Кинувши під сидіння мішок
із грішми, Новоявлений заштовхав у салон знесилену Марсалію разом із
янголами-охоронціми, і кортеж спішно рушив. Велику цілительку била
лихоманка: таке було з нею вперше...
– Це – сплановане переслідування... Сплановане,
сплановане... Я знаю, вони готові на все... – повторювала Марсалія,
заїкаючись, тремтячим голосом. Тепер вона розуміла, що не дурноверха
Філька, і не теща Митрофанова були ініціаторами її каменування...
Скоріше – лиш виконавцями чийогось лиховісного плану. Чи не Великого
Магістра?! Страшний здогад блискавкою прошив її наскрізь: авжеж! Це були
його методи! Що він хоче від неї цього разу? Де вона знов перейшла їм
дорогу? Невже ж вона не має права на елементарну свободу, після того, як
десять років відгорбатилась на нього і його панів? Чи, може, Учитель не
простив їй Боса? Але ж Бос запевняв, що він з Учителем працюють в одній
команді! Чи, може, вони знову побили горшки? Хіба вона знає, хто і в
якому казино знову розігрує її карту?! Якщо вони посміли підняти руку на
її безневинне дитя, то розправитись із нею їм совість не завадить і
поготів.
Тваринний жах перед розправою звів
судомою тіло, лише зуби дрібно цокотіли і тряслася голова, як у
паралітика. Збагнувши, що Марсалія на грані нервового зриву, Новоявлений
наказав янголам:
– Штрикніть!
Марсалія не противилася. Тим
більше, що не мала сили виясняти ситуацію з Радіоном, який напевно що у
курсі всіх цих ганебних подій, інакше б він теж панікував. А так...
спокійнісінько, мов нічого не сталося, передає янголам аптечку... Ні, з
неї досить! Треба рятуватися... всі вони покидьки... А поки що... просто
перебути... перебути, зібратися із силами... заснути... Сон лікує. Сон
повертає сили. І розум. Тож сама закотила рукав балахона, підставляючи
вузлувату вену, почула тупий укол, і стала чекати райдужно-сонячного
вознесіння на сьоме небо, де нема ні учителів, ні учеників, і взагалі –
жодних проблем, жодних будинків культури з натовпами і сеансами, жодної
людської морди... І ніякого горя...
О, це запізніле бажання самотності – кара і карма, за те,
що їй так хотілося підноситися над цими натовпами, володіти їхніми
душами, керувати їхніми помислами! Вона сама не знає, звідки в неї,
сільської простої дівки, ще простішої сільської вчительки, ця
сатанинська спрага влади і слави? Вона хоче розібратися з собою,
розкласти все по шухлядках і поличках темної своєї душі, і не може! Не
годна спіймати за хвіст спритну ящірку розгадки. Кожного разу, як вона
ловить той хвіст, він залишається в її руках, а ящірка біжить далі,
манячи, заманюючи облудою, хитра й підступна, як і вона, Марсалія...
Іноді їй здається, що все почалося з безневинного
народознавства. Але то не так. Скоріше, із віршів. Бо дописи про рушники
і врочисті свята газети друкували. А вірші – ні. Вона до смерті не
забуде, як, відчепно перегортаючи стосик її віршів, місцева літературна
зірка – поетеса обласного масштабу, вдавано щиро порадила:
– Люба пані! Нащо вам вірші писати! Вірші пишуть усі! І,
як правило, погані. Бо всі кращі вірші уже давно написали класики.
Пишіть те, що ви знаєте і що у вас добре виходить: про звичаї, обряди,
народні ремесла... Хочете, я вам допоможу навіть книжку видати –
народознавство зараз у моді. Тим паче, у школах вивчається! Подивіться
лиш, які дурні на тому собі ім’я роблять... Один жах! То чого б вам не
спробувати? Ви наче не дуже... той... тобто і розумна, і знаєте багато
такого, що ми або не знаємо, або давно забули... забути... усе забути...
Марсалія зітхнула, повернулась на правий бік і,
поклавши голову на плече юного, плямистого, як олень, янгола-охоронця
свою бідну голову, притихла: чи то сни додивляючись, чи то думи
додумуючи...
Тільки уві сні можна заново пережити призабуту, а то й
забуту далеку мрію... Чому їй так хотілося стати в однин ряд з тими
писаками, до сих пір не второпає. Вони, ті кількоро місцевих
письменників, здалися їй небожителями. Навіть тоді, коли закрутила з
одним – холостяком-п’яничкою, а потім, обманюючи Михайла, що їде на
курси підвищення кваліфікації, місяцями товклася разом із обожнюваним
кумиром у кімнатці робітничого гуртожитку, де він мешкав після чергового
розлучення, обслуговувала його, терпіла примхи, одверті глузи
сусідів-роботяг, аж доки хтось не доніс чоловікові.
Той постукав у двері саме тоді, коли вона... одно слово,
надихала поета, як справжня Муза. Залізна койка так тряслась і рипіла,
що було чути за кілометр. А бідний Михайло... не чув. Почекав, доки
відскрипить, і тоді постукав. Вона відчинила, нічого не підозрюючи. І...
стала перед законним в однім халатику, в тому самому, що чоловік
подарував на минуле Восьме березня. Не помічаючи Поета, ніби той був
скляним чи невидимим, Михайло попросив:
– Мицю, серце, ходи додому, Дана скучила, все питає: де мама?..
Поет свою Музу Маргариту, як він називав Марину, не
затримував. Не боровся за неї з чоловіком і не оспівав у безсмертних
своїх віршах. Не встиг. Помер від цирозу печінки. Якби вона знала, що
він хворий, раніше зайнялася б цілительством. Бодай настоянками та чаями
трав’яними напувала б... А так... хай спочиває та в раю душі праведні
віршами звеселяє. Їм було добре удвох – і за це спасибі!
Марсалія сумно усміхнулась і переклала
просвітлілу голову на плече того янгола, що зліва сидів, наслухаючи, як
той, що справа, полегшено зітхнув, задвигав онімілими плечима, завертів
шиєю.
Провидиця спостерігала цю розминку крізь
примружені повіки, а бачила чомусь Аристарха Миновича. До повноти її
жіночого щастя Аристарху Миновичу не вистачало чоловічої снаги. Що вона
не робила, якими травами цілющими не травила його, які рецепти
молодильні не застосовувала – не помагало. Доводилося вбогість тілесного
контакту компенсувати розкішшю інтелектуального спілкування.
