» Меню сайта

» Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 4016

» Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

» Форма входа

Главная » 2011 » Октябрь » 30 »
17:47

ЯНГОЛ-МУТАНТ

Хоча сонце вже краєчком ока визирнуло з-за лісу, пускаючи світляні зайчики по дрібних озерцях західної частини болота, на затіненій пущею східній стороні його, по якій пролягала невидима поміж купинами стежка до берега, ще клубочився туманець. Отець Георгій глянув у той бік, де на березі уже чекала його паства, перехрестився і, як святий Петро у бурхливі хвилі моря, ступив відважно в рідке і хитке моховиння трясовини. Правду кажучи, для настоятеля Свято-Покровського храму кожен перехід через болото по ледь видимих купинах був серйозним випробуванням, адже він ніколи напевно не знав, чи саме тут, де наразі ступила його нога, починається стежка. Так що, вела отця не мужність, а віра, що Господь не дасть йому оступитися. І Господь не дозволив йому жодного разу оступитися. Та все ж часом настоятелю здавалося, ніби вся нечиста сила сповзлася до стежки через бездну, обсіла кожен горбочок земної тверді. Аби не дати йому ступити, пручалась під ногами, хапала за під­ряс­ник, за палицю, спокушала страхом посковзну­тися на слизькій купині, рахувала кожен його крок – від першого до останнього – тисяча двісті двадцять сьомого, коли він, нарешті, з Божою поміччю, ступав на берег. Тому мусив отець Георгій пильнувати не так стежки, як віри в те, що вона є, що проведе його з паствою крізь найгустіший туман і найчорнішу темінь, за будь-якої погоди – до Храму. І щоразу собі на підмогу моральну згадував притчу про апостола Петра, який зневірившись у могутності Христа, ледь не втонув у морі Галилейському, і – о диво! – одразу ж міцнішав у вірі, і міцнішала хода його, і твердішала під ногами стезя.

Ближче до берега туман рідшав, і в густій осоці проступала рівненько, як проділ у волоссі, протоптана стежечка. Уздрівши в білястих оболонках туману тонку і високу постать свого пан­отця, парафіяни поштиво закивали головами, стрима­но заус­міхалися, шикуючись один за одним у живу вервечку, щоб за хвилину й собі відважно ступити услід за пастором у підступну багну.

Отець Георгій з правдивою радістю привітався, тим часом з прихованою тривогою оглядаючи свою нечисленну паству. Слава Богу, ніби всі дванадцятеро. Авжеж, як учеників... Прости, Господи, зухвале порів­няння, але для цих людей добиратися щонеділі і щосвята десять-двад­цять кілометрів по лісовому бездоріжжю до Храму Покрови Пресвятої Богородиці було не меншим вчинком, аніж для перших християн ПОЧУТИ Христа і ПІТИ вслід за ним іудейською пустелею.

Здалеку гурт людей, озброєних довгими палицями скидався на казкове допотопне військо, що вийшло на прю, не приведи Господи, з якоюсь бідою. А ближче – на подорожніх, що, блукаючи пущею, вийшли на берег моря, за яким має бути земля обітована, і не знають, як до неї дістатися. Підсилювали враження вузлики та кошики, які кожен мав при собі. Скромні панахидки, якими прочани прийшли пом’янути своїх небіжчиків.

Однак придивившись пильніше, отець Георгій помі­тив, що сьогодні пастви його побільшало аж на... так, на дві душі. Поряд із вчителькою на пенсії Ольгою Михайлівною, тієї самої, що поста­ча­ла йому книжки з історії України і новини зі всього світу, стояла незнайома юнка у білій сукен­ці. Струнка постава і світле, розпущене по плечах волосся, робили її схожою на тоненьку берізку.

– А це моя внучка Леся, – зашарівшись від гордості, сповістила вчителька. – З Києва приїхала бабуню провідати. Леся в нас розумниця, студентка фізико-математичного факультету. А вірші пише, як Леся Українка!

Дівчина теж зашарілася від бабиної похвали, але не поту­пилася сором’язливо, а, навпаки, подивилася на отця Георгія з такою шляхетною гідністю, що отець Георгій аж здивувався: за роки свого свяще­ничого служіння у Храмі на болоті він не стрічався очима з таким чистим, відкритим і... «свобідним» поглядом. Тай у його власної юності, вихо­ва­ної радянським режимом, був інший по­гляд, у пря­мо­му і в пере­носному значенні цього слова… Так ось вони які, діти Незалежності! Покоління, яке виросло… Боже мій! Так… виросло з тих немовлят, з тих нещасних діточок, над життям і долею яких заніс свій убивчий меч, виплеканий такими, як він, Георгій Бунчужний, хвалений «мирний» атом! Радше, безвідповідальне безголов’я таких як він, безбожників! Але ж, дивлячись на це чисте досконале створіння, не скажеш, що виросло в обіймах монстра… Що ж воно виходить?! Невже, справді, не такий страшний чорт… чи то пак, Чорнобиль, як його малюють у своїй уяві схожі на Георгія Бунчужного люди? Але, Господи, що він плете? Що ти плетеш, грішнику, забувши, що крапля Божого милосердя сильніша за вселенську ненависть Сатани! Вседержителю, Чоловіколюбне, Слава Тобі, Боже Всемогутній, що бережеш дітей людський… яких ми, батьки, не бережемо…

Перед очима священика постав нерозгаданий трагічний образ нежданого гостя нічного – Юрка, в очах якого було стільки… образи й недовіри… І болю – майже синівського – як до непутящого батька. І знову серце попа-затворника пронизав різкий біль за ненародженим сином… Жаль, не встигли вони до Чорно­бильської трагедії стати батьками: Таня – зайнята партійною роботою, а він – кар’єрою і дисертацією про безмежні можливості мирного атому.

