистачало снаги перемагати, та бракувало розуму – втримати перемогу.
Заздрість і зрада, боротьба за булаву і маєтності, одвічне метання між
двох корон – польською і російською – збивало вітром корону із власної
голови, а змагання до свободи – заперечувало ідею державності...
Роздуми про минувшину так захопили отця Георгія, що на
якийсь мент забув, де він. Ніби перемістився в часі на кілька століть
назад: так зримо перед його внутрішнім зором одна за одною поставали
батальні сцени під Берестечком, обсада Конотопа і переможна битва
козаків з московітами. Навіть чувся гул січі, брязкіт шабель, іржання
коней, людські збудженні голоси… Але це вже не були ті виснажливі нічні
кошмари, які мучили його донедавна… Це була натхненна мить пробудження
історичної пам’яті, пам’яті роду і народу, яка в ньому то
спала-дрімала, то ліниво позіхала, а то «викидала коники», а бувало, що
й наривала, як чиряк, кров’ю і гноєм. А в даний момент – вона, схоже,
торжествувала!
Раптом священик мов прокинувся: побачив уважного, як ніколи, діда
Поліщука, вражену Ольгу Михайлівну, здивованих Катерину, Явдоху та бабу
Синиченьку… Ти ба! не лиш старі, а й молодь – Юрко і Леся – слухали!
Напружене зацікавлення побачив (чи здалося?) навіть в дзеркальних
оченятах Оксаниного «інопланетянина»…
Реакція парафіян водночас приголомшила і підбадьорила настоятеля,
однак, боячись утомити їх чималим обсягом інформацією, вирішив завершити
проповідь:
– Чимало полягло в цих болотах наших земляків у роки
визвольних змагів за незалежну Україну в роки громадянської війни, а
надто в часи Другої світової. Хоч для мене та війна залишилась таки
Великою Вітчизняною… Адже ж не за сталінський союз пригноблених
народів-братів гинули партизани у цих болотах, а за рідну хату, рідний
поліський край, врешті, за ці самі рідні і щедрі для нас болота і пущі.
Кажуть, немало партизанів і солдат радянських врятувала наша козацька
церква. А це знак нам від Богородиці, щоб ми спом’янули вдячно і тих
представників інших народів, котрі стали на захист української землі, як
своєї.
Тож, дорогі брати і сестри, пам’ятаючи уроки минувшини, будьмо
мудрими. Будьмо достойними і своєї землі, і своєї вистражданої держави,
до якої ми перейшли з кривавого болота суцільних воєн, геноцидів,
неволі, тоталітаризму, людиноненависності, але, слава Богу, не по трупах
братів чи сусідів, а простеленим перед нами Омофором Пресвятої
Богородиці. Тож научаймо дітей своїх і внуків, браття і сестри, бути
гідними слави дідів і отців своїх, любити одне одного, шанувати одне
одного, як частину свого роду і народу, любити цю землю, як вони любили,
і не повторювати їхніх помилок... Молімо Бога за пращурів наших,
згадавши усіх поіменно. Бо того бажає від нас наша покровительки Матір
Божа. Це вона залишила на спомин про ті події церкву Свого Імені, щоби
пам’ятали нащадки: з тим сили небесні – з ким правда. А правда, писав
Тарас Шевченко, як і сила та воля – тільки у своїй хаті буває. Бережімо ж
свою хату – Україну, дорогі браття і сестри, і молімо Господа за тих,
хто зберіг її для нас…
– ... Як багряницею і дорогою одежею прикрасилась Церква Твоя,
Господи, кровію мучеників Твоїх з цілого світу, задля яких благаємо
Тебе, Христе Боже: спаси нас! Вислухай нас і помилуй!..
… Помолимось за упокій душ померлих... Подай, Господи вічний спокій померлим слугам Твоїм і сотвори їм вічную пам’ять!..
– Вічна пам’ять! Амінь… – луною тричі повторила паства вслід за отцем Георгієм.
Малиновим дзвоном-благовістом відлетіла молитва до неба і стало тихо, як перед сотворінням світу.
