» Меню сайта

» Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 4018

» Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

» Форма входа

Главная » 2011 » Октябрь » 30 »
17:49


СТРАСТІ ОТЦЯ ГЕОРГІЯ

...І раптом шалений брязкіт сталі впереміш із грізним риком бойових команд, переможними вигуками і зойком-стогоном смертельно зранених людей розпанахав нічну тишу, розтяв навпіл душу отця Георгія. Не тямлячись від наглої тривоги, кинувся бігти і впав... наткнувшись на темну глуху стіну тиші. Господи, воля Твоя... Знову! Усе повторилося знову – всоте, в тисячне! Знову його обступили козаки. Їх було ще більше, ніж минулого разу. Поміж них, чорних від запеченої крові і баговиння, біліли домотканими соро­чицями кілька бородатих, схожих на святих, дідів, стояли з пониклими головами з десяток зовсім юних хлопчаків у солдатських гімнастерках часів Другої світової, цілий гурт по-сільському вдягнених «лісових хлопців»... Постояли довкола нього, розпростертого на землі, і розійшлися... Тоді прийшли Ходись, Дятлов і Сквирський. Але не помітили його: по жестах було видно, що вони сперечаються. За мить – теж злилися з темрявою... Запала мертва, як у гробу, тиша.

Знесилений, лежав у темній високій траві і шукав очима у темному низькому небі архангелів, які мали би звільнити його тлінне тіло від сум’яття духу. Зв’язати його уривчасті фрагментарні спогади в один логічний ряд. Але архангели не являлися... Вони явилися йому, це він добре пам’ятає, тільки двічі: перший раз – у той серпневий день (про те, що тоді було Спаса, він дізнається згодом, через роки), коли він прочитав собі вирок в заплаканих, винуватих очах дружини. Ніби Таня почувалася винною в тому, що він тут, в цій стерильно– білій палаті, пропахлій ліками, на цьому твердому ліжку, в цьому незручному, пронизаному невимовним, нелюдським болем тілі... Намагався пригадати те, що було раніше... Але те «РАНІШЕ» зливалося в суцільне чорно-багряне полум’я, з якого час від часу зринало холодне байдуже обличчя дружини, зовсім не схоже на те стражденне, що біліло крізь сірі тумани в його узголов’ї...

– Ради Бога, не вини себе. Ти ні в чому не винна. Це я... – казав навмання, аби заспо­коїти Таню, і побачив, як заходять у палату двоє вродливих юнаків у сяючій білизною одежі. Подумав, що то студенти-медики, які практи­куються в цій лікарні, а тому не заперечував, коли вони, не спитавши в Тані дозволу, взяли його попід руки і повели з палати. Думав – на обстеження. Але вони повели, чи то радше понесли його спочатку довгим лунким і ніби дзеркальним коридором, потім вниз – довгими крутими сходами, далі алеєю догля­ну­того роз­квітлого саду, обнесеного високою білою стіною, в якій темніла ледь помітною рискою вузенька, мов щілина, хвіртка, така вузенька, що він здивувався, як же ж це через неї люди проходять?

Та тільки подумав, як відчув, що сам проходить крізь неї, наче нитка крізь вушко голки, і падає – з квітучої оранжереї – у безпро­світ­ну й смердючу, як вигрібна яма, темінь! Боже, чому?! А слідом сиплються на голову клубком зміїним неправедні його дороги і купою важез­ного каміння – його гріхи... І саме тоді, коли серце ось-ось мало розірватися, вибухнути від жаху, почув над головою лагідний голос:

– Іди! Там благодать...

І він, над силу винирнувши зі в’язкої смердючої ковбані, побачив далеко і високо над безмежним темним морем багнюки – три золоті маківочки...

Один Бог знає, скільки тривав цей жахливий сон, шлях випробування чи термін одужання? Здавалося, минуло тисячоліття, а він усе борсався, брьохався у багні, раз по раз провалювався з головою, захлинався смердючою тванню, однак щоразу – за міліметр, за хвилину до скону, встигав схопитися за очеретинку, за корч, за жменьку моху і виповзти, видертись на ослизлу купину моху, вихаркуючи з грудей груддя кривавого гною разом зі шматками легень... Та тільки здіймав голову над трясо­ви­ною, щоби передихнути, вхопити ковток свіжого повітря, як бридкі болотні почвари знову стрибали йому на голову, тручали назад, тягли за ноги в безодню. І так – день у день, рік у рік, бозна скільки століть... Врешті, коли його покинули останні сили і надії побачити золоті маківки, коли він втомився боротися і з розпачу був готовий сам пере­тво­ритися на багно, знову з’явилися ті двоє в білому, підхопили його під руки, висмикнули з трясовини, підняли в небо і...

І ось він тут... у Храмі на болоті, і не відає, чи це кінець чи середина шляху на Голгофу, чи, може, тільки початок нових випробувань? Але знає одне: навіть смертельно втомившись від нічних видінь, від щоденних страждань, він мусив розгадати таємницю свого воскресіння. Але спершу йому треба розіб­ратись у самому собі, у своїй душі, у своєму житті. Спокутати свої смертні гріхи, свою власну провину перед Богом...

Впевнившись, що більше не засне, отець Георгій сів на похилену до самої землі стару вільху і задивився на мерехтливі тіні, що ткалися по болоті у голубуватому сяйві місяця. Наразі насторожився: гострим, відточеним довголітнім життям на безлюдді, слухом вловив тихий шерхіт скрадливих кроків, ледь чутний тріск сухої гілки, хруст розчавленого зілля. Зовсім поряд. Різко встав, роззирнувся: нікого. Ані лялечки. Зате крізь відчинені двері церкви чувся звичний, як на цю опівнічну пору, шум, гам, з якого вирізнилися суворі чоловічі голоси, уривки фраз... То полков­ник Джалалій робив свою звичну перекличку тим трьомстам відчайдухів, що ганьбу поразки під Берестечком відмивали з козацьких знамен власною кров’ю, зоставшись в обороні Кривого болота... Полковник чітко називав прізвища, а козаки йому відповідали, є такий чи нема:

– Нечай?