Згадка про дружину, про минуле, потрачене на несусвітні ідеї і неварті доброго слова ідеали, тільки поглибила печаль: чому він так бездарно промарно­тратив, розтринькав свою молодість? Своє життя?! О-о, як йому хотілося, щоб діти, народжені Незалежністю, не повторили помилки своїх батьків? Дай Боже, щоби було так... Та вже є! Як би там не було, а розкрилений погляд цієї дівчинки-берізки звістує, що у тому білому світі, який він, Георгій Бунчужний, покинув понад двадцять років тому, не все так і погано. Головне, що Господь Милостивий вберіг популяцію від генетичних мутацій і духов­них деформацій!

Принишкла паства з благоговінням спостерігала, з якою любов’ю пастор вітає кожного з них. Тим часом отець Георгій з трепетом душевним перевів погляд на другу, незнайому ще йому душечку. І – тільки глянув, як хитнувся під ним берег, а душа обімліла і заволала до Неба:

«Господи, Отче, Творче і Заступнику наш, усе з волі Твоєї і в руках Твоїх! Не покидай дітей людських, не покидай!».

Але на обличчі священика, осяяному усмішкою, навіть тінь не промайнула. Приязно усміхаючись, отець Георгій підійшов до «сердешної Оксани», як він називав подумки наймолодшу свою мирянку – багатодітну маму, що жила на глухому лісовому хуторі Бобрик разом з гризотами, злиднями та своїм численним виводком, який поповнювала бозна від кого в цій глухомані ледь не щороку, спитав:

– А що це за янголятко до нас прилетіло, сестро?

Скорботне обличчя «сердешної Оксани» перекосила вимучена усмішка.

– Це мій найменшенький… – видавила з себе. – Я ж вам розказувала, що він народився… якийсь… не такий, як усі діти.

Дитя справді було, Господи, спаси й помилуй, мало схоже на людське: одні кості та шкіра. Яйцеподібна, рахітична голова, до якої ніби… приклеєне бліденьке, аж зеленкувате личко з розкосими, якимись світло-темними, ніби дзеркальними, очищами...

І знову трепет Страху Господнього пронизав усе єство священика: Господи, спаси й помилуй, маля нагадувало... інопланетянина... чи то пак – тих зелененьких головатих гуманоїдів, відзнятих радянськими спецслужбами на кіноплівки, які їм, фізикам-ядерникам, працівникам засекречених об’єктів, спеціально показували ще в 70–8-х роках минулого вже століття для загального розвитку. Але передовсім – «ради бдительности», про той випадок, якщо інопланетянам «стукне» у їхні гостроверхі голови розпочати свої «зоряні війни» проти Радянського Союзу. Адже ж, як попереджав за кадром сталевий голос диктора, «першими об’єктами агресії позаземних цивілізацій найімовірніше стануть радянські військові бази, космодроми та атомні станції».

«Та певно! Тим інопланетянам нічого більше робити, як лиш підривати наші станції, поїзди і космодроми, – думав тоді з досадою. – От кручкотворці! Уже в космосі шукають ворогів, щоб на них сперти власні «недоработки» та головотяпство!».

Так і вийшло, як він передбачав: винних у чорнобильській трагедії теж шукали на небі... хоч і не в Господніх чертогах. Але він сам, провідний спеціаліст і науковець Георгій Бунчужний, і на Страшнім суді засвідчить, що тоді, в ту страшну апокаліп­тичну ніч, у квітневому небі над четвертим блоком висіли тільки великі, як волоські горіхи, рідні українські зорі... Як і те, що без втручання Вищих Сил, пожежу на четвертому блоці ЧАЕС не вдалося б погасити… І це підтвердять усі, хто там був тієї квітневої ночі, – і живі, і мертві…



Зусиллям волі отець Георгій вгамував бурю почуттів, думок, спогадів, що звихрились у його душі, погладив хлопчика по голівці, попросив маму:

– Давайте, Оксано, синочка – я понесу. Так буде безпечніше... І ходімо! Ставайте один за одним і – крок у крок – ступайте за мною, підстраховуючись палицями. Але – не бійтесь: стежка надійна, ви її бачите перед собою, тож нею й рушаймо.

Взяв на руки покірну дитину і розгубився – не відчув її ваги! Здавалося, несе на зігнутій в лікті лівиці один дух безтілесний... Стало не по собі. Згадалися пророцтва японських вчених, які першими прибули на зруйновану ЧАЕС. Тоді він обурився, почувши, що через 20 років на територіях, уражених радіацією, жінки народжу­ватимуть мутантів. Він не хотів вірити цим... бридням. І не тому, що й досі вірив у безпечність мирного атому, а тому, що вже… якоюсь частиною душі чи центрами в мозку… повірив у милість Божу і Його любов до людини… У те, що Господь (чи Вищий Розум) не допустить виродження тих, кого створив по власному образу і подобі.

І от – дожив: він тримає на руках дитину-мутанта, яка нічого не споживає, як скаржилась Окса­на, крім підсолодженої цукром води, лісових ягід та грибів. Почувши про такий «раціон» малюка, він навіть обурився:

– Як? Ви годуєте малу дитину радіоактивними грибами? Оксано, хай врозумить вас Господь, бо тільки Він один знає, скільки рентген у тих ягодах і грибах, що ростуть у наших пущах!

– Та він нічого більше не хоче! – виправдо­вувалася перелякана жінка.

По цій розмові отець Георгій тяжко катувався, не міг простити собі недозволену його саном глухоту, неувагу до життя своїх парафіян. Адже ж по сердешній Оксані було видно, які в неї статки, як тяжко жінці виживати зі своїми дітьми серед злиднів і безробіття! Може в них тільки й того на столі, що гриби лісові та ягоди, що аж світяться тими мільйонами кюрі, які виригнув зі свого черева четвертий блок Чорнобильської атомної десятки років тому і – продовжує вивергати!.. В тому ж то увесь жах, що потривожена преісподня продовжує дихати нам в обличчя смертоносною сіркою! А слуги її нахабно брешуть, нібито розлюченого Змія приборкано! Що все в порядку! Що саркофаг – надійно захищає народ України від подиху атомного монстра! Але це дитя... воно – сама правда, страшна, трагічна... І від неї – нема ради!