Отець
Георгій стояв, оглушений тишею, що запановувала його душею після
Священної Літургії, перед престолом Свято-Покровського Храму, дивився
крізь розчинені двері на рідну вже йому пущу-драговину, і бачив, як у
промінні призахідного сонця поволі червоніють, ніби обливаються кров’ю,
спочатку верхівки дерев, потім попелясті тогорічні бунчуки-мітелочки
очеретів, далі – густо здиблені в гору зелені шаблюки татарського зілля,
а за ними – брунатно-смарагдове ряденце трясовини. Драматична гра
кольорів, світла і тіней, що відбувалася в якійсь... сакральній тиші,
наповнювала єство отця Георгія божественним трепетом… разом з тим
якимсь… незбагненним первозданним, глибинно-нутряним, майже язичницьким
захватом перед Природою. Тепер він розумів, наскільки сильно древні
поганські племена праукраїнців ідентифікували себе із природним
середовищем, що назвались – полянами, древлянами, навіть – драговичами!
Не богами-господарями, а частиною, лиш часткою своїх полів, дерев,
драговини… Так! Навіть драговини. А ми й досі їх так зверхньо,
по-вченому прозиваємо поганами. Це ми – погани, «славних прадідів
великих правнуки погані». Величаємо себе «цивілізацією», гадаючи, що
вона – в прогресі науки і техніки, і не здогадуємось, мудрі-друковані,
що все – навпаки! Цивілізація – в Любові – у Вищому, Божественному
визначенні цього слова спочатку – до ближнього і близького, а потім – до
світу і всесвіту…
Раптом отець Георгій зловив себе на тому, що… переступив межу,
дозволену його саном! Став на захист предків-язичників, яких поганами
вперше назвали… перші на Русі християни. За всіма догматами і
постулатами Церкви, можливо, він як священик і не мав права того робити.
Але як син цієї благословенної Небом землі, вітав мудрість перших
хрестителів Русі і перших отців її Церкви, які благословили злиття
народних обрядів, звичаїв з християнськими.
На жаль чи на щастя, не всьому, що відбувалося й відбувається у
безмежному Божому світі, як і тому, що творилося в його власній
маленькій душі, Георгій Бунчужний міг дати пояснення – ані як колишній
фізик-ядерник, ані як теперішній церковнослужитель… Тай чи треба?
ПІД ОМОФОРОМ
Якби хто того суботнього вечора на передодні
Зелених свят прибився до Кривавого Болота, то побачив би ідилічну
картину. На острівці посеред трясовини світилася зсередини золотавим
сяєвом свічок церковця, а біля неї просто неба на траві сиділи й
гомоніли люди. Трохи оддалік високий чоловік у чорній довгій одежі
чаклував біля невеличкого багаття...
...Отець Георгій розпалив невеличке багаття, щоб заварити чай у
солдатському котелку, що його бозна-звідки приніс Юрій, Ольга
Михайлівна розстелила на траві скатерку, розіклала, припрошуючи
вгощатися, своє фірмове печиво. Одне подала Оксаниному хлопчикові. Той,
взявши печенинку, довго і уважно розглядав її.
«Наче вперше бачить, – зажурилася Оксаниними злиднями Ольга Михайлівна. – Таке ж худесеньке, біднятко, що аж світиться...».
Хлопчик
справді світився в лілових нічних сутінках, мов світлячок. Але на те
ніхто не звертав уваги, бо лице отця Георгій теж світилося при молодому
серпику місяця, як і кожного, хто сидів при багатті, а чи просто під
рясними зорями.
– Гарно як! Начіє у раю, усе цві-і-єте... – цвірінькнула синичкою баба Настя Синиченко і знічено вмовкла.
– Як під омофором Богородиці... – шелеснула Поліна – скромна жіночка з найдальшого хутора Сосниця.
– А я Бога прошу, щоб так було гарно там, де зараз мій Женя, – зітхнула Ольга Михайлівна.
–
А як прізвище вашого чоловіка? – несподівано запитав отець Георгій,
не відриваючи зачарованого погляду від вогнища, що весело
потріскувало, розсипаючи на всі боки рожеві іскри. – Він, ви казали,
працював на ЧАЕС?
– Так, працював… Женя Ходись… Так звали його… Наше прізвище Ходись,
правда, Лесю? – відповіла, як видихнула Ольга Михайлівна і пригорнула
до себе внучку.
