...Буквально через місяць після дивної зустрічі з Учителем і
через півроку по прибутті Марсалії до столиці, їхній з Радьком
сімейно-діловий тандем розпався. Скінчилося щасливе раювання у його
облупленій кімнатці в робітничому гуртожитку на околиці. І з тим і життя
її мало не скінчилося, якби вона не встигла вискочити за двері в одній
нічній сорочці і капцях на босу ногу.
А все складалося так добре! У неї з’явилися перші клієнти,
яких вона називала поважно пацієнтами. Удвох з Радьком вони відбирали їх
по дзвінках, що після кожної радіопередачі про українську цілительку,
послідовницю великої Ванги, пророчицю Марсалію, буквально блокували усі
радійні телефони. Підбирали клієнтуру обережно, поки що тільки киян, до
яких можна було б завітати додому, адже один вигляд страхітливого
гуртожитку зіпсував би провидиці і репутацію, і перспективу, і клієнтів
розігнав би. На жаль, час був непевний. Та й Марсалія тоді ще
досконально не пізнала психологію міщуха, не знала, на яку наживку він
ловиться, якого гачка ковтає.
Звичайно, враховувала і «важкість» людської біди, і
складність проблеми, обминаючи трагічні випадки, які навряд чи вилікуєш
замовляннями-примовляннями — від «викачування яйцем» до роздачі рецептів
та мішечків із сушеними цілющими травами, зібраними ще свекрухою по
ярах та лісах, свяченим зіллям від зелених свят та маковейчиками від
медового Спаса...
Була вражена, що цим нещасним треба було одного: вуха, яке б
могло їх вислухати, і рота, який би їм пообіцяв, що все в них буде
гаразд, що Бог їх почув, і тепер обов’язково зцілить, вирятує, допоможе,
пошле спокій, щастя-долю і т.д. і т.п. Але ще більше дивувалася, що
після її сеансів народної психотерапії, люди справді зцілювалися.
Точніше сказати, просто приходили до пам’яті, виливши на неї зі своєї
зболеної душі і затуманеної підкірки – каламутну тривогу, страх і
безнадію. А ще точніше: спорожнялися важкими, смердючими шлаками свого
вдало-невдалого, хитро-лукавого, тваринно-рослинного життя просто на її
бідну голову, розбризкуючи ці міазми по своїх персидських килимах та
польських стінках. Після кожного сеансу їй хотілося кинутися під душ і
митися доти, доки не змиються навіть спомини про чужі душевні й тілесні
хвороби, які, здавалося, просочуються крізь шкіру в її тіло, як черви.
Але душ у їхньому обдертому гуртожитку поламався разом з розколом
Радянського Союзу, тож доводилося омовіння здійснювати в іржавому тазику
на очах у Родіона. Такі вбогі водні процедури доводили її до сказу, бо
не змивали, не змивали клятий леп, що наростав на ній, як лепра! Влітку
ще було нічого. Влітку можна було і в Дніпрі скупатися, що вона й
робила між сеансами. А от взимку...
Крім того, діставали злидні. Адже попервах вона змушена була
промишляти по людях незаможних, і брати з них плату помірну, по
совісті, тобто, хто скільки міг, той стільки платив, дбаючи передовсім
про саморекламу. І справді, низькі ціни і «високі результати
рекреаційних послуг», як жартував Радько, принесли їй славу бідняцької
Ванги. А оскільки Бог карає недугами тільки не покараних бідністю, то
скоро про велику цілительку Марсалію говорив не лиш Київ, а й Україна. І
тоді, коли вони з Радьком почали серйозно подумувати про масові сеанси
зцілення, вперше відчули небезпеку.
Як виявилось, Марсалія й приблизно не уявляла, наскільки
небезпечним був її відьомський бізнес, і тим більше – скільком
конкурентам вона наступила своїм копитцем на хвіст. Наївно думала, що
вона перша підіймає затоптану цілину народного знахарства. Уже
прославлених на той час Кашпора з Чудаком разом з їхніми будильниками і
зарядженою водою до уваги не брала, оскільки вони називали себе
екстрасенсами, тобто вченими, не займалися язичницькими
примовляннями-замовляннями-чаруваннями, хоч, схоже, і в церкву
ніколи не заглядали. Та й мудрим екстрасенсам не було що ділити з якоюсь
бабою-шептухою, в голові якої вінегрет із забобонів, ворожінь і
незрозумілих цитат з незбагненної парапсихології, «Живої етики» та
рецептів з посібників по народній медицині, які видавали всі, кому не
лінь було.