– Є!

– Бабилюлька?

– Є!

– Дармограй!

– Є!

– Семистяга?

– Є!

– Чоломбитько?

– Є...

– Ходись?

– Я тут...

– Бунчужний?

Кілька разів стривожений голос полковника перепитав:

– Бунчужний? Є – Бунчужний?

Але ніхто полковнику не відповів. І отець Георгій теж не обізвався. Йому знову, як і тієї трагічно­–чорної чорнобильської ночі, мов заціпило. У церкві запала глибока похоронна тиша: чи то запорожці запеча­лились його долею, чи, може, долею якогось іншого Бунчужного, або ж мовчанням поминали загиблих побратимів...

– А гетьманські клейноди?! Де гетьманські клейноди?! Невже в ляських руках? Чи татарва погана разом з Хмелем прихопила?! – розколов зненацька тишу молодий гарячий голос.

– Клейноди... клейноди... Де клейноди? Де Бунчужний? Шукайте Бунчужного! – загуло розтривожене козацтво, роззираючись по церкві, шукаючи якогось Бунчужного з клейнодами.

Хоча ця фантасмагорична сцена повторювалась в його уяві (а може, й наяву?) від звуку власного прізвища отець Георгій щоразу ціпенів, намагаючись збагнути, який зв’язок між ним, його прізвищем – Бунчужний, і гетьманськими клейнодами? І чи це не його далекий якийсь предок у січі з поляками та в шарпанині з татарами – не зберіг символи козацької слави і Української військової держави? Невже боягузтво, як родове прокляття, разом з прізвищем переходить з покоління в покоління?!

– В Богуна! Клейноди – в Богуна! – долинуло луною… Чи з глибини болота, чи з далини століть. І козацьке коло звільна зітхнуло. Та по зітханню знову вибухнуло тривогою: чи рятуватися, оголивши тили, а чи всипати ляхам по саму зав’язку, щоб тим часом полки Богуна, ними прикриті, з найменшими втратами вибралися з цього розпроклятого болота ?!.

А з темних рублених стін (чи крізь них?) все сходили і сходились на раду-пораду козаки, закривавлені, заляпані баговинням, в посічених шаблями кривавих сорочках...

– А чи готові пани-брати кістьми лягти за честь козацьку й віру християнську? – накрив басюрою розтривожений рій голосів хоробрий полковник Джалалій.

– Готові, Джалалію! Готові, полковнику! – гримонули дружним хором козаки. – Усі! Усі!

– Тоді – з Богом, пани-товариші! За рідну землю і волю!

– З нами Матір Божа! – задзвеніло стотисячною надією воскресле для перемоги пошарпане козацьке військо.



Щоразу після цих слів: «З нами Матір Божа!» – отцю Георгію лег­ша­ло на душі і світлішало в голові, і відступив страх перед безумством, яким був загрожений його кволий убогий дух. Щоразу зривався на рівні, готовий стати в козацьке коло, і разом із їхніми розтривоженими, заблукалими у цих болотах душами благати Матір Божу дати змогу козакам завершити з честю цю нескінченну тяженну війну і вийти незапля­мо­ва­ними з цього Кривого, вже – Кривавого болота. Але – не мав права, бо не годен був їм допомогти... Хоч молив­ся денно й нощно, і тримав суворий піст, і ще суворіші єпитимії, служив молебні і панахиди, бла­гаю­чи Бога і Сина, І Богородицю почути його, простити йому гріхи власні і послати Благодать на відпущення чужих гріхів, але… – у Вишніх його не чули... І не відспівані ним, бунтівні, неупокоєні душі трьохсот українських спар­­танців знову і знову виходили з болота, і зби­ра­ли­ся у своїй козацькій церкві на вічну свою раду, викликаючи мимоволі на спит і душу Георгія Бунчужного.

Гул у церкві і в голові поволі стихав. Із бездонного неба опускалася на землю така трепетна небесна тиша, яка буває тільки після немило­сердного побоїща, а може, то Господь, почувши, нарешті, запізнілі молитви негідного Його Благодаті самозваного козацького попа, думав, що ж робити Йому з цими мучениками за Україну, загубленими в тисячолітній земній твані, замішаній на крові, славі, гріхах, зраді та геройстві?

«Господи, Отче всемогутній і милостивий, почуй мене, пошли на душу роз’ятрену раба твого негідного супокій, мир і благодать», – молив Небо отець Георгій, і відповіддю йому була тиша. Мовчали навіть болотяні жаби, а пташки лісові, причаївшись у листі, з подивом спостерігали, як безшелесно-перламутрово осипаються росою у рогозу їхні співи-щебети.

Нарешті душа отця Георгія зовсім втихо­мири­лась, і він повернувся в церкву. Там теж було тихо. Перехрестившись до чомусь невидимої сьогодні в темряві ікони Пресвятої Богородиці над вівтарем, намацав на свіч­нику сірники, запалив погаслу свічечку. Світло розійшлось по церкві золотавими колами, від­тіс­няю­чи темряву, осяяло святий скорботний лик і добрі, як у його рідної матері Федори Никонівни, очі. Погляд Богородиці був спокійний і трохи жалісний. Певно, Вона жаліла його, хотіла зарадити його мукам, відвернути від нього нічні змори, але... чомусь не могла. Чому, Мати Божа?!

І він здогадувався: чому?.. Певно, ноша гріхів його минулого життя була така важка, що Син Жінки, Яка дивилася на нього, отця Георгія, очима рідної матері, у гніві праведному просто не бажав перекладати їх ні Собі, ні Матері на плечі... І це пекельне знаття, цей Страх Божий отець Георгій носив у собі, як русич – стрілу половецьку, як останній гетьман України – тавро катор­жа­нське... Він лякався самого себе, схоплювався серед ночі і міряв, міряв у важких роздумах церковне подвір’я, свою неопалиму купину, свій довічний чернечий притвор. Страшними зусилля­ми волі намагався примусити мозок відновити в матриці пам’яті усі події, що відбулися понад двадцять років тому, до найменших подробиць, хвилина до хвилини... Іноді йому здавалося, що хтось зітер в його пам’яті всю інформацію про причини і наслідки катастрофи, яка переламали світ навпіл... Але – хто і для чого?! Можливо, відбулося це в наслідок шоку... А може, тому, що тільки безпам’ятство могло врятувала його від... божевілля або ще жахливішого – самогубства? Жахливішого – перед Богом, але не в порівнянні з цими пекельними муками, що терзають його душу уже котрий рік поспіль!

