ПІД ОМОФОРОМ
Якби хто того суботнього вечора на передодні
Зелених свят прибився до Кривавого Болота, то побачив би ідилічну
картину. На острівці посеред трясовини світилася зсередини золотавим
сяєвом свічок церковця, а біля неї просто неба на траві сиділи й
гомоніли люди. Трохи оддалік високий чоловік у чорній довгій одежі
чаклував біля невеличкого багаття...
...Отець Георгій розпалив невеличке багаття, щоб заварити чай у
солдатському котелку, що його бозна-звідки приніс Юрій, Ольга
Михайлівна розстелила на траві скатерку, розіклала, припрошуючи
вгощатися, своє фірмове печиво. Одне подала Оксаниному хлопчикові. Той,
взявши печенинку, довго і уважно розглядав її.
«Наче вперше бачить, – зажурилася Оксаниними злиднями Ольга Михайлівна. – Таке ж худесеньке, біднятко, що аж світиться...».
Хлопчик
справді світився в лілових нічних сутінках, мов світлячок. Але на те
ніхто не звертав уваги, бо лице отця Георгій теж світилося при молодому
серпику місяця, як і кожного, хто сидів при багатті, а чи просто під
рясними зорями.
– Гарно як! Начіє у раю, усе цві-і-єте... – цвірінькнула синичкою баба Настя Синиченко і знічено вмовкла.
– Як під омофором Богородиці... – шелеснула Поліна – скромна жіночка з найдальшого хутора Сосниця.
– А я Бога прошу, щоб так було гарно там, де зараз мій Женя, – зітхнула Ольга Михайлівна.
–
А як прізвище вашого чоловіка? – несподівано запитав отець Георгій,
не відриваючи зачарованого погляду від вогнища, що весело
потріскувало, розсипаючи на всі боки рожеві іскри. – Він, ви казали,
працював на ЧАЕС?
– Так, працював… Женя Ходись… Так звали його… Наше прізвище Ходись,
правда, Лесю? – відповіла, як видихнула Ольга Михайлівна і пригорнула
до себе внучку.
– Ходись? Ви сказали Ходись?! – в голосі отця
Георгія почулися тривожні нотки, а обличчя у відсвітах багаття взялося
червоними плямами.
– Авжеж – Ходись… Чудне прізвище, правда, і рідкісне. Казав Женя,
нібито так прозивали його прадіда за те, що мав звичку казати: «Ходись
ту, маю щось казати».
– Будьте певні, там, де зараз... наш Женя
Ходись, набагато краще, ніж тут, бо то – коло Бога... – сказав тихо
отець Георгій по якійсь хвилі.
– Слава Богу, – теж ледь чутно озвалася Ольга Михайлівна, не
звернувши увагу на прийменник «наш», бо саме в цю мить, ніби артисти, що
зачекалися за кулісами, у нічну тишу увірвалося зі співами-переливами
лісове птаство, защебетало-затьохкало, засвистіло на всі голоси, лади й
регістри. Мовби перекривлюючи пернатих співаків, дружно й весело
заквакали, задеркотіли на болоті жаби, заплескала по воді, скидаючись,
риба.
– Оце то концерт! – захоплено вигукнула внучка Ольги Михайлівни. – Ви чуєте, бабусю? А я… я ще ніколи такого не чула! Супер!
– Під таку музику і спати шкода, – позіхнув, підмощуючи під голову кашкета, старий Поліщук.
– Діду, не спіть, будемо вечеряти, чай пити, – заклопоталися своїм
єдиним дідом жінки, розливаючи по кружках запахущий, заварений з
цілющого зілля отцем Георгієм, чай.
Та вже за півгодини
зморені за день прочани спали покотом у теплій траві, вкрившись ліловою
ковдрою літньої ночі. Не міг заснути тільки отець Георгій: тривоги не
давали. Вже й молитви всі по третьому разу прочитав, а сон не йшов.
Мимоволі пошукав очима те місце у високій траві, де лежав Юрко: спить
сном праведника, хоч так і не признався, якими шляхами прибився на
острів через трясовину… А може, тими самими, що й він, Георгій
Бунчужний, змій повзучий, якому згодом судилося поповнити воїнство
Георгія-змієборця? Ох, справді, «не суди й тебе не осудять».
І раптом отець Георгій аж сахнувся. Виявляється, не один він цієї
ночі не спав: над темною травою світляною кулькою «зависла» непорушно
голівка Оксаниного хлопчика, а очі… очі – блискучо-темні, як люстерка в
пітьмі, дивилися в небо, всіяне міріадами різнобарвних зір, з такою
зосередженістю, ніби хотіли щось там розгледіти, або когось побачити.