На жаль, виявилось, що столиця просто-таки напхана
відьомською дрібнотою, шептухами та циганськими ворожками. І вся та сила
силенна, затребувана враз вчора ще культурним і невіруючим у чортівню
народом, поділена на клани, на чолі яких стоять, ні, не чорти рогаті, а
добре відомі публічні люди...
Принаймні, так Марсалії пояснив ситуацію переляканий
Радько, до якого, якщо не брехав, від одного з тих чортячих мафіозі уже
посли приходили, і нібито попереджали або данину платити, або повзти
«під дах», або – кранти! По блідому писку Радіона було видно: він не
брехав. Гострий страх циганськими голками вступив у п’яти Марсалії,
пронизуючи до самого мозку, однак на переляк Радька вона лиш зневажливо
хмикнула:
– Та ну їх! До речі, коли ти виходив з кабінету у студію,
дзвонила якась пані Басаньська чи Босальська. Кличе в гості. Ось
адреса. Здається, живе пані у елітній висотці на Печерську... Як ти на
це дивишся?
Радіон зблід ще більше.
– Ти знаєш її? –
питала Марсалія, здивована потроєним переляком коханого. Але Радіон
замахав руками, плутано повідомляючи, що їй до незнайомих та ще й на
Печерськ, де одна можновладна еліта, йти не варто, тим паче, що її
просить зайти дружина відомого письменника, в якого колись він, Радько,
інтерв’ю брав.
Звичайно, Радіон мав слушність: не варто, ще не ставши на
ноги, ризикувати. Багатії – люди капризні і здатні на все. Та й дружина
відомого письменника їй була цікавіша, ніж якась нудна міністерша чи
тупа жона-моделька якогось скоробагатька. Тож назавтра Марсалія
переступала поріг квартири письменника Блященка, якого дружина Стефанія
Корніївна хотіла «відчарувати» від молодої полюбовниці.
Гасіння любовної пожежі у серці Костя Блященка забере у
Марсалії рік життя. Зате за час вона перезнайомиться з усім столичним
Парнасом і Олімпом, стане повірницею секретів не одної творчої
особистості і знакової постаті, врятує не однин шлюб від розпаду, а
сім’ю від горя, за що матиме персональний стілець в урядових ложах чи не
всіх київських театрів, абонемент на всі футбольні матчі, перепустку у
найкрутіші нічні клуби та салони краси, запрошення на покази мод і масу
ще приємних дрібничок, зокрема рекламу у всіх газетах, жіночих
глянцевих журналах і на найпрестижніших каналах, а головне, офіс на
затишних задвірках найкрутішої провайдерської компанії, дружина
директора якої кохалася в тибетській медицині і обіцяла наступної весни
повезти до Далай лами і Марсалію.
На жаль, не збулось... Як і багато чого з намріяного і
наобіцяного. Але все одно – вона, Марсалія, була на самому Олімпі. Сама
була елітою. Пожила хоч і коротким, але таким яскравим розкішним життям.
Казковим життям. І не як приживалка. А як – володарка дум. Її шанували.
Її, сільську бабу, слухали, роззявивши роти, сильні світу цього! Їй
лестили, її друкували. Друкували усе, що вона встигала нашкрябати.
Добірку віршів у «Літературній Україні»... Цілу книжку «Марсалія і
цілюща сила її енергетики» за кошти нафтового короля з передмовою Костя
Блященка, врятованого для української літератури і сім’ї від руйнівної
сили перелюбу. Але це відбулося якось мимохідь. На відкритті виставки
столичних художників до річниці голодомору, куди вони забрели із
Блященковою Бляшкою під час психотерапевтичного променаду, та ахнула,
затулила рота і стала подібна до мальованих персонажів. Простеживши за
поглядом письменницької дружини, Марсалія побачила ту, яку законна
Бляшка спопеляла очима. Нічого цікавого – молоде дівча, але за ним... за
ним, як на шворці, дибуляв сам Блященко, вдаючи, що вражений
апокаліптичними картинами рідної історії.
Наказавши законній Бляшці завмерти, Марсалія, ловко
лавіруючи поміж зосереджених відвідувачів, притиснула незаконну Бляшку
до стіни і прошепотіла, дивлячись у сіренькі, як і вся її невиразна
персона, очка розлучниці:
– Люба панно, вас чекає велике і світле кохання молодого
чоловіка з горіховими очима. Він не тутешній. Здалеку. Дуже здалеку,
куди ви теж поїдете. Але якийсь старший хрестовий чоловік захоче
перешкодити вашому щастю. Він не бажає вам добра, хоч і обіцяє золоті
гори. Не слухайте його. Шукайте своє щастя з горіховими очима.