– Ходись? Ви сказали Ходись?! – в голосі отця
Георгія почулися тривожні нотки, а обличчя у відсвітах багаття взялося
червоними плямами.
– Авжеж – Ходись… Чудне прізвище, правда, і рідкісне. Казав Женя,
нібито так прозивали його прадіда за те, що мав звичку казати: «Ходись
ту, маю щось казати».
– Будьте певні, там, де зараз... наш Женя
Ходись, набагато краще, ніж тут, бо то – коло Бога... – сказав тихо
отець Георгій по якійсь хвилі.
– Слава Богу, – теж ледь чутно озвалася Ольга Михайлівна, не
звернувши увагу на прийменник «наш», бо саме в цю мить, ніби артисти, що
зачекалися за кулісами, у нічну тишу увірвалося зі співами-переливами
лісове птаство, защебетало-затьохкало, засвистіло на всі голоси, лади й
регістри. Мовби перекривлюючи пернатих співаків, дружно й весело
заквакали, задеркотіли на болоті жаби, заплескала по воді, скидаючись,
риба.
– Оце то концерт! – захоплено вигукнула внучка Ольги Михайлівни. – Ви чуєте, бабусю? А я… я ще ніколи такого не чула! Супер!
– Під таку музику і спати шкода, – позіхнув, підмощуючи під голову кашкета, старий Поліщук.
– Діду, не спіть, будемо вечеряти, чай пити, – заклопоталися своїм
єдиним дідом жінки, розливаючи по кружках запахущий, заварений з
цілющого зілля отцем Георгієм, чай.
Та вже за півгодини
зморені за день прочани спали покотом у теплій траві, вкрившись ліловою
ковдрою літньої ночі. Не міг заснути тільки отець Георгій: тривоги не
давали. Вже й молитви всі по третьому разу прочитав, а сон не йшов.
Мимоволі пошукав очима те місце у високій траві, де лежав Юрко: спить
сном праведника, хоч так і не признався, якими шляхами прибився на
острів через трясовину… А може, тими самими, що й він, Георгій
Бунчужний, змій повзучий, якому згодом судилося поповнити воїнство
Георгія-змієборця? Ох, справді, «не суди й тебе не осудять».
І раптом отець Георгій аж сахнувся. Виявляється, не один він цієї
ночі не спав: над темною травою світляною кулькою «зависла» непорушно
голівка Оксаниного хлопчика, а очі… очі – блискучо-темні, як люстерка в
пітьмі, дивилися в небо, всіяне міріадами різнобарвних зір, з такою
зосередженістю, ніби хотіли щось там розгледіти, або когось побачити.
Отець Георгій перехрестився: свят-свят, що це йому, грішному, таке
погане мерещиться?! Дивиться собі дитя на небо, то й дивиться… А йому,
схимникові, який тих дітей і близько не бачив, мерещиться казна-що!
Сердитий
на себе, священик перевів очі на болото. Відсвіти самоцвітних небесних
розсипів відбивалися у його темних водах, зливалися із роями блукаючих
світлячків, творячи феєричне і прекрасне світляне видовище. Пахло
аїром, дикою гвоздикою, вереском, чебрецем, м’ятою... У цьому
медово-пряному коктейлі приємно гірчив запах полину. У верховітті дерев
солодко зітхали натомлені за день пустощами молоденькі вітерці-леготи,
здували з листя росу і вона, перламутрово подзвонюючи, осипалась у
сонні трави...
Велично і розкішно сходили на сонну землю Зелені свята.
БИТВА
Мимоволі
отець Георгій зіщулився – з болота різко війнуло холодною
запліснявілою вільгістю. Ніби раптовий протяг зненацька відчинив
заржавілу браму в потойбіччя, погасивши і зорі у вишині, і світлячки на
болоті. Стало темно й глухо, як погребі. Отець Георгій глянув угору і не
побачив неба. Глянув униз і не побачив землі і людей на ній. Одна
темінь. І тиша. Та за якусь мить цю глуху, мов залізобетонну, тьму
розколола з тріском і ляскотом сліпуча блискавка. Ударив грім, рвонув
вітер, затріщала земля, захиталося болото, розпліскуючи по берегах
брезклу віковічну твань. Закричали перелякано невидимі в пітьмі
парафіяни.