Часом у мороці свідомості спалахували сяючо-білі постаті його несподіваних рятівників. І знову його мозок, просякнутий отрутою зневір’я і сумнівів, корчився над розгадкою дилеми: хто були ті двоє в білому – посланці позаземних цивілізацій чи цілком земної наукової інституції? І ради чого або задля якого експерименту принесли його на цей острівець посеред бездни, про який він ніколи не чув і не здогадувався?! До якої істини і благодаті він ішов і продовжує йти, тупаючи на одному місці – на цьому крихітному, з долоньку дитячу, поміче­ному Богом острівці, на цій п’яді земної тверді посеред трясовини, під Омофором Богородиці, але й перед її недремними очима?

А душа його зверталася до господа: «Отче наш, спаси й помилуй... Мати Божа, Пресвятая Богородице, моли Сина Свого за мене грішного...».

І раптом йому знову почулися людські кроки. Але вже під самою церквою. Ніби хтось, тупцюючи, переминався з ноги на ногу, не наважуючись переступити її поріг.

Так часом люди не наважуються переступити закон Божий чи людський...

КАЗКА ПРО СТРОНЦІЄВОГО ХЛОПЧИКА

Не зважаючи на грізний наказ і силу, яка вперто, навіть зло штовхала його в спину, Юрій так і не нава­жив­ся пере­ступити поріг церковці, хоча й двері були відчинені, і золотавий пломінець свічечки обіцяв заблуд­лій у темряві ночі душі подо­рож­нього спа­сен­ний притулок. Стримував який несосві­тен­ний жах. Здавалося: переступить поріг і... відлетить назад – у чорну прірву трясовини... У прірву гріха! Так! Гріха... Він згадав слово, яким називається ця страшна безодня, яка допіру, щойно він стрівся з «чорними хлопцями», дихнула йому в обличчя цвинтарним холодом. І відчув на собі погляд... Хтось дивився йому в душу і – не пускав через поріг! Хлопцеві стало незатишно. Охопило непе­реборне бажання захо­ватися від тих… всевидящих очей… Втекти! Але – не міг. За спиною ще чорнішою прірвою диха­ло болото, сопів неви­ди­мий у темряві браток, зловіс­но поблимував з пущі «майбах»...

Двічі Юрій підходив до дверей і двічі – відступав. А коли, нарешті, таки наважився, почув глухе, як стогін, зітхання: піп не спав! Потім – скрип, зойк, якийсь гармидер, і... з дверей церковці, ледь не збивши Юрка з ніг, вилетів чоловік у чорній довгій сорочці і впав, як підстрелений, у траву.

– Вперед! – грубо штовхнув у спину Юрія нетерплячий голос братка. – Не проґав момент!

І Юрій переступив поріг, і… полегшено зітхнув, відчувши під ногами не провалля, а тверду дощату підлогу. Роззирнувся – нікого. Лиш у лівому кутку, біля столика з іконками і хрестиками, виднілося щось схоже на порожню розкладайку. Пошукав очима по стінах – голі! Жодної ікони. Чи він... осліп? Боже, невже він осліп?!! І знову страх кари Божої паралізував ноги. Вони стали… як дерев’яні! А мозок обпік спогад: якось тато розповідав йому, малому, нібито всі ті, хто колись руйнував церкви, здіймав з них хрести і палив образи, – або сліпнули або калічились!

Перехрестився тремтячою, як оловом налитою, рукою, благаючи:

– Прости Господи, а ж я – не зо зла! І не з користі! Я ж – з добрими намірами, заради тих, хто не може сюди прийти!

І в очах прояснилося, ніби полуда спала: при світлі єдиної тоненької, як соломинка, воскової свічечки, побачив ті самі стіни, але вже прикрашені звичайними, як для кожної сільської церковці, дешевими іконами у біленьких виши­тих рушниках. І все тут було скромне і звичайне, і нічого, жодна з цих іконок, не світилася. Але від серця відлягло: слава Богу, він – не осліп! Він бачить! Переляк минав, натомість душу охоплювала тривога: що з ним відбувається? Чого він весь тремтить, як перед стрибком у прірву? І хто за ним… авжеж, постійно стежить?! Підняв погляд вгору і… побачив – просто перед собою... очі! Такі знайомі, мигдалево-золотаві очі... Вони дивилися на нього стривожено, скорботно, як тоді… Коли? Коли це «тоді» – було? Дай Боже, пам’ять... Так, це було дуже давно, двадцять років тому… Першого травня, в день, коли йому виповнилося шість рочків і коли… несподівано з його голови почало осипатися волоссячко… Як білий пух з рано посивілої кульбабки…

…Того дня хлопчикові було дуже весело, бо в нього ще ніколи не було… такого веселого дня народження. Мама вперше взяла його із собою до лісу на маївку. Тато не пускав, казав стривожено, що його душа чує щось недобре. Але мама сердилась і казала, що через татові постійні страхи вони живуть, як відлюдьки, що їх уже в селі вовками прозивають, що він – як собі хоче, а вона таки піде з дитиною на маївку, хай дитина побуде між людьми, подихає цілющим лісовим повітрям!..