– Ви хто? – охнула незаковна Бляшка.
– Ваш
друг, – відповіла луною Марсалія, спостерігаючи як незаконна Бляшка,
змірявши прозрілими очима куцого Блященка, рвучко рве до виходу, ніби
там, за дверима, вже чекає на неї щастя, з горіховими очима. А законна
стоїть вражено роззявлена, щоб потому все життя дякувати чарівниці
Марсалії і по секрету розповідати про чародійну силу її відвороту.
А потім... як грім з ясного неба – скандал з Радіоном на
рівному місці, її ганебна втеча додому, приїзд Учителя, тріумфальне
повернення до Києва і несподіване «призначення»... нишпоркою при дружині
президента... І знову – вигнання, як падіння в прірву... І це...
святотатське висвячення Радіона-Радька на пророка Родіона
Новоявленого... І, нарешті, Босяра... І ця поденщина... Можна
збожеволіти!
***
Вона, здається, надто далеко зайшла. Вже й не чути голосів, і кущі не
шелестять... Отак би взяти й піти. І не вернутися. Вийти з лісу
оновленою, безіменною, безгрішною... без минулого... Оселитися десь у
горах, чи на дніпровському лимані, забрати з лікарні Даночку – і жити.
Як косиці гірські, як лілії польові – Божим духом і Його благодаттю. В
покаянні, спокутуючи те, про що знає лиш вона і Він...
Боже, як вона, темна селянка, помилялася, ступаючи на
слизьку стезю блуду! Думала – з Його волі. Думала, Він благословляє. А
Він... випробовував її! І цим покидьком Новоявленим – теж!
Після вигнання з царських палат Марсалія більше не бачилась з
Учителем. Тому й підозрювала, що він її покарав за Радька і Калєрію
підсунув. Хоч могло бути й страшніше: її, велику Марсалію вигнали, як
шпигунку, і щоб не травмувати ніжну душу першої леді, і нічого не
пояснювати, підсунули ту... кавалеристку-енкеведистку... І все вийшло
путьом: цариця захопилася придворним і міжнародним світським етикетом,
кавалєр-дама – захопила владу, а Марсалія схопила облизня на все
відпущене життя!
Отож, опинившись неждано на вулиці, перелякана
на смерть несподіваною немилістю, кинулась для Радіона, похваливши себе
за те, що простила коханкові його минуле божевілля. Взагалі, на її
думку, чоловіків, по-перше, треба мати багато, по-друге, треба вміти їх
усіх тримати при собі, а тому й прощати... але вміючи. Треба взагалі
вміти достойно йти і повертатися... А їй же треба було повертатися ще й
до публічного життя провидиці і цілительки.
По дорозі до Радіона придумала цілий спектакль. По-перше,
мус негайно відновити радіопередачу «Зцілення за Марсилією», або ще
краще започаткувати нову: «Марсалія повертається», в якій на всю
Україну зізнатися, що довге мовчання провидиці було спричинене великим
горем... так, але яким? Ну, наприклад, у ведучого радіопередачі Дмитра
Радька вселився диявол... А тому він, після постів, покути і вигнання з
тіла нечистої сили, прийняв нове хрещення і нове ім’я... Наприклад,
Родіон Новоявлений!
Радько не перечив. Втративши цицьку годувальниці, він так
захирів і обносився, що був готовий назватися хоч верблюдом. Хоч спершу,
вгледівши її живу і незборену, зібгався в дульку, на синій запойній
морді проступив переляк. Чекав самосуду, кари лютої, на що цілком
заслуговував, а тут – одна всепрощенна любов, новий проект і нове життя
під новим іменем!
Отож одного весняного вечора вся Україна почула сповідь
ведучого радіопередачі «Духовні оболоки» Дмитра Радька про те, як
зловісні темні сили намагалися знищити сіячку світлої мудрості,
цілительку і пророчицю велику Марсалію. Але своїм праведним життям,
чистотою помислів вона не давала силам зла жодної надії на перемогу.
Тоді вони пішли іншим шляхом – під різними приводами спокусили не
окріплу у вірі його, Дмитра Радька, грішну душу, вселивши в неї
підколодного підступного Змія у вигляді огидного змія, якого народ
називає зеленим. Але в цій битві жорстокій теменних і світлих сил
перемогла преподобна Марсалія. Серед ночі боса і простоволоса вона пішла
снігами і морозами по Україні, спокутуючи чужі гріхи і проповідуючи
добро і милосердя. І перемогла Звіра, молитвою, постом і покаянням.