Отець Георгій, злякавшись, щоб вони в паніці, не дай Боже, не
втопились у трясовині, схопився і, перекрикуючи бурю, заволав, рвучи
голосниці:
– До церкви! Усі – до церкви! Негайно! Тримайтесь за руки!... За мною! Де дитина?! Хто бачив дитину?
І вражено вмовк: на рівні власних очей побачив... дзеркальні очища
Оксаниного хлопчика. Дитина... (ні, це йому не ввижалося!) дитина мовби
висіла в повітрі! І... просилася на руки! Але дивуватися не було коли,
тож отець Георгій підхопив маля, прихилив до грудей, і рушив до храму.
Острів, залитий каламутною дощівкою, гойдався, як дірявий човен. Сильний
ураганний вітер з дощем і градом буквально збивав із ніг, виривав з рук
дитя, яке, на диво, не плакало, а тільки міцніше чіплялося ручками за
шию настоятеля, який все намагався перекричати бурю:
– До церкви! Усі – до церкви!
І перелякані на смерть люди,
заскочені зненацька дикою стихією, почувши крізь ревіння бурі голос отця
Георгія, отямилися й собі вслід за ним стали виборсуватися з водяного
варива і гребти щосили на рятівний вогник єдиної свічечки, що одиноко
догоряла на свічнику біля престолу.
Благополучно діставшись до церкви, отець Георгій переніс хлопчика
через поріг, посадив на встелену зіллям долівку, а сам кинувся назад у
темне ревище негоди – рятувати старших жінок. І зіткнувся з Юрієм,
обвішаним знесиленими пенсіонерками. Десь поряд у буряній темені метався
розпачливий лемент сердешної Оксани:
– Де дитина?!.. Боже, де дитина?!
– Дитина у храмі!
Жива-здорова! Дайте руку! – прокричав панотець, намагаючись допомогти
жінці вибратись із водяного виру. – А де Ольга Михайлівна з внучкою? Де
Поліщук?
Але мокра з голови до ніг Оксана не знала, де вони, ридаючи, але
вже від щастя, що дитина знайшлась і жива. І тут отець Георгій побачив,
як у глибині темряви мутна злива ніби полоще білу сукенку дівчини Лесі.
Почув приглушений буревієм крик-стогін:
– О-о-ой!.. Бо-о-оже... О-о-ой, лю-ю-юди... Хто живи-ий, ряту-у-уйте! Оо-ой... спаса-а-айте!
І
тут спалах блискавки вихопив з буремної водоверті страшну картину:
вчепившись за кущі однією рукою, Ольга Михайлівна намагалася другою
втримати за руку внучку, яку каламутний потік затягував у трясовину, що
теж вирувала-клекотала розбурханим морем. Допомогти їм намагався старий
Поліщук, що теж невідомо яким чудом зачепився за кущ верболозу над
самим болотом.
Мокре волосся на голові панотця заворушилося. Не питаючи броду,
кинувся у вир і в ту саму хвилину, коли всіх трьох нещасних мала
поглинути безодня, висмикнув дівчину за поділ сукні із водяної пастки, а
з нею – й Ольгу Михайлівну з Поліщуком. І тут гримонуло з такою силою,
що панотець оглух. Бачив тільки, як за крок від нього ввійшла у воду
блискавка, мов палаюча стріла, тільки задиміло і... І стало тихо! Буря
так же нагло вщухла, як і почалася! Спішно, мов перелякане гаддя,
стекли-сповзли у болото з острова каламутні ручаї дощової води. З неба
махом спала чорна пелена грозової тучі, і знову весело заяскріли, наче
вмиті, чисті і високі зорі.
Отець Георгій зітхнув з такою полегкістю, ніби йому три гори спало з
пліч. Звів очі до неба, шукаючи архангелів. Бо якби йому хтось розказав
про те, що тільки-но відбулося, він не повірив би. Не повірив би й
самому собі, якби не свідки.