Потерпаючи від старечого безсоння патріарх провінційної сцени крізь ніч,
як Шахрезада з казки, оповідав їй історію українського театру та кіно і
своєї безпосередньої участі в тому. До історії зародження вітчизняного
телебачення не дійшло – Аристарха Миновича однієї такої безкінечної
ночі забрала «швидка допомога» і не повернула Маріурі, як корифей
називав її, плутаючи Марину з Маріурою, як вона – Аристарха з
патріархом...
Тож Маріурі зосталися тільки спогади, мініатюрний бюст
Аристарха Миновича, який патріарх сцени подарував їй разом із чорноперим
боа покійної дружини-актриси напередодні від’їзду у кращий світ, і –
страшний поголос. Про неї пішли плітки, нібито вона справді чарівниця: з
ким тільки переспить, той вмирає. От і Патріарх... чи то – Аристарх
Минович переставився вслід за Поетом... А про те, що Аристарху, як і
належало патріарху, було вже сто років, наче й забули. Як і те, що Поет
не вилазив із чарки... Єдиним спростуванням тої брехні несосвітенної про
її рокове чародійство, був Михайло, з яким вона нівроку півжиття
прожила, дочку народила, а йому й по сей день нічого не вадить.
Тим більше, що в одній розумній книжці «Вампіри і донори»
знайшла пояснення довгого життя і квітучого здоров’я свого блаженного
чоловіка. Пліткарі тяжко помилялися, жаліючи святого мученика Михаїла,
бо, книжка писала, йому, як донору по життю, якраз і треба було такої
стерви-вампірки, як вона, інакше б його залила дурна кров. Отож і
виходило, що Марсалія ще й нібито своїми вибриками та аморальною
поведінкою (мимоволі вже й сама про себе чортзна що подумаєш,
наслухавшись інших) рятувала його від смерті. Але кому що доведеш?
Тим паче, що погана слава для провінції гірше смерті. У
провінції, де один одного знає, ліпше вже смерть, аніж неслава. Додав до
куті меду ще й Родіон. Пішов поголос, ніби вона зводить малоліток,
переважно бідних сиріт (хирлявий, зачуханий Радько справді скидався на
інтернатського недоглядка). Її викликав у райвно той самий Макаренко з
яким чекісти примушували її час від часу спати задля безпеки батьківщини
і порадив написати заяву за власним бажанням.
– Марино Павлівно, – від хвилювання Макаренко забув її батька Андрія, – ваш темперамент вас згубив.
Вона кинулась шукати Вакара, але той мов крізь землю
провалився. Вона прийшла до Учителя, і той прицвяшкував її до підлоги
жорстоким холодним поглядом:
– Ты сама не ведаешь, какой ты талант. Если пойдешь этим
путем, станешь великим человеком. Но я не могу тебе ничего советовать.
Ты еще ребенок. Вырастешь – сама выберешь путь…
Їй пересохло в роті. А в очах потемніло від сліпучої пустелі, що поволі всмоктувала її в себе, як піщаний коловорот.
В реальності ці видіння означали, що навчання у школі
екстрасенсів в обласному центрі завершується і як перспективного
масотерапевта та Магістра окультних наук на ім’я Велика Марсалія Учитель
пропонує їй продовжити навчання у Вселенській Академії Білої Магії, яку
збирався відкривати у Києві. Тобто – запускати в космос, але дорогу їй
перебіг Кашпор.
***
Тиша за спиною, певно, стривожила Родіона. Крізь заплющені повіки
Марсалія бачила, як він натужно скрутив бичачу шию, повернув до неї
голову і стривожено шарив по обличчі важким поглядом. Марсалія
здогадувалася: боявся, щоб вона від передозування не врізала дуба.
Авжеж! Бо чого б то обидва урвитлі засовались, мацаючи безпардонно її
за руку, чи ще тепла.
Така увага до її особи не тішить Марсалію. Марсалія знає
ціну цій лисячій турботі: її бережуть, як курку, що несе золоті яйця.
Якби не яйця, давно б з’їли, або собакам викинули.
Раніше наркотик, який Новоявлений вприскував їй, веселив, збуджував на
подвиги. Зараз – тільки заспокоює, розгонить, як помелом, хмари в душі.
Жаль, що вона, велика Марсалія, яку Великий Магістр і Учитель тренував
володіти і керувати людською психікою, не може дати раду власній... Та
хіба з цими ідіотами не здурієш?!. Може, їй і справді треба було
триматися Учителя? Не чіпатися до нього зі своїми почуттями, а
вдовольнитися роллю слухняної асистентки? Але ж він сам учив, що світом
править голод, секс і страх. Казав:
– Використовуйте ці важелі. Якомога ефективніше, не
соромлячись, не жаліючи нікого, ні на що не оглядаючись. Впевнено,
грубо, нахабно, істерично, навіть жорстоко. Без тіні сумніву. Тоді
досягнете успіху. Натовп шанує нахаб. Маніакальних нахаб. Світ – це
натовп. Використовуйте натовп. Пам’ятайте, що ним теж править голод – на
видовища. Раз. По-друге, окремих людей згонить у стадо страх голоду,
іншими словами – боротьба за свої права і соціальний гарантії.
Використовуйте страх перед цим голодом. Усі світові проблеми виникають і
вирішуються на гормональному рівні натовпу. Юрба вибирає президентів,
фюрерів, пророків, месій, поп-зірок як – сексуальних партнерів. Будьте
сексапильними. Виділяйте гормон сексуальності. Розпилюйте його флюїди на
юрбу. Використовуйте всі чари, які заклала в нас Природа, всю потенцію,
всі можливості і таланти. І натовп, ця гіперсексуальна потвора, яка
страждає на брак любові, вас знайде по запаху. І буде любити. Буде вас
трахати на віддалі, шаленіючи оргазмом радості. Не соромтесь, натискайте
– словом, жестом, а головне – страхом, на його ерогенні зони. Але не
допускайте цю збуджену горилу ближче, аніж на відстань руки – загризе!
Затопче! Рампа сцени – священний кордон між вами і натовпом. Велике
бачиться на віддалі. Будьте завжди на величній віддалі від юрби. На
віддалі популізму. Вчіться у політиків. Рівність урівнює до рівня
натовпу. Будьте вище. Будьте недосяжні. Натовп шанує недосяжних. Він їх
боїться. Хай вас бояться. Тримайте юрбу страхом. Ерогенна точка натовпу –
хіть страху, істерія страху. Доводьте юрбу до істерики – тоді вона
керована. Використовуйте істерію людських стад і зборищ.
На початках вам важко буде зібрати тисячолюдні натовпи.