Страшний Звір був повержений святістю цієї великої жінки. Поганьблений,
він покинув тіло й душу Дмитра Радька, і щоб змію підколодному не було
куди повертатися, він Дмитро Радько, ведучий програми «Духовні оболоки»,
прийняв хрещення від великої Марсалії, очищав душу і тіло, залишив у
минулому минуле і повернувся до життя оновленим, з новим іменем –
Родіон Новоявлений, для нового, святого життя і великих священних діянь.
Реклама, або, як зараз кажуть, піар був настільки
вдалим, що вона сама була вражена. Навіть не сподівалася, що народ її
знає, пам’ятає і волає у неї спасіння. Воно й не дивно... На той час
десь розтанув за горизонтом Кашпор, розрядився разом зі своєю водою
Чудак, заробивши копійчину, повертались у свій відьомський блуд різні
народні цілительки, покидали сцену біснуваті кликуші, контактерки з
космосом і НЛО...
Народ же не здоровшав, а тому й не розумнішав... І
чекав не міг дочекатися великої спасительки своєї Марсалії... добро б
йому було!..
Від спогадів її пробудив далекий стривожений крик. Звали її. Голоси розбігалися лісом, то наближалися, то віддалялися.
Марсалія вдоволено засміялася: ага, голубчики, злякалися, що
цицьку в лісі загубили... корову дійну... Виссали всю енергію з мене,
весь мій талант... залишивши в душі страшну втому інерції і думали, що
тримаєте на ній мене, як на воловоді. А дзуськи! Врвалося! Але вам. Не
Марсалії. Золоті деньочки Марсалії хоч і поріділи, але не минулися. І
слава не минула. Бо тримаються вони на вбогих і сірих, яких, на жаль,
не меншає на цій землі. Народу стає менше, а нещасних все більше і
більше. Іноді здається, що їхні печалі взагалі нікому не потрібні, крім
неї, великої ілюзіоністки... Бо не за чудом вони до неї йдуть, а за
ілюзією, за ілюзорною вірою, у те, що мало би за Божим законом милосердя
і справедливості статися хоч раз у житті кожного страдника. Їм цього
ніхто, навіть панотець у церкві, не обіцяє. Боїться гріха. А вона,
велика грішниця, не боїться обіцяти. І тому вони линуть і ринуть до неї,
ці забуті, покинуті Богом, душі!
Голоси наближалися. Тріщало гілля, шелестіло листя, але
вона не зважала. Як не зважала на те, що здорові, ситі, успішні її
зневажають. Газети пишуть, що вона бреше, обманює, показує фокуси,
залякує і без того нещасних, прибитих судьбою людей. Але вона не
страхає, а стрясає їхніми нещасними душами і тілами, як дрантивими
мішками, витрушуючи з них запечене каміння негативної енергії, що колись
перетворилася у хворобу – від злості, ненависті, скнарості...Доводить
до екстазу катарсису, примушуючи очищатися криком, риком, риданням...
Вони цього хочуть, тисячі забутих Богом і його намісниками на землі. От і
йдуть, сунуть, повзуть до неї, волаючи: зціли! Спаси! Вирятуй!
І ніхто ніколи не спитає: як їй, маленькій, зухвалій
брехусі, стояти перед цією розпеченою лавою людського горя, що от-от
поглине, здається, змете зі сцени, перемеле на прах? Тисячу разів вона
стояла перед цим дев’ятим валом і кожного разу встигали вивернутись
з-під нього в останню мить... Але колись може не встигнути...
***
– Ми не встигаємо!
Година до початку, а їхати ще кілометрів сто... А вона... розляглася...
спочиває-гуляє! Ти в мене догуляєшся, що посаджу верхи на біотуалет і
прикую до машини.
Родіон весь у милі і плямах, як жеребець в яблуках.
Побігав, видно, по лісочку, доки надибав її. Стоїть – сапає, подертий
колючими акацієвими хащами. Від думки, що хоч трохи дозолила цьому
самовпевненому катюзі, легшає на душі. Хай трохи попереживає, буде
знати, як їй... у постійній напрузі, як у плузі тій нещасній конині! Все
ж на ній! А вони – лиш поганяють, лежачи в холодку на межі...
Боже, як їй зле! Як їй огидно – до ригачки... Як принизливо
усвідомлювати, що ти нікому не потрібна, як і твоє благородне
шарлатанство...
А раніше... Спробував би він раніше дзявкнути на
неї! Тоді, коли кожна її гастроль відбувалася під егідою місцевої влади,
починалася з прийому у найпершого чиновника і завершувалася
прес-конференцією для місцевих журналістів.