Мокрі, настрашені, ще не вірячи, що живі, не кажучи ні слова, пішли
вони всі четверо на вогник свічечки, де їх під Омофором Богородиці
чекали решта парафіян, слава Богу, живих і неушкоджених. Не
змовляючись, без команди отця Георгія, усі впали на коліна перед
чудотворним образом Богородиці і вперше побачили на піднятих вгору її
руках – Покрову. Вона сяяла, як різдвяний сніг!
За дверима церкви починало сіріти, а небо над ще темним
лісом – рожевіти. На болоті теж розвиднялося. Густий білий туман
клубочився, як небесні оболонки. На тиху після бурі землю сходило з
небес величне свято Трійці.
Треба було готуватися до Священної Літургії.
НЕОПАЛИМА КУПИНА
Священна
Літургія почалася з величальної молитви: «Величаємо Тебе, Життядавче
Христе, і шануємо святого Духа Твого, що Його від Отця послав Ти
божественним ученикам Твоїм...», – і завершилась словом отця Георгія до
пастви:
– Дорогі брати і сестри! Ви знаєте, що підчас тайної вечері обіцяв
Ісус Христос Апостолам, що після Вознесіння Свого на небо зішле на них
Пресвятого Духа, який навчить їх всякої правди і додасть їм відваги йти
проповідувати святе Євангеліє. Чи не пережили ми з вами цієї ночі щось
подібне: коли вже втратили були й надію зостатися живими, десниця
Господа нашого вгамувала бурю, спинила зливу, і витягла нас із пащі
Звіра, а Богородиця молитвами до Сина Божого простелила перед нами свій
Покров білий, як перед тими козаками, про яких ми вчора згадували на
Літії, а народ їх у пісні увічнив: «тут їх триста, як скло, товариства,
лягло»…А Святий Дух додав нам сили і мужності в нерівній битві з
негодою, і зміцнив в одностайному бажанні допомогти один одному в біді.
Так явив нам Всевишній Свою Триєдність: Бога-отця, Бога-Сина, Бога-Духа
Святого! Тож хай дасть нам Трійця Свята сміливості чесно розказати про
пережите Чудо Господнє іншим, не боячись бути осміяними чи
зневаженими...
– Во ім’я отця і сина, і святого Духа, амінь! – повторили дружним хором парафіяни, тільки Юрій, почервонівши, опустив очі.
Нещасний парубок боявся, що хтось іще, крім нього, бачив, як казився,
скакав-реготав у нічній веремії вчорашній його «поплічник» – отой чорний
браток з «майбаха». То дробився-ділився на тисячі чорних рогатих
чоловічків, то виростав у стоголового велетня, то клубочився чорним
шипучим гаддям, то розлітався воронням, та все норовив заволокти Юрія у
круговерть бурі… І тільки один Бог знає, як того не сталося…
– Вузькі й крем’янисті стежки до Тебе, Господи, – зітхнув отець Георгій, помітивши замішання хлопця.
Завершивши
Священну Троїцьку Літургію отець Георгій святив на подвір’ї зілля, за
яким не треба було далеко ходити: крок наліво, крок направо – і до твоїх
послуг розкішні, вмиті росою (ніби й бурі не було) зарості розквітлого
аїру, м’яти, папороті, кущі вільшини та верболозів, молоді клени та
берези з осиками...
Парафіяни, як діти, підставляли під бризки святої води зелені
оберемки і ще бліді від пережитого обличчя. Потім один за одним
поверталися в церкву, по черзі прихиляли чола до чудотворної ікони.
Останньою піднесла до вуст Матері Божої своє дитя сердешна Оксана.
«Так точнісінько колись батько підіймав мене, малого, до
Чудотворної», – згадав Юрій і боязко підняв очі на Богородицю. По
лагідному блиску ЇЇ очей, зрозумів: цього разу ВОНА впізнала його... І,
може, й простила... Але чому в кутиках її очей зблиснули сльози? Чи
здалося?..
Пора було розходитись по домівках. Попрощавшись із
парафіянами, отець Георгій підійшов до Юрія. Був схвильований, навіть
розчулений.