Починайте з малого – з індивідуальних прийомів. Працюйте з кожним
окремо. Знаходьте стражденних, вас потребуючих, збирайте їх поодинці,
розповсюджуючи, як запах, чутки про свої унікальні, надзвичайні
можливості, чудеса зцілення. Безсоромно рекламуйте себе. У будь-який
спосіб. Придумайте собі незвичне, звучне, яскраве ім’я, яке асоціюється
із таємницею, легко запам’ятовується, і звучить, як музика. Нехай ваше
ім’я обростає чутками, легендами, домислами... Використовуйте засоби
масової інформації. Почніть з них. Почніть із совісті і розуму народу – з
інтелігенції, яка у всі часи у всіх народів була, є і буде – голодною і
спраглою на чудо, обділеною любов’ю, застрашеною... Владою, режимами...
Якби ця так звана совість і розум були мужні, мудріші, непідкупні,
плебс був би некерованим... Почніть із творчих людей.
Сумлінна учениця Марсалія завчила настанови Учителя, як молитву.
Але
творчі люди не допускали до свого довбаного бомонду її й на гарматний
постріл. Вони дивилися на неї, як на тупу сільську бабу, що лізе зі
своїм свинським рилом на їхній Парнас.
«Навіщо ви пишете ці... вірші... Пишіть про вишиванки,
рушники...» Зневажливо квасна усмішка, жалісний погляд, слова, кинуті
ніби між іншим колезі, а насправді — тобі услід: «Як мені жаль цих
нещасних графоманів... Хворі люди... Безнадійно хворі... Самі мучаться й
іншим жити не дають. Ну просто пошесть якась! Мор!»
Та й сам Учитель, не зрозумівши її поривань, відштовхнув,
запропонувавши радше від жалості роль медіума і то, якщо «конкурс
пройде». Мабуть тоді він не покладав на неї якихось особливих надій.
Вона це відчувала і страждала. Що поробиш, коли для жінки, впевненої у
своїх можливостях, чарах і талантах, приниження жалістю – найобразливіше
приниження. Почуваєшся недоумком, калікою, третьосортним
утиль-непотрібом. Та ще тоді, коли мусиш вертатися в село – до рівних
собі. І вертаєшся. І хочеш вішатися від тупості рівних собі. У школі –
одні вчительки. Одне «село», замордоване селом: господаркою, городами,
п’яними чоловіками. Одна розрада – плітки. Ти даєш їм поживу для цієї
єдиної втіхи. Своїми походами до міста і любовними походеньками. Вони
пліткують про тебе навіть при тобі, обсераючи з ніг до голови, але так
натхненно, що ти прощаєш їм, розуміючи, що то не від злості, а від
заздрості.
Удома – хронічно невдоволена свекруха. Але мовчить.
Ненавидить тебе тихо, без сварки. Терпляче терпить. Щонеділі і врочистих
свят іде до церкви. Молиться за твою пропащу блудливу душу, просить
відпущення гріхів за ненависть до тебе. Але це не помагає. Ти й далі
«блудиш» із сатанистами-екстрасенсами, а тому свекруха далі тебе
терпляче ненавидить. Хоч давно живе у літній кухні, але її ненавистю
просякнуті навіть пороги у вашій новій кам’яниці, і ти постійно
перечіплюєшся через них, її згадуючи.
У кам’яниці – Михайло. Хронічно всім задоволений.
Перекошеною, скрипучою, як стара фіра, мамою, тобою, блудливою і
зрадливою, своїм бездарними життям з примітивними радощами і тупими
жартами підпилих «колєґ» по тракторній бригаді. Повертаючись із чергових
своїх блядок, ти чесно розказуєш про чергового "патріарха”, одинокого,
забутого Богом і славою, який потребує твого співчуття і борщу, про
невизнаного, як і ти, Поета, якому давно нікому читати свої вірші, крім
тебе, про відомого Художника, в якого помер на голці єдиний
син-наркоман, і ти бесідами про вічне зцілюєш його напівмертву душу...
Ти навіть іноді лягаєш з ним у ліжко, але як сестра, бо він уже давно
нічого не годен, тільки плакати тобі в пазуху і малювати твій портрет в
образі Оранти. Якби між вами щось нечисте було, він не малював би тебе
святою...
Михайло уважно слухає, лупає чистими, як у янгола, очима, і каже:
– Я вірю тобі, але «колєґи» не вірять. Кажуть, що ти курва.
–
Не слухай колєґ, – радиш лагідно, береш чоловіка за руку і ведеш до
ліжка. Серед білого дня. Але він, біднятко, скучивши за тобою, не
боїться, що будь-якої секунди в хату може нагрянути стара, яка й так,
побачивши свою блудливу невістку, кола круг кам’яниці намотує та
«тонкий голос подає», покрикуючи на безневинних курей, у той час, як ти
кохаєшся з чоловіком солодко й ніжно, щедро оплачуючи всі його
страждання і приниження п’яними, грубими односельцями, бо сама така –
принижена теж приниженими. Упосліджена упослідженими. Затрахана
затраханими. Застрахана застрашеними. І не відаєш, як розірвати це
зачароване коло. Вічне.
Ти цілуєш Михайла у бивень, розм’яклий від щастя й любові
до тебе, як запечатуєш, і кажеш, що завтра їдеш до Києва. Туди, де не
знають, що ти проста сільська вчителька, і де ти зможеш зажити слави
цілительки і ясновидющої, на яку ти вчилася. І заробиш багато грошей.
Так буде. Ти впевнена в цьому, бо ти справді ясновидюща. Провидиця і
пророчиця. І ти знає, що все у вас буде добре. Ні, найкраще! Що ти скоро
розбагатієш і забереш їх із Даночкою у столицю...
В останніх словах ти брешеш, щоб заспокоїти чоловіка, бо
знаєш насправді, що того ніколи не буде. Буде усе: гроші, популярність,
підкорена тисячолика юрба, але того, що ти обіцяєш Михайлові – ніколи
не буде.
Тобі від цього знаття хочеться плакати. І ти плачеш. Ви
плачете удвох. Кожен про своє. Хоча... за одним і тим же, чого між вами
нема і ніколи не буде... А могло бути...
Цілий день ти
добра, уважна, пестиш Данусю, обдаровуєш подарунками, привезеними з
міста. Вариш-шквариш на кухні. Миєш-переш. Хмарний писок свекрухи
розпогоджується. Вона, бідна, знає, що безсила перед тобою, безсила
перед твоєю силою, і готова на все, аби лиш ти була коло дочки і
Михайла, бо знає, що він однолюб, і боїться, щоб він «розумом не
звередився» через твою зраду.