Та все ж… та все ж сьогодні, сповідаючи Оксану, він скаже те, що давно збирався сказати як... ну, можливо, не як духівник, а просто як людина, обізнана з можливими наслідками планетарної катастрофи:

– Сестро, не народжуйте більше!

Так! Хай простить йому Господь, але він, отець Георгій, скаже ці слова…

І раптом… нога настоятеля послизнулася на купині і він ледве втратив рівновагу! Зляканий, міцніше пригорнув до грудей Оксанине дитя, звів очі до Неба, попросив подумки:

«Господи, прости грішного, бо чи маю право давати ці недостойні поради нещасній матері, якби навіть була вона найбільшою блудницею на землі? Чи маю право, знаючи, що всі, навіть у гріху зачаті діти, народжуються янголами! А може, Господи мій, я одного із них несу? Янгола-мутанта? Чи мутанта-дитину? Все одно… Але, Творче Милосердний, Твій раб Божий, ще не готовий осягнути цю Твою таємницю».

Наразі відчув легке поколю­вання в руку, якою притискав до грудей дитину. Ніби від елек­тричного струму низької напруги... Скосив погляд на хлопчика: маля майже впритул дивилося на нього уважними дзеркальними очищами, в гли­би­ні яких, здавалося, проскакували голубуваті іскорки.

І тої ж миті отець Георгій згадав жалібну скаргу Оксани:

– Отче, він світиться вночі!

Здалося, в очах дитини промайнуло щось схоже на іронічний усміх, але на блідому, аж зеленому личку не тріпнулася жодна рисочка. Не здригнувся і міцно стиснутий у ниточку ротик.

– Отче, ця дитина така розумна, що я часом її боюся. Він знає все наперед і розраює мене, коли плачу. Каже, що забере мене на... Небо... Певно, панотче, ми скоро обоє помремо! То ж прошу вас, отче, потурбуватися про решту моїх дітей, – лебеділа сердешна Оксана минулої неділі. Тоді він, заспокоївши жінку, здивувався:

– Але ж ти казала, дочко, що дитя не говорить?!

– Він, отче, не говорить словами чи ротиком, як люди, а лиш самими очима! Дивиться на мене мовчки, а я чую, що говорить... І все розумію.

Тоді він, грішний, подумав, що свідомість бідної жінки не витримує випробувань, посланих Богом, і цілу ніч молився, просив Його змилостивитись над нею, зберегти їй розум задля тих дрібнесеньких діточок... Однак… щойно сам переконався, що жінка не вигадувала – дитина справді роз­мов­ляє очима! Чи то пак, подумки… А ще точніше, встановивши так званий… телепатичний зв’язок... О! От і зараз...

Отець Георгій знітився, відчувши якимсь сьомим чуттям, що дитина… ніби читає його думки і реагує на емоції, але… не наважується заговорити. Бережи, Господи, і це створіння Своє...

Жалість до Оксани, до її дитяти – перейшла у тиху ніжність до горстки людей, які мовчки, крок у крок, йшли слідом за ним, пастором своїм. Та все ж – не ним покликані до Бога, а – Богородицею. Матір’ю Божою, яка одна може зараяти і цій дитині… Ось, у день ЇЇ величного свята він покаже Матері це дитя і спитає: «Як нам бути, Мамо? Як нам жити далі, Всеблагая?».



Обережно, наче коштовну тендітну іграшку, притискав отець Георгій до грудей невагоме тілечко дитини, і воно у відповідь ледь поколювало його в руку теплом, схожим на те, яким колись його лікували... електро...

От тобі й маєш! Він забув, як зветься той популярний пристрій, яким лікували в радянські часи всі хвороби й недуги!!

– Електрофорез, – підказало хлопченя, не розтуливши вуст.

Отець Георгій вдячно усміхнувся, і знову від­чув легке, як від батарейки, поколювання в руку. Очевидно, дитя в такий спосіб засвідчувало своє вдоволення бесідою. Але, Господи, звідки воно, народжене навіть не в пологовому будинку, а на копиці сіна, чи, в кращому випадку, на полу в якоїсь баби-повитухи, знає такі терміни, якщо на їхньому хуторі, скаржилась Оксана, і світла нема?!

Ох, ще одна Оксанина біда: якийсь заблудлий зек, з тих короткочасних розрадників, які бозна-якими вов­чи­ми стежками, приплутувався час від часу до воріт цієї лиходолиці, вже років зо два, як відрізав дроти електромережі, що вели до її хати, і разом із трансформатором відволік у найближчий пункт прийому металевого брухту…

Отець Георгій зітхнув і… Чи це йому причулося? Та ні, хлопчик теж зітхнув, мовби співчуваючи отцю Георгію, і зазирнув йому в очі своїми печальними світанково-присмерковими очима-свічадами. Настоятель спаленів від сорому, ніби допіру брутально облаяв, обізвав жінку при її дитині, яка сама страждає від сорому за свою матір, але навіть під страхом смерті не віддасть її на поталу людському осуду…



Над болотом стояла тиша, тільки час від часу почавкувала під ногами парафіян драговина. Уся увага людей була зосереджена на стежці. Страхуючи себе довгими палицями, люди намагалися ступати слід у слід за своїм поводирем. Не менш зосеред­же­ним і уважним був і сам пастор, відпові­даль­ний перед Богом за життя цих людей, яким він потрібний, і які потрібні йому, з якими він поєднаний цією стежкою, і поріднений Храмом, до якого вона веде.

Уже котрий десяток літ триває ця нелегка дорога, цей Хресний путь... Досить часу, аби пізнати кожного, хто ступав за ним, краще, аніж самого себе. Так, він знав кожного з них – до найпотаємнішого закамарка душі... Може тому, коли вони сповідалися йому у своїх нехитрих, майже безгрішних гріхах, душа його корчилася від сорому – і за себе, і за всіх тих, всеможних і маєтних, власть імущих, але похряслих у таких гріхах, що на них нема де хреста класти, а він, священик, мусить просити Бога за їхнє здравіє...