Отець Георгій перехрестився: свят-свят, що це йому, грішному, таке
погане мерещиться?! Дивиться собі дитя на небо, то й дивиться… А йому,
схимникові, який тих дітей і близько не бачив, мерещиться казна-що!
Сердитий
на себе, священик перевів очі на болото. Відсвіти самоцвітних небесних
розсипів відбивалися у його темних водах, зливалися із роями блукаючих
світлячків, творячи феєричне і прекрасне світляне видовище. Пахло
аїром, дикою гвоздикою, вереском, чебрецем, м’ятою... У цьому
медово-пряному коктейлі приємно гірчив запах полину. У верховітті дерев
солодко зітхали натомлені за день пустощами молоденькі вітерці-леготи,
здували з листя росу і вона, перламутрово подзвонюючи, осипалась у
сонні трави...
Велично і розкішно сходили на сонну землю Зелені свята.
БИТВА
Мимоволі
отець Георгій зіщулився – з болота різко війнуло холодною
запліснявілою вільгістю. Ніби раптовий протяг зненацька відчинив
заржавілу браму в потойбіччя, погасивши і зорі у вишині, і світлячки на
болоті. Стало темно й глухо, як погребі. Отець Георгій глянув угору і не
побачив неба. Глянув униз і не побачив землі і людей на ній. Одна
темінь. І тиша. Та за якусь мить цю глуху, мов залізобетонну, тьму
розколола з тріском і ляскотом сліпуча блискавка. Ударив грім, рвонув
вітер, затріщала земля, захиталося болото, розпліскуючи по берегах
брезклу віковічну твань. Закричали перелякано невидимі в пітьмі
парафіяни.
Отець Георгій, злякавшись, щоб вони в паніці, не дай Боже, не
втопились у трясовині, схопився і, перекрикуючи бурю, заволав, рвучи
голосниці:
– До церкви! Усі – до церкви! Негайно! Тримайтесь за руки!... За мною! Де дитина?! Хто бачив дитину?
І вражено вмовк: на рівні власних очей побачив... дзеркальні очища
Оксаниного хлопчика. Дитина... (ні, це йому не ввижалося!) дитина мовби
висіла в повітрі! І... просилася на руки! Але дивуватися не було коли,
тож отець Георгій підхопив маля, прихилив до грудей, і рушив до храму.
Острів, залитий каламутною дощівкою, гойдався, як дірявий човен. Сильний
ураганний вітер з дощем і градом буквально збивав із ніг, виривав з рук
дитя, яке, на диво, не плакало, а тільки міцніше чіплялося ручками за
шию настоятеля, який все намагався перекричати бурю:
– До церкви! Усі – до церкви!
І перелякані на смерть люди,
заскочені зненацька дикою стихією, почувши крізь ревіння бурі голос отця
Георгія, отямилися й собі вслід за ним стали виборсуватися з водяного
варива і гребти щосили на рятівний вогник єдиної свічечки, що одиноко
догоряла на свічнику біля престолу.
Благополучно діставшись до церкви, отець Георгій переніс хлопчика
через поріг, посадив на встелену зіллям долівку, а сам кинувся назад у
темне ревище негоди – рятувати старших жінок. І зіткнувся з Юрієм,
обвішаним знесиленими пенсіонерками. Десь поряд у буряній темені метався
розпачливий лемент сердешної Оксани:
– Де дитина?!.. Боже, де дитина?!
– Дитина у храмі!
Жива-здорова! Дайте руку! – прокричав панотець, намагаючись допомогти
жінці вибратись із водяного виру. – А де Ольга Михайлівна з внучкою? Де
Поліщук?
Але мокра з голови до ніг Оксана не знала, де вони, ридаючи, але
вже від щастя, що дитина знайшлась і жива. І тут отець Георгій побачив,
як у глибині темряви мутна злива ніби полоще білу сукенку дівчини Лесі.
Почув приглушений буревієм крик-стогін:
– О-о-ой!.. Бо-о-оже... О-о-ой, лю-ю-юди... Хто живи-ий, ряту-у-уйте! Оо-ой... спаса-а-айте!
І
тут спалах блискавки вихопив з буремної водоверті страшну картину:
вчепившись за кущі однією рукою, Ольга Михайлівна намагалася другою
втримати за руку внучку, яку каламутний потік затягував у трясовину, що
теж вирувала-клекотала розбурханим морем. Допомогти їм намагався старий
Поліщук, що теж невідомо яким чудом зачепився за кущ верболозу над
самим болотом.