Але ти... Ти безсила перед своєю судьбою, а тому завтра тебе
вже тут не буде – на цьому подвір’ї, у цім райцентрі, який здається тобі
страшною вирвою, трясовиною, що от-от поглине тебе з головою. Ти
боїшся Учителя. Бо впізнала того, хто ховався під його личиною. Ти не
хочеш бути ані зомбі, ані психотропним апаратом, що зомбує розгублені
маси. Бо знаєш, що і хто за цим стоїть. Ти не бажаєш бути вічним рабом
системи, бо ще свіжі у пам’яті спогади про Вакара і всіх тих
«кураторів», які тобі перепаскудили життя. Ти рада, що вони знайшли
Кашпора, однак ти не певна, що тебе лишать у спокої: батьківщина ж у
небезпеці. Але ти не можеш повернутися до себе колишньої, бо уже виросла
із себе, як із учнівської форми. Ти не можеш повернутися додому, бо
твій дім зруйновали плітки, поголос і брехня. І хапаєшся за соломинку...
переконана, впевнена, що вирятувати з цього намулу тебе може тільки
один чоловік – зелепух Радіон, і ти їдеш шукати його, і знаходиш – у
Києві на Хрещатику.
Родіон все ще дивиться, перехнябившись, на її
сонне, спокійне обличчя, що він у нім впізнає, чи не ту молоду,
соковиту, повну сил і сподівань чарівницю, що перетрощила усе його
примітивне життя примата, а його перекопилила... З того нічого путнього
не вийшло, звичайно, але принаймні він не здох у наркодиспансері, як мав
би...
Іронічно-знущальний усміх кривить рот Марсалії. Родіон
спохоплюється й одвертається, ховаючи від провидиці сентиментальну
задуму в дрібненьких очках. Вони обоє думали про одне...
Звичайно, побачивши провінційну провидицю і цілительку у фойє
республіканського радіо, сяючу, мов ялинкова іграшка, Редько
розгубився, бо одна справа шуримуритись із чужою жінкою в лопухах
периферійних, і зовсім інша – публічитись із сільською репанкою перед
столичними друзями. Однак Марсалію врятувало від Радькової підлості те,
що передача про неї як народознавця і народну цілительку не тільки
сподобалася начальству, а й викликала шалений ажіотаж серед слухачів. За
кілька останніх днів вони засипали редакцію радіопередачі «У світі
цікавого» листами, і буквально затероризували дзвінками. Недужі, хворі,
розчаровані шукали в неї порятунку, душевного зцілення. Патріотично
налаштована інтелігенція – нову провісницю «досвітніх вогнів». Одні
вимагали адресу великої Марсалії, інші – продовження радіопередач про
неї.
– У мене є проект, – оговтавшись від несподіванки,
зашепотів Радіон і заспішив до виходу так прудко, що Марсалія ледве
встигала за ним.
– Як це – проект? – не зрозуміла
значення терміну, що тільки-но входив у мовний обіг столиці початку
незалежних дев’яностих.
– Ну, типу ідея, план...
– В мене теж є ідея і план... Як переплюнути Кашпора з Чудаком.
Радіон оторопів. Наївний зелепух! Він мав її за просту, як слуп,
селючку, а виявилося, що вона може фору дати самому Кашпору! І
мудріша, і далекоглядніша. І приїхала сюди не ради його прищавої
персони, а задля справи, і не лише з проектами, а й зі своїм
бізнес-планом.
***
Авто нечутно мчало степами, розпікаючись від швидкості і спеки.
Спали, прихилившись головами до вікон, розморені охоронці. Вдавали, що
сплять, Родіон і Марцалія, згадуючи, як майже бігли Хрещатиком. Мовчки.
Він –попереду, вона – за ним. Як двоє змовників. Вони й справді були
змовниками. Біля Парламентської бібліотеки перебігли вулицю і подерлися
на гору.
– Тут нас ніхто не побачить і не підслухає, – вибравши
безлюдне місце між кущами, сказав засапаний тоді ще Радіон і накинувся
на неї, як переляканий горобець на кішку: – Ти уявляєш на що
замахнулася? Уявляєш які за ними люди стоять? Які... сили? ЦеКа – не
менше! А які гроші! Ти хоч розумієш...
– Розумію, – сказала Марсалія таким тоном, що Радіон
осікся. Дивився на неї довго й уважно, ніби вперше бачив. А надивившись,
підозріло спитав:
– Звідки?
– Від
однієї тітки, яка сама служила у тих службах і силах, як ти кажеш, не
ким іншим, як простим «разработчиком–испытателем секретного
психотропного оружия». І тітка ця – перед тобою.
– Ну даєш, дівко... – побілів Радіон. – Брешеш!
– Авжеж, брешу! І тільки в тому, що була не
«разработчиком-испытателем», а самою психотропною зброєю… Ти не даремно
соромишся поряд зі мною дефілювати Хрещатиком... – не проминула вколоти
невдячного міщуха.
Та бідний Радько був надто заклопотаний, щоб реагувати на
її шпильки. Марсалія справді вразила його. Ця бабенція, що, як йому
здавалося, не тямилась від щастя, як він топтав її, наче курку, на очах у
чоловіка, виявилась не такою простою... або він нічого не розумів...
Нахабний зелепух зів’яв, як скошений лопух. Глянувши на Марсалію, що
тишком насолоджувалася реакцією, примирливо розвів руками:
– Ну, тоді я ... не знаю, що робити...
–
Зате я знаю: вертатися на радіо і робити зі мною передачу. Про те, про
що хочуть чути слухачі... Познайомити із жінками свого колективу, з
дружинами письменників, депутатів й інших представників нервових
професій. А я вже з ними сама раду дам. І ще – жити разом, думати разом і
робити усе разом. Нас чекають великі гроші. Повір мені. Як не як, я ще й
оракул-провидиця. – І раптом, схопивши його за ремінь, різко притягнула
до себе, обпалюючи безсоромним вогнем пухирчастий писок дурноверхого
зеленця:
– Гги-и-ину... Ги-ну за тобою, любчику солоденький...
І вони кинулися сторчма вниз по дніпрових схилах, і
котилися заростями доти, доки не зачепилися за непролазні кущі і нарешті
не зчепилися в несамовитих обіймах. Радіон – з переляку перед «відьмою
нерозгаданою», Марсалія – торжествуючи, що оборудка вдалася. Тільки б
Радько не передумав, бо тоді їй каюк. Кінець тоді їй...
– Дорогесенька, з цього дня ти вже собі не належиш...
Тепер ти секретний співробітник № 628/826, в миру – Марсалія. Ми на
тебе не даремно гроші тратили. Запам’ятай: те, чого ти навчилася, не
приватний бізнес, а дуже серйозна справа... Не здумай дурити нас... Під
землею знайдемо. На дні моря виловимо, з космосу дістанемо, – чула крізь
пристрасний шепіт Радька безпристрасний голос Учителя. – Ми – держава в
державі. Царства, імперії, системи, союзи розпадаються, а ми є, і
завжди будемо. При всіх формаціях, системах, режимах. Ми – вічні. Ми –
основа основ. Ти повинна гордитися, що нам належиш...