А тепер він жене її поперед себе до машини, як
заблудлу вівцю до обори. Тонке гілля цьвохкає її по обличчі, куші
обдирають руки, рвуть балахон, але йому байдуже. Йому вона байдуже. Йому
головне – її гроші.
Нарешті вони вибираються з лісу. Кортеж уже чекає в повній бойовій. Вона зупиняється і каже Родіонові:
– Це останній концерт у моєму житті.
– О’кей, о’кей! Останній так останній , а поки що – в тачку! –
каже він, демонстративно нетерпляче чекаючи, доки вона вмоститься між
двома охоронцями.
Вона сідає між двома своїми янголами-хоронителями і думає
про те, що, може, ці хлопчаки і справді її янголи-хоронителі, оті, що з
Неба, лиш в людській подобі... Часом їй так здається, чи
привиджується... І раптом... раптом вона згадує, що саме один із них ніс
на руках її Даночку. А другий – вів Митрофана...
Спомин прошиває її струмом електричним. Після болю – ще
болючіше просвітлення. Тільки тепер вона усвідомлює всю абсурдність
ситуації. Якоїсь.... дикої азіатської сваволі... Вона, що – рабиня?
Невільниця? Та що це робиться? Чому вона дозволяє цим покидькам орати
собою? У неї біда! У неї дитина в лікарні! Вона має бути там!
– Це останній концерт у моєму житті, – вперто повторює вона.
– Я ж сказав, що – о’кей! А тепер причепурись, напусти на
морду ліца глубокомисліє, а во взгляд чорных глаз – проніцатєльності:
нас чекає сам «начальник місцевої Чукотки». Щойно дзвонили від Боса, –
сповіщає благу вість Родіон Новоявлений. – Отож – вперед! До нових
перемог!
Кортеж рушає. Родіон сяє. А вона питає його червону мокру потилицю:
– А не можна обійти...найбільшого чукчу, щоб зразу – до маленьких, слабих і вбогих українців?
Питає на збитки, щоб розізлити Родіона, а заразом розворушити
власні охлялі, зачахлі амбіції. Бо й справді – вість блага. Її давно вже
ніхто нікуди не запрошує, тобто начальство... І раптом... Однак
інтуїція підказувала, що ця увага не з доброго дива і не з великої
поваги до великої Марсалії.
– Не можна! – рішуче відрубує Родіон, – це в інтересах нашої компанії і майбутньої виборчої кампанії. Ясно?
Та куди вже ясніше? Родіон, по спітнілій потилиці видно,
тішиться: запахло свіжою зеленню. Йому що? Йому все – до фені. Це їй
прийдеться відробляти, лукавити-брехати, найбільшого чукчу вихваляти...
Хоча... хіба це вперше?.. Просто останнім часом її не використовують...
Пішли в хід нові технології! Зараз світом правлять не політики, а
політтехнологи і політологи... Цілі інститути! На кожнім кроці – центри
якихось там досліджень, результати яких списують зі стелі, дані –
висмоктують з пальця! А чом би й ні – за такі гроші... Ой, які тільки
грошові потоки туди пливуть з усіх кінців планети! Родіон пережити не
може, що ті потоки золоті та їх минають-обминають... Байка з тими
центрами! Хай! Але коли впадають ті гроші у бездонні, як океани,
кишені продажної безголосої попси, усіляких там рок-груп, за якими
нібито молоде покоління йде... Куди воно йде? Тупає ото на майданах, і
свистить... Який там електорат! Дітвора! Лише гроші тратять та підлітків
травлять, тоді, коли 90% електорату в руках отаких-о Марсалій...
І це розумів Учитель. Очевидно, в мудрих школах чоловік
вчився, але Марсалія не пам’ятає, аби він коли бодай словом прохопився
про своє минуле. І хоч світ тісний і людські дороги часто-густо
перетинаються, і один одного на тих перехрестях впізнає, про Учителя
ніхто нічого не знав і не відав. Наче він з Марса звалився. Марсалія,
правда, здогадувалася, що то за Марс був... Та й власне, тільки перед
нею він прохопився про ту невидиму наддержавну таємну організацію, до
якої нібито належав, та про служби особливої місії, які ніколи себе не
розсекретять, і передовсім тому, що вони завжди, при всіх системах і
режимах затребувані.
Можливо, це й добре, коли є така сила.... Вона згадує, що
тільки робилося в державі у 90-х роках! Яка колотнеча! Народ колотився,
народом колотили... Одні боролися, другі – боялися... Треті не
признавалися, що страх мають... І всі бігли до ворожок... Отоді-то хтось
мудрий, чи не Учитель, здогадався пустити в хід гороскопи, а в народ
випустити Кашпорів з Чудаками... Але, хіба чоловік годен дати раду
світові, та ще й такому розбурханому?! То тільки жінка може залагодити
миром і словом усе те, що збурив чоловік...