Мокре волосся на голові панотця заворушилося. Не питаючи броду,
кинувся у вир і в ту саму хвилину, коли всіх трьох нещасних мала
поглинути безодня, висмикнув дівчину за поділ сукні із водяної пастки, а
з нею – й Ольгу Михайлівну з Поліщуком. І тут гримонуло з такою силою,
що панотець оглух. Бачив тільки, як за крок від нього ввійшла у воду
блискавка, мов палаюча стріла, тільки задиміло і... І стало тихо! Буря
так же нагло вщухла, як і почалася! Спішно, мов перелякане гаддя,
стекли-сповзли у болото з острова каламутні ручаї дощової води. З неба
махом спала чорна пелена грозової тучі, і знову весело заяскріли, наче
вмиті, чисті і високі зорі.
Отець Георгій зітхнув з такою полегкістю, ніби йому три гори спало з
пліч. Звів очі до неба, шукаючи архангелів. Бо якби йому хтось розказав
про те, що тільки-но відбулося, він не повірив би. Не повірив би й
самому собі, якби не свідки.
Мокрі, настрашені, ще не вірячи, що живі, не кажучи ні слова, пішли
вони всі четверо на вогник свічечки, де їх під Омофором Богородиці
чекали решта парафіян, слава Богу, живих і неушкоджених. Не
змовляючись, без команди отця Георгія, усі впали на коліна перед
чудотворним образом Богородиці і вперше побачили на піднятих вгору її
руках – Покрову. Вона сяяла, як різдвяний сніг!
За дверима церкви починало сіріти, а небо над ще темним
лісом – рожевіти. На болоті теж розвиднялося. Густий білий туман
клубочився, як небесні оболонки. На тиху після бурі землю сходило з
небес величне свято Трійці.
Треба було готуватися до Священної Літургії.
НЕОПАЛИМА КУПИНА
Священна
Літургія почалася з величальної молитви: «Величаємо Тебе, Життядавче
Христе, і шануємо святого Духа Твого, що Його від Отця послав Ти
божественним ученикам Твоїм...», – і завершилась словом отця Георгія до
пастви:
– Дорогі брати і сестри! Ви знаєте, що підчас тайної вечері обіцяв
Ісус Христос Апостолам, що після Вознесіння Свого на небо зішле на них
Пресвятого Духа, який навчить їх всякої правди і додасть їм відваги йти
проповідувати святе Євангеліє. Чи не пережили ми з вами цієї ночі щось
подібне: коли вже втратили були й надію зостатися живими, десниця
Господа нашого вгамувала бурю, спинила зливу, і витягла нас із пащі
Звіра, а Богородиця молитвами до Сина Божого простелила перед нами свій
Покров білий, як перед тими козаками, про яких ми вчора згадували на
Літії, а народ їх у пісні увічнив: «тут їх триста, як скло, товариства,
лягло»…А Святий Дух додав нам сили і мужності в нерівній битві з
негодою, і зміцнив в одностайному бажанні допомогти один одному в біді.
Так явив нам Всевишній Свою Триєдність: Бога-отця, Бога-Сина, Бога-Духа
Святого! Тож хай дасть нам Трійця Свята сміливості чесно розказати про
пережите Чудо Господнє іншим, не боячись бути осміяними чи
зневаженими...
– Во ім’я отця і сина, і святого Духа, амінь! – повторили дружним хором парафіяни, тільки Юрій, почервонівши, опустив очі.
Нещасний парубок боявся, що хтось іще, крім нього, бачив, як казився,
скакав-реготав у нічній веремії вчорашній його «поплічник» – отой чорний
браток з «майбаха». То дробився-ділився на тисячі чорних рогатих
чоловічків, то виростав у стоголового велетня, то клубочився чорним
шипучим гаддям, то розлітався воронням, та все норовив заволокти Юрія у
круговерть бурі… І тільки один Бог знає, як того не сталося…
– Вузькі й крем’янисті стежки до Тебе, Господи, – зітхнув отець Георгій, помітивши замішання хлопця.
Завершивши
Священну Троїцьку Літургію отець Георгій святив на подвір’ї зілля, за
яким не треба було далеко ходити: крок наліво, крок направо – і до твоїх
послуг розкішні, вмиті росою (ніби й бурі не було) зарості розквітлого
аїру, м’яти, папороті, кущі вільшини та верболозів, молоді клени та
берези з осиками...
Парафіяни, як діти, підставляли під бризки святої води зелені
оберемки і ще бліді від пережитого обличчя. Потім один за одним
поверталися в церкву, по черзі прихиляли чола до чудотворної ікони.