Між людьми дитині справді було цікаво. На галявині, де вони маювали, грала музика, люди танцювали, співали, їли й пили, повсідавшись – хто просто на траві, а хто, підстеливши газету чи коцика. Вони з мамою теж сиділи на килимку у траві, дивилися на людей і їли морозиво, куплене у буфеті, який, як говорили люди, привезли на машині аж «з району». Над галя­ви­ною літали метелики – різних кольорів і розмірів, поодинокі бджоли та цілі рої кусючої липучої мошви. Хлопчикові раптом здалося, що один рій сів йому просто на голову. Хлопчик розсердився, провів рукою по чубчику і... волоссячко посипався долі золотими остючками. Якраз на той час на галявину з лісу вийшов тато. Хлопчик засміявся і побіг, петляючи, мов зайчик, поміж дерев і кущів, та гукаючи весело:

– Тату, подивись на цю чудасію! Сиплеться, як остюч­ки!

Тато зупинився, присів перед хлопчиком, ле­генько погладив по голівці і волоссячко, справді, як казав хлопчик, посипалося долі, мов остючки з пересохлого колосочка. І враз татове засмагле, обрам­лене русявою бородою, обличчя стало жовте, як віск. Нічого не сказавши мамі, він схопив хлопчика на руки, пригорнув до грудей і швидко пішов просікою, а потім стежкою – у пущу.

– Тату, а чо’ люди – з пущі, а ми – в пущу? – здивувався хлопчик, проводжаючи поглядом зустрічну фуру з дровами та хмизом, запряжену втомленими сумними коненятами, яких поганяв батогом сумний дядько в картатому кашкеті.

– Так треба, – відповів батько, витираючи об сорочечку хлопчика мокре лице.

– Тату, чому ти плачеш? Сьогодні так весело, а ти плачеш? – стривожився хлопчик, міцніше обіймаючи тата за шию. – І чого ти несеш мене в хащі? Там вовки! Мені страшно, тату! Я хочу до мами!

– Не бійся, синку! Вовки не страшні. Страшні люди, які втратили совість... Страшні безумці, що не чують Бога... Ми йдемо не до лісу, синку, ми йдемо до Матері Божої... рятуватися, синку... – заспокоював тато, обома руками затуляючи тільце хлопчика від смалкої і дряпучої гущавини, крізь яку вони про­ди­ра­лися.

– Від кого? – не зрозумів хлопчик.

– Від біди...

Хлопчик притулився личком до татового обличчя – воно було сухе. І він заспокоївся, заховав голову на татових грудях і заснув.

Прокинувся від татового голосного шепоту. Було темно. Нічого не видно, навіть обличчя тата, тільки м’яка шовкова борода лоскотала щічки. Наляканий темрявою і татовим стривоженим шепотінням, хлопчик нашорошив вушка і почув, як невидимий у темряві тато просив когось, теж невидимого:

– Поможи моїй дитині, Пресвята Богородице! Спаси мого хлопчика, Милосердна. Він уражений радіацією… Він тліє, згорає, як свічечка. Подивись на нього, він світиться!.. Зціли його, прошу тебе, Мати Божа, уздоров. Бо я – безсилий. Усі – безсилі перед цією бідою... Люди вмиратимуть, як мухи…Поможи. Ця дитина нічого не винна. Я – винен. Бо я ходив, добивався, попереджав – як Ти казала, Пресвята, Преблага! Я все робив, як Ти веліла, Мамо Божа… Але вони сміялися з мене… Вони величалися своїм розумом, а мене робили дурнем. І я… я не зумів їх переконати… Не зумів! Прости! Може й справді, не вистачило в мене розуму? Чи переконливості? А може, й віри? Я… винен. Мене карай, але прошу Тебе, Милосердна: врятуй мою дитину… Мати Божа. На Тебе, заступнице наша, одна надія...

Тато заплакав. А хлопчик від страху міцно зажмурив очі, але замість темряви крізь склеплені повіки побачив рожеве світло. Боязко розмружився: з густої темені на нього дивилися лагідні золотаві очі невідомої жінки. Очі усміхалися, хоч із них, здава­лося, котилися сльози. Та все одно страх минув. Хлопчикові стало легко і затишно, і він знову заснув.



Прокинувся першим і здивувався, що… не коло мами в теплому ліжку, а на вкритій осокою і листям папоротника холодній підлозі, і не в своїй, а в чужій дерев’яній хаті з високою стелею. Поряд спав, скрутившись смішно калачиком, тато. Крізь відчинені двері було видно очерет, ріденькі кущі, над якими клубочився білий туман. Хлопчик згадав вчораш­ню пригоду, сутінковий ліс, по якому вони бігли, не розби­раю­чи дороги, татову молитву і лагідні очі жінки... Він роззирнувся по дивній, не схожій хату, хаті і… побачив ті самі очі! Вони дивилися на нього з портрета, що висів на стіні. Хоч жінка на портреті була нама­льо­вана, але очі її світилися, як у живої! Хлопчик ще ніколи такого чуда не бачив, а тому злякався. Але добрі очі жінки усміхнулися, і страх минув, і хлопчик заспо­коїв­ся, і почав з цікавістю розглядати портрет. Жінка вже не плакала, як уночі, але в кутиках її очей досі блищали прозорі золотаві сльозинки.

Коли тато прокинувся, хлопчик спитав, де вони.

– У Храмі на болоті, – відповів тато. – І ми тут будемо жити доти, доки в тебе не виросте чуб.

– А це хто? – спитав хлопчик, показуючи на портрет жінки з живими очима.

– Це – Мати Божа.

– У Бога є мама?! – здивувався хлопчик.

– Є… – усміхнувся тато.

Хлопчик щось довго собі думав, а відтак прошепотів татові на вухо, щоб ніхто не чув:

– Значить, вона ще сильніша і розумніша за Бога?..

– Вона просто ЙОГО МАМА, яку Він любить і слухає. Зрозумів?

– Ага! – сказав хлопчик, засумувавши за своєю мамою.



То було прегарне життя на острові. Найкраще у світі, якби, правда, не голодні, аж скажені комарі та рої мошви, що густими хмарами дзуменіли над вечірнім болотом, готові випити з хлопчика всю кров. Але у їхню хатку-церквицю, встелену лепехою, м’якою осокою – волоснем, вереском і полином, ті кровопивці не залітали. Бувало, висіли тучами у дверях, а поріг перелетіти – не наважувалися… Розбійники!