Грішний, він не міг піднятися до заповідано Богом у Його заповідях! Ця незрівнянна ні з чим доброта Всевишнього до кожної тварі своєї… Ця сувора настанова – вимолювати для кожного черва земного право на помилування, на благодать Божу…

Раніше, ЦЕ якось... муляло душу грішного папа, а гризти почало, коли сердешна Оксана раптом посеред Богослужіння вийшла з церкви і простояла за дверима аж до сповіді. А на сповіді зізналася, що не може чути, коли отець Георгій починає просити Бога за тих, що при владі. Бо їм Бог і так помагає з усіх боків, замість того, щоб помагати таким, як вона, котрі гниють у цьому радіаційному болоті разом з дітьми, забуті і Богом, і тими, про кого він дбає. Жінка ридала від страху перед Божою карою, а ще більше – від обиди, від гніву, що не покидав, палив її душу навіть під час сповіді.

– Не за їхнє благоденствіє я Господа прошу, – сказав тоді отець Георгій, – а за те, щоб Всевишній давав їм совість і розум бути добрими керівниками, дбати про державу і нас, народ... І щоб вони, керівники наші, поміняли господаря свого – на Світлого посланника Божого.

– То чого Бог не робить так? А я знаю чому! Бо вони, ті олігархи з депутатами, обікравши нас, церкви йому строять?!! – Захлинулася жінка риданням. І він нічого не зміг їй відповісти, окрім того, що відпустити гріх справедливого гніву.

І ось тепер Оксана принесла свою хвору дитину, щоб прикласти її чолом до чудотворної ікони Матері Божої, яка від Різдва несподівано для самого настоятеля оновилася фарбами, а за тим і замироточила. Якби він не був сам тому свідком, то не повірив би. Матеріалістичний світогляд, виявляється, сидить в ньому набряклим фурункулом... як і казки про волхвів, і байки про інопланетян, посланців позаземних цивілізацій, як оце нещасне пост-чорнобильське дитя, що дивиться на нього очима старого мудреця... чи святого мученика... А, може, й справді – посланця Божого, який розуміє і знає більше про людей, аніж вони самі...

Але це вже думав не отець Георгій, а інженер-атомник Георгій Павлович Бунчужний…Тож коли під ними знову хитнулася купина, і хлопчик тісніше притулився до грудей, отець Георгій поспішив їх захистив від посягань преісподні хресним знаменням.

ЛІЛІЇ ДЛЯ БОГОРОДИЦІ

Не встиг Юрій провести тоскним поглядом покликаного паствою отця Георгія, який за мить розчинився в молоці туману, як перед ним став, мов з-під землі вискочив, «чорний браток». Не м’ятий – не клятий, чисто виголений, у виглад­женому «похоронному» костюмчику, в тих же сонцезахисних окулярах та шкіряних рукавичках.

– Ти чого стоїш, парєнь! Дорога відкрита. Іди і винось. Пора їхати – нас чекає замовник. Між іншим, це дуже поважна і дуже впливова людина, тому я б не радив тобі випробовувати її терпіння... І моє також! – накинувся крутелик на Юрія, не вітаючись.

Нахабний, зверхній тон випадкового попутника, який, якогось дідька, вчепився в душу кліщем, неприємно покоробив юнака. Після одвертої і щирої бесіди з настоятелем, він уже жалкував, що зв’язався з невідомими бандитами, піддався на явну, авжеж, явну провокацію цього явно кримінального авторитета! І то тільки тому, що цей… «щезник» чортів невідомо як і звідки дізнався про його, невезучого Юрка, плани будь-якою ціною винести чудотворну ікону з цього болота, де її ніхто, крім божевільного попа не бачить, принести потайки до тата в лікарню, щоб він притулився чолом до її вуст, І от тепер катувався: навіщо? Навіщо він згодився стати спільником цих, по всьому видно, «злодіїв у законі», добровільно піти на злочин? Адже одна справа «позичити» образ Богородиці на деякий час задля святої справи – зцілення нещасних, Богом забутих, душевнохворих людей, і зовсім інша – вкрасти її для якогось багатого покидька, якому, бачите, закортіло до всього – ще й чудес? Звичайно, той багатій думає, що за його погані гроші можна купити все, навіть самого Господа Бога з Богородицею! Щоб вони його стерегли та ще гостей розважали!

– Ты, че, парень, збрендил? – приступився браток ближче, підозріло, якось по-звіриному, принюхуючись та прислухаючись до гнівного клекоту, що підіймався в душі юнака. – Ты че там замышляеш – клятву нарушаеш? А? Смотри мне! А то...

– Слухай, відчепись! По-перше, я ніякої клятви тобі не давав, по-друге, не лякай – лякані... – обурився Юрій. – По-третє, я ще добре подумаю, чи влазити мені у ваші темні дєлішки.

Крутелик, видно було, не чекав такого спро­ти­ву, тож на секунду навіть розгубився. Стояв, з дива онімілий, ніби язика проковтнув. Реакція братка, досі напористо-нахабного, підба­дьорила Юрія. Правду кажуть, що з ворогом треба боротися його зброєю. Нахабство побивати нахабством, підступність – хитрістю. Ну, що отримав по мордах, хамула? Тепер будеш знати, як і на кого рот роззявляти! Так, ще вчора, заскочений зненацька бандюгами, він, Юрій, був готовий на все... Тепер же зовсім інша ситуація – вони з попом порозумілись, і він сподівається, що все можна буде залагодити без криміналу. Так, Юрій відчуває це... Він все чесно розповість батюшці і проситиме, щоб той сам поніс чудотворну ікону в лікарню, туди, де зцілення від неї чекають сотні нещасних, покинутих, таких, як тато, скалі­чених колишнім життям і режимом, людей. А, може, й самим Богом покара­них... Хтозна, але не йому, Юркові, про це судити… Тим більше, що такі акції, він бачив по телевізору, часто проводять настоятелі тих церков і монастирів, де з’являються чудотворні ікони, авжеж, спеціально возять по містах і селах, щоб люди зцілювалися.