– Дякую Божому промислу, що привів, вас, сину мій,
сюди. Ваша з’ява і все те, що ми пережили, просвітлила мою пам’ять,
висвітлила гріхи, які мучили мене... А головне, що ми всі разом
перемогли зло, яке не давало нам жити по-християнськи… Можливо, ви теж,
сину мій, причетні до того, що Бог відпустив мої гріхи і послав
Благодать відпускати іншим. Тож я і відпускаю вам всі ваші гріхи, хоч
ви й не прийняли сьогодні таїнство євхаристії. Зате перед цим ми з вами в
щирій бесіді один одному висповідались. Чи не так? Так. Спасибі вам і
за те, що разом з громадою соборно молили Господа, аби жодна стражденна
душа християнська – чи козацька, чи батрацька, чи вояцька – не блукала
більше неприкаєно цими болотами, а приєднувалась до небесного воїнства,
що там, на Небі, стоїть в обороні України…
І хоч Юрій мало що зрозумів із одкровення чудного попа, зате відчув
серцем, що після того, що вони разом пережили, вони, нарешті, врятують і
батька. А може, вже врятували? Може, Богородиця і перед ним простелила
свій білосніжний Омофор і вивела з лікарні страшної і з недуги ще
страшнішої? Бо на душі було незвично легко і світло.
– Отче Георгію, він хоче щось вам сказати, – до них підійшла сердешна Оксана з дитиною на руках.
– Я слухаю тебе, дитя моє, – лагідно звернувся до німого хлопчика отець Георгій, теж уже нічому не дивуючись.
Однак хлопчик мовчав. На його личку не ворухнулася жодна рисочка,
не розтулився міцно стиснутий ротик. Тільки в глибині «дзеркальних» очей
ніби іскорки проскочили, і в гулкій, аж ніби космічній тиші, що враз
запанувала над болотом, чітко прозвучали два слова:
– Спаси Бог.
– Він дякує вам, – зашарілася сердешна Оксана від гордості за своє незвичайне мудре дитя.
«І
заселять землю інші, духовні істоти, не залежні від ненаситної і
гріховної своєї матеріальної оболонки, які насищатимуться Духом Божим», –
чомусь пригадалися отцю Георгію останні слова, почуті від Волхва біля
КПП ЧАЕС за тиждень до аварії 26 квітня 1986 року.
– Хай Бог береже тебе, дитино, і матір твою! – поблагословив отець Георгій.
–
Отче! Отче, допоможіть нам переправитись! – покликали парафіяни з
південного краю острівця, де починалася стежка через болото. Але отець
Георгій не ступив, як бувало, з берега у багну, а, пропустивши наперед
сердешну Оксану з хлопчиком, сказав:
– Ідіть самі. На що я вас і благословляю. Тепер ви краще мене знаєте
стежку, яку стелить перед нами щодень над цією безоднею Богородиця.
…
А потім стояв і дивився, як його паства спокійно, як битим путівцем,
переходить трясовину: попереду процесії – Оксана з дитям, а позаду всіх –
внучка вчительки на пенсії – Леся.
– А ви чого ще тут? – здивовано спитав Юрія, котрий нерішуче тупав
на березі. – Доганяйте! Дивіться, як озирається на вас ота юна Мавка
лісова. Та й батько зачекався: його сьогодні виписали з лікарні. Ідіть!
Передавайте вітання від… його доброго знайомого – Георгія Бунчужного і…
повертайтеся сюди. Я чекатиму вас. Обох.
Юрко аж рота роззявив від здивування, хотів щось спитати, але чудний піп суворо наказав:
– Ідіть! Батько чекає вас уже три години!
І
збентежений Юрко не ступив – скочив у болото. Кілька хвилин отець
Георгій для певності «тримав» поглядом постать парубка, але, побачивши,
як той впевнено кинувся доганяти вервечку прочан, перехрестив і пішов до
церкви. Кликало його туди щось схоже на відчуття дискомфорту, вини… чи
сорому за невиконаний обов’язок. Тривожний туск в душі не минав,
навпаки, переростав у гостре передчуття небезпеки... Так, він ясно
бачив, як, поцілувавши Оксанину дитину в чоло, Богородиця заплакала. Але
– чому? Невже та буряна, грозова ніч була тільки черговим
випробуванням, а не остаточною перемогою над силами зла, що терзали цю
землю і його душу? Невже, Господи?