Тоді, п’ятнадцять років тому, коли
Марсалія побачила крізь вікно чорне закордонне авто (тоді таких ще мало
було), серце йокнуло: вона здогадалася, хто то приїхав по її душу. Але
не знала – радіти чи журитися. Бо хоч така увага їй і лестила, але вона
була не така дурна, щоб не знати, що такі авта просто так не приїздять
по таких, як вона, Марсальках. Тож, не чекаючи коли високі гості
переступлять її низькі пороги, махом навела марафет, вскочила у якесь
манаття, решту вигорнула із шафи у валізу, і вийшла з хати...
«Ви повинні переконати людей, що причини їхніх нещасть – не у
владі, не в системі, не в економічних умовах, а в них самих, у їхніх
гріхах, їхній безбожності, у їхніх пороках», – вчив її дорогою до Києва
Учитель, сидячи поряд з нею, як рівний з рівною, на м’яких і просторих
сидінням величезного, як на неї, звиклої до сімейного «Запорожця»,
джипа. Марсалія слухала, а перед очима стояв розгублений, нещасний
Михайло, точнісінько так, як стояв нещасний Микола з «Украденого
щастя», коли в нього жовнір Анну забирав...
Бідний Михась, він так радів, коли вона повернулася,
гола-боса-простоволоса, як побита собака. Колєги його теж наче б раді
були: нагулялась, дівка, набрикалась, може вгомониться і, дивись, життя
буде. Михайло не обурився, не кричав, ніби йому лиш одного шкода було –
що покидає його жінка навесні, коли город треба садити. Лиш свекруха
палахкотіла чорним лютезним смолоскипом, не відомо, чи з радості, чи з
печалі, приказуючи:
– Тішся синку, що таку жінку поважну маєш: один привозить, другий відвозить...
Марсалію слова свекрушині боляче вкололи. Стало стидно. Вперше. Минаючи Михайла пролепетала:
– Пробач. Кличуть на роботу. Мушу їхати. Скажи Дані, що я скоро приїду.
І сіла а машину, навіть рада, що дочка у школі: менше болю.
– Запам’ятай, радянські часи давно минули. Свобода і демократія.
Нам ніхто нічого не винен. Кожен коваль свого щастя. У кожного є вибір.
Усі біди – в нас. У наших забруднених чакрах, знищеній душі... Ти добре
стартувала. Дуже добре. Але тобі потрібна підтримка на вищому рівні. Я
дам тобі той вищий рівень. Я рекомендуватиму тебе вищому світові. Він
теж хворий, безнадійно хворий і потребує зцілення. Не переймайся його
недоступністю. Він такий самий, як цей, в якому ти досі жила. Але ще...
лякливіший, переляканий, бо – публічний. Публічність – страшна річ. І це
вже знаєш. Мусиш знати. Слава, відомість – це дракон, який щодня тебе
пожирає, і тут же висерає, пожованого, перетравленого, і чекає, коли
оклигаєш, щоб знову тебе жувати. І цей світ тебе чекає з нетерпінням.
Він надіється, що ти йому допоможеш, тоді, коли йому вже важко чимось
помогти. Да! Його... жителі чекають саме тебе, жінку від землі, від тої
сили, яка їх давно уже не живить, не зцілює, бо вони вже давно від неї
відірвалися, і ніколи не повернуться: коріння обірване, канали –
обрубані. Все! Суцільне сирітство! І невігластво! І – зневіра... Вони
дають гроші на будівництво храмів, ходять на великі світа до церкви...
Але це не рятує, бо – нема віри. Натомість впевненість, що Бога можна
купити, як нардепа Пупкіна, чи задобрити милостинею, як жебрака. Але
вони не знають, що Бог сам про це не думає. Нема зв’язку. Глухо.
Невідомість, яка їх лякає. Вони бояться невідомості, як діти темряви, і
готові заплатити величезні гроші, аби тільки хтось... від землі...
взявся захищати їх перед цим невідомим... казками... Да! Саме казками!
Чи ти чула щось про Грішку Распутіна? Щось чула... Нічого. Почуєш. Ти
станеш другим Грішкою, тобто Грішкою у спідниці, якщо... – голос Учителя
задзвенів сталлю, – перестанеш волочитися із прищавими недоумками! Ти
мене чуєш? Якщо ти хочеш стати людиною, перестань якатись із різними...