Останньою піднесла до вуст Матері Божої своє дитя сердешна Оксана.
«Так точнісінько колись батько підіймав мене, малого, до
Чудотворної», – згадав Юрій і боязко підняв очі на Богородицю. По
лагідному блиску ЇЇ очей, зрозумів: цього разу ВОНА впізнала його... І,
може, й простила... Але чому в кутиках її очей зблиснули сльози? Чи
здалося?..
Пора було розходитись по домівках. Попрощавшись із
парафіянами, отець Георгій підійшов до Юрія. Був схвильований, навіть
розчулений.
– Дякую Божому промислу, що привів, вас, сину мій,
сюди. Ваша з’ява і все те, що ми пережили, просвітлила мою пам’ять,
висвітлила гріхи, які мучили мене... А головне, що ми всі разом
перемогли зло, яке не давало нам жити по-християнськи… Можливо, ви теж,
сину мій, причетні до того, що Бог відпустив мої гріхи і послав
Благодать відпускати іншим. Тож я і відпускаю вам всі ваші гріхи, хоч
ви й не прийняли сьогодні таїнство євхаристії. Зате перед цим ми з вами в
щирій бесіді один одному висповідались. Чи не так? Так. Спасибі вам і
за те, що разом з громадою соборно молили Господа, аби жодна стражденна
душа християнська – чи козацька, чи батрацька, чи вояцька – не блукала
більше неприкаєно цими болотами, а приєднувалась до небесного воїнства,
що там, на Небі, стоїть в обороні України…
І хоч Юрій мало що зрозумів із одкровення чудного попа, зате відчув
серцем, що після того, що вони разом пережили, вони, нарешті, врятують і
батька. А може, вже врятували? Може, Богородиця і перед ним простелила
свій білосніжний Омофор і вивела з лікарні страшної і з недуги ще
страшнішої? Бо на душі було незвично легко і світло.
– Отче Георгію, він хоче щось вам сказати, – до них підійшла сердешна Оксана з дитиною на руках.
– Я слухаю тебе, дитя моє, – лагідно звернувся до німого хлопчика отець Георгій, теж уже нічому не дивуючись.
Однак хлопчик мовчав. На його личку не ворухнулася жодна рисочка,
не розтулився міцно стиснутий ротик. Тільки в глибині «дзеркальних» очей
ніби іскорки проскочили, і в гулкій, аж ніби космічній тиші, що враз
запанувала над болотом, чітко прозвучали два слова:
– Спаси Бог.
– Він дякує вам, – зашарілася сердешна Оксана від гордості за своє незвичайне мудре дитя.
«І
заселять землю інші, духовні істоти, не залежні від ненаситної і
гріховної своєї матеріальної оболонки, які насищатимуться Духом Божим», –
чомусь пригадалися отцю Георгію останні слова, почуті від Волхва біля
КПП ЧАЕС за тиждень до аварії 26 квітня 1986 року.
– Хай Бог береже тебе, дитино, і матір твою! – поблагословив отець Георгій.
–
Отче! Отче, допоможіть нам переправитись! – покликали парафіяни з
південного краю острівця, де починалася стежка через болото. Але отець
Георгій не ступив, як бувало, з берега у багну, а, пропустивши наперед
сердешну Оксану з хлопчиком, сказав:
– Ідіть самі. На що я вас і благословляю. Тепер ви краще мене знаєте
стежку, яку стелить перед нами щодень над цією безоднею Богородиця.
…
А потім стояв і дивився, як його паства спокійно, як битим путівцем,
переходить трясовину: попереду процесії – Оксана з дитям, а позаду всіх –
внучка вчительки на пенсії – Леся.
– А ви чого ще тут? – здивовано спитав Юрія, котрий нерішуче тупав
на березі. – Доганяйте! Дивіться, як озирається на вас ота юна Мавка
лісова. Та й батько зачекався: його сьогодні виписали з лікарні. Ідіть!
Передавайте вітання від… його доброго знайомого – Георгія Бунчужного і…
повертайтеся сюди. Я чекатиму вас. Обох.
Юрко аж рота роззявив від здивування, хотів щось спитати, але чудний піп суворо наказав:
– Ідіть! Батько чекає вас уже три години!