Спочатку вона думала, що Учитель жартує, або хвалиться,
але глянувши в його жорстокі, холодні очі, зрозуміла: він попереджав. І
вони справді ні перед чим не зупиняться. І вона злякалася, дуже
злякалася, бо дуже вже не хотіла «належати їм». Досить з неї двадцяти
років співпраці... Може, це комусь і подобалось, може, хтось тим і
гордився в душі, та лиш не вона... Подумки перечитуючи усі ті «доповідні
записки», які їй довелося написати на однокурсників, колег і навіть
свекруху – «релігійну фанатку», їй хотілося вити від огиди до самої
себе, бити себе по голові, щоб вибити з пам’яті ті доноси до останньої
букви. Але знала, що то марна справа, як і даремна мрія позбутися
залежності, доки ті акуратно списані аркуші ще пиляться у архівах
спецслужб.
Єдиний був порятунок – стати знаменитою, відомою. Відомих
і знаменитих важче дістати. Тож нехай вони собі розкручують чудаків і
кашпорів, а вона буде – Марсалію славити!
***
– Зупинись! Її треба привести до тями, – наказав водієві Родіон і зачав злегка термосити сплячу пророчицю за барки, гукаючи:
– Вставай! Прочумуйся! Під’їжджаємо!
– Ти раніше чемнішим був, – образилась нібито розбуркана нагло Марсалія.
– Ти теж. Виходь з машини.
– Ще чого! – обурилась цілителька.
– Іди попісяй! Розімни старі кості, приведи себе в порядок – он опухла, як стара алкоголічка...
– А ти сам?! Подивись на себе, чмо нещасне! Ще раз образиш...
–
Перестань влаштовувати сімейні сцени! Ніхто тебе не ображає! Просто за
кілька кілометрів Виноградне, де запланована ще одна зустріч, а ти...
– Та пішов ти... зі своєю зустріччю! От іди й зустрічайся! Разом
зі своїм Босом! Бос! Ще один... лишай стригучий! От скличу
прес-конференцію і розкажу журналюгам, з чого купони стриже відомий
політик-популіст, голова партії «Благодать», він же кримінальний
авторитет і відьмацький сутенер Босяра!..
– Зашпили пасть і не наривайся!
– Ой, злякав! Де
мінералка? Хочу вмитись... – І Марсалія вийшла, люто хряснувши
дверцятами, у якусь лісосмугу. Охоронці – за нею. Але вона плювала на
цих шмаркачів, як і на придурка Новоявленого. Дурень дурнем, а як він її
красиво здав Босу! Вона тікала від Учителя, а Радько її здав цьому
відьомському барону... як сам себе величає цей дволикий Янус, який не
соромиться шпигувати за своїми рабинями – пророчицями і цілительками,
переслідуючи їх по п’ятах курними, забитими провінціями, як останній
сутенер, а повернувшись до столиці, вдавати із себе великого політика і
бізнесмена. Але чому – вдавати?.. Коли усі добре знають, що основний
бізнес Юхи(ма) Боса(льського) – народні цілительки, екстрасенси,
провидиці, пророчиці, яких наштампував по всій Україні у численних
академіях, школах і курсах Учитель, а Бос повиловлював те дике
відьомське поріддя, приневолив, розтикав по своїх «точках» і примусив
працювати на нього. Гуртом – у різноманітних «центрах» під інтригуючими
закрученими назвами. І поодинці. Сотні таких Ванг невтомно «вели
прийоми» (та й ведуть!) по спустілих робітничих клубах, кінотеатрах та
перенаселених гуртожитках в передмісті і на глухих околицях. Ба! — на
кожному розі Хрещатика і чи не в кожній поліклініці. Тож коли її, велику
Марсалію, виїла, буквально виштурхала із покоїв першої леді та стара
лярва (печатки не було де покласти!) Калєрія Едуардовна, те чудо в
пір’ї... в обійми цього... восьминога... тьху! Спрута Босальського...
Калєрія Едуардовна – окрема стаття в кримінальному
кодексі Марсалії... Раніше вона думала, що Кавалєрія — прикра
випадковість, збіг трагічних обставин у її тоді вже налагодженому житті.
Тепер все більше переконується, що без Учителя там не обійшлось.
Вигнання з царських покоїв було покарою за те, що вона, Марсалія,
порушила обітницю і знову злигалась із Радьком... через рік, як він її
зганьбив, мало не вбив і вигнав з Києва... І це після того, як Учитель
відігрів її і повернув назад, але не просто у столицю, а в царські
палати, компаньйонки першої леді! І тоді, коли з такими муками, з таким
трудом Марсалія добилася такої довіри у государині, стала майже
подругою – з’являється ця, прости Господи, Кавалерія!
– Милочка! Не знаю, как тут… но в Европе, в приличном
обществе… особенно при дворах… эти так называемые экстрасенсы,
колдуньи-ведуньи… отнюдь не мувитон…скорее, извините, признак дурного
вкуса… Я, конечно, не настаиваю, но… уроки хорошего тона не мешали бы
нашим… руководящим дамам. Ну-у-у, о чем речь, конечно, я буду рада, коль
мои услуги…на благо отечества… Как любит повторять Ее высочество
королева-мать… А любимое изречение принцессы Монако… О, императрица
Японии… это чудное божество в образе такой простой земной женщины… А вы
знакомы с королевой Испании Софией? Она люби носить черное с красным и
только от отечественных кутюрье. Да! Вот такой демонстративный
патриотизм первой леди Испании! Ах, Милочка, как бы нам съездить как-то
на недельке в Монте-Карло… Ах, милочка, вам надо почаще выезжать у
свет!
І «мілочка» все те ковтала, розвісивши вуха, а
наковтавшись гачків, вигнала її, Марсалію, в три шиї за ворота! Тепер по
пишних царських хоромах ходить стара цеерушниця Кавалерія! Кажуть, що
тепер на дачі справді весело: щосуботи звозять усіх чиновниць, яким
кавалер-дама Кавалерія дає уроки гарного тону та світського етикету.
А вона, Марсалія, чіпляє локшину на вуха убогих провінціалів та стає до вітру у лісосмугах на очах у покидьків!
Але вони ще пожаліють, що поміняли провидицю на пліткарку. І
першою пожаліє перша леді, якій не довго, ой недовго ще бути першою.
Так карти кажуть. Кінець віщують і президентові, і його кланові. До
осені. Не до добра і сни віщі, вогненні якісь Марсалії сняться. Буде
боротьба страшна, але до крові не дійде. Жінка зупинить. Часом Марсалії
здається, що тою жінкою буде вона... І їй стає страшно.