– І ти в це віриш, у цей брєд сівой кобили, придумані попами байки тіпа про чудотворне зцілення? – роблено здивувався хазяїн «майбаха», прийшовши до тями. – Пхе! Ти ж мужик! Соврє­мєн­ний! А віриш, як сільська баба, у попівські казки!

– А ти що, думки читаєш? – зневажливо, в тон чортовому щезнику, спитав Юрій, не відчуваючи більше ні страху, ні сум’яття, які переживав ще годину тому, усвідомивши, що йде на порушення законів, і не тільки людський, а й інших – вищих. Тепер він тверезо мислив і чітко усвідомлював, що, хай і заради святої справи, але так по-дурному, через свою телячу простоту, потрапив у руки кримінального угруповання. Але даремно ці бандити намагаються його контролю­вати! Точніше – зомбувати і керувати при допомозі гіпнозу чи ще якихось психотропних засобів. Він бо не зовсім дурень! Щось теж знає, на чомусь теж розуміється!

По обличчю братка, що стояв спиною до сонця, пролетіла зловісна тінь. Чорні окуляри червоно зблиснули і згасли, і крутелик перейшов із бандитського «базарного» сленгу на «общепонятный русский язык»

– Слушай, урод, я не собираюсь вот здесь, в этой грязи, стоять и слушать твои дурацкие шутки. Ты обещал достать эту штуковину? То бишь – медальон? Обещал! Так иди и работай! Или ты боишься, что тебя кинут? Так вот тебе – поощрительный приз! Аванс! Сто тысяч баксов. Остальные четыреста получишь тогда, когда передашь медальон лично мне в руки. Ясно? А теперь – иди! Если, конечно, хочешь по земле топать, а не пиявок кормить в этой западне...

Браток не кричав, навпаки, вимовляв слова чітко, розмірено, ніби вбивав у голову Юрія дерев’яні цвяшки. Юрій зрозумів: «чорний» не жартує. Тим паче, що раптом відчув, як покидає його сміливість і рішучість, натомість покора і страх паралізують свідомість. Ще мить – і він готовий буде виконати будь-яку команду цього бандитського пахана.

«Боже! Поможи!» – заволав Юрко подумки і тої ж миті до нього знову повернулася притомність. Сам подивувався, коли раптом спокійно і миролюбно запропонував бандюзі:

– Тоді ходімо разом! Допоможеш. А то... та ікона ніби приросла до стіни.

– Не вимовляй при мені цього слова! – аж підскочив браток, мов ошпарений.

– А то чо’? – здивувався Юрій, вже одверто кепкуючи. – Нормальне слово. Це ж не «міліція» чи там… «тюряга, зона»…

– Не мели дурниць, придурку! Бо лиш загуде за тобою! І не бреши! «ВОНА» тримається на кількох гнилих дерев’яних цвяшках! Всього-на-всього на кількох гнилих цвяшшшшках! – уже зашипів гадом, втрачаючи терпіння, браток.

Пропозиція Юрія допомогти, схоже, роздратувала і настрашила цього… щезника–пострибунчика: то він тут, то – чортзна-де... Он як поблід! Як дідько від ладану! Чого б то? Невже не хоче залишати слідів, кримінальна морда? Авжеж, не хоче... Досвідчений мародер! І, по всьому видно, тут не раз вже бував, он як все знає, навіть про цвяшки! Але що ж йому завадило самому віддерти ікону? І чого це він боїться навіть в церкву зайти? Ходить же ось по подвір’ю не криючись, а в церкву боїться?..

– А-а! То ти вже пробував... винести її... – похмуро зіронізував Юрій вголос. – І, мабуть, теж не зміг її відірвати? Ну тоді знаєш, що я не брешу: вона навсправжки ніби приростає до стіни, а потім взагалі – зливається з нею.

– Так! Давай рухайся! Це твій останній шанс! Якщо ти цього не зробиш до приходу сюди богомольців, он, чуєш, голоси? То тобі – не жити. Ясно?

«Боже, що мені робити? І що взагалі тут відбувається, на цьому болоті?» – затужила-заридала Юркова душа, лякаючись знову впасти в залежність від цього кримінального слуги самого Сатани.



Сонце поволі піднялося над лісом, і в його промінні трясовина здавалася червоною, мов кров’ю залитою. Відчуваючи все зростаючий гніт нахабного братка, що чорнів навпроти грозовою тучею, Юрій швидко, мов рятуючись від гріха, пішов у церкву. Авжеж – від гріха подалі... Доки спокуса не зламала його, наївного хлопчака, цілком…

За порогом трохи полегшало. Але муляла цікавість. Тож сторожко підійшов до ікони, обдивився: справді, бандюга не брехав – тримається на кількох цвяшках. Дерев’яних, але ще міцних.

Однак замість того, щоб спробувати знову зняти образ зі стіни, Юрій став обзиратися, гарячково нипати по церкві, щось, сам не відаючи, що, шукаючи. Нарешті під столиком з іконками і хрестиками знайшов... Серп!

– Слава Богу, знайшов! – зрадів, не даючи собі відчиту, задля чого, власне, шукав, і що має ро­бити з цим серпом.

Взагалі, парубок мало розумів, що з ним відбувалося нині. На цьому болоті ним кидало з боку в бік, як на палубі вутлої шхуни, а голова йшла обертом від невмотивованих перепадів настрою, намірів і бажань... Іноді здавався собі дитячою електрон­ною іграшкою, якою управляють з різних пультів...

– Мати Божа, дай мені розум... – заблагав до чудо­творної, яку тільки що терзав, накручений «чорним крутеликом», тупо оглядаючи серп, яким панотець жав рогозу і татарське зілля. І… пригадав слова отця Георгія:

– За чварами і сварами забули ми про лілії для Богородиці...

– Авжеж! Як він міг забути, чого сюди прийшов! – зрадів Юрій і вискочив на церковне подвір’я – ледь не в обійми братка, який нетерпляче дочікувався його, знервовано позиркуючи в той бік, де гомонів, чутно було, зі своєю паствою болотяний піп. Та уздрівши Юрія, озброєного серпом, що виблискував на сонці, мов крива козацька шаблюка, чорний чванько, щойно самовпевнений і нахабний, перелякано сахнувся, зібгався, скрутився і луснув, як мильна бульбашка. Щез! У кліп ока!

Юрій остовпів. Оце то... фінт! Те, що бандит здимів від одного вигляду серпа, геть чисто збило його з пантелику. Але й втішило, бо, виявляється, справді, не такий чорт страшний, як його малюють. Це – раз. А по-друге, виходить на те, що навіть такі чорти рогаті, як цей кримінальний виродок, не такі вже й відважні, і цілком можуть з переляку в штани надзюрити, варто лиш їм показати кулака.

Наразі Юрієві подумалось, що вся ця божевільна колотнеча, цей абсурд з бандитами і попом йому просто сниться, тому що те, що з ним відбувається, нормальній людині могло тільки присни­тися. І то – на п’яну голову. Авжеж! Але, нарешті, до нього прийшло прозріння. Він згадав, що сьогодні велике християнське свято – Трійця, або зелена неділя, і він хоче принести квіти Тій, Яка була йому другою мамою, вдруге народивши його на світ. Шкода, що він і першій своїм мамі ніколи не дарував квіти… Не привчений був… тай соромився… А по правді, просто не знав, яка це радість – дарувати МАМІ квіти.

Тепер Юрко ніби збоку дивився на себе, бачив, як, забувши про осточортілого братка, виблискуючи серпом, простує до болота, як упевнено ступає по хистких і слизьких, мов крижинки на річці під час льодоходу, купинах, і йде по них так впевнено, ніби під ним не бездонна трясовиця, а бита лісова дорога. А от нарешті серед купиння-моховиння-жабуриння – озеречко чистої води, як скельце-люстерце, по краях прикрашене густим мереживом з листя і квітів сніжно-білих лілій, ніжно-жовтого латаття, кремово-рожевих глечичків. І він нахиляється і серпом притягує до себе ті розкішні вінки та гірлянди…

«Лілії для Богородиці», – чує перед собою втішений голос отця Георгія, а позаду... за спиною – скрадливі звірині кроки. Але Юркові вистачає однієї миті, щоб, уже з повним оберемком лілій, стрімко розігнутися, озирнутися і побачити, як, буквально за кілька кроків від нього, опадає, розсотується по трясовині чорними гадюками, велетенськими п’явками щойно цілком реальна постать братка. Ті гади болотні повзуть попереду, скручуються слизькими кублами на купинах, хапають за ноги! Але їм не спинити Юрія. Хода його тверда, як і віра в те, що він донесе і обов’язково принесе лілії Матері над всіма матерями…

Нарешті – берег! На острівці ще безлюдно, але з протилежного боку болота долітають людські голоси. Прихожани! Треба встигнути!

Якась незвична, радше призабута дитинна радість охоплює світлим полум’ям душу парубка, що поспішає з оберемком водяних лілій і латаття до відчинених навстіж дверей крихітної дерев’яної церковці. Але тільки зайшовши у храм, у його прохолодний затінок, Юрій помічає, що він справді... світиться! Чи то пак, це мерехтливе світіння, що німбом осяює його, насправді випромінюють водяні лілії та латаття, які він приніс Богородиці.



– Слава Господу, що дійшли! – перехрестився отець Георгій, ступивши на твердь. Парафіяни теж з полегкістю зітхнули, дякуючи Богові і Матері Божій, що перевели їх через безодню. Бо, нема де правди діти, щоразу перехід через болото був для них, не таких вже й молодих і ловких, неабияким випробуванням. Особливо, після того, як вони помітили, що стежка… рухається! Авжеж, вона щоразу пересувається то вліво, то вправо від куща калини, який служив їм поміткою з того дня, як вони вперше пішли через багну услід за козацьким попом. Тож один Бог відає, як отець Георгій непомильно знаходить стежку, і, взагалі, як їм усім вдається пройти по ній, не забруднивши, ба навіть не замочивши ніг?! Чудо та й годі! Присутність дива трохи лякала, але щораз все більше радувала людей. Отож схвильованим, веселим гуртом прихожани рушили до храму. Попереду йшов отець Георгій з Оксаниним хлопчиком на руках.

У церкві парафіян чекало ще одне чудо: переступивши поріг, вони не впізнавши свого храму, заквітчаного вінками водяних лілій, які, здавалося, випромінювали різнобарвне, як ялинкові гірлянди, сяйво.

Та найбільше вражений був настоятель. Попервах отець Георгій нічого не зрозумів, і був ладний сприймати все, що відбувається у храмі і поза ним, як видіння, послані йому Небом. Та роззирнувшись по церкві, побачив у самому кутку, біля столика з хрестиками, молитовниками і свічками того, на кого і сподівався… Юрій дивився на отця Георгія розгублено, ніби сам був здивований чи то власним вчинком, чи тим ефектом, який він справив на настоятеля і віруючих.

Отець Георгій вдячно усміхнувся юнакові і пішов готуватися до Служби Божої.

ДІДІВСЬКА П’ЯТНИЦЯ І ТРОЇЦЬКА СУБОТА

Тим часом, доки панотець, зачинившись у вівтарі, одягав ризи, жінки поставили справа коло престолу широкий ослін, застелили його вишитим рушником і почали викладати свої панахидки: хто хлібину, хто вузлик з крупами, хто баночку півлітрову цукру, а дід Петро Поліщук – куплену купно всією церковною громадою пляшку кагору для причастя. Усе, як наказував отець Георгій. Знаючи вельми скромні статки своїх парафіян, настоятель забороняв їм приносити в поминальні дні дорогі продукти та різні лакоминки, але найбагатша з них, вчителька на достроковій пенсії, позаяк в її селі зоста­лося більше вчителів, аніж учнів, Ольга Михайлівна, все одно приносила «на помин» то печиво домашнє, то горнятко з коливом, яке в довколишніх селах називають – «канун».

Ольга Михайлівна шанувала свого «козаць­кого» попа, як називала проміж себе паства настоя­теля Свято­-Покровського храму. Але, певно, більше – жаліла... Як людину, котрій, якщо люди не брешуть, теж довелося, як і її покійному мужу, побува­ти в самісінькому кратері чорно­бильського пекла. Ользі Михайлівні часом кортіло заговорити про це з панотцем, запитати, чи не знав він Євгена Ходися, але щось стримувало... Може, страх розтроюдити душу і свого, і його спомином про пережите? Бо аж страшно стає, коли згадаєш, скільки ж то їм усім довелося натерпітися! Вистраж­дати! Витримати такого, що й не всі витримували. От і Женя... не витримав... Не пережив...

Хоча, як часом думає Ольга Михайлівна, якби не його чесність, жив би Женя при здоров’ї й досі. Ніхто ж його не примушував кидатися у те пекло... Хоча... він теж, мабуть, передчував, що погано для нього закінчиться той експеримент. Був проти: боявся, що не витримають якісь системи. Конфлік­тував з начальством, особливо з одним... якого вважав порядним і знаючим спеціа­лістом з ядерної фізики, і який, на думку Жені, не мав права легковажити долею стількох людей ради черго­вого «авралу» на честь пролетарського свята. Чи ювілею, будь він не ладний! Певно, того чоло­віка, як і Жені, вже давно нема... І за що, ради чого вони – такі ще молоді, красиві, такі мудрі і вчені, поклали голови, життям пожертвували?! Будь вона прок­лята та страшна система, в якій людина була нічим, ні ким, тільки гвинтиком і засобом для здійснення якоїсь... чергової високої мети заради світлого кому­ністичного завтра. А те «завтра» і «після­­завтра» впало на голову, як сніг, тільки – чорний, радіо­актив­ний, смертоносний, нежданий у квітні – сніг...

Часом жінці здавалося, що отцю Георгію теж хотілося поговорити про чорнобильські події двадцятирічної давності, розпитати детальніше про її чоловіка-небіжчика, можливо, вони були знайомі, авжеж, на ЧАЕС майже всі були знайомі, але певно теж не смів тривожити важких споминів... Адже кожен з них розумів: є печалі, які носиш в собі, мов іржаві смертоносні міни, і боїшся до них доторкнутися... Тим більше, що знав: вчителька й без того карається своїм атеїстично-комуні­стич­ним минулим. Був такий гріх... був. Усвідомлений. Бо ж ніхто її, рядову вчительку рядової середньої школи з міста Прип’ять не примушував ще «до Чорнобиля», вбивати вперто в голови дітям, що Бога – нема. Що справжній бог природи і творець світу – людина, яка сягнула у своєму розвитку такої висоти, що розщепила атом! І примусила його служити на благо усьому людству!

Як та людина розчепила той атом, вчителька історії Ольга Михайлівна не знала, але була щиро вдячна всім, хто той атом розчепив, і побу­ду­вав Чорнобильську атомну станцію, бо тепер вона живе не в якомусь селі, а в сучасному місті енер­гетиків, в комфортабельній квартирі, має високо­опла­чуваного чоловіка енергетика, і виховує сина – теж майбутнього енергетика, впевнена, що її про­­стому людському щастю не буде кінця. І раптом – та жахлива аварія... мов кара Божа. І смерть Жені... І це вічне, не минуще почуття вини...



Поховавши через місяць після аварії на ЧАЕС чоловіка в його рідному селі Піщаному, що опини­лося майже на межі 30-кілометрової Чорно­бильської зони, Ольга Михайлівна відвезла сина-студента до своєї матері в Луцьк, а сама вирішила не шукати щастя-долі переселенської в чужих краях, не тинятися по приймах-комірних, а зостатися тут, в порожній хаті чоловікових батьків, тим паче, що й робота траплялася – у місцевій школі не вистачало вчителів. Однак не тільки страх перед переселенськими поневі­ряннями прив’язав її до Піщаного, а щось інше, в чому боялася зізнатися сама собі… Можливо, більша за горе –потреба покути? Так, потреба покути. І тому вона тут, у цій церковці...

За мирськими думками Ольга Михайлівна не забувала про свої церковні обов’язки регента і читця Святого Письма. Що поробиш, кожному у їхній невеличкій громаді доводилося виступати в кількох ролях, тільки дід Поліщук займав одну посаду, зате найголовнішу, – церковного старости. Отож, доки жінки, розкладали панахидки, ставили свічі на підсвічниках і квіти у вази на престолі, Ольга Михайлівна відкрила молитовник на розділі «Зелені свята. Троїцька Поминальна Субота». Гляну­ла на царські врата: за ними отець Георгій молився, готуючи душу до розмови з Богом і людьми. І на душу жінки зійшла тиха світла благодать…



Про отця Георгія, тоді ще «дивного чоловіка з хижки на болоті», Ольга Михайлівна прочула першою. Від школярів. Бігаючи по лісу, дітваки запримітили посеред трясовини якусь хатку і людину біля неї і подумали, що то вернувся бозна-звідки до свого куреня відлюдку­ватий лісник Вовк, котрий пропав одразу «після Чорнобиля». Але ті, хто знали Вовка, заперечили, мовляв, чули від жінки його, що жила в сусідньому селі Корчувате, ніби він давно, десь за місяць «після Чорнобиля», помер. Тож, зрозуміло, що всі ці плітки і факти тільки розпалили цікавість місцевих до Робінзона з трясовини. А одного разу, коли Ольга Михайлівна із товаришками пішла не так по гриби, як прогулятися пущею, той Робінзон сам вийшов їм навстріч і назвався священиком Козацької церкви, якою насправді виявилася хижа серед неприступних мочарів.

Ольга Михайлівна, як єдиний у цих багнах дипломований історик, зацікавилась несподіваною зустріччю і підбила жінок піти слідом за попом лиш йому одному відомою і видимою стежкою через болото, щоб на власні очі побачити ту (уявити ж тільки!) трьохсотлітню, а може, й давнішу, церкву. Так почалося їхнє знайомство, а з ним і спільна дорога до замулених джерел рідної історії, які виявилися, з погляду християнського священика... теж гріхов­ними, бо язичеськими.

Звичайно, з огляду на свій сан, отець Георгій у цих історичних бесідах не йшов далі за роки правління княгині Ольги та князя Володимира, зупинявся на часовій межі між Руссю язичеською і Руссю християнською, але вони часто говорили про тяглість і тривкість тисячолітніх прадідівських обрядів, звичаїв і символів, що переплелися з християнсь­кою вірою, мов коріння тремтливого сріблястого осокора і могутнього тінистого дуба.

Ольга ж Михайлівна з такою насолодою і пристрастю заглиблювалась у тисячолітню поліську пущу, населену русалками-мавками, вовками-вовкулаками, чортами–упирями, що забувала про неприязнь християнства до язичників, а згадавши, дивувалась, бо ж хіба наші пращури винні, що жили задовго до народження Сина Божого і поклонялися не Єдиному Вседержителю, а просто Небу, Сонцю і Рідній Землі, називаючи їх різними, але такими прекрасними поетичними іменами, що аскетична християнська віра не змогла відмовитись від духотворного дохри­стиянсь­кого багатства русичів. Всевишній Розум того не бажав. І це ще одне підтвердження того, що Бог – один і єдиний. Багато тільки в нього імен і ликів.

Але, Боже, який жаль, що тисячоліття пере­живши, зникає ця краса, як ранкова роса. Помирає, відходить у безвість разом з останніми жителями колись благословенних, а нині зганьбле­них людиною, країв, співуча говірка, в якій збереглися перлини давньоукраїнської мови – мелодійні дифтонги, якими предки поліщуків імітували звуки довколишнього світу. Сьогод­нішнім та ще й нетутешнім людям їх і вимовити важко, а баба Настя Синиченко, не бає, а начіє тая синичієнька спієває про давніє времіє, коли ще нашіє дієди жилі, то в ції пущі русалки уодилися да на берьозах гуойдалися, а вуовкалакі бієгали, начіє куоні. А сієчас чрез Чорнобиль нієма й людіє, тольки дієди з далієких світів приходют троєшної п’ятниці і сердютьса: што ви наробілі, шо не чутно тута смієху дієток? Хаді, Оля, дєідов памінати, а то бєда буде...



Ото ж вони всім селом і хуторами довколишніми і поминали Дідів учора. Щоб ті не сердились... А є за що сердитись, ой є! Такого правнуки наробили, що й самі не раді!..

Розкладаючи на клиросі аркушики із словами пісноспівів (ще один обов’язок: розписувати для кожного півчого, які молитви і після яких тропарів і кондаків, виголошених священиком, треба співати під час відправи), Ольга Михайлівна поглядала на церковну громаду: ось вони, останні скарбівничі незлічених, потоптаних у цих багнах, прадідами настараних статків: старий Петро Поліщук, Катерина Маткобожик, баба Настя Синиченко... Синичка, як любовно її всі вони називають... І що ж виходить? А те, що їм, забутим дітьми і внуками, нікому передати ключів від цих розкошів-самоцвітів, розсипаних по рясту і рясці. Одна тільки сердешна Оксана, як грибничка, облипла дітьми. Ото дякуючи Оксані та її дітям, ще є з ким «куста водити», і учту по «Дієдах справляти», і є ще кого в школі вчити сільським вчителям, котрі молодші. Бо старші, як-от вона, Ольга Михайлівна, змушені йти на дострокову пенсію... Вимирає село... Висихають джерела... Гаснуть самоцвіти... Тому-то Ольга Михайлівна і викликала з Луцька внучку, аби та бодай раз побачила, які вони, ті давні, прадідівські звичаї. Отож учора, в п’ятницю, кількоро їх, старих бабів разом з Оксаниними школярами, вбравши Лесю у вінок з листя, «водила куста», а підвечір справляла «Дієди»: учту-трапезу по всіх померлих родичах. Ольга Михайлівна, сама недавно навчена, намага­лася поминати "Дідів”, як було колись: приго­ту­вала дев’ять страв, насипала по три ложки з кожної в тарілку та поклала на порозі, застеленому обрусом, аби «діди» вечеряли. А тоді скликала сусідів, всі разом наплели вінків з листя, сіли повечеряли та й пішли, одягнувши на голови ті вінки та свічі запаливши, на цвинтар: звітувати родичам, як жили і що зробили за цілий рік. Гарний, добрий звичай, на жаль, зберігся він тільки у поліських пущах-болотах, хоча й тут сприймається людом просто – як гарний давній звичай, а не як звіт перед померлими праотцями про свої діла і вчинки. Але трепет був... Ой був, душечка, здавалося, тріпо­тить, як пташечка, запитуючи себе: «А що, як справді... раптом вийдуть і скажуть: відповідайте!»

І, мабуть, не в одного покоління душа тремтіла від страху перед іспитом? Тому й розкладали поліщуки в цей день поминальний з обох боків цвинтарних воріт високі багаття… Бо й справді, як впевнилась сама Ольга Михайлівна, пройшовши між костри­щами, не так було страшно поночі йти на рідні могили, голосячи та співаючи русальних пісень.

Вчора вона теж голосила і розказувала Жені про своє невеселе пенсіонерське життя-буття, про отця Георгія, показувала внучку, котра не відходила від баби ні на крок, вражена усім цим древнім язичеським дійством. А наговорившись-наплакав­шись, почепила на хрест вінок, і пішли вони з Лесею додому готуватися до Троїцької Поминальної суботи. Удосвіта мали вийти, аби встигнути на Літію.
Категория: 48 | Просмотров: 295 | Добавил: admin | Теги: Галина Тимофіївна Тарасюк, Храм на болоті або таємниця кривава
» Поиск

» Календарь
«  Октябрь 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31

» Архив записей

» Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz

  • » Поиск


    Copyright MyCorp © 2017
    Сделать бесплатный сайт с uCoz