І
збентежений Юрко не ступив – скочив у болото. Кілька хвилин отець
Георгій для певності «тримав» поглядом постать парубка, але, побачивши,
як той впевнено кинувся доганяти вервечку прочан, перехрестив і пішов до
церкви. Кликало його туди щось схоже на відчуття дискомфорту, вини… чи
сорому за невиконаний обов’язок. Тривожний туск в душі не минав,
навпаки, переростав у гостре передчуття небезпеки... Так, він ясно
бачив, як, поцілувавши Оксанину дитину в чоло, Богородиця заплакала. Але
– чому? Невже та буряна, грозова ніч була тільки черговим
випробуванням, а не остаточною перемогою над силами зла, що терзали цю
землю і його душу? Невже, Господи?
В сум’ятті глянув на північний схід, туди, звідки прийшов і куди ось
уже двадцять років поглядав з тривогою: у ясно-голубому небі над тим
місцем, де за лісами мав бути Чорнобиль, висіла зловісна сизо-лілова
хмара... І все зрозумів: битва триває!
З тривогою переступив поріг і скам’янів: Богородиця плакала
кривавими сльозами!.. Хотів упасти на коліна, але почув тихий, наче
мамин голос:
– Мерщій вставай і йди! Там, куди прийдеш, спитай кожного з царів людських:
«Ви що, не відаєте, що трапиться завтра, яким стане ваше життя?»
Скажи:
–
Дихає сіркою пекло і не за горами день, коли буде відкинутий навіть від
гробу свого кожен, хто землю свою руйнував і свій народ убивав! І
прийде цей день, і понижиться гордість людини, і високість людей, і буде
високим Сам тільки Господь того дня, і божки срібні, й божки золоті і
божища – усі минуться!
– Вони не повірять, Мати Божа! Подумають, що я божевільний! Гірше! Вони не пустять мене й на поріг!
– Не говори про всіх. Кажи про себе і свою віру. Хіба ти не знаєш, що кожному буде по вірі його?
–
Але ж я молився... Я за всіх них молився, але вони не вважали за
потрібне пізнати Бога, то чи захочуть почути мене! І що я скажу їм таке,
чого вони ще не чули?!
– І сказав Ісус: «Коли до царів і правителів поведуть вас за мене,
не журіться, як або що говорити – тієї ж години буде вам дане, як маєте
говорити, бо не ви промовлятимете, але Дух Отця вашого у вас
промовлятиме».
Від цих слів отець Георгій заспокоївся: якщо це було
Об’явлення, що Бог відкриває йому Знання, до цього закриті, то він
готовий сповняти Його Волю. Піднявся з колін, підійшов до чудотворного
образу Богородиці, зняв його, загорнув у вишитий Ольгою Михайлівною
рушник, пригорнув до грудей, замкнув церкву і пішов через трясовину не
питаючи броду туди, де за лісами-болотами сяяв невидимими золотими
церковними банями Київ.
«Повертаються вітри на кола свої», – подумав, згадавши середину
квітня 1986 року, контрольно-пропускний пост ЧАЕС і бліде обличчя Божого
посланця, якого прийняв за божевільного... А що чекає його, раба Божого
Георгія, у тому світі, з якого він втік?
Тим часом, на протилежному боці болота, миряни, нарешті,
діставшись живими-здоровими берега, збуджено обговорювали нічні
події-чудесії. Нікому не вірилося, що таке пережили, але те, що допіру,
ось-ось, тільки-но перейшли самостійно трясовину, і ніхто не втопився, а
деякі навіть ніг не забруднили (!), свідчило, що минула горобина ніч не
приснилась, а була насправді!
Юрій останнім ступив із хисткої купини у м’яку лугову траву, і з
полегкістю зітхнув, відчувши під ногами надійну твердь. Мимоволі глянув
туди, де ще недавно мерехтів зловісним пульсуючим світлом бандитський
«майбах» і… помітив (чи привиділось?) як упала на те місце в гущавині
густа тінь, далі різко зірвався вихор, сколихнув підлісок, шугнув у
верховіття старезних осик і хляпнув разом із збитим воронячим гніздом у
багну!
«Так, значить, мені не примарилось! Он хто буянив цілу ніч на
острові!.. Да-а-а, не з простими хлопцями я мав справу!», – подумав Юрій
і озирнувся, сподіваючись побачити на тім боці трясовини одиноку
постать отця Георгія. І... не повірив власним очам: там, де ще мить тому
було Криваве болото – зеленів невисокий пагорб, а на вершині його сяяв
маківками та хрестами золотими старовинний, дивної краси, дерев’яний
храм.
– Неопалима купина. Кажуть, її бачать тільки посвячені, – сказав хтось зовсім поряд. Юрій озирнувся: дівчина на ймення Леся.
– Ви теж її бачите?! – спитав пошепки, ніби боявся пробудитися зі сну чи сполохати міраж.
– Бачу! – луною озвалася дівчина.
|