Марсалія задихнулася... Останнім часом з нервів у неї
починалися приступи ядухи. Хоч вона не певна, що Родька чогось їй не
підсипає чи замість тремадолу в рота не пхне, щоб тримати в руках.
Хто-хто, а він бо знає, як легко маніпулювати хворою людиною! Часом їй
здається, що їх з Босярою аж підмиває отак легенько скалічити її,
паралізувати, обезножити і вивозити на сцену на одному з тих закордонних
гуманітарних інвалідських візочків, якими так спритно підторговує
«Центр нетрадиційної медицини та езотеротерапії» благодійника всіх
знедолених Юхима Босальського...
Ядуха стискала трахею залізним п’ястуком. Треба
розслабитись... І попустить. Поки що попускає, але вона мусить, нарешті,
вирватись і піти до якогось нормального традиційного торакального
світила...
Плюнути на всіх і вся – і зайнятися власним
здоров’ям. Це важко. Це неймовірно важко – плюнути! Але мусиш, бодай від
безнадії всім відомстити... Тим більше, що життя не вистачить на
помсту. Але Калєрку-сучку вона б роздерла на клапті і розкидала по
президентській дачі, щоб шматки цього старого кожуха висіли на кожнім
кущі!
***
Марсалія, ступивши кілька
кроків у насадження, заходить за кущ, обсипаний білими бубками,
демонстративно присідає, охоронці відвертаються і відступають на кілька
кроків до машини. Родіон терпляче чекає. Вона ж сидить навпочіпки доти,
аж доки по задерев’янілих ногах не зачинають бігати мурашки. Так вона
вся дерев’яніла від ненависті, коли бачила Калєрію-кавалєрію! Це ж
придумати собі якесь неіснуюче ніде звання якоїсь... кавалєр-дами, яким
нібито нагородила її сама королева Великобританії! І та простота свята,
та цариця, яка в душі так і зосталася жінкою директора глиноземного
заводу, повірила аферистці! А її, Марсалію, викинула просто... під ноги
Боса – цього відьомського сутенера!.. Який прикував її до сцени будинку
культури на найдальші околиці Києва і вона три (!) три-и-и ро-оки день у
день мусила за полтіннік дурити місцевих калік, алкоголіків та
онкохворих, переживаючи, щоб, прозрівши, вони не повідбивали їй печінок.
Тож ясно, що, коли, нарешті, Бос відпустив її на волю, тобто дозволив
гастролі по Україні, вона готова була йому руки цілувати!
Отаке вони з нею, великою Марсалією, зробили, ці покидьки!
Принизили, знищили, а тепер, щоб хвоста не підіймала, вже й за дитину
взялися! Жах... Треба... тікати... Але – куди?! Світ тісний, а
відьомський – ще тісніший... Ні, спочатку треба серйозно і дуже
детально обдумати план своїх подальших дій: як їй викрутитись із цього
капкана, не позбувшись голови? Хоча... до біса цю дурну голову! Цей
дірявий баняк, що завів її в такі хащі страшні, де й звіру було б
лячно...
Марсалія важко підводиться на онімілих
ногах, зливаючи собі з пляшки, миє по черзі руки, споліскує підпухле
обличчя. І тільки зараз помічає, що зупинилися біля невеличкого, певно,
насадженого, акацієвого гайочка, свіжого, густого молоденькою зеленню,
дзвінкого пташиним щебетом. Такими ліси бувають тільки на початку літа.
Боже, як давно вона не була в лісі! Як їй хочеться зостатися серед
цієї краси – самотою, без охорони. І не поквапом, мимохідь, а забувши
про все, насолоджуватись кожною травинкою-стеблинкою матінки Природи.
Цим найдешевшим і найдорожчим скарбом... Якого ми або не маємо, або не
помічаємо... Лиш у такі рідкісні хвилини, коли над усе прагнемо втекти у
світ флори і фауни, очиститись від скверни так званої людської
цивілізації...
Гидливо скривившись, спостерігає, як із джипів вистрибують
охоронці, помічники-ученики, як радісно спішать виплеснути на відкриту
душу землі сморід власної утроби. Фу! Гидота... Трутні! Останнім часом
Марсалія намагалася не помічати свій почет. Бо хіба це чоловіча справа –
корчити святих і мудрих, видурюючи у нещасних калік останню копійку? Та
й який нормальний чоловік, скажіть на милість, піде жінці
прислужувати, хай навіть вона й сама королева?! Він сам захоче стати
королем! Ні, той, хто живе за кошт жінки, – не чоловік! На своїх, тьху,
учениках, пересвідчилась: мало що слабоумні, так ще ж і підлі. А як
хочуть величатися! Кимсь здаватися! Не бути кимсь, ні, на це в нього
розуму не стачає, а от нахабства здаватися – вистачає. Людці! Дрібні
людці – і тілом, і душею!
Марсалія з ненавистю дивиться, як вони, малі, бородаті і
довговолосі, схожі на гномиків, широко розставивши коротенькі ніжки,
виставивши лікті, розминаються, або притьмом біжать в гущину
випорожнитись. Фу! А імена! Імена які собі попридумували, вмерти можна:
Василій Арамейський, Іоан Афонський, Варфоломій Візантійський, Митрофан
Галілейський...
Згадка про Митрофана кидає її в жар: як він міг, покидьок,
підняти руку на її дитину? Цей недоумок, гнида, яка потаємно теж мріяла
стати кимсь! Дурна баба та теща! Бо не вона, Марсалія, шукала цього
покидька, а він сам її знайшов, напросившись спочатку книжки її
продавати. Співпрацю пропонувала, бездар тупоумна! Бізнес-план
приволокло: як заснувати незалежний від Боса і Родіона «Центр народного
цілительства», в якому (сміх і гріх) місце президента собі зафрактувало.
А вона, Велика Марсалія, мала горбатитись, як проклята, звиватися, як
вуж на пательні, заробляючи гроші для цих трутнів! Хоч, коли по правді,
так воно й було...
Звісно, Марсалія на провокацію не купилася: підозрювала,
що шпигунів їй підсилають або Родіон, або той же Бос... Розуму
пробують... Але на роботу Митрофана взяла через його блядуватий вигляд і
блудливий погляд. Най крутиться – коло будуару. Блудливий котюга... Щоб
хоч якось відомстити Родіонові, вона впустила коханця у шлюбне ложе, і
ловила від того подвійний кайф: фізіологічний і моральний,
спостерігаючи, як казиться Родіон від безсилля. Звісно, йому б розум не
завадив скалічити її, але – хто тоді його, сутенера, годувати буде?!