В сум’ятті глянув на північний схід, туди, звідки прийшов і куди ось
уже двадцять років поглядав з тривогою: у ясно-голубому небі над тим
місцем, де за лісами мав бути Чорнобиль, висіла зловісна сизо-лілова
хмара... І все зрозумів: битва триває!
З тривогою переступив поріг і скам’янів: Богородиця плакала
кривавими сльозами!.. Хотів упасти на коліна, але почув тихий, наче
мамин голос:
– Мерщій вставай і йди! Там, куди прийдеш, спитай кожного з царів людських:
«Ви що, не відаєте, що трапиться завтра, яким стане ваше життя?»
Скажи:
–
Дихає сіркою пекло і не за горами день, коли буде відкинутий навіть від
гробу свого кожен, хто землю свою руйнував і свій народ убивав! І
прийде цей день, і понижиться гордість людини, і високість людей, і буде
високим Сам тільки Господь того дня, і божки срібні, й божки золоті і
божища – усі минуться!
– Вони не повірять, Мати Божа! Подумають, що я божевільний! Гірше! Вони не пустять мене й на поріг!
– Не говори про всіх. Кажи про себе і свою віру. Хіба ти не знаєш, що кожному буде по вірі його?
–
Але ж я молився... Я за всіх них молився, але вони не вважали за
потрібне пізнати Бога, то чи захочуть почути мене! І що я скажу їм таке,
чого вони ще не чули?!
– І сказав Ісус: «Коли до царів і правителів поведуть вас за мене,
не журіться, як або що говорити – тієї ж години буде вам дане, як маєте
говорити, бо не ви промовлятимете, але Дух Отця вашого у вас
промовлятиме».
Від цих слів отець Георгій заспокоївся: якщо це було
Об’явлення, що Бог відкриває йому Знання, до цього закриті, то він
готовий сповняти Його Волю. Піднявся з колін, підійшов до чудотворного
образу Богородиці, зняв його, загорнув у вишитий Ольгою Михайлівною
рушник, пригорнув до грудей, замкнув церкву і пішов через трясовину не
питаючи броду туди, де за лісами-болотами сяяв невидимими золотими
церковними банями Київ.
«Повертаються вітри на кола свої», – подумав, згадавши середину
квітня 1986 року, контрольно-пропускний пост ЧАЕС і бліде обличчя Божого
посланця, якого прийняв за божевільного... А що чекає його, раба Божого
Георгія, у тому світі, з якого він втік?
Тим часом, на протилежному боці болота, миряни, нарешті,
діставшись живими-здоровими берега, збуджено обговорювали нічні
події-чудесії. Нікому не вірилося, що таке пережили, але те, що допіру,
ось-ось, тільки-но перейшли самостійно трясовину, і ніхто не втопився, а
деякі навіть ніг не забруднили (!), свідчило, що минула горобина ніч не
приснилась, а була насправді!
Юрій останнім ступив із хисткої купини у м’яку лугову траву, і з
полегкістю зітхнув, відчувши під ногами надійну твердь. Мимоволі глянув
туди, де ще недавно мерехтів зловісним пульсуючим світлом бандитський
«майбах» і… помітив (чи привиділось?) як упала на те місце в гущавині
густа тінь, далі різко зірвався вихор, сколихнув підлісок, шугнув у
верховіття старезних осик і хляпнув разом із збитим воронячим гніздом у
багну!
«Так, значить, мені не примарилось! Он хто буянив цілу ніч на
острові!.. Да-а-а, не з простими хлопцями я мав справу!», – подумав Юрій
і озирнувся, сподіваючись побачити на тім боці трясовини одиноку
постать отця Георгія. І... не повірив власним очам: там, де ще мить тому
було Криваве болото – зеленів невисокий пагорб, а на вершині його сяяв
маківками та хрестами золотими старовинний, дивної краси, дерев’яний
храм.
– Неопалима купина. Кажуть, її бачать тільки посвячені, – сказав хтось зовсім поряд. Юрій озирнувся: дівчина на ймення Леся.
– Ви теж її бачите?! – спитав пошепки, ніби боявся пробудитися зі сну чи сполохати міраж.
– Бачу! – луною озвалася дівчина.
|