Хлопчикові все здавалося, ніби вони з татом граються у «війнушку-партизанку». Йому було весло й гарно. Вдень острівець їхній нагадував справжній рай. Висока, нетоптана ніким цілюща трава на острівці і смарагдово-сиві мохи на болоті були всипані різнокольоровими ягодами, які хлопчик дзьобав, як пташка, і грибами, які тато, настромивши на патички, пік на маленькому багатті, і пригощав ними хлопчика, приказуючи:

– Їж, сміливо їж, на них нема ні краплі радіації... Крім того, вони цілющі і виводять з організму радіоактивні елементи. Це диво! Чудо, що в цьому напівмертвому, опаленому Чорнобилем лісі цей острівець, і, як не дивно, болото – єдине чисте, незаражене радіацією місце! Ніби над ним Мати Божа тримала свої священні Покрова! От бачиш, у тебе вже й волоссячко почало відростати, і щічки порожевіли... Скоро ми, з Божою поміччю, зовсім поправимось і будемо рости собі здорові, великі й щасливі.

Тато гладив хлопчика по голівці і волоссячко вже не осипалося з неї золотими остючками.

Але з настанням сутінків хлопчикові ставало трохи… моторошно. Здавалося, споночіле болото ожи­ва­ло таємничими приглушеними звуками, схожими на далекі людські голоси і ледь чутний передзвін, а над ним спалахували і згасали голубуваті вогники. Коли він питав тата, що це шумить, дзвенить і світиться, тато відказував, що то шумить ліс і дзвенять лісові дзвіночки та конвалії, а над болотом літають світлячки-комашки і фосфорують старі трухляві пеньки. Але хлопчикові все одно було страшно, все ввижалося, ніби з болота, блискаючи очиськами, вилазять якісь чудиська-страхіття, нипають, ходять подвір’ям, проте хлопчик знав: наблизитися до церкви їм зась! І заподіяти зло хлопчикові – теж, бо його береже Матка Божа. Так тато називав намальовану на стіні жінку з добрими, лагідними, як живими, очима. Тож міцніше пригорнувшись до батька, хлопчик чекав, коли той візьме його на руки і притулить гарячим чолом до її «образу», і страх мине, і він засне, скрутившись калачиком біля татових теплих грудей у гніздечку із запа­ху­щого м’якого сіна. І спатиме аж до ранку, доки його не розбудить поцілунок Матки Божої. Такий був у них з татом ритуал: двічі на день, ввечері і вранці, припа­да­ти до чудо­творної ікони Богородиці. І щоразу хлопчикові ставало затишно й гарно, ніби його цілувала мама, якій вони, на жаль, не встигли сказати, куди поділися, і за якою хлопчик дуже тужив.

І тільки після цього вони йшли, як тато казав, «пастися». Спочатку, доки роса не спала, лягали долічерева у траву на церковному подвір’ї, і шукали помічне зілля. Тато висмикував якийсь корінчик, зривав листочок чи цвіточок і казав:

– Споживай з Божою поміччю. Хай піде тобі, синку, ця Божа бадилинка на лік і на здоров’я на цілий вік. Ось цей листочок, серпорізом зветься, а цей – буркуном, їж, а це – Іванкове зілля, або глекопар, а це – копитень, щоб печіночка не боліла, кров очищалася від радіонуклідів і малярія не чіплялася, а це любочка, а це її сестричка кульбабка, а це перстач – від зобу, а це корінчики балабана, в голодовку вони людей від смерті спасали, а нас порятують від білокрів’я... А воронець-баранець – усі хвороби прожене і в болото їх зажене...

Потім тато напував хлопчика березовим соком із слоїчка, прив’язаного до стовбура найбільшого на острові білокорого дерева, і вони йшли тільки татові видимими стежками – через трясовину – у пущу, де, здавалося, не ступала ніколи людська нога.

Того літа у цих краях зародило так рясно грибів і ягід, що вистачило б, як жартував тато, армію нагодувати. І армія, мабуть, почула, бо не забарилася прито­рох­кати в ліс на «всюдиході» і оточити їхній з татом болотяний рай. Але перейти на острівець «армії» сміливості заб­ракло, тому вона з берега кричала у гучномовці:

– Гражданин с ребенком! Выходите! Вы слышите?! На болоте очень высокая радиация! Смертельная для жизни! Оставаться здесь опасно! Тем более – для ребенка! Не прячтесь! Пожалейте малыша! Рядом с нами – его мать! Ваша жена! Она вас умоляет: выходите!

Але хлопчик з татом і не думали покидати свою церкву-фортецю. Хлопчикові було водночас і весело, і страшно.

– Не бійся, – заспокоював тато, притискаючи хлопчика до грудей. – Вони сюди не доберуться. Не знайдуть стежку. Ніхто в цілому світі, крім нас із тобою, ніколи не знайде сюди стежки, якщо його не переведе через болото Матка Божа.

– Навіть мама? Тоді попроси, тату, Маткубожку, хай переведе через болото маму, – просив хлопчик. Він тужив за мамою, яка не знала, де вони по­ді­лися, а тепер не розуміла, чому вони з татом ховаються тут, на болоті. А тому стоїть там, на березі, серед чужої страшної армії і плаче за ним, своїм Юрчиком. Хлопчик хотів гукнути мамі, щоб не плакала, але тато наказав сидіти тихо, як церковні миші, ніби їх взагалі тут нема і ніколи не було. Та, очевидно, армію важко обдурити. Бо, хоч вони з татом і не пока­зу­ва­лися, міліція, як називав армію тато, все одно не розходилась і погро­жувала, що буде стріляти і «взорве хібару».



…Вночі хлопчика розбудила розмова тата із іконою Матері Божої. Тато дякував Богородиці за те, що врятувала йому сина. А на світанку, перехрестившись, взяв хлопчика на руки, в останній раз притулив його чолом до вуст Богородиці, вийшов із церкви і пішов через болото – здаватися армії-міліції. Коли ж тато з хлопчиком на руках вийшов із густого туману, що клубочився над болотом, як біла пара над киплячим казанком, всі на березі вражено оніміли. Мама розказувала, що їй самій здалося, ніби то сам Бог виносить її сина на руках із страшної, зараженої радіацією, драговини.