Тож і вийшло, що ненаситний шлунок Радька засунув його палке серце у
самісіньку дупу.
Марсалія сміється: отакі-то муки доводиться терпіти Родіону
Новоявленому за те, що він замість служити Марсалії, захотів нею
помикати... Хоч знав, що вона своє не попустить і мститиме так люто, як
тільки зможе її щира жіноча душа..
Помста… Це солодке слово – помста.
І звичайно, життя закоротке, щоб цим словом насолодитися до–не–схо–чу…
Знову перед очима стала наштукатурена Кавалерія. Роками вона безперечно
старша за королеву-матір, а поведінкою – бандерша. Але де вона взялася?
І чому?
Марсалія досі не могла зрозуміти, яку роль виконувала
коло першої леді. Компаньйонки, няньки, повірниці, духівниці,
масажистки, бабки-шептухи, екстрасенса, провидиці?.. Усього потроху.
Вони бачилися майже щодня. Особливо в негоду: леді хандрила, не хотіла
виїжджати «у світ», врешті, кликала Марсалію, що була завше напохваті, і
вони цілий день розважалися ворожбою на картах, грою в підкидного і
розкладали пасьянс. Усьому цьому Її величність навчила Марсалія. Леді
тішилась, як дитина, і все дивувалась:
– Я даже не знала, что карты – это так интересно! Я же
выросла в семье партийных работников... сама была примерной пионеркой,
потом комсомолкой... О всяких там поверьях, гаданьях и речи не могло
быть!
Государиня часто плакала, жалілася:
– Ах,
Марусенька! Можно я вас буду звать Марусенька – Марсалия – это... ну,
чужое, такое... ну вы меня понимаете... Я такая одинокая... С тех пор,
как Люлюсик стал... ну, сами понимаете... власть человека портит. И
окружение! О-о-о, вы не представляете, что за окружение! Все чего-то
хотят! Льстят и врут! Все! Кроме вас, Марусенька!.. О, давайте кинем на
этого... интересно, что за человек?
І Марсалія кидала карти то на новопризначеного міністра
Зюзька, то на нардепа Кузька, а тоді – по колу – на всіх придворних дам,
які й зараз висіли гронами на телефоні, добиваючись у першої леді
аудієнції і не відаючи, що доля їхніх високопоставлених чоловіків,
синків, та й власна залежить від якоїсь Марсалії...
Не відала й цариця, захоплюючись ясновидіннями домашньої
Касcандри (ах, Марусенька, ты их видишь насквозь!), що Марусенька перед
цим отримала від свого справді всезнаючого і всевидющого Учителя повний
інструктаж: кого принімать-міловать, а кого у шею гнать, а кого,
вообще, на граніцу, то єсть на порог не пущать!
Спочатку Марсалії було страшно, що вона з першою леді
держави говорить про державні справи так, як про... якусь сільську
буденщину! Мало помалу за розмовами відкривалися Марсалії таємниці, про
які... Боже, та якби народ знав, що насправді твориться над його бідною
головою, він би... Марсалія навіть не уявляла, що зробив би народ,
знаючи те, що знає вона: усіх перевішав чи сам перевішався б? Або
подивувався – пообурювався та й заспокоївся, як вона, побачивши, що ті
високі чиновні мужі і дами недосяжні, насправді навіть нижче рівня
сільського фірмана... Згодом вона сама із задоволенням понижувала їх
смішними прізвиськами, невинно питаючи царицю:
– То на кого кидати – на пані Лисицю, чи мадам Копицю, чи на пана Носорога, чи на Верґелу-міністра?
Перша леді заливалася дзвіночком, і скоро вони мали клички для всіх придворних, і дуже тим потішались.
Часом Марсалія відпрошувалася в місто, але частіше їхала
туди, коли леді не було вдома. Завжди автобусом, щоб почути, що народ
говорить. І завжди – на вулицю Тарасівську, де у затишній квартирі її
чекав Учитель. Вони обмінювалися інформацією: Марсалія розповідала все,
що чула, а Учитель – давав нові завдання.
– Зараз готується візит Баті в Азію, – казав Учитель. –
Треба зробити усе, щоб поїхав не Верґела, а Мегера. Леді він
подобається. А оскільки вона теж поїде, ти одягай вишиванку і тупай до
жінки нардепа Кузька: нам треба знати, в чиї він ворота грає і під чию
дудку, а тоді зазирни до Дибуна. Він там намилився в Америку, нібито в
діаспору, а куди насправді – дізнайся... І налякай пані Дибку
авіакатастрофою. Так і кажи: загине чоловік в автокатастрофі, якщо
полетить тоді то й тоді. Ясно? У них малі діти – подіє. А Леді скажи, що
від Лисиці йде негативна енергетика, що ходять чутки, нібито в її зятя
зв’язок із топ-моделлю, у прем’єра – із націоналістами, в міністра
охорони здоров’я – з іранською наркомафією, а в головнокомандуючого – з
торговцями зброєю. Леді ж запропонуй полікувати ауру, покусану темними
сутностями, і почистити чакри, забиті екстрасенсами опозиції.
Ху! Аж самій стидно... що вона тільки не виробляла з
тим... політикумом! Та вона долю країни вершила! І раптом, бллль, ця
Калєрія-кавалєрія-халєрія...
Раптом перед з-під ніг спурхує пташина. Марсалія лякається, хапається за
серце... Це ж треба до такого дожити, щоб за думками забути, де ти!
Стояти серед краси і не бачити її! І тільки тепер вона розуміє, що не
очима людина дивиться на світ, а душею. Коли душа сліпа, то й очі нічого
не бачать... Як же їй звільнитися від цієї полуди? Як виплутатись? Уже ж
виплуталась із глушини, з невідомості, злиднів. Уже ж ніби все
більш-менш доступне вибраним Богом – маєш. А щастя нема. Усіх
ощасливлюєш, а себе... Та ж біля тебе навіть чоловіка достойного нема.
Одні трутні, сутенери, недоумки і курдюпелі.
Хитрий Родіон спеціально підбирає недоростків, щоб самому
керувати і вивищуватись над ними! І нею! Останнім часом навіть взявся
помикати... З тих пір вона не може дивитися на нього без роздратування.
Він же навпаки – дивився на неї, як на порожнє місце, а ще точніше, як
сутенер на спрацьовану стару повію.
І раптом страшний здогад забиває їй подих: нарешті до неї
доходить, що Митрофан, цей слизень, слимак, не раз потоптаний нею і не
тільки в постелі... Цей... штатний лизун... він... він відомстив їй за
свою малість, за свою недолугість, за... посаду вірного пса, тимчасового
фаворита-полюбовника... Зазираючи їй у кожну дірку, слинячи закохано
п’яти, цей пес шолудивий із ненависті плекав помсту! Страшну помсту!