маргіналами! Якщо тобі так уже треба буде... жеребця, я тобі його буду
приводити щовечора, тільки працюй. Пробач, якщо я тебе образив, але ми
не діти. Я розумію: ти баба бєшена, наелектризована біоенергетико,
ізотерикою потужною, тобі потрібна розрядка, як нашій державі –
громадянська злагода. Ти згодна зі мною? Лади! Але попереджаю: крок у
бік – і ти опинишся знову на вулиці... Ясно?
Отак з нею говорив Учитель. Вона не ображалася. Після того,
що вона пережила з покидьком Радьком, вона вже ні на що не ображалася.
– Я зняв тобі квартиру. Під хазу і офіс. Реклама вже пішла.
Поки що будеш приймати на дому. Будеш мати усе, тільки віджени того
дурня...
Ага... Так вона його й послухала!.. Лиш віджила, відчула
смак грошей і слави, як... зашкребло... Учитель жеребця не приводив.
Сам навідувався, привчаючи її буйну селянську плоть до тілесного
задоволення через медитацію й інші хитрощі тибетські, придумані
велемудрими філософами-імпотентами.
Родіон, по бичачій потилиці видно,
замріяно притих, теж, певно, згадував... Може про те, як вигнавши її на
вулицю, впав у страшний запій, потрапив до Глевахи, бомжував без хати і
роботи, забутий нею і всіма на маргінесах життя, як любив казати
Учитель. Два роки вони не бачились. Він думав, що вона ворожить у своїй
глушині, а вона, не чуючи його передач на радіо, уявляла, де він, а тому
й не шукала, помщаючись за колишню наругу.
Як би Родіон здивувався, якби дізнався, на які верхи вона злетіла...
Вона теж дивувалася. Але не собі, не вбогим і сірим, покараним
Богом і залишеним без надії, безправним, упослідженим червам земним,
покидьком людським... Її дивували сильні і багаті світу цього. На самому
споді їхніх слюдяних очей чаїлося стільки страху, чорного,
безпросвітного, перед незвіданим майбутнім, перед тим невідворотнім, що
зветься судьбою, долею, роком, стільки... невпевненості і розгубленості,
що їй ставало соромно за власне нахабство. І теж – десь на самому
споді. Але вона немала права на сумнів, як і на інші жіночі слабкості. А
тому вся стискалася, чорніла на виду і люто чавила на дні душі мацюній
черв’ячок сумніву, і волохаті павучки страху, і сизі вогкі стоноги
доконечного розчарування у тих, хто вершить наші долі.
«Боже, хто нами правує, хто нами керує! – жахалася щоразу.
– Страхополохи... примітивні і недалекі, одно слово – люди».
Щойно самовпевнені зверхники зазирали їй, простій сільській бабі, у
вічі, дивилися у рот, ловили кожне слово... Вона розуміла: вони бояться
підступів судьби, бо їм є що втрачати. Єдине, що вона могла напевне, не
брехні, сказати, то це діагноз – типовий для всіх начальників: повзуча
стенокардія, наростаюча гіпертонія, хвора, забита загуслою жовчю
печінка, порушений обмін речовин, п’яточні шпори, геморой... Не треба
було бути цілителькою чи ясновидющою: Цей перелік хвороб вона зчитувала
із їхніх облич, і тут же диктувала рецепти, які знає кожна сільська
бабка.
Вони шаліли від її проникливості у їхнє нутро і з
нетерпінням чекали пророцтв. Але, уточнювали, хороших. Що вона й робила
без особливих зусиль, наперед ознайомившись із досьє на кожного з них,
роздобутим Родіоном по своїх радійних каналах від колег-журналістів. Та,
власне, що страшного чи надзвичайного могло чекати в майбутньому цих
тлустих вареників, які ніколи не випадають із державної макітри?!
Звичайно, їх цікавило її вчення про ... як це.. ага...
народне християнство. Не без того, звичайно. І тоді сідлав свого
«коника» Родіон. Вона тільки злегка корегувала його глибокодумними
оцінками сучасної політичної ситуації в Україні та тривогами про
катастрофічне падіння моралі, дивуючи провінційних столоначальників
неабияким розумом.
І все ж не могла звикнути до свого нового... статусу.
Спочатку вона пишалася. А потім... втішалася, як фарсом. А коли звикла,
раптом усе обірвалося. З вини цього плямистого від масного поту
покидька! Це він, тільки він винен у її ... «простої-застої»! Він!
П’янюга!
***
– Я плювати хотіла на твого
начальника! На всі ваші зустрічі! Вези мене до дитини! І то – вже! –
кричить вона, лякаючи придрімалих янголів і відстороненого,
зосередженого, як робот, водія. Не здригнувся тільки Родіон, звиклий до
її спонтанних істерик.