Тато віддав хлопчика мамі, але пояснити нічого е встиг, бо його схопили солдати з автоматами, заштовхали в машину і кудись повезли. Тільки через двадцять років, коли хлопчик стане зовсім дорослим, він дізнається, куди повезли солдати його тата того тихого, сонячного ранку. Через майже двадцять років він дізнається гірку правду від мами і, вражений, ображений на неї і на весь світ, у відповідь розкаже мамі всю гірку правду про хлопчика, який світився від радіоактивного стронцію, і про волоссячко, що сипалося з його голови золотими остючками, і про татові сльози, і намальовану на стіні у «Храмі на болоті» жінку з живими добрими очима, яка щовечора і щоранку цілувала його в чоло, спиваючи страшну радіацію.

Мама заридає, заголосить, і скаже: «Їдьмо!». І вони поїдуть автобусом у знамениту «Глеваху», про яку дорослий хлопчик чув, та не уявляв, що воно таке…

– Аби лиш він живий був, аби тільки був живий, – шепотітиме мама дорогою, дізнавшись правду. І буде тяжко каятись, нібито думала, що тато зовсім з розуму зійшов після того, як йому явилась уві сні Богородиця і просила їхати до начальства Чорнобильської станції, щоб попередити про небезпеку аварії, і він поїхав, але там його не послухали, а навпаки побили і здали в «дурдом», і тримали там аж до аварії, а потім випустили і наказали нікому нічого не розповідати… Отож тато, думала мама, від обиди і безпомічності зарадити біді помішався, заслаб на голову і викрав у неї дитину, його, малого Юрчика, і заховався з ним у тій хижі серед болота, бо тоді ще ніхто не знав, що то – не хижа, а церква… І про аварію взнали теж набагато пізніше, а тато, виходить, все зрозумів ще Першого травня... Здогадався, чого в нього, Юрчика, волоссячко осипалось… Тато був таки розумний чоловік, дуже грамотний, все читав і все знав, і чесно про все говорив людям, просвіщав, через що його й не любило начальство: з вчителювання вигнали, і дурним зробили... Але, Матінко Божа, чого ж це вона, мама, та не побачила, що волоссячко з дитячої голівки осипається?.. Та ще все життя тримала зло на чоловіка... А виходить, що не він, а вона винна у всьому... А тепер... Що вже тепер?! Мати Божа, хоч би живий він був, хоч би живий...

Дорослий хлопчик теж просив Матку Божу з далекого дитинства, щоби тато його був живим. І щоб Вона простила йому, невдячному синові, вперту дитячу образу на маму, що віддала тата міліції, і на самого тата, який, як вона казала, нібито десь поїхав і їх покинув, і забув, осиротивши обох… І це тоді, коли тато сидів у... у… богодільні, зовсім поряд, а він, дорослий чоловік, нічого не хотів знати, затаївши на всіх образу... І от тепер – він усе знає, і просить Матку Божу, аби ЙОГО ТАТО БУВ ЖИВИЙ...



Тато був живий. Однак дорослий хлопчик не хотів вірити, що цей старий, сивий, беззубий, немічний дід на убогій койці в убогій палаті серед таких самих убогих калік – його тато, отой – молодий, відважний, розумний, поважний і такий… високо­духовний, що розмовляв із самою Богородицею.

Але чужий старий і немічний чоловік впізнав свого хлопчика, свого Юрчика. Його каламутні (колись ясно голубі) очі зблис­нули радістю. Шамкаючи беззубим ротом, оброс­лим сірою скуйовдженою бородою, тато попросив підійти ближче і Юрій підійшов… І несподівано для самого себе впав перед татом на коліна, і притиснувся головою до худеньких, таких рідних грудей свого втраченого і віднайденого батька.

... І ось той дорослий хлопчик знову стоїть уже перед іконою Матері Божої, шукає очима її лагідний погляд, але Богородиця дивиться на нього скорботними очима і – не впізнає... Чи не воліє впізнавати в цьому дорослому чоловікові, в цьому блудному і блудливому синові людському – того хлопчика, який світився від радіоактивного стронцію, як свічечка, і якого вона цілувала щовечора й щоранку у палаюче чоло?..

ПРИТЧА ПРО ПОВЕРЖЕНУ ГОРДИНЮ

«Не спалося, а ніч – як море…», – згадалося Шевченкове.

Ніч, справді, здавалася безкінечною. Отець Георгій лежав, вткнувшись лицем у вогку від сліз подушку, вишиту парафіянкою Храму Покрови Пресвятої Богородиці Ольгою Михайлівною і набиту ним власноручно цьогорічним свіжим сіном. Приглушені пахощі чебрецю, полину, м’яти та всілякого різнотрав’я поволі повертали його розтерзану нічними кошмарами душу до реальності, яка… була, на жаль, не легшою: перед судомно заплющеними очима починала «прокру­чу­ватись» інша ніч і битва інша – новочасна... Але тихо, беззвучно, як у німому кіно...

Окремі уривки цього «кіна» він уже бачив. Вони вривалися в його сон, робили співучасником якоїсь... він відчував це... апокаліптичної битви добра зі злом... І кожного разу він бачив себе серед тих, хто був… Господи, спаси й помилуй, на боці зла! А іноді і... призвідцею, винуватцем страшної, вселюдської біди, сучасним Понтієм Пілатом! І… о, Боже!.. він про це здогадувався! Одначе замість того, щоб покая­тись, умивав, як Понтій Пілат, руки, свято пере­ко­наний, що ніхто ніколи не покличе його на суд – ні Божий, ні тим більше – людський... Страшною людиною він був у тих своїх страшних снах. Нелюдом! Обезумілим від гордині і вседозволеності нелюдом...

Та все-таки, як не прикро було все ЦЕ згадувати, отець Георгій просив Господа повернути йому пам’ять, щоб він зміг повністю осягнути свою вину і споку­тувати її, хай навіть ціною життя. Але... очевидно, не висока та ціна… Бо й справді – чого варте життя священика, позбавленого Божої Благодаті? І хіба не найтяжча покара для нього, коли Господь не приймає з його осквернених вуст молитви?!!

Отець Георгій беззвучно заплакав... І знову йому почулося, ніби хтось ходить довкола храму, важко сопе, хихикає та порикує люто... Але то була не людина. Пахло звіром. Пахло гріхом, як тієї ночі, криваві осколки якої він носив у собі...

І враз його розпростерте тіло, все його єство затріпотіло в передчутті... звільнення! Отець Георгій різко схопився на рівні. Так, він усе згадав! Не фрагментарні картини Апокаліпсису, не уривки напівздогадів, зморів-сновидінь – перед внутрішнім зором раптом постало все, до найменших дрібниць, його минуле життя, вся його кручена-мучена доля-фортуна... Але чому аж через двадцять років?! Невже така велика його вина? Боже Милостивий, хто він насправді – цей чоловік, облаченний Тобою у священичі ризи, якого ти так довго терпів і так довго прощав, Господи?!.

Отець Георгій упав на коліна і дякував Богові за просвітлення і за звільнення з багатолітнього «єгипетського полону» безпам’ятства.



... Тепер він пригадав, як тієї страшної квітневої ночі двадцять років тому не міг заснути, втомлений нервовою обстановкою і відпо­ві­дальністю за експеримент, яким керів­ниц­тво станції вирішило водночас ознаменовувати десятиріччя з початку будівництва ЧАЕС і Перше травня – міжнародний День солідарності трудящих. Але особливо був роздратований перепалкою з Ходисем, який наполягав «не ризикувати» і негайно припинити експеримент. Ідіот! Ніби він, Жора Бунчужний, всього-на-всього гвинтик-шпинтик в утробі цього гігантського Молоха, що звався атомною енергетикою, щось міг змінити? Відмінити? Тим більше – зупинити? Тим більше – випробування, серед апологетів якого був сам?! А що було робити йому – заступникові головного енергетика станції? Не виконувати наказ партії: довести всьому світові, що СРСР – могутня ядерна держава? Та й – навіщо? Тільки тому, що в цьому є ризик? А в чому його нема, того ризику?! Та ж по вулиці ходити небезпечно! І запросто може вбити людину безневинна електропраска! Тож якщо всього боятися, то взагалі – нащо тоді жити?

Перевертався в постелі з боку на бік, намагався абстрагуватися від дійсності, рахував до ста, але сон – не йшов. Врешті, збагнувши, що так і не засне, тихенько, щоб не розбудити дружину, вийшов на балкон, намацав на підвіконні цигарки, сірники, запалив. Нічна свіжість трохи заспокоїла, але з голови, хоч трісни, не йшла безглузда дискусія з Ходисем...

Ходись завжди його дратував. Взагалі-то, Ходись дратував усіх. Увесь колектив. Серед самовпевнених фізиків-ядерників, які в той час вважали себе вершками наукової еліти і господарями життя, серед катего­ричних молодих безбожників, Ходись був єдиний, якщо можна так сказати, «homo somnitikus». Людиною, яка сумнівалася. Ходись не вірив у науку так безоглядно, як інші, тим паче не довіряв ані їй, ані, як він висловлювався безапеляційно, «її рабам», тобто – своїм колегам. Така одвертість, звісно, ображала колег. Аналогічно колеги дратувалися і не довіряли Ходисю. Питали:

– Якого ж ти... чорта лисого прийшов у ядерну фізику, якщо не віриш у силу людського розуму?

Або радили спересердя:

– Тоді займайся тим, у що віриш! Як кажуть мудрі люди, міняй хазяїна: йди в попи або в штунди!

Це легковажне, навіть цинічне: «міняй хазяїна» – доводило Ходися до відчаю. Він бліднув, хапався за голову, обурювався:

– Як ви можете таке... казати?!

Колеги обурювалися ще більше і посилали Ходися по-чоловічому:

– Слухай, ти… Іди… лікуйся! І не заважай, …, працювати!

За те, що в лексиконі Ходися частенько проска­ку­вали такі архаїчні слівця, як гріх, Бог, кара Божа, Страшний Суд, його прозивали: «сектантом», «человеком не отсюда», «не от мира сего», хоча, по правді, вважали просто «сдвинутым по фазе», «шандарахнутым», що буває часто серед надто со­віс­них, «завчених» і відповідальних людей з комплексом «відмінника». Коротше – «тихо­-поме­шанным», а тому – «безвредным».

Але в той день «тихо схиблений» Ходись несподівано став «буйним»: запанікував, забігав, переконуючи всіх, що вся ця затія з експери­ментом – небезпечна. Що треба припинити...

– Ходись, що з тобою?! Ти що, того... збрендил? Що це – перший експеримент для нас? Іди спати! Не заважай! – дратувалися оператори.

Але Ходись не йшов. Шукав однодумців. Підійшов до нього, Бунчужного, сказав тихим, глухим від хвилювання голосом, озираючись на парткомівців, що «бдили» и «блюли чистоту эксперимента»:

– Слухай, Жоро, ти ж не дурний чоловік, ти ж – справді першокласний спеціаліст, ти ж розумієш, що це все – великий ризик?! І в мене... дуже погані передчуття... і я нічого не можу з собою вдіяти…

Отець Георгій так ясно почув голос Ходися, ніби той стояв поруч. Почув і власний, чужий, безпечний:

– Ну чого ти, вибач, розкаркався?! Все буде добре! Справді, іди проспись, а завтра вранці – засту­пай на зміну. А то ще договоришся... Виженуть і з партії, і з роботи… Тобі цього треба?!

– Жоро, повір, душа моя чує: не варто ризи­ку­вати, тільки тому, що комусь хочеться до першого ювілею чи Першого травня нового ордена або підвищення по службі, – захвилювався Ходись ще більше.

–А тобі не хочеться? – перед ними мов з-під землі виріс Дятлов, як завше, єхидний, само­впев­нений... Убивчий антипод усіх ходисів, яскравий представник незнищенного племені, яке само себе величає «лицарями без страху і докорів сумління», а народ його називає просто: кар’єристами.

– Такою ціною – не хочеться. Мені – жити хочеться... – відповів Ходись без пафосу і пішов до виходу.

Як порядна людина заступник головного енергетика ЧАЕС і один з керівників експери­менту Георгій Павлович Бунчужний співчував бідному Ходисю, але як чесний комуніст – принципово був на боці секретаря парткому, який збирався, відсвят­кувавши десятиріччя ЧАЕС – гордості радянської атомної енергетики, Перше Травня та успішне завершення експерименту на їх честь, добряче «пропісочити» панікера Ходися за саботаж і спроби зірвати важливі, більше того – епохальні для економіки і енергетики країни досліди. А може, й із партії вигнати, на пострах іншим».

Не встигли Ходися з партії вигнати... Не до Ходися було партії, авторитет якої безповоротно підірвали ті рокові вибухи на четвертому блоці... Та й всі пам’ятала, що саме Ходись попереджав про можливу біду, про яку нібито попереджав начальство станції якийсь Волхв чи Вовк, коротше, знахар із місцевих, але його не послухали...

Тільки тепер отець Георгій згадав, що експеримент мали завершити 25 квітня, знизивши потужність реактора до 500 МВт, але диспетчер київської електромережі попросив оператора реактора продовжити виробництво електроенергії для потреб передсвяткової столиці. Тому о 23 год. 10 хв. (він тоді машинально подивився на годинник) вони, «йдучи на зустріч побажанням трудящих столиці», і вирішили колегіально потуж­ність реактора зупинити на 1600 МВт, а експеримент продовжити ще на добу.



Чергування Георгія Бунчужного закінчувалось. А рівно о 24:00 прийшов Дятлов. Як завше, безтурботний, нахабну­ва­тий, самовпевнений:

– Так, все по домам! Нечего тут создавать лишнее напряжение! Сами справимся!

– Смотри, ниже 700 мегаВат не опускай! Иначе «пустотный» коэффициент реактора станет положительным, а безопасное управление реактором в такой ситуации почти невозможно…

– Да, что ты, как Ходись, все учиш, предупреждаеш, пугаеш! Давай, спокойной ночи! Без тебя разберемся, и все будет, как в лучших домах Лондона и Парижа!

Отець Георгій скривився: була тоді така тупа примовка, хоча, як насправді в тих парижах-лондонах, «невиїзні» атомники-ядерники могли тільки уявляти, наскільки їм дозволяла їхня фізико-математична фантазія. Та Бог з нею, з фантазією... Хоча, якби її було більше в точних мозках його колег, то можливо й цієї жахливої, ганебної аварії не сталося б... Треба було просто уявити, скільки безумних джинів причаїлося в пекельному череві кожного реак­тора... І – все! Справді, нема нічого страшнішого, як позбавлена уяви людина за пультом управляння атомною станцією. До речі, за кермом держави – теж...

Усі варіанти можливих прорахунків і помилок знову, як тієї ночі, крутилися в його го­ло­ві. Найімовірніший – недогляд начальника зміни Дятлова. Або оператор не подав сигналу утри­мати реактор на заданій потужності, або сис­те­ма не відреагувала на цей сигнал... Теоретично він міг припустити, що з різних причин пароутворення досягло критичної точки, коли той самий власний позитивний «пустотний» коефіцієнт і призвів до неконтрольованого утворення пари в активній зоні... в внаслідок чого потужність реактора у сотні разів перевищила проектну... високий тиск зруйнував паливні канали і...



... Це сталося о 1 годині 24 хвилини за московським часом. Він стояв на балконі і палив… І несподівано для себе відчув, як у світі враз стало тихо, ніби перед грозою. І темно. Дуже темно. Наче якась зловісна сила погасила зорі, махнувши над землею чорним крилом. Війнуло неприємним гострим холодком. І сліпучий спалах розірвав темінь, як чорний брезент. Як у німому кіно! За ним – другий, ще сліпучіший зблиск. Буквально за хвилину він дізнається, що першим вибухом знесло дах четвертого блоку, а від другого – загорілося покриття машинного залу, виготовлене з легкозаймистого матеріалу... Але в цю мить з балкону його багатоповерхівки четвертий блок атомної станції здавався поставленою сторч па­лаючою сірниковою коробкою... О, той пекельний німий вогонь, та диявольська заграва над мурашником метушливим отупілих з переляку, безпомічних, таких дрібнесеньких людей... таких злочинно самовпевнених щойно людей!

Спочатку Бунчужний нічого не зрозумів. Думав, привиділось від безсоння... Або він спить. Але різкий телефонний дзвінок «прямого зв’язку» повернув його у страшну дійсність. Хоча тоді він ще не усвідомлював, наскільки та дійсність справді страшна. Та пригадалися спонтанно слова Ходися: «Я жити хочу», сказані кілька годин тому. Допіру ще безпідставно і злочинно панікерські, вони буквально розірвали безтурботно зухвалий розум заступника головного енергетика, як вибухи – четвертий реактор.

...Палючий біль затуманив свідомість отця Георгія, здавалося, його тіло вкинули в багаття: перед очима заскакали криваві язики веселого вогню. Вогонь реготав, гоготав, лизав його лице, пропікав наскрізь, перетворюючи на чорну головешку... Настоятель застогнав, заметався, заволав до Неба, благаючи в Господа прощення... за те, що тієї пекельної ночі його, майже головного винуватця, не було на горі Армагеддон...

– Бунчужний! Де Бунчужний? – кричали хлопці, метаючись по охопленій полум’ям опера­торській, забувши, що він цієї ночі взяв відгул...
Категория: 48 | Просмотров: 363 | Добавил: admin | Теги: Галина Тимофіївна Тарасюк, Храм на болоті або таємниця кривава
» Поиск

» Календарь
«  Октябрь 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31

» Архив записей

» Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz

  • » Поиск


    Copyright MyCorp © 2017
    Сделать бесплатный сайт с uCoz