Можливо, разом зі своєю тещею?.. Хоча... ні... ця мокриця навряд чи до
такого додумалася б, тим паче з тещею! Тут інше... тобто – інші... Невже
Учитель? Згадала давню розмову... Коли, почувши по радіо її «Бесіди
благочестиві», Учитель зрозумів, що недооцінив пробивну силу і
«психотропні» можливості простакуватої селянки, яка неждано для нього і
без нього (!) буквально за лічені місяці заволоділа умами й душами
мільйонів українців, коротше кажучи, проґавив таку рабиню золотоносну,
розшукав її сам. Не погребував...
Чекав у машині коло під’їзду радіокомітету. Спочатку
вона не впізнала у самовпевненому ситому панові, що покликав її з вікна
іномарки, свого благочестивого, «не від світу цього» Учителя і
кинулась навтьоки. Але в цю мить від колон відліпилися командорськими
статуями два тупомордих урвитлі, ніжно підхопили її попід руки і
посадили поряд з чоловіком, який взмиг ока «перекинувся» на Великого
Магістра.
– Я хочу запропонувати тобі співпрацю, – сказав Учитель
без зайвих церемоній. – Ти ж розумієш, сподіваюся, що якби не я...
Коротше, я тебя вскормил собственной грудью не для того, щоб ти годувала
якогось... (не хочу ображати твої святі почуття, але правда – святіша)
недоумка.
***
За спиною Марсалії під чиєюсь ногою хрускає гілочка. Не оглядаючись, Марсалія питає:
– До речі, чого це ти мене в ліс гониш обсикати святий храм матінки Природи? Чому досі в машині нема біотуалету?
– А тому, що ти не Алла Пугачова...
– А чому це я – не Алла Пугачова?
– А тому, що ти – звичайна сільська баба, звикла до нужника із
соняшничиння, – дурнувато регоче Новоявлений, безсоромно дзюрячи на
сусідній кущ.
– А ти... як і Босяра – поганий сутенер...
– Дуже добре. Тоді ти – стара, скандальна шльондра. Іди в ліс, пробз... бо перерва кінчається.
Отака в них бесіда любовна останнім часом виходить...
Дожилася... Михайло ніколи не посмів би її так назвати, хоч вона, може, й
заслуговує... Тож чого вона терпить, чого стоїть і вислуховує, чого не
пошле усіх до біса і не повернеться додому, до... Згадавши про доньку,
буйна Марсалія наразі жалібно просить Новоявленого:
– Родику, подзвони в лікарню...
В голосі її
стільки болю, що Новоявлений покірно тикає пальцем по мобільному. Йому
довго не відповідають, мотаючи Марсалії жили. Нарешті Родіон називає
ім’я і прізвище дочки і перетворюється на слух. Вона теж.
– Все нормально. Поправляється, – каже Родіон, ховаючи мобільник і очі...
– А ти ж казав, що то не правда, що мені привидилось? Як ти
міг... – скімлить Марсалія з таким відчаєм відчаєним, що янголи-охоронці
вражено відступають за кущі..
– Ти ж ясновидюща! Зосередься, вилупи третє око і перевір, – зумисне грубо відповідає Новоявлений. І вона питає з мукою:
– Чому ти постійно злишся? Чому поводишся зі мною так, ніби я...
шмата якась... Якщо я тобі надоїла – давай розійдемось... Мені так
тяжко... Це ж дитина... Моя дитина...
– Хватить! – кричить Родіон. – Я сказав – з нею усе нормально. Я ж
теж людина! І не чужа, якщо ти це пам’ятає! От завершимо гастроль, сама
переконаєшся. А зараз – в машину!
І схопивши за руку Марсалію, Радіон брутально жене провидицю поперед себе до машини.
***
З виразу лиця коханого
Марсалія бачить, що противитись озвірілому Родіонові небезпечно. Та й
сікатись до Новоявленого все одно, що до цих колючих чагарів, загиджених
фекаліями подорожніх... Бридкий сутенер... Бо таки сутенер... Воша на
її горбі...
Але ненависть до гнобителя бере верх. Марсалія виривається і з криком:
– Відпусти, я ще не ... – заходиться такою істеричної лайкою, що
червоніють навіть глухонімі охоронці. Навіть Родіон нітиться. І,
скориставшись його розгубленістю, Марсалія переможним кроком Наполеона
повертається на свої лісові позиції. Преподобна торжествує: вона
поставила Родіона на місце і то на очах у всіх. Хай знають: вона нікого
не боїться і ніхто їй не указ! Навіть Учитель! Якщо вона не злякалася
його всемогутньої наддержавної структури, то якогось дрібного шахрая
Боса, будь він тричі депутат, і його посіпак типу Родіона, не злякається
й поготів!
Колючий підлісок дратує Марсалію, але вона
люто проривається крізь нього на галявинку, встелену довгокосою степовою
травою. Падає горілиць і заплющує, осліплені сонцем, очі. П’ять хвилин
контакту із матінкою землею. Всього п’ять хвилин і цілителька встане,
повна животворних сил і світлої, добротворної енергії. А поки що –
глибокий вдих і вона повністю відключається за системою буддійських
монахів, яку перейняла в Учителя.
П’ять хвилин короткого, інтенсивного сну і
Марсалія знову жива і всеможна. Вона знову оптимістично і відважно
дивиться в очі світові. Мислить тверезо і чітко, як комп’ютер. Нема де
правди діти, одверте перевтілення Учителя на «цеерушника-мафіозі», таки
настрахало її, і вона зопалу дала згоду «працювати в одній команді»,
тобто в буквальному розумінні – ділитися прибутками. Тоді вона ще не
розуміла, що то Учитель пропонує їй надійний «дах». Взагалі, тоді вона
мало що ще розуміла. Та й гординя брала верх. Спокушена славою, воліла
бути сама собі хазяйкою. Ага! Розкотила ґембу! Даремно вона намагалася
перехитрити Учителя... Отримавши інструктаж, з явочної квартири бігла на
здибанку до Радіона. Ховалася, маскувалася, міняла перуки й чорні
окуляри носила... Цей Берія, прости Господи, взяв її голими руками з
іншого боку... Так. Тепер вона певна, що то він спровокував перший їхній
скандал з Радьком-Радіоном. Можливо підплатив, підпоїв, або страхом
примусив цього покидька вигнати її, голу й босу, серед зими з
гуртожитку.
Бр-р-р! Від спогаду про те своє публічне ганебне приниження в Марсалії мурахи побігли по спині.