– Ще не довго... Відбудеш сеанс і я тебе відвезу в
лікарню, щоб ти переконалася, що дочки там нема, що вона в поїзді і вже
доїжджає до вашої Новосілки. Але, видно по тобі, тобі самій треба конче в
лікарню, і я тобі допоможу, – каже він підкреслено спокійно.
У хвилини, коли Родіон намагався на неї тиснути, Марсалію
кожного разу прошивала блискавка ненависного спомину, і вона вибухала,
як бомба. Покидьок! Він вже раз мало не завіз її в лікарню, або й на
цвинтар...
Вони тільки почали жити, впроваджувати в життя свій
проект. Здавалося, все йшло чудово. Родіонову передачу про її чудеса на
вимогу начальства було перейменовану з «У світі цікавого» на
«Духовність». У неї з’явилася багата клієнтура. Пішли гроші. Великі
гроші. Слухачі засипали її листами. Слава її росла... І раптом, ні з
того ні з сього Радіон здурів. Вона вже не пригадує, з чого почалось.
Але добре пам’ятає, що була зима, погана, сира, з хляпавкою... І що вони
обоє понажирались, як свині. До втрати пульсу... Бійка зчинилася вже
вдома. Здається, вона приревнувала його до офіціантки, яку він все
намагався вщипнути за тугий задок, і обізвала сутенером. Останнє так
розлютило взагалі-то смирного Родіона, що він втратив розум. Він і їй би
мізки відбив, якби чудом не вивернулася із-під його кістлявих, важких
кулаків та не шаснула в двері, на щастя, не замкнуті, в чім була – у
нічній сорочці, домашніх капцях на босу ногу. Встигла лише, рятуючись
від Звіра лютого, вхопити іконку Божої Матері, подаровану святим старцем
Почаївської лаври. Та іконка і врятувала її...
Отак, боса-простоволоса, притиснувши до грудей Матір Божу,
бігла вона нічним Києвом, ковзаючись та обдираючи ступні примерзлою
сніговою кашею, читаючи молитви та проклинаючи Звіра, Сатану-Диявола
Радька. Ясно, що пізні перехожі, уздрівши таке, кидалися врозтіч. Тільки
один Божий чоловік, благочестивий путник-подорожній, посадив її в
останній тролейбус і відвіз до найближчого міліцейського посту.
Доки вона відігрівала душу чаєм, міліціянти стиха
пересміювались, не вірячи її страшним розповідям про Звіра, якого темні
сили наслали вбити її, велику пророчицю, благочестиву Марсалію. Зачувши
це ім’я, міліціянти спочатку не повірили, та, пильніше придивившись до
розкудланої п’яненької молодиці, схоже, впізнали, заметушились і під
пильним поглядом Богородиці стали дзвонити Михайлові (бо кому ще було
дзвонити, як не рідному чоловікові) і наказали чекати знайдену дружину
блудну з першим ранковим автобусом із Києва.
* * *
– Приїхали, –
похмуро сповістив Родіон і поліз із машини. Янгол одесную теж вискочив і
подав їй руку. Мусила виповзати. Спека спала і широким майданом гуляв
свіжий протяг-вітерець. Марцалія стріпнула балахоном, відітхнула,
збираючись із силами, але казарменно-похмура сірість адміністративного
будинку нагонила смертну нудьгу і ліниве бажання розтягнутися на сірих,
гарячих, як пательня плитах майдану і ... хай несуть... чи забудуть...
Одначе Радіон не дав їй домріяти. Підхопив під руку і майже силою поволік до парадного входу.
Зазвичай він грав роль її речника. Роздавав наперед
заготовлені прес-релізи і сидів від неї праворуч, доповнюючи її
відповіді цінними коментарями. Швидко насобачився коло неї... Дуже
скоро, начитавшись рекомендацій, інструкції, посібників по чортівні
(першоджерел, – казав), які мішками телющив із Петрівки, поправляв її
монологи та вказівки давав. Пробував навіть тексти для неї писати, бо
вона, бачте, неграмотна, а він такий мудрий та освічений. Але з того
нічого не вийшло. Бо її кожного разу на сцені «проривало» власним
«казанням», а почасти, впавши у транс (чи страх перед страшною лавиною
людського горя, що от-от мала ринути на неї сніговою лавиною), вона й не
пам’ятала жодного сказаного слова. І це Родіона бісило, і він верещав,
нібито вона городить казна що, «таку дурку несе, що вуха в’януть і
шерсть дибиться», і він дивується, що й досі її ще хтось слухає...