- 30 Октября 2011 - Блог - Zn0
» Меню сайта

» Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 4011

» Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

» Форма входа

Главная » 2011 » Октябрь » 30 »
17:56
Покоївка


Кримінальний роман



Віорелія Віорелівна пробудилась від головного болю і відчуття, що вона проспала. Глянула у вікно – день білий! За вікном – шамріння, брязкіт відер, жіночі притишені голоси. Встала, підійшла до вікна: так і є – Міля підмітає подвір’я та квіти поливає, щоб свіжіше було. І при тому ледве ноги волочить. Ні, Міля таки права – вона геть постарілась і недаремно проситься на пенсію. Треба шукати їй заміну… От вже й гомонить сама із собою… Але ж бо…

Придивившись, Віорелія Віорелівна вздріла на лавочці під розлогим кущем ясмину довгі засмаглі жіночі ніжки у білих модельних босоніжках. А це ще що за новина? Щось на Мілю не схоже. За довгі роки вірної служби Міля не посміла привести у їхній двір навіть улюблену племінницю, дочку старшої сестри, в якій бездітна Міля душі не чула.

І раптом – ця дівуля!.. Віорелія Віорелівна починала нервувати. Позаду була безсонна ніч, тривожне кількагодинне забуття з кошмарами на світанку, і важка, як баняк, голова, і… все її життя – з тієї неділі, коли її через тиждень після випускного вечора батьки віддавали заміж за молодого голову їхнього колгоспу, але вже підтоптаного парубка Тодора Чепрагу. Наречена не перечила. Перше несподіване кохання ще не встигло скаламутити її дитинну душу, підпалити гріховним вогнем її цнотливе серце. А тому Віоріка навіть щаслива була, що виходить заміж на заздрість всім сільським дівкам за такого поважного чоловіка, якого навіть її тато називав домнулом1. Так вона й прожила все життя за домнулом Тодором Чепрагою з тихим вдоволенням, що їй найбільше з усіх сільських дівчат повезло. Авжеж, коли порівняти її життя головихи з їхнім, проминулим на нормах та свинофермах, в нестатках і сварках із п’яними чоловіками – тими смердючими їздовими чи замурзаними трактористами, то хоч-не-хоч щасливою будеш. І Віоріка була щасливою – покірною, терплячою жінкою, що й досі боїться підняти на свого домнула сердитий чи сумний погляд, не те що голос... Та останнім часом той голос рвався із неї то нежданим плачем, то істеричним сміхом, то глухим наріканням... Але один лиш вигляд Тодора Йоновича, неприступний, зверхньо-поблажливий, загонив той збурений в її душі голос назад колом у горло...

Одно слово, причин для роздратування було предосить. Отож Віорелія Віорелівна, навіть не причесавшись, в одному пеньюарі вийшла на балкон і строго спитала згори стару наймичку:

– Мілю, що сталося? Що за галас із самого ранку?!

Міля підняла тісно запнуту хусткою сухеньку, як маківка, голівку і

винувато проквилила:

– Та же я вам, домно 2, заміну привела… Як і обіцяла…

– Мені? Заміну? – не зрозуміла Віорелія Віорелівна.

– Та же як обіцяла, – квилила своє Міля.

Тим часом з-під куща винирнула гінка, чорнява і досить-таки стильна дівчина. Вона стояла на тлі розквітлого ясмину, розставивши тонкі довгі ноги, ледь прикриті куценькою спідничкою, з таким виглядом, ніби її фотографували на останню сторінку якоїсь бульварної газетки.

"А що, нічогенька могла би бути мені заміна. Тодоріці сподобалася б...” – з гіркою іронією подумала Віорелія Віорелівна, збагнувши нарешті, що то Міля привела заміну собі, тобто нову прислугу. Вже з місяць, як Міля, що віднаймитувала в них із Тодорікою понад тридцять років, квилить відпустити її, як вона каже, "на пенсію”, бо вона вже й сили не має та й нібито мусить доглядати старшу сестру, яка вже ніц нічого не годна, навіть з ліжка встати, а замість себе обіцяє привести свою непоту3, дівчину вельми чемну і спритну. От і привела, як обіцяла. Але що та спритна племінниця годна, окрім того, що ноги розставляти, як... не при людях будь сказано...

Роздратування в душі Віоріки наростало. Уздрівши, як враз порожевіло лице ґаздині, Міля злякано заквилила, плутаючи румунські та українські слова:

– Драго домно, не майте гніву... це моя непота, моя племінниця Жоржетта... Вона буде вам як я... От побачите...

Помітивши краєм ока, що на квиління Мілі, невидимої за високим парканом, повертають голови поодинокі ранні перехожі і з цікавістю починають розглядати на балконі другого поверху її, непричесану, в одній нічній сорочці, Віорелія Віорелівна сердито обірвала бесіду:

– Мілю, ґата!4 Абись була за хвилю перед мене! – І щезла за важкими портьєрами спальні.

Доки стара наймичка дерлася на другий поверх, Віорелія Віорелівна встигла не лиш переодягнутись, а й причепуритись. Не хотілося перед молодою нахабною дівкою постати старою, пом’ятою нечепурою. Чого доброго, ще понесе в зубах по цілому району яка нечипойда та колишня головиха... Інша справа – Міля. До Мілі вона звикла. Авжеж. За тридцять років Міля була чи не єдиною порадницею і розрадницею в її заможному, але бідному на добрих людей житті. Даремно мама тривожилась, аби Міля (тоді жвава, весела молодичка, якій би, як казала мама, ланковою, передовою дояркою бути, а вона – в наймички) та не влізла між молоде подружжя. Мамині страхи лиш дратували недосвідчену в житті та безпорадну в господарці Віорічку, для якої перші роки подружнього життя виявились справжньою каторгою. Одне за одним пішли діти, Лєнуца й Даник, ще й вчилась заочно. Треба було і няньки, і наймички, і мами рідної. А Міля скрізь управлялася. А те що Тодоріка до неї прихильний був, то що тут поганого? Не мав же кидатися звіром на заповзятливу прислугу!.. Так Міля і зостарілась біля них, непомітно перетворившись із вродливої, моторної, наче ртуть, молодички у затуркану бабу, з виразом вічної провини на пісному старіючому личку. І цей винуватий вигляд служниці останнім часом вельми подразнював і без того слабкі нерви Віорелії Віорелівни, викликаючи в неї самої... почуття вини не тільки перед Мілею, а й цілим білим світом.

Тож часом тепер, задумуючись над власним життям, Віорелія Віорелівна починала запізно дивуватися з Мілиної жертовності. І все частіше згадувати давні підозри матері. Але, Господи, що вже згадувати?! Коли й було що, то давно загуло... І Тодоріці давно вже не до них з нещасною Емілією. Він на старість тільки в смак входить...Тепер багатому чоловікові – воля: хоч гарем заводь, ніхто не осудить, не затаврує ганьбою, не звільнить з роботи по партійній лінії... Ні стиду перед людьми, ні страху перед Богом...

Так думала Віорелія Віорелівна, виходячи у просторий хол на другому поверсі, заставлений дорогими італійськими меблями, велетенськими фікусами та розквітлими олеандрами. Наймички вже чекали, знічено тупцюючи під вазонами, як загублені серед лісу Бабуся з Червоною Шапочкою. Міля – з винувато-скорботною міною, втупившись у підлогу, а та, друга... ніби з якимось прихованим викликом, хоч вже ноги, тонкі та довгі, тримала прикупі і личко робила привітно-прохальним... Чи, може, то їй тільки здавалося?..

Віорелія Віорелівна сіла в м’яке золотисте крісло і наймичок запросила, з неприхованою цікавістю спостерігаючи за тим, як вони всідаються: Міля, як завше, скраєчку, мов сторожка пташка – зробиш необачний рух, спурхне і вилетить крізь вікно... Що б там у них із Тодорікою замолоду було чи не було, але, до честі Мілі, вона ніколи не нахабніла, ніколи бодай жестом чи поглядом не виказала себе. Або справді між ними нічого не було, або Міля велика артистка... А що трималася все життя їхнього дому, то теж нічого дивного в тім нема – хіба на нормах чи на фермі їй легше було б? А так прожила, як в Бога за пазухою, у теплі та добрі... хоч, як на Віоріку, за дверима – у щастя-долі... Але сама винна, бо сама собі обрала такий шлях, а могла ж, могла і заміж вийти, і сім’ю мати, ніхто ж її не тримав на прив’язі, ніхто не силував...

Зате племінниця, по всьому видно, не повторить помилки своєї матуші5. Ця своє візьме. З горла видере! Он як сідає на диван, мов кінозірка яка, і зразу ж – нога на ногу, спідниця підсунулась під саме "далі вже нікуди”, волосся пишне розтрусила по плечах, ніби перед нею не Віоріка, а журі конкурсу краси!

Віорелія Віорелівна прискіпливо вивчала нову прислугу.

"З цієї пройди така покоївка, як з мене космонавт”, – врешті зробила невтішний висновок, але вголос відмовляти не поспішала. Шкода було Мілі, та й хотілося трохи розважитись балачкою. Тому й почала приязно:

– Кажеш, Мілю, прислугу привела? А що ж вміє робити твоя непота?

Але замість Мілі, що злякано стрепенулася від цих слів, ніби за вікном гримнули єрихонські труби (Господи, що з нею зробило життя?!), відповіла Жоржетта:

– Все вмію. Я два роки працювала покоївкою в Італії, у багатих міланських юристів. Маю добрий відгук. Хочете прочитати?

– Я італійської не знаю, – чемно відмахнулась Віорелія Віорелівна.

– Звичайно, ви ж у нас французьку викладали…

– У вас?! Це… де?

– А в Буківці, де чоловік ваш головою колгоспу робив. А ви вчителювали. Французьку викладали, – нагадала Жоржетта.

– Але… щось я тебе не пригадую… Та й імені такого – Жоржетта не пригадую. Здається, серед моїх учнів не було жодної Жоржетти… – засумнівалась Віорелія Віорелівна. І здивувалась, помітивши, що тим зачепила дівчину за живе. Де й привітність ділась! Жоржетта зблідла, а в очах спалахнув і згас холодний злий пломінь. Ну й ну, з таким характером тільки в покоївки! Не в матушу непота, не в матушу... – думала Віорелія Віорелівна, поглядаючи то на Жоржетту, то на Мілю, що завмерла на краєчку крісла ледь притомна з переляку.

– Мілю, то правда? А чого ж ти ніколи не казала, що я твою дорогу племінничку вчила? – спитала.

Міля сахнулося, спаленіла, затрусила сухенькою голівкою, ховаючи від хазяйки очі:

– Та я... та нащо?..

– Таке вже скажете, пані! Авжеж, що не пригадуєте! Бо де вам було пам’ятати якесь невмите дівчисько! – кинулась на виручку розгубленій Мілі Жоржетта. – Я ж такою, як зараз, пардон, не була. А була… зачуханою, затюканою нещасною сиротою, сільською бомжичкою… Авжеж, невмитою бомжичкою, бо моїй мамі, бачите, було все ніколи, бо вона день і ніч гарувала, щоб...

– Жето! – зойкнула благально Міля. – Ну трєбує, Жето! Не треба, прошу тебе!

Але Жоржетта, ніби не чуючи, з викликом провадила своєї:

– Тож як ви могли мене запам’ятати?! Зате ви були… як кінозірка! Така красива золотоволоса принцеса! Я, до речі, була у вас закохана, і навіть придумала вам ім’я казкове: Віо-Віо-Віорелі… Не сердьтесь, але я вас так... з любов’ю називала, доки... доки не...

– Ж-ж-жето! – застережливо прошипіла Міля, однак Віорелія Віорелівна, заскочена несподіваним освідченням, не звернула на те уваги.

– Ну це… та ви що… Віо-Віо-Віорелі... таке придумати… А я й не знала… – знічено заусміхалася, і осіклась, знову помітивши в чорних очах Жоржетти холодний сталевий зблиск ненависті. Але це тривало якусь долю секунди. А може, їй здалось? Бо за мить Жоржетта знову дивилася на неї з дитячим щирим захватом, хоч і притрушеним гірчинками образи.

– Ну, добре... Але чому ти повернулась? Ну, з тої Італії? Кажуть, там непогано заробляють, – запитала обережно, з осторогою..

– Так хоче мій наречений. Він із віруючої родини і вважає, що дівчина не повинна їхати на заробітки в чужу країну. Навіть коли вона чесна і їй непогано платять. Але нам потрібні гроші. На весілля, на квартиру, самі розумієте… А ви, каже матуша Міля, добре платите.

Матуша Міля мовчала та лиш очима блимала, як злякана пташка. Віорелія задумалась: хоч причини, які привели Жоржетту до неї, були досить-таки правдиві, але щось її насторожувало… І тут Міля, ніби відчувши цю настороженість, кинулась нагло ґаздині в ноги, ридаючи:

– Відпустіть мене, драга домно, мус сестрі помагати, мус дивитися за нев, бо-м не видить ніц і не чує, ще впаде – руки-ноги поламає…

– Та ти що, Мілю? Та як не соромно? Та звичайно ж відпущу! Хоч мені й тяжко розлучатись із тобою, бо вже звикла, як до рідної, – заметушилась Віорелія Віорелівна, – та доста ридати! Ліпше покажи Жоржетті дім та що робити далі розкажи.

Піднімаючи з колін Мілю, Віорелія глянула на Жоржетту і знову (чи здалося?) побачила в її погляді лиховісний сталевий зблиск. "Бог з нею, – подумала. – Така вже прикра, певно, ця дитина виродилась... Як вогонь – то гріє, то палить... Та най ся лишає. Вигнати ніколи не пізно.”



Втішена прислуга покотилася сходами на кухню, а Віорелія Віорелівна, спустившись слідом, пішла в сад. Останнім часом її улюбленим заняттям стало спостерігати, як він зеленіє, цвіте, зав’язує плід, дозріває і осипається золотим і червоним листячком. Сад щойно відцвів. Поміж лискучим свіжим листом ховалися дрібненькі зелененькі бубочки майбутніх плодів, ще не скошена густа трава золотіла розквітлими кульбабками, курячою сліпотою, синіла фіалками. Вздовж стежин буйно цвіли півонії. У густому малиннику цвірінькала невидима пташва, сповнюючи душу Віорелії Віорелівни блаженством.

"Я б хотіла, щоб мене в цім раю й поховали, коли умру, – несподівано для себе подумала з дивною для такої теми легкістю, уявляючи під густим малинником, в тіні крислатої яблуні свою, зарослу хрещатим барвінком, могилку. Сльози солодкого розчулення набігли на очі. Готова була розридатися, коли почула голос Мілі, що кликав її, певно, на обід.

Чорба5 з півня, золотава піцца, спечена, як похвалилась Міля, Жоржеттою за справжнім італійським рецептом, і та вправність, з якою нова служниця накривала на стіл, розвіяли вранішні сумніви Віорелії Віорелівни, мов легкий туманець. Конозиста шпарка покоївка починала подобатись газдині.

Після довгого обіду і ще довшого прощання Міля нарешті пішла, обіцявши навідуватись. Жоржетта зосталась, оселившись в колишній Мілиній кімнатці на першому поверсі біля кухні. Було домовлено, що вона приходитиме двічі на тиждень, та, при потребі, може й заночовувати. Але, щоб сама. Бо господиня не любить пустоти6.



***



Стомлена минулою безсонною ніччю, денною колотнечею з прислугою, Віорелія заснула десь опівночі, так і не дочекавшись Тодора. Та особливо вона тим не переймалася, бо звикла до його частих відряджень, особливо останнім часом, коли чоловік їздив по закордонах за технологічними лініями для ковбасних цехів, консервного заводу, а тепер ще й для броварні, яку збирався будувати десь під Чернівцями.

Гризло її інше, те, що вона забула порадитися з Тодором, чи, бува, не поїхати їй до дочки в Букурешт та не забрати на літо до себе внуків. Адже ж він добре знає, як парко в тому Букурешті влітку… Як у лазні. А тут – дім величезний, розкішний сад, город до річки…

З цими думками й заснула, з цими й прокинулась, зачувши у будинку якусь метушню, жіночий приглушений сердитий голос, грюкіт дверима, а по хвилі – шум від’їжджаючого авто. Доки шукала в потемках вимикач, все стихло, ніби й не було нічого або ж їй причулося. Вийшла на балкон – у дворі теж нікого, брама зачинена, тільки в кінці вулиці – даленіюче світло автомобільних фар.

Але тривога не минала. Віорелія сторожко спустилася східцями на перший поверх: ніде нікого. У залитій голубуватим місячним сяйвом вітальні – видно, хоч голки збирай. На подвір’ї теж місячно й тихо. Але не завадило б перевірити, чи скрізь замкнено. Поторгала парадні двері: дякувати Богу, замкнені, значить, їй той шум у домі справді наснився. Але все-таки про всяк випадок пішла до чорного виходу. І раптом!.. Від одвірка відділилася чорна тінь і... кинулась до неї! Віорелія з несподіванки звереснула і обімліла.

– Ради Бога, не бійтеся, – сказала мара. – Це я, Жоржетта! Я викидала на вулицю кота.

– Якого ще кота? – зчудувалася налякана хазяйка.

– Приблудного! Приблудного капосного кота! Хіба ви не чули, який гармидер він зняв на кухні?! – Несподівано зло відрубала Жоржетта. При голубуватому сяйві місяця в темній вітальні вона скидалась на молоду відьму: волосся дибом круг голови, лице бліде, аж синє, очі поблискують лихим вогнем.

– Де ж він міг взятися? – белькотіла Віорелія: – Дивно, що я його не примітила...

– Забіг удень на кухню. От де взявся! І я – викидала його!

– А машина? Мені здалось, що приїхав Тодор…

– Звісно, що здалося, – вже спокійніше сказала покоївка. – Не було ніякої машини. І Тодора теж.

– Це мій чоловік, – образилась Віорелія Віорелівна, приходячи поволі до тями. – Тодор Йонович. Ти мусиш знати....

–Авжеж, я його знаю. – огризнулась Жоржетта. - Ще б мені не знати колишнього голову нашого колгоспу! А тепер Тодор Йонович ще більший пурис 7... Крутий, та ще й депутат... Я сама за нього голосувала... – І, ніби вибачаючись перед господинею, додала: – Але він сьогодні не приїжджав, будьте певні і не переживайте. Ідіть спати. Коли що, я вас покличу... І не гнівайтесь, що розбудила... з тим котом.

І Жоржетта, мов тінь, нечутно поснувала до своєї комірчини. У дверях оглянулась на Віорелію, що стояла ні в сих ні в тих посеред вітальні, спитала:

– Може, вас провести нагору? Ні? Тоді добраніч.

Коли за служницею зачинились двері, Віорелія, ще тіпаючись від перепуду, подумки обурилась: "Ти подивись на неї! Лиш поріг переступила, а веде себе так, ніби не я, а вона тут ґаздиня! Ні, це щось... не те! Треба вигонити! Негайно треба вигонити! Якесь чудо – не дівка! Груба! Невихована! Ще й поночі за котами гасає, спати не дає... Вигонити, негайно вигонити! Дарма що племінниця Мілина... Завтра ж! Аби й духу її не було!

З цим рішенцем і почвалала потемки у спальню. Коли піднімалась по сходах, здалося, ніби хтось проводжає її холодним ворожим поглядом. Тремтячою рукою намацала на стіні вимикач – під стелею вітальні спалахнуло масивне кришталеве панікадило люстри, золотисте тепле світло залило будинок. Оглянулась – порожньо. На душі стало затишніше, однак сон не приходив і жінка до світанку просиділа біля вікна, милуючись природним театром тіней, придуманим вітром, місяцем і деревами, та розмірковуючи над тим, що сталося. Тепер вона була майже впевнена, що в будинок хтось заходив, хтось тут був і вони з Жоржеттою сварилися. Може, то був її наречений? Чого ж тоді вона не призналася? А може, він і досі десь тут... Може, в її кімнаті? І це зле. Бо хто його знає, що то за наречений. Тепер на хорошу молоду людину сутужно. Одні бандити й наркомани...

За тими думками Віорелії Віорелівні світ став скоро немилий і охопив такий страх, що вона забарикадувалась у своїй спальні, наслухаючи кожен шерех у сонному домі.

Проте, як вона не наслухала, до ранку у будинку ані шелеснуло. А вранці, ще й сонце не зійшло, побачила, як Жоржетта, свіжа і ділова, мов нічого не сталося, вийшла на подвір’я і взялася поливати квіти зі шланга, як її навчила вчора матуша Міля.

Помітивши у вікні спальні Віорелію, служниця усміхнулась і спитала:

- Сніданок уже готувати чи пізніше?

Ховатися за шторами було смішно, тож Віорелія вийшла на балкон і замість того, щоб відправити наймичку назавжди, сказала, що не треба сніданку, що Жоржетта може бути вільна хоч до суботи. Але в суботу мусить прийти, бо треба буде дещо попрати, чого вже давненько не робила через слабкість Міля. Жоржетта ніби знехотя вимкнула двигун, що качав воду з колодязя, скрутила шланг, сховала його за кущем ясмину, стримано попрощалась і пішла до хвіртки, виклично вихляючи дрібненьким задком, настромленим на дві очеретини ніг.

Віорелія Віорелівна, відпустивши прислугу, полегшено зітхнула і вирішила задзвонити чоловікові в офіс: все не давав їй спокою нічний переполох, а надто шум від’їжджаючого авто. Вона ж його ясно чула. Їй могло причутися, приснитися казна-що, тільки не це! За тридцять років подружнього життя Віорелія звикла до нічних повернень чоловіка і звук кожної з його автомашин впізнавала за кілометр. А вона, та мала пройда, про якогось кота бреше! А може, й не бреше... Бо чого б це Тодорові було щезати так спішно, лиш-но на подвір’я заїхавши?.. Ні, треба до обори пса. Великого, злого, вівчарку або бультер’єра, чи як їх там... Або поставити дім на сигналізацію. Ще чого доброго... не дай Боже, і дім обкрадуть, і її заріжуть. Але Тодорові байдуже. Йому все байдуже: і хата, і вона, і діти, й онуки. Він знає лиш роботу, лиш свій проклятий бізнес... Подумати тільки, на такий здоровенний дім – усього один телефонний апарат!.. А скільки вона його просила за мобільний! У нього ж кожна сявка тими мобілками обвішана... А для неї нема. Тодорові вона байдуже, хоч би й сьогодні здохла.

Образа на чоловіка розтривожила невиспану жінку. Вона стрімко, мов юна, збігла вниз, зайшла в чоловіків кабінет – найбільшу кімнату на першому поверсі, вікнами у старий тінистий сад – узялася за слухавку і…

Щось її вразило, але що? Ліжко акуратно застелене, але… не так, як це робила вона. Подушки склала, добре пам’ятає, ромбиком. А зараз – одна на одній, як... брикети. Нічничок відсунений на самий краєчок тумбочки, на килимі щось поблискує. Нахилилася – жіноча дешева шпилька. Такими прикрашають волосся молоденькі дівчатка... Де вона могла тут узятися? І чия вона? У кучерявому розпущеному волоссі Жоржетти вона такої нібито не примітила… Що за чортівня?!

Після довгих вагань набрала номер телефону. Секретарка, стара вусата Стефа, приязно повідомила пані директорову, що пана директора ще немає, він, як пані знає, у відрядженні і повернеться, ймовірно, завтра вранці. Тож пані не варто переживати. Вони вже виїхали і вдосвіта будуть на митниці.

Хотіла запитати, звідки вони виїхали, з якої країни, але не посміла, радше, не хотіла, аби Стефа знала, що вона, законна дружина, зовсім не посвячена в Тодорові справи. З досадою поклала слухавку і підняла шпильку – дешеву імітацію срібла з діамантом. Не відаючи, що з нею робити, поклала в кишеню халата.



Ходила по кухні, намагалась щось робити, щось витирати-мити, але робота не бралася рук, а з голови не йшла думка: "Де вона взялася, ця дівоча цяцька? І хто спав чи сидів на ліжку, коли Тодор ще за кордоном? Невже по його ліжку товклася Жоржетта зі своїм віруючим нареченим?!”

Від згадки про нареченого трохи попустило, хоч як вони сміли влаштовувати в її домі, на чужій постелі оргії?! Що за молодь нині така безсоромна? А ще – віруючі!.. Тим паче, вона ж дівчину попереджала – не приводити в дім!.. Треба буде поговорити з Мілею... Ні, не говорити, а вигнати її непоту в три шиї – от що треба робити!

Аби заспокоїтись, Віорелія Віорелівна вирішила пройтися містом. Майже до вечора ходила по магазинах, розмовляла подовгу зі стрічними знайомими, врешті, пам’ятаючи про приїзд чоловіка, купила на базарі помідори, зелень та свинину для улюбленої Тодорової печені в горщечках.

Увечері довго вешталась по садибі, поливала квіти, найрозпукліші пишні півонії зрізала і складала в букети та квітчала ними дім. Найрозкішніший оберемок поставила в здоровенну кришталеву вазу на письмовім столі в Тодоровім кабінеті. Довго, з насолодою аранжувала букета: поправляла квіти, розправляла листя, вдихаючи прісний трав’янистий запах пишних півоній. Потому сиділа до опівночі на балконі своєї спальні, як у ложі театру тіней, і дивилася дивну виставу, яку розігрували перед нею темні дерева, легкий вітерець і блакитний місяць уповні.



***

А вночі їй знову приснився шум, приглушені сердиті голоси – чоловічий і жіночий, грюкіт і гул від’їжджаючого авто. Все повторилось, як минулої ночі, крім одного – Віорелія Віорелівна вже не бігла вниз, не перевіряла, чи там хтось є. Проте все одно не на жарт стривожилась, бо коли серйозно задуматись над тим, що з нею відбувалося, то виходило одне з двох: або в її хаті щоночі твориться щось непевне, загрозливе для них із Тодорікою, або ж вона захворіла нервово і в неї почались галюцинації. Обидва варіанти були невтішні.

Із цими тривогами і спустилась Віорелія Віорелівна на кухню, де вже, на превеликий її подив, поралась Жоржетта. На кухоннім столі у мисках стояли помиті овочі, зелень, почищена картопля.

– Ти що, дитино, ще звечора тут? – спитала вражена Віорелія Віорелівна, але помітивши як Жоржетта знервовано смикнулась, перевела мову на справи кулінарні і на гурманські смаки Тодора Йоновича, який любить печеню в горщечках, але запечену в селянській печі, на вугіллі, а не в мікрохвилівці. Торік спеціально привозив пічника із села, щоб той справжню селянську піч зі шпарґатом8 виклав на літній кухні. А от дров для печі Тодор Йонович не встиг заготовити, то буде печеня з газової духовки, що, на її думку, одне і те ж.

На цьому тема розмови вичерпалась. Мовчазність Жоржетти ще більше насторожила хазяйку. Якусь мить вона з острахом спостерігала, з якою вправністю, чи, радше, як їй здавалося, з хижістю, служниця орудує ножем, шинкуючи зелень та овочі.

"Ні, я таки, видно, з глузду з’їжджаю від самотності... – думала. – Але, як би там не було, лиш приїде Тодоріка, відпущу цю дику, незбагненну дівку, а сама поїду по внуків... Міля ж хай вибачає: треба було виховувати племінницю...”



За якусь годину стукіт ножів, брязкіт посуду на кухні стих. Запахло прянощами і смажениною, а жінки мовчки заходилися накривати на веранді стіл, позиркуючи у вікна на шум проїжджаючих вулицею авто.

Нарешті дюралюмінієва брама розсунулась і на подвір’я вповз джип із довгожданим Тодором Йоновичем за кермом. Жінки вискочили навстріч одночасно, що неприємно вразило Віорелію Віорелівну, переконану, що прислузі не конче зустрічати господаря поперед його дружини. Запобігливість Жоржетти здивувала, певно, і Тодора Йоновича, бо, вийшовши з машини, він став, як стій, і так стояв, вирячившись та багровіючи, довгенько. Стривожена реакцією чоловіка, Віорелія Віорелівна заспішила виправити ситуацію:

– Це Жоржетта. Замість Мілі... Мілина родичка... Міля пішла від нас, каже, що не годна вже, і от... племінницю привела...

Почувши це, Тодор Йонович щось буркнув і, навіть не привітавшись, ринувся в дім та зачинився у своєму кабінеті.

Присоромлена непривітністю чоловіка, всією цією, м’яко кажучи, дивною зустріччю, Віорелія Віорелівна, по-своєму розцінивши поведінку Тодора, сердито напустилась на прислугу:

– Жоржетто, прошу тебе, знай своє місце і не лізь поперед батька... – І вмовкла, вражена сталевим зблиском ненависті в гарячих циганських очах дівчини. Але вже за мить Жоржетта вибачливо усміхнулась і побігла на кухню. Віоріці, що й досі стояла приголомшена посеред подвір’я, здалося, ніби з глибини дому донісся якийсь шум, приглушені сердиті голоси, грюкіт дверима, але, доки вона ввійшла, все стихло. Лиш на кухні завзято перетирала рушником тарілки та чашки Жоржетта.

"Видно, в мене щось таки з нервами, – зовсім розгубилась Віорелія Віорелівна. – Знову все, як уночі: ті ж голоси, а чоловічий таки схожий на... але ж його не було! Стефа не брехала б...”

Тодор Йонович вийшов до столу у свіжій сорочці, звично стриманий і поблажливо-зверхній, мов нічого й не сталося. Хоч, власне, нічого й не сталося. Як кожен розбещений владою і грошима чоловік, Тодор Йонович мав право на власні слабкості і не завжди церемонився з людьми, які йому чимось не подобалися або не догодили. Очевидно, чимось не сподобалась йому і Жоржетта, думала Віорелія Віорелівна, милуючись, із яким смаком чоловік поїдав свою улюблену печеню з горщечка. Навіть хвалив. Вона хотіла під хороший настрій попросити в нього дозволу поїхати за онуками в Букурешт, він-бо знає, як в тому Букурешті парко, аж варко влітку, як у лазні. А тримати їх на курортах Констанци чи на дачі в Сінаї9 – ні грошей, ні часу в дітей не стачить. А тут – величезний дім, сад розкішний, город до річки... Але не наважувалась, потерпаючи, щоб її балачка знову не зіпсувала чоловікові настрій. Про покоївку теж не згадували, та й вона, налякана, не показувалась.

Запиваючи обід крижаною мінералкою, Тодор спитав, ніби між іншим:

– Ти, здається мені, збиралась до дітей? От завтра-післязавтра й поїдеш. А цю... Мілину родичку, відпусти... Тобі потрібна прислуга твого віку і така, щоб не страшно було на неї дім залишити, а не якась... ні до чого не здала дівка. Ти мене зрозуміла?

– Тодоріко, вона мені теж не подобається. Така груба, нахабна, але ж... Міля... Мені здається, до неї хтось в ночі приходить... І вчора, й позавчора... Мені страшно...

Тодор Йонович уважно подивився на дружину:

– Ти впевнена?

– Авжеж, я чула голоси, – твердо сказала Віорелія Віорелівна, боячись, аби чоловік не запідозрив у неї нервового зриву. – Це міг бути, звичайно, її наречений... А потім...

Вона хотіла розказати Тодоріці заразом і про жіночу шпильку для волосся, знайдену в його кабінеті, але він, полегшено зітхнувши, перебив сердито:

– Тим більше вижени! І то вже, коли не хочеш, щоб вона накоїла якогось лиха!



Одразу ж по обіді Тодор Йонович від’їхав, пояснивши, що привіз із Німеччини суперсучасні технологічні лінії для броварні, а під вечір мають надійти рефрижератори зі свининою для ковбасного цеху, тож мусить всім цим розпорядитися, бо ж без нього ніхто й пальцем не кивне.



Прибравши зі столу, Віорелія Віорелівна пішла на кухню. У дверях зіткнулась із Жоржеттою. З виразу обличчя тої зрозуміла, що покоївка все чула. От і добре. Не треба буде пояснювати чи виправдовуватися. Слово чоловіка для неї закон. І це всі знають. Отож з легким серцем сказала наїжаченій прислузі:

– Мені прикро, Жето, але ти сама чула, що сказав Тодор Йонович. Тож можеш бути вільна. Хоч постривай, я тобі заплачу...

– Пані, – неждано для Віоріки в голосі Жоржетти забриніли сльози, – ради Бога, не проганяйте мене! Я нічого поганого не зробила! І не зроблю. Не слухайте його... ну, чоловіка свого. Дозвольте мені залишитись хоч на трохи... Мені так потрібні гроші... А роботи не знайти, ви ж знаєте... Люба пані, прошу вас... І не бійтесь чоловіка: я не буду йому на очі попадатись... А сьогодні... він на ніч все одно не приїде...

– А ти звідки знаєш? – зневажливо підняла брови Віорелія Віорелівна.

– Знаю, я все знаю. Всі знають... Не я, а він вам добра не хоче. Він нікому добра не хоче... І ви в цьому переконаєтесь, тільки, ради Бога, дозвольте мені зостатись. Ненадовго. На тиждень. Хочете, Міля за мене поручиться? Будь ласка, залиште мене, і ви не пожалкуєте.

– Що ти ліпиш, дівчино?! Що ти мене залякуєш? Тобі сказано йти – іди. Я заплачу тобі за місяць наперед, тільки йди.

– Я не можу, – вперлась Жоржетта. – Не можу піти, бо цієї ночі вас... мають убити.

– Що-о-о? Що ти сказала? – побіліла Віорелія Віорелівна.

– А те, що чуєте. І має це зробити ваш чоловік.

– Але ж допіру ти сказала, що він не прийде на ніч...

– Спати не прийде, а вбивати прийде, – товкла й далі покоївка.

– Ти брешеш! Геть з мого дому!

– Добре! Я піду, а ви... здих... вмирайте, коли не вірите!

І Жоржетта, як фурія, вискочила на подвір’я і хряснула хвірткою.



А перед Віорелією Віорелівною пустелею Сахарою розкинувся безконечний день, зіпсований приїздом чоловіка, а тепер ще й поганим карканням чорноротої покоївки. Вона відгонила навіть спомин про розмову з прислугою, але слова тої про... страшно подумати... про те, що її сьогодні збирається вбити власний чоловік, осиним роєм точили мозок, страх холодним вужем підповзав до серця, обмотувався круг нього і тиснув, тиснув... Дім лякав розмірами і пусткою. Здавалося, в кожнім кутку причаїлося щось лихе і недобре.

Пробувала додзвонитись до дочки, але вдома її не було, а на службі сказали, що вони сім’єю поїхали чи то до моря, чи то в гори на тиждень. Якщо діти поїхали, то куди ж тоді її відправляє Тодор? "Не сьогодні-завтра”... Може, ця Жоржетта і правду каже? Чому ж вона не запитала дівку, звідки та все знає? І що тепер робити і куди дітися? Кого покликати на поміч? Незручно навіть комусь розказати... Всі, хто знає Тодора Йоновича, подумають, що вона збожеволіла... Або з жиру казиться. Зараз така біда всім, а вона... в розкошах купається, як сир у маслі, і шукає собі на... одне місце пригод.

І тут Віоріка згадала про Мілю! Добру, вірну Мілю! Єдину її порадницю і розрадницю... От до кого вона піде за радою! А заодно і про Жоржетту їй розкаже, та посовітуються, як їм з нею бути. Певно, сама Міля не відає, який прикрий, норовистий характер у її непоти! Але де її шукати, ту Мілю? Як на зло, вона не знає адреси Мілиної сестри. Ніколи не цікавилась... Правда, Міля якось сказала, нібито хата їхня на тій околиці, що зветься Острицею, аж десь під Синявським лісом. Та ж не Нью-Йорк та Остриця, там люди одне одного мусять знати. Підкажуть...



***

Попервах Віорелія Віорелівна збиралася піти в центр, на стоянку таксі, і поїхати на ту Острицю машиною. Але... Боже, ще ж тільки десята година ранку! До вечора як до Букурешта... Якось же ж цей довжелезний день треба скоротати! От якраз півдня вона піхотою до Остриці добиратиметься, а півдня – назад... А там, вночі, як вже Бог дасть...

З цими думками й вирушила. Райцентр в таку пору був майже безлюдний, окрім базару, та й то було там більше продавців, ніж покупців. Все населення розійшлось по роботах та по городах. Одній нардеповій жінці, мільйонерші Чепражисі, скажуть, нічим зайнятися, от і гуляє з самісінького раночку. Якби ж то вони знали!.. Але... чуже життя – темний ліс! Як і душа! Якби хтось зараз заглянув у душу цій пишній та гордій багачці, то вжахнувся б і ніколи в житті нікому більше не завидував би... Надто заможним і з виду безпечним.

Проходячи повз управу міліції, Віорелія Віорелівна аж зупинилась. Може, зайти? Все розказати начальнику? Він чоловік тямущий, Тодора добре знає, чарку з ним не раз пив у них дома... Але це ж буде схоже на те, нібито вона доносить на власного чоловіка, послухавшись зовсім невідомої, чужої людини! Та бодай би статечної, а це – якоїсь приблудної дівки! Якщо ж це брехня (а воно на те й виглядає), то як вона потім дивитиметься в очі Тодорові? Дітям? Людям?! Господи, можна вдуріти!

І Віорелія Віорелівна прискорила крок. Гарна погожа літня днина, піший хід і враження від акуратних садибок робили свою добру справу: поволі тривоги розвіялися, а страхи почали здаватися смішними і безглуздими, але позаяк вона вже намірилась знайти Мілю, то мусить це зробити.



Те, що звалося райцентром, себто заасфальтовані вулиці і акуратні садибки, закінчилось, і почалося питоме, глухе не то передмістя, не то село, розкидане по горбистих берегах річки. Віорелія озиралася, аби когось запитати, де та Міля живе, але подвір’я мов вимерли. Тільки далеко по городах кругліли жіночі зади. Нарешті з одного обійстя почувся скрип корби і вона побачила за деревами коло криниці старшу жінку, що набирала воду.

Почувши про Мілю, жінка якусь мить придивлялась до Віорелії, а далі спитала:

– А домна, бува, не та головиха, в якої Міля наймичкою служила?

Оте "наймичка” неприємно кольнуло Віорелію, і , ніби захищаючись від чогось небажаного, чого їй не хотілось чути, вона збрехала:

– Та ні... я її знайома. Просто знайома...

– Щось я таких... культурних знайомих не помічала за Мільою, – сухо зауважила жінка. – Але про мене Семене... а живуть вони із сестрою Касандрою у тій хижі, що о-он на тім згірку.

Віорелія, присоромлена власною брехнею, подякувала і заспішила кривою, розбитою дощовими водами вуличкою на пагорб, де темніла хатчина, відчуваючи спиною недобрий погляд жінки коло криниці.

"Чого б то? Хіба ми Мілю силували у себе... наймитувати? Боже борони! Чого ж тоді ця жінка так косо на мене дивиться? Що там з тою Мілею сталося такого, чого я не знаю? Треба було б її саму спитати... От зараз і спитаю. Хай розкаже. А чого ж, людям, видно, вона жалілася... То хай не тримає зла, коли що не так було, бо ж у житті – як на довгій ниві...”

Віорелія майже бігла, підштурхувана в плечі знову ожилими в душі тривогами та страхами. Ось уже й хижа, як та жінка сказала. І справді – хижа: перекособочена, вросла в землю, зяє дірявою дранкою... Таких хат уже давно немає по цілій Україні, не те що на багатій Буковині. О Господи, невже вона, та Міля, не могла сказати їй, в якій хаті живе? Або Тодорові? Йому ж нічого не коштувало їй палац звести! А так... ну, що ж – сама винна... Скромність скромністю, а про себе треба дбати! Аякже, ніхто ж не здогадається, як тобі – зле чи добре, доки сам не скажеш...

Ойо-йой, яке запустіння! Ніби тут взагалі не живуть... Хлівчик поваляний, правда, на його розвалинах кілька курок порпається... Оце і все ґаздівство. Ні пацєти9 тобі, ні кози-дерези. Навіть собаки... Видно, нічим годувати, та й стерегти нічого...

Віорелія сторожко натиснула клямку, перекошені двері заскрипіли і важко посунули, орючи низом земляну долівку. Двері до кімнати були прочинені, Віоріка переступила поріг і побачила... ні, їй привиділись і ці чорні, зацвілі грибком, мокрі стіни, і вбоге ліжко з висохлою мумією серед брудних драних верет10, і облуплена піч, у якій курилось якесь триння, і Міля коло шпарґата з бараболиною в руках...

Вражена побаченим, не знала ні що казати, ні що робити. Якими... недоречними, надуманими здавалися її проблеми поряд із бідою, що жила в цій хаті! Тут вимирають від злиднів, а вона... а її нібито хтось там убити має... рідний нібито чоловік... А Жоржетта - тепер ясно, чого вона до неї прийшла в найми... Звісно, дівчині хотілося швидше вирватись із цих злиднів, цих жахливих, принизливих злиднів... І тепер їй, Віорелії, ситій, розкішній жінці, рука не підніметься вигнати сироту з хати... Що б там не було! Навіть якби їй довелось терпіти все життя вибрики дикої Жоржетти.

Дивлячись на онімілу з переляку Мілю, не ту, ой не ту, котру вона знала замолоду, Віорелія заусміхалась, плутаючись у словах:

– Ой, люба Мілечко, дякую тобі, сонечко, за племінничку... файна дівчина... така розумничка... прийшла подякувати і... ось... – попорпалась у торбинці, витягла жменю гривень, простягнула задерев’янілій Мілі, далі поклала на припічок:

– Це... за Жоржетту... Але я й дівчині заплачу... А ти... ти приходь колись... я баную11 за тобою... Може, сестрицю до лікарні... чи лікаря викликати?..

Але Міля мовчала. Дивилась на неї повними сухих колючих сліз очима і мовчала. Мовчала на ліжку серед дрантя і чорна мумія її сестри.

І Віорелія не витримала цього мовчання, що стояло між ними, колись близькими людьми, крижаною стіною, ба! чорною зимною прірвою! і обморожувало обом душі, і перетворювало найтепліші слова на холодні снігові пластівці, що безголосо танули в глухій тиші хижки.

Зрозумівши, що розмови не вийде, бо її нежданий візит, узагалі, її присутність у цій вбогій хатчині для Мілі не радість, а гірке приниження, бо ми нещасні не тоді, коли ми нещасні, а тоді, коли наше нещастя стоїть, згорбившись, коло чужого щастя, Віорелія заметушилась, намагаючись змізерніти, змарніти, провалитись крізь землю, тільки б скоріше від цих колючих, як сухі остюки, сліз Мілиного приниження.

– Пробач... Я на хвильку... Не забувай мене... Приходь... – І, натикаючись на одвірки, двері, вона вийшла з хати і пішла не оглядаючись, розчавлена чужим горем, присоромлена власним пустопорожнім безтурботним існуванням.



***



З тупою байдужістю і готовністю на все чекала Віорелія Віорелівна ночі. Якщо вона заслужила в Бога таку страшну смерть, най станеться, думала смиренно. Видно, вона в Бога велика грішниця, хоч і не здогадувалась про це. Певно, так воно і є, інакше навіщо було їй сьогодні пертися в таку даль, шукати Мілю? Це Бог, це Він хотів їй показати, яка вона глуха, безсердечна, заплила лоєм черства тварина. Поряд! Зовсім поряд пропадає людина, яка віддала їй, Тодору, їхнім дітям все своє життя, молодістю пожертвувала, красою, щастям жіночим і материнським, а вони?.. Скориставши її, викинули майже під пліт голу й босу! Якби вона мала якусь службу, то хоч пенсію заробила б. А так... мінімальні копійки, за які ні жити, ні вмерти... А вони з Тодором від сала і... гріхів у шкуру не потовпляться...

Та хоч і готова була Віорелія на розплату, але страх брав своє. Уявляла коло серця холодне лезо ножа (чомусь лише в такому кривавому образі бачила грядущу свою смерть) і душа вискакувала з грудей. Як несамовита ходила по хаті, все перевіряла, чи надійні замки, чи зачинені щільно всі двері і вікна. А потім забарикадувала їх порожніми відрами і каструлями – щоб чути було, коли вбивця в хату лізтиме. На ліжку у спальні вимостила під ковдрою горбик з подушок, зверху поклала стару доччину ляльку, накрила ковдрою, залишивши на подушці кучерик лляного, як і в неї, волосся, аби думали, що то вона спить, а сама вирішила коротати ніч у спальні Даника, закладеній старими меблями, які все не могла зібратись викинути або хоча б віддати Мілиній сестрі.

Від згадки про Мілю знову стало прикро і гірко. Боже, там, в тій халупі, тій хижі, стільця нема, стіл на трьох ногах, ліжко не ліжко, а в неї дім завалений добротними, нікому не потрібними меблями! Чого ж їй, добрій, такій милосердній Віоріці, та раніше не піти було та не подивитись, як там бідує та сестриця Мілина?.. Ой Боже, Боже, ой гріхи наші тяжкі!



Коли стемніло, вимостила з подушок кубельце за шафою в кутку, забарикадувала підступи столами, стільцями та трюмо. Дверей не замикала, щоб не викликати підозру вбивці, звісно, якщо ним буде... Тодор, який знає, що Даникова кімната ніколи не зачиняється. А добратись до неї за шафу буде не просто, і, доки вбивця розгрібатиме меблеві завали, вона встигне вискочити у вікно, під яким загодя кинула кілька оберемків торішнього сіна.

"Хоч і готова на смерть, а за життя чіпляєшся,” – думала про себе з гіркою іронією. Трусячись тихенько за шафою, мов миша-полівка в скирті, незчулася, як втома зморила. Пробудилась від... присутності у домі його, вбивці! Він був тут! Зовсім поряд. Тихо ступав по килиму, добре орієнтуючись у темряві. Двері її спальні ледь чутно скрипнули, скрикнула "мама!” прохромлена ножем стара доччина лялька. Швидкі нервові і вже необережні кроки наближались до дверей Даникової кімнати, вона похолола і почала читати "Отче наш”. Убивця шарпнув за клямку, двері тихо прочинилися і Віорелія почула його збуджене голосне дихання... В цю мить внизу хтось загрюкав щосили у браму, завалували сусідські собаки. І кроки, що було завмерли на порозі кімнати, прогупотіли і стихли в напрямку сходів. По їх важкій розмашистості Віорелія зрозуміла, що вони належать... чоловікові... якомусь чоловікові... Грюкіт у ворота повторився. Далі стало тихо, як у вусі. І моторошно, як на цвинтарі.



Вранці Жоржетта знайшла Віорелію Віорелівну за шафою напівживою від страху. Побачивши служницю, Віоріка зовсім ошаліла і хрипіла, тикаючи наперед себе кухонним ножем. Нарешті, зрозумівши, що день білий і небезпека минула, хазяйка з допомогою покоївки вибралась зі схованки.

– Як ви тільки в ту щілину забились? – дивувалась Жоржетта, вхекавшись розбирати барикаду зі стільців, столів, тумбочок і дзеркал: – Недарма кажуть, що страх і слона зажене в мишачу нірку.

Віорелії було не до жартів: вона хотіла переконатись, був то сон чи... Спотикаючись на ватних ногах, побрела у спальню. І те, що побачила: зім’яту, розметену постелю, прохромлену ножем ляльку на підлозі, – повергло її знову в безодню страху. Вона кинулася бігти – геть, геть з цього дому! – і, певно, розбилася б, зірвавшись зі східців, але покоївка вчасно підхопила її, приказуючи:

– Е ні, вбиватись самій не треба, ми ще вбивцю не покарали...

Ні про що не розпитуючи, Жоржетта вивела безумну з відчаю Віорелію Віорелівну на подвір’я, посадила на лавочці під кущем розквітлого ясмину, закутала пледом, хоч на вулиці добряче припікало, і пішла шукати валер’янку.



***



Останнім часом Тодор Йонович рідко бував удома. Після розвалу колгоспу і приватизації землі кликали його очолити селянську спілку, але він відмовився і зайнявся бізнесом: відкрив два ковбасні цехи, завод мінеральних вод, а от уже завіз обладнання для броварні. Ковбасні цехи зразу ж принесли йому чималий прибуток з огляду на дармове м’ясо вирізаної ним у перші дні так званої реорганізації всієї, "до хвоста”, колгоспної худоби, починаючи зі свиней і кінчаючи дійними коровами та тягловими кіньми. Тож селянам, охопленим гарячкою розпаювання землі, зосталися лиш голі стіни колись величезної тваринницької ферми. Збагнувши, що з ними витворив колишній "батько рідний” домнул Чепрага, село рипнулось було позиватися, але на якій основі, коли жодним законом не були передбачені права колишніх членів розваленого колгоспу? Тож покричали-погаласували, а не знайшовши правди в суді, простили і самі вже просили Тодора Йоновича купити за безцінь їхні поросятка та телятка для його ковбасних цехів. І домнул Чепрага, як добрий батько, теж простивши своїм колишнім кріпакам колгоспним дитячі домагання, милостиво скуповував домашню худобу, аби селянам було за що бодай лопату купити, щоби свої наділи розпайовані обробляти. Адже й техніка вся теж з його легкої руки невідомо куди ділась (але за чималі гроші), і тепер на тракторній бригаді лиш вітер гуляв та пси здичавілі блукали серед іржавих куп негодящого брухту.



Завод мінеральних вод Тодор Йонович збудував коло двох природних джерел мінеральної води на галявині Синявського лісу, отих самих слатин12, з яких навіть корови не пили. А варто було розлити солонувату джерелицю в пластикові пляшки та розбовтати вуглекислим газом, як і народ у чергу став за цілющо-лікувальною водою. Майже дармові гроші рікою потекли у кишеню підприємливого Тодора Йоновича, та такою широкою, що скоро він за безцінь купив збанкрутілий і розкрадений консервний завод в обласному центрі, обладнав його дорогими імпортними лініями і став першим в області легалізованим мільйонером, як і годиться, при шикарнім офісі та шестисотім "Мерседесі.”

Віорелія Віорелівна ніколи серйозно не цікавилась чоловіковою роботою ані тоді, коли він головував, ані тепер. І не зовсім через свою жіночу обмеженість чи скромність. Так була привчена Тодором Йоновичем з перших днів сімейного життя: покладатися цілковито на нього, свого чоловіка, і знати своє, жіноче, місце. Помічницями собі брав дипломованих економісток і бухгалтерок, переважно жінок спритних, ризикових і, як казали в селі, "слабких на передок”, яких тримав в узді, як норовистих кобилиць. Про не зовсім чесні махінації чоловіка Віорелія здогадувалась із підслуханих нехотячи балачок селян, із уривків телефонних розмов Тодора. Але до голови не брала: не бачила в тому ані гріха великого, ані переступу проти закону, бо вірила словам свого мудрого тата, що "чесно жити – бідно жити”. То чого мала чіплятися до Тодора? Хіба він придумав цей світ і це життя? Та піп у церкві не святий. Мала перед очима отця Онуфрія, із яким жили в межу. Досі у вухах стоїть хруст свячених крашанок, атож, тих самісіньких, попом освячених, що їх люди на Пасху біля церкви клали у кошики служок, а потому їх три дні по Великодню хрумали попові свині...

Але що в тім поганого – не викидати ж добро! А за радянських часів у їхньому селі не було зовсім убогих чи голодних, і в лікарнях добре годували. То тепер, коли стільки нужденних, завели звичай на врочисті свята ходити з дарами по шпиталях та сиротинцях... Та щось не чутно, аби серед тих дающих та були місцеві панотці... хай Бог простить її грішну...

А Тодор Йонович, хоч проповідей не читає, а свого не жаліє убогим і немічним. Перед кожним святом релігійним, як пишуть місцеві газети і телебачення показує, офірує лікарням, інтернатам для малих і старих сиріт продукти. А в тій же Буківці, де стільки відголовував, за власні кошти, кажуть, церкву зводить. Кажуть... Кажуть Віоріці добрі знайомі, одверто лестячи. Казала Міля, забула з якої притичини, але казала, потупивши смиренний черничий погляд. Сама Віорелія спробувала заговорити з Тодором на цю тему, але він тільки пильно зиркнув на неї і суворо спитав:

– А ти, жінко, ніби дивуєшся? Ніби сама не знаєш, скільки я добра зробив для людей, з тої ж таки Буковки? Пригадай, що то за пустка була, коли я туди головою прийшов... Згадай, у яких злиднях сама росла... А я колгосп мільйонером зробив, а їх, засранців, людьми. Ґаздувати навчив, показав, як на теплицях мільйони заробляти... Згадай, скільки в селі за мого головування машин було: в кожній хаті... А вони... ще лиш поголос пішов про реорганізацію, як почали за землю битися та на мене плювати! Та... Бог з тим народом... Має тепер те, що має. Аби хоч кров не пролили за ту землю з дурного розуму... Тому й на церкву дав, за поману13. Сказано ж: дающого рука нє оскудєєт... Будемо й ми надіятись, що... нє оскудєєт.

Тож не переймалася Віоріка діяльністю Тодора. Тривожило інше: те, що відколи Тодор зайнявся приватним підприємництвом, вона майже не бачила чоловіка. В дім з’являвся рідко: перепочити між постійними відрядженнями за кордон, метанням між цехами і заводами, закупкою сировини і вибиванням кредитів. Бізнес поглинув його з головою. Даремно Віоріка намагалась поговорити з ним про сина, який закінчував юридичний факультет в Букурешті. Їй не хотілося, щоб її улюбленець, як уже дочка, десь поневірявся далеко від дому.

Тим більше, що Тодорові здався б надійний юрист. Звичайно, Данику ще далеко до професіонала, але пора йому впрягатись у сімейний бізнес...

І от цей жах... Її збиралися вбити! У власній хаті... Але хтось знав... все-таки хтось знав... А може, вона, збожеволіла від страху, кликала на поміч?!. Бо отой грюкіт у ворота... Яку добру душу Бог послав у смертну хвилину спасти її?.. Вона вже чула кроки, дихання вбивці... дихання смерті... Боже, невже це з нею відбувалося?.. Усвідомлення, що вона могла лежати закривавлена і бездиханна зараз на своєму ліжку, потрясло жінку з новою силою, повергнувши в страх і розпач. Вона заридала, забилась в істериці.

Прибігла, нарешті, з валер’янкою покоївка. Бліда і ніби враз постаршала на років десять, і тим дуже схожа на молоду Мілю, тулила до тремтячих вуст хазяйки склянку, співчутливо приказуючи дуже схожим на Мілин голосом:

– Поплачте! Виплачте свій страх, біль, але образу залиште при собі – вона вам ще пригодиться...

Віорелія ридала, дзенькотіла по склянці зубами, розливала по грудях ліки.

Нарешті притихла. Після нападу істерики їй справді полегшало. Закутавшись у плед, вона стала думати про дітей і внуків. І ці думки поволі приводили жінку до пам’яті. Вона зігрілась і вже могла тверезо осмислити нічну пригоду. Невже це був Тодоріка? Але чому? Навіщо йому було її вбивати?! І де взялась Жоржетта? Як вона могла проникнути у дім, коли двері були замкнені на три замки?!

Тепер у Віорелії Віорелівни не залишалось сумніву, що то Жоржетта розіграла з нею комедію. Їй стало враз соромно і бридко... Якась пройда має її за круглу дурепу, розігрує і шантажує. Але скоро цьому кінець. Зараз вона встане і поїде до Мілі, але не за тим , щоб ридати над її недолею, а спитати, з якою метою вона підіслала цю дракулицю? І схопивши Жоржетту за руку, спитала грізно:

– Як ти зайшла в дім? Відповідай, а то я тебе здам міліції.

– Просто, – спокійно відповіла та. – Ворота і всі двері в будинку були розчинені навстіж. Я навіть злякалася, подумала, що вас уже нема і що він спеціально залишив усе відчиненим, щоб підловити на мокрусі мене.

– Тебе? Слухай, дівко, що ти городиш? При чім тут ти?

– А при тому, що він боїться, щоб я не відкрила вам очі і не розповіла про все... От при чім...

– Про що – розповіла?

Раптом Жоржетта нашорошила вуха. Віоріка й собі прислухалась: до воріт під’їжджало авто.

– Це він! – тихо скрикнула покоївка. – Швидко у хату. На кухню! Вдавайте, що нічого не сталося. А я – в саду. Коли що – кричіть! – і щезла у хвіртці, що вела в сад.

Підхоплена тривогою, Віорелія Віорелівна й собі кинулась у дім, на кухню. Руки в неї тряслись, все тіло ходором ходило, але вона примусила себе вдавати, що зайнята миттям посуду. Вона чула, як в’їхав на подвір’я джип, як хряпнули дверцята. Бажання побачити вираз обличчя чоловіка в ту мить, коли він уздрить її, живу і неушкоджену, перемогло страх, і вона стала в порозі кухні і побачила...

Жоден м’яз не здригнувся на обличчі Тодора Йоновича. Прошкуючи до кабінету, як завше заклопотаний, зверхньо-поблажливий, навіть не привітавшись, кинув на дружину, що заплакана завмерла у дверях кухні, байдужий погляд і несподіване для неї запитання:

– То ти надумала їхати чи ні? Бо завтра я знову від’їжджаю за кордон. І буду там довго.

Давлячись словами, вона відповіла:

– Дітей нема. Поїхали, ніхто не знає куди. Будуть тільки за тиждень. Так сказали на роботі....

– Тоді чекай. – І зачинив за собою двері. Точнісінько так, як робив це останні десять чи двадцять років. Спокійно-байдужий до неї, до цього дому, до дітей...

Сумно, але чоловікова байдужість цього разу втішила Віорелію. Значить, то був не він уночі, не Тодоріка!.. Слава Богу! Бо ж яким би він не був підлим, все одно, бодай поглядом, а видав би себе... А це... такий, як завжди, і все – як завжди... Вона знала, що тепер чоловік, як завжди після кожного відрядження, поспить зо дві години, потім пообідає і поїде... Але хто ж тоді?.. Який ще чоловік зацікавлений в її смерті?.. Чи не той наречений Жоржеттин? Може, вони золота чи доларів шукають?.. Їм же, злидням цим, гроші потрібні, як та дівка каже, на весілля, квартиру... Точно, це був він, той віруючий! Боже, як вона могла послухати якусь підлу брехливу дівку?! І повірити в її брехню на Тодора! Ні, вона таки мусить все чесно розповісти Тодорові. Хай що буде! Хай навіть він її після цього запроторить в психарню! Пора нарешті покласти край цьому чортовинню!

Віорелія Віорелівна не могла дочекатись, доки чоловік прокинеться. А в тім, що він спав, сумнівів не було: крізь замкнені двері кабінету долинав його звичний могутніх храп. Невже після того, що він збирався зробити з нею цієї ночі – вбити її, матір своїх дітей, невже Тодоріка міг так преспокійно спати?! Де ж його совість?! Невже він так звироднів через ті гроші, втратив на старості літ все людське? А може, він просто вдавав, щоб приспати її пильність?

Сумніви і підозри терзали Віорелію Віорелівну, як пси кістку... Ні, вона все має вияснити! Все розказати і примусити чоловіка бути з нею чесним і одвертим. Якщо вона йому заважає, то що ж тут поробиш? З принуки милою не будеш... Вона може уступитись... Поїхати до дітей. Але він сам має сказати їй про все, чесно, вона заслужила на те за тридцять літ подружнього життя.

Нарешті в кімнаті чоловіка почулося вовтузіння і він вийшов, заспаний, недобрий.

– Тодоріко, я хотіла поговорити про Даника, – покликала вона з дивана, відчуваючи, що не може бути ним одвертою до кінця і розповісти про нічні жахи.

– Рито (він називав її Ритою), я вже сказав раз і назавжди, щоб Дан шукав роботу в Букурешті. Він вже не дитина, може про себе подбати. А як не годен, хай ожениться на Владовій дочці. Тоді вже точно буде десь при міністерстві. Я його спеціально відправив учитись в Румунію, в столицю, щоб він там собі кар’єру зробив. Ти це знаєш. А тепер ти хочеш його повернути. Куди? В це болото? Ти хочеш зіпсувати йому життя лише тому, що не маєш чим зайнятися? Тоді йди в цех ковбаси начиняти, чи в коптилку... В мене людей не вистачає. А Данові, повторюю, нема що тут робити. А мені нема часу на дурниці. Я вже, з цієї хвилини, у відрядженні.

Весь цей довжелезний, як на їхні стосунки, монолог Тодор Йонович виголосив по дорозі до ванної кімнати і, грюкнувши дверима, поклав крапку.

"От і поговорили”, – з досадою подумала Віоріка. Але більше Тодора не зачіпала. Зачинившись на кухні, наслухала, як він хлюпався у ванній, як виходив з хати не попрощавшись. Коли подаленів гул авто, Віорелія вийшла з кухні, ходила порожнім домом, відчиняла вікна, дивилася у сад, мимохіть зайшла в чоловіків кабінет, поправила на дивані покривало, а коли поправляла подушку, на килим скотилась мініатюрна сережка: діамантова слізка на тоненькому золотому ланцюжку.

Знову! Чортовиння не покидало цей дім. Воно повторювалось, доводячи її до безуму!
Категория: 50 | Просмотров: 296 | Добавил: admin | Теги: Покоївка, Галина Тимофіївна Тарасюк
» Поиск

» Календарь
«  Октябрь 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31

» Архив записей

» Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz

  • » Поиск


    Copyright MyCorp © 2017
    Сделать бесплатный сайт